Українські жінки у горнилі модернізації

В українському просторі Галичини зламу ХІХ – ХХ століть жінки помітні не одразу. Приписувана їм винятково приватна сфера активності – щонайперше в межах дому і родини – створювала враження, що жінок або взагалі не було, або було дуже мало. За винятком кількох відомих жіночих імен життя загалу видавалося майже непомітним, особливо на тлі зримих громадських досягнень чоловіків. Така ситуація, однак, упродовж другої половини ХІХ ст. мала позитивну тенденцію до змін, зазнаючи час до часу критики в контексті поширення емансипаційних ідей і розвитку жіночого руху. Вивчення історії повсякдення і приватного життя все ж дозволяє роздивитися, як і чим жили жінки, зокрема – у середовищі української інтелігенції, представники якої найчастіше ставали авторами спогадів, щоденників, родинного листування. Через них можна спробувати пізнати і зрозуміти ментальність людей тієї доби та загалом світ, у якому ці люди жили.

Кого ж вважали українською інтелігенцією в Галичині на зламі ХІХ – ХХ століть? Зазвичай інтелігенцією називають верству, представники якої професійно займаються розумовою, передусім творчою працею, політикою, розвитком та поширенням культури, але таке визначення в контексті тогочасних українських реалій не досить повно окреслює цю соціальну групу. Однією з ключових ознак приналежності до інтелігентної верстви у розумінні українців того часу була освіта: людина, яка здобула освіту, вже могла претендувати на приналежність до інтелігенції. Водночас ця соціальна група творила тогочасний національний провід, адже її представники визначали і задавали темп суспільно-політичному життю українців краю. На особливості останнього чи не найбільше впливав чинник багатонаціональності Галичини як складової частини Австро-Угорської імперії. Двома найбільшими народами, чиї інтереси в регіональній політиці перетиналися найчастіше, були поляки і українці. Маючи визначальний вплив на політичний розвиток краю (в рамках конституційних реформ 60-х років ХІХ ст. в Габсбурзькій імперії), польське суспільство вважало Галичину плацдармом для майбутнього відродження державної незалежності Польщі. Українці, натомість, не сприймали такого, винятково польського, трактування цього регіону. Міжнаціональна конфронтація, відтак, була невід’ємною частиною публічного життя у середовищі української інтелігенції. Без неї важко зрозуміти і тогочасні ідеї навколо жінок, суспільні ролі яких під впливом означеної полеміки отримували особливі національні прочитання.

Жінки як інші

Щоб зрозуміти уявлення про жінок, їхні суспільні ролі та сфери самореалізації в тогочасній Галичині, найперше необхідно зрозуміти середовище їхнього існування. Особливістю української еліти було те, що значна частина її представників походила з родин одруженого греко-католицького парафіяльного кліру. З огляду на факт такого походження, а також на авторитет Церкви і роль, яку вона відігравала у громадському житті українців краю, виховання, навчання і трактування жінок у суспільстві зберігало багато консервативних рис.

Низка уявлень про жінку чи жіночу культуру загалом, у межах традиційних норм моралі і суспільної поведінки статей, мала цілком реальне юридичне підґрунтя. Австрійський цивільний кодекс, чинний у Габсбурзькій монархії від 1811 р., трактував жінку як особу несамостійну, яка потребувала постійної опіки чоловіка як у приватному, так і в публічному житті. Правову недієздатність жінок пояснювали «природним» поділом між статями, за якими сильніший (чоловік) своїм правом і обов’язком мав опікуватися слабшою (жінкою) і заступати її в усіх справах. На практиці ця норма була реалізована опікою батька над донькою, а після заміжжя – чоловіка над дружиною. До повноліття (за австрійським законодавством воно наставало у 24-річному віці) батьківська влада була настільки сильною, що в окремих випадках суд міг вирішувати, чи передавати жінку під опіку чоловіка, чи залишити під батьківською. Шляхи виходу з-під цієї влади могли набувати різних форм, серед них, як варіант, було і заміжжя. Свій шлюб із Володимиром Озаркевичем, до якого намовляли родичі, Ольга Рошкевич – жінка, котра ввійшла в історичні хроніки як перше кохання Івана Франка, трактувала, зокрема, і як позбавлення від батьківського контролю.

У побутовій культурі представлення жінок як таких собі «великих дітей», яких треба постійно контролювати, виховувати і направляти, загалом фігурувало доволі часто. Михайло Павлик не без критичного узагальнення писав, що з сучасною йому галичанкою можна було поговорити лише на три теми: весілля, забави і погоди. Ця «дитиняча» наївність, яку приписували дорослим жінкам, особливо виразно простежувалася в тогочасній пресовій белетристиці. Жінки в ній нерідко поставали особами надто ексцентричними, надміру емоційними, а сюжети за участі таких персонажів найчастіше були забарвлені іронією. Очевидно, саме через такі погляди на жінок іще до перших десятиліть ХХ ст. наявність постійної опікунки – мами, тітки чи гувернантки – вважали нормою для кожної порядної галицької панночки. Юлія Шнайдер (майбутня поетеса Уляна Кравченко) згадувала, якою неоднозначною в очах львівської публіки виявилася її – молодої дівчини – розмова з мужчиною на вулиці. Після цього їй доводилося чути зауваження, що єдиним способом уникнути компрометації її дівочої честі мало б стати їхнє одруження.

