В нетрях Центральної Азії

ВОСКРЕСЛІ РУДОКОПИ СТАРОГО РУДНИКА

Взимку я з'їздив знов у Семипалатинськ і відвіз туди скуплену в Монголії сировину, одержав за неї гроші, продав частину золота, що ще залишилось, закупив різного краму і привіз його в Чугучак. Тепер в моїй коморі повно було краму, і я міг торгувати потроху в нашому пригороді. Лобсин був у мене агентом, об'їжджав зимівлі киргизів і калмиків у Джаїрі, Барлику і Уркашарі, показував зразки краму і повідомляв, що все це можна купити у мене в коморі.

Але час уже розповісти, що за людина цей мій приятель і компаньйон, вирощений мною з біглого ламського вихованця, що жебракував у Чугучаці.

Йому було років з тринадцять, коли я взяв його до себе, навесні 1875 р. Він був в лахміттях, сам брудний, вкрай схудлий. Сидів він разом із старим китайцем коло воріт консульської садиби, читав молитви і протягував руку прохожим. У великі морози приходив іноді в мою комору погрітися. Я почав його розпитувати, дізнався, чому і як втік він з монастиря в долині Кобу, упевнився, що він ще не зіпсований жебрак, кмітливий, люб'язний, і вирішив дати йому притулок. Вимив, одягнув, привчив до роботи в коморі, діставати паки, розгортати їх, відміряти аршином. Покупців було небагато, і я почав вчити його російської мови, а сам практикувався з ним по-монгольськи. Він сили набрався в мене, на добрих харчах підріс, і наприкінці літа я взяв його підручним у торговому каравані. Ця робота йому сподобалась, і він виявився чудовим помічником, прив'язався до мене, як до рідного батька, та й я його теж полюбив.

Через кілька років він сам почав водити караван, вивчився російської грамоти і лічби, чудово вів торгівлю з монголами, часто заміняв мені провідника. Я довідався, де живе його батько, з'їздив до нього і помирив з сином. З того часу Лобсин став самостійним, повернувся в улус, одружився, але кожен рік восени обов'язково працював у моєму торговому каравані разом зі мною або ж вів частину його за моїм дорученням в інші місця. В інші пори року теж нерідко відвідував мене.

На зріст він був вищий від мене, плечистий, дужий, а з обличчя навіть менше монюлистий, ніж я, — успадкував від бабусі тангутську кров і тому мав мало випнуті вилиці, майже прямий ніс і досить густе волосся, невеликі вуси і борідку.

Так от, серед весни наступного року після описаної: знахідки золота Лобсин приїхав до мене та й каже:

— Знаєш, Хомо, я знаю ще одне місце, де можна накопати багато золота.

— Ач який ти жадібний став! — сміюсь. — В мене багато ще твоєї пайки залишилось. Чого тобі ще треба?

— Якщо хочеш знати, не в золоті самому справа, а в розшуках його. Знов поїдемо з тобою, нічого не взявши з собою, нові місця побачимо, людей подивимось і пошукаємо.

— Швендя ти такий! Не сидиться тобі в юрті. Дружину, дітей маєш, юрту гарну, худобу всяку. Жив би собі приспівуючи.

— Нудно жити так, без діла. Мабуть, душа в мене волоцюги. Через те й по зимівлях їжджу без всякої потреби.

— Ну, почекай, восени знову з караваном поїдемо.

— З караваном це не те, робота все однакова, а дороги і місця вже знайомі. А от без нічого з тобою, як минулого разу, поїхати куди-небудь по нових місцях і подалі.

— А новий скарб цей далеко закопаний?

— Далеко, в Алтайських горах.

— Знов план з описом роздобув?

— Ні, не план, а в розмові довідався. До батька приїхав за подаянням старий лама і розговорився. Батько йому сказав про золоті рудники в Джаїрі, і він тут пригадав; ось, каже, недалеко від мого монастиря на річці Алтин-Гол в Алтаї є багатий золотий рудник. Колись в ньому золото добували, але богдихан заборону наклав, і наш князь рудокопів прогнав, сувору варту виставив, щоб ніхто не міг брати це богдиханське золото.

— Як же ми туди полізем, якщо рудник стережуть?

— Спритна людина обійде варту. Адже ми з тобою не злякались вовків, що стерегли золото в Чий-Чу, а добули його. Поїдемо, Хомо, спробуємо.

— Скільки ж часу на це треба?

— За місяць може й не обернемось. Клади шість тижнів. Потепліє, з'їздимо, нові місця побачимо. Ти в Алтайських горах не бував, а я їх так мало знаю.

— Коли так далеко — треба взяти намет, запас всякий, виходить, цілий в'юк і верблюда.

— Ні, верблюда не треба, пора буде тепла, спину йому зіпсуємо. І в разі погоні із зав'юченим верблюдом далеко не втечеш. Візьмемо пару в'ючних коней і поїдемо.

Умовив-таки Лобсин мене. Згадав я, як нудно в Чугучаці влітку — духота, пилюка, роботи майже немає, торгівля погана, а в кочовиків на літуванні ні грошей, ні сировини ще нема на обмін. Вирішили — в половині травня поїдемо.

— Заготуй чаю, цукру, сухарів собі на два місяці, — наказав Лобсин. — Я привезу баурсаки, масло, пенки сушені (чура), м'ясо в'ялене. І от ще — поший два чорних: халати собі й мені.

— На хутрі чи на ваті? — розсміявся я. — Навіщо вони, пора буде тепла.

— Ні, халати найлегші з міткалю, чи що, але з ковпаком для голови. І розмалюй їх фарбами, як робиться для вистав на святі Цам.

Я пригадав, що під час цього свята лами маскуються, удають з себе фантастичних тварин, лютих божеств і дають великі вистави для розваги богомольців, що сходяться на свято і жертвують монастирям продукти та гроші.

Лобсин розказав, як треба розмалювати халати, але на моє запитання, навіщо вони потрібні будуть нам, відповів з посмішкою:

— Там довідаєшся! Може, і не потрібні будуть. А про всяк випадок треба мати їх.

До половини травня в мене вже все було. Я знайшов надійного старика, який мав поселитися в моєму будиночку і стерегти двір і комору. Крам в коморі і будинок були застраховані, а золото закопане у відлюдному місці на подвір'ї, тож в разі пожежі під час моєї відсутності я не рискував втратити свої багатства. В призначений день приїхав Лобсин і привів двох верхових і двох в'ючних коней і собачку-вартівника.

^{Він разом із старим китайцем читав молитви і простягував руку прохожим.}

Ми виїхали рано-вранці шляхом на схід вгору по долині ріки Емель. Як і минулої поїздки, ліворуч від нас тягнувся крутий південний схил Тарбагатаю, а праворуч трохи далі пасмо Барлику. Але ми їхали цього разу ближче до підніжжя Тарбагатаю по дорозі на перевал через цей хребет. Степ уже зеленів молодою бідною травкою і полином, серед яких червоніли, немов плями крові, чашечки дрібного степового маку. Чубаті жайворонки раз у раз злітали спереду нас і заливались в синяві неба під промінням сонця, що піднялося з-за темних похмурих відрогів Уркашару, розділених стрімкими ущелинами.

В одній з балок, які простягались з Тарбагатаю і які перетинала дорога, я побачив невелику глинобитну будівлю і біля неї калюжу, оточену грязюкою, стоптаною копитами багатьох тварин. Людей і свійських тварин не було видно.

— Що це за будівля? — спитав я.

— Це аршан, цілюще джерело, — сказав Лобсин. — Сюди з Чугучака в жаркі дні приїжджають лікуватись хворі.

— Що ж, у цій брудній калюжі купаються чи воду з неї п'ють! — вигукнув я з жахом.

— Ні, там в будиночку яма є, наче криниця. Зайдемо, подивимось.

^{Ми рано-вранці їхали на схід.}

Ми під'їхали до будівлі; вона була без вікон, з вузькими дверима, загородженими товстою жердиною. Я заглянув всередину і побачив біля бокової стіни квадратну яму з грубими цямринами з товстих дощок, до краю наповнену водою. Нічого більше на долівці не було, будівля не мала й даху.

