Укус огняного змія

Розділ сімнадцятий ЗМІЙОВІ ВАЛИ

Ще довго ми з Ростиславом кружляли довкола мого будинку, тонучи в снігу. Хвилин десять просто мовчали, загрібаючи ногами білі кучугури. Ми скучили за таким снігом: у Києві вже кілька років поспіль зима мало нагадує зиму. Тоді я розповіла своєму супутнику про пригоду, яка спіткала мене в Луцьку. Не знаю, що він думав у цю мить, адже лиця його я не могла бачити в темряві, а він не зронив ні слова, тільки тер руки. Потім я повідала йому Лінине припущення, що розгадку змії варто шукати саме в українській давній традиції, а не деінде. Тут мій супутник оживився.

— Є такий переказ, — гаряче заговорив він. — У давні часи біля Києва з’явився страшний огняний змій, і щоб він не розорив місто, щотижня йому давали дівчину — найгарнішу. Городяни терпіли-терпіли, а тоді пішли бити чолом до Кирила Кожум’яки, бо тільки він був такий дужий, що міг позмагатися з огняним змієм. На другий день Кирило Кожум’яка прийшов під лігво змія, свиснув, аж той вискочив роздратований із печери, накинув йому на шию хомут, запряг у плуга й проорав ним землю до самого моря, а тоді у морі ж і втопив. А борозну, яку лишив величезний плуг Кирила Кожум’яки, люди назвали змійовим валом…

У мене замерзли ноги в сап’янових черевичках, але додому не хотілося. Я щільніше запнулась у пальто. Ростислав узяв мене під руку. Отак ми кружляли й кружляли, повертаючись щораз на те саме місце, затоптуючи власні, щойно залишені сліди. На нашому шляху світило тільки три ліхтарі — один позаду будинку, і два з фасаду. Коли ми підходили до ліхтаря, наші тіні втікали від нас, а тільки-но починали віддалятись од світла, як тіні обганяли нас, видовжувалися химерно, повільно розсіювалися, доки й зовсім не зникали у мороці, з яким зливалися наші силуети. Чорний кіт шугнув попід ногами, я скрикнула й засміялася.

— Знаєш, я одного не розумію, — мовила по хвилі. — Якби у мене хотіли відібрати браслет, це можна було зробити сто разів. Зовсім необов’язково влаштовувати виставу зі спецефектами на зібранні новоявлених таємних братчиків. І вже цілковита дурниця — пертись у Луцьк, щоб там дати мені по голові. Хіба в Києві темних завулків бракує, якими мені час від часу доводиться тинятися?..

— То що ти гадаєш?

— Гадаю, що хтось грається зі мною. Скажімо, він підозрює, що Кароліна Сокальська лишила мені, крім браслета, якусь… назвемо її «річ». Він вважає, що я цю «річ» надійно захоронила, і тепер прагне змусити мене дістати її зі сховку. Залякує мене, не розуміючи, що коли Кароліна Сокальська й помишляла мені щось іще лишити таким самим екстравагантним способом, як і браслет, то поки що я не зметикувала, де цю «річ» шукати…

Вдень діти зліпили снігову бабу, але була та баба неохайною: нижня кривуляста куля забруднена землею, бо сніг, хоч і незвично рясний цього року, все одно ще не влігся товстим шаром. Навіть у темряві видно чорну доріжку, де діти котили свою ляльку. Мій супутник посвітив на бабисько ліхтариком. Снігова королева-нечепура була вдягнена за останньою модою: на голові — старий капелюх, на червоному морквяному носі — окуляри з тріснутими скельцями й одною підв’язаною дужкою. І навіть рукавиці баба мала: на тонких гілочках рук — здоровезні мохерові старі рукавиці. Тільки шалика бракувало грізній ляльці, і Ростислав прочитав мої думки: видобувши з кишені червону стрічку, він пов’язав її сніговій бабі на шию.

— Звідки така запасливість? — насміхалася я.

— Ми на заводі габаритні вантажі позначаємо.

— Ясно.

— Знаєш, — за мить швидко заговорив Ростислав, — якщо браслет — то своєрідна підказка, то, можливо, ми рухаємось у правильному напрямку?

Треба просто перебрати подумки все, що пов’язане зі змієм, з uroboros, з міфологією.

— Та ми вже ніби все перелічили.

