Вакансія на вбивцю

Розділ 4

Гаранджа навіть не підозрював, яка твердість таїлася за красою Маргарити. Твердість характеру, закладена ще в дитинстві.

Далеко не всі знали про те, що Маргарита виросла в нетрях забудованого приватними халупками району міста Херсона — Забалки. Будинки там зводили на початку минулого століття над катакомбами, звідки й брали каміння, тому про «зручності» там довго ніхто не здогадувався: провалля у городах заміняли їх. Якщо на початку минулого століття або й у кінці позаминулого район заселяли більш-менш заможні міщани, то наприкінці XX ці халупки були вже успадковані або перепродані робітникам заводів, розташованих поблизу. Забалки поглинули нестатки і пияцтво. Батько Маргарити теж працював на одному з заводів, а мати рано померла. Вдруге батько так і не одружився. По-перше, тому що пив, хоча, мабуть, це не зупинило б яку-небудь молодицю, якій припав би до смаку невеличкий будиночок з маленьким садочком. І по-друге, Маргарита була вже досить дорослою, щоб поратися по господарству й обпирати батька. Вона любила доглядати садочок, навесні підмазувати хатинку, білити стовбури двох черешень і абрикоси, куховарити.

Батько, кваліфікований робітник, заробляв досить багато, але гроші, як вода у пісок, утікали на горілку. Маргарита мріяла поїхати до великого міста вчитися, та якось не склалося. Її університетом стала Москва, куди вона, завербувавшись, поїхала працювати. Подруги вмовляли її, мовляв, з часом трохи назбираєш грошей, створиш свою фірму, станеш королевою.

Але стати у північній столиці королевою провінційній українській дівчині не судилося. Щоправда, там вона навчилася зі смаком одягатися, майстерно накладати макіяж, поводитися за столом. Дівчина була кмітливою від природи й швидко набиралася усього від своїх випадкових коханців, від товаришок, які заробляли у такий самий спосіб, але все ж були повіями класом вище. Навчилася одягатися під бізнес-леді, щоб проникати у готелі під виглядом секретарки, водити машину, замовляти вишуканий обід у ресторанах. Проте настав момент, коли з реєстрацією у Москві стало геть жорстко, і тоді Маргарита повернулася додому.

Проте на подібний заробіток у Херсоні годі було й розраховувати через брак клієнтів високого рангу. Кілька років вона практикувала в Туреччині в п’ятизіркових готелях, а потім подалася до Києва, там клієнтів-високопосадовців не бракувало, дівчина стала відомою у певних колах. А що була розумною, то зв’язків зі своїми колишніми не втрачала, а потроху обростала новими та вигідними контактами, придбала непогану квартиру й аж тоді почала шукати собі щось «для душі», як вона казала. Ці пошуки привели її до ліжка режисера-початківця Віталія Гаранджи. І на диво, цей союз їх обох влаштував. Маргарита поступово вводила його до кола своїх знайомств, а його наявність надавала їй певного статусу. Щоправда, доводилося заплющувати очі на Віталієву зверхність і зарозумілість, зате й він не питав, звідки вона знає того чи іншого чиновника.

…Широко відкритими очима Маргарита дивилася на Гаранджу, який закам’янів навпроти. Обличчя його було блідим, праве око смикалося. Жінка не сумнівалася в тім, що це він убив дівчину, і прекрасно розуміла: відтепер і вона не зможе почуватися в безпеці. Крім того, якщо прізвище коханця з’явиться в газетах у зв’язку з убивством, її особиста репутація опиниться під великою загрозою.

Маргарита потроху приходила до тями після побаченого, не хотілось здаватися так просто. Але перед тим як вирішити, що робити, вона повинна була знати все.

— Це Жанна Задорожна? — запитала вона, дивлячись Віталію просто у вічі.

— Так.

Гаранджа теж потроху відходив від жахливого шоку. В роті пересохло, він намагався вгадати подальші Маргаритині дії.

Віталія вразило, що жіночі нерви виявилися набагато міцнішими, ніж у нього.

