Українські жінки у горнилі модернізації

Упродовж ХІХ – початку ХХ ст. у розвинених країнах світу відбувалося становлення системи жіночої освіти, включно з її вищою – університетською – ланкою. В основі цього явища лежав комплекс причин. З одного боку, суспільно-економічний розвиток, який розширював сфери та масштаби застосування людської праці у різноманітних галузях, уможливлював чи навіть вимагав використання також і жіночого ресурсу. Викликані цим соціальні зміни сприяли розмиванню патріархального сімейного укладу, адже, коли доходів чоловіка та батька родини починало не вистачати, поставало питання необхідності заробітку з боку дружини та матері. Не менш важливим чинником був розвиток природничих наук та медицини, завдяки яким вдалося не лише подовжити та підвищити якість людського життя, а й по-новому подивитись на здібності й можливості людини, насамперед переглянути упереджене ставлення до жінки як істоти інтелектуально слабшої порівняно з чоловіком. Ця наукова суперечка про здібності жінок набувала суспільного резонансу та поєднувалася з дискусіями про громадянські й політичні права обох статей, які розгорнулися після буржуазних революцій у Європі, що спричинили появу парламентаризму, політичних та громадянських свобод. Ці процеси тривали з кінця XVIII до початку ХХ ст. і позначилися на змінах форм і змісту жіночої освіти упродовж цього періоду.

На теренах Наддніпрянської України ці явища мали певну специфіку, що була характерна для Російської імперії, до складу якої вони входили. Формування системи середньої освіти відбувалося переважно за ініціативи або з дозволу влади. Зміст і форми цієї освіти відповідали запитам тогочасного суспільства, згідно з панівними уявленнями про роль жінки в родині та соціумі. Інакше складалися шляхи вищої освіти жіноцтва. Оскільки університетська та вища спеціальна освіта забезпечували нові професійні компетенції, які перед тим вважалися суто «чоловічими», то й ставлення різних груп суспільства до такої освіти для жінок було далеко неоднозначним, найчастіше просто контроверсійним. Отже, шлях до вищої освіти для більшості жінок виявився непростим. Поява освічених жінок була в очах багатьох настільки революційним явищем, що його боялися і заперечували. Ці консервативні погляди поділяла й офіційна влада.

Питання жіночої освіти в Російській імперії завжди мало політичний характер, а його реалізація залежала від загального спрямування внутрішньополітичного курсу. Заснування навчальних закладів чи, навпаки, їх закриття, як правило, мали політичні мотиви; вони давалися взнаки під час упровадження певних типів середніх навчальних закладів – задля виховання жінок у потрібному державі дусі – або, навпаки, під час запобігання поширенню вищої освіти, яку влада пов’язувала з небезпекою захоплення жіночого студентства політичними ідеями та із загрозою моральності жінок. Це призвело до відносно сприятливої урядової політики у становленні системи середньої жіночої освіти (яка вважалася достатньою для виховання та навчання добрих дружин та матерів-виховательок) і до складного і тернистого розвитку вищої жіночої освіти.

Середня жіноча освіта: становлення та зміни

Питання системної жіночої освіти у відповідних навчальних закладах уперше постало в Російській імперії у XVIII столітті. До того часу освіта жінок шляхетної верстви була справою приватного навчання, а для представниць решти станів у кращому разі була доступною на початковому рівні. Системна освіта жінок первісно організовувалася за становим принципом, тому першими закладами для дочок із дворянських родин (хай і збіднілих) стали інститути шляхетних дівчат. Перші такі заклади були засновані у Санкт-Петербурзі (1764) та Москві (1802), а їхнє основне призначення полягало у підготовці дружин для вищих державних посадовців та суспільної еліти – шляхетних дам, рівень умінь яких відповідав запитам світського дозвілля. Навчальні програми інститутів були підпорядковані згаданим цілям, тому за досить доброї підготовки з іноземних мов інститутки отримували лише поверхневі й елементарні знання з математики та природознавства. В Україні перші навчальні заклади такого типу відкрилися у Харкові (1812), Полтаві (1818), Одесі (1829), Керчі (1836) та Києві (1838) – загалом упродовж першої половини ХІХ ст. в Україні було відкрито п’ять інститутів шляхетних дівчат, які вкупі з приватними пансіонами становили первинну мережу середніх освітніх закладів для жінок.

Інститути шляхетних дівчат, залишаючись становими та закритими навчальними закладами, усе ж реагували на зміни у системі та змісті навчання, орієнтуючи свої програми на рівень гімназійної освіти, яка постала пізніше. Проте спрямування освіти було гуманітарним, а до навчальної програми упродовж майже всієї історії існування дівочих інститутів входили такі «салонні науки», як музика й танці, а також рукоділля й домашнє господарювання. Виховання в дівчатах моральних якостей та релігійних чеснот ставилося на перший план порівняно з отриманням ними наукових знань. Прикметним є те, що Київський інститут шляхетних дівчат був відкритий майже одночасно з Університетом Святого Володимира у Києві: затвердження статуту інституту відбулося в 1834 р. (заняття розпочалися у 1838 р.) – того самого року, коли розпочав роботу університет. Більше того, автором проектів будівель обох навчальних закладів був відомий архітектор В. Беретті, завдяки йому постали корпуси Університету Святого Володимира (1840) та Інституту шляхетних дівчат (1843). Ці історичні паралелі засвідчують факт гендерної нерівності у тогочасній освіті: для чоловіків створювали актуальний для своєї доби класичний університет, у якому незабаром запрацювали чотири факультети (історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний), тоді як для дівчат відкрили тільки середній навчальний заклад із переважно гуманітарним профілем освіти. Щоправда, спільним був політичний підтекст санкціонованих владою освітніх проектів: подібно до Університету Святого Володимира, Інститут шляхетних дівчат у Києві мав, на думку освітньої адміністрації, виконувати русифікаторську функцію в «Південно-Західному краї», адже передбачалося, що його випускниці, відповідно підготовлені, згодом мали б здійснювати вплив на власних чоловіків та дітей, підтримуючи їхню лояльність до влади.