— То тобі так здається. Як бачиш, ця твоя кузинка щось таки мала на оці. Тебе розшукала, адресу записала, проте тобі не зізналась. Але ж устигла в нотаріуса оформити заповіт. От ти собі хоч раз замислювалася над тим, щоб оформлювати заповіт?

— Ні, звичайно. Та й мені навіщо? У мене батьки — спадкоємці. Які тут можуть бути складнощі?.. Тьху, заговорили! Терпіти не можу таких розмов!

— Забобонна ти, — посміхнувся мій співрозмовник.

— Не приховую.

Дві фари з’явились удалині, швидко наблизилися. Ми відступили з дороги. Машина пригальмувала, проминула нас, потроху збільшуючи швидкість, і, ковзаючи на ожеледі, попрямувала геть із двору, не зупинившись під жодним під’їздом. Ми одностайно провели машину поглядами. Червоні цятки габаритних вогнів іще довго змигували в пітьмі зимової ночі.

— А стосовно браслета… — мовив Ростислав. — От я недарма згадав переказ про київського казкового змія. Ці змійові вали ще де-не-де полишалися в околиці. У Плесецькому — село таке — вони точно є…

— Плесецьке знаю. Чудові суничні місця. А де ж там вали?

— А в лісі такі яри — якщо бувала, маєш пам’ятати…

— Так, так, є там такі!

— Атож. Стародавні земляні оборонні вали, — пояснив Ростислав. — Вчені вважають, що найдавніші — ще з другого століття до нашої ери.

— А чому саме в Плесецькому? Там же ліс кругом.

— Може, там не завжди був ліс? А вал, який, до речі, зберігся, тягнеться від річки Ірпінь аж до Стугни. Змійові вали часто зводили, щоб захищати простір між річками. Річки-бо — природні оборонні споруди…

Як, як проникнути мені в думки блаженної пам’яті Кароліни Сокальської? Що хотіла ти сказати мені, кузинко? Чи то тільки химери мої, а насправді змій-uroboros тут зовсім ні до чого? Просто ходить містом божевільний маніяк, котрий спочатку задушив одну жінку, а тоді взявся до іншої? Хто може перевірити, чи не залякував він спершу кілька місяців поспіль бідолашну Кароліну Сокальську?

— А де, — запитала я, — можна почитати про ці змійові вали?

— Де-небудь в історії України. Але ж там не буде того, що нам треба. Ну, напишуть тобі, що в деяких місцях укріплення й досі сягають дев’ятьох метрів заввишки. Що тягнуться вони подекуди на сотні кілометрів. Що нам це дасть? Скажімо, схотіла Кароліна Сокальська заховати для тебе там знак. І ти всю сотню кілометрів маєш оббігати, висолопивши язика, шукаючи того-не-знаю-чого?

— Але ж ти кажеш, що вони не всюди збереглися. Отже, пошуки звужуються…

— Якщо хочеш, можемо завтра з’їздити. Завтра ж субота, на роботу мені не треба. Ґума на колесах зимова. Поїдемо в Плесецьке — єдине місце, нам обом знайоме. Хто нам заважає?

Снігом заметені ліси, горби і луки — невпізнанні. Ми сунули помалу пустельною дорогою, де тільки одна колія наїжджена в снігу, і я вишукувала знайомі таблички і знаки, бо все мені ввижалося, що ми кудись не туди заїхали і — навіки заблукали серед білих нескінченних, неозорих просторів. І тільки коли ми завернули на алею, на початку котрої росли старезні, покручені, у два людських обхвати завтовшки верби, я упевнилася, що ми на вірному шляху. Слизька дорога піддавалася важко, підйоми ми долали з розгону, на спусках я заплющувала очі, боячись, що не загальмуємо — і вилетимо просто за обрій.

Ще кілька закрутів — і ось воно, Плесецьке, лишається з лівого боку. Попереду — чорний зимовий ліс, переораний ярами й вибалками. Хто б міг подумати, що ці порослі густими кущами насипи — чин людських рук? Десь я читала, що давні люди будували свої житла так, щоб вони прилягали до оборонних валів із внутрішнього боку. Виходить, блукаючи суничними чудовими місцями, я топталася по кістках власних пращурів? Та, зрештою, весь Київ стоїть на кістках наших предків, здебільшого — трипільців…

— Де повернемо? — відірвав мене Ростислав од роздумів.

— Отут іще трохи їдь, ага, а тепер завертай у ліс…

— Проїдемо? — з сумнівом дивився Ростислав на кучугури неторканого снігу.

