В нетрях Центральної Азії

СКАРБИ В МЕРТВОМУ МІСТІ ХАРА-ХОТО

До цього часу ми в компанії з Лобсином водили свій торговий караван не далі міст Кобдо і Улясутай і продавали крам переважно біля монгольських монастирів, до яких завжди приїжджають монголи-богомольці. Торгували також і в улусах, де й скуповували сировину для доставки на зворотному шляху в Чугучак.

Ми їздили завжди вгору по долині ріки Емель, перевалювали в долину Кобу, якою йшли до озера Улюнгур і потім вздовж ріки Урунгу, за якою перевалювали через Монгольський Алтай великою караванною дорогою в Кобдо. В розповіді про нашу поїздку до закритого золотого рудника я описав значну частину цього шляху, бо вперше побачив його вдень. Це може здатися дивним, але справа в тому, що торговий караван здійснює свої переходи, головним чином, вночі, бо короткі осінні і зимові дні майже цілком зайняті пасінням верблюдів. Виступає караван незабаром після заходу сонця і йде всю ніч майже до світанку; вдень каравановоди сплять, готують собі їжу, а верблюди після відпочинку пасуться. Вночі, шукаючи паші, вони б розбрелись далеко по степу, на них могли б напасти вовки або конокради, тоді як вдень вони завжди перед очима і їх можна швидко зібрати для нав'ючування.

Після доставки вантажу асфальту з відкритих нами горбів у Джаїрі на замовлення амбаня Чугучака Лоб-син зайшов до мене і сказав між іншим:

— Знаєш, Хомо, набридло водити каравани раз у раз тими самими місцями. Поїдемо цього разу ще якоюсь іншою дорогою.

— Ну, брат, водити караван з крамом незнайомими місцями і дорогами небезпечно. Це не те, що наші поїздки порожнем, де ми рискуємо лише нашими кіньми.

— Ач, який боязкий! Мало ми з тобою об'їздили місць, всяких пригод зазнали! — заперечив Лобсин.

— Куди ж ти надумав їхати?

— Поведемо караван так: з великої дороги вздовж Алтаю звернемо через Гобі на південь у місто Баркуль, а звідти підемо на схід до ріки Едзін-Гол в кочівлі торгоутського вана. Побачимо багато нових місць, заведемо знайомства.

— На ріці Едзіні, чув я, живуть дуже бідні монголи, в них худоби мало, а їх ван зубожілий. Ми всього нашого краму не продамо там.

— Бачиш, це — монголи мого племені. Наші прадіди з Едзіну прийшли сюди з Чингіс-ханом; через це нас і називають калмиками. Мені охота свою справжню батьківщину подивитись.

— Ось воно що! А я й не знав, що ти не з тутешніх монголів.

— Тутешні всі звідти прийшли. Та ще я дізнався, що поблизу Едзіну в пустині, серед пісків, руїни великого міста Хара-Хото стоять.

— Уподобались тобі розкопки, чи що? Адже на ріці Дям в руїнах, куди ти мене водив, ми нічого не знайшли. Може, і на Едзіні така сама омана станеться.

— Ні! Хара-Хото справжнім містом було. Це мені пояснив секретар амбаня. В китайських книжках це місто описане, люди жили там років з шістсот тому, і з міста йшла велика дорога до ріки Хуанхе і в Пекін. В книгах написано, чому місто запустіло. Воно стояло на одному з рукавів Едзіну, і під час якоїсь війни вороги загатили ріку і відвели воду в другий рукав. Місто залишилось без води, а населення розбіглось чи вимерло. Там, мабуть, багато всяких речей залишилось, які люди не змогли забрати з собою.

— То що ж, коли так, рискнемо! Частину краму продамо по дорозі туди, решту на Едзіні. Назад повеземо, що накопаємо. А скільки часу пробудемо в дорозі?

— Як завжди, місяців два з половиною, три, не більше. Візьмемо з собою обох хлопчаків, нехай привчаються до роботи, та й нам веселіше буде.

Умовив мене компаньйон, любитель нових місць і пригод. Був уже кінець липня, і можна було починати збиратись. Лобсин поїхав додому з тим, щоб тижнів через два прибути з десятьма верблюдами, харчами і сином.

Я побував у консула і сповістив його про наш план. Він нагадав про планомірність розкопок, віддав мені інструменти, які я повернув йому після невдачі в місті на Дямі, порадив замовити пару бочонків для води, щоб мати запас її для людей і коней.

— На вашому шляху тепер безводні місця будуть, — сказав він, — доведеться кілька разів ночувати без води.

Десятого серпня повернувся Лобсин, а п'ятнадцятого ми вирушили. Та оскільки дні були ще жаркі й довгі, ми вирішили переходити до нічного пересування поступово: виступати з ночівель коло півночі і йти години до 11 ранку; отже, ми були в дорозі тільки в ранкові, прохолодніші, години, щоб не стомлювати верблюдів, у яких в кінці літа нова шерсть ще коротка і під час руху в спеку з важкими в'юками на спинах легко утворюються садна, а потім і рани.

^{Попереду на коні їхав Лобсин і вів караван з одинадцяти верблюдів.}

Наш караван мав такий вигляд: попереду на коні їхав Лобсин і вів караван з одинадцяти добрих верблюдів. Дев'ять з них були нав'ючені товарними тюками, десятий — головний — ніс бочонки для води, намет і одяг; на ньому їхав син Лобсина Омолон; останній верблюд віз запас харчів і наші речі у в'ючних скриньках; на ньому сидів мій годованець Очир. Я їхав на коні то позаду всього каравану, то збоку, то під'їжджав до Лобсина погомоніти, — це вдень, а вночі завжди їхав позаду. На шиї останнього верблюда висів великий дзвіночок, так зване ботало, що видавало під час руху верблюда рівномірний нечастий глухий дзвін. Тому Лобсин завжди чув, чи йде за ним увесь караван, чи частина чомусь зупинилась, і тоненька шерстяна мотузочка, яка одним кінцем прив'язана до палички, просунутої через ніздрі верблюда, а другим — до сідла переднього верблюда, обірвалась. Як тільки змовкне дзвін, вожак зупиняється і чекає, щоб його супутник, який їде позаду чи збоку, відновив зв'язок. Час від часу вожак сам зупиняється на кілька хвилин, щоб дати верблюдам відпочити, щоб перекинутись словами з супутником про час, дорогу, погоду, близькість зупинки, випалити люльку.

Отак без особливих пригод і утруднень ми йшли день у день по 40–50 верст залежно від характеру дороги; пройшли долини Емелю і Кобу, обігнули озеро Улюнгур і вздовж підніжжя Алтаю долиною ріки Урунгу до річки Алтин-Гол, де зупинились раніш звичайного. Лобсин умовив мене з'їздити вгору по цій річці до забороненого рудника. Йому хотілось довідатись, як згадують вартові нічну подію, яку ми влаштували їм три роки тому, і яку легенду вони склали.

Залишивши хлопців на стані коло намету, ми з'їздили до рудника. Вартові були вже нові, а вхід до рудника закритий не жердинами, як раніше, а міцно і суціль колодами. Пригощаючи нас чаєм, вартові розказали, що ті, яких вони змінили рік тому, з жахом розповіли їм про воскресення двох хижаків, що були вбиті колись у руднику і вийшли до них вночі. Вони були так перелякані, що два дні не повертались до своїх юрт, а ночували з худобою коло караванної дороги. Один з них їздив до монгольського князя сповістити про подію і повернувся з наказом міцно закласти вхід в штольню рудника. Через це їм довелось добувати колоди, вирубуючи їх в лісі в глибині Алтаю на віддалі цілого дня дороги, і вивозити їх волоком по одній штуці до рудника. Ця робота забрала в них цілий місяць.

— Тепер мерці вже не вийдуть з рудника, щоб лякати нас! — закінчив оповідач.

— А через верхній вхід вони хіба не можуть вибратись? — запитав я навмисне.

— Звідкіля ти знаєш, що в рудник можна потрапити і з гребеня гори? — занепокоєно спитав вартовий.

— Років з п'ятнадцять тому, коли варти ще не було, я бував тут і лазив по всьому руднику, зверху донизу. Бачив багато золота. Шкода, що воно лежить тут без користі для людей.

— Це золото належить богдихану, і він береже його на випадок великої війни з іноземними чортами, — заявив монгол повчально.

Він, звичайно, насамперед спитав нас, хто ми, звідки, куди і чого їдемо, і при прощанні сказав:

— Ви їдете по дорозі в Гучен? А чи знаєте ви, що недалеко від неї, а звідси в одному переході, лежить священний камінь, що впав з неба. Багато людей, що їдуть цією дорогою, звертають з неї, щоб вклонитися цьому каменеві.

Ці слова, звичайно, дуже зацікавили нас, і ми розпитали докладно, як знайти цей камінь. Довідались, що цей камінь величезний, трохи менший від юрти, що над ним збудовані дах і стіни, так що його зовні не видно. Лежить він посеред рівнини недалеко від гори Ошке, повз яку проходить дорога в Гучен, і називається він Кумис-Тюя (тобто срібний верблюд).

Ми подякували вартовим за ці відомості і повернулись до свого стану.

На караванну дорогу з Кобдо в Гучен ми вийшли вище владання річки Алтин-Гол в Булган і звернули по ній на південь. Дорога з долини Булгану піднімалась поступово дедалі вище по північному схилу пасма Кутус-Алтаю і після плоского перевалу спустилась поступово до джерела Кайче. Із спуску можна було вже бачити на південному горизонті снігове пасмо Тянь-Шаню, ледь видне неозброєним оком. Слід зазначити, що цей перший перехід незнайомою дорогою ми робили вдень. Освітлена промінням призахідного сонця на пасмі Тянь-Шаню різко виділялась висока конусоподібна вершина Богдо-Ули.

Дальший перехід ми зробили вдень, щоб не пропустити поворот до каменя Кумис-Тюя. Шлях пролягав щебенистою пустинною рівниною, завширшки 6–8 верст, обмежованою з заходу кряжем Аржанти, а зі сходу — пасмом Джаманти. Грунт поріс дрібною травою, плоскі западини являли собою солончаки з дрібними кущиками солянок і хармика; подекуди видно було й великі кущі тамариску; деякі западини біліли від солі, яка вкривала майже все дно їх. Очевидно, сюди ще попадала весняна вода при таненні снігів на Алтаї і просочувала грунт. Де-не-де підносились невеликі горби, і біля них я, на мій подив, розрізнив стіни невеликих фанз і загородки з хмизу для худоби. Але не видно і не чути було ні людей, ні тварин.

— Це — зимівлі наших монголів-торгоутів, — пояснив мені Лобсин. — Тут взимку можна жити, паші досить і солі, яку худоба любить.

— А де ж вода? Де колодязі? — спитав я.

— Взимку води не треба. Сніг під Алтаєм випадає часто, в западинах довго тримається. От тобі й вода для людей і для худоби. Люди живуть тут півроку, з листопада до квітня. Коли сніги зійдуть, монголи перекочовують на Булган.

Я згадав, що вже чув про те, як кочовики взимку живуть в безводних місцях з доброю пашею, використовуючи замість води сніг, якщо він випадає не дуже рідко і в достатній кількості. Такі місця найчастіше бувають біля південного підніжжя якого-небудь гірського кряжа або в долині серед його пасом.

Далі на тій же рівнині пильне око Лобсина розгляділо якусь невелику будівлю, і незабаром ми побачили стежку до неї, що відійшла від великої дороги. Вона становила кілька паралельних витоптаних верблюдами доріжок, що виразно виділялись світлішим кольором і значно меншою кількістю щебеню на темному фоні рівнини.

Каплиця чи будівля над священним каменем була дерев'яним зрубом з конічним дахом, в якому був вирізаний отвір понад квадратний аршин. Через нього й можна було роздивитись камінь, що лежав прямо на землі. Він мав понад сажень завдовжки і трохи менше в ширину, круті й нерівні боки і піднімався над землею на 8–9 четвертей. В кількох місцях у нього були оббиті, мабуть, гостріші краї чи ріжки, і можна було бачити, що він складається з блискучого сріблясто-білого металу, тоді як поза цими місцями він мав темно-бурий колір і дрібношорстку поверхню. Отже, було ясно, що цей камінь, який ніби упав з неба, складається з якогось металу, та тільки не з срібла, бо колір на оббитих частинах був не срібний, а скоріше стальний. Я дещо читав про каміння, що падає з неба і називається метеоритами, і тому вийняв свій кишеньковий компас, який консул дав мені для орієнтування при зніманні плану будинків на розкопках, відпустив стрілку і побачив, що камінь сильно притягує її до себе. Куди б я не повертав компас, стрілка відразу ж одним кінцем показувала на камінь. Отже, камінь був дуже намагнічений і, очевидно, являв собою залізний метеорит, складений, як встановлено наукою, з нікелистого заліза.

