Український Крим

Володимир СЕРГІЙЧУК

УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ

СПІЛЬНІ ПРЕДКИ

УКРАЇНСЬКА БІЛЬШІСТЬ КРИМУ

ЗАПОРОЖЦІ ЯК ЗАСНОВНИКИ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ

ПІОНЕРИ КРИМСЬКОГО ХЛІБОРОБСТВА

УКРАЇНА ЯК БАЗА ЧОРНОМОРСЬКОГО СУДНОБУДУВАННЯ

"ЗДЕСЬ РУССКОГО НАСЕЛЕНИЯ ПОЧТИ СОВСЕМ НЕТ"

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСТВА ПІВОСТРОВА в 1917 р.

ПРИХИЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ДО КРИМСЬКИХ ТАТАР

КРИМ - З УКРАЇНОЮ

ПЕРЕГОВОРИ ПРО ВОЗЗ'ЄДНАННЯ КРИМУ З УКРАЇНОЮ

УКРАЇНСЬКІ ПЛАНИ ВРАНГЕЛЯ

ОСТАТОЧНА БІЛЬШОВИЗАЦІЯ КРИМУ

КРИМ ЯК ОПЕРТЯ УКРАЇНИ НА ЧОРНОМУ МОРІ

МОСКОВСЬКІ ПЛАНИ: УКРАЇНЦІВ - ДО СИБІРУ, ЄВРЕЇВ - ДО КРИМУ

З УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ

ГРА В УКРАЇНІЗАЦІЮ

ОСВІДОМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ

І СЕВАСТОПОЛЬ ПЕРЕДАВАВСЯ УКРАЇНІ

УКРАЇНА ПІДНІМАЄ КРИМ

УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКИЙ ПОТІК НА ПІВОСТРІВ

ВПРОВАДЖУВАТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ ПРОСИВ КРИМСЬКИЙ ОБКОМ ПАРТІЇ

ВІД УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ВІДМОВЛЯЛИСЯ, АЛЕ НЕ ВІД УКРАЇНСЬКИХ РОБОЧИХ РУК

РАЗОМ З КРИМОМ УКРАЇНІ ПЕРЕДАЛИ ПРОБЛЕМУ ДЕПОРТОВАНИХ НАРОДІВ

ГОЛОСУЮЧИ НА ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ РЕФЕРЕНДУМІ, КРИМЧАНИ НЕ ПРИСЛУХАЛИСЯ ДО БАХАРЄВА Й "КРЬIМСКОЙ ПРАВДЬI"...

СПІЛЬНІ ПРЕДКИ

На усі часи природа наділила Крим неповторною красою і багатствами. І це не могло не привернути погляди близьких і далеких сусідів. Крім того, з найглибшої сивини віків і Європа, і Азія усвідомили: хто володіє Кримом, той володарює не тільки на Чорному морі. Ось чому сюди тягнулися не лише скіфи з Придніпров'я, а й елліни-греки й генуезці.

Грецьке панування і згодом римська зверхність поширювалися лише на міста грецьких колоністів і вузьку зону побережжя, а спроби грецьких і римських урядів контролювати всю територію Криму ніколи не мали успіху. Грецькі джерела називають населення Криму (Тавриди) і України скіфами в VIII - VI і сарматами у IV - III ст. до н. е., хоча фактично на цих землях жили різні народи і племена. Скіфи і сармати швидко переймали грецькі зразки мистецтва і культури, але водночас ці племена впливали на життя і культуру грецьких колоністів, про що свідчить не тільки побут греків, але і самі вироби з місцевими ознаками. Скіфське мистецтво деякі російські автори намагалися пов'язати зі східними зразками, зокрема сибірськими, послуговуючись для того т. зв. "звіриним" орнаментом, який однак не є єдиним і винятковим елементом "скіфських" виробів. Більшою мірою мають рацію дослідник Осовський, який доводить, що скіфське мистецтво склалося під впливом кавказьким, а також Ростовцев, який зробив висновок про спорідненість його з хеттським мистецтвом Малої Азії.

Деякі грецькі і римські джерела зазвичай називають корінне населення Криму таврами, а сам півострів - Тавридою (Січинський В. Крим. - Нью-Йорк, 1954. - с. 6).

У II - І ст. до н. е. ті ж самі джерела згадують про існування на побережжі Азовського моря і згодом по цілому українському Причорномор'ї і Криму роксолан і аланів. На думку більшості дослідників, це - дві споріднені етнічні групи, або і один народ іранської гілки індо-європейської групи народів. Саму назву роксоланів окремі філологи виводять від сполуки "роксолани", тобто "Білі Алани", а від слова "Рокс" - назву Рос чи Русь.

Грецький письменник Страбон виразно говорить у своїй VІІ-ій книзі, що роксоланський князь з Ольвії Скилур зі своїми синами заклав на Тавриді, тобто в Криму, три укріплення: Палакіон (тепер Балаклава), Хабон і Неаполе (тепер Керменчик поблизу Сімферополя). Цими містами-укріпленнями як військовими базами користувався Скилур у війні з Мітридатом Євпатором. Херсонес також захоплювали "тавриди і скіфські племена". Все це довело до війни поміж Мітридатом і роксоланами. Страбон подає, що роксолани під проводом Тасія прийшли на допомогу синові Скилура Палакові: у битві проти полководців Мітридата Євпатора: "Хоч роксолани виглядали войовничими, одначе проти вивченої і добре озброєної фаланги (за римським зразком) кожний легкоозброєний варварський народ безпорадний. Так і вони, в кількості майже 50 000, виступивши проти 6 000 Діофанта, полководця Мітридатового, не встояли і багато з них загинуло" (там само. - С. 8).

Ці події дослідники датують 94 роком до н. е., і свідчать вони про велику силу і організованість автохтонів Криму - роксолан.

У згаданому місті Неаполі біля Сімферополя під час розкопок 1946 року виявили могильник "римських часів" з розписом, що надзвичайно нагадує сучасні українські розписи хат. На стінах живо і натуралістично намальовано правдоподібні сцени з життя покійника: вершник на коні, пси нападають на диких кабанів, чоловік грає на лірі. Типи людей виразно не грецькі і не римські, а власне автохтонні, отже, роксоланські. Ці типи, так само як і озброєння роксолан, зустрічаємо в досить докладних описах античних письменників, а також на деяких рисунках і різьбах II - IV ст. н. е.

Хоча Мітридат Євпатор вигнав роксолан із "Затоки Символів", тобто Балаклави, але вони, як і алани, не тільки залишилися у внутрішньому Криму, але й далі тримали свої бази і пристані на півострові.

Алани згадуються вже в І ст. н. е. античними письменниками Плінієм Другим і Тацитом. За відомостями Аміяна Марцеліна (IV ст.), алани споряджували напади на грецькі колонії Боспорського царства, переважно на Фанагорію, Кінни та інші міста Тавриди. В III ст. н. е. алани заклали нові міста Сугдей (за нашими літописами - Сурож, тепер Судак) і Ардавда (тепер Феодосія), які стали важливими пристанями-базами аланів під час нападів гунів, а згодом в IX ст. під час нападів угорських і печенізьких кочовиків. За свідченням невідомого складача старовинних "Перипл" Чорного моря, Феодосія спершу називалася мовою таврів чи алан "Аравда", тобто "Місто семи богів" чи "Місто сімох світил" (планет). Коли ж Боспорський король Лейкон здобув місто, яке в той час належало мілетським грекам, то він назвав його на честь своєї сестри Феодосії.

Коли близько 250 року н. е. частина германського племені готів підійшла до Криму, роксолани і алани поставилися до них вороже. В IV ст. роксолани мусили платити данину готському королю Германариху (350 - 375). У повстанні т. зв. Малої Скіфії, або Задоння, проти готів, роксолани також брали участь під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями готського історика VI ст. Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер. Йордан подає також відомості про дальше вороже ставлення до готів, хоч називає роксолан антами. Вони, за свідченням античних письменників, були союзниками гунів у боротьбі з готами. Вони розбили Германариха і витіснили остготів. На той час роксолани і алани були вже християнами, так само як християнство поширювалося і поміж готами. Марцелін, грецький письменник IV ст., подає таку загальну характеристику аланів: "Були вони значно культурніші від гунів, гарні з виду, біляві, легкоозброєні, дуже войовничі та вільнолюбиві, любили притримуватися в громаді рівності" (там само. - С. 9).

Готи перебували в Криму всього близько 125 років і, на противагу твердженню деяких німецьких і російських істориків про їх велике значення на Сході Європи, не залишили по собі особливого впливу на місцевих автохтонів.

Різні кочові народи, проносячись через Крим, створювали враження суцільної руїни, але насправді по відході кочовиків, кримські міста продовжували далі існувати. І саме в містах в дуже ранню добу почало поширюватися християнство. Є відомості, що християнські громади існували в Пантикапеї і Херсонесі вже в III - IV століттях. На вселенському соборі 325 року в Нікеї згадується Боспорський єпископ, який підпорядковувався Боспору Кіммерійському, тобто Криму і Кубані. В V ст. згадується єпархія Сурозька в Криму. Старохристиянські пам'ятки мистецтва й архітектури зберігалися у Криму у великій кількості, починаючи з кінця IV ст. Лише в одному Херсонесі знайдено близько 27 храмів з IV - Х ст.

Найдавніші храми в Херсонесі IV - VI ст., що мають центральні кладки у формі рівнораменного грецького хреста, згодом стали найбільш характерним типом української архітектури. Також округлі будови, т. зв. ротонди, які зводилися в Криму в VI - IX ст., були знані в менших храмах в Україні в XI - XIII ст. Інший тип, т. зв. базилік у Криму (тринавна будова VI - IX ст., згодом перетворена у посередній тип поміж базилікальною і центральною будовою) став найбільш поширеним типом будов старокняжої доби в Україні Х - XIII ст. До цього новішого типу належить у Криму церква св. Івана Предтечі в Керчі з середини VIII ст. і т. зв. Партенітська базиліка біля Гурзуфа з кінця VIII ст. Відомі також базиліки, правдоподібно VI ст., в Мангупі і Ескі-Кермені. Це дуже рідкісні і цінні пам'ятки не тільки для України, але і для Європи загалом.

У 375 році гуни розгромили роксолан і аланів. У цій боротьбі роксолани і алани користувалися своїми військовими базами в Криму, зокрема в Сугдею (Судаку) і Феодосії, та перебували в Кримських горах, де й заховалися перед цілковитим погромом.

У VII - VIII ст. постала Хозарська держава, її впливи сягали до Криму. За свідченням Феофана, за часів імператора Юстиніана III, аланський король Сароес (Сарродій) був союзником Візантії, згодом у 703 році. Візантійський письменник Костянтин Порфирородний з Х ст. каже, що алани не тільки самі були незалежними, але й перешкоджали хозарам мати зв'язок з Кримом. Поміж єпархіями під зверхністю візантійського цісаря Льва Мудрого згадується "Аланія" під числом 62, а за Палеолога Старшого "Аланська Митрополія" була під числом 74. Алани згадуються в історичних документах у Криму ще в XIV ст., коли там були "Аланські парохії". Про суперечки херсонеських і готських митрополитів свідчать і писання Маріно та інші джерела.

Від VI ст. Крим потрапляє під зверхність Візантії, яка мала свої корабельні бази в Херсонесі, Керчі, Сугдею і кількох менших містах на півдні. Однак, так само, як і в античні часи, влада Візантії поширювалася лише на південне побережжя Криму. Місцевий елемент з роксолан і аланів далі опановував внутрішній Крим і мав прилягаючу силу до Києва. Сама Київська держава мала великий вплив і значення в Криму, вважаючи цю землю належною до Русі (там само. - С. 12).

Безпосередні предки українців ще до того, як усвідомили себе нацією, витворивши власну державу - Київську Русь, також спрямували свій погляд на Крим. Уже на початку V століття почався колонізаційний рух праукраїнських племен з їхніх автохтонних прикарпатських поселень до Чорного й Азовського морів. У VI столітті наші предки заселили ціле запілля Чорного моря від Дунаю аж поза Дін. А відтак, з того часу праукраїнські племена змушені були відчувати на собі наслідки політично-географічного положення біля степової Середньої Азії.

Роксолани в IV ст. заселяли майже всю українську територію в сучасних етнографічних межах, окрім крайніх північних частин. Щільно заселяючи, як осілий хліборобський народ, ціле північне побережжя Чорного і Азовського морів та Крим, черпаючи державницькі і цивілізаційні почини від Боспоро-Кіммерійської чи то Понтійської держави, роксолани мали свою вироблену високорозвинену матеріальну і духовну культуру. Вони були мореплавцями і навіть у своїх символічних знаках вживали морську атрибутику: котви, линви тощо. Нарешті, роксоланам належить стрічкове знакове письмо з IV ст., знайдене в Ольвії, Євпаторії і Керчі на кам'яних плитах. Знакове письмо роксолан було попередником глаголиці і, правдоподібно, тими "руськими письмами", які згадує Костянтин (Кирило) під час свого перебування в Херсонесі в 860 році.

З цього приводу, до речі, відомий дослідник української старовини Іван Огієнко зазначав, що Костянтин знайшов тут "Євангелію та Псалтиря, написані "руською" мовою". Це були переклади з грецької на східнослов'янську, точніше - на мову київську, потрібних для богослужіння уривків з Євангелія та Псалтиря" (Огієнко І. Руські переклади в Херсонесі в 860 році // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Йвановича Багалія. - Київ, 1927. - С. 377).

Але св. Костянтин (Кирило) не тільки знайшов у Херсонесі книги, писані "руськими письменами". Він описує свою зустріч тут з місцевими жителями-русичами, які живуть тут цілими кварталами, розмовляють руською мовою..." (Міндюк О. Українці - корінний народ Криму. - К., 2000. - С. 18).

Отже, в Криму вже на той час використовувалася мова предків українців, бо, як підкреслює І. Огієнко, "Костянтин, прибувши до Херсонесу р. 860, вчився тут київського наголосу та вимови" (там само. - С. 377).

