Тривожна ніч

VII

і про що інше не хотів думати Павло, лише про те, як би йому вмерти. Вмерти, не чекаючи, поки суд винесе вирок, і поведуть його на страту. Покінчити з усім, щоб ніяких допитів, ніякого суду. Бо для нього сісти на лаву підсудних — страшніше за смерть. Він не стерпить на собі очей… То ж така ганьба!..

Хоч нічого не запам'ятав, а таки, виходить, він убив Наталю — бо хто інший? До котика свого й не дійшла, бо як тоді, ставши у дверях, відштовхнув її назад, а вона упала… О яка ганьба, яка ганьба! А ще почнуть казати, що був у витверезнику… Ні, краще не жити!

Плакав тепер, щиросердо каявся, казав собі, що при всіх обставинах не мав права підняти на дружину руку. Хіба можна з ревнощів позбавляти людину життя? Та ще таку, що була йому найближчою на світі! Чи, може, сам він не людина — якийсь хижак, звір? Але серед звірів такого не буває!

З огидою кривився — найвище створіння! Де ж тоді був його розум, де? Тепер уже, видно, повертається, а нащо? Щоб зрозумів, як він низько впав, і ще яке перед ним провалля? Скоріше б полетіти туди сторч головою — бо ж нащо життя, коли його нема?

Розтягся на ліжку, склав руки на грудях, але й так до нього не приходив спокій. Чекав — от-от відчиняться двері, й черговий, заглянувши, покличе: «Громадянине Мушнику, до слідчого!» І, не почувши відповіді, підступить до ліжка, потрусить за плече, думаючи, що він, Павло, заснув. О, якби заснув отак навіки! Щоб черговий кинувся назад, забувши навіть зачинити за собою двері. Напевне, й Віктор би зрадів, що його знайомого спіткала і без суду справедлива кара.

Потім уявлялося Павлові, як його з Наталею ховають в одній могилі, закидують розкислою після дощу землею… І раптом схопився: справді, як же похорон? Ховатимуть Наталю без нього? Не проведе її в останню путь? О доле, не будь уже такою жорстокою! Кинувся відразу до дверей, але збагнув, що тільки світає — нікого з начальства тепер не докличешся.

Знову покірно сів на ліжко.

Віктор йому мусить якось допомогти, щоб пішов на похорон Наталі. Хто-хто, а він повинен його зрозуміти. Вдома, перед арештом подумав, що саме з ним, Віктором, зв'язалася Наталя. Ніколи ж бо не забував, завжди пам'ятав, що могла Наталя вибрати і Віктора. Це було б принаймні зрозуміло. Якби тоді дізнався, що вона зробила з ним, Павлом, помилку й вирішила вернутися до Віктора, він би й примирився. Відчув би, що безсилий, — але ж дома, у своїй квартирі, а не в камері, у чотирьох в'язничних стінах! А що тепер? Виходить, і Віктор зостався на світі нещасним, безсилим, бо і його лишила Наталя.

Обома руками схопився за голову — що це йому верзеться? Коли вже нарешті пригадає усе до пуття, розміркує, як воно було, щоб не будувати якихось фантазій! Відчув, що перед Віктором йому ще більш соромно, бо винен чи не винен, а Віктор не мав знати, до чого в них з Наталею дійшло.

Згадав: мертві сорому не знають! Звідки це? З якогось історичного роману? Але все одно. Важливо, що в цьому єдиний порятунок. Адже коли залишиться живий і дійде до суду — його лице, очі, навіть мозок буде палити страшний сором. Доведеться ж стати не тільки перед Віктором, а й перед знайомими, колегами по роботі, матір'ю. То було б для нього пекельною мукою! Особливо — стати перед матір'ю.

Павло знову зірвався на ноги. З кінця в кінець міряв тісну камеру попереднього ув'язнення. Підняв догори голову, глянув на заґратоване під стелею віконце, і жадібно, мов живу надію, захапав очима вранішнє світло. Ні, не смерть, а воля! Дихнути свіжого повітря, зустрітися з людьми — хай над могилою Наталі, аби лише такою людиною, як інші. І люди щось порадять, допоможуть. Власне, тут, хоч би й хотів, — не заподієш собі смерть. Найкраще було б — струмом: розломив патрон, оголив провід, щоб зразу наче блискавка ударила в груди. Та до струму ніяк не добратися — навіть ліжко не поставиш сторч, бо воно прикуте до стіни. Отож сама доля повертає його до життя…

І гірко посміхнувся: життя… у в'язниці. Невже таки немає ніякого виходу? Мусить бути! З усієї сили вдаритися чолом об стіну — і то знайдеш вихід. Розбити дурну голову об кам'яний мур! Аби тільки камера на кілька метрів довша, щоб можна розбігтися — інакше тільки гулю на тімені наб'єш. Хай навіть знепритомнієш — у шпиталі швидко поставлять на ноги. А тоді й свяченою водою із себе не змиєш, що ти не злочинець. Інакше нащо б поспішав покінчити життя самогубством? Хоча… міг би відтягнути час, а час ніби працює на того, кого запідозрюють. Може, щось там зміниться?

І якось мимоволі, скоріше з якогось відчаю, безтямно вдарив головою об стіну. З очей посипалися іскри — і зразу протямився.

До сліз було образливо Павлові, що він такий безпомічний, нічим собі зарадити не може. Один-єдиний раз хотів, було, комусь показати, що не безхарактерний — може бути й рішучим, твердим, та… чи не занадто виявився твердим? І вона ніколи не побачить — що він хотів їй довести.

Ще раз запитав себе: чому ж таки Наталя вибрала його, а не Віктора чи навіть когось іншого? Спочатку бо, як тільки подружили, Наталя не знала, який його характер? Зрозуміла і зробила висновок, що він їй не пара, пізніше — вже заміжньою? Чи просто хтось набагато кращий, аніж він, Павло, трапився їй на путі? Хто, Віктор?

Павло похилив голову. Він покориться долі. Та хай хто завгодно допитує його, щоб тільки не Віктор. Це його єдине й останнє прохання. А іншому слідчому він одразу зізнається в злочині. Нехай яка завгодно спіткає його кара, навіть сама смерть — без Наталі, котру так любив, навіщо йому жити? І нічого більше роздумувати, що воно й до чого — хай приходять за ним, забирають…

Обома п'ястуками загупав у двері:

— Відчиніть! Ведіть мене до слідчого… Ні, до самого прокурора!

