В нетрях Центральної Азії

СКАРБИ ХРАМУ ТИСЯЧІ БУДД ПОБЛИЗУ м. ДУНЬХУАН

Багаті результати нашої поїздки до мертвого міста, лцо в пониззі ріки Едзін-Гол, остаточно укріпили моє прагнення відшукувати руїни давніх міст і добувати скарби, які збереглися в них, рятуючи ці скарби від загибелі та розкрадання. Тому Лобсин, буваючи під час своїх поїздок в кочовищах киргизів і калмиків, постійно збирав у них відомості про руїни селищ і міст, я з'ясовував те ж саме в Чугучаці у китайських місцевих та приїжджих купців, а консул переглядав старі китайські географічні праці і літературу про Китай та Індію, яку одержував з посольства в Пекіні.

Наприкінці зими в мою лавку зайшов китайський купець, що прибув з м. Дуньхуан, що на крайньому заході провінції Ганьсу. Він мав їхати далі через Сибір до Москви і навіть за кордон шукати якихось особливих товарів, про які він вважав за краще зайвого не говорити, а тільки поцікавився, чи не займаюсь я їх збутом. Між іншим, в розмові він нагадав, що недалеко від м. Дуньхуан, більш відомого під назвою Сачжеу, у печерах передгір'їв хребта Алтинтаг стоїть велика буддійська кумирня, в якій нібито є тисяча статуй божеств. Лами цієї кумирні бідують, бо монгольського населення поблизу зовсім немає і храми приваблюють дуже мало відвідувачів і жертвувателів. Тому лами охоче продають богомольцям статуетки богів, які самі виліплюють з глини, а також старі буддійські книги, що збереглися з минулих часів, коли кумирня процвітала. Частина печер уже завалилась і неприступна. Він сказав, що купив там декілька буддійських творів і везе їх до Парижа, де є знавець санскритської літератури, який може оцінити значення цих книг.

Інтерес, який викликала у вчених невелика кількість старих книг, привезених нами з руїн Хара-Хото і відправлених в бібліотеку Академії наук, примусив мене взяти до уваги це повідомлення купця і поговорити потім про нього з консулом. Консул підтвердив, що існує храм з тисячею будд поблизу Сачжеу, відомий в китайській літературі, і порадив мені при нагоді відвідати його і зібрати більш докладні відомості. Незабаром після цього і Лобсин розмовляв з дуже старим монголом, що бував у молоді роки навіть у Лхасі, і теж чув від нього про храм з тисячею будд, який дуже уславився в старовину, а тепер його відвідують лише зрідка, бо знаходиться він дуже далеко в стороні від головних шляхів монгольських богомольців, що добираються на поклоніння як в монастирі Гумбум, Лабран на північній окраїні Тібету, так і в Лхасу. Колись, років сто і двісті тому, особливо в ті часи, коли в Джунгарії правив незалежний від Китаю хан, монголи цієї області, а також західної заалтайської частини Монголії йшли до Лхаси через Хамі і Сачжеу, і кумирня з тисячею будд на шляху цих богомольців була першою і найбільшою, розташованою, так би мовити, перед дверима Тібету. Біля неї каравани богомольців зупинялися для відпочинку і молилися богам про щасливий шлях через суворі нагір'я Тібету, де каравани нерідко зазнавали нападу тангутів і тібетців.

Я розповів про цю бесіду консулові, і він, розгорнувши переді мною карту Центральної Азії, показав наочно, що для Джунгарії і Західної Монголії шлях до Лхаси через Хамі і Сачжеу значно коротший, ніж шлях через Ллашань, Сінін, Кукунор і східний кут Цайдаму, яким ходять до Лхаси із Східної Монголії.

— Але в Західній Монголії і Джунгарії монголи й тепер ще живуть, — зауважив я. — Чому ж вони перестали ходити до Лхаси цим найкоротшим шляхом?

— У самій Монголії за останні сто-двісті років з'явилося досить багато нових монастирів, а в старих з'явилося більше гегенів, тобто переродженців Будди, які приваблюють богомольців. Через це кількість богомольців з Монголії у Лхасу взагалі зменшилась, а це пояснюється також зубожінням монголів взагалі, бо їх експлуатують вани, князі і китайські торговці, Щоб іти до Лхаси на богомілля, треба взяти з собою подарунки далай-ламі і всім кумирням Лхаси, харчі на багато місяців, верхових і в'ючних тварин. Рядовому монголові це вже не під силу, і більшість воліє краще молитися і жертвувати в найближчій до місця проживання кумирні або йти не так далеко-хоч би в Ургу, де багато кумирень і є геген, який вважається заступником далай-лами.

Так консул пояснив мені ймовірні причини зубожіння кумирні Тисячі будд на порозі Тібетського нагір'я.

Відомості про численні печери і зображенні божеств, а також про стару літературу, яку голодні лами охоче продавали бажаючим, дуже зацікавили мене, і я намітив відвідати Сачжеу і цю кумирню як завдання найближчих років. Лобсин підтримував мій інтерес до цієї кумирні та її багатств і якось навесні за чаєм, коли ми почали обговорювати питання, куди їхати цього року з торговим караваном, розмріявся.

— Знаєш, Хомо, — сказав він, — я часом думаю про подорож до Лхаси. Стільки різних місцевостей ми з тобою вже відвідали, і коли я під час зустрічей з різними монголами розповідаю про наші поїздки і пригоди, мене не раз уже запитували, чому я досі не побував у Лхасі, не оглянув чудові храми цієї столиці, не поклонився далай-ламі і не дістав його благословення, яке робить людину щасливою на все життя і приносить вічне блаженство.

— А хіба ти не щасливий без благословення далай-лами? — розсміявся я. — Живеш — не бідуєш, маєш добру дружину, дітей, юрти, багато худоби. Мандруєш, куди хочеш, бачиш нові місця, нових людей.

— І все-таки хочеться на власні очі побачити святого далай-ламу, його храми і місто, де живе багато тисяч лам і куди кожного року приходять на поклоніння люди з усіх країн, в яких шанують великого засновника нашої релігії.

— Ну, я з тобою туди не поїду! Надто це далеко ї важко, надто багато подарунків треба везти туди і коштів затратити на них і на довгу дорогу. А в дорозі ще нападуть тангути і пограбують, заберуть навіть в'ючних тварин, і тому до Лхаси якщо й доберешся, то з порожніми руками; до далай-лами і в храми тебе навіть не допустять.

=— Про Лхасу я поки тільки мрію, — заявив Лобсин, трохи засмучений моїми запереченнями. — Але цього року поведемо наш караван до цього Дуньхуана, побуваємо в печерах з тисячею будд, оглянемо їх, закупимо інтересних речей і книг. А у лам я розпитаю шлях до Лхаси, яким колись ходили прочани, що побували у тисячі будд.

Проти цього плану я не міг нічого сказати, бо інших планів на поточний рік у мене ще не було. А подорож до Дуньхуана давала можливість бачити нові місця, нових людей. Ми вирішили, що підемо найкоротшим шляхом по тракту до Урумчі, звідти до Турфана і Лукчуна знайомою дорогою, а далі вздовж Тянь-Шаню і через Хамійську пустиню новими місцями до підніжжя Алтинтагу. Час, який ще залишався до серпня, давав можливість вияснити у людей, що були в цих нових місцях, які товари підібрати для продажу населенню і ламам у кумирні Тисячі будд та для обміну у них на старі книги, картини, статуетки богів тощо.

І ось у половині серпня, споряджаючись у цю нову експедицію, я підібрав підходящі для лам кумирні Тисячі будд мануфактурні й дрібні залізні товари, не забув також товари, що можуть цікавити таранчів південного підніжжя Тянь-Шаню, через селища яких ми мали проходити. Лобсин прибув з верблюдами і кіньми, з запасами баурепку, сушених вершків, сиру з овечого молока, який в його сім'ї навчилися робити. Я додав сухарів, цукру, рідних круп і наприкінці серпня ми вдвох, мій вихованець Очир і старший син Лобсина, який дістав руське Ім'я Олег, рушили в путь. Дванадцять днів ми йшли великим трактом до Урумчі, не поспішаючи, потім ще чотири дні до оазису Лукчун дорогою, якою ми ще раніше просувалися з німцями, тому описувати цей шлях вдруге немає потреби. Зазначу лише, що їхали ми значно спокійніше, ніж того разу з німцями, і здебільшого ночували на волі в своєму наметі, а не на заїжджих дворах, де довелося б платити за фураж для нашого великого каравану.

З Лукчунського оазису можна було йти далі до Хамі двома дорогами: довша йшла через селища або міста Нічан і Чиктам на північний схід до підніжжя Тянь-Шаню і далі вздовж нього; це великий тракт Нань-лу із станціями для заміни коней, якими їдуть всі чиновники, а також їдуть вози І каравани з товарами. Більш коротка і пряма дорога іде просто на схід, вздовж південного краю великих пісків Кумтаг, і далі мимо озера Шонанор до Хамі. Ця дорога має чудну назву «Долини бісів» і колись була державним трактом із станціями, але потім була ліквідована, навіть заборонена, тому що небезпечно було проїжджати по ній.

Мене, звичайно, більше цікавила ця Долина бісів, однак, вирушаючи по ній з усім караваном, я рискував і тваринами, і товарами. Оскільки я мав на думці відвідати храм Тисячі будд як головне завдання експедиції цього року, було б нерозумно вести караван по Долині бісів. Через це я вирішив розділити його і відправити Лобсина і хлопців з верблюдами та вантажем обхідним шляхом, а самому, взявши провідника, ознайомитися з Долиною бісів.

Лобсин, зрозуміло, також хотів би пройти цією дорогою, але погодився зі мною, що вести весь караван по ній надто рисковано, коли зважити на ті розмови про неї, які ми чули від тараичіїв Лукчуну. Я обіцяв йому докладно розповісти про свої пригоди, і він, найнявши собі на допомогу провідника, повів разом з хлопчиками караван по тракту. А я, взявши двох запасних верблюдів, з легким вантажем поїхав до селища Дигай, що на східній окраїні Турфанської западини, де можна було знайти провідника в Долину бісів.

Вантаж моїх верблюдів складався з двох бочонків для запасу води, легкого намету найпростішої будови на двох чоловік, провіанту на тиждень, постелі і кожуха. Я поїхав на своєму коні і верблюдів вів на поводі. З Лукчунського оазису я пройшов на південний схід. Загальний вигляд Турфанської западини вже описаний в оповіданні про подорож з німцями.

