Українські жінки у горнилі модернізації

Дослідники традиційної української сім’ї, звично порівнюючи становище жінки в українській та російській сім’ях, часто вказували на таку її особливість, як демократизм і рівноправність у взаєминах чоловіка та дружини.

До прикладу, Іван Франко (1856–1916) писав: «Від давніх давен усі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського [українського] народу, признавали, що русини [українці] обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свободніше, аніж їх сусіди. У родині ж жінка займає дуже поважне й почесне становище».

Іноземці, що мандрували в різні часи Україною, спостерігаючи стосунки в українських сім’ях, зазначали, що взаємна любов і взаємоповага подружжя створювали в домашньому господарстві набагато кращий лад і гармонію, аніж влада і послух у росіян. Розглянемо основні сторони подружніх відносин і з’ясуємо, чи такі оцінки стосунків поміж чоловіком та дружиною мають достатні підстави і чи справді становище жінок у сім’ях українців було рівноправним.

Законодавче регулювання подружніх стосунків і структура української сім’ї

Одним з визначальних чинників, що впливають на становище жінки у сім’ї, є структура родини. Серед українців кінця ХІХ ст. панівним типом сім’ї була так звана мала (нуклеарна) сім’я, що, як правило, складалася з подружньої пари з дітьми, яка жила окремо та вела самостійне господарство. До середини ХІХ ст. частка таких сімей у селянському середовищі досягла 84 %. Знана дослідниця сімейного побуту слов’ян Олександра Єфименко (1848–1918), порівнюючи статус жінки у великій (патріархальній) та в малій (нуклеарній) сім’ях, зауважила, що в останній є значно менше можливостей для чоловічого деспотизму, а жінка, залишившись сам на сам із чоловіком, може успішніше протистояти його тиску та ефективніше обстоювати власні інтереси, аніж у великій родині. За даними всеросійського перепису населення 1897 р., кількісний склад української сім’ях коливався у межах 5–7 осіб. Досягаючи повноліття, діти створювали власні сім’ї і здебільшого відокремлювались від батьків, з якими, за традицією, залишався один із синів, який доглядав старих до смерті, щоб згодом успадкувати дім і господарство.

Юридично-правове регулювання прав жінок здійснювалося на підставі цивільного законодавства тих країн, до складу яких тоді входили українські землі, – Австро-Угорщини та Російської імперії. Характерною прикметою тогочасного цивільного законодавства обох держав було безумовне визнання чоловіка головою родини. Згідно з цим принципом, саме чоловік визначав місце проживання сім’ї, передавав дружині своє прізвище та права свого стану, мав вирішальний голос у внутрішньосімейних справах і пріоритетне право опіки та влади над дітьми, був представником інтересів сім’ї перед громадськими та державними органами і в суді. Фактично у правовому сенсі дружина була особою підлеглою і другорядною стосовно чоловіка.

Але законодавство обох країн визнавало правосуб’єктність жінок, тобто надавало кожній повнолітній (самотній чи заміжній) жінці реальну можливість безпосередньо звертатись до суду з позовами про порушення майнових прав, завдання особистих моральних збитків чи фізичних ушкоджень. Попри те що існувала ціла низка процесуальних обмежень, умов та застережень щодо участі різних категорій жінок у судочинстві (як свідків, представників третіх осіб тощо), сам факт можливості особисто (а не через посередника) представляти та обстоювати власні інтереси надзвичайно важливий, адже свідчить про визнання жінки суб’єктом цивільно-правових відносин.

Прикметою цивільного законодавства обох імперій є визнання за жінкою права на приватну власність, що позитивно вирізняє становище українських жінок на тлі майнової безправності жіноцтва багатьох країн Європи. Зокрема, дружина зберігала виняткове право власності на весь посаг (придане, віно), який вона отримала при одруженні та принесла в новостворену сім’ю, а також могла набувати нової власності (насамперед рухомої), вже перебуваючи в шлюбі. На особливу увагу заслуговує такий унікальний жіночий майновий звичаєво-правовий інститут, як материзна. Материзною називали майно – рухоме та нерухоме (найчастіше ділянку землі), яке жінка отримала в посаг чи у спадок від матері, що перебувало у неподільній власності жінки (хоч і в спільному користуванні сім’ї) та успадковувалося тільки по жіночій лінії. Попри те що найчастіше жінка не була власницею житла і ґрунту, її матеріальна частка в родинному майні могла бути доволі вагомою (худоба, предмети інтер’єру, прикраси, одяг тощо), що неминуче забезпечувало жінці певний статус і вагу в подружжі.

У селянському середовищі дієвість офіційного (кодифікованого) законодавства була відносною: до суду справа доходила лише у виняткових випадках, тоді як більшість питань цивільно-правового характеру, що поставали в селянській сім’ї (щодо власності, успадкування, одруження, розлучення, опікунства тощо), вирішували в межах властивого для цієї місцевості звичаєвого права. В умовах бездержавності українців чинне законодавство часто не враховувало різних етнічних особливостей традиційного господарювання, землеволодіння і землекористування, народної правосвідомості та ментальності. Через це кодифіковане право селяни часто ігнорували, а спірні питання переважно врегульовували за нормами звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усталених традицією правилах та регламентах майнових і сімейних відносин. Звичаєве право було міцно закорінене у народний світогляд із властивими йому уявленнями про чоловіка, жінку, їхні права і обов’язки та відносини між ними.

Ставлення до одруження та обрання партнера

У традиційній українській культурі одруження вважали необхідною передумовою успішності жінки. Лише заміжня жінка могла повноцінно реалізувати своє життєве покликання, виконуючи ролі дружини, господині та матері, щоб досягти визнання як соціально повноцінна особа. Статус молодиці в традиційній українській культурі був, з одного боку, обов’язковим для кожної жінки, з іншого – престижним, оскільки відкривав доступ до широкого спектра прав і повноважень у сімейній, громадській та звичаєво-обрядовій царинах. Безшлюбність, натомість, розглядали в народі як соціальну аномалію: до старої діви зазвичай ставилися упереджено, з осудом чи співчуттям, її вважали соціально неповноцінною особою. Такий невизначений статус відтворено у приказках: «Перестояна трава – ні сіно, ні солома, а стара дівка – ні жінка, ні вдова», «Стара дівка, дірявий кожух – то один дух». Оскільки в традиційній українській культурі статус жінки визначався через її стосунок до чоловіка, то за його відсутності жінка випадала зі звичайних соціальних мереж, стаючи певною маргіналкою: її майнові права були обмежені, для неї були повністю чи частково недоступні інші соціальні та ритуальні жіночі ролі. Така сумна перспектива, вочевидь, формувала серед дівчат переконання у тому, що слід неодмінно вийти заміж: «Хоч за старця, аби не остаться», «Хоч за лапоть, аби не плакать», «Нехай вже і патик, аби був у мене чоловік». Чи не тому, як помітив свого часу Микола Костомаров (1818–1885), старих дів «у сільському побуті стрічається рідко, бо в цьому побуті майже всі поєднуються шлюбом замолоду».

