В нетрях Центральної Азії

ЗОЛОТО НА СТАРОМУ РУДНИКУ

Це була моя перша подорож не в торгових справах і недалеко, верст за 150 від Чугучака в Джаїрські гори.

Я незадовго перед тим посварився з московськими купцями, в яких служив прикажчиком в торгових справах з Монголією, Вони були невдоволені тим, що я занадто мало продавав їхнього краму, і написали мені догану з попередженням. А я згарячу відписав їм, що їх крам поганенький і дорогий, що в Монголію почав надходити крам з Індії, більш барвистий і дешевший за московський. Радив поліпшити якість і зменшити ціну, інакше конкуренції не витримати, і збут з року в рік буде меншати. Ну, товстосуми образились: звикли збувати монголам всю свою заваль. Прислали мені відставку і наказ здати залишок краму і крамницю прикажчикові, якого призначать замість мене.

Ну, от, сиджу я в своїй крамниці, чекаючи приїзду наступника, якому повинен здати справу. Все з'ясував, підрахував готівку, підбив баланс, і більше робити нічого. Сиджу та й думаю, як далі бути, чим зайнятися? Самому почати торгівлю в Монголії не під силу. Наскладав я за сім років торгової служби тисяч дві. Цього мало, щоб спорядити караван хоча б з п'яти верблюдів. А взяти в кредит московську заваль — новий прикажчик, певно, відмовить, і буде мені ще більша образа. Лице загубиш, — як кажуть китайці. Самому найнятись до нього в підручні і вести його караван — ще образливіше.

Сиджу і сушу собі голову. Іншої справи не знаю, з молодих років у торгових справах працював на Алтаї в Усть-Каменогорську і в Чугучаці десять років.

І ось прийшов до мене монгол Лобсин, який не раз водив наші московські каравани по Монголії і заслужив цілковитого довір'я. Він, так би мовити, мій вихованець. З юних років батько віддав його в монгольський монастир в учні до лам. Але так йому тібетське богослов'я набридло, що він напередодні посвячення в лами втік з монастиря і в Чугучаці жебракував.

Я дав йому притулок, взяв підручним у крамницю, привчив до роботи; виявився тямущим і старанним. Потім став брати його робітником при торговому каравані. Він скоро запам'ятав усі дороги і почав заміняти провідника. Помирився з батьком, повернувся в свій улус, одружився, проте служби в мене при каравані не залишив. Уподобалось йому кочове життя: півроку вдома, півроку в дорозі.

Так от Лобсин, дізнавшись, що я дістав розрахунок і більше не буду споряджати каравани, дуже засмутився.

— Прийшов кінець моїм мандрівкам! — говорить він, зітхаючи.

— Ось приїде новий прикажчик, — кажу йому, — влаштуєшся в нього, я тебе добре атестую.

— Яка ще буде людина? З тобою у нас ніколи сварки не було. Завжди все гаразд, і я, що належало, одержував без суперечки. А інший обрахує та ще облає або поб'є.

Я його умовляю, підбадьорюю.

— А сам ти що будеш робити? — спитав він. — Поїдеш до себе на Алтай, чи що? І мені сумно буде. Здружились ми з тобою, Хомо, ти мене людиною зробив.

І запропонував він мені працювати спільно так: я мушу дістати крам, а він в улусі найме верблюдів.

— Грошей в мене мало! — кажу.

Він пішов засмучений. Через кілька днів прийшов знову і показує мені стару китайську книжку.

— Ось, — говорить, — тут написано, де знайти гроші, щоб купити крам і спорядити караван.

Я повертів книжку.

— Нічого не розумію, по-китайськи читати не вмію. Поясни як слід.

Лобсин показав мені останню сторінку. На ній щось намальовано і збоку написано тібетською мовою. І написано, каже, ось що:

— Я знаю, що в горах Джаїр були золоті рудники. Сам можу написати таке, — кажу йому.

— Ні, — відповідає, — тут і місце зазначене точно. Ось, дивись. Намальована китайська фанза; від однієї стіни її йде стрілка до напису щодо золота, а від даху в дві сторони йдуть стрілки до гірських вершин. За цим рисунком можна знайти фанзу, в якій золото, сховане.

— Звідкіля ти дістав цю книжку?

^{Зображення китайської фанзи на плані.}

— У батька взяв. Згадав, що в нього під час дунганського повстання рятувався китайський чиновник, що втік від дунганів з Джаїрських гір. Жив він у батька років з п'ять, все чекав, коли повстання закінчиться, та так і помер, не дочекавшись. Він говорив, що на руднику в нього залишилось золото. Це його книжка. Я тоді вчився в лам, і батько велів мені написати по-тібетськи про це золото. «Покажи, чи навчився ти тібетської грамоти?». Ось я й згадав про цю книжку і відшукав її. Чи не допоможе вона приятелю Хомі, думаю собі.

— І ти впевнений, що там в горах біля якоїсь фанзи золото закопане?

— Мабуть так. Для чого китаєць беріг цю книжку і батькові велів зберігати її? — «Згодиться тобі коли-небудь, як настане мирний час», — сказав він якось.

— Золото, можливо, було закопане, але давно вже взяте, дунгани шукали, гірники повернулись за ним. А фанза ж, мабуть, згоріла або розвалилась.

— Чого ти боїшся? — розсердився Лобсин. — Доля тобі скарб посилає в найпотрібніший час, а ти вагаєшся. Підемо, пошукаємо. Робота твоя кінчена, робити тобі нічого. Я приведу коня, візьмемо припасу на тиждень. Я дорогу знаю, старий рудник недалеко від нашої джайляу (так літнє кочів'я називається).

— Ну, гаразд, переконав! — кажу йому. — Приїде новий прикажчик, здам йому крамницю й товар, тоді буду вільний і поїдемо твоє золото шукати, Навідайся через два тижні.

Тижня не минуло, — прибув новий прикажчик і привіз п'ять возів з московським крамом із Зайсана — міста, звідки хазяї перевели його мені на зміну. Ну й завдав він мені клопоту. Увесь крам, що залишився у мене в крамниці, він власноручно переміряв, моїм записам не повірив. Навіть штуки з московським ярликом, незаймані, на вибір перевіряв. Аршинів з тридцять нестачі в мене виявив, і довелось мені повністю заплатити за них. Квартиру, яку я займав при крамниці, велів звільнити, хоча інша поряд, де жив підручний, якого я вже звільнив, була вільна.

— Не дозволено, щоб при крамниці жила стороння людина, — пояснив він. — Або наймайтесь до мене в підручні супроводити караван, або виселяйтесь.

Довелось мені перебратись по знайомству в поганеньку фанзу у дворі одного китайського купця.

Ледве ми закінчили справи по здачі залишків, приїхав Лобсин і насилу розшукав мене на новій квартирі. Зайшов до мене в фанзу та й каже:

— Ось де ти знайшов притулок, Хомо! Брудно, темно, вогнища немає, вікна нема, ліжко на кан поставив через тісноту. Бачиш, так жити не годиться, треба поїхати і щастя свого шукати. Чи готовий запас?

Я на цей час уже заготував сухарів і баурсаків[3] на 10 днів, плитку чаю, топленого масла, цукру. Нашвидку зібрав одяг. Лобсин привів мені доброго коня. Прив'язали за сідлами весь припас. Я взяв двостволку з патронами і револьвер про всяк випадок. Казанок, чашки, звичайно, і кайло, щоб землю колупати.

