Вічний рух

Світлана Зеленська ВРАЖЕНІ МІСЯЦЕМ Фантастичне оповідання

Золотавий уповні місяць поволі спливав над темним горизонтом. Я зачудовано спостерігав за ним, але думав: скільки-то всіляких чудасій і химер пов’язано з небесним світилом на землі? Скільки бід і неймовірних загадок?.. Пригадалася й недавня історія, свідком якої довелося стати самому.

Тоді я тільки розпочинав лікарську практику і, можна сказати, розпочинав її вдало. Пацієнти якось одразу довірилися, й довгі черги потяглося до мого кабінету. Спершу не знав: тішитись чи журитись, оскільки з одного боку, мене поважали, а з іншого, я дуже стомлювався. Може, з незвички, адже треба було постійно сушити мізки, щоб поставити правильний діагноз й призначити дієве лікування, до того ж, я сприймав кожного хворого надто близько до серця. Це вже потім набув холодного спокою, який притаманний медикам.

І ось одного такого паморочливого дня я повернувся з роботи украй знесиленим і голодним. Оскільки в мене не було дружини, я заходився готувати вечерю сам. Але й тут перешкодили: в прихожій пролунав дзвінок. Довелося кинути сковорідку й поспішити до вхідних дверей.

Моєю відвідувачкою виявилося жінка років тридцяти в білому кожушку і норковій шапці. В руках вона тримала чималеньку повнобоку господарську сумку.

— Добрий вечір! Ви мене пригадуєте? — заговорила жінка, не приховуючи свого хвилювання. — Я — Скобцева Валентина Петрівна, дружина Миті… Пам’ятаєте, торік ви гостювали в нас. Тоді все було так добре…

Звичайно, я пригадав ту випадкову вечірку і цю жінку, але мені не стало легше. І все ж я ввічливо запросив Скобцеву до вітальні, запропонував крісло, а сам присів на стільці навпроти неї.

— Мені так ніяково, що зважилась прийти до вас, — зітхнула Валентина Петрівна, — але, повірте, іншого виходу не знайшла.

— Думаю, таку жінку, як ви, не привели б дрібниці, — сказав я, хоча подумав інше.

— Дякую, це правда. Звернуться до вас мене змусило горе, тому прийшла просити допомоги…

З повною безнадією я подумав про свою вечерю.

— Обіцяю, зроблю все, що мені під силу, — поспішив запевнити Скобцеву.

— Так-так… Я вірю, що допоможете… Адже знаю вас як досвідченого лікаря-психіатра.

— То ваше прохання пов’язане з моєю професією?

Скобцева схвально кивнула головою.

— Тоді не сумнівайтеся… Хоч, може, у мене й не такий досвід, як ви гадаєте. Та допомогти вам — мій обов’язок. Що сталося? — Мені здалося, що питав я щиро.

— Зараз усе розповім…

Валентина Петрівна примовкла на якусь хвилю, затим стала розповідати:

— Певне, ви знаєте, кілька місяців тому мій чоловік захворів на крупозне запалення легенів. Лікарі були стурбовані його станом й висловлювали найневтішніші прогнози. Я не полишала його днями й ночами. І все ніби минулося. Дмитро став поправлятися, а коли залишав лікарню, я була на сьомому небі від щастя… Але те щастя виявилося нетривалим. Десь по двох тижнях… Володимире Миколайовичу, з цієї хвилини я прошу вас вислухати мене з особливою увагою… Знаєте, мені здається, що мій чоловік божеволіє!..

Поширені голубі очі Валентини Петрівни налилися слізьми. Я підхопився, взяв її за руку.

— Заспокойтеся, — мовив стиха, — не завжди те, що здається нам, буває насправді…

— Але чому, чому він так змінився?.. — Скобцева заголосила/.

— У чому ж ви бачите ту переміну? — обережно спитав я, повертаючись на своє місце.