Будівля Інституту шляхетних дівчат у Києві, архітектор В. Беретті. Кінець ХІХ століття

Роль інститутів як навчально-виховних закладів неоднозначно оцінювали вже сучасники. У літературі та публіцистиці нерідко піддавалися пильній увазі як вихованки інститутів, так і система, яка готувала їх, на думку критиків, – зніжених, манірних, ба навіть істеричних істот, мало пристосованих до реального життя (згадати хоча б повість Марка Вовчка «Інститутка»). Критичний погляд на інститутську систему освіти та виховання пізніше висловлювали й деякі випускниці, приміром Є. Водовозова. Хоча інститути тривалий час залишалися становими навчальними закладами, з часом найбільш разючі негативні сторони, пов’язані з ізольованим навчанням дівчат, дещо згладжувалися. До них почали приймати обмежений відсоток дочок купців, вищих офіцерів та почесних громадян міст, а з останньої третини ХІХ ст. – представниць усіх неоподатковуваних станів. Т. Морозова, випускниця Харківського інституту, яка навчалася в останні роки його існування – у 1915–1919 рр., – згадувала: «Наша ученическая среда, как мне представляется, не блистала аристократизмом. <…> Среда, которая поставляла детей в стены института, если не была аристократической, то в основном была интеллигентной» (Т. Г. Морозова. В институте благородных девиц).

В інститутах, які працювали в університетських містах, викладачами часто були університетські професори, що свідчить про високу якість навчання. Так, у Харківському дівочому інституті певний час викладали П. Гулак-Артемовський, Т. Степаков, В. Цих, В. Лапшин, у Київському – М. Костомаров, В. Шульгін, М. Бунге, В. Іконніков, О. Селін та ін. А інститутська освіта допомогла сформуватися видатним особистостям, наприклад Олені Пчілці та Марії Лучицькій.

Створення позастанових, тобто доступних для усіх верств суспільства, середніх шкіл відбулося в результаті освітніх реформ наприкінці 1850-х років. Ці реформи були частиною загальних ліберальних перетворень у Російській імперії, апогеєм яких стало скасування кріпацтва (1861). На першому етапі офіційними рішеннями в 1858 р. створювалися училища першого та другого розрядів, які підпорядковувалися міністерству народної освіти (МНО) і відомству імператриці Марії; наприкінці 1860-х років ці навчальні заклади було перейменовано на гімназії та прогімназії. Повний гімназійний курс становив сім років, а прогімназії були його початковою сходинкою у вигляді чотирирічного курсу.

Уже в 1859 р. було вжито організаційних заходів з відкриття жіночих гімназій (спершу – училищ) у Катеринославі, Херсоні, Сумах, Одесі. У 1860 р. учениць прийняла перша жіноча гімназія у Харкові. Кількість жіночих гімназій в українських губерніях Російської імперії стрімко зросла на початку ХХ ст.: якщо у 1873 р. їх було 18, то у 1905 р. – вже 122. При цьому розподіл гімназій по навчальних округах і безпосередньо по губерніях, навіть із приблизно однаковою кількістю мешканців, був нерівномірним: так, за даними перепису 1897 р., найбільше середніх шкіл для жінок, припадало на Херсонську (21) та Харківську (12) губернії, тоді як у більш густонаселених Київській та Подільській губерніях їх було тільки 8 та 2 відповідно. Особливості такого розподілу залежали від активності місцевих громад і окремих меценатів, на яких, головним чином, і покладалося завдання організації середніх шкіл, а також від ступеня урбанізації регіону, соціального та національного складу його мешканців, що також впливало на вибір батьками закладів освіти для дочок.

Надаючи дозвіл на відкриття жіночих гімназій, міністерство народної освіти не поспішало підтримувати їх створення фінансово чи організаційно, покладаючи це завдання на громадську та доброчинну ініціативу. У Києві упродовж усього «імперського» періоду діяла лише одна міністерська жіноча гімназія, яка розпочала роботу в 1870 р., а пізніше (1909) отримала назву Ольгінської. Її відкриття було передбачено «Положением о женских гимназиях и прогимназиях», виданим у 1869 р. спеціально для «губерній Південно-Західного краю». Завдяки цьому спеціальному документу статус гімназій для українських губерній було визначено раніше, ніж для інших регіонів імперії, тому Київську міністерську жіночу гімназію можна вважати першим закладом такого типу. Популярність державних (міністерських) гімназій надалі пояснювалася також нижчою платою за навчання, порівняно з більшістю приватних гімназій.

Проте першою у Києві стала не казенна (міністерська), а Фундуклеївська Маріїнська (тобто відомства імператриці Марії) гімназія, заснована десятиліттям раніше – у 1860 році. Вона була названа на честь Івана Фундуклея – колишнього київського губернатора, підприємця та мецената, який розмістив гімназію у власній садибі та забезпечив її солідною щорічною субсидією у 1200 карбованців. Фундуклеївська гімназія та її філія – Подільська жіноча гімназія – користувалися авторитетом у киян та фінансовою підтримкою заможних городян. Серед відомих випускниць Фундуклеївської гімназії – педагогиня і науковка Софія Русова, майбутня історикиня Наталія Меньшова (пізніше – Полонська-Василенко) та поетеса Анна Ахматова. Решта, тобто переважна більшість з-понад 20 жіночих гімназій Києва, які діяли на початку ХХ ст., були приватними, проте з «правами» – тобто визнаним рівнем освіти, який відповідав аналогічним державним школам. Значна частина з них була заснована в 1900–1908 роках. Особливе місце серед цих середніх шкіл посідала гімназія Аделаїди Жекуліної – єдина з київських жіночих гімназій, яка у 1906 р. з ініціативи засновниці запровадила курс предметів в обсязі чоловічих гімназій. Передбачалося, що випускниці гімназії зможуть продовжити навчання на Вищих вечірніх жіночих курсах, так само заснованих Жекуліною.

Будівля Фундуклеївської Маріїнської гімназії – першої жіночої гімназії в Києві. Початок ХХ століття

У решті гімназій, насамперед державних, обсяг викладання предметів залишався меншим, ніж у чоловічих, аж до 1917 р.; це стосувалося насамперед предметів природничого циклу, математики та латини. При цьому атестат зрілості, наявність якого була необхідною для подальшого отримання університетського диплома, надавався тільки після закінчення чоловічих гімназій. Цей факт, вкупі з різницею в навчальних програмах, створював певні труднощі для тих дівчат, які хотіли здобувати вищу освіту й уже на початку ХХ ст. прагнули отримати університетський диплом: їм необхідно було складати додаткові іспити за програмою чоловічих гімназій. Попри цю очевидну незручність програми жіночих гімназій так і не було переглянуто.