— І ти вбив її? — Маргарита мимохіть стиснула кулаки.

— Ні, — відповів Віталій і вимушено посміхнувся. — Це якась загадкова історія…

— Як це — загадкова?

— Я ж тобі сказав. Привівши її сюди, я зрозумів, що помилився, й вирішив її приспати — підсипав у вино снодійного. Жанна відмовилась пити, але я примусив. Бачиш, оце тоді вона мене подряпала. Подумав, нехай проспиться, а тоді я десь її винесу, ну, хоч до холу. Вона заснула дуже міцно, тож довелося тимчасово засунути її у шафу. Розумієш, оце зараз прийшов, обмірковував, як її тихцем спровадити, а вона… Вона виявилася мертвою.

Спостерігаючи за ним, прислухаючись до холодного розсудливого голосу, Маргарита подумала, що він бреше. Вона згадала, як погрозливо рухався Віталій по кімнаті, як тримав ту маленьку мотузку. Жінка все більше і більше впевнювалася, що він навмисно задушив дівчину.

Маргарита мовчки дивилася на Гаранджу. Раптом підсвідомо їй захотілося перевірити, чи вона досі в небезпеці.

— Зніми негайно ці огидні окуляри! — наказала різко.

Віталій напружився, на обличчі з’явився незадоволений вираз. Потім підніс руку до окулярів, на секунду завагався, але все-таки зняв їх. Побачивши ці порожні й холодні сірі очі, в яких, проте, майнула на мить тривога, Маргарита відчула себе впевненіше. Саме ці очі сказали їй, що Гаранджа ще більш наляканий, ніж вона сама.

— Ти брешеш, — мовила Маргарита, — ти навмисно привів її сюди і вбив. Задушив портьєрним шнуром.

Віталієві очі раптом геть збіліли.

— Ні, присягаюся, — процідив він. — Ти набагато розумніша, ніж я думав. Так, я хотів її вбити, проте хтось зробив це за мене.

— Хто «хтось»? — єхидно перепитала жінка.

— Якби ж я знав! — спалахнув Віталій.

Маргарита глибоко зітхнула й підвелася.

Вона пройшлася по кімнаті, взяла сигарету. Гаранджа з готовністю клацнув запальничкою. Прикуривши, жінка звернула увагу на його руки — вони більше не тремтіли. Її здивувало, як швидко він оговтався. У цьому була якась патологія. Маргарита згадала, що Віталієва мати покінчила з життям за нез’ясованих обставин. Може, в них у роду є щось таке… спадкове?., пліткували також, що його перша дружина стрибнула з балкона у нього на очах. Про це ніхто не знав достеменно, але ж подейкували… Маргарита вважала Гаранджу непересічною особистістю, а відтак йому багато давалося і багато дозволялося. Тепер вони сам на сам у кімнаті. Чи не ризикує вона, адже є свідком злочину? Але ж трюк з окулярами засвідчив, що Маргарита ще має над ним владу. Треба тільки бути обережною і нічим його не спровокувати. Жінка відсунула стілець і сіла.

— Навіщо ти хотів це зробити? — запитала вона, пом’якшуючи тон.

Віталій пильно подивився на неї і різко відповів:

— Чому я хотів це зробити? — повторив він. — Бо вона мною знехтувала, вона принизила мене публічно, Маргарито. Мені нудно жити за законами, які встановило це суспільство. Ти не можеш собі уявити, що таке справжня нудьга. Як це — підлаштовуватися під цих жалюгідних людців. Я відчуваю приниження з того самого дня, коли народився. У школі, в дитячому садочку, на вулиці, у транспорті, в магазині.

Маргарита кивнула:

— Так, я розумію. Сама завжди потерпаю, коли треба йти кудись в офіційну установу й пробувати щось вирішити. Тому й намагалася завжди зробити так, щоб ти не відчував таких незручностей хоча б удома. Не подумай, що я чогось не розумію. Я все розумію. Твоє життя було далеко не таким безхмарним, як дехто вважає. Саме через це я з тобою.