Очевидно, що сама поява предків українців у Криму за таких обставин мала відбутися значно раніше, аби тут уже могла вкоренитися "київська мова". Академік Михайло Грушевський, використовуючи різні джерела, пише так:

"При кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східних слов'ян, від котрих пішли українці, стали поширюватися на полудні - і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря, трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер, і тільки на схід в Донеччині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках" (Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С. 39).

Отже, там розселялися східні слов'яни - русичі - предки українського народу. Ті, кого сьогодні наші північні сусіди видають за "исконных русских".

До речі, назва предків українців - русичів - у візантійських хроніках зустрічається ще з VI ст. І що надзвичайно важливо: перше уявлення середньовічних візантійських літописців про руських пов'язується саме з Кримським півостровом (Надинский П. Н. Очерки по истории Крыма. - Сімферополь. 1951. - Ч. 1. - С. 46). Наприклад, візантійський письменник Євстахій у XII ст. ставив знак рівності між таврами і руссю, вказуючи, що "таври чи роси" жили біля "Ахіллового бігу", тобто неподалік Тендрівської коси. Арабський географ Едрізі в 1153 році називав Керченську протоку "гирлом руської ріки". Він знав також місто "Россію" недалеко від нинішньої Керчі (там само. - С. 46).

Як свідчать середньовічні карти, на території Криму багато назв поселень пов'язано з перебуванням там руських: "Косаль ді Россіа", "Рос", "Росіа", "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россіка" (поблизу Євпаторії) та ін. (там само. - С. 47).

Цілком очевидно, що ці назви набули поширення на півострові набагато раніше. Можливо, ще з середини VI століття, коли в східних хроніках уже згадуються руси ("народ рос"), що мешкають на північ від Азовського моря (Крисаченко В. Історія Криму в джерелах і документах. Ч. І. Античність і середньовіччя. - Чернівці, 1998. - С. 252).

Аналізуючи повідомлення арабомовного вченого-енциклопедиста першої половини Х століття Ібн Русте про те, що країна русів ("ар - русійї") знаходиться на острові, оточенім озером, цей автор пише: "Звичайно, великою є спокуса вважати ним безпосередньо Тавриду - бо лише вона зусібіч оточена водою (Перекоп із зрозумілих причин практично може не враховуватися" (там само. - С. 204).

Підстави для такої гіпотези дає В. Крисаченку й досить давня традиція, починаючи ще від аль-Ідрисі (XII ст.) ототожнювати острів русів з Кримом (там само. - С. 204).

І Чорне море з IX століття стали звати Руським, тобто Українським. Так, арабський географ аль-Масуді в середині Х століття називає Чорне море Руським, бо, на його думку, ніхто, крім "русів", що живуть на одному з його берегів, не плавав на ньому, а цим племенем було ал-луд-аана, тобто давньоукраїнське плем'я уличів (Линдюк О. Українці - корінний народ Криму. - С. 191).

Досліджуючи проблему походження слова "Русь", академік Борис Греков підкреслював, що у візантійських хроніках воно відповідає термінам "скіфи" чи "тавроскіфи" (Греков Б. Д. Киевская Русь. - М., 1949. - С. 422).

На основі розкопок середньовічного міста на пагорбі Тепсень (біля с. Планерського) встановлено, що це було слов'янське поселення, яке виникло у VII - VIII ст. нашої ери. Зокрема, відкрита в цьому місці піч є "близькою за формою до звичайних руських печей", а розкопаний храм "за своїм планом має схожі риси з храмами Київської Русі" (Надинский П. Н. Очерки по истории Крыма. - Ч. 1. - С. 47).

Документальні джерела, що стосуються періоду правління київського князя Святослава, однозначно вказують на приналежність окремих кримських територій до Русі (там само. - С. 52). На той же час з'являються дані про існування руського Тмутараканського князівства, яке об'єднувало територію Керченського півострова і Тамань, тобто землі колишнього Боспорського царства. Тут князював син Володимира Великого Мстислав. У XI ст. місцеві князі неодноразово брали участь у міжусобицях руських князів, вступаючи в боротьбу в тому числі і за київський престол.

З життєпису Степана Сурозького знаємо про напад Русі під проводом кн. Бравлина на Сурож (Судак), коли русини близько 800 року знищили ціле побережжя від Корсуня до Керчі. В походах Русі на Малу Азію 842 року брали участь "таври", тобто кримчаки. Візантія, знаючи це тяжіння Криму до Києва і "Меотської Русі" (Тмутаракані), дуже пильнувала своє панування над ним і при різних нагодах, маючи військову перевагу, особливо на морі, прагнула обмежити права і впливи старокняжої Київської держави на цю землю.

Наприклад, у договорі князя Ігоря з Візантією про "Корсунську страну", говориться, що князь не може мати там своєї волості, не може воювати в тій землі, і вона не може піддатися йому. Умова візантійського імператора Цимісхія з князем Святославом зобов'язує князя не нападати на Корсунську землю. Нарешті, здобуття Херсонеса (Корсуня) Володимиром Великим близько 987 року, ніби через "зраду" оборонців, красномовно свідчить, що в Корсуні був староукраїнський елемент, або дуже йому споріднений.

Для Київської, староукраїнської держави, очевидно, було дуже важливо мати постійний торговельний і політичний зв'язок з Кримом як природним продовженням своєї території. Зокрема, велике значення для Києва мали пристані Козлов (Євпаторія), Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак), Кирчев або Корчево (Керч). Сурож був особливо зручний для малих кораблів і мав інтенсивний корабельний зв'язок із Трапезундом на Анатолійському побережжі Малої Азії. І важливий суходільний шлях лучив Сурож з Києвом через Олешки. В другій половині XIII ст. центр торгівлі з Сурожа перемістився до Кафи (Феодосії).

З часу здобуття Царгорода хрестоносцями в 1204 році побережжя Криму перебувало під впливом венеційців з їх великим торговельним флотом. У XIII - XV століттях перевага перейшла до генуезців, які мали велику торговельну базу в Кафі, також у Сугдеї і в Балаклаві. Вплив генуезців сягав вглиб корінної України, зокрема, по Дністру до Білгорода (Акермана), Бендер, Сорок, доходячи аж до Хотина над Дністром (Січинський В. Крим. - С. 14).

У генуезькому періоді (XIII - XV ст.) арабські, латиномовні та італомовні джерела постійно згадують про наявність руського населення в Криму. Зокрема, в 60-ті роки XIII ст. про поселення русичів у Старому Криму згадується в арабських повідомленнях. Крім того, Я. Дашкевич наводить досить промовистий факт про те, що в італійсько-татарському розмовнику 1330 року слово "козак" подається не в тюркському, а в українському звучанні, що могло означати досить потужний вплив української вимови в Криму вже на той час. Ще раніше, в 1316 році, руська церква згадується в статуті Кафи, при цьому наголошується, що вона існує з стародавніх часів. Подібних згадок, що стосуються вказаного періоду, можна віднайти близько двадцяти (Дашкевич Я. Україна вчора і нині. - К., 1993. - С. 102).

Інший вітчизняний дослідник С. Мащенко вважає, що в генуезький період українці мешкали в кожному великому місті Криму, мали свої церкви, можливо, навіть мали свої квартали (Мащенко С. Українці в Криму: етнодемографічні аспекти (VIII - XX століття) // Етнічна історія народів Європи. - К., 1999. - С. 42).

Навала татаро-монголів на Україну торкнулася також і Криму. У північній степовій частині Криму татари були вже в 1239 році. В. Рубруквіс з Брабанда, посол французького короля Людовіка IX до татарської орди, описуючи побережжя Криму в 1252 році, каже, що від Судака до Херсонеса (Керсова) було 40 укріплених міст і що майже в кожному розмовляли іншою мовою. Переїжджаючи через Перекоп, мандрівник завважує, що за Перекопом на рівнині раніше жили кумани (половці), доки на них не напали татари, які так їх утискали, що більша частина куманів вимерла з голоду і була з'їдена тими, хто залишилися живими. Подібна доля спіткала згодом і населення згадуваних 40 міст на побережжі Криму та внутрішніх теренів півострова.

Створення Кримського ханства й перехід українських земель до складу Великого князівства Литовського поклало початок розмежування з Кримом. Тоді "...гряниці України зачеркувалися по Чорноморські береги на полудні, по Донець і Тиху Сосну на сході" (Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1995 - Т. VII, - С. 10).

Першим спробу розмежування здійснив київський князь Семен Олелькович. Він, зокрема, визначив кордон з цим південним сусідом таким чином: "...от Мурафы речки, которая впадала в Днестр, где аж Днестр упал в море, а оттоль до устья Днестрова лиманом пошли границы мимо Очакова аж до устья Днепрова, а от устья Днепрова до Тавани и по той стороне... у верх Самары аж до Донца и от Донца по Тихою Сосну" (Акты, относящиеся к истории Западной Руси. - СПб. 1851. - Т. 2. - С. 98).

Від року 1427 татари в Криму, під проводом Хаджі-Гірея, утворили окреме ханство під протекторатом Золотої Орди зі столицею в Бахчисараї. В 1475 році турки здобули Кафу, а в 1478 році понищили всі західноєвропейські колонії Криму. Турки змусили Кримське ханство визнати васальну залежність від Туреччини і в такому стані воно перебувало до 1774 р. Розквіт Кримського ханства припав на XVI - початок XVII ст., коли там постало і зміцнилося магометанське храмове будівництво та мистецтво. Хоч татари перейняли від турків письмо, літературу й цілу культуру, все-таки в архітектурі Криму дуже помітні візантійські зразки та ренесансові і барокові впливи, що приходили до Криму переважно з України. (Мечеті в Євпаторії 1552 р., Феодосії, Бахчисараї 1740 р., Бахчисарайська палата, дерев'яні будинки).

ЗАПОРОЖЦІ ЯК ЗАСНОВНИКИ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ

Перші кораблі в Ахтіярській затоці коло Херсонеса як першої військової бази Російської імперії були винятково з Дніпровської і Азовської флотилій під керівництвом запорожців. У 1789 р. Чорноморський флот у Севастополі, що об'єднував 4 великих та більшу кількість менших кораблів, теж обслуговувався колишніми запорожцями. Офіційна реляція Потьомкіна від 19 липня 1788 року подає, що під час здобут-тя Чорноморського узбережжя, Чорноморський флот складався "з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців"... І далі... "цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000 на чолі з їх отаманом Сидором Білим" (Січинський В. Крим. - С. 19).

І запорожці стали чи не головною збройною силою для захисту новопридбаних земель, які отримали назву Таврійської області. Як Військо вірних чорноморських козаків вони не тільки розташувалися по території Кримського ханства на північ і захід від Перекопу, а й висунулися на головний рубіж оборони від можливих нападів турецької армії - на Кубань.

1784 року було створене Бузьке козацьке військо, згодом назване Славним Чорноморським військом, під проводом військового судді на Запорожжі полковника Антона Головатого. Власне, заслугою цього війська було здобуття сильних твердинь, будованих французькими і голландськими інженерами на острові Березані, - Очакова, Кінбурна, Гаджибея (Одеси) і взагалі цілого Чорноморського побережжя й Криму протягом років 1783 - 1790.

За вірну службу чорноморці одержували підвищення по службі. Зокрема, 1795 року підпоручниками стали прапорщики Лозинський і Філонович, поручниками - полкові старшини Навроцький, Тихівський і Соколовський, а капітаном - поручник Єзучевський (Изв. ТУАК. - 1896. - № 24 - С. 4, 8).

Навіть ті, хто звільнявся з війська за станом здоров'я, одержували вищі чини. Того року з цього приводу укази видалися прапорщику Павлу Чернявському, поручнику Федору Гладкому, полковому старшині Мусію Чорному, підполковникові Захару Сутику, капітану Павлу Реуцові, поручникам Степану Гончару, Андрію Чернявському, Кирилу Латі, Юхиму Макаренку і прапорщику Василю Шипотиннику (там само. - С. 11, 13).

ПІОНЕРИ КРИМСЬКОГО ХЛІБОРОБСТВА

Але поряд з обороною нових територій поставала не менш гостро проблема їхнього освоєння. Особливо це стосувалося Кримського півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення. Так, за приблизними підрахунками, в 1784 році на півострові залишалося трохи більше 55 тисяч чоловіків магометанського й іудейського віросповідання. Понад 30 тисяч християн було виведено Росією з Криму ще до його завоювання (Секиринский С. А. К вопросу о заселении Крыма в конце XVIII века // Известия Крымского педагогического института. - Симферополь, 1956. - Т. XXII. - С. 74).

Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися у зв'язку з еміграцією до Туреччини, українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. Перш за все, це стосувалося видобутку солі. Документи від 1785 року засвідчують, що тільки бунчукові товариші Марченко і Паскевич доправили кримської солі в резервні склади російської армії на суму 21 949 руб-лів (ЗООИД. - Т. XII. - С. 320).

А тому Потьомкін невдовзі після завоювання Росією Криму дав доручення правителю Таврійської області Каховському взяти під контроль розвиток землеробства. Йшлося не лише про забезпечення регіону власним хлібом, а й розширення садів, виноградників. Нові плантації винограду, до речі, за розпорядженням діяльного генерал-губернатора, мали з'явитися не лише поблизу Судака, Старого Криму, в долині річки Качі, а й по берегах Чорного моря і Дніпра аж до Хортиці. Для розведення тутового шовкопряду навколо Старого Криму були виписані досвідчені спеціалісти з Харківщини (Загоровский Е. Экономическая политика Потёмкина в Новороссии. - Одесса, 1926. - С. 4 - 5).

Про те, що багато запорожців розселилося в колишньому Кримському ханстві, свідчить і ордер капітана Харитона Чепіги отаману Андрію Білому від 27 листопада 1787 року, яким доручалося згідно з розпорядженням Григорія Потьомкіна "следовать Таврической области в разные места для приглашения бывших запорожцев в конную и пешую службу в волонтеры" (Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. - СПб., 1896. - Т. ІІІ. - С. 5).