— Мене не питай.

Машина крутнулась і, стишивши хід, напрочуд легко заглибилась у ліс, долаючи сніг. Я намагалась упізнати місця. Ось стовпчик, що позначає квадрати. Так, тут ми зупинялися не раз і не два, тут усе мною ходжене-переходжене…

— Може, лишимо машину, а далі вже пішки?

— Згода, — відповів Ростислав, заглушуючи двигун.

Я стрибнула у м’який незайманий сніг. Всі стежки засипані, жодного людського сліду. Що приїхали ми шукати у лісі ой у темному, де ходить хитрий лис?.. Зараз я зорієнтуюсь і згадаю, де тут має бути вал. Сам він густо порослий малиною, кропивою, суниця трапляється рідко, та коли вже попадеться, то розміром із вишню.

— Ох, яка погода сьогодні! — вигукнув Ростислав, вилізаючи з салону.

Кажи, кажи, заздалегідь виправдовуй даремно згаяний на далеку мандрівку час!

— Отут найкраща галявина, — почала показувати я, — сунична. Якщо встигнути першим, то кошик можна назбирати, не встаючи з одного місця. А отут далі, метрів п’ятдесят, починається ярок. Якщо це саме те, що ми шукаємо…

Ярок підступно присипаний снігом, і я, намагаючись його подолати одним махом, одразу провалилася по пояс. У невисокі шнуровані черевики набилося повно снігу. Рачки, рачки вилізли ми на гребінь валу. Столітніх дубів тут росло небагато, переважно — щільні ліщинові кущі і малинники, крізь які навіть узимку не продертися. Тримаючись на верхівці валу, ми рушили помалу вздовж. Заблукати можна було не боятися: по власних слідах ми легко вийдемо до машини.

Хвилин п’ять, розсуваючи чагарники, пригинаючись і перестрибуючи їх, ми досліджували вал. Вийшли на невеличку галявку, де гуляли вітри, і тому була вона ледь-ледь притрушена крупкою, що хрускала під ногами. З-під снігу проглядало каменюччя. Ростислав ногою погріб сніг.

— Світлий камінь, — мовив він, — пісковик.

Я присіла навколішки й почала розчищати руками. Дивна річ, але камінці складені були один до одного, рівненько, й утворювали такий собі круглий майданчик. Може, колись це було підвищення, та зараз уже зрівнялося з землею. По чотирьох боках круга — виступи. Риючи сніг, як собаки, ми розчистили і весь майданчик, і навколо нього.

Споруда — рукотворна, поза всяким сумнівом.

— А це, — мовив Ростислав таємничим шепотом, — старе поганське капище.

— І Велес, скотій бог, — підхопила я йому в тон, — царював тут.

— А на цих чотирьох виступах, що відходять од кола, стриміли дерев’яні стовпи, на яких згори тримався дах.

— А посередині стояв грізний Велес.

— І приймав пожертви.

— І приймав пожерти.

Одночасно ми розреготалися.

Але дивна річ: що довше я дивилася на викладений світлим каменем майданчик, який ніс на собі сліди літніх кострищ, по два боки якого валялися колоди, що їх, безперечно, давно облюбували туристи, то сильнішим ставало відчуття старожитності й якогось вищого призначення цих майже правильних кам’яних кілець.

І здогад прошив мене: каміння майданчика викладене не простими кільцями, а спіраллю. Так, ніби вихор ріс із середини землі — й розкидав навсібіч пісковик, і так той і застиг тут навіки. Саме тому мені спершу здалося, що майданчик — ніби трохи довгастий, не зовсім круглий, а то ж він дійсно має форму мушлі. Хіба що на тому місці, де обривається спіраль, стирчить виступ, через який першої миті не помічаєш справжньої будови кострища.

— Смішки смішками, а це дійсно схоже на старе слов’янське капище, — мовила я.

— І ми зробили наукове відкриття, — ущипливо докинув Ростислав. — Хоч узавтра на Нобелівську премію подавай.

— А хто тобі сказав, що вчені ще не розкопали, а потім не описали капище? Може, якщо наукову літературу погортати, якраз згадка відшукається…

— А тоді покинули? — не здавався Ростислав. — Не обгородили, стовпчик не поставили, табличку не повісили?

— Мало у нас занедбаних пам’яток історії зараз руйнується? Чи не сам ти днями сперечався з Іриною про повний занепад у культурній сфері? Про те, що держава цілком занехаяла свої обов’язки? Ти в Кирилівській церкві давно не був?..