Віталієві очі спалахнули. Він раптом розхвилювався:

— Я завжди захоплювався тобою, Маргарито. Ти єдина людина, яка мене зрозуміла. Але твоя доброта прийшла запізно. Уже багато років я шукав у цьому житті свого шляху. Чого-небудь такого, що мало б для мене сенс, і дійшов висновку: щоб досягти чогось у цьому житті, щоб, грубо кажучи, видряпатися нагору, ти мусиш жити за власними законами, знехтувавши законами суспільства. Але маєш бути певен, що таке життя тобі до снаги, маєш бути певен, що подужаєш це. Що в разі, коли тобі доведеться красти або розчереплювати голови за шматок хліба, ти зумієш це робити. Кожний спосіб життя висуває нам свої вимоги, ставить нас перед новим випробуванням. Чи годен я це зробити? Чи готовий примиритися з наслідками вчиненого? Коли не можеш ствердно відповісти на ці запитання, значить, ти занісся надто високо. Тоді спускайся на щабель нижче. Якщо ти не можеш красти й у разі потреби не зумієш випустити комусь мізки, тоді ставай у чергу за безплатною юшкою. Коли несила й цього зробити — сідай під стіною і простягай руку, ставай жебраком. Коли ж не можеш канючити, коли тебе лякає міліцейський кийок — що ж, тоді ставай поетом. Шукай і знаходь те, що найкраще відповідає твоїй натурі, — чи то буде керівництво корпорацією, чи збирання стокроток у полі, чіпляйся за те місце і живи на повну котушку, ставай самим собою. І тоді, запевняю тебе, досягнеш того, чого більшості досягти не судилося. Більшості — а я, повір, людей знаю — більшості це не вдається. Вони все життя роблять якусь роботу і не знають навіщо. Вони одружуються з якоюсь жінкою і не знають навіщо. Вони ціле життя проживають, не знаючи навіщо. Я ніколи не міг зрозуміти цього, але так воно здебільшого й буває. Вони всім кланяються. З усіма погоджуються. Пливуть за течією. Роблять усе так, як роблять інші. Дозволяють пити свою кров. Командувати собою. Пропивають життя. Просипають його… Я не хочу так жити. І я більше не можу дозволити, щоб якесь курвисько кпило з мене. Розумієш? Терпець мені урвався! Ось чому…

…Маргарита струсила попіл з сигарети. Вона напружено розмірковувала. Давши Віталію можливість виговоритися, жінка лише одним вухом слухала, що він там розпатякував. Вона не вірила у цю загадкову історію, та все може бути. Гаранджа намагається виправдати себе. Але з такою життєвою філософією, таким життєвим кредо він і справді колись дійде до вбивства. Взагалі ж, для неї не так уже й важливо, чи він це зробив. Адже тепер усе проти нього, а значить, і проти неї. Режисер Віталій Гаранджа… Сама думка про скандал, про жах викриття, про кореспондентів, які зрештою докопаються і до самогубства матері Гаранджи, і до смерті його дружини, змушувала її внутрішньо здригатися. Слідство, суд, співчуття друзів, замітки в газетах… І так триватиме, триватиме, триватиме…

Віталій ще говорив:

— Цілком природне бажання — жити на себе самого — привело мене до думки про вбивство. Мені давно вже кортіло когось покарати, покарати на смерть. І сьогодні вдень я таки зважився. — Він дуже близько нахилився до Маргарита, його обличчя напружилося. — Я побачив цю дівку біля готелю. Завиграшки було вмовити її прийти сюди, й убити теж виявилося нескладно. Жанна була така зухвала й самовпевнена. Але я цього не робив. Мені хотілося ризику, гострих відчуттів. А що тепер? Я ускочив у велику халепу, не знаю, що робити з трупом. Якщо я просто повідомлю міліцію, хто мені повірить, що це не я її вбив?

Гаранджа подивився на Маргариту:

— Ти така розумна, люба. І ніяк не вписуєшся в мої плани. Як ти тепер діятимеш? Тепер, коли я тобі все розповів?