Цей примітивний курорт зацікавив мене, я спішився і зайшов у будівлю. Вода в ямі, завглибшки з аршин, була майже чиста, на смак трохи кислувата, досить холодна. Мінеральна вода, очевидно, вибивалася з дна цієї криниці і, проходячи під стіну будівлі, утворила біля неї калюжу, з якої пили тварини.

— Ось з цієї криниці хворі воду п'ють, — пояснив Лобсин, — а інші тільки занурюються в неї, бо вода дуже холодна, купатися не можна.

— А від яких хвороб лікуються?

— Котрі на шлунок хворіють, блювоту, печінка коли болить — теж помагає, кажуть. Поставлять поблизу намет на степу і живуть тижнів два-три. А хто приїде з бочкою, набере води і повезе до себе в місто і там п'є, склянок з десять на день. Помагає вода також у кого очі болять, сльозяться; водою цією кожної години очі промивають і теж п'ють.

Пізніше консул пояснив мені, що при належному обладнанні вода цього джерела — вуглекислого — стала б міцнішою.

— В китайське місто Дурбульджин ми приїхали вже ввечері і завернули на заїжджий двір, зберігаючи свої запаси.

— Чи далеко поїхали, хазяї? — спитай китаєць, що подав нам таріль з гарячими пельменями і чайник.

— В Зайсан в торгових справах, — сказав Лобсин.

— За перевалом на російському кордоні ваші речі будуть оглядати в митницькому караулі. Тепер за китайський шовковий крам велике мито беруть.

— Ну, в нас, крім припасу, нічого немає. Ми в Зайсан за крамом їдемо, — сказав я.

Китайця, мабуть, занепокоїли наші великі, хоч і не важкі в'юки. До Зайсана всього три дні їзди з двома ночівлями, так що багато припасів не треба возити з собою.

За Дурбульджином ми незабаром звернули з дороги в Зайсан і поїхали далі вгору по долині ріки Сариемель, яка становить праву вершину ріки Емель і тече між Тарбагатаєм і Уркашаром. Дорога перетнула відроги Тарбагатаю, а праворуч за річкою Сариемель простягався довгий і вузький гребінь з дивною назвою Джилантель, тобто «гадюче жало», його, справді, можна було порівняти з жалом гадюки, витягнутим вздовж величезної пащі, щелепи якої становили з одного боку Тарбагатай, з другого — Уркашар, що підносились вище. Цей гребінь Джилантель піднімався на схід зеленими уступами, на яких паслись де-не-де барани і корови, виявляючи присутність зимівель, розкиданих по долинах як ріки Сариемель, так і ріки Караемель, що тече між Джилантелем і Уркашаром, становлячи ліву вершину ріки Емель.

Години дві ми їхали, маючи перед очима це «гадюче жало», яке потім, стрімко підносячись вгору, перетворилось у високий хребет Коджур, що примикає з півночі до Уркашару. До долини Сариемель Коджур спускався крутим схилом, прорізаним вузькими балками з круглими купами козацького ялівцю, схожими на великі зелені клумби; по дну балок біліли ще рештки зимового снігу. Цей опуклий схил зовсім ховав від нас скелясті вершини Коджуру, які, як сказав Лобсин, були ще вкриті снігом.

Тарбагатай, як і досі, простягався ліворуч від нашої дороги, але був уже невисокий. Долина Сариемель звузилась, річка перетворилась в струмочок, що звивався по болотистих лужках, які рясніли жовтими квітами.

Ми проминули ворота Бай-мурза, де Тарбагатай круто обривається стрімчаками до широкої долини, яка відокремлює його від Сауру. В цій долині віддалік біліли будиночки російського митного поста Шаганоба, а за ним в далечині височів Саур, схожий на величезний рівний виступ, над яким повзли темні хмари і червоніли в промінні призахідного сонця.

Ми були біля самого російського кордону, але відразу ж звернули праворуч і вгору по долині невеликого струмка стали підніматися на гори Тепке, які з'єднують Коджур із Сауром. Тут на лужку зупинились ночувати. Розбили намет, розклали багаття. Лобсин вибрав місце тут, бо побачив поруч залишену зимівлю, навколо якої була обгороджена площадка з соковитою травою. Там можна було залишити на ніч коней, не боячись, що вони втечуть. Намет був поставлений біля огорожі, і собачка Лобсина могла стерегти і нас, і коней. ~ Наступного дня ми піднялися на гори Тепке, які відділяють западину ріки Шаганобу від широкої долини ріки Хобук. З перевалу на заході ми побачили вершини Коджуру, вкриті снігом, через які проглядали великі брили. Судячи з цього, Коджур був вищий від Уркашару і Тарбагатаю, на яких сніг уже зник.

З перевалу ми спустились в широку долину Кобу, що відділяє високий Саур від хребта Семистай, який становить продовження Уркашару.

Ліворуч, подібно до темної рівної стіни, тягнувся Саур; його схил подекуди розсікали глибокі ущелини, а вище серед пелени хмар біліли гострі вершини, суціль вкриті снігом. Я довго милувався ними, згадуючи Алтай та його вічноснігові вершини, і спитав Лобсина, чи лежить на них сніг все літо.

— Цілий рік лежить! Через те й гори називаються Мустау, тобто снігові. Ці сім вершин високо підносяться над Сауром.

З першої ущелини в стіні Сауру виходила і простягалась далеко в долину Кобу вузька стрічка лісу, яка кінчалась біля якоїсь білої будівлі.

— Це що за будівля тут? — спитав я.

— Кумирня Матеня називається. Але при ній монастиря немає. На початку весни сюди приїжджають лами з нашого монастиря і правлять молебство, щоб трава буяла, щоб худоба всієї долини була в доброму стані. Долина Кобу — моя батьківщина, тут киргизів нема, живуть тільки калмики. Там далі під Сауром — монастир, де я вчився, і ставка нашого князя Хобук-бейсе.

Мене здивувала стрічка лісу, що простягалась з ущелини Сауру аж до кумирні Матеиі в долині Кобу, де лісу більше ніде не було видно. Я спитав Лобсина, що це за ліс.

— Модрина, вона по всьому Сауру росте.

— Як на Алтаї! — згадав я.

— А тут це останні дерева модрини. В Тарбагатаї, який підходить близько до Сауру, модрини нема, росте тільки козацький яловець; те саме в Коджурі та Урка-шарі, а в Барлику ліс чудовий, але тільки ялиновий.

Пізніше консул потвердив, що модрина перекидається з Алтаю на південь через широку долину Чорного Іртиша і утворює ліси в Саурі, кінчаючись біля кумирні Матені в долині Кобу, а тянь-шаньська голуба ялина від Тянь-Шаню поширюється на північ в Джунгарський Алатау і Барлик, але не далі. В проміжку між Сауром і Барликом в горах нема ні модрини, ні ялини, а трапляються козацький яловець і трохи берези, осики та верби.

Краєвид з долини Кобу на південь був цікавіший. Хребет Семистай простягався тут, як висока зубчаста напівзруйнована стіна. Гострі вершини гір обривалися на північ високими скелями червоного кольору; до них примикали нижчі скелясті гори, мов складені з величезних брил, що звалилися зверху. В різних місцях височіли окремі крутобокі скелі, схожі на руїни башт і замків. Вузькі ущелини стрімко підносились вгору, а внизу відкривались на похилу рівнину, яка становила немов підніжжя цієї стіни. Вона являла собою сухий полиновий степ і різко відділялась від зелених лужків дна долини Кобу.

Ми довго їхали окраїною цього підніжжя, милуючись скелями Семистаю праворуч ї зеленою долиною ліворуч, замкнутою на півночі темною стіною Сауру, над якою виблискували під промінням сонця снігові поля на піках Мустау.

— Мальовниче місце твій рідний край, Лобсин! — сказав я.