Велика западина Турфан — Лукчуну являє собою чудове поєднання цілковитої пустині і густо населених квітучих оазисів у безпосередньому сусідстві. Пустиня займає більшу південну половину западини, в найглибшій частині якої лежить солоне озеро, оточене купинами солончаку. Від цієї південної частини на північ виступають ще смуги пустині в проміжках між оазисами, які розташовані вздовж річок, що витікають з розривів у гірських пасмах Булуектаг та Ямшинтаг і приносять сюди воду, яка вибивається з наносів південного підніжжя Тянь-Шаню, і вздовж кяризів, підземних каналів, виведених з цих наносів. В оазисах пишна рослинність — пірамідальні тополі, карагач, фруктові дерева, виноградники і поля, засіяні різними хлібами та бавовником. Турфан славиться своїми плантаціями, які дають найкращий сорт бавовни, і виноградниками з дрібним виноградом без кісточок, з якого готують дрібний зелений ізюм, відомий під назвою кишмиш. Бавовну та ізюм з Турфану вивозять навіть до Росії, і ізюм ми завжди купували в Чугучаку пізньої осені та зимою, коли його доставляли китайські купці, що займалися торгівлею з Росією через Кульджу, Чугучак і Зайсан.

Стежкою, що вилася поміж купинням солончаку, я і їхав годин п'ять-шість із садів Лукчуну до селища Дигай, Хоч була вже половина вересня (або навіть кінець його за новим стилем), але в Турфанській западині під 43° широти, яка являє собою найнижче місце. материка Азії, вдавлене на 100–150 метрів нижче рівня океану, було дуже душно. Розпечені сонцем бурі гіпсові купини, на яких зовсім не було рослинності, дихали жаром, і я зрадів, коли в селищі Дигай дістав можливість злізти з коня і сховатися в саклі таранчі, аксакала, тобто старшини, до якого заїхав.

Ми вже зазнали спеки Турфанської западини три роки тому під час розвідування з німцями старожитностсй коло Лукчуну, коли доводилося переривати роботу: з 10–11 години ранку до 4 години дня. Консул розповів мені, що ще наприкінці X століття посол китайського Імператора Тхай-цуна у своєму донесенні повідомляв про нестерпну літню спеку в Турфанській окрузі, від якої жителі цієї країни ховалися в підземеллях, а птахи під час спеки не можуть літати. Однак, після того як я пробув літо в цій окрузі на відкритому повітрі, мені здається, він дуже перебільшив спеку, щоб заслужити подяку імператора як винагороду за пережиті ним злигодні, Я не чув від жителів Лукчуну, що вони ховаються від спеки в підземеллях, яких взагалі в селищах немає. Можливо, що посол чув про кяризи; в цих підземних галереях, де тече вода, звичайно, значно прохолодніше і туди, може бути, які-небудь хворі спускаються в години спеки.

Селище Дигай, як виявилось, досить велике — з півсотні будинків на восьми кяризах, тобто штольнях, що виводять ґрунтову воду з наносів, про які я вже розповідав. Жителі вирощують прекрасні дині, якими славиться це селище, і я, звичайно, ласував ними, обговорюючи з аксакалом дальший шлях. Як виявилось, жителі займаються не тільки баштанництвом, вони ще чудові мисливці і промишляють у пустинному хребті Чолтаг, скелясті вершини якого заступають вид на південь. У цих горах, цілком безлюдних і бідних на воду, водяться дзерени і сайти, гірські барани (архари), козли (куку-ямани), а за ними, в пустинях між Чолтагом і Куруктагом, навіть дикі верблюди. Цю пустиню вважають найбільш труднодоступною, і жоден європейський мандрівник, як згодом розповів мені консул, в її межах ще не бував. Аксакал сказав мені, що на південній окраїні западини, недалеко від підніжжя Чолтагу і на південний захід від селища Дигай, знаходяться руїни міста Асса, дуже давнього, до якого, мабуть, колись добігала річка з Чолтагу. Западину на південь від Лукчуну іноді називають Асса по імені цього міста. Цю вказівку я записав собі на всякий випадок, вважаючи, що доведеться ще відвідати це місце.

^{В оазисах пишна рослинність — пірамідальні тополі, карагач, фруктові дерева…}

Аксакал допоміг мені знайти провідника з місцевих мисливців. Ще увечері прийшов до мене літній таранча, ї ми сторгувалися. Він обіцяв довести мене до озера Шонанор, до якого вважалось 200 верст, за чотири-п'ять днів, якщо не затримає сильна буря. Він попередив, що поїде на верблюді і що мій кінь може не витримати великих безводних переходів, незважаючи на запас води, який матимемо в бочонках, і додав, що треба взяти з собою для коня в'юк сухого клеверу, бо по дорозі підніжний корм тільки верблюдячий, та й то бідний. Ця пересторога трохи засмутила мене; однак не міг же я відмовитись від спроби пройти по дорозі, яка колись була казенним трактом, на якій були станції і якою возили навіть срібло в Урумчі, Кульджу і Кашгар.

Тому що було ще досить жарко, провідник запропонував виїхати наступного дня надвечір, іти до півночі, зробити невеликий привал години на три і потім продовжувати просування до пізнього ранку, щоб завершити перший великий перехід вздовж пісків Кумтаг.

Наступного дня після обіду прибув провідник із своїм верблюдом; аксакал забезпечив мене в'юком доброго сіна і люцерни. Ми напоїли своїх тварин, наповнили мої бочонки і вкрили їх сіном. Я сів на другого верблюда, який ніс легкий в'юк з легкого намету, постелі і харчів, щоб не стомлювати зразу свого коня.

Пішли з селища майже прямо на схід вздовж невеликого струмка, який виходив з підніжжя пустині Чол-тагу і біг кілька верст до селища. Спереду вже видно було жовті бархани пісків Кумтаг. Праворуч зводилося в невеликим похилом підніжжя Чолтагу. Ліворуч громадились бархани пісків, які ставали дедалі вищими і скоро закрили близький горизонт. Їх стрімкі підвітряні схили:» сипучого піску були обернені на захід і місцями піднімалися в два і три яруси один над одним. Рослинність незабаром зовсім зникла — почалася абсолютна пустиня, але дороге була рівна. День випав хоч і жаркий, але тихий і ясний, сонце поволі схилялося до заходу, і наш караван просувався розміреним кроком на схід.

Ми вирушили з селища близько п'ятої години дня ї відмахали шість з лишком годин з однією короткою зупинкою. Сонце зайшло, на південному сході визирнула добра половина місяця і освітила наш шлях, який, проте, важко було загубити, бо дві чи три стежки, пробиті верблюдами, певне, вже в ті далекі дні, коли дорогою ходили каравани, ще добре вирізнялися. Коли місяць почав заходити, ми зупинилися, зняли в'юки, поклали верблюдів на відпочинок, закип'ятили собі чаю, закусили; мій кінь одержав добрий оберемок люцерни, а верблюди дрімали, пережовуючи свою жуйку.

Поки ми чаювали, провідник розповів мені, що населення Дигая, а може й всього Лукчуну, переконане, що піски Кумтаг засипали якесь давнє місто за неповагу до божих заповідей. Місто було велике і язичницьке ї жителі розпутні, не визнавали ніяких родинних взаємин, брати женилися на сестрах, батьки на своїх дочках, У місті був лише один праведник, і йому вночі явився ангел і об'явив, що наступної ночі місто буде поховане під хмарою піску, яку принесе вітер як кару за розпутне життя мешканців міста. Ангел звелів праведникові взяти велику палицю, увіткнути в пісок і бігати навколо неї весь час, поки буде сипатися з неба пісок. Але палицю також засипатиме, тому треба час від часу її витягати, знову встромляти і бігати навколо, тоді пісок не засипле. Коли настала ніч, праведник виконав наказ ангела і бігав навколо палиці, поки з неба сипався пісок, раз у раз висмикуючи свою палицю. Коли розвиднилось, то там, де стояло місто, виявились величезні гори піску, а праведник залишився сам один із своєю палицею і, як кажуть, пішов у місто Аксу, де досі ще стоїть його могила, якій таранчі віддають шану. Місцевість, де було місто, і тепер ще називають Кетек-Шарі, тобто покаране місто.

За словами провідника, впоперек пісків Кумтаг ходити дуже важко; піски підносяться цілими горами на сто і більше розмахів, а під час сильних вітрів здіймаються хмарами. Рослинності на них майже ніякої немає. Тому що ми йшли не через піски, а по їх окраїні, стежкою, протоптаною вздовж хребта Чолтаг, я міг бачити при місячному світлі тільки високі горби піску, що залишалися в стороні, а на стежці лише місцями траплялися невеликі замети піску, що тяглися довгими пасмами. Не напинаючи намету, ми проспали години зо три або чотири, закривши обличчя хусткою, бо при слабких поривах вітру в повітрі носився пісок.

Прокинулись, як тільки показалися перші ознаки світанку, швидко зібралися і поїхали далі. Стежка потроху звертала на північний схід. Праворуч, як і раніш, простягались глинисті майданчики Чолтагу, а ліворуч здіймалися високі піщані горби Кумтагу. Так ми пройшли години зо дві з половиною, стало світло, потім з'явилося й сонце, але в якомусь жовтому серпанку без проміння, і я помітив, що місцевість починає змінюватися: піщані гори дрібнішають і мало-помалу поступаються місцем перед червонуватими глинистими майданчиками, горбами та довгими виступами. А разом з тим знявся вітер, і провідник порадив зупинитися на відпочинок, заявивши, що в Долині бісів удень майже постійно дме вітер, пісок засліплює очі і дуже важко йти проти вітру, тоді як уночі вітер часто слабшає.

Вітер дужчав, і для того, щоб трохи захиститися від нього, ми зайшли в улоговину, досить химерної форми, познімали в'юки, уклали верблюдів і дали їм та коневі по оберемку люцерни, поставили намет і лягли спати. Проспали мабуть до десятої години ранку, потім зігріли чаю, поснідали, коневі дали піввідра води і оберемок люцерни. Вітер дув поривами, то слабшаючи і майже затихаючи, то посилюючись, тим-то доводилося затуляти обличчя від піску, який він змітав з червоних горбів і невеличких пасом.

Коли сонце, що тьмяно світило крізь пилюку, почало заходити, ми, підкріпившись холодним м'ясом, чуреками і кількома ковтками чаю, зав'ючили верблюдів і поїхали далі на північний схід. Місцевість ставала дедалі більш нерівною: улоговини, то вузькі, схожі на глибокі вибоїни, то широкі чергувалися з зубцями, гребенями, рогами, часто дивовижних форм, складеними з червоного і буро-чорного твердого піску, в якому траплялися й дрібні камінці. Вітер, що надвечір послабшав, потроху зносив в цих скелястих виступів пісок. Чим далі йшла дорога, тим більш різноманітними ставали форми.

— Оце почалася Долина бісів, — сказав провідник. — Це нечисті сили бавляться тут, і коли вітер посилюється, вони виють, вищать, свистять, стогнуть, намагаючись налякати подорожніх, збити їх з шляху, засипати їм очі піском, звалити з ніг, вибити з сил і погубити.

