Вакансія на вбивцю

Розділ 5

Маргарита їхала у своєму «фольксвагені-гольфі» у напрямку готелю «Палас», поруч із нею сидів газетяр Ігор Кочет. Позаду влаштувалася його дівчина. Решта компанії їхала іншою машиною. Маргарита була давно знайома з Ігорем, але дівчину його бачила вперше, що, проте, було не дивно, зважаючи на те як часто він їх міняв. Давнє знайомство дозволяло їй не підтримувати розмову. Та й дівчина Ігоря балакала без угаву.

Вечеря була чудовою, особливо вдалися шеф-кухареві лангусти — фірмова страва ресторану, просто пальчики оближеш. Серед дружньої і невимушеної атмосфери Маргарита почувалася вкрай незатишно, постійно переконувала себе, що все гаразд, що вона спокійна і задоволена життям. Але відчувала — насправді все було не так.

Вона нервувала й навіть на мить не могла забути, що чекає на неї в готелі. І якщо в ресторані їй вдалося приховати своє нервування, то тепер, у машині, відчувалося напруження, якого не могла перервати безневинна балаканина дівчини на задньому сидінні.

Незважаючи на пізню годину, звідкись виринув «форд», рухався попереду і не давав себе обігнати. «Фольксваген» тримався на відстані одного метра від заднього бампера сусіднього авто. Не витримавши, Маргарита щосили натисла на сигнал, додала газу, і машина, що йшла попереду, ледь не вилетіла на тротуар. «Фольксваген» кулею проскочив повз «форд».

«Чого вона так хвилюється? — запитав себе Ігор, скоса поглядаючи на Маргариту. Вона сиділа, не кліпаючи, рухалися лише кисті рук. — Зазвичай така весела, говірка, а сьогодні вночі весь час мовчить, про щось думає».

— У тебе все гаразд? Нічого не трапилося? — наважився він запитати.

Маргарита мовчки продовжувала дивитися прямо перед собою.

— Гей, що трапилося? — Кочет підвищив голос. — Ти мене чуєш?

Жінка озирнулася на нього, потім посміхнулася:

— Даруй, я просто замислилася.

— Розкажи, про що, — попрохав Ігор. — Мені здається, з тобою не все гаразд. Ти весь вечір, як сновида.

Увесь вечір Маргарита думала про мертву дівчину, і чим більше вона про це думала, тим більше нервувала. Яку дурницю скоїв Віталій, захотів довести свою зверхність, а в результаті молода дівчина, здібна актриса, нежива лежить тепер у шафі, наче якась річ. Кілька разів жінка ловила себе на тому, що хоче сказати про це вголос, проте вчасно себе зупиняла.

Зараз треба допомогти Віталію. Вона сподівалася, що сьогоднішня справа закінчиться добре для Гаранджі, а отже, і для неї. Коли все буде позаду, Маргарита спробує влаштуватися десь-інде, перемінити насамперед своє життя, а тоді буде добиватися, щоб Віталія ізолювали, чи що. Адже не можна допустити, щоб такий випадок повторився. Одного дня все може скінчитися інакше. Нема ж гарантії, що йому не схочеться повторити свій «експеримент», коли яка-небудь безневинна дівчина знову потрапить до його рук. І загине…

Маргарита розізлилася на себе за те, що не зуміла приховати сум’яття від друзів, і спробувала відвернути Ігорову увагу:

— Не сердься, дорогенький! Я думаю про ремонт, учора проглядала журнал з інтер’єру і зрозуміла, що де в чому дала маху.

— Серденько, невже про це — ти міркувала цілий вечір? Я думав, що трапилось дещо важливіше.

— А хіба для мене є щось важливіше, ніж ремонт у квартирі Гаранджи, тобто нашої спільної квартири? Ти не розумієш, любий.

Якщо я насправді дам маху, це буде катастрофа.

Вона засміялася, посміхнувся і Кочет.

— Мені здається, — сказав Кочет, — тут усе залежить лише від грошей. Точніше, від їхньої кількості. Я не маю комплексів. Для мене гроші — це все. Просто треба мати їх достатньо, аби не закінчилися у найвідповідальніший момент.

«Хіба гроші, — думала Маргарита, — можуть виправити те, що накоїв Гаранджа? Звичайно, можна спробувати найняти найкращих адвокатів, підкупити слідчих і суддів, але нічого вже не допоможе змити пляму бруду з моєї спідниці. Ніякі гроші не змусять пресу мовчати».