— Спершу у Миті з’явилися сильні головні болі, проте я не зважила на них, подумала — наслідок недавньої недуги. Але потім його стало морозити, підвищилася температура. Я поклала Дмитра в ліжко, напоїла мішевом і на другий день йому стало ліпше, навіть їсти попросив. Я з радістю приготувала курячий бульйон, гречану кашу, спекла пиріг… Боже мій, якби ви бачили, з якою нелюдською жадібністю накинувся він на страву! Все з’їв до крихти, а потім забажав пити й випив одразу два літра води. Це жахливо!

— Валентино Петрівно, чи не перебільшуєте ви? — поштиво перервав я Скобцеву. — Припустимо, під час хвороби ваш чоловік їв мало, а тепер, коли став одужувати, в нього всього-на-всього прокинувся чоловічий апетит.

— О ні, я ще ніколи не бачила, аби хтось їв з такою несамовитістю. Після того я зовсім перестала взнавати свого Дмитра. Раніше він був лагідним, ніжним, а тепер грубить, його дратують найменші абищиці, діти плачуть… Ні, Володимире Миколайовичу, з ним коїться щось жахливе. Ночами кидається, не може заснути. І — марить. Йому все здається, що він серед вовківі Господи, як це страшно!

— Валентино Петрівно, хочу звернути вашу увагу на те, що пневмонія, зокрема, крупозна, може впливати на нервову систему: порушується сон, з’являються неспокій, маячіння, привиди. Хворий може відчувати боязливість, бажання кудись бігти, навіть стрибнути в вікно…

— Я… Я не знаю, що й думати… Дмитрів батько помер від пневмонії. Може, це спадкове? Може, Митя так боявся померти, що в нього сталося щось із психікою? Не знаю… Але цей жах продовжується вже кілька ночей. А вчора… Учора я сама вжила снодійне. Тільки краще б цього не робила. Я міцно заснула й прокинулась аж удосвіта. У вікно світив повний місяць. Аж раптом збагнула: поряд немає чоловіка. Притьмом підхопилася, але тут ж заточилася і впала у ліжко. Мене щось скувало, а може, ще перебувала під снодійним… Не знаю, скільки часу я пролежала без тями. Але коли стало розвиднятися, почула кроки чоловіка. Він ступив до кімнати ввесь у дрожі. Його обличчя було суціль пошмульговане й подряпане. Зненацька Дмитро кинувся до мене й став шалено цілувати з ніг до голови. Молив пробачення, а я не знала, за що… Тоді й вирішила звернутися до психіатра. Згадала вас… Прошу, прийміть від мене ось це… — й взялася за сумку.

— Правильно вчинили, що прийшли до мене, — похмуро озвався я. — Думаю, у вашого чоловіка негаразд із психікою, йому необхідно обстежитися. Завтра приведіть його до мене. Постарайтеся переконати…

— Так-так… Скажу, що пропишете ліки від безсоння… Якби ви знали, як я надіюся на все!..

— От і добре… Приходьте, а дякуватимете потім…

Другого дня рано-вранці мене розбудив телефонний дзвінок.

Телефонував травматолог Лісовий.

— Слухай-но, друже, — поспішливо говорив він, — чи не міг би ти прямо зараз прийти до мене у відділення? Потрібна консультація. Потім усе поясню…

— Іду, — відказав я. — Дякую за дзвінок, а то ще спав би…

Міцний вранішній мороз зовсім зняв мою сонливість, і я впевнено закрокував вулицею. Зграя ворон із надривним карканням спурхнула зблизька й обліпила стару акацію. Мені, признатися, подобається їхнє каркання. В ньому, попри все, є якась урочистість, хоч і кажуть, що ворони наврочують біду. Задумавшись, я ледве не проминув свою клініку. Але Лісовий чекав уже мене при вході.

— Добридень! — подав він руку. — Я тут збираю консиліум. Як на мене, потрібна твоя участь…

— Щось неординарне? — запитав я.