Контроль над суспільною поведінкою жінок, що його обґрунтовували звичаї і закони, чи не найбільше контрастував з романтичним поцінуванням начебто вищих (порівняно з чоловіками) жіночих моральних чеснот. Показовим у цьому плані є те, що у наріканнях на деморалізацію молоді, атмосферу безвір’я, у якій виховувалося майбутнє покоління (до слова, доволі популярних тем публіцистики зламу ХІХ – ХХ ст.), жінки рідко фігурували як об’єкти критики (винятком була тільки проституція). Релігійна преса, яка найчастіше виступала в ролі морально-етичного цензора в широких публічних дискусіях, під вартою критики молоддю розуміла головно чоловіків, зокрема тих, хто під впливом «університету, професорів, письменників, часописів, товариств» ставав атеїстами, матеріалістами і вільнодумцями.

Михайлина Рошкевич згадувала про враження, справлене на неї «релігійним питанням» в інтерпретації молодого Івана Франка, котрий студентом філософського відділу університету часто приїздив до них додому, аби допомагати в навчанні її брату Ярославу. Після Франкових критичних зауваг стосовно релігії і Церкви вихована строго в релігійному дусі Михайлина дуже вразилася і «зробилася страшно не своя, терпіла тоді багато, про те нікому з моїх близьких не згадувала». За словами Михайлини, її брат був змушений зробити Франкові зауваження, щоб при сестрі таких тем не обговорювати. Така позиція, з одного боку, ідеалізувала жіночу високоморальність, апелюючи до «вищості» її духовних чеснот на противагу чоловікам, а з іншого – підтверджувала цивілізаційну «нижчість» жіночого досвіду у процесі модернізації, розвитку чи культури загалом, закріплюючи традиційну патріархальну дихотомію: жінка – природне, чоловік – соціальне.

З огляду на такий розподіл суспільних сфер та ролей, головним у життєвій самореалізації жінок традиційно вважали заміжжя. Спроби феміністок будувати престиж/авторитет жінок на інших підставах, перш за все на громадській активності чи професійних здобутках, незалежно від сімейної ситуації, трактували скептично та з іронією. Обурюючись звичкою оцінювати жінок з позиції заміжжя, анонімна дописувачка до газети «Діло» у 1905 р. зазначала, що «поділ жінок на заміжніх і незаміжніх постав задля вигоди мужчин і емансипантка повинна не признавати його, подібно як мужчини в своїй науковій, суспільній і всякій іншій праці зовсім з тим не числяться, чи котрий з них жонатий, чи ні». Усе ж, попри поодиноку критику, критерій «заміжньої жінки» ще довго визначав головні жіночі «здобутки». Пошуки відповідного нареченого, відтак, ставали дуже важливим етапом у житті кожної дівчини і її родичів. Учасники популярних тоді у Львові академічних балів згадували, що значна частина дівчат навмисне прибувала на них із провінції, аби реалізувати єдину мету – вийти заміж. Нерідко, наштовхуючись на різного роду сатиру з причини такого бажання, жінки по суті реалізовували прищеплювану їм вихованням, школою та середовищем ідею обов’язковості заміжжя.

Ірина з Шухевичів Рожанковська з донечкою Осипою.

Фото початку ХХ ст. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Погляди на одруження та вимоги до жінок були значно суворішими, аніж до чоловіків. Одруження для останніх рідко мало таку саму чітку вікову прив’язку, як для жінок, а досвід дошлюбних і позашлюбних романтичних стосункяів, як правило, був суттєво багатшим. На загальне переконання, з досягненням віку, що дозволяв виходити заміж, жінки припиняли святкувати свої уродини. У пресі можна було знайти навіть розрахунки шансів на заміжжя залежно від віку: найбільше їх отримували жінки у віці до 25 років. Такі дані не набагато відрізнялися від офіційної крайової статистики. Найбільше жінок створювали подружжя у віковому проміжку 20–25 років. Середній вік одружень у великих містах, як правило, був вищим, зокрема у Львові у 1881–1893 рр. він становив: для чоловік – 33, для жінок – 28 років.

Особлива важливість заміжжя для жінок була зумовлена й тим, що в разі його нездійснення їх суспільний обов’язок (найчастіше пов’язаний з материнством) вважався неповним або й взагалі невиконаним. Негативні конотації, пов’язані зі стереотипом «старої панни», робили безшлюбність дещо принизливим статусом, якого належало соромитися, оскільки вона нібито суперечила законам природи і загалом призначенню жінки. Цьому нерідко сприяла художня література, що приписувала незаміжнім жінкам брак вроди, якусь особливу лиху вдачу, недолугість чи відлюдькуватість. Серед самотніх жінок чи не найвищий суспільний статус мали вдови. Така жінка, що вступила у подружні зв’язки, виконавши таким чином свій родинний і суспільний обов’язок, у свідомості більшості викликала особливу пошану, а матеріальний бік її життя майже завжди – особливе співчуття.