Фантастичні форми скель, по яких, звиваючись, перетинаючи улоговини, йшла дорога, дійсно справляли враження чогось надприродного, а окремі кістки, черепи верблюдів та інших тварин і відполіровані піщинками до блиску цілі скелети їх, що зрідка траплялися, посилювали сумний вигляд місцевості, яка не мала хоч якої-небудь рослинності.

Коли зовсім стемніло і лише блідий місяць освітлював наш шлях, моторошне враження від пустині ще більше посилилось. Раз у раз виринали скелі якихось дивних форм та їх комбінації: то з погрожуючим пальцем, то затиснутий кулак, то потворна фігура з кривим носом, зяючою пащею, то зіщулена в грудку, згорблена крючком фігура. На наше щастя, вітер був слабий і завивання його серед нерівностей грунту не гнітило. Але можна було уявити собі, що робилося в цій Долині бісів під час сильного вітру, не кажучи вже про ураган, який примусив би людей і тварин протягом багатьох годин лежати і не ворушитися.

^{Раз у раз виринали скелі якихось дивних форм та їх комбінації.}

Коли місяць, спустившись, сховався за пильним повітрям, провідник зупинився, бо, мовляв, серед темряви в такій розчленованій місцевості дуже легко можна загубити дорогу і краще діждатися світанку. Ми вибрали найглибший видолинок серед виступів і гребенів, уклали верблюдів, залізли поміж тюки нашого багажу і, вкрившись халатами, поснули.

Така ж сама місцевість, то більш, то менш сильно розчленована улоговинами і химерними формами, продовжувалась ще дві доби. Провідник розповів мені, що ще хлопчиком він під час дунганського повстання взяв участь у втечі дітей та жінок таранчів з Хамі по Долині бісів до Лукчуну. Втеча була поспішна, без належних запасів, і багато хто загинув від спраги. Бурі до цього часу «відкопують» у долині скелети людей, частини одягу і взуття, сідла.

Як розповідають старі люди, старовинний шлях Долиною бісів закрили з повеління китайського імператора на початку XIX століття. З Пекіна в Кашгарію йшов караван, який віз казенне срібло під охороною війська і чиновників. Знялася сильна буря й розметала людей, тварин і все майно по пустині. Люди, яких послали на розшуки загиблих, не могли знайти нічого. Тоді з повеління богдихана всі станції на цій дорозі були зруйновані, колодязі завалені камінням, а дорога покарана — її бичували ціпами і били палицями, і було заборонено кому б то не було ходити по ній. Цієї заборони довго додержувались, і про існування дороги почали забувати. Але мало-помалу окремі сміливі люди — мисливці, шукаючи дичини, стали заходити все далі й далі по старій дорозі, і, нарешті, нею почали користуватися сміливці в осінні місяці, коли бурі бувають рідше, а в деяких колодязях з'являється вода; крім того, оскільки глибокий сніг випадає зрідка, цим шляхом можна проїхати і взимку.

На протязі трьох днів я ознайомився з тим, як страшенні бурі глибоко порили, поточили червоні породи, що виступають у Долині бісів, і тоді я зрозумів, чому її навивають також Сулк-ассар, що означає «фантастичне місто». Це було щось дивовижне, що важко навіть описати, і я подумав, що якби знайшовся художник, який захотів би зобразити всі форми цього міста, йому довелося б попрацювати багато днів, щоб нанести їх фарбами на папір, і багато хто позаздрив би йому.

Я забув ще сказати, що на протязі ночей, які ми провели в Долині бісів, я виразно чув віддалений гул дзвіночків, іноді немовби кінське іржання або ревіння ішака, а часом ніби віддалену музику. Провідник, якому я розповів про ці звуки, підтвердив, що і він чув їх, але сказав, що на них не слід звертати уваги. Досвідчений мисливець не слухає їх, тоді як недосвідчені, за його словами, іноді ходили з'ясувати причину цих звуків, які заманювали їх все далі і далі, поки обмануті люди не губили дорогу і не гинули, бо це співають і плачуть нечисті духи пустині. Я гадаю, що ці звуки створюються слабими поривами вітру в цій пустині, яка має такі різноманітні і складні форми поверхні.

Четвертого дня надвечір нас порадувала поява бідної рослинності. Різкий рельєф почав згладжуватися, видолинки, вивіяні вітрами, стали закінчуватися замкнутими улоговинами, на дні яких дощі створили гладкі блискучі майданчики глини, що їх називають хаками. Досить велике озеро Шонанор займало більш велику улоговину. Вода озера була солона, але в нього вливалася невелика річка Курук, де наші верблюди після трьох з лишнім днів посту могли цілком утолити свою спрагу. Тут уже почалися зарості хармику, очерету, а на озері плавали качки і турпани, певно з пролітних зграйок. На кущах я помітив саксаульну сойку, пустинну славку, чекана. За озером Шонанор, де почалася вже рослинність, всі дерева тограка, тобто різнолистої тополі, були похилені на південний схід, а сторона їх стовбурів, обернена на північний захід, не мала кори, яку, очевидно, здирають гнані вітром піщинки. Про силу вітру свідчить і похил стовбурів, який показує також, що панують бурі з північного заходу. Попадається багато покалічених мертвих дерев, стертих піском та галькою. Біля дороги траплялися пасма, складені з дрібної гальки і гравію, завбільшки до лісового горіха і до трьох аршинів заввишки. Ці пасма, очевидно, намело ураганами, і вони доводять силу останніх. Легко собі уявити, як мете буря, коли вона здатна перемітати по землі камінці завбільшки з лісовий горіх і навіть підкидати їх при сильних поривах до висоти людського обличчя.

Наступного дня, звернувши на північ, ми до полудня зустрілися з караваном Лобсина і зробили привал. Лобсин приїхав сюди не великим караванним шляхом з казенними станціями, а, розпитуючи у Пічані й Чиктамі, дізнався, що є більш коротка і пряма дорога без станцій, але цілком зручна для подорожніх, які не потребують притулку і мають запас хліба та фуражу. Він пройшов нею, вигравши один день в часі і досить багато у відстані.

Лобсин розповів, що після оазису Лукчуну, який простягнувся на кілька верст на схід вздовж ариків, виведених з ріки, караван вступив у долину між скелястими горами, які становлять продовження Ямшинтагу, та, піщаними горами Кумтаг. Він їхав по ній до селища Кичик, де Ямшинтаг низькими горбами відійшов у сторону. Поминули глиняну фортецю Пічан з китайським гарнізоном, не заходячи в неї. Ночували на околицях таранчинських селищ, купуючи зелений корм для тварин, бо паша була дуже бідна. Поминули селища Чиктам, Сарикамиш, Опур і Кара-Тюбе; з останнього звернули на південь, де і зустрілися зі мною.

Тому що Лобсин, обравши більш прямий шлях, залишив далеко в стороні місто Хамі, я вирішив продовжувати шлях «а схід вздовж північної окраїни Чолтагу до Виходу на великий тракт, що йде з Хамі в Сачжеу.

З'єднавшись з Лобсином, я, звичайно, відпустив провідника Ходжемета. Він поїхав назад не Долиною бісів, а тим шляхом, яким прийшов Лобсин, щоб на одержані від мене гроші купити дечого в Чиктамі. Ми ж ішли ще три дні прямо на схід, а потім звернули на південний схід через Хамійську пустиню. Але на цьому шляху до Сачжеу я не описуватиму пройдену місцевість так докладно, як у Долині бісів, бо вона була більш одноманітна,

Від автора. Охочий до пригод Кукушкін міг тільки відмітити частоту і надзвичайну силу бур на своєму шляху із западини Турфану — Лукчуну на схід, вздовж південного підніжжя Тянь-Шаню, про яку відомо також з описів мандрівників, але пояснити це явище не міг. Автор може заповнити цю прогалину, щоб задовольнити цікавість читачів.

Треба сказати, що Центральна Азія взагалі відзначається вітрами і бурями; вони зумовлені будовою поверхні цієї великої країни, що займає внутрішню частину материка Азії. Розглядаючи хорошу рельєфну карту Азії, можна легко помітити, що Центральна Азія загалом являє собою обширну западину, оточену майже з усіх сторін гірськими країнами: з півночі, де зливаються ріки Аргунь та Шилка і утворюють Амур, її облямовують гори Забайкалля, Східного і Західного Саяну та Алтаю, які підносяться місцями вище снігової лінії і тому несуть льодовики. На заході, вздовж границь Центральної Азії, простяглися гірські пасма та нагір'я Джунгарського Алатау, Тянь-Шаню і Паміро-Алаю. На півдні пасма Куньлуню, Наньшаню і Цзіньліншаню утворюють високий бар'єр, на південь від якого ще вище підносяться гори Тібету і Гімалаї. Тільки на сході нема такої суцільної і високої загороди. Тут на півночі до 44° простягається хребет В. Хінган, який підіймається лише до 1200–1800 метрів абсолютної висоти, а на південь від нього знаходяться не тільки високі пасма Шаньсійських гір; і вологе повітря з Тихого океану має найбільш вільний доступ в глиб Центральної Азії й приносить туди вологу, необхідну для рослинності.

Проте обширна западина Центральної Азії не рівна: її борознять в різних напрямах гірські пасма та нагір'я — на півночі Кентей і Хангай, трохи далі на південь — Монгольський і Гобійський Алтай, ще далі на південь пасма Східного Тянь-Шаню, Куруктагу, Бейшаню, Алашанського хребта та Іншаню і, крім того, численні пасма гір та горбів різної висоти. Але загалом значні площі Центральної Азії опускаються до висоти 1200 ї навіть 600–800 метрів над рівнем моря, підносячись в окремих пасмах до 1800–2000 метрів, зрідка до 4000–5000 метрів, і знижуючись до 300–400 метрів у Джунгарії, Ордосі, Тарімському басейні, а в Турфанській западині навіть до 100–150 метрів нижче рівня океану.

Відкриття такої глибокої западини біля південного підніжжя Східного Тянь-Шаню виявилось несподіваним і було зроблене російськими експедиціями Пєвцова і Грумм-Гржимайла в 1890–1891 роках, потверджене наступними дослідженнями і пояснює нам також існування Долини бісів. Але тому що Центральна Азія загалом, як сказано вище, являє собою обширну западину материка, яка з усіх сторін оточена більш значними висотами, тобто опуклостями суші, то не дивно, що в западину з' цих висот ринуть потоки більш холодного повітря і що Центральна Азія загалом відзначається частими і сильними вітрами і має неспокійний клімат. У Центральній Азії рідко коли буває тихо, особливо вдень. Зі сходом сонця прокидається і вітер, дме, поступово посилюючись до полудня, цілий день і стихає лише після заходу сонця, та й то не завжди. А сильні вітри, що переходять у бурі, бувають восени, особливо ж взимку і нерідко навесні і тільки влітку не так набридають мандрівникові. Сильні вітри, що переходять у пилові бурі, взагалі характерні для клімату цієї країни, а деякі області її особливо відомі щодо цього. Саме такими є області по південному підніжжю Східного Тянь-Шаню і Прикордонна Джунгарія. Першій з них слід відвести перше місце, що цілком пояснюється її рельєфом.