«А й справді, що робитиму я? — запитала себе Маргарита. — Телефонувати до ментів? У такому разі сама собі підпишу вирок. Варто лишень цій історії просочитися у газети… На моєму житті доведеться поставити хрест».

Це особливий випадок. Один хибний крок міг зіпсувати її майбутнє, і жінка це прекрасно розуміла. Їй був потрібен певний час, щоб добряче прорахувати всі варіанти.

— А ти як вважаєш, що я повинна зробити? — запитала Маргарита, намагаючись виграти кілька хвилин.

Гаранджа широко розвів руками:

— Не знаю. Може, повідомити міліцію?

Маргарита подивилася на годинник — за двадцять десята. Фільм уже давно почався.

— Мені треба обміркувати все, Віталію. Це не така ситуація, яку можна вирішити відразу. Не забувай, тепер і я в цій справі. А як ти вважаєш, хто міг тебе так підставити? Хто знав, що Жанна прийде до тебе?

— Ніхто. Я її навмисно попередив, аби нікому не розповідала. А коли дівчина заснула, я надіслав повідомлення її агенту чи другові, що я, тобто вона, поїхала з друзями на природу. Жанна мала спати аж до ранку.

Гаранджа знову начепив на ніс свої зеленаві окуляри. Маргариті де не дуже сподобалося, вона відчула, що він знову відгородився від неї.

— Часу на роздуми немає, — сказав Віталій.

— Я сьогодні залишуся тут ночувати, ми зможемо все обговорити й обов’язково щось придумаємо, — запевнила жінка. — Запам’ятай, тепер ти не сам. Я напевне щось придумаю.

Гаранджа посміхнувся, швидко підійшов до дверей, зачинив їх на ключ і сховав його в кишеню. Потім з викликом подивився на неї.

— Вибач, Маргарито, — сказав він підкреслено м’яким тоном. — Але я не можу довірити розв’язання цієї проблеми тобі. Тож доведеться самому все продумати до кінця.

— Ти мені погрожуєш, Віталію? — запитала жінка, сама дивуючись із того, що більше нічого не боїться.

— Ні, радше прошу про допомогу, — відповів він. — Для мене все це дуже важливо. Але залишайся поки що осторонь. Ти будеш моїм алібі. Думаю, буде краще, якщо я зможу закінчити цю справу так, як замислив. Я впораюся. Якщо ти мовчатимеш, є шанс, що ніхто ніколи ні про що не довідається. Тому, будь ласка, не бовкни зайвого.

Маргарита розуміла, що цього разу Гаранджа має рацію.

— Звичайно, Віталію, я нікому нічого не скажу. Обіцяю. Але мені хотілося б, щоб ти дивився на мене принаймні як на помічницю. Зрештою, ми не перший рік разом…

Він кивнув:

— Даю слово, що у разі необхідності звернуся до тебе по допомогу. Ти ж усвідомлюєш наслідки, якщо мене впіймають.

— Буду рада, якщо ти довіришся мені. — Жінка прикурила нову сигарету. — Цікаво, а що ти все-таки збираєшся робити з трупом?

— Ну, я думав залишити його у багажнику чийогось авто. Хоча, втім, ще не маю точного плану.

— Не годиться, — сказала Маргарита. — Тобі буде складно впоратися самому. Ні, це погана ідея.

— А ти маєш кращу?

— Хто-небудь бачив, як ти привів її сюди? — відповіла жінка питанням на питання.

— Ні. Ми прийшли нарізно. І потім, це було близько п’ятої, коли в готелі майже нікого не було.

— Звідки така впевненість, що її ніхто не бачив? Адже дівка могла сказати комусь, що йде сюди?

— Ні. Я попрохав не розпатякувати. Я тобі вже казав. Ніхто не знає. Я цього певен.

— Але не забувай: принаймні одна людина про все знає — її вбивця. Якщо це справді не ти. Та й у міліції теж не цілковиті дурні. Знайдуть якісь докази… Напевно, ти не все передбачив…

Віталію Гаранджі все це починало подобатися. Маргарита виявляла несподівану кмітливість і цікавість. Його здивувало, що жінка так спокійно обговорює з ним усі обставини справи.

