Убік

Розділ 10

— А тепер ми повертаємося до Джима Гантера й програми новин, — мовив диктор.

На екрані з’явилося щасливе, гладко виголене обличчя ведучого.

— Сьогодні Ґлен Ранситер повернувся до місця свого народження, однак ця подія не сповнила радістю наші серця. Вчора компанію «Ранситер і компаньйони», мабуть, одну з найвідоміших організацій запобігання паранормальним втручанням на нашій планеті, спіткало велике горе. Під час вибуху на Місяці внаслідок терористичної атаки у підземній споруді, назву якої не розголошують, Ґлен Ранситер зазнав несумісних із життям поранень і невдовзі помер, перш ніж його останки встигли помістити у холодильний контейнер. Мораторіум «Любі браття» у Цюриху, куди його привезли, зробив усе можливе, щоб повернути Ранситера до напівжиття, але все виявилося марним. Визнавши даремність подальших зусиль, мораторіум відмовився від спроб відродити цього великого чоловіка, і тіло Ґлена Ранситера було доставлено сюди — у Де-Мойн — де й перебуватиме надалі у мортуарії «Простий пастор».

На екрані було видно старомодну білу дерев’яну споруду, довкола якої снувала юрба людей.

«Цікаво, хто дозволив перевезти тіло до Де-Мойна?» — подумав Джо.

— Таке скорботне, продиктоване невблаганною необхідністю рішення прийняла дружина Ґлена Ранситера, — вів далі голос диктора, — тож тепер ми стали свідками фіналу цієї печальної історії. Місіс Еллу Ранситер, що й сама перебуває у холодильному контейнері і до якої, як сподівалися, мав невдовзі приєднатися її чоловік, повернули до тями через горе, що спіткало її родину. Місіс Ранситер дізналася про цю сумну звістку сьогодні вранці й прийняла рішення полишити спроби пробудити запізніле напівжиття у чоловікові, з яким так сподівалася врешті-решт возз’єднатися. Її надії було зруйновано суворою реальністю.

На мить на телеекрані з’явилася нерухома прижиттєва фотографія Елли.

— Згорьовані співробітники фірми «Ранситер і компаньйони», — вів далі диктор, — зібралися на урочисту церемонію поховання у каплиці мортуарію «Простий пастор», де, тамуючи біль від втрати, готуються віддати останню шану покійному.

Тепер на екрані з’явився дах мортуарію. Було видно, як у припаркованому кораблі відкрився люк, і звідти вийшла група чоловіків та жінок. Їх зупинив репортер із мікрофоном у руці.

— Скажіть, сер, — почувся голос тележурналіста, — окрім того, що ви працювали на Ґлена Ранситера, чи знали ви його особисто? Не лише як свого керівника, а й як людину?

— Ми всі знали Ґлена Ранситера як людину. Як порядну людину й громадянина, якому ми могли довіряти. І я впевнений, що інші скажуть вам те саме, — мовив у простягнутий мікрофон Дон Денні, кліпаючи, мов засліплена яскравим світлом сова.

— Містере Денні, сюди прибули всі співробітники Ранситера, чи то пак колишні співробітники?

— Багато з нас сьогодні тут, — відповів Дон Денні. — У Нью-Йорку з нами зв’язався містер Лен Ніґельман, голова Асоціації організацій запобігання паранормальним втручанням, й повідомив про смерть Ґлена Ранситера. Він також поінформував нас, що тіло покійного буде перевезено у Де-Мойн, і сказав, що нам слід сюди прибути. Ми погодилися, тож він привіз нас на своєму кораблі. Це його корабель. — Денні вказав на літальний апарат, з якого вони щойно вийшли. — Ми дуже вдячні, що містер Ніґельман повідомив нам про перенесення тіла з мораторіуму в Цюриху до тутешнього мортуарію. Однак кілька наших колег не прилетіло на поховання, оскільки у той час їх не було у нью-йоркському відділенні фірми. Зокрема я маю на увазі інерціалів Ела Геммонда та Венді Райт, а також тестувальника містера Джо Чипа. Місце перебування цих трьох осіб нам не відоме, але, можливо, разом із…

— Так, — мовив репортер, що тримав мікрофон, — можливо, вони побачать цю передачу, яка транслюється через супутник по всій Землі, і прибудуть у Де-Мойн на цю скорботну подію, як — я у цьому певен і ви, безперечно, також — хотіли б того містер і місіс Ранситер. А тепер — слово Джиму Гантеру у головній студії.

На екрані знову з’явився Джим Гантер.

— Рей Голліс, — сказав він, — чиї псіонічно обдаровані співробітники є об’єктом нейтралізації інерціалів, а отже, мішенню для організацій запобігання паранормальним втручанням, сьогодні офіційно заявив, що висловлює співчуття у зв’язку з випадковою загибеллю Ґлена Ранситера і за можливості відвідає церемонію поховання у Де-Мойні. Однак, цілком імовірно, що Лен Ніґельман, який (як ми вже згадували) представляє Асоціацію організацій запобігання, виступить проти присутності містера Голліса, зважаючи на твердження речника однієї з організацій, що входять в Асоціацію, нібито Голліс відреагував на новину про смерть Ранситера з ледь прихованим полегшенням.

