Ваше ім'я, майоре?

РОЗДІЛ 1 НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Незвично для півдня України лютував січень; шугали в голім степу холодні, колючі вітри; сніговиці вкривали білим саваном знівечену чужинцями, печальну землю. Часом здіймалися такі хуртовини, що н світа білого не видно.

Раніше тут молилися на такі завірюхи — хліб же буде, благодать падає з неба на спраглу землю. А в лихоліття, здавалося, людям зовсім байдуже до тих опадів. Холодно й тривожно на душі. Куди не глянь — брудні сліди загарбників; на центральній площі Приморська з’явилася шибениця; молоде покоління, яке знало про те знаряддя смерті тільки з книжок та з розповідей літніх людей, злякано дивилося на новацію; за містом, там, де ще недавно була МТС, тепер концтабір. Серед білого дня жандарми розстріляли двадцять п’ять заложників за те, що десь зникли сержант і двоє рядових з німецької міської комендатури. Після тієї події вулиці міста стали патрулювати групи автоматників— по чотири — п’ять у кожній…

Поступово погода змінилася, вітер послабшав, снігопаддя припинилося. І саме тоді, десь о десятій ранку, на бульварі Приморська з’явився спортивно підтягнутий молодик у формі штурмбанфюрера СС.

З моря тягнуло пронизливим холодом. «Зайти, може, в ресторан? Там, либонь, є і чим погрітися й чим закусити». І в ту ж мить помітив: до ресторану заходять кілька офіцерів. Штурмбанфюрер зупинився. — А що коли там есесівці?

Він глянув на наручного годинника, наче боявся спізнитися на побачення, й попрямував далі тополевою алеєю приморського бульвару. Адже ніхто не знає, яким чином він, журналіст з армійської газети «Смерть фашизму!», Петро Малюк, опинився в окупованому німцями Приморську під ім’ям штурмбанфюрера Ганса Шефера.

На бульварі з’явилася вродлива молода жінка з кошиком квітів. Звідки це диво? У такий час? Жінка зупинилася біля лавочки під старезним гіллястим дубом.

У легенькому пальтечку, гумових ботиках, вона постукувала ногами й раз у раз потирала закоцюблі пальці рук.

Офіцер, побачивши жінку, прискорив ходу — це ж перша людина, з якою він зустрівся в цьому місті й, може, йому пощастить поговорити з нею.

Розправляючи в кошику квіти, жінка крадькома поглядала на офіцера, який щойно підійшов; вона злякалася блакитноокого фашиста з короткими рудими вусами. «Чому він так підозріло дивиться на неї своїми бульками?»

А офіцер напружував пам’ять: де ж він бачився з цією молодичкою? Великі чорні очі, кирпатий носик, малесенька родимка між бровами…

І раптом згадав: Ольга! Так, він не помиляється — це рідна сестра його найближчого друга Грицька Кропиви! Як же змінилася вона, змарніла!

«Здрастуйте, Ольго!» хотів сказати їй, адже така приємні несподіваність: Ольга Кропива може стати йому в пригоді. Та вчасно схаменувся, заціпив рота й відвернув погляд, бо хтозна, як вона реагуватиме.

Так, це справді Ольга. Років п’ять тому вона закінчила театральну студію і після того грала в театрі музичної комедії. Останній раз він бачився з нею в Києві місяців за два до війни. Знав, що вона захворіла на легені й поїхала до санаторію в Приморськ, де мешкає сестра її матері Дарина Петрівна. І оце так зустрілися.

Малюк відчував: треба якось почати розмову. Він посміхнувся, провів пальцями по ніжних пелюстках нарцисів, тюльпанів.

— Гут! Зер гут! Ошен красивай! Ну, давай, фройлен, продавайт немножко, айн-цвай…

Йому, звичайно, було не до квітів, він хотів лише, аби вона заговорила до нього, щоб самому включитися в розмову.

Вона все мовчала. Можливо, подумав Малюк, Ольга на когось чекає зі своїми квітами, хтось, напевне, замовив їй. Він ще раз глянув на неї проникливо й почав, навмисне плутаючи російські слова з німецькими:

— Я ошен просіт, фройлен, продавайт, бітте, одін! — підняв вказівного пальця.

