Укус огняного змія

Розділ десятий КУЗИНКА

Першою на столі з’явилася риба під майонезом.

Святкування батькового дня народження — незмінний ритуал, до нього ми готуємося заздалегідь.

Подарунок — на замовлення, гостина — за традицією. Цьогоріч, щоправда, я умовила маму запекти курку з яблуками, і тепер м’ясо умлівало в духовці, пускало соки й пахтіло несамовито. Якщо гості не з’являться у найближчі десять хвилин, я стеку слиною, як курка — соком.

Мама виставила парадний сервіз, який з’являвся на столі тільки за урочистих подій, кришталеві келишки та високі бокали львівського кольорового скла — й одразу перемінилася вітальня: світло заграло у багатогранному склі, відбилось у книжковій шафі, підсвітило різнобарвні корінці книжок, перекинулося на скляні підсвічники.

Я перевдягалася, коли мою увагу привернуло тихеньке дзвякання, яке долинало з вітальні. У не застібнутій ще сукні я встромила голову у проріз дверей.

Хіба важко було здогадатися!

Посередині святково столу, схиливши писок над широким тарелем, на напівзігнутих пружних лапах, готових кожної миті дати драла, метучи хвостом, аж бокали небезпечно нахилялись і дзвеніли об тарілки, застигла наша стара кицька й пекла[5] рибу.

— А-а-а-а! — вдихнула я.

Вронивши останній шматок, смугаста мародерка тінню шугнула під стіл і розчинилась у присмерку.

Найпершою завітала батькова родичка, яку він називає сестрою, проте точного ступеня спорідненості нам так і не вдалося встановити. У Старому Дворі, звідки вони родом, якщо добре покопатися, чи не всі мешканці виявляться родичами. І то — досить близькими, аж ніяк не в сьомому коліні.

— Тролейбуса чекала сорок хвилин, курча мать! — вигукнула татова сестра темпераментно й одразу ж похопилася: — Вітаю, Тарасе, з днем народження, би ти був у нас здоровий.

Сусідам довелося тричі дзвонити по телефону, щоб вони швидше збиралися, вдягалися, кидали нагальні справи й нарешті приєднувалися до господарів, у яких уже почалися голодні галюцинації.

Хвилин за десять сусіди все-таки з’явились у нашому гостинному домі.

Спочатку в коридор впливла здоровезна пляшка. Сусіда турботливо притискав її до грудей, підтримуючи за денце. Скільки ж там має бути літрів?

— П’ять літрів, — гордовито оголосив сусіда. Його жінка соромливо визирала в нього з-за плеча.

— Горілка? — недовірливо перепитав батько.

— Аякже, — підтвердив сусіда, — найвища проба.

Отримавши цінний подарунок, батько зразу ж ледь не впустив пляшку на підлогу, не очікуючи такої ваги, і вже хотів було примостити на столі, коли присутні дружно замахали руками, відмовляючись просто зараз розпити п’ятилітровий баняк оковитої. Батько притулив пляшку-монстра на журнальному столику.

— Хто ж це таке шкло робить? — вигукнула його сестра. — Бодай мене качка вбрикнула!

Вона підняла пляшку, охнула, зігнувшись під її вагою, роздивилася чорну з золотом етикетку. Кумедна пляшка мала широчезні боки й крихітний закоркований вінчик, який видавався чужим на її дебелому тілі.

Батькова сестра поставила пляшку на місце, але мама, яка щойно з’явилась у вітальні, одразу ж підхопила скляне одоробало, зважила в руках, похитала головою. Якби такою пляшкою вперіщити комусь по голові, мокрого місця не лишиться. Щоправда, і замахнутися нею — неабияка справа.

Мене теж учепилася цікавість. Навчена гірким досвідом попередників, пляшку я брала одразу двома руками. Важила вона не менше тонни. Допіру наблизивши око до скла, я зразу знала, що це ручна робота: вінчик приліплений до уже готового тіла.

Постукавши пальцем по найбільшій бульбашці, що небезпечно застигла у склі, готова луснути за першої-ліпшої нагоди, я гримнула пляшку на журнальний столик. Пити гості її не збираються, де ж ми зберігатимемо цю махину у малометражній батьківській квартирі?

— Ви за стіл сідаєте — чи так і далі забавлятиметеся пляшкою, не звертаючи уваги на народженика? — обурювався батько. Засоромлені присутні нарешті повсідалися.