Після втрати чоловіка жінки і справді опинялися в дуже скрутному становищі, особливо зважаючи на те, що навіть для порівняно заможної інтелігентної верстви щоденний побут на зламі ХІХ – ХХ ст. був нерозривно пов’язаний з економією. Дівчина, виходячи заміж, як правило, у молодому віці, була націлена насамперед на виконання сімейних обов’язків як дружини і матері й не працювала. Однак після втрати чоловіка-годувальника жінка опинялася не лише перед проблемою докорінної зміни умов і стилю свого життя, а й перед необхідністю матеріально утримувати себе і дітей, будучи до цього абсолютно не готовою (насамперед через брак фахової освіти). Така ситуація на зламі ХІХ – ХХ ст. привертала дедалі більше уваги не тільки з боку феміністок, які домагалися розширення професійних можливостей для жінок, а й – у контексті вибору освітніх стратегій – батьків з родин інтелігенції для своїх дітей. Вони дедалі наполегливіше намагалися забезпечувати спеціальною освітою не лише своїх синів, як досі, а й доньок. Щоправда, часто таку освіту розцінювали як «запасний варіант» на випадок безшлюбності.

Загалом, дилема щодо узгодження власних професійних амбіцій із сімейним життям і його обов’язками для жінок із середовища інтелігенції рідко вирішувалася на користь професії. Фактично й сама необхідність цього вибору поставала нечасто: сім’я вважалася найпершою сферою жіночої реалізації, що безапеляційно претендувала на весь час, вміння, здібності і талант жінки. Євгенія Барвінська у листі до матері писала, що один із шанованих друзів її чоловіка, будучи у них у гостях, відзначив її малюнки і сказав, аби вона далі займалася, бо в них проглядається чималий артистизм; жінка відповіла, що їй не до того, оскільки тепер «живі портрети вирабляю, за пару місяців викінчу третій», натякаючи на третю дитину, яка мала незабаром з’явитися. Анонсуючи шлюб провідної акторки українського театру «Руської бесіди» Марії Слободи (у заміжжі Крушельницької), газета «Діло» пояснювала, що наречена йде «з посеред слави, оплесків, з посеред нервового життя у тихе життя спокійне, в життя родинне», а відтак припиняє професійну діяльність і переїжджає зі Львова у провінцію. Такий сценарій для жінки вважали природним і закономірним, за винятком хіба що тих випадків, коли чоловік не мав змоги забезпечувати сім’ю одноосібно.

Чи не найяскравішим прикладом жінки зламу ХІХ – ХХ ст., яка досягла вершин у своїй професії і беззаперечно реалізувала пов’язані з нею власні амбіції, була Соломія Крушельницька. Для більшості українського суспільства її успіх був не лише причиною для національних гордощів, а й вершиною жіночої кар’єри. Як видно із приватного листування співачки, саме заміжжя (а не професія) другорядно вписувалося в життєві плани, принаймні на піку її професійної діяльності.

Соломія Крушельницька вийшла заміж у 1910 р. за італійського адвоката Чезаре Річчоні, досягнувши до того часу оперного тріумфу на всіх найбільших сценах світу. Такий життєвий сценарій, однак, могли вибирати одиниці.

Жінки та їхній правовий статус

Найбільш виразно правова різниця між статями простежувалась у сімейному законодавстві. За тодішніми австрійськими законами чоловікові були підконтрольні практично всі ділянки жіночого повсякдення у родині: від економічного утримання до середовища існування. Чоловік, визнаний «головою дому», визначав місце проживання сім’ї, розпоряджався грошима, репрезентував дружину в юридичних питаннях. За ним було визнано першочергове право батьківської влади над дітьми (§§ 148,149,152), визначалося право власності всім набутим подружнім майном (§§ 1227, 1237), право на використання жінчиного посагу (§ 1230), право керувати домашнім господарством. Водночас до обов’язків чоловіка належало матеріальне утримання та захист дружини. Жінка переймала прізвище чоловіка, його соціальний статус із усіма правами, які той передбачав. До її обов’язків входило в міру можливості допомагати чоловіку в господарстві і праці, виконувати його волю і слідкувати, щоб і інші це робили.

Правник Станіслав Дністрянський, характеризуючи особливості тогочасного австрійського сімейного права, писав, що з огляду на функції опікуна чоловік мав право вказувати жінці, з ким вона може спілкуватися, а відтак «міг її утримати від небезпечних стосунків і забав». У католицькій церкві відповідною була і шлюбна присяга: жінка присягала чоловікові на любов, вірність і послух, а він їй – на любов і вірність. Неоднозначним було також трактування обов’язку статевих стосунків між подружжям, зокрема у тій частині закону, яка стверджувала, що «кожен подруг має право до сексуальної спільності з другим подругом, тому примус жінки (курсив мій – І. Ч.) до тілесних відносин через чоловіка (мужа) не можна вважати за зґвалтування». Загалом, за нормами австрійського законодавства правова дієздатність заміжніх жінок порівняно з неодруженими, вдовами чи розлученими була чи не найбільше обмеженою.