Ольга не чекала такої чемності від офіцера-окупанта, бо вже добре знала їх. А цей… «Якийсь дивний есесівець», — вона знизала плечима і поквапливо обернулася. Погляди їхні зустрілися. Він стояв перед нею в чорній шинелі, туго затягнутий поясом, з портупеєю через плече. З-під козирка картуза вибивалися пасма русявого волосся. А на високому наголовнику — хижак з розпростертими крилами. Фашист! Але чому ж посміхається так лагідно?

Однак їй треба швидше від нього позбавитись, і вона, посміхнувшись, сказала:

— Прошу, пане офіцер, вибирайте самі. — Показала рукою на кошик.

— Найн, — покрутив офіцер головою, — я просіт, чтоб фройлен вибірал.

Ольга ніяково повела бровами, вибрала три квіточки, обгорнула аркушиком паперу й подала йому.

— Яка принадність, — подумав офіцер, доторкнувшись губами до пелюстків квітів, потім вийняв з кишені мундира стільки рейхсмарок, що за них можна купити не один кошик квітів, і віддав жінці. Хотів щось спитати, та запнувся на півслові, бо наближався військовий патруль. Ризикувати ні до чого. Він узяв під козирок, цокнув каблуками й ледь помітно підморгнув.

Ольга зовсім розгубилася. А він посміхнувся самими очима й тихо, щоб чула тільки вона, чітко сказав уже рідною мовою:

— До скорого побачення! — швидко по-військовому обернувся й пішов геть.

Квітникарка дивилася йому вслід схвильовано, нічого не розуміючи.

Петро Малюк не озирнувся. Тримаючи букетика у лівій руці, він дійшов до кінця бульвару, потім звернув ліворуч, до набережної, зупинився біля кам’яної стіни, через яку фонтаном вибивало холодні морські бризки, й замислився: як же йому бути далі?

Море неугавно шуміло. Величезні білогриві хвилі одна за одною наскакували на гранітну стіну і з ревом відкочувалися назад, залишаючи на піску широкі плями білої піни. А Петро Малюк мов би й не помічав розбурханої стихії, думки його зайняті іншим. Чужа форма допомогла йому проникнути в це місто. А хто допоможе зв’язатися з підпіллям чи просто з чесними людьми?

Море все шаленіло. Вітер підхоплював солоні бризки з розбитих об камінь хвиль, кидав у обличчя. Примруживши очі, віл пильно дивився з-під козирка у яскраву смужку синього неба, яка прорізалася між клоччям розірваних хмар. Смужка та швидко збільшувалася, вітер розривав хмари, нещадно гнав їх зі сходу на захід і все світліше й світліше ставало на небосхилі. На мить визирнуло й сонечко. По обличчю офіцера ковзнув яскравий промінь, приємно залоскотав своїм теплом.

Сяйво це тривало кілька секунд, може, й хвилину, а потім знову набігла тінь — сонце заволокла чорна хмара, стало похмуро, холодно. Малюк ніби прокинувся від забуття. «Отак, чорт візьми, — подумав, — насуваються на нашу землю темні, лиховісні хмари фашизму…»

І покрутив заперечливо головою, ніби переконував когось, що хмарам сонця не закрити! Правда кривду переможе! Але як наблизити перемогу, яким чином він, опинившись несподівано на окупованій території, допомагатиме Батьківщині?

Сам, звичайно, нічого не зробить. Самотність личить тільки богові. А самотня людина, як птах без крил, — не полетить. Потрібен зв’язок з відданими патріотами. Але де вони і як з ними зустрітися? Ольга Кропива? Так, вона, звичайно, давненько вже тут, щось, може, й знає. Повинна знати… Та й Дарина Петрівна, у якої років чотири тому вони разом з Грицем Кропивою відпочивали, також своя людина — дружина червоноармійця, що загинув на Перекопі в двадцятому році, — не вижене.

За кілька хвилин Малюк повернувся до бульвару. Але квітникарки вже не було. Він не докоряв собі, що прогавив Ольгу, певен, що вона у тітки Дарини Петрівни. Адресу, правда, забув. Але будиночок її легко знайти, це на північній околиці міста, на невеличкій вулиці Короленка, і примітний він тим, що з усіх боків оточений високими тополями.

З цією думкою Малюк і пішов з приморського бульвару до центру міста.

Уніформа есесівського офіцера поки що, звичайно, допомагає йому, військовий патруль віддає честь, а від поліцаїв він тим паче застрахований. Кому ж спаде на думку зупиняти штурмбанфюрера. До того ж він бездоганно володіє німецькою мовою, а на його посвідченні особистий підпис доктора Кальтенбруннера.

