Війна очима дитини

Біньківський Микола Іванович

Народився 1932 року в м. Жмеринка Вінницької області. У 1950 році закінчив середню школу № 1 і вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив у 1955 році. Чотири роки працював учителем в Кармалюківській середній школі, потому — у 8-річній залізничній школі № 33 в м. Жмеринка і 38 років — у середній школі № 5.

Відмінник народної освіти, учитель-методист. Разом з дружиною виховали двох синів. Тепер проживає в м. Жмеринка.

Погожого червневого ранку запропонував син зробити мандрівку в Демидівку, полюбуватися мальовничими берегами Рову, послухати вирування запрудженої води старого млина над скелястим урвиськом, подихати духмяним повітрям колосистих полів і чебрецевих пагорбків.

Чудовою видалась мандрівка. По дорозі додому вирішили оглянути ще церкву — архітектурний пам’ятник минулого століття — і шкільний будинок — колишню садибу поміщика.

Зупинилися на безлюдному влітку шкільному подвір’ї, розглядаючи старі стіни, вікові дерева навколо, залишки муру.

І згадалося мені давнє, напівзабуте. Саме тут 22 червня 1941 року піонерські сурми розбудили табір, який за тиждень до того розмістився в стінах школи.

Перед приниклими дітьми, яких вишикували на площі, виступив директор з повідомленням, що після сніданку їх поведуть на залізничну станцію, відправлять додому, тому що склались якісь несприятливі для їх перебування у таборі умови, а через тиждень вони знову повернуться і продовжать свій відпочинок. І ще наказав: якщо по дорозі на станцію у небі з’являться літаки з чорними хрестами на крилах, негайно всім розбігатися у різні сторони і падати на землю.

Діти не розуміли зловісного змісту сказаного, але дехто уже повторював слово, почуте від одного з батьків, який приїхав забрати сина — «війна!»

По дорозі на станцію дивилися у небо, чи не летять літаки з чорними хрестами, щоб уже розбігатися у різні сторони.

Та не тільки ми, діти, а й дорослі ще не осягли розумом, яка біда прийшла на нашу землю.

А вночі з 6 на 7 липня перші бомби упали на край міста — можливо, то було не умисне бомбардування: фашистський літак ніс смерть десь далі, чи не на Київ, але, підбитий нашими зенітками в районі хлібозаводу, спасаючи свою шкуру, потягнувся на захід, звільняючись від смертоносного вантажу.

Одна з бомб упала на стару черешню край дороги, взірвалася в повітрі, від вибухової хвилі повилітали з рамами вікна хатини, де спав на долівці одягнений та взутий вчорашній піонер. Проснувся від страшного гуркоту, сліпуче полум’я освітило перелякані обличчя дорослих, здригнулася вдруге і втрете земля, почулося стихаюче надривне гудіння літака і настала тиша. Хтось заговорив, а дід Янко, кинутий вибуховою хвилею на землю, запитав сусіда: «Якове, я живий?» — «Та певно, що живий, коли говориш,» — відповів той.

На підвіконня скочив знадвору кіт, блимнув у темряві вугликами очей, хтось жахнувся, потім натужно розсміявся.

Статечний дядько, учасник першої світової війни, сказав, що фашистські бомбардувальники можуть повернутися, то треба тікати далі від міста, в Малу Жмеринку.

Бігли мовчки, було темно і страшно, минули село і пішли долиною — на Станіславчик.

Світало, коли добралися до хати родичів. Так почалася для мене війна.

Через кілька днів дев’ятирічний хлопчик разом з дорослими дивився сумними очима на відступаючі війська Радянської Армії. Стомлені, запилені солдати йшли нескінченним потоком по трасі Шаргород-Жмеринка, йшли зранку й до вечора, і день, і другий, і третій. Проїхала солдатська кухня, пройшов останній загін, опустіла дорога, стало тихо і моторошно.

З висоти виселка за Станіславчиком було видно, як останній потяг залишив місто, прямуючи на схід. Та біля Вапнярки налетіли на нього фашистські стерв’ятники, скинули кілька бомб, одна з яких влучила в паровоз, загинув машиніст, розбіглися ті, хто хотів залишити свій край, спастися від фашистського нашестя.

