Іван Сірко, славетний кошовий

ВЕЛИКА НАУКА

Після семилітньої розлуки два дні на Січі промайнули Сіркові, як одна коротка мить. За цей час він не знав ані краплі спочинку. Хвиля бурхливого січового побиту підхопила його і накрила з головою. Вже першої ночі розпочався для нього цілком новий життєвий відлік. Покинувши наставників, Сірко кілька годин блукав на самоті, обдумуючи почуте. Що глибше занурювався в потаємний зміст їхніх слів, то більше губивсь у здогадах. Два дні намагався розв’язати чудернацький вузол, зав’язаний для нього старими характерниками. Дві ночі поспіль мордував себе безсонням, нишком пробираючись за січові ворота. Блукав на відлюдді аж до світання, стискаючи кулаки від безпорадності. Нічого й нікого не було поряд, і тільки вітер обдував його зусібіч, та ще срібна пелена зірок миготіла вгорі, вистеляючи перед ним білий, як молоко, Чумацький Шлях, що, здавалося, не має ні початку, ні кінця. Такими самими безкінечними видавалося Сіркові його щонічні блукання…

Повертаючись уже на сході сонця, він безсило падав з ніг. Аби перебороти бажання заснути, занурювався у студену воду, а потім, наче звір, що натрапив на нову місцину для лігва, пильно придивлявся до січового життя, вловлюючи найдрібніші зміни, що стались тут за час його відсутності. Бачив, що з тих, кого знав раніше, мало хто й залишився серед живих. Козацький вік недовгий… Але Січ не знелюдніла. На місце загиблих прийшли молоді вояки — хоробрі, дужі, та все ж не такі, якими були їхні попередники. Не раз бідкалися старі козаки: «І що ж це, і як це?! На зміну славним козацьким керманичам приходять „одноденки“, геть здрібнілі, не козацького чину хлопці. Їх тягнуть до землі їхні ниці бажання, вони розшарпують козацьке військо, позбавляють його надії на нове відродження. Замість слави тепер неслава, замість високих поривів — низькі потреби».

Зіркий погляд Сірка спостеріг, що Січ направду була вже не та. Найбільше впадало у вічі те, що нові козацькі керманичі не здатні були спрямувати велику, бурхливу, але тепер ось приспану силу, до звитяжних перемог. Тому-то велика Січ спершу здавалась якоюсь дрімливою. Втім, це було оманливе враження. З глибини її єства, з правдивого козацького обурення — адже шляхта після укладеного з Трясилом перемир’я вже заповзялась упорядковувати січовий устрій на свій лад, передусім наклавши заборону на морські походи, — от-от мали постати нові битви. Все живе тут, здавалося, дихало цим передчуттям. Характерник Іван Сірко теж був напоготові.

Пополудні третього дня, переповненого радісними та журливими почуттями і дрібними клопотами, Сірко, як і в перші два дні, закликав Гострозора на вишкіл. Дав малому обіцянку — мусив її виконувати. Дарма, що той навчався в курені пластунів, — характерник ділився з ним іншою наукою.

— То чого тебе навчили, Тарасе, за цей час? — запитав з усміхом, задоволений новим виглядом хлопця, зодягненого в ошатне козацьке вбрання та добротні чоботи.

— Е, багато чого! — з гордістю відповів малий.

— А ну ж бо, покажи, на що ти здатний!

Хлопець притьмом дістав з-за пояса пістоля і, прицілившись, вистрелив у мішень. Крутнувшись на місці, вистрілив не цілячись, і знову влучив.

— Ну, що скажете на це? — спитав задерикувато.

— Тільки й усього? Тю! А я думав, ти й справді вже чогось навчився, — насмішкувато та водночас поблажливо остудив Сірко запал малого.

— Не тільки цього я навчився! — ображено запевнив Гострозор. — Ми ще вивчали бойовий Спас! — гордовито додав. — І вчилися верхи на неосідланому коні скакати через перепони. А сьогодні я ще й переплив Дніпро проти течії! Один серед усіх новачків упорався! — похвалився хлопець.

— Ну що ж, сам напросився, — з хитрим усміхом відгукнувся Сірко на вихваляння малого. — Зараз перевіримо, чого ти досягнув за короткий час, а там побачимо, як навчати тебе далі.

На ці слова Гострозор принишк. Напрошуючись у козацьку науку, він не думав, що вона даватиметься йому так важко. Раніше хлопцеві здавалося, що життя добре його намуштрувало, тож, маючи за плечима такий досвід, він готовий до будь-якого січового вишколу. Тарас уставав разом з іншими до схід сонця і, скупавшись у студеній воді, охоче снідав соломахою, присмаченою пахучою олією, потім відбував ранкову службу в церкві, а далі аж до полудня, за приписом козацьких наставників осягав військову науку та вивчав мистецтво бою від старших пластунів. Все це давалося йому легко. Коли ж надходила пора бойового вишколу від Івана Сірка, Гострозор бачив і відчував, як мало ще відкрилося йому і як багато належить пізнати.

— Дивися, хлопче, добре пильнуй, — застерігав його наставник Сірко, не маючи у військовій науці ні милості, ані жалю. — Коли наступатиму на тебе, відчувай мої рухи, як свої власні: не впивайся поглядом у мою руку, а стань частиною тієї руки. А коли до наступу братимешся сам, уявляй себе степовим соколом, що пантрує куріпку.

