Тривожна ніч

V

ому це Геннадій зразу відлучився? — не могла збагнути Олімпіада Романівна. — Поїзд тільки-но рушив, а він мовчки піднявся і пішов у тамбур? Хіба їм немає про що поговорити?

На лавці більш нікого, пасажирів мало — кому потрібно в місто, вже поїхали. Дивилася за вікно. Миготів перед очима ліс. Згадувала: прокинулась від того, що зненацька забрязкотіла шибка. Рвучко підхопилася і насторожилася — вже ранок сірів, і ніби якась тінь під хатою майнула. Злякалася: одна ж бо у домі, чоловік Вікентій до сестри поїхав, що вже давно просила навідати її, в кожному листі нагадувала — мовляв, забув, що вона одна лишилася на світі. Зайнятий на роботі? Родинні стосунки теж багато значать!

Мав два дні відгулу, до того вихідний. Але нікуди й не збирався, сама вона, Олімпіада, порадила: поїдь уже, зроби сестрі приємність, скільки тебе просить! Дивно, зрадів — неначе давно вже йому нетерпілося хоч на якийсь день вирватися з дому, й не знав, як це зробити, щоб вона не перечила.

Почувши стук у шибку, подумала одразу на Вікентія, що це він вернувся. Та чого б так швидко? Чи щось приключилося? Підступила до вікна, спитала:

«Ти, Вікентію?»

У відповідь — мовчання. Та зачула легкий стук у двері. Злякалася — таки якась напасть набивається до хати, хтось чужий. Довідався, що одна жінка в домі, й вирішив скористатися! В хаті добра, хвалити бога, є — можна й цілий вагон навантажити. Стукіт не припиняється. Телефона ж немає, щоб на гірший випадок звернутися в міліцію. А в сусідніх домах іще темно, перед недільним ранком усі міцно сплять. Спитала різкіше:

«Хто там стукає?»

«Це я, мамо, чом не відчиняєш?»

Вона рвучко розчинила двері:

«Що сталося, Геннадію?»

Бачила — блідий, збентежений, схвильований. Почав її благати:

«Лиш не бійся, нічого страшного».

«Та кажи вже — що!?»

Сіла на ліжко, біліючи в довгій нічній сорочці, дивилася на сина: може, щось накоїв і погнали з університету? Павло не раз скаржився: і в чарку почав заглядати Геннадій, і з дівками всілякими водиться. І все ж тепер вона собі казала: «Головне, живий-здоровий… аби не сталося якоїсь більшої біди».

І вже піднялася, щоб пригорнути Геннадія, заспокоїти його, а він:

«Збирайся, мамо!»

«Куди? Чого?» — знову забухкало серце.

«До міста, до Павла».

«То з ким біда — з Павлом чи з тобою?»

«Не знаю — може, з ним, а може, й зі мною».

«Чи хоч він живий, Павло?»

«Здається, живий».

«Та що це ти говориш загадками? Геннадію? Не лякай мене, кажи, аби я знала». «Там про все й дізнаєшся», «Боже мій!»

«Не бійся,. Бачиш, я живий, здоровий, і Павло,, живий.»

«А кого вбили? Кажи!»

Просила, молила — затявся і мовчав. Та й сам хвилювався — аж рясний піт стікав йому по скронях… За Павла вона була спокійна, в ньому не сумнівалася, а Геннадій щось таки накоїв!

Поглядала раз-по-раз на тамбур — чому він ховається? Соромно їй, матері, дивитися в очі? Чи боїться, що вона не дасть йому спокою — допитуватиме, що все-таки сталося? А як же не питати? У голову лізе казна-що, одне потішає: добре, хоч обоє живі та здорові, а це найважливіше.

Дуже підганяв її Геннадій, аби збиралася на поїзд. Навіть ніякого гостинця не взяла. І Вікентію записки не лишила — повернеться й не знатиме, де вона поділася. Здогадалась про це, як вийшла за ворота, та] йти назад уже не хотіла — погана прикмета. А тут і без того чекає якесь лихо. Останнім часом бачила навіть погані сни. І все про Геннадія: то полетів сторч: головою з кручі, то загруз у болоті, і якби вона не поспішила йому на допомогу, не подала руки — то не вибрався б… Тепер зміркувала: для того і везе її Геннадій до міста, аби допомогла йому в дуже скрутній справі. Бо ж тільки одна мати — що й життя свого не пошкодує заради дітей. Адже саме в дітях та онуках залишиться жити, не відійде зі смертю в небуття.

Більше не могла всидіти на місці, вийшла й сама в тамбур:

— Що тут робиш, Геннадію?

— Нічого, дивлюся…

— На що?

— На світ божий.

— А мені здається, що ховаєшся.

— Не вигадуй, мамо… Вийшов покурити.

Припалив сигарету, показав рукою на табличку з написом: «У вагоні не палять». Глибоко затягся димом і густо видихнув на скло.

— Забагато щось куриш, Геннадію.

— Чому забагато? Як завжди.

— Покинь… Павло ж не курить.

— Тепер закурить…

Запитала знову з насторогою:

— Скажи — куди й навіщо ти мене везеш? Ой скажи, Геннадію.