Документи пізнішого часу підтверджують розселення на півострові запорожців. Так, у царській грамоті Війську Чорноморському від 1 липня 1792 року, зокрема, Таврійському губернатору приписувалося "иметь попечение об отыскании и доставлении старшинам войска Черноморского справедливо и законно принадлежащего имения, буде где оное в прежних их жилищах задержано, равным способом затребовать ему для причисления тех старых и казаков с их семейством, которые действительно прежде служили в военном звании в Запорожье и по разрушению Сечи поселясь в разных местах, удерживаются там против их воли" (там само. - С. 734).

Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону "русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей" (Изв. ТУАК. - № 7. - С. 91).

Одним із найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Солдати виписувалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим утриманням, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. За розпорядженням Потьомкіна, в 1784 році було звільнено у відставку й розселено в Таврії 511 нижчих чинів (Секиринський С. Вказ. праця. - С. 75).

Цей процес розвивався і в наступні роки. Зокрема, 1787 року Потьомкін розпорядився відправити на поселення в Таврію всіх призначених у відставку "за разными неспособностями" 411 солдат розташованого на Дону Кубанського корпусу (там само. - С. 75).

Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових місцях, царська адміністрація взялася допомагати їм утворювати сім'ї. Вже в 1786 році в Таврію було переселено шість партій жінок, загальною кількістю 1 497, більшість з яких були дружинами відставних солдат. Як правило, вони були вихідцями з центральних великоросійських губерній. Саме вони й поклали початок російським поселенням в Таврії, як на півострові, так і на її материковому терені (там само. - С. 76 - 77).

До речі, виведення жінок до Таврії стало для окремої категорії діловитих людей вигідною комерцією, яка заохочувалася тим же Потьомкіним. Так, 1785 року він хвалив свого підлеглого Каховського за те, що той пообіцяв єврею Шмулю Ільєвичу "за каждую приведенную в Тавриду девку по пяти рублев" (ЗООИД. - Т. XII. - С. 317).

Однак розрахунок на закріплення відставних військових не виправдався - 1793 року по всій Таврійській області їх залишилося тільки 591 (Секиринський С. А. Вказ. праця. - С. 78).

Незвичні природно-кліматичні умови для багатьох, побутова невлаштованість, як правило, служили підставою для втечі з Криму. Щоб зупинити цей негативний для влади процес, адміністрація вдалася до суворого контролю за Перекопським перешийком, що нібито мало викорінити дезертирство: місцевий гарнізон був переформований на батальйон в 1797 році (ЗООИД - Т. XII - С. 65 - 66).

Також не давало відчутного результату переселення кріпаків російських поміщиків. 1793 року в Криму налічувалося всього 266 "российских крепостных" (Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. - Одесса, 1838. - Ч. 1. - С. 221).

На думку Потьомкіна, найбільш придатними для цього на перших порах були розкольники: "С одной стороны слепая, доходящая до фанатизма, привязанность раскольников к вере, ручалась, по-видимому, за их такую же привязанность к обычаям и ко всему русскому" (Секиринський С. А. Вказ. праця. - С. 90).

19 квітня 1787 року Потьомкін повідомив правителя Таврії Каховського, що "заштатные церковники ныне к Вам отправляются для поселения в области, Вам вверенной, около четырех тысяч душ" (Известия ТУАК. - № 24. - С. 5).

Генерал-губернатор вимагав "принять нужные меры и старание о приготовлении им в Таврической степи удобных и выгодных для жилищ, угодий и хлебопашества мест, и все нужные к построению домов вещи по указному положению для таковых назначенные, туда доставить казенным коштом, снабдя и домостроительными орудиями; а по прибытию их туды приложить свое старание о действительном и порядочном оных поселении с доставлением им всех предписанных выгод и пособий, каковые мною обещаны сим поселенцам" (там само. - С. 5).

Для поселення в Таврію тоді прибули з В`ятської губернії 251 особа церковників, Казанської - 40, Ярославської - 151, Пензенської - 1 288, Рязанської - 897, Тамбовської - 149, Смоленської - 104, Псковської - 27, Воронезької і Харківської - 326. Усього - 3 233. Крім того, передбачалося пізніше переселити й тих 1 122 представника цього стану, котрі не з'явилися до відправлення (там са-мо. - С. 6).

І того ж таки року в Криму було розселено близько 4 тисяч церковників (там само. - Арк. 56).

Проте всі ці заходи не дали бажаного результату. За підрахунками С. Се-киринського, "российские переселенцы" наприкінці XVIII ст. становили трохи більше 13 відсотків сільського населення всієї Таврійської області (Секиринський С. А. Вказ. праця. - С. 86).

Великодержавну політику царизму стосовно того ж кримськотатарського народу поділяли далеко не всі представники російського народу. Підтвердженням цьому може бути книга Євгена Маркова "Очерки Крыма", яка вже у 1902 році втретє видавалася в Санкт-Петербурзі та Москві.

Чим цей твір може бути цікавим сьогодні широкому загалу читачів?

По-перше, в ньому дається глибокий історичний аналіз минулого Криму, зокрема татарської державності, а також розповідається про гірку долю цього народу в дореволюційний час. Адже сьогоднішні покоління, як і старше, знає лише про виселення кримських татар у 1944 році. Але воно було вже не першим в їхній історії. Перше відбулося після російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр., коли Росія, по суті, почала прибирати Крим до своїх рук.

Ось як про це пише Євген Марков:

"Після цього татарам, здалося, можна було й заспокоїтися: їм дали ханом Шагин-Гірея, який усе робив, щоб примиритися з європейською та християнською цивілізаціями: віддав Росії деякі фортеці, їздив у кареті, їв сидячи, наряжав свою гвардію в європейський одяг і навіть конфузився власної магометанської бороди, кінці якої ховав під широкий галстук. Звичайно, при такій люб'язності з європейською цивілізацією варто було переселитися з Бахчисарая до приморської Кафи. Але татари не поділяли смаку свого хана щодо бороди і відносно того, що він поступився фортецею гаурам. Вони обрали іншого хана, а Шагину довелося втікати. Із Керчі іде російське військо, щоб переконувати нащадків Чингіса у достоїнствах цивілізованого хана. 7 тисяч татар порубано поблизу Бахчисарая. Бахчисарай, Кафа знову взяті, знову спалені. Більша частина жителів Кафи побита за зраду. Інше татарське військо разом з новим Селімом-ханом побите біля Балаклави".

Починається переконання іншим способом. Суворову звеліли переселити з Криму всіх християн, тобто греків, вірменів, серед яких були найкращі ремісники і торговці Криму. Понад три тисячі осіб, найздібніших і найдіяльніших, переганяються 1778 року на береги Азовського моря, на землі між Бердянськом та Доном, багато їх гине дорогою жорстокої зими. Цілі округи спустошені. 8 квітня 1783 року - маніфест про приєднання Криму до Росії. Шагин-Гірей їде пенсіонером до Калуги, щоб звідти проїхати на Родос і одержати султанський шнурок на шию.

Прилучення татар до цивілізації нарешті почалося. У 1785 - 1788 роках тисячі татар, надто ті, що сусідили з портами, продають за дещицю свої землю та господарства і втікають до НатоліЇ, Румелії. Туди ж втікає багато мурз і всі родичі Гіреїв. Кримський суддя Сумароков, який був у Криму 1802 року, вважає, що переселилося близько 300 000, і переконує, що переселення відбулося волею Потьомкіна. Як би там не було, народонаселення Криму, якого було раніше понад 500 000, за першим переписом, зробленим 1793 року, дорівнювало 205 617 чоловікам обох статей та різного віку, в тому числі російське військо, козаки та чиновники і всі, російські та інші пришельці, які поселилися впро- довж десяти років з дня приєднання Криму. Власне татар налічувало трохи більше 60 000. Перепис був перевірений через три роки, відтак 1800 року, і тоді всіх татар було 120 000. Тим часом ще за Мініха одну фортецю Криму захищало 100 000 татар. Броневський каже, що військо татар за його часу (XVI століття) налічувало майже 130 000 воїнів і навіть більше. Відчутне виселення татар було також 1812 року, та про нього збереглися лише усні перекази.

Прихід росіян, змушений був визнавати М. Ден, "украй погіршив і так важкі умови господарювання в краї. Перший удар був завданий ще 1779 року - здійснене російським урядом примусове виселення 30 тисяч греків з території південного берега в Маріупольський повіт. Але найбільш вразливим виявилося для Криму внесення нових для нього суспільних відносин, що перебували у повній відповідності з багатозначними заявами маніфесту Катерини, внаслідок чого розпочалася масова стихійна міграція татар до Туреччини" (Ден Н. Крым. - М. - Л., 1930. - С. 21).

Це, в першу чергу, призвело до занепаду господарського життя Криму, внаслідок чого населення півострова стало ще більше залежати від постачання продовольства ззовні.

"В эту страну, населенную одними земледельцами, привозят из степей заперекопских, из Украины и даже из Великороссии коровье и постное масло, пшеницу и крупы, кожи, полотна, толстые сукна, цыновки, веревки и т. п." (Никольский П. От Крымского ханства до наших дней. - Симферополь, 1929. - С. 17).

Такий жалюгідний стан на півострові означав повний провал колонізаторської політики царизму за рахунок переселення великоросів. У той же час кримське господарство все-таки продовжувало існувати, оскільки вільне, хоч і нелегальне освоєння земель півострова втікачами заносило сюди головним чином українців. А тому насаджені в Криму урядовою політикою великороси тоді починали розчинятися в українській хвилі, яка весь час посилювалася і освоювала степ за допомогою більш раціонального українського господарювання і побутових навичок.

У звітах таврійських губернаторів на початку XIX ст. систематично підкреслювалася позитивна роль українського населення, яке володіло передовими на той час прийомами як у землеробстві, так і в тваринництві, в освоєнні степових просторів півострова. Так, в одному із звітів прямо вказується: "Близость Малороссии и жители, большею частию оттоль перешедшие, улучшили породу степных лошадей заводскими жеребцами" (Дружинина Е. Южная Украина. 1800 - 1825. - М., 1970. - С. 234).

Однак на той час територія колишнього Кримського ханства ще не була по-справжньому освоєна в плані хліборобства, а тому Таврійська губернія значною мірою продовжувала залежати від хлібних надходжень від своїх північних сусідів, особливо в неурожайні роки. Наприклад, коли 1824 року набіг саранчі спустошив посіви Таврії, то в її населення не вистачало хліба не лише для нормального харчування, але й для нового засіву. Від недоїдання в зимовий період загинуло багато худоби. Продаж хліба в містах півострова зовсім припинився, що поставило в надзвичайно скрутне становище їхнє населення. Адміністрація змушена була в черговий раз звертатися по допомогу до Катеринославщини і Херсонщини. Для полегшення продовольчої кризи в цих губерніях закупили близько 3 тисяч четей проса, а коли з приходом весни відновився стабільний рух, розпочали підвозити хліб з північних губерній України (там само. - С. 246).

Власного хліба, підкреслює видатний російський дослідник О. Дружиніна, в Таврійській губернії не вистачало. А на нього був великий попит як серед місцевих жителів, так і серед розквартированого тут царського війська; крім того, збіжжя було вигідно експортувати через кримські пор-ти - треба було лише доставити його до чорноморських берегів. І спочатку головними постачальниками зерна в Крим стали українські чумаки, котрі приїжджали сюди за сіллю з прилеглих хліборобських губерній (там само. - С. 326).

Збільшення експорту українського хліба через чорноморські порти давав можливість розвиватися народногосподарському комплексу Північного Причорномор'я, в тому числі і Криму, швидкими темпами. Скажімо, якщо в 1802 році частка південноукраїнської пшениці в загальному обсязі її експорт- ної торгівлі через чорноморські порти становила 43,3 відсотка, то в 1817-му - 69,2, а 1822-го вона сягнула вже 96 відсотків загальноросійського продажу за кордон (там само. - С. 339).

УКРАЇНА ЯК БАЗА ЧОРНОМОРСЬКОГО СУДНОБУДУВАННЯ

Однак не тільки кримський експорт залежав від надходжень з України. Зрештою, і флот Російської імперії на Чорному морі будувався українськими руками, починаючи ще з заснування корабельної верфі на Хортиці в 1738 році (Сергійчук В. Морські походи запорожців. - К., 1992. - С. 58).

Провідна роль у суднобудуванні на Чорному морі з кінця XVIII століття належала українським містам Херсону та Миколаєву. І тут основний тягар у розвитку цієї галузі взяли на себе колишні запорожці та вихідці з навколишніх областей. Наприклад, поіменний реєстр переселених до Херсона в 1779 - 1780 роках однозначно засвідчує, що саме українці склали основу колективу тамтешніх суднобудівників (Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. XIV. - Спр. 6047. - Арк. 1).

А один з іноземців, листи якого французькою мовою від 1808 року знайдено в Британській бібліотеці, стверджував, що з Миколаєва, де розташовувалися тоді склади і магазини Чорноморського флоту, він не побачив жодного лінійного корабля в добудові: як тільки їх добудовують, вони негайно відправляються до Севастополя (Письма о Крыме, об Одессе и Азовском море. - М., 1810. - С. 40).

Серед описів Криму першої половини XIX ст. цікава згадка про подорож французького маршала Мармона 1834 року. Він згадував корабельні доки в Севастополі, які тоді якраз будувалися. З інших джерел знаємо, що там працювало найбільше українських майстрів і ремісників корабельного будівництва, переважно з колишніх запорожців. Далі Мармон казав про фабрику смушків в Євпаторії, добування солі з соляних озер поблизу Євпаторії і Перекопу. Про Керч писав, що щорічно там переходило 400 кораблів, згадував також рибний промисел і консервацію риб "голландським способом". Закінчив він опис Керчі так: "Зо всіх приємностей, якими нас оточували, я був особливо зворушений козацькою піснею і найбільш прекрасні голоси співали сумні, меланхолійні пісні, наповнені солодкою мелодією" (Січинський В. Вказ. праця. - С. 22).