Виїхали з міста на схід по дорозі в Дурбульджин степом по долині ріки Емель. Місцевість тут така: на півночі ліворуч по дорозі темніє хребет Тарбагатай, гребінь у нього рівний, схил на південь крутий, увесь зелений від чагарників; снігів на вершинах нема. На півдні трохи далі хребет Барлик уступами піднімається, на них ліси темніють, а вдалині на головному пасмі Кертау біліють сніги. Широка долина Емелі зеленіє, ще тільки початок літа, трава не вигоріла. Спереду долину замикають гори Уркашару, теж зелені, стрімкі. Простір, сонце пече, небо чисте, жайворонки злітають, заливаються.

Їхали ми то ходою, то підтюпцем до заходу. Ночували на річці Маралсу; вона з гір Уркашар біжить, в Емель впадає. Вздовж неї лужки, густа трава. Стриножили коней, пустили пастись, зібрали аргалу, розпалили багаття, зварили чай, закусили. Стемніло. Ми коней привели, біля себе до кілочків прив'язали, трави на ніч нарвали їм трохи і полягали спати. Я, звичайно, міський житель, дуже стомився, цілий день в сідлі, ноги ломить, заснути не можу. Лежу з відкритими очима і любуюсь: небо чисте, зірки мерехтять, одна з одною переморгуються. І все це, як вчені люди гадають, сонця, подібні до нашого, а навколо них непомітні для ока планети кружляють, і якісь живі істоти на них проживають. Але я здавна, бачачи зоряне небо, про велику загадку всесвіту роздумував. І починаєш міркувати, де ж той рай, про який попи розказують, де він притулився — на зірці чи на планеті? Зірки — це сонця, на них має бути страшенно гаряче, там вже скоріше могло б бути пекло для грішників, де їх підсмажують. А рай, можливо, на якійсь планеті? Але всі вони страшно далеко. Адже до нашого сонця налічують сотні мільйонів верст. Скільки ж часу душі померлих мусять летіти до раю чи пекла — цілі століття? І сумнів тебе бере, чи вірогідне біблійське сказання про створення світу, про всемогутнього і всюдисущого творця. І згадав я свого батька, який був невіруючим, і попа, який зрідка приїжджав в наше глухе село з далекої станиці для похорон, хрестин і вінчання, але до нас не заходив і називав батька безбожником. Батько говорив, що якби на небі був всевідаючий і всюдисущий творець, він не потерпів би, щоб на створеній ним грішній землі робилось стільки злочинів і панувала нерівність людей.

^{Зібрали всі речі.}

Наша Русь, міркував батько, все ще стоїть на трьох китах — самодержавстві, православ'ї і народності. Ми, декабристи, задумали було скинути самодержавство, але цього не вдалось зробити, бо було передчасно. Православ'я саме захиріє і скасується, коли народ стане освіченим, а народність залишиться, як єдиний наш кит, коли народ прокинеться і стане господарем своєї держави і своєї долі, самодержавним і всемогутнім. Я, звичайно, не доживу до того часу, розмірковував він, а ти, можливо, доживеш.

Довго лежав я, розмірковуючи про цих трьох китів. Чув, як коні траву жують, як на недалекій китайській заїмці собаки гавкають, а ще далі в степу вовки виють. Подумав навіть, чи не підкрадуться вони до нас. Але собака Лобсина спокійно лежав біля нас. Нарешті, сон прийшов.

Проснулись, певна річ, на зорі, бо під халатами змерзли. Схопились, розклали багаття, коней пустили на росисту траву. Сидимо біля вогню, чекаючи чаю, гріємось.

І надумався я спитати Лобсина.

— Що тобі говорили лами в монастирі про душу людини і майбутнє життя?

— За нашою вірою, — відповів він, — душа людини після її смерті переселяється в іншу істоту — в новонароджену дитину, якщо небіжчик був добрий, або в тварину — бика, барана, собаку, змію, черв'яка, якщо він був лихий. І сам Будда, творець світу, перевтілюється в багатьох людей одночасно. Адже ти знаєш, Хомо, що майже в кожному монастирі є геген, якого шанують як нове втілення Будди, як духовного главу монастиря. А хамбо-лама в Лхасі — найголовніший з цих втілювачів. І коли якийсь геген помирає, лами його монастиря по тібетських книгах і різних прикметах дізнаються, в яку дитину душа гегена переселилась, відшукують її і привозять в монастир.

— Знаю я це! Привозять дитину, а доки вона виросте, старші лами самі правлять монастирем, як заманеться. І потім дорослий геген у них не більше як лялька, для показу народові, а керують лами.

— Правду кажеш! Ось через це я і втік з монастиря. Бачив, як старші лами кривдять учнів, примушують працювати на себе, а геген ні в що не втручається, їсть, спить, молиться і народ благословляє.

Поснідали, засідлали коней і поїхали далі голим степом на південь, повернули між горами Уркашару і кінцем хребта Барлику. По цьому проходу невисокі гірки розкидані, Джельдикара називаються, це означає «чорні, вітряні».

— Чому їх так охрестили? — питаю.

— Тому що взимку, тут інколи страшний вітер дме, Ібе-вітер, холодний. Від нього ввесь сніг на цих гірках тане, і стоять вони голі, чорні. А поряд на Уркашарі і.

^{Поїхали далі голим степом на південь, де в далині видно було профіль хребта Джаїр.}

Барлику сніг лежить собі, біліє. Про Ібе-вітер ти, мабуть, чув.

— Чув розповіді. Кажуть, що він дме не тільки тут, а ще сильніше за горами Барлик, в проході, де озера Алаколь і Ебі-Нур лежать. Там, кажуть, ні киргизи, ні калмики не живуть через те, що влітку дуже жарко, трави погані, корму мало, а взимку Ібе часто дме такий великий, що встояти не можна, зав'ючених верблюдів несе немов сухі кущі перекотиполя, а люди замерзають.

— І ще кажуть, — сказав Лобсин, — що на озері Алаколь є острів з кам'яною горою, а в горі велика печера. З цієї печери Ібе-вітер зі страшною силою вилітає. Одного разу киргизи цілим аулом зібрались тихого дня, вхід в цю печеру заклали бичачими шкурами і завалили камінням, щоб Ібе більше не вилітав звідти. Дуже надокучив їм цей Ібе. Але прийшов час, і Ібе розлютував, вирвався, каміння відкинув, шкури розкидав і дме як завжди.

— Ну, це вже вигадки! — кажу йому. — Мені консул якось розповідав, що років з сорок тому якийсь учений з Росії приїхав, щоб оглянути цю печеру на острові, про яку такі чутки ходять. І ніякої печери в горі не виявилось, гора суціль кам'яна. А Ібе зовсім не з острова починається, а дме по всій широкій долині від озера Ебі-Нур. Це холодне повітря з Джунгарської пустині по долині між горами Майлі і Барлик з однієї сторони і Алатау— з другої на північ стікає у вигляді Ібе.

— Тутешній вітер називають Кулусутайський Ібе, — пояснив Лобсин. — Через нього в горах Джельди кочовики теж не живуть. Лише біля самого підніжжя Уркашару туляться китайські заїмки. Там і проходить зимова дорога з Чугучака, щоб подорожній, захоплений Ібе, міг сховатися від нього. Тільки незрозуміло мені, чому люди від Ібе замерзають, а сніг тане.

— Тому що вітер хоч і не морозяний, але холодний і при своїй силі пронизує людину до кісток; людина не замерзає, а дубіє, — пояснив і я Лобсину.

Години дві їхали ми цим проходом чорних вітряних гірок, а потім вибрались в широку долину, де трава стала вища і густіша.