А машиніст і кілька пасажирів знайшли вічний спокій на пагорбку під лісом. Ще день панувало безвладдя, чулися вибухи в Жмеринці і десь далі, на сході.

Обивателі не дрімали: почали розбивати в містечку магазини, тягти все, що попадало під руку: миски, відра, одежу. Немолоді уже чоловік з жінкою несли на собі шафу.

Сімнадцятого липня, десь о другій половині дня, жінка, що поралась на городі, біля дороги, неголосно скрикнула: «Німці йдуть!».

На шляху від Мурафи показалися військові машини, мотоциклісти в касках, бронетранспортери. На великій швидкості, не зупиняючись, вони мчали на Жмеринку.

Через два дні повернувся додому. Рідна хата показалася чужою на пагорбі. Вікно було вибито під час бомбардування. Після липневої грози впала стеля: осколком був пробитий дах. Вхідні двері пробиті кулями. Німці в перші дні окупації нишпорили по хатах в пошуках харчів і цінностей. Залізли і до нас через вікно. Там було злиденно пусто. В кутку висіли ікони, прибрані вишитим рушником, а біля столу скриня, велика, але порожня. На дні її лежали прикриті ганчіркою три черстві хлібини, приховані батьком на чорний день, та пожовклі весільні рушники — все, що лишилося від матері.

В прискринку — дитячий «капорик», в якому знаходились сімейні «реліквії»: перше дитяче волосся з голівки та мідний хрестик. Там же — складений з учнівського зошита папірець, на якому дитячими каліграфічними літерами було написано: «П’яте квітня, 1941 року» — дата смерті матері.

Відкрили прибульці двері в пусту, без вікон, половину хати. В напівтемряві (світло пробивалося через дірку в стіні) побачили двох кролів, зголоднілі звірята кинулись до ніг людей, почувши їх голоси. Згадавши про хлібини в скрині, вони кинули їх в’язням і прирекли на вірну смерть: наївшись досхочу, вони через годину-другу здулися і подохли.

У дворі господарювали німецькі солдати: милися напівголі, рубали дрова, на триніжках щось жарили, інші возилися біля машин, на нас, дітей, ніхто не звертав уваги.

На межі з сусідньою садибою росли високі черешні, густо вкриті чорними ягодами.

Дебела бабка Марійка, звертаючись до одного з німців, тлумачила йому «по-німецьки»: «Пан, пан, дай муки, я наварю вареників з черешнями», і жестами підтверджувала свої наміри: плескала в долоні, наче місила тісто, показувала на високу черешню. Не знаю, чи порозумілися...

Почалися важкі три роки фашистської окупації. В Жмеринці і селах південно-східного напрямку господарювали румуни, а від Браїлова до річки Рів — німці.

Взимку було холодно і голодно, покуштували хліба з горохляної муки, несоленого, ячмінного з вістюками, а були дні, що й ніякого не бачили.

Румунські вояки робили облави на села, збирали теплі речі, продукти харчування.

Та життя продовжувалось: підлітки-дівчатка шили «модні» сачки зі старих одіял, старші виходили заміж за військовополонених, народжували дітей. Хлопці 16-17 років вважали себе уже дорослими, бо ж на них ліг весь тягар робіт вдома і в колгоспі, а увечорі виходили на «горбок», співали пісень, залицялись до дівчат.

А ми, дітлахи, напівголодні, погано одягнені, взимку каталися на дерев’яних саморобних ковзанах в старих-престарих валянках з дірками (інколи лід намерзав під п’ятами).

Ходили і в школу, Завідуюча відділом шкіл Вінницького обкому КП(б)У Комірева 8 жовтня 1944 р. в довідці «Про роботу шкіл» писала:

Переростки після війни були, звичайно, в школах, деякі діти не вчилися під час окупації, але школи були, особливо в румунській зоні окупації. Так, в Маложмеринецькій початковій школі заняття розпочались, як завжди, 1 вересня 1941 року. В великій класній кімнаті сиділи в одному ряду учні З, в другому — 4 класу.