Коли я, повернувшись, розказав про цей камінь консулу, він переглянув кілька книжок і повідомив, що метеорита такого величезного розміру (я його приблизно обміряв) в жодному музеї Європи і Америки нема і взагалі такий метеорит невідомий науці. Відбити від нього хоча б невеличкий кусочок не вдалось; у нас з собою було тільки кайло, а ніяких виступів чи ріжків, по яких можна було вдарити, на камені не було, — все, що піддавалось, було вже збите. Я, звичайно, пояснив Лобсину, що це за камінь, і потім, коли ми їхали далі, ще з півгодини розмірковували про падаючі з неба камені.

Повертаючись до дороги, ми їхали тепер повз гору Ошке, яка стояла самотньо серед рівнини і була схожа на фігуру лежачої тварини, як-от великий собака, але з головою, більше схожою на людську.

За непомітним перевалом через плоске пасмо Тотур-кару біля південного підніжжя цих чорних гір ми знайшли кілька колодязів з прісною водою, завглибшки лише в півтора аршина і, на диво, з дерев'яними міцними цямринами. Тут ми зупинились.

Дальший невеликий перехід — 8 верст — проходив спочатку через пустиню Ламин-Крюм-Гобі, всіяну чорним щебенем, а потім ущелиною в низьких горах Намей-чю; серед неї були колодязі, власне ями в півтора аршина завглибшки, деякі з дерев'яними цямринами, з гіркуватою водою, що відгонила тухлими яйцями. Тут довелось заночувати, бо далі був великий безводний перехід верст в шістдесят.

Щоб дати верблюдам добре відпочити, ми простояли в цьому місці, хоч вода була й погана, наступний день до третьої години дня і вийшли з запасом води в бочонках, напоївши досхочу всіх тварин. Години через півтори гори Намейчю кінчились, і дорога пішла чорною пустинею, густо всипаною дрібним щебенем і майже без всякої рослинності. Подекуди в плоских западинках жовтів невеличкий кущик. Де-не-де рівнина горбилась маленькими гривками або піднімалась низькими східцями. В одному місці, вже присмерком, ми помітили поблизу дороги якісь колоди завдовжки в 5–6 сажнів і завтовшки понад аршин. Вони були розкидані по пустині.

— Зробимо тут привал години на дві, — запропонував Лобсин. — Ми вже пройшли третину переходу, зваримо чай, дрова є.

Ми вклали верблюдів коло однієї з цих колод, до другої прив'язали коней і, поки ще можна було розглядіти, обійшли це цікаве місце. Колоди виявились скам'янілими, ми сподівались розкласти багаття з цих несподівано знайдених в пустині дров і зварити собі чай. Але вони зовсім не горіли і під ударом кайла розсипались на великі куски, а не на тріски. Довелось запивати сухарі гіркуватою водою з бочонка, висловлюючи здогади про ці дивні величезні дерева, які колись виросли серед пустині і потім чомусь загинули і скам'яніли.

Верблюдам і коням ми дали по жмутку зеленої тростини, якою запаслись ще на Булгані на всякий випадок, коням по відру води і перед північчю пішли далі. Щербатий місяць світив досить яскраво, і можна було бачити, що години через дві дорога спустилась в широку улоговину Бортень-Гобі, вкриту тим же чорним щебенем, який подекуди був наметений бурями в маленькі пасмочка. Ще через три години зліва від дороги залишились плоскі гори Паташань. Вони закінчувались обривчиками рожевих, зелених і малинових глин, що дуже красиво перешаровувались одна з одною. Ми могли розглядіти їх, бо вже розвиднювалось. Повз них ми йшли вже годин з чотири і помітили в одному місці товстий пласт чорного земляного вугілля.

— Це вже не омана, як ті дрова! — сказав Лобсин. — Наберемо його трохи, щоб чай зварити.

Ми набрали кілька великих кусків вугілля, бо боялись, що далі на стоянці в пустині палива знов не буде.

Дорога скоро піднялася на невисоке урвище і вступила у великі піски Гурбан-Тунгут, які простягаються широкою смугою зі сходу на захід. Ми йшли по пісках ще з півтори години і, нарешті, зупинились біля колодязя Хан-са-ху з солонуватою водою. Було вже годин десять ранку, і сонце почало припікати.

Після цього важкого безводного переходу треба було дати добрий відпочинок нашим тваринам, і ми вирішили простояти тут до наступного вечора, хоч вода була й досить погана.

Вугіллям ми не скористувались, бо на піщаних горбах ріс дрібний саксаул, кущі байкалича, а трава обелза, як назвав її Лобсин, дала нам досить палива і нашим тваринам гарну пашу. Але нам довелось наглядати за ними, бо піски лежали довгими нерівними пасмами, між якими тяглися видолинки, і тварини, пасучись, могли зайти далеко від намету. Черговий вартовий сходив на гребінь високого пасма (3–5 сажнів) і звідти наглядав за тваринами, приганяючи їх назад, коли вони відходили дуже далеко. Увечері ми, звичайно, пригнали їх до намету, верблюдів вклали, а коней прив'язали до кущів.

На світанку я прокинувся і вийшов з намету, щоб пустити тварин пастися. Недалеко від стоянки у видолинку я помітив трьох коней, що паслися там, і здивувався. Подумав, що вночі прийшли якісь подорожні, не помітили нашого намету, прилягли десь серед кущів чию, а коней випустили. Але чому наш собака не гавкав уночі? Невже не почув чужих? Повернувшись в намет, я сповістив Лобсина, який вже прокинувся і взувався, що недалеко від нас, очевидно, ночують якісь люди, і що я через це не відпустив коней, бо тут пасуться чужі.

— Коні! — вигукнув Лобсин, — а людей не видно. Якби чужі люди були так близько, мій собака гавкав би весь час чи то хоч гарчав би. Ти бачив, мабуть, диких коней. В цих пісках вони водяться, як мені розказували. Бери рушницю, можливо, пощастить підійти на постріл.

Ми вийшли з намету, але коні за цей час відійшли далі, мабуть, почули наші голоси. Лобсин, розглядівши їх, сказав:

— Мабуть, дикі. Всі троє однієї масті, невеликі, гриви короткі, хвіст ріденький.

— А чи не кулани? — зауважив я.

— Віддалік їх не важко сплутати, — підтвердив Лобсин. — Спробуємо підкрастись ближче.

Говорили ми, звичайно, пошепки і тепер почали пробиратись майже плазом між кущами саксаулу і жмутками чию і, нарешті, зупинились кроків за сорок під захистом великого куща. Далі ховатись було ніде — місцевість відкрита, кущики дрібні.

— Це не кулани, — прошепотів Лобсин. — У кулана вуха довгі, хвіст зовсім ріденький, як в осла, а вздовж спини по хребту йде чорна смуга. А в цих смуги нема, хвіст більше схожий на кінський. Певно, дикі коні? Стріляй скоріше!

— А чи не свійські це, насправді? — сказав я, цілячись, — не пошкодити б комусь.

Коні вже почули близького ворога, підвели голови, наставили вуха і невпинно дивились в наш бік. Один навіть хропів, роздуваючи ніздрі. Другий стояв майже боком, і я вистрілив у нього. Він зробив великий стрибок і побіг галопом, за ним обидва інші.

— Промазав! — сказав з жалем Лобсин.

— Ні, влучив, та тільки спохвату, мабуть, помилково всадив у рушницю патрон не з кулею, а з дробом. Підемо, подивимось.

Від круглої кулі рана велика, і на піску мало б залишитись багато крові.

Ми пильно оглянули місце, де паслись коні, знайшли свіжі кізяки і лише кілька краплин крові. Очевидно, я вистрілив дробом і тільки трохи поранив бік чи ногу.

Так через квапливість нам не вдалося роздобути цю рідкісну дику тварину Джунгарської пустині[10].

Перед заходом сонця ми пішли далі і йшли всю ніч цими пісками, а вранці вийшли до невеликого китайського селища Байдацао, розташованого на краю пісків, уже на рівному степу. Це був невеличкий оазис з сухими руслами, деревами, заростями чию та очерету. Сюди навесні доходить снігова вода з Тянь-Шаню, який уже добре було видно на півдні — височів він високою зубчастою стіною. Над нею далі на захід підносилась двоголова вершина Богдо-Ули, увінчана полями снігів. Та й увесь гребінь стіни був посипаний свіжим снігом.

В селищі пощастило купити свинини, свіжих булочок мо-мо і навіть молока. Китайці ствердили, що в пісках Гурбан-Тунгут водяться дикі коні. Вони показали нам шкуру такого коня. На ній чорної смуги вздовж хребта не було, як і сказав Лобсин.

Від цього села залишалось ще верст з двадцять до міста Гучена. Та ми вирішили туди не заходити, а повернути на схід і вийти там на велику дорогу в Баркуль. Їхали ми тепер без дороги тією ж рівниною з щебенем, на якій згодом стали траплятися пагорки і пасмочка горбів, серед них ярки і улоговини, де-не-де невеликі ущелини. Траплялись джерела з невеликими заростями тростини, чию, шипшини, таволги, а в ущелинах під захистом від вітрів росла навіть дика яблуня з дрібними, але смачними плодами. По цій місцевості без дороги довелось іти тільки вдень. На джерелах ми двічі ночували, а на третій день серед таких же гірок почали зустрічатись люди. Біля кожного джерела можна було побачити одну чи дві китайські фанзи, жителі яких займались землеробством — обробляли поля по дну долин, зрошуючи їх водою з джерела. Але частіше від таких фанз траплялись руїни, бо дунганське повстання не помилувало і цих колоністів на краю пустині.

Цього дня ми вийшли на велику дорогу з міста Гучен в Баркуль, яка тягнеться вздовж підніжжя Тянь-Шаню по його невеличких передгір'ях, і повернули по ній на схід. Високий хребет тепер було видно вже значно ближче, верст за тридцять від дороги, і сніги його вабили до себе подорожнього, якому дошкуляла ще денна спека, тим більше, що ці передгір'я виявились більше неродючими, ніж пройдена місцевість з джерелами, тут і вода траплялась значно рідше. Але сніги на хребті лежали не вічні, а видно було, що вони випали недавно. Влітку весь цей кінець Тянь-Шаню позбавлений снігів. Дорога поступово наближалась до нього, і на п'ятий день дороги від першого китайського селища Байдацао, яке ми зустріли на всьому шляху від Булунтохоя на озері Улюнгур, вона різко повернула на південь до хребта, біля підніжжя якого стоїть Баркуль. Але проживати з караваном верблюдів у китайському місті невигідно — треба платити за корм усіх тварин. А тому ми зупинились, не доїжджаючи Баркуля три версти, на заїжджому дворі невеликого селища, де можна було виганяти верблюдів кожного дня на пасовище в степ і купувати корм лише для коней.

Скажу кілька слів про Баркуль; він складається з двох частин — східної Чин-Син-Фу, населеної манчжурським військом, і західної китайської або торгової, її китайці називають Паликон (переінакшуючи по-своєму слово Баркуль). Кожна частина обгороджена глинобитними стінами у вигляді чотирикутників з ворітьми, зубцями і баштами на кожному розі і над ворітьми. Зовні торгове місто видається більшим, але всередині не все забудовано, багато пустирів. В центрі — висока башта з ворітьми, від якої йдуть три головні вулиці на захід, північ і схід. Східна вулиця — найдовша — це суцільний ряд крамниць; жваво йде торгівля і з столів на вулиці. В крамницях багато різних товарів, є багаті крамниці, яких я не бачив ні в Кобдо, ні в Улясутаї. На вулицях і в провулках купи сміття, скрізь баюри і калюжі. У всьому місті нема жодного дерева, але навколо нього розкидані фанзи з садами серед великих городів. На північ і схід від військового міста величезне кладовище і серед нього кумирня.

На заїжджому дворі я розпитав хазяїна, чи вільний в'їзд в місто з караваном верблюдів для торгівлі. Я знав, що при в'їзді в китайські міста з купців стягують мито, розмір якого визначається місцевим амбанем за його розсудом.

— Я дуже раджу тобі не везти крам до міста, — сказав хазяїн. — Наш амбань дуже зажерлива людина. З тебе візьмуть велике мито, і, крім того, коли ти там займеш крамницю і розкладеш крам, амбань приїде до тебе, вибере все, що йому сподобається, і заплатить за нього скільки захоче, а то й нічого не заплатить.

Це було прикро. Я знав, що в Баркулі російського консула нема, що це велике, але глухе місто на окраїні величезної Гобі, і сподівався, що саме через це абмань мусив би заохочувати торгівлю. Але оскільки консула не було, я не міг знайти ніякого захисту від свавілля амбаня.

— Ось що ти можеш зробити, — вів далі хазяїн. — Їдь до міста порожнем, я вкажу тобі одну китайську крамницю хорошої людини. Ти розкажи йому, який крам хочеш продати, і він приїде сюди, відбере його і повезе в місто як свій крам невеликими партіями. Проте він багато не купить, у місті краму доволі.