Чи бували ви коли-небудь на традиційному застіллі? Гадаю, не мені вам розповідати, які тости виголошуються тут, як швидко зникають страви з тарелів, про що точаться розмови. Перші півгодини гості зосереджено наминають харч, час до часу відриваючись на чарчину та квапливо вливаючи її собі в шлунок. За півгодини настрій різко змінюється. Теперечки пора пристати до серйозної розмови. Долі людства — в руках знавців усього на світі.

— Я в лікарні лежала, — палко оповідає татова сестра, — а зі мною в палаті якась кацапка з Криму. А тут мова зайшла про те, що давно час прирівняти воїнів УПА до ветеранів. А вона візьми та й бовкни: «Тих фашистів не визнавати треба, а вирізати до ноги, щоб і духу не було!» Так і ляпнула, курча мать, у мене аж в очах потемніло. Людоньки, що зі мною зробилося! Я вже не пам’ятаю, що їй говорила! Якби могла-м встати з ліжка, придушила б курву! Ой, не можна так казати, Божечку, прости мені пригрішеніє, але я себе не тямила, так її проклинала! То вона до мене потім словом боялась обізватися…

Мама вимкнула духовку: курка вже готова. Ми зібрали тарілки, і я швидко на кухні їх перемила й повитирала. Коли повернулася до вітальні, різкий запах вдарив у ніздрі.

— Що це в нас так перегаром смердить? — не втрималася я. — Ми ж іще, можна сказати, й не починали пити!

Звуки телевізора вплітались у застільні розмови, створювали майже нерозрізненний глухий шум, який змушував присутніх підвищувати голос, майже кричати, відчайдушно жестикулювати, допомагаючи собі, торгати співрозмовника, щоб привернути його увагу.

— …А вона, — розповідала батькова сестра, — одного разу приходила до мене, десь улітку, ще про Наталю питала…

— Хто? — поцікавилась я автоматично, вихопивши уривок розмови.

— Рузі дочка. Ми раз із Лілею у Ковель їздили, то дорогою заїжджали до них… Ще пес у них був, сірий такий, мов вовк, до нього всі боялися підходити, а Лілька з ним бавилася…

— А я тут до чого?

— Та вже не пам’ятаю, розмова зайшла — спершу про цьоцю Вету, твою бабцю, тоді якось на тебе перекинулася.

— І що?

— Я їй телефон твій дала, вона начеб хотіла родинний зв’язок відновити.

— Ніхто мені не дзвонив.

— Ну, — мовила татова сестра, — може, ще подзвонить…

Я знов згубила нитку розмови.

Але назавтра був робочий день, і гості, потомлені експресивною розмовою, похопилися, що час забиратися додому. Ще випили на коня, ще гримнули дружно келихами — і все, вечірка скінчилася, тиша запанувала в хаті, і тільки кицька совалася з кухні до вітальні, плутаючись під ногами, й заводила звичну пісню: «Ня-а-ав! Що ж ви мені нічого не лишили, іроди кляті! Ня-а-ав! А в мене ж рісочки в роті не було з самого… ну, того… цеє… ну, коли ви рибу на столі без нагляду зоставили… Ня-а-ав! Згляньтеся, людоньки добрі!..» Мама вже потихеньку підсовувала киці ласі шматочки, доки батько не бачить.

Через день народження я не встигла розповісти Ліні про чергове моторошне послання, яке отримала від загадкового бабая, і хоча годинник уже вицокував п’ятнадцять по одинадцятій, не могла перебороти спокуси розділити свої турботи з кимсь, хто радо кинеться мене розраджувати.

Замкнувшись у колишній своїй кімнаті, де й досі ліжко чекало мене будь-коли, тільки-но з’явиться у мене охота погостити у батьків довше одного дня, я присунула до себе телефон. Зняла слухавку й була готова натиснути першу цифру.

Гудок не озивався.

Такий звичний, очікуваний, передбачуваний звук не пролунав.

Так було одного-єдиного разу, коли сусіда — вмисне чи невмисне — перетяв у коридорі телефонний шнур, який вів до нашого помешкання. Ми довго не могли збагнути, чому телефон мовчить, і тільки телефонний майстер, нами викликаний, здогадався перевірити цілісність дроту поза межами квартири. Довгий хвіст обрізаного шнура сиротливо звисав зі стелі.

Взувши черевики, я підійшла до дверей і вже намірилася визирнути на коридор, щоб упіймати зловмисника на гарячому, коли страшний здогад заморозив мене. А якщо це не просто так, а якщо саме бабай продовжує бавитися зі мною — і тепер я несамохіть наражаю на небезпеку близьких?..