Старий вчитель Рожко навчав грамоти, математики, німецької мови, а на уроках співів вивчали українські народні пісні, і часто, взявши стару скрипку, він грав якісь мелодії, учні, затамувавши подих, дивилися зачарованими очима на сухорляву руку, що водила смичком по струнах, на довгі обвислі чорні вуса, за які прозвали його «Тарганом», сиву голову і не чули дзвінка.

Неділь зо дві відвідував я цю школу, та ось дізнався, що й в місті відкрилася школа — до неї ближче ходити — то й вирішив перебратись до неї.

Перед першим уроком вчителька Валентина Софронівна наказала:

«Діти, послухайте „Молитву перед навчанням“, дуже важлива. Дивіться на образ нашого Спасителя» — над дошкою висіла ікона.

«Милосердний Господи, пошли нам ласку Духа Свого Святого, що подає нам розуму й зміцнює духовні сили наші, щоб ми уважно переймаючи науку, виросли Тобі, Творцеві нашому, на славу, батькам нашим на втіху, Церкві й Батьківщині на користь».

Пізніше були видані кожному учневі такі книжечки:

«Православний Молитовник для молоді»

м. Луцьк, 1941 року 21 дня Божого Благословляється.

Полікарп — Архієпископ Луцький і Ковельський.

Видано під редагуванням Богословської Секції Т-ва ім. митрополита Петра Могили.

Через якийсь час учнів перевели в інше приміщення, в якому до війни був залізничний технікум, будинок був зруйнований влітку 1944 року під час бомбардування, а в 50 роки на його місці побудована аптека і продовольчий магазин (по вул. Пушкіна).

Була перерва, діти вискочили на вулицю, хтось неголосно сказав: «Жидів ведуть...».

Дві колони людей йшли одна за другою, їх охороняли румунські солдати з автоматами.

Йшла, кульгаючи, старенька жінка, опираючись на плече дідка з ріденькою сивою борідкою, задивився на нас, ровесників, хлопчик років 12-13, йшов молодий чоловік, міцно пригорнувши дівчинку 2-3 років, раз-по-раз цілуючи біляву голівку...

Як пізніше дізналися, євреїв, які втекли від смерті з окупаційної німецької зони, передали знову ж таки німцям, їх вели на Браїлів, там і розстріляли всіх — чоловіків, жінок, дітей.

Покликав дзвінок до класу, розпочався урок, а перед очима була постать молодого батька, що йшов на смерть разом зі своєю маленькою донечкою, великі очі ровесника...

Влітку 1943 року прибіг старий сусід Янко, запитав, де мій батько, схвильовано повідомив, що поліцаї заарештували всіх підлітків з нашої вулиці, в тім числі і мого старшого брата, допитують, хто з них перерізав телефонний кабель. Зібралися і дорослі, батьки дітей. Поліцай сказав: «Якщо не видадуть „злочинця“, то кожен третій із заарештованих буде розстріляний». Так воно б і сталося, та в цей час підійшов чоловік, тримаючи в руках метровий кусок кабелю, сказав, що пастушок пригнав з пасовиська корову на обід, поганяючи її, як батогом, оцим кабелем, прив’язаним до палиці. Знайшли бідолашного. Переляканими очима він дивився на поліцая, людей, що зібралися на долині.

Поліцай, вихопивши «батога» у чоловіка, почав бити хлопчину, той впав на землю, несамовито кричав, плакав, просився. Екзекуція тривала досить довго, дивилися мовчки на розправу чоловіки, жінки плакали, почали умовляти розлюченого поліцая.

Пнувши блискучим чоботом хлопця, що знепритомнів, він взяв «батога» і пішов геть.

Десь-то не з гірших був фашист, можливо і сам був батьком.

Румунські окупанти все ж «гуманніше» відносились до населення. За найменші провини били гумовими палицями, а то й кулаками, грабували, але, як правило, не звірствували.

Перед жандармерією (тепер вул. Пушкіна, будинок не зберігся) росло велике дерево. Жителі міста не раз були свідками, як до нього прив’язували винуватців, порушників розпоряджень «правителів».