Слова хазяїна дуже порушували мої плани, але пропозиція здавалась мені прийнятною, і на другий день я поїхав з Лобсином до міста, що було на відстані кількох верст. Слід зазначити, що я під час всіх подорожей носив монгольський одяг і лише чоботи російські, і оскільки обличчя моє мало відрізняється від монгольського типу і я розмовляв по-монгольськи вільно, то мене завжди вважали за природного монгола. Через це на воротях міста, де зупиняють росіян і беруть мито, нас вільно пропустили, упевнившись тільки, що ми нічого не веземо: очевидно, вважали за місцевих монголів, що приїхали в справах. Вказану мені крамницю на брудній і багатолюдній вулиці ми швидко знайшли і домовились з купцем, купили свіжого м'яса, китайських булок, печива, винограду, яблук і слив і в обідню пору повернулись на заїжджий двір.

Тюки з крамом займали окрему фанзу. Вони були в мене дібрані так, що в кожному тюку були всі сорти мануфактури — ситець, сатин, міткаль, фланель, даба, сукна різних сортів по 1–2 сувої, щоб не треба було розпаковувати відразу всі тюки. Через це ми перенесли в фанзу, де жили самі, лише два 'тюки, тобто один верблюжий в'юк, і розгорнули їх.

Незабаром після обіду приїхав купець, передивився розкладений крам, відібрав усе, що йому було треба, сторгувався за чаюванням і припущенням і поїхав до міста за грошима, обіцяючи повернутись увечері з кількома ішаками, на яких він хотів перевезти крам до міста.

Та годин через дві до нас у фанзу прибіг переляканий хазяїн і повідомив:

— Сюди їде сам амбань. Він, либонь, якось довідався про приїзд російських купців'з крамом і хоче подивитись його. От лихо!

— Ти не кажи про крам у другій фанзі, — попрохав я. — Нехай він побачить тільки той, що розкладений тут.

Наші верблюди, на щастя, були не на заїжджому дворі, а паслись в степу під наглядом хлопчаків. За їх кількістю амбань міг би, звичайно, зробити висновок про велику партію, зажадав би показати увесь крам, і скільки б він не захотів взяти собі дешево або безплатно, я б нічого не міг зробити.

Трохи згодом у ворота заїжджого двору в'їхали два верхових солдати, за ними парадні носилки у вигляді будки на довгих палицях, яку несли чотири чоловіки, і ще двоє вершників, слідом за якими насунули всі жителі селища — чоловіки, жінки та діти. З будки виліз амбань — огрядний китаєць середніх літ у парадному халаті і курмі з вишитим на ній фантастичним тигром, в чорному капелюсі з синьою кулькою відповідно до його рангу начальника повітового міста. Хазяїн зустрів його глибоким поклоном. Ми стояли коло дверей фанзи і теж вклонились.

Амбань зайшов у фанзу, де вже було приготовлене крісло, в яке він і сів; його Супроводив один з вершників, що був, мабуть, секретарем, бо він приніс сувій паперу, пензель і пляшечку з тушшю. В фанзу зайшов також хазяїн і зупинився біля дверей, які знадвору заслонили собою солдати, носильники і натовп цікавих, так що стало майже темно — в фанзі вікна не було. Почався допит:

— Хто ви такі і чого сюди приїхали?

Я подав наші китайські паспорти і заявив:

— Ми торгували в Урумчі і Гучені і продали там майже весь крам. Залишки привезли сюди, щоб збути їх і їхати по монгольських кочівлях закуповувати сировину.

— Чим ви приїхали? Де ваші тварини?

— Ми привезли крам на китайському возі з Гучена, а наші двоє коней тут надворі.

— Чи ж правда це? — звернувся амбань до хазяїна.

— Чистісінька правда, далоє (вельможний пан), вони приїхали вчора ввечері, а віз сьогодні вранці поїхав назад.

— Чому ви не приїхали до міста, а розташувались з крамом тут, в селищі?

— Ми думали, що продамо частину тут, а решту привеземо до міста.

— Хто купить тут дорогий російський крам? Може, 10–20 ліктів куплять, а в місті ви можете продати все. А покажіть-но, що у вас є!

Ми почали підносити амбаню по одному сувою всіх сортів тканин. Він мацав і оглядав кожний, питаючи, скільки аршинів в кожному сувої і яка ціна, вважав, що ми занадто дорого хочемо, що крам абиякий.

— Нехай буде так, я допоможу вам розторгуватись тут, — заявив амбань нарешті. — Відкладіть мені по два сувої кожного сорту. За привіз краму до міста треба заплатити 10 % його вартості і ще 10 % ви повинні спустити мені.

^{Амбань сів у крісло.}

— Підрахуй, скільки треба заплатити зі знижкою на 20 %, — сказав він секретареві.

Той почав записувати. Я приносив по два сувої кожного сорту і говорив, скільки в кожному аршинів і яка ціна. Загалом він вибрав 12 сортів тканин, що становило 24 сувої — половину в'юка верблюда, причому дешевші сорти бракував. Із знижкою на 20 % секретар нарахував 400 китайських лан (тобто унцій срібла), або на наші гроші трохи більше 800 карбованців.

— Гроші я пришлю завтра вранці, а крам візьму з собою, — заявив амбань, підвівся з крісла і велично повільною ходою вийшов з фанзй. Секретар сказав солдатам:-Забирайте крам, вибраний амбанем.

У солдатів знайшлись мішки і мотузки, і вони швидко склали три легких в'юки по два мішки з крамом в кожному і перекинули їх через сідла коней. Амбань, стоячи біля носилок, прослідив за цим, розмовляючи з хазяїном, потім сів у будку. Носильники підняли її на плечі, і процесія попереднім порядком виїхала з двору. Цікаві ще залишились і жваво обговорювали подію, розпитуючи хазяїна про нас.

Лобсин у фанзі півголосом висловлював своє обурення свавіллям амбаня, а я заспокоював його тим, що ми ще дешево відбулися.

— А що як цей шахрай та не пришле грошей?

— Я думаю, що пришле, побоїться скривдити російських купців, які через консула можуть поскаржитись генерал-губернаторові в Урумчі.

Надвечір приїхав з чотирма ішаками китаєць, з яким ми сторгувались. Він вже знав про відвідини амбаня і здається мені, сам повідомив його по секрету про приїзд, російських купців з крамом, щоб мати в нього добру репутацію, тобто не терпіти від різних причіпок цього здирника. Частину відібраного ним раніше краму забрав амбань, але він погодився купити все, що залишилось, з невеликою знижкою. Присмерком він поїхав, навантаживши своїх ішаків, і сповістив мені на вухо, що коли стемніє, провезе крам до міста, давши хабара вартовим на воротях, який, звичайно, менший від мита, що стягується вдень, коли біля воріт чергуй китайський чиновник.

До ночі повернулись з пасовища наші хлопчаки з. верблюдами, і після тривожного дня ми спокійно повечеряли пельменями з підливою китайського чорного гострого соусу, що готується з сойових бобів.

Вранці амбань прислав з своїм секретарем гроші, але не срібло, а папірці. В той час в Китаї державних паперових грошей не було, але в багатьох містах великі торгові фірми і банки випускали самі паперові гроші, які ходили тільки в даному місті і найближчих околицях; нерідко серед них траплялись фальшиві. Лобсин був обурений, але я поставився спокійно до цього вчинку здирника, бо був майже впевнений, що він нічого не пришле.

Паперові гроші треба було витратити в місті. У нас звільнився від в'юка один верблюд, і я вирішив закупити зерна для підгодовування коней і верблюдів, маючи на увазі погану пашу в пустині Гобі, яку нам треба буде перетяти на шляху до Едзін-Голу. Крім того, не вадило купити китайських булочок, сухих фруктів, печива, китайського цукру і зеленого чаю для себе. Розраховуючи на крамниці Баркуля, ми везли мало всього цього з Чугучака.

Тому я послав Лобсина з одним із хлопчаків до міста за покупками, а зерно сторгував у хазяїна заїжджого двору — чотири мішки польового гороху. В Китаї не годують коней і мулів вівсом або ячменем: вівса там взагалі не сіють, а ячмінь іде на виготовлення дзамби — підсмаженого борошна, яке в монголів заміняє хліб. Це зерно тваринам заміняють горохом, який дають разпареним у гарячій воді і часто пересипають ним січку, бо сіна в Китаї не знають — нема там лук.

До обіду повернувся Лобсин з покупками. Парові булочки ми зараз же розрізали на невеликі кубики, а хазяїн насушив з них сухарів на своїй плиті. На всі покупки і зерно ми витратили менше половини паперових грошей. Решту доводилось берегти, маючи на увазі, що ми назад поїдемо знову через Баркуль і тоді витратимо їх або, якщо до цього міста вже не потрапимо, спишемо на збитки.

Тепер нам треба було різко повернути на схід і йти ще кілька днів вздовж підніжжя Тянь-Шаню, а потім перетяти гірський вузел пасма Мечин-Улу, яке тягнеться на північний захід, дедалі більше віддаляючись від Тань-Шаню. Ми виступили вранці, не заходячи в Баркуль.

Дорога була рівна, тверда, праворуч видно було Тянь-Шань; вкритий свіжим снігом, його гребінь різко виступав над темними лісами північного схилу. Ліворуч простягалась рівнина аж до гір Мечин-Улу, що замикали горизонт. По дорозі часто траплялися оброблені поля, на яких закінчували збирання другого врожаю, окремі фанзи і селища, але останні здебільшого були в руїнах після дунганського повстання. Дунгани не змогли взяти Баркуль, але спустошили навколишню країну.

Ночували біля руїн селища Хойсу на однойменній річечці, що текла з Тянь-Шаню і кінчалась болітцями і солончаками, недалеко від дороги. Такою самою місцевістю їхали ми й далі, та ось від нашої дороги відокремилась велика — головна до міста Хамі, яка пішла правіше й ближче до Тянь-Шаню і вела до перевалу через хребет. На схід від перевалу хребет трохи піднімається, несе невеликі вічні сніги і називається Карликтаг. Ми йшли далі вздовж підніжжя; фанзи, поля і селища траплялись рідше, а Мечин-Ула вже значно наблизилась. Ночівля була поблизу сільця Почжан на невеликій річці.

Від неї дорога почала поступово підніматися на плоский перевал; з півдня тяглися гори Джанджан, передове пасмо Карликтагу, вкриті хвойним лісом, а з півночі — скелясті безлісі гори зовсім близького пасма Мечин-Улу, і на перевалі між тими і тими залишилось тільки 5 верст проміжку. Та це не був перевал через якесь гірське пасмо; тут лише з'єднувались «белі» обох хребтів. Белем монголи називають положистий довгий укіс, точніше підніжжя, над яким підносяться скелясті схили кожного хребта пустині. Ці підніжжя часто значно ширші від хребта, досягають 5-10 і більше верст у поперечнику і в розрізі схожі на плоский дах, над яким різко підноситься його зубчастий гребінь.

Бель складається з продуктів руйнування хребта, винесених з нього тимчасовими потоками, і становить рівний степ з плоскими руслами цих потоків.

На перевалі зімкнулись белі Мечин-Улу і передового пасма Карликтагу, а за перевалом вони почали розходитись, і дорога пішла вниз по неродючому степу до широкої западини озера Туркуль, де ми поставили намет. Озеро солоне, без стоку, по берегах навіть осідає сіль, яку збирають монголи 1 таранчі Баркуля і Хамі. Вздовж берегів — зарості чию, а там, де з-під берегових косогорі» витікають прісні джерела, утворюються лужки, густі хащі шелюги. Ми зупинились коло джерел північного берега. На південному березі за озером було видно юрти 1 худобу, що там паслась, а на східному — фанзи селища таранчів.

іПо невеличких горах хребта Мечин-Ула і передовому пасму Карликтагу ми йшли ще два дні через селище Тугурюк в селище Бай, де ті і ті гори ще понижчали і розпались на групу хребтів. Бай — останнє на схід селище Баркульської округи на маленькій річечці, що тече з кінця Карликтагу. Далі до самого Едзін-Голу Гобі зовсім безлюдна, бідна на воду і рослинність. По ній де-не-де розкидані низькі пасма і групи горбів, а на продовженні Карликтагу, тобто Тянь-Шаню, тягнуться скелясті кряжі гір із заходу на схід, але не суцільним пасмом, а розірваним, з більшими чи меншими проміжками, В них або поблизу них трапляються невеликі оазиси.

Від селища Бай ми вже мали намір перейти до нічних переходів і тому пробули в ньому цілу добу.

Лобсин у цьому селі розпитав людей про нашу дальшу довгу дорогу через Гобі, про назви гір, колодязів, характер дороги. Але на перший перехід ми найняли в селищі провідника, щоб у темряві не збитися, бо від нашої дороги відгалужувались ще дороги до Алтаю, на північ, і в Сачжеу, на південь. Провідник разом з Лобсином їхав на чолі каравану і часом затягував довгу журливу пісню; в ній він виспівував усе, що оточувало нас, звичайно, з пам'яті, бо в темряві нічогісінько не можна було розрізнити, крім кількох паралельних стежок, протоптаних караванами в степовому грунті, що їх ледве видно було при світлі зірок на темнішому фоні. Вночі провідник орієнтується по зірках, пам'ятаючи їх розміщення на небі в різні пори року.

Ніч була тиха і досить холодна. Хлопчаки, припавши до м'якого в'юка, спали спокійно, заколихувані рівномірною ходою верблюдів.