— Що тобі сказати… Сьогодні на світанні привезли у відділення якогось Звягінцева. З першого погляду ніби й наш: численні садна, перелом руки. Та коли я схилився на ним, уловив запах алкоголю. Довелося кликати нарколога. А як цей Звягінцев заговорив, вирішив потурбувати і тебе. Зараз побачиш…

В ординаторській на канапі я побачив похмурого з неголеним видом мужчину.

— Драстуйте, — привітався я до нього. — Вас звати…

— Микола Петрович, — почулася хрипла відповідь.

— А прізвище?

— Та не забув я свого прізвища, не забув! — піднявся на ноги Звягінцев. — Краще спитайте, що зі мною сталося…

— І що ж вами сталося цієї ночі? — запитав я, сідаючи поруч із Звягінцевим.

— Звичайно, ви думаєте, що я був на доброму підпитку Хоча, признатися… Але я був при своєму розумі, і зараз при своєму…

Я намагався вловити зміст кожного слова потерпілого.

— Ось іду я додому, — між тим продовжував Звягінцев — Пам’ятаю, світив місяць… Коротше, я йшов, а з кущів раптом вискочило щось окарячкувате, кошлате з лискучими очима. Я не міг навіть крикнути від жаху. Не знаю, що допомогло мені залишитися живим. Певне, нагодилися люди й настрахали те чудисько.

— Все ясно… — шепнув я Лісовому, а вголос мовив: — Так-так, Миколо Петровичу, зараз вам зроблять перев’язки, а потім ви мені докладніше розповісте, що сталося…

— Дякую, лікарю… — схлипнув Звягінцев.

Але я вже не чув його.

Я поквапився у своє відділення. Тут на мене вже чекали вчорашня відвідувачка і її чоловік. Скобцева беззастережно вхопила мою руку.

— Я так сподіваюся на вас… — жебоніла вона.

— Гаразд, гаразд… Але я говоритиму з вашим чоловіком наодинці, — сказав доволі стримано.

— Авжеж, — я почекаю його тут, у коридорі, — погодилась Валентина Петрівна.

Скобцев мовчки пішов за мною в кабінет. І тільки коли він сів напроти мене, я розгледів його обличчя. Худе, витягнуте, з жовтавим відтінком, покрите щетиною, пошмульговане й подряпане. Я ніяк не міг збагнути…

— Будь ласка, довіртеся мені, й розкажіть, що вас турбує, — звернувся я до хворого співчутливо.

Скобцев здригнувся й глянув на мене з якоюсь особливою пильністю. При цьому я завважив: очі його були глибоко запалі, тьмяні, із дуже звуженими зіницями. Під очима чітко окреслювалися синюшні півкруги.

— Відверто кажучи, не знаю, що мені говорити… — почав Скобцев глибоким гортанним голосом.

— Про що думаєте, про те й кажіть.

— Це дружина змусила мене прийти до вас. Із власної волі я… Вона хоче, аби ви призначили мені снодійне…

— Отже, вас доймає безсоння?

— Так. Останнім часом я погано сплю і дуже болить голова.

— Що вас ще турбує?

— Ще? Та наче б нічого. Хіба що… Інколи нудить, тисне в грудях.

І з чим ви це пов’язуєте?

— Не знаю. Може, від харчів…

Я ще уважніше приглянувся до Скобцева. Раптом він підхопився, його руки, теж пошмульговані й подряпані, сильно затремтіли. Він прикрив ними перекошене обличчя й глухо простогнав:

— Лікаре, я не знаю, що зі мною… Допоможіть мені. Я більше не можу так. Я не знаю, хто я — звір чи людина!..

Я мовчки чекав, що буде далі.

