Розділ 6

Ми пропонуємо досвід гоління, якого у вас ще не було. Саме час подарувати чоловічому обличчю трохи любові, кажемо ми. З автоматичним швейцарським хромованим лезом від «Убіка», яке ніколи не затупиться, час забути про шкрябання! Спробуйте «Убік» і відчуйте справжнє піклування. Застереження: використовувати лише згідно з інструкцією. Будьте обережні.

— Ласкаво просимо на Місяць, — бадьоро сказала Зоя Вірт. Від трикутних окулярів у червоній оправі її радісні очі видавалися ще більшими. — Дозвольте привітати кожного з вас від імені містера Говарда, а особливо містера Ґлена Ранситера, який погодився надати у наше розпорядження таких першокласних спеціалістів вашої організації, тобто вас. Цей підземний готельний номер, Інтер’єр якого був розроблений сестрою містера Говарда Ладою, талановитою мисткинею, розташований лише за триста лінійних ярдів від промислово-дослідницького об’єкта, який, на думку містера Говарда, зазнав атаки псі. Отже, ваша присутність у цьому номері вже має пригнічувати псіонічні здібності агентів Голліса, що не може нас не тішити, — вона зробила паузу й оглянула присутніх. — Є якісь запитання?

Копирсаючись у своєму обладнанні для тестування, Джо Чип не звертав на неї жодної уваги. Попри відмову клієнта, він усе-таки мав намір виміряти довколишнє псіонічне поле. Під час годинної подорожі з Землі вони з Ґленом Ранситером прийняли щодо цього остаточне рішення.

— У мене є запитання, — підняв руку Фред Зафскі й хихотнув. — Де тут вбиральня?

— Кожен із вас отримає мініатюрну мапу, на якій усе зазначено, — відповіла Зоя Вірт і кивнула асистентці з прісним обличчям, котра почала роздавати барвисті глянцеві мапи. — В цьому номері є кухня з усіма необхідними приладами, якими можна користуватися безкоштовно, монети вам не знадобляться. Звісно, на будівництво цього номера було витрачено непристойно великі кошти. Тут можуть одночасно мешкати двадцятеро осіб, адже він обладнаний саморегульованою системою вентиляції, опалення та водопостачання, а також запасом надзвичайно різноманітних продуктів харчування, кабельним телебаченням і поліфонічною звуковою системою з високою точністю відтворення. Однак, телевізор і звукова система, на відміну від кухонних приладів, активуються за допомогою монет. Щоб вам було зручніше використовувати ці розважальні пристрої, ми поставили в ігровій кімнаті розмінний автомат.

— На моїй мапі лише дев’ять спалень, — сказав Ел Геммонд.

— У кожній із них по два ліжка, — відповіла міс Вірт, — тобто вісімнадцять спальних місць. Окрім того, п’ять ліжок — двоспальні, що стане у пригоді тим із вас, хто захоче спати разом упродовж виконання вашої місії.

— У мене є правило, — роздратовано мовив Ранситер, — щодо спання моїх співробітників одне з одним.

— Ви за чи проти? — поцікавилася Зоя Вірт.

— Проти, — Ранситер зім’яв мапу й кинув її на металеву підлогу з підігрівом. — І я не звик, щоб мені вказували…

— Але ж вам не доведеться тут ночувати, містере Ранситер, — мовила міс Вірт і, як завжди, професійно посміхнулася. — Хіба ви не плануєте повернутися на Землю, щойно ваші співробітники візьмуться до роботи?

— Вдається щось з’ясувати щодо псі-поля? — запитав Ранситер у Джо Чипа.

— Спершу, — відповів Джо, — я маю визначити контрполе, яке генерують наші інерціали.

— Потрібно було зробити це під час перельоту, — сказав Ранситер.

— Ви намагаєтеся заміряти поле? — стривожено поцікавилася Зоя Вірт. — Я вже казала, що містер Говард категорично проти.

— І, попри все, ми його заміряємо, — відповів Ранситер.