Диктор зробив паузу, перегорнув аркуш і мовив:

— А тепер до інших новин…

Джо Чип натиснув педаль, за допомогою якої здійснювалось управління телевізором. Екран згас, і настала тиша.

«Це не збігається з тими графіті на стінах, — міркував Джо. — Можливо, Ранситер усе ж мертвий. У цьому впевнені тележурналісти. У цьому впевнений Рей Голліс. Як і Лен Ніґельман. Усі вони вважають його мертвим, а про протилежне свідчать усього лише два римованих куплети, які міг написати будь-хто, — не зважаючи на те, що думав про це Ел».

Телеекран знову спалахнув. На його превеликий подив, адже Джо не натискав педаль перемикача. Крім того, канали змінювалися самі собою: картинки миготіли, пролітаючи одна за одною, аж поки загадкова сила не знайшла те, що шукала. На екрані застигло останнє зображення.

Обличчя Ґлена Ранситера.

— Втомилися від невиразного смаку? — запитав Ранситер своїм звичним гуркітливим голосом. — Ваш раціон підкорила варена капуста? Щоразу відчуваєте той самий позавчорашній, несвіжий, безбарвний і буденний запах, скільки б монет не вкидали у плиту? Все це змінить «Убік». «Убік» пробуджує у стравах яскравий аромат, повертає їм здоровий смак і відновлює гарний запах їжі. — На екрані Ґлена Ранситера замінило зображення барвистого балончика зі спреем. — Усього одного невидимого розпилення «Убіка», що продається за доступною ціною, достатньо, щоби позбутися нав’язливих страхів, ніби весь світ перетворюється на скисле молоко, зношені магнітофони й застарілі металеві клітки ліфтів, а також інші, подальші прояви занепаду, з якими ви поки не зіштовхувалися. Розумієте, такий регресивний розпад світу є звичним для багатьох напівживих, особливо на ранніх етапах, коли зв’язки зі справжньою реальністю ще дуже сильні. Минулий усесвіт і далі частково зберігається як залишковий заряд, який вони сприймають як псевдосередовище — надзвичайно нестабільне й не оперте на жодну дієву субструктуру. Це проявляється особливо гостро, якщо відбувається злиття кількох систем пам’яті, як це трапилося у вашому випадку. Проте з новим «Убіком», який ще ніколи не був таким потужним, усе це зміниться!

Приголомшений, Джо сів, втупившись поглядом в екран. У телевізорі мультяшна фея безтурботно кружляла в повітрі, розбризкуючи навсібіч «Убік».

Тоді замість феї з’явилася сувора домогосподарка з великими зубами і кінським підборіддям. Вона заревла металевим голосом:

— Я перейшла на «Убік» після того, як випробувала кілька слабких застарілих засобів підтримки реальності. Мої сковорідки й каструлі перетворювалися на купи іржі. Підлога квартири просідала. Мій чоловік Чарлі наскрізь пробив ногою двері у спальну кімнату. Проте тепер я користуюся сучасним, економним та потужним «Убіком», і результати просто вражають. Погляньте на цей холодильник. — На екрані з’явився стародавній холодильник фірми General Electric з башточкою вгорі. — Він деградував на вісімдесят років.

— Шістдесят два, — автоматично виправив Джо.

— А тепер погляньте на нього, — вела далі домогосподарка, оббризкуючи антикварний пристрій із башточкою з балончика «Убіка». Навколо старого холодильника засяяв німб магічних іскорок, і враз замість нього в усій красі постав сучасний шестидверний платний холодильник.

— Так, — підсумував похмурий голос Ранситера, — застосовуючи новітні технології, що ґрунтуються на досягненнях сучасної науки, ми й справді можемо відновити матерію, що зазнала деградації, до того ж за ціною, доступною будь-якому власнику квартири. «Убік» продається в усіх провідних магазинах товарів для догляду за домом на Землі. Не приймайте внутрішньо. Тримайте подалі від вогню. Не порушуйте процедуру застосування, зазначену на етикетці. Тож шукай його, Джо. Не сиди сиднем. Знайди і придбай балончик «Убіка» й повсякчас розбризкуй його навколо себе — і вдень, і вночі.

— Ти знаєш, що я тут. Чи значить це, що ти мене чуєш і бачиш? — голосно мовив Джо, підводячись.

— Звісно, я не можу тебе ані бачити, ані чути. Це рекламне повідомлення записане на відеоплівку. Я зробив запис два тижні тому, а якщо точніше — за дванадцять днів до смерті. Я знав про той вибух, оскільки скористався послугами ясновидців.

— Отже, ти й справді помер.

— Звісно, я помер. Хіба ти щойно не дивився телетрансляцію з Де-Мойна? Знаю, що дивився, бо ясновидець це також бачив.

— А як же те графіті на стіні чоловічої вбиральні?