Жінка поглянула на годинник. Було чверть по другій. Гаранджа, мабуть, уже чекає на неї. Вона повинна допомогти йому сховати тіло Жанни. Згадавши про це, Маргарита затремтіла. «Що він придумав? Як він сподівається винести тіло з готелю? Що означає його фраза у кінозалі? «Точний розрахунок — запорука моєї безпеки».

Машинально вона ще дужче натисла на газ. Решту шляху вони проїхали мовчки.

Гаранджа все ще сидів у сквері, коли звіддалік долинуло гурчання знайомого вже двигуна. Він підвів голову — точно, той-таки старезний «опель», що на ньому поїхала Ніна. Вона поверталася! Він звівся на рівні їй назустріч, відчуваючи радісне збудження.

Яким же було Нінине здивування, коли побачила Віталія на лаві, там, де залишила! Він відчинив їй дверцята, допоміг вийти з машини.

— Ти ще не закінчила роботу? — запитав він.

— Не вистачило трохи орхідей, — відповіла Ніна.

— А що, у вас десь неподалік плантація?

— Ні, — засміялася дівчина, — просто тут, у туалеті, комора квітів. Дуже зручно — вода, завжди прохолодно і таке інше.

Гаранджа теж не втримався від посмішки:

— От як все просто, виявляється, без подвійного дна.

Ніна пильно подивилася на Віталія:

— А ви мене чекали?

— Узагалі-то так. Тут добре. А ще я хотів знову тебе побачити.

Дівчина зазирнула йому у вічі:

— Я теж про вас думала.

— А я пошкодував, що не попросився поїхати з тобою. Можна завтра скласти тобі компанію?

Ніна кивнула:

— Чом би й ні? Буду тут приблизно опівночі.

— Зустрінемося?

— Добре, — вона рушила до схованки з квітами.

Віталій подався слідом.

— А де ти продаєш квіти?

— На Подолі. Неподалік Контрактової площі.

— Там що, крамниця?

— Невеличка крамничка навпроти «Самсона».

Дівчина глянула на нього:

— А де ти живеш?

— На Лівому березі, — збрехав Віталій. — Ти така вродлива. Справді, дуже гарна.

Навіть при світлі місяця він побачив, як Ніна почервоніла від задоволення.

— Ти справді так вважаєш? — вона посміхнулася, і Віталій зрозумів, що їй було приємно почути ці слова. — Дякую.

Юнка взяла квіти й приготувалася вже сісти у машину.

— До зустрічі завтра вночі.

«Так, зустрінемося завтра вночі, — подумав Гаранджа. — Якщо, звичайно, мене не піймають з тілом цієї клятої дівки, коли я виноситиму її з номера. Як там кажуть: між небом і землею… Стільки всього може трапитися між двома безневинними побаченнями».

— На добраніч. — Ніна простягла руку.

Дотик прохолодної дівочої долоні видався Віталію напрочуд приємним. І він зрозумів, що якби зустрівся з нею раніше, то, можливо, не схотів би перевіряти себе таким кардинальним чином.

— На добраніч.

Він довго дивився їй услід, а потім повільно пішов до готелю.

Геннадій Калач спав, кінцівки його здригалися уві сні, рот був відкритий. Йому снилася його бідолашна дружина. Це був справжнісінький кошмар. Він знову бачив, як вона скандалить і жбурляє в нього тарілки. Від її криків кров холонула в жилах. У сні він вибігає з квартири, біжить через подвір’я, спотикаючись і галасуючи…

Репортер раптово прокинувся саме тоді, коли Маргарита підійшла до дверей номера. Вона на мить зупинилася, дістала з сумочки ключ і увійшла.

Геннадій побачив, як за жінкою зачинилися двері.

Він потрусив головою, проганяючи сновидіння, і машинально перевів погляд на годинник над дверима: за десять третя.

«Чи довго я спав? — подумав Калач і згадав, що востаннє дивився на циферблат за двадцять п’ять перша. — Тоді, мабуть, і закуняв».

Може, Жанна Задорожна пішла з номера Гаранджі, поки він спав? Ні. Навряд чи.

Адже він отямився якраз коли Маргарита повернулася, а отже, якби дівчина виходила, він обов’язково почув би клацання дверей.

Геннадій потягнувся був за фляжкою з горілкою, але тут знову зашумів ліфт. За мить він побачив Віталія Гаранджу, який ішов коридором. Геннадій уважно спостерігав за ним доти, допоки той не зайшов у номер. Двері за ним зачинилися. Отже, всі вдома. І навіть дехто зайвий.

