Іван Сірко, славетний кошовий

КОБЗАР ТАРАС ВЕРБОВИК

Гойдали орелю осені дужі вітри, здіймали увись коловерть жовтого листя, розкотисто били в гучні литаври дощів, а понад усім тим чувся журливий журавлиний клекіт. Такий самий сум вчувався у словах пісень сліпого співця Тараса Гострозора, віднедавна нареченого іншим ім’ям. Нове ім’я заслужив він по праву, щойно торкнувся кобзи, виготовленої з голосистої верби. А коли з уст його злетіла пісня, всім до одного запорожцям — вибагливим слухачам — стало зрозуміло, що на Січі з’явився рідкісний співець козацької долі. Дзвінкий голос хлопця, здавалося, ввібрав у себе найтонші відтінки радості й печалі. Голосом пісні промовляла його вразлива, рано дозріла душа. Направду-таки сліпий кобзар Тарас Вербовик співав так, як жив, а відтепер жив на землі він піснею…

З дня, коли сині зіркі очі його осліпли від кривавої рани, Тарас почувався обділеним. Понад усе він хотів навчитися вправлятися з гостролезою зброєю, служити у козацькому війську. Щоночі навідувались до нього сни, що кликали до бою. Бачив себе в них умілим, ревним воякою, який вправно орудував шаблею та пістолем. У цих снах не було йому рівних серед інших молодих козаків. Недарма ж Сірко хвалив свого джуру в розпалі битви: «Молодець, Гострозоре!»

Та, прокидаючись, хлопець зустрічав ранки гірким розпачем. Поривався до сонця, яке йому заступила незмінна темрява в очах… Втративши зір, він уже не міг прислужитися козацькому війську так, як сподівався раніше. І тільки кобза — єдина розрадниця та рятівниця — могла стати в пригоді не лише самому Тарасові, а й усім січовикам. Цю кобзу подарував йому Сірко, щойно він одужав, а затим ледве не вкоротив собі віку. Не тямлячи, як далі жити і що робити на білому світі без зору, хлопець не раз думав позбавити себе життя. І це сталося б неминуче, коли б не одна коротка розмова.

Якось, страждаючи од болючих ран, а ще більше — від безпросвітних думок, Гострозор відчув на своєму чолі легкий доторк.

— Не треба робити дурниць, синку, — голос Сірка звучав застережливо. — Твоє життя тобі не належить.

— Навіщо ви рятували мене в Мерефі? І навіщо заступилися за мене на майдані, коли Чорнопліт хотів розсікти моє тіло навпіл? — хлопець викрикував звинувачення, ні крихти не дивуючись, звідки Сірко знає про його потаємні думки. А виплеснувши назовні свою образу, обхопив голову руками і тихо зізнався: — Я не хочу жити, батьку…

— Мусиш! — ухопивши малого за плечі, Сірко з силою струснув худе тільце. — Мусиш жити, Тарасе! Я прийшов, щоби сказати тобі: ніхто й ніколи не знає напевне, що принесе йому новий день!

— І що може замінити мені те, що я втратив навіки — мій зір? — понуривши голову, запитав сліпий.

— Заповіти долі здатні перемінити все, — кожне ретельно обдумане слово давалося Сіркові важко. — Пригадуєш, як ти розповідав мені про службу в дідича, про Луку і гру на кобзі?

— Навіщо мені це згадувать?! — скрикнув хлопець.

— Я знайшов тобі гарного вчителя. Він навчить тебе майстерно грати на кобзі.

— Як? — з гірким насміхом перепитав хлопець. — Насліпо?!

— На слух, — у голосі Сірка не було і нотки жарту.

— Мені не потрібна така наука! — зло викрикнув хлопець, не стримуючи відчаю. — Я прийшов на Січ з іншим умінням! Ви нарекли мене Гострозором, і я тішився цим ім’ям, як і своєю вправністю в стрільбі та належністю до козацького війська. Але ж ось що сталося! У найпершій дрібній сутичці своєю бездумністю та невмілістю я позбавив себе найважливішого! Тепер мені нічого робити ні тут, ані деінде. Не треба мене рятувати втретє…

Сірко мовчав. Він не знав, як відповісти, і водночас розумів: конче мусить щось говорити. Аби тільки навернути свого джуру до життя, аби вирвати його з тенет безнадії. Наперекір усьому…

— Я винен, що не захистив тебе, Тарасе… Прости, — тихо промовив, зітхнувши. Сірко вперше вимовив ці слова відкрито, хоча стільки ночей думав про те, що сталося, і весь час звинувачував себе. Дарма характерники Пугач та Вітрогон, а найперше Рода, до якої стрімголов помчав, прохаючи бодай якоїсь допомоги, — ті, хто знав і вмів більше за інших, — запевняли, що немає в тому його провини. Доля така у хлопця — був їхній одвіт. Але Іван не приймав цього виправдання. Він почував перед хлопцем велику вину. Гострозор цього не знав. Та й мислив він інакше.