Чекав, був упевнений, що відразу поспішать до нього, але не йшов ніхто! Довелося зовсім пооббивати руки, поки хтось біля дверей забрязкотів ключами. Відступив на крок, дивився на замок. Але відчинилося лише віконечко, в котре зазирнуло зморщене обличчя.

— Щось хочеш? — дивно просто запитав старий.

Павло заперечливо захитав головою.

— А чому ж гримиш?

Ніяк не міг Павло здогадатися, для чого рвався з камери й куди. Потер долонею чоло і намацав гулю. Відчув, що й поболює… Збила його з пам'яті ота несподіванка, що у вартового… чи, може, просто сторожа — таке поморщене лице. Невже така погана в нього служба? Та віконце раптом зачинилося, і Павло тої ж миті вернувся до тями. Кинувся знову до дверей і вже по віконцю забив кулаками. Вартовий розсердився:

— Ну що тобі треба?

— Ведіть мене на допит..

— Устигнеш, усьому свій чає — і допитові.

— Ні, мій час уже прийшов. Якраз…

Старий підняв брови:

— Гаразд, доповім.

Віконце закрилося.

Одразу після того полегшало в Павла на душі, неначе зняв із плечей страшний, непосильний тягар, і можна розігнутися, зітхнути. Але не розігнувся, а раптом розплакався, як мала дитина. Витерши сльози, ліг на ліжко, повернувся до стіни і заплющив очі. Відчув, що він ще на щось надіється, сподівається… Що все це минеться, наче лихий сон. Усі переконаються, що він, Павло, ні в чому не винний. Чого ж йому приймати на себе вину? Нащо поспішати?

Та двері відчинилися, і Павло почув:

— Ну, пішли до слідчого.

Поволі зашнуровував свої черевики, не казав нічого. Вийшов і зупинився, чекаючи, поки міліціонер замкне на замок камеру, хоч вона лишалася порожня.

— Прошу…

Значить, іде на допит до Віктора, колишнього товариша, суперника, що тепер, через багато років, здобув таки над ним перевагу, переміг його. Нехай! Гірка то перемога… Так йому і скаже, аби не дуже потішався з чужої біди.

Але в кабінеті, куди його привів черговий, угледів незнайомого майора в акуратній формі. Мабуть, ніякий він не слідчий, майнуло в голові, бо слідчі у цивільному.

Метнувши пильним поглядом, зміряв його начальник з ніг до голови, показав на стілець, підсунув сигарети й запальничку:

— Якщо бажаєте, куріть.

Павло обережно поправив стільця.

— Спасибі, не курю.

— А я, розбишака, смокчу від дитинства, — смачно затягся майор димом: — Звикли в таких випадках казати, що друзі навчили, мовляв, разом корови пасли. А я сам навчився і, чого таїтися, скажу — ще й інших навчав. А ви, може, й корів не пасли?

— Не пас…

Дивно, думав, про корів питає майор, коли він, Павло, сидить тут, як на голках. Чи, може, — розмірковував — такий метод допиту?

Але тут же собі заперечив: а може, заспокоює. Випростався на стільці рівніше, склав руки на колінах.

А майор несподівано:

— Що, тоді теж руки у вас отак тремтіли?

Здалося Павлові, що у майора на вустах промайнула усмішка — недобра лише, скоріше зловтішна. Далі сказав;

— Я думаю, ні. Бо якби тремтіли — нічого би не сталося. Чи, може, помиляюся?

Мовчав Павло, ніби не до нього все це було сказано майором.

— Чого ж мовчите?

— Хіба ви питали?

— Питав, звісно…

Павло схилив голову, зігнувся і зламався:

— Що питати? Винен.

— Це не відповідь. Ви розкажіть усе, як було. Спокійно і відверто.

— Не можу розповісти, бо не пам'ятаю.

— Оце так! А берете на себе вину… Гаразд, кажіть, що знаєте. З чого почалося?

Ожив Павло:

— З чого почалося? З листа… анонімки. Хтось написав мені, попередив, що моя дружина завела коханця.

— І ви тому повірили?

— Спочатку ні. Та прийшов додому — чую жінка дзвонить комусь по телефону й весь час його називає котиком. Ну, я сказав їй про листа… І ми засперечалися. Наталя, звичайно, ні в чому не зізналася, але я вже спокою не мав. І не пускав її до кравчихи. Вона спалахнула, почала збиратися. А в мене теж ніби чорт уліз. Кричу я їй: «Лише через мій труп!»

— А поспішили перейти через труп дружини? — закинув майор.

— Не знаю… відштовхнув її, побачив, що впала… А сам кинувся надвір — навіть без шляпи, без плаща, як був, бо вже не пам'ятався. А потім і поготів.

— Не пам'яталися? Чому?

— Бо напився.

— Ну, а потім, у п'яному вигляді, що ви наробили?

— Якби я міг згадати, зрозуміти!

— Подумайте.

— Думав… Весь час тільки те й роблю, що думаю.

— І надумали одне — взяти вину на себе?

— Так…

— Цікава ситуація.

Майор знову запалив цигарку.

Павло несподівано повільно підвівся, підняв свої долоні й виразно сказав:

— Оцими ось руками…

— Що?

— Задушив її.

— Руками, за шию?

— За шию, аякже? Інакше хіба можна когось задушити?

— І все це пам'ятаєте?

— Ні, не пам'ятаю…

Павло замовк: бачив, майор скривився, наче в нього розболівся зуб — тому часто й палить.

«Чи цей дивак при своєму розумі? — подумалося тим часом майорові. — Сам бере на себе таке звинувачення».

І скрикнув:

— Та ви знаєте, що вас за це можуть розстріляти?

— Знаю, — глухо відповів Павло.

Майор зітхнув. Ну що ж, бесіда закінчена. Він уже прицілився: зорієнтувався у поведінці й характері затриманого. Можна почати допит. Хіба має значення, що той дивак зізнався у злочині? Коли він не задушив, як твердить, свою жінку, а застрілив її із нагана, що підтверджено експертизою! Відбитки пальців на нагані — беззаперечний доказ, запідозрюваний, значить, мав зброю в руках. От із чого треба починати.