За вікном завив собака, й одразу потому вереснув переляканий дівчачий голос. Я підлетіла до вікна. У чорній ямі пустельної вулиці мені ввижалися страховиська. Виповзали з закамарків, насувалися на мене з усіх боків, променіли кровожерними очима. Знову прокинулося кляте відчуття, буцімто хтось підглядає за мною крізь шибку. Гримнув феєрверк — і я заледве не беркицьнулася на підлогу: ослаблі ноги не тримали мене.

Вискнули шини, вихопилися з пітьми два жмути світла — й машина, хвацько вирулюючи з-за рогу, на шаленій швидкості помчала уздовж безлюдної дороги, чи то здоганяючи жертву, чи то, навпаки, втікаючи від карника. Серце моє калатало об ребра, немов йому забракло в тілі місця й воно проривалося на волю.

Підозрілий стук долинув згори, з квартири над нашою. Обережний такий стук, який миттєво відбирає сон. Так тихо, неквапно перестукуються між собою потойбічні потворні чудовиська, потім спускаються по вентиляційній шахті, вповзають у помешкання крізь візерунчасту решітку, совгають по стіні, а тоді холодні чіпкі щупальця торкаються шиї…

Так яскраво уявила я собі невідому почвару, що ледве не зарепетувала на всю хату, коли щось діткнулося литки. Непритомніючи, я краєм ока помітила пістряву тінь, яка ковзнула до трилітрової банки з водою й почала хлебтати. Дриґаючи лапами, наче стоїть не на лінолеумі, а на річковій мілині, наша кішка спокійно пила воду, і байдуже їй було до моїх нав’язливих жахів.

Знову я вийшла з кімнати та прислухалася до того, що робиться за вхідними дверима. Не могла себе примусити відімкнути замок і бодай визирнути. А там заповзявся їздити туди-сюди ліфт, скрадливі голоси перемовлялися не відомо про що, хтось згори нісся по сходах, глухо гупаючи через три сходинки, унизу в під’їзді бахнули вхідні двері, і чи то мені почулося, чи то насправді долинув шум, ніби там вовтузилося кількоро розбишак. Я позадкувала від дверей, зайшла до своєї кімнати і з ногами залізла на ліжко. Ніяк не могла зігріти холодні від переляку долоні.

— Дійсно, а чого це в нас так перегаром смердить?.. — буркнула мама, переходячи з вітальні до кухні. — А подзвоню-но я сестрі, бо вона, коли батька вітала, хотіла про щось поговорити, а я тут з гостями… Гей, а ви знаєте, що в нас телефон не працює?

Батько, який уже вклався спати, нехотя виліз із-під коца і почалапав на кухню. Я зачаїлася, як мишка під мітлою. Чути було, що батько кілька разів зняв трубку, потім поторсав дріт, перевіряючи, чи не розірвався бува контакт десь на вході в апарат, тоді гукнув з кухні:

— Наталко, ану послухай, чи у тебе працює телефон!

— Ні, — пискнула я у відповідь ледь чутно.

— Чи ти вже спиш? — батько, вочевидь, не розчув мого слабкого голосу.

— Ні, не працює, — трохи голосніше промовила я.

Батько вийшов із кухні й замислено зупинився коло вхідних дверей. Тільки хай не виходить на сходи, молила я подумки, обмираючи від однієї думки про те, що за дверима чатує бабай.

Але батько і сам поки що не горів бажанням виходити, тим паче, неодягнений. Він особисто перевірив мій апарат, упевнився, що той мовчить, сам до себе промимрив:

— Треба розетку перевірити. Може, я контакт обірвав, коли совав журнальний столик…

Аякже! — хотілося з гірким сарказмом вигукнути мені. Хай перевіряє розетку, я-бо певна, що не в ній справа. Це бабай, бабай. Це він знущається з мене, не полишаючи в спокої ні на хвилю. Чим прогрішилася я перед ним?

Батько дістав із шафи-пеналу викрутку й промаршував до вітальні. Як не дослухалася я, не змогла почути, що він робить, аж раптом сердитий крик вивів мене із заціпеніння.

— От бісове пійло! — лаявся батько. — Най йому грець!

Я підхопилася з ліжка й полетіла до вітальні. Батько стояв навколішках коло журнального столика й ніяк не зважувався взяти до рук трилітрову подарункову пляшку. Наблизившись, я помітила криву розколину, що звивалася від денця десь до середини пляшки, а під нею — величезну калюжу, з якої немилосердно відгонило спиртом.