— Іще один прояв деградації, — загримів Ранситер із аудіосистеми телевізора. — Іди й придбай балончик «Убіка», і більше з тобою такого не трапиться. Всі ці речі припиняться.

— Ел думає, що ми мертві, — сказав Джо.

— Ел деградує, — засміявся Ранситер глибоким, лунким сміхом, від якого завібрувала вся переговорна кімната. — Слухай, Джо, я записав цю кляту рекламу, щоб допомогти тобі, щоб тебе направити — передусім тебе, адже ми завжди були друзями. І я знав, що ти дуже заплутаєшся, як-от зараз — ти цілковито спантеличений. Що й не дивно, зважаючи на твій звичний стан. Так чи інакше, тримайся. Можливо, коли ти врешті дістанешся Де-Мойна і побачиш моє спочиле тіло, то заспокоїшся.

— Що таке «Убік»? — запитав Джо.

— Однак, гадаю, Елу вже нічого не допоможе.

— З чого зроблений «Убік»? — не вгавав Джо. — Як він діє?

— Власне кажучи, Ел імовірно спровокував появу того напису на стіні чоловічого туалету. Ти б нічого не побачив, якби не він.

— Цей справді запис, так? — запитав Джо. — Ти мене не чуєш. Ти не збрехав.

— До того ж, Ел… — вів далі Ранситер.

— Дідько, — сказав Джо з гидливою втомою у голосі. Все було марно. Він здався.

Домогосподарка з кінськими щелепами повернулася на телеекран, завершуючи рекламний ролик. Її голос тепер звучав м’якше і вона щебетала:

— Містере Чип, якщо у вашому магазині товарів для догляду за домом досі немає «Убіка», поверніться до помешкання, де на вас чекатиме надісланий поштою безкоштовний зразок. Безкоштовний пробний зразок, містере Чип, який підтримуватиме вас, аж поки ви не придбаєте балончик стандартного розміру.

Зображення жінки зникло. Телевізор згас і замовк. Сила, яка його раніше ввімкнула, тепер знову вимкнула.

«То я маю звинувачувати Ела?» — подумав Джо. Ідея йому не подобалася. Він вловлював певну химерність у такій логіці, можливо, його зумисне штовхали на хибний шлях. Йому не подобалося, як Ела перетворювали на головного винуватця, на цапа-відбувайла, першопричину всіх бід. «У цьому немає жодного сенсу», — сказав він собі. І чи чув його Ранситер? Можливо, він тільки вдавав, що це запис? Якийсь час впродовж того рекламного ролика здавалося, ніби Ранситер відповідав на його запитання. Лише наприкінці репліки Ранситера перестали збігатися із запитаннями Джо. Він раптом відчув себе нічним метеликом, що безпорадно б’ється крильцями об віконну шибку реальності, сприймаючи її ззовні лише як невиразну пляму.

Тут йому спала на думку ще одна моторошна ідея. Припустимо, Ранситер записав цей відеоролик, ґрунтуючись на неточних передбаченнях ясновидця, що від вибуху загине тільки він, а всі решта виживуть. В такому разі цей запис, попри його помилковість, був би зроблений із чесними намірами. Однак Ранситер не помер — загинули вони, як і свідчило те графіті на стіні туалету, а їхній керівник і досі живий. Ще до вибуху бомби він дав розпорядження показати записаний наперед рекламний ролик саме у цей час, і телемережа так і вчинила, оскільки Ранситеру не вдалося скасувати своє попереднє рішення. Це пояснило би неузгодженість між тим, що Ранситер сказав у записі, й тим, що він написав на стінах вбиральні. Це, власне, пояснило би обидва факти. На що, наскільки Джо розумів, жодне інше пояснення було не здатне.

Якщо, звісно, Ранситер не грав із ними у підступні ігри, мов кіт із мишами, скеровуючи їх то в одному напрямку, то в іншому. Як неприродна велетенська сила, що полювала на їхні життя. «І походила вона або зі світу живих, або ж із напівживого світу, або, — раптом подумав Джо, — з обох». В усякому разі вона контролювала те, що вони переживали, чи, щонайменше, значну його частину. «Може, за винятком розпаду, — вирішив він. — Цього вона не контролювала. Однак чому ні? Можливо, і це також. Втім Ранситер у цьому не зізнається. Ранситер і „Убік“. „Повсюдність“», — раптом усвідомив він. Ось звідки походить те вигадане слово, назва спрею в балончику, про який вів мову Ранситер. І якого, ймовірно, навіть не існує. Мабуть, це чергова містифікація, щоб іще дужче збити їх з пантелику.

До того ж, якби Ранситер і справді був живий, то існувало би вже два Ранситери: один справжній, у реальному світі, що намагається встановити з ними контакт, і другий — фантасмагоричний Ранситер, який став трупом у світі напівжиття, оте тіло, що лежить у домовині в Де-Мойні, штат Айова. І якщо вже йти за цією логікою до кінця, то й інші особи тут, як-от Рей Голліс чи Ден Ніґельман, також були всього лиш фантасмагоріями, тоді як їхні справжні відповідники й досі лишалися у світі живих.