— Казав уже — в місто.

— До себе, до Павла?

— До нас обох, мамо.

— З якої причини?

Притулився чолом до вікна, мов щось хотів розгледіти у густому лісі, котрий зеленою стіною підступав до колії. Глянула й сама: ліс як ліс, ще молодий, густий… Не раз подерті, подряпані вилазять із гущавини ті, що приїжджають з міста по гриби. І уявився інший ліс, де вони з Вікентієм поставили свій дім. Перед її очима знову постав Вікентій. Умовив оселитися посеред природи, де води багато, і повітря чисте — мовляв, там тиша й спокій. А от вона свій спокій залишила в місті, де її діти, Геннадій і Павло. Та й за міським помешканням шкодує: було не так просторо, як у своєму домі, а зате зручніше: і центральне опалення, і природний газ…

Більше непокоїться за меншого, Генку. Павло бо вже на своїх власних крилах — став інженером, одружився. Правда, вдома він не має слова, у всьому годить жінці, а вона, вередлива, за велику пані себе має. Не таку б дружину вона, мати, вибрала Павлові, якби він спитав її поради. Закохався у красу, дурненький. А ота красуня тільки себе знає — хіба така до хати, до сім'ї? Це каже вона, Олімпіада Романівна, котра двох синів, як соколів, зростила та ще й удруге вийшла заміж.

Сердилася на Павла, що тюхтій. Він дорікає Генці, мовляв, сякий-такий, але вона певна, що таку, як Наталя, Генка собі не візьме. Діє не одна наплачеться, поки якусь вибере… Якщо й тепер котрась… Невже він покинув дівчину з дитиною, і тепер боїться, що дівчина в розпачі може зробити непоправне?.. Чи не до тої дівчини везе її, матір, щоб поговорила, відвернула лихо: вона вміє…

Ей, якби щось сталося подібне — Геннадій привіз би дівчину до неї, а не тягнув до міста стару матір. Видно, щось інше спонукало Геннадія до того. Адже з'явився до схід сонця, захеканий, стривожений. Може, уже й сталося те лихо, а мати й так має зрозуміти? Але ж чому не скаже, чому її мучить?

Вичекала, поки допалив сигарету, взяла його за руку:

— Ходи, посидь зі мною.

Думала — запручається, але він покірно пішов слідом. Лише сів не навпроти, як вона хотіла, щоб могла дивитися синові у вічі, присів поряд, трохи й відвернувся. Запитала:

— Тобі за щось скромно переді мною, синку?

— Ні, мамо, чому би мало бути соромно?

— Не знаю — може, обманув якусь дівчину?

— Не обманув, не бійся.

— Вчишся, значить, з університету тебе не відчислили… Може, гуртожиток утратив?

— І гуртожиток не втратив — ось сама побачиш.

— Що ж сталося?

— Казав, не поспішай. Ще встигнеш…

— Наридатися? І ти мене жалієш?

Несподівано ствердно кивнув головою.

— Не знаю, що й думати, вже голова обертом іде. Тобі щось загрожує?

— Я не злочинець, мамо, аби мені щось загрожувало.

— А Павлові?

— Павло сам по собі.

— Значить, у тебе біда?

— Ні…

— То чому не дивишся мені до очей?

— Не вигадуй, — почав терти очі, намагаючись утримати сльози, що ось-ось, здавалося, поллються. Не могла це не відчути мати, запитала:

— А чому ж ти плачеш?

Вдавано засміявся:

— Хіба я такий, аби плакати?

Правда, — подумала на це Олімпіада Романівна. — Геннадій не плаксивий. Павло — той може й заплакати, а Геннадій — ні. У дитинстві хіба раз довелось його лупцювати? Було, аж синці на тілі залишалися, а ніколи не пустив сльозинки. Твердий, як горіх, у кого і вдався? А Павло тендітний був, образливий. Як його батько, видно…

Обірвала спомин — навіщо про це згадувати? І все ж повернулася думка до Павла: таким, як він, важко у житті, а може, тому й важко, щоб вони змінилися? Життя — сувора школа, і врешті-решт доучує кожного. Треба би їй, матері, поспостерігати трохи за Павлом. Але як? Сини вітчима не люблять, хоч без нього виростити їх було б ой як важко! А щоб залишитися на певний час у місті та пожити трохи біля них — не може бути й мови. Вікентій, по-перше, того їй не дозволить, по-друге, Наталя виїсть її з хати. Приязні між нею, матір'ю, і невісткою нема та й чи буде. Павло ж м'який, надто вже м'який. А втім, давно виріс і вилетів із гнізда — нащо тепер потрібна йому матір? Хіба лише онуків привезуть, якщо народить їх Наталя. Але такі красуні, як вона, з цим не поспішають — про дітей треба дбати, ночей не досипати. Отямлюються, правда, але пізно. Так може і з нею, Наталею, статися… Коли вже не сталося…

І до Геннадія, до сина:

— А як там Наталя?

— Хто?.. — І цього разу глянув прямо у вічі.

— Невістка, Наталя?

— Не знаю…

— Буваєш у них?

— Та., все ніколи…

— Як це ніколи?

