Іван Сірко, славетний кошовий

РОЗПЛАТА ЗА ЗРАДУ

Козаки живуть від походу до походу. Така їхня вдача, як то мовлять сивочубі характерники Пугач та Вітрогон. Але ліпшої воякам і не треба. Нічого їм удома по зачіпках сидіти, штани протирати! Козацька доля — це вигострені у битвах шаблі та набиті порохом пістолі.

А про початок походу звичайно вістує пісня. Як оце тепер. Занедужавши на лихоманку, Тарас Вербовик не має сили йти в похід. Це уперше він не збирається в дорогу разом з усіма. Мусить залишатись на Січі, доки не оклигає. Характерник Сірко, сідлаючи Сивогривого, тривожиться за молодого побратима. Дарма, що Пугач завірив: біди з хлопцем не буде. Разом із давнім приятелем Вітрогоном він узявся підняти на ноги хворого кобзаря. За його вказівкою Тарас Вербовик уперше скуштував на смак гірку горілку. Щоправда, горілку з попелом — найліпший засіб проти лиходійки-пропасниці. І слабкість Тарасова поволі відступає. Але все одно співцю-Вербовикові не йти з іншими в похід. Сили його розтрачені в боротьбі з хворобою. Та він не відсторонився від збору, не сидів сам у курені. Хоч не в поході, то на січовому майдані прислужився товариству. Із кобзою в руках знайшов собі місце серед вояків, тонкими пальцями торкнувся натягнутих струн, і ось уже новонародженою піснею випроводжає побратимів на битву:

Літня спека зморила військо. Та не завадила тому, що мало статися: запалали у вогні татарські улуси. Визволені козаками бранці повертались додому. Іван Сірко благословляв їх у дорогу. І раптом відчув на собі сторожкий погляд: хтось злякано дивився йому в спину. Озирнувшись, Сірко мало не впав із коня, побачивши поряд того, кого найменше сподівався зустріти тут, хоча й знав, що рано чи пізно мусив би на нього натрапити. Перед Іваном Сірком стояв Тарас Чорнопліт — заклятий його ворог. Той, про кого говорила ворожбитка Рода, що не вдатний до козацької шаблі. І, як завжди, не помилилася: примудрився сей страхопуд без бою у полон втрапити. А скількох мереф’ян погубив своєю легкодухістю! Навіть хресного поклав у домовину. І Тараса Вербовика зору позбавив.

— Зрадник! — запалавши люттю, Сірко рвучко заніс шаблю над Чорноплотовою головою.

Але той зненацька вихопив з-позад себе малолітнього смаглявого хлопчика, підняв його високо і тремтячим голосом вигукнув:

— На ось, рубай спершу його! Це — мій син. Його мати — татарка.

Аж уклякнув од несподіванки Сірко. Дивина та й годі! То онде Чорнопліт знайшов свою долю! На чужій землі, посеред чужого люду, довірившись чужій вірі, зрікшись усього рідного…

— Запроданець клятий, — кинув гнівне звинувачення просто в обличчя недругові.

— Не вбивай! — впав на коліна Чорнопліт, потягши за собою й малого, що, перелякавшись, вибухнув голосним плачем.

Завмерла шабля в Сіркових руках. В душі його зчинилася запекла боротьба: одна частина її закликала до помсти, а інша, зглянувшись на смаглявого малолітка, що дивився на Івана широкими від жаху очима, благала простити зрадників. Наче відчувши оте його внутрішнє змагання, Чорнопліт жалібними очима вглядався в козацького ватага. Той, глипнувши на схилену постать, із огидою подумав: «І звідки беруться такі покручі на нашій землі?» Потім перевів погляд на дитину. Хлопчик пролопотів: «Аман!» Стоячи на колінах поряд із батьком, малий просив про помилування для обох. І тоді, раптом згадавши своїх малолітніх синів, Сірко опустив шаблю.

— Живи, — з відразою подарував помилування зіщуленому Чорноплотові. — Колись вовком витимеш і каятимешся у всіх своїх гріхах!.. Але ж ти і так уже покараний: став своїм серед чужинців…

— Я не один такий! — раптом пролунало.