Ми вже знаємо, що в Турфанській западині поверхня землі вдавлена плоскою ямою до 50-100 метрів нижче рівня океану на площі близько 90 кілометрів зі сходу на південний захід і приблизно 40–50 кілометрів з півночі на південь, тобто близько 4000 квадратних кілометрів, і являє собою плоску пустиню, в яку вузькими стрічками заходять оазиси вздовж річок, що течуть з Тянь-Шаню. З півночі западину обмежовують невисокі, але зовсім голі скелясті гірські пасма Туектаг, Ямшинтаг та інші, обернені до западини стрімкими схилами, порізані ярами та балками, на яких немає рослинності, тим-то на них скрізь видно гірські породи — пісковики, сланці. На північ від цих пасом до під. — ніжжя Тянь-Шаню піднімається пустиня, усипана галькою, в якій дуже швидко зникають річки, що течуть із снігів хребта. Вода, що пішла в товщі галечника, з'являється знову біля північного підніжжя голих пасом Туектаг, Ямшинтаг, утворюючи річки, які проривають ці пасма ущелинами і живлять оазиси Турфану та Лукчуну.

Можна собі уявити, як галечна пустиня підніжжя Тянь-Шаню і дна западини розпікається в ясні дні, яких там багато. А на сході западину замикають піски Кумтаг, що займають площу близько 50 кілометрів у довжину і 20–30 кілометрів у ширину; вони утворюють бархани висотою до 40–50 метрів, на яких майже немає рослинності.

На півночі, на відстані приблизно 40–50 кілометрі» під краю западини, підносяться скелясті гори Тянь-Шаню, які увінчані снігами і досягають 4500–5000 метрів абсолютної висоти, а на півдні западину обмежовують невисокі пасма хребта Чолтаг, на яких майже нічого не росте. Загалом виходить простягнута вздовж Тянь-Шаню плоска яма, майже гола, яку дуже нагріває сонце, щось ніби велетенська жаровня. Тут і створились такі контрасти висоти і нагрівання, що вони мусять викликати сильну тягу повітря на схід вздовж по западині і тягу, яка поступово зростає з заходу на схід 1 являє собою бурі Долини бісів. Ці бурі і створили на схід від пісків Кумтаг у порівняно неміцних гірських породах різних третинних, крейдяних і юрських пісковиків та конгломератів, що тут виступають, ті різноманітні форми вивітрювання і розвіювання, які спостерігали мандрівники. Проте ніхто цього докладно не описав, можливо, тому, що в буряну погоду, коли вітер збиває з ніг, а пил засліплює очі, дивитися і записувати, рисувати або фотографувати дуже важко. А коли судити по тих різноманітних формах, які я бачив в еоловому місті Орху на ріці Дям і Джунгарії, то в Долині бісів вони мусять бути ще більш своєрідними і різноманітними.

Експедиції Козлова і Роборовського в своїх звітах давали про Долину бісів такі самі скудні відомості, які наводить в описі маршруту Кукушкін. На доповнення до них наведу ще те, про що повідомив Г. Є. Грумм-Гржимайло, мабуть, на підставі розмов з людьми.

На станції Киркортун, розташованій на великому тракті з Лукчуну в Хамі, за великим селищем Чиктам, поблизу багатого на воду джерела сходяться два шляхи з Хамі — колісний навкружний і в'ючний прямий. Останнім зрідка їздять на колесах і розповідають про нього так: коли в Киркортуні ледве відчувається вітер зі сходу, там, в ущелинах, по яких біжить ця дорога, лютує справжня буря, і ніхто не спроможний встояти на ногах, навіть гарби перекидає і відносить на десятки кроків. Однак головна небезпека цього шляху не звідси: уклав ішаків і верблюдів, сховався як-небудь сам серед речей і — затихла погода — знову продовжуй свій шлях. Небезпека загрожує зверху, з боку гір, з яких вітер зриває і несе щебінь, часом такими масами, що здається, ніби йде камінний дощ. Тоді шум і гуркіт заглушують ревіння верблюдів і крики людини і наводять жах навіть на бувалих людей.

На доповнення до цих відомостей наведу ще ті, які можна виявити в китайських творах.

Чернець Іакінф Бічурин, який провів багато років у Китаї, вивчаючи стару літературу, наводить китайський опис ураганів у місцевості на схід від міста Ні-чана: три станції — Саньцзянфан, Шисаньцзянфан і Буїнтай — суть місця ураганів. Вітер завжди зривається з боку північного заходу. Перед вітром чути глухий шум, наче перед землетрусом. Минає якась мить, і налітає вітер, зриває дахи з будинків, наповняє повітря каменями завбільшки з яйце, перекидає найважчі вози і розносить речі, що вивалилися з них, нарешті, відносить і вози. Людей і худобу, коли їх захоплює буря, заносить так далеко, що й слідів їх не знайдеш. Такі вітри найчастіше бувають навесні і влітку, а восени і взимку лише зрідка. В горах зелені плоско-продовгасті камені, схожі на яшму, гнані вітром, видають звук, подібний до металічного. Піщане каміння, занесене ураганом на гори, завжди лежить безладними чудернацькими купами і ніколи не утворює горбів. Якщо ранок над північними і південними горами ясний і чистий, — того дня не буває вітру, а якщо похмурий туман мало-помалу сховає гори, — того дня неодмінно буде сильний вітер і не слід вирушати в дорогу. Ця місцевість і є Долина бісів («Вань-янь-де», Опис Джунгарії, стор. 229).

На закінчення можна навести загальні дані. про Турфанську западину та особливості її клімату на підставі спостережень станції, влаштованої експедицією Роборовського поблизу міста Лукчуна, яка діяла два роки, з жовтня 1893 по вересень 1895 року.

Западина має близько 150 верст завдовжки і близько 70 верст завширшки; з півночі її обмежовують південні передгір'я. Тянь-Шаню, з півдня — невисокий кряж Чолтаг, зі сходу — піски Кумтаг. Западина являє собою лесово-солончакову, а в середині болотисту місцевість, подекуди порослу очеретами, почасти тамариском. Окраїни зрошуються річками з Тянь-Шаню і кяризами, виведеними з підніжжя гір. Метеорологічні спостереження станції Лукчун показали, що річний хід тиску дорівнює майже 30 міліметрам; ця величина, мабуть, крайня для всієї земної кулі. Температура літніх місяців дуже велика, в середньому для липня вона прирівнюється до Сахари, гранична висока в 48°— також найбільша для всієї Азії (на сонці 64°). Ця западина становить також крайність щодо сухості і бідності на опади. Кількість ясних днів — 147 перевищує крайню можливу межу ліній карти Шенрока (100–140), а кількість похмурних днів — 20 — становить нижню можливу межу (40–20).

З таблиці спостережень видно, що середній тиск взимку — 780, влітку — 762, тобто взимку найбільший, як і по всій Центральній Азії, а влітку найменший.

Вітри переважають східні і західні, але сила їх невелика, найбільша — в квітні, травні і липні. Температура взимку спадає до —13, —15°, зрідка до —20°, а влітку тримається +35–40° і до 48°. Морозних днів протягом року 130–140.

Після цього відступу, який інші читачі можуть обминути, якщо Долина бісів здалася їм мало інтересною, повернемось до викладу щоденника Кукушкіна про подорож на схід від місця його зустрічі з головною частиною каравану, трохи на схід від озера Шонанор.

Перші три дні ми йшли вгору долиною річки Курук-Гол, яка витікає з снігів Карликтагу, тобто тієї вічно снігової групи, яка підноситься над крайньою східною ділянкою Тянь-Шаню. Курук-Гол тече на південь, зрошує великий оазис Хамі, в якому розташоване місто Хамі — столиця східної частини Сіньцзяню, де живуть і таранчинський (мусульманський) ван, і китайський амбань. Верст за 20 нижче від міста річка круто звертає на захід вниз по долині, що простягається вздовж північного підніжжя хребта Чолтаг, про який ми вже не раз згадували, обходячи оазис Лукчун і Долину бісів. Ця річка дає зрошення долині. Тому ми зустрічали на своєму шляху від озера Шонанор, в яке річка впадає, селища таранчів, розташовані то густіше, то рідше, а в проміжках зарості очерету (де річка навесні заливає дно долини), тамариску, тополь. На південь весь час простягалися висоти Чолтагу, які підіймалися від дна долини положистим схилом, порізаним численними ярами та балками, і місцями увінчані плоскими скелястими вершинами. Це продовжувалась Долина бісів, пустинна, безводна, яку відвідують лише мисливці, шукаючи антилоп і диких верблюдів, що живуть ще там в горах Чолтагу і Куруктагу.

Далі ми звернули на південний схід і південь-пів-денний схід, всього йшли 260 верст до ріки Сулехе, єдиної на цьому шляху через Хамійську пустиню (остання на заході являє собою скелясті пасма Чолтаг і Куруктаг, а на сході — подібні ж пасма, що називаються вже Бейшань, тобто північні гори, на протилежність пасмам Наньшань, тобто південним горам, розташованим на південь від ріки Сулехе та оазисів Сачжеу, Юйминь ї (Іучжоу. По суті Чолтаг, Куруктаг і Бейшань — це одна і та сама гірська країна, що простяглася з заходу на схід між Тянь-Шанем на півночі і Наньшанем на півдні, її умовною межею на сході вважають течію ріки Едзін-Гол, яка тече з Наньшаню на північ і впадає в озера Сого-Нур і Гашіун. У цих пасмах високих вершин немає, вони досягають 1600–2000 метрів абсолютної висоти, а в долині ріки Сулехе абсолютні висоти спадають уже до 1000–1200 метрів).

На протязі перших 150 верст шляху через Хамійську пустиню можна було помітити, що місцевість загалом підвищується, але нерівномірно і повільно, місцями навіть непомітно; вона являє собою то рівну голу пустиню, вистелену галькою, то порослу скудними кущами саксаулу, тамариску, ефедри, хармику. Подекуди в западинах, де могла затриматися дощова або снігова вода, попадалися зарості очерету, що давало можливість нашим верблюдам і коням на ходу підживлюватись; тим-то місця наших ночівель далеко не завжди були багаті на пашу, хоч ми вибирали для ночівлі ті місця, де корм був кращий, і зупинялися навіть раніше, якщо траплялися місця з кращим кормом. Часто попадалися великі площі, засипані товстим шаром щебеню і, звичайно, неродючі.