— Мамо, в мене вже своє життя, а ти мене все ще вважаєш дитиною! — у голосі сина чулася роздратованість.

— Для того не дуже багато часу потрібно.

— Але потрібно?

— Потрібно, це правда, — замислилася мати. — Та я би хотіла, щоб нам із Наталею якось примиритися, дійти згоди — все ж одна родина.

— Тепер буде мирно.

Знову й знову пильно поглядала мати на Геннадія, думаючи: такий, що таємниці ані рідній матері не хоче прозрадити. А що як він такий жорстокий? Попередити хотіла Геннадія, сказати: гляди, мовляв, щоб жодна сиротина тебе не проклинала, бо то найгірше, коли люди шлють тобі прокляття, — але змовчала: не знає ще нічого, а тут і без того в його очах смуток. Взяла сина за плечі.

— Скажи, і буде тобі легше.

І справді вже хотілося розповісти матері про все, але як — не знав. Чи витримає мати зі своїм хворим серцем, а в приміському поїзді хто подасть медичну допомогу? Швидка не приїде, лікар не поспішить… Через те їй не сказав і вдома, у лісі.

Зиркнув у вікно — скоро, уже скоро. Видно передмістя. Ще одна зупинка — і міський вокзал. Візьмуть таксі, заїдуть у лікарню — отам їй і скаже, що сталося в Павловій квартирі…

Серед натовпу, мов між дерев у лісі, заблукав Геннадій — людно було на привокзальній площі. Але стало ніби легше дихати.

— До лікарні! — попросив Геннадій, як підійшла їхня черга до таксі, й водій легко вдарив дверцятами машини.

Затамувала подих:

— Павло у лікарні? Сталася аварія?..

— Заспокойся. Просто в тебе серце…

— Не бійся, серце в мене вже всяке горе бачило! Вези до Павла!

— Тоді на Підвальну, — сказав шоферові Геннадій.

Сидячи в машині на передньому сидінні, ще здалеку упізнала мати Павлів дім, у котрому вже раз побувала й навіть заночувала. Приїхала до сина, щоб після ремонту допомогти прибрати квартиру — то дуже натомилася, і не пустив її Павло, умовив, щоб зосталася до ранку. І Наталя, правда, благальними очима подивилася, сама їй, Олімпіаді Романівні, постелила ліжко.

Чи й сьогодні, думала, заночує в сина? Щоб поспостерігати, як вони живуть, як розмовляють, чи як одне на одного дивляться — все хотіла знати, аби зробити висновок: щасливий син чи ні? І коли щасливий, вона тільки радітиме, хоч їй особисто Наталя не любиться. Не хоче вона, мати, втручатися в їх справи, аби потім він не нарікав, що вони з Наталею через неї не мають життя. Хай буде і з Наталею, аби лише щасливий був Павло!

А може, він все-таки захворів? Лежить дома у важкому стані! А Наталя — знову у від'їзді, хто ж його догляне, окрім матері. Ех, Геннадію, так би і сказав. Хіба, синку, материнське серце можна заспокоїти? Мало ти ще знаєш, хоч і вчишся у високій школі. Коли справді на Павла напала хвороба, то така, як Наталя, від нього ще й відвернеться. Тоді він зрозуміє, що мати мала правду. Нічого зараз вона не казатиме, але коли одужає Павло, трохи заспокоїться, відріже йому: «Не шкодуй за нею, то навіть краще, що пішла, — нехай іде на зламану голову, бо настраждався за свій вік — та й тільки, а ти ще молодий, усе життя попереду маєш, і буде в тебе жінка, котра любитиме тебе, поважатиме, і ти її любитимеш, і обоє будете щасливі!..»

Таксі вже зупинилося. Поспішила мати, вийшла з машини першою, та в під'їзді зачекала сина, а тоді тяжко почала підійматися нагору, тримаючись за поручні — серце ще тривожніше забилося. Господи, — казала вже собі, аби той із собою хоч якоїсь біди не вчинив, бо ж ніяка жінка не варта того, щоб себе життя за неї позбавляти!

І стала, наче вкопана, видивившись на двері, що були оббиті пошматованим зеленим дерматином. Подумала: злодії!.. Пограбували хату! Знали, що Наталя у від'їзді. Павло — на роботі, чи, може, десь допізна затримався — і на тобі: вдерлися до квартири. Але чому на дверях печатка і впоперек — шнурок?

Геннадій теж цьому здивувався і занепокоївся одразу — де ж тоді Павло? І зупинив, затримав матір, що вже тремтливою рукою потяглася до шнурка з печаткою.

— Стривай поки! Не бачиш — опечатано.

— Чого опечатано? Хто це зробив?

— Міліція, певно.

— Чому?

— Хіба я знаю?

— То де Павло, де він?

— Значить, у міліції… Якщо не у в'язниці.

Відчула, як від жаху в неї встає волосся:

— У в'язниці?

— Здогадуюся тільки.

— Що він учинив?

— Зараз скажу, зараз тобі скажу…

— Кажи!

— Павло убив Наталю…

Мати відразу не могла навіть опам'ятатися. Нарешті, озвалася:

— Не може цього бути! Не вірю — нікого Павло не вбивав! Сама, певно, на себе руки наложила, а Павло не винен. Зараз піду до них і скажу!