— Що?! — здивувався Сірко. — І скільки ще таких, як ти?!

— Чверть визволених не хоче вертатися на Україну.

— Брешеш, собако! — зіскочив з коня Сірко і вхопив Чорноплота за груди. — Я не вірю тобі!

Тарасів син зайшовся криком і безтямно залопотів: «Аман! Аман! Аман Аллах!»

— Спитай сам он у тих! — Чорнопліт тремтячою рукою вказав на людей, що й справді, збившись докупи, стояли неподалік.

Воно й правда: ці звільнені не поспішали йти звідсіля.

— Спитаю, — важко відступив од Чорноплота, боячись цієї миті самого себе.

— Чого ви чекаєте, люди?! — суворо запитав Сірко у звільнених бранців, які боязко позирали на свого рятівника. Уперше Іван Сірко надибав таке диво. Скількох уже визволив із неволі й кожного разу бачив сльози радості в очах. А ці люди не раділи, тільки ніяково переминалися з ноги на ногу, силячись щось йому сказати. Зрештою, хтось таки наважився:

— Що нам дасть оце визволення, Сірку?

«Що мовлять ці безумці? Чи вони подуріли з радості?!» — подумав собі Іван, а вголос запитав: — Говоріть, чого ви хочете? — зібгав пальці рук у тугі кулаки.

— Ми хочемо… зостатися.

— Чому?! Навіщо?! — не йняв віри почутому.

— Тут — наш дім, наші родини. На батьківщині нас нічого не чекає.

Аж стрепенулося серце в грудях Сірка на ці слова. «Як же це так?! Запроданці! Вбити всіх до одно…»

Його думки перервав схлип немовляти. На руках молодої жінки заплакала дитина. Коли б не це, козацький ватаг, певно, не розмірковував би ані миті. Та зачувши голос безневинного дитяти, вже не мав сили чинити вбивство. Вклавши у піхви шаблю, важко махнув рукою:

— Хто хоче — нехай залишається. Гнати, як невільників, нікого не будемо…

Звісивши голову на груди, повертався Сірко додому. Вів за собою великий ясир. За ним ішли й визволені. Але чимало звільненого люду зосталася на чужій землі. Ніхто силоміць не тягнув їх на батьківщину, ніхто не заковував у ланцюги. Вони залишалися там з власної волі. Не захотіли вертати додому…

У характерника Сірка на серці лежав преважкий камінь. Думав про полеглих під час битви, про сльози згорьованих матерів, які чекали їх удома і благали його, коли вирушав у похід: «Верни, козаче дорогий, нам дітей з неволі!» — думав і мучився. «Скількох українців яничари поклали до могили? Коли здіймали ятагани над їхніми головами, то не прислухалися до голосу своєї крові: народжені на цій землі, ніколи не мали її в серці. Це ж неминуче — і син зрадника-Чорноплота, якого я не повинен був милувати, і всі ці інші діти з ясними очима і темними тілами — згодом, підрісши, чорним лихом засіватимуть землю предків. Вона їм буде чужа! Бо ж їхні рідні батьки зреклися її… Запроданці, кляті!»

І ось уже люто картав себе Сірко за мимовільну слабкість: «Ні! Я зробив не так, як потрібно було. Помилився я, ех помилився… Треба все виправити. Негайно!»

Смикнув за повіддя Сивогривого:

— Відіслати молоде козацтво на справу! Вирубати зрадників до ноги! Не дамо бусурманам плодитися на погибель українського люду!

…Коли вже було по всьому, Сірко під’їхав на місце страшної кари і, ставши на коліна, глухо промовив: «Простіть, сараки, нехай на Страшному Суді розсудять нас»… І враз осікся: серед трупів упізнав сина Чорноплота — широко відкритими очима мертвий хлопчик дивився на нього. В очах тих навіки закарбувався жах. І раптом промайнув у них відблиск далекого минулого: купальська ніч, багаття, і він сам, Іванко Половець, ще зовсім дитина, збитий підніжкою молодого зухвальця Тараса, лежить в гарячий золі, а над ним чутно кпини, навздогін яким лунає його голосне запевнення: «Як я виросту, то поб’ю тебе!..».