— Повитирай тут скоро, — кинув через плече батько. — Бо поки горілка не висохне, телефон не запрацює.

Від надміру переживань ноги мої підкосились — і я м’яко опустилась у крісло, придушивши кішку, яка саме влягалася спати. Кішка заверещала, стрибнула з крісла — й приземлилася рівно посередині горілчаної лискучої калюжі.

— Чому ви мені не сказали, — гримотів молоденький слідчий, стиснувши величезні кулаки й горою нависаючи над столом, — що Кароліна Семенівна Сокальська — ваша родичка, троюрідна сестра?!

У присутності грізного слідчого нестерпно хотілося хреститися й божитися й захриплим від хвилювання голоском пояснювати, що я ні в чому не винна. Новина впала на мене, як сніг на голову. Троюрідна сестра? По батьковій лінії? Але ж чия вона дочка й онука? Чесно кажучи, своєму родинному древу я приділяла досі мало уваги: в архівах копирсатися не мало сенсу, бо з маминої лінії всі архіви — на території інших, хоч і суміжних держав, а з батькової лінії — взагалі не існують, бо вивезені були переляканим священиком якраз напередодні приходу совітів.

— Не знала цього, — кволо відбивалася я. — А ви звідки дізналися?

Слідчий поглянув на мене недовірливо.

— Нотаріус озвався. Вона залишила заповіт.

— Справді?

Заповіт ще був у моїй свідомості ділом екзотичним і ексцентричним. Та й які такі статки могла мати одинока жінка, що проживала у крихітній квартирці на Борщагівці? Кому ті статки відписувала?

Слідчий насмішкувато примружився.

— Помешкання відписане вам. З однією умовою.

Я хапнула ротом повітря.

Слідчий не поспішав розповідати далі, взявся натомість перекладати папери на столі, потім повернувся до сейфа, витягнув звідти течку. Дістав папірець, довго читав. Нарешті звів на мене глумливі очі.

— Умова нескладна. Всього-на-всього вам треба поховати Кароліну Семенівну Сокальську у фамільному своєму гробівці. Маєте такий?

З цим фактом довелося погодитися.

— Завтра ви можете забрати тіло. Зі свого боку, ми вже всі формальності виконали, тож перешкод для поховання немає.

З жахом я подумала про те, скільки довідок мені, чужій, фактично, людині, доведеться зібрати, доки я отримаю змогу виконати останню волю покійниці! А потім перевезти тіло за шістсот кілометрів — чим?! Я поняття зеленого не мала, що роблять у таких випадках, і абсолютно не хотіла залучати до цієї справи батьків. На похорон, якщо захочуть, вони приїдуть, тут уже я не зможу мовчати, та поки що…

— Скажіть, будь ласка, — мовила я до слідчого, — а що ще було в заповіті? І чи зможу я його отримати? Як я розумію, він мені знадобиться, аби довести, що маю право займатися похороном…

Бо ж спадщина, — хотіла продовжити я, — то нешвидке діло, півроку чекати треба, та й не вона мене зараз хвилює. Важливішим було дізнатися, чому Кароліна Сокальська, котру я в житті своєму не знала (я певна! навіть у дитинстві, навіть шмаркатим немовлям!), навіщось вибрала саме мене своїм наступником. А якщо вона справді розшукала мене напередодні загибелі, бо мала до мене якусь важливу справу… А якщо підозрювала, що її можуть убити (за що?!), і написала на мене духівницю, бо їй чомусь здалося, що я зможу допомогти викрити вбивцю?.. Ні, казна-що верзеться! Приголомшлива новина позбавила мене решток здорового глузду.

— Заповіт я вам згодом передам, — увічливо мовив слідчий. — А поки що можете взяти копію.

— Що ж я робитиму з копією? Мене, мабуть, і в трупарню не пустять?..

— Для трупарні я вам випишу довідку. До речі, довідка підійде і для Загсу.

Слідчий комусь зателефонував, влетіла дівчина з «їжачком» баклажанного кольору і з такими ж фіолетовими вустами, вислухала короткі розпорядження і зникла. За десять хвилин вона повернулася з копією духівниці і довідкою з великою круглою печаткою. Що ж, озброєння хирляве, та вже яке є…

— Дайте перепустку, я вам підпишу, — промимрив слідчий, і я зрозуміла, що на сьогодні можу бути вільна. Навіть якщо він мене й підозрював у чомусь, вкрай уміло цього не виказав.