Загалом же в Наддніпрянській Україні лише 10 % усіх гімназій були державними, у них навчалося трохи більше третини усіх гімназисток. Значну ж частину освітніх потреб задовольняли саме приватні гімназії, у яких рівень освіти та організація навчання залежали значною мірою від педагогічних та організаційних здібностей засновниць та керівництва, а також від матеріальних можливостей та навіть мотивів організаторів. Існували приватні гімназії, які мали певну конфесійну та національну орієнтацію (у тому числі польські, єврейські; приміром, у Києві діяла гімназія Святої Катерини, заснована лютеранською громадою міста).

Інколи створення навчальних закладів мало яскраву політичну мету, особливо коли йшлося про західноукраїнські землі Російської імперії, де значну частку населення становили поляки. Тут навчання мало слугувати поширенню православного впливу та русифікації краю, а влада покладала на освіту жінок особливі надії: зруйнувати національні родинні традиції (українські, польські), виховати дівчат у загальноросійському дусі православної релігійності та відданості монарху, щоб вони надалі ширили цей вплив у власних сім’ях. Яскравим прикладом такого навчального закладу було Острозьке жіноче училище імені графа Д. М. Блудова, відкрите у 1865 році. Його завданням – і виконанням волі його ідейного натхненника, чиє ім’я мало училище, – було виховання дівчат у дусі православ’я та російського патріотизму з метою залучення до боротьби проти ополячення «Західного краю».

На щастя, такі відверто шовіністичні та великодержавницькі цілі переслідували лише поодинокі засновники та керівники гімназій. Чимало середніх шкіл, зокрема створюваних з приватної ініціативи, змогли зібрати гідний викладацький персонал і забезпечити ученицям належний рівень шкільної освіти, прищепити їм любов та інтерес до знань. Прикладом такої відданості педагогічній справі можуть бути Софія Віденська – начальниця жіночої гімназії в Одесі (1886–1911) та Віра Ващенко-Захарченко – засновниця першої приватної жіночої гімназії у Києві, якою вона керувала у 1878–1895 рр. і яку після її смерті очолила Олександра Дучинська.

Для «дівиць духовного звання», тобто священицьких дочок, створювалися окремі навчальні заклади – училища. З 1860-х років низку таких середніх шкіл було відкрито під егідою Духовного відомства на кошти відповідних єпархій. Звідси інша назва цих училищ – «єпархіальні». Їхні навчальні програми загалом були орієнтовані на гімназійні, але мали специфічне завдання – підготовку дружин для духовних осіб, «благочестивых жен и просвещенных матерей», які могли б сприяти моральному вдосконаленню духовенства, а через нього – й цілого народу. Фактично ці заклади також мали станову орієнтацію, враховуючи певну спадкоємність у священицьких родинах, коли сини продовжували духовну кар’єру батька, а дочки нерідко виходили заміж за священиків. Упродовж другої половини ХІХ ст. переважна більшість єпархій в українських губерніях отримали відповідні училища.

Проте частина випускниць не обмежувалися середньою освітою й продовжували навчання на Вищих жіночих курсах, готуючись до педагогічної праці.

Хоча програми більшості жіночих навчальних закладів фокусувалися на гуманітарних науках, а обсяг викладання природничих і точних наук був меншим, ніж у чоловічих гімназіях, сама можливість отримати освіту була важливим чинником соціалізації дівчат, відкривала для них професійні перспективи. Останні отримали офіційне визнання насамперед тоді, коли в жіночих гімназіях міністерства народної освіти було запроваджено восьмий педагогічний клас, закінчення якого давало випускницям право викладати в чотирьох початкових класах жіночих гімназій, а також бути наставницями в початкових училищах або ж домашніми наставницями; ці права було законодавчо закріплено в 1876 році. Отже, влада формально визнала за жінками право викладати в початковій жіночій школі. Це право не викликало особливих заперечень з боку влади чи консервативних кіл суспільства, вочевидь тому, що загалом відповідало уявленням про «природну» виховну функцію жінки – у певних освітніх рамках. Крім того, оскільки частина заможних родин і надалі віддавала перевагу домашньому вихованню дітей, насамперед дочок, у суспільстві існував сталий запит на домашніх вчительок.

В. Кадулін (Наядін). Гімназистка. Листівка із серії «Гімназійні страждання», 1910-ті роки

Одночасно з організацією середніх шкіл для жінок було покладено початок першій професійній, а саме акушерській, освіті жінок. Підготовку освічених акушерок, які фактично продовжували традиційну для жіноцтва практику повитух, також було санкціоновано владою й позитивно сприйнято суспільством. Із середини ХІХ ст. в різних, насамперед губернських, містах Російської імперії відкривалися школи повивального мистецтва, що готували «вчених акушерок» згідно з вимогами тогочасної медицини. Такі акушерки мали насамперед займатися приватною практикою, щоб поступово замінити сільських повитух. У Києві такий навчальний заклад у формі Інституту повивального мистецтва було відкрито при Університеті Святого Володимира в 1845 р. – незабаром після відкриття медичного факультету. Курс навчання був дворічним, і студії учениць відбувалися цілком автономно від навчання студентів. У середньому половину всіх учениць становили жінки віком 21–31 рік, іще понад чверть із них належали до вікової категорії 31–43 роки. Згідно з даними за 1870-ті роки, коли кількість учениць в інституті була найбільшою, незаміжніми були понад половина з них. Це важлива риса до загального портрету жінок, які прагнули самостійно заробляти кусень хліба. Також і низький освітній ценз, котрий для майбутніх учениць було встановлено на рівні простої письменності, робив навчання доступним для різних соціальних верств. Тож понад половину всіх майбутніх акушерок становили міщанки й офіцерські дочки, майже четверту частину – дворянки, насамперед, звичайно, зі збіднілих родин. До чверті загальної кількості учениць були єврейками. До закриття Інституту в 1883 р. у ньому навчалося загалом 2524 осіб, із яких 1280 отримали свідоцтва акушерок і право на самостійну практику.

Хоча середня освіта, як і акушерська підготовка, забезпечувала жінкам офіційно визнану можливість самостійної праці й певної фінансової незалежності, сфера застосування цієї праці усе ж мала обмеження: вчителювати випускниці педагогічних класів гімназій могли на рівні початкової та лише жіночої школи (виняток становило домашнє виховання, коли вчительки могли навчати і хлопчиків), а початкові форми медичної практики полягали в допомозі при пологах, пізніше – медсестринській та фельдшерській справі.