Що ж буде далі? Де Жанна Задорожна? Геннадій зручніше вмостився у кріслі, приготувавшись до тривалого чекання. Та раптом йому здалося, що ще хтось суне коридором, тож Калач прудко звів фотоапарат і клацнув.

— Гей, — почулося несподівано над вухом. — Ти що тут робиш?

Геннадій опустив техніку.

— А ти хто такий, щоб питати?

Міцна мускулиста рука незнайомця потяглася до нього, і Калач миттю збагнув: той хоче відібрати єдину наявну в нього цінну річ — його «Нікон». Тож блискавично відкинувся у кріслі й задер ногу, аби захиститися.

Незнайомець тихо вилаявся, повернувся і почвалав геть.

У номері Маргарита швидко пройшла до своєї спальні, спиною відчуваючи моторошний холод із Віталієвої кімнати. Там переодягла розкішну вечірню сукню на звичайні джинси й вишукану гаптовану блузку. Потім, коли чекання стало просто нестерпним, вислизнула до вітальні, намагаючись рухатися якомога тихіше, наче її хтось міг почути, сіла на диван і прислухалася. За хвилину ввійшов Віталій.

Гаранджа рвучко роззирнувся і різко запитав:

— Ти ще не спиш?

— Наче я можу заснути. Мені треба побалакати з тобою, Віталію.

Той кивнув і сів, приготувавшись слухати.

Маргарита виглядала вкрай схвильованою, натомість Гаранджа зовні був цілком спокійним. На його обличчя не потрапляло світло від лампи, і дівчина не могла зрозуміти, що він відчуває насправді.

Вона запитала:

— Ти придумав, що робитимеш далі?

Після зустрічі з Ніною Віталію була неприємною сама думка про труп, про те, що від нього все ж доведеться позбуватися. Коли він збирався убити дівчину, йому здавалося, що це буде захоплива пригода. А зараз у нього на думці була лише Ніна і її ніжне личко. Гаранджа мріяв побачитися з нею знову і більш ніколи в житті не згадувати про мертву Жанну. Така різка переміна викликала подив і в нього. Невже він стає, як усі?

— Я покладу її в ліфт, відвезу на горішній поверх і залишу тіло там, — виклав він свій задум. — Ніхто не зможе визначити, де саме вмерла Жанна. Думаю, так буде найбезпечніше.

Маргарита уважно вислухала його, трохи подумала і кивнула. Внутрішнє чуття підказало їй, що саме через елементарність, ця ідея, можливо, і спрацює.

— Але тебе можуть побачити, — заперечила вона.

Віталій Гаранджа знизав плечима:

— Так, але… Немає жодного плану, який був би на сто відсотків гарантований від невдачі. Я піду на цей ризик, якщо, звичайно… — він замовк і кинув уважний погляд на жінку.

— Якщо, звичайно, що? — запитала вона різко.

— Якщо, звичайно, ти мені допоможеш.

Маргарита напружилася.

— Допомогти тобі? Але якщо тебе спіймають на гарячому, я стану співучасницею вбивства.

— Так, мабуть. Але я не наполягаю. Це всього-на-всього пропозиція. Мені просто треба, щоб хтось постояв на шухері в коридорі та дав би мені сигнал у разі, коли який-небудь гульвіса припреться, коли я затягатиму тіло до ліфта. Саме в цьому найбільший ризик — протягти труп по цілому коридору. Хтось може з’явитися на сходах.

— Ти збираєшся робити це зараз? — Маргаритин голос звучав напружено.

Гаранджа подивився на годинник: пів на четверту ночі.

— Так, мабуть, час. Зараз якраз затишшя, мертва година. Кращої можливості не буде.

— Просто зараз?

— Так, якщо ти допоможеш.

І Маргарита зважилася. Усе, чого вона домоглася на своєму шляху, й усе, чого досяг Віталій, може бути втрачене за одну мить, варто кому-небудь побачити, як Гаранджа тягне мертве тіло коридором. Вона сказала собі, що не має права залишити Віталія напризволяще. Зрештою, він багато зробив для неї, попри всі його вади. Доведеться йому допомогти.

— Я піду до сходів, — прошепотіла жінка. — У разі небезпеки голосно вимовлю: «На добраніч!» Ти маєш поквапитися, любий!

Він розглядав Маргаритине обличчя, не приховуючи подиву.

— Усе ж я не розумію, чому ти допомагаєш мені.