— І багате, — додав він. — Тут чудові луки для зимових пасовищ, в Саурі багато лісу для дров і гарні місця для літування.

— А в Семистаї літують?

— Ні. Це зовсім дикі гори: скрізь каміння, скелі, ущелини, трави мало, і місця для худоби незручні. Але у нас холодніше, ніж в Чугучаці, добрих урожаїв тут не збереш, ячмінь — і той іноді вимерзає, не доспівши.

— А Ібе-вітер взимку теж дме?

— Ні, такого вітру тут немає. Бачиш, кругом гори: Саур з одного боку, Семистай — з другого, а Коджур — з третього.

Долина Кобу замкнена, вітрові виходу нема, і взимку в нас тихо.

В міру того як ми їхали на схід долиною Кобу, вона ставала горбкуватою. Плоскі горби серед неї стали вищі, і далі злились в довге пасмо скелястих гір Караадрик, яке закрило від нас північну частину долини вздовж: підніжжя Сауру, де, як сказав Лобсин, була ставка князя Хобук-бейсе і монастир, куди батько віддав його ламам в науку.

Пасмо Мустау кінчилось, але стіна Сауру своїм продовженням, як і досі, закривала краєвид на північ. З другого боку Семистай став значно нижчим, залишаючись скелястим і диким.

— Тут теж не літують, — відповів Лобсин на моє запитання. Та зате тут легко дістатись на той бік, дороги: є. А там через високий Семистай тільки гірські козли і архари можуть перебратись.

— І багато їх там водиться?

— Багато. Семистай — найкраще місце для полювання на цих тварин. І наші калмики добувають їх потроху.

Ввечері ми зупинились на великому лужку поблизу того місця, де ріка Хобук повертає на південь, врізується в дно долини і проривається через Семистай. Мене здивувало, що за цілий день, поки ми їхали долиною Кобу, нам не зустрілась жодна людина. Я спитав Лобсина, де ж його одноплемінники калмики, чому їх не видно.

— Всі наші зимівлі стоять під Сауром і їх з цієї дороги не видно. Нашим калмикам тут робити нема чого. Бачиш, який сухий степ під Семистаєм. А під Сауром багато джерел, струмків, трава соковита і літування в горах теж недалеко. Зустрітися нам міг тут лише мисливець на козлів по дорозі в Семистай.

На другий день ми поїхали далі на схід долиною Кобу і бачили зимівлі калмиків під Сауром, бо пасмо Караадрик кінчилось, і вся долина показалась перед нами. Надвечір гори з обох боків розпались на горби, а долина уперлась в широку западину великого озера Улюнгур. Ми зупинились на його західному березі. Паші тут було досить — очерет у воді і трава на березі. Але вода озера нам не сподобалась на чай; вона була трохи солонувата. Нам і нашим коням надто надокучали комарі, що літали величезними роями.

Улюнгур — дуже велике озеро, завдовжки верст сорок. Загалом воно має форму трикутника; береги в багатьох місцях облямовані великими заростями очерету, в яких живуть кабани і качки. Ще пізно ввечері звідти доносилось крякання, лопотіння крил, а здалеку верещання свині, на яку, мабуть, напав якийсь хижак. Але наш собака лежав спокійно біля вогню і тільки інколи, прислухаючись, наставляв вуха. Коні на ніч були прив'язані поблизу намету, ми нарізали їм по снопу молодого очерету.

Наступного дня ми обігнули південний кінець озера по прилеглій рівнині з солончаками і болітцями з кущами тамариску і приїхали в китайське містечко Булунтохой в пониззі ріки Урунгу, що впадає в озеро. Це було останнє поселення на нашому шляху, і ми поповнили свій запас борошна, купили китайських булочок і баранини на два дні.

Місто ще не піднялося після дунганського повстання, всередині його стін видно було багато пустирів і мало людей, крім головної вулиці, вздовж якої тяглися бідні крамниці і майстерні, чергуючись з руїнами фанз. Жителі скаржились, що і влітку їм надокучають хмари комарів, налітаючи з озера і боліт. Біля міста видно було невеликі китайські городи і поля, на яких працювали землероби. День був жаркий, і вони працювали, оголені до пояса, з великими солом'яними брилями на головах.

Поминувши місто, ми звернули вгору по долині Урунгу — великої ріки, завширшки 35–40 сажнів, з бистрою течією у звивистому руслі і піщаним дном.

В нижній течії, днів на два дороги, долина дуже широка, верст 5-10. Вдалині в обидві сторони видно обриви, розрізані ярами. По дну долини розкинулись великі гаї карагачу, шелюги, тополі, джигди і зарості тростини.

Паші і палива скрізь досить, але жителів ми не зустрічали: як тільки починається спека, монголи відкочовують за Іртиш в передгір'я Алтаю, бо на Урунгу влітку багато комарів та оводів, які мучать тварин і людей. Через це ми бачили лише місця зимівель у вигляді голих площадок круглої форми, на яких взимку стояли юрти, і огорожі з жердин та хмизу для худоби. Вони завжди були на південній окраїні гаїв; монгол любить сонячне світло і тепло.

Цей і наступний день ми їхали широкою долиною нижньої течії ріки, а потім почалась середня течія, протягом ще п'яти днів дороги.

Місцевість в обидві сторони від ріки дуже відрізнялась від дна долини. Це була майже пустиня, то рівна, вкрита щебенем, то мала вигляд глинястих бугрів і кам'янистих горбів з невеликими жмутами трави, кущиками саксаулу, бударгани, розкиданими де-не-де, часто далеко один від одного.

Але на полуденну зупинку і на ночівлю ми завжди спускались в долину, де можна було знайти не тільки воду, а й пашу та паливо, там траплялась і дичина; під час денного відпочинку або ввечері мені майже завжди вдавалось підстрелити якогось птаха чи зайця, так що ми раз у раз мали свіже м'ясо.

Під час однієї ночівлі на середній течії ріки Урунгу трапилась неприємність, яка ледве було не змусила нас повернутись назад ні з чим. Ми вже повечеряли, зібрали коней і прив'язали їх до дерева недалеко від намету, нарвавши їм досить трави на ніч. Лягли спати, залишивши, як завжди, собаку біля намету. На світанку линула коротка, але сильна злива з великим градом. Я проснувся і побачив, що собака заліз в намет, рятуючись від ударів великих градин. Коли дощ перестав, я вигнав його надвір; він почав скавчати і дряпати полу намета. Це мене стурбувало, і я виглянув. Коней не було! Відв'язатись вони не могли, а від граду їх захищало листя великого дерева, під яким вони стояли.

— Лобсин! — крикнув я, — коні втекли, чи то їх украли.

Лобсин вискочив і побіг до дерева.

— Вкрали якісь пройдисвіти! — донісся його голос. — Повідки залишились на дереві, перерізані. І свіжі сліди на землі видно, двоє чоловіків було тут.

Очевидно, конокради слідкували за нами ще з вечора і ночували в сусідстві, але собака заважав їм вночі вкрасти коней. Я згадав, що собака разів два гарчав: мабуть, чув злодіїв, що підкрадались до нас. Злива з градом, що загнала собаку в намет, сильний шум і гуркіт грому дали змогу злодіям швидко здійснити свій намір. Спохвату вони перерізали повідки і втекли на конях.

Ми обидва стояли засмучені коло дерева. Вислідити злодіїв було не важко. Собака Лобсина був приучений до цього, а сліди на намоклій землі були дуже помітні. Та що ж ми могли зробити без коней? Нести на собі чотири сідла і два в'юки, висліджуючи злодіїв пішки, звичайно, не було рації — і ніяких шансів на успіх. Я міг би залишитись в наметі, а Лобсин з собакою переслідувати злодіїв. Але й це було безнадійно, хоч вони не могли заїхати далеко. Піший кінному, мовляв, не товариш.

— Либонь доведеться тобі, Хомо, стерегти наш стан, — сказав Лобсин. — А я піду шукати десь поблизу монгольські зимівлі, щоб найняти там коней і погнатися за злодіями.