Та це були тільки перші, вкрай важливі кроки на шляху професійної освіти та праці жіноцтва, що поклали початок змінам гендерних і соціальних ролей жінок й знаменували їхній вихід за рамки сімейного кола. Право на навчання та працю, нехай і обмежене, зумовлювало збільшення кількості жінок, які самостійно заробляли на життя або робили власний внесок у забезпечення родини. Водночас їхня праця ставала суспільно значущою.

Вища жіноча освіта: форми, етапи та шляхи розвитку

У період освітньої реформи та створення перших всестанових навчальних закладів у Російській імперії майже одразу постало питання вищої освіти для жінок. Саме в цей час відбувалися перші спроби окремих жінок потрапити до університетських аудиторій, а частина з тих, хто закінчував середні школи, виявила бажання навчатися далі. Слід враховувати також суспільне піднесення, яке охопило натхненних ліберальними реформами інтелектуалів, їхнє бажання прислужитися народу та країні: такими настроями жила молодь 1860-х – початку 1870-х років, і жінки не становили винятку. До романтичних намірів додавалася й цілком прагматична потреба різночинських верств і дворянства, бідніша частина якого після скасування кріпацтва позбувалася засобів для існування, самостійно працювати й заробляти.

Бурхливий розвиток природничих і медичних знань підсилював інтерес молоді до цих наукових царин: нові відкриття, здавалося, незабаром мали змінити навколишній світ та уявлення про нього. Те, що початковим імпульсом для багатьох перших курсисток, які вчилися на світанку вищої жіночої освіти, ставала не просто цікавість до знань, а й своєрідний «дух епохи», означила, назвавши це «настроєм» («настроением»), майбутня революціонерка Віра Фігнер, яка в 1870-х роках вивчала медицину в Швейцарії:

«Не мысль о долге народу, не рефлектирующая совесть кающегося дворянина побуждали меня учиться, чтоб сделаться врачом в деревне. Все подобные идеи явились позднейшим наслоением под влиянием литературы. Главным же двигателем было настроение. Избыток жизненных сил, не осознанных, но пронизывавших все существо, волновал меня, и радостное ощущение свободы после четырех стен закрытого учебного заведения рвалось наружу» (В. Фигнер, «Запечатленный труд», т. 1).

Це прагнення освіти було, однак, характерним не лише для мешканок Російської імперії. «Освітній похід» жіноцтва заради здобуття вищої освіти став першою формою жіночого руху загалом, він охопив країни Європи та США, де в середині ХІХ ст. склалася система класичної університетської освіти. Питання вищої освіти, хоча й не без труднощів, у більшості випадків вирішувалося поступовим допуском жінок до навчання в університетах. Однією з перших і найліберальніших у цьому сенсі країн була Швейцарія, котра вже в 1860-х роках дозволила жінкам, зокрема й іноземкам, ставати повноправними студентками. До кінця ХІХ ст. цей приклад наслідувала більшість європейських країн.

Особливістю Російської імперії, котра, на відміну від більшості країн Європи, до 1905 р. лишалася абсолютною монархією без можливості громадської й політичної діяльності для підданих обох статей, було те, що змагання за право на освіту було практично єдино можливою формою жіночого руху та сферою здобуття прав. Для молодих жінок і дівчат, які, подібно до однолітків-чоловіків, захоплювалися актуальними суспільно-політичними ідеями, фактично існував вибір між нелегальною політичною активністю (аж до терористичної боротьби – шлях, який обрали революціонерки-терористки Віра Засулич і Софія Перовська) та цілком легальним змаганням за здобуття освіти. Щоправда, були й ті, хто, як уже згадана Віра Фігнер, поєднував обидва шляхи.

Початкова перспектива проникнення жінок в університети здавалася обнадійливою: наприкінці 1859 р. першій вільній слухачці (Наталії Корсіні) було дозволено слухати лекції в Санкт-Петербурзькому університеті; її приклад незабаром наслідували інші. Уже в наступному, 1860 р. київська преса повідомила, що група жінок звернулася до ради професорів Університету Святого Володимира з проханням по дозвіл на відвідування їхніх лекцій, і така практика була можливою в разі офіційної згоди професорів. Незабаром поява жінок в аудиторіях стала досить поширеним явищем, яке привернуло увагу уряду.

Міністерство народної освіти в 1861 р. звернулося до професорських рад університетів із запитом про те, чи можуть жінки відвідувати університетські заняття нарівні з чоловіками, за яких умов та чи допускати таких жінок до здобуття вчених ступенів і які права надати в разі їх здобуття. Відповіді факультетських рад Університету Святого Володимира у Києві були позитивними: усі чотири факультети висловилися за допущення жінок в університет студентками на тих самих засадах, що й чоловіків, а три факультети – історико-філологічний, фізико-математичний та медичний – визнали можливим здобуття жінками вчених ступенів із відповідними правами подальшої наукової та викладацької діяльності.

Лише професори-юристи визнали такий крок недоцільним, оскільки «майже всі права, котрі може надати вчений юридичний ступінь, за нинішніх умов, є недоступними для жінок». Цілком позитивним щодо навчання жінок в університетах та здобуття ними вчених ступенів було й рішення ради професорів Харківського університету. Попри те що більшість професорських рад була такої самої думки, уряд став на позиції Московського та Дерптського (Тартуського) університетів, які висловилися проти подібних намірів. Ухвалення Університетського статуту 1863 р. поклало край практиці вільного відвідування лекцій жінками.

Невирішеність питання доступності вищої освіти на батьківщині призвела до від’їзду багатьох жінок, у тому числі з України, за кордон, насамперед до ліберальної в академічному сенсі Швейцарії (від іноземних студентів не вимагали пред’явлення атестату зрілості – матури). Це зробило Цюріх центром зосередження жіночого студентства з Російської імперії. Так, уже в 1872 р. 54 із 63 жінок-студенток університету Цюріха були уродженками Російської імперії; у наступному 1873 р. це співвідношення становило вже відповідно 100 зі 114, при загальній кількості 439 студентів. Визначні наукові успіхи співвітчизниць, які не тільки успішно завершили навчання за кордоном, а й захистили дисертації, таких як перша докторка медицини Надія Суслова (Цюрих, 1867) та перша жінка-докторка у галузі математики Софія Ковалевська (Ґетинґен, 1874), окрилювали їхніх численних послідовниць.