Засвідчуючи мову моряків-чорноморців, російський офіцер М. Берг 1855 року писав: "Говорили матросы плохо, особенным южным говором, похожим на малороссийский" (Берг Н. Из крымских заметок. Отд. оттиск. - Б/м. и д. - С. 6).

До речі, подібні спостереження зафіксовано і на початку XX століття. Так, один з російських мандрівників півостровом стверджував, що "в матросском языке слышится характерный южнорусский акцент" (Кривенко В. На окраинах. - СПб., 1901. - С.15).

УКРАЇНСЬКА БІЛЬШІСТЬ КРИМУ

Коли в литовський період історії України, до певної міри, встановлюються мирні торговельні взаємовідносини України з Кримом, то вже в XV ст. починається жорстока боротьба з кримськими татарами. Відомі погроми Києва татарами за намовою Москви в 1482 році, Поділля в 1485 - 1487 рр., Галичини 1498 р., також Київщини, Волині, Чернігівщини та інших земель кінця XV і протягом цілого XVI ст. Одначе у межичассі налагоджуються і торговельні зв'язки. За посередництвом Криму до корінної України приходить східний крам, з Малої Азії, Сирії, Арабії, Індії переважно через Кафу. З другого боку, західноєвропейський крам іде через Україну на Крим і далі на схід, особливо тканини, папір, скло, металеві вироби. З українських товарів - шкіра, лій, збіжжя, віск, мед, дерево.

Загроза татар з цілого Північного Чорномор'я і особливо з їх кримських центрів зумовлювала появу оборонних засобів в Україні. Постійні напади на мирне хліборобське населення України були однією з головних причин постання Запорозької Січі і завзятої боротьби з татарами.

Під час тієї жорстокої боротьби український народ поклав велику кількість жертв. Україна втратила величезну кількість своїх жителів, які як ясир були виведені до Криму. Литовський посол Михайло Литвин занотовує у своєму щоденнику, що коли він в'їжджав до головного невільницького ринку Криму - Кафи, то був здивований безперервним рухом українських невільників. Місцевий збирач податків допитувався в нього: "Звідки береться така сила людей і взагалі, чи лишилися ще люди в Україні?" (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1881. - В. І . - С. 45).

Ці страхітливі часи знайшли відображення і в народній творчості українців:

Зажурилась Україна, що нігде прожити,

Витоптала орда кіньми маленькії діти.

Ой маленьких витоптала, великих забрала,

Назад руки постягала, під хана погнала...

Рятівниками українських невільників у Криму могли стати лише козаки, які прославились своїми морськими походами. Маємо численні звістки про напади козаків на Крим 1502 й 1503 років, похід Дашкевича 1523 року, що знищив багато татаро-турецьких баз. Середина XVI ст. ознаменувалася спустошенням Тягині і Очакова в 1545 р., походом Дмитра Вишневецького на Крим 1556 р., нападом на Козлов (Євпаторію) в 1567 р., здобуттям Наливайком Тягині в 1595 р. Величезна кількість морських походів на Крим припала на початок XVII ст., а саме - на роки 1601, 1602, 1605, 1606. На Перекоп нападали в роках 1608 і 1609. Особливо успішні морські походи запорожців на Кафу були в роках 1613 - 1620. Славне було здобуття Кафи 1616 р. під проводом гетьмана Конашевича-Сагайдачного, коли з татарських в'язниць були звільнені бранці. Далі відомі походи на Перекоп 1623 р. і Кафу 1624 р.

Були часи, коли Україна з Кримом укладали союз проти Туреччини, бо васальна залежність кримських ханів від Османської Порти не служили на користь кримчанам. Наприклад, відоме порозуміння Шагін-Гірея з гетьманом Михайлом Дорошенком, коли протягом цілого 1624 р. запорозький флот нападав на турецькі галери. По-друге, про їхню "співпрацю" свідчить те, що М. Дорошенко був під Бахчисараєм в 1628 році, де і загинув у боротьбі за кримські інтереси. Непевне становище Криму поміж сусідніми державами не раз приводило кримських татар до спільних угод з Україною, особливо коли Україна виборювала собі фактичну незалежність.

Цікавою була форма розрахунків між обома сторонами. Відомо, наприклад, що кримський хан аби задовольнити козаків, коли вони прийшли на допомогу татарам, позабирав навіть у московських послів коней усіх "и раздал черкасам" (Савелов Л. М. Из истории сношений Москвы с Крымом при царе Михаиле Федоровиче. - Симферополь, 1906. - С. 70).

Московські посли донесли до свого царя, що козаки запорозькі їм заявили тоді: "Теперво де мы Крым проведали, прежде всего мы неведали, чаели, что Крым крепкое место и крымские люди бойцы, ажно-де Крым хуже деревни, и крымские люди худы, битца не умеют, теперво мы Крыму помолчим, что царю и калге правду дали и жалованье у них взяли, а вперед де Крым Божий наш будет; в Крыме никаких крепостей нет и прити в Крым водою й сушею мочно, а моря от Бакчисарай близко, из Бакчисарая видеть на моря, на лета де мы придем половина морем, а другою половиною конми на Перекоп сухим путем и Крым де пришед, возмем; в Московском де государстве не такие городы имали крепкие и людные и Московские перед Крымскими бойцы" (там само. - С. - 98).

Україна від середини XVII ст. дуже часто укладала з Кримом союзи в боротьбі проти Польщі і Московії. Відомий успішний похід українського війська через Перекоп до Бахчисарая в 1628 році на захист Шагін-Гірея від московських військ під проводом Кантеміра. Другий морський похід запорожців в союзі з Кримом проти турків 1629 року, ще більше скріпив цей союз, хоч і недовговічний.

Розвиток українського козацтва з самого початку його зародження супроводжувався постійними контактами з кримськими татарами. Ось чому, піднімаючи всенародне повстання проти Речі Посполитої, обраний за Старшого Війська Запорозького, Богдан Хмельницький не міг залишити поза увагою ставлення Бахчисарая до цієї проблеми. Адже від поведінки хана значною мірою залежав успіх майбутньої кампанії. Скажімо, навіть його нейтралізація давала можливість убезпечити тил з півдня.

Але для Богдана Хмельницького, як доброго знавця військового мистецтва, поряд з цим не менш важливо було заручитися збройною підтримкою Криму. Бо, розуміючись на тактиці і стратегії, вміючи своєчасно користатися фортифікаційними засобами, знаючи, коли залучити артилерію, піхоту, а коли слід перейти до оборони, він добре усвідомлював, що для того, щоб воювати з польською кіннотою, козацтву бракує ще власних сил і вміння. Проти важкої польської кавалерії успішно могла виступити татарська, хоч вона й була легкою.

До речі, зарубіжний дослідник М. Мельник, котрий вважає, що "Богдан Хмельницький переоцінив могутність Польщі, тому великим питанням остається справа, чи у визвольній боротьбі козацької України проти Польщі він мусів брати до помочі татарської орди", і сам зрештою визнає, що українському гетьманові "бракувало кінноти, яку давали татарські орди" (Мельник М. Україна і Крим в історичних взаєминах // Визвольний шлях. - 1982. - Ч. 8. - С. 1005 - 1006).

Майбутній успіх вимагав зламати стратегію і тактику козацького війська, яка до того, як правило, полягала у відсиджуванні в укріпленому таборі. А стимулом до розвитку нових військових прийомів, як не дивно, могла послужити татарська кіннота. Вже тільки її присутність гнітюче впливала б на моральний дух польської шляхти і піднесено - на повстанські маси.

Завдання полягало в тому, аби поєднати найкращу в Європі козацьку піхоту з сильною татарською кавалерією, що водночас убезпечило б тил України. Тому укладення договору з кримським ханом було одним із перших і найважливіших кроків Богдана Хмельницького.

Уже наприкінці січня 1648 року запорозькі посли на чолі з досвідченим полковником Яцьком Клишею прибули до перекопського намісника Тугай-бея, котрий виїхав разом з ними до Бахчисарая брати участь у переговорах про укладення козаками та кримським ханом військового союзу проти Речі Посполитої. Іслам-Гірей пообіцяв продовжити розмову після того, як запорожці умовлять донських козаків припинити напади на кримські улуси (Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. - К., 1991. - С. 145).

Наприкінці березня 1648 року до Бахчисарая приїхало друге козацьке посольство, до складу якого входили Богдан Хмельницький з сином Тимошем і Кіндрат Бурляй. Маючи офіційне повноваження Січі, гетьман, спираючись лише на 2 500 запорожців, міг вести переговори з правителем Криму про участь орди у військових діях проти Речі Посполитої. І хоч на боці Богдана Хмельницького збройна сила була поки що невеликою, однак він розраховував на успішне завершення переговорів, оскільки становище, яке склалося в Криму, змушувало хана пристати на пропозицію старшого дніпровської вольниці. По-перше, Іслам-Гірея до цього підштовхували його ж мурзи, котрі не бачили іншого виходу поліпшити життєві умови татарського населення, як поживитися у війні проти Польщі. По-друге, згода Хмельницького залишити сина в заклад також давала хану надію хоч на якусь здобич. За таких обставин і був укладений у Бахчисараї українсько-татарський договір (там само. - С. 146 - 147).

Одночасно треба підкреслити: сам Іслам-Гірей спочатку не пішов в Україну, а доручив 4 000 татар перекопському намісникові Тугай-беєві, котрого запідозрив у змові проти себе. Розрахунок був простий: якщо поляки розіб'ють Хмельницького і відділ Тугай-бея, то буде на кого перекласти відповідальність за подання допомоги козакам - на самоправність мурзи. Крім цього, хан не жалкував би і за Тугай-беєм, коли б той не повернувся до Криму з походу (там само. - С. 147).

Участь татарського війська значною мірою вплинула на результат бою на Жовтих Водах. Користуючись фактором раптовості, Тугай-бей завдав у перші ж хвилини бою великих втрат полякам. Як вважає авторитетний дослідник військового мистецтва Хмельниччини І. Стороженко, "Тугай-бей блискуче виконав завдання, яке покладалося на нього як командира передового загону української армії. У поєднанні з тактичною розвідкою він зустрів ворога, вступив з ним у бій, примусив його зупинитися і перейти до оборони, чим забезпечив прикриття головних сил української армії для їх виходу і розгортання в районі битви, а також створив умови для оточення і розгрому супротивника. Після того, як атаки татарської кінноти на польське військо, яке прикривалося возами у поєднанні з мушкетно-артилерійським вогнем, стали неможливими, Тугай-бей зосередив всі свої зусилля на бойовій розвідці та інформаційній ізоляції С. Потоцького, а також очікував Б. Хмельницького, який рухався на чолі українських головних сил" (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. - Дніпропетровськ, 1996. - Кн. 1. - С. 122 - 123).

Розбивши польське військо на Жовтих Водах, український гетьман не став чекати приходу хана з "військом ісламу", як той просив його, а вирішив скористатися деморалізацією шляхти і продовжити її розгром, що і відбулося під Корсунем. Цього вдалося домогтися завдяки активним діям кримськотатарського війська. Воно разом з українськими козаками успішно провело під час маршу охоронну, а також бойову розвідку навколо польського табору під Корсунем.

Кримський хан Іслам-Гірей не встиг узяти участі в Корсунській битві, але "просування його орд сприяло створенню оперативної обстановки на користь Б. Хмельницького і негативно вплинуло на моральний стан польського війська" (там само. - С. 168).

Богдан Хмельницький, повідомивши Іслам-Гірея про новий успіх, попросив "ханской ясности прислати наскорі ко мні орди єще тисяч зколко", бо "поневаж получилем відомост, же поляки около Висли знову збираються і великі войска свої на мене приготовляют" (Документи Богдана Хмельницького. - К., 1961. - С. 37).

1 червня 1648 року хан прибув з великою ордою до Білої Церкви, де зустрівся з Богданом Хмельницьким, а наступного дня вони провели спільний парад українських і татарських військ з нагоди одержаних перемог.

Повертаючись до Криму, Іслам-Гірей на прохання Хмельницького залишив біля нього Тугай-бея з 15-тисячним військом, яке кочувало на Синіх Водах, тримаючи постійний зв'язок з українським гетьманом (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. - М., 1954. - Т. II, - С. 46 - 47).

На цей час, необхідно зазначити, звістки про перемоги українсько-татарських сил розійшлися далеко за межами України. Скажімо, 18 липня 1648 року паризька "Gazette de France" опублікувала повідомлення свого кореспондента з Данціга: "Наймогутніші польські магнати, щоб урятуватися від Татар і Козаків, утекли до Молдавщини... Найновіші вістки твердять, що повстанці, Татари й Козаки посунулися аж на чотири милі від Ярослава..." (Триста років тому в Україні. За паризькою газетою "Gazette de France"// Україна (Париж). - 1949. - Ч. 1. - С. 35).

Про те, що Богдан Хмельницький враховував кримськотатарський фактор, свідчить і його сподівання на силу орди в битві під Пилявцями - до приходу хай і невеликого її відділу він не розпочинав генерального бою. А коли татари наблизилися, то гетьман вислав кілька полків для їхньої урочистої зустрічі, після чого в козацькому таборі допізна чулися гарматні та мушкетні салюти, що психологічно впливало на поляків (Стороженко І. Вказ. праця. - С. 203).

І, звичайно, гетьман прислухався до думки татарських воєначальників. Так, рішення про похід на захід після Пилявецької перемоги ухвалювалося на козацькій раді за участю Тугай-бея (Сергійчук В. Вказ. праця. - С. 156).

Остаточну свою оцінку українсько-кримському військовому союзові Богдан Хмельницький дав на переговорах з польськими комісарами в Переяславі в лютому 1649 року: "Виворочу вас всіх ляхов вгору ногами і потопчу так, що будете под ногами моїми: на остаток вас цареві турецькому в неволю поддам... Грозите мі шведами - і ці будуть мої, а хоч би не билі, любо би їх било п'ятсот, шістьсот тисяч, не змогут руської запорозської і татарської сили... Буду мати двісті, триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Тугай-бей близько мене єсть, мой брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готов все учинити, що я захочу. Зараз вічна наша козацька з ними приязнь, которой світ не розірве" (Воссоединение Украины с Россией. - Т. II. - С. 117 - 118).