На практиці зазвичай залишалося місце для різних варіантів втілення законодавчих норм, залежно від індивідуальних характеристик подружжя, ініціативності чи сили характеру кожного. Матеріали родинної кореспонденції і спогадів яскраво ілюструють це, унаочнюючи різні конфігурації сімейних стосунків, у тому числі і такі, де в ролі «голови дому» опинялися зовсім не чоловіки. Кирило Трильовський, згадуючи стосунки своїх батьків, писав, що в суперечках, які траплялися, завжди «мусів уступати батько». Для цього він мав свій спосіб: танцював гопака, приспівуючи українську коломийку: «Ой, мужу мій, мужу, вчини мою волю та потанцюй гопака передо мною! – А мій мужище взявся за бочище: Гоп, гоп! Жінко моя, нехай буде воля твоя». При цьому в розпалі суперечки мати не забувала згадати про куферек (з пол. kuferek – скриня) як єдине майно батька до їхнього одруження, очевидно, натякаючи на вагомість власного матеріального внеску на початку їх спільного життя. Приводом до можливої зміни гендерних ролей у подружжі на практиці часто ставали цілком прагматичні причини: краще матеріальне становище родичів дружини, їх вищий соціальний статус, вартість жінчиного посагу та навіть наявність кращої освіти, що також було можливим, попри труднощі її здобуття для жінок. У родинному листуванні Євгенії Барвінської з родичами Любовичами господарсько-фінансовий бік її подружнього життя був наскрізною темою. Цікаво, що на початках її заміжжя з Олександром Барвінським (українським політиком, послом до Галицького сейму і парламенту у Відні), для якого цей шлюб став другим, матеріальні внески родичів Євгенії в господарство новоствореної сім’ї були досить регулярними. Таке відання сімейним господарством могло перетворювати дім на особливий жіночий простір, втручатися в порядок якого чоловіки часто і не хотіли.

Якими були можливості жінок у позасімейному публічному житті? «Природа речей», якою найчастіше пояснювали тогочасне обмеження прав жінок, означала для них зокрема: неможливість (з поодинокими винятками) бути опікункою (§§ 192, 198, 211), кураторкою (§ 281), свідком (§§ 591, 597, 624). У сенсі правової недієздатності жінок порівнювали з неповносправними та дітьми. Певні обмеження на жінок накладали і в судочинстві. Вони, головно, стосувалися одружених жінок, чиї права в суді мали представляти чоловіки (§ 1034).

Сім’я Барвінських. Львів, фото початку ХХ ст. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Жінки фактично були позбавлені виборчого права. Міністерський рескрипт 1862 р. проголошував, що жінки в курії міст і сіл були звільнені від виборчого права, а в курії великих землевласників право це мали, однак здійснити його могли лише за посередництвом чоловіка, юридичних представників чи уповноважених чоловічої статі. Законом про місцеве самоврядування від 12 серпня 1866 р. право голосу було надане кожному повнолітньому громадянину держави, який мешкав на цій території не менше року і сплачував податки безпосередньо від свого нерухомого майна, підприємницької діяльності чи інших доходів. Кількість виборців додатково обмежував і фіскальний ценз: права голосу було позбавлено 1/3 виборців, які сплачували найнижчий податок у місцевості. Наявність у тексті закону слова «кожний» (нім. jeder) давала привід для майбутніх семантичних уточнень про те, чи означало воно винятково чоловіків, чи громадян взагалі. Однак до Першої світової війни суттєвих змін у виборчому законодавстві для жінок так і не відбулося – попри намагання представниць жіночого руху, які активно включали в емансипаційні гасла вимоги політичних прав для жінок.

Перші вибори, у яких жінка фігурувала у ролі кандидатки, у Галичині відбулися у 1908 році. У списку послів-претендентів від Львова до Галицького сейму опинилася польська малярка і активна феміністка Марія Дулембянка, делегована від створеного напередодні «Zwi zku Równouprawnienia Kobiet». За її кандидатуру проголосувало 511 львів’ян (з них – 410 виборців чоловіків і 101 жінка). Невдача першої кандидатки не стала великою несподіванкою. Прогнозованість такого результату була зумовлена як політичною пасивністю більшості тогочасних жінок, так і можливим саботажем з боку чоловіків, яких уповноважили наділені правом голосу жінки.

Пояснення, якими зазвичай аргументували нерівноправність між статями у виборчому законодавстві, ґрунтувалися на психологічних особливостях жінок, на понятті «жіночої логіки», і заданих традицією норм гендерного розподілу суспільних ролей (де політична сфера однозначно належала чоловікам). Професор Станіслав Сташинський опублікував свій виклад проблеми у польській газеті «Słowo Polskie» (1898). Неможливість жінок голосувати нарівні з чоловіками він пояснював їх «іншими поняттями про слушність», «гарячковістю почуттів», «іншим потоком логічного мислення», браком або ж, навпаки, надміром рішучості тощо. До причин, що, на його думку, унеможливлювали загальне і рівне виборче право для жінок, автор відносив і «гарячий патріотизм», що в жінок завжди ґрунтувався на жертві і посвяті, а у справах прагматичних, якими є політика, надмір цих почуттів буває шкідливим. І загалом, професор був переконаний, що «політична пристрасть» жінок схожа до почуттів, що викликає у них кохання. «Вони здатні, – пояснював автор, – заради нього вознестись на вищий щабель цнот і самопосвяти, аніж можуть це зробити чоловіки, але водночас і опуститися аж до злочину».