Я теж звик дрімати, сидячи у сідлі в хвості каравану, прокидаючись при кожній зупинці, коли ботало останнього верблюда замовкало. Так проходили години в рівномірному русі. Та ось на сході небо посвітліло, і на його фоні почали чітко вирізнятися фігури верблюдів. Вранішній холод розігнав дрімоту, я зіскочив з сідла і пішов. Незабаром праворуч вдалині вималювалось низьке скелясте пасмо гір; рівний степ з дрібними кущиками тягнувся до їх підніжжя, а ліворуч він розстилався до горизонту. Зірки почали вже меркнути. Потроху ставало світліше, схід порожевів; на пасмі праворуч уже вирізнились темні ущелини, сідловини, обриви скель. Зійшло сонце прямо спереду каравану серед смугастих тонких хмар, золотистих і рожевих із зубчастими краями. Стежки нашої дороги тяглися до горизонту прямо до сонця і впиралися в його червоний диск, немов у світлі ворота. Схід і захід сонця в пустині завжди чарували мене своєю красою і поєднанням різних форм і кольорів хмар.

Ставало тепліше в міру того, як сонце піднімалося вище. Провідник знову заспівав і, вслухуючись у слова пісні, я зрозумів, що він просто фантазує. Обабіч дороги, крім майже рівної пустині і скелястого пасма на півдні, не було нічого того, що він описував у своїй пісні. Так ми пройшли ще годин з три. Ліворуч показалась група горбів, біля підніжжя яких зелена смужка виявила нам, що там є і вода, і паша. Провідник повернув туди, а ми підійшли до лужка, на краю якого біля схилу горбів витікало з тріщини в камені велике джерело, заповнюючи западину аршинів з два в діаметрі і в дві четверті завглибшки; джерело звивалось серед трави і далі ще кілька кроків. Велике старе дерево підносилось в сусідстві, і навколо нього грунт був обпалений, усіяний калом верблюдів і, очевидно, був місцем стоянок караванів. Ми розташувались тут же відпочивати на весь день, розкинули намет, розклали багаття, зварили чай, добре поснідали. Потім пустили тварин на пасовище під наглядом хлопчаків, які виспались за ніч, а самі лягли спати. Хлопчаки зварили обід і розбудили нас. Провідник після обіду поїхав назад; їдучи риссю, він міг пізно ввечері повернутися додому.

Після обіду хлопчаки теж здрімнули, а ми сиділи біля намету, гріючись на сонці теплого вересневого дня.

— Провідник розказав, — повідомив Лобсин, — що на цій дорозі небезпечно. В одному місці в горах живе зграя розбійників, яка грабує китайських купців. Її начальник, як тобі здається, Хомо, лама, збіглий, звичайно; Чорним ламою його називають. Монголів він не кривдить, а в китайців відбирає частину товарів, які Йому сподобаються, І чисто всі гроші. Людей не вбиває, якщо вони не чинять опору. Китайці тепер бояться їздити цією дорогою, роблять великий гак в обхід його лігвища, та він їх іноді наздоганяє й там. Їздять ці розбійники на добрих скакунах — одногорбих верблюдах, від яких і добрий кінь не втече.

— Розбійник лама — це цікаво, — сказав я. — Та коли пін монголів не чіпає, нам боятись нічого. Адже ми обидва всеодно, що монголи, і на китайських купців зовсім не схожі.

— Хто знає, Хомо? Побачить добрий караван, багато краму, гарних верблюдів, — мабуть, захоче поживитись.

— Ну, бог, кажуть, не видасть, свиня не з'їсть. Їхати нам треба, об'їзду ми не знаємо. Може-таки порозуміємось з ламою, відкупимось грошима, які одержали в Баркулі.

Присмерком ми пішли далі. Лобсин вів караван впевнено; дорога йшла прямо на схід, як стріла; праворуч весь час тяглися з переривами скелясті низькі пасма.

На ночівлю спинились раніше, години о восьмій ранку біля колодязя, викопаного в сухому руслі: паша була погана, тільки для верблюдів, а коням довелося дати більше гороху, підмішавши до нього дрібної сухої трави з стеблин чию, які хлопчаки ледве назбирали навколо стоянки.

Мав бути перший великий безводний перехід на 50 верст, який важко було зробити, не зупиняючись на відпочинок. Через це ми знялися о четвертій годині, наповнивши бочонки водою і напоївши тварин досхочу, йшли до одинадцятої години, потім зупинились в пустині, вклали верблюдів, не розв'ючуючи їх, зварили чай на привезеному аргалі, дали верблюдам і коням гороху, а коням ще й по відру води, і трохи поспали, не ставлячи намету, простягнувшись на землі. Ніч була тиха і холодна. Я довго лежав з відкритими очима, милуючись зоряним небом. Не було чути ніяких звуків, крім тихого хрускоту гороху, який жували тварини, і зрідка форкання. В цій пустині, очевидно, не було ні вовків, ні нічних птахів.

О другій годині ночі поїхали далі. Кілька стежок дороги добре вирізнялись навіть вночі світлими смужками на чорному фоні Гобі, яку ми побачили в її похмурій величі, коли розвиднилось. Це була рівнина, густо всіяна дрібним чорним щебенем; вона слалась спереду і позаду нас до горизонту. На півдні вона була обмежована вдалині плоскими чорними ж горбами, а на півночі йшла немов до самого Алтаю, який ледве виднівся на горизонті, вирізняючись на темному ще фоні неба смужкою снігу на гребені. Ніде не видно було найменшого кущика. Це була така сама чорна пустиня, як і та, яку ми перетнули на шляху з Алтаю в Баркуль, але ще обширніша, бо там ми бачили весь час позад себе висоти Алтаю, а спереду — сніговий гребінь Тянь-Шаню.

Зійшло сонце, але пустиня спереду не освітилась синіми вогниками, бо ми йшли проти сонця, і вона здавалась ще похмурішою. Тільки оглянувшись назад, можна було побачити, як виблискувало сонячне проміння, відбите гладенькими дзеркальцями чорного щебеню. Нарешті, годині о сьомій ранку спереду показались пагорки, з'явились невеликі сухі русла і по їх бортах окремі кущики. До восьмої години дорога втяглася в плоскі горби і вийшла в невелику долину з лужком та кущами навколо маленького джерела. Важкий перехід був закінчений.

На цій стоянці ми кілька разів бачили приліт больдуруків на водопій. Ця пташка, що називається також пустинником, живе в пустинях Азії великими зграями в десятки і сотні штук. Вона завбільшки з голуба, оперення буро-жовте з чорними цятками, черевце біле. Особливо чудові ноги, які закінчуються трьома короткими пальцями з дрібною лускою і короткими кігтями, схожими на ратички. Зграя летить дуже швидко, подібно до урагану, різко приземлюється, і птахи бігають, збираючи насіння пустинних рослин, яким живляться. За день кілька зграй пролетіло, швидко пили воду з струмка і розбігались по горбах і лужках. На жовтому з чорним щебенем фоні пустині їх важко помітити, якщо вони притуляться до землі. І все-таки мені вдалося застрелити кілька штук, поки зграя приземлювалася. Це дало нам смачний обід.

На дальшому переході дорога з горбами звернула на південний схід І перетнула продовження Тянь-Шаню по широкому проміжку між двома пасмами.

Коло півночі ми зустрілись з ватагою Чорного лами. Помп раптом виринула з темряви; їх було п'ять чоловік на сухорлявих верблюдах. Вони оточили Лобсина і, незважаючи на його слова, що караван монгольський, повернули весь караван вгору по долині, взявши в Лобсина повідок першого верблюда. Двоє під'їхали до мене і конвоювали справа і зліва. Я завів з ними розмову, розказав, хто ми, куди їдемо, який крам веземо. Один відповів: «Темно, не видно ні вас, ні краму. Поїдемо в наш стан, там лама, наш начальник, подивиться вас».

Ми їхали з півгодини вгору по долині. Гори по схилах її ставали вищими, долина звужувалась і перетворилась в ущелину, по дну якої текла вода невеличкого струмка. Потім ми в'їхали в досить широку улоговину серед гір, звернули на захід (орієнтуючись на зірки) і незабаром опинились біля якоїсь стіни і через вузькі ворота, що ледве пропустили зав'ючених верблюдів, потрапили в невелике подвір'я. Мені і Лобсину запропонували спішитись, верблюдів і коней відвели в глибину подвір'я, а нас повели в будинок.

Ми опинились в кімнаті, тьмяно освітленій сальною свічкою, що стояла на низенькому столі, поставленому на широкому кані, вкритому чудовим хотанським килимом. Задню частину кана займала постеля Чорного лами; він уже прокинувся і сидів біля столика. Високий лоб, мало випнуті вилиці, майже прямий розріз очей і прямий ніс з горбочком свідчили, що це не монгол, а тюрк або тангут. Це стверджувала і досить велика та густа чорна борода на засмаглому обличчі.

^{Гори ставали вищими.}

Ввійшовши до фанзи, ми мовчки вклонились, хлопчаки, налякані нічним нападом, тримались за нами, виглядаючи збоку. Лама хитнув головою і сказав:

— Сідайте, шановні купці!

Попереду кана на двох брилах каменю лежала крива дошка, на яку ми з Лобсином сіли; хлопчаки стояли за нами.

— Хто ви такі, звідки і куди їдете, який крам везете? — спитав лама.

Я сказав, що ми російські купці з Чугучака, їдемо на Едзін-Гол, веземо мануфактуру для обміну на сировину.

— Які ви росіяни! Ви — монголи з лиця, з одягу! Чому ви видаєте себе за росіян? Думаєте, що Чорний лама росіян не скривдить?

Я розстебнув свій теплий халат і дістав наші паспорти, видані консулом і написані по-китайськи і по-монгольськи з печатками чугучацького амбаня.

Лама уважно проглянув їх і сказав:

— Бачу, ви російські купці. А навіщо ви їдете на Едзін-Гол? Там монголи бідні, а крам постачають їм китайці з Сачжеу. Ви там мало що продасте! Ви бували вже там коли-небудь?

— Ні, ми їдемо вперше. Ми вже десять років їздимо з крамом по монгольських монастирях і кочівлях,» захотілось побачити і Едзін-Гол.

— Звідти можна попасти і в Куку-Хото, і в Дин-Юань в Алашані, якщо не розторгуєтесь у монголів. Тільки туди далеко і дорога важка.

Відчинились двері, і два чоловіки втягли в фанзу один тюк з нашим крамом, швидко розпороли полотно, н яке мануфактура була зашита, і подали ламі кілька сувоїв ситців, даби, далемби.

— Чи є у вас червоне і жовте сукно для одягу лам, гарна бумазея і китайські шовкові тканини? — спитав лама.

— Сукно таке і бумазею ми маємо, але шовкових тканин не возимо, їх постачають монголам китайські купці, — сказав я.

— Кілька сувоїв сукна і бумазеї я у вас візьму, дістаньте їх.

— Вони в іншому в'юці, який призначений для монастирів. А в цьому їх нема. Вночі важко буде знайти той тюк.

— Так ви, російські купці, переночуйте в мене. Фанза в мене е, кап чистий. Вранці дістанете, що треба.

— Відведіть гостей в другу фанзу і дайте їм чаю, — наказав лама своїм помічникам. — Ви не бійтесь нічого, російські купці! Чорний лама не розбійник, — додав він. — Можете спати спокійно. Тільки в нас нема паші для коней. До ранку вони постоять, ви б однаково до ранку їхали, чи не так? Ідіть.

Ми вклонились і вийшли разом з обома помічниками. Вони провели нас по подвір'ю, відчинили двері і впустили в невелику фанзу. Один з них викресав вогонь, роздмухав гніт і запалив недогарок китайської сальної свічки, яку вийняв з кишені. Фанза була чиста, кан теж був покритий килимом.

— Нам треба було б дістати наші речі з в'юка, — 1 сказав я проводирю.

— Ходімо, дістанемо все, що вам треба.

При світлі свічки ми побачили, що один з розбійників типовий монгол, а другий — тангут чи тібетець.

— Хомо, залишайся тут з хлопчаками, а я піду з ними по речі, — заявив Лобсин.

Він пішов з тангутом, а я залишився з монголом і спитав:

— Нам казали, що ви монголів не кривдите, чи правда цьому?

— Наш начальник монголів не чіпає, а китайським купцям спуску не дає. Він мститься їм за старі образи, А от російських купців ми вперше бачимо.

Я розказав йому, хто ми, чого і куди їдемо. Спитав, чи давно вони живуть в цій пустині.

— Четвертий рік живемо тут.

— Китайські начальники в Хамі і Баркулі, звичайно, знають про вас. Чи не посилали вони загін солдатів, щоб зловити вас?

— Знайти нас важко. Ми зупиняємо каравани вночі в різних місцях дороги, відразу беремо, що треба, — верблюда з в'юком, гроші і зникаємо в темряві. А провідники в китайців — монголи, і вони не будуть розказувати, де шукати. Місце пустинне, людей на двісті лі близько нікого нема.

— А чому ви нас привели до свого дому? Ми ось узнали тепер дорогу до вас.