— Не знаю, кому довіритись, кому розповісти, крім вас, що зі мною діється, — продовжував Скобцев, рвучи на голові сплутане волосся. — Інколи мені здається, що сплю, інколи, що божеволію. Це нестерпно, лікарю. Я не знаю, що мені робити…

— Передовсім заспокоїтись, — сказав я. — Присядьте і випийте води. — А може, ви все надумали?

— Ні, не надумав, — заперечив Скобцев, але послухався й присів на край стільця. — Отже мушу все викласти вам, інакше… інакше загину… Сталося це кілька днів тому. Несподівано я відчув легкий дрож у тілі, потім лихоманку й сильний головний біль. Водночас мені захотілося їсти і пити Я випив зараз два літра води і все одно мене мучила спрага. А позавчора стало ще гірше. Мати, дружина, діти заснули, а я не знаходив собі місця. Піт заливав обличчя, а груди так стисло, що не міг перевести віддих. Руки і ноги немов хтось викручував. Потім занудило, жар у грудях став ще дужчим. Я спробував розбудити дружину, але замість слів виривалося одне хрипіння. Далі я мало розумів, що робив… Пам’ятаю, роздягся, побачив у вікні яскравий місяць, відчув на своєму тілі шерсть і став рачки. Сильне бажання крові подавило в мені інші почуття. Я вибрався на вулицю й побіг у парк. Там став гарчати, качатися по землі, дряпати дерева. Мені хотілося ще й вити, але я що було сили притлумив моторошний намір. Аж тут угледів чоловіка. Він йшов, хитаючись, і бурмотів щось собі під ніс. Якийсь дикий поклик кинув мене до нього. Я збив бідолаху з ніг і на свій жах відчув, що хочу прокусити його шийну артерію. Перехожий відчайдушно одбивався. Здасться, я переламав йому руку. У хвилю ж, коли мої зуби вже торкнулися його шиї, неподалік почулися людські голоси. Злякавшись, я полишив свою жертву й шмигонув у кущі. Одна думка, тільки одна думка батожила мене: що зі мною, що зі мною відбувається?.. Але ніхто мені не міг відповісти. Я гарчав і бився головою об землю до самого світанку. А вранці повернувся додому. Мене мучило почуття провини, каяття, і я став просити пробачення в дружини. Але це тільки насторожило її… Лікарю, я розповів усе. Може, це якась невідома форма шизофренії?..

Скобцев замовк й ще раз кинув мене все тим же пильним поглядом. Аж тепер я дійшов до тями, що нагадувало мені обличчя цього чоловіка. Ні, переді мною сиділа не людина. Я бачив перед собою доведеного до відчаю… вовка! Скобцев криво усміхнувся й оголив червоно-коричневі по-звірячому гострі зуби.

— Все зрозуміло, — сказав я, відчуваючи, що мій голос тремтить. — Нічого страшного немає, але вам слід підлікуватися. У вас добряче розхиталися нерви. Можливо, це наслідки запалення легенів. Зараз я покличу медсестру, вона відведе вас у приймальне відділення, де заведуть історію хвороби, переодягнуть.

Коли медсестра вивела хворого із кабінету, до мене не прийшла полегкість. В тому, що Скобцев божевільний, Я не сумнівався, але чомусь насторожувала незвичайність його міркувань…

— Ідіть додому, — сказав я Скобцевій. — Ваш чоловік дійсно хворий. Якийсь незрозумілий психічний розлад. Але я обіцяю у всьому у розібратися. Швидше за все, в нього надто багата уява. Причину ми неодмінно з’ясуємо…

За що я не брався, що не робив, сповідь Скобцева не виходила з голови. Що це? Незвичайне божевілля? Марення? Облуда? Але яка рація йому прикидатися? А якщо божевілля, то з якої причини? Небіжчик батько? Страх перед смертю? І чому, чому хворий уявляє себе саме вовком? Дивне, дивне перевтілення. Певне, той п’яниця говорив правду… Тоді хто він, цей Скобцев? Упир? Але ж вампір є вампір. А це якийсь вовкулака. Людина, яка може перевтілюватися у вовка! Нісенітниця, та й годі. Самому звихнутися можна. Ймовірно Скобцев начитався казна-чого і навіяв собі бозна — що…