— Мені здається, що не залишилося жодних слідів, але це і є ризик. Що найбільше допомагає міліції у розслідуванні вбивства? Мотив. Мого мотиву не знає ніхто. Тому якщо я зможу позбутися тіла, то буду в цілковитій безпеці.

— Будемо сподіватися, — зітхнула Маргарита і знову подивилася на годинник. — Усе ж мені треба йти.

Гаранджа погодився:

— Я складу тобі компанію. Почекай хвилинку, мені треба переодягнутися.

— Добре.

Він поклав ключ від вхідних дверей на стіл:

— Я довіряю тобі, люба.

Віталій пройшов до спальні, прикривши за собою двері. Жінка взяла ключ, і цієї миті вся напруга, що накопичувалася в ній, прорвалася назовні — їй стало зле. Але Маргарита примусила себе підійти до холодильника, витягти звідти пляшку бренді й одним духом вихилила чарчину.

З вікна видно було, як унизу перед готелем зібралася велика юрба, яка прагнула побачити зірок, котрі гуртувалися на терасі. Зоріла спекотна ніч. Жінка стояла, обіпершись об підвіконня, споглядаючи скупчення народу внизу.

«Якщо я зможу позбутися тіла, то буду в безпеці», — ці Віталієві слова засіли в її голові. Як же йому це вдасться? У безпеці… Хіба хтось може сподіватися на безпеку після такого?

Зачувши кроки коханця і клацання ключа в замку, Маргарита озирнулася. У вечірньому костюмі Гаранджа виглядав шикарно. Посміхнувшись, він запропонував:

— Ну, вперед?

— Ходімо.

…Цей вечірній вихід не залишився поза увагою всюдисущого Геннадія Калача.

Гаранджа сидів у кінозалі на перегляді, намагався час від часу зрозуміти, що відбувається на екрані, але думки його витали десь далеко. Вони з Маргаритою прийшли запізно, аби зрозуміти про що йдеться.

Дійові особи довго й нудно обговорювали розклад поїздів, напевно, збираючись дістатися якогось місця. І раптом Віталій здогадався, що ключ до задачі, яку він намагався розв’язати, у його руках. Точніше, в голові.

Радісний, він нахилився до Маргарити й прошепотів:

— Точний розрахунок — ось моя безпека.

— Що? — спочатку вона не зрозуміла.

— Точний розрахунок — ось моя безпека, — повторив Гаранджа і підморгнув їй.

Колись він чув, що в готелі п’ятсот номерів. А це значить, що у «Паласі» живе понад тисячу чоловік. Імовірний ризик за такого розкладу — один до тисячі. Він вирішив, що не буде навіть намагатися винести тіло дівчини з готелю. Просто вночі покладе його у ліфт і натисне кнопку останнього поверху. Ніхто не знайде труп принаймні протягом декількох годин, до ранку. І звідки міліція довідається, чи живе вбивця в готелі, чи, може, він один із тих витріщак, які тут цілими днями огинаються під час фестивалю. Як зможуть вони визначити, на якому поверсі загинула дівчина, не кажучи вже про помешкання. Вихід був елементарний, і Гаранджа здивувався, чому раніш не додумався до такого. Він навіть дозволив собі розслабитися, вперше за весь час після вбивства, подумки ще раз прокрутив сценарій, за яким мало відбутися дійство під назвою «позбуваємося тіла». Багато що залежало від Маргарити. Чи зуміє вона не виказати його? Чи не втратить контроль над собою? І вирішив, що таки зуміє опанувати себе. Її поведінка в найкритичнішу хвилину, коли тіло випало з шафи, була приголомшливою. Маргарита має просто сталеві нерви. Звичайно, вона була шокована, але не втратила розуму, не закричала і навіть не зомліла, як це зробили б більшість жінок. Вона лише сполотніла, закрила обличчя руками, але навдивовижу швидко оговталася. Жінка, єдиною реакцією якої за даних обставин є потреба в палінні, зможе утриматися від необачних вчинків. Поки йшов фільм, Гаранджа спостерігав за нею. Обличчя Маргарити було геть байдужим і холодним. Вона сиділа й дивилася на екран і вигляд мала звичний для подібних оказій. Гаранджа подумки привітав себе з правильним вибором. Після всіх отих жінок, які вимагали від нього бозна-чого: уваги, подарунків, кохання, вірності, — йому нарешті пощастило з подружкою, яка зрозуміла його високу сутність.