Представництво уродженок Наддніпрянщини у Швейцарії завжди було значним. Коли з черговою хвилею політичної реакції наприкінці 1880-х років потік нових студенток з Російської імперії до Швейцарії знову посилився, народжені в Україні дівчата становили не менше третини усіх тамтешніх студенток (серед яких переважали єврейки), а обраною спеціальністю в багатьох випадках, як і раніше, була медицина. Однією з найбільш визначних випускниць швейцарських університетів – уродженок Російської імперії стала перша жінка-хірург Віра Гедройц, докторка медицини (Лозанна, 1898), пізніша доля якої пов’язана з Україною.

Проте перебування у Цюріху – центрі російської політичної еміграції – сприяло поширенню в середовищі першої хвилі студенток з Російської імперії радикальних політичних ідей із подальшим «завезенням» їх на батьківщину. Щоб запобігти цьому, з 1874 р. царський уряд заборонив навчання жінок у Цюріху під загрозою неможливості надалі отримувати освіту в межах імперії.

Водночас уряд постав перед необхідністю вирішувати питання вищої освіти жінок у межах імперії, хоча й не поспішав цього робити. Ініціатива організації окремих вищих навчальних закладів для жінок виходила від них самих та від ліберальних професорів, які підтримували ці освітні прагнення. Наприкінці 1860-х – на початку 1870-х років у більшості університетських міст проводилися цикли публічних лекцій, у тому числі спеціально для жінок, проте вони не могли забезпечити регулярного навчання. Першим закладом, побудованим за принципом системного навчання, стали Московські вищі жіночі курси, засновані у 1872 р. професором університету В. Гер’є. Ці курси мали затверджений статут, трирічний навчальний план і гуманітарне спрямування. Наступними стали подібні курси в Казані з дворічним планом навчання й нарешті, після тривалих клопотань та підготовчого процесу з боку як викладачів, так і жінок, у 1878 р. Вищі жіночі курси відкрилися в Санкт-Петербурзі та Києві. Це надихнуло прибічників жіночої освіти в інших містах – підготовка до відкриття подібних курсів розпочалася в Одесі та Харкові. В Одесі у рамках підготовки до відкриття регулярних Вищих жіночих курсів професор О. Трачевський відкрив підготовчі курси, які користувалися популярністю в жінок. Та попри численні клопотання, готовність професорів і підтримку громадськості цим намірам не судилося здійснитися, адже уряд не бажав значного поширення вищої жіночої освіти. Проти неї висували різні аргументи, у тому числі «науково обґрунтовані». Противники вважали наукову освіту жінок неприродною, такою, що відволікає жінку від її звичної ролі дружини та матері, розбещує її. Але головною небезпекою, на думку уряду, було поширення політичних ідей, яке стійко асоціювали з освітою. Тож у ХІХ ст. у Російській імперії було дозволено відкриття лише чотирьох Вищих жіночих курсів і тільки один такий заклад – Київські ВЖК – діяв в Україні.

Таким чином, створення Вищих жіночих курсів стало певним компромісом: уряд дозволяв їхнє відкриття, проте розглядав це як вимушену поступку й не гарантував таким закладам жодних прав. Понад те, усю відповідальність за їхню організацію та діяльність покладали на професорів, а матеріальну підтримку – також на громадськість, адже фінансової допомоги від держави ці приватні заклади не отримували.

Первісно на Вищих жіночих курсах у Києві було передбачено дворічний курс навчання, проте внаслідок численних клопотань з боку їхнього засновника професора С. Гогоцького та його заступника В. Антоновича вдалося подовжити термін навчання до трьох, а потім і до чотирьох років. Уже перший випуск слухачок (1882) пройшов повний чотирирічний курс, який на одному з двох, історико-філологічному, відділенні був наближений до університетського. На фізико-математичному відділенні через брак знань, отриманих курсистками у середній школі, навчальний курс фактично був перехідною сходинкою між гімназією та університетом. Складність навчання, невизначеність статусу курсів – які, попри усі намагання, так і не отримали для випускниць викладацьких прав, ширших за ті, які дівчата здобували в педагогічних класах гімназій, – призвели до скорочення кількості курсисток. Тому через малу чисельність слухачок у 1886 р. було вирішено закрити фізико-математичне відділення, його предмети залишилися додатковими до гуманітарного циклу. Того самого року урядовим розпорядженням набір на курси припинявся, але слухачки, які вже навчалися, могли завершити навчання, що тривало до 1889 року. Отже, єдиний у підросійській Україні вищий навчальний заклад для жінок проіснував лише 11 років, не маючи, як і решта Вищих жіночих курсів, спеціального статусу й державної підтримки. Київські вищі жіночі курси поступово втрачали слухачок, адже дозволити собі чотирирічне платне навчання (50 карбованців на рік) без чітких професійних гарантій могли далеко не всі охочі до знань. Особливо скрутно доводилося некиянкам, які змушені були винаймати житло й у більшості випадків поєднувати роботу з навчанням, – таких було близько половини курсисток. Та попри це і всупереч несприятливій політиці уряду Київські курси відіграли важливу роль у становленні вищої освіти жінок в Україні й поклали початок жіночому освітньому рухові. Загалом за роки існування курсів їхніми відвідувачками були близько 1100 осіб, переважно з теренів України – вони представляли майже всі губернії Наддніпрянщини. Слухачки відвідували лекції університетських професорів (В. Іконнікова, В. Антоновича, Ф. Фортинського, М. Дашкевича, М. Ващенка-Захарченка, К. Феофілактова, О. Клоссовського, О. Шкляревського та ін.) і в більшості були успішними в навчанні. Про це свідчить склад випускниць, серед яких – майбутні викладачки, засновниці й очільниці жіночих середніх шкіл, такі як О. Дучинська, С. Славутинська, С. Єгунова, Л. Володкевич. Деякі з випускниць надалі відзначилися самостійною науковою працею, як К. Мельник-Антонович чи А. Іконнікова. Під впливом лекцій В. Антоновича курсистки створили українознавчий гурток, у якому працювали додатково до основних занять. Таким чином, Вищі жіночі курси у Києві стали важливим освітнім центром, заклали традицію вищої освіти українського жіноцтва та створили міцну основу (у тому числі фінансову – завдяки доброчинним пожертвам) для подальшого розвитку цієї освіти.