Ольга Грабар. Львів, кінець ХІХ – початок ХХ ст.

Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Основні державні закони 1867 р. (австрійська конституція) проголошували, що жінки (разом із чужинцями й неповнолітніми) не могли вступати до політичних товариств і обіймати урядові посади, окрім шкіл, пошти і телеграфу. Заборона участі жінок у політичних організаціях у Галичині протрималася до 1912 року. Чимало громадських організацій, що діяли тут у другій половині ХІХ ст., також не передбачали членства жінок. Так, до прикладу, було з українськими ремісничими об’єднаннями («Зоря», «Міщанське братство»), товариствами взаємодопомоги («Побратим»), які чітко регламентували винятково чоловічий склад організації, допускаючи жінок щонайбільше як гостей. Закритими для жінок були львівське товариство «Академічний кружок», головно через відсутність юридичного права на вищу освіту (це право у Галичині жінки здобули лише в 1894 р.), що було передумовою членства у цій організації. Просвітнє і розважальне товариство «Руське касино» також не передбачало жінок у своїх лавах, а їх присутність на заходах товариства допускали тільки під особисту відповідальність дійсних членів.

У більшості культурно-просвітніх організацій жінки таки могли брати участь. Їх членство передбачали: «Просвіта», «Руська бесіда», «Галицько-руська матиця», «Руський народний дім», «Товариство для розвою руської штуки», «Наукове товариство Шевченка», «Руське педагогічне товариство», гімнастичні товариства «Січ» і «Сокіл». Українські часописи заохочували своїх читачок вступати до цих організацій і брати в них «живу участь», принагідно додаючи, що окремі жіночі об’єднання можуть мати «лише вельми слабий успіх», тому «нехай отже не вирішають амбіції особисті а добро загалу руського!». Чи не найдоступнішими для жінок були доброчинні організації, що, головно, займалися опікою над дітьми, дівчатами, які шукали працю в місті, самотніми матерями і вдовами (Товариство опіки над слугами та робітницями, Товариство вакаційних осель, «Руська захоронка» тощо). Членство жінок у цих організаціях традиційно було найбільш чисельним, а філантропічний характер діяльності вважався найвідповіднішим для жінок заняттям.

Узвичаєні жіночі суспільні ролі і визначені для них права в рамках офіційного законодавства ґрунтувалися на тогочасних панівних уявленнях про несамостійність і психологічну «інакшість» жінок, а також на тезі про «природний поділ» гендерних ролей і сфер самореалізації, де за чоловіками визначалася царина публічна, активність і влада, а за жінками – царина родинна, пасивність і підлеглість.

У пошуках національно свідомої українки

Таке становище, утім, з останньої третини ХІХ ст. зазнавало дедалі більшої критики. Пасивність жінок, як культивована в них риса, дедалі очевидніше суперечила соціально-економічним та світоглядно-культурним змінам нового часу, що вимагали від жінок ініціативи і наполегливості, рівних суспільним характеристикам чоловіків. Таким змінам сприяли не лише ідеї емансипації, що поширювалися в Галичині літературою, пресою, мистецтвом, а й національно-політична риторика. Каталізатором усвідомлення українською елітою необхідності «виводити» жінок зі стін «дому і родини», де їх активно консервувала дотеперішня традиція, стали міжнаціональні польсько-українські стосунки. Саме на тлі постійних порівнянь з поляками українська інтелігенція побачила фактичну відсутність жінок як у громадському житті, так і у власній програмі національного розвитку. Ситуація мала особливо поганий вигляд через те, що не знайомі зі стратегічними національними планами своєї еліти українки підтримували чужу польську культуру.

Чи не найвиразнішим доказом цього була польська мова домашнього спілкування, якою до 80-х років ХІХ ст. користувалася більшість сімей з української інтелігенції. А оскільки дім і організація його простору вважалися цілковито жіночою сферою відповідальності, то жінок звинувачували у національній несвідомості і невиконанні патріотичних обов’язків.

Виправляти такий стан була покликана «національна емансипація» українок, обґрунтована у 1870-х рр. народовцем Володимиром Барвінським і сформована у його концепції «органічної праці». За задумом автора, зробити з жінок «свідомих українок» мала національна освіта та їх активніше залучення у громадсько-політичне життя. Як результат, ці процеси мали спонукати жінок робити правильний (тобто український) вибір національної ідентичності. Він був необхідний найперше з огляду на сімейні обов’язки жінки і материнство, оскільки саме жінки, за концепцією автора, повинні були відповідати за національний дух у родині та «розпалювати патріотичні серця» своїх дітей – майбутніх будівників самостійної української держави. З національних міркувань жіноча емансипація, що в цей час ґрунтувалася, головно, на вимогах розширення можливостей жінок у здобутті освіти, професії, а відтак самостійного матеріального забезпечення, стала також актуальною. Її необхідність, проте, вважали доречною лише тією мірою, якою її ідеї не підважували позицій інституту сім’ї чи загальноприйнятих гендерних норм щодо чоловічих і жіночих суспільних ролей.