— Це місце називають Долон-Турген, — сказав Лобсин.

— Тут зимові пасовища чудові. Як тільки кінчиться Ібе і зжене сніг із степу, сюди з усіх навколишніх улусів приганяють худобу пастися.

— А я думав, що Ібе дме всю зиму.

— Ні, він дме в холодні місяці день, два, три, рідко коли тиждень, а потім кілька днів погода тиха.

Спереду вже виступав хребет Джаїр довгою, майже рівною стіною, що далеко простяглася зі сходу на захід. Праворуч від нашої дороги незабаром показалась довга червона круча; вздовж її підніжжя сріблилась річка.

— Це Май-кабак, — пояснив Лобсин.

«Сальний укіс», в думці переклав я і спитав, чому його назвали так.

— Нещодавно тут загинула ціла отара баранів. Вони паслись в степу над цією кручею. Налетів сильний буран, отара кинулась за вітром вниз по укосу, загрузла в глибокому снігу і замерзла. Навесні сніг розтав, сонце пригріло трупи, з курдюків стало витоплюватись сало і просочило всю землю. З того часу і звуть це лихе місце Май-кабак.

— Що ж, багато калмиків втратили всіх своїх баранів і зубожіли? — спитав я.

— Ні, отара належала багатому баю. Хіба в звичайного кочовика може бути стільки баранів! А бай примусив своїх пастухів, коли сніг розтав на укосі, зняти із здохлих баранів шкури з вовною і забрати протухле м'ясо, щоб годувати своїх собак.

В міру того як ми наближались до Джаїру степом Лолон-Турген, його рівна стіна почала розпадатися на відроги, розділені глибокими долинами. Ми спустились в одну з них. По дну дзюрчав чистий струмок; вздовж нього росли кущі шелюги, черемхи, боярки, подекуди тополі. Один лужок вабив на відпочинок. Розклали багаття, повісили чайник; коней, трохи придержавши, пустили пастись, а самі прилягли в тіні перечекати спеку.

Потім поїхали далі вгору по цій долині. Подекуди це була ущелина між червоно-ліловими скелями. Одна скеля була схожа на величезну голову з пустими орбітами, з яких вилетіла пара голубів. Далі на схилах появився молодий ліс, підйом став крутішим, і долина перетворилась в широку плоску луку з чудовою травою і дзюркотливим струмком. Положисті схили були добрими пасовищами. Це були джайляу — літування.

Спереду кілька киргизів розв'ючували верблюда. Жінки в білих ковпаках ставили ґратчасті основи кибитки (юрти). По схилу вже розсипалась отара овець, кілька корів і коней. Кричали і бігали діти, гавкали собаки.

Коли ми під'їхали до киргизів, що прибули на літування, довелось почати звичайну розмову, обмін новинами, запитали про здоров'я худоби, повідомили, звідкіля і куди їдемо. Я, звичайно, не сказав, що ми їдемо шукати золота, а сказав, що їдемо полювати на архарів в гори Кату.

З верхів'їв цієї долини ми виїхали на поверхню Джаїру. Я був здивований, що цей хребет має зовсім рівний, широкий гребінь, суціль вкритий дрібною, проте досить густою травою. Ніде не видно було скель, і по цьому гребеню можна було їхати не тільки верхи, а навіть на возі в будь-якому напрямі. Лобсин повернув на схід, і ми їхали близько години по гребеню, який подекуди являв собою плоскі горби і видолинки. Потім гребінь повернув на південь, і ми спустились в плоску широку долину, схожу на ту, на якій застали прибулих на літування, але тільки розташовану на південному схилі Джаїру.

В цій долині стояло три юрти, і Лобсин попрямував до них.

— Ось і мої перекочували на джайляу, — сказав він. — Ми в них переночуємо, а завтра поїдемо на ближчий рудник. Але, Хомо, не говори, для чого поїхали!

— Само собою, базікати нічого! — погодився я.

Одна з юрт належала родині Лобсина, друга — його батькам. Нас зустріли привітно, обступили, засипали запитаннями.

— От, я приїхав до вас із своїм хазяїном Хомою, — сказав Лобсин батькам, — ми завтра поїдемо далі на полювання, а сьогодні погостюємо у вас.

Юрта Лобсина була чиста і добре обставлена, — адже він добре заробляв у мене. Повстини були білі, товсті. Вздовж стін стояли сундучки, а в одному місці поличка з бурханами і мідними перед ними стаканчиками для курильних паличок. На стінах висів одяг, бурдюки з олією, тарасуном, чюрою (сухим сиром).

Посеред юрти — вогнище з чавунною триногою, на якій у великому казані варився чай, заправлений молоком, сіллю і олією, як суп. Ми дістали сухарі, цукор і баурсаки, чайні чашки. Нам запропонували варену баранину на дерев'яному блюді, сушені пенки на другому.

Населення всіх трьох юрт зібралося в юрту Лобсина, і розмови за чаюванням були дуже жваві. Потім палили маленькі монгольські люльки, а мене угощали нюхальним тютюном, який з маленького пузатого флакона висипають на ніготь великого пальця, щоб піднести до носа.

Ночували в цій юрті на повстинах, розісланих навколо вогнища. Проте ніч не була такою спокійною, як напередодні в степу. Поряд хропли люди, знадвору доносилось мекання овець, гавкання собак, форкання коней, рев верблюда. Проснулись рано, але нас не відпустили без чаю, який варили цілу годину.

Долина, де стояли юрти, становила верхів'я одного з витоків ріки Дарбути. Ми поїхали вниз по цій долині, вона поволі врізувалась в гори глибше і, нарешті, з'єднавшись з другою, подібною ж, вийшла до старого золотого рудника Ва-Чжу-Ван-цзе.

— Це був крайній західний рудник Джаїру, — сказав Лобсин. — Спробуємо перевірити прикмети, що в книжці написані.

Правий схил долини був крутий і скелястий, а лівий — більш положистий і порослий травою. В кількох місцях на ньому сіріли стіни покинутих фанз рудокопів, всі без дахів, віконних і дверних колод, давно вже взятих кочовиками на паливо. На дні долини серед галькових площадок і заростей кущів звивалось русло досить великої ріки Дарбути; там-таки біліли купи піску. Це були відвали розмеленого кварцу золотоносних жил. Рудокопи добували його в шахтах на схилі і носили вниз до ріки, де його роздрібнювали і промивали у воді ріки.

В нижній фанзі ми склали свої речі, розсідлали коней і пустили їх пастись по схилу. Я став серед фанзи, дістав книжку з планом і, повертаючи його, дивився, чи не попадуть показані на ньому дві стрілки на гірські вершини, схожі на зображені. В напрямі однієї стрілки на гребені схилу було видно плоску вершину, проте форма її не така, як на плані; в напрямі другої стрілки ніяких вершин не видно було.

Лобсин стояв біля мене і дуже уважно до всього придивлявся. Він швидко зміркував, у чому справа, і ми погодились, що в фанзі, де ми були, золота не закопано. Потім ми обійшли руїни майже десяти фанз на схилі, в кожній прикидали план, але жодна не справдила надій; в напрямі то однієї, то другої стрілки, а іноді й обох, не було вершин, схожих на показані на плані.

— Лобсин, — сказав я на останній верхній фанзі, — це рудник, певно, не той, який нам потрібен. Де є ще рудники?

— Три найближчі — це Чий-Чу. Вони недалеко звідси, за річкою Ангирти під горами Кату. Потім в горах Кату були рудники Бель-Агач. Ці я теж знаю. А на найдальших я не бував: там ні води, ні паші немає.