Підійшов до сейфа і вийняв наган. Спокійно, ніби граючись, зважив на долоні й положив на стіл, слідкуючи впівока за Павлом. Той глянув ніби байдуже — раз кліпнув і мовчки відвів погляд. Майор запитав:

— Сподіваюсь, знаєте, що це за штука. Знаєте?

— Чому б не знав — наган.

— Чий, ваш?

— Мій? Не маю права…

Не зваживши на Павлову відповідь, допитувався далі майор Ковальчук:

— А ви подивіться на нього, подивіться…

— Навіщо?

— Не розумію я вас, Мушник.

— Що тут не розуміти — я ж зізнався, винен, убив свою дружину, хоч не хотів того, не сподівався.

— Своїми руками, кажете, задушили?

— Своїми, звісно, не чужими.

— Так от ваша дружина Наталя була застрелена. З нагана!

Видивився пильно тепер Павло на зброю, що була в майорових руках, думав — невже застрелив Наталю?

Не задушив, не вдарив ножем, а вбив із нагана. Але чому він не пам'ятає? Постріл мусив би його привести до тями — дарма, що був п'яний. Та й як наган раптом опинився у його руці, якщо зброя лежала у матері? Розгубленість Мушника майор тут же пояснив по-своєму.

— Думаю, тепер скажете правду.

— Ні, я не стріляв.

Майор знову підійшов до сейфа. Вийняв фотографію. Повагався трохи, а потому все-таки положив на стіл, перед Мушником.

— А як проти цього ви заперечите, шановний? Відбитки пальців на нагані — ваші.

— І що з того? Я ж кажу…

Майор не дав йому договорити:

— Між іншим, це не все. Хто такий Москаленко?

Павло з насторогою:

— Який Москаленко?

Але майор нічого не сказав йому про витверезник. Лиш повернув до нього рукоятку старого нагана зі світлою табличкою:

— Оцей Москаленко…

Павло відчув на душі полегкість:

— А там же написано — боєць революції.

Знав майор, звичайно, і про Івана Москаленка, і про його наган, що був зареєстрований в органах міліції. І все ж хотів бодай у такий спосіб підвести можливого злочинця до зброї. І запитав здалеку:

— Чи відома вам його адреса?

— Якби ж то жив!

— Хіба щось сталося і з ним?

— Як з усіма людьми стається — до старості дожив і помер.

— А ви його знали?

— Та як би я не знав свого діда?

— Діда? Оце так!

Майор про щось подумав. Замислився й Павло. Згадував — коли всією родиною приїхали до матері — на її день народження, наган лежав, як завжди, у скриньці. Хто ж міг викрасти його й підкинути… Кому? Тільки не йому, бо він не стріляв. Комусь Наталя, видно, заважала жити на білому світі…

І нараз жахнувся — широко розкрив рота, закашлявся. Глухо й довго кашляв, аж майор налив йому води. А рука тремтіла, розбризкувала воду. Така бо несподівана, неймовірна думка прийшла Павлові в голову — таки брат Геннадій!.. Рідний його братик отак просто помстився Наталі! Завжди йому, Павлові, скаржилася Наталя на Геннадія. Навіть того останнього дня, коли її не стало. Гарячий він хлопець і, звичайно… Але як сказати на рідного брата?

Майор, побачивши, що він трохи заспокоївся, допитував далі:

— Дід помер давно?

— Щось років п'ять тому.

— А наган відтоді весь час був у вас?

— Чому це в нас, мати зберігала. У скрині ховала, боялася, щоб ми з меншим братом часом не пострілялися. Хоч у ньому не було набоїв.

— Не було? Ви знаєте, дивилися?

— Заглядав, це правда. І тоді на іменинах.

— Випадково, чи з якимось наміром?

— Без жодного наміру. Хотів подивитися, чи не заіржавів.

— Значить, з наміром.

Павло глянув з острахом і змовчав.

— Щось ви плутаєте, Мушник.

— Нічого я не плутаю, кажу, як було. Хотів подивитися. Шкода, аби така річ заржавіла. Реліквія ж…

— Що правда, то правда — зброя непроста. Значить, подивилися — іржі не було. І патрончик підійшов…

— Який ще патрончик! — Павло аж підхопився. — Ніякого патрона й у вічі не бачив, не те, щоб стріляв… та ще й у свою жінку. Дурниці якісь…

— Відбитки пальців ваші, — знову йому нагадав майор.

— Не знаю. Повірте…

Навмисне так круто повернув розмову майор Ковальчук — хотів перевірити, як поведеться Мушник. Говорить ніби щиро. І поведінка змінилася. Зовсім не схожий став на того, яким сюди зайшов. Як дійшло до зброї, то вже не поспішає признати себе винним, не байдужий до своєї долі. Значить, тепер почне шукати винного. І майор продовжив:

— Скажіть, Мушнику…

— Не все ще сказав?

Не зважив на Павлове зауваження:

— Наталя, жінка ваша, оте бачила?

— Що маєте на увазі?

— При ній брали наган… оглядати?

— Не пам'ятаю. Чесне слово.

— А про цю зброю вона знала?

— Чому ж не знала — і вона не раз брала наган до рук.

Здогадався: може, там і її відбитки?..

Почекав майор, дав йому можливість подумати. А Павло завовтузився на рипливому стільці, бо загадючилася в ньому нова підленька гадка: а що, як Наталя — покінчила життя самогубством? Хотіла показати, що все їй набридло, і в першу чергу — він! Завжди ж була якась відчайдушна, ба навіть безтямна. І от помстилася йому — щоб усе своє життя, скільки йому залишиться, — мучився і карався. Лише коли принесла наган додому, на квартиру? Дійшов висновку: видно, готувалася… І весь затерпне ж вона хотіла убити його! Його, свого чоловіка, щоб не заважав їй перейти до котика. Так, хотіла покінчити з ним, та він спіймав її на гарячому і скрутив їй руки. От вона у відчаї і пальнула в себе… Подумати тільки — який подаруночок привезла йому від іноземців — добула в них кулю!