Саме там, на переговорах у Переяславі, Богдан Хмельницький підкреслював важливість свого союзу з Кримом, акцентуючи на ньому перед польськими послами, а також утверджуючи плани українського державного будівництва: "За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи. Туди я загоню болш можних ляхів, дуків і князів. А будут ті за Віслою брикати, знайду я їх там певне. Не постоїт мі нога жадного князя і шляхотки тут, в Україні..." (там само. - С. 118).

Підкреслюючи значення українсько-татарського союзу для розуміння подій 1649 року, зокрема Зборівської битви, яка завершилася підписанням однойменного договору, треба зазначити: поширену в українській історіографії думку про припинення бою через зраду кримського хана намагається спростувати вже згаданий І. Стороженко. Він, зокрема, вважає, що саме Богдан Хмельницький припинив Зборівську битву, примусивши до цього Іслам-Гірея (Стороженко І. Вказ. праця. - С. 228 - 231).

Звичайно, ця думка І. Стороженка вимагає всебічного і ретельного вивчення, але, як би там не було, муси-мо погодитися, що від позиції кримського хана залежав підсумок битви.

Не міг Богдан Хмельницький відмовитися від татарської допомоги і в подальшому, бо до цього спонукала його нетривкість миру з Польщею. Так, 15 квітня 1650 року до Бахчисарая прибули козацькі посли з проханням до хана, "чтоб он шол опять в литовскую землю к ним на помочь". А через тиждень знову на аудієнції в хана були "из Запорог 2 человека черкас, чтоб царь шол к ним на помочь, а король де на них идет со многими людьми" (Сергійчук В. Вказ. праця. - С. 17 - 19).

Особливо ж гостро постало питання про татарську допомогу наприкінці того року, коли стало відомо про рішення польського сейму продовжувати війну проти українського народу. Зважаючи на це, новорічна козацька рада постановила просити військової допомоги в кримського хана, до якого одразу ж після її закінчення відбули посли (там само. - С. 186).

Розраховуючи на прихід кримського хана з ордою, Богдан Хмельницький 4 січня 1651 року навіть застерігав листовно польського короля Яна-Казимира, що в разі агресії шляхті буде дано належну відсіч. Мовляв, з кримським ханом уже укладено "нерозривну приязнь", тож хай польське військо не наближається до прикордонної лінії і не розквартировується в Україні (там само. - С. 186).

Про серйозність підготовки українського гетьмана до кампанії 1651 року з урахуванням татарської допомоги свідчать нові й нові посольства як до Бахчисарая, так і до прикордонних мурз та турецького султана, котрий міг впливати на них. Наприклад, 9 січня було відправлено посольство до Очакова, 15 лютого в Бахчисараї бачили "черкас дву человек, которые присланы от гетмана Богдана Хмельницкого в Крым в гонцех в четвертые... прислал де их гетман Богдан Хмельницкий к царю просить воинских людей для того, что идут на них, на черкас, польские и литовские воинские многие люди, гетман Радивил, да паны большие Потоцкий да Кисель, да с ними ж де идут на них шведские немцы..." (там само. - С. 186).

Як відомо, сподівання на підтримку кримського хана виявилися марними, оскільки він полишив поле бою під Берестечком, спричинивши цим важку поразку української армії і принизливий Білоцерківський мир. Однак з огляду на постійні відмови московського царя подавати збройну допомогу єдиновірному православному укра-їнському народові, на неприйнятні умови надання її з боку турецького султана, Богдан Хмельницький був змушений знову й знову звертатися до Бахчисарая.

І хоч після зриву татарами переможного бою під Жванцем восени 1653 року Богдан Хмельницький пішов на союз з Москвою, погодившись на "Березневі статті", він аж ніяк не відмовлявся від стосунків з Кримом. Так, гетьман не тільки відправляв своїх послів до хана, аби заручатися його підтримкою, а й діяв у цьому напрямкові через московського царя. Зокрема, на прохання з Чигирина, цар наказував донським козакам: якщо татари допомагатимуть запорожцям проти Польщі і Литви, "и вы б на Крымские улусы степью и Черным морем не посылали и задоров с ними не чинили. А будет крымский хан вправде своей не устоит, а учнет посылать на наши Черкаские или иные украинные городы войною, и вы б, атаманы и казаки, прося у Бога милости, также над Крымским юртом промышляли, сколько вам милосердний Бог помочи подаст" (Русская историческая библиотека. - СПб., 1913. - Т. 29. - С. 788).

Наприкінці квітня 1654 року Іслам-Гірей, прийнявши козацького полковника Семена Савича, намагався відмовити Військо Запорозьке від союзу з Москвою, докоряючи: "Як же це ваш (гетьман, - В. С.) і всі ви, козаки, забули мою приязнь і раду?" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. - СПб., 1878. - Т. 10. - С. 589).

Кримський хан спробував відмовити Україну від союзу з Москвою ще раз, приславши до Чигирина Алкаса Когіту. Однак Богдан Хмельницький не дав йому надій на це, розуміючи, що татари можуть увійти в союз з поляками проти України: "А як хан на нас з ляхами прийде, або людей пришле, ми як з неприятелем боротися будемо, на землі і на водах, скільки бог дасть помочі і розуму" (Грушевський М. Історія України-Руси - К., 1928 - Т. 9 - Ч. 2. - С. 897).

Справді, Богдану Хмельницькому до кінця життя довелося воювати з кримською ордою, оскільки татари відмовилися від союзу з Україною і, прийшовши на наші землі вже спільниками Речі Посполитої, завдали багато горя й страждань українському народові. В 1654 - 1657 ро-ках кримськотатарський фактор працював проти України - аж до обрання гетьманом Івана Виговського.

Новий гетьман різко змінив вектор зовнішньої політики Української держави, активно відроджуючи відносини з Бахчисараєм. На думку сучасного московського історика Г. Саніна, "політика Виговського вже восени 1657 р. починає набувати антиукраїнського і антиросійського характеру. Виношуючи зрадницькі ідеї повернення України під владу Речі Посполитої, Виговський підтримує мирні відносини з Кримом уже з іншими цілями, ніж ті, які були в Б. Хмельницького. Якщо старий гетьман ставив завдання нейтралізації і при можливості союзу з ханом проти польсько-литовської шляхти, то Виговський націлює цей союз на боротьбу проти козаків і селян, які піднімалися на повстання" (Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века. - М., 1987. - С. 229).

З таким твердженням важко погодитися, оскільки Г. Санін не пояснює, хто інспірував антигетьманські виступи в Україні, котрі змусили Виговського звернутися за допомогою до татар.

З іншою тезою цього автора, що Виговський шукав підтримки в Бахчисараї, розраховуючи використати татарську збройну силу в боротьбі проти Московської держави, можна погодитися, бо гетьман і старшина остаточно зрозуміли справжні наміри православного царя, коли той на п'ятирічні настійливі прохання надати допомогу в боротьбі проти католицької Польщі відповів спробами перетворити Україну за допомогою підступів і збройної сили на свою вотчину.

Але одразу після свого обрання Іван Виговський не збирався закликати орду на українську землю. У своєму листі до хана від 10 вересня 1657 року гетьман так викладав мотиви відновлення стосунків з Кримом: "А я, помня то, что с вашею ханскою милостью в близком пребываем соседстве и имеючи с тобою доброе знакомство, к тому идучи дорогою предков наших, что всегда в приятстве жили с вашею ханскою милостью, как и предки вашей ханской милости, чего желаем себе, чтоб и мы в том же неотменно с вашею ханскою милостью пребывали приятстве и присяжном братстве, о чем если изволение вашей ханской милости, изволь известить через свой лист" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - СПб., 1872 - Т. 7. - С. 181).

Ніякого конкретного плану закликів кримських татар проти українських козаків і селян, як бачимо, не було. Зрештою повстання вибухне аж у січні 1658 року, а до того часу Виговський намагатиметься порозумітися з бунтівниками. Але коли він зрозумів остаточно, що за їхніми спинами стоїть Москва, то звернувся до кримського хана по допомогу. Крок цей був вимушеним для гетьмана, але він свідчив про усвідомлення козацькою старшиною необхідності мати на той час більш лояльного союзника української самостійної державності, ніж Москва.

З прибуттям орди, як стверджував В. Герасимчук, "фатальний крок, зроблений Богданом Хмельницьким і самим Виговським, був направлений, і узли, які лучили його з Москвою, перетяв гетьман ще в цвітні" (Герасимчук. В. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки НТШ. - Т. 87. - С. 58).

Цілком можливо, що до союзу саме з кримським ханом українських провідників певною мірою підштовхувало й те, що тогочасне кримське населення було тісно пов'язане своїм походженням і побутом з Україною.

І це не є перебільшенням. Усі татари, підкреслював сучасник, "з жад-ністю шукають собі дружин полонянок... Саїн-Гірей народився від християнки й одружений на християнці..." (цит. за: Лохвицкий А. О пленных по древнему русскому праву (XV, XVI, XVII века). - М., 1855. - С. 6).

Коли наших співвітчизників вивозили на продаж, аукціонери кричали, що "це раби найновіші, прості, нехитрі, тільки що привезені з народу королівського, а не московського... Московське плем'я вважається в них дешевим як підступне і обманливе..." (там само. - С. 6).

Перепис населення півострова 1666 року є надзвичайно важливим джерелом до вивчення проблеми творення українського Криму. Перебуваючи тоді в хана, турецький мандрівник Евлія Челебі став свідком збирання данини, що супроводжувалася переписом жителів. Ось тоді й виявилося, що в усіх 24 округах на півострові "ясиру козацького там чотирикратно по сто тисяч" (Челеби Е. Книга путешествий. Походы с татарами и путешествие по Крыму (1641 - 1667). - Симферополь, 1996. - С. 172).

Таке повідомлення, мабуть, самого Челебі приголомшило, але він змушений був визнати: "Справді, хай хоч камінь трісне, але в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а крім війська є ще сто тисяч прихильників Пророка, але ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч" (там само. - С. 172).

Правда, його як одновірця кримських татар непокоїло те, що "якби все-таки - хай помилує Аллах - така кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б вверх ногами. Але завдяки благословенням, які від чудес Мухамеда Мустафи (тобто, Аллаха, - В. С.) спадають, бунтувати вони не здатні зовсім" (там само. - С. 172).

Данину від ста тисяч кримських татар і чотирьохсот тисяч запорозьких козаків, продовжував Челебі, дарував хан своїм мурзам і воїнам. А ще від трьохсот тисяч полонених збір ішов на інші витрати бюджету Кримського ханства. І серед останньої групи ясиру Челебі конкретно вказував на сто двадцять тисяч невільниць, назвавши їх у турецькій мові "дівками", тобто українськими дівчатами. А крім них, налічив ще двісті тисяч українських хлопців (там само. - С. 172).

Таким чином, Евлія Челебі чітко вказував принаймні на 720 тисяч осіб українського населення в Криму за ханським переписом 1666 року.

І перебільшення в цьому не треба вбачати, оскільки навіть неповні підрахунки показують, що з тих двох з половиною мільйонів українців, котрих татари й турки вивели з рідної землі, половина мала залишитися в Криму (Дашкевич Я. Україна вчора і нині. - С. 103).

Як же склалася подальша доля українського етносу в Криму?

Доводиться з гіркотою визнати, що тероризоване постійними набігами запорожців, особливо у 70-ті роки XVII ст. на чолі з безрозсудним Сірком, котрий нищив усіх, хто не хотів повертатися в Україну, українське населення почало масово переходити в магометанську віру й розчинилося в мусульманському світі.

У ЄДИНОМУ ЕКОНОМІЧНОМУ ОРГАНІЗМІ

Політика гетьмана І. Мазепи враховувала послаблення Туреччини і занепад Кримського ханства і була спрямована на опанування побережжям Чорного моря і Криму, яке було заповітною мрією багатьох поколінь українських патріотів, починаючи зі старокняжих часів. І. Мазепа проводив фортифікацію Чорноморського побережжя та розбудову корабельного будівництва. Похід гетьмана Мазепи і Голіцина 1687 і 1689 рр. і здобуття Кизикермена та інших турецьких фортець у долішньому Дніпрі в 1695 р., Азова в 1696 р. та похід 1697 - 1698 рр. на самий Перекоп, поставили під загрозу і значно послабили становище кримських татар. "Europaeishe Fama", - важливий щорічник, що був віддзеркаленням думки поважних хроністів і достойників при королівських дворах Європи (за 1704 рік) писав про ці походи, що хоч московський полководець Голіцин мав там 50 000 людей, "то він все-таки дав себе намовити турками і французами на нечувану зраду", тоді як "все це хитрий Мазепа добре доглянув і своїм дипломатичним хистом порізнив цього Голіцина з його людьми і випер його з краю" (цит. за: Січинський В. Крим. - С. 18).

Але чи не найголовнішим кроком гетьмана Мазепи у той час була таємна спроба увійти в союз з Кримом, використовуючи постать Петрика, котрий уклав 1692 року договір з ханом.

Цей документ засвідчив підтримку Кримським ханством прагнення України бути рівноправним суб'єктом міжнародного права, визнаючи її таким. Основний пакт, писав О. Оглоблин, - "це обов'язок Кримської держави допомогти Україні "для отобрания от московской власти Малороссийской Украины" (Оглоблин О. Українсько-кримський договір 1692 року // Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Нью-Йорк). - 1957. - Ч. 2. - С. 22).

Розвиваючи цю думку, О. Оглоблин зазначав, що договір був вираженням чіткої "концепції державної самостійности України", яка прагнула незалежності й соборності і "добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 року був безперечним доказом того, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою, до рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 року і навіть перекреслення переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 року, укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком (Петриком), у своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовкою Мазепиного виступу проти Москви в 1708 році" (там само. - С. 20).