Новий етап розвитку вищої жіночої освіти в Російській імперії розпочався наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., особливого поштовху йому надали революційні події 1905 р. та породжена ними лібералізація суспільно-політичного та академічного життя. Одним з перших проявів академічної свободи стала нова можливість для жінок вступати до університетів вільнослухачками. Дозвіл навчатися професорські ради університетів надавали de facto, на підставі тимчасово отриманої автономії. В Університеті Святого Володимира в Києві, у професорській колегії якого традиційно панували консервативні настрої, кількість вільнослухачок була найменшою порівняно з іншими університетами імперії: на 1 січня 1907 р. серед 229 вільнослухачів була лише 51 жінка. Водночас протягом 1906–1907 рр. в університетах інших міст кількість вільних відвідувачок була в кілька разів більшою: у Харківському – 450 жінок, у Новоросійському (Одеса) – 130 жінок. Щоправда, практика навчання жінок-вільнослухачок тривала недовго і була припинена з настанням політичної реакції та черговим наступом на автономію університетів: циркуляром нового міністра освіти О. Шварца від 16 травня 1908 р. вільнослухачок відрахували з університетів. Таке рішення спричинило хвилю обурення студентства, громадських кіл і преси, а також дискусії в Державній Думі та уряді; вільнослухачки різних університетів надіслали спільну петицію голові уряду Петрові Столипіну. Це зрештою призвело до компромісного рішення: у жовтні 1908 р. імператорським повелінням вільнослухачкам дозволялося завершити курс навчання нарівні з вільнослухачами. Так, у 1910 р. кількість жінок в Університеті Святого Володимира становила 25 осіб (із загалом 101 вільнослухача), у цей час у Харкові вільнослухачками були 250, в Одесі – 100, у Москві – 110, у Петербурзі – 109 осіб.

Та оскільки ігнорувати освітні прагнення жінок було неможливо, уряд повернувся до звичної практики роздільного навчання у вищій школі. Відтепер, особливо після 1905 р., відкриття Вищих жіночих курсів відбувалося з дещо меншим клопотом, проте, як і раніше, їхня організація та діяльність були цілковитою справою приватної та громадської ініціативи.

Першими в Україні, ще в 1903 р., були відкриті Жіночі педагогічні курси в Одесі. Їх одразу замислювали як загальноосвітні, проте, щоб мати кращі шанси на відкриття, професори-засновники надали їм педагогічного спрямування. У 1906 р. ці курси були остаточно реформовані у Вищі жіночі курси університетського типу, при цьому нарешті цій справі змогли прислужитися кошти, зібрані на потреби майбутніх курсів професором О. Трачевським іще у ХІХ столітті.

У 1905 р. у Києві відбулося відкриття Вищих вечірніх жіночих курсів, заснованих Аделаїдою Жекуліною (цього самого року вона перетворила започатковану нею раніше жіночу школу на гімназію, ставши таким чином засновницею жіночих шкіл одразу двох ступенів – середньої та вищої). Ці курси мали педагогічну спрямованість і переважно були орієнтовані на жінок, які працювали, чому слугував і вечірній час занять. У цьому ж 1905 році відкрилися й інші Вищі жіночі курси, засновані професором М. Довнар-Запольським, які, проте, вже у 1907 р. були перетворені на Комерційний інститут із спільним навчанням чоловіків та жінок. Відновити ж закриті у 1889 р. Київські вищі жіночі курси професорам Університету Святого Володимира вдалося лише у 1906 році. Майбутні викладачі давно готові були продовжити справу своїх попередників: їхні звернення до міністерства народної освіти за дозволом на відновлення роботи курсів стали практично регулярними. Не менш активними були й аналогічні звернення жінок. Проте революційний 1905 рік, маніфестації студентів, тимчасове припинення занять викликали занепокоєння уряду, який боявся, щоправда небезпідставно, що до «активного студентського елементу» приєднається його жіноча частина. За дозволом на відновлення Київських вищих жіночих курсів делегації професорів на чолі з ректором Університету Святого Володимира М. Цитовичем довелося їхати до міністерства народної освіти, адже у справі відкриття курсів була суттєва умова: згідно із заповітом київського доброчинця К. Крижановського, курси могли отримати у спадок його будинок із садибою тільки в разі відновлення роботи не пізніше ніж 1906 року. Це стало, вочевидь, вирішальним аргументом, і міністерство зрештою дало згоду: в 1906 р. Київські вищі жіночі курси відновили роботу.

Тепер організація навчання за обсягом та змістом відбувалася за зразком Університету Святого Володимира. До двох відділень (факультетів), які діяли ще у ХІХ ст., – історико-філологічного та фізико-математичного – у 1907 р. додалися медичне та юридичне відділення, що цілком відповідало структурі «чоловічого» університету. Щоправда, у Київських вищих жіночих курсів були деякі особливості: медичне відділення вже в 1908 р. стало самостійним навчальним закладом, а на юридичному в 1909 р. було відкрито економічно-комерційний відділ (цей крок мав підвищити професійні шанси випускниць, адже, як і раніше, можливості працювати в юридичній сфері для жінок були дуже обмеженими). Курси швидко розвивалися, за декілька років жіноче студентство кількісно наблизилося до студентів-чоловіків: так, у 1912–1913 навчальному році кількість курсисток чотирьох факультетів Київських вищих жіночих курсів, включно з медичним відділенням, досягло майже 5 тисяч осіб, що практично дорівнювало кількості студентів Університету Святого Володимира.

У тому, як жінки й чоловіки обирали майбутні спеціальності, була істотна різниця, пов’язана з професійними перспективами. Якщо в університеті найбільше студентів віддавали перевагу юридичному факультету, а на історико-філологічному їх було кілька сотень, то на Київських вищих жіночих курсах картина була прямо протилежною: до половини слухачок традиційно обирали історико-філологічне відділення, тоді як чисельність юристок була меншою в кілька разів. Головною причиною такої диспропорції було те, що жінки обирали спеціальність, переважно готуючись до педагогічної праці.

Серед слухачок Київських вищих жіночих курсів переважали православні, становлячи до 70 % курсисток; другою за чисельністю була група дівчат юдейської віри – близько 25 % слухачок (як приватний навчальний заклад, Вищі жіночі курси самі встановлювали менш жорсткі квоти зарахування єврейок, ніж державна вища школа). Завдяки цьому єврейські дівчата певний час навіть становили понад половину всіх слухачок-медичок. За соціальним станом, як і раніше, домінували дочки міщан, чиновників і священиків, даючи разом близько 60 % курсисток, тим часом як дворянок було лише 8 %.

