Усе почалося з покупки комп’ютера. Зроблено це було швидше заради моди. Коли настало поголовне захоплення комп’ютерами, всі наші знайомі обзавелися такою технікою. Перші слова при зустрічах, як правило, були про її швидкодію, нові програми. Комп’ютер у побуті став таким собі одухотвореним предметом, електронним котом Замовляти щось по телефону вже було непристойно. Люди спілкувалися між собою через модеми, підключені до комп’ютерів і телефонної мережі. Пізніше телефонну мережу замінили на оптико-волокнисту. З’явилося живе відео. Це був новий крок у спілкуванні людей з допомогою комп’ютерів. Власне, комп’ютер став своєрідним вікном у світ. І якщо ваша сім’я не воліла випасти із життя міста, вам конче потрібний був комп’ютер. Комп’ютеризація набула такого розмаху, що міськрада відмінила традиційне навчання в школах. Школярі тепер могли не відвідувати уроки, а ввійти в загальний шкільний комп’ютер й відбувати їх, не виходячи з дому.
Отож наша сім’я придбала комп’ютер. Це була стандартна конструкція Pentium 133 мГц, хоча розробки Intel давно сягнули за 200 мегагерцову межу. Усі свої заготовки, навіть міську бібліотеку, ми перенесли на компакт-диски, які зайняли всього-на-всього одну книжкову полицю.
Комп’ютер у нас працював цілодобово, вряди — годи виключався лише для профілактики. В той час, коли комп’ютер з якихось причин не працював, нам здавалося, що ми глухли і сліпли. Година — друга без комп’ютера видавалися тюремною добою. З’явилися і нові проблеми: як захищати та зберігати інформацію. Міськрада встановила покару за несанкціонований доступ до чужого комп’ютера. Крадіжка файлів прирівнювалася до квартирного пограбування, а навмисне виведення комп’ютера з ладу вважалося злочином проти людської особистості. В такому разі комп’ютер зловмисника відключався од міської мережі. Для декого це було рівнозначно смерті: винуватці після цього божеволіли або закінчували життя самогубством.
Та повернемося до нашої покупки. Спочатку все було гаразд. Сім’я насолоджувалася спілкуванням із розумною технікою: дев’яносто відсотків інформації ми одержували через комп’ютер. Останні новини, міські плітки знали завдяки електронній пошті. Незвичайно розширилося коло наших знайомих, заочно з’явилися друзі у всьому світі.
Особливо прив’язався до електроніки наш син Скоп. Він більше за всіх просиджував за комп’ютером, навіть ім’я йому дав — «Тінь», пояснивши це тим, що людина не може обійтися без такої техніки, як і без власної тіні. Ім’я прижилося, а комп’ютер для Скопа став одним другом. Тепер усі свої кишенькові гроші син витрачав на різні модулі пам’яті та приставки. Згодом придбав синтезатор мови, і відтоді вони часто бесідували навіть уночі.
Якось так сталося, що поступово ми втратили контроль над сином і комп’ютером. Ні, ми як і раніше, одержували інформацію завдяки комп’ютеру, робили замовлення, сплачували рахунки. Але ми мали лише обмежений доступ до техніки, а тепер уже й до сина. З допомогою спеціальної програми, як пояснив Скоп, він позбавив «Тінь» повного спілкування з нами, виділивши нам лише незначну ділянку пам’яті, аби не втратили зв’язку з навколишнім світом.
Та мало-помалу комп’ютерний бум стих. Городяни стали повертатися до нормального життя. Стали зустрічатися, відвідувати театри, ходити в гості.
Не можна сказати, що комп’ютер зле вплинув на сина. Хоча він і забув дорогу до школи, оцінки були блискучими. На екзаменах відповідав коротко і точно. Син буквально зрісся з комп’ютером, навіть голос його нагадував синтезатора мови. Комп’ютерні ігри, які захоплювали Скопа найдужче, відзначалися такою якістю, що часом годі було переключитися на реальність. Але син став скаржитися на головний біль і запаморочення. І все, певне, тому, що приділяв багато уваги іграм з Віртуальної Реальності. З допомогою комп’ютера він входив у віртуальний світ, який відрізнявся од реального тим, що той світ створений був людиною. У ньому можна існувати, переживати весь спектр відчуттів, які знайомі нам у світі справжньому.