— Поїдемо на рудники Чий-Чу.

— Спочатку треба пообідати. На Чий-Чу річки нема, довелося б брати гнилу воду в старій шахті. І паша там погана для коней. Нехай вони попасуться тут.

Порада була слушна. Ми спустились до нижньої фанзи. Лобсин побіг до річки по воду, я набрав аргалу і хмизу. Поки грівся чайник, ми оглянули розробки коло цієї фанзи.

По жилі білого кварцу, яка тяглася навскоси по схилу, чорніли одна коло одної глибокі ями. Це й були китайські шахти. Вони йшли вглибину стрімко і далеко, а відокремлювались одна від одної стінками кварцу, тобто ділянками жили, залишеними для того, щоб підтримувати висячий бік жили від обвалювання. Ніякого кріплення не було, як не було й чогось схожого на драбину. Тільки в лежачому боці, тобто в породі під кварцом жили, були вибиті виїмки або площадки; ставлячи на них ноги, рудокопи спускались в глиб шахти і так само піднімались наверх з вантажем виламаного кварцу в мішку чи корзині на спині.

Ями шахти були такі глибокі, що дно їх зникало в темряві. Камінь, кинутий туди, котився кілька секунд, і ми почули плеск тільки тоді, коли він упав у воду. Отже, шахти мали не менше 10 сажнів глибини.

Я уважно оглянув кварц жили в стінці, залишений між двома сусідніми ямами, але не побачив у ньому золота. Мабуть, рудокопи заглиблювали свої ями по тих ділянках жили, де в кварці було видно золото, залишаючи ділянки, де його не видно, хоч і в них, мабуть, теж було золото, тільки недосвідчене око не бачило його.

Напившись чаю і відпочивши, ми поїхали далі. Стежка піднялася лівим схилом повз шахти і перекинулась у суху балку, яка відкривалась в долину Дарбути нижче рудника. Ми проїхали вгору цією балкою, ще двічі перепилювали в інші балки, де-не-де бачили неглибокі старі ями. Алё фанз біля них не було. Через години півтори ми виїхали в досить широку долину з лужками, гаями, заростями по берегах чистої річки Ангирти.

— Тут треба напоїти коней, — сказав Лобсин. — На руднику Чий-Чу річки нема. Ми там до ночі, можливо, Г не упораємося, і доведеться ночувати без води.

Ми напоїли коней, напились самі і налили води ще й у велику пляшку, яку Лобсин взяв із своєї юрти. За річкою пішли плоскі, майже голі горби. Ліворуч від них підносились стрімкі схили гір Кату; видно було ущелини, скелясті вершини. Гори простягалися вздовж дороги на схід.

— Ось перший рудник Чий-Чу! — сказав Лобсин, показуючи на руїни фанз, що біліли на плоских горбах, коли ми проїхали версти чотири від річки..

Місцевість тут була мало приваблива. На горбах ріс лише полин та інший бур'ян дрібними кущами, трави майже не було. Вздовж і впоперек тяглись китайські шахти, тобто такі самі ями по жилах, а біля них то тут, то там стіни фанз, теж без дахів і з пустими віконними і дверними отворами.

Ми зупинились біля першої ж фанзи і спішились. Коней не можна було відпускати — шукаючи паші, вони могли зайти далеко. Лобсин тримав їх, а я, вийнявши книжку, почав прикидати план з малюнком фанзи і стрілками. На плані не було стрілки, що вказувала полуденну лінію. Я, звичайно, держав його перед собою так, щоб фанза стояла дахом вгору, і при цьому сам дивився на північ.

^{Ми їхали галявинами, гаями і заростями, що тяглися вздовж берегів чистої річки Ангирти.}

При такому положенні в моїх руках плану стрілки від фанзи йшли на південний захід і південний схід. Але в цих напрямах ніяких помітних гірських вершин не було. Місцевість на південь від рудника Чий-Чу являла собою одноманітні плоскі горби.

— Нічого не виходить! — сказав я Лобсину, що стояв поруч. — Бачиш, ніяких гір в тій стороні, куди йдуть стрілки, нема. І в інших фанзах буде те саме. Мабуть, золото не на руднику Чий-Чу.

— А гори Кату ти не бачиш? — вигукнув Лобсин, показуючи на пасмо скелястих гір, яке закривало увесь північний горизонт і тяглося недалеко від рудника. — Поверни план, і стрілки покажуть тобі гори Кату.

Я повернув план, залишаючись в тому ж положенні. Стрілки тепер, справді, йшли до гір Кату на північний захід і північний схід. Але фанза була на плані передо мною дахом вниз. Дивно!

І тут я згадав, що китайці завжди, орієнтують свої плани і карту так, що північ звернена до спостерігача, а південь від нього — зовсім не так, як робимо ми, європейці. Ми кладемо карту перед собою так, щоб північ була вгорі, а південь — внизу. І якщо повернути плани в книжці по-китайськи, тобто півднем від себе і дивитись на південь, то фанза на ньому буде стояти як треба, дахом вгору, а стрілки будуть спрямовані на гори Кату.

В напрямі однієї стрілки тепер в Кату добре було видно двоголову вершину, показану і на плані, але в напрямі другої стрілки в Кату видно було схил якоїсь гори, а на плані — гостра вершина і поряд ущелина.

— Це фанза не та, яку ми шукаємо, — сказав я, і Лобсин погодився, глянувши на план і на Кату.

Ми пішли далі по руднику на схід, переходячи від фанзи до фанзи, причому доводилось обходити зяючі отвори шахт. Біля кожної фанзи спинялись і прикидали план. Двоголову вершину весь час видно було в Кату в напрямі однієї стрілки, але гостра вершина та ущелина не показувались. Так ми дійшли до останньої фанзи, біля якої і двоголова вершина майже сховалась за іншою ближчою горою.

— Перший рудник Чий-Чу обманув нас! Спробуємо на другому, він тут недалеко, — сказав Лобсин.

Ми сіли на коней і поїхали далі на схід такими ж пустинними горбами з бідною рослинністю. Сонце вже опускалось до гребеня Кату. Я подумав, що ми не встигнемо закінчити огляд, і сказав це Лобсину, Але той, охоплений азартом, викрикнув: — Другий Чий-Чу близько! — і поскакав вперед.

Справді, через кілька хвилин ми під'їхали до цього рудника, цілком схожого на перший. Такі самі горби, лінії ям-шахт і рештки фанз вздовж них. Біля першої фанзи ми спішились і прикинули план. Одна стрілка показувала на північний захід знов до двоголової вершини, але не тієї, яку ми бачили з першого рудника, а якоїсь іншої. Друга стрілка на північний схід показала гостру вершину, але без ущелини поряд.

— Знову щось не так! — сказав я.

— Ні, по-моєму, близько! — заявив Лобсин. — Скоро знайдемо.

Ми знову стали переходити від фанзи до фанзи. Біля шостої, яка стояла не біля самої лінії шахт, а трохи осторонь і коло невеликого горбка, обидві стрілки точно показали те, що було зображено на плані: одна — двоголова вершина, друга — гостра і поряд з нею, на південному схилі Кату, глибока ущелина, яка раніше закривалась від нас якимсь відрогом гір.

^{Видно було залишки фанз і мурів поруч з ямами шахт.}

— Ну, от, бачиш, Хомо! План правильний. У цій фанзі закопане золото! — вигукнув Лобсин.