Але Малюк розуміє, що під маскою штурмбанфюрера Ганса Шефера надовго не сховаєшся. Можливо, німці розшукують свого офіцера. Тож блукати так вулицями міста рисковано, легко можна потрапити в лапи контррозвідки.

Отже, залишатися в Приморську небезпечно. Тут є підрозділи ворожої армії, їхні тили, можна викликати підозру. Хіба до села податися? Також небезпечно: у офіцера-окупанта може влучити «випадкова» куля.

То що ж робити? Йому немає на кого покладатися — треба діяти на свій розсуд. У голові плутаються різні думки, варіанти, але за який вхопитися?

Малюк повернув у глухий вузенький провулок і зіткнувся з двома автоматниками, які ледве не збили його з ніг.

Малюк мимоволі зупинився — серце прискорено застукало, по спині покотились краплини холодного поту. Чи не на нього, бува, полюють? Та вже будь-що-будь, тримайся. Він дістав портсигар, не поспішаючи вийняв з нього цигарку, припалив від запальнички й затягнувся.

Автоматники взяли під козирок, пришвидшили кроки — їм хотілося прошмигнути, щоб офіцер, часом, не причепився чогось. Та не вдалося. Майор, побачивши, що вояки ті не загрожують йому, вирішив поговорити з ними, дещо з’ясувати.

— Хальт! — підняв він руку.

Солдати зупинилися, виструнчились.

— З якої частини? — суворо запитав. Автоматники мовчали, дурнувато кліпаючи очима. — Вам що, позакладало? З якої частини, питаю?

— Із сто п’ятого піхотного полку, герр штурмбанфюрер, — блимаючи рудими віями, відповів високий, з журавлиною шиєю.

— Із сто п’ятого? — перепитав офіцер, ніби він знав, що то за полк. — А чого ж це ви блукаєте по завулках?

Солдати немов оніміли. Менший на зріст, кремезний, з пташиним дзьобатим носом, притискував лівою рукою щось, видно, живе, замотане в ряднину.

— Що там? — запитав майор.

Солдат мовчав, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

— Ану, покажи!

— Та то порося, герр штурмбанфюрер, — спокійно відповів довготелесий, ніби йшлося про таку дрібницю, яка не варта уваги.

— Ах, негідники! — гримнув майор. — Компрометуєте армію фюрера!

Автоматники злякалися. Порося, яке вони поцупили у бідолашної жінки десь на околиці міста, ніби відчуло, що хтось заступається за нього, заворушилося й заверещало. Солдат дужче притиснув свою жертву, вона так запручалася, що вислизнула з ряднини й побігла до ближчого двору.

Малюк зловтішався, дивлячись у тупі обличчя завойовників, сердито кинув:

— Геть звідси, мародери! — і для острашки став відкривати кобуру.

Солдати кинулися бігти, залишивши серед вулиці ряднину, з якої вислизнуло порося, і швидко зникли за рогом.

Малюк пішов далі. Довкола німа тиша. На вузенькій кривій вуличці, обабіч якої тягнуться високі кам’яні огорожі, не видно ані душі, неначе все вимерло тут. Налякані арештами і розстрілами окупантів, люди причаїлися. Раптом тишу розірвали постріли зенітних гармат. Донеслося вібруюче гудіння моторів. Малюк зупинився, підняв голову. Високо в небі один за одним з’явилися клубочки чорного диму. А за півхвилини з-за хмар випливли ледве помітні рухомі цяточки. Чимраз вони збільшувалися. Малюк перелічив — дванадцять літаків прямували зі сходу на захід.

За високим кам’яним парканом почувся збуджений хлоп’ячий голос: «Це наші, дивіться, справді наші!»

Зірок не видно було — бомбардувальники йшли високо. Але голос той приємно відгукнувся у серці Малюка, бо юнак говорив так упевнено, що не можна було не повірити.

Малюк уважно дивився в небо й прислухався до гулу моторів; той гул підбадьорював, додавав сили й сміливості. І він жвавіше попрямував тією ж кривою вуличкою, що вела його все далі й далі від центру міста у знайоме міжгір’я.

За кілька хвилин почулися віддалені вибухи. Малюк уповільнив кроки. З-за кам’яної стіни донісся коментар: «Бомблять станцію, там багато поїздів».

Вибухи ті й бадьорий голос юнака піднімали настрій Малюка. Він зупинився і озирнувся довкола. Праворуч виднівся провулок. На сірій кам’яній стіні яскраво виділялися великі білі літери, написані вапном: «Вулиця Короленка».