Надворі сніжок війнув мені в обличчя, охолоджуючи розпашілу шкіру. В руці я так і тримала два папірці, й сніжинки почали осідати на синю печатку; я острахнулася, що зараз сині чорнильні літери попливуть, і хапливо заховала документи під куртку. Що робити далі, я не уявляла.

І тоді я знову згадала про Ліну Оверченко, яка тільки одна могла витягнути мене з халепи. Набрала номер її мобільного.

— Бубочко, стій там, де стоїш, — кинула вона у відповідь на мої плаксиві стогони, — зараз приїду. Я тут недалечко.

Всю другу половину дня ми з Ліною літали по установах.

У морзі нам не хотіли виписувати довідку, бо того лікаря, що робив розтин, десь не було. Його начальник кривився й просив почекати години чотири, не більше. Тоді Ліна випхала мене в коридор, сама залишилась у кабінеті лікаря, а за п’ять хвилин уже вийшла з потрібною довідкою.

У Загсі, точніше, РАЦСі, ми потрапили в запізнілу обідню перерву, всі двері були замкнені. Сорок хвилин ми чекали третьої. О третій нічого не сталося. Ліна загупала в двері спершу кулаком, тоді носаками крихітних своїх черевиків. Ще хвилин за п’ятнадцять, коли я вже перетворилася на бурульку, а Ліна, навпаки, розчервонілася так, що розстібнула дублянку, до нас вийшла сувора пані й гримнула:

— Чого ви стукаєте? У нас обід.

Вже не пам’ятаю, скільки часу забрало оформлення паперів. Пригадується тільки, у мене весь час крутилося в голові, чому свідоцтва про смерть видаються там само, де й свідоцтва про народження. Так, і в церкві той самий священик і хрестить новонародженого, і відспівує покійника, але мені ці два обряди ввижалися несумісними, щоб зводити їх під одним дахом.

Потім Ліна потягнула мене на вокзал. У якійсь кімнаті, де кільцями звивалися нескінченні черги, ми напрочуд швидко домовилися, що завтра зможемо здати гріб із тілом і що я теж поїду тим самим потягом. Лишалося тільки замовити труну. Це було найлегше завдання: були б гроші. А гроші були — отримала нарешті гонорар за переклад. Цікаво тільки, хто зустріне мене у Старому Дворі, де я збираюся ховати Кароліну Семенівну Сокальську, новоспечену свою кузину?

Але й це питання вирішилося легко. Моя тітка, що у Старому Дворі проживала, сама колись везла чоловіка в труні з Росії, з заробітків. Хоч як страшно було їй проходити вдруге через те ж дійство, я не мала іншого виходу — вимушена до неї звернутися. Вона пообіцяла, що зі священиком і на цвинтарі буде домовлено, тож я тільки маю забрати труну з поїзда й довезти до міста. Катафалк вона замовить, він чекатиме мене на двірці.[6]

Увечері, коли ми з Ліною напивалися гарячим чаєм з ложкою горілки — щоб відігнати непередбачену застуду, я подумки була вже далеко — на зимовому цвинтарі, уявляючи, як ми відчинимо старовинний гробівець. Чому Кароліна Сокальська доручила це зробити саме мені? І чим зможу я віддячити їй за негадано отриманий спадок — хай він і коштував мені клопотів і нервів, таж людина безкорисливо віддала мені єдине те, що мала… За які заслуги?

Засніжений цвинтар зустрічав жалобну процесію. Зо два десятки людей зібралося провести Кароліну Семенівну Сокальську, і хоча ніхто з присутніх не був із нею особисто знайомий, ланці кревної спорідненості є міцнішими за будь-які умовності близького знайомства.

Попереду труни несли хрест. Гріб уже запечатали в церкві, тож тепер я в уяві відновлювала риси обличчя, котре покоїлося на білій пласкій подушці твердого й тісного ліжка, в якому Кароліні Сокальській належить тепер спати до Судного страшного дня. У труні покійниця була зовсім не такою, як на міліційній світлині. Припухлість зникла, а натомість обличчя загострилось і потемніло. Під очима залягли чорні кола, які не зміг приховати навіть тональний крем. Руки застигли, як у воскової ляльки, і ноги в білих черевичках також видавалися маленькими, ляльковими.