У другій половині ХІХ ст. за кількістю шлюбів українські землі випереджували інші регіони Російської імперії і багато країн Європи, до того ж у селах шлюбність була значно вищою, аніж у містах. Середній шлюбний вік для українських дівчат становив 16–18 років, а для хлопців – 18–20 років, що було зумовлено і господарськими міркуваннями, і турботою батьків про мораль своїх дітей. Назагал батьки прагнули якнайшвидше видати дочку заміж, особливо коли в сім’ї було кілька дочок. При цьому дотримувалися принципу послідовності: насамперед віддавали старших дочок, потім – молодших.

Українські дівчата

Поширені звичаї ворожінь про заміжжя добре ілюструють, яким актуальним було це питання для дівчат. Найважливіші й наймасовіші ворожіння відбувалися на Катерини (7 грудня), на Андрія (13 грудня), а також у переддень Нового року – на Маланки (13 січня). Попри величезне розмаїття прийомів та способів, усі вони були спрямовані на з’ясування кількох визначальних для жіночої долі питань: терміну одруження; соціальних характеристик майбутнього чоловіка (вік, статус – парубок чи удівець, достаток, місце проживання, господарська вправність, риси вдачі тощо); успішності майбутнього подружжя (щасливе/ нещасливе, хто старшуватиме у сім’ї тощо). Прогнозування власної долі було особливо актуальним саме для дівчат, які не могли посутньо впливати на ситуацію: вирішальна роль при одруженні належала батькам, а ініціатива – нареченому. Ворожіння про одруження, що були характерною рисою саме дівочої субкультури, можна вважати ознакою пасивно-очікувальної позиції дівчини в ситуації шлюбного вибору.

Про певну пасивність дівчат також свідчить звичай влаштовувати щороку весняні ярмарки на дівчат, що був поширений на бойківсько-гуцульському пограниччі та серед українців Закарпаття. Етнограф Зенон Кузеля (1882–1952) так описував цей звичай: «На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на відданю [з матерями] і легіні. Дівчата уставляються рядами коло моста, як можна найкраще причепурені, а легіні переходять попри них і приглядаються їм <…> Як котра котрому сподобається, то зараз зачинається на місці відповідна розмова. Коли легінь цілком не знає дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає, хто вона і звідки вона, а потім виходять з нею з гурту на розмову <…> В цей спосіб розпізнається багато молодих людей з околиці Перегинська, а такі знайомства кінчаються звичайно вінчанєм <…> Парубки приходять нераз навіть дуже здалека».

При створенні сім’ї українці вбачали у дівчині пасивну сторону, яка звично перебуває в ситуації очікування сватів з боку парубка. Дівчину віддавали заміж або брали за жінку, вона чекала приходу та приймала сватів, її доля значною мірою залежала від волі батьків та ініціативи парубка. Однак використання дієслів типу одружитися, побратися, пошлюбити і щодо дівчини, і щодо парубка на означення факту укладення шлюбу містить відтінок партнерства, гендерної симетрії у ситуації одруження.

Чи можлива була дівоча ініціатива щодо одруження? Історичні та етнографічні джерела свідчать, що в середовищі селян-козаків наприкінці XVI – на початку XVII ст. побутував звичай, який надавав дівчині можливість самій свататися до обранця: вона приходила в його дім і залишалася там, наполягаючи на одруженні, аж до отримання згоди на це самого парубка та його батьків. Відголоски такого звичаю є в народних піснях:

Утім, дослідники сходяться на думці, що такий сценарій був украй нетиповим: вірогідно, до такого незвичного способу одруження могли вдаватися збезчещені дівчата, вимагаючи в родини свого парубка легітимізації їх фактичних стосунків.

Ініціатива щодо одруження могла належати дівчині й за інших особливих обставин. Йдеться про напівлегендарну норму звичаєвого права, яка дозволяла звільнити злочинця від страти, коли якась дівчина висловить бажання негайно взяти з ним шлюб. Легенди з таким сюжетом були поширені на Придніпров’ї та в Галичині, а на Волині чинність цього звичаю ще в першій половині XVIII ст. доведена документально. Водночас цілком слушне застереження знаного етнографа Володимира Гнатюка (1871–1926) про те, що «за злодія чи розбійника ледве злакомило би ся багато порядних дівчат виходити замуж і ще таким незвичайним способом». Отже, згадані можливості вияву шлюбної ініціативи з боку дівчини стосувались насамперед надзвичайних обставин, і їх треба розглядати радше як виняток, що лише підтверджує загальне правило. Про це свідчить і порівняно незначна кількість згадок про такі звичаї, і їх локальність, і майже цілковите зникнення таких практик уже до середини ХІХ століття. Однак сам факт їхнього існування вказує на те, що традиційна українська культура все ж припускала своєрідну інверсію чоловічої і жіночої ролей при укладанні шлюбу.

Важливе, якщо не головне, значення у справі створення майбутньої подружньої пари мала думка та позиція батьків дівчини і парубка. До того ж одруження без їхнього дозволу забороняв закон. Ідеться не про сліпу батьківську сваволю, а про реальну господарську потребу. За народними уявленнями, сім’я – це насамперед господарська спілка, тож і підхід до укладення шлюбу нагадував діловий контракт, у якому зважували радше економічні переваги та перспективи новоутвореної господарської одиниці. Про те, що саме майнові міркування посідали чільне місце при одруженні, опосередковано свідчить і той факт, що коливання кількості шлюбів у селі з року в рік перебувало у прямій залежності від урожаю. Саме батьки, на загальне переконання, маючи значний життєвий досвід і найкращі наміри, здатні були дібрати оптимальну пару для свого сина чи дочки. Старі та немічні батьки, потребуючи допомоги в господарстві, квапили сина з одруженням, пропонуючи на його вибір кількох дівчат з тих, кого б вони хотіли мати за невістку (зважаючи насамперед на її посаг, родовід та особисті риси). Нерідко батьки вибирали наречену синові практично без його участі.