— Містер Говард…

— Стентона Міка це не стосується, — обірвав її Ранситер.

— Чи не могли б ви попросити містера Міка спуститися сюди? — звернулася міс Вірт до своєї прісної асистентки.

Асистентка швидко рушила у напрямку ліфтів.

— Містер Мік сам усе роз’яснить, — сказала вона Ранситеру. — Поки що дуже вас прошу утриматися від будь-яких дій. Зачекайте, будь ласка, на нього.

— Я вже отримав дані, — повідомив Ранситеру Джо. — Наше поле дуже потужне.

«Ймовірно, через Пет», — вирішив він.

— Набагато вище, ніж я очікував, — сказав Джо.

«Цікаво, чому вони так непокояться через вимірювання, — подумав він. — Тут йдеться не про час. Наші інерціали вже на місці й активно діють».

— Чи є тут якісь шафки, — запитала Тіппі Джексон, — де ми могли б розвісити одяг? Я хочу розпакувати речі.

— У кожній спальні є велика шафа, що активується вкиданням монети. І для початку… — Зоя Вірт дістала великий поліетиленовий пакет, — ось вам безкоштовний запас монет, — вона вручила згортки з четвертаками, п’яти- і десятицентовими монетами Джону Ілду. — Чи не могли б ви поділити їх порівну між усіма? Це подарунок від містера Міка.

— А у цьому поселенні є лікар чи медсестра? — поцікавилася Еді Дорн. — Інколи в мене бувають психосоматичні висипи, коли працюю на повну. Зазвичай мені допомагає мазь на основі кортизону, але в поспіху я забула прихопити її з собою.

— У промислових та дослідницьких спорудах, що межують із житловим сектором, є декілька чергових лікарів, — відповіла міс Вірт. — Окрім того, маємо тут ще й невелику медичну палату з ліжками для хворих.

— Активується монетами? — поцікавився Семмі Мундо.

— Всі медичні послуги у нас, — сказала Зоя Вірт, — безкоштовні. Проте хворі мають довести, що вони справді нездужають.

Потім вона додала:

— Однак усі автомати, що видають медикаменти, активуються монетами. До речі, зазначу, що в ігровій кімнаті вашого номера є автомат із транквілізаторами. Якщо бажаєте, ми можемо також перенести туди з сусідніх приміщень кілька автоматів зі стимуляторами.

— А як щодо галюциногенів? — поцікавилася Франческа Спеніш. — Мені краще працюється, якщо вживаю психоделіки на основі маткових ріжків. Завдяки цьому я справді бачу, проти кого борюся. Мені це допомагає.

— Наш керівник, містер Мік, — мовила міс Вірт, — не схвалює галюциногенні препарати на основі маткових ріжків. Він вважає, що вони токсичні для печінки. Якщо ви привезли їх із собою, то вільні вживати. Проте ми не зможемо вам їх надати, хоча, наскільки я розумію, вони у нас є.

— А відколи це тобі знадобилися психоделіки, щоб бачити видіння? Все твоє життя — це одна суцільна галюцинація, — обізвався Дон Денні до Франчески Спеніш.

— Дві ночі тому у мене був особливо вражаючий візит, — незворушно відповіла Франческа.

— І не дивно, — сказав Дон Денні.

— Група ясновидців і телепатів спустилася драбиною, сплетеною з найтонших конопель до балкону за моїм вікном. Вони зробили прохід у стіні й опинилися біля мого ліжка, розбудивши мене своїм базіканням. Вони цитували уривки поезії й нудної давньої прози, я була просто в захваті від цього. Ці люди були такими… — вона замовкла, підбираючи влучне слово, — …сяйливими. Один із них, що називав себе Біллом…

— Почекай, — озвався Тито Апостос, — мені теж наснився такий сон, — він повернувся до Джо. — Пам’ятаєш, я казав тобі про це незадовго до вильоту з Землі? — його руки тремтіли від хвилювання. — Я ж говорив, так?