Еклектизм, з яким тогочасне українське суспільство дивилося на емансипацію і її можливі наслідки, найбільш виразно проявився в обговореннях на тему освітньої реформи. Хоча було визнано необхідність розширення можливостей навчання для жінок, їх допуск до кожного зі щаблів вищої школи супроводжувався неоднозначними дискусіями. Попри здоровий скепсис побутували звичні занепокоєння й упередження щодо того, що освічена жінка не зможе належно реалізуватися в сім’ї, бо, як писала преса: «Втомлений домашньою опозицією і боротьбою з розумною і вченою жінкою чоловік не збереже в своїй душі необхідної рівноваги». Тому освіченість, як передумова і наслідок емансипації, мала бути контрольованою, не надмірною. Очевидно, через такі упередження посол до Галицького сейму Теофіл Окуневський, аргументуючи у 1893 р. у своїй промові необхідність створення першої жіночої гімназії в Галичині, уточнював, що у нього «немає на думці створювати емансипанток з короткими стрижками і папіроскою в устах; таких ексцентричних жінок я за допомогою науки не хочу створювати».

Консервативна більшість часто сприймала емансипаційні вимоги як посягання на найсвятіше – шлюб, родину, батьківський авторитет, який зазвичай асоціювався з авторитетом великої і непорушної духовної традиції. За цією традицією метою жіночого навчання мало бути не стільки плекання знань чи ерудиції, як виховання релігійних і високоморальних майбутніх матерів. За словами Северина Зарицького, учителя дівочого інституту й директора жіночого ліцею в Перемишлі, «з жіночих інституцій щорічно виходить молоде покоління, що має колись в суспільності відіграти таку важливу роль; звідси виходять ті, що мають стати колись освіченими дружинами і матерями». З огляду на такі трактування закономірним було те, що першими освітніми закладами для жінок у Галичині опікувалися монахині (зазвичай сестри василіянки) і навіть з появою світських навчальних інституцій релігійний ухил жіночої освіти був пріоритетним. Такий стан речей на зламі ХІХ – ХХ ст. дедалі частіше зазнавав критики, головним чином з боку молоді. У дискусіях на тему коедукації (спільного навчання хлопців і дівчат) та секуляризації освіти для жінок не обходилося без політики. Недостатня освіченість українок, на думку критиків, сприяла тому, що значна частина представників української інтелігенції обирали собі за дружин польок, котрі на тлі схоластичного «чернечого» виховання українок виглядали більш ерудованими і загалом цікавішими. Відтак змішані українсько-польські сім’ї, які утворювалися в результаті таких шлюбів, з огляду на дедалі глибшу політичну кризу у стосунках між поляками і українцями на початку ХХ ст., могли мати дуже негативні наслідки для української справи в Галичині. Бо діти, народжені у таких шлюбах, за побоюванням критиків, у майбутньому матимуть проблеми з визначенням власної національної ідентичності, а тому не зможуть бути ефективними борцями за українські права. Таким чином, з огляду на національно-політичну доцільність, добра освіта для жінок з української інтелігенції була обґрунтована, серед іншого, і необхідністю їх конкурентоспроможності у «боротьбі» за чоловічі серця.

Журнал «Мета: орган українських поступових жінок», 1908 р.

Відділ україніки ЛННБ ім. В. Стефаника

Активне обговорення у пресі недоліків українських жінок, а також постійні порівняння їх із польками спричинилися до формування своєрідного суспільного жіночого ідеалу – національно свідомої українки. Такий образ «патріотичної жінки» схематично поєднував високоморальну матір-дружину-господиню та в міру освічену й емансиповану (хоч і винятково через національний вибір) громадську діячку. З огляду на такі прагнення спектр очікуваної від жінок активності у суспільному житті найчастіше включав: створення та участь у різного роду доброчинних, культурно-просвітніх чи опікунських товариствах, збирання коштів на різні українські фундації (наприклад, пам’ятник Шевченку чи український театр), організацію товариських вечорів, вистав чи інших забав тощо.