— Чорний лама знав, що ви підете цією дорогою ї велів привести вас до себе в гості. А гості нікому не викажуть той дім, де їх добре шанували. Це — старовинний звичай гостинності.

— Звідки лама знав про нас?

— У нього в Хамі і Баркулі, і в усіх селищах та кочівлях друзі є, і про хід торгових караванів ми наперед знаємо.

Повернувся Лобсин з нашими речами, а монгол пішов, сказавши: «зараз принесу вам вечерю».

Ми розклали речі на кані. Хлопчаки відразу ж лягли спати. Спочатку вони були дуже стривожені нічною пригодою і злякано дивились на чужих людей, які зупинили караван і про яких вони чули, що це — розбійники.

Тепер, бачачи, що ніхто нас не кривдить, вони заспокоїлись.

— Наші верблюди розв'ючені і вкладені на подвір'ї; коні стоять під навісом, крам теж там складений, — сказав Лобсин. — Ці люди, яких називають розбійниками, допомогли мені знайти речі серед тюків і кажуть, що ми — гості Чорного лами, а не полонені.

— І мені це сказаїв той, що залишився зі мною, — потвердив я. — Нам боятись нічого, а Чорний лама, мабуть, навїть заплатить за крам, який вибере.

Відчинились двері, і монгол приніс таріль з гарячим пилавом, а тангут — великий чайник з чаєм, заправленим по-монгольськи молоком і сіллю.

— Їжте на здоров'ячко, — сказав він, ідучи. — Лягайте спати, поки горить свічка. У нас другої нема, запас кінчився.

Ми добре повечеряли і навіть хлопчаків розбудили заради пилава і чаю з молоком.

— Навіть молоко є в них, — здивувався Лобсин. — Невже вони корову держать тут в пустині і самі доять її?

— Можливо, й жінки живуть з ними і ведуть господарство? — припустив я.

Решту ночі ми спокійно проспали і, мабуть, спали б довго, бо в фанзі не було вікна. Та до нас зайшов монгол і розбудив.

— Сонце вже підбилося, — сказав він. — Лама чекає на нас у себе. У нас надворі є вода, кому треба вмитися.

Виходячи, він не зачинив дверей. Ми швидко вилізли з-під халатів і вийшли на подвір'я.

Воно було оточено з усіх боків стіною, аршинів з десять заввишки, немов фортеця. Одну сторону всередині займали чотири фанзи, судячи з кількості дверей; вздовж другої тягнулось накриття, під яким лежали наші тюки, але верблюдів і коней не було видно. Біля третьої стіни стояла окрема фанза, певно, кухня, бо з труби піднімався дим. Коло неї протікав струмок чистої води, що виходив з ямки в кутку подвір'я. Це свідчило, що коли б хтось обложив фортецю, пожильці будуть забезпечені водою. В четвертій стіні були невеликі ворота з міцними стулками, які були відчинені. Вздовж стіни в кількох купах були складені стовбури саксаулу, снопи чию, полину і колючки — запаси палива і корму для верблюдів.

— Добрі господарі тут, — зауважив Лобсин. — Всім вони запаслися в фортеці, навіть вода є.

— А це що? — сказав я, показуючи на купу чорного каміння біля кухні. — Невже земляне вугілля?

Ми вмилися коло струмка і пішли до дверей однієї з фанз, біля якої стояв монгол, що, мабуть, чекав на нас.

— Ваші коні і верблюди пасуться тут за стіною, — сказав він. — Тільки паша для коней у нас погана, вони не наїдяться.

— У нас з собою є горох, ми їх підгодуємо, — сказав я.

Ми зайшли до фанзи лами; в ній було вікно, заклеєне китайським папером, так що тут було світло. Лама сидів на кані біля столика, на якому парував таріль з пилавом, стояв великий мідний глек, очевидно, з чаєм, і кілька чашок.

Зайшовши, ми вклонились і зупинились коло дверей.

— Доброго ранку! — сказав лама. — Сідайте на ослін ближче до мене, треба поснідати. Ви спали добре, сподіваюсь?

Я подякував за вечерю і за догляд за нашими тваринами. Під час їди лама розпитував нас про Чугучак, про наші торгові подорожі, про Росію і російські звичаї та порядки. Я розказав йому про розкопки в Турфані з німцями і про невдачу розкопок на ріці Дям, про речі, які можна було добути в руїнах старих міст. Це його зацікавило і він сказав:

— Коло Едзін-Гола в пустині теж є руїни великого міста, тільки до них важко доступитися, навкруги сипучі піски; води біля міста нема. Просіть монгольського хана, щоб він дав вам провідника, інакше ви міста не знайдете. Якщо ви побуваєте там, будете копати і знайдете тібетські чи китайські книги, привезіть мені кілька, я люблю читати старі твори. В Баркулі і Хамі книг дістати майже не можна.

Після сніданку ми розшукали серед нашого краму тюк з червоним і жовтим сукном та бумазеєю і притягли його в фанзу, розв'язали і показали ламі. Крам йому сподобався, він відібрав кілька сувоїв і сказав:

— Тут в пустині не так далеко є невеликий монастир. Гегена в ньому нема, богомольців приходить мало, лами зовсім зубожіли, ходять в лахмітті. Я хочу послати їм ці тканини, щоб вони на зиму одяглися потепліше.

Потім він спитав ціну, швидко підбив підсумок на китайській маленькій рахівниці і сказав:

— Якщо я заплачу вам відразу все сріблом, ви зробите знижку, як заведено при розрахунках готівкою?

Лама, очевидно, добре знав умови торгівлі російських купців з монголами. При відпуску краму в кредит до наступних відвідин через рік ціна, звичайно, інша, ніж при виплаті відразу. Я сказав, що при розрахунку готівкою роблю знижку 30 % монголам і 20 % китайцям.

— Чому ти робиш китайцям меншу знижку?

— А тому, що вони купують для перепродажу, а монголи для себе. А тобі, ти ж купуєш тканини для подарунку бідним ламам, я роблю знижку ще на 20 % і віддам за тією ціною, за яку купую сам в Росії.

— Що ж, я приймаю цю знижку і передам ламам, що ти пожертвував їм частину матеріалу для одягу, — сказав Чорний лама з посмішкою. — Але краще буде, якщо ти візьмеш з мене, скільки належить, а даси краму ще й на ті 20 %.

Я здивувався делікатності цієї людини. Ми були у цілковитій його владі, він міг взяти все, що йому сподобаються, і нічого не заплатити. Через це я, звичайно, погодився і відібрав ще кілька сувоїв того сорту, на який показав лама.

Полічивши все, що належало, лама дістав з ящика, ню стояв на кані, торбинку Із злитками срібла і китайські торсі и І точно відважив мені вартість купленого.

— Вам нічого квапитись з від'їздом, — сказав він. — Перебудете день у мене, а надвечір поїдете, я дам вам провідника до доброї води і паші за 20 лі звідси, в місці, яке знаємо тільки ми. Там вам слід переночувати, підгодувати тварин, бо далі знову великий перехід через Гобі, а завтра пополудні вирушите в дорогу.

— А чи можна глянути на околиці вашої фортеці, щоб знайти її, вертаючись назад? — спитав я.

— Авжеж можна, якщо ви ручаєтесь за вашого монгола, що він нікого не повідомить про наш дім.

— Це — мій компаньйон в торгівлі, — сказав я. — Я знаю його з дитячих років, він втік з монастиря і був жебраком, я дав йому притулок і привчив до роботи; він — чудовий провідник. От ми йшли цією дорогою, якою вів ще не ходив, а він веде нас впевнено, лише в Баркулі і Баї розпитав про воду й пашу та про характер місцевості.

Лобсин під час мого розрахунку з ламою вийшов, і я міг говорити про нього вільно. Лама зацікавився його біографією.

— Я розпитаю його про монастир, де він вчився, — сказав він. — А тепер ходімо, подивимось наші гори.

Ми вийшли з фанзи. Лобсин розмовляв на подвір'ї з двома людьми Чорного лами. Хлопчаків він після сніданку вже послав наглядати за тваринами на пасовищі» а тепер підійшов до нас. Вийшовши з воріт, ми опинились в неширокій, але досить довгій долині між голими скелястими пасмами. По дну долини росли кущики полину, колючки, подекуди жмутки чию, так що верблюди знаходили собі пашу, і тільки коні з сумним виглядом переходили від жмутка до жмутка і обривали тонкі верхівки вже зовсім пожовклого чию, стебла якого дуже жорсткі, як тверда солома. На найвищій вершині південного пасма, недалеко від фортеці, я помітив чорну купу і спитав ламу, що це за обо.

— Це — наша варта, — сказав він. — З цієї вершини далеко видно в обидві сторони і можна помітити здалеку караван. Китайські купці стали тепер проходити цю місцевість вдень, щоб уникнути наших нападів уночі. Через це треба їх вгледіти своєчасно.

Коли ми пройшли трохи далі вгору по долині, я помітив на схилі отвір, схожий на устя штольні, і спитав про нього.

— У цих горах є земляне вугілля, — сказав лама, — і ми видобуваємо його потроху для опалення наших фанз. Аргалу у нас мало, саксаул, що його ти бачив на подвір'ї, доводиться возити здалека, і ми бережемо його про всяк випадок.

— Коней у вас, мабуть, немає? — спитав я. — В цій долині корму мало.

— Дуже мало; у нас тільки одногорбі верблюди — бігуни. І щоб зберегти для них корм у долині на зиму, ми влітку, коли каравани майже не ходять, пасемо їх за горами на степу. У вас, звичайно, є зерно для коней?

— Звичайно, є, горох. Тільки його треба розпарити в гарячій воді.

— Скажіть моїм людям, вони це зроблять.

Погулявши по долині, ми повернулися до фортеці, і я помітив, що вона збудована в такому місці, що її важко було б обстріляти з гармат. Вона займала весь східний край долини, майже замикаючи вихід з ущелини в південному пасмі. З цього виходу нав'ючений верблюд ледве-ледве проходив до брами фортеці, що трохи далі наліво, а за брамою скелі підступали так близько до муру, що залишався лише прохід для людини або верблюда без в'юка; цей прохід вів у другу частину долини. Отже, навіть легку гармату не можна було б протягти через цей прохід у долину, щоб з цієї західної сторони здалека обстріляти фортецю. Брама була цілком захищена від обстрілу, а долину обступали стрімкі схили і зубчасті гребені обох пасом, і тому було б дуже важко, якщо не неможливо, втягувати гармати хоча б на сідловини для обстрілу фортеці зверху. Тим-то залишалося лише обстрілювати фортецю навісним вогнем здалека, з навколишніх рівнин, не бачачи її, але це було надто сумнівно, якщо зважити на стан китайського війська цього часу. Від рушничного обстрілу з вершин обох пасом фортеця, звичайно, не була гарантована, але кулі гладкоствольних рушниць не могли б пробити навіть глинобитні стіни фанз, не кажучи вже про товсті мури самої фортеці, на гребені яких були бійниці для стрільців.

Коло полудня нас запросили на обід до лами. Знову подали таріль пилаву і чай з молоком та сіллю. Під час прогулянки по долині я помітив кілька баранів і кіз, що паслися разом і верблюдами, і тепер спитав господаря, як він дістає м'ясо і молоко.

— Іноді відбираємо у китайців, коли вони женуть з Едзін-Голу з Варкуль і Хамі гурти баранів і кіз, часом доставляє нам баранів один добрий монгол, — сказав лама, — Але молоко це — верблюдяче, у нас є хороша верблюдиця.

До чаю ми захопили з собою своїх сухарів і китайського печива, бо помітили, що у господарів є тільки дзамбе.

— У нас іноді буває навіть свіжий хліб, — зауважив лама з приводу нашого угощання, — але зараз запас борошна закінчився. Чи на знайдеться у вас зайвого, я бачу, ви люди запасливі?

Я сказав, що ми веземо борошно для баурсаків та локшини і що фунтів з п'ятнадцять я зможу продати, розраховуючи на те, що у монголів на Едзін-Голі борошно знайдеться.

— Це буде дуже приємно, — відповів лама.

За чаєм я спитав, чим зумовлена його ненависть до китайців.

— П'ять років тому я дав обітницю мстити китайським купцям і чиновникам за свого батька, сестер і брата і відбирати у них гроші, щоб викупити сестер і брата з неволі. Тобі я можу розповісти, як це сталося.

Сім'я моя родом з Наньшаня; там у горах живуть поруч монголи хара-йогури і тангути шира-йогури, і батько у мене тангут, а мати монголка. Сім'я наша була бідна, і батько охороняв табун коней китайського амбаня міста Ганьчжоу, які паслися коло нашого улусу. Мене, старшого сина, батько віддав до великого монастиря Чертин-тон, що на ріці Тетунг, і я став ламою. Разом з монгольськими прочанами я поїхав у Лхасу і проходив там науку в монастирі далай-лами два роки. Повернувшись звідти, я завітав до своєї сім'ї, але не застав нікого. Виявилось, що амбань дістав місце начальника в Улясутаї і взяв, туди мого батька разом із сім'єю і табуном для тієї ж служби. Через півроку мене послали в один з монастирів Хангая, бо я хотів жити ближче до своєї сім'ї. Я побував в Улясутаї в амбаня і від його чиновників дізнався про жахливу історію.