Загалом, молодь, незалежно від статі, мала небагато свободи у виборі подружжя. Про випадковість обрання пари свідчить і доволі відома практика почергового сватання, коли свати за один день могли обійти кілька потенційних наречених, сподіваючись дістати згоду бодай від однієї з них. Що вже казати про давній звичай «зговор малолітніх», який побутував серед українців іще наприкінці XVI ст. та міг вплинути на шлюбні уявлення українців у пізніші часи. Згідно з цим звичаєм, батьки укладали шлюбну угоду для власних неповнолітніх дітей, у якій заздалегідь визначали час весілля, розмір посагу молодої і віна з боку молодого; порушення такого контракту передбачало серйозні матеріальні компенсації. У такому контексті і хлопці, і дівчата були пасивними об’єктами шлюбної угоди.

Чинники популярності дівчини в молодіжному середовищі (врода, весела вдача, вміння співати, танцювати тощо) втрачали актуальність при створенні сім’ї. Підшукуючи гідну пару, зважали передусім на добрий родовід і статки родини (з огляду на розмір майбутнього посагу – перш за все наявність землі та худоби). Дівчата із заможних родин швидше виходили заміж, аніж їхні бідніші однолітки; навіть обділені вродою і здоров’ям багаті наречені могли розраховувати на добру партію, бо, як казали на Волині: «Морги варги покривают» (тобто розміри земельного наділу важливіші за потворність), а на Бойківщині вважали: «Великі воли гнилу корову повезут» – і співали у пісні:

Оскільки першорядними функціями жінки в подружжі були господарські та материнські обов’язки, то найдзвичайно важливе значення для успішного сімейного життя мали здоров’я дівчини та вміння хазяйнувати.

Уподобання батьків та дітей не завжди збігалися: перші керувались головно господарськими міркуваннями, другі – особистими симпатіями. Відтак можливими були кілька варіантів розвитку подій. У першому типовому випадку батьки переконуючи чи силоміць спонукали сина або дочку погодитись із їхнім вибором. Український фольклор рясніє ліричними піснями, де закохані благають батьків прислухатися до їхнього бажання побратися: «Ой ви, батьки з матерями, на те уважайте / Ой як дасть Бог дітям пару, то не розлучайте…» Дівчата з Полтавської та Чернігівської областей навіть мали право звертатися до суду за дозволом на одруження, якщо батьки забороняли їм укласти шлюб зі своїм обранцем.

Якщо позиції батьків та дітей щодо вибору подружньої пари не підлягали компромісу і жодна зі сторін не хотіла поступатися, траплялися випадки одруження молоді без згоди батьків. У такому разі дівчина, за попередньою домовленістю зі своїм обранцем, потайки тікала з батьківського дому, прихопивши з собою лише дещо з одягу. За законом, потаємне викрадення дочок від батьків для укладення шлюбу вважалося карним злочином. Такий спосіб одруження був радше винятком, зважаючи передусім на санкції, які застосовували батьки до молодої пари. У разі непослуху батьки зазвичай не справляли весілля (що фактично означало громадське невизнання факту одруження), не давали благословення на шлюб (що, за народними уявленнями, віщувало нещасливе подружнє життя), молода сім’я не мала матеріальної підтримки з боку батьків, чия воля була порушена (йдеться про посаг, худобу, землю, житло тощо).

Оптимальним варіантом розвитку подій під час вибору подружньої пари був збіг намірів батьків та молоді або розумний компроміс між ними. Уже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. по всій Україні відбувалася певна лібералізація поглядів на мотиви одруження та послаблення батьківського тиску, батьки частіше йшли назустріч побажанням своїх дітей. У законодавстві Росії вже від середини ХІХ ст. вказувалося, що «шлюб не може бути законно укладеним без взаємної і непримусової згоди молодих, і батькам заборонено змушувати своїх дітей до укладення шлюбу проти їх бажання», тож ця правова норма поступово перетворювалась на реальну життєву практику.

На ринку

Оскільки серед українців розлучення (навіть неформальне) не було поширене, до вибору пари ставилися з величезною відповідальністю, орієнтувались насамперед на всебічну стартову рівність молодят – вікову, майнову, соціальну, етнічно-релігійну тощо. Народний погляд з цього приводу висловлено у безлічі приказок: «Знайся рівня з рівнею», «Бочкор до бочкора, чобіт до чобота», «Знайся віл з волом, а кінь з конем». Належність молодят до однієї соціальної верстви, нації та віровизнання означала близькість, спорідненість світогляду, уявлень про сім’ю, про господарські права та обов’язки одне одного. Це сприяло швидшому досягненню взаєморозуміння, встановленню партнерських стосунків, пом’якшувало процес взаємного пристосування та зменшувало вірогідність конфліктних ситуацій, особливо на перших етапах сімейного співжиття та за умови примусового шлюбу.

Господарські права та обов’язки подружжя

Важливим чинником встановлення певного стилю стосунків у подружжі (партнерських або ієрархічних) були майнові права чоловіка і дружини. Яскравим виявом майнових прав української жінки в подружжі є її довічне право власності на свій весільний посаг – материзну. Адже, за звичаєвим правом, «скриня» (одяг, рушники, хустки, постіль тощо), худоба та ґрунт (земельна ділянка), подаровані молодій її батьками на одруження, перебували тільки у власності дружини (хоч і в спільному користуванні подружжя), тобто чоловік не міг їх відчужувати всупереч її волі (продавати, дарувати, міняти чи віддавати у заставу). Таке право власності жінки на землю – явище питомо українське й унікальне, оскільки подібні норми невідомі іншим народам Європи. В українських губерніях Російської імперії таке право було юридично закріплене.