«Як усе заплутано», — подумки сказав собі Джо Чип. Йому це все аж ніяк не подобалося. Хоча у цій теорії й була певна задовільна симетрія, проте водночас вона здалася йому доволі безладною.

«Зазирну на хвильку до квартири, — вирішив він, — заберу безкоштовний зразок „Убіка“, а тоді вирушу у Де-Мойн. Зрештою, саме до цього закликали мене у тій телевізійній рекламі. З балончиком „Убіка“ я почуватимуся безпечніше, як і запевняв той рекламний ролик у властивій йому хитромудрій манері.

Слід звертати увагу на такі застереження, — усвідомив Джо, — якщо хочеш лишитися живим. Чи напівживим.

Що б це не було».

Таксі висадило його на посадковий майданчик на даху будинку. Ескалатором він спустився до помешкання. Вкинувши у двері монетку, яку дали йому Ел чи Пет — він вже не пам’ятав, хто саме, — Джо увійшов всередину.

У вітальні трохи смерділо підгорілим жиром — запах, який він пам’ятав хіба що з дитинства. Потрапивши на кухню, він зрозумів причину. Плита регресувала, перетворившись на стародавню модель фірми Buck, що працювала на природному газі, із забитими конфорками й покритими іржею та жиром дверима духовки, які годі було повністю зачинити. Він заціпеніло дивився на стару, зношену від довгого використання плиту, аж поки не виявив, що й інші кухонні пристрої також зазнали подібних метаморфоз. Газетомат узагалі зник. Тостер за день перетворився на якийсь напівмотлох, застарілу неавтоматичну модель. «Навіть тости більше не вистрибуватимуть», — похмуро зауважив Джо, покрутивши його трохи в руках. Його холодильник тепер мав вигляд величезної моделі на пасовій передачі — релікт, що повернувся до життя з бозна-якого далекого минулого. Він був навіть старішим за ту модель з башточкою фірми General Electric, яку показували в телерекламі. Найменше змінився кавник. Власне кажучи, він навіть своєрідно вдосконалився: зник отвір для монет, тож тепер він функціонував безкоштовно. Джо зрозумів, що ця зміна стосувалася всіх пристроїв. В усякому разі тих, що залишилися. Як і газетомат, модуль для утилізації сміття повністю щез. Він намагався пригадати, які ще пристрої були у нього на кухні, однак пам’ять вже почала його підводити. Чип полишив спроби й повернувся до вітальні.

Телевізор помітно регресував. Зараз Джо дивився на темну дерев’яну скриньку — старезний радіоприймач фірми Atwater-Kent, що працював у колись поширеному AM-діапазоні, обладнаний антеною і дротом заземлення.

— Святий Боже, — нажахано сказав він.

Але чому телевізор не перетворився на безформну купу металу і пластику? Адже врешті-решт він був зроблений саме з них, а не зі старого радіо. Можливо, це у дивний спосіб підтверджувало одну застарілу й давно відкинуту філософську теорію, уявлення Платона про ідеальні сутності, універсалії, які у кожній категорії об’єктів були реальними. Форма «телевізор» слугувала шаблоном, що накладався як наступник на попередні шаблони, подібно до послідовності кадрів у кінострічці. «Очевидно, попередні форми, — міркував він, — й далі існують у кожному об’єкті у певній невидимій, залишковій формі. Минуле приховане, прикрите верхніми шарами, однак воно й досі тут і здатне піднятися на поверхню, щойно пізніші нашарування — на жаль, і всупереч будь-якому здоровому глузду — зникнуть. Кожен чоловік містить у собі, ні, не хлопчика, а інших чоловіків, що жили перед ним. Історія людства почалася дуже давно.

Висушені останки Венді. Послідовність форм, які зазвичай змінюють одна одну, обірвалася. А остання форма виснажилася, не маючи за собою нічого, що б зайняло її місце: жодної новішої форми, жодного наступного етапу того, що ми звикли вважати розвитком. Напевно, саме це ми відчуваємо у старості: від такої відсутності настає занепад і згасання. Тільки цього разу все трапилося надзвичайно стрімко — всього за кілька годин.

Однак у цій стародавній теорії… Хіба Платон не вважав, що є щось, здатне пережити занепад, щось внутрішнє, що йому непідвладне? Древній дуалізм: тіло відокремлене від душі. З тілом відбувається те, що й трапилося з Венді, а душа — це пташка, яка покидає своє гніздо й летить деінде. Може, й так, — думав він. — Щоб відродитися знову, як і написано у „Тибетській книзі мертвих“. Це й справді так. Господи, я на це дуже сподіваюся. Бо в такому разі ми всі зможемо зустрітися знову — як і в тій казці про Вінні-Пуха, де в іншій частині лісу завжди гратимуться хлопчик і його ведмедик… — у категорії, — думав він, — що не підвладна смерті. Як і ми. Врешті ми всі опинимося поряд із Пухом у яснішому й тривкішому новому місці».