Проте треба сказати, що окремі статті цієї угоди свідчать про інтеграційні плани обох сторін, які прекрасно усвідомлювали: без тісних економічних взаємин цей союз не може мати майбутнього. Тому окремо застерігалося право української людності добувати сіль і виловлювати рибу в пониззі Дніпра без оплати, а також вільно торгувати - українським купцям на всіх землях Кримського ханства, а кримським - в Україні (там само. - С. 22).

Протягом турецької війни 1735 - 1738 років, крім 50 000 українського суходільного війська, під час облоги Козлова (Євпаторії), Балаклави і Кафи, обслуговуючи "російський флот", у війні брали участь морські козаки. В 1736 році при здобуванні Бахчисарая воювало 16 000 гетьманського війська і 4 000 запорожців.

Зрештою, здобуття цілого українського Причорномор'я і Криму в кінці XVIII ст. було заслугою головним чином українського війська, тоді як московські частини йшли переважно слідами українських козаків. Після ліквідації Запорозької Січі Російська імперія, передбачаючи війну з Туреччиною, була змушена в 1776 р. наново організувати чисто українське військо з українською старшиною і цілим запорозьким устроєм, бо тільки українські козаки могли стати основною збройною силою Росії у війнах за опанування Північного Причорномор'я.

Для Росії найважливішим у цьому регіоні, звичайно, було завоювання Криму. І плани про це давно виношувалися у творців Третього Риму. Ще як тільки Катерина II коронувалася російською імператрицею, з'явилися проекти, в яких доводилася необхідність і неминучість приєднання Криму. Тодішній канцлер граф Воронцов серед інших важливих напрямків російської політики підказував їй: "...А на будущее время для России желать надобно, чтобы приобретением полуострова Крым или Донского устья, или какого-нибудь другого места удобного, к содержанию флота на Чёрном море доставить себе на оном твёрдое основание, и тем азиатские и другие ближние к тому морю европейские области Порты Оттоманской, также г. Константинополя, и вообще турок и татар содержать в страхе и под законами, а тамошню коммерцию обратить в свою пользу, и оную распространить с полуденной стороны Европы" (Уляницкий В. Босфор, Дарданеллы и Чёрное море в XVIII в. - М., 1883. - С. 142).

Тоді ж з'явилася записка "О Малой Татарии". В ній, до речі, вказувалося, що "полуостров Крым местоположением своим столько важен, что действительно может почитаться ключом российского и турецкого владения; доколе он остается в турецком подданстве, то всегда страшен будет для России, а напротиву того, когда бы находился под российскою державою, или бы ни от кого зависим не был, то не токмо безопасность России надёжно и прочно утверждена была, но тогда находилось бы Азовское и Чёрное море под её властью, а под страхом ближние восточные и южные страны, из которого неминуемо имела бы она между прочим привлечь к себе всю коммерцию" (там само. - С. 142 - 143).

Однак протягом шістдесятих років XVIII ст. до втілення цього задуму в життя не поверталися.

Ще одним із таких документів, що передбачав у майбутньому завоювання Росією Криму, був проект "Об отложении Крымских татар от зависимости турецкой", підготовлений 1770 року міністром закордонних справ графом М. Паніним і головним урядовцем на українських землях П. Рум'янцевим-Задунайським. Здійснення цього плану покладалося на командуючого Українською армією князя В. Долгорукова, а після його від'їзду до Москви - на правителя Харківського намісництва Є. Щербиніна. Та й він не зміг досягнути поставленої мети, хоча й вів тривале листування з впливовими кримськими мурзами (Записки Одесского общества истории и древностей. - Одесса, 1881. - Т. XII. - С. 249).

Лише із вступом П. Потьомкіна на посаду Катеринославського військового генерал-губернатора справа почала наближатися до реального втілення. Але головним рушійником цієї ідеї став граф Олександр Безбородько, котрий мав великий вплив на Катерину II, постійно перебуваючи біля неї як її "перший секретар".

Будучи родом з Чернігівщини, він постійно приділяв увагу історії України. Саме завдяки його сприянню Василь Рубан зміг видати 1778 року свою "Историю Малороссии". Спільна любов до України з'єднала їх для видання цієї історичної праці, чим Безбородько дуже гордився. В листі до батька 31 березня 1778 року він, зокрема, зазначав: "Имея честь представить Вам Краткую летопись Малой России по 1776 год..., изданную надворным советником Рубаном, приношу я дань, справедливо Вам, яко во многих случаях прямую любов к тому краю, любезной Отчизны нашей, доказавшему и которого всегда усердные простиралися старання, чтоб дела и обстоятельства, слава и честь предков ознаменяющие, извлечены были из забвения. Из предисловия вы, милостивый батюшка, усмотреть изволите, что к изданию сей книги поострил я г. Рубана не одними советами, но и в разсуждении последних времен и самыми достоверными от меня известиями, от меня ему сообщенными" (Сборник Русского исторического общества. - СПб, 1879. - Т. 26. - С. 46).

Важко сказати сьогодні, що підштовхувало Безбородька як доброго знавця минулого рідної України на цей крок - бажання назавжди усунути загрозу татарської небезпеки для свого народу, як і для всієї Росії, чи усвідомлення, що Крим буде поступово втягнутим в живе тіло українського територіально-господарського організму, і запорожці, які 1775 року були позбавлені своїх вольностей, візьмуть активну участь у колонізації півострова.

Саме після ліквідації Запорозької Січі Олександр Безбородько підготував свою працю "Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятого века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся", в якій дав розгорнуту хронологію ординських набігів на українські і московські землі, підкреслюючи: "Россия с двести лет как страдает и разные разорения претерпевает, особливо Малороссия" (там само. - С. 369).

На відміну від проекту Орлових, в якому передбачалося широке завоювання навіть Грецького архіпелагу, Безбородько був більш реалістичним, вважаючи, що "Россия не имеет нужды желать других приобретений как 1) Очакова, 2) Крымского полуострова и 3) одного, двух или трех островов в Архипелаге для пользы и нужды по торговле" (там само. - С. 369).

При цьому він підкреслював, що "покорение ныне Крыма, конечно, гораздо менее труда будет стоить, особливо если заблаговременно приняты к тому будут меры и способы" (там само. - С. 370).

Як свідчив у своїй автобіографії Безбородько, наприкінці 1777 року він запропонував ці роздуми дипломату Бакуніну, "которому от Ее Величества поручено было сочинение наставления фельдмаршалу гр. Румянцеву, что независимость татар в Крыму ненадежна для нас, и что надо помышлять о присвоении сего полуострова" (там само. - С. 444).

Очевидно, з огляду на цю ситуацію і викристалізував документ 1778 ро-ку, - що подається в перекладі на українську: "Рассуждение Российского патриота о бывших с татарами делах и войнах, и о способах, служащих к прекращению оных навсегда" (Изв. ТАУК. - № 56. - С. 7 - 11).

"Якби небо не зглянулося над Росією і не пустило на світ мудрого й хороброго царя Івана Васильовича, - розмірковує цей "патріот", - то, можливо, що й донині ще змушені були б росіяни давати татарам данину. Із чого видно, наскільки потрібно вживати добрих заходів проти цих наших вічних ворогів, щоб раз і назавжди убезпечити себе від них і тим дати вітчизні своїй надійний спокій, до чого нині здається найзручніший випадок, особливо виходячи з нинішнього політичного стану Європи, і наше над татарами вивищення, але перш ніж щодо Криму буде вжито, слід зробить такі розпорядження і приготування.

1-е

Зміцнити якнайкраще фортеці Керч та Яникал і гарантувати їх від будь-якого раптового від татар та турок нападу і зробити так, щоб хоча одна із цих фортець довгу залогу витримала, як, наприклад, англійська фортеця Гібралтар, хоча й на гішпанському березі стоїть, але анітрохи не боїться. Наші в Криму фортеці вимагають зміцнення, адже там є ворог.

2-е

Але як у випадку з Турками війни з боку моря турецький флот може чинити опір нам, коли будемо ставити фортеці, а для цього слід зробити все, щоб завчасно собі присвоїти фортецю Арабат і посадити в неї наш гарнізон, щоб наші військові команди в усякий час у Керч і Яникал сухопутним шляхом могли проходити, майже зовсім минувши Крим, без чого вищезгадані в Криму наші фортеці завжди будуть у небезпеці од ворога, а тому й проїзд наших кур'єрів убезпечити, коли їхати на Ор Кали, через весь Крим, де багато хто з них уже й загинув.

3-є

Постаратися вжити всі політичні засоби, щоб між татарськими поколіннями виникли чвари, як між кримчаками, ногайцями, буджаками, єдисанами, ємбулуками та іншими кубанськими народами, і через те розділити на різні володіння, чому є різні способи; а це може послугувати якнайшвидшому і якнайлегшому завоюванню Криму.

4-е

Заготувати, крім звичайного провіанту, достатню кількість різного немеленого хліба у Таганрозі, у фортецях Петровській, Нікітінській, Олександровській та в колишній Запорозькій Січі, особливо ж у Керчі та Яникалі, і всілякої деревини, придатної для спорудження селянських осель, різних інструментів, потрібних у селянській хаті, наприклад, сох чи плугів, кіс, серпів, сокир, лопат та інших необхідних речей. Для перевезення всього того, коли знадобиться, до Криму, а не тоді посилати по різних місцях усі ці згадані речі шукати, коли вони конче будуть необхідні; бо розумна політика потребує все передбачити і вжити необхідні заходи.

5-е

Коли все вищесказане буде готове, тоді послати до Криму як сухопутним шляхом, так і водою стільки війська, скільки потрібно буде для завоювання, як тільки він буде підкорений російською владою (а це можна зробити впродовж однієї кампанії, звичайно ж, під рукою вправного генерала), тоді треба татарам, що живуть у Криму, оголосити, що ті з них, хто хоче бути у вічному російському підданстві, ті можуть лишитися на попередніх місцях, решті ж дати волю, щоб виїхали геть з Криму і переселилися туди, куди побажають.

6-е

Підкоривши таким робом Крим, слід залишити там на вічне поселення для захисту цього півострова 20 000 піхоти і 10 000 кінноти, взявши з піхотних полків по батальйону, а з кінних по одній роті, як за Петра Великого Низовий Корпус таким чином створений і під командою генерала Лєвашова залишений у Персії, до чого залучити і ті Латмілітські полки, які й нині для охорони Української лінії стоять, бо вона тоді й зовсім буде непотрібна. Всіх солдатів та драгунів, які залишилися в Криму, якщо можна одружити, щоб з часом їхні сини батьківські місця могли посісти.

7-е

Для найбільшого ж населення Криму, природними Російськими Людьми, належить взяти із державних волостей і монастирських сіл рекрутами на перший випадок 10 000 хліборобів і оселити їх у Криму в зручних місцях, але щоб для них оселі і все потрібне уже до того приходу було готове, і навчити їх хоч трохи зброєю володіти, щоб принагідно всі вони проти ворога могли використати зброю. І бути б їм завжди вільними державними селянами. Скільки б не було переселенців з Росії до Криму, але це все дрібниця порівняно з тим, що Татари в нас народу забрали в різні часи, та й хто нині може гарантувати, що вони й надалі таких же своїх наскоків у Росію не стануть робити, цьому треба колись покласти край, а це підкорення Криму може бути припинене, тобто завоюванням. Козаки назавжди поклали край розоренням, які завдавали казанські татари Росії, про що в російській історії є такі жалібні і плачевні спогади.

8-е

Потім запитати донських козаків і малоросів, хто в Криму бажає жити, відвести їм також зручні місця для хліборобства чи для риболовлі, на що, напевно ж, бажаючих буде чимало.

9-е

Крім того, можна дозволити оселятися в Криму іншим вільним народам, зокрема грекам, вірменам, волохам та булгарам, і можна сміливо сказати, що в найкоротший час весь Крим стане християнським і навічно Російським.

Оскільки Крим розташований між 44 і 46 градусами північної широти, то й клімат там має бути такий же теплий і приємний, як і в більшій частині Італії чи в полудневих провінціях Франції, отож можна сподіватися, що з часом багато знатних людей з Росії там захочуть поселитися, в усякому разі на старості років, адже клімат прекрасний.

10-е

Крим назвати попереднім його іменем Херсонією, а місто Кафу - Феодосією; на пам'ять про те, що в ньому великий князь Володимир прийняв своє хрещення, побудувати на його честь прекрасний божий храм. Цареві ж, який підкорив Крим, на найкращому майдані поставити на його честь і на його пам'ять мідну статую з пристойним написом і назвати цей майдан перемоги за прикладом Парижа, де такий майдан є, і де поставлена статуя на честь короля Людовіка Четвертого, і, крім того, на вічну цьому цареві пам'ять запровадити в усій державі річне церковне свято і всенародні урочистості.

11-е

Коли Росія підкорить Крим, то буде зусібіч оточена морями та великими ріками, отже, матиме безпеку від ворога, надто ж від татарських раптових наскоків, і через те стане найсильнішою, найблагополучнішою в світі імперією і прямо зможе насолоджуватися мирним і благосним життям, і тоді можна буде про Росію сказати, що вона досягла такого ж благополуччя, в якому був Ізраїль у царстві Соломоновому і про що Святе Письмо каже так: І Соломон пануючи від ріки землі Філістінської навіть до єгипетських юдолей (а Росія - від моря Балтійського до Босфору кіммерійського - додаток у рукописі) і від Фапси ріки, навіть до Гази (примітка у рукописі: від ріки Дніпра, навіть до Камчатки) і мир би йому від усіх навколишніх країн, де живе Июда в Ізраїлі безпечно собі під виноградом своїм і під смоковницею своєю, і їдять, і п'ють і веселяться поки живе Соломон" (там само. - С. 11).