На українських теренах під владою Російської імперії права сестер і братів на успадкування батьківського майна були виразно нерівними: тривалий час дочки могли претендувати лише на 1/14 частину нерухомого та 1/8 рухомого майна. Лише у 1912 р. Державна Дума ухвалила закон про рівне право дочок та синів на спадщину (йшлося тільки про рухоме майно). У західноукраїнських регіонах ситуація була іншою. Наприклад, у гуцулів наприкінці ХІХ ст. дочка могла претендувати на частину землі (у спадок чи у вигляді посагу) лише тоді, коли в сім’ї не було синів. Дочок дискримінували і в разі успадкування неподільного майна (наприклад, будинку): згідно з Цивільним кодексом Австро-Угорщини перевагу надавали синам.

Стиль взаємин і головування в сім’ї зазвичай безпосередньо залежали від того, кому належав будинок, де мешкало подружжя. Серед українців традиційно панувала патрилокальність – звичай, за яким дружина переходила жити в дім чоловіка (або його батьків). Український фольклор рясніє піснями про сумну й важку долю невістки, яка змушена не лише пристосовуватися до нових умов, а й часто терпіти наругу членів родини чоловіка (насамперед свекрухи). Однак, як уже було зазначено, у середині XIX ст. абсолютна більшість українців жили малими сім’ями (подружня пара з дітьми), тож зосередимося головно на стосунках подружжя.

Досліджуючи якесь типове явище, деякі його риси можна зрозуміти краще, якщо спробувати проаналізувати нетипові випадки. Тому розглянемо ситуацію, коли чоловік приходив жити в дім дружини. Подібне траплялося як виняток: якщо в родині були лише дочки, то одного із зятів брали у «приймаки». Хоча зять-приймак по смерті батьків своєї дружини ставав головою сім’ї, його права в цьому домі були доволі обмежені. Попри важливий господарський внесок зятя (який фактично був єдиним молодим працездатним чоловіком у сім’ї), подекуди його становище в домі дружини було досить непевним: йому дорікали дахом над головою та погрожували вигнанням у разі конфлікту. Непривабливі перспективи життя зятя-приймака відтворено у народних оповіданнях та піснях:

Характерною рисою селянського господарства була єдність виробництва, споживання та сімейного життя. Найраціональнішим способом організації праці в тогочасних умовах був суворий розподіл усіх виробничих, господарських та побутових обов’язків у подружжі за статтю і віком: уся праця була поділена на жіноче діло та чоловіче діло.

Практично повсюдно серед українців традиція незмінно приписувала жінці виконання низки робіт у кількох господарсько-виробничих сферах:

● обробіток городу (садіння, догляд рослин, збирання врожаю городніх культур); допоміжні польові роботи (поганяти волів, прополювати, спушувати ґрунт); сівба, прополювання та збирання волоконних рослин (льону, конопель); жнивування (серпом, в’язання снопів); заготівля сіна (згортання сіна, інколи косовиця); квітникарство;

● санітарно-гігієнічні заходи (прибирання оселі та подвір’я; прання; миття посуду; миття, білення та мазання печі, стін, підлоги; виведення паразитів тощо); принесення в дім води і дров; лікування членів сім’ї; господарська магія (очисна та захисна);

● догляд та годування великої рогатої худоби, свиней і птиці; доїння; стриження овець; догляд домашніх тварин (кота, собаки);

● переробка сільськогосподарської сировини та приготування їжі: виготовлення круп; виготовлення сметани, сиру, масла; соління та квашення овочів, сушіння грибів, ягід та плодів, щоденне приготування їжі для сім’ї та випікання хліба тощо); віяння зерна, лущення кукурудзи та соняхів; первинна обробка олійної сировини (насіння льону, конопель);

● виготовлення ниток (увесь технологічний процес переробки з льону, конопель, вовни); виготовлення полотна (ткання, білення); пошиття одягу та побутових речей; вишивання; плетіння одягу з вовни;

● збирання дикорослих ягід, грибів, плодів і рослин; переробка та заготівля овочів, фруктів, грибів, ягід тощо; дрібна торгівля (молокопродукти, яйця, птиця) на місцевих ринках.

У полі

Чоловіки вкрай рідко виконували жіночу роботу, вважаючи це ганебним і принизливим заняттям: чоловіка, який брався прати, куховарити тощо, висміювали та присоромлювали. Щоб виконувати згадані роботи, жінка користувалась різними суто жіночими знаряддями та інструментами, які чоловік зазвичай навіть не брав до рук. Розподіл господарських сфер поміж чоловіком та дружиною із залученням відповідного інвентарю закріплений у народній свідомості у вигляді приказок: «Жона – пряди, а муж – тягни гуж», «Бабі кросна, мужу – соха», «Чоловікові – мішок, а бабі – горщок». Лише за виняткових обставин (як-от тимчасова відсутність жінки в господарстві, її хвороба чи смерть) виконання чоловіком повсякденних суто жіночих обов’язків вважали прийнятним і не засуджували.

Повсякденні господарські і виробничі обов’язки вимагали від жінки неабияких зусиль та умінь. Тому працьовитість, хазяйновитість, міцне здоров’я були важливими критеріями під час обрання нареченої, що відтворено у приказці «Жінка – хоч корова, аби була здорова». Дослідник народного побуту М. Білозерський (1833–1896) відзначав певний «господарський фанатизм» українських жінок – їхню беззастережну готовність виконувати великий обсяг роботи: «Вроджена господарська пристрасність змушує українку нерідко добровільно приймати на свої плечі частку чужої праці і в робочу пору вона буквально “чорніє”». Важка праця та часті вагітності швидко виснажували жіночий організм, тому сільські жінки 30–35 років здавалися старими.

Річний господарсько-виробничий цикл передбачав розподіл окремих видів суто сезонних робіт і різне трудове навантаження на жінку протягом року з тенденцією до зменшення обсягу роботи у зимовий період. Проте значна частина щоденних жіночих обов’язків (догляд дітей, догляд худоби і птиці, приготування їжі, прибирання, прання – особливо до великих свят) не були сезонними, їх належало виконувати неперервно протягом усього року, витрачаючи багато часу та зусиль. Про це говориться у прислів’ях: «Жіноча робота ніколи не лягає спати», «Жіноча праця пропадає у помиях» тощо. Уявити собі звичний робочий день жінки можемо за піснею:

Таке велике господарське навантаження на жінку зумовило появу різних практик, спрямованих на економію зусиль. Зокрема, найчастіше обід варили вранці, а вечеряли тим, що залишилося з обіду; у літню пору, коли було багато роботи в полі, їли просту їжу (молоко, хліб) або ж готували найпростіші страви; оскільки процес прання був украй трудомістким, прали раз на кілька тижнів.