Далі місцевість стала більш нерівною, дорога йшла по кам'янистих горбах, огинаючи, стрімкі гірки, на яких часто виступали товсті пласти якихось сланців. Зустрічалися сухі русла з заростями очерету, ще зеленого, тоді як в інших місцях він був уже посохлий. Майже щодня ми бачили то праворуч, то ліворуч кількох диких верблюдів, які, помітивши наш караван, дуже швидко відбігали якнайдалі і, очевидно, були знайомі з людиною. На півночі ще довго видно було Карликтаг з його сніговою шапкою, що часом зовсім зникала в імлі, коли повітря ставало пильне. Але потім його заступили зубчасті скелі і схили Чолтагу. На п'ятий день довгого безводного переходу з заходу налетіла буря і хребет Чолтаг порадував нас випадінням снігу. Сніг падав досить густо близько півгодини, і цього було досить, щоб не тільки наші тварини, хапаючи на льоту пластівці або підбираючи їх з кущів полину і хармику, утоляли свою спрагу, але й ми самі змогли набрати снігу у велику клейонку, яку ми мали в запасі для такого випадку.

Слід зазначити, що через Чолтаг проходять дві дороги — одна трактова, з невеликими станціями, на яких тримали верблюдів і коней для проїжджих китайських чиновників, що мають право на перемінних коней. По цій дорозі навіть видно було стовпи телеграфу з трьома дротами, нерідко криві або похилені в ту чи іншу сторону. Це був тракт з міста Хамі в місто Аньсі, який недалеко за станцією Куфі почав відхилятися на схід і зник з» виду. На його станціях ми не зупинялись, бо не мали права на це і нам довелося б дорого платити за привезений здалека корм для тварин.

Друга дорога — караванна — за станцією Куфі відокремлюється від першої і йде прямо на південь до міста Сачжеу; на ній станції немає. По цій дорозі на останніх 150–160 верстах похил місцевості загалом став зворотний — на південь. Ми перетяли довгу ущелину кам'яного хребта, мабуть Куруктагу, надзвичайно пустинного і дикого, з сірим, чорним і білим камінням, яке стирчало в різні сторони, наче луска якихось дивовижних страховищ. За цією ущелиною гори почали розступатися в обидві сторони, але загалом ми ще більше одного переходу йшли серед горбів з дуже бідною рослинністю, потім обминули велике очеретяне урочище, місцями з сухими руслами і червоним глинистим грунтом, за ним — колодязь, зруйновану фанзу та маленьку кумирню і піднялися вузькою долиною в широку ущелину, якою перевалили через головне пасмо Куруктагу і просувалися ще цілий день по горах.

Коли ми спустилися з цих гір, рослинність стала багатшою, траплялося багато верблюдячих слідів, зустрічалися антилопи, зайці, сороки, ворони. Хамійська пустиня кінчалася, і вдалині на півдні вже видно було гірські вершини Наньшаню, що зникали в хмарах. Теплішало, і ми, нарешті, зупинилися в обширних заростях очерету, що облямовував русло і розливи ріки Сулехе, яка тече з. Наньшаню. Ця ріка круто звертає на захід, тече повз міста Юйминь та Аньсі і потім, ще далі на заході, впадає в озеро Хара-Нур, або Халачі.

У заростях цієї ріки ми зупинились, зробили днівки, щоб після бідних кормів і великих переходів через пустиню дати всім спочинок. Тут виявилось багато фазанів, і я успішно — полював. Ці зарості становили північну окраїну великої западини верст на 30–35 у поперечнику, яка відокремлює південне підніжжя Куруктагу від північного пасма Алтинтагу. У цій западині ми далі натрапили на ріку Данхе, яка теж тече з Алтинтагу і потім звертає на захід. Все ще йшли очерети, зарості різних кущів, тополеві гаї, яким на зміну приходили площі сірих солончаків, по яких то густіше, то рідше розкидані горби з кущами тамариску, голі ділянки гладеньких і блискучих такирів та в безладді розкидані фанзи й орні землі китайських селищ.

Наші верблюди раз у раз на ходу зривали кущики колючки, своєї улюбленої закуски, яка дістала назву верблюдячої колючки[11], і відправляли її в пащу, корінцем наперед; при цьому положенні довгі та гнучкі колючки лягають вістрям наперед і не впиваються в глотку та горло. А тут-таки на полях китайських селян часто видно було фазанів, що бродили собі спокійно, наче свійські кури в багатому поміщицькому господарстві або на промисловій фермі. Наш собачка забігав з гавкотом назад і вперед, лякаючи фазанів, які перелітали з місця на місце. Самці голосно кахкали, злітаючи в повітря, і скликали за собою курей. За два дні переходу по цій западині я настріляв десятків чотири фазанів і ввечері довелося влаштувати примітивну коптильню, щоб заготовити на майбутнє здобичі; обидва хлопчики були зайняті тим, що общипували пір'я, і найдрібнішим пір'ям ми обновили вміст китайських валиків, що заміняли нам подушки.

Велика дорога в Сачжеу, який інакше називають Дуньхуан, часто губилася серед заростей і. полів, розгалужувалась, і нам доводилося розпитувати жителів, щоб не губити загального напряму шляху. Китайці були зайняті обмолотом різних злаків на зиму та для вивозу на схід в Ганьсу, бо западина, зрошувана відгалуженнями рік Данхе і Сулехе, вважається родючою і зручною для зрошування полів. Селяни, побачивши наших зав'ючеиих верблюдів, звичайно, почали розпитувати, куди і навіщо ми. Їдемо, і багато хто цікавився нашими товарами. Під час обох ночівель довелося розпаковувати один з тюків з різною мануфактурою, щоб задовольнити селян. Приходили також торговці — дрібні перекупники, але діставали відповідь, що наші товари призначені для храму Тисячі будд в Дуньхуані.

На місці першої ночівлі росло досить багато тополь, частково посохлих, і ми, звичайно, нарубали трохи дров для свого вогнища. Коли жителі сусіднього селища побачили, що ми рубаємо дрова, кілька чоловік підбігли і теж почали рубати дерева. На наше запитання, чому вони зайнялися цим, вони сказали, що ці дерева казенні, тобто державні, і їх взагалі заборонено рубати. Вони скористалися нашим прикладом, щоб потім заявити, якщо власті помітять порубки, що це зробили проїжджі, які не знають про заборону.

^{Китайці були зайняті різними сільськогосподарськими роботами.}

Загалом в оазисі Сачжеу вважається близько 35 000 жителів, а — в самому місті Дуньхуан 7000. Місто складається з двох частин — старої і нової. Кожна, звичайно, оточена глинобитним товстим муром з зубцями та кількома брамами кам'яної кладки, які замикають на ніч. У новому місті з кращими будівлями знаходяться начальство та загін манчжурського війська, а в старому — вся торгова частина. Воно дуже брудне, вулиці вузькі і криві, за винятком двох головних — поздовжньої та поперечної, що йдуть прямо і трохи чистіші. Але взагалі, як і в інших китайських містах, головні вулиці торгового міста цілком зайняті крамницями, майстернями, харчевнями та заїжджими дворами. Собаки й свині — це єдині санітари, що займаються очищенням вулиць від їстівних покидьків. Заповнені гряззю вибоїни, що висихають, мабуть, лише влітку, трапляються на обох вулицях, як і всяке сміття. До нього домішуються запахи харчевень та пересувних кухонь, в яких смажать на салі і кунжутній олії та варять всякі страви, що їх прохожі споживають тут же на вулиці.

У місті ми довідалися, що печері Тисячі будд знаходяться в кількох місцях за 25 і більше верст від Дунь-хуана. Тому ми лише переночували в заїжджому дворі в передмісті, закупили провізії і вранці пішли далі, щоб влаштувати свою стоянку поблизу печер, у спокійній обстановці, далеко від міста з його смородом, цікавими відвідувачами та властями.

Головні печери, які називаються Чен-фу-дун, знаходяться на південному сході від міста у кручах голої височини, яка становить одно з передових пасом Алтин-тагу. Вони були збудовані за династії Хань, зруйновані монголами, потім їх кілька разів відбудовували і руйнували. Ми застали лише частину їх в стані, доступному для огляду, і дізналися від лам-хранителів, що печери приваблюють прочан з першого по восьмий день четвертого місяця (тобто весняного місяця) в кількості кількох тисяч.

Разом з водою ріки Данхе закінчилась і зелень оазису Сачжеу, і дорога до печер ішла пустинею, порізаною балками, вздовж жовтого відслоненого пасма горбів і гірок. Вздовж дороги рослинність дуже бідна, хоч час від часу попадалися групи тополь, кущі тамариску, ефедри, хармику і біля них руїни фанз або невеликі житла.

Після п'яти годин пересування по такій сумній місцевості ми побачили, що на крутому схилі одноманітного пасма, оберненому в нашу сторону, з'явилися на висоті від 3 до 10 сажнів над підніжжям рештки мурів, і серед них чорніли отвори, які здалека здавалися норами дрібних і великих тварин. Далі серед таких руїн з'явилися відбудовані фанзи поодинці або по кілька одна біля одної. Це і були групи печер Тисячі будд Чен-фу-дун. В одному місці біля підніжжя пасма показався досить великий гай не тільки тополь, але й карагачу, джигди, з заростями чию та верблюдячої колючки на окраїні. В гаю було кілька руїн, а в одній з печер біля підніжжя пасма ми побачили групу лам. Після переговорів з ними ми дістали дозвіл отаборитися в цьому гаї, де соломинки, рештки аргалу і дрібне сміття свідчили, що тут іноді ночують люди.

^{Головні печери, що їх називають Чен-фу-дун, розташовані на південному сході від міста.}

Місця для нас і наших тварин було досить, але щодо матеріалу для вогнища і особливо підніжного корму, то умови були важкі. Хмиз, кущі полину та аргал місцями можна було збирати, але паша була погана, лише для верблюдів і в (невеликій кількості, тим-то довелося подбати про доставку його з інших місць. Вода у вигляді невеликого джерела текла недалеко від підніжжя височини. Ми влаштувалися на чистому майданчику в затінку дерев, а увечері наш намет відвідав старший лама печер — хешан. Він розповів нам, що печери були споруджені за династії Хаиь, яка царювала з 202 року до нашої ери по 220 рік нової. Потім вони були зруйновані монголами і відбудовані за династії Тан (з 618 по 907 рік), але згодом їх також не раз руйнували, останнього разу — дунгани в половині XIX століття. Прочани збираються з 1-го по 8-е число четвертого місяця в кількості до 10.000 чоловік. Головна статуя зображає великого бога Да-фу-ян в сидячому положенні; вона має заввишки 13 сажнів з чимось. Хешан скаржився, що китайський уряд не вживає ніяких заходів для відбудови печер, сподіваючись, що це зроблять на кошти прочан. Через це вдалося поки що відбудувати лише невелику частину, найбільш доступну, в якій міститься зображення Да-фу-яна і яка своїми розмірами приваблює прочан.