З цікавості він увімкнув доісторичний радіоприймач. Жовтий целулоїдний диск засвітився, приймач гучно загудів, і тоді серед статичного шуму й скрипу залунала станція.

— А зараз в ефірі «Сім’я Пеппера Янґа», — оголосив ведучий, і забулькотіла органна музика. — Спонсор нашої програми — Camay, ніжне мило для красивих жінок. Учора Пеппер довідався, що те, над чим він тяжко працював кілька місяців, зійшло нанівець через… — у цю мить Джо вимкнув радіо. «Мильна опера з довоєнного часу», — сказав він сам до себе, дивуючись. Що ж, це узгоджувалося з теорією регресу форм у цьому конаючому напівсвіті, чи чим би він не був.

Роззирнувшись, він побачив журнальний столик із ніжками в бароковому стилі та скляною стільницею, на якій лежав номер журналу Liberty, також випущений ще до Другої світової війни. Журнал містив розділ роману під назвою «Блискавка вночі», футуристичну фантастику, в якій йшлося про життя під час атомної війни. Він спроквола погортав сторінки, а потім знову оглянув кімнату, намагаючись розгледіти інші зміни.

Міцна, нейтрального кольору підлога перетворилася на широкі дошки з м’якого дерева. У центрі кімнати лежав вицвілий турецький килим, вкритий багаторічним пилом.

На стіні лишилася одна-єдина картина: чорно-білий естамп у рамі під склом, на якому був зображений конаючий індіанець, що сидів верхи на коні. Джо ніколи раніше її не бачив. Картина не пробуджувала у нього жодного спогаду. І до неї йому було цілковито байдуже.

Відеофон перетворився на чорний вертикальний телефон із підвішеною слухавкою. Без диска. Він зняв слухавку з гачка і почув жіночий голос:

— Номер, будь ласка.

Джо поклав слухавку.

Термостатично регульована система опалення, вочевидь, зникла. На іншому кінці вітальні він побачив газовий котел із великим бляшаним димоходом, що підіймався по стіні майже до стелі.

Зайшовши до спальні, Джо заглянув у шафу, трохи там покопирсався й підібрав собі новий гардероб: чорні оксфорди, вовняні шкарпетки, трикотажні штани, синю бавовняну сорочку, спортивну куртку зі шкіри верблюда й кепку. Для більш офіційних ситуацій він виклав на ліжко синьо-чорний двобортний костюм у тонку смужку, підтяжки, широку краватку з квітковим орнаментом та білу сорочку з целулоїдним комірцем. «Господи, — розпачливо сказав він до себе, натрапивши у шафі на сумку для гольфу з набором ключок. — Які релікти».

Чип знову повернувся до вітальні. Цього разу звернув увагу на місце, де раніше стояли компоненти його аудіосистеми: мультиплексовий FM-тюнер, поворотний круг із високим гістерезисом і невагомий тонарм, а також колонки, антени, багатоканальний підсилювач — усе це зникло. Натомість він побачив високу жовто-коричневу дерев’яну штуковину. Джо досить було поглянути на завідну ручку — навіть не піднімаючи кришки, він вже розумів, із чого тепер складається його звукова система. Бамбукові голки, ціла пачка, лежали на книжковій шафі біля «Віктроли». Поряд була також десятидюймова платівка на 78 обертів компанії Victor із записом Turkish Delight у виконанні оркестру Рея Нобла. Що ж, прощавай, колекціє касет і платівок.

А завтра він, вочевидь, виявить вдома циліндричний фонограф, у якому потрібно буде крутити ручку. І слухати доведеться крикливі декламування «Отче наш».

Його увагу привернула свіжа на вигляд газета, що лежала у віддаленому кутку дивана. Він взяв її до рук і поглянув на дату: вівторок, 12 вересня 1939 року. Тоді зиркнув на заголовки.

«Цікаво, — подумки промовив він. — Друга світова війна щойно почалася. І французи думають, що вони її виграють». Він перейшов до інших заголовків.

Газета коштувала три центи. Це також його зацікавило. «Що зараз купиш за три центи?» — запитав він себе. Джо жбурнув газету на диван і знову здивовано замислився над тим, що вона була свіжісінька: «Може, день чи два, — припустив він. — Не більше. Тож тепер я можу нарешті зорієнтуватися у часі: я чітко знаю, як далеко зайшла регресія».

Блукаючи квартирою й вистежуючи різноманітні зміни, він опинився перед комодом у спальні. Зверху на ньому стояло декілька фотографій у рамках під склом.

На всіх був Ранситер. Але не той Ранситер, якого він знав. На них він був спершу немовлям, потім маленьким хлопчиком і врешті — юнаком. Ранситер із минулого, та все ж упізнаваний.