— На слово не повірять.

— Повірять! — заперечила, похапцем поправляючи на голові хустку.

Відчула по цьому Олімпіада Романівна, що сили несподівано її полишають. Ноги підкосилися, в очах пдтемніло, серед білого дня ніби настала ніч. Схопилася вона за одвірок, а-рука упала на шнурок з печаткою — він зірвався й двері відчинилися. Розкинула руки і, тримаючись то за одну, то за другу стінку, увійшла до квартири, жалібно заплакала: — Павлику мій, Павлику!..

Але враз замовкла, озирнулася, ніби сподіваючись, що Павло відгукнеться. Малим не раз залазив під ліжко, а потім сміявся, що не могла його знайти. Чомусь їй захотілося побачити Павла ще дитиною, хоч давно дорослий. Він безвинний, він…

Сльози, що до цього душили її, тепер уже рясно полилися з очей. Упала на канапу, заховала лице під подушку. Але підхопилася, гукаючи до сина на весь голос:

— Павлик того не зробив, Геннадію! Не вбивав її! Чуєш, не вбивав!

— Що ви мене в цьому переконуєте, мамо?

— Павлик мені скаже. Перед матір'ю не зможе критися нічим. Скаже, що він ні в чому не винний, а вони хай чують… Слабкого він характеру, я знаю, але добрий, добрішого й на світі нема… — І замовкла, жадібно ковтаючи повітря.

Геннадій кинувся до телефону:

— Медична допомога?!

Підбіг потім до матері, допоміг лягти. Широко відкрив вікно, думаючи: що ж далі? Не знав, чи добре то вчинив, що витяг сюди матір. Може, було б краще, аби вона нічого не знала? Бо ж нічим ні Павлові, ані Наталі не поможе. Але думав — мати… До кого ж мав побігти, коли в їх родині сталося таке лихо?

Обняв матір за плечі, а вона, не звертаючи на нього уваги, дивилася у простір. Спитав лагідно Геннадій:

— Вам трохи легше, мамо?

Не відповідала.

Син несподівано відчув, що він якийсь безпомічний. Якщо вона заслабне, то в цю важку хвилину не матиме підтримки не лише Павло, але й він, Геннадій. У цій ситуації він ніби теж — під грозовими хмарами. Думав про смерч, котрий може раптом підкинути його, щоб упав, розбився.

— Мамо, ми без вас пропадемо!

Здивувався: де це раптом сила в матері взялася? І плакати вона перестала, й тяжко дихати. Видно, усі матері такі, — подумав Геннадій, — коли треба в біді за дитину свою постояти, то й на великий подвиг здатні.

Справді, нікому не пошкодить, коли мати піде в міліцію і скаже, які в неї сини! Знав, до протоколу, може, й не запишуть, а все-таки — материнське слово, хай вислухають! Тільки не сьогодні. Сьогодні ж вихідний, та й матері треба відпочити.

Другого дня Олімпіада Романівна зібралася в міліцію. Вийшла вже не хитаючись і не хапаючись за стіни. Геннадій — за нею. Двері лише сяк-так, тимчасово звечора полагодив, щоб можна замкнути.

— Боюся я, Геннадію, — оглянулась мати.

— Та що тобі вчинять?

— За тебе боюся.

— Хіба я в чому винний?

— Не знаю, Геннадію. Скажи мені… а ти не боїшся нічого?

— Нічого!

Ніби не вірила тому, з ніг до голови зміряла Геннадія докірливим поглядом, що йому аж моторошно стало, й рішуче відвернулася.

Хвилюючись, Геннадій привів матір в обласну міліцію. Чекала, чекала, а коли потрапила на прийом до начальника, дізналася, що треба йти в міську.

Черговий біля входу раптом скинув до козирка руку і запитав:

— Ви куди, мамашо?

Зупинилася. Подумала: щаслива прикмета, що черговий назвав її матір'ю, і все буде добре, вирве вона свого Павла з в'язниці, й він щасливо припаде до її грудей.

— До кого ви йдете, хто вам потрібний? — цікавився міліціонер.

— Один лише син мій потрібний мені, до нього і йду.

— Як його зовуть?

— Павло Мушник…

— Мушник? Щось такого не знаю, мамашо… Він що — в нас працює?

Простосердно виклала, як є:

— До темниці забрали його, а він не вбивав, то вона сама… Проведи мене до нього, синку, покажи…

— Зараз, зараз… — черговий узявся за одвірок, щоб краще роздивитися, яка вона, мати, що прийшла заступитися, захистити сина — в усьому відділі вже знали, що сталося на вулиці Підвальній. І міркував, що казати матері, куди її спровадити. Вирішив — до начальника слідчого відділу майора Ковальчука. Подзвонив:

— Мати до вас, товаришу майор. По справі про вбивство на вулиці Підвальній… — А як поклав трубку, пояснив: — Майор, може, чимось вам і допоможе, коли чесно розкажете все.

— Чого б я мала критися — все розкажу…

Слідуючи за міліціонером, думала: чи всі тут такі?