З дітьми

Поменшував трудове навантаження на господиню розподіл окремих видів робіт між жінками у межах однієї сім’ї (свекрухою та невістками, матір’ю та старшими дочками).

Більша частина суто жіночих робіт виконувалась у межах садиби, переважно в домі, чоловічі ж обов’язки так чи інакше були пов’язані з перебуванням за межами оселі. У фольклорі чітко закріплено відповідні сфери відповідальності за жінкою і чоловіком: «Без господаря двір плаче, а без господині – хата», «За господарем тік плаче, а за господинею – піч», «Ґазду можна пізнати по дворові, а ґаздиню – по коморі». По суті, дім був цілим світом жінки: саме тут минала більша частина її повсякденного життя та відбувалися значущі події. Докладний огляд інтер’єру звичайної селянської хати засвідчує, що в домі практично не було чоловічих речей (за винятком хіба що одягу). Відтак вислів «Господиня три вугли в хаті тримає, а господар – лиш один» – це не просто метафора, але й віддзеркалення реального стану речей: дім був сферою майже виняткової компетенції жінки. Відсутність у домі жінки-господині призводила до того, що він втрачав свої функції осередку родинного життя та центру сімейного господарства: «Господиня дому – покрова всьому», «Без хазяйки хата плаче», «Без господині хата пустков смердить», «Хазяйкою дім стоїть», «Дім держиться не на землі, а на жінці», «Хата господинею красна». Піч, доступ до якої мала лише господиня, безумовно була втіленням жіночого начала в домі: її в приказках називають рідною матір’ю, що в незбагненний спосіб пов’язана з долею та здоров’ям мешканців дому. Залучення печі у ключові моменти родильного, весільного та поховального обрядів, її роль у практиках господарської і лікувальної магії, особливо шанобливе ставлення до неї у повсякденному житті доводять, що ще у дохристиянській традиції вона мала високий сакральний статус, її вважали одним з духовних осередків житла.

З-посеред особливо значущих предметів жіночої субкультури варто виокремити скриню, що становила недоторканну і неподільну власність господині дому, яку передавали у спадок суто по жіночій лінії. У скрині зберігались тільки особисті речі жінки і те майно, що успадковувалось від матері до дочки, втілюючи рештки архаїчної матрилінійності родоводу. Саме за вмістом скрині в народі звично оцінювали і саму господиню: «Добра господиня, коли повна скриня». Завдяки особливостям використання під час весільного ритуалу, орнаментиці оздоблення та зберіганню в скрині предметів жіночої магії скриня до того ж мала потужний символічний статус.

У господарській царині жінка користувалась практично повною самостійністю: чоловік змушений був цілковито довіряти їй, фізично не маючи можливості контролювати все господарство. Розподіл праці і, відповідно, господарських сфер призвів до того, що українські чоловіки практично ніколи не втручалися у справи жінок. Це призвело до виникнення й утвердження певних економічних прав жінки у подружжі. Зазвичай жінка розпоряджалася більшою кількістю продуктів господарства, аніж чоловік. У деяких регіонах (зокрема на Поліссі) саме в жінки-хазяйки були ключі від господарських приміщень, де зберігалися продовольчі запаси сім’ї. Як і повсюдно в Європі, надлишок будь-яких продуктів «жіночого» господарства, а також невелику кількість зерна чи борошна жінка могла продати, обміняти чи подарувати, а отримані за це кошти могла витратити без відома чоловіка, на власний розсуд (на господарські чи то особисті потреби). Про певну господарсько-фінансову автономію чоловіка та дружини свідчить хоча б той факт, що, приїхавши на ярмарок, господар і господиня подекуди навіть торгували окремо, кожен – продуктами своєї частини господарства, отримуючи та витрачаючи гроші нарізно. Звичною була ситуація, коли дружина доручала чоловікові продати дещо з продуктів «жіночого» господарства з тим, що він потім повинен був повернути їй отримані від продажу гроші та прозвітувати про витрати. Прикметно, що на Наддніпрянщині практично уся дрібна торгівля та шинкарство перебували в руках жінок, яким, завдяки власній підприємливості, вдалося майже повністю витіснити чоловіків з цього бізнесу.

За обставин, коли жінка самостійно контролювала власну господарську сферу та мала змогу розпоряджатися певними грошовими сумами, вона посідала статус чоловікового партнера у створенні спільного сімейного добробуту: «Чоловік і жінка – то одна спілка». Однак у цій спілці годі говорити про цілковиту рівність партнерів, адже сфера, що перебувала у віданні чоловіка (рільництво, скотарство, промисли), мала ключове значення у селянському господарстві: саме від неї насамперед залежав рівень достатку сім’ї. Крім того, під час вирішення найважливіших для сім’ї господарських питань (купівля, продаж, обмін значної частки майна – землі, худоби, збіжжя тощо) думка чоловіка була визначальною. І хоча такі рішення чоловік майже ніколи не ухвалював одноосібно, жіночий голос був радше дорадчим.

Жіночі функції у селянському господарстві були значущими для підтримання рівня добробуту і повноцінної життєдіяльності усієї родини: у них поєднувались продуктивна (виробнича) і репродуктивна (обслуговувальна) праця. Дружина мала значну автономію в межах своєї господарської царини, а її статус і стиль взаємин у подружжі значною мірою залежали від розмірів її особистого майна (посагу, «материзни», власних коштів) та місця проживання сім’ї. Утім, говорити про рівноцінність чоловічого і жіночого голосу в ухваленні загальногосподарських рішень та про паритетність їх прав немає підстав: чоловік і формально, і фактично діяв як голова сім’ї, власник і розпорядник основного майна родини.

Особисті стосунки у подружжі

І традиція, і право розглядали чоловіка як голову сім’ї, віддаючи в його руки значну владу над рештою членів родини. «Селянська сім’я, – повідомляв на межі ХІХ – ХХ ст. член Волинського церковно-археологічного товариства, – перебуває у безпосередньому підпорядкуванні батькові, який обговорює сімейні справи, дбає про майбутнє дітей і в разі потреби сам чинить над ними домашній суд». Пряма настанова на жіночу підлеглість у шлюбі віддзеркалена в тогочасному законодавстві Російської імперії, де сказано: «Жінка зобов’язана коритись своєму чоловікові як голові сім’ї, любити, шанувати і необмежено слухатися, всіляко йому догоджати і дбати, як господиня дому». Традиційно і Церква, і суспільна свідомість вбачала у жінці особу відносно пасивну, залежну, яка потребує чоловічої опіки та керівництва.