— Мені вони теж снилися, — сказала Тіппі Джексон. — Білл і Метт. Вони сказали, що дістануть мене.

Ранситер раптово спохмурнів.

— Потрібно було мені про це сказати, — дорікнув він Джо.

— Ви тоді… — почав той і одразу замовк. — Здавались дуже стомленим. У вас голова була зайнята іншим.

— То був не сон, — різко мовила Франческа. — То був справжній візит. Я здатна розрізняти такі речі.

— Авжеж, здатна, Френсі, — сказав Дон Денні. Він підморгнув Джо.

— І мені снився сон, — зауважив Джон Ілд. — Однак там йшлося про говеркари. Я запам’ятовував їхні номери. Запам’ятав десь шістдесят п’ять. І досі їх пам’ятаю. Назвати?

— Вибачте, Ґлене, — звернувся Джо Чип до Ранситера. — Я думав, таке трапилося лише з Апостосом, я не знав про інших. Я…

Звук дверей ліфта, що прочинилися, змусив його замовкнути. Усі повернулися у той бік.

До них неквапливо прямував Стентон Мік, приземкуватий пузань із товстими ногами. Він був одягнений у бриджі кольору фуксії, рожеві капці з якового хутра та блузу-безрукавку зі зміїної шкіри; у фарбоване біле волосся, що сягало талії, була вплетена стрічка. «Його ніс, — подумав Джо, — схожий на гумову грушу клаксона таксі у Нью-Делі: м’якесенький, аж хочеться натиснути. І гучний. Найгучніший ніс, який мені доводилось бачити».

— Радий вітати найкращих антипсі у світі, — сказав Стентон Мік, улесливо підносячи руки. — Винищувачі прибули! Я маю на увазі вас!

Його голос нагадував пискливий пронизливий голос кастрата. «Такий неприємний звук, ніби від вулика з металевими бджолами», — подумав Джо Чип.

— На безневинний, дружній та миролюбний світ Стентона Міка впала чума у вигляді різноманітних псіонічних покидьків. Знали б ви, який скрутний день ми пережили у Міквілі — так ми називаємо наше затишне привабливе поселення на Місяці. Ви, звісно, вже почали роботу, як я й очікував. А все тому, що ви найкращі у цій галузі — це розуміє кожен, щойно зайде мова про компанію «Ранситер і компаньйони». Я вже у захваті від вашої роботи за одним невеличким винятком: чому ваш тестувальник вовтузиться он там зі своїм обладнанням? Тестувальнику, може, поглянеш у мій бік, коли я до тебе звертаюся?

Джо вимкнув осцилографи, датчики та відключив живлення.

— Ви мене уважно слухаєте? — запитав у нього Мік.

— Так, — відповів Джо.

— Увімкни обладнання, — наказав йому Ранситер. — Ти працюєш не на містера Міка, а на мене.

— Байдуже, — сказав йому Джо. — Я вже зчитав тутешнє псі-поле.

Він зробив свою справу. Стентон Мік прийшов надто пізно.

— І яке ж у них поле? — запитав у нього Ранситер.

— Жодного, — відповів Джо.

— Його нейтралізують наші інерціали? Генероване ними контрполе потужніше?

— Ні, — мовив Джо. — Як я і сказав, у межах досяжності мого обладнання немає жодного псі-поля. Я реєструю наше поле, тому, наскільки можу оцінити, обладнання працює правильно. Дані, які я отримую, точні. Ми продукуємо дві тисячі одиниць, які піднімаються до двох тисяч ста щокілька хвилин. Імовірно, поле поступово зростатиме, коли наші інерціали почнуть діяти спільно. Скажімо, через дванадцять годин воно може сягнути…

— Не розумію, — перебив Ранситер.

Усі інерціали зібралися навколо Джо Чипа. Дон Денні взяв один із записів зроблених осцилографом, уважно роздивився незмінну пряму лінію і передав його Тіппі Джексон. Інші інерціали одне за одним мовчки проглянули запис, а тоді подивилися на Ранситера. Той звернувся до Стентона Міка:

— Чому ви вирішили, що ваше підприємство тут, на Місяці, зазнало атаки псі? І чому ви не хотіли, щоб ми провели наші стандартні тести? Ви знали, який результат ми отримаємо?