Аналізуючи цей програмний документ щодо завоювання Росією Криму, можна, зіставляючи його з працею Безбородька, віднайти навіть однакові речення. Новими, правда, є своєрідні коментарі-додатки до тексту. Скажімо, що стосується утримання фортець Арабат і Оркапи (Перекоп. - В. С.), то наголошувалося, "кто означенных крепостей ключи в своих руках иметь будет, тот и прямым обладателем всего Крыма почитать себя может" (там само. - С. 12).

Але водночас ставиться й ще одне завдання, без здійснення якого було неможливо забезпечити повний контроль над Кримом: "Во чтоб ни стало завести флот при устье Днепра, который бы всегда был в готовности прикрывать и защищать Крым в случае внезапного нападения на оной с Турецкой стороны морем. В сем случае также безмерно было бы полезно иметь в своих руках и Очаков, чем останется Крым почти со всех сторон от Турецкой области отрезанным, да и торговле нашей чрез то на Черном море самые натуралные ворота отворятся, и она освободится тем навсегда тяжких оных оков, в коих ее Оттоманская Порта по ныне содержит" (там само. - С. 12).

Справді, російські купці на той час фактично не мали доступу до Чорного моря. Якщо й відбувалася торгівля між Росією і Туреччиною, "то вона здійснювалася головним чином на Україні приїжджими греками та вірменами і т. п. Російських купців у Константинополі не бачили і не знали" (Уляницкий В. Босфор, Дарданеллы... - С. 75).

Проте торгівля на Чорному морі можлива тільки за умови зв'язку півострова з материком, тобто без територіальної цілісності Криму з південною Україною годі було й сподіватися на стабільне мореплавання, принаймні в Північному Причорномор'ї.

У "Прибавлениях" без зайвого етикету ще раз накреслювалася необхідність приєднання Криму до Росії: "Под предлогом подкрепления нынешнего Хана на его ханстве стараться сколко можно более внедриться в Крым и утвердить там свою ногу, так чтобы в случае смерти сего Хана оной полуостров на веки под скипетром Российским мог остаться, к чему при самом малом числе войска посредством употребленной благоразумной политики весма легко достигнуть можно" (там само. - С. 13 - 14).

Граф Потьомкін, котрому доручалося втілювати в життя план завоювання Криму, ознайомившись з наведеним планом, цілком його підтримав і почав переконувати імператрицю в необхідності прискорити цей процес. У своїх начерках з цього приводу він намагався вплинути на Катерину II, аби пошвидше братися за цю звичну для росіян справу - розширення своїх володінь: "Сколко проистечет от того выгодностей, изобилие, спокойствие жителей, а оттого и население, умножение доходов, господство неприкословное Черным морем, соединение Имеретии, а через (то) непрерывная граница всегда союзных нам народов между обоих морей; устье Дуная будет в Вашей воле. Не Вы от турков станете иметь дозволение проходить Боспор, но они будут просить о выпуске судов их из Дуная.

Доходы сего полуострова в руках Ваших возвысятся - одна соль уже важный артикул, а что хлеб и вино.

Нужно спешить исполнением сего. Вы в последствии времен доизнаите, сколко зделается трудней впредь, естли сие не учинится. Одни разбросанные места наши в Крыму хлопот и забот причинят немало" (там само. - С. 15 - 16).

Але мало кому відомо, що багато тих пропозицій, які ввійшли в історичну науку як потьомкінські, належать Безбородьку. Навіть проект про приєднання Імеретії (Сборник РИО. - Т. 26. - С. 469).

В усякому разі панівне становище посіла концепція про визначальну роль Потьомкіна в придбанні для Росії Криму. Коли ж ознайомимося із свідченнями Безбородька, його сучасників, то складеться дещо інша картина. У своїй автобіографічній записці він писав так: "Сколько моего труда было по коммерческому с Портой трактату и по крымскому делу!.. Тут ясно, что были прежде меня министры, но было и то, что или не умели, или не очень хотели то приводить к исполнению.

Собственные уважения превозмогли оных над всем прочим; а я боролся с трудностями, не уважал неприятелей, не боялся, что много и страха, и всего было. Я посылаюся на князя Потёмкина, сколько моих стараний и работы было в делах нынешних; он не запирался, что мысль о Крыме была наша общая и что к исполнению были мы равными побудителями" (там само. - С. 444).

Зрештою, сам Маніфест про приєднання Криму до Російської імперії був підготовлений і написаний рукою Безбородька. Це також було закономірним, оскільки, як вважали сучасники, "никто из государственных министров не мог, даже в труднейших случаях и по какой бы то ни было отрасли государственного управления, представить государыне такого ясного доклада, как Безбородко. Одним из главнейших его дарований было искусство в русском слоге. Когда императрица давала ему приказание написать указ, письмо или что либо подобное, то он уходил в приемную и, по расчету самой большой краткости времени, возвращался и приносил сочинение, написанное с таким изяществом, что ничего не оставалось желать лучшего" (там само. - С. 59).

До речі, на пам'ять про приєднання Криму до Росії Катерина II звеліла вибити спеціальну медаль, проект якої також підготував Безбородько (там само. - С. 95).

Його ім'я разом з іменем Потьомкіна було оспівано в оді "На приобретение Крыма". У виданих Академією наук творах Державіна замість віньєтки прикладався портрет Безбородька як активного учасника цієї справи, а сам поет свої рядки "...и трость, водимая умом обширным, безсмертной пальмой обвилась" пояснював так: "Перо Безбородки, водимо по мысли Потёмкина, получило успех, т. е. чрез их совет приобретен Крым" (там само. - С. 96).

Як відомо, Катерина II оголосила про включення Криму до складу Росії 8 квітня 1783 року. В царському маніфесті "О принятии полуострова Крымского, острова Тамани и всей Кубанской стороны под Российскую державу" з цього приводу зазначалося: "Решилися Мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Тамань и всю Кубанскую сторону" (ПСЗ - Т. XXI. - С. 898).

Але до того часу, поки Григорій Потьомкін не повідомив про присягу кримських татар, у Петербурзі дипломатично мовчали про майбутній статус півострова. Лише після того, як від генерал-губернатора Новоросійського надійшла депеша "о вступлении в подданство наше крымских жителей и прочих народов татарских", Катерина II написала: "Мы препоручаем Вам (Потьомкіну, - В. С.) подтвердить сим верным нашим подданным вновь уверения о неприменной Нашей к ним милости и благоволении" (там само. - С. 985).

Але ця "милість" обернулася трагедією для кримських татар. Зрештою, не тільки для них, а й для українців. З цього приводу відомий український сходознавець Василь Дубровський писав: "Історія кримсько-татарського народу має багацько спільних рис з історією українського народу: це не лише в збіганню хронологічному періодів життя й розвитку двох народів, а й соціально-політичних формах їх існування:

1) І той і другий нарід довгий час не знав зовсім незалежного існування; форми ж залежності були подібні - Кримській орді, залежній від Золотої, відповідає розпорошена Україна, підлегла Литві; розбійно-кочовому побуту татарів відповідає такий же побут українських козаків; автономії кримського хана під протекторатом Оттоманської Імперії відповідає автономія української Гетьманщини, під зверхність Російської Імперії автономія їх касується одночасно; одночасно й однаково вони перебувають під тиском Рос. Імперії й, одночасно переживши майже однакову соц.-політичну еволюцію, вони приходять після періоду визвольних змагань до окупації більшовиками і до сучасних форм совєтських республік; ріжниця між ними лише в територіальних масштабах подій і кількости вчасників.

2) Не лише зовнішні, але й внутрішні аналогії соціально-економічних форм можна було б навести: бачимо, як тут і там напівнатуральне господарство ускладнюється просякненням торговельного капіталу з Москви, Польщі, Туреччини, як народжуються феодальні форми, найкращим виразником яких є подобенство військово-територіального поділу Кримської орди й козацької Гетьманщини, як нарешті, слабий національний український капітал падає під тиском могутнього московського, як майже одночасно зростають нові народні сили, народжується новонаціональна інтелігенція й починається культурно-освітній і національний рух, як він перетворюється в революційний і як, нарешті, зворушуються й повстають народні маси.

Отже: Европейська країна - Україна й східна країна - Крим жили й живуть, як два близнеці, один біля одного: бо їх зв'язала географічна й історична доля. Але притім роля їх взаємно була відмінною: якщо для турецько-татарських орд Україна була форпостом Европи, то для України - татарський Крим і є форпостом Ближнього Сходу. Від зміцнення й поліпшення культурних і економічних взаємин між ними залежало й залежить в значній мірі успіх обох країн, їх народів і розвиток наших зв'язків зі сходом. (Дубровський В. Україна і Крим в історичних взаєминах. - Женева, 1946. - С. 19).

Приєднавши до адміністративно-господарського організму Південної України, яку в Петербурзі на той час іменували вже Новоросією, Крим і Кубань, російська столиця спочатку не дуже піклувалася про заселення півострова. 14 серпня 1783 року Катерина II розпорядилася "о переводе калмыков на крымскую степь" (там само. - С. 993), а через місяць було підписано рішення про переселення ногайських орд в Приуралля (там само. - С. 993).

Однак самостійне адміністративне й господарське існування колишнього ханства під імперською короною як області Таврійської виявилося неможливим. На самостійне існування в такому ж статусі самого тільки півострова також не доводилося розраховувати.

А тому фактично з перших днів підкорення Криму Потьомкін змушений був розглядати його як невід'ємну частину свого генерал-губернаторства, яке обіймало, наголошуємо на цьому, весь південь і схід України. Зрештою, це було продовженням політики створення на колишніх запорозьких землях сильного адміністративно-територіального організму. Так, коли після Кучук-Кайнарджійського договору кримські фортеці Керч і Єнікале відійшли від ханських володінь, то вони були включені до складу Азовської губернії, яка існувала на українських етнічних територіях (Новицкий Я. П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (1775 - 1783). - Александровск, 1910. - С. 23).

Офіційне рішення про входження Криму до складу південно-східного українського адміністративно-територіального організму з'явилося лише 2 лютого 1784 року. Того дня указом Катерини II "область Таврическая... покуда умножение населения и разных нужных заведений подадут удобность устроить ея губернию, препоручаем оную в управление Нашему Генералу, Екатеринославскому и Таврическому Генерал-Губернатору князю Потёмкину... Что же касается Кубанской стороны, оная по удобности имеет вступить в составление Кавказской губернии" (ПСЗ. - Т. ХХІІ. - С. 18).

І саме він як генерал-губернатор Катеринославський і Таврійський одержав повноваження не лише поділити підпорядковану йому новостворену область на 7 повітів (Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський і Фанагорійський), а й потурбуватися про "устройство новых укреплений по границам Екатеринославской губернии".

У її межі імператриця включила однозначно і Крим: "...7-е. Перекоп, оставляя как он есть, а только с нужным поправлением; 8-е. Евпаторию или Козлов, небольшое укрепление, от которого содержать батарею у Сербулата, как одних только мест, для приставания судам, в том краю удобным; 9-е. Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должно быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение; 10. Балаклаву, исправя как оная есть и содержа стражу ея поселенными тут греческими войсками; 11. Феодосию или Кафу, поправя замки и снабдя их артиллериею; 12. Вместо Керчи и Еникаля, сильную крепость под именем Боспор у Павловского редута, при входе в Боспор Киммерический; 13. Фанагорию, довольно сильное укрепление на острове Тамани; 14. Блокгауз у Еничи, где переезд на Арбатскую стрелку; 15. Ейское укрепление, приведя оное в доброе состояние" (там само. - С. 22).

Те, що Крим мав стати лише однією з складових південноукраїнського господарського організму, свідчать плани Потьомкіна. Генерал-губернатор бачив його центром не якесь кримське місто, а Катеринослав, де планували спорудити величний собор на зразок римського Св. Петра і Павла (Миллер Д. Заселение Новороссийского края и Потёмкин. - Харьков, 1895. - С. 40).

А з Херсона, який заснували в основному жителі навколишніх місцевостей, Потьомкін мріяв зробити другий Петербург. А переселення великої кількості українців з Чернігівщини, Полтавщини і Харківщини до новозаснованого в пониззі Південного Бугу 1779 року Миколаєва дало можливість уже через три роки спорудити тут фортецю і адміралтейство, на верф'ях якого вже стояли кораблі (там само. - С. 38, 441 - 442).

До слова, саме Миколаїв протягом майже ста років залишався центром Чорноморського флоту Російської імперії.

Свідченням того, що Крим від самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південноукраїнського господарського організму є указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року: "Сей город (Херсон - В. С.), а с ним вместе и лежащие в Таврической области приморские города наши, Севастополь, известный до сего времени под названием Ахт-Яр, одаренный превосходною морскою пристанью, и Феодосию, инако Кафою именуемой, в разсуждении выгодности их повелеваем открыть для всех народов, в дружбе с Империею Нашою пребывающих, в пользу торговли их с нашими подданными" (ПСЗ. - Т. XXII. - С. 50).

На користь такого рішення свідчив увесь попередній досвід економічного розвитку півострова: про відмову від постійного і сталого торговельного зв'язку з Україною не могло бути й мови, про що стверджували й іноземці. Так, у записках одного з них - французького консула Шарля Пессонеля в Бахчисараї, датованих п'ятдесятими роками XVIII ст., зокрема, повідомляється: "Козаки довозять в Крим річно від 60 до 80 бочок, кожна з яких вміщає 500 ок аквавіту, який на їхній мові зветься горілка. Око її (приблизно в півтора літра) продається від 6 до 7 пар (на турецькі гроші). Кожного року довозять також козаки до Криму від 30 до 40 бочок вишнівки. Ці також вміщують в собі стільки, як і ті, що вони привозять ними горілку...

До Криму привозиться річно 30 000 ок руського тютюну, що зветься kasak-tutun, і то двох гатунків: перший - marie-bachе - коштує від 6 до 7, другий - ouzun-sobac - від 4 до 5 пар за око. Ці обидва останні гатунки доставляються із Запорожжа та з України на возах волами. На кожному возі наладовано тютюну приблизно 1 000 оків...