І той майор, до котрого йдуть, теж буде привітний? Чи, навпаки, виявиться суворим, недобрим? Як тоді вона з ним буде розмовляти? Мов дика кішка з пазурами, кинеться на нього? Але ж то — начальник. Може, ліпше візьме добре слово?

Черговий легенько підштовхнув її у двері кабінету, а сам залишився. Роздивилася: казав, що до майора, а тут того не видно, сидить звичайний чоловік у цивільному, як усі люди ходять… Мовчки дивилася на нього, а він, підіймаючись з-за столу, запитав:

— Олімпіада Романівна?

Здивувалася:

— Хіба ви мене знаєте?

— Здогадався, — сідаючи знову, відповів начальник. А як сіла і вона, сказав: — Слухаю вас…

— Це я хочу послухати вас. Нащо ви забрали мого сина, якщо він невинний? Та ж він ніколи й пальцем її не зачепив, не те щоб убив.

— А хто ж тоді по-вашому?..

— Сама, більш ніхто… Я з самого початку казала, що така жінка не для нього, що доведе його до біди. Я знала…

— Не любили, бачу, ви свою невістку?

— А за що її мала би любити?

— Нічого в ній хорошого не бачили?

Мати насторожилася: якщо майор у ній засумнівається, тоді нічому не повірить. Ковальчук схилив голову і стиха зауважив:

— Все ж, вашою невісткою була.

— Якби не вередлива, — уже обережніше відповіла мати.

Майор злегка закинув:

— Зате, чув, що гарна, красива була.

— Хіба щастя у красі? Ой чоловіче добрий…

— А в чому ж?

— У злагоді.

— Може… Значить, по-вашому, вона у всьому винна? А може, й Павло?

— Ні, Павло невинний!

— Вона одна?

— Навіщо б інакше намовляла Павла проти мене?

— Звідки то ви знаєте?

— Знаю. Таке питаєте…

— І що, Павло, слухався її?

— Було, що й слухався.

— Чому лише — було?

— Все-таки я мати йому, ні?

— Навіть тепер її не шкодуєте, коли вона вбита?

— Не шкодую!

— Сувора ви, бачу.

Знову насторожено поглянула мати — майор ніби насупився. І подумки посварила себе — не знає, що говорить! Зашморгала носом, утерла хусточкою очі, відповіла:

— Не сувора я… Просто сама не своя… Пробачте.

— Тоді, може, хочете на неї подивитися?

— На мертву?

— На вбиту.

Закліпала повіками — чого б це майорові спала така думка? До болю стисла пальці — а може, і справді Павло вже не витримав? Поставила себе на його місці — вона хіба витримала б? Але щоб убив? Трохи повагалася, а потім все-таки сказала:

— Задля неї до вас не прийшла б.

— Лише заради сина?

— Відпустіть його.

— Помиляєтесь, Олімпіадо Романівно. Павла, сина вашого, у нас немає.

Злякалася: значить, десь ховається? Та невже такий дурний Павло, як колись у дитинстві, коли ліз під ліжко? Міліція все одно знайде!

Майор підвівся, відійшов від стола убік, до малого столика, де був графин з водою.

— Поки що все проти вашого сина, проти Павла. Так-то…

— Не міг Павло підняти на людину руку!

— А пому ж тоді утік, сховався?

— Ви у цьому впевнені? А може, і його вже немає в живих! — аж скрикнула мати. — Коли його навіть не убили, то сам себе позбавив життя — з мосту кинувся. Я ж бачила, як він Наталю любив…

Подумала: а Геннадій знав, що Павло десь зник? Ой, сини, сини… Як же важко з вами говорили, а ще важче — жити!

Майор сказав:

— Скоро його побачите. На роботу подзвонив, що хворий. Значить, десь невдовзі об'явиться дома. Тоді йому, як мати, порадьте — нехай зайде сам, не бігає по кущах, як заєць. Може, хтось привів його до злочину. У кримінальній справі пом'якшуючі обставини — теж немала річ… Так що ви і справді можете йому допомогти, Олімпіадо Романівно.

Підхопилася, ніби її ошпарили:

— Ні, сина я в тюрму не штовхну!

— Як хочете… — сумно відповів майор, утративши всякий інтерес до їхньої розмови. Але по паузі ще спитав: — До речі, а як ви дізналися про оце нещастя?

— Геннадій приїхав… другий син, молодший.

— А хто сказав йому?

— Не знаю…

Замислився: справді, як про вбивство стало відомо братові? Треба про це сказати Погоріляку — нехай зацікавиться. Можливо, стара мати і не помиляється: старший син її ні в чому не винен.

Помалу піднялася, хвильку постояла і знову впала на стілець — безсила. Подав їй води… Посигналив своїй секретарці. Дівчина взяла її під руку і повільно вивела.

Олімпіада Романівна сіла в коридорі.

Так, будь-що повинна зустріти Павла першою. Щоб поговорили і разом дійшли рішення — як бути. Може, бідний, з горя позбавився розуму й не відає, що робить. Тоді сам на себе чогось наговорить!..

Шкутильгаючи, пішла по коридору — раптом розболілася колись давно зламана нога.

Провів її черговий по сходах аж на вулицю. Запитав:

— Зупинити таксі?