— А якщо не доженеш їх? А тимчасом вони заїдуть далеко, перемахнуть за Іртиш і через Алтай на літні кочівлі, продадуть комусь коней, шукай тоді вітру в полії.

— Ну, знайду зимівлі, купимо коней, щоб їхати далі. Грошей у тебе вистачить?

— А то ще побачимо, скільки з нас заправлять монголи. Може доведеться лише наймати коней від улуса до улуса і їхати назад в Чугучак ні з чим.

Раптом собака загавкав і кинувся в напрямі ріки, звідки долетів тупіт копит по гальці. З густих заростей шелюги вирвався кінь і прибіг до нас, а поряд з ним біг наш собака, який з скавучанням і гарчанням підплигував на бігу, намагаючись схопити коня за гриву.

— Це мій кінь! — вигукнув Лобсин. — Він мене любить і завжди підбігає, повертаючись з пасовища, до мене, як тільки побачить. Від злодіїв вирвався і прибіг назад. Ну, тепер інша справа! Я зараз в погоню за ними з собакою, а ти залишишся при наметів.

Лобсин побіг до намету, виніс пітник, сідло, вуздечку. Кінь підбіг, і я осідлав його, поки калмик одягався і нашвидку збирав дещо в сумку, очевидно, трохи провізії і чашку.

— Візьми мою рушницю! — запропонував я.

— Не треба, краще дай лівольвер, його непомітно в кишені, а витягнеш — страху нажене більше.

Я дістав револьвер, Лобсин засунув його за пазуху. Стріляти я виучив його давно, і, супроводячи каравани, він завжди мав револьвер з собою про всяк випадок.

— Ну, будь здоров, Хомо! Як не надвечір сьогодні, то завтра вранці повернусь неодмінно. Злодії ще недалеко, і я скоро дожену їх.

Він привів собаку до дерева і показав йому сліди конокрадів, мабуть монголів, на що вказували гострі заглибини від підбора і відсутність сліду від задертого вгору носка монгольських чобіт. Собака заскавчав і побіг по сліду. Лобсин скочив на коня і помчав за ним. Я дивився, як він влетів у хащу шелюги вузькою стежкою і зник. Вже розвиднилось, грозова хмара посунула на південь, сходило сонце і верховіття дерева залило промінням. Легкий порив вітру струснув листя, й мене облило рясними краплями води, я аж затремтів, бо стояв в самій сорочці і кальсонах, як вискочив з намету.

«От несподівана дньовка! — подумав я. — Спати вже не хочеться, одягнусь, розпалю багаття і буду чаювати не кваплячись». Набрав хмизу, він не скоро загорівся, бо намок. Поснідав, потім від нічого робити переглянув наш запас провізії, сідла і збрую, дещо полагодив; розклав пітники провітрити на траві, трохи підмоклі сухарі розсипав на мішку, щоб просушити, відв'язав обрізані повідки від дерева, з чотирьох зробив два і дістав ще два, що були в запасі. Намет пригріло і висушило сонце, яке підбилось вже високо. Так пройшло кілька годин. Захотілось їсти, знову розпалив багаття, повісив казанок, щоб розварити в'ялене м'ясо. Сиджу біля нього і бачу, — зі сходу їдуть два монголи, певно помітили димок і намет.

Привіталися. Вони спитали, куди і в яких справах їду. Я сказав, що їду в Кобдо в торгових справах.

— Ти що ж один і піший? — здивувались.

— Два моїх попутники поїхали купити барана. Чи далеко звідси до яких-небудь юрт? — питаю.

— Півгодини доброї їзди буде, — відповіли, — ближче зимівель нема. Чи не пригостиш чаєм, ми зранку з дому.

Бачу, хочуть погостювати, і я запросив їх.

Вони спішились, прив'язали коней. Казанок у мене кипів, але замість м'яса я настругав плиткового чаю, заварив, приніс і розгорнув торбинку з сухарями. Вони присіли біля багаття, дістали з-за пазухи дерев'яні плоскі чашки, без яких монгол навіть до близького сусіда не поїде. Запалили свої маленькі мідні трубки, запропонували мені затягтися. Я сказав, що не курю. Багаття в мене було поблизу намету, а поли його розкинуті, так що добре видно було, які речі лежать в наметі. Помічаю, що гості дуже уважно поглядають туди. «Чи не захочуть вони мене пограбувати, — думаю, — я один, а їх двоє, у кожного коло пояса гострий ніж в піхвах почеплений, як завжди в монголів у дорозі, а в мене рушниця в наметі і не заряджена».

Але даремно я побоювався. Адже я їм сказав, що ми їдемо в торгових справах, і ось вони роздивляються, чи нема в мене краму, і, нарешті, запитали, чи не можу продати їм даби або ситцю. Довелось пояснити, що ми їдемо в Кобдо приймати караван і що ніякого краму не веземо.

Вони разом зі мною випили весь казанок, розпрощались і поїхали. В розмові з ними я, між іншим, спитав, чи сваволять в цій місцевості конокради, і довідався, що таке водиться тут, що з-за Алтаю нерідко приїжджають і крадуть коней. В районі Кобдо минулого літа була сибірська виразка і багато коней загинуло, от тепер тамтешні монголи і роблять наскоки за кіньми в чужий аймак.

Гості розказали мені також про навалу в 1878 р. кількох тисяч киргизів, що тікали в межі Китаю з Усть-Каменогорського повіту. Частина їх провела зиму на ріці Урунгу і зазнала страшного лиха через брак кормів для худоби, якої в них було багато. Худоба з'їла геть-чисто всю траву, очерет заростей і молоду шелюгу, після чого киргизи обрубали сучки всіх дерев в гаях, а потім почали навіть рубати дерева; кора їх ішла на корм баранам, а трісками деревини годували коней і корів. Від такої їжі худоба дохла у великій кількості, особливо барани, і навіть вовки не поспівали поїдати численні трупи.

Ця розповідь пояснила мені те, що ми помітили в дорозі по середній течії: спотворені стовбури дерев, які встигли частково уже випустити молоді короткі сучки на місці відрубаних, безліч гнилого хмизу в гаях і скелети або кістки тварин, розкидані всюди. Ми думали, що тут був великий падіж від якоїсь хвороби, але від чого дерева мали такий вигляд — цього пояснити не могли.

Провівши гостей, я знову повісив казанок, щоб як слід пообідати. На це пішло з півтори години. Уже звернуло за полудень, робити нічого, на сон клонить, а заснути боюсь через конокрадів, які можуть і на наші речі зазіхнути. Сиджу біля намету і куняю, а рушницю про всяк випадок зарядив картеччю і коло себе поклав. І раптом чую десь поблизу хрюкання і вищання поросяче. Я стрепенувся, поглядую. Недалеко від намету — зарослий очеретом видолинок, певно, стара протока ріки Урунгу. Там і вищать, мабуть, кабани, а очерет колихається. Схопив рушницю, підповз, притаївшись, між кущами чию поближче і заліг. Трохи згодом з очерету вийшов кабанчик однолітній, підвів морду і нюхає: певно, запах диму почув. Я прицілився і вистрілив, він відскочив з вищанням назад, очевидно був підбитий. Я побіг до очерету і знайшов його в кількох кроках, прикінчив прикладом, взяв за задні ноги і притягнув до намету. От і діло знайшлось — посмалити, випотрошити, розрізати і побільше зварити, а окороки присолити. Так до вечора і провозився. Добру вечерю Лобсииу приготував і сам наївся. Потім набрав хмизу і сушняку в гаю побільше, щоб вночі добрий вогонь підтримувати — і від вовків захист, і Лобсину маяк в темряві.