Хешан дізнався, що у нас є в продажу тканини для вбрання лам, дрібні предмети буддійського культу — курильні свічки, олія для лампад, мідні чашечки тощо — і побутового вжитку, і дуже зрадів з цього, а можливість обмінювати все це на старі рукописи і книги збільшила його радість з приводу нашого прибуття. Проте з різних натяків у його мові можна було зрозуміти, що торгуватися з ним доведеться вперто. Він був дуже задоволений, коли дізнався, що ми в китайському ямині Дунь-хуан ще не були і взагалі китайським властям про?воє прибуття і свої цілі не говорили. Очевидно, китайські і буддійські начальники тут суперничали один з одним у скуповуванні іноземної мануфактури.

Другого дня хлопці погнали тварин на пасовище в. сторону від печер, Лобсин залишився біля намету, а я з старшим ламою та кількома іншими ламами вирушив оглядати печери, яких виявилося значно менше тисячі. Вони розташовані кількома ярусами на стрімкому схилі пасма, складеного з досить м'яких порід, в яких не так уже й важко було викопувати або вирубувати великі підземні кімнати, викидаючи матеріал з них вниз по схилу. Не важко було помітити, що в печерах поєднуються споруди різної давності. У стрімкому, нерідко майже прямовисному, схилі цього пасма в одних місцях були ряди келій або кімнат різної величини з цілком відкритими дверними отворами, але різного ступеня цілості, тоді як в інших частинах чергувалися пачками жовтуваті нерівні пласти гірських порід, завтовшки в два-три аршини, виступаючи карнизами і відокремлюючи одно від одного рештки келій і залів з зяючими дверними отворами і стінами, на яких ще почасти збереглася штукатурка, побілка і кольорові фрески.

Це, очевидно, були найбільш давні печерні житла буддійських лам, молитовні приміщення і галереї з фігурами божеств, що уціліли ще як частина внутрішніх стін, тоді як передні або зовнішні чомусь завалилися. Гірська порода, яка складає це пасмо горизонтальними пластами різної товщини, мабуть, вивітрювалась досить швидко. Певно, спочатку руйнувалися зовнішні стіни (почасти, можливо, споруджені людьми на природних уступах обриву), і розкривалися кімнати і зали, які згодом доводилось залишати, викопуючи замість них нові глибше в горі, бо видно було, що зяючі отвори дверей вели ще далі вглиб, в зали, що стали неприступними без драбини. Проте в інших місцях всієї кручі, або лише в окремих ярусах серед таких нежилих уже келій, видно було отвори келій, що цілком збереглися, і в них можна було розглядіти фігури різних божеств, святителів і героїв неоднакової цілості.

Я обійшов для побіжного огляду цілий ряд зал і келій в приступних ярусах печер і домовився з старшим ламою, що він даватиме мені ще денного провідника, який знає всі приміщення і може також називати мені імена фігур та їх релігійне значення. Деякі з них були цілі, фарби збереглися свіжими і цілком, — це, певно, були ті, якими прочани найбільше цікавляться або шанують. Але. більшість фігур була в різній мірі зруйнована, їх фарби полиняли або зійшли, штукатурка кришилася або цілком відпала, так само як і частина їх вбрання і навіть членів.

Нагадаю, що в буддійських фігурах справжня скульптура — рідкість. Небагато які викарбовані з мармуру або іншого міцного матеріалу, або відлиті з металу, а більшість з них художники виготовляють з соломи (великі фігури) або іншого легкого матеріалу і потім облицьовують шаром гіпсу або навіть глини і розфарбовують. Цією легкістю виготовлення і пояснюється численність фігур (які. скульптурою назвати, звичайно, не можна) у всіх буддійських та китайських храмах. Дрібні ж фігури відливають з бронзи, і вони, як правило, пустотілі, або ж вирізують з дерева, або виліплюють з глини і випалюють і, якщо треба, розфарбовують.

Печери мають 4–5 сажнів завдовжки, 3–4 сажні завширшки і стільки ж заввишки. Навпроти входу в ніші стіни сидить велика фігура, сам будда, а збоку від нього стоять ще три фігури другорядних осіб або божеств, які в різних печерах неоднакові. «Крім цих печер, які називаються малими, є кілька печер вдвоє більших; в них фігури стоять не в нішах, а посередині і додаткові стоять позаду і по боках стін. Найбільша фігура називається Да-фу-ян і має 12–13 сажнів заввишки; ступня її ноги — 3 сажні завдовжки, а відстань між обома ногами внизу — 6 сажнів. Друга по величині — Джо-фу-ян — вдвоє менша, знаходиться в другій печері. Крім того, є дві лежачі фігури, одна Ші-фу-ян, яку оточують 72 дітей, її голова, кисті рук, що складені на грудях, і босі ноги позолочені, а вбрання червоне. Друга лежача фігура зображає жінку. Перед входами у великі печери і всередині їх поставлені фігури різних героїв, часто з звірячими обличчями; в руках у них мечі, змії; одні сидять на слонах, інші — на драконах. Коло великих печер і деяких малих висять чавунні дзвони, а в печерах стоять барабани. Річка, що тече біля печер, називається Шуйго і утворюється з джерел, які вибиваються в верхів'ях непрохідної ущелини, що прорізала кінець печерного пасма гір.

У деяких печерах попадалися фрески на стінах і склепіннях зал з розфарбованими фігурами, різними візерунками і цілими сценами, що дуже добре збереглися. Спеціаліст по буддійському культу тут міг би виявити, звичайно, багато інтересного. Але у мене не було ні вміння змальовувати фрески, навіть не такі складні, ні фотографічного апарата, щоб сфотографувати їх. Тому мені довелося обмежитися описом деяких сцен на фресках та поясненням їх, яке мені давали лами печер, л в кращих випадках старшина; тому за точність і правдивість пояснень я ручатися не міг. Я робив навіть грубі зарисовки інтересних фігур, записуючи пояснення лам, бо сподівався, що спеціалісти в Ермітажі розберуться в тому, що їх зацікавить. Цей матеріал доповнював ті предмети, рисунки і рукописи, які я хотів придбати в печерах і повезти з собою.

Огляд цієї групи печер зайняв цілий тиждень, причому два рази мене супроводив Лобсин, який, навперемінно з хлопцями, стеріг нам стан і ганяв на пасовища тварин. А вечорами — сутеніло вже о 6 годині вечора — я домальовував ескізи фресок і фігур, часто з допомогою кого-небудь з лам. Лами розглядали наші товари — мануфактуру, дрібні речі для культу та для хатнього вжитку, відбирали все, що хотіли б купити, і домовлялися про ціну.

^{На дерев'яних полицях лежали згортки рукописів різної довжини і товщини.}

Після цього старший лама повів мене в одну з камер, що була замкнена, і показав мені рукописи й книги, які погоджувався продати або, вірніше, проміняти на наші товари Місце зберігання рукописів було в одному з верхніх поверхів печерних галерей і не в камері, повітря якої через двері обмінювалося б з зовнішнім, а в такій, в яку можна було б проникнути, лише поминувши три камери одну за одною, тобто аж в глибині печер, де повітря на протязі століть не освіжалося і мало в собі тільки вологу, що збереглася з часу спорудження печер близько 1000 років тому, як запевняв старший лама. Він казав, що таке тримання стародавніх рукописів при не змінних умовах температури і вологи, при від сутності денного світла потрібне для того, щоб вони добре збереглися. Найголовніше сховище він мені навіть не показав, а привів у невелику темну залу, де на дерев'яних полицях лежали сувої рукописів різної довжини і товщини, які, очевидно, відібрав з головного сховища сам старший лама і пропонував для продажу. Само сховище, як розповідав старший лама, складається з п'яти великих, цілком сухих кімнат, в які ніколи не просочується вода, завжди буває однакова прохолодна температура. У кімнатах на простих дерев'яних полицях, на деякій відстані від стелі, підлоги і стін, лежать сувої рукописів у певному порядку. У сховище лама ходить зрідка і тільки рано-вранці в тихі дні, причому послідовно спочатку в першу ззовні камеру, де чекає кілька хвилин, протягом яких виголошує певні молитви, потім у другу з таким самим вижиданням і, нарешті, в останню, де також чекає деякий час, не доторкаючись до рукописів.

— Ці правила вижидання, — сказав лама, — встановлені з давніх пір, щоб людина встигла звільнитися від теплого або холодного повітря і вологи, які несе на своєму одязі і на собі, а також від поганих думок.

— То як же ти заходиш? — спитав я його. — Адже в камері темно?

— Я несу з собою маленький ліхтар, з тих, якими у нас користуються в свята нового року. Він з промасленого паперу з написаними на ньому тушшю молитвами, які треба прочитати в кожній камері, щоб відігнати злих духів, які намагаються проникнути разом зі мною в сховище благочестивих думок і величних висловів Будди.

Я скористався з нагоди і сказав, що можу продати йому маленький ліхтар із стеклами, які не можуть зайнятися і викликати пожежу в сховищі, як промаслений папір, і підпалити сухі сувої рукописів, небезпечні в пожежному відношенні.

— А що горить у цьому ліхтарі? — спитав лама.

— Тверда біла горюча речовина, що називається стеарином, яку у нас роблять з баранячого сала, — пояснив я йому. — Воно не спливає, не марає рук, як сало китайських свічок, не проливається, коли несеш ліхтар у руках, як олія в світильниках, що горять перед зображенням Будди у ваших кумирнях.

Лами ще ніколи не бачили російських стеаринових або воскових свічок. Їм стеаринові більше сподобались і вони зраділи, що я можу продати, вірніше, обміняти на рукописи, півсотні таких свічок. Слід зазначити, що я — відповідно до попиту монгольських і китайських покупців — возив із собою стеаринові свічки і не звичайні тонкі та довгі відомої у нас фабрики Жукова, а більш короткі і товсті, що використовувались для ліхтарів у залізничних вагонах, а для монгольських кумирень також товсті церковні воскові свічки і маленькі парафінові, що виготовляються для дитячих ялинок.

У двох великих тюках рукописів, які мені принесли для обміну, виявилось таке: китайські — кількох династій, монгольські, тібетські, санскритські, тюркські, в тому числі кілька уйгурських у вигляді невеликих книжок, центральноазіатські та брамінські. Тому що рукописи були різного походження і віку, деякі з них мали папір різної якості, товщини і навіть кольору і являли собою товсті і тонкі сувої різного формату. Всі вони писані тушшю названими вже різними мовами, деякі мали відбитки якихось печаток, інші були сувоями, які потрібно розгортати, щоб читати їх зверху вниз і одні справа наліво, другі, навпаки, або по горизонтальних рядках. Один сувій являв собою, з одної сторони, центральноазіатський брамінський рукопис, а з другої — китайський, але чи були вони однакового змісту, тобто чи китайський був перекладом брамінського, — лама не міг сказати. Попалося кілька рукописів, які мали форму книжок, можливо, друкованих, а не рукописних, а один довгий і вузький аркуш був відрізком листа якоїсь пальми, заповнений санскритськими письменами.