Сеанс закінчився майже опівночі.

Дорогою до готелю до них приєдналася група знайомих — білякіношна публіка, скоріше друзі Маргарити, ніж їхні спільні друзі. Вони поцікавилися у Віталія його враженнями про фільм. Питання були суто професійні. Гаранджа впевнено відповідав на них, але потім подумав, що не цим людцям влаштовувати йому іспит.

Він повернувся до Маргарити:

— Піду прогуляюся, — сказав Гаранджа. — Хочеться подихати свіжим повітрям.

— Іди, звичайно, — відпустила його Маргарита. — Добраніч.

Вона пильно подивилася на нього. Віталій відповів їй байдужим поглядом.

— Добраніч.

Він сповільнив крок, пропускаючи попутників уперед, іще кілька метрів йшов позаду, аж поки до нього долинув гул натовпу біля готелю, тоді повернувся і повільно почимчикував у бік Хрещатика.

Людський потік рухався від Будинку кіно у напрямку готелю «Палас», Віталій був єдиний, хто сунув проти плину натовпу. Час від часу аматори автографів зазирали йому в обличчя з надією впізнати в ньому котрусь із знаменитостей. Але Віталій Гаранджа, зайнятий своїми думками, геть не зважав на тих, хто заступав йому дорогу. Збудження й азарт, яких так жадав, майже минули, і він відчував, що підтримує їх штучно. От якби Віталій зумів підкинути тіло дівчини трохи раніше і його б уже хто-небудь виявив, то міліція давно була б тут і почала слідство. А тепер труп дівчини знайдуть лише годин за п’ять-шість, і передчуття такого томливого чекання псувало йому настрій.

Він пройшов повз казино на Прорізній, вийшов до Золотих воріт і почвалав далі по Володимирській у бік університету. Дійшовши до кінця скверу, Гаранджа сів на лаву й запалив. Звідкись чувся бій годинника. Хвилин двадцять він курив.

Несподівано звідкілясь збоку донісся якийсь шум, чиїсь кроки. Він повернув голову. Молоденька дівчина, вийшовши з машини, прямувала у його бік. На ній були темні джинси, майка, сандалети. Вік — приблизно двадцять, двадцять один. Може, на рік менше. Білявка з волоссям до пліч, симпатична, хоча і не красуня. Гаранджа спостерігав за нею, намагаючись зрозуміти, що вона робить тут так пізно.

Юнка глянула на нього, потім рішуче попрямувала до невеличкого пагорбка, в якому був схований туалет, і раптом пірнула у його темні нетрі. Гаранджа трохи почекав. Коли дівчина виринула на поверхню, несучи великий оберемок квітів, Віталій повільно підвівся і підійшов до неї.

— Вам допомогти, панночко? — запитав він.

Панночка подивилася на нього. Місячне світло падало просто на її обличчя. Гаранджа був вражений ясністю її очей. Вона посміхнулася:

— Я сама впораюся. Дякую.

І потягла свій вантаж у той бік, де залишила автомобіль. Віталій прилаштувався з протилежного краю оберемка. Його руки торкалися тонких, але мідних дівочих рук. Так, парою, наче краб, вони боком пересувалися алеєю, а біля машини Гаранджа перебрав на себе оберемок, а дівчина прочинила дверцята.

— Дякую, — повторила вона, вмощуючи квіти на задньому сидінні.

Він спостерігав за тим, як юнка займає місце за кермом.

— Ви їдете сама кататися в таку пізню годину? — запитав Віталій.

— Не кататися, — поправила його дівчина, — а розвезти квіти.