Другого дня я зайшов до бібліотеки. В читальному залі мене зустріли знайомі бібліотекарки й подали все, що я замовив з літератури. Я довго гортав сторінки книг відомих медиків про шизофренію, поки не взяв до рук журнал «Знак запитання» з виносом: «Чи легко бути вовкуном?» Відкласти його я вже не міг.

«Вовкуни, перевертні, — читав я, — чи не головні фігури стародавніх марновірств. Разом із вампірами, відьмами, мавками, примарами і чаклунами вони існують уже тисячі літ, наводячи жах на дорослих і дітей у великих містах і глухих поселеннях… Слово «лікантроп» походить від грецького «Lukantropia» і означає буквально «Людина-вовк». Перевертень — багатозначніше, ніж вампір. На відміну од вампіра, який виходить із могили, або пити людську кров, перевертень з «цього світу»… Саме ж перевтілення людини зумовлюється халепою, яка може вразити будь-кого. Укус перевертня завжди заразливий. Але симптоми можуть з’явитись і тоді, коли людина не мала сутичок з перевертнем. Ця напасть може вражати цілі родини, селища, міста».

Далі йшов докладний опис людини-вовка.

«Лікантроп, — повідувалося, — змінюється не тільки зовні. Він відчуває себе виключно звіром й особливо небезпечний при повному місяці… Коли вражені місяцем виявляють себе огидними, вони кидаються на людей і вмертвляють їх. Прокусивши шийну артерію й напившись крові, лікантроп біжить і засинає там. А вранці людина-вовк знову стає людиною. Нічні полювання і каяття вдень — така зловісна вдача перевертня душогуба. Від лікантропа немає порятунку, його не зупиниш ні часником, ні хрестом. Перевертня може вбити тільки срібна куля…»

Все так, як розповідав Скобцев. Тепер ясно, де він начитався навіженства. Проте я продовжив знайомство з журналом й зупинився на статті іншого автора.

«Лікантропія як хвороба, що змушує людину, думати нібито вона звір, відома з давніх-давен, — стверджував він. — Ще близько 125 року до нашої ери римський поет Марцем Сидет, люди піддаються їй здебільшого на початку року, коли хвороба найпоширеніша і може виявитися в найгостріших формах. Вражені лікантропією, зрештою, знаходять собі пристанище на кладовищах і живуть там як вовки…

…Учені-скептики не припускають фізичного перевтілення й намагаються довести, що лікантропія існує лише як недуга, що супроводжується меланхолійним станом з вибухами безуму, коли хворий уявляє, що він накоїв… Доктор Лі Ілліс з Хемпишира ще 1963 року подав до Королівського медичного товариства наукову працю з цієї проблеми. «Про порфірию та етимологію перевертнів» — так називалася вона. Це — незаперечний аргумент на користь того, що спалахи лікантропії, які спостерігалися в Європі та інших частинах світу за різних часів, мають вірогідне медичне пояснення…»

Невже у Скобцева подібна хвороба? Лі Ілліс охрестив її порфірією і вважає, що викликається вона генетичними зрушеннями. «Існує кілька типів порфірії, — писав учений, — практично всі вони мають генетичну основу й спричиняються унаслідок обміну речовин». Й симптоми, характерні недузі, Лі Ілліс виклав лише з медичної точки зору. Наприклад, генетичні зрушення пов’язав з везикулярною еритемою, від чого шкіра хворого стає надто чутливою до світла й особливо синячного. Запалення на обличчі і руках в такому випадку схожі на садна й шрами, типові для укусів диких тварин. Зуби ж стають червоно-коричневого кольору завдяки порфірину, який відкладався в них, а не тому, що людина перевтілилась у вовка. Власне, вчений спростовує міф про перевертнів і доводить існування хвороба, яка дуже змінює зовнішність людини.