Малюк ще раз пробіг поглядом по напису «Вулиця Короленка» і зрадів: адже за якихось десять хвилин ходу — будинок, до якого він прямує.

Надвечір знову пішов густий лапатий сніг. Дерева стояли в казково-білому вбранні, а з неба все сіяло й сіяло. Алея струнких тополь привела Малюка до будиночка Дарини Петрівни, що стояв самотньо у глибині двору.

Постоявши хвилину біля воріт, офіцер пильно озирнувся, прислухався: сторожка тиша — нікого не видно й не чути. Він тихесенько зачинив за собою хвіртку й попрямував стежкою, запорошеною чистим пухким сніжком.

Із сіней вийшла жінка й почала витрушувати ряднину. Почувши кроки, вона озирнулася: «О, боже, кого ж це несе нечиста сила?» — злякано прошепотіла, та мерщій у сіни — грюкнула дверима, а услід за тим клацнула важким залізним засувом.

Малюк одразу пізнав Дарину Петрівну. Підійшов до дверей і тихесенько постукав Ніхто не відгукнувся. Ще постукав і заговорив:

— Не бійтеся, господарочко, відчиніть хоч на хвильку, у мене до вас важлива справа.

А з другого боку дверей жінка припала вухом до замкової шпарини, прислухається.

Дивно: знайомий голос Що ж за дідько: добре бачила — йшов німецький офіцер.

За хвилину він знову гукнув:

— Та відчиніть же, Дарино Петрівно, адже холодно.

Малюк говорив неголосно, щоб не почув хтось сторонній. Та й хтозна чи господиня сама, чи немає, бува, квартиранта якого? Але й не озирався, щоб не дати приводу для підозри.

За дверима перешіптувалися, сперечалися. Зрозуміло, про що йдеться. Він уже втретє тихенько попросив:

— Благаю вас, Дарино Петрівно, відчиніть хоч на кілька хвилин, ви мені дуже потрібні…

Клацнув залізний засув, почулося шарудіння ключа, і двері відчинилися. На порозі стояли: господиня хати Дарина Петрівна і та сама квітникарка Ольга Кропива, яка, видно, тільки-но прийшла, бо ще й роздягтися не встигла. Вони дивляться на нього збентежено. Як знати, хто він такий. Фашист, бач, а добре говорить українською мовою й називає ім’я господині хати, як старий знайомий.

Ольга не зводить очей з есесівця, не може збагнути, що все це значить? Адже це той самий офіцер, що кілька годин тому, спотворюючи російські слова, просив у неї квіти. Та хто ж насправді він є й чого прийшов до них? Невже пронюхав, дідько, щось про Гриця? О, боже, як же вона помилилася в ньому! Виходить, він стежив за нею до самого дому.

Кілька секунд усі троє стояли мовчки. Жінки злякано дивляться на есесівця.

Малюк допитливо поглядав то на тітку, то на племінницю. Та довго не витримав, — посміхнувся й без запрошення переступив поріг.

— Здрастуйте, дорога Дарино Петрівно! — Він схилив уклінно голову й простягнув їй руку.

Тепер господиня впізнала Петра Малюка, але не відповіла на привітання, а відсахнулася. В її погляді було стільки презирства і ненависті, що, здавалося, вона готова була плюнути йому в обличчя, знищити його.

Петро Малюк не образився. А все ж йому було неприємно, бо відчуття таке, ніби й справді він завинив у чомусь перед цією жінкою.

— А з вами, дорога Ольго Андріївно, можна привітатися? — зніяковіло посміхаючись, звернувся він до квітникарки.

Ольга, нарешті, теж впізнала його й на мить завагалася. Та скоро збагнула, що в її становищі безглуздо кидати виклик. Відповіла тихо:

— Так, звичайно, Петре Карповичу, адже ми, здається, були друзями.

Напруження не проходило. Усі почували себе якось сковано, збентежено. Поява своєї людини у формі ворога для обох жінок була загадкою, таїла небезпеку. Треба було якомога швидше з’ясувати, порозумітися.

— Я, Петре Карповичу, спантеличена, — почала Ольга хвилюючись, — розкажіть, ради бога, що все це значить? Тільки, правду, скажіть правду.

Малюк щиро засміявся.

— Якби ви знали, Ольго Андріївно, як кортіло мені поговорити з вами ще на бульварі, та боявся, щоб хто не підслухав нашої розмови.