— Я сам собі винен, більше ніхто! — гаряче запевнив учителя.

Сліпий Тарас не бачив, як заперечно похитав головою його співрозмовник, а тільки почув у відповідь:

— Твій біль довіку буде на мені важким тягарем. Але він стократ поважчає, якщо я дозволю тобі зневіритися й бездумно відкраяти частку життя.

— Як же мені жити?! — простогнав хлопчина.

— Тарасе, я добре знаю, як ти почуваєшся, але відаю й інше. Деінде ти пропадеш. Поза Січчю хирітимеш та гибітимеш, доки не зачахнеш остаточно. Твоє місце тут, біля мене й усіх інших. Тож ставай до гурту, твою частку слави не відбере у тебе ніхто. Помста — це те, що додасть тобі сили для життя.

— Хіба сліпець може здобути козацьку славу? — з гіркотою перепитав хлопець.

— А ти знаєш давню козацьку мудрість: «Не той сильний, хто камінь верже, а той, хто серце в собі держе»? Знай: шабля і пістоль — це не єдина зброя. Є й така, що вражає влучніше та гостріше.

— Ні, немає… — заперечив Тарас і похапцем додав: — Нічого немає на світі влучнішого за постріл.

— Е ні, не кажи, коли не певен! Таки є зброя, що перевершує всяку звичну. Але нею володіють люди особливі. Тисячі козаків можуть узяти в руки шаблі та лишень один із них вдатний до самостріла, що вбиває ворогів, пронизуючи наскрізь їхні серця.

— Що це за зброя?! — аж стрепенувся хлопець.

Сірко відвів сумовитий погляд від його чола. Невимовно важко було йому дивитися на юне личко з тьмяними очима, які раніше блищали од завзяття — ті очі були для нього німим докором. Хотів було Іван погладити Тарасове волосся, вже й руку заніс, але не зміг.

— Що це за зброя? — перепитав сліпий.

Сірко провів рукою по своєму чолі й промовив:

— Послухай, я розкажу тобі одну історію. Колись, у давні часи, коли ні мене, ні тебе на світі не було, в козацькому товаристві зажив великої слави предивний чоловік. Звали його Антін. Він замолоду втратив у бою зір, але ж хотів і знав, як прислужитися рідній землі. Його ніхто не міг назвати сліпим, бо поводився так, буцімто бачив ліпше за зрячого. Ходив без поводиря, їздив верхи на коні, не оминав бойових козацьких походів. Кажуть, із нього на війні було незмірно більше користі, аніж із якогось несміливця чи ж недосвідченого воїна. Мало того, що добре грав на кобзі, складав пісні про козацьку долю, то ще й доладно володів шаблюкою і влучно стріляв із пістоля. А як траплялося бути пораненим у бою, ні жалості, ні допомоги Антін не приймав. Криючись від інших, золою та медовухою, пересилюючи нестерпний біль, сам зцілював свої рани. І в цьому був сильнішим од усіх. Коли ж надійшов його час і побратими-козаки споряджали співця-воїна до вічної домівки, тоді й стало видно, що все тіло славного кобзаря було пошматоване та побите кулями, ніби решето. Розумієш?

— Але ж як це?! — тремтячим голосом перепитав Тарас, видно, діткнутий до живого цією оповідкою.

— Пригадуєш наші вправи? І те, як ти стріляв із зав’язаними очима? Ось що я скажу тобі, синку: можеш померти у ліжку, караючись за гріхи, а можеш у звитяжному двобої побороти саму смерть.

— Як?! — знову запитав Тарас, незрячими очима втупившись поперед себе.