Під суворим оком священика двоє дядьків підійшли до гробівця. Ніхто не здогадався відчинити його заздалегідь, і тепер траурна процесія невпевнено зупинилася на стежці, одним кінцем своїм упершись у пагорб, де тіснилися могили, а другим іще чіпляючись за привалену снігом капличку. Я йшла одразу позаду гробу, тож опинилася біля усипальні однією з перших.

Мені пригадалися останні мої відвідини цього цвинтаря. Тоді було спекотне літо, тепер же серце студила морозяна зима. Тоді почуття мої були ностальгійні, романтичні — зараз же я почувалася розгубленою, не в своїй тарілці. Кароліні Сокальській вдалося по-справжньому збити мене з пантелику.

Як і минулого разу, зі щілини між плитами стирчав іржавий цвях. Двоє дядьків здогадалися миттєво, як використати його у власних цілях: один підважив плиту знизу ломом, а другий смикнув за цвях і — о диво! — граніт легко зрушив із місця. В той момент привиділося мені, що й без лому плита так само м’яко би поїхала, бо хтось навмисно лишив цвях — полегшити в майбутньому роботу.

Щоб проникнути в гробівець, треба було низько схиляти голову: плита вивищувалася заледве на дві третини людського зросту. Один із дядьків зігнувся й протиснувся всередину. Гукнув, щоб йому передали світло. Хтось заздалегідь подбав про ліхтарик, і вже дядько зсередини підсвічує собі, щоб зорієнтуватися, де є місце поставити труну. Спалах ліхтаря з надр темного гробівця видавався потойбічним.

— Гробівець ся не відчиняв із тої пори, як ховали небіжчицю цьоцю Стефку.

— А що за аґрафка стирчала?..

— Думала-м, Стефка буде останньою, а тепер ця Сокальська ся об’явила. Чия вона дочка?

— А не Рузі з Посадки?

— Тої Рузьки, що дочка Карольки?

— Так-так-так!

— То вона ж виїхала, ще як ся вчила! А навідувала коли матір?

— Юж пригадали покійниці гріхи!

— А то не Рузька у Луцьку ся вчила на медичку?

— Та вона ж!

— А Каролька, було, все за капличкою ся дивила, лад давала…

— Чей капличка тутка на її пожертви зведена!

— Би-м я мала стільки спадку від матері, і собі б каплицю збудовала!

— Ви, пані генеральшо, і до сповіді вже рік не ходили.

— Та я!..

Жінок зацитьнули.

Священик командував ритуалом. Дві чорнорясниці жалібно співали молитву. Мої родичі стиха перемовлялися між собою. Я ж не чула, що відбувалося довкруж мене. Мене штовхали люди, всі вони точно знали свою роль у дійстві, і тільки я, несподівана спадкоємиця, тулилася то до одного дерева, то до іншого, не тямлячи, що взагалі тут роблю.

Жінки тримали в долонях червоні скляні підсвічники, де палахкотіли, надійно захищені од вітру, опецькуваті свічки. Мужчини у скорботній процесії несли вінки. Плетениці придбала моя тітка, і на стрічках написи замовляла вона, і — дивна річ — написи були на всіх вінках, хоча ніхто й не міг згадати, хто така Кароліна Сокальська і чому вона затялася лежати в нашому фамільному гробівці. Був там і напис «Від сестри Наталі». Чорна стрічка з золотими літерами, а квіти голубі, невагомі.

Невидющим поглядом ковзала я по обличчях людей. Їх було небагато, проте на вузькій стежці цвинтаря, коли вони розтяглися вервечкою, здалося, що тут надзвичайна тіснява. Більшість людей я знала з дитинства, адже майже щоліта приїздила сюди на канікули. Тоді ще жива була моя бабця Єлизавета. Небалакуча, вона мало говорила до мене, здебільшого на самоті вичитувала старенький молитовник, із якого вже випадали сторінки. Не від неї я дізналася ті уривчасті відомості про власний рід, якими тепер могла похвалитися. Хоча вона, якби дожила до цього дня, либонь, могла б мені розповісти, чиєю онучкою є Кароліна Сокальська, котра в заповіті написала, що вона — моя троюрідна сестра…

Блукаючи поглядом по людях, я раптом затримала зір на лиці напрочуд знайомому. Насторожені очі, набурмосений вид людини, яка будь-якої хвилини очікує від світу капості. Враження було миттєвим, я й не зрозуміла, звідки воно взялося, адже навіть не встигла поглядом охопити всього обличчя. Мужчина глядів на мене пильно, та щойно я зупинила на ньому короткозорі очі, як він поспішно відвернувся й відступив за дерево. Чи то мені тільки здалося? Не була певна, чи справді це обличчя відоме мені — чи тільки нагадало когось… Я зробила крок праворуч, аби зазирнути за дерево, куди відступив незнайомець, проте там уже нікого не було. Може, він узагалі мені приверзся?..