Ні, він тепер не хоче помирати! Це в камері, в тісних чотирьох стінах, щось на нього найшло, і розкис — ховав себе живим. Якщо вона, Наталя, хотіла його вбити, то не про смерть йому треба думати, а про своє життя! І тепер — боротися за себе, довести всьому світові, не лише майорові, котрий його допитує й нічому не вірить, — довести, що він, Павло, невинний, що його мила жіночка сама себе позбавила життя. І рішуче мовив:

— Тепер я знаю все!

— Гадаєте, Наталя покінчила з собою? — несподівано перехопив майор. — Чому таке зійшло вам на думку?

— Вона могла.

— Але це не доказ.

— А що ж тоді доказ? Я знав її добре. То була безтямна натура, повірте.

Майор уже вкотре клацнув запальничкою і затягнувся димом.

— Я вірю експертизі, а експертиза встановила, що в даному випадку самогубства не було. Сама собі у спину не стріляла.

— Але ж і я її не вбивав, з нагана не стріляв!

— Тоді хто? Когось підозріваєте? Звичайно, можна допустити, що стріляв хтось інший, досвідченіший, що слідів своїх не полишив. Виникає запитання — хто ж? Коли ви вже хочете бути правдивим до кінця, допоможіть же правосуддю, наведіть на іншого можливого убивцю.

— Не можу… Не знаю…

— А коли подумати?

Павло не відповів. Але цього разу майор не дав йому поміркувати. Взяв наган, відніс у сейф і, повертаючись, поквапив:

— Дуже довго я би вже не думав.

— А що мені спішити — я своє сказав. Інше розгадуйте самі.

— Розгадаємо, але було б скоріше, якби ви допомогли.

— Значить, вірите мені, що я невинний? Вірите?

— Щоб вірити, треба й перевірити…

— Добре, тоді хоч в одне повірте — що я не стріляв.

— Про це й мова, Мушнику.

— Але ви хоч хочете повірити, що я вам кажу правду?

— Ми хочемо одного — щоб не постраждала невинна людина, щоб був покараний убивця.

У Павла несподівано вихопилося:

— Я б його не пожалів, хоч би він був мені й рідним братом!

Майор примружив очі:

— Не любите брата?

— Хіба ж таке буває, аби брат брата любив?

— Все буває на білому світі.

Погодився Павло:

— Світ широкий, але нам з Геннадієм і під одною стріхою поки що не тісно. Правда, тепер він живе в гуртожитку, там гризе науку й сухарі, але не я його виганяв — з Наталею вони не поладили…

— До речі, тут була ваша мати, Олімпіада Романівна.

— Мати? Коли встигла?

— Вона заходила ще вчора, шукала вас…

— Звідки ж вона знала?

— Геннадій повідомив.

Значить, Геннадій бачив Наталю убитою. Адже в неділю рано-вранці вже віз у місто матір… І вони подумали на нього, Павла… Чи, може, тільки мати, а брат подумати не міг, бо він… Невже Генка? Тільки такий шибеник міг десь дістати кулю! Павло закрив долонями очі.

А майор продовжив:

— На брата свого думаєте, Геннадія?..

Хотів заперечити Павло, закричати — ні, рідного брата він не може вважати за вбивцю. Не закричав. І не заперечив. Але думка таки бунтувала: що добиваються від нього?! Треба йому взяти себе в руки й давати показання обачно, обережно, думаючи над кожним своїм словом. Щоб нічого зайвого не вимовив. Гадати не стане. Насупився:

— Скажіть, довго ще чекати суду?

— Кому?

— Таж мені…

— Хочеться вам бути засудженому?

— Нащо зволікати, коли винний, у всьому зізнався?

— Та якби у всьому…

Павло невідомо чому посміливішав:

— Чого ж не у всьому? Сказав вам те ж саме, що й Вікторові.

Нове назване ім'я майора зацікавило — сів знову.

— Віктор, котрого згадали, хто такий?

— Наче самі не знаєте!

— Усіх ваших приятелів не можемо знати.

— Він зовсім не мій приятель.

— Чий же тоді?

— Ваш.

— Мій? — дуже здивувався майор Ковальчук. — Кажете, мій?

— Я кажу про вашого Погоріляка.

— Чому ж називаєте його на ім'я? Знайомі з ним? Відколи?

— З університету: три роки ми у Львові вчилися з ним разом.

— На одному факультеті?

— Ні… Я ж — інженер-економіст.

— Значить, разом жили… в гуртожитку або на квартирі?

— Разом одну дівчину любили! — випалив Павло.

— Як же її звали, коли не секрет.

— Любили ми ту ж саму Наталю…

Щось ніби підступило майору до горла, і не міг дихнути. Як… як?.. Кашлянув і трохи не скрикнув:

— Ви свідомі того, що говорите?!

— Чом би не був свідомий!

Майор почав долонею витирати шию.

— Гаразд, але ж вона вибрала вас.

— Він все одно її домагався.

— А Наталя — що?

Не відповів Павло на запитання, ніби його й не чув. Ні з того, ні з сього раптом захихикав, плеснув себе по лобі.

— Ось дурень!

Подивився на свої долоні, розчепірив пальці й раптом хитнув головою:

— Ні!

— Як вас зрозуміти? — запитав майор.

— Руки мої чисті — крові на них нема!

— Кров і змити можна.

— Я не змивав… На моїх руках не було й немає ніякої крові, бо я нікого не вбивав!

— А ваше зізнання?

— Що — зізнання? — на губах Павла майор помітив посміх. — Я зізнавався тільки в тому, що вам було потрібно.

Аж розхвилювався майор Ковальчук — ось тобі й дивак! Чи лиш йому здалося, що Мушник так просто у всьому зізнався?

— Але проти вас ми маємо і докази. Гадаєте, лиш так вас затримали?

— Ті докази ваші — не мої. І я їх не приймаю. Я навіть їм не вірю. Може, й сама Наталя жива!

— Чому ж тоді так нервуєтеся, соваєтеся?

— Стілець… хиткий…

— І це правда — не дуже зручний — погодився майор і пояснив: — Ще не бачив на ньому такого затриманого, аби не крутився, а то й у всякий спосіб викручувався.

Ніби вкололо щось Павла, підскочив зі стільця:

— Звідки я або мій брат, якого теж, як чую, берете під сумнів, могли мати до нагана кулю? А Віктор мав! Він і вбив Наталю.

Майор подивився і відповів із усміхом:

— Спитаю його…

— Спитайте, хай скаже!