— Очевидно, знав, — сказав Джо Чип. Він був у цьому впевнений.

Обличчя Ранситера виказувало квапливі, нервові спроби знайти вихід із ситуації. Він хотів щось сказати Стентону Міку, потім передумав і прошепотів до Джо:

— Повертаймося на Землю, треба негайно забирати звідси наших людей.

Тоді звернувся до інших, уже гучніше:

— Збирайте речі, ми повертаємося до Нью-Йорка. Через п’ятнадцять хвилин ви маєте бути на кораблі. На тих, хто спізниться, не чекатимемо. Джо, хапай свій мотлох. Якщо потрібно, я допоможу тобі дотягнути його до корабля. Так чи інакше, я хочу, щоб ти якомога швидше забрався звідси разом зі своїм обладнанням.

Ранситер знову повернувся до Міка. Його обличчя пашіло гнівом, він почав говорити…

Злинувши до стелі з витягнутими руками, які кострубато стирчали у різні боки, Стентон Мік запищав голосом металевої комахи:

— Містере Ранситер, не дозвольте вашому таламусу взяти гору над корою головного мозку. Ця справа вимагає обачності, а не поспіху. Заспокойте ваших людей. Сядьмо й спробуймо досягти взаєморозуміння.

Його гладке, барвисте тіло погойдувалося в повітрі, повільно обертаючись у горизонтальній площині, тож тепер у бік Ранситера були спрямовані вже його ноги, а не голова.

— Я чув про таке, — промовив Ранситер до Джо. — Це самознищувальна людиноподібна бомба. Допоможи мені всіх звідси вивести. Його щойно перемкнули на автоматичний режим — ось чому він плаває під стелею.

Бомба вибухнула.

Дим, що здійнявся смердючою лавиною, оповивав проламані стіни й підлогу та заступав розпростерте, зсудомлене тіло біля Чипових ніг.

— Вони вбили Ранситера, містере Чип, — закричав йому на вухо Дон Денні. — Це ж містер Ранситер, — від хвилювання він почав заїкатися.

— Кого ще? — нерозбірливо мовив Джо, важко хапаючи повітря, бо від їдкого диму стискало в грудях. У голові й досі гуло від вибуху. Відчувши липке тепло, що розтікалося шиєю, він зрозумів, що його поранило осколком.

— Здається, всі інші зазнали ушкоджень, але живі, — невиразно промовила Венді Райт, хоч і була зовсім поряд.

Схилившись над Ранситером, Еді Дорн запитала:

— Можливо, варто спробувати дістати у Рея Голліса воскресителя? — її обличчя було блідим і пригніченим.

— Ні, — заперечив Джо, також схилившись над тілом. — Ти помилився, — сказав він Дону Денні, — він не мертвий.

Однак Ранситер саме помирав, розпростершись на понівеченій від вибуху підлозі. За кілька хвилин слова Дона Денні стануть правдою.

— Слухайте всі, — голосно сказав Джо. — Оскільки містер Ранситер поранений, відтепер я беру керівництво на себе, принаймні поки не повернемося на Землю.

— За умови, що ми взагалі туди повернемося, — зауважив Ел Геммонд. Він притискав складену хустинку до глибокого порізу над правим оком.

— У скількох із вас є зброя? — запитав Джо. Інерціали не відповідали. — Я знаю, що це порушення правил Асоціації, — вів він далі, — але також знаю, що дехто з вас озброєний. Забудьте про легальний бік справи, забудьте все, що вам говорили про заборону носіння зброї при виконанні обов’язків.

Після паузи Тіппі Джексон зізналася:

— Моя разом із рештою багажу. В іншій кімнаті.

— Моя зі мною, — сказав Тито Апостос. Він уже тримав у правій руці пістолет застарілої моделі зі свинцевими кулями.