— Можливо, було закопане! — сказав я. — А чи лежить ще? Адже минуло вже тридцять років з того часу. Багато хто міг за цей час нишпорити тут по фанзах, шукати, чи не залишилось чогось від рудокопів. Дивись — двері, вікна і дахи розтягли геть чисто.

— Дахи, двері, вікна могли згоріти. А копати землю в фанзах шукачам золота було ніколи і нг до чого. Рудокопи ховали золото в своїх шахтах, а не в фанзах. Та й чи багато могло бути золота у кожного рудокопа?

— А в цій фанзі, — вів далі Лобсин, — жив не рудокоп, а чиновник китайський, мандарин, який приймав золото від рудокопів для здачі в казну. От у нього і могло бути золота побільше. Китаєць, що жив у мого батька, був не простий рудокоп.

Фанза, справді, відрізнялась від інших, де жили рудокопи. Ті були менші, всі з однієї кімнати, половину якої займав кан, з одним вікном і дверима. А в цій було дві кімнати і кан тільки в задній, яка мала два вікна і двері в першу. Мандарин, що приймав золото, спав у задній кімнаті, а в передній приймав рудокопів.

— Де ж почнемо копати? — спитав я.

— В задній кімнаті, — сказав Лобсин. — Там чиновник спав, там і ховав золото.

Кан в цій кімнаті вже осів і перетворився в купу глини з щебенем. Але де було закопане золото: в топці кана чи в долівці кімнати біля нього? Я запропонував прокопати канавку впоперек всієї задньої кімнати вздовж кана. Треба було поспішати, сонце вже сховалось за горами Кату.

Ми прив'язали коней в першій кімнаті і взялися до роботи. Я роздрібнював кайлом затверділу землю, а Лобсин вигрібав її маленькою саперною лопаточкою, яку я взяв у консула. Цю канавку, глибиною і шириною з четверть, ми провели від дверей з першої кімнати вздовж кана до віконця в другій. Викопаний грунт викидали через стіну фанзи. Грунт був дуже твердий, глина з щебенем, і робота посувалась поволі.

В канавці, крім глини з дрібним щебенем, нічого не виявили, доки не дійшли до самого віконця в боковій стіні задньої кімнати. Тут я відкопав кілька кусків білого кварцу, хотів їх викинути, але згадав, що золото в жилах рудника сидить у кварці. Підняв один кусок, стер глину і побачив, що весь кварц був пронизаний жилочками і цятками яскраво-жовтого кольору. Це було золото. Я показав кусок Лобсину.

— Ось тобі й скарб мандарина! Він, мабуть, відбирав у рудокопів куски кварцу з багатим золотом, — сказав я.

З цієї частини канавки ми вибрали вісім кусків такого ж багатого кварцу, але загалом за оцінкою на око в них могло бути фунтів з два золота, не більше.

— Невже це весь закопаний скарб? — подумав я. — Але де ж шукати далі? Чи скопати всю долівку перед каном?

Тимчасом сонце вже сіло і стало ясно, що до ночі ми не встигнемо закінчити роботу. Я сказав про це Лоб-сину.

— Залишимось тут ночувати, — відповів він, очевидно захоплений здобиччю. — Води для чаю ми привезли. Завтра тільки почне світати, закінчимо і поїдемо на Ангирти відпочивати.

— А як же коні? Вони всю ніч простоять голодні. Відпустимо їх, чи що?

— Ні в якому разі не можна! Паша погана, вони підуть далеко. А вовків тут багато, вони в старих шахтах живуть, нори готові для них. Коней не можна відпускати, вовки заженуть їх. Постоять до ранку в фанзі «біля нас. І ось що. Поки ще видно — наберемо побільше хмизу, щоб всю ніч вогонь підтримувати, а то вовки і до коней, і до нас доберуться.

Ночівля не обіцяла нічого приємного. Та й мені не хотілось їхати. Тимчасом ніхто, звичайно, не міг заїхати сюди вночі і закінчити розкопки. За цілий день ми не зустріли жодної людини у всій цій місцевості, і могли б спокійно поїхати ночувати на річку Ангирти, а вранці повернутись.

Ми квапливо почали збирати паливо, вириваючи кущі карагану, полину, ефедри, траплявся подекуди і аргал. Нагорнули коло фанзи цілу купу, знайшли в сусідній фанзі кілька напівзгорілих жердин від даху.

Коні стояли у нас в першій кімнаті фанзи, а ми розмістились біля її дверей, розклали багаття, поставили казанок. Ніч вже настала, на небі заблискотіли зірки між легкими хмарками, що насувалися з-за гір Кату.

Чай закипів, дістали чашки, баурсаки, сухарі. Сидимо біля маленького багаття, п'ємо чай, закусуємо. І раптом недалеко від нас розляглося протяжне і низьке виття, на яке коні відповіли хропотом.

— Вовк, — сказав Лобсин. — Подає сигнал іншим, що знайшов здобич, з якою сам один справитись не може.

— Скликає їх на поміч, — підтвердив я. — Скільки їх набіжить? Треба приготувати рушницю, в мене десять патронів з картеччю і п'ять з крупним дробом.

— А ліворвер не забув? — спитав Лобсин, який ніяк не міг запам'ятати слово револьвер.

— З собою, шість куль і стільки ж у запасі.

— Вистачить, мабуть! Не сотня ж збереться.

Двостволку і при ній патронташ я залишив в кутку фанзи, а револьвер в сідельній сумці. Приніс і те, і друге, зарядив двостволку картеччю і поставив під рукою, револьвер поклав коло себе.

— Доведеться нам, либонь, не спати всю ніч! — сказав Лобсин. — Коням дамо по дві жмені сухарів і кілька баурсаків. Кормушки в мене з собою.

Знов розляглося виття, але віддалік і з. перервами, в трьох-чотирьох місцях.

— Озиваються на кликання. Та поки горить вогонь — близько не підійдуть.

При світлі вогника ми позбирали навколо фанзи все, що могло горіти, аж до найдрібніших кущиків. Поки ми збирали паливо, Лобсин відійшов трохи далі і біля ями-шахти побачив вовка, що швидко сховався в шахту.

— Я кинув навздогін йому велику каменюку і, певно, влучив, він завищав там в шахті, — промовив калмик, кидаючи оберемок хмизу.

Мені дуже хотілося спати, і я сказав: — Нам обом вартувати не треба. Будемо по черзі, один коло вогника, другий подрімає.

— Добре. Я ще не хочу спати. Постережу.

Я притулився до стінки фанзи і зразу заснув. Приснилось мені, що ми знов копаємо землю в фанзі при якомусь дивному червоному світлі і нагребли вже цілі купи кварцу. Повернутись ніде в фанзі, а все ще попадаються цілі брили, і я перевертаю їх легко, немов шматки хліба. А Лобсин копає поруч зі мною і щось примовляє, — і раптом замість нього, бачу, копає вовк, лапами землю розгрібає, а зубами хапає кварц і гарчить. Повернувся до мене, широко роззявив пащу, висунув язик — і зуби в нього всі блищать, золоті. І враз кинувся на мене, дуже штовхнув у груди лапами, а золотими зубами квацнув перед самим носом.

Тут я прокинувся, бо Лобсин смикав мене за плече.

— Поглянь, Хомо! Караульщики скарбу зібрались, хочуть перешкодити нам взяти золото.

Я протер очі. Наш маленький вогник освітлював лише кілька сажнів спереду фанзи, а далі, кроків за двадцять, в темряві світилось кілька пар вовчих очей. Коли полум'я спалахувало, обхоплюючи новий кущик, покладений у вогонь, я розпізнавав морди, нащулені вуха і контури тіл. Я налічив дев'ять пар цих очей у півколі, що охоплювало нас.