Тієї ж зими, коли переселився батько, сталася страшенна ожеледь у тій місцевості, де він пас табун амбаня. Ти, звичайно, знаєш, що в Монголії ожеледь взимку — страшне лихо. Худоба і взимку знаходиться на паші, бо монголи сіна не мають. Коли траву вкриває товстий шар льоду, худоба не може добувати собі корм і гине у великій кількості від голоду. Шар льоду на цей раз був такий товстий, що навіть коні не могли розбивати його своїми копитами. Мороз тримався, коні худли, почали здихати. Батько дійшов до відчаю і погнав табун в Уля-сутай, де в амбаня був запас сіна. Але було далеко, і по дорозі здохло ще багато коней. В Улясутай батько пригнав тільки третину табуна. Амбань розлютувався, і хоч у цьому лихові батькової вини не було, його посадили до в'язниці, в брудну яму, де він незабаром помер, а двох сестер і брата, гарного хлопчика, амбань відправив до Пекіна і продав богдихану, сестер в гарем, а хлопчика в рабство, щоб покрити збитки, що їх заподіяв батько.

Коли я дізнався про це, то дав обітницю: взяти у китайських купців силою гроші, щоб викупити полонених у богдихана. У монастир, куди мене послали, я не повернувся, а мало-помалу створив загін з монголів і тангутів, теж так чи інакше скривджених китайськими властями, і збудував з ними цю фортецю поблизу караванного шляху. Ось з того часу четвертий рік ми й живемо тут у пустині. Проте через рік або два у мене, можливо, буде досить грошей, щоб поїхати в Пекін і забезпечити своїх помічників невеликими грішми, щоб вони завели собі юрти, худобу і сім'ї.

Ми вислухали цю розповідь з великою увагою і не могли не вибачити діяльності Чорного лами, який постраждав від такого свавілля китайського амбаня.

— А чи багато у тебе помічників? — спитав я.

— Небагато, ти майже всіх бачив. Їх шестеро, але один старий і здебільшого залишається вдома, готує нам страву, пасе верблюдів.

— Де ж ви збуваєте крам?

— В Баркулі і Хамі у мене є довірені купці які приймають від нас крам, звичайно, з великою знижкою.

— А виказати тебе амбаням вони хіба не можуть?

— Не насміляться, а місця нашої фортеці вони, зрозуміло, не знають. І крам їм привозять не мої люди, а сторонні монголи, які одержують його від нас в умовлених місцях у пустині.

Голині о третій пополудні лама сказав нам, що пора вирушати. Коней вже погодували горохом, верблюди наїлися. З допомогою людей лами ми швидко нав'ючили їх; один тюк в товаром помітно зменшився, і ми поклали його на верблюда, який виявляв ознаки втоми.

Ми дуже дружньо попрощалися з ламою, подякували йому за гостинність і пообіцяли завернути до нього на зворотному шляху і привезти книги, якщо знайдемо їх її Хара-Хото, і муки з Едзін-Голу. Верблюдів вивели на одному через браму, і там, де починається ущелина, вишикували караван, на чолі якого рядом з Лобсином поїхав на своєму скаковому верблюді один з монголів лами.

З чверть години ми їхали вниз ущелиною, і я при денному світлі помітив, що вона робить кілька зигзагів, а це зручно для відбиття нападу з засад. Лобсинові монгол-вожак сказав, що він відкрив і вказав це чудове місце для таємної фортеці —в пустині; ніхто й гадки не мав, що в цих диких безживних горах є вода і корм так близько від караванного шляху. Вода, що витікала з-під муру фортеці, швидко зникала в наносі дна ущелини, яка далі до караванного шляху була сухою, розширялась і нічим не відрізнялась від інших сусідніх видолинків.

Коли ми вийшли на караванний шлях, їхали ним години зо дві все перед тим же скелястим пасмом продовження Тянь-Шаню, яке мало вигляд або горбів, або мальовничих Гострих вершин. Потім поводир несподівано звернув наліво вгору по мало помітному сухому видолинку, який простягався з групи гострих вершин того ж пасма. Видолинок поглиблювався, і на окраїні групи перейшов в ущелину, в якій з'явилися кущі шелюги, що свідчило про наявність води. Ущелина привела нас в невелику улоговину серед гір з чудовою галявиною, кущами ї навіть кількома тополями — прекрасне місце для ночівлі, також цілком непомітне з караванного шляху, але для великих караванів незручне, бо має малі розміри. Для нас же корму було досить, тим більше, що трава не булл потолочена, а палива досить.

Сонце вже сідало, і провідник попрощався з нами, хоч ми пропонували йому залишитися на ночівлю.

— Начальник звелів мені повернутися до ночі назад, — сказав монгол. — Він-жде вночі китайський караван з Хамі, і всі люди йому потрібні. На своєму скакуні я за годину буду вже дома.

У цьому затишному захованому куточку ми спокійно переночували. На світанку Лобсин виліз на одну з вершин, з якої видно було караванний шлях; його розбудив віддалений дзвін боталів, і йому захотілося подивитися на караван, який вночі зазнав нападу Чорного лами. Він, дійсно, побачив його і налічив вісімдесят верблюдів і чоловіка з дванадцять, які їхали почасти на верблюдах, почасти на ішаках, але здалека не міг визначити, чи то їхали монголи, чи китайці.

Ми пробули на цьому місці більшу частину дня: коні і верблюди добре підживилися на галявині перед важким переходом, а мені вдалося пополювати. На скелястих схилах улоговини, яку рідко відвідують люди, бродило собі кілька зграйок кекликів, гірських курочок; пташенята вже цілком виросли, але все ще слухалися голосу матері. Вони бігали по схилу між камінням, покльовуючи зерна. Коли я підіймався до них, мати, скочивши на камінь, подавала тривожний клекіт, і всі пташенята розбігалися й ховалися під камінням або позаду нього. А коли я підходив ближче, вся зграйка за другим покликом спорхувала і перелітала на протилежний схил улоговини. Мені довелося кілька разів перебігати з одного схилу на другий, вистежуючи птахів, в чому мені з азартом допомагали обидва хлопчики, які марно намагалися впіймати якого-небудь кеклика руками. За дві години полювання все-таки вдалося підстрелити десяток. Лобсин запропонував мені взяти на допомогу нашого собачку, але він тільки заважав, бігав надто прудко і викликав переполох у зграйці, через що вона надто швидко злітала в повітря.

Пізно ввечері до джерела, яке дзюркотіло на галявині, мабуть, приходили на водопій гірські кози куку-ямани, що зустрічаються в таких скелястих пустинних горах. Та ми не могли чекати до ночі і о третій годині рушили н путь, в трудний перехід через Гобі, Напоїли тварин, наповнили бочонки і виїхали на караванний шлях. Цей перехід ми зробили, як і минулий, з нічною зупинкою на три години в пустині, не розв'ючуючи тварин і не напинаючи наметів, але для коней привезли кілька жмутків тростини, зрізаної на галявині, а для вогню — хмизу. Наступного дня лише годині о десятій ми закінчили перехід і зупинилися в широкій улоговині з чималим лужком по берегах струмка, але сильно потолоченим караваном, що йшов попереду нас І сліди стоянки якого були ще свіжі. Гобі, яку ми поминули, мала такий самий характер чорної дрібнощебеневої пустині, як описано вище.

На дальшому шляху до Едзін-Голу, який тривав ще сім днів, великих безводних переходів уже не було, але місцевість мала той самий сумний характер. Ліворуч, тобто на півночі, простягалися скелясті пасма продовження Тянь-Шаню з більш або менш широкими перервами. Праворуч, на півдні, вдалині з'явилися окремі групи гірок або цілі пасма Бейшаню, який відокремлює Тянь-Шань від пояса оазисів підніжжя Наньшаню і на заході доходить до Едзін-Голу.

Проміжок між тими і другими горами, по якому йшов караванний шлях, являв собою загалом пустинну рівнину, погорбовану плоскими увалами ближче до північних гір, з бідною рослинністю, вкриту чорним щебенем. Кілька разів дорога перетинала ще смуги Чорної Гобі, цілком безплідної, але не такі широкі, як ті дві, що вже лишились позаду; отже, ми проходили їх за один нічний перехід.

Одного разу на переході нас захопила сильна буря. На світанку легкий вітер, що дув майже в спину нам протягом ночі, швидко посилився і налітав поривами, що приносили з собою цілі хмари пилу і дрібного піску. Дрібний щебінь, який вкривав грунт Гобі, під час цих поривів приходив у рух, перекочовувався, переплигував по землі, навіть злітав невисоко в повітря. Ми їхали, звичайно, в кожухах, а тепер довелося захистити вуха і очі від пилу клапанами наших монгольських шапок. Хлопчики, вкрившись кожухами, зовсім зникли поміж в'юками.

Небо було безхмарне, але геть усе сіре від пилу, що заповнив повітря; зійшло сонце, але воно ледве вирізнялося на обрії у вигляді червоного круга без проміння. Але тому що вітер дув ззаду, він не затримував нашого руху, навіть підганяв тварин, і на дев'яту годину ранку ми завершили перехід і спинилися в невеликому оазисі серед голих горбів. Швидко розв'ючили верблюдів і повкладали їх серед заростей чию спиною до вітру, коней залишили під сідлами, а самі, повкривавшись кожухами, примостилися поміж тюками, з яких зробили стіну, що захищала від вітру. Нап'ясти намет і розкласти вогонь не було можливості, і ми проспали години зо дві або три, поки буря перед полуднем ущухла. Тоді тварин відпустили на пасовище, поставили намет і на вогні заходилися зразу варити обід і чай.

Надвечір я захопив рушницю і пішов поблукати по горбах навколо оазиса, маючи намір підстрелити зайця або кеклика. Незабаром мою увагу привернули схили горбів. На них темніли такі ж великі ніші, які я вперше побачив біля ріки Аргалти в Джаїрі під час поїздки за закопаним золотом, а потім не раз спостерігав на гранітних горбах. Одна ніша вже втратила своє склепіння і являла собою немовби глибоке крісло з високою спинкою і бічними ручками, ніби навмисне приготовлене для відпочинку подорожнього. Я сів у нього і в своєму жовтому монгольському халаті, певно, став непомітним, бо трохи згодом по улоговині між горбами до мене спокійно підійшли три антилопи, що прямували на вечірній водопій до джерела. Коли я поворухнувся, приставляючи рушницю до плеча, вони на мить зупинилися, кроків за двадцять від мене, підвели голови і розчепірили вуха. Я, звичайно, скористався з цього і вистрелив; перша антилопа впала, убита наповал, інші, зрозуміло, рвонулися великими стрибками і зникли за горбами.

Якби я не сів у нішу, а продовжував іти по улоговині, антилопи помітили б мене здалека і не дали б підійти. Задоволений вдалим полюванням, я потяг здобич до намету. Лобсин, оглянувши антилопу, вигукнув:

— Це не дзерен, це хара-сульта!

— А яка між ними різниця? — спитав я.

— Дивись, у цієї кінчики рогів тільки трохи загнуті всередину, а у дзерена — загнуті більше. Хвостик у дзерсна жовтий, як і все тіло, а у цієї — чорненький. Тому її і звуть — чорнохвоста.

— А м'ясо у них, певно, однакове?

— Однакове, але хара-сульту монголи чомусь більше шанують, може, тому, що вона трапляється рідше.

Антилопу довелося оббілувати і покласти на іГюк. Роги я взяв собі, а шкуру сховав Лобсин, примовивши:

— Ось тобі буде килимок до ліжка, коли ми вичинимо її вдома.

Через цю затримку ми вирушили в путь трохи пізніше, коли сонце вже зайшло.

А втім, цей перехід був невеликий, і після нічного відпочинку без розв’ючування ми вже на світанку прийшли до місця чергової стоянки, де обід і вечеря у нас були чудові — суп з дикою цибулею, смажена печінка, шашлики.

На останній ночівлі перед поворотом дороги на південь до озер в пониззі Едзін-Голу нас трохи було не відвідали неждані гості.

Ми тільки що прибули на місце, розв'ючили верблюди, розсідлали коней, але ще не відпустили їх на пашу. Намет не ставили, а розклали вогонь, щоб швидше закип'ятити чай І зігрітися після нічного холоду. Сонце ще не зайшло, ледь-ледь світало. Ми сиділи біля вогню, верблюди лежали, коні стояли серед високого чию, тим-то здалека нас зовсім не було видно. Нараз обидва хлопчики і Лобсин підвели голови і прислухались.

— Сюди скачуть коні зі сходу, — сказав Лобсин. — Чи не дикі?

Тепер ї я розслухав тупіт багатьох копит по щебеню пустині, схопив рушницю, перевірив, чи заряджені обидва стволи кулями і причаївся за найближчим снопом чию. По пустині риссю бігло штук з тридцять тварин, але якраз на фоні яскраво освітленого сонцем горизонту, тому видно було тільки темні силуети. Вони ще були кроків за триста від мене.

— Ну, це кулани! — вигукнув, підходячи, Лобсин.