Стемніло. Сиджу біля багаття, рушниця під рукою, прислухаюсь і сон розганяю. Недалеко на дереві маленька сова тужливо кричить: «сплю, сплю», її через те сплючкою називають. Десь далеко вовк виє, а ще далі ледве чути собаче гавкання, — очевидно, юрти, і, звичайно, ближче, ніж сказали монголи. Півгодини доброї їзди — це верст вісім, а так далеко собак, мабуть, не почуєш. Інколи порив вітру налітає, і листя гаю вздовж ріки шумить. Вперше довелось одному проводити ніч в пустині, і трохи моторошно. Зірок не видно, небо заволокло хмарами, часом накрапає дощик. «Ось, — думаю, — піде дощ, вогонь погасить, доведеться в намет сховатись. Лобсина собака приведе по слідах, а як з вовками? Невже вони насміляться залізти в намет, свіжу свинину почувши?»

Нарешті, так о годині одинадцятій чую тупіт вдалині. Але не з сходу, куди поїхав Лобсин, а з півночі. Чи не конокради знову? Тупіт все ближче, їдуть риссю і кілька коней. Я зайшов у намет про всяк випадок, щоб не бути на видноті. Чую: Хомо-о-о! Лобсин звістку подає, щоб я з переляку не вистрілив. Я вибіг і бачу — із заростей шелюги вискочив собака наш, а через півхвилини Лобсин верхи і трьох коней за собою на аркані веде. Очевидно, відбив їх, молодець!

Під'їхав, зіскочив з коня, привітався, а я його поздоровив з успіхом. А собака покрутився навколо мене, землю навкруги нюшить, знайшов поблизу нутрощі кабана і давай їх пожирати. Натомився, бідолашний.

— Доведеться коней арканом прив'язати! — говорить Лобсин. — А чи вистачить їм на ніч паші?

— Я наготував, — кажу, — а повідки вже полагодив.

Прив'язали коней, щоб вистоялись. Казанок з супом і свининою стояв у мене біля вогню гарячий. Усілись. Лобсин уминає суп прямо з казанка, помітив свіже м'ясо замість в'яленого і питає: звідки? Я йому пояснив. Закипів і чайник. За чаєм він і розповів про свої пригоди.

— Собачка добре по слідах повів. Затримка вийшла тільки за рікою Урунгу: перебрівши її, вони відразу повернули на захід ще по воді, через це собака довго шукав їх слід за рікою, але все-таки знайшов. Догнав їх тільки під полудень, верст за тридцять звідси. Вони зупинились чаювати: адже всю ніч не спали і проголодались. Розташувались в гущавині шелюги біля ріки. Я здалеку помітив дим від їх вогнища, відкликав собаку, прив'язав його у відлюдному місці в гущавині і дав йому сухарів, щоб не скавучав. Сам об'їхав гущавину, де вони засіли, великим колом і під'їхав до них із заходу. Вони, либонь, не чекали погоні, — не знали, що мій собака — слідопит. Бачать, приїхала до них людина беззбройна, не стурбувались. Привітались. Я сказав, що везу пошту із Зайсана в Кобдо російським торговцям нарочним. Розпитав про дорогу, про перевал через Алтай. Вони запросили чай пити, я дістав свої сухарі, цукор, щоб вони бачили, що я з російського місця їду. Їх було двоє, монголи з-за Алтаю. Я спитав, чи не по дорозі їм зі мною їхати далі разом. Ні, кажуть, вони їдуть в монастир Тулта на свято. Збираються ще годин три побути, поки спека не спаде, їдуть з раннього ранку, коні втомились. Я сказав, що теж почекаю, кінь відпочине. Розсідлав коня, пустив пастись до їхніх коней, які тут паслись; роздивившись, бачу — наші вкрадені тут-таки, але один з них, в'ючний вороний, який вчора трохи кульгав, зовсім поганий, на трьох ногах пересувається, четверта опухла. Вони його, мабуть, не шкодуючи, гнали. І думаю: «Як же мені з ним бути?» Повернувшись до конокрадів, спитав:

— Тож бо у вас один кінь кульгавий. Як же далі поїдете?

— Тут недалеко улус є, там його залишимо, — відповіли.

Я сподівався, що вони всю ніч не спали і тепер на стоянці здрімнуть, і я встигну забрати коней. Але вони, либонь, мені не довіряли, і один приліг, а другий сидить і розмовляє і за кіньми приглядає, а спати йому, мабуть, дуже хочеться. Так пройшло години з чотири. Я бачу, почне вечоріти, кажу, що пора б їхати, а перед тим ще чаю попити. Той погодився, казанок зігрів, другого розбудив. Я, поки що, свого коня засідлав. Випили чаю, вони стали збиратися. Я дістав з своєї сумки пляшечку і немовби приклався до неї, ковтнув. Вони питають — Ти що це п'єш? Це, кажу, російська горілка, бальзам називається, вона хутко сон розганяє, людину бадьорить. Мені сьогодні до півночі їхати треба. Вони й зраділи: — Почастуй і нас, нам теж довго їхати доведеться. Дуже просить той, що не виспався, наполягає. Ну, я йому налив півчашки, він випив, говорить: «Смачна яка, солодка!» Другий теж просить, я й йому даю, але наче неохоче.

Тут я не витримав, перервав Лобсина.

— Чим же ти їх пригощував і для якої потреби?

— А це в мене були добрі тібетські ліки, міцний сон дають, швидко людину з ніг валять.

— Ось воно що! Тепер я розумію. А то все невтямки, як ти сподівався коней визволити.

— Ну ось, — каже далі Лобсин. — Вони випили і присіли ще коло вогника останню люльку перед дорогою викурити і тут один за одним і звалились, поснули. Я трохи виждав, чи не проснуться, а потім побіг з своєю сумкою до коней, взяв у конокрадів аркан, щоб трьох коней наших вести, зібрав їх, а замість нашого кривого взяв одного з їхніх, такого ж вороного. Сів на свого, а трьох на аркані за собою веду, відв'язав собачку і риссю назад, але тільки зразу повернув до річки і перебрів її на наш бік, щоб слід не скоро знайшли, якщо проснуться зарано.

— Ну й молодець, — сказав я, вислухавши розповідь Лобсина. — Але звідки це в тебе тібетські сонні ліки були і навіщо ти їх з собою взяв?

— Це для варти при золотому руднику було приготовлено про всяк випадок. А дістав я їх у знайомого лами. Тільки тепер через цих конокрадів мало в мене залишилось, невистачить, мабуть, на всіх вартових.

— А я думав, що ти пристрілиш конокрадів з револьвера!

— Ну навіщо марно кров проливати! От коня доброго я в них взяв замість нашого кривого, — так їм і треба!.

— Уявляю собі, як вони лютуватимуть, коли прокинуться! — вигукнув я. — Крадених коней у них забрали і залишили кривого, тож і в погоню тільки один з них може поїхати. А чи скоро вони можуть прокинутись?

— Після цих ліків годин з вісім міцно сплять. Вони тільки зараз прокинулись, ніч глибока, сліду не видно, будуть сидіти до ранку і лаяти один одного за свою необачність. Але давай спати лягати, пізній бо час.

Ця ніч пройшла в нас спокійно, вранці поїхали далі і конокрадів більше не бачили.

У верхній течії ріка Урунгу утворюється з трьох рік — Чингілу, Цаган-Голу і Булган-Голу; перші дві течуть з південного схилу Алтаю, а третя зі сходу вже серед передгір'їв, і в неї справа впадає річка Алтин-Гол — мета нашої поїздки. Тому ми попрямували вгору по долині Булгану. Порівняно з Урунгу, доводилось думати, що ми піднялись уже досить високо; там літо було в розпалі, а тут ще кінець весни і ночі прохолодні. Гаїв з великих дерев не було, береги ріки були облямовані тільки високою шелюгою, зарості очерету і чию траплялись не скрізь. Гори, що оточували долину, були вже високі і бідні на рослинність. Траплялись і юрти монголів, які ще не відкочували на літування, бо не було ще спеки і комарі не надокучали. На Булгані їх взагалі мало.

Ми ночували поблизу юрт і дізнались, що до Алтин-Голу ще половина переходу і що рудник буде далі вгору по його долині, недалеко від впадіння струмка в Булгак, що біля рудника живуть вартові, які в рудник нікого по пропускають.