До суспільно важливих справ було віднесено навіть зміни в жіночому гардеробі. Зацікавлення українських часописів реформою жіночого одягу відбувалося в рамках запланованих національних економій. Тобто «українки, – за тогочасною пресою, – доньки народу бідного, котрий нужда виганяє за море» (натяк на активну в цей час еміграцію. – І. Ч.), не мали морального права надягати дороге вбрання. Одна жіноча сукня, в середньому, обходилася сімейному бюджету в 150 крон, а коли взяти до уваги, що на сезон таких потрібно було не менше як дві для кожної з доньок, видатки на догоду моді виявлялися надмірними. Натомість ці гроші могли піти на допомогу одній з українських фундацій. «А на вечорниці, – писала газета “Діло”, – досить для заміжніх одяг вовняний ясний, а для дівчат стрій народний, або легенькі ясні, муслінові сукні, які звичайно в літі носиться». Зрештою, придбання народного строю також не було дешевим задоволенням. На це, зокрема, скаржилася одна з дописувачок до газети «Діло» (котра підписалася псевдонімом «Галичанка») у 1900 р., зазначаючи, що чомусь «чоловіча стать не дає нам прикладу любові до української одежі», натякаючи на те, що нові модні вимоги дивним чином стосувалися лише жінок. Зміни поглядів та дискусії навколо жіночих ідеалів впливали також на практики приватного життя інтелігенції. Як свідчать листи і щоденники, чоловіки – тодішні українські політики, громадські чи культурні діячі – дуже часто вимагали від своїх дружин відповідати новим національним ідеалам, наслідувати їх чи принаймні помічати. Іван Джиджора в листі до нареченої, а згодом дружини, Наталі Навроцької, доводячи необхідність її самоосвіти, прикладом для наслідування подавав образ дівчини з драми Володимира Винниченка «Великий молох», яка саме тоді (у 1907 р.) з’явилася друком: «Поглянь но яка там є сильна гарна дівчина Катря, яка навіть мужчин рятує від занепаду. О такі дівчата є і повинні бути не тільки в літературі але в житті […] особливо для нас в тих тяжких критичних часах. Ти ж, сказати правду, дуже мало старалася мені помагати, навпаки я мусів з Тобою те робити». Чоловіки охоче згадували суспільні ініціативи дружин, їх національну чи громадську позицію. Олександр Барвінський з неприхованою гордістю писав про діяльність дружини Євгенії в українських культурно-просвітніх товариствах, де знаходила застосування її музична освіта. Роман Заклинський у щоденнику відзначав активну громадську позицію своєї племінниці Ольги, яка була, за його словами, «фанатичною москвофілкою», але «в останніх часах знаю Українка бо давнішими роками запрошувала мене на відкриття читальні Просвіти…».

Учениці і вчителі приватної дівочої гімназії Сестер Василіянок у Львові. Фото [1909–1910] років. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Щоправда, більшість вважала жіночу ініціативність позитивною рисою лише тоді, коли вона була вмотивована національно-патріотичними спонуками та, що найголовніше, не суперечила тогочасним стандартам жіночності. Тому громадські ініціативи жінок мали обмежуватися філантропічними чи доброчинними справами, але аж ніяк не стосуватися політики. Таку настанову добре ілюструє ставлення тогочасного галицького суспільства до діяльності Наталії Кобринської – жінки, ім’я якої традиційно асоціюють із початком українського жіночого руху в Галичині. Значна частина сучасників пов’язували висловлені нею ідеї з «переверненими головами», твори яких «отруювали душу молодим дівчатам». І це при тому, що ініціативи Кобринської мали дуже прагматичне значення: вони стосувалися самостійної видавничої діяльності жінок, а також заснування колективних селянських кухонь та дитячих садків як нагальних передумов зменшення завантаженості жінок з робітничої верстви і селянок. Для тогочасної більшості Наталія Кобринська залишилася незрозумілою. Таке ставлення до неї, видається, було пов’язане з тим, що вона «голосніше» за інших активних жінок свого часу наполягала насамперед на жіночих правах, а вже опісля – на їх національно-патріотичній діяльності.

Створена Кобринською в 1884 р. організація – «Товариство руських жінок в Станіславові» – первісно проголошувала метою просвіту українських жінок виданням літератури, однак заснований для цієї мети фонд дуже швидко знайшов інше застосування. У новоствореній організації виокремилися три течії: Кобринська та її прихильниці, які наголошували на жіночому питанні й організаційній праці; консервативно налаштовані жінки, які вбачали найбільшу користь своєї самоорганізації у філантропії; група жінок, захоплених соціалізмом, які вважали, що фемінізм не на часі і головною є боротьба за національне визволення українців, а не за жіночі права. Як показало майбутнє, перевагу здобули останні (усі наступні організації українок у Галичині не сприймали фемінізм як єдину підставу для свого об’єднання). Однак найпоказовішим у концепті «жінки і політика» були стосунки Кобринської зі, здавалося, однією з найпрогресивніших у питаннях жіночої емансипації політичною партією тогочасної Галичини – Радикальною. Задум Кобринської створити в її лавах окреме жіноче угрупування так і не було підтримано.

Ідеологія тодішніх українських партій не розглядала жіноцтво як потенційно дієву цільову аудиторію, хоча й не гребувала агітаційною роботою жінок на свою користь. До найбільш резонансних судових справ проти жінок, звинувачених у політичній агітації, належали процеси Анни Павлик (1878, 1879, 1881–1882) і її сестри Параски, а також процес Ольги Грабар (1882). Перші дві були обвинувачені за підозрою у приналежності до таємних товариств, в обра` маєстату і порушенні публічного спокою, третя – у підривній антидержавній діяльності. Про несерйозне ставлення політиків до жіночих зацікавлень у такій діяльності свідчить і те, якими аргументами вони пояснювали обмеження жіночих громадянських прав. У грудні 1912 р. на таємних зборах українських політичних партій щодо курсу майбутньої підтримки у війні відсутність жінок мотивували тим, що «нарада мусить зберігати поважний, серйозний і діловий настрій і тому не можуть мати доступу жінки». Обуреним таким рішенням найактивнішим діячкам тогочасного жіночого руху (Костянтині Малицькій, Марії Білецькій, Олімпії Лучаківській, Євгенії Вергановській) довелося увірватися в зал засідань силоміць.