Широку труну почали пропихати в отвір, але зробити це було нелегко. Четверо чоловіків, що її несли, присіли навпочіпки коло гробівця, а другий дядько з тих, що відвалювали вхід, крутився поміж ними, намагаючись допомогти. Перший уже був усередині. Довелося труну похилити трохи набік, і осудливе зітхання прокотилося лавами присутніх.

І тут зсередини гробівця пролунав замогильний голос:

— Стійте!

Погребова процесія шарахнулася.

Минуло, мабуть, не менше хвилини, перш ніж люди оговталися й утямили, що кричав дядько, який уже сидів усередині усипальні й шукав кращого місця для труни. Він трошки пошарудів там, тоді гукнув, що вже можна. Тремтячими руками четверо вибитих із рівноваги чоловіків, керовані командами дядька, нарешті просунули гріб ув отвір. Плиту привалили назад, тільки ніхто на цей раз не подбав про те, щоб лишити в щілині цвях — в останні хвилини метушня зчинилася неймовірна.

Така крутанина не личила суворій атмосфері цвинтаря.

Тим паче не личило спантеличене обличчя дядька, який щойно виліз із гробівця. Спочатку дядько помалу зашпилив розстібнутий кожух. Потім, переводячи погляд із мене на священика і назад, мов не бачив навколо нікого, крім нас, запхнув руку в кишеню й витягнув на світ Божий срібну якусь прикрасу.

— Це в кутку лежало, — розгублено пояснив дядько, — якраз на полиці.

Ще не побачивши її, я вже знала, що це за цяцька.

На шкарубкій дядькові долоні, червоній з морозу, завилася кільцем срібна змія, кусаючи себе за хвіст.

— А чого він так налякався? — стиха спитала я в сусідки, яка з-за дерева визирала, стаючи навшпиньки, аби краще роздивитись. Оступившись, вона ледь не з’їхала з пагорба, і я підтримала її під лікоть.

— Красно дякую, — буркнула сусідка. А тоді пояснила: — Змія на похороні — недобра прикмета.

— Що означає?

— Що душа небіжчиці ся спускаєть в підземний світ, а не зліта на небо.

— Але ж, — заперечила я, — змія несправжня…

— Нема ріжниці.

Ніхто не хотів узяти в дядька срібний браслет, і тоді я підступила ближче, відібрала змію в нього й начепила на зап’ясток. За спиною хтось тихо охнув. Я навіть не повернула голови. Срібна змія вже почорніла від часу й від того, що її давно носили на руці. Хай там як, а вона недовго залишалася без господаря…

Решту похорону зібгали, скоротили, наче людям пекло якомога швидше втекти з цвинтаря. Священик бурмотів молитву. Люди хрестилися оддалік, але ніхто не підходив ближче попрощатись.

Одна я стояла перед гранітною плитою й нестямно дивилася на шпару, а в голові була повна каша. Яким чином браслет міг опинитись у гробівці? Що це той самий браслет, я не мала жодного сумніву. Нутром чула, що це він. Але хтось же мав його сюди підкинути? Чи не вбивця? І коли? І чому саме сюди? Сотня запитань, жодної відповіді.

Поминки були так само зібгані, небагатослівні, все поспіхом, поквапом. Розмістились у хаті моєї тітки, яка мешкала найближче до цвинтаря — тільки спуститись у долину і повернути праворуч. У покою, де колись, ще як я була маленькою і жила моя бабця, стояли дерев’яні величні ліжка, застелені перинами, а стіни були завішані іконами й родинними світлинами (чорно-білими, але розфарбованими фотографом у ненатуральні яскраві кольори, з домальованими померлими на той час родичами), поставили великий стіл, а довкола нього — стільці з високими спинками. Кілька разів нашвидку випили, закусили, мовили пару поквапних слів — і сусіди почали гарячково прощатися, ніби в них хати палають. Щойно попрощалась і втекла перша сусідка, як за нею, мов ошпарені, побігли інші.