Майор посерйознішав:

— Те, що Віктор міг мати набої, ваш єдиний доказ?

— Не тільки… Я ж вам говорив, що ненавидить він мене.

— Здається мені — більше ви ненавидите його.

Замовк Павло, і майор продовжив:

— І, звичайно, дуже воно хочеться побачити злочинцем суперника.

Відчув Павло — вже змучився, зовсім не те говорить, що потрібно. Тяжко зітхнув:

— Що ж, більше нічого мене не питайте.

Майор забарабанив пальцями об стіл — дивна ситуація. Хоч не вірив, що Віктор причетний до вбивства на Підвальній, все-таки розсердився в душі на свого молодого співпрацівника — чому ж не сказав… І не відмовився від слідства? Що було би, якби Мушник раптом звинуватив його на суді? Піднявся й заявив, що саме слідчий міліції, котрий вів цю справу — убив його дружину, знищив його родинне життя! То ж був би грім серед ясного дня! Тоді сам Верховний суд втрутився б у справу, республіканська прокуратура… Хіба можна з таким жартувати? Це щасливий випадок, що Мушник несподівано відкрив усе тепер… Та й поспішив лейтенант, як видно, його арештувати. По даних експертизи треба було взяти в Мушника пояснення… В усякому разі тут складніша справа, як йому гадалося.

Поглянув на Мушника:

— Може, у вас є якесь прохання?

— Прохання є: відпустіть на похорон.

— Відпустимо. Вияснимо коли — і відпустимо.

Подзвонив черговому. Павла відвели.

Геннадію здалося, що хтось його кличе. Рвучко оглянувся — нікого. Що таке? Можливо, якийсь приятель вирішив над ним пожартувати? Окликнув — і сховався, вичікує? То нехай чекає — він більше не оглянеться. Але ніхто вже його не кликав. І дуже самотнім почувся Геннадій. З кладовища вертався один. Лишив біля могили Наталі і матір, і тітку, навіть Вероніку. Власне, через Віку і поспішив скоріше відлучитися. Йшов і думав про вчорашній вечір. 1 Вероніка, і Фаїна його полишили, побігли від нього. От клята Фаїна! Вислідила, певно, дочекалася, бо якраз спустився із Вікою по сходах — а вона вже стала перед ними. Немов якісь права на нього має! Звичайно, Вероніка повірила їй. Тепер має його за гульвісу. Нехай! Сама — не ліпша від своєї «сестриці» Наталі!

Картав себе за ту слабу хвилину, коли був готовий упасти перед нею на коліна. Хоч трохи й виправдовував свій намір — казав, що це по-рицарськи. Хіба колись рицарі чинили не так? Втім, кожен із них мав одну-єдину даму серця. А в нього ось — дві: Фаїна й Вероніка. Перед Фаїною, щоправда, навколішки не ставав ніколи. Вероніка ж зовсім не така, як інші. Вона недоступна — один тільки раз, відколи знайомі, дозволила себе поцілувати. Щось тоді подіяло на неї, то стала добра, мила. І знову — як скеля. Чи не через те він тягнеться до Віки, хоче її хоч бачити, поговорити з нею. А до Фаїни, навпаки, він ходить тому, що вона все йому дозволяє. Певне, сподівається, що вони одружаться…

Цій думці Геннадій сумно посміхнувся. Вероніку взяв би, бо вона — як те манливе яблучко, що зросло аж на верхівці дерева — й ніяк його не можна ні зірвати, ні збити. До вчора, правда, мав надію свого домогтися. А після їх зустрічі з Фаїною… Та ні, Вероніка ще мусить навернутися! Не може того бути, щоб їхнім взаєминам поклала кінець. Адже поводився із нею не так, як із Фаїною чи з іншими знайомими дівчатами — тихий був, покірний, рукам волі, як звикла казати, ніколи не давав. Чи погано її розумів? Можливо, Віці більше до вподоби рішучі, дещо й грубі? Чому ж тоді не скаже, чи не подасть якийсь знак, щоб був таким, як є?..

Ішов і оглядався: аж сам хотів, аби його окликнули. Та не бачив нікого знайомого. Нервував від того. Але сварив одну Вероніку. Знайшла хлопчика — так тепер і побіжить за нею! Ні — він, Геннадій, їй на зло, зайде до Фаїни!

Заскочив до автобуса, а зійшов зупинкою раніше. Поволі, мов додому, наблизився до тихого двоповерхового будинку, де не раз бував і вдень, і навіть уночі, коли Фаїна вдома лишалася одна: батько — лікар, мати — медсестра, то часто ночують у лікарні…

Троє вікон на другому поверсі, бачив, були затягнуті фіранками. Чекав, сподівався — Фаїна ось-ось визирне, повинна ж відчути, що він, Геннадій, близько! Та жодна фіранка не заворушилася.

Дерев'яні сходинки заскрипіли звично, а йому здавалося — риплять на цілий дім, аби всі почули, що він іде під вечір до Фаїни. Не подзвонив — легенько постукав. Не чути нікого.

Знову і знову вистукував умовний сигнал, та ніхто не озивався з хати. Не розумів — нема нікого вдома? Фаїна вже мала вернутись із занять. Напевне, блукає по вулицях міста, міркуючи, як йому помститися. Чи вже поспішила до своєї подруги — скаржиться на нього? Хоче його викинути геть зі свого серця. Думкою він застеріг Фаїну: а чи не зарано? Чи не буде потім шкодувати? Бо йому, Геннадію, що: кожна сокурсниця зрадіє, як виділить її з-поміж інших!

Постукав ще раз — голосно. Вирішив — коли і цього разу йому не відчинять, піде звідси й більше не повернеться. І Фаїна, нібито відчувши його намір, озвалася з-за дверей:

— Що хочеш? Що тобі ще треба?

Добре, що озвалася. Якось воно буде… Вичекав хвильку й відповів:

— Чого ж ти — відчини.

— Іди собі геть! — заплакала Фаїна. — Не хочу тебе бачити!

— Після всього, що було між нами?

— Хіба я могла знати, що ти такий негідник?!

— Ніби я перед тобою грав і видавав себе не за того, який є насправді! — пішов уже Геннадій на відвертість: вирішив ні в чому не визнавати себе винним, а вона — як хоче… — Відчиниш чи ні?