На переконання багатьох сучасників, ідеї емансипації серед більшості жінок приживались із великою пересторогою. Головною причиною, на думку Михайлини Рошкевич, було те, що галицькі жінки переймалися цими ідеями доти, допоки це не загрожувало їх «спокійному проживанню». Зі страхом наштовхнутися на критику чи насмішки процес емансипації галичанок пов’язував також Іван Макух, пишучи, що «треба було жінкам знести багато насміхів і наруги від реакційних своїх і чужих чоловіків заки громадянство звикло до думки, що жінка також повноправна людина». Схожі спостереження щодо емансипації були й у письменниці Ольги Дучимінської, яка писала, що заміжні або навіть заручені жінки втрачали будь-яку цікавість до громадських справ. «Вони дивляться що “він” скаже, як “він” думає, чи це “йому” подобається… – згадувала Дучимінська. – І цей “він” у всіх відмінках, і то жінки, які вже самі на себе працюють!» Причиною такого несприйняття емансипації авторка статті на цю тему в жіночому журналі «Мета» у 1908 р. називала те, що більшості її сучасниць здається, нібито емансипація веде до «збурення подружнього життя». Такі побоювання мали певний сенс, оскільки ідеї емансипації справді актуалізували суспільні дискусії навколо інституту сім’ї і його патріархальних рис. Ці ідеї увиразнили також проблему існування стандартів подвійної моралі, яка звично пробачала чоловікам більше, аніж жінкам, а відтак оприявнили чимало незручних тем.

Ольга Бачинська з Барвінських. Львів, фото [1887–1905] років.

Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Погляд на жінку в середовищі української інтелігенції Галичини на межі ХІХ – ХХ ст. формувався на контрастах, з одного боку, національної традиції, уявлень про непорушність і незмінність гендерних ролей, а з іншого – вимог нового часу і продиктованих ним викликів. Найбільш помітною гендерна нерівноправність була в сімейному праві: заміжня жінка навіть більшою мірою, ніж самотня чи вдова, була обділена у можливості самостійного представництва у правових відносинах. Обмеженими були права жінок у виборчому законодавстві, доступі до вищої школи, участі в різного роду громадських та політичних організаціях. Ідеї жіночої емансипації поступово знаходили своє коло прихильників, які вимагали змін такого становища жінок. Чи не найбільше дискусій на тему жіночої емансипації спричинило занепокоєння щодо ризику руйнування традиційних сімейних цінностей (нещасливі родини, недоглянуті діти і загалом деморалізоване суспільство).

Прогресивні кола української інтелігенції активно обговорювали потребу та перспективи емансипації як чинника розвитку всього українського суспільства. Позитивним результатом емансипації вважали активну участь жінок у громадському житті свого народу – у заснуванні доброчинних та культурно-просвітніх організацій, що неодмінно мали б сприяти піднесенню української свідомості. Публікації на теми значення і ролі жінки в суспільстві і родині, її національних обов’язків стали доволі популярними у пресі різних ідейних спрямувань. Сприяли таким обговоренням умови політичного життя Галичини, польсько-українські антагонізми, що на початку ХХ ст. набирали дедалі нових обертів. У реакціях на ці виклики українське суспільство серед іншого мало змогу оцінювати себе і свою жіночу половину, дедалі частіше помічаючи та усвідомлюючи, що культивовані в жінках риси моральних, але пасивних авторитетів мало придатні для досягнення намічених національних цілей.

1. Благий В. Студентки Львівського університету в 1897–1914 роках // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1998. – Вип. 33. – С. 132–138.

2. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884–1939. – Київ, 1995. – 424 с.

3. Заярнюк А. Соціальні аспекти статі у дискурсі греко-католицького духовенства Галичини другої половини ХІХ ст. // Україна модерна. – Київ, 2000. – Ч. 4–5. – С. 50–80.

4. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки. – Вінніпеґ, 1956. – 154 с.

5. Кобринська Н. Вибрані твори / Упоряд. Г. Денисюк, К. Кріль. – Київ, 1980. – 446 с.

6. Крушельницька С. Спогади. Матеріали. Листування. У 2 частинах / Упоряд. М. Головащенко. – Київ, 1979. – Ч. 2. – 447 с.

7. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст. – Чернівці, 2006. – 500 с.

8. Рошкевич М. Таку вже Бог долю судив. Оповідання, спогади / Упоряд. Р. Горак. – Львів, 1993. – 112 с.

9. Черчович І. «Не дружися Русин з Полькою – буде суперечка»: до історії змішаних шлюбів у Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ століття // Історичні та культурологічні студії. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014–2015 Вип. 6–7. – С. 81–88.

10. Черчович І. Подружні зради в галицьких сім’ях кінця ХІХ – початку ХХ століття [Електронний ресурс] // Україна Модерна. Грудень 2015. – Режим доступу: http://uamoderna.com/md/cherchovych-galicia-adultery.

11. Черчович І. Професійна реалізація жінок кінця ХІХ – початку ХХ століття: на прикладі українського суспільства Галичини // Новітня доба. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014. – С. 7 – 18.

12. Черчович І. Українки у Львові на початку ХХ століття: у світлі щоденних практик // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: історія. – Тернопіль, 2013. – C. 13–19.