Війна очима дитини

Леонтович Людмила Євстахіївна

1927 року народження, культпрацівник.

В 1946 р. закінчила Жмеринську залізничну школу № 18 (тепер НЗ №5), в 1949 р. — Львівський культурно-просвітницький технікум, була направлена на роботу в м. Кам’янка — Бурська, працювала в різних бібліотеках, повернувшись у рідне місто в 1959 р, працювала деякий час нормувальницею механічної дистанції, потім в книжковому магазині.

Постійно підтримує зв’язок зі шкільними колективами, розповідає про війну, бачене і пережите. В 2000 році ветерани війни і праці МЧ — 3 вибрали її головою первинної організації.

Для мене, 13 річної дівчинки, недільний ранок 22 червня 1941 року видався чудовим — сонячним, яскравим, радісним.

Мати послала в магазин за хлібом, простояла я в черзі майже до 12 години, а коли повернулася, побачила, що вона сиділа біля столу, опустивши руки, і тихо плакала.

Підвівши на мене очі, повідомила: «Війна... Щойно виступив по радіо В. М. Молотов з заявою про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз».

Згодом прийшов брат Вася і сказав, що є наказ учням 9 і 10 класів цілодобово чергувати біля звуковловлювачів, встановлених за рощею Бєлінського. У школах міста з 4 класу всі учні здавали норми БГПО (будь готовий до праці і оборони), а старшокласники вивчали військову справу.

В школі №45 (тепер навчальний заклад №5) Віктор Рафтополо, учень 10 класу, очолював шкільний військовий загін, брат Василь був призначений начальником штабу.

Настали тривожні дні, невтішні вісті передавали по радіо, ширились чутки про швидке просування німців на схід; після першого бомбардування міста почали евакуювати підприємства, населення. Ми чекали батька, який працював на цукрозаводі у Жашкові. Десятого липня радянські війська залишили місто. Горіла нафтобаза, продовольчий склад в центрі міста, лунали вибухи — підірвали залізничний міст, будинок ДПУ (державне політичне управління) — на місці теперішнього універмагу по вул. Шевченка — поворотне коло локомотивного депо. У наших сусідів Радзіховських — добротний будинок з підвалом, до них ми побігли сховатись. І в ці хвилини почули страшний гуркіт — на наших очах піднялась у повітря водонапірна вежа біля локомотивного депо. Оповита димом і полум’ям, рухнула на землю. Чомусь уціліла електростанція.

Не дрімали мародери: почали таскати з будинків евакуйованих, із магазинів різні речі, майно, продовольчі товари.

Сімнадцятого липня задвиготіла земля — то йшли німецькі танки. Люди причаїлися, крадькома виглядали з вікон своїх домівок. На базарній площі по вул. Рози Люксембург (саме там до війни був базар), біля будинку Манеліса з’явилися якісь чоловіки в старомодних піджаках, в білих сорочках з краватками. Поставили стіл, накрили гарною скатертиною, поклали на рушник пишний каравай. І коли тільки встигли його спекти! Незнайомі молодики бігали по хатах, виганяли жителів на зустріч з «визволителями». Люди виходили зі страхом і цікавістю. Один з організаторів цього дійства, самопризначений квартальний, як пізніше дізналися, підніс німцям каравай, низько вклонився, кілька чоловік зааплодували, більшість похмуро дивилися на те, що відбувалося. Ламаною російською мовою почав говорити німецький офіцер про «визвольну місію» німецької армії, по закінченні промови люди почали розходитися.

А вранці наступного дня побачили, що хвіртка квартального вимазана дьогтем, а на аркуші паперу зі шкільного зошита було написано: «Німецький блюдолиз, зрадник і гад!»

Дивувалися ми: хто ж міг таке зробити?

Вася, брат, і його друзі мовчки посміхалися. За кілька днів на стінах будинків і стовпах з’явилися розпорядження нової влади: негайно здати зброю і радіоприймачі. За непослух — смерть! Євреям нашити на лівий рукав білу пов’язку з шестикутною зіркою, за невиконання — смерть!

Щоденно їх зганяли в центр міста розчищати завали, наглядачі нагаями шмагали по спинах літніх і немічних людей.

В добротному будинку Виноградових поселилися декілька німецьких солдатів. Вони ходили в шортах і блискучих чоботях, а на шиях, як у наших піонерів, — червоні галстуки, на поясах — пістолети в кобурах.

Дивно було на них дивитися.

До вересня всіх євреїв переселили у гетто — район від будинку колишнього банку до центрального ринку.

Як дізналися пізніше, сім’ю наших сусідів — Штейнбергів, поселили з іншою сім’єю — 7 чоловіків — в двох невеличких кімнатах, всіх наголо постригли, чоловіків і жінок, щоб уникнути епідемії. Тим, кого виводили на роботу в місто, видавали перепустки, хто самовільно виходив за границю гетто — нещадно били нагаями.