Наступного дня надвечір ми дійшли до гирла Алтин-Голу. Вгору по його долині йшла стежка, і ми легко знайшли рудник. Долина струмка була не широка, схили ж стрімкі і безлісі, навіть кущів нема. Вартові, очевидячки, поступово винищили все на паливо. Долиною біг чималий струмок, вздовж нього лужки, але дуже потолочені худобою вартових, так що ночувати в сусідстві з ними нам не хотілось. На лужку під горою стояли три юрти, досить благенькі, в них з сім'ями жили вартові. Позаду юрт на нижній частині схилу видно вхід в рудник. Жердинами, приставленими до скелі, він загороджений, жердини арканом перехоплені, одна з одною зв'язані, так що пробратись всередину непомітно і швидко вдень не можна, а вночі собаки голос подадуть. Три великі собаки лежали коло юрт і, коли ми під'їхали, зустріли нас лютим гавканням.

Монголи, звичайно, були раді гостям. Живуть вони осторонь від караванних шляхів, нудьгують, ні з ким словом перекинутись, степові новини взнати. Інших юрт по сусідству нема. Ми спішились, зайшли в юрту спитати, де поблизу можна переночувати, щоб була паша. Кажуть — поїдете трохи далі по Булгану, там друга долина праворуч буде, вода є і трава гарна. Засвітла доїхати встигнете. Нас, звичайно, спитали, звідки, куди і чого їдемо. Говоримо, із Зайсана в торгових справах в Улясутай. Думали на Алтин-Голі заночувати, а виявилось, що тут всю траву спашено.

— Із Зайсана їдете! — вигукнув монгол? хазяїн юрти. Російського прикажчика Первухіна чи не знаєте часом?

— Знаю! — відповідаю йому, бо цей Первухін, що мене в Чугучаці змінив, раніше в Зайсані проживав.

— Так от Первухін, — каже хазяїн, — мені два роки тому в Улясутаї дуже поганий крам продав у російській крамниці. Я для своїх жінок цілу штуку кольорового ситцю в нього купив, добрі гроші віддав. А ситець ось який виявився.

Монгол скочив, порився в скриньці, що стояла біля стіни юрти, і підніс мені сувій жовтого ситцю з великими квітками.

— Ось, попробуй сам, увесь гнилий!

Я розгорнув сувій, взяв в обидві руки за край і розтягнув, так як випробовують тканину. Ситець і розірвався, гнилизна справжня.

— Куди ж ти, — кажу, — дивився, купуючи, не пробував сам, чи що?

— Пробував, як же! Прикажчик розгорнув мені кілька ліктів, вони були добротні. Я й повірив, що увесь ситець такий самий. А переміряв він всю штуку сам на моїх очах.

Ці фокуси мені були відомі. І мені з Москви часом присилали гнилий крам. Пришлють аршинів 10–15 хорошого ситцю для видимості зверху, а решта в штуці або брак з плямами і смугами, або просто гнилий. І доводилось гнилий обмінювати покупцям, а брак продавати дешево і в Москву відписувати скарги.

— Ти їдеш в Улясутай, — монгол каже, — побачиш там Первухіна, поміняй мені цей мотлох на добротний крам. А може в тебе з собою є крам, то обміняй тут.

— Ні, ми з собою ніякого краму не веземо, тільки пошту, — пояснюю йому.

— А чи скоро назад поїдете?

— Через місяць або два. Але, можливо, поїдемо не цією дорогою, а через Кобдо. Як же бути тоді з обміном?

— Ну, однаково, бери з собою, мені він ні до чого.

Довелося взяти ситець з тим, щоб а Чугучаці Первухіну ніс втерти ним, а монголу повернути при першій можливості добротний хоч би з своєї комори.

Розпитали ми вартових і про рудник, довідались, що він уже років 10–12 не працює, але раніше працював досить довго. А жила йде далеко в глибину гори і високо вгору по схилу. Там подекуди теж копано, але золота мало, а в глибину, кажуть, багато було. Вартові самі не працювали, вони щороку міняються: монгольський князь наряджає їх по черзі на рік. Раніше бували спроби крадіжки: забирались в рудник добувати потихеньку золото Двох крадіїв вартові в перший же рік закриття рудника, коли ці спроби були, навіть застрелили і залишили в глибині нижньої штольні. З того часу спроби припинились.

Випили ми за розмовами чаю, вийшли сідати на коней. Я придивився, бачу, вгору по схилу навскоси від заслону з жердин білувата жила тягнеться, то ширше, то пужче і подекуди ями в ній видно, а в одному місці досить високо навіть отвір чорніє і через нього, можливо, можна в глибину рудника пролізти.

Ми сіли і поїхали; скоро зустріли худобу вартових, яку з пасовища пастушок гнав, — три корови, десятків три овець і кіз, сам на старій конячині їде. Зразу видно, що бідняки в караулі служать. Виїхали з долини Алтин-Голу в долину Булгану і повернули вгору, на схід, проїхали трохи і побачили другу долину, з якої струмок витікає. Мабуть, в цій долині зручне місце для ночівлі, яке вартові вказали. Звернули в неї, вздовж струмка росла трава, але мало, пробираємось далі і бачимо, що долина в горах круто на захід повернула. «От це добре, — думаю собі, — вона нас назад ближче до рудника підведе». Проїхали нею з півверсти, поки вона знову в глибину гір не відвернула. Тут знайшлось місце для ночівлі гарне, трави досить, кущики для вогника є та й аргал трапляється. Розкинули намет, набрали палива, коней пустили пастись. Сонце вже заходить. Сидимо коло вогника і бачимо, — долиною зверху чвалає до нас хлопчина. Підійшов. Увесь обірваний, босий, худий, років десяти чи дванадцяти. Простяг руку і шепче: — Дайте поїсти, я три дні не їв.

— Сідай, — сказав Лобсин. — Погодуємо, скоро чай буде.

Він сів біля вогню. Ноги в нього в синяках і дряпинах, брудні. Голова гладенько обстрижена, дивиться лякливо.

— Ти чий хлопчина? — питаю. — Звідки і куди йдеш один?

Він мовчить: видно, боїться сказати, нас побоюється.

— Ти не бійся. Ми тебе не скривдимо, нагодуємо, відпочинеш і завтра підеш, куди тобі треба.

Чай поспів. Ми у вартових трохи молока купили і зварили справжній монгольський — з сіллю і молоком. Налили йому чашку — в нас запасна була — дали баурсаків. Він їв жадібно, чаєм запивав. Другу чашку попрохав, випив, потім тримає її в руці порожню і, видно, боїться попрохати ще.

Лобсин налив її та й каже:

— Більше не дам, після голодовки не можна відразу багато їсти, захворієш.

Він хитнув головою і питає:

— Чи не в наш монастир ви їдете?

— А як називається твій монастир, де стоїть?

— Залхачин-Суме називають, стоїть на великій річці Дзабхан-Гол. П'ятсот лам живуть там. І геген є, старий, ледве живий.

^Очир.

— Знаю я цей монастир, — сказав Лобсин. — Ми туди не їдемо, і нам він не по дорозі. Він за Алтаєм. То ти біля цього монастиря у батьків жив?

На це запитання хлопчик не відповів, а спитав:

— Чи далеко до річки Шара-Гол?

Лобсин розсміявся:

— Шара-Гол річок в Монголії сотень дві буде, якщо не більше. Яку з них ти шукаєш? Чи нема біля неї якої-небудь гори з назвою?

— Гори Баїн-Нуру близько стоять. На них велике обо є, а на річці п'ять дерев.

— Ну, гір Баїн-Нуру і обо великих в Монголії теж багато, і дерева на різних річках трапляються, — каже Лобсин.

Хлопчик, видимо, збентежився і схлипнув.