— Навіть не подумаю!

— Став тобі непотрібний?

— Іди собі до тої… червоної шапочки!

— Не вигадуй… Вона ж — моя родичка! — вхопився Геннадій за рятівну думку.

— Думаєш, що я дурна, сліпа?

— Осліпла на той час.

— То ти, Геннадію, осліп. Засліпили тебе вже красуні. Тепер я зрозуміла…

— Що ти зрозуміла?

— Побачила — який.

Заперечив:

— Могла й помилитися. Я все поясню, лиш відчини, впусти мене до себе.

— Іди краще геть, — ніби м'якше мовила Фаїна.

Тоді підвищив голос він:

— Хочеш, щоб я весь дім підняв на ноги?

— Подзвоню в міліцію!

Аж занімів Геннадій, відчуваючи, як раптом наливається образою і люттю. Оце «легка» подруга — говорить так, ніби він ніколи не мав над нею влади! Показує зубки, бо побачила його з Веронікою… Дуже зачепила його самолюбство, та стримав гнів, подумав: повинен будь-що зламати її волю, аби боялася і голос подавати! Хотілося вдертися до квартири силою — двері б зламав швидко, не дуже міцні, але не те, не те… Силою тоді доцільно брати, коли нема розуму, а він, Геннадій, може ще щось і придумати. Продовжував мовчки стояти під дверима, чекаючи, що дівчина не витримає — не так бо просто їй одній та ще й тремтячими руками розірвати довгенький ланцюг, що їх з'єднує.

І Фаїні таки було важко витримати незлагоду — знову, вчув, заплакала. Переступив з ноги на ногу, мовив:

— Як того хочеш, Фаїно, то я піду.

— Йди.

— І більше не прийду!

— Нехай.

Помовчавши, закинув.

— Хіба нам з тобою погано було?

— Ні — стало погано.

— Може, я в чомусь завинив, то прошу пробачення.

— Не треба!

Не розумів Геннадій — чому така уперта Фаїна, крізь сльози говорить такі тверді слова. Відступив, та знову повернувся:

— Ну, як хочеш. Наполягати я не буду! — І зразу ж озлоблено: — Та й не до тебе я прийшов, навіщо ти мені потрібна? Винеси за двері мої речі, і я піду своєю дорогою. — Згадав, що у Фаїни тримає чемодан з деякими цінними речами, що їх у гуртожитку незручно й показати…

Затамував подих і чекав. Вона чекала теж не кажучи нічого, не відповідаючи. Зміркував: не знає, що робити. Воліла б, звичайно, викинути валізу крізь вікно, але непорожня, то може розбитися. Незручно і спустити — хай лиш другий поверх, не так уже й високо — та хтось може з вулиці помітити, тим паче сусіди. А вона, Фаїна, більше всього боїться сусідів!

Вирішив нагадати дівчині про себе: нервово постукав, поторгав за ручку — і застогнав, бо запоров пальця. Тоді шарпнув двері з усієї сили, штовхнув їх від себе і майже не впав — розкрилися навстіж.

Фаїна відступилася з дороги. Вона тяжко дихала, бо не минало хвилювання, та ще й перелякалася.

А він був задоволений, навіть сам до себе усміхався — таки переміг! Думав: приревнувала його до Вероніки, а хіба то для нього погано? Ревність любов підсилює. А в тому, що Фаїна його любить, він не сумнівається. Тому й не витримала от, хоч як хотіла показати свій характерець! Слабка… Вероніка б не відступила до кінця. Те яблучко, може, і залишитися десь на недосяжній для нього верхівці. Поки не натрапить хтось спритніший — і не втре йому, Геннадієві, носа. Невже його волі даються тільки ті, котрі самі прагнуть, щоб їх обдурити й трохи не нахваляються дівочою слабістю, довірливістю?

У кімнаті — тільки оком кинув, побачив — гарно прибрано. На телевізорі в кутку — букетик айстр. Здалося, Фаїна лише прикидалася, що вона не хоче його знати, сама таки чекала, що прийде. Глянув і на неї — стоїть у лискучому, якомусь прохолодному халаті, щоб руці, доторкнувшись до нього, захотілося відразу пошукати живого тепла.

За звичкою, простерся на дивані, підклав руки під голову — чекав, поки Фаїна підійде до нього і присяде поряд, аби він міг її обняти, наблизити до себе. Не поспішала підходити. Скоса поглядаючи за нею, бачив Геннадій, як повільно пройшла по кімнаті, стала до вікна, відкинула фіранку й задивилася на тихеньку вулицю.

Нетерпілося йому і самому стати до вікна, легенько обняти Фаїну за плечі, ніжно щось сказати. Пояснити, що його брутальність тільки вдавана… А стримався — нехай! Посердиться трохи — лагідніша, добріша буде потім. Коли все забуде… Ну, а поки що йому, Геннадію, треба відпочити, сховатися від дійсності. Якби можна, забрав би Фаїну й поїхав десь далеко-далеко. Аби нікого не бачити — ні матері з непривітним вітчимом, ані Вероніки з неприступною, строгою родиною, ні Павла, що раптом сів за грати. Аби довго нічого не знати, що тут діється. Бо щось змінити, спрямувати події до кращого він не може й від того карається.

Розмірковував: треба й Фаїні розказати. Про заарештованого брата, Наталину смерть. Це ж тоді їх — Геннадія й Фаїну — Наталя вигнала з квартири. Згадав, як Фаїна — ніколи не думав, що вона це може — почала Наталі вичитувати: нечемна, некультурна!.. Молодець, Фаїна.

Повернувся лицем до вікна — що вона там дивиться? А дівчина відчула, напевне, що Геннадій поглянув на неї — зміряла його поглядом, виставила з-за шафи чемодан:

— Твої речі — ось!

— Може, трохи ще нехай побудуть?

— Не хочу — забирай!

— І не послухаєш мене?

— Наслухалася!

— Не сердься, Фаїно. У мене біда, і я хочу тобі розказати.

— Піди розкажи їй!

Хоч добре знав Геннадій, на кого це Фаїна натякає, а запитав:

— Кому?

— Отій шапочці…

— То ж Наталина сестра. Ми були у брата. О, якби ти знала, який я нещасний!

— Дуже?

— Нащо смієшся, Фаїно? Нічого ж не знаєш.