— Спасибі… Я сама…

Павло, заглибившись у ліс далі від залізниці, приліг на галявині, що густо була вкрита сосновими голками.

Переживав, що він, інженер, шанована людина, опинився в такому становищі. От, як звір, ховається у хащі. Він так любив Наталю, так любив! І вона — його. Як же воно сталося, що обоє раптом озвіріли? Хоч би ніхто про це не довідався. Але сусіди за стіною, напевне, чули, що вони сварилися. Як же тепер стрічатиметься з ними? І як вони дивитимуться на нього з Наталею? Хоч міняй квартиру… Та якби на тій вчорашній сцені закінчилося! Так, він зізнається, що поступив дурно. А Наталя? Може, все лишила і пішла? До кого? До котика?! Безперечно, він тепер миліший їй за чоловіка. Як вернути Наталю до себе? Коли б міг звалити вину на горілку, але це він напився уже після сварки. Сказати, що дурний? Це ближче до істини…

Важко, думав, брати всю вину на себе, але він візьме, бо інакше їм не помиритися. Розкається, попросить пробачення, аби все вляглося, ріка повернулася у спокійне русло, й від поводі лишився не намул, а золотий пісочок. Та чи прийме Наталя його каяття? Чи дозволить, аби й підступився?.. Повинна зрозуміти — повівся безтямно, бо вивела його з рівноваги ота анонімка. О, чому, коли він підняв руку на свою дружину, не було когось поруч, щоб стримав його, крикнув: «Що ти робиш? Схаменися, поки ще не пізно!»

Тепер стало пізно? Нічого вже не виправить? Щось не щастить йому з перших кроків. Їхав ось до матері, сподіваючись дістати якийсь прихисток, набути якогось душевного спокою — даремно. Чому б це Геннадій забрав її до міста? З ним теж щось недобре? Та якби накоїв щось Геннадій — його, Павла, це й не дивувало б. Напевне, примчав до матері просити грошей, а вона не повірила тому, що казав, вирішила сама подивитися, як живе Геннадій, на що пускає гроші.

Не знав, що робити. Коли тепер повернеться матір? А з вітчимом нема що зустрічатися: той не допоможе, хоч би й міг. З першого ж дня, як тільки увійшов до їхньої родини, стали ворогувати. На матір тоді теж дивилися криво. Тепер розуміють — не могла інакше учинити мати. Була ще молодою, а без чоловіка, одній, з двома дітьми… Тепер розуміють. Та з вітчимом вони чомусь і досі порозумітися не можуть. Вікентій Сергійович батьком для них з Геннадієм не став. Хто у тому винний? Самі, бо не приймали вітчима за свого. Насуплювалися, завжди підозріло дивилися на нього, навіть коли з добром до них приходив. Не зблизилися. Тоді Вікентій Сергійович забрав матір із міста, щоб вони, Павло й Геннадій, менше втручалися у їхнє життя. Видно, любить матір…

І від того, що зовсім інакше, по-доброму подумав про вітчима, наче й легше стало Павлові на душі. Певно, так треба завжди — бачити в людях добре. Вірити в їх порядність, доброту — бо хіба, відчувши це, людина не стане добрішою і чеснішою? Це принаймні, краще, ніж звинувачувати інших у смертних гріхах. Та думати мало — так треба й повестися з Вікентієм Сергійовичем. Прийти, обняти вітчима за плечі, сказати йому: багато ми з Геннадієм тебе ображали, але пробач, батьку… Пробач і не сердься, бо я порозумів, що неправі ми були з Геннадієм!

Хіба Вікентій Сергійович його відштовхне? Обов'язково пом'якшає, і поговорять вони мирно, як батько і син, аби розвіяти назавжди всі непорозуміння. Тоді й розкаже вітчиму, що сталося, попросить поради. Один бо розум добре, а два краще. Удвох щось придумають. Може, Вікентій Сергійович поїде у місто, вдаватиме, що буцім-то нічого не знає, і запросить Наталю до себе. Мовляв, вихідний день — розвіялася б, по лісах, по луках поблукала, помилувалася осінню, білі нитки на сонці половила. Вікентій Сергійович умовить Наталю, коли вона приїде… Може, як то кажуть, і полагодять конфлікт, помиряться з Наталею і назавжди забудуть про те, що між ними сталося. Дасть слово Наталі, що ніколи більше не зважатиме на жодну анонімку. І якщо між ними дійде до суперечок — сядуть і розумно у всьому розберуться. Бо те, що було вчора, — страшно, низько, дурно. Соромно не тільки людям розповісти, а й самому зізнатися. Навіщо так жити? Життя ж тоді миле, коли добре, спокійно на серці, — сонце тоді світить, коли на небосхилі жодної хмариночки!