— На цій землі, вкритій потом і кров’ю відважних русичів, непросто стати таким, як вона того потребує. Але ти зможеш і зумієш прислужитися рідному краю. І ти можеш досягнути великої слави, якщо сам того захочеш. Я не жалітиму тебе, чуєш! Я не казатиму тобі: впокорся і надійся на диво. Я кличу тебе, Тарасе, на вірну козацьку службу. Свій біль, свою люту ненависть до ворогів переллєш у пісню і тим самим закликатимеш до хоробрості інших. Пісня буде твоєю справедливою помстою… Що ти скажеш у відповідь, синку?

— Я хочу помститися бусурманам! — палко вигукнув хлопець.

— Ну, це вже по-козацьки, — з усмішкою мовив у відповідь Сірко. — Немає на землі страшнішої сили, ніж праведний гнів. Він додає снаги, наділяє великим умінням, робить людину нечутливою до ран. Праведним гнівом клянусь, Тарасе, що помщуся за тебе. А ліпше, коли ми виплекаємо нашу помсту разом.

— Виплекаємо! — стиснувши кулаки, заприсягнув хлопець.

Від часу бою за Мерефу сплинуло сім квапливих літ. Усі ці роки не випускав із рук зброї характерник Сірко, повсякчас пам’ятаючи про клятву, дану в тиші мерефської хащі. Вигартовуючись у бойових походах Тараса Трясила, відточуючи гостру шаблю поряд з Іваном Сулимою та його вірним товаришем Павлом Бутом на Азові й у Кодаку, мужніючи обіч правдивого поборника козацької честі Дмитра Гуні, Сірко гаразд бачив, якою непереможною силою володіє козацтво і яким непереборним страхом сповнюються вороги, відчувши ту силу. Запальний, мов іскра, швидкий, наче стріла, шалений, як порив передгрозового вітру, цей чоловік не мав рівних у військовій доблесті. Здавалося, йому служили всі природні стихії, невловимими людським оком порухами провадили до переможного звершення всіх бойових герців.

Завжди поряд із Сірком були його хранителі. Передусім — це Сивогривий, дивовижний кінь, що відгукувався на найменший рух свого господаря. Під час бою він завдавав ворогам великої прикрості. З розметаною гривою гасав перед ошелешеними бусурманами, розпалюючи їх не на жарт. А коли нападники кидалися в бій, Сивогривий, либонь, замовлений незламними закляттями, легко ухилявся від прицільних стріл та гострих шабель. Зброя його не брала. Із води цей кінь виходив сухим, із вогню — неопаленим. І свого господаря вмів уберегти від лихої загрози. Але ж і Сірко не мав страху ні перед чим. І кінь, і вершник були варті один одного. Тому траплялося й таке. Перейнявшись духом битви, Сивогривий гарцював перед ворожим військом, збурюючи татарських коней голосним іржанням і мовби намовляючи їх до відступу: враз оскаженілі коні з піною на губах кидалися врозтіч, металися по всьому полю, скидаючи з себе нажаханих ординців і втоптуючи їх у траву. І коли великий страх охоплював душі бусурман, донедавна ще таких палких войовників, молодий ватаг Сірко зі сміхом закликав до битви відчайдухів-козаків, які невідступно слідували за ним. І там, де зблискувала шабля верхівця-характерника, виплекана славетним львівським мечником Антонієм, розквітав жар-цвіт козацької слави. Недарма його побратими захоплено дивилися, як мерефський сміливець січе ворогів, наче капусту. І те, для чого іншим потрібно було кілька хвилин, у нього займало коротку мить. «Доки козак-роззява шаблю вихопить із піхов, Сірко перемогу святкуватиме. І ані у вправності, ні у влучності з ним змагатися зась. Сірко й самого чорта пристрелить, щоби той душі християнські на зло не спокушав», — так говорили поміж собою старші козаки, гордо зауважуючи, що, либонь, вояк Іван Сірко народжений задля великої та славної долі. Сивочубі характерники Пугач та Вітрогон тішилися шаною, яку здобув їхній учень. Вони, далебі, відали більше за інших: бачили, як вибруньковуються в їхньому вихованцеві риси правдивого козака-характерника: незвичайна швидкість, рішучість, непохитність, проникливість, та вміння запалювали інших невгасимим полум’ям хоробрості. Адже на те й приходили у світ характерники, щоби пробудити, відродити забуте і спопеліле. Тож з появою Івана Сірка на Січ прийшло те нове, що було добре забутим старим, — те, на що давно чекала просякла кров’ю та невільницькими слізьми українська земля.

Про велику надію на відродження сили запорожців вістувала пісня, закликана до життя дзвінким голосом Тараса Вербовика.