Ростислав ступив на центральний камінь капища — саме той, звідки рвався назовні вихор, — і повільно рушив, розкручуючи спіраль. Він ішов зосереджено, наче заново проходив усю історію людства, ніби бачив зараз перед собою не зимовий тихий ліс, а похмурих трипільців, котрі стоять перед вівтарем; за їхніми спинами гарцюють на коротконогих некрасивих конях кочівники-завойовники; ще далі — плугатарі тягнуть важкого плуга нескінченною борозною; козаки крутять шаблями, витанцьовуючи свій смертний танок; чорночубий суворий мужчина дивиться незрячим поглядом у кам’яну сіру стіну з вузенькими ґратками, бачить за ними примарну церкву Святої Ірини, потім схиляє голову до зошита й починає щось писати; люди, закинувши обличчя до неба, ловлять губами жовтогарячі зблиски урочистого салюту, всюди голови, голови, голови…

І тоді, коли Ростислав поставив ногу на останню брилу кам’яної мушлі, сірі хмари насунули нижче, облягли тісно ліс. Зникли ще хвилю тому видимі тіні від дерев, а гущавина лісова зчорніла й зіщулилася. Вітер зірвався, жбурнув сніг на капище. Ще один порив, другий — і вже під шаром білої крупи не видно пісковику, не лишилось і сліду поганського жертовника величному богу Велесу. Не проступають більше наші сліди, замело їх начисто. І блискавка — небувала, неможлива, немислима зимою блискавка — прошила небо.

Мов схарапуджені коні, ми помчали геть, шпортаючись у кучугурах снігу й лишаючи клоччя одягу на чіпких, злостивих гілках малиннику.

Як винесли нас ноги до машини? Мені здавалося, ми бігли наосліп. Що могла я впізнати у лихій хурделиці, яка розігралася зненацька? Так, наче переметнули ми враз із часу сьогоднішнього — в минуле, де вози збивалися з заметеного хугою шляху, де перепиняли їх голодні вовки, світили жовтими намистинами насторожених очей, і тоді в глухому, дикому лісі до стогонів метелиці долучалося моторошне виття…

Та змійові вали нарешті зосталися позаду, попереду вже виднілася галявина, де ми залишили авто, і якось одночасно з цим ущухла заметіль. Ще під ногами крутнувся поземок, іще з лапатої ялиці з глухим звуком упав додолу сніговий ком, іще кілька колючих сніжинок вдарилося в обличчя, ще десь у лісі загуділо страхітливо — й утихомирилось. І мені видалося, що блискавка, яка розколювала темне небо синім електричним розрядом, що громовиці, які шпурляло небо на землю, тільки наснилися мені.

— Що це було? — спитала я.

— Ой, дай віддихатися! Ну, ми й крос відмахали. І головне, як швидко все вщухло!

— То що це було?

— Не знаю, — мовив Ростислав. — Страшенна блискавка взимку — такого ж просто не буває! Але ж вона мене пристрашила! А там іще чи то капище, чи то бозна-що… Паніка — страшна штука.

— А ти бачив, як каміння швидко снігом замело? Двічі жбурнуло крупою — і вже сліду не видно. І відбитки ніг наших замело — тільки ш-ш-шух! От якби зараз повернутися — ми б знайшли це місце?

— Знаєш, — знехотя признався Ростислав, — чогось мені не хочеться вертатися. Не страшно, але моторошно.

— Та то я так, гіпотетично. А все-таки щось там є, у тому місці! Ніхто б звичайне кострище такою спіраллю не вибудовував.

— Відкрився нам місцевий Стоунгендж…

— Всяке може бути.

— І то друїди, — мій супутник містично понизив голос, — наслали грім і блискавку, щоб не заважали ми їхньому ритуальному танку.

— Не друїди, а наші рідні мавки, лісовики й болотяники.

Ми наблизилися до машини. Ростислав натиснув на ґудзик дистанційного керування сигналізацією, і машина відізвалася вдячним пищанням. Вона й сама, певно, налякалася незбагненного явища природи. Ми залізли в салон, мотор завівся слухняно. Авто зрушило.

Кілька метрів ми прокотилися донизу, підстрибуючи на нерівностях схованої під снігом дороги. Це підскакування було неприємним. Ще й з’явився несподіваний чвякаючий звук. На повороті машину занесло.