Якось до дерева прив’язали уже немолодого сивого чоловіка, босого, на грудях у нього був напис: «Я Слободян, був міліціонером — злодієм».

Через кілька днів до того ж дерева була прив’язана жінка за те, що розпускала на базарі якісь брехливі чутки, вона плакала і лементувала: «Ой, людоньки, не говорила я нічого, ой, не говорила, клянусь Господом, не говорила...».

Доля цих людей невідома, як і їх провина.

З перших днів окупації була встановлена в місті і навколишніх селах комендантська година до 10-ї вечора.

Якийсь Татаринов — як запам’ятали його старі люди — порушив комендантську годину, вийшов від своєї нареченої, повертався додому і зустрів двох патрулів, що вони йому сказали, чи хотіли заарештувати, невідомо, але закінчилося тим, що він вихватив у одного з патрулів клинок, що висів у того на поясі, і пірнув у груди, той впав, другий кинувся до товариша, а Татаринов метнувся через рів у садок, було темно, куля не здогнала його.

Село було оточене солдатами, шукали скрізь сміливця, та не знайшли.

В окупаційній німецькій зоні цей випадок не закінчився б безкарно: спалили б село, не пощадили б і людей.

Покуштував і я батога влітку 42-го року. Та не від румуна, а прислужника нової влади, «ревнителя» колгоспної власності. Пас тітчину корову на узліссі. Загрався і не помітив, що вона пішла у конюшину колгоспного поля. Налетів верхи на коні бригадир, чи як він там називався, мені навперейми та й оперезав так, що рубець залишився на тілі. А тоді я й не спам’ятався і не відчув з переляку болю.

Дісталося і моєму старшому братові за порушення комендантської години.

Старший від нього за віком хлопець запропонував віднести разом якусь книжку гарненькій сусідці (сам соромився йти до неї). Отож, заговорились у неї, вийшли десь-то о 12. Випав глибокий сніг, по дорозі протоптана невеличка доріжка, не звернеш в сторону, чимчикують один за другим. Парубійко пішов уперед, зник з очей. Було тихо і морозно. Задумалось братові свиснути. І в ту ж мить попереду показалися патрулі, втікати нікуди. Лайнулися по-своєму, схопили за ворот винуватця: «Партизан!», але побачивши, що це був підліток, заїхав один з них по пиці братику так, що в очах заіскрилося, відпустив, наказав не вештатись в нічний час.

Не корились новій владі жмеринчани, хоч зовні все було, як і до війни: старі чоловіки, які не були мобілізовані до лав Радянської Армії з початком війни, ходили примусово на різні роботи в дерев’яних довбанках на ногах, або в гумових — із скатів автомашин чунях, жінки працювали в колгоспі — окупанти залишили їх, бо сподобався їм такий спосіб господарювання селянина на землі: легко восени забрати все вирощене на користь державі.

В Жмеринці та районі з перших днів окупації були створені підпільні антифашистські групи: в локомотивному депо під керівництвом М. С. Пархоменка, в вагонному депо — під керівництвом К. О. Квятковського, на електростанції під керівництвом К. Грішина та С. Бубновського.

Восени 1942 р. сформувалась підпільна організація «Радянські патріоти», яка під керівництвом К. Грішина і Навроцького випускала газету «Червоний партизан», членами організації були брати Ліздіни, Герберт і Віктор, О. Добровольська і інші. Про їх діяльність дізналися жмеринчани у післявоєнні роки.

Мені довелося вчитися з донькою О. Добровольської, від неї я вперше почув про діяльність підпільників (вже після визволення міста).

В липні 1943 року більшість з підпільників була заарештована, їх відправили в Тираспольську в’язницю і розстріляли.

В повсякденних страхах і злигоднях минули 1942-1943 роки. Пошепки говорили дорослі про бої під Москвою, Сталінградом, про діяльність партизанів.

На різдвяні свята 1944 року почули гарматні постріли під Жуківцями і Сідаво. То були перші радянські танки, які прямували на Жмеринку, але були зупинені гітлерівцями і розстріляні. Загинуло і кілька чоловік цивільного населення, в тому числі і мій двоюрідний брат Матвій, який гостював у родичів в Сідаво.