Скопова кімната була суціль заставлена електронною технікою. Чим більше в нього заводилось грошей, тим щедріше оплачувалися нові приставки до комп’ютера. У Скопа був наймодніший костюм, розроблений корпорацією Aura System, найдосконаліша маска, які використовувалися в Іграх Віртуальної Реальності.
Настав час закінчувати школу й визначатися з роботою. Не здобувши спеціальної освіти, Скопу все ж таки вдалося стати програмістом у фірмі, яка займалася розробкою штучного інтелекту. Представники фірми були приголомшені результатами тесту, який відбув недавній школяр. Відтак було підписано річний контракт. Причому Скоп домігся, що йому було дозволено працювати вдома.
Невдовзі Скоп співпрацював уже з кількома комп’ютерними фірмами. Звичайно, в роботі його цікавила платня, але більше — доступ до новітніх технологій. Усе передове Скоп без зволікання застосовував у своїй практиці.
Від постійної перевтоми наш син осунувся, спав з лиця З дому практично не виходив: навколишній світ не цікавив його. Бувало, втрачав лік часу, плутав пори року. А впевнившись, що помилився, знічев’я кидав: «Яке це має значення: час відносний…»
Але через рік Скоп купив будинок, куди перевіз усе своє комп’ютерне навчання. Відтоді ми з ним майже не спілкувалися. На телефонні дзвінки він не відповідав, до себе не запрошував. Про синове існування дізнавалися від його домогосподарки. Скоп став комп’ютерним відлюдьком. Він забув навіть день свого народження. «А для чого його пам’ятати, — відповів домогосподарці. — Усе знає «Тінь».
Людський розум, вважав Скоп, обмежений у своїх можливостях, хоча використовуються вони далеко не сповна. Та, якщо навіть розкрити ці можливості, їх не вистачить, аби запам’ятовувати всілякі дурниці. Мозок людини має виконувати, генерувати ідеї. Тільки світла, не переобтяжена зайвим голова, спроможна народити неординарну ідею. Чим більше захаращена голова непотрібним мотлохом, тим безплідніша людина. Спілкуватися з таким смітником некорисної інформації — все одно, що купатися в багнюці.
З якогось часу Скоп став інколи телефонувати нам. Це були здебільшого монологи, химерні монологи. Ми вислуховували їх, оскільки син не терпів заперечень і, звичайно ж, потім надовго виходили з рівноваги. Скоп став людиною, якій було чуже все людське. Він, здавалося, зовсім позбувся родинних почуттів.
Коли дружина потрапила в лікарню, я все робив, щоб Скоп провідав матір. Телефонував йому, посилав телеграми, передавав прохання через домогосподарку. Але Скоп так і не побував у лікарні. З великими труднощами через три супутники я вийшов на «Тінь», проте і це нічого не дало.
Скоп подзвонив мені у переддень, коли матір мали оперувати. Почувши його голос, я заволав у трубку:
— Сину, мати, твоя рідна мати в лікарні! Вона при смерті! Навіть після вдалої операції лікарі не гарантують…
— Все це емоції, — холодно перебив він мене. — Мої відвідини не мають ніякого сенсу — вони не допоможуть їй. Я проаналізував дані лікарняного комп’ютера. При формі її ракової пухлини операція безглузда. Шанс вижити — десять відсотків із ста. Найменша похибка хірургів — смерть…
Після таких сентенцій я готовий був убити сина.
— Ти бездушний!.. — кричав я. — Вона твоя мати… Вона народила тебе… Вона дала тобі життя…
— Я нічим не зобов’язаний… Дітородна функція притаманна всім жінкам. Те, що вона народила мене — чиста випадковість. Моєю матір’ю могла бути й інша жінка. Проте я спробую допомогти їй. Мені буде цікаво: на скільки машини вищі за людей. Ти маєш виконати одну умову…
Я ладен був забути всі образи, які Скоп завдав своїй матері, й ухопився за його останні слова.
— На все готовий! — погодився я.
— Зробити все ніхто не може, — продовжував знущатися Скоп.