В Археологічному музеї Київських вищих жіночих курсів. Майбутня археологиня В. Козловська – сидить, четверта зліва. Викладач – В. Данилевич. 27 травня 1915 року

Основною категорією курсисток Київських вищих жіночих курсів були вчорашні гімназистки (близько 80 %) або випускниці середніх шкіл іншого типу (єпархіальних училищ чи дівочих інститутів), хоча кількість колишніх інституток була дуже незначною. Натомість Вищі вечірні жіночі курси Аделаїди Жекуліної були орієнтовані переважно на жінок, які вже працювали, тож їхній контингент дещо відрізнявся. Майбутня історикиня Наталія Полонська-Василенко, котра розпочала навчання на курсах Жекуліної, але пізніше вступила на Київські ВЖК, писала про це так: «Між курсистками Вищих жіночих курсів та Жекулінськими була велика різниця. У Жекуліної здебільшого курсистки були вже не тільки дорослі, а навіть середнього віку. Тут [на КВЖК. – К.К.] переважала зелена молодь, яка своєю поведінкою часто перетворювала курси на ІХ кляс гімназії…» (Н. Полонська-Василенко, «Спогади»). Завдяки платі за навчання (100–120 карбованців на рік, залежно від відділення) та доброчинним внескам Київські вищі жіночі курси змогли розбудувати власну навчальну базу, в тому числі лабораторії, кабінети, бібліотечні зібрання та музейні колекції, перетворившись на добре оснащений для свого часу університет, а у 1912–1913 рр. без державної допомоги, лише за сприяння міської влади, яка безкоштовно надала земельну ділянку, звели власне приміщення (тепер вул. Олеся Гончара, 55а[1]).

Окремий розділ в історії вищої освіти жінок становить медична освіта. І якщо доступ до нижчих сходинок медичної справи (фельдшерсько-акушерської та сестринської) жінки отримали відносно безперешкодно, право вивчати та практикувати лікарський фах тривалий час викликало особливо запеклі дискусії. Медицина, поряд із педагогікою, була провідною сферою інтересів жіноцтва. Причини були різноманітними, від пізнавальних та альтруїстичних до цілком практичних – як професії, що могла гарантувати надійний заробіток. Вивчення медицини було метою більшості жінок, які від’їжджали до закордонних університетів, не маючи змоги навчатися на батьківщині. Першим закладом, який пропонував жінкам повний курс вищої медичної освіти, став Жіночий медичний інститут у Санкт-Петербурзі, заснований у 1897 році.

В Україні першим таким закладом стало Медичне відділення Київських вищих жіночих курсів, відкрите у 1907 р., котре, проте, діяло як автономна інституція і в 1916 р. було перейменоване на Київський жіночий медичний інститут. У 1910 р. було відкрито також Жіночий медичний інститут у Харкові, заснований Харківським медичним товариством, та Одеські вищі жіночі медичні курси. Їхніми викладачами стали університетські професори-медики, у тому числі видатні вчені, а вступні конкурси до цих шкіл були величезними. Значну частину студентського контингенту становили єврейські дівчата: через обмежені перспективи викладацької праці та орієнтацію на прикладні професії вони здебільшого прагнули навчатися саме на медичному та юридичному відділеннях. Суворий добір дозволяв зараховувати найкращих, тож не дивно, що успіхи студенток-медичок нерідко перевищували досягнення студентів. Завдяки зусиллям викладачів вищі медичні школи для жінок отримали розвинену навчальну та клінічну базу.

Будівля Київських вищих жіночих курсів, архітектор О. Кобелєв. Близько 1914–1915 років

За прекрасну організацію навчання медичне відділення Київських вищих жіночих курсів у 1913 р. було нагороджено золотою медаллю Всеросійської виставки у Києві. Упродовж перших п’яти випусків (1912–1916) дипломи лікарів отримали понад 700 його випускниць. Попри те що Харківський жіночий медичний інститут був заснований пізніше, він також швидко став потужним навчальним закладом, підготувавши значну кількість кваліфікованих лікарок: перший випуск інституту склав 240 осіб.

На початок 1910-х років система вищих навчальних закладів для жінок у Російській імперії стала настільки розвиненою, що жіночі приватні університети – Вищі жіночі курси – діяли вже у переважній більшості університетських міст. Вони мали спільний з університетами склад викладачів, працювали за аналогічними програмами, що було достатньою запорукою університетського рівня освіти на Вищих жіночих курсах, проте права випускниць не дорівнювали тим, що мали студенти, інакше кажучи, претендувати на отримання дипломів жінки не могли. Оскільки значну кількість вищих жіночих курсів було відкрито впродовж 1905–1907 рр., із наближенням перших випусків подальші права випускниць (які досі полягали лише в можливості викладати в жіночих гімназіях) ігнорувати було неможливо. Першими право складання іспитів на диплом у Державних екзаменаційних комісіях отримали у січні 1910 р. вільнослухачки університетів. Услід за цим та після перших успішних іспитів, складених жінками, це право було поширено й на випускниць Вищих жіночих курсів. Так, затверджений 19 грудня 1911 р. «Закон об испытаниях лиц женского пола в знании курса высших учебных заведений и о порядке приобретения ими ученых степеней и звания учительницы средних учебных заведений» дозволяв жінкам не тільки складати іспити на диплом при університетах (вищі жіночі курси як приватні заклади права надання дипломів не мали) або іспити на звання учителів середніх шкіл, а й здобувати вчені ступені магістра і доктора з отриманням усіх прав на наукову і викладацьку діяльність та службу в навчальних закладах. Це було актом формального визнання рівних прав жінок у сфері вищої освіти та наукової праці.

Щоправда, перший час жінки для отримання диплома мали складати не лише декілька дипломних іспитів, а й півтора десятка екзаменів за повний університетський курс: це тривало, доки міністерство народної освіти вивчало навчальні програми різних вищих жіночих курсів на предмет відповідності університетським (що було офіційно визнано для Київських вищих жіночих курсів у березні 1913 р., а для Вищих жіночих курсів Харкова та Одеси – на рік пізніше).

Таким чином, рівнозначність освіти в «чоловічих» університетах та на вищих жіночих курсах була нарешті закріплена законодавчо. Попри це перейменування вищих жіночих курсів на «жіночі університети» так і не сталося. Викладачі Київських вищих жіночих курсів неодноразово зверталися до освітнього керівництва з проханням про дозвіл на перейменування курсів на «Жіночий університет Святої Ольги», проте так його і не отримали: «Ольгінською» в 1909 р. стала тільки Міністерська жіноча гімназія у Києві. Таким чином, офіційно жіночі університети так і лишилися «вищими курсами», що символічно зберігало їх дещо понижений статус порівняно з університетами.