Гуцули і бойки – мешканці Українських Карпат – не вважали жінку рівноцінною чоловікові, про що свідчить повсякденний етикет. Іще на початку ХХ ст. дослідники народної культури горян спостерігали: «Коли муж і жона йдуть дорогою, то ніколи не йдуть побіч себе, тілько він іде все наперед, а вона кілька кроків за ним позаду» (Володимир Охримович), а «якщо потрібно нести якийсь тягар, то звичайно його звалюють на жінку; верхового коня звичайно використовує чоловік, в той час як жінка йде поруч пішки» (Раймунд Фрідріх Кайндль); «коли на фірі [возі] їхала, ніколи не сідала поруч з чоловіком, але на заді, бо пошіновок мусит бути» (Володимир Шухевич). В інших регіонах у щоденному побуті українців також помітні вияви жіночої субординації: наприклад, на Чернігівщині саме чоловік вирішував, коли час обідати усій сім’ї, а під час великих святкувань (наприклад, весілля) «чоловіки сідали за головним столом, а жінки за заднім столом <…> Уважають, щоб батько попереду узяв» (Ніна Заглада). У деяких селах Слобожанщини «жінки не повинні сідати при гостях; навіть обідаючи в своїй сім’ї вона не сідає, а їсть стоячи» (Петро Іванов).

Поширеність уявлень про жінку як істоту, нерівну чоловікові, свідчать приказки, у яких жінка порівнюється з тваринами сумнівної вдачі: «Не вір жінці, як чужому собаці», «Не вір ніколи жінці, коняці й собаці», «Жінці не вір в домі, а кобилі – в дорозі», «Свинка та жінка єдин мают нрав». Під сумнів ставиться не лише відданість дружини, а й сам статус жінки стосовно чоловіка зведено до рівня домашніх тварин, яких той використовує у господарстві. Такі погляди віддзеркалені і в тогочасній правосвідомості, яка вбачала у жінці особу неповносправну в правовому сенсі. На Бойківщині свого часу вважали, що чоловік відповідальний за поведінку дружини перед громадою. Ще у XVIII ст. суди звинувачували і карали чоловіка за негідні вчинки його дружини. На Чернігівщині та Полтавщині діяв особливий для Російської імперії закон, згідно з яким «за образи, завдані дружиною, зобов’язаний відповідати її чоловік».

Отже, по всій Україні визнаним державою, Церквою та громадою головою сім’ї був чоловік. Та чи бували такі подружжя, де лідерство належало дружині? Така ситуація могла скластися в родині, де жінці вдавалося – завдяки своєму розумові, винятковим господарським здібностям чи через інші (зокрема майнові) переваги над чоловіком – стати фактичною головою сім’ї. Селяни згадували: «Були такі віпадки, шо жінка розказувала у господарстві, а чоловік не мав слова такого. У тих віпадках це було, коли чоловік був дуже простак або до загину жінку любив» (Гуцульщина). Український фольклор рясніє оповіданнями, казками та легендами про кмітливих і хитрих жінок, яким вдавалося здобути зверхність у подружжі.

На ґанку

Натяк на те, що сценарій жіночого лідерства у родині мав шанси на існування, віднаходимо у весільному обряді: деякі його моменти мають вигляд символічно-ритуального змагання між сторонами за майбутню першість у сім’ї. У гуцулів, наприклад, сідаючи на посад, молоді зважали: хто сяде на одяг партнера – той і буде головувати. На Поліссі весільний ритуал передбачав одночасне розплітання двох кіс нареченої: завивальниці (представниці кожної з родин) робили це наввипередки, прагнучи в такий спосіб прогнозувати головування у сім’ї чоловіка чи дружини. Цікаво, що косу, яка призначалась для розплітання родині молодого, навмисне заплітали туго, з ґудзами, намагаючись наперед програмувати не лише розвиток весільних подій, а й саму роль жінки в подружжі. На Бойківщині вірили: «Якщо дівка після сватанок ішла на обзорини (оглядини) до батьків хлопця, то, переступаючи поріг хати, їй належало проговорити: “Гоп, дубе, мій верх буде! Як Бог над нами, так я над вами”». У Галичині, коли під час вінчання молодята ставали навколішки перед вівтарем, молода намагалася стати коліном на полу весільного вбрання нареченого, щоб згодом старшувати над ним. По всій Україні відома й інша прикмета: хто з молодят першим стане на весільний рушничок, той і буде лідером у родині. Отже, українська культура все ж припускала можливість того, що жінка може стати головою сім’ї.

Утім, подружні стосунки, у яких першість належала жінці, у народі вважали аномальними, засуджували і висміювали. Чимало приказок дорікають чоловікові, який кориться волі дружини:

«Горе тобі, воле, коли тебе корова коле, – горе тобі, чоловіче, коли жінка тобі дулі тиче», «Зле там ся діє, де півень мовчить, а курка піє, – зле там і лихо, де жінка кричить, а чоловік тихо», «Муж потачка – жінці собачка» та інші. Такий чоловік інколи навіть діставав вуличне прізвисько за іменем своєї жінки. Микола Костомаров зауважував: «За народними уявленнями нема нічого більш вартого зневаги і висміювання, як чоловік, що дозволяє жінці поштурхувати собою і навіть бити себе».

Сімейні конфлікти та питання розлучення

Особливо помітна нерівноправність чоловіка та дружини в ситуації сімейного конфлікту. Подвійні стандарти, тобто різні норми і правила поведінки для чоловіка й дружини, виявлялися, зокрема, у можливості застосовувати фізичну силу під час з’ясування стосунків. Фактично чоловік мав право «виховувати» і фізично «карати» дружину за неприйнятну поведінку (зраду, непокору, лінощі, безгосподарність, марнотратність тощо). У подружжях, які постали з батьківського примусу, випадки насильства над жінками були частішими та жорстокішими. При цьому чоловіки не обмежувалися рукоприкладством: дружин били будь-чим, що траплялося під руку (батіг, ланцюг, палиця тощо). Тогочасне суспільство толерувало таке повсякденне «обґрунтоване» насильство чоловіка над жінкою («за провину»). Натомість застосування дружиною фізичної сили щодо чоловіка вважали неприйнятним. Попри поширені художньою літературою колоритні образи домінантних українок, селянки категорично заперечували навіть підвищення голосу чи образливі висловлювання на адресу чоловіка, що вже й казати про фізичні атаки на нього.