— Які квіти, навіщо?

— Для кафе і ресторанів.

— Ви збираєтеся робити це сама?

— Ну звісно.

Гаранджі сподобалася її незалежність. Він дивився, як дівчина намагалась завести двигун старенького «опеля», енергійно натискаючи на педаль, і подумав, що в неї набагато більше сили, ніж можна було припустити, дивлячись на таку струнку фігурку. Але й після третьої спроби двигун не завівся.

— Напевно, свічі, — сказав Гаранджа. — Зараз перевірю.

Вона похитала головою:

— Дякую, краще я сама. Ви тут забруднитеся, — юнка почала шукати підходящу викрутку в бардачку. — А ви пізно гуляєте.

— Повертаюся з перегляду в Будинку кіно. Може, чули, саме триває кінофестиваль. Послухайте, нічого страшного, якщо забруднюся. Я хочу допомогти вам.

— Та ні, не варто, я сама все зроблю. Фільм цікавий був?

— Не дуже. Операторська робота непогана, але все решта мені не сподобалося. Та й узагалі кіно набридло.

Дівчина нарешті знайшла викрутку, вийшла з машини і відкрила капот.

— А ви якось пов’язані з кіно? — запитала вона.

— Ну, можна сказати, так. Поломка складна? Може, я все-таки допоможу вам?

— Не треба. Напевно, дуже цікаво робити фільми? Мені хотілося б знятися в кіно. А ви знаєте когось із зірок?

— Кількох знаю.

Юнка на секунду зупинилася, подивилася на нього:

— А чи не знайомі випадково з Володимиром Горянським? У мене вдома є його фотографія з автографом. Цей актор мені завжди дуже подобався. Зустрічали коли-небудь?

— Зустрічав, але особисто не знайомий. А ви працюєте ночами?

— Я вночі тільки розвожу квіти, а вдень ними торгую.

— Але ж, мабуть, розвозка квітів не приносить багато грошей?

— Звичайно, небагато. Але це входить у мої обов’язки, та й для мене жодна копійка не зайва. Доводиться допомагати батькам, бо вони викохують мені дитину.

— Дитину? Хлопчика? Дівчинку?

— Хлопчика, — дівчина сором’язливо посміхнулася.

— Але ж ти сама ще дитина!

Юнка стиха засміялася:

— Саме враз.

— Як на мене, маєш чимале навантаження, — підсумував Гаранджа.

Вона знову посміхнулася:

— Так, але я проти цього не заперечую. А вам теж доводиться багато працювати?

— Іноді.

Він замислився. Цікаво, як би вона зреагувала, коли б довідалася, що він — відомий режисер Віталій Гаранджа. Ясна річ, було б великою помилкою сказати про це дівчині, хоча та його вельми зацікавила. Йому подобалося, як природно вона тримається, нічого з себе не корчить, поводиться невимушено й щиро.

— Як тебе звуть? — запитав Віталій.

Вона саме закривала капот.

— Ніна. А вас?

Гаранджа відповів не відразу:

— Віталій.

Він навмисно не назвав прізвища.

— А ви самі з Києва чи звідкись приїхали? — поцікавилася Ніна, знову вмощуючись за кермом.

— Місцевий. Та я багато їжджу. Оце скоро подамся до Норвегії.

— До Норвегії? Як би і я хотіла потрапити туди. Це якось пов’язано з кіно?

— Так. Ми там готуємося до зйомок.

Нарешті двигун завівся. Ніна жестом попрохала його відійти. Вона посміхнулася на знак вдячності, й машина почала віддалятися. І раптом Віталій гостро пошкодував, що не попросив дозволу поїхати з нею. Він засмутився і розізлився на себе за те, що ця думка спала йому запізно.

Гаранджа поглянув на годинник. Пів на другу ночі. «Цікаво, а вона ще повернеться сюди сьогодні?» До часу, коли йому треба буде повертатися до готелю, залишалося години зо дві, тож він вирішив посидіти у сквері, сподіваючись побачити Ніну знову.

Сидів, палив, чекав, коли знову почує звук мотора.