Раптом наші коні захропіли, затупали, і Лобсин, кинувшись, ледве встиг схопити вуздечку і зупинити свого коня, який напирав на мене, силкуючись вискочити з фанзи. Очевидно, якийсь вовк в темряві підкрався до задньої стіни фанзи і налякав коней, можливо, намагався перелізти через стіну. Я схопив запалений кущ і перекинув його через фанзу.

Намір вовків був ясний. Якби вовкам вдалося вигнати коней з фанзи, тварини в паніці кинулися б врозтіч. Серед горбів, перетятих у різних напрямах лініями глибоких ям-шахт, коні легко могли б спіткнутись, попасти в шаленому скаканні передніми ногами в яму і негайно стати здобиччю хижаків, що переслідують їх цілою зграєю.

Я запалив другий кущик, обійшов з ним фанзу і помітив ще пару вовків, що зникли в темряві.

Потрібно було розігнати облогу, що ставала загрозливою. Я звелів Лобсину підкинути палива і, коли можна було розпізнати, крім очей, і контури тіл, прицілився і вистрілив картеччю у вовка, що стояв боком кроків за тридцять.

Він підскочив і впав, світні очі зникли, зграя відбігла. Але трохи згодом вовки повернулись і почали відтягати вбитого подалі, щоб розшматувати його. Скориставшись цим, я вистрілив ще раз в купу, що тягла свою жертву, і вовки розбіглись. На якийсь час залягла тиша, але потім звідти, куди вовки потягли труп, почулось плямкання, гарчання і хрускіт кісток.

Це дало нам змогу зберегти паливо. Але через півгодини в темряві знов в кількох місцях півкола засвітились очі. Перша жертва тільки роздратувала апетит. Я витяг годинник: було чверть на першу і до світанку залишалось годин з три. Купа палива у нас дуже поменшала, хоча куски жердин ще залишились.

— Підкинь кущик, Лобсин! — сказав я, готуючи рушницю.

Вогонь спалахнув і освітив вовків. Я цілився в двох, що сиділи один коло одного на задніх лапах. Один, мабуть поранений, відскочив з вищанням, другий, вбитий наповал, покотився по схилу горбочка і звалився в отвір шахти коло підніжжя.

Решта спочатку зникла, але потім один по одному пробрались в шахту, щоб поживитись вбитим. Це знову дозволило нам зберегти паливо.

Але тут коні знов захропіли, і ми обидва змушені були схопитись і загородити собою двері фанзи, щоб налякані тварини не вискочили з неї. Вони, хропучи, тиснули нас. За ними над задньою стінкою фанзи я розпізнав очі вовка, який, мабуть, стояв на задніх лапах. Момент був критичний. Хоча револьвер був у мене в кишені, але коні, вириваючись, не давали змоги звільнити руку і навіть, якби це вдалось, я не зміг би прицілитись і вистрілити біля самої морди коня. Від цього він би зовсім осатанів.

На щастя, кінь Лобсина підкинув задом і обома ногами вдарив по задній стінці. Очі вовка зникли. Ми насилу заспокоїли коней і, поки Лобсин тримав їх, я підкинув палива, взяв у ліву руку запалений кущ, у праву револьвер зі зведеним курком, обігнув фанзу і вистрілив у тікаючого вовка, коли він був ще кроків сім від мене. Я, мабуть, перебив йому задню ногу.

Щоб запобігти новим спробам вовків пробратися в фанзу із задньої сторони, ми запалили там друге маленьке багаття і підтримували його весь час. Але через це вже не було змоги підкидати більше палива в багаття спереду, щоб бачити силуети вовків і певніше цілитися в них. Довелось зрідка стріляти в темряву, цілячись нижче світних очей, крупним дробом, зберігаючи патрони з картеччю.

Нарешті, о пів на третю, перед світанком, ми розпалили багаття залишками палива, і я зробив два постріли один за одним у вовків, що зібрались купкою навколо одного, який, мабуть, здихав. Усім, очевидно, добре попало, бо вони відбігли і більше вже не підходили.

Та ось почало світати. З темряви помалу виступали горбочки, найближчі фанзи, відвал білого кварцу біля однієї з шахт, а зірки мерехтіли і зникали. Коні заспокоїлись. Ми насипали в кормушки чимало сухарів і почепили їм на морди. У нас залишилось ще трохи холодного чаю, його ми поставили на вогонь, що вже догоряв. Після такої тривожної ночі підживитись чашкою гарячого чаю було дуже приємно.

Тільки-но зовсім розвиднилось, ми знов почали розкопувати. Канавку, доведену напередодні до бокової стінки фанзи під віконцем, ми повернули вздовж неї, до передньої стінки, і відразу ж відкопали ще десять кусків кварцу з золотом і, нарешті, в самому кутку біля передньої стінки знайшли глиняний глечик з вузькою шийкою. Він лежав боком, а шийка була закрита шкіряною пробкою, залитою воском. Глечик був дуже важкий.

— Оце справжнісінький скарб! — вигукнув я, коли Лобсин відгріб розпушену землю і вийняв глечик.

^{У кутку біля стіни знайшли глиняний глечик з вузькою шийкою.}

Я підняв його: на воску пробки було видно печатку з китайським ієрогліфом. Глечик важив фунтів десять.

— Не будемо відкривати його тут, — запропонував Лобсин. — В ньому, звичайно, чисте золото, яке чиновник одержав від рудокопів і не зміг завезти в місто, боячись, що по дорозі туди дунгани спинять його і золото віднімуть.

— Треба ще покопати, — запропонував я, — щоб потім не жалкувати.

Ми прокопали канавку далі вздовж передньої стінки, але нічого не знайшли. Так само і розкопка в другому кутку кімнати і в двох місцях серед неї нічого не дала, крім дрібного щебеню, такого ж, як і взагалі буває в грунті горбів.

— Ну як, Хомо? — спитав Лобсин, викопавши останню ямку і кинувши лопатку. — Бачиш, я тебе не обдурив. Старий китаєць залишив тут золото, а в книжці правильно записав, де його закопано. Тепер у тебе будуть гроші, щоб купити добротного краму і послати мене з караваном.

— А в тебе будуть гроші, щоб купити добрих верблюдів і найняти собі в поміч погонщика, — сказав я.

— Мені не потрібне це золото! — заперечив Лобсин. — У мене гарна юрта, трохи скотини, дружина. Я буду водити твій караван, ти будеш платити мені більше за роботу, і я житиму ще краще, аніж досі. Адже ти мене з жебрака і бродяги людиною зробив: всім, що в мене є, я завдячую тобі.

Дуже здивував мене Лобсин своєю безкорисливістю і порадував своєю відданістю. Але я не міг погодитись взяти собі все золото і заявив йому рішуче:

— Половина цього скарбу належить тобі. Ти купиш добрих верблюдів, коней, биків, баранів і станеш великим баєм. У тебе буде кілька гарних юрт…

— І як тільки наш князь Кобук-бейсе, — перебив мене Лобсин, — дізнається про моє багатство, він усе відбере, а мене засадить в тюрму при монастирі. Ти не знаєш цієї людини. Я не можу відразу розбагатіти, а багатим неробом бути не хочу.

— Чого ж ти хочеш, Лобсин?

— Я люблю водити каравани нашими степами і горами, люблю бути хазяїном каравану, дивитись нові місця, нові міста, людей.