Вона спалахнула:

— Не має значення чому, якщо ти досі не допетрав. Тобі не спадало на думку, що я просто кохаю тебе і не хочу, аби з тобою трапилося найгірше? Я це зроблю. Але певна, що це тобі так не минеться, доведеться ж бо за все заплатити.

Його руки мимохіть стислися в кулаки, обличчя почервоніло від гніву.

— Кохання — лише балачки! — вигукнув Гаранджа. — Ти й зараз думаєш лише про себе! Я не такий дурний, аби тішити себе надіями, що ти турбуєшся про мене. Ти робиш це виключно заради себе, чи не так?

— А ти заради кого це зробив? Ти згадав про мене хоч на мить? Тоді чого ж ти дивуєшся? Чому я повинна страждати через твої забаганки? Коли привів сюди дівчину, щоб вбити її, ти думав про щось, окрім свого враженого самолюбства? У тебе геть дах поїхав! Але я не дозволю зруйнувати все, чого добилася за стільки років. Я готова ризикувати й допоможу тобі. Але ти вчинив жорстоко стосовно мене. Я не заслуговую на таке!

Маргарита побачила, як обличчя Віталія скривилось, на очах виступили сльози. Він простяг до неї руки, наче маленька дитина, яка шукає захисту у матері.

— Ти ж не кинеш мене, Маргарите? Не залишиш самого? Мені так страшно! Не віддавай мене їм! — Гаранджа впав навколішки, чіпляючись за її ноги. — Ти єдина, хто мене розуміє. Ти завжди прощала мене. Пробач і зараз, — він заридав.

Маргарита була вражена. Її почуття взяли гору над розумом. Вона опустилася на підлогу, обійняла Гаранджу за плечі й заходилася заколисувати його, втішаючи, наче той і справді був маленькою дитиною. Так тривало досить довго. І знову жінка отямилася першою. Вона підвелася на рівні, підійшла до бару, налила бренді у два келихи, один простягла Віталію.

— Випий!

Одним духом він вихилив чималу чарку.

Тоді Маргарита дістала портсигар, запропонувала йому сигарету, і без жодного слова вони запалили.

— Маргарито, я не божевільний! Повір мені!

Дівчина піднесла палець до вуст:

— Т-с-с-с! Звісно ж, ні.

— Я тільки хотів покарати цю малу хвойду. Вона ж посміялася з мене!

— Знаю. Але ти повинен бути вищим за образи. Хто вона така, щоб глузувати з тебе! Брудне ганчір’я! Ти не повинен був звертати на неї уваги. А тепер наше спільне життя під загрозою.

— Ні, люба, ні, я все виправлю, повір мені.

Маргарита тяжко зітхнула:

— Звичайно, любий. Але час діяти. На жаль…

— Чесно зізнаюся тобі, Маргарито, я думав, що мене це розрадить. Але чомусь не відчуваю жодної втіхи. Я…

Маргарита притушила сигарету в попільничці.

— Я не бажаю вислуховувати твоїх виправдань, Віталію, не хочу чути подробиць. Ми в страшній халепі, і тепер ти повинен постаратися врятувати мене і себе від можливих наслідків.

— Звичайно.

— Ти готовий? — запитала жінка і відчинила двері.

— Так.

— Я викличу ліфт. Поквапся. — вже в коридорі Маргарита почула, як Віталій відмикає шафу.

Роззирнувшись крадькома довкіл, вона підійшла до ліфта й натисла кнопку. Потім рушила до сходів, подивилася, чи немає когось там, повернула знову до ліфта — табло над ним показувало, що кабіна йде нагору. Якийсь час вона постояла, потім не зовсім упевнено повернула назад до номера. У кімнаті Віталія дверцята шафи були відчинені. Вона зазирнула туди, відчуваючи, як у неї всередині все тремтить. У шафі не було нічого такого, що нагадувало — тут кілька годин знаходився труп. Маргарита поспішно вийшла зі спальні Гаранджі й упала у м’яке крісло.

Її били дрижаки, вона почувалася втомленою і хворою. Жінка заплющила очі, поклавши голову на спинку крісла. У такому положенні вона й просиділа цілих п’ять хвилин, допоки почула, як відчинилися двері, й одразу стрепенулася. Увійшов Гаранджа, блідий і спітнілий. Вони подивилися один на одного.

— Усе гаразд, — кинув він.

— Ти впевнений?

Віталій кивнув, дістав носовичка й витер руки.

— Так. Я піднявся в ліфті на останній поверх і залишив кабіну з трупом там. Нікого не зустрів.