— Якщо у вас є вогнепальна зброя, але вона в кімнаті, де ви залишили речі, ідіть і візьміть її, — наказав Джо.

Шестеро інерціалів рушили до дверей.

— Потрібно помістити Ранситера у холодильний контейнер, — сказав Джо до Ела Геммонда і Венді Райт, які лишилися в кімнаті.

— На кораблі є холодильні камери, — повідомив Ел Геммонд.

— Значить, понесемо його туди, — сказав Джо. — Геммонде, беріть його за голову, а я візьму за ноги. Апостосе, ви йдіть попереду і стріляйте у кожного співробітника Голліса, який спробує нам завадити.

— Ви думаєте, Голліс тут із містером Міком? — запитав Джон Ілд, повернувшись із сусідньої кімнати з лазерною гвинтівкою.

— З ним або ж сам. Можливо, ми ніколи не мали справи з Міком. Це міг від самого початку бути Голліс.

«Дивовижно, що вибух бомби-гуманоїда не знищив нас усіх», — подумав Джо. Він замислився, що ж трапилося із Зоєю Вірт. Очевидно, вона встигла вийти ще до вибуху: він її ніде не бачив. «Цікаво, якою була її реакція, — й далі міркував Джо, — коли вона дізналася, що працювала не на Стентона Міка, а її роботодавець — справжній роботодавець — найняв нас і викликав сюди, аби знищити. Ймовірно, її їм також доведеться вбити. Просто, щоб перестрахуватися. Безперечно, від неї не було більше жодної користі. Насправді Вірт тепер була зайвим свідком того, що трапилося».

Повернулася решта інерціалів, вже озброєна. Вони чекали, поки Джо скаже їм, що робити далі. Зважаючи на ситуацію, усі одинадцять інерціалів мали достатньо холоднокровний вигляд.

— Якщо нам вдасться вчасно помістити Ранситера у холодильний контейнер, — пояснював Джо, поки вони з Елом Геммондом несли їхнього шефа, який, очевидно, помирав, до ліфта, — він усе ще зможе керувати фірмою. Так само, як його дружина.

Він ліктем натиснув кнопку виклику.

— Марно сподіватися, що ліфт і досі працює, — сказав він. — Цілком імовірно, що вони вимкнули електрику в момент вибуху.

Однак ліфт прибув. Джо й Ел квапливо занесли Ранситера до кабіни.

— Ті троє з вас, у кого є зброя, — наказав Джо, — їдете з нами. Решта…

— До дідька все це, — озвався Семмі Мундо. — Ми не хочемо стирчати тут, чекаючи на ліфт. Може, він ніколи не повернеться, — чоловік рушив уперед із заціпенілим від панічного страху обличчям.

— Ранситер поїде першим, — різко мовив Джо. Він натиснув кнопку, і двері зачинилися, лишаючи в кабіні тільки Ела Геммонда, Тито Апостоса, Венді Райт, Дона Денні і Ґлена Ранситера.

— У нас не було іншого вибору, — сказав він їм, поки ліфт підіймався. — До того ж, якщо люди Голліса чекають нагорі, то схоплять нас першими. Тільки вони не очікують побачити нас озброєними.

— Власне, є такий закон… — зауважив Дон Денні.

— Погляньте, чи він іще живий, — звернувся Джо до Тито Апостоса.

Схилившись, Апостос оглянув нерухоме тіло.

— Досі слабко дихає. У нас усе ще є шанс.

— Так, шанс, — сказав Джо. Він і досі відчував заціпеніння — як фізичне, так і психологічне — яке охопило його у мить вибуху. Чип відчував холод та оніміння, і, схоже, його барабанні перетинки були пошкоджені. «Щойно повернемося на корабель, — міркував він, — І помістимо Ранситера у холодильний контейнер, зможемо відправити сигнал тривоги у Нью-Йорк, попередимо всіх колег. Та й, власне, всі організації запобігання. Якщо не зможемо злетіти, вони прийдуть на допомогу.