Привезли його в Малу Жмеринку, труну поставили в сільській церкві. Я бачив до того смерть матері, тітки, та по-іншому сприйняв цю насильницьку смерть — «вбили!».

Окупація тривала ще до 17 березня. В цей день воїни 151 стрілецької дивізії підійшли до міста з південного заходу, зайняли село Малу Жмеринку. Кілька солдат зайшли в хату, роздяглися, дістали їжу, бабка наварила їм картоплі, повечеряли (і я з ними!), а потім заснув міцним дитячим сном.

Вранці, коли проснувся, в хаті було пусто, бабка десь поралась надворі, і я, не порадившись з нею, вирішив йти додому, до рідної хати — вона на межі між містом і селом.

Пішов безлюдною дорогою, десь у місті чулась стрілянина, та я на неї не зважав.

Завітав до тітки Олександри, вона жила в хаті діда по матері, нагадувала шевченківську в Моринцях, тітка завжди боялася, що на неї впаде колись стеля, яка за століття вигнулася дугою. На земляній долівці, накрившись шинелями, спали солдати, тітка сиділа біля холодної печі, жестом наказала мовчати, щоб не розбудив! Причинив скрипучі двері, пішов своєю дорогою. На Різдво того року випав гарний сніг, але скоро розтанув, а в ті дні земля була суха, підмерзла.

Біля воріт однієї з хат на пагорбі побачив ровесника, який запропонував пограти в цурки. Охоче погодився. Зайшли за хату, взяли біля дровітні сокиру, вирубали палки, зробили цурку, накреслили коло — гра розпочалася.

Садиба — на горі, звідти добре видно залізничний вокзал, місто, парк культури.

Несподівано гримнув постріл. За ним другий, третій, біля нас цвьохнули одна за другою кулі, хтось із дорослих, що нагодився в цю мить, гримнув, щоб тікали до хати. Товариш послухався, а я, подумавши трохи, вийшов за ворота і пішов-таки додому. Не пам’ятаю, чи чув ще постріли, але чомусь вразила дорога: ніде ні душі. Спустився вниз, підходив до місточка через знайомий рівчак. Аж раптом застукотів кулемет, розривні кулі, наче великі дощові краплі на тихому плесі води, зривали навколо землю, і я, зойкнувши до Бога, закрив руками голову і побіг вперед, назустріч смерті.

Та вона, зареготавши, мабуть, з моєї безпорадності, змилостивилась наді мною і залишила жити. Забіг у хату Сави Глухенького. З переляку не міг вимовити ні слова. А коли перевів дух, побачив на лежанці біля печі бліду, з закритими очима, загостреним носом, якусь людину. Поряд з нею сидів господар, витягнувши перев’язану ногу. На руках він тримав трирічну доньку Зіну, старший син Іван стояв біля матері з квартою. Під припічком, зігнувшись, сиділа стара жінка, в ній я впізнав свою тітку Ганну. Вона теж попала під обстріл, але здогадалась впасти на землю і «по-пластунськи» добралася до хати. Коли отямився, розповіли, що дві години тому, коли стрілянина в місті збільшилась, вони вирішили тікати далі, в село. Та тільки спустились доріжкою, роздався постріл, зойкнула і схопилася за груди жінка. Чоловік підхопив її на руки, непритомну потягнув до хати, стрілянина тривала, він відчув пекучий біль в нозі, крикнув дітям швидше тікати в хату.

Здерши з дружини заюшену кофтину, перев’язав прострілені груди, а потім і свою ногу.

Знову почалася стрілянина, вибухи снарядів, але мені здавалося, що тут, в хаті, серед людей, хоч і переляканих і поранених, я в повній безпеці.

Почулися стрімкі кроки під вікном, в хату зайшов сусід — Андрій Заболотний, він запропонував всім перебратись до нього в погріб, там, мовляв, буде безпечніше. Та в цю ж мить здригнулася земля. Задзвеніли шибки, сусід вискочив із хати, а коли через кілька хвилин повернувся, повідомив, що снаряд влучив саме в той погріб, куди він пропонував нам перебратися.