Вивчаючи сюжети народних пісень, Микола Костомаров зазначав, що «злагода і щастя у подружжі в піснях зображені явищем не частим, принаймні кількість таких пісень значно менша, аніж пісень з протилежним змістом». Іван Франко називав невдале подружнє життя «жіночою неволею». Дослідники одностайні в тому, що однією з головних причин сімейних конфліктів було пияцтво. У подружжі, де чоловік зловживав алкоголем, часто траплялося, що той повсякчас бив дружину за дріб’язкові чи навіть уявні провини. Саме про це розповідає народна пісня з Волині:

Громадська думка однозначно засуджувала зловживання алкоголем та надмірне фізичне насильство чоловіка над дружиною (яке призводило до захворювань, каліцтва чи смерті), хоча стороннє втручання у сімейні справи було радше винятком. Наприклад, на Херсонщині громада втручалась у розв’язання проблем такої сім’ї, де жінка явно потерпала від чоловіка-пияка (навіть без прохання про це самої дружини), караючи його короткочасним ув’язненням у холодній. У Карпатах звичаєве право дозволяло жінці покинути чоловіка, який її «збиткував», та повернутись у дім своїх родичів чи звернутись до суду, який зазвичай карав чоловіка за таку поведінку штрафом чи короткочасним ув’язненням. Практично по всій Україні не лише чоловік-пияк чи марнотратник втрачав авторитет в очах власної дружини, а й громада виявляла зневагу до нього, часом навіть передаючи право участі у сільських зборах його жінці. Відомі випадки, коли жінки вдавались до таких крайніх форм протесту проти пияцтва, як підпали шинків, де пропивали свій маєток їхні чоловіки. Прикметно, що в Центральній Україні, де в шинках торгували головно жінки, об’єктом звинувачень ставала жінка-шинкарка, яка продавала чоловікам горілку.

Особливу увагу громада і Церква зосереджували на подружній невірності, яка однозначно зазнавала осуду. Попри це випадки адюльтеру (і жінок, і чоловіків) траплялися не так уже й рідко. Очевидно, коли шлюб укладали без любові, дотримуватися подружньої вірності було доволі складно. Наприклад, наприкінці 1920-х років на Наддніпрянщині позашлюбні стосунки мали 7,8 % селянок.

У ставленні до перелюбу простежується подвійний стандарт, який проявляється у тому, що саме вважалося зрадою: якщо для чоловіка зрада – це наявність іншої сім’ї та дітей на стороні, то для жінки перелюбом є будь-який інтимний зв’язок поза шлюбом. Найчастіше жінка замовчувала факт зради чоловіка, щоб зберегти репутацію родини, – зайвий розголос означав би погану славу для усієї сім’ї. Та якщо чоловічу зраду жінки зазвичай терпіли, то дружину за зраду чоловік карав фізично. Інколи обмануті дружини звинувачували у зраді не стільки власного чоловіка, скільки жінку-спокусницю. Це виявлялось насамперед у спробах поквитатись із суперницею (побити вікна в її домі, прилюдно облаяти чи побити її саму). Цікаво, що навіть повітові суди, розглядаючи справи про перелюб та завдання матеріальних збитків коханці зрадженою дружиною, зважали на самочинні розправи як на давню звичаєво-правову норму. Проте селяни зауважували, що в умовах економічної скрути та величезного господарського навантаження сексуальність селянина була притлумленою: «Та як мав мати фраїрку, коли десятеро дітей, вшиткі голі-босі, та то треба заробити, вбути, а на гась йому фраїрка була? Тиди не було коли фраїрити…» (Бойківщина).

Мати й діти

Громадська думка засуджувала невірність дружини значно суворіше, аніж зраду чоловіка, а провину за перелюб народна мораль покладає головно на жінку. У народному світогляді жінка назагал постає як істота пристрасна і хтива, сповнена бажання тілесних утіх. Більша суворість щодо жіночого адюльтеру зумовлена тим, що така поведінка, з одного боку, ставила під сумнів питання батьківства, з іншого – сексуальну спроможність чоловіка, а відтак підважувала безумовну жіночу підлеглість. Зрештою, самі жінки поділяли такі погляди і визнавали потребу посиленого контролю над їхньою сексуальністю та необхідність моральної цензури їхньої поведінки, що мало б стримати їх від гріхопадіння та пробудження «духу Єви».

Зрідка у справу про перелюб втручалась громада і навіть місцевий суд. У Карпатах провину за перелюб покладали здебільшого на чоловіка, якого карали грошовим штрафом або фізично; натомість жінок, звинувачених у невірності, карали переважно фізично. У матеріалах деяких судових справ на теренах Харківської та Київської губерній містяться відмови в порушенні справи про зґвалтування, якщо жертвою була самотня жінка, на тій підставі, що вона, вірогідно, сама спокушала відповідача. Загалом поширеними формами покарання за подружню зраду були грошові стягнення, побиття та публічне поганьблення (як правило, під церквою). Зауважмо, що на Лівобережжі лише у 1863 р. жінок було звільнено від публічного тілесного покарання. Прикметно, що українські суди, ухвалюючи вирок, здебільшого виявляли гуманність: вони широко практикували грошові штрафи (на відміну від російських судів, де найчастіше призначали покарання винуватців різками).