Але насправді з цього, мабуть, нічого не вийде. Бо до того часу, поки учасники Асоціації дістануться Місяця, всі, хто потрапив до підземної пастки у шахті ліфта, а також на борту корабля, будуть мертвими. Отже, насправді шансів немає».

Тито Апостос перервав його роздуми:

— Треба було впустити у ліфт більше людей. Потіснившись, ми могли б забрати решту жінок, — він докірливо зиркнув на Джо, руки Тито тремтіли від хвилювання.

— У нас більше шансів загинути, ніж у них, — сказав Джо. — Голліс очікує, що ті, хто вижив після вибуху, скористаються ліфтом, що ми й робимо. Можливо, саме тому вони не вимкнули електрику. Вони знають, що нам потрібно повернутися на корабель.

— Ти вже казав нам про це, Джо, — мовила Венді Райт.

— Я намагаюся логічно пояснити свої вчинки, — відповів він, — те, чому вирішив залишити їх унизу.

— А що з талантом новенької? — запитала Венді. — Цієї похмурої брюнетки, що презирливо зиркає на всіх і кожного, Пет Як-там-її. Ти міг би попросити її повернутися в минуле до тієї миті, коли Ранситера було поранено. Вона могла б усе змінити. Чи ти забув про її вміння?

— Так, — напружено сказав Джо. Він і справді забув, збитий із пантелику димом та панікою.

— Повертаймося назад, — запропонував Тито Апостос. — Як ви кажете, люди Голліса чекатимуть нас на поверхні. Тож ми у більшій небезпеці…

— Ми вже на поверхні. Ліфт зупинився, — сказав Дон Денні. Блідий і заціпенілий, він стривожено облизував губи, спостерігаючи за тим, як двері почали автоматично відчинятися.

Вони побачили ескалатор, що рухався вгору до вестибюлю, в кінці якого за дверима з повітряної мембрани можна було розгледіти корпус корабля. Він був таким самісіньким, яким вони його залишили. Між ними й кораблем не було жодної перепони.

«Дивно, — подумав Джо Чип. — Невже вони вирішили, що вибух людиноподібної бомби знищив нас усіх? Очевидно, щось у їхньому плані пішло не так: спочатку під час самого вибуху, потім те, що вони не вимкнули живлення, а тепер — ось цей порожній коридор».

— Я думаю, — сказав Дон Денні, поки Геммонд і Чип несли Ранситера від ліфта до ескалатора, — їхній план зіпсувало те, що бомба піднялася до стелі. Схоже, вона була осколкового типу, а основна маса шрапнелі ударила по стінах у нас над головами. Гадаю, вони навіть не припускали, що комусь із нас вдасться вижити, тому й не вимикали електрику.

— Що ж, в такому разі треба дякувати Богу, що вона піднялася, — сказала Венді Райт. — Господи, як тут холодно. Певно, бомба вивела з ладу систему опалення, — було помітно як вона тремтіла.

Ескалатор рухався з жахливою повільністю. Джо здалося, що минуло зо п’ять чи шість хвилин, перш ніж доріжка доправила їх до подвійної повітряної мембрани дверей. Цей нестерпно повільний рух видався йому найгіршим з усього, що трапилося, так ніби Голліс влаштував це навмисно.

— Стривайте! — позаду них пролунав голос і почулися кроки. Тито Апостос обернувся, наставивши пістолет перед собою, проте одразу ж його опустив.

— Це решта наших, — пояснив Дон Денні Джо, який не міг озирнутися, бо вони з Елом саме намагалися пронести тіло Ранситера через дворівневу систему дверей із повітряною мембраною. — Вони всі вийшли, все гаразд, — Дон помахав їм зброєю, аби ті поквапилися. — Сюди! Ну ж бо!