Стемніло, ми з тіткою вибрались з хати (поранені хазії не могли її залишити), а ми городами побігли в село, добралися до родичів, з переляку залізли в льох, посідали на картоплю, на ній і заснув.

А вранці, коли вибрався з безпечної схованки, побачив на подвір’ї кількох чоловік. Невеликий сніжок припорошив землю, небо було похмуре. Було тихо, люди говорили, що німців уже вигнали з міста! Коли так, подумав я, тепер піду-таки додому, бо голод не тітка, а я й не пам’ятав, коли їв.

З роками забувалися події, учасником яких був хлопчина 9-12 років. Інколи згадував і думав: а може все було не так, може німецький кулеметник стріляв не по мені?

Та років з 20 тому стара жінка, зустрівши мене на дорозі, запитала, чи пам’ятаю я, як по мені стріляв німець?

— А ви ж звідки про те знаєте?

— Коли застрочив кулемет, я відкрила фіранку на вікні і побачила, як ти біг, як бульбашилася навколо тебе земля. Я так і завмерла, а потім крикнула: «Падай, падай на землю!». Хтось з моїх хлопців (у неї було два сина), теж гукнув: «Отож дурний, треба в сторону скакати або падати!». І дуже зраділи, коли побачили, що ти таки встиг забігти за Савину хату.

Та ненажера смерть все ж чатувала там на свою жертву. Не опустила на мене свою костисту руку можливо тому, що побачила, як вздовж річки, яром, зігнувшись, пробирався солдат — зв’язківець. Випрямився, озирнувся, і в ту же мить знесла йому череп розривна куля... Ступив солдат ще крок вперед, розпластав руки, наче хотів обняти рідну землю, та й спочив навіки.)

Стиснулося від жалючого болю материнське серце в ріднім краю, схилила сиву голову на натруджені руки, зайшлася в тужливому риданні.

Однополчани пішли далі фронтовими дорогами, не знаючи, де подівся їх товариш. Місцеві жителі (сім’я Годлевських, їх хата біля дороги, недалеко від річки) поховали воїна там, де впав, під вербою, яка опустила ще голе віття на свіжий пагорбок землі.

Через тиждень, несподівано для кінця березня, повалив стіною густий сніг, завила хурделиця, замела білою ковдрою могилу невідомого солдата.

А квітень раптово приніс тепло, швидко розтанув сніг, переповнились невисокі береги нашої безіменної річки, вода змила кров солдата і понесла її краплини долиною далі, до Мурафи, а та ще далі, аж у синє море.

По весняно-блакитному небі попливли хмари, пролилися животворними сльозами на одиноку могилу, духмяно зацвіла верба, поросла свіжою травою земля, зазолотилася квітками кульбаби.

Коли збирався в школу, навідав солдата, стало сумно і чомусь страшно.

В 1956 р. останки його поклали в домовину, відвезли до побратимів на міське кладовище, в братську могилу. Сивий, хоч ще зовсім молодий полковник, учасник боїв за визволення нашого міста, схвильовано говорив про своїх друзів, полеглих в боях, і плакав, а разом з ним плакали всі Жмеринчани, які прийшли віддати шану своїм визволителям.

А я в той пам’ятний для мене день, 20 березня 1944 року, коли добрався-таки до рідної хати, то й не впізнав її: у дворі стояли військові машини, ходили солдати. Декілька з них поселилися і у нас. Настав вечір, батько розпалив плиту, засвітив каганець, бійці зняли бушлати, принесли з солдатської кухні в котелках кашу пшоняну з м’ясом, розлили по консервних банках спирт, сіли вечеряти. Пригостили і нас. Смачнішої каші я ніколи не їв!

Після вечері ще довго говорили про свої військові справи, сперечалися, згадували друзів, які кілька днів тому були з ними і вже пішли у небуття. Немолодий уже полковник заспівав хрипким голосом пісню, яку підтримали:

Пісня справила на мене неабияке враження: напівтемрява в хаті, мужні обличчя, охриплі голоси і самий зміст нечуваної ще пісні.

А що таке смерть, я уже трохи розумів.