Та найбільшим досягненням жінок і визнанням їхнього рівноправ’я в інтелектуальній сфері стали їхні перші кроки у науковій кар’єрі, зокрема призначення на викладацькі посади. Медичний факультет Університету Святого Володимира одним з перших почав приймати жінок-лікарок на посади асистенток та лаборанток медичних кафедр і, особливо, клінік університету, адже потреба у таких співробітницях завжди існувала. Так, у 1909 р. лаборанткою при кафедрі хірургічної патології однією з перших було зараховано лікарку з відзнакою К. Павловську-Каришеву.

Диплом доктора філософії хіміка Марії Васюхнової, виданий Університетом Фрідріха-Вільгельма в Берліні у 1909 році

Першою жінкою – приватдоцентом Університету Святого Володимира не пізніше 1914 р. стала хімік Марія Васюхнова – випускниця Університету Фрідріха-Вільгельма в Берліні, де вона у 1909 р. захистила дисертацію на ступінь доктора філософії з теми «Врівноваження сульфідів міді». Вона отримала схвальну рекомендацію відомого німецького професора Вальтера Нернста, під керівництвом якого працювала.

Першою жінкою – приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Університету Святого Володимира стала в 1916 р., після складання магістерських іспитів та прочитання пробних лекцій, Наталія Полонська. Услід за нею посаду приват-доцента історико-філологічного факультету Університету Святого Володимира обійняла славістка Леоніла Косоногова, яка в 1917–1918 рр. склала магістерський іспит та розпочала викладання спеціальних курсів з історії слов’янських літератур. Водночас у Київському університеті з’явилися й інші жінки-співробітниці: понадштатною асистенткою при кафедрі астрономії в березні 1918 р. стала Євгенія Лаврентьєва – випускниця та асистентка Київських вищих жіночих курсів.

Професорськими стипендіатками (у сучасному розумінні – аспірантками) при Київському університеті у 1914–1916 рр. були залишені талановиті випускниці Київських вищих жіночих курсів філологині Софія Щеглова та Варвара Адріанова (пізніше – Адріанова-Перетц); їхній приклад незабаром наслідували й інші. Софія Щеглова в 1918 р. захистила при Київському університеті магістерську дисертацію з фаху російської мови та літератури(хоча насправді об’єктом дослідження була давньоукраїнська літературна пам’ятка), її дисертаційне дослідження «Богогласник. Историко-литературное исследование» було удостоєне Російською академією наук премії імені Митрополита Макарія та отримало високу оцінку фахівців.

Київські курсистки та студенти – учасниці й учасники семінарію російської філології професора В. Перетца (у центрі).

Варвара Адріанова-Перетц сидить перша праворуч у другому ряду. Близько 1907 року

Від початку ХІХ ст. до 1920-х років освіта жінок пройшла складний шлях – від відкриття станових середніх шкіл для виховання «світських дам» до створення мережі жіночих університетів – вищих жіночих курсів. Ці зміни відбувалися на тлі процесів політичного та суспільного розвитку, були їхньою частиною. Реформи в освіті також перебували під впливом наукового прогресу ХІХ ст., упродовж якого відбувалися зміни наукової парадигми, накопичування знань про людину та світ, що змінювало уявлення про роль жінки як члена суспільства, а також відкривало самим жінкам нові пізнавальні обрії та можливість стати суб’єктами пізнання. Вища освіта жінок більшою мірою, ніж середня, залежала від загального спрямування державної політики в Російській імперії. Короткочасний допуск жінок вільнослухачками в університети з подальшим обмеженням цього доступу, відкриття і закриття вищих жіночих курсів відображають хвилі цієї політики. Майже всі вищі школи для жінок були приватними. Це означало не лише вищу плату за навчання, а й необхідність боротися як за професійні права для випускниць, так і за саме існування цих шкіл. Таким чином, на шляху до знань жінки стикалися зі значно більшими труднощами, ніж чоловіки, особливо на початковому етапі – до кінця ХІХ століття. До таких складнощів належали також психологічні аспекти – подолання суспільної недовіри або відвертого несприйняття жіночої освіти, необхідність доводити свою інтелектуальну спроможність, що було для декого пов’язане з конфліктами в родині та оточенні. Тож історія вищої жіночої освіти в імперській Росії (і Наддніпрянській Україні зокрема) є фактично історією боротьби за цю освіту. Свідченням перемоги у цій боротьбі стала поява у 1910-х роках когорти жінок – професійних науковок, у тому числі університетських викладачок. Імена історикинь Наталії Полонської, Наталії Мірзи-Авакянц, археологині Валерії Козловської, філологинь Варвари Адріанової-Перетц і Софії Щеглової, хіміків Марії Васюхнової та Августи Павлинової, медика Софії Радзимовської, ботаніка Марії Щербини, фізіолога рослин Марії Мойсеєвої, астронома Євгенії Лаврентьєвої – це тільки короткий список випускниць вищих жіночих курсів, які продовжили наукову працю в Україні та за її межами. Крім них професійну освіту здобули тисячі педагогинь, лікарок та інших кваліфікованих працівниць.

Питання жіночої освіти – середньої, але насамперед вищої – це важлива й одна з перших сторінок історії жіночого руху. Досягнення освітніх та професійних прав було першим серед вимог жіночої емансипації, адже відкривало жінкам шляхи до самостійної праці, заробітку, а пізніше – і кар’єри у царині науки, яка тривалий час була сферою цілковитого чоловічого панування.

1. Дем’яненко Н., Прудченко І. Історія вищої жіночої освіти в Україні: Київський Фребелівський педагогічний інститут (1907–1920 рр.): монографія. – К.: Видавець Л. Галіцина, 2005. – 492 с.

2. Драч О. Вища жіноча освіта в Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ століття: монографія. – Черкаси: Вертикаль, 2011. – 532 с.

3. Єршова Л. Жіноча освіта на Волині. – Житомир: Полісся, 2006. – 485 с.

4. Институтки: Воспоминания воспитанниц институтов благородных девиц / Сост., подг. текста и комент. В. М. Боковой и Л. Г. Сахаровой, вступ. статья А. Ф. Белоусова. – М.: Новое литературное обозрение, 2001. – 576 с.

5. Кобченко К. «Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів: монографія. – К.: МП «Леся», 2007. – 271 с.