— Розумію! Ти хочеш, щоб твоє багатство об'явилось не відразу, а зростало поволі від торгівлі. Добре. Твоє золото я буду зберігати в себе і віддавати тобі потроху, коли захочеш. Ти згоден?

— Коли вже ти так хочеш, Хомо, щоб половина скарбу була за мною, вважай мене своїм компаньйоном в караванній торгівлі ї користуйся золотом, як тортовим капіталом. Будемо вдвох працювати, як і досі. Ніколи в нас сварки не було, жили ми з тобою дружно, один одному помагали, так будемо й далі, щоб це золото нас не розділило. А то я буду шкодувати, що знайшов книжку і затіяв цю справу.

Міркування Лобсина були розумні. Я вже знав умови життя в провінції Синьцзян, чув про сваволю китайських амбанів і монгольських князів. Якби купівлею-худоби і речей виявилося, що в Лобсина завелися гроші, князь почав би вимагати їх силоміць під різними приводами і різними способами. Повідомити китайські або монгольські власті про нашу знахідку нам і на думку не спадало, бо тоді просто б конфіскували наше золото. Адже ми не знали, чи був китаєць, що закопав золото, чиновником, який збирав його в рудокопів, щоб здати в казну, чи то був він орендарем, який одержував золото від своїх робітників. У першому випадку золото належало китайській державі, в другому — китайцеві, що жив і помер у батька Лобсина. Не зміг би цього з'ясувати і амбань Чугучака і в кращому випадку, при втручанні консула, він завів би переписку з Пекіном для вирішення цього питання, що затяглося б на кілька років.

Тому найбільш розсудливим було не говорити нікому про знахідку і використовувати її поволі й обачливо.

Закінчивши розкопки, ми зарівняли канавки, вириті в фанзі, засідлали коней, куски кварцу і глечик розклали по наших засідельних сумках і поїхали назад. Через годину ми зупинились на ріці Ангирти, пустили голодних коней на пашу, розклали багаття, зварили чай, добре поснідали, а тоді по черзі поспали годин по дві.

Добре відпочивши, близько полудня ми поїхали далі. Лобсин повів іншою дорогою — вгору по Ангирти.

— Хіба ми не заїдемо ночувати на твоє літування? — запитав я.

— Ні, їдемо прямо в Чугучак. В юрті ми б зняли сумки, дітлахи допитливі, побачили б кварц з золотом, пішли б розпити, де були, де саме накопали. А степове вухо, Хомо, сам знаєш, довге. Сьогодні сказав в одній юрті чи одній зустрінутій людині, а завтра знатимуть на сто верст навкруги, що Лобсин та Хома знайшли золото в Джаїрі. Мене викличе князь до себе, а тебе — амбань через консула, щоб з'ясувати, де й що знайшов. Адже копати золото без дозволу не можна.

Довелось визнати, що Лобсин зробив правильно, не заїжджаючи до своїх. В Чугучаці ми могли краще затаїти знахідку.

Річка Ангирти, вгору по якій ми проїхали через північне пасмо Джаїру, спочатку звивалась по ущелині між гаями тополь, шелюги та різних кущів, облямованих заростями чию. Ми проминули самотню зимівлю киргизів — глинобитну фанзу серед обгородженого лужка. Біля фанзи підносилась піраміда з чорних кусків, виліплених з овечого і козячого гною; це був запас палива на зиму, заготовлений дбайливим господарем.

Тепер тут було пусто, господарі пішли на літування вище в гори, фанза провітрювалась, двері її були відчинені.

Далі кущі і гаї по річці порідшали, ущелина перейшла в долину. На одному з її схилів я помітив дивні заглибини-печерки і ніші, що тяглися одна над одною кількома ярусами на сотню кроків.

— Що це, теж зимівлі? — здивувався я; Лобсин засміявся.

^{Я вистрелив картеччю у вовка, що стояв боком.}

— Таких нір у Джаїрі багато знайдеш, але ніхто в них не живе.

— Хто ж вирив їх? Люди чи звірі?

— Та хто його знає, Каміння якесь гниле, мабуть… В норах, якщо помацати його, воно розсипається, а вітер вимітає легкі частинки. В таких норах барани і кози взимку від пурги ховаються.

Я розглядав з подивом ці чудні западини в. жовто-рожевому камінні схилу. Вони були схожі на чашечки, які жуки вигризають в старому дереві, проте були далеко більші. В одних людина могла вільно сидіти, в інших навіть стояти згорбившись. Іноді дві або три ніші містились поряд, відокремлені лише кам'яним стовпчиком, а в глибині з'єднувались, і людина могла б розміститись на ночівлю, випроставшись, І найдивніше було те, що на самому схилі в тріщинах каміння закріпились дрібні кущики, жмутки трави, якісь квіточки, а в нішах їх зовсім не було. Не можна було повірити, що ні люди не вирубали, ні тварини не вирили ці нори в суцільному твердому камінні[4].

Години дві ми їхали долиною Ангирти, піднялись в її верхів'ях на рівну поверхню Джаїру, вже описану нами, спустились з неї в долину північного схилу і виїхали нею. знов на степ Долон-турген між Джаїром і Уркашаром. Заночували на річці Ушети серед чорних вітряних горбів і на другий день надвечір прибули в Чугучак.

Всю дорогу мене непокоїла думка, де заховати наш скарб в. Чугучаці. Найнята мною фанза в подвір'ї крамаря погано замикалась, в ній не було вікна, і вдень довелося б не зачиняти дверей. На подвір'ї бігали діти, ходили всякі люди. Кварц із золотом треба було стовкти і промити, робити це на людному місці, беручи воду для промивання з криниці, не можна було. Треба було негайно шукати собі більш відлюдну і зручну квартиру. Допоміг випадок. Тільки-но ми в'їхали в двір, розсідлали коней і зайшли в фанзу, прийшов господар будинку і сказав:

— Тебе тричі питав новий прикажчик, йому в терміновій справі треба бачити тебе.

Я, звичайно, відразу ж пішов на свою стару квартиру, залишивши Лобсина стерегти фанзу. На дворі старої квартири була метушня. Пакували крам, лагодили верблюжі сідла. Під повіткою стояло десятків два верблюдів. Прикажчик, побачивши мене, зрадів:

— Слава богу, що ви прийшли, Хомо Капитоновичу! — вигукнув він. — Чи не бажаєте повернутися на свою квартиру? Я не знайшов надійного помічника, тому сам поведу караван, місяців з два мене тут не буде, а при складі залишити нікого. Ви поживете тут, доки я повернуся назад, і склад буде під вашим наглядом. На вас я можу покластись!

Забув, негідник, як він нагально виселив мене 10 днів тому з квартири, хоча міг дати мені час підшукати нову. Але я не хотів пригадувати кривди, заподіяної мені, бо це мене влаштовувало. Тому я сказав йому:

— Гаразд, можу повернутися на старе попелище. Тільки приймати ваш склад не стану. Ви його замкніть і запечатайте, я буду жити як вартовий.

Він поморщився:

— Я сподівався, що ви могли б поки і продавати крам покупцям. Два місяці крамниця буде на запорі. Хазяям збитки!

— Ні, вже звільніть! Приймати від вас крам, потім. здавати вам. Знову будете перемірювати все. Уклінно дякую!

Він почав умовляти мене, але я не поступився, і йому довелось погодитись.

— Якщо так, приходьте завтра зранку, я в обідню пору хочу виїхати, — закінчив він розмову.