Діставши гаманець, Джо не знайшов там жодної фотографії своєї сім’ї чи друзів — лише фото Ранситера. Ранситер був усюди! Він поклав гаманець назад до кишені, й раптом усвідомив, що той зроблений зі справжньої волової шкіри — не з пластику. Джо аж підскочив від подиву. Що ж, цього можна було очікувати. У ті часи натуральна шкіра була доступною. «Ну і що з того?» — запитав він себе. Ще раз витягнувши гаманець, Чип ретельно його оглянув. Провів пальцями по шкірі — відчуття було цілком новим та незвичним, до того ж приємним. «У стократ ліпше за пластик», — вирішив він.

У вітальні довелося пововтузитись, шукаючи звичний поштовий отвір — порожнину в стіні, де мала бути сьогоднішня пошта. Він зник. Його більше не існувало. Джо замислився, намагаючись уявити давні способи доставки пошти. На підлозі за дверима квартири? Ні. У якійсь скриньці — він згадав термін поштова скринька. Гаразд, отже, листи мають бути у поштовій скриньці, але де ці скриньки зазвичай ставили? На вході до будівлі? Він тьмяно пригадував, що це мало б бути так. Доведеться вийти з квартири. Пошту, ймовірно, можна буде забрати на першому поверсі — на двадцять поверхів нижче.

— П’ять центів, будь ласка, — заявили вхідні двері, коли він спробував їх відчинити. Що-що, а це лишилося незмінним. Платні двері мали у собі якусь вроджену впертість. Напевне, вони протримаються довше, за будь-що інше. Триматимуться навіть тоді, як регресує все місто… якщо не цілий світ.

Джо вкинув монетку в отвір і швидко попрямував вестибюлем до ескалатора, яким користувався всього кілька хвилин тому. Однак той вже встиг перетворитися на проліт нерухомих бетонних сходів. «Спускатися двадцять прольотів, — подумав він. — Крок за кроком. Неможливо, ніхто на таке не здатний». Ліфт. Джо вже рушив до нього, однак раптом згадав, що трапилося з Елом. «Припустимо, цього разу я побачу те, що бачив він. Стару металеву клітку, підвішену на тросі, якою керуватиме літній маразматик, одягнений у кепку ліфтера. То буде видіння не з 1939 року, а з 1909-го — набагато потужніша регресія, ніж ті, які мені поки траплялися. Краще не ризикувати й піти сходами».

Скрушно зітхнувши, Джо почав спускатися.

Він вже майже подолав половину шляху, коли у мозку спалахнула лиховісна думка. Він не зможе повернутися нагору: ані до квартири, ані на дах, де чекало таксі. Зійшовши на перший поверх, він буде змушений там і лишатися, можливо, навіть назавжди. Хіба що цей «Убік» настільки потужний, що відновить ліфт чи ескалатор. «Наземний транспорт, — подумки промовив він. — Яким він, в біса, буде, коли я врешті спущуся? Поїзд? Критий фургон?»

Перескакуючи по дві сходинки за раз, він і далі похмуро спускався. Було надто пізно щось змінювати.

Зійшовши вниз, він опинився у великому вестибюлі з мармуровим столом, на якому стояли дві керамічні вази з квітами — очевидно, ірисами. До обрамлених шторами вхідних дверей вели чотири широкі сходинки. Джо схопив гранчасту скляну ручку й відчинив їх навстіж.

Знову сходинки. А праворуч — ряд замкнених мідних поштових скриньок з іменами власників квартир. Усі закриті на ключ. Джо мав рацію: пошта надходила саме сюди. Він знайшов свою скриньку за прикріпленим внизу папірцем, на якому було написано: ДЖОЗЕФ ЧИП 2075. Поряд була кнопка, за допомогою якої, вочевидь, можна було подзвонити до його квартири.

Ключ. Ключа у нього не було. Чи все ж був? Покопирсавшись у кишенях, Джо намацав кільце, на якому висіла низка металевих ключів різної форми. Він спантеличено покрутив її в руках, запитуючи себе, що саме вони відкривають. Замок на поштовій скриньці був незвично маленький. Очевидно, до нього пасував ключ відповідного розміру. Вибравши найкрихітніший, він вставив його в замок і повернув. Мідні дверцята відчинилися. Джо зазирнув досередини. У скриньці лежали два листи і квадратний пакунок, загорнутий у коричневий папір та обмотаний скотчем. Пурпурні трицентові марки з портретом Джорджа Вашингтона — якусь мить він милувався цими незвичними реліквіями, а тоді, не звертаючи уваги на листи, почав розривати папір на квадратному пакунку, обнадійливо підмітивши, що той досить-таки важкенький. «Але, — раптом усвідомив він, — як для балончика зі спреєм форма у нього неправильна. Він не досить високий». Його охопив страх. Що як це не безкоштовний пробний зразок «Убіка»?

Але це мусив бути він, мусив і все. Інакше історія Ела повториться. «Mors certa et hora certa», — сказав він собі подумки, відкинувши паперову обгортку і розглядаючи картонну коробку, яку та вкривала.