— Звідки ти знаєш?

— Дикі коні такими табунами не бігають. Жеребець веде за собою штук п'ять-сім кобил, зрідка десять. А кулани ходять табунами в двадцять-тридцять голів і більше.

Але кулани, очевидно, вже відчули запах диму від нашого вогнища, перейшли на крок і, нарешті, зупинились кроків за шістдесят від нас, підвели голови і вуха. Вожак хрипів, бив копитом, очевидно, сердився, що не можна підійти до водопою, поблизу якого ми розташувались. Тепер можна було розглядіти, що вуха у них довші, ніж у коней, а хвости, якими вони розмахували, дуже ріденькі. Хоч відстань була велика для моєї рушниці, я все-таки вистрелив. Весь табун шарахнув і круто повернув направо, на північ, де зводились високі горби. На місці, де він стояв, піднявся лише стовп пилу.

— Чи не підійдуть вони пізніше ще раз? Адже їм хочеться пити, — спитав Очир.

— Навряд! Якби Хома не стріляв, вони б, може, прийшли, а тепер налякані і спробують прийти хіба що вночі.

Залишитися на ніч ми не могли. Ще треба було зробити великий безводний перехід на південь від горбів, де ми стояли, до нижньої течії Едзін-Голу.

Ще вдень ми з Лобсином з вершини високого горба, що поблизу стоянки, оглянули характер місцевості, по якій мали йти вночі. Горби закінчувались недалеко на південь, і далі простягався великий бель — чорна пустиня, поборознена жовтими стрічками сухих русел, яка мало-помалу знижувалась. В далечині бель упирався в пасмо дрібних горбів, за якими в двох місцях ледве можна було розглядіти сріблясту поверхню озер — праворуч Гашіун-Нура, ліворуч Сого-Нура, в які впадали рукави ріки Едзін-Гол. Біля озер ночувати не можна було: вода в них гірко-солона і, як повідомили нас монголи Чорного лами, підійти до води неможливо — береги облямовані широкою смугою грузького мулу. Ми мусили пройти поміж озерами до того рукава ріки, який впадав у Сого-Нур, і лише там могли знайти воду, корм і паливо. Виступивши після заходу сонця, ми мали йти по белю, коло півночі дістатися до горбків, зробити там привал години на дві і потім на світанку пройти поміж озерами і після сходу сонця добратися до ріки.

Так ми й зробили; смерком вийшли з горбів нашої стоянки, відмахали верст з двадцять п'ять по чорному белю, поволі спускаючись по ньому; зупинилися серед горбочків, де навесні, як ми розпиталися, могли б знайти воду маленького джерела, що літом пересихало, і деякий корм, потім продовжували спускатися у велику западину обох озер, удосвіта були в проміжку між ними і годині о дев'ятій ранку зупинилися на березі невеликого потоку брудножовтої води, облямованого кущами тамариску та тростями тростини. Палива — засохлих кущів тамариску на піщаних горбах в стороні від русла було досить; тростина, ще зелена, давала досить корму, але вода, хоч і прісна, була так переповнена жовтим мулом, що нам довелося зробити фільтр з чистої хусточки, щоб добути лише стерпну щодо чистоти воду для чаю і супу.

Наші хлопчики, сидячи на в'юках, чудово виспались вночі, тому вони на стоянці зразу ж після чаю пішли пасти тварин, а ми з Лобсином лягли в наметі спати, довіривши собачці стерегти весь стан.

Тепер нам треба було знайти монголів, довідатись у них, де ставка їхнього князя, відвідати останнього, щоб розпродати товари, з'ясувати точно, де розташовані руїни міста Хара-Хото, і чи можна вести розкопки. Шукати монголів уночі в незнайомій місцевості не було рації; отже, підпадала потреба в нічних переходах, і ми могли вирушити на розшуки вдень.

Години через дві пополудні ми, виспавшись, заходилися готувати обід, для якого було ще м'ясо хара-сульти. Рлитом собачка загавкав, долинули голоси, і до намету під'їхало двоє монголів, привіталися, звичайно, спішились І присіли коло нашого багаття, на якому вже висів казан з супом. Почалися звичайні розпитування, і ми, задовольнивши їх цікавість, дізналися, що ріка, біля якої ми стоїмо, називається Іхе-Гол і впадає в озеро Сого-Нур, вода якого не дуже солона, — верблюд п'є її, кінь нехотя, — тому що навесні з нього утворюється невеликий стік в озеро Гашїун-Нур — найголовніше і найбільше, тобто вода почасти освіжається. Ставка князя — на березі Іхе-Голу, не так далеко, за день легко можна доїхати. Руїни Хара-Хото знаходяться серед пісків на схід від Іхе-Голу, на відстані одного переходу від ставки князя; там близько води немає. Колись, коли в місті ще жили люди, вода була, туди протікав крайній східний рукав Едзін-Голу — Кундулен-Гол. Монголи бояться їздити до міських руїн: нечисті духи живуть там.

Гості довго сиділи у нас; довелося почастувати їх обідом та чаєм, зате ми дізналися, що народ на Едзін-Голі не такий бідний, як про нього говорили, але князь дуже скупий і оббирає своїх підданих. Товари привозять їм китайські купці з Ганьчжоу пізньої осені, коли худоба нагулялась за літо і є також вовна та шкури для обміну.

Здивували нас монголи повідомленням, що в Сого-Нурі водиться навіть риба з червоними плавцями, як у карася. Монголи її не ловлять і не їдять, але взимку приїжджають китайці з міста Момін, ловлять її сітями з-під льоду і везуть морожену додому.

Перед заходом сонця гості поїхали — їхні юрти стояли вище по ріці, звідки вони і помітили на паші наших верблюдів і, зрозуміло, поїхали розвідати, що за народ з'явився на їхній землі, побалакати, почути всяких новин.

Вночі, пригнавши тварин до намету, ми по черзі вартували. Хоч монголи Едзін-Голу були такі ж самі торгоути, як Лобсин, але ніхто не міг бути певен, що вночі вони не спробують пограбувати приїжджих, перш ніж останні дістануться до ставки князя і, так би мовити, під його захист як гості. Але ніч минула спокійно, і вранці один з учорашніх монголів приїхав до нас, щоб показати прямий шлях до ставки князя. Це було не зайве, бо рукав Іхе-Гол місцями робив закрути, які можна було спрямляти, а місцевість по його берегах являла собою численні піщані горби, зарості тамариску та саксаулу, подекуди чию; по них пролягало багато стежок, і без провідника легко можна було збитися з прямого шляху.

По такій нерівній і порослій місцевості ми їхали годин з п'ять; потім горби стали низенькі і рідкі, дерева і великі кущі «зникли, жмутки чию були обгризені — ми наближалися до ставки князя. Наш провідник поїхав уперед, щоб попередити про наше прибуття. Незабаром ми побачили чотири добрі юрти одну коло одної і трохи віддалік ще одну. Провідник повернувся до нас і повів нас до цієї юрти, яку князь звелів поставити для приїжджих. Як виявилось, наші вчорашні гості вже встигли повідомити свого князя про чужоземців.

В юрті було, звичайно, зручніше, ніж у наметі; ми поскладали в ній всі тюки з товаром. Коли ми розвантажились, я і Лобсин почистились, одягли нові халати і пішли до князя, залишивши речі і тварин під наглядом хлопчиків.

Князь прийняв нас у парадній чистій юрті з білих повстин і з килимовими дверима. Долівка була застлана килимами, привезеними з Хотана в Сіньцзяні, як це видно з їх кольорів і візерунків. Князь сидів на невеликому підвищенні — товстій килимовій подушці; це був юнак років вісімнадцяти-двадцяти, не більше, добре вгодований, рум'яний, на голові китайський капелюх з голубою скляною прозорою кулькою, що вказувало на порівняно невисокий його чин. Коло нього на килимі сидів старенький лама з поморщеним обличчям і великими китайськими окулярами — певно, радник молодого князя і колишній його учитель.

Після поклонів до пояса, як належало у монгольських шипів для гостей, не підлеглих їм, ми піднесли князеві великий шовковий хадак (довгу хусточку), ламі — трохи менший, і подарунки: бінокль, годинник-будильник та іграшку-калейдоскоп, які я зберігав для такої нагоди. Нас посадовили на плоскі подушки навпроти князя, поставили коло нас низенький столик і подали всім чай в китайських чашках з кришками. Біля дверей поставили кілька монголів.

Після звичайних запитань про здоров'я худоби і людей, благополучну дорогу князь спитав про мету нашого відвідання. Я розповів, що давно вже торгую російською мануфактурою в Монголії, побував у Кобдо, Улясутаї, Урумчі, в багатьох монастирях і, нарешті, вирішив відвідати кочовища торгоутів на Едзін-Голі.

— Мої монголи бідні, — попередив князь, — і я теж небагатий чоловік, і ви тут продасте небагато. А шлях на Едзін-Гол — довгий і важкий, і ви, звичайно, захочете взяти добру ціну за ваші товари.

Я роз'яснив, що приїхав у його володіння також з метою подивитися на стародавнє місто Хара-Хото, покопатися в руїнах, ї, якщо я знайду там інтересні речі, не окупить мені дорогу і слабий збут краму.

— А які речі ти особливо шукаєш у стародавньому місті? Звичайно, золоті монети, коштовне каміння — намисто, браслети, сережки та інші дорогі жіночі прикраси! — вигукнув князь, перезирнувшись з ламою. — Такі речі люди вже не раз шукали в Хара-Хото, однак знаходили дуже і дуже рідко, здебільшого поверталися з пустими руками, затративши багато праці на розкопки. Це я чув від мого батька і старих людей.

— Мене більш за все цікавлять старі друковані книги І рукописи тібетські, тангутські та китайські, — заявив я, — так само старі картини на шовковій тканині, малюнки богів на стінах, зображення їх з каменю, глини та металу. Ці речі у мене купують вчені люди, які вивчають стародавні вірування і життя давніх людей.

Я розповів князеві про російські музеї ї бібліотеки, про експедиції Академії наук на руїни Каракоруму на ріці Орхон, про німецького вченого, який розкопував руїни в Турфані. Це зацікавило князя, і він сказав, що такі речі ми, можливо, знайдемо в Хара-Хотс, але тому що ми ними торгуємо самі, то правильно буде, коли заплатимо йому за право їх вивозу з Едзін-Голу.

Після досить тривалої розмови князь погодився дати нам провідника в Хара-Хото і право розкопування, за що я повинен був передати йому верблюжий в'юк мануфактури безплатно, а решту краму, скільки він захоче купити, продати йому із знижкою залежно від цінності речей, які ми добудемо розкопками. Князь заявив, що золоті монети і коштовне каміння неважко оцінити як слід, а книги, посуд, бурханів він розцінюватиме нам недорого.

Довелося погодитись на ці умови, бо ми цілком були в руках князя і могли дістати доступ до Хара-Хото лише при його допомозі. Адже, власне кажучи, він міг забрати весь наш крам безплатно, а нас просто вигнати з своїх володінь.

Коли ми сторгувалися, лама порадив поїхати до Хара-Хото з самими тільки верблюдами, залишивши коней у князя.

— Кожний кінь п'є води стільки, скільки п'ють чотири чоловіка, — заявив лама. — В Хара-Хото води немає, і доведеться вам привозити її туди для себе здалека. Верблюди будуть ходити один раз на три дні до ріки за водою для вас і при цьому самі нап'ються досхочу.

Ця порада була правильною, і ми вирішили виступиш наступного дня на верблюдах, залишивши весь крам у відведеній нам юрті, а коней — в табуні князя. Це гарантувало наше повернення до нього для розрахунку за товари по результатах розкопок.

Наступного дня ми виїхали вчотирьох у супроводі монгола, який знав дорогу в Хара-Хото; він поїхав на князівському верблюді. Везли з собою воду в своїх бочонках і в другій парі, яку взяли у князя, а також лопати, кайло, намет, запас сухарів, баурсаків, борошна, крупи, масла, чаю на два тижні. Як живу провізію погнали з собою чотирьох баранів. Для вивозу викопаних речей князь дав нам кілька великих кошелів, сплетених з шелюжної лози, а для упаковки їх у мене були згорток китайського обгорткового паперу та сувій коленкору нижчої якості. Кошелі монголи виготовляли для китайців, що взимку приїжджали за рибою на Сого-Нур; у кошелях вони вивозили мерзлу рибу. Якби не ця. щаслива обставина, нам довелося б книги і речі, добуті під час розкопок, вивозити в звичайних мішках. Довелося взяти з собою також мішки, бо кошелів вистачило лише для геми верблюдів. У кошелях і мішках ми везли, крім харчу, одяг та інструменти, а також жмутки свіжої тростини для верблюдів, бо паша коло Хара-Хото, за словами монголів, була дуже бідна.