— Що з тобою раптом приключилося? Не захотіла вона тебе, втекла від тебе, так?

Більше лежати на дивані Геннадій не міг, рвучко встав і потягнувся до неї руками. Вона позадкувала, показуючи тим, який бридкий для неї його доторк.

Тяжко зітхнув Геннадій:

— Чому не розумієш мене, Фаїно? Га?

— А ти — мене?

— Тебе я розумію… Може, мені й потрібно було бачитися з тобою.

— Так уже й притисло!

Знову сів і сумно, повільно сповістив:

— Того ж вечора, Фаїно, Наталю убили.

Жахнулася:

— Де?!

— Вдома, на квартирі.

— Не жартуй, Геннадію.

— Правду кажу — вбили.

— Та хто?!

— Павла заарештували, а я… — зітхнув, — а я — сам не свій…

— Що загрожує тобі?

— Не знаю…

— А може, ти брешеш?

— Не до брехні мені тепер, Фаїно.

— То кажи всю правду.

— Кажу, а ти не віриш. Як і Вероніка, Наталина сестра — твоя «червона шапочка»: вона запідозрює і звинувачує мене. Тому я і вийшов за нею аж на вулицю — ніяк не міг її переконати, що не вбивав Наталю…

Зненацька це зійшло йому на думку. Брехав і сам своїй вигадці вірив, неначе так було — Віка звинуватила його у важкому злочині. Тому, казав Фаїні, він такий нещасний, що не вистачає лише її сліз.

Бачив — вона провела пальцями під очима і почала слухати з більшою довірою. Додав:

— А ти так несподівано… Хіба я міг одразу тобі пояснити?

— Не знала ж…

— Тепер знай.

— Пробач.

Знову потягнувся до неї Геннадій, і вона прихилилася. Повірила, бо таким ніколи його ще не бачила: знервований, утомлений. Зраділа: а все-таки у важку хвилину звернувся до неї, ні до кого іншого, — має її за рідну, найближчу людину! Тому вона готова на все, щоб його захистити. Але, уявивши убиту Наталю, ледве-ледве шепнула:

— За що?

— Комусь, певно, стала поперек дороги.

— Може, саме тій, що звинувачує тебе? — підвищила голос.

Не зрозумів ніби Геннадій:

— Кому?

— Таж її сестрі…

Згадав, що він наговорив на Віку, і змовчав. А Фаїна зразу подумала на себе:

— Добре, що у мене ні сестри, ні брата — одна я. Спокійніше…

— І я тепер один, але не маю спокою, Фаїно.

Нагадала:

— Ти казав, що брат заарештований.

— Брат заарештований, але він не вбивав.

Зрозуміла це по-своєму Фаїна:

— Думаєш, піде вона і скаже?

— Віка? — глянув з острахом Геннадій і похилив голову.

Не виходила Фаїні з голови Вероніка. І знову докорила:

— Не міг ти триматися від неї подалі?

— Та я з нею нічого не мав!

— Чому ж тоді до тебе прискіпується?

— Бо у біді кожен винного шукає.

— А ти що шукаєш?

— Одного спокою шукаю, забуття…

Погодилась:

— Ти перевтомився.

Лишився задоволений Геннадій — ось воно й на добре виходить із Фаїною. Щось трохи і вигадав, зате між ними настав мир.

Знову розлігся на дивані. Узяв її за руку. Обійняв потім дівчину і вустами шукав її очі, знаючи, що то їй подобається. Та тільки встиг торкнутися губами до він, як хтось подзвонив. Враз сахнулася Фаїна, прислухалася, допитливо поводила очима на Геннадія — мовляв, хто б це був? Батьки на чергуванні та й у них свої ключі від хати? За дзвінком постукали — настирливо, владно.

Фаїна підвелася, пішла до дверей. Геннадій став посеред кімнати. Серце чомусь забилося збуджено, ніби віщувало йому щось недобре.

Фаїна тихо запитала:

— Хто там?

Що відповіли з-за дверей — Геннадій не почув. Подумав — може, телеграма… або комусь із сусідів треба викликати медичну допомогу — й не мають телефону. Чекав — Фаїна зараз повернеться і скаже: усе гаразд, Геннадію… Але замість неї увійшов незнайомий, щось братових років, чоловік.

Геннадій розгублено закліпав очима, дивлячись то на дівчину, то на непроханого гостя. А той запитав:

— Ви — Геннадій Мушник?

— Так, я…

— З міліції. У справі вашого брата, — офіційним тоном пояснив незнайомий.

Не знав того Геннадій, а лейтенант Погоріляк не вдався до подробиць і не сказав, як його шукав, і хлопці з гуртожитку дали йому Фаїнину адресу. Власне, подумав лейтенант, Геннадію на друзів нарікати нічого. Довго чекав його у кімнаті. Вже втратив надію, гадав, що він так раптом зник із кладовища, бо кудись утік. А тут заглянула до хлопців біла дівчина. Звернувся до неї, а вона ревниво: Геннадій, певно, у Фаїни, він же там і днює, і ночує, не вилазячи… Хлопцям залишилося сказати, де живе Фаїна.

Дивився тепер Віктор на Геннадія і впізнавав у ньому Павла. Відзначив, що зовні не такі вже й схожі. Але налякався так само, як Павло. Нервовий чи знервований? Глянув на Фаїну й легенько усміхнувся — а дівчина нічого собі, античного профілю… Не чекаючи, поки запросять сісти, виставив на середину кімнати стілець. Чемодан Геннадія, що йому заважав, відставив убік.

Несподіваний візит слідчого з міліції, нараз навів Мушника-молодшого на недобру думку. Та з робленим спокоєм сказав:

— Слухаю вас.

— Навпаки, я хочу послухати вас, — відповів не менш спокійно слідчий.

— Хіба я щось знаю?

— Щось, може, і знаєте.

Геннадій оглянувся: неприємно себе почував. Якби, подумав, хоч Фаїна вийшла, лишила їх удвох, бо ж, як не крутитиме, доведеться дещо сказати й таке, що Фаїні непотрібно знати. Але вона аж рота відкрила — заслухалася.

— З братовою жінкою коли бачилися наостанок?

Перепитав Геннадій:

— Наостанок?

— Так, в останній раз, коли її бачили?