Сидячи на лісовій галявині, так міркував собі Павло. Над ним пропливали прозорі хмарки, й небо крізь верховіття здавалося низьким. Готовий був легко скочити на ноги, вхопитися за сонячний промінь і загойдатися на ньому в піднебессі, щоб було видно в усі боки, і він усе бачив. І те, що діється навколо, і що десь далеко. Аби серед міста він угледів матір і брата Геннадія. І Наталю — веселу, живу…

На ту думку навіть підхопився: чому б не живу? Вона жива і житиме довго, переживе і його, Павла, бо жінки, як свідчить статистика, живучіші, аніж чоловіки. Особливо ті, які веселі. А хіба Наталя не така? Він дбатиме про неї ще більше. Скаже їй, що хоче, аби вона дожила до ста років. Хай живуть жінки! Для кожного онука хто найдобріший — бабка. А от діди — суворі, вередливі… Є й такий дід, як мала дитина, що його разом із онуком треба доглядати. Але є й законні старики. Як материн батько Іван Москаленко, прізвище якого він, Павло, сьогодні зганьбив у витверезнику.

І треба було назватися йому Москаленком! Мовляв, діда немає на світі, тож про онукову ганьбу ніколи не дізнається. Тепер уже може розмірковувати й так, а тоді думав про одне: як би замести сліди з витверезника… На завод, напевне, пришлють не протокол, а лише витяг з нього, інакше б звернули увагу на підпис. Його руку на «приладі» знають, і хтось би побачив. Та ж сама секретарка, цікавоноса Валя.

Згадав і старшину: чомусь дуже прихильно, довірливо повівся з ним отой старшина. Може, через те, що він перший раз попав у витверезник, і старшина зрозумів, що це випадковість. Недаремно ж потім так ввічливо звернувся до нього: побачив у ньому серйозну людину, що тільки посковзнулася, упала. О, більше не впаде! Досить його кидало в жар і холод, щоб вивітрив із голови ту білу гарячку, що й не від горілки, а від якоїсь анонімки затуманила йому і очі, і розум. Те, що вчора сталося, буде йому наукою. На ціле життя. Аби лише все добре скінчилося!

Запитав: а як воно найгірше могло би скінчитися? Від ганьби доведеться міняти роботу, навіть виїхати з міста? На далеку Північ, де ніхто його, Павла, не знає? Життя справді може так перевернутися, що ой-ой! І все через одну-однісіньку помилку! Аж плакати хотілося Павлові від образи, що так несправедливо, так жорстоко повелася з ним доля. Знову почувся знесиленим, хворим. Подумав: у матері хотів відпочити, просто відлежатися, повернутися до тями — нерви бо натягнуті, як струни, кров бухкає у скроні. А справа серйозніша — він справді занедужав. За всяких обставин треба десь дістати лікарняний листок і побути у матері довше. Поки час не вилікує рани і все не поставить на свої місця, кожний зрозуміє свої помилки, оцінить свої вчинки. І він, і Наталя.

І Наталя? — раптом спитав себе в думці. Чи вона гадає, що жодної помилки в житті не припустила? Окрім тої, що з-поміж усіх вибрала тоді його, Павла? А що, коли вона і досі ще перебирає?! Що їй з якогось котика — то забава, на якусь часинку! Скоро розчарується й відчує, що тільки він, Павло, їй потрібний, а більше ніхто. Треба спішити їй назустріч! Не ховатися у лісі, не дичавіти від злоби, а поки не пізно — таки знайти Вікентія Сергійовича й попросити в нього допомоги.

Відчувши, що намацав якусь рятівну ниточку, Павло підхопився і вибрався з гущавини на знайому стежку. Привела вона його до самого дому. Відчинив мальовані ворота, ступив на подвір'я. Назустріч вибіг пес — він гавкнув, але тут же стиха заскавучав, ніби докоряв йому, Павлові, що той не частим гостем буває у матері, важко його відразу і впізнати. Це звичайний, дворовий собака, некрасивий навіть, але такий розумний, що всі його люблять, окрім вітчима, що до кішок і собак не дуже прихильний. За інших обставин собаки й не тримав би, але живуть вони серед лісу, де потрібний сторож.

Павло нахилився, погладив Сірка, а собака лизнув йому руку. От і привіталися. Шкодував лише Павло, що не мав ніякого гостинця — вже сам був голодний, живіт аж підводило. Пройшовся спочатку попід хатою, знайшов у схованці ключа і відімкнув двері. Мати до міста подалася, а Вікентій Сергійович — де? У холодильнику знайшов учорашній борщ — зачерпнув ополоником… Мати, як відчувала, що він приїде в гості: змалку бо звик до цієї страви і завжди дивується, що Наталя не варить борщі — не любить хіба? Правда, переконався, що Наталя взагалі не любить готувати їжу. Ціла біда, як треба щось зварити, сердиться тоді — мовляв, коли вже настане час, що жінка не стирчатиме вдома біля плити? Не витримав якось, запитав:

«Може, й жінкою тобі не хочеться бути?» Не зрозуміла вона, подивилася. І він пояснив: «А хто ж тоді за тебе буде матір'ю? Дітей твоїх роститиме?» Сказала йому: «Я жити хочу, Павле!»

Подумав — роздратована, що мусить порпатися на кухні, й не варто їй перечити. Але треба буде знайти якусь нагоду і про дітей поговорити з нею, спокійно і серйозно, час бо йде, роки спливають, наче за водою.