Помалу ми з нього витягли, що батько привіз його минулої осені в монастир і віддав у науку ламам, щоб він сам, коли підросте, ламою став. Їхали вони туди три дні через гори. У лам йому не сподобалось, погано годують, примушують півдня аргал збирати, а півдня вчити незрозумілі молитви, писати і завчати якісь знаки. Прийшла весна, стало тепло; він втік від лам і пішов через гори додому. Йшов уже чотири дні, на перший день мав з собою ще кусок м'яса і трохи дзамби (підсмажене ячмінне борошно, що заміняє хліб у монголів), а потім голодував, тільки воду пив, коли траплялась річка або джерело, і їв зелену траву. Юрти де-не-де бачив, ллє обходив стороною, боявся, що затримають і відведуть назад в монастир.

— Адже він такий самий, як я, втікач! — сказав Лобсин. — І дуже мені його шкода.

— Що ж ми будемо з ним робити? — питаю. — Як лішити його батьків, якщо Шара-Голів, Баїн-Нуру багато, а імен батьків, які він назвав, теж багато у монголів?

Хлопчик уже міцно спав, забравшись в намет. Я послав йому пітник і вкрив ситцем, що дав вартовий для обміну.

— Завтра він побуде в нас, — кажу. — Поки ми пробиратимемось в рудник, він з собакою буде наш стан і коней стерегти, а там подивимось, — поїдемо назад і якось дізнаємося про батьків.

Ніч пройшла спокійно. Вранці хлопчик з нами поснідав, став довірливішим, розказав, що батьки в нього бідні, юрта погана, худоби мало, дітей кілька, старший син пасе їхню худобу, а батько служить пастухом у багатого сусіда, одержує молоко, іноді барана, живуть бідно, а все-таки краще, ніж в монастирі у лам. Звуть його Очир.

Залишивши його біля намету з дорученням стерегти намет і коней, ми полізли вгору правим схилом долини, досить стрімким і високим. Піднявшись на гребінь відрога Алтаю, що відділяв цю долину від долини Алтин-Голу, ми побачили внизу під собою трохи нижче по течії струмка, біля рудника, юрти вартових, а пройшовши по гребеню кроків сто на південь, натрапили на вихід самої жили — це були брили жовтуватого кварцу. Ми прилягли, щоб вартові не помітили нас на гребені, роздивились, що трохи нижче по схилу видно невеликий відвал породи, який уже заріс бур'янами, і чорніє отвір старої виробки. Через нього, мабуть, можна пробратись у виробки рудника, коли стемніє і вартові нас не побачать.

Повернулись до намету і пробули тут майже цілий день, варили обід, пасли коней вище по долині, щоб на ніч була їм трава ближче до стану; збирали аргал і кущі. Надвечір приготували все, що треба було взяти з собою в рудник: кайло, зубило, молоток, дві свічки, мішок, вірьовку, чорні халати, розмальовані за вказівкою Лобсина. Розбираючи речі в сумках, я знайшов сувій добротного ситцю, аршинів з 12, який взяв з собою про всяк випадок для подарунку або щоб при потребі виміняти на барана. «От, до речі, — думаю, — можна буде потім залишити вартовому, що дав гнилий для обміну»; вирішив захопити його з собою в рудник. Перед заходом сонця напились чаю, потім пригнали коней до намету, прив'язали, посадили хлопчика біля намету коло багаття, звеліли йому підтримувати вогонь, дивитись за кіньми; прив'язали собаку, щоб він не побіг за нами. Хлопчик з ним уже познайомився, обіцяв приготувати чай годин через три.

Як тільки зайшло сонце, ми полізли знову на гору і на гребені відпочили, чекаючи, щоб стемніло і вартові не побачили, як ми спустимося до верхньої виробки. Спустились і пролізли в неї, відійшли з осторогою кілька кроків у глибину і запалили свічки. Верхня штольня по жилі виявилась неглибокою, всього кроків десять. Але до самого забою, в якому біліла жила кварцу піваршина товщиною, не можна було підійти — перед ним ішла прямо вниз шахточка на всю ширину штольні» На вірьовці опустили свічку до дна, виявилось сажнів з п'ять глибини. Зачепивши вірьовку за виступ каменя, ми спустились вниз, оглядаючи жилу по дорозі. Де-не-де в кварці блищало золото крупними зернами, але добувати їх навису було занадто важко.

Із дна цієї шахточки йшов штрек по жилі в глибину гори, не виходячи на поверхню, завдовжки кроків з тридцять. Пройшли по ньому до забою. Жила була тут уже майже з аршин. Подекуди в ній жовтіло золото, смужками з палець завширшки і гніздами з ніготь. Зубилом і кайлом наламали кварцу з золотом в різних місцях по жилі, намагаючись менше стукати. Набрали кілька жмень, скільки могли відбити з поверхні; золото йшло в глибину забою, але там воно вже було нам недоступне. Тому вирішили спускатись далі. На початку цього штрека круто вниз ішла похила шахточка, але на ній були вирубані східці; ми спустились обережно і попали в другий глухий штрек: сажнів 10 нижче першого. Він теж ішов по жилі в глиб гори кроків 30–35. В його забої ми знову наламали кілька жмень кварцу з золотом. Тут жила була в п'ять чвертей аршина і теж багата. І знову на початку штрека йшла похила шахточка вниз сажнів на 10 нижче, а з неї в глиб гори штрек, де в забої ми ще наламали кварцу. Те саме повторилось ще два рази, аж поки ми не спустились в найнижчий штрек, з якого буй уже вихід, загороджений жердинами, і який ми бачили під юрт вартових. Цей штрек уже був штольнею. Він ішов в глиб гори кроків на сто, а в забої жила була в два аршини і дуже багата. Набрали в ній трохи більше жмень, скільки можна було зубилом, по якому стукали, загорнувши його головку в ганчірку, щоб вартові не почули. Біля цього забою сіли відпочити.

Я став розмірковувати, чому це всі штреки вище нижньої штольні — глухі, а з першого верхнього до верхньої штольні веде прямовисна шахточка. Мабуть, це було зроблено для повного нагляду за рудокопами, що добували золото. Вони могли виходити з рудника лише нижньою штольнею, біля отвору якої їх і оглядали і обшукували, щоб не виносили золота. З верхнього штрека не можна було вилізти прямовисною шахточкою без драбини. Ця шахточка і верхня штольня потрібні були для провітрювання рудника природною тягою зігрітого повітря вгору по похилих і по прямовисній шахточці, Тоді як свіже надходило по нижній штольні. Прямовисна шахточка коло самого забою верхньої штольні перешкоджала підійти до нього, щоб потайки колупати золото.

Але й нам вилізти назад через прямовисну шахточку було неможливо: вірьовку, по якій ми спустилися, наверху не залишили, не збагнувши, що вона потрібна буде для зворотного шляху. І тепер доводилось виходити нижньою штольнею прямо до варти. Жердини, якими було закрито вихід, не становили перешкоди; вони були тільки притулені і перев'язані мотузкою, яку легко було розрізати і зробити собі прохід, відсунувши кілька жердин. А далі? Собаки біля юрт обов'язково почують нас і знімуть лемент.

Я виклав ці міркування Лобсину і сказав:

— Як нам бути? Невже лізти назад наверх.

Він розсміявся.

— А чорні розмальовані халати для чого ми взяли з собою? Щоб налякати вартових. Одягнемо їх, візьмемо в руки свічки, тільки обгорнемо їх папером, щоб не яскраво світили, і вийдемо, перекинувши всі жердини зразу, щоб був великий шум. Вартові, побачивши, що з рудника виходять два мерці, перелякаються і сховаються в юрти.

^{Зачепивши вірьовку за виступ каменя, ми спустилися вниз.}

Я ще не сказав про те, як були розмальовані чорні халати. На них білою фарбою були намальовані повні скелети людини, і вночі при слабкому світлі свічок люди, одягнені в ці халати, справді могли здатися скелетами, що йдуть. Лобсин замовив мені ці халати немовби для маскування на святі Цам, а насправді мій кмітливий друг вже тоді придумав, як налякати забобонних монголів, щоб пробратися в заборонений рудник.