Пластиковий тунель і досі з’єднував корабель із вестибюлем. Джо чув під ногами характерний глухий звук і дивувався: «Невже вони дозволять нам втекти? Чи, можливо, вони чекають на нас у кораблі? Схоже на те, ніби якась зла сила грається з нами, дозволяючи налякано тікати, мов безмозким мишам. Це її тішить. Наші зусилля для неї розвага. А коли ми забіжимо достатньо далеко, її кулак стиснеться навколо нас і викине наші розчавлені останки на повільну рухому доріжку ескалатора, як це вже трапилося з Ранситером».

— Денні, — сказав Чип. — Ти зайдеш на борт першим. Перевіриш, чи на нас там не чекають.

— А якщо чекають? — запитав Денні.

— Тоді повернешся, — роздратовано відповів Джо, — і скажеш нам. Ми здамося. А потім вони нас доб’ють.

— Скажи Пет Як-там-її скористатися її вмінням, — озвалася Венді Райт. Її голос звучав тихо, але наполегливо. — Будь ласка, Джо.

— Спробуймо спершу потрапити на корабель, — сказав Тито Апостос. — Мені не подобається ця дівчина, я не довіряю її таланту.

— Ти не розумієш ані її, ані її таланту, — відповів Джо.

Він спостерігав, як маленький кістлявий Дон Денні помчав тунелем, пововтузився трохи з перемикачами, які відкривали вхід до корабля, а потім зник усередині.

— Він уже не повернеться, — сказав Джо, важко дихаючи.

Здавалося, що тіло Ґлена Ранситера поважчало, він заледве його тримав.

— Покладімо його поки тут, — мовив він до Ела Геммонда. Вони обережно опустили тіло на підлогу.

— Як на старого, він надто важкий, — сказав Джо, випрямляючись. — Я поговорю з Пет, — пообіцяв він Венді.

Решта вже наздогнала їх. Усі стривожено юрмилися у з’єднувальному тунелі.

— Яке фіаско, — важко видихнув він, — а ми сподівалися, що це стане нашою великою справою. Хто б міг подумати. Цього разу Голліс справді нам допік.

Він жестом підкликав до себе Пет. Її обличчя вкривали брудні плями, а синтетична безрукавка розірвалася — можна було розгледіти еластичну стрічку, що елегантно підтримувала груди: на ній були витиснуті рельєфні блідо-рожеві геральдичні лілії. Без жодної логічної на те причини ця цілком безглузда інформація закарбувалася у його свідомості.

— Послухай, — звернувся до неї Джо, кладучи руку на плече і дивлячись прямо у вічі. Вона спокійно глянула на нього. — Ти можеш повернути все назад? До того, як здетонувала бомба? І врятувати Ґлена Ранситера?

— Тепер вже запізно, — відповіла Пет.

— Чому?

— Тому. Забагато часу минуло. Треба було робити це одразу.

— То чому ж ти не зробила? — розлючено запитала Венді Райт.

Пет відвела погляд від Джо і зиркнула на неї.

— А ти про це подумала? І якщо подумала, то чому ж не сказала? Ніхто не сказав.

— Тож ти не почуваєшся відповідальною, — сказала Венді, — за смерть Ранситера. Хоча твій талант міг би її анулювати.

Пет розсміялася.

— Нікого немає, — повідомив Дон Денні, повернувшись із корабля.

— Гаразд, — сказав Джо й подав знак Елу Геммонду. — Занесімо його в корабель і помістімо в холодильний контейнер.

Вони з Елом знову підняли важке неповоротке тіло й рушили всередину. Інерціали метушилися й штовхалися, прагнучи опинитися в безпеці. Він відчував їхній страх на безпосередньо фізичному рівні, поле, яке оточувало як їх, так і його. Шанс покинути Місяць живими не зменшив, а лише побільшив їхній розпач: їхня заціпеніла покірність долі безслідно зникла.

— Де ключ? — заверещав Чипу у вухо Джон Ілд, коли вони з Елом Геммондом, похитуючись, шкандибали до холодильної камери. Він смикнув Джо за руку. — Ключ, містере Чип.

— Ключ запалювання, — пояснив Ел Геммонд. — До корабля. Напевне, він у Ранситера. Знайди його, перш ніж помістимо тіло в контейнер, бо тоді вже не зможемо його забрати.