За якусь провину старого єврея повісили на воротях будинку по вул. Горького. Головою єврейської общини призначили лікаря Адольфа Гершмана, він був зобов’язаний відповідати за порядок в гетто.

Жмеринка була в розпорядженні румунських властей, залізниця і військова комендатура — в руках німців — не дуже вони довіряли своїм союзникам.

В приміщенні центрального банку була тюрма, в будинку міськради — жандармерія, в підвальному приміщенні дитячої клініки допитували полонених і заарештованих.

Румунські правителі на чолі з Антонеску вважали себе довічними власниками завойованих земель, намагалися викликати довіру у населення, налагодити добрі стосунки. В приміщенні сучасного навчального закладу №4 відкрили школу, згодом перевели її в будинок будівельно-механічного технікуму (на місці теперішньої центральної аптеки).

Влітку 1942 р. відкрили два ліцеї — фармацевтичний — в приміщенні сучасного навчального закладу №3 і хімічний — в приміщенні навчального закладу № 5.

Учні ліцею носили на рукаві пов’язку синього кольору з вишитими чорними нитками буквами: «Фарм SFL», хімічний чи будівельний. Вчителями були ті, що залишилися з радянських часів. Ліцеїсти вивчали українську та російську мови, румунську, німецьку, латину, спеціальні предмети викладали працівники аптеки, румунську — керуючий нафтобазою, анатомію — Павло Абрамович Замостян, директором хімічного ліцею був Казимир Іванович, він викладав конституцію Румунії, цікаво розповідав про історію слов’ян. Влітку учні зобов’язані були два тижні працювати в сільськогосподарських кооперативах, збирали лікарські рослини, вдома сушили і здавали в аптеку. Казимир Іванович завжди був з учнями, організовував вечори, на яких ставили п’єси українських та російських драматургів, читали вірші, співали пісні. На новорічний вечір запросив старшокласників з інших шкіл. Біля райлікарні окупанти створили табір для військовополонених, їх водили розбирати руїни локомотивного депо, зруйновані будинки.

Полонені були виснажені, серед них були й хворі. Жінки щоденно носили їм картоплю, малину, фрукти, чорні сухарі. Поліцаї близько не підпускали їх до огорожі, але вони умудрялися кидати харчі через дріт, ті з полонених, які були ближче до нього, ловили, ділилися з товаришами.

Жмеринчани (якби-то знати, хто був ініціатором цієї благородної справи!) зібрали з населення трохи грошей, викупили трьох полонених: Широкова Анатолія Олексійовича, який став після війни завідуючим залізничною лікарнею, Рожков’яна Володимира Олексійовича, він став завгоспом лікарні, та Замостяна Павла Абрамовича, він став учителем анатомії.

В місті була створена підпільна організація «Радянські патріоти», на електростанції групу підпільників очолював її начальник — Сергій Іванович Бубновський, в локомотивному депо — Кудельчук. Підпільники проводили різні диверсійні акти: невчасно ремонтували паровози, один з них скинули в яму поворотного круга, сипали пісок в букси і ін.

Брат Василь зберіг радіоприймач, зведення радянського інформбюро передавав Бубновському, надійні люди розповсюджували їх серед населення, а згодом навіть почали випускати газету. Наша сім’я була добре знайома з лікарем Чефрановим Нілом Васильовичем, його будинок на розі вулиць Леніна і Хмельницького. Василь щотижня ходив до нього міняти книжки (у Чефранових була чудова бібліотека). Ніл Васильович врятував багатьох жмеринчан, яких хотіли вивезти до Німеччини, видавав довідки про хвороби, допомагав грішми тим, які переправлялися в Одесу.

Лікар Русєв, відомий жмеринчанам з дореволюційних часів, теж допомагав підпільникам, тим, хто виходив з оточення.

Настав 1943 рік, доходили чутки про успішний наступ радянських військ, окупанти почали шаленіти, почалися облави, арешти.

Шостого жовтня 1943 року жандармські власті у рапорті губернатору Трансністрїї, резиденція якого знаходилася в Одесі, повідомляли: «В місті Жмеринці Могилівської губернії органами сигуранці була розкрита організація партизан з малими групами в сусідніх селах... Після обшуку було конфісковано печатку з вирізаними на ній словами: „Революційний комітет Жмеринки“, ними було розпочато друкування газети „Красний партизан“, яку розповсюджували серед населення. Метою організації була дезорганізація роботи підприємств міста Жмеринки і залізничного транспорту, напад на румунських і німецьких солдатів, яких обеззброювали».