Південні провінції Руси доставляють у Крим велику кількість прядива, вивіз на яке не є заборонений. Один руський (український) купець на ймення Alexis, з яким я одного дня про те прядиво розмовляв, казав мені, що наколи б я захотів з ним заключити контракт, то він мені доставив би.

Українські козаки довозили раніше в Крим дуже добру вовну. Про це я багато чув та бажав деяку з неї побачити. Тому я просив одного козацького купця мені доставити декілька мішків ріжної якости, йому одначе неможливо було це зробити й навіть малої проби для мене дістати, бо московський двір дуже суворо заборонив цю вовну вивозити з України за кордон. Ця вовна є дуже гарна, майже вся біла. Багато людей мене запевнювало, що вона надається добре до виробу матерій. Тому мене ще більше жаль огортає, що я не зміг дістати з неї проби...

До Криму привозиться дуже багато руського полотна, яке майже все направляється до Константинополя. Татари з нього беруть для себе лише цілком грубе, яке вони вживають до підшивки чобіт, а дещо трохи ліпше - на сорочки. Полотно, яке відходить до Константинополя, є триякої якости: першої коштує воно в Криму одна піка (24 дюйми) - 8, другої - 6 і третьої - від 4 до 5 пар. Доброї якости є це полотно, що носить назву marie-bache й є вузьке. Окрім того, надвозять до Криму руські полотно-вибиванку, яке зветься hetajka (очевидно, китайка - В. С.). Більша частина цього полот- на залишається в Бахчисараї й є воно від 9 до 10 пік довжини...

У Криму продають козаки іноді солені шкури, які є ліпші й більші, ніж ті, які тут достарчає край. Їх охоче набувають, коли на Перекопі купують. Можна також від себе післати звідси туди фактора, щоб їх в околиці й на місці закупити...

На продаж до Криму козаки привозять в діжках сир, який є дуже "злий". Споживається він майже весь в Бахчисараї та Хослеве. Цього сиру доставляється сюди річно 30 тонн, кожна з яких вміщає від 400 до 500 ок. Кожне око продається по 3 пари...

Козаки доставляють до Криму також кожний рік від 7 000 до 8 000 Ріреnstaube (дубове дерево на клепки), одна штука з яких продається від 13 до 14 пар...

Щорічно довозять козаки до Криму також деяку кількість прутів поганого заліза. Око коштує від 6 до 7 пар" (Олянчин Д. До історії торгівлі України з Кримом (1754 - 1758) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1933. - Т. СLII. - С. 142 - 145).

Зрозуміло, що цим переліком не обмежувався довіз українських товарів до Кримського ханства. Зокрема, треба згадати про реалізацію на місцевих ринках українського хліба, а також про великі гурти худоби, які приганяли на півострів українські купці (Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в XVII - XVIII столетиях. - Одесса, 1922. - С. 344, 346, 355).

Крім того, важливою статтею запорозького експорту в Крим була риба (Месяцеслов исторический и географический на 1786 год. - СПб, 1786. - С. 1 - 16).

З другого боку, дуже важливим для розвитку економіки півострова було вивезення з нього українськими купцями великих партій товарів місцевого виробництва, перш за все вина і солі. Вина, скажімо, вони щорічно купували тут приблизно 100 000 оків (Олян- чин Д. Вказ. праця. - С. 145).

Завдяки українським купцям, у першу чергу запорозьким, кримська казна щороку поповнювалася значною кількістю золотих та срібних грошей, якими вони розраховувалися за сіль, незважаючи на заборону царського уряду (на півострові мідних російських монет не брали).

Коли ж у 1764 році російський консул у Криму Никифоров доповів, що українці порушують урядову заборону, із російської столиці надійшов грізний наказ суворо питати з винних, то чумаки почали брати з України коней і волів, щоб, спродавши їх у дорозі, мати кримські гроші на сіль (Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. // Історико-географічний збірник ВУАН. -К., 1928. - Т. ІІ. - С. 91).

Природно, володіючи інформацією про все це, Потьомкін добре розумів, що по-справжньому перетворити Крим на квітучий край можна лише за умови його повноцінного функціонування в єдиному південноукраїнському економічному організмові, який тільки й може стати базою для функціонування Чорноморського флоту.

"ЗДЕСЬ РУССКОГО НАСЕЛЕНИЯ ПОЧТИ СОВСЕМ НЕТ"

Майже через сто років після завоювання Росією Криму сучасники змушені були засвідчити, що етнічні росіяни не прижилися масово на півострові. Зокрема, були й такі гіркі враження для багатьох: "Здесь русского населення почти совсем нет. Живущие тут десятки лет культурные и не культурные русские люди отнюдь не считают себя здесь дома; в их кружке изречение: как "у нас в России" слышится на каждом шагу. Русский простолюдин здесь редко встречается как оседлый житель города или села. Он является сюда на короткое время для тяжелого заработка и, кончив свой сезон, отправляется обратно "в Россию". Надо сказать, что он здесь, как и всюду, пользуется репутацией ловкого, сметливого работника, не всегда застрахованного от кабачных искушений, но тем не менее всегда полезного труженика, выносливого в тяжелом труде. Завсегдатаи кабачные, конечно, и здесь, к сожалению, попадаются нередко. Они изобрели здесь даже новую ругань, неизвестную в России - "жидовское мясо", обзывая зтим словом иронически и благодушно тех своих товарищей, которые окончательно спились с кругу и, как говорится, продали свою душу кабачнику жиду. И надо видеть, как гибельно, разрушительно действует спирт на труженика под палящими лучами здешнего солнца. Когда я вижу это издали, у меня каждый раз сжимается сердце и на ум приходит укор: зачем ты, кормилица наша матушка Русь, так долго и неразумно обижала своих деток, предавая их на пропятие духу невежества, духу тьмы, не умела или не хотела суметь дать им какое-нибудь образование, хоть-бы такое, каким здесь пользуется в своей среде всякий простой мусульманин и еврей" (Многогрешный А. Значение южной полосы Рос-сии. - Одесса, 1877. - С. 33 - 34).

Але були й інші думки, що мали велике поширення в російському суспільстві. Ось як висловлювався один із дореволюційних російських шовіністів: "Говорят, русские в Крыму - пришельцы. Пусть так, пусть русские пришельцы - завоеватели и колонизаторы, принесшие с собой высшую культуру; мы законные обладатели края и, следовательно, де юре - его хозяева" (Германцы в России. - С. 85).

Детально розповідаючи, що коїли російські чиновники під час Кримської війни (1853 - 1856) з провіантом, призначеним для армії, як він не доходив до солдатських шлунків, як гнив, Євген Марков обурюється:

"Дивна річ! Замість того, щоб гнати й розстрілювати на місці злодюг-чиновників, у нас виганяли й розстрілювали найчесніше з кримських племен - татарське. Нікого так не скривдили у цю війну, як це тихе і корисне плем'я. Його затаврували зрадою; його змусили залишити стародавню батьківщину, де лише татарин може жити щасливо. Хто був у Криму хоч один місяць, той одразу ж довідається, що Крим загинув тоді, як у ньому не стало татар. Лише вони переносили цю спеку в степу, володіючи таємницею видобування і проведення води, розводячи худобу, закладаючи сади в таких місцях, де довго не вживається німець чи болгарин. Сотні тисяч чесних і терплячих рук відібрані в господарства, табуни верблюдів майже зникли; де раніше паслося 30 отар овець, там блукає одна; де били фонтани, там нині порожні басейни; де була багатолюдна промисловість, промислове село, там пустелі. І ці пустелі, як раніше села, розкинулися на цілі повіти. Проїдьте, наприклад, Євпаторійським повітом, і подумайте, що мандруєте берегами Мертвого моря. Дорожнеча рук і життєвих запасів відтоді, як пішли татари, зросла до небачених розмірів, все це може розігнати останнє населення кримських міст. Одне слово, Крим після того, як пішли татари, це будинок після пожежі. Але, можливо, татари справді змінилися і йти звідси їм просто необхідно? Я думав так, виїжджаючи до Криму, і мені навіть дорогою розповідав про зраду татар російський візник, який мене віз. У нас є в Росії цей факт, безсумнівно. Але тут я не зустрів жодного старожила, який не зневажав би від усієї душі цих ганебних нарікань на татарина. В один голос кажуть, що без татар ми пропали б у кримську війну. Всі засоби для перев'язування і всі життєві запаси були абсолютно в їхніх руках. Після альмінської битви весь півострів на північ від гір був без війська; ворожі роз'їзди прибули до Бахчисарая, у якому було десять козаків: у Євпаторії стояв ворог, а Євпаторія від Сімферополя за 63 версти шляху гладенького, як плита. Начальство та поліція залишили Сімферополь, який би, здається, ще кращий випадок для обурення? Бахчисарай весь татарський; там центр мусульманського фанатизму, мусульманського багатства й розуму; Сімферополь на три чверті татарський. Навколо в степу, по долинах багатолюдні старовинні татарські селища.

Хто ж і що перешкоджало поголовному повстанню? У татар було чимало приводів для невдоволення. Вони були пригнічені мурзаками гірше, ніж кріпаки. У них відбирався весь час, вся праця за право жити на землі поміщика: їх могли щохвилини вигнати. "Ми б пішли од мурзаків у вогонь, а не лише в Туреччину" - розповідав мені татарський ліберал.

Що робили, крім того, чиновники, можна собі уявити з того, що вони коять нині; з іншого боку, наші чиновники, які вміють добре пильнувати за поборами, не зуміли своєчасно припинити пропаганду магометанських фанатиків, які задовго до війни розселилися по Криму, підіслані Портою, і всіма засобами розбурхували в жителів регіону ненависть.

Отож не дивно, що деякі особи були залучені тим чи іншим способом до боротьби проти Росії. Але спокій міст і округів, де зосереджувалося татарське населення, безперечний доказ того вірнопідданства і миролюбного настрою, що сповідували татари. Поліцмейстер Бахчисарая п. Ш., чи не найкомпетентніший щодо суджень і почуттів у ставленні до татар, був на тій же посаді ще в день висадження. У нього, впродовж найнебезпечніших днів, поки наша армія не зайняла ще бельбецькі висоти, не було в місті жодного випадку непокори; у Сімферополі говорили на весь голос, що, як від'їдуть жандарми та поліція, татари переріжуть росіян; немає сумнівів, що татари знали про ці привселюдні висловлювання, і це їх дратувало; однак жандарми вийшли, і в жодного жителя не впала волосина з голови. На доказ зради наводять випадок під Євпаторією, коли татари стріляли в росіян; але, хочеться запитати, чи багато б і нетатар стріляло в своїх, коли б за ними стояли вороги, які їх полонили, з наведеними на них гвинтівками. А це буквально було під Євпаторією, де союзники виставили татар наперед і звеліли їм стріляти, а самі виструнчилися за ними. Взагалі ж у Євпаторійському повіті невдоволення вирува-ло особливо. Справді, татари вже більше не слухали російських станових, які втікали чи сиділи як бранці, а слухали нове начальство, яке було запроваджене союзниками відразу ж, як зайняли повіт. Але хіба ми, росіяни, також не слухали б їх? Татари, справді, ображали і карали своє колишнє начальство, яке потрапило їм під руки; та я знаю із слів людини, колишнього також станового у зайнятій місцевості, бранця, що татари ганьбили і били лише хабарників, людей жорстоких; а до щирих і добрих у полоні ставилися як до гостей.

Знову ж таки запитується, хіба це добровільна зрада уряду? Навіть у самій місцевості, де висадилися, татари були спокійні і вірні. Один із знайомих поміщиків наступного дня висадження приїхав у свій маєток, що неподалік Бурлюка, і наказав спалювати сіно й хліб, як тільки наближатиметься ворог; татари приклали руки до серця й обіцяли виконати наказ. Прийшов ворог і сіно було запалене. Отакі зрадники! Втім, якби татари вправді зрадили, їх треба було б виправдати. Треба бути справжнім прихильником Аллаха і фаталістом, щоб спокійно переносити і те, що робили з цим бідним народом під час кампанії".

Крім того, при обсаджуванні Криму московськими частинами війська, було пороблено таку руїну всіх міст і всіх пам'яток архітектури і мистецтва, які перевищують погроми всіх кочовників разом, що переходили через Крим. Англійський мандрівник Е. Д. Кларк, професор Кембриджського університету, побувавши в Криму і зокрема в Херсонесі в 1812 р., писав: "Руїни Херсонесу ще збереглися і були ще скрізь навіть двері будов... Але як прийшли росіяни, все було зразу здемольовано". Кларк на власні очі бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові блоки каменя, роблячи це систематично на наказ згори! Про Бахчисарай пише: "Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнування, знищили цілковито цю столицю". В Керчі "зрівняли з землею 500 будівель", замість того спромоглися побудувати "коло тридцяти вбогих бараків"...

Не краще виглядала справа з археологічними розкопками і дослідженнями пам'яток, коли, шукаючи дорогоцінності, російські "гробокопателі" руйнували могильники і цілі надземні будови. Під час будування доріг, військових споруд і "модерних" будинків, розбирали дорогоцінні пам'ятки архітектури античних і старохристиянських часів. Відтак, з величезних мистецьких скарбів Криму тепер майже нічого не залишилося, особливо з надземних частин будов.

Ставлення російської адміністрації до духовних цінностей місцевого населення перевищувало найбільше дикунство. В 1833 році, за наказом "Таврического" губернатора від татарського населення Криму було відібрано і спалено всі старовинні рукописи, записи і рукописні книги.

Обмеження, переслідування і нищення татарських шкіл, освітніх і культурних товариств та інституцій - це окрема сторінка історії російської адміністрації в Криму, повна нечуваного варварства. Все це робилося всупереч Маніфесту Катерини II з дня 8 квітня 1783 р. (рік обсадження Криму), яка клялася "за себе і своїх спадкоємців" дати татарам подібні права з іншими "нашими подданими" і запевняла: "свободное отправление со всеми законными обрядами будет неприкосновенно".