Усередині Джо побачив блакитну баночку з великою кришкою, на етикетці якої була інструкція:

«Якесь божевілля», — сказав собі Джо. Він іще раз перечитав список інгредієнтів, відчуваючи дедалі більший невиразний гнів. А також наростаюче відчуття безпомічності, що вкорінювалося й розповзалося кожною ділянкою тіла. «Мені кінець, — подумки промовив він. — Ця штука — не те, що рекламував Ранситер. Це якась таємнича суміш старих ліків, кремів для шкіри, знеболювальних, отрут, різного мотлоху, а на додачу ще й кортизону. Якого до Другої світової війни ще навіть не винайшли. Мабуть, „Убік“, який він описував мені у тій рекламі — принаймні цей зразок — регресував. Яка страшна іронія: речовина, створена для того, щоб протистояти регресивним процесам, сама регресувала. Я мав би здогадатися, щойно побачив ті старі пурпурні трицентові марки».

Він роззирнувся на обидва боки вулиці й побачив припарковане біля тротуару класичне — точнісінько музейний експонат — наземне авто марки LaSalle.

«Чи доїду я до Де-Мойна на автомобілі LaSalle 1939 року? — запитав у себе Джо. — Врешті-решт, доїду, якщо він залишиться таким, як є, і не регресує за тиждень. Але тоді це вже не матиме значення. У будь-якому разі машина навряд чи залишиться незмінною. Як і будь-що — хіба крім моїх вхідних дверей».

Однак він таки підійшов до LaSalle, щоб роздивитися автомобіль зблизька. «Можливо, він мій, — сказав він собі, — може, один із ключів підходить до запалювання. Хіба не так працюють наземні автомобілі? З іншого боку, як я буду ним їхати? Я не знаю, як керувати старою машиною, особливо якщо у неї це… як його? механічна коробка передач». Джо відчинив дверцята і вмостився за кермо. Він сидів там, мимовільно покусуючи нижню губу і намагаючись обдумати ситуацію.

«Можливо, варто прийняти столову ложку бальзаму для печінки й нирок „Убік“, — похмуро сказав він собі. — Такі інгредієнти майже напевне мене уколошкають». Але перспектива померти таким способом його не тішила. Хлорид кобальту вбиватиме дуже повільно і з тривалою агонією, якщо, звісно, дигіталіс не зробить свою справу швидше. Ну і, безперечно, листя олеандру. Ним не можна було легковажити. Таке поєднання перетворить його кістки на желе. Дюйм за дюймом.

«Хвилиночку, — подумав він. — У 1939-му існувало повітряне сполучення. Якщо я доїду до нью-йоркського аеропорту, можливо, навіть на цій машині, я зможу орендувати літак. Найняти тримоторний Ford разом із пілотом. Так і дістануся до Де-Мойна».

Він випробував різні ключі, й зрештою йому вдалося підібрати той, що вмикав запалювання. Стартер видав різкий звук, і двигун завівся. Він працював зі здоровим басовитим гуркотом, Джо цей звук сподобався. Як і у випадку зі шкіряним гаманцем, така регресія здалася йому вдосконаленням. Повністю безшумному транспорту його епохи бракувало відчуття приземленої реалістичності.

«А тепер зчеплення, — сказав він собі. — Ліворуч. — Ногою він намацав педаль. — Натиснути, а потім важелем перемкнути передачу», — Джо спробував так зробити, але у відповідь почув жахливе деренчання, скрегіт металу, що терся об метал. Мабуть, він зарано відпустив зчеплення. Джо спробував знову. Цього разу йому вдалося увімкнути передачу.

Машина, погойдуючись, рушила. Вона смикалася й тремтіла, але їхала. Рухалася повільно й невпевнено, проте він відчув, як всередині знову зроджується надія. «А тепер спробуємо знайти кляте летовище, — сказав Джо до себе. — Поки ще не надто пізно і ми не повернулися у часи ротативного двигуна Gnome із зовнішніми обертальними циліндрами і рициновою олією замість мастила. З таким хіба літати над парканами на швидкості сімдесят п’ять миль».

За годину він уже був на летовищі, припаркувався й оглянув ангари, вітровказівники та старі біплани з величезними дерев’яними пропелерами. «Оце видовище», — подумав він. Невиразна сторінка історії. Відтворені рештки іншого тисячоліття, яким бракувало будь-якого зв’язку зі знайомим, реальним світом. Фантом, що постав перед його очима лише на мить. Він також незабаром зникне — протримається не довше за його сучасних відповідників. Процес деволюції змете його, як і все інше.

Він невпевнено вибрався з автомобіля і, все ще відчуваючи після поїздки гостру нудоту, втомлено поплентався до основної будівлі летовища.

— Що можна орендувати за ці гроші? — запитав Джо, викладаючи все, що мав, на стіл перед першою схожою на службовця особою, яка трапилася йому на очі. — Мені потрібно якнайшвидше дістатися до Де-Мойна. Хочу вирушити негайно.

Лисий, з нафабреними вусами працівник аеродрому в маленьких круглих окулярах у золотій оправі мовчки оглянув купюри.

— Агов, Семе, — гукнув він, повернувши свою круглу, схожу на яблуко голову. — Йди-но поглянь на ці гроші.