Розклали добутий золотоносний кварц у два мішки, в кожному фунтів по двадцять, прикріпили їх собі на спину, наділи халати і капюшони (на яких були намальовані черепи), пройшли штольнею до виходу і тут обгорнули свічки зеленим прозорим папером, який, виявляється, був у Лобсина. Він тепер сказав мені:

— Вийдемо із штольні трохи перегодя після того, як перекинемо жердини, щоб вартові на гавкання собак і шум вискочили з юрт. А вийшовши, заспіваємо буддійську молитву «ом-мані-пад-ме-хум» і підемо прямо на юрти, тримаючи в одній руці свічку, в другій ти кайло, я молот, немовби ми повсталі рудокопи.

Змовившись так, ми підійшли до жердяного щита і, налігши вдвох, легко перекинули його назовні. Собаки вже гарчали, чуючи нас, а тут люто загавкали. В юртах залунали окрики — люди ще не спали, потім вартові вибігли. І тут ми поруч, як умовились, виступили з глибини штольні у вигляді скелетів, слабко осяяних зеленим світлом, протяжно завиваючи: «ом-мані-пад-ме-хум».

Що тут за метушня зчинилась коло юрт, трудно тобі уявити. Вигуки жаху, вереск дітей, крики жінок і чоловіків: «Мертві рудокопи з гори виходять, тікайте скоріше!» І всі кинулись бігти. Бігли не лише дорослі й діти, а й собаки, корови, барани і кози, що ночували поблизу юрт. Всі помчали вниз по долині з вереском і криками, штовхаючи і перекидаючи один одного.

А ми, дійшовши до першої юрти, в якій були напередодні, поклали там на видному місці ситець, що я приніс л гобою, м обмін на гнилий, взятий у вартового. Потім ми полізли вгору по схилу вздовж жили, причому свічки допомогли нам орієнтуватись. Трохи піднявшись, ми їх погасили, халати скинули і полізли вже в темряві, щоб вартові, якщо зупинились не так далеко для спостереження, не могли прослідкувати, куди ділись мерці.

Вилізли ми, не кваплячись, на гребінь відрогу і зупинились перепочити. З висоти видно було обидві долини; и долині Алтин-Голу, де стояли юрти, було темно й тихо, втікачі, мабуть, ще не повернулись. В долині, де був наш намет, виднівся вогник, і при світлі його можна було розглядіти намет, коней і хлопчину коло багаття. Там все було благополучно.

— Ну й налякав ти бідолашних вартових своєю вигадкою, Лобсин, — сказав я. — Мені просто совісно, адже люди, до смерті перелякані, ночуватимуть десь під відкритим небом, і худоба в них розбіжиться. Негаразд вийшло!

— Я не сподівався, що вони таку метушню влаштують і втечуть, — виправдувався мій калмик. — Я думав, що виглянуть лише вартові, побачать мерців, сховаються в юрти і почнуть там молитви читати. А ми повернули б від рудника вгору по долині і, відійшовши трохи, погасили б свічки, щоб в темряві лізти на гору. І вартові, виглянувши з юрт, побачили б, що мерці пішли вгору по річці і зникли. Я ж не винний, що вони так злякалися! Ну, переночують трохи нижче, худобу свою зберуть і завтра повернуться.

— І піде тепер по всій Монголії розповідь, що в золотому руднику на Алтин-Голі мертві рудокопи воскресли і ночами бродять, варту лякають! А князь викличе до себе вартових і почне допитувати з тортурами, в тюрму посадить або змінить.

— Зміні вони будуть тільки раді. Кому охота цілий рік в цьому глухому місці сидіти на варті. Адже плату від князя вони не одержують, сидять по наряду і байдикують.

— А що подумають вони про ситець, який я поклав у юрті?

— Можливо, даремно залишив його. Вони подумають, що поклали його мерці і віддадуть в монастир ламам, побояться залишити собі.

— Ну, попаде ситець неробам ламам, а не бідним аратам! — сказав я.

— Невже ти, Хомо, вважаєш усіх лам неробами? — здивувався Лобсин, очевидно скривджений моїм вигуком.

— А яку користь монгольському народові приносять лами? Бубонять цілими днями свої молитви, запалюють лампади і курильні свічки перед статуями Будди та інших богів. І так день у день все своє життя, прославляючи Будду і перебираючи свої чотки замість того, щоб виконувати якусь роботу, ну хоч би розводити городи при кумирнях, вчити аратів косити траву на зручних вогких місцях, в долинах вздовж річок і джерел! Адже скільки у вас кожного року гине худоби від безкорм'я взимку, від джуту[5].

— Звичайно, немало, а в інші роки дуже багато і завжди в найбідніших, в яких худоба підупала, — підтвердив Лобсин.

— І лами могли б вчити аратів косити сіно, зрошувати, де можливо, щоб трава росла буйнйше, а для худоби будувати з хмизу, із землі загони, захисток від зимових холодів і хуртовини замість того, щоб розспівувати молитви з ранку до вечора, бубоніти «ом-мані-пад-ме-хум» в кумирнях і в своїх фанзах.

— Ну, дехто з них лікує бідних аратів, інші переписують богослужбові книги для нових кумирень.

— Від лікування лам, я вважаю, більше шкоди народові, ніж користі, навіть якщо рахувати лише прокорм І гроші, які вони від хворих дістають. І лікує мало хто, тільки ті, які цьому десь підучились, а більшість зайнята. пише богослужінням. Ти зміркуй, адже третина чоловічого населення у монголів перебуває в ламському стані і живе цілком за рахунок праці інших двох третин! Навіщо набудували стільки монастирів і кумирень:» десятками і сотнями лам? Яка користь народові від них?

— Розваги, свята народові з співами і виставами влаштовують! — захищався Лобсин.

— Саме так, свята і вистави всілякі, щоб привабити аратів і видурити в них подаяння і пожертвування на обстановку кумирень, на прикрасу богів, на богослужбові книги і, головне, на себе, на свій прожиток. Адже ламам теж щодня їсти-пити треба, а самі вони нічого не виробляють.

Ця розмова виникла в нас якось несподівано, коли ми піднялись крутим схилом долини і сіли перепочити на гребені, з якого ледве видно було в сутінках ночі юрти вартових на дні однієї долини і вогник біля нашого намету на дні другої трохи, ближче. Раніше мені якось не доводилося говорити з Лобсином так відверто і різко про буддизм і ламський стан, його існування за рахунок бідних монголів: я, звичайно, щадив його релігійні переконання.

Відпочивши на горі, спустились потихеньку до свого намету. В Очира чай був готовий, ми поїли і вклались спати, стомлені після роботи в руднику і сходження в темряві на гору. Ніч пройшла спокійно. Вранці вирушили назад тією самою дорогою. Хлопчика посадили на одного з в'ючних коней поверх в'юка. Він почав звикати до пас і допомагав при збиранні палива. За 15 днів тією ж дорогою без особливих пригод ми повернулися н Чугучак.

По дорозі питали у всіх улусах про батьків хлопчика, але нічого не дізнались. Я вирішив залишити його в себе, як колись дав притулок Лобсинові.

В серпні ми знову спорядили великий караван і вирушили з Лобсином вести його. Очира взяли з собою на випадок, якщо знайдемо його батьків. І на цей раз добре торгували і повернулись з прибутком.

Кварц з золотом, добутий в старому руднику, ми потовкли, промили і добули з нього фунтів 4 золота, Взимку я знову з'їздив в Семипалатинськ з сировиною і продав це золото в банку, закупив новий товар і повернувся в Чугучак. З прикажчиком московських купців Первухіним в мене була різка розмова. Я показав йому гнилий ситець, взятий у вартового, і зажадав обміняти на добрий. Він, звичайно, відмовився, божився, що це не він продав гниль, що такого краму в нього не було і нема. Я здав ситець консулу і заявив йому про скарги на прикажчиків московських купців. Він обіцяв написати в Москву і пригрозив довести до відома міністерств торгівлі і промисловості і закордонних справ про це шахрайство.