Убивство в будинку вікарія

Розділ третій

– Бридка, нахабна старушенція, – сказала Ґрізельда, коли двері зачинилися.

Вона скривила гримасу, дивлячись у спину гостям, що виходили, а тоді подивилася на мене й засміялася.

– Лене, а ти справді підозрюєш, що в мене роман із Лоренсом Реддінґом?

– Моя люба, звісно ж ні.

– Але ти подумав, що міс Марпл на це натякає. І ти відважно кинувся захищати мене. Як… ну, скажімо, як розлючений тигр.

– Я відчув, що повинен заявити протест, – сказав я. – Але, Ґрізельдо, мені хочеться, щоб ти була трохи обережнішою у своїх словах.

– Ти маєш на увазі історію про людожерів? – запитала вона. – Чи моє побажання, щоб Лоренс малював мене голою? Якби вони тільки знали, що він малював мене в сукні з грубої тканини з високим хутряним коміром – у такому одязі можна прийти й на зустріч із Папою Римським, жоден клаптик грішної плоті не проглядає крізь нього. Наші стосунки напрочуд чисті. Лоренс жодного разу не спробував залицятися до мене – не можу збагнути, чому.

– Безперечно, тому, що він знає: ти жінка одружена…

– Не прикидайся, ніби ти щойно звалився з неба, Лене. Ти чудово знаєш, що приваблива молода жінка з літнім чоловіком – це небесний дар для кожного молодика. Тут має бути якась інша причина, а не та, що я неприваблива – непривабливою я себе не вважаю.

– Невже ти справді хочеш, щоб він тобі освідчився в коханні?

– Ні… – сказала Ґрізельда з більшим ваганням у голосі, аніж здалося мені пристойним.

– Якщо в нього роман із Летицією Протеро…

– Міс Марпл не думає, що в нього з нею роман.

– Міс Марпл може й помилитися.

– Вона ніколи не помиляється. Стара кицька з таким гострим нюхом завжди має слушність. – Вона замовкла на хвилину, а тоді сказала, скоса поглянувши на мене швидким поглядом: – Ти мені віриш, правда ж, віриш? Я маю на увазі те, що між мною і Лоренсом нічого нема.

– Звичайно, вірю, моя люба Ґрізельдо, – з подивом відповів я. – Звичайно, вірю.

Моя дружина підійшла ближче, щоб поцілувати мене.

– Я хотіла б, щоб ти не дозволяв так легко себе ошукати, Лене. Ти готовий повірити кожному моєму слову.

– Мабуть, що так. Але, моя люба, я благаю тебе притримувати свій язик і стежити за тим, що ти кажеш. Ніколи не забувай про те, що ці жінки не мають і крихти гумору й усе сприймають серйозно.

– Чого їм бракує, – сказала Ґрізельда, – то це бодай невеличких аморальних пригод у їхньому житті. Тоді вони не докладали б таких зусиль, щоб знайти їх у житті інших людей.

І з цими словами вона вийшла з моєї кімнати, а я, поглянувши на свого годинника, поквапився зробити кілька візитів, які мав би зробити ще раніше в цей день.

На вечірній службі в середу, як і завжди, людей було мало, і коли я пішов через церкву на вихід, спочатку перевдягнувшись у ризниці, вона була вже порожня, крім однієї жінки, яка стояла, дивлячись угору на одне з вікон. Ми маємо кілька гарних вікон із кольоровим склом, і наша церква варта того, щоб замилуватися нею. Жінка озирнулася, почувши шарудіння моїх кроків, і я побачив, що то була місіс Лестрандж.

Ми обоє трохи помовчали, а тоді я сказав:

– Сподіваюся, вам подобається наша невеличка церква.

– Я милувалася вітражем, – сказала вона.

Голос у неї був приємний, низький, з гарною й чітко окресленою вимовою. Вона додала:

– Мені шкода, що ваша дружина не застала вчора мене вдома.

Ми поговорили ще кілька хвилин про церкву. Місіс Лестрандж явно була культурною жінкою, яка дещо знала про історію та архітектуру церкви. Ми вийшли з будівлі разом і пішли по дорозі, бо одна з доріг до церковного дому проминала її будинок.

– Заходьте до мене, будь ласка. І скажіть, якої ви думки про те, що я тут зробила.

Я прийняв запрошення. Дім під назвою Мала Брама раніше належав полковникові, що служив в Індії, і я не міг не відчути полегкості, побачивши, що тут уже немає ані бронзових столів, ані бірманських ідолів. Тепер кімнати були вмебльовані дуже просто, але з винятково вишуканим смаком. Навколо витав дух гармонії й миру.

Але я відчував усе більший і більший подив, міркуючи, що могло привести таку жінку, як місіс Лестрандж, до Сент-Мері-Мід. Вона з такою очевидністю була жінкою світською, що годі було збагнути, чому вона вирішила закопатися в невеличкому селі.

У прозорому світлі її вітальні я отримав нагоду вперше побачити її зблизька.