Попорпавшись у кишенях Ранситера, Джо знайшов шкіряний чохол із ключами. Він передав його Ілду.

— Тепер уже можна класти його у холодильний контейнер? — гнівно запитав він. — Заради Бога, Геммонде, допоможи мені.

«Але ми втратили забагато часу, — сказав він сам собі. — Все скінчено. Ми зазнали поразки. А втім, хай буде, що буде, — стомлено подумав він».

Стартові ракетні двигуни з гуркотом запустилися, кораблем затрусило: біля контрольної панелі вовтузилося четверо інерціалів, намагаючись спільними зусиллями запрограмувати комп’ютеризовану систему управління польотом.

«Чому вони нас відпустили?» — запитував себе Чип, поки вони з Геммондом ставили мертве — чи ймовірно мертве — тіло Ранситера у повен зріст у холодильну камеру. Довкола стегон і плечей Ранситера одразу зімкнулися автоматичні фіксатори, не даючи тому впасти. Холод, виблискуючи власним несправжнім життям, іскрився та сяяв, засліплюючи Джо й Ела.

— Я не розумію, — сказав Чип уголос.

— Просто вони облажалися, — відповів Геммонд. — Коли вибух виявився невдалим, у них не було запасного плану. Як у змовників, що намагалися вбити Гітлера. Коли вони побачили вибух у бункері, то припустили…

— Забираймося звідси, перш ніж холод уб’є нас, — сказав Джо. Він підштовхнув Геммонда поперед себе. Опинившись назовні, вони прокрутили колесо, за допомогою якого зачинялася камера.

— Боже, яке дивне відчуття, — мовив він. — Подумати тільки: ця сила зберігає життя. Принаймні у певному сенсі.

Френсі Спеніш із довгими обпаленими косами зупинила його на півдорозі до передньої частини корабля.

— А в холодильному блоці є переговорний апарат? — запитала вона. — Ми можемо проконсультуватися з Ранситером прямо зараз?

— Жодних переговорних пристроїв, — сказав Джо, заперечно хитаючи головою. — А також навушників, мікрофонів, протофазонів. Ніякого напівжиття. Ми зможемо поговорити з ним не раніше, ніж дістанемося до Землі і помістимо його в мораторіум.

— Тоді як ми можемо бути певними, що вчасно його заморозили? — запитав Дон Денні.

— Ніяк, — відповів Джо.

— Можливо, його мозок зазнав руйнації, — сказав Семмі Мундо, шкірячись. Він хихотнув.

— Саме так, — відповів Джо. — Можливо, ми більше ніколи не почуємо голосу чи думок Ґлена Ранситера.

Можливо, нам доведеться керувати фірмою «Ранситер і компаньйони» без нього. Можливо, наші рішення відтепер залежатимуть від того, що лишилося від Елли. Можливо, нам навіть доведеться перенести штаб-квартиру до мораторіуму «Любі браття» у Цюриху й управляти компанією звідти.

Чип влаштувався на сидінні біля проходу, звідки спостерігав, як четверо інерціалів сперечаються про правильний спосіб налаштувати управління кораблем. Мов сновида, відчуваючи тупий похмурий біль від пережитого шоку, він витягнув зібгану сигарету й закурив.

Однак, коли він спробував утримати її між пальців, суха і залежана сигарета розсипалася на порох. «Дивно», — подумав він.

— Вибух бомби, — зауважив Ел Геммонд. — Висока температура.

— Ми від цього постаріли? — запитала Венді, стоячи за спиною у Геммонда. Вона зробила крок і сіла біля Джо. — Я почуваюся старою. Я справді стара. Твоя пачка сигарет стара. Ми всі від сьогодні старі через те, що трапилося. У нашому житті ще не було дня, схожого на цей.

Потужним ривком корабель злетів із поверхні Місяця, безглуздо тягнучи за собою пластиковий з’єднувальний тунель.

Загрузка...