ІНавпроти ставки ми перейшли бродом через Іхе-Гол, який був тут неширокий, всього 6–7 сажнів, і неглибокий — до коліна верблюда; але дно було досить грузьке, мулисте, а вода — густа і бура, як кофе з молоком. У ставці воду для пиття брали не з ріки, а з колодязя в наносах; просочуючись крізь них, річкова вода ставала майже безколірною. За бродом ми пішли майже навпростець на південь по горбистих пісках з бідною рослинністю, що пояснювалось сусідством ставки, якій потрібно було багато палива. Чим далі від неї кущі ставали більшими, з'явилися дерева тамариску і саксаулу. До Хара-Хото від ріки йшли майже п'ять годин, нарешті проминули колишнє русло останнього східного рукава Едзін-Голу, яке було не ширше від Іхе-Голу. По руслу валялися сухі стовбури дерев, присипані піском. Коли ми вже наближалися до нього, то вдалині побачили мури Хара-Хото з окремими баштами; і мури, і башти досить сильно потерпіли від дощів, вітрів, морозів і спеки. Зубці на мурах майже зникли, башти заокруглені. З-за муру видні-лися високі субургани, теж дуже звітрілі. Субургани, схожі на башти, що звужуються догори, ми зустріли також біля самої дороги, коли ще не доїхали до колишнього русла. Північний мур міста в різних місцях був засипаний піском аж до гребеня, тому ми легко піднялися на нього і по піщаному-таки укосу спустилися всередину Хара-Хото.

^{Ми вдалині побачили мури Хара-Хото з окремими баштами.}

Вибравши більш рівний майданчик серед міста, ми під захистом стіни якогось будинку влаштували свій стан, нап'яли намети, склали речі, бочонки з водою прикрили мішками від сонця і від верблюдів, які могли їх перекинути.

У місті всюди були плоскі піщані горби, наметені під захистом решток стін будинків і подекуди порослі травою та кущами; проте і корму, і палива було мало. Доручивши хлопчикам кип'ятити чай, ми втрьох обійшли руїни для загального огляду.

Мури, що мали заввишки 3–4 сажні і завтовшки 2–3 сажні внизу і 1–1 1/2 сажня вгорі, облямовували прямокутник, завдовжки з заходу на схід в 200 сажнів і завширшки з півночі на південь в 180 сажнів, у якому розміщувалась внутрішня частина міста. Видно було поздовжні і поперечні вулиці, вздовж яких простяглися руїни глинобитних будинків у вигляді стін або плоских горбів. В останніх ще збереглися рештки плоских дахів із соломи, мат і дерев'яних кроков з підпірками, критих глиною і більш або менш засипаних піском. Подекуди зводились субургани і рештки більш високих та великих будинків, але теж глинобитних, і фундаменти храмів, складені з жовтої важкої випаленої цегли. Вулиці і середина будинків були засипані піском, різним сміттям, уламками цегли та черепками глиняного посуду. Поза міськими мурами також були субургани та руїни окремих будинків, особливо на західній і південній сторонах.

Повернувшись до наметів, ми пообідали, а потім хлопчики під моїм керівництвом склали загальний план міста, а Лобсин з ламою оглянули руїни поза міськими мурами. Цієї роботи нам вистачило до заходу сонця. Верблюди в цей час паслись серед руїн. На ніч ми повкладали їх в середині стін одного будинку з виходом лише в одну сторону, повз наші намети, так що вони не могли вийти, не потурбувавши нас.

Наступного дня ми почали розкопки. Для систематичного обстеження, на зразок того, яке німці провадили в Турфані, часу у нас не було, і ми вирішили копати навмання в різних частинах міста, розділившись на дві партії: я — з Очиром, Лобсин — з своїм сином. Лама допомагав то одній, то другій: адже його завданням було бачнти, що ми добуваємо.

Так ми пропрацювали два дні в ранку до вечора з невеликою перервою на обід. Погода була не жарка, тиха, небо хмарне, що сприяло роботі. Третього дня лама з сином Лобсина і всіма верблюдами вирушив найкоротшим шляхом до Іхе-Голу, щоб напоїти тварин, привезти нам води в бочонках і нарізати тростини. До ріки навпростець на захід, як виявилось, було близько десяти верст, тому, виїхавши зі сходом сонця о 7 годині, вони до полудня повернулись назад. Після цього за водою їздили через день.

Розкопки в різних місцях міста дали різноманітні предмети: бурхани буддійських божеств бронзові; численні «цаци» — глиняні випалені зображення цих божеств трьох видів; паперові китайські гроші (асигнації); книжки і рукописи китайські, тібетські, тангутські та персидські; черепки фарфорового і глиняного посуду, мідні китайські монети (чохи), металеві чашечки для жертвоприношень та куріння; зображення буддійських божеств фарбами на шовковій та полотняній тканині. Подібні зображення (фрески) на стінах храмів, звичайно, не можна було вивезти; з них Очир, який навчився у мене малювати кольоровими олівцями, зробив кілька непоганих зарисовок. Знайшли кілька золотих, легких монет грубої чеканки і десятків зо два срібних та мідних браслетів і сережок. Загалом всі наші верблюди були завантажені кошелями і мішками з цими предметами, але досить легко, отже, в разі потреби ми могли повезти на них ще частину нашої мануфактури, якщо не сторгуємося з князем та його монголами про продаж.

У мертвому місті ми пробули сімнадцять днів, тому що двічі під час нашого перебування розігрувалась така сильна піщана буря, яка налетіла з північного заходу, що неможливо було працювати на повітрі. Повітря було наповнене пилом і піском, ми ховалися в наметах, прикріпивши їх поли накиданими на них цеглинами та брилами глини. Залишатися далі на розкопках ми не могли — закінчилася вся провізія, включаючи і живу, а також дзерена, якого вдалося підстрелити серед руїн. Ставало холодно — починався листопад, треба було повертатися додому.

^{Нав'ючені верблюди серед руїн.}

На вісімнадцятий день надвечір ми прибули до ставки князя, а наступного дня розклали перед ним все добуте і тюки з мануфактурою. Цілий день загаяли на оцінку та переговори. З наших семи верблюжих в'юків, які ми привезли, один цілком пішов на плату за дозвіл розкопувати, а п'ять князь взяв із знижкою в 40 процентів, заплативши китайським сріблом. Останній в'юк ми виміняли його підданим на добру верблюдячу та овечу вовну, якої одержали два добрих в'юки. На все це пішло ще три дні, так що загалом ми пробули при ставці і в Хара-Хото три тижні.

Під час розмов з князем Лобсин розповів йому про своє плем'я монголів-торгоутів, батьківщиною яких також є долина Едзін-Голу і які пішли звідти разом з військами Чингіс-хана в його поході ХНІ століття на захід, а потім поселилися впереміжку з киргизами на степах Джунгарії. Лобсин спитав князя, коли саме його предки повернулися на свою батьківщину — на Едзін-Гол. Князь відповів, що це сталося 450 років тому і що він чув від свого батька скаргу, яка переходить з роду в рід, на те, що ті, хто влаштував це повернення на батьківщину, помилилися, бо вона своєю природою виявилась гіршою, ніж долина Кобу між Сауром та Семистаєм, де торгоутські князі осіли після походів з Чингіс-ханом. Лобсин розповідав князеві про гори Сауру, Семистаю, Барлику, Джаїру, про чудові літування на їх прохолодних висотах, Зручних зимів'ях в долинах і пристав до думки, що на Едзіні значно гірше: добрих літовок нема, весь рік проводять на берегах ріки, де багато комах, піщані бурі і природа значно бідніша.

Назад до Чугучака їхали понад місяць. Ми йшли здебільшого тією ж дорогою і без особливих пригод, тим-то описувати шлях немає рації. Скажу лише, що ми одного ринку після нічного переходу звернули до фортеці Чорного лами, щоб завезти йому обіцяні книги. На стук у вороги нам після переговорів відчинив старий монгол і сказав, що Чорний лама захопив у китайського каравану велику суму срібла, яку везли в Урумчі, і вирішив, що йому вистачить грошей для викупу брата і сестер. Тому в супроводі чотирьох своїх соратників він поїхав до Пекіна, а старого залишив стерегти фортецю на випадок, якщо грошей ие вистачить, щоб викупити всіх трьох дітей, і доведеться повернутися і продовжувати свій промисел. Верблюдицю, баранів і кіз залишив, щоб підтримати його існування.

Ми пробули дань у нього, залишили йому борошна і пшона, які взяли на Едзін-Голі для Чорного лами, і ввечері вирушили далі. Другу зупинку зробили поблизу Баркули на тому ж самому заїжджому дворі; тут я витратив решту паперових грошей на купівлю борошна, пшона, мо-мо для людей та гороху для коней. Остання дільніця нашого зворотного шляху була іншою. Ми пройшли в Гучен і звідти прямо через піски Гурбан-Тунгут до солончаків у пониззі ріки Хобук, поминувши більш довгий маршрут до Алтаю і по ріці Урунгу. Цей шлях був можливий тому, що настала зима, випадав сніг і ми могли обходитися без колодязів і джерел, користуючись снігом для себе і тварин; у пісках між Гученом і Хобуком є кілька великих безводних переходів, і через них ця дільниця шляху в теплу пору року неприступна.

Ми благополучно перейшли через піски до озера Айрик-Нур у пониззі ріки Дям повз місто Нечистих духів і долиною Мукуртай проїхали в Чугучак.

Все добуте в Хара-Хото я передав консулу, який відправив його в Академію наук і одержав за нього гроші; вони покрили мені всі збитки по мануфактурі з невеликим лишком. Це я вважав достатнім, бо займався розкопками не заради збагачення, а з самого лише інтересу. Від консула я дізнався також про причини загибелі міста Хара-Хото, які викладені в літературі.

Народний переказ про місто розповідає, що останній володар міста, богатир Хара-цзянь-цзюнь, вважаючи своє військо непереможним, збирався відібрати престол у китайського імператора. Тому китайський уряд вислав великий військовий загін. Цілий ряд боїв між ним і військами богатиря поблизу кордонів Алашанського князя в горах Шарцза закінчився невдало для військ богатиря. Китайські війська примусили їх відступити і, нарешті, сховатися в місті Хара-Хото, яке вони обложили. Не наважуючись іти на приступ, китайське військо задумало позбавити місто води. Ріка Едзін-Гол тоді текла навколо міста. Китайці загатили русло ріки мішками з піском і відвели ріку на захід. Кажуть, що цю загату й досі видно; вона має вигляд валу, в якому торгоути ще недавно знаходили рештки мішків.

Обложені після втрати води почали копати колодязь у північно-західному кутку міста, однак, хоч пройшли вже близько 80 чжанів (по 5 аршинів), на воду не натрапили. Богатир вирішив дати ворогам останній бій, але на випадок невдачі заздалегідь використав викопаний колодязь, поскидавши в нього все своє багатство — не менше 80 гарб, по 20-ЗО пудів у кожній, самого тільки срібла, не кажучи вже про інші коштовності. Потім умертвив двох своїх дружин, сина і дочку, щоб з них не поглумилися китайські офіцери, наказав пробити бреш у північному мурі поблизу місця схованих скарбів і через бреш на чолі свого війська напав на ворога. У сутичці його вбили, військо розгромили, ворог пограбував місто, але закопаних скарбів не знайшов. Кажуть, що вони й досі1 лежать у колодязі, хоч їх і розшукували китайці з сусідніх міст і з навколишніх місць монголи. Невдачу пояснюють тим, що богатир сам замовив місце. В це вірять ще й тому, що останнього разу шукачі скарбу відкрили-замість нього двох великих змій з червоною і зеленою лускою.

У цьому оповіданні неправдоподібне те, що обложені міщани не могли добути в колодязі води. Якщо раніше навколо міста протікала ріка, то більш імовірно, що в шарах наносного грунту, на якому стояло місто, була вода і навіть на невеликій глибині. Можливо, що ці колодязі скоро вичерпались. Так само неправдоподібно, що води не виявилось на глибині 400 аршинів, тобто 280 метрів. У великій долині з озерами й пониззям Едзін-Голу, у товщах наносів цієї ріки, певно, є ґрунтова вода на невеликій глибині, а глибше — артезіанська.

Треба сказати, що добуті нами старожитності XIII століття в Хара-Хото виявились дуже інтересними і вияснили багато деталей життя і побуту китайського міста на окраїні пустині, в якому побував італійський посланник Марко Поло. Але можна було спитати, заради чого люди заснували це місто в пониззі ріки Едзін-Гол, так далека на північ від культурної і населеної смуги Китаю, яка простягається вздовж усього північного підніжжя гірських пасом Куньлуню і Наньшаню, по якому проходив иідомий «шовковий шлях» і здавна відбувалося сухопутно сполучення між Північною Європою і Китаєм в середні віки, коли морські шляхи ще були погано вивчені і небезпечні. Можна сподіватися, що вивчення старожитносте, добутих нами в Хара-Хото, з'ясує умови існування цього міста і причини його заснування в місцевості, м икій немас ніяких красот І зручностей, а лише береги ріки з брудною водою, багатою на мул, з кущами шелюги, тамариску, тополь серед пустині, далеко від гір. Однак будь-яких корисних копалин ми поблизу цього міста не виявили.

Знайдені в місті паперові гроші, серед яких були асигнації років правління династії Юань, показали, що в роки 1280–1284 нашої ери місто ще існувало. Ця монгольська династія царювала в Китаї з 1280 по 1368 рік.