Старший лама заявив, що всі рукописи — в більшій або меншій мірі — стародавні. Доводилося вірити цьому, бо перевірити я не мав можливості через незнання; а Лобсин міг лише підтвердити, що серед них є монгольські, тібетські і, крім того, на різних незнайомих йому мовах. Колір і якість паперу, характер сувоїв підтверджували їх неоднаковий вік. На доповнення до рукописів лама запропонував нам кілька китайських шовкових хусточок з фігурами і написами, кілька паперових і шовкових картинок у вигляді згортків з дерев'яними лінійками вгорі і внизу, щоб зручніше було розгортати і підвішувати на стіні. Це були картинки буддійського культу. Загалом все, запропоноване нам старшим ламою в обмін на матеріал для ламського вбрання, релігійні і побутові об'єкти і згортки з стародавніми рукописами та картинками, становило лише діва не дуже важких в'юки, а ми мусили віддати за них шість добрих в'юків. Дрібні дерев'яні, металеві і глиняні фігурки божеств і героїв, а також мої рисунки фресок складали ще один невеликий в'юк. Загалом же я ніяк не міг поручитися не тільки за вигідність обміну в тому розумінні, що він покриє наші затрати товарами, роботою і часом хоча б з невеликим прибутком, але не міг бути певний навіть того, що він окупить вартість самих товарів, які ми маємо залишити храмові Тисячі будд. Лише торішній досвід з рукописами і старожитностями, вивезеними з Хара-Хото, які окупили наші витрати з невеликою виручкою, давав можливість сподіватися, що і цього разу наш обмін не буде збитковим.

Правда, в Хара-Хото ми вели розкопки в залишених людьми руїнах, які не були нічиєю власністю, хіба що китайського народу в цілому, і добули там, крім рукописів, монети різного віку і цінності, рештки тканин, одягу, посуду та інших речей, тоді як у печерах з Тисячею будд нам не дозволили розкопувати завалені й обрушені печери, взагалі провадити будь-які розкопки, а лише дозволили оглянути храми, зарисувати фрески й фігури і повезти з собою тільки рукописи та дрібні вироби самих лам у вигляді фігурок божеств і героїв.

Після трьох тижнів перебування в Дуньхуані я переконався, що більше нічого ми досягти не можемо. Треба було бути знавцем літератури й історії Індії, Тібету і взагалі Внутрішньої Азії та її народностей, щоб мати правильну думку про значення цих храмів Тисячі будд, зображень в них та пропонованих рукописів. Я міг лише догадуватися, що різноманітні щодо мови, віку і якості рукописи мають становити велику цінність, якщо тільки вони не були підроблені, а до цього вдавались лами храмів і продавали прочанам під виглядом старовинних. Однак підробляти рукописи санскритські, уйгурські, брамінські і навіть китайські було, звичайно, не легко, і різноманітність мови, паперу та загального вигляду пропонуваних рукописів усувала підозру щодо цього. Дрібні фігурки божеств із глини, металу і каменю лами, звичайно, виготовляли, і я брав ці вироби просто, щоб не образити лам. Те ж саме можна було сказати і про картинки по шовку та на папері, які здавалися мені сучасними. Словом, ми розійшлися з старшим ламою цілком дружелюбно, і він запропонував нам прибути ще раз. через рік, обіцяючи дістати для нас рукописи з найбільш давніх камер.

Уже минув жовтень, коли ми попрощалися з ламами печер і вирушили в зворотну путь. Лобсин використав наше перебування тут, щоб докладно розпитати у деяких лам, які бували у Лхасі, про умови паломництва, спорядження, самого шляху по Тібету і Цайдаму, а також перебування у Лхасі, про тамтешнє життя та звичаї святого міста. Старшин лама побував у Лхасі років з двадцять тому, але оживляв свої спогади щороку бесідами з прочанами, що поверталися звідти. Лобсин, розмовляючи з ними, проймався думкою, що років через п'ять-десять він мусить побувати у Лхасі і поклонитися далай-ламі. Коли ми поверталися назад з невеликими в'юками, тобто без великих турбот по розв'ючуванню та нав'ючуванню, мені часто доводилося чути, як Лобсин напучував наших хлопців у питаннях буддизму і знайомив їх з його принципами. Мої не дуже шанобливі зауваження щодо перевтілення душ, всепрощення, споглядальне і по суті самовдоволене і малодіяльне життя буддійського духовенства він скромно заперечував, але більше за все ухилявся від обговорення, повторюючи слова буддійської молитви «ом-мані-пад-ме-хум».

Від печер ми подалися не в місто Дуньхуан, а прямо на північний захід до броду через ріку Сулехе, бо я побоювався, що китайські власті, які, звичайно, знали п|ро наше перебування біля печер і торгівлю з ламами, захочуть перевірити, що ми вивозимо звідти і можуть накласти заборону на вивіз старих рукописів, затримати нас під приводом, ніби треба проглянути ці рукописи, а може бути — і просто, щоб одержати від нас хабаря за пропуск покупок.

Ми пішли по рівнині з пустирями, заростями чию, очерету, гаями тограків і тамарисків, розгалуженнями ріки Данхе і через Шицуер та якісь руїни стародавніх міст, що являли собою башти з цегли-сирцю, огорожі, стіни фанз різної величини. Можливо, що розкопки в інших місцях дали б що-небудь інтересне, але я боявся затримуватися тут в районі властей Дуньхуана з викладених вище причин. Про день від'їзду ми не казали ні ламам, ні населенню печерного міста і, попрощавшись лише увечері з старшим ламою, ми вдосвіта знялися з стоянки і пішли не великим шляхом до міста, а прямо до броду через ріку Сулехе.

Цей брід не викликав утруднень, бо літнє танення льодовиків в Алтинтагу та Наньшані вже припинилось і щодобового прибування води в ріці не було, її можна було переходити в будь-яку пору дня і ночі там, де вона розливалась кількома рукавами, тоді як по дорозі в Дуньхуан нам довелося б чекати спаду води на світанку. Від броду ми пішли великим шляхом через Хамійську пустиню в гірські пасма Куруктаг і Чолтаг, як описано вище.

Характер місцевості, дуже одноманітний своїми то скелястими, то заокругленими, згладженими пасмами, плоскими широкими зниженнями, щебеневими полями та глинистими такирними майданчиками в зниженнях, які тимчасово заливає водою, був малоінтересний. Вчений геолог, можливо, виявив би багато різноманітних гірських порід та мінералів, знайшов би серед них особливо інтересні. Але для мене всі вони являли те, що ми, неосвічені хлопчаки долини ріки Бухтарми на Алтаї, колись називали «собакитами» та «швиркитами», відповідно до головного призначення цих каменів для нас. Вигляд місцевості, яка загалом піднімається від ріки Сулехе на північ, до пасом Куруктагу та Чолтагу, поділених зниженням, і потім знижується на північ до міста Хамі, вже описано вище.

Біля броду через ріку Курук-Гол, яка тече з Карликтагу, ми звернули з великого шляху, що йде далі на Хамі, бо відвідувати це місто не було потреби. Поповнити наші харчі хлібом, м'ясом, динями, виноградом після тривалого шляху через пустиню ми змогли вже в селищі на названій річці і. попрямували тепер майже на захід, наближаючись до великого тракту з Хамі в Лукчун і Турфан. Ми могли б піти трохи коротшим шляхом, яким у вересні з Лукчуна прибув з нашим караваном Лобсин. Але в селищі Елмек, де від цієї дороги відокремлювалась та, якою нам треба було вийти на великий тракт, нам сказали, що вже почався період дуже сильних вітрів у Долині бісів і сполучення по дорозі через Кара-Тюбе, Опур і Сарикамиіи днів на десять-п'ятнадцять припинилось. Тому ми звернули на північний захід і біля селища Тогуча вийшли на тракт, яким і продовжували просуватися до Лукчуна і Турфана.

Цей тракт іде від Хамі, поступово наближаючись до підніжжя Тянь-Шаню, який на протязі майже 300 верст між меридіанами Хамі та Чиктаму значно знижений і не несе вічноснігових вершин. Дорога нерівна, перетинає численні зниження, яри та балки, що йдуть з Тянь-Шаню на південь; по них розташовані казенні станції, невеликі заїжджі двори, селища таранчів, окремі фанзи, поля, гаї. В одному місці, за джерелами Джигди коло тракту, знаходяться копальні, в яких майже біля самої поверхні землі видобувають кам'яне вугілля доброї на вигляд якості. Це вугілля вивозять в Хамі та по всьому тракту в Сачжеу для опалення станцій, де й ми тричі користувалися ним.

За цією копальнею на шляху до станції Лодун вітер посилився до ступеня бурі і примусив нас передчасно зупинитися, бо його стрічні пориви зупиняли навіть навантажених верблюдів. На станції Лодун ледве вдалося нап'ясти намет, який витримав уже немало вітрів під час наших подорожей. Але надвечір буря тут посилилась до того, що розірвала намет по швах, і нам довелося сховатися на заїжджому дворі і платити за воду для чаю та супу і за корм для тварин.

Наступного дня, незважаючи на сильний стрічний вітер, ми все-таки пішли далі, але дійшли лише до станції Чоглучай, де знову довелося сховатися на заїжджому дворі, бо в полі неможливо було розпалити вогонь та закип'ятити чай — вітер задував полум'я, а чайник розгойдувало так, що вода випліскувалась. Тут нам розповіли, що років з 20 тому на цю станцію, коли почалася буря, прибула валка з п'ятнадцяти китайських возів, тобто двоколісних і дуже високих. Їх попередили, що насувається дуже сильна буря і краще перечекати її на станції. Але візники дуже поспішали, сказали, що у возах буря їм не страшна, і поїхали. На дальшу станцію вони не прибули, очевидно, буря підхопила високі і не дуже важкі вози і понесла їх, людей і тварин.