Це була дуже висока жінка. Вона мала золотаве волосся з відтінком рудого кольору. Брови та вії були в неї чорні чи то від фарби, чи то від природи – я не міг зрозуміти. Якщо, як я насамперед подумав, вона нафарбувалася, то це було зроблено дуже майстерно. Її обличчя, коли воно було спокійне, мало риси сфінкса, і в неї були найдивовижніші очі з тих, які мені доводилося бачити, – вони здавалися майже золотими.

Одягнена була з досконалою елегантністю, відчувалася легкість манер добре вихованої жінки, а проте було в ній щось парадоксальне й загадкове. Помітно було, що ця жінка ховає в собі таємницю. Мені згадалося слово, яке вжила Ґрізельда: «Зловісна». Дурниця, звичайно, але чи така вже дурниця? У моїй свідомості промайнула непрохана думка: «Ця жінка не зупиниться ні перед чим».

Ми розмовляли про цілком нормальні речі: картини, книжки, старі церкви. А проте мене мучила думка, що йшлося про інше, що місіс Лестрандж хоче сказати мені щось зовсім не те. Вона спрямовувала розмову, як мені здалося, на теми, що не мали жодного стосунку до її особистого життя. Вона не згадала ані про свого чоловіка, ані про своїх родичів.

Але протягом усієї нашої розмови в її погляді відчувалося благання. Він нібито промовляв: «Чи можу я довіритися вам? Я хотіла б. Але чи допоможете ви мені?»

Втім зрештою той вираз розтанув, зник – чи, може, то була тільки моя фантазія? У мене виникло відчуття, що моя присутність стала небажаною. Я підвівся й рушив до дверей. Виходячи з кімнати, я оглянувся й побачив, що вона дивиться навздогін мені з розгубленим виразом обличчя, у якому застиг сумнів. Підкоряючись несподіваному імпульсу, я обернувся й підійшов до неї:

– Чи можу я вам чимось допомогти?..

Вона сказала із сумнівом у голосі:

– Це дуже люб’язно з вашого боку…

Ми обоє помовчали. Потім вона сказала:

– Хотіла б я знати. Але це дуже складно. Ні, я не думаю, що хтось може допомогти мені. Але дякую за те, що запропонували свою допомогу.

Ця фраза здалася мені завершальною, і я пішов. Але, йдучи додому, я сушив собі голову. Ми не звикли до таємниць тут, у Сент-Мері-Мід.

На додачу до всіх сьогоднішніх подій на мене було вчинено напад, щойно я встиг зачинити за собою хвіртку. Міс Гартнел притаманне дивовижне уміння нападати на людей, відрізаючи їм усі шляхи до відступу.

– Я вас бачила! – вигукнула вона з важкою іронією в голосі. – І я така збуджена. Зараз ви мені все розкажете!

– Що я вам розкажу?

– Про таємничу леді! Вона вдова чи має десь чоловіка?

– Не знаю. Вона мені не сказала.

– Невже справді? Таж вона просто не могла не згадати про це бодай мимохідь. Схоже, вона мала якусь причину не розповідати про себе.

– Мені так не здалося.

– Он як! Але, як каже наша дорога міс Марпл, ви живете десь поза нашим світом, любий панотче. Скажіть, вона давно знайома з доктором Гейдоком?

– Вона про нього не згадала, тому я нічого не знаю.

– Справді? Але про що ж ви тоді розмовляли?

– Про картини, музику, книжки, – відверто зізнався я.

Міс Гартнел, єдиною темою розмов для якої є питання суто особистого характеру, подивилася на мене підозріливим і недовірливим поглядом.

Скориставшись із того, що вона на мить розгубилася, не знаючи, як їй бути далі, я сказав «на добраніч» і швидко пішов геть.

Я навідав одного зі своїх парафіян у селі й повернувся в церковний дім через садову хвіртку, проминувши на своєму шляху небезпечний паркан, який обгороджував сад міс Марпл. Проте я не бачив, як би вона могла довідатися про мою зустріч із місіс Лестрандж, адже це було вище людських можливостей, тому почував себе у відносній безпеці.

Коли я взяв хвіртку на засув, то мені спало на думку зазирнути до сарайчика в саду, що його молодий Лоренс Реддінґ використовував як майстерню, і на власні очі побачити, як просувається його робота над портретом Ґрізельди.

Я коротко розповідаю тут про речі, які можуть згодитися мені у світлі подальших подій, але торкаюся лише найнеобхідніших подробиць.

Я не мав найменшої підозри, що в сарайчику, можливо, хтось є. Звідти не лунав жоден голос, який би міг мене остерегти, і, думаю, мої власні кроки були зовсім нечутні в густій траві.

Я відчинив двері й розгублено зупинився на порозі. Бо в сарайчику було двоє людей – чоловік і жінка. Чоловік обіймав жінку й палко її цілував.

Ті двоє були художником Лоренсом Реддінґом і місіс Протеро.

Я швидко зачинив двері й відступив до свого кабінету. Там я сів у крісло, закурив люльку й спробував обміркувати ситуацію. Відкриття, яке я зробив, стало справжнім шоком для мене. Тим більше, що моя розмова з Летицією сьогодні пополудні вселила мені майже впевненість у тому, що між нею й молодим чоловіком виникло певне взаєморозуміння. Тим більше, що я був переконаний – вона думає так само. Так чи інак, але не виникло жодних підстав сумніватися: вона не має найменшого уявлення про почуття художника до її мачухи.