(Газета «Нові горизонти», 16 грудня 1967 року).

Заарештували Бубновського, Грішина, Навроцького і інших підпільників. Навроцькому повісили на груди дошку з написом: «Бандит — партизан», побитого, зв’язаного водили вулицями міста.

В ніч на 4 вересня жандарми вдерлися в наш дім, схватили Васю — якийсь зрадник доніс, що у нього був радіоприймач, що він ремонтував радіоприймачі і для інших підпільників. Був у брата й пістолет, якого він ховав на горищі веранди, вона була дуже низенькою, залізти на неї могла лише дитина.

Коли жандарми загримали у двері, батько дуже повільно почав їх відкривати, Василь шепнув мені про пістолет і комсомольський квиток, просив зберегти. Його заарештували. До ранку ніхто вже не спав. Вранці, нічого не сказавши батькам, я дістала пістолет і кинула в помийну яму, туди ж і різні деталі, які знайшла в кордах малини (Вася навмисне їх розкидав, як наче б то непотрібні).

Через тиждень привели брата додому жандарми для додаткового обшуку, перевернули все в хаті, шукали пістолет, били на очах у батьків Васю, Щоб признався. Не витерпіла сестра Тамара і сказала, що бачила, як я кидала пістолет в помийну яму. Тоді жандарми примусили Васю чистити її, а коли на дні залишилась лише рідина, один з жандармів опустив в неї Тамару і наказав руками шукати пістолет. Він був в кобурі, сестра підняла його, жандарм наказав батькові помити, після чого батько попросив дозволу на їх очах помитися і Басі. Допоміг зняти сорочку і застогнав: вся спина сина була в кровотечах і синьо-червоних рубцях. Повели нашого Василика знову в тюрму, а батька вночі розбив параліч.

Як стало пізніше відомо, тоді ж були заарештовані 200 підпільників, їх допитували в місті, а потім перевезли в Тирасполь, де 18 розстріляли, 6 засудили до вічної каторги, 11 чоловік до 25 років ув’язнення. Серед розстріляних був і наш дорогий Василько, Таміла Сергіївна Бубновська — моя подруга. Від неї я дізналась про останні хвилини життя її батька, про них вона з матір’ю дізналась у Тирасполі від очевидців тієї жахливої ночі 2 грудня 1943 року. «Відчинилися двері камери. Ввійшли начальник тюрми, прокурор, священик і жандарми.

Начальник зачитав шість прізвищ, наказав в’язням вийти». Сергій Бубновський від імені засуджених заявив, що вони не вийдуть, вони вимагають, щоб їх вели на страту вдень, а не вночі.

Начальник наказав жандармам вивести їх силою. Тоді підпільники кинулися на катів, ті відступили і зачинили за собою двері, двох жандармів приречені не відпустили.

Відкрили «вовчок» в дверях, вставили дуло кулемета, довгими чергами застрочили по камері. Стікаючи кров’ю, патріоти прощалися з життям.

Коли все стихло, двері знову відчинили, розстріляні лежали на полу. Сергій Бубновський лежав горілиць, одним оком дивився на злочинців (воно у нього було скляне), бандитів обійняв жах, піднявши багнета, один з них пірнув у відкрите око покійного.

Та час нацистського панування минав.

Шостого січня 1944 року на різдвяну ніч прилетів наш «кукурузник», скинув кілька бомб на місто. Вояки, які жили в нашій хаті, забігали, допитувалися, де є льох, вискочили, побігли у бомбосховище біля СШ № 1.

В ту ніч ще тричі бомбили залізницю, де стояли німецькі ешелони.

9 січня до нас прийшов товариш брата, розповів, що радянські війська вже близько, що до околиці міста навіть прорвалися два радянські танки, але їх підбили.

Нічого не сказавши матері, я з подругою на наступний день пішла в колгоспний садок біля парку культури (де тепер залізнична лікарня). Серед дерев, запорошені брудним снігом, стояли два танки. Подумалось: «А де ж ті, що привели їх сюди?»

На початку березня німці повністю взяли владу в свої руки, румунам не довіряли, їх солдати тинялися по місту як неприкаяні, а німецькі солдати групувались біля «юбернахтунга» — колишнього будинку райкому партії. Раптом з’явився наш «кукурузник», почав бомбити. Одна з бомб влучила в магазин напроти. Спричинилася паніка, забігали вояки, деякі, оговтавшись, почали навіть стріляти з автоматів по літаку, інші повтікали в будинок.

Нальоти нашої авіації почастішали.

Євреї розтягнули колючий дріт гетто, розбіглися хто куди, переховувалися у знайомих в місті, інші подалися на села.