До них підійшов другий чоловік, одягнений у смугасту сорочку з роздутими рукавами, блискучі бавовняні штани у смужку й парусинові туфлі.

— Фальшивка, — сказав він, кинувши оком на банкноти. — Несправжні гроші. Ані Джорджа Вашингтона, ані Александра Гамільтона. — Обоє службовців втупилися поглядами у Джо.

— У мене на парковці LaSalle 1939 року. Готовий обміняти його на політ в один бік до Де-Мойна на будь-якому літаку, який зможе мене туди доправити. Це вас цікавить? — запитав Джо.

— Може, Оґґі Брент зацікавиться, — задумливо сказав працівник в окулярах із золотою оправою.

— Брент? — з подивом перепитав чоловік у смугастих штанях. — Ти маєш на увазі його «Дженні»? Тому літаку понад двадцять років. Він і до Філадельфії не долетить.

— То, може, Макджи?

— Звісно, але він у Ньюарку.

— Тоді, мабуть, Сенді Джесперсен. Його Curtiss-Wright долетить до Айови. Хоч і не так швидко.

Тоді працівник звернувся до Джо:

— Йдіть до третього ангару, там побачите червоно-білий біплан Curtiss. Біля нього порається низенький, трохи повнуватий чоловік. Якщо він вас не візьме, то більше нікому. Хіба що ви будете згодні почекати до завтра, поки Айк Макджи повернеться зі своїм тримоторним «Фоккером».

— Дякую, — сказав Джо й вийшов з приміщення. Він швидко закрокував до третього ангару, ще здаля розгледівши щось схоже на червоно-білий біплан Curtiss-Wright. «Принаймні не летітиму тренувальним літаком JN часів Першої світової», — сказав він собі. А потім подумав: «Звідки я знаю, що „Дженні“ — це прізвисько тренувального літака марки JN? Святий Боже, — вражено мовив він до себе. — Здається, елементи цього часу спричиняють відповідні зміни у моїй свідомості. Не дивно, що я зміг керувати автомобілем. Я й справді починаю ментально синхронізуватися з цим часовим континуумом!»

Куций опецькуватий чоловічок з рудим волоссям мляво протирав колеса свого біплана засмальцьованою ганчіркою. Забачивши Джо, він підвів погляд.

— Ви містер Джесперсен? — запитав Джо.

— Саме так. — Чоловік пильно оглянув Чипа, вочевидь, заінтригований його одягом, який і досі не регресував. — Я можу вам чимось допомогти?

Джо розповів, у чому річ.

— Ви хотіли б обміняти LaSalle, новий LaSalle, на подорож в один бік до Де-Мойна? — здивувався Джесперсен. — Насправді можна і в обидва боки. Мені все одно доведеться летіти назад. Гаразд, погляну на ваше авто. Але нічого поки не обіцяю. Я ще не вирішив.

Вони подалися до парковки.

— Не бачу жодної машини марки LaSalle, — з підозрою сказав Джесперсен.

Він мав рацію. LaSalle зникла. Замість неї Джо побачив «Форд купе» зі складаним дахом — маленьке металеве авто. «Дуже старе, напевне, 1929 року, — припустив він. — Чорний „Форд“ моделі А 1929 року випуску. Майже нічого не вартий, — це він збагнув з виразу обличчя Джесперсена».

Без сумніву, тепер ситуація була безнадійною. Йому ніколи не дістатися до Де-Мойна. І — як зазначив Ранситер у тій телерекламі — це означало для нього смерть, таку самісіньку смерть, яка вже спіткала Венді й Ела.

Тепер це лише питання часу.

«Краще, — подумав Джо, — помру іншим способом». Він згадав про «Убік» й, відчинивши дверцята машини, сів за кермо.

На сусідньому сидінні лежала баночка, яку він отримав поштою. Він узяв її до рук…

І виявив те, що насправді його навіть не здивувало. Баночка, як і машина, знову регресувала. Тепер вона була суцільнолита й пласка, з подряпинами з боків. Такі пляшечки колись виливалися у дерев’яних формах. Справді дуже давня: ковпачок гвинтового типу з м’якого олова, схоже, був виготовлений вручну десь наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Етикетка також змінилася. Піднявши пляшечку, він розібрав слова:

Під цим був ще якийсь напис дрібнішими буквами. Джо довелося примружитися, щоб розібрати крихітні розмазані букви:

«Ранситер, — здогадався він. — Досі грається з нами у свої знущальні ігри, мов кіт із мишею. Спонукає нас протриматися ще трохи. Відтягує кінець, як може. Бог знає чому. Можливо, — думав він, — Ранситер насолоджується нашими стражданнями. Але на нього це не схоже. Це не той Ґлен Ранситер, якого я знав».

Все ж Джо поклав пляшечку «Еліксиру Убікь» назад на сидіння, відмовившись від наміру ним скористатися.

І задумався, запитуючи себе, на який-такий таємничий інший спосіб натякав Ранситер.