Нічогенький собі клубок. Долаючи внутрішнє роздратування, я віддав належне міс Марпл. Вона не дала себе одурити, а з великою точністю вгадала, як розвиваються події. Я хибно витлумачив її багатозначний погляд на Ґрізельду.

Я ніколи не думав, що місіс Протеро може брати якусь участь у цій історії. Місіс Протеро радше справляла на мене враження дружини Цезаря – спокійна, врівноважена жінка, яку ніхто не запідозрив би в глибоких почуттях.

Я саме дійшов до цієї точки у своїх роздумах, коли стук у засклені двері мого кабінету повернув мене до реальності. Я підвівся на ноги й підійшов до них. За дверима стояла місіс Протеро. Я відчинив двері, і вона увійшла, не чекаючи запрошення з мого боку. Вона перетнула кімнату, важко відсапуючись, і впала на канапу.

У мене виникло враження, що я ніколи не бачив її раніше. Спокійна жінка з урівноваженим характером, яку я знав раніше, кудись зникла. На її місці сиділо засапане створіння з розпачем у погляді. Уперше до мене дійшло, що Анна Протеро – дуже вродлива жінка.

Вона була шатенкою з блідим обличчям і глибоко посадженими сірими очима. Вона розчервонілася, і груди їй здіймалися від напруженого дихання. Я мав таке враження, ніби статуя раптово повернулася до життя. Я закліпав очима перед таким перетворенням.

– Я визнала за ліпше прийти до вас, – сказала вона. – Ви все бачили, так?

Я кивнув.

Вона мовила дуже спокійним голосом:

– Ми кохаємо одне одного…

Я не сказав нічого, і вона додала:

– Думаю, наша поведінка здається вам дуже аморальною.

– А ви чекаєте, я вам скажу щось інше, місіс Протеро?

– Ні… ні. Думаю, що ні.

Я продовжив, намагаючись говорити якнайлагіднішим голосом:

– Ви жінка одружена…

Вона урвала мене:

– О, я знаю, я це знаю! Ви ж не думаєте, що я не нагадувала собі про це безліч разів?! Я не така вже погана жінка, справді не дуже погана. І взаємини між нами не зайшли так далеко, як ви, можливо, собі уявляєте.

– Радий це почути, – сказав я серйозним голосом.

Вона досить боязко запитала:

– Ви скажете моєму чоловікові?

Я досить сухо їй відповів:

– Існує загальна думка, що священик неспроможний поводитися, як джентльмен. Це неправда.

Вона подивилася на мене із вдячністю.

– Я така нещасна. О, так жахливо нещасна. Я просто не можу жити далі так, як живу. І я не знаю, що мені робити, – її голос піднявся зі злегка істеричною нотою в ньому. – Ви собі не уявляєте, на що схоже моє життя. Я страждала з Луцієм від самого початку. Жодна жінка не може почуватися з ним щасливою. Я хочу, щоб він помер… Це жахливо, але я справді так хочу… Я в розпачі. Повірте мені, я справді в розпачі.

Вона підхопилася на ноги й визирнула в засклені двері.

– Що то було? Мені щось почулося. Може, то був Лоренс?

Я підійшов до засклених дверей, що їх забув як слід причинити. Вийшов назовні й подивився в сад, але не побачив там нікого. Проте я був майже впевнений – мені теж щось почулося. Чи, можливо, мене до цього схилила її переконаність.

Коли я повернувся до кімнати, вона сиділа, нахилившись уперед і низько опустивши голову. Вона була картиною розпачу. Вона знову повторила:

– Я не знаю, що мені робити. Я не знаю, що мені робити.

Я підійшов і сів поруч із нею. Мовив ті речі, що їх, як я думав, було моїм обов’язком говорити, і намагався, щоб мої слова звучали з достатньою переконливістю, хоч пам’ять докірливо нагадувала мені: сьогодні ж таки вранці я вголос заявив, що світ став би набагато кращим, якби полковника Протеро не було в ньому.

Насамперед я просив її утриматися від будь-яких необміркованих дій. Покинути дім і свого чоловіка було б надзвичайно серйозним кроком.

Не думаю, що вона зі мною погодилась. Я жив достатньо довго на світі і знаю: переконувати закохану людину нехай там у чім – означає марнувати свої зусилля, але я тішив себе надією, що мої слова принесли їй бодай невеличку розраду.

Коли вона підвелася, то подякувала мені й пообіцяла обміркувати все те, що я сказав.

Проте, коли вона пішла, мене охопило досить кепське відчуття. Я зрозумів, що досі хибно оцінював характер Анни Протеро. Вона вразила тепер мене як жінка відчайдушна, як той різновид жінки, котра не зупиниться ні перед чим, якщо її емоції будуть розбуджені. І ось вона розпачливо, дико й божевільно закохалася в Лоренса Реддінґа – чоловіка, на кілька років молодшого, ніж вона. Мені це не сподобалося.