— Незабаром тут буде міліція, почнеться розслідування. А ти, мабуть, хапався там за всі кнопки.

— Сотні людей ним користуються. За це я не хвилююся.

— А що ти зробив з її намистом?

— Викинув.

— Ти впевнений, що тут немає нічого з речей убитої?

— Так, цілком.

— Вона мала з собою сумочку?

— Ні.

— Дивно. Дівчата не ходять без сумок, Віталію.

— Вона не мала.

Маргарита трохи заспокоїлася.

«Можливо, справді все обійдеться, — подумала вона. — Звідки міліції знати, що дівчина була саме тут і померла у цьому номері? Прізвище і репутація того, хто в ньому живе, убезпечують від підозр».

— Ну, тоді будемо сподіватися, Віталію, на краще. Я йду спати. Але спочатку в душ.

— Дякую, що допомогла мені, — сказав Гаранджа. — Нічого не бійся, я не дам тебе скривдити. Спочивай спокійно, ніхто мене не бачив.

Маргарита побрела до ванної, а Віталій — до її спальні. І коли жінка, посвіжіла та рум’яна, ковзнула в ліжко, Гаранджа вже лежав поряд. Він спрагло накинувся на неї. Маргарита зітхнула. Вона вже звикла, що будь-яка форс-мажорна ситуація збуджує коханця, підвищує його сексуальний потяг.

А коли вони вже засинали, Віталій прошепотів їй на вухо:

— Спочивай спокійно, ніхто мене не бачив.

…Та він помилявся. Геннадій Калач завважив, як Маргарита виходила з номера, викликала ліфт, як йшла, роззираючись, коридором, як оглядала сходи. Він навіть спробував роздивитися, що вона там робить. Журналіст помітив, як з апартаментів випнувся Гаранджа, несучи на плечі Жанну Задорожну. Геннадій упізнав сукню кольору опалого листя і колір волосся дівчини. Він був настільки вражений цим видовищем, що просто закляк і з місця зрушити не міг, тому й упустив зручний момент для зйомки, забувши про все на світі.

А потім зімкнулися двері ліфта, і кабіна поїхала нагору. Геннадій бачив, як Маргарита повернулася до номера. Коли вона опинилася під одним із світильників, він помітив, що виглядає та жахливо, ніби от-от знепритомніє. Він чекав. І за кілька хвилин побачив, як повертається Гаранджа. Калач спостерігав за тим, як Віталій відчинив двері номера 723 і зник усередині. Останнє, що він чув, — як у замку повернувся ключ.

Геннадій сидів нерухомо, уп’явшись скляним поглядом у стіну. Його наскрізь просякнутий алкоголем мозок довго не міг змикитити, що відбувається. Ніяк не вдавалося повірити в те, чому зненацька став свідком. Він чимало часу простирчав у коридорі й уже почав звикати до думки, що дарма гає тут час, як це частенько траплялося в його ситуації за останні роки.

Отже, Жанна Задорожна зайшла до Гаранджі о п’ятій годині дня, а після третьої ночі (схоже, непритомну) Віталій Гаранджа відвіз її нагору в ліфті. Чому дівчина була без тями? Що з нею трапилося за ці години? Геннадій довго бився над цією загадкою, але так і не зміг розгадати. Маргарита, судячи з усього, була в курсі подій. Вона явно стежила за тим, щоб ніхто не трапився в коридорі в ту мить, коли Гаранджа виносив дівчину до ліфта. Подумалося, що, можливо, він напоїв її або дав якихось наркотиків, аби спокусити. Хоча зовсім немислимо, щоб така жінка, як Маргарита, могла стати спільницею в подібній справі. Але факт залишається фактом — дівчина перебувала в номері понад десять годин, і її винесли звідти непритомну. Якби йому вдалося довести, що Гаранджа справді напоїв чимось Жанну Задорожну і Маргарита допомагала йому в цьому, то вийшла б потрясна стаття.