Станція розташована в гирлі ущелини, там, де тільки починається невеликий кряж голих скелястих гір, що простягається на південний захід, відгороджуючи з півдня велику западину, витягнуту вздовж головного пасма Тянь-Шаню. Навколо станції нема ніякої паші, і нам довелося купити для коней та верблюдів по досить високій ціні соломи та кілька снопів сухої люцерни. За станцією дорога пішла по довгій западині Дунієнчже вздовж Тянь-Шаню; вона являла собою великий солончак з гаями тополь, тамариску, різних кущів і чию та окремими горбами сипучого піску. Але тополі в цій западині вимирають, очевидно, від засолення грунту, бо стоку води з неї немає і грунт дедалі більше насичується сіллю; а різнолиста тополя (тограк) не витримує сильного засолення, хоч і росте на солончаках. Обабіч дороги видно було мертві дерева, деякі ще з тонкими молодими гілками, а інші у вигляді пнів різної висоти й товщини, з спірально закрученою деревиною та рештками товстих гілляк, що вже, мабуть, давно засохли. Лобсин дивувався з того, як хтось недбало зрубував ці дерева: одні під саму крону, інші на половині висоти, залишаючи так багато дров на пні в цій безлісій країні, і мені довелося пояснити йому, що таке засолення грунту в западині, де вода не стікає. Та все ж було дивно, чому ці сухі стовбури так близько від станції Чоглучай, яка, звичайно, мала потребу в дровах, не зрубані. Мабуть, вони так були просочені сіллю, яка поволі нищила їх, що дуже погано горіли.

У цій западині на дорозі є три станції, і ми йшли нею три дні, бо поза станціями нема ні колодязів, ні джерел. Довелося знову купувати воду і корм для тварин, а також хліб та юшку для себе. Третя станція була просто маленьким пікетом, в якому жили два солдати, і ми могли б поминути її й зупинитися на дальшій, якби не знялася буря, коли ми наближалися до пікету. Вітер був такий сильний, що важко було вдержатися в сідлі, а зав'ючені верблюди під час поривів бурі зупинялись під натиском вітру. Я пробував кидати вгору плоскі плитки каменю, і буря відносила їх в сторону, не давала їм падати вертикально вниз. Біля пікету довелося зупинитися і під захистом гори поставити намет в самій ущелині. Тут наші тварини поголодували, бо в пікеті не було корму для продажу. В ущелині було порівняно тихо, але над наметом чути було гул і ревіння вітру і час від часу налітали шквали з тої або іншої сторони і на намет сипався пісок та дрібне каміння.

На дні цієї западини я помітив де-не-де голі вали, заввишки до піваршина, що складалися з дрібних камінців, завбільшки з кедровий та лісовий горіх. Їх, певно, намело вітрами, що виносили пил і пісок кудись далі. Під час бурі перед третьою станцією повітря в западині стало сірим від пилу, який стовпами зривався з солончака та піщаних горбів. Цей бурний день дав нам поняття про те, що відбувається під час найсильніших бур у Долині бісів.

За пікетом, біля якого ми через бурю зупинились, тракт перевалив у другу западину менших розмірів, але також з солончаком у середній частині. А по окраїнах її на схилах гір голі скелі привернули до себе мою увагу тим, що всі вони були цілком чорні і блискучі, наче їх вимазали дьогтем або якимось лаком. Це мене зацікавило, я під'їхав до одної з скель і помацав рукою її блискучий бік, — він виявився цілком сухим. Щоб дізнатися, чим він вимазаний, я дістав з черезсідельної сумки, в якій возив те, що потрібно було мати під рукою на всякий випадок, молоток і спробував відбити кути кількох чорних скель. Виявилось, що чорними вони були тільки зовні, а всередині деякі були темно-зелені, сірі, буро-червоні і, справді, здавалося, що їх хтось вимазав чорним лаком або фарбою[12].

Але поруч з цими чорними скелями видно було маленькі горбики з брудно-жовтого піску, не вкриті цим лаком, і контраст цих горбів та скель рядом був разючий[13].

З цієї западини ми виїхали по довгій і сухій ущелині через передове пасмо Тянь-Шаню на його південне підніжжя, яким повільно спускалися до вечора. Це була цілковита пустиня, усіяна галькою та щебенем, також цілком чорного кольору і блискучим. Лише подекуди, де в поверхню врізалися плоскі видолинки й сухі русла, де-не-де видно було маленькі й ріденькі кущики. Ми їхали і їхали, не бачачи попереду й позаду нічого, крім чорного каміння, яке застилало сірий грунт. Подібні площі пригадалися в Чорній Гобі на шляху з Баркуля на Едзін-Гол в Хара-Хото, де ми зустрілися з Чорним ламою. Вибрав же він для свого пристановища цю чорну пустиню! Лише надвечір сухі русла й видолинки почали траплятися частіше, і ми, нарешті, зупинилися на ночівлю серед якихось руїн, де виявили глибокий колодязь. Довелося зняти з в'юка вірьовку, щоб дістати води. Але тваринам довелося знову голодувати. Ми могли дати їм лише рештки сухарів, крихти хліба, а верблюдам — останнє борошно.

Наступного дня ця пустиня скоро кінчилась досить високим укосом, місцями з кручами, тут з галечника вибивалися джерела, а трохи віддалік було велике таранчинське селище Чиктам, де ми дуже рано зупинились, щоб дати тваринам спочинок і підгодувати їх після кількох важких і пісних днів. Корму, звичайно, довелося купити. Але можна було дивуватися з того, що тут пролягав великий тракт з Хамі в Турфан, Урумчі, Кульджу. Зіставляючи природу цієї дільниці тракту з усією іншою частиною і з тим, що я бачив у Долині бісів, а Лобсин на своєму маршруті, можна було зрозуміти, чому по Долині бісів все-таки колись проклали велику дорогу з Хамі в Лукчун і намагалися їздити по ній, хоча б у спокійні місяці. Дорога ця все ж була пряміша, коротша і більш рівна, ніж сучасний тракт, яким ми тепер посувалися.

Після Чиктаму місцевість позбулася свого сумного характеру, її оживила вода, що пробивалася багатьма джерелами з галечників підніжжя Тянь-Шаню. Тут були гаї, поля, окремі фанзи, селища таранчів, зарості тростин, кущів. Ми йшли цілий день по населеній місцевості з розкиданими серед неї горбами відрогів останнього пасма Тянь-Шаню. Побачивши це життя поряд з голою пустинею, якою ми йшли напередодні, я здивувався, чому таранчі не виявляють ніякої заповзятливості. В глибині галечників пустині було багато води, про що свідчили потужні джерела, що вибивалися з-під них. Адже воду можна було б дістати з допомогою буріння в самій верхній частині цієї пустині і перетворити її на оазис. Спробу знайти і використати підземну воду являли собою і кяризи, які ми бачили в Лукчунській западині і про які я згадав, описуючи її; але це були жалюгідні спроби з недосконалими засобами.

Наступного дня ми вийшли в оазис міста Пічан і зупинились на південній околиці. Місто та його сади і гаї лежали праворуч, а ми вибрали пустир, де наші тварини могли пастись у заростях чию та кущів. На південь від нашої стоянки, в далечині, видно було високі жовті горби з досить положистими схилами. Від проїжджого таранчі я дізнався, що це Кумтаг, тобто піщані гори. Це були ті самі великі піски, повз які я проїхав з півдня із селища Дигай перед вступом у Долину бісів. Отже, я побачив їх тепер з другої сторони, з півночі, і звідси вони здавалися вищими, ніж з півдня. Вздовж їх північної окраїни простягалося пасмо піщаних барханів звичайної висоти в три-п'ять сажнів, але з нашої стоянки ці бархани здавалися просто горбочками у порівнянні з високими Кумтаг, які були разів у десять вищими, тобто досягали тридцяти-п'ятдесяти сажнів над рівниною Пічану і являли собою справжні піщані гори.

Мені захотілося роздивитися їх ближче, і я надвечір під'їхав до них верхи. Це, дійсно, були цілі гори голого піску, які положисто піднімались над рівниною, що поросла досить гарною травою та полином. Подекуди на них видно було жмутки піщаної трави та кущики саксаулу, але вони мало пом'якшували вигляд цієї піщаної пустині. Мене цікавило питання, звідки ж нанесло сюди цю масу піску, і, зіставляючи з напрямом вітрів Долини бісів, я подумав, що пісок приносило з заходу, з Лукчунської великої западини, дно якої являло собою пустиню, за винятком смуги вздовж річок, що витікали з пасма гір і облямовували западину з півночі. Та й ці зовсім голі пасма, що складаються з піщаних порід, мали давати вітрам багато матеріалу для переносу на схід.

З Пічану ми пішли далі на південний захід. За гаями й садами міста дорога спустилась у долину, вірніше, в широкий прохід між піщаними горами Кумтаг і горбами з червоних, жовтих та зелених піщаних порід, які становили кінець пасма Ямшинтаг, що облямовувало з півночі западину Лукчуну. Цей прохід знижувався потроху, немовби заглиблюючись, наче стік вод, в Лукчунську западину, і, нарешті, відкрився в неї, розширюючись. Окраїна Кумтагу відійшла наліво, а горби Ямшин-тагу підвищились і перетворились у те голе скелясте пасмо, яке було нам знайоме з розкопок в Лукчуні. Це пасмо обмежовувало з півночі гаї, сади та вулиці таранчинського міста, зрошувані водою річки, яка витікала з прориву в цьому пасмі.

Уже смерком ми пройшли через цей оазис і спинились коло того старшини, у якого наймали квартиру для німців під час розкопок. Старшина зустрів нас добре, і ми цілий вечір розповідали йому про свої пригоди за минулі роки, а він розказав, що, після того як ми поїхали, у нього були неприємності з німцями через те, що вони не знали його мови.

З прибуттям до Лукчуну закінчилась інтересна частина нашої подорожі, бо далі йшли вже знайомі місця. Через Турфан, Урумчі і Шихо, а потім через Джунгарську западину і гори Майлі та Джаїр ми повернулися без неприємностей в Чугучак уже в грудні, зазнавши досить сильних морозів. Ми переконалися, що клімат в Дуньхуані значно тепліший, ніж у нашій місцевості.

В Чугучаці консул з великим інтересом вислухав мій опис Долини бісів, Хамійської пустині і печер Тисячі будд. Він допоміг мені скласти список привезених звідти рукописів, заголовки яких довелося акуратно копіювати, щоб спеціалісти-мовознавці могли визначити їх зміст і з'ясувати, чи варто їх висилати в Академію наук, чи заслуговують вони оцінки, яку довелося їм дати на підставі вартості подорожі і товарів, що я віддав за них старшому ламі. Цей список я з допомогою Очира складав цілий місяць. Кілька перших виписок різними мовами консул надіслав до Петербурга і звідти одержав повідомлення, що рукописи пильно вивчаються для визначення їх наукової цінності. Консул надсилав їх потроху невеликими казенними посилками, щоб уникнути втрати на простій пошті[14].

Навесні я одержав повідомлення, яке мене дуже засмутило. Мене сповіщали, що все прибуло, розглянуто; частина рукописів виявилась підробленою, а решта не становить будь-якої історичної цінності. Просто мотлох привезли ми з Лобсином з Дуньхуана. Обдурили нас лами та й годі.