Попоїв Павло, відчув, що вже й сили поволі прибувають. Відкинувши фіранку, дивився на подвір'я, а все-таки гарна в матері садиба! Дім просторий — як на двох, то аж завеликий. Мають садок — черешні, груші. Та й повітря чисте, запашне. Знав, видно, Вікентій Сергійович, що робить, коли умовляв матір залишити місто… Господар він добрий. Під горіхом обладнав альтанку, лавиці поставив — а скільки раз збиралася там уся родина на гостину? Ні, треба помиритися і жити по-людськи!

Не сердився тепер Павло на вітчима, бачив тільки те, що той скаржиться на серце. І їм із Наталею материнський дім — це готова дача. Найкраща з усіх дач, які можуть бути! На другий рік відмовить Наталю від моря, ціле літо перебудуть тут. Коли дійдуть з Наталею до згоди, все буде гаразд…

Найбільшу надію покладав тепер Павло на вітчима. Але де він — невже на роботі? Сьогодні ж вихідний!

Все-таки навідався в лісництво, спитав сторожа:

— Не бачили Вікентія Сергійовича?

— А ви йому хто? — хотів затягнути бесіду старий.

— Я — син.

— Його син?

— Так, син… Павло…

— Немає у Вікентія Сергійовича ніякого сина.

— Є, й не один, а двоє!

— Нехай і так… — замислився старий, а через якусь хвильку поцікавився: — То що ви хотіли?

— Шукаю ось батька. Він не на роботі?

— Неділя сьогодні, у Вікентія Сергійовича — теж, чого б йому бути на роботі? Пошукайте вдома.

— Та шукав…

— А ви з міста?

— З міста.

— Походите по лісу, грибочки пошукаєте, а тим часом і батько повернеться. Коли батько…

— Батько, вже казав вам.

— Нехай так… Мені то що?

Павло пішов пригнічений. Чи не знову доля знущається над ним? Каже йому — що би не робив, не викрутиться, за все в житті треба розплачуватися… А все-таки де він, Вікентій Сергійович? Такий чоловік без діла не сидітиме — якщо нікуди не поїхав, то, певно, подався на річку щук ловити… чи ні — по гриби. Звичайно, по гриби!

Зразу від лісництва повернув до хащі. Спустився до річки, подивився в один бік, у другий — нікого не видно. Поблукав по лісу, знайшов кілька сироїжок, але не мав спокою: день біжить, а завтра на роботу… треба щось чинити! Можливо, Вікентій Сергійович прийшов, уже давно вдома, а він собі розгулює!

Ні вітчима, ні матері все ще не було. Все ж була надія, що Вікентій Сергійович близько, нікуди не поїхав і, напевно, невдовзі об'явиться.

Біля замкнутих дверей Павло присів на сходинки, схопив за шию пса, притягнув до себе, відчувши несподівано, як його усього обіймає жаль. Тяжкий і пекучий, аж набігли сльози. Ніби він утратив когось дуже близького, дорогого, рідного й залишився на світі один. Навіть друзі — й ті його покинули, відцуралися, лише собака біля нього. Та й це тому, що дуже негарний, нікому не потрібний. Пильно дивився в очі псові, котрий, здавалося, читав усі його думки і сумував по-своєму, по-собачому, що нічого не може зробити, щоб допомогти. І слова не промовить, бо ж — тварина.

Павло мимоволі смикнув його за вухо. Пес аж заскавучав, відскочив від нього і сховався в будку. Звідти підозріло дивився на нього і ніби чекав, коли вже він насидиться, підніметься і піде?

А Павло думав, думав.

А сутінки згущалися, згущалися.

… Прокинувся вранці. Розглянувся — ні матері, ні вітчима. Це вже налякало. Зашив розірваний піджак, накинув на себе вітчимів дощаник.

Накрапав дощ — осінній дощ, що вже як розійдеться, то не буде йому кінця-краю. Під накриттям збиралися ранні пасажири. Хтось із товстим портфелем ніби привітався до нього, Павла, а він не міг згадати — що за чоловік? Поглядав на нього, поки той не насупився і не відвернувся. Павлові він здався якимсь підозрілим. Подумав — навмисно слідкує за ним, якби вчинив злочин. Чи невідомість, думав, у котрій він тепер перебуває, — не найбільша кара? І найперше, що треба зробити — позбутися цієї невідомості, нікого не кличучи собі на допомогу — ні матері, ні вітчима, ні брата. Нехай потім буде що завгодно, але спочатку…

І ось Павло, нарешті, перед своїм домом. Дивується — ніхто не звертає на нього уваги, усі проходять мимо, кудись поспішають. Привуличні акації шумлять — чи то на вітрі, чи то на дощі…

Закинувши голову, глянув на свій поверх. Вікно, бачив, зачинене, біліє фіранка. Певно, з-за неї дивиться на вулицю Наталя, бо ж чекає, коли він повернеться. Павлові ще бентежніше стало на душі: як все-таки зустріне його? І як повестися йому самому? Увійти, як хлопчик, що накоїв шкоди і над усе боїться покарання? Ні, твердо сказав собі, за все, що буде треба, він відповість з гідністю!

Рішучість враз оволоділа ним. Страх зник із його серця. Нехай усе те станеться, що повинно статися. Небезпеку, котра, відчував, чатує на нього, намірився зустріти з відкритим обличчям.