Другого дня я повернувся вранці: на свою стару квартиру. Караван уже почали в'ючити. Прикажчик при мені замкнув склад і, крім замків, привісив на клямках ще шнурочки і припечатав їх на папірцях своєю печаткою. Розпрощались по-дружньому, караван пішов, а через чверть години Лобсин привів наших коней, нав'ючивши на них моє убоге майно.

Ми замкнули ворота і тут розмістились. Подвір'я мало ту особливість, що через нього протікав невеличкий арик, тобто струмок, відведений з русла однієї з гірських річок, що стікають з гір Тарбагатаю і зрошують весь оазис Чутучака — його вулиці, навколишні сади і город, а також поля околиць міста. Таким чином, вода промивати золото була під. рукою, і ми могли не кваплячись без свідків виконати свою роботу. Проте треба було роздобути ще більшу ступку, щоб роздробити куски золотоносного кварцу. Я знайшов її у хазяїна заїжджого двору по сусідству, який вживав її, щоб дробити горох. В Китаї коней і мулів годують не вівсом, а польовим горохом, який роздрібнюють і розпарюють гарячою водою.

Ми покійно влаштувались в моїй колишній квартирі при складі. Спочатку відкрили глечик, привезений із золотого рудника. В ньому було дрібне золото, добуте китайськими рудокопами з кварцових жил Чий-Чу. Вони розмелювали кварц у великих чашах, — складених з кількох оброблених брил твердого граніту. Я забув сказати, що на першому руднику ми бачили таку чашу. Вона мала близько двох аршинів у діаметрі і по окружності борт висотою в четверть. Дрібні куски кварцу розмелювались кам'яним валом діаметром в піваршина і довжиною в аршин, який котився в чаші навколо вертикальної осі. Він був прикріплений до цієї осі одним кінцем, а до другого кінця його, в який була вставлена дерев'яна жердина, припрягали коня або віслюка. Бігаючи по кругу навколо чаші, тварина приводила в рух вал, який котився навколо осі і давив кварц. В чашу по жолобу надходила вода і потім разом з кварцовим піском і золотом виливалась через отвір в борту на похилу площину, яка являла собою те, що називається вашгердом золотошукачів, на якому під постійно текучою водою важкі зерна золота залишаються біля верхнього краю, а легший кварцовий пісок проходить далі.

На руднику Чий-Чу ми бачили таку саму кам'яну чашу, що складалась з чотирьох великих каменів; коло неї лежав і вал із залишком дерев'яної осі, а осторонь підносився чималий горб з жовтуватого кварцового піску, перемитого на цій примітивній золотодобувній фабриці.

Нам, звичайно, не потрібна була така фабрика, щоб перемолоти 18 кусків кварцу, викопаних у фанзі. Роздробити його в пісок ми могли у великій чавунній ступці, а промити біля арика в простому мідному тазі, надаючи тазові з водою і кварцовим піском обертального руху і зливаючи обережно воду з кварцом, залишаючи золото на дні.

Це ми й зробили за кілька днів. Лобсин товк кварц в ступці, а я промивав його коло арика, бо ще в дитячі роки бачив, як у Південному Алтаї промивають в тазу золотоносний пісок вільні старателі, та й сам брав участь у цьому.

В квартирі прикажчик залишив великий безмін, тож ми могли зважити своє багатство. В глечику виявилось тринадцять з чвертю фунтів золота, а з кварцу ми добули ще сім фунтів з лишком, отже, загалом скарб становив майже двадцять один фунт з половиною золота досить високої проби, судячи з його кольору. За нього можна було виручити майже 10 тисяч карбованців. Половини цієї суми було досить, щоб купити або спорудити собі будиночок і комору в пригороді Чугучака і мати оборотний капітал для закупки товарів, а на другу половину, що належала Лобсину, купити десяток добрих верблюдів, двоє-троє коней і почати вдвох караванну торгівлю в Монголії. Доки не повернувся прикажчик, треба було організувати все це. В Чугучаці я знав китайського купця, який потай купував золото в золотошукачів, що працювали в Тарбагатаї. Я відвідав його і домовився, що буду потроху приносити йому золото, щоб діставати гроші на витрати.

Поблизу двору, в якому ми жили, був досить просторий пустир з кількома великими деревами і напівзруйнованою фанзою. Його власник, що проживав у місті, погодився продати його недорого, а консул провів цю купівлю. Я найняв кілька робітників і спорудив будиночок, надвірні будівлі і комору, все це, звичайно, без витівок, з сирцевої цегли і з простим дахом, так що до половини літа все було готове. Лобсин поїхав на своє літування і, не поспішаючи, при нагоді купував добрих верблюдів; зрідка приїжджав до мене по гроші.

Коли повернувся прикажчик із своїм караваном, я переселився в свій будинок, а потім з'їздив в Семипалатинськ, де продав у відділку Сибірського банку частину золота, що ще залишилась, закупив різних товарів за готівку, а тому з великою» знижкою, і валкою повіз їх в Чугучак. На цей час, в половині серпня, літня спека спала. Верблюди на початку літа линяють, слабшають.

І добрі господарі бережуть їх, бо в цей час спини в них легко псуються при перевозці вантажів; в половині серпня вони вже вкриті новою шерстю.

Верблюди, закуплені Лобсином, відпочили, підгодувались. Ми спорядили караван з семи сильних верблюдів і наприкінці серпня, найнявши ще погонича монгола, вирушили втрьох в глиб Монголії. Ми не стали збувати крам російським і китайським фірмам у містах і великих монастирях, а повели торгівлю безпосередньо з монголами на їхніх кочовищах і в невеликих монастирях.

Через два з половиною місяці ми повернулись в Чугучак, розпродавши увесь крам і закупивши замість нього на місцях (дещо за гроші, а що й виміняли) вовну, шкіри, циновки. Сировину я відправив валкою в Семипалатинськ, де знайшов посередника, що скуповував цю сировину для відправки в Росію.

От я й описав свою першу подорож не в торгових справах. І мимохіть поставив собі запитання: для чого і для кого я зробив цей опис? Мушу признатись, що думку про це подав мені Сергій Васильович, консул Соков, Давно вже, після першої нашої з Лобсином поїздки на Алтай до забороненого рудника, про яку я йому розповів докладно за склянкою чаю, він сказав мені:

«А чому б вам, Хомо Капітоновичу, не записувати свої дорожні враження? Ви так цікаво вмієте розповідати, що хочеться вас слухати й ще слухати і задавати запитання про ту чи іншу з ваших пригод. Спробуйте записувати на зупинках вечорами при світлі багаття чи вдень під час дньовки все, що бачили в дорозі в нових місцях, що спостерігали, яка місцевість, яких людей зустрічали, що відчували з приводу тієї чи іншої зустрічі або події в дорозі. А повернувшись додому і перечитуючи ці побіжні записи в кишеньковій книжці, пригадувати все день за днем, що бачили і що чули, про що думали під час різних пригод, і записати докладніше. І на схилі віку вам самим буде цікаво перечитувати свої описи і пригадувати минуле чи навіть опрацювати ці записи як слід і надрукувати опис своїх подорожей. Адже цей край, де ми живемо, — мало відомий, ніким як слід не описаний, а ви об'їздили його вздовж и впоперек і добре знаєте його».

Умовив все-таки мене, і я почав вести записи під час переїздів з місця на місце, а взимку і навесні, сидячи в крамниці, куди за цілий день зайде тільки десяток покупців, я ці записи доповнював і переписував у зошит. Так і назбиралось з роками десятків з три зошитів, і на старості літ, коли я перестав шукати пригод і скарби давнини, я їх вирішив опрацювати, переписати і доповнити.