У нас поселилися моя подруга Ліза Штейнберг. А Фіма Школьник з хлопчиком років 10-11 повернувся до свого дому, задумав сховатися на горищі. Коли вони підіймалися по східцях, їх помітив власник другої половини дому, він підняв крик, називав хлопців брудними словами, погрожував заявами в поліцію. На крик вийшов мій батько, почав розпитувати, що сталося, а тим часом Тамара, моя сестра, провела хлопців через безлюдний сусідський садок до нашої хати. Настав вечір, в комендантську годину з хати виходити небезпечно, тим більше, що поряд жили Матвійчуки, батько і син, вони служили в поліції, в цей час у них була чергова пиятика, вони горланили пісень, на крики не звернули уваги. Хлопці залишилися ночувати у нас. Світла не світили, двері і хвіртку закрили на замок. В наступні дні хлопці сиділи в комірчині, вночі виходили в садок подихати свіжим повітрям.

Вісімнадцятого березня я пішла по воду до колонки по вул. Кавказькій, біля СШ № 1. Не ступила і кількох кроків, як почула свист куль, зойкнувши, кинулась вниз в провулок і остовпіла: переді мною з’явились два солдати. На шапках — червоні зірки, поли шинелей запнуті за пояс, на плечах — погони, на ногах — обмотки — наші!

Один звернувся до мене, запитав, як непомітно пробратися до школи, пояснив, що в куполі обсерваторії з південної сторони засів німецький снайпер, треба його «викурити» звідтіля. Як уміла, вказала солдатам найбезпечніший шлях, а сама побігла додому з пустими відрами.

Біля нашої хвіртки були два німецькі солдати, вони намагалися її відкрити, та вона, замкнена зсередини, не піддавалась, тоді один з них вдарив прикладом у вікно сусіднього будинку, воно розлетілося з рамами, один за другим вони влізли в середину, через хвилину показалися біля дверей нашої хати, загримали прикладами. Відкрив батько, зайшли, почали оглядати всі кутки, один заліз в погріб, другий заглянув на піч, під постіль. Ми стовпилися у кутку, переляканими очима дивилися на прибульців. Один з них впився очима у Фіму, схватив за груди, прошипів: «Юда?»

Батько показав йому на ікони в кутку, а мати крадькома сунула Фімі в руки хрестик. Та німець почав його тягти з хати, ми з Тамарою не відпускали, так всіх трьох він і витяг надвір. Та в цей час почувся страшний вибух у школі, потім другий, третій, над нею зайнялося полум’я, почулася кулеметна стрілянина.

Не до нас стало воякам, відпустили: побігли туди, де рвалися снаряди, йшов справжній бій.

Над школою бушувало полум’я, чорний дим здіймався вище тополів.

Вранці наступного дня все стихло.

Прийшла сусідка і повідомила, що місто звільнене.

На третій день ми з Лізою пішли в центр міста. Радісно було йти знайомими вулицями, нікого не боятися. Коли вийшли з тунелю під вокзалом, зустріли трьох офіцерів, як знайомим, посміхнулися, а один з них презирливо кинув у вічі: «Німецькі вівчарки!».

Обпекли ті слова, почуті з вуст таких рідних нам солдатів, яких чекали, боготворили, стало боляче і гірко, затьмарилося сонце, мовчки повернулися додому. Нам було лише 16, чомусь згадалася синьо-червона спина Васі, жахи і злидні пережитих років окупації, довго не могла я спокійно дивитися на військових. Тільки з роками зрозуміла, що той офіцер — теж жертва війни і пропаганди.

Квітень був спокійним, налагоджувалося життя, хоч знали і відчували, що війна триває.

В ніч на 2 травня над містом з’явилися фашистські літаки, бомбили депо, залізницю, товарну станцію. З тієї ночі польоти почастішали. Коли вдень прилітав літак — розвідник, знали: вночі будуть бомбити. Жахливим було бомбардування 20 травня, коли бомба влучила в потяг з боєприпасами, почали розриватися снаряди, патрони, здавалося, що місто оточене з усіх боків і в нього стріляють з гармат і кулеметів. Багато було розбито будинків по вул. Київській, в центрі міста вщент зруйнований технікум, в бомбосховищі якого в ту ніч було багато людей, постраждав кінотеатр «Окрев», в ньому теж були люди.

Нальоти продовжувались до кінця серпня. Першого вересня 1944 року діти пішли в школу. Я в 9 клас школи №57 (тепер НЗ №5), сестра Тамара — в 7 клас СШ № 1. Брат Вася назавжди лишився в братській могилі жмеринчан-підпільників в м. Тирасполі.

Настала весна 1945 року, відсвяткували 1 Травня, а через тиждень — День Перемоги, радісний, сяючий, з піснями і танцями, сміхом і сльозами...