Тарас, усуціль мокрий від рясного поту, ні словом, ані рухом не виказував утоми чи безсилля. Йому лестило те, що його обрав собі в джури Сірко, на якого — це видно було відразу — дивилися з повагою і пластуни, і бувалі січовики! І цей козак-характерник опікується ним, Тарасом, передаючи ази січової науки. Хлопець мав за щастя навчитися від нього якнайбільше, виправдавши його сподівання й довіру.

— Верхи мусиш гарцювати легко і вільно, — дорікнув Сірко, помітивши, як хлопець вовтузиться на коні. — І про втому забудь, і слово «не можу» відтепер викинь із голови на віки вічні. Сів на коня — не здвигнись. Утримаєшся в сідлі — отаманом будеш!

— Добре, — зблиснув білозубою усмішкою Гострозор, понад усе мріючи про долю отамана.

Сірко був радий такому учневі, охочому до проходження щонайважчого вишколу. Він добре бачив: попри те, що хлопець наразі слабко орудував шаблею, зате мав рідкісні природні здібності й міг легко потрапляти в ціль на скаку. «Таки не марно назвав його Гострозором», — усміхався прискіпливий учитель, спостерігаючи, як старанний учень влучно «виставляє» удар — одним лишень рухом насаджує шапку на вкорочену шаблею лозину, на якій вона хилиталася до удару. Втім, вдоволення свого Сірко не висловлював уголос, а далі напоумлював малого:

— Затям собі, хлопче, якщо хочеш здобути перемогу в бою, мусиш усім своїм тілом прочувати наперед, що твій ворог хоче відібрати у тебе найдорожче. Що це, Тарасе, як ти гадаєш?

— А хіба я маю щось коштовне, за чим би мусив шкодувати?! — спантеличено оглядав себе хлопець.

— Життя, — коротко, як постріл, відповів Сірко, пильно дивлячись у сині очі малого. — Кидаючи виклик ворогу, мусиш міцно триматися на ногах і знати наперед, яку дорогу плату хоче взяти супротивник за твою поразку. Ця думка додасть тобі велику силу, щойно ти проймешся нею до глибини свого єства. Та самої думки замало — ти вже знаєш це. Ось, наприклад, твоя влучність. Коли зможеш втрапляти в рухому ціль із зав’язаними очима, тоді й зватимешся добрим стрільцем.

Гострозор притьмом хапався за полотнину, аби зав’язати очі, брався виконувати настанови мудрого вчителя і… зненацька зазнавав поразки, за що й отримував од наставника на горіхи. На будь-яку Тарасову поспішність Сірко невдоволено хитав головою, думаючи потай: «Цей хлопець надто рвійний. Він мовби поспішає осягнути все й одразу, швидко збагнути й зуміти те, до чого інші, буває, ідуть усе життя. Так, буцім попереду в нього замало часу…»

— Гострозоре! — покликав Сірко свого учня до навчання. — Те, що я розповідатиму тобі нині, — сказав притишено, — наука особлива й не кожному до снаги. Тож слухай мене уважно і не дивуйся, а знай: усе неможливе — омана. І ти, я вже й тепер добре це бачу, зможеш стати великим воїном, коли переступиш межу неможливого.

— Як це?! — збентежився хлопець.

— Зараз побачиш сам.

Начепивши глиняне горня на тичку, Сірко зав’язав малому очі та звелів:

— Ти мусиш із десяти кроків влучити у «ворожу голову». Тільки не квапся, а спробуй відчути ціль на віддалі. Я допомагатиму тобі.

Гострозор, стоячи із зав’язаними очима і з націленим пістолем у руці, на мить завмер, чекаючи заклику. Втім, Сірко не промовив ані слова, тільки плавно повів рукою від хлопця в бік горняти й різко стиснув пальці у кулак. Гострозор подався тілом уперед і вистрілив. «Ворожа голова» розлетілася на друзки.

— Добре, — похвалив Сірко малого стрільця, знімаючи полотнину з його очей. — А зараз — інше завдання на влучність.

Відійшовши поодаль, виставив уперед долоню і твердо звелів:

— Вистрели мені в руку.

— Як то?! — зніяковів хлопець, сприймаючи слова наставника за дивний жарт.

— Стріляй, коли кажу! — прикрикнув на учня Сірко, побачивши, що той не поспішає виконувати наказ.

— Я не можу! — хлопець зблід і відступив назад.

— Ах ти, бісова личино! Як це не можеш?! А в Чорноплота хіба не стріляв?!

— Я не можу… у Вашу руку… — пробурмотів малий.

— Тарасе, — вже лагідніше звернувся до учня Сірко, не зводячи з нього пильного погляду, — ти віриш мені?

— Вірю, — не вагаючись відповів хлопець.

— А коли віриш, то стріляй! Цим ти мене не вразиш. Я маю навчити тебе більшого. Нічого не бійся. Стріляй, кажу тобі!

Гострозор, міцно заплющивши очі, поспіхом вистрілив. «Бух!» — гупнуло лунко. Хлопець не розплющував очей, боячись побачити наставника пораненим.

— Казали, ніби це боляче, коли куля живу шкуру прошиває, а воно так, мов комашня кусає, — почувся веселий сміх.

Гострозор розплющив очі і завмер, вражений. На Сірковій руці не було ані краплі крові, тільки розплющена куля застрягла посеред долоні.

— Що це?! — хлопець здивовано розглядав руку наставника.

— Оце і є та велика наука, Тарасе, — усміхнувся характерник Сірко, кидаючи кулю долі. — Щоби стати моїм побратимом, мусиш її осягнути. Хочеш?

— Хочу! — аж затрепетав од палкого прагнення Гострозор.