Врешті-решт журнал «Знак запитання» ледве не спантеличив мене. Сколошкані роздуми перервала розмова бібліотекарок за книжковими стелажами:

— Ти знаєш, що Скобцев потрапив до божевільні? — спитала одна.

— Знаю, — відгукнулася друга. — Туди йому й дорога. Мати розказує, що на роботі він усім голови прогризав.

— А чула, що вдома — чудовий сім’янин, зовсім інша людина.

— Може, не знаю.

Виходив я з бібліотеки з найсуперечливішими почуттями. Сумніви й здогади свердлили мозок, хоча знав: розгадати винятковість Скобцева буде нелегко.

Ущерблений хмарами місяць високо стояв над залізничним вокзалом. Аж ось в густих примарних сутінках загуркотів поїзд. Стишивши хід, він зупинився, й на перон зійшла лише одна жінка. Потяг рушив далі, а жінка сторожко роззирнувшись, заспішила у бік парку. Було вже пізно, холодно й безлюдно. «Але нічого боятися, — заспокоювала вона себе, — додому недалеко, та й місяць уповні…»

Темна стіна парку підносилася по ліву руку. Попереду в долині мляво мерехтіли вогники у вікнах осель — хтось ще не спав. У парку поскрипували лише обмерзлі дерева. «Ну, хто може у таку пору, в такий мороз тут бродити?..» — все заспокоювала себе жінка.

Нагла тінь колихнулася перед очима зненацька. Жінка напружила зір, але тінь швидко зникла за деревами. «Привиділось» — вирішила подорожня й, піднявши хутряний комірець, надала ходи.

Раптом зовсім поряд почулося протяжне виття. У жінки й серце завмерло: Боже, так виють бродячі собаки. Швидше, швидше додому! А ось і дім…

Жінка й не зогледілась, як щось стрибнуло їй на спину. Певне, крик її було чути далеко, але ніхто не прийшов на поміч. У самої ж не було сил чинити опір. Під важким тягарем вона впала на сніг. В останню мить лише бачила повний місяць у небі, чула клекотливе гарчання над собою, відчула гострий біль на шиї, й провалилася у безгомінну темінь…

Уранці я проснувся весь розморений, з передчуттям чогось неладного. Надворі нуртувала хурделиця. Поки добрався до клініки, промерз до кісток. Ще не встиг переступити поріг свого кабінету, як до мене поспішила медсестра.

— Володимире Миколайовичу, — розпачливо мовила вона. — У нас біда! Таке сталося… Скобцев утік!

— Як утік? — сторопів я.

— Не знаю. Вночі утік…

— Отакої!.. — швиргонув свого портфеля на стіл.

Щонайперше, я зателефонував Валентині Петрівні, та тільки налякав її. Вона щиро запевнила, що чоловік додому не приходив. Потім шукали Скобцева у знайомих, але й там його не було. «Невже брьохає десь у наметах? І чому, чому він утік?» — краяла мене думка. Він же так хотів, аби я допоміг йому. Може, передумав? У божевільних це буває. Напливло потьмарення і вирішив тікати. У нашій клініці — це зовсім просто. Тепер де його шукати?

Ще через день до мене прийшла Валентина Петрівна в сльозах і синцях.

— Я теж звихнулася, — ридала вона. — Сьогодні вранці Дмитро побував удома і вперше в житті побив мене, побив по-звірячому. Він не тільки лупцював, а й кусав…

Валентина Петрівна показала мені попруги, з яких ще сочилась кров.

— Де ж ваш чоловік зараз? — спитав я.

— Не відаю… Володимире Миколайовичу, він навіжений!..