До ранку снігу намело стільки, що сховався під його заметами сусідський паркан від дороги.

Забулися недавні страхи, стих вітер, виглянуло із-за лісу сонце, сліпуче заіскрилося віття дерев. Як же в таку днину всидіти в хаті! Дістав саморобні лижі з горища, проклав лижню з дороги через занесений паркан у сусідський садок.

Той березневий сніг був останнім зими 1944 року. Перші дні квітня принесли тепло, потекли бурхливі потоки, здавалося, що вся дорога — то велика річка, хвилі якої нестерпно виблискували яскравими променями весняного сонця.

Стало хвилююче радісно, якість невідомі дитячі і недитячі думки заполонили голову. Зібралися з друзями за пролісками у Бугів ліс. По глибоких яругах ще лежав пожухлий сніг, в блакитному небі тріпотів та виспівував невгамовний жайворонок.

Якось зайшов до мене товариш, трохи старший від мене, і сказав, що в середній школі №1 почалися заняття, треба йти в школу. Та в чому? На ньому була якась гунька з кропив’яного мішка, крашеного цибулею, а на ногах — старі солдатські черевики на 2-3 номери більші від його ніг.

Я ж був трохи краще одягнений: штани з грубого брезенту, як луб, полатана одежина, а на ногах — справжні чоботи з сиром’ятної шкіри: коли намокали, ставали великими, як на доброго дядька, коли ж висихали за ніч біля плити, то вранці ледве натягав на ноги. Так одягалися діти війни. В такому вбранні переступив поріг школи. Провчилися з місяць. А в ніч на 2 травня у небі на містом з’явився фашистський літак, скинув кілька бомб — на локомотивне депо, товарну станцію і безкарно потягнувся на захід.

В наступні дні, коли у небі з’являвся літак — розвідник, всі знали, що вночі будуть бомбити місто. Щовечора мешканці міста цілими сім’ями йшли в Малу Жмеринку, Станіславчик, Михайлівку і в інші села.

Жахливий був наліт 20 травня, коли одна з бомб влучила у потяг з боєприпасами. Здавалося, що місто оточене зі всіх сторін і по ньому стріляють з гармат, стугоніла земля, високо в небо здіймалося полум’я, горіли будинки, цистерни з пальним.

Після першого бомбардування мені батько наказав щовечора йти на ніч у Станіславчик до тітки, хата якої була за містечком, біля ставка (там я був у липні 1941 р.).

Босоніж чимчикував навпростець через поля по долині увечорі, а ранком повертався додому. Шлях немаленький — 8 км., та він мені здавався близьким і невтомним.

А в ніч з 19 на 20 травня я чомусь залишився ночувати вдома. І коли проснувся від стрілянини, побачив перелякані обличчя сусідів, що чомусь зібралися в нашій хаті, з переляку поліз під стіл, хтось закричав, що знову повернулися німці. Місто оточене, треба тікати.

Стрілянина і вибухи трохи ущухли, покликав батько, схватив за руку, вибігли з хати, городами побігли в поле, якимись ярами добігли аж до Станіславчика. Там зупинилися. Місто було охоплене полум’ям, було видно вокзал. Він вистояв: за все літо бомбардувань лише одна бомба влучила у нього, завдавши незначних пошкоджень. Після першого бомбардування міста заняття в школі припинилися. Все літо 1944 року було тривожним. Війна відійшла на Захід та залишила в наших краях чимало смертоносного вантажу: снарядів, мін, уламків вогнепальної зброї, діти знаходили це все, робили «самопали», розбирали снаряди, кидали у вогонь кулі.

На галявині Бугового лісу кілька хлопчиків знайшли великий снаряд. Старший із них сів на землю, зажав колінами снаряд і почав знімати голівку. Роздався страшний вибух, рознесло тіло 15-річного хлопця, єдиного сина у батьків, другому відірвало ногу, пошкалювало обличчя, на все життя воно у нього залишилося у синіх плямах. Це був син двоюрідного брата, убитого на Різдвяні свята 1944 р. у Сідаво.