За півгодини наша родина зосталася сама, та й та розбрелася хто куди. Сестра з дочкою щось порали в кухні, інша сестра теж із дочкою подалися чогось до крамниці. За столом лишилися хіба ми з тіткою.

— Цьоцю, — заговорила я, наливаючи собі і їй вишнівки, — ви хоч пам’ятаєте Кароліну або її мати Рузю? На цвинтарі баби говорили…

— Рузю пам’ятаю, аякже, вони на Посадці жили. Вона така, як твій батько, може, разом і до школи ходили. Я старша. Вона виїхала давно, років тридцять — тридцять п’ять тому, юж і не пам’ятаю. Мати її, цьоця Каролька, до цьоці Стефи час від часу заходила. А було таке, за війни, що п’яний німець вийшов із шинку, а там діти ся бавили, то він і шмальнув у них із автомата. Діти в лемент, а цьоця Каролька вибігла надвір і кинула в нього праскою. Діти ся розбігли, а німчура коли прочумав, то нич не пам’ятав…

Моя двоюрідна сестра зайшла до кімнати, скрутила трохи газ у грубі. Тоді сіла на ослінчик під грубою і, діставши сигарету, закурила. Дим вона видихала просто в піч, і він, підхоплений тягою, зникав десь у чорних звивистих каналах. Сестра слухала материну оповідь, але не виявляла до неї особливої цікавості: мабуть, чула її вже багато разів. Її маленька дочка стояла колінами на стільці й заглядала на стіл, вишукуючи найсмачніший шматок пляцку.[7] Сестра докурила, кинула недопалок у грубку й почала збирати зі столу брудні тарілки.

— Цьоцю, — спитала я, — а Каролька — наймолодша бабцина сестра?

— Так. Юлія найстарша, вона давно померла, потім мама, потім цьоця Стефа, Каролька наймолодша. У них іще брат був, то він перед войною до Америки втік. Він за Польщі комуністом був, а як совіти прийшли, то його раз до буцегарні забрали, він утік, удруге хотіли до Львова везти, а він знова накивав п’ятами, а тоді перейшов польський кордон — і зник. Мама чекала, щоб він ся обізвав, а він — як камінь у воду. Юж після войни, коли цьоця Стефа з Сибіру ся вернула, а її чоловік із Америки до неї озвався, мама просила, щоб той за океаном пошукав брата, та нич не вийшло…

— Цьоцю, а бранзолетку цю ви коли-небудь бачили?

— Змію? Скоч на горище, я скажу тобі де, й принеси альбом.

Цією напівдрабиною, напівсходами я лазила безліч разів. Важку ляду треба було підважити спиною, бо руками не стане сили. На горищі сушили білизну. Тут було царство котів, яких до хати не пускали, і після того, як стару стодолу розвалили і їм не стало де грітися, вони знайшли спосіб, як пробратися на горище. Сюди кілька років тому, коли робили в хаті ремонт, тітка та її дочка, моя двоюрідна сестра, занесли старі книжки, і одного літа я зробила набіг на горище, врятувавши перший том історії Києва шістдесят якогось року видання, кілька пригодницьких романів, однотомну енциклопедію України. Сюди ж, після знищення стодоли, потрапили речі, які десятки років зберігались у старому креденсі.[8] Серед них — альбом із довоєнними світлинами.

Тітка керувала мною знизу. За її вказівками я швидко знайшла потрібну мені купу старезного мотлоху, розгребла його, відігнала цікаву кицьку, яка терлася мені об руки й норовила тернутись об лице, і знайшла нарешті альбом із чорно-білими світлинами. Пригадується мені, що в дитинстві я не раз перекидала сторінки цього альбому.

Спустившись донизу, а поклала трофей тітці на коліна. Вона погортала його. Я не придивлялася, очікуючи, коли вона сама мені покаже, що хотіла. Тітка нарешті знайшла потрібну світлину й обернула альбом до мене.

Світлина маленька, групова. Три молоді жінки зі старомодними зачісками, у старомодних же сукнях за коліно, стояли попід руку. Середня зігнула лікті й тримала руки на грудях. Якщо придивитися, можна було розрізнити, що на зап’ясті вона має прикрасу — браслет. Якщо придивитися ще краще, можна було у тому браслеті вгадати змію, яку зараз я мала на власному зап’ястку.

— Це хто? — спитала я.

— А це і є небіжчиця цьоця Каролька. Ще як дівкою була. А оце — наша мати, твоя бабця. А третя — цьоця Стефа.

Всі три жінки на світлині мали однакові чорні очі.