У такому контексті цікавим є питання про можливість розлучення. Попри поширені уявлення, що селяни строго дотримувались християнського припису про нерозривність шлюбу, на практиці українці нерідко керувалися нормами звичаєвого права, що допускали розлучення. Ще у XVI–XVII ст. розірвання шлюбу відбувалося у світському форматі: за взаємною згодою чоловік і дружина при свідках видавали одне одному так звані «розпусні листи», згідно з якими кожен із розлучених відмовлявся від усіх претензій до партнера, надаючи йому можливість укласти новий шлюб. І хоча ці дії суперечили церковним канонам, такі розлучення зазвичай визнавала і цивільна, і духовна влада. Цілком достатньою підставою для розлучення вважали постійні сімейні незгоди. Цей спосіб, хоч би яким демократичним він здавався, не був універсальним рішенням, адже необхідною передумовою розірвання шлюбу була взаємна згода на це чоловіка і дружини, тоді як ініціативи когось одного було замало. Тож коли дружина, наприклад, виказувала невдоволення шлюбом (через явний деспотизм чи й насильство чоловіка), офіційно розлучитися вона не могла. Утім, у тогочасному правовому та соціальному контексті такі умови розлучення можна вважати тенденцією до гендерної рівності.

У XVIII ст. на Правобережжі (внаслідок впливу Унії) і на Лівобережжі (після заснування Синоду та впровадження духовного Регламенту) звичаєве розлучення зазнало суворих переслідувань з боку Церкви та держави. Під тиском Церкви така юридична практика доволі швидко зникла майже всюди в Україні. І хоча законодавство Російської імперії суворо забороняло самовільне розлучення, у селянському середовищі аж до кінця XIX ст. залишалася можливість фактичного розпаду сім’ї, коли подружжя розходилося de facto.

Законодавство щодо розлучення, чинне на підлеглій Російській імперії території України, обмежувало формальні підстави для розлучення лише кількома причинами: 1) подружня зрада; 2) фізична нездатність до виконання подружніх обов’язків; 3) відсутність протягом п’яти років з невідомих причин; 4) заслання одного з подружжя на каторгу за вироком суду. За інших обставин легітимне розлучення було неможливим. На теренах, що перебували під владою Австро-Угорщини, законодавство регламентувало розлучення залежно від віровизнання подружжя. Для католиків тільки смерть чоловіка чи дружини означала припинення шлюбу. Для некатоликів цивільний кодекс визначав перелік підстав для розлучення або сепарації (роздільного проживання): подружня зрада, ув’язнення на понад п’ять років, відсутність одного з подружжя з невідомих причин понад один рік, загрозлива поведінка партнера, важке фізичне насильство, а також нездоланна відраза до партнера. Однак юридичне оформлення розлучення було доволі складною поцедурою, про що недвозначно свідчить дуже низька статистика розлучень та сепарацій у Галичині.

Хоча формальні розлучення у селах Лівобережжя траплялися рідко, випадки, коли подружжя тимчасово розходилось, були досить звичним явищем. І хоча подекуди (наприклад, на Поділлі, Слобожанщині, Гуцульщині) винуватець підриву сімейних стосунків (негідний чоловік чи дружина) міг бути вигнаний з дому, ініціатор розлучення (незалежно від статі і причини) зазвичай зазнавав осуду.

Громадська думка за будь-яких обставин засуджувала того, хто покидав сім’ю, тож жінка зазвичай змушена була миритися з наругою чоловіка, лише деякий час перебуваючи у батьків чи перечікуючи «грозу» в іншому безпечному місці (стайні, стодолі, на горищі, у сусідів тощо). Ставлення до шлюбу як до довічного союзу людей, укладеного перед Богом та громадою, що мало суттєве християнське підґрунтя, було наріжним каменем у питанні про розлучення. Християнська ідея терпіння та покори долі, призначеній

Родина

Господом, також утримувала від розпаду нещасливі подружжя. Головною тенденцією судових процесів на ґрунті сімейних незгод було прагнення будь-що запобігти руйнуванню сім’ї, хоча суд і ухвалював більшість вироків на користь жінок, які потерпали від фізичного насильства. Все ж неможливість легітимного розлучення була чинником, що погіршував становище жінок у проблемних сім’ях, де жінки ставали довічними заручницями чоловіків-кривдників.

Попри все дослідники та селяни одностайні в тому, що абсолютна більшість сімей жили у злагоді та взаємній повазі. Народна пісня з Полтавщини саме таку дружину-розрадницю називає вірною:

Традиційна культура покладала головно на жінку обов’язок забезпечувати сприятливий психологічний клімат у подружжі; ця важлива роль вимагала неабиякої гнучкості, з одного боку, та готовності нехтувати/жертвувати власними інтересами, потребами, настроями – з другого. У повсякденному подружньому житті поняття любові змінювало свій сенс, втрачаючи ореол романтики та чуттєвості, набуваючи натомість значення взаєморозуміння, взаємопідтримки, взаємодопомоги. Такі стосунки чоловіка та дружини відображені у приказках: «Хто любить ревне – жаліє певне», «Полюбить – то й абихто знайдеться, але інше діло – пожаліти», «Хто за ким тужить – тому радо служить», «Люби не словами, а ділами», «Не люби мене, коли я до церкви йду, а люби, коли я біля печі стою» та інші. Про те саме йдеться у повчальній пісні з Гуцульщини:

Прояви патріархальності української культури у подружніх стосунках неоднозначні. З одного боку, загальновизнане головування чоловіка, влада якого не підлягає сумніву; з іншого – традиційна культура надає жінці шанс за деяких обставин стати фактичною лідеркою в сім’ї (хоча й розглядає таке подружжя як небажаний виняток). Майнові права та важливі господарські функції давали жінкам певну фінансову автономію і могли суттєво вплинути на становище жінки у подружжі. Ідеалом подружнього життя була злагода, збудована на співчутті та взаємопідтримці. Утім, виняткове право застосування чоловіком фізичного покарання дружини за певні провини, а також деякі риси повсякденного етикету є свідченнями нерівноправного, підлеглого становища жінки в подружжі.

1. Воробець К. Спокусниця чи цнотлива? Непевне статеве становище жінок у пореформеній українській селянській громаді // Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / Під ред. Л. Гентош, О. Кісь. – Львів: Класика, 2003. – С. 62–73.

2. Гошко Ю. Сім’я в Карпатах та Прикарпатті в XVI–XIX ст. // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Т. 19. – Пряшів, 1994. – С. 234–241.

3. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Львів: Інститут народознавства НАНУ, 2008. – 272 с.

4. Паньків М. Внутрісімейні відносини на Покутті (II пол. XIX – 30 роки ХХ ст.) // Народознавчі зошити. – 1997. – № 2. – С. 105–110.

5. Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Франко І. Я. Твори в 50 т. – Т. 26. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 209–253.

6. Чмелик Р. Мала українська селянська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – 144 с.