— Напередодні, по обіді, — не так перед слідчим, як перед Фаїною хотів бути правдивим Геннадій, бо інакше зразу його запідозрила б.

— О котрій годині? — продовжував питати лейтенант.

— Не пам'ятаю — десь о третій… — глянув на Фаїну, шукаючи у неї підтвердження.

— Яка вона тоді була, Наталя? Сумна чи весела?

— Якою могла бути? Як звичайно, як завжди… Сердита!

— На кого?

— Ну, я зайшов до брата з дівчатами. З Фаїною от… А Наталя, як на те, приїхала з відрядження, застала нас у хаті.

— І що, приревнувала?

— Кого, мене? Вона мене просто ненавиділа!

— А ви її?

— За що б її любив?

Кров відразу прилила Віктору до обличчя. Повторив у думці: «За що б її любив?» Виходить, він Віктор, міг любити дуже невибагливо — вибрати собі дівчину, в якій оцей «патлатий інтелект» не бачить нічого, ніяких достойностей!

— Така була погана?

— Я їй не суддя, — невесело відповів Геннадій.

— Не суддя, це правда, але щось, напевне, в ній було, що вам… ну не дуже подобалося?

— Багато чого навіть…

— Конкретніше скажете?

— Скажу. Нещирість, награність.

— Невже вона не була відвертою?

— Ніколи!

— З вами чи взагалі?

— Ні зі мною, ні з братом Павлом. Обманювала брата.

— А ви про це знали?

— Здогадувався.

— Тоді… — Віктор вийняв із кишені перегнутий аркушик: — Не ви йому оце написали?

Перечитавши анонімку, Геннадій заперечливо похитав головою:

— Нащо б я писав? Я міг і так сказати…

— Але ж не сказали.

— Не сказав, бо він би не повірив.

— Так любив Наталю?

— Авжеж любив.

Це засмутило Віктора. Спитав тільки по добрій хвилині:

— А хто би міг послати Павлові анонімку, скажімо, з його друзів?

— Павло жив своїм життям.

— А ви своїм?

— Безперечно.

— Часто навідували брата, приходили в гості?

— Не дуже.

— А все ж…

— Здебільшого, як не було Наталі.

— А в суботу знали, що вона приїде?

— Затрималися трохи, загуляли… Знайшли пляшку шампанського у брата, увімкнули музику…

— Хто ще був із вами?

— Я вже вам казав. Фаїна ось! А ще — її подруга… Правда, вона невдовзі пішла, і Наталя її не застала.

— Іншого місця для гуляння собі не знайшли?

— Не знайшов.

— А тут хіба не можна було?

— Тоді, в суботу, ні.

Повернувся Віктор до Фаїни:

— Підтверджуєте?

Фаїна замість відповіді, мовчки закивала головою. Лейтенант поглянув знову на Геннадія:

— І добре там було? Ніхто не заважав?

— Поки не з'явилася вона.

— Наталя? — глянув на дівчину.

Знову ствердно кивнула Фаїна. Лейтенант продовжив питати її:

— Куди ж ви пішли потім?

— У кіно… На «Любов земную…»

— А після кіно?

— Спочатку в місто, у кафе, а далі пішли в парк. Лавиця одна там у нас є…

— Сховалися н нікого не бачили?

— Звичайно, навіщо нам? — озвався Геннадій.

— А вас хтось чи бачив?

— Хтось, можливо, й бачив.

— І довго пробули на тій своїй лавиці?

— Може, й довго, а може, і мало. Знаєте, яке то… — Геннадій відчув, що вибрався з незручності.

— Пригадайте — до якої години ще були там, у парку?

— Це має якесь значення?

— Раз питаю — має.

Допитливо зиркнула Фаїна на Геннадія, сказала:

— Я пам'ятаю, глянула на свого годинника вже перед дверима. Боялася, що батьки сваритимуть, куди так довго ходжу — і глянула, чи не пізній час. Було по десятій.

— З парку поверталися з Геннадієм разом?

— Провів мене, чого б не провів?

Замислився Віктор, щось поміркував і аж потім знову звернувся до Геннадія:

— Значить, від того часу, як Наталя вас випровадила, приблизно від третьої до після десятої ви були у місті?

— Безперечно.

Що ж, вирішив Віктор, треба буде спитати й сусідів. Може, якась цікава молодиця вже давно слідкує за цією парою, відомо їй про кожний їхній крок… А в душі хотілося, аби все було так, як йому розповіли Фаїна і Геннадій, ця молода студентська пара, життя в котрої, звичайно, тільки починається. Бажав їм добра. І кинув оком по кімнаті: затишно в ній, гарно. Чемодан лише не гармонує з новенькими меблями. Старий якийсь, обшарпаний — в таких хіба що носять до прання білизну. Усміхнувся, кивнув на валізу:

— «Студентське життя»?

Йому не відповіли. Піднявся, попередив:

— Ви мені ще потрібні, Геннадію.

— Навіщо? Все вже розказав.

— Розказали, правда, тепер ще й покажете. Трохи прогуляємося містом, зайдемо в парк — до вашої лавиці. А втім, ви, Фаїно, збирайтеся теж. І ви мені покажете ту лавицю. Зразу після Геннадія. А доти вас залишимо біля входу в парк…

— Як хочете, — кинув через плече Геннадій, але сердито, смикнув за ручку чемодана. Хотів його покласти на місце, та від різкого руху чемодан відкрився, і на підлогу з грюкотом висипалися старовинні образи, ікони.

Віктор завагався: що чинити? Добре, коли у хлопця таке хобі. А якщо десь пограбував церкву — пам'ятку культури та архітектури… або чого доброго — добрався до музейних фондів? Затримати? З його братом отак поспішив, і сьогодні майор Ковальчук уже висловив сумнів, чи Павло — злочинець, якого шукають. Розпитував про їхнє знайомство, давнішні взаємини — і з цього теж зробив свої висновки не на його, Вікторову, користь. Мовляв, погарячився, дав волю емоціям, почуттям. Залишили справу Мушників міліції, але майор обмежив його, Віктора, роллю помічника. Дилема: затримати або не затримати?

Вирішив:

— Програма не міняється та заберемо із собою і цей чемоданчик. Ми його до часу побережемо в міліції.

Геннадій і Фаїна стояли наче вкопані.