Геннадій невпевнено підвівся на ноги, прикинув, куди Віталій міг відвезти дівчину. З готелю він її напевно не виносив. До того ж репортер бачив, як Гаранджа спускався сходами згори. Куди ж він її відправив? Вочевидь туди, де вона могла б відіспатися й отямитися після алкоголю або наркотику, що їх у неї влив цей хлопець. Геннадій повільно почвалав коридором до ліфта. Потім вирішив, що не варто викликати кабіну саме з цього поверху, піднявся сходами нагору і важко перевів подих. Підйом по східцях і його персональна дієта, яка складалася з двох пляшок горілки щодня, виявилися несумісними. Він натис на кнопку виклику і, притулившись до стіни, став чекати на ліфт. Калач вирішив, що почне шукати дівчину з горішніх поверхів. За кілька секунд кабіна зупинилася, і старому алкоголіку довелося пережити найбільше потрясіння у своєму житті. Піт цівками збігав по його спині. Журналіст стояв і тупо дивився на мертве тіло Жанни Задорожної: вона лежала на спині, ноги були підігнуті. На її обличчі назавжди закарбувався жах. І це особливо злякало Калача. На горлі чітко проступала синя смуга, явно від мотузки. Довгі пальці стиснуті були в кулаки, очі нібито забачили саму Смерть. Раптом у серці закололо, голова замакітрилася, і Геннадій із величезним зусиллям розвернувся й дуже повільно побрів коридором у напрямку сходів.

Нічний черговий, який сидів унизу і переглядав «Бульвар», дуже здивувався, помітивши репортера, який виходив крізь обертові двері на вулицю. Черговий упізнав журналіста. Він припустив, що Геннадій десь нагорі відсипався після перепою, і йому навіть стало якось спокійніше, коли зрозумів, що сьогодні від п’янички вже можна не чекати неприємних сюрпризів.

Калач ледве ноги тяг і, тільки коли дістався до свого «барлога», трішки отямився і заходився аналізувати побачене в «Паласі». Двадцять років тому Геннадій працював у відділі кримінальної хроніки однієї з київських газет. У ті часи йому доводилося знімати безліч трупів. Він звик до всіляких жахів і міг цілком професійно визначити, від чого наступила смерть. Жанну Задорожну задушили мотузкою. По тому, як виглядало її обличчя, горло, Геннадій міг сміливо стверджувати, що скоєне вбивство. Його першою реакцією було бажання зв’язатися з редактором газети, який відправив його на фестиваль, і повідомити сенсацію. І Калач уже підняв був слухавку, щоб потелефонувати до редакції, але передумав. У нього з’явилася дуже приваблива ідея. Режисер — небідна людина, а в камері «Нікон» у Геннадія були докази того, що молода актриса зайшла до номера Гаранджи о п’ятій годині дня. Будь-який судовий експерт міг точно визначити час її смерті, а журналіст був упевнений, що дівчину вбили між п’ятою і шостою.

Це означало, що вбили її або Віталій, або Маргарита.

Геннадій міркував: малоймовірно, що це коханка Гаранджи, проте у будь-якому разі вона— співучасниця. Вимальовувалася ситуація, на якій можна було б непогано заробити. Навіщо дзвонити редактору? Навіщо взагалі писати про це статтю? Єдине, що вартувало зробити, — потелефонувати модному режисерові й домовитися з ним про суму, за яку, він, Геннадій Калач, погодиться мовчати про цю історію решту життя. Журналісту ця ідея дуже сподобалася. Вимагатиме він добрячий шмат, але такий, який Гаранджа подужає. А з грошима він отримає шанс розпочати нове життя, кине роботу, купить будиночок під Києвом і займатиметься фотографією для власного задоволення. І не доведеться більше змагатися з молодими нахабними колегами, які воліють позбавити його місця під сонцем.

Калач захихотів, уявивши, з яким задоволенням пошле він редактора під три чорти і скільки всього зможе надозволяти собі за такі гроші… Проте раптом з’явилася підступна думка, що його дії називаються просто — шантаж. Тобто якщо він піде до Віталія і попрохає у нього гроші за мовчання — це буде злочин. Навіть якщо Гаранджа відмовиться, чого теж виключати не слід, все одно він, Геннадій, може потрапити до рук міліції за здирство, його дії підпадають під кримінальну статтю. А якщо режисер погодиться… Якщо погодиться! Геннадію дух перехопило від такої перспективи. У такому разі знов-таки він стає співучасником убивства. Хоч круть, хоч верть, а неприємностей з ментярнею не уникнути. Калачу зовсім не хотілося до тюряги. Хай йому грець, краще вже він потелефонує до редакції. Геннадій знову потягся до слухавки, але за мить зупинився, завмер, а тоді витяг свою вірну подружку — фляжку.

«Заспокойся, — мовив уголос. — Почекай, подивись, як розгортатимуться події. Якщо міліція зацікавиться цим режисером, він напевно схоче викупити фотографії. Найголовніше зараз — не поспішати і вичекати. Ризик, звичайно, великий, але справа варта заходу».