Дійсно, справа неабиякої серйозності. Я зателефонував до міліції й повідомив, що з клініки втік хворий, поведінка якого може загрожувати мешканцям містечка. Звідти пообіцяли допомогу Та минуло чотири дні, але нікому не вдалося натрапити на слід втікача. Уся історія стала гнітити мене. Я вже пошкодував, що обрав професію лікаря-психіатра…

Того дня я заночував у Лісового. Перед цим він розповів мені, що вже третю ніч чує моторошне протяжне виття Поблизу його будинку розташоване кладовище, і нібито виття доноситься звідти. Я не знав, наскільки воно стосувалося Скобцева, але якась пекуча підозра пронизала мій мозок.

— Он цвинтар, — показав рукою Лісовий з вікна своєї опочивальні.

Темні хрести, засніжені надгробки — і більше нічого. Хоча… Якийсь чоловік заповзято розчищав від снігу одну із могил Але на Скобцева він був не схожий.

Швидко стемніло. Дружина Лісового приготувала нам вечерю. Я зі смаком їв яєчню з шинкою і думав, як добре бути одруженим. Затим ми довго бесідували з Лісовим. Він оповідав мені про своє життя, навчання в інституті, поки, врешті, нас обох не потягло на сон. Я вже міцно спав, коли Лісовий розбудив мене.

— Ходи-но послухай… — сказав він. — Уже виє…

У тьмяному світлі місяця, який заходив, кладовище виглядало зовсім інакше: сірий сніг і тіні. Та тут і справді донеслося протяжливе виття.

— Дивовина, — прошепотів я, — на собаче виття не схоже…

За кілька хвилин ми вийшли з будинку. Я переконав Лісового побувати на кладовищі й пересвідчитися, що ж там відбувається.

При місячному світлі цвинтар не навіював страху. Хрести і намети на могилах — все звичайне. Мороз обпікав обличчя, під ногами порипував сніг. Та ось біля великого хреста ми помітили чоловіка з задертою головою. Він не бачив нас. Але по хвилі заскиглив. Я б не сказав, що мені, стало не по собі, просто було незвично чути і бачити, як виє людина.

— Скобцев! — торкнув я ліктем Лісового. — Гайда, потелефонуй в міліцію, а я попантрую тут.

Скобцев продовжував вити. І як це в нього виходило? Ні, таки страшно збожеволіти…

Десь поблизу ляснули дверцята автомашини. Скобцев сполошився. Потім по-звірячому витягнув голову, прислухався. І тут він побачив людей, які наближалися до нього. Я не можу передати словами його ляку. Він заборсався в наметах, загарчав й кинувся навтьоки. Але не вглиб кладовища, а до дороги. Четверо міліціонерів, я і Лісовий побігли за ним.

Скобцев, долаючи, кущі і намети щораз падав. Здавалося, йому було б легше тікати навкарачки. Він уже вихопився на дорогу, як тут де не взялась на великій швидкості вантажівка Заскреготали гальма, почувся глухий удар і зойк.

Коли ми підбігли до машини, Скобцев лежав обабіч дороги на снігу із заюшеним кров'ю обличчям, в його відкритих очах відбивалися жовтаві промені місяця…

Хоронили Дмитра Скобцева його рідні і знайомі. Мені випало нести труну. Той тягар здавався легшим, аніж який був на душі Адже я обіцяв у всьому розібратися, допомогти… Нічого цього я не зробив і нічого… не зрозумів. Я спостерігав як насипається могила і відчував себе винним. Ще мені здавалося, що в плачі Валентини Петрівни чулося божевільне волання.

Після похорону, усі, хто був на кладовищі, зібралися на поминальний обід у домі небіжчика. Пам’ятаю, мене дуже вразило те, з якою пожадливістю накинулася Валентина Петрівна на їство…

Невдовзі я одружився і переїхав до іншого міста. Родина Скобцевих залишилася для мене лише згадкою.

_{Переклав з російської Микола СОРОКА}