— Зупинись! — крикнула я. Ростислав автоматично проїхав ще кілька метрів. — Зупинись!

Ми стали. Я виплигнула з салону.

Так і є. Заднє праве колесо — самий обід, а на ньому хляпає ненакачана ґума.

— Можеш глушити двигун, — мовила я до Ростислава. — Приїхали.

Мій супутник кисло подивився на колесо, тоді поліз у багажник. Запаска лежала там, аякже, під килимком, для надійності прикручена до днища одним болтом. Ростислав дістав запаску, кинув у сніг. Потім відшукав домкрат, розчистив трохи місця від снігу, попробував, чи тверде. Земля підмерзла, тож мала витримати домкрат, не провалитися. Він почав підкручувати ручку. Машина повільно повзла вгору.

Щоб скрутити примерзлі болти на колесі, довелося бити по гайковому ключу ногами. Піддавалися важко. Я з острахом дивилася на небо, боячись знову побачити цю картину: чорні хмари, ясна блискавка. Що за сила природи заповзялася зіпсувати нам мандрівку? Спершу закрутила хуртовину, проганяючи з поганського капища, потім — у помсту за нашу непоштиву балачку — підсунула гостру шпичку, котра проколола шину… Ростислав порпався біля пробитого колеса.

— Потримай, — захекано буркнув він. Я зловила болти, які він скрутив, аби ті не загубилися у снігу, й підкотила йому нове колесо. Придержала, доки він його припасовував, і подала один по одному болти.

— Це все я винна, — нервово пирснула в кулак, — бо за мною ж бабай ходить…

— І блискавку він влаштував. Неабияких магічних здібностей твій бабай.

— Атож! Ми зі здохлятинами діла не маємо.

— Цікаво, що він далі вигадає. Нашле фіолетовий туман, щоб збити нас зі шляху? Чи закрутить вихор, який ковтне нас разом із машиною і викине геть аж у Чорне море?

— Смійся, смійся, — покивала я, — а хотіла б я на тебе подивитися, якби тобі хтось парою повідомлення лишив: «Я ВСЕ БАЧУ». У лазничці власної твоєї квартири!

— Коли це було? — здивувався Ростислав.

Я розповіла. Мій супутник тільки недовірливо ворушив бровами. Що ж, нехай не вірить. Мені й самій приємніше не загадувати цей епізод, ніби то все мої письменницькі фантазії.

Поки Ростислав прикручував запаску, потім підкачував колесо, я дивилася собі під ноги. Ґрунтівкою, схованою під снігом, ми проїхали дві години тому, і сніг уже замів прокладену нашою машиною колію. Звідки ж тоді взявся ще один слід протекторів — ширший, ніж наш?

— А знаєш, — тицьнула я пальцем у землю, коли Ростислав підвів голову від колеса, — тут хтось був після нас.

Мій супутник, як був навколішках, так і проповз метр і втупився в колію з подвійними слідами протекторів. Провів пальцем по прим’ятому снігу: чужа машина приїхала, а тоді повернулася назад. Ну, правильно, не полетіло ж друге авто на крилах? Хоча за сьогоднішньої раптової й містичної завірюхи…

Ростислав потягнувся до знятого пробитого колеса, довго вертів його в руках.

— Підкачай, — мовила я, — послухаємо, звідки свистить.

Ми приблизно визначили, де має бути дірочка. Ростислав помацав пальцем, намагаючись знайти її. Зимовий безсонячний день насупився похмуро. Я дістала мобільний телефон, у якому вбудований ліхтарик, присвітила. Тонка цівка світла проникала в кожну заглибину, в усяку шпаринку на протекторі. Якби була купіль з водою, ми б швидко знайшли діру! Підкачали б колесо ще раз, кинули в воду — зразу б забулькало…

Ростислав підняв руку, мов хотів мене зупинити, і я застигла, тримаючи телефон-ліхтарик непорушно. Притиснувши протектор великими пальцями, Ростислав потягнув ґуму в різні боки. Вона знехотя, чинячи опір, ледве-ледве розійшлася.

— Такий поріз не міг зробити ні випадковий цвях, ні уламок скла. Тим паче, що зазвичай вони так і лишаються в протекторі… Ні, шина порізана ножем. Навмисне.

— Ось тобі і знак від мого бабая. Попередження, так би мовити.

Ростислав здивовано глипнув на мене. Я пояснила:

— Щоб не пхалися, куди не слід. Загадка uroboros’а нам не по зубах.