— Твоє завдання — умовити лікарів довірити операцію комп’ютеру. «Тінь» підключиться до нього і я… В такому випадку у нас буде п’ять відсотків, що хвора цілком одужає, і близько двадцяти; що вона проживе ще три роки…
Скоп поклав трубку, а я не міг знайти собі місця. Ще ніколи комп’ютери не робили таких складних операцій. Вони були лише консультантами, помічниками в роботі хірургів. Виключити хірурга з операції — цього ніхто не міг уявити собі.
Не переповідатиму; як мені довелося діяти, щоб медики згодилися на такий експеримент. Урешті, справа була за Скопом. Знаючи його ставлення до людей, я не був до кінця впевнений у ньому. Але в мене іншого вибору не було. Мені залишилося тільки чекати.
На другий день після операції моєї дружини Катрін вся клініка, де вона перебувала, тріумфувала. Ще б пак! Операція, здійснена комп’ютером, завершилася успішної Це була сенсація. Про це писалося в газетах. Це було нове досягнення в медицині. Лише згодом я дізнався, що в клініці зважилися ще на дві подібні операції, і, не дивлячись на те, що стан хворих був значно ліпший, ніж у Катрін, обидві операції закінчилися літальним наслідком. Операції такого штибу були заборонені, а випадок із Катрін віднесли до містифікації.
Та після операції дружини я був щасливий. Я конче хотів подякувати Скопу й примчав до його дому. Двері відчинила домогосподарка.
— Мені потрібний Скоп, — сказав я й спробував пройти в дім.
— Невже вам не відомо, що містер Скоп нікого не приймає, — різко завважила жінка й загородила собою вхід.
— Даруйте, я — його батько! Маю право…
— Ніяких винятків, — незворушно мовила домогосподарка.
— Як так? У нас родинне щастя і я не можу не поділитися з сином…
Якомога злегка я відсторонив повнотілу господарку й стрімголов кинувся на горішній поверх, звідки доносилися голоси Скопа і комп’ютера. Наблизившись до кімнати, я готовий був стати на коліна перед сином, але щось мене зупинило. Я сторожко заглянув крізь прочинені двері.
Боже, що я побачив! Я уявляв кімнату Скопа в новому домі, але те, що постало перед моїм зором, перевершило найсміливішу уяву. Величезна із заштореними вікнами кімната була до стелі заставлена комп’ютерною технікою. Освітлювали її лише різнокольорові лампочки індикаторів та моніторів, що раз у раз спалахували мовби в дискотеці. Щоправда, тут панувала тиша.
Та ось я знову почув голос Скопа, й подався в його бік. І — сторопів: там, де мав побачити сина, побачив жахливу химерію. В кріслі, що покоїлося на трубчатій підставці, знаходилося людське тіло в чорному шоломі, крізь темне скло якого неможливо було розгледіти обличчя. Від шолома тяглося плетиво проводів до різних приладів, з’єднаних із системним блоком комп’ютера В пальцях на руках і ногах стирчали електроди. Як би пальці не ворушилися, можна було б подумати, що перед тобою маріонетка з фантастичного фільму, а не людина.
На моє наближення Скоп не зреагував. Я ступив ще ближче й помахав рукою — ніякої реакції. Тоді я нащупав кнопку, якою піднімалась передня частина шолома, й натиснув її.
Не приховаю, я сподівався побачити обличчя сина украй змученим, а то й зістарілим. Але те, що відкрилося моїм очам, нагадувало лише рештки людського виду. Лобна і тім’яна кістки черепа були ніби зрізані й оголяли мозок, весь утиканий силою-силенною тонких золотих електродів. Очі Скопа були заплющені, а з носа і рота звисали прозорі трубки капельниць, в яких пульсував розчин зеленавого кольору. У першу мить мене знудило. Аж раптом Скоп розплющив повіки й цілком усвідомлено заговорив:
— Я знав, що ти прийдеш. То що, татусю, подобаюся тобі таким?..
Мене всього трясло, з розгуби я не міг зрушити з місця.
— Ні, ні, ти не мій син… — зашелестіли мої вуста. — Ти взагалі не людина! — криком закричав я, й ледве спромігся вихопитися з проклятої кімнати.
— Я вищий за вас! — уже наздогін мені неслися немов з того світу слова з металевим реготом. — Я вищий за вас, тупі і мерзенні людці!
З російської переклав Микола Сорока