На галявині Бугового лісу підлітки знайшли протипіхотну бомбу. Старший із них — Женя Шавак — почав її «розряджати». Стався вибух, не тріпнувся Женя, а рідний брат, що лежав в ту мить під деревом відчув, як щось гостре й гаряче прорізало стегно правої ноги. Згарячу кинувся бігти додому, але швидко втомився, нога заболіла, штанина була мокра від крові. Відправив його батько в районну лікарню, яка знаходилась в Коростівецькій школі, в зв’язку з нічними бомбардуваннями міста. Лікар оглянув пораненого і наказав зробити рентген, а рентген-кабінет був лише у залізничній лікарні, яка була евакуйована в Потоки. Отож на підводі відправили його туди. А нога уже розпухла, втратив багато крові.

Тільки на третій день зробили Борисові операцію, через кілька днів навідав і я його уже в Коростівцях, він показав мені осколок, яким був поранений.

Поряд з його ліжком лежав тяжко поранений машиніст Конюшевський. Під час нальоту фашистської авіації він був на паровозі. Коли бомба влучила в один із вагонів, він зіскочив на землю, та в ту ж мить розірвалася ще одна бомба, його відкинуло під стіну якоїсь будівлі, відчув страшний біль в животі і втратив свідомість. На світанку його знайшли санітари, брюшина у нього була розірвана, кишки наполовину вивалились на землю. Його брат, лікар — хірург, оглянувши пораненого, сказав матері, що він безнадійний. Пройшли три дні, а він не вмирав.

Прийшов оглянути пораненого прославлений в місті лікар Царюк, запитав: «Жити хочеш?». Перемагаючи біль, той ледве прошепотів: «Дуже...». — «Тоді терпи!». Наказав відвезти в операційну, перемив кишки, вправив, перев’язав. І пройшли ще три дні між смертю і життям. Перемогло останнє. Машиніст Конюшевський ще водив поїзди після війни, вийшов на пенсію, помер в 70-х роках.

Вознюк Цезик, відчайдушно сміливий хлопчик з великими синіми очима, густим хвилястим волоссям на голові, веселий і допитливий, знайшов кілька патронів у лісі, звернув кулі, висипав порох у кишеню і пішов додому. Зупинився, дістав з другої кишені кресало і губку, викресав вогню, звернув з клаптика паперу цигарку з якоюсь трухою, закурив, здається, затушив жевріючий вогник губки і поклав в кишеню. Миттєво спалахнув вогонь, обдало жаром і димом, Цезик побіг, а вогонь ще дужче запалахкотів. Отямився вже дома, на ліжку. Два тижні в невимовних муках він прожив, а мати ще й досі (їй уже за 90) оплакує його смерть.

Глушили хлопці вибухівкою рибу у ставах і не раз ставали жертвами.

У серпні нальоти німецьких бомбардувальників припинилися, 1 вересня пішов у школу. До війни я навчався в 1 і 2 класах СШ №2, а тепер вирішив записатися в 5 клас СШ № 1 — туди пішли друзі.

Величний будинок школи, колишньої дореволюційної гімназії, стояв у згарищі, чорне вороння кружляло над стінами (перше враження, коли підійшов до школи).

Вхідні двері були замуровані, вікна першого поверху закладені цеглою, деякі забиті дошками. Заняття проходили в кімнатах флігеля. Під час великої перерви, інколи після уроків пробиралися таки в зруйноване приміщення, збирали якісь черепки, підіймалися по сходах, що трималися лише на одній рейці, на другий поверх, а старші хлопці лазили зверху по стінах.

В одному з коридорів першого поверху старшокласники заклали до половини вікна цеглою, зробили актовий зал, обладнали сцену, завішували її принесеними з дому фланелевими одіялами на час вистав і концертів.

Запам’ятався виступ професійного лялькового театру, який приїхав з якогось великого міста. Серед дійових осіб був і Гітлер, і Гебель, і Ріббетроп. Це щось було незвичайне, реготали до сліз. Потекли дні і місяці першого навчального року після звільнення міста.

Минула холодна і голодна зима. Відсвяткували 1 травня, а коли прийшли 9 травня, директор школи повідомив, що всі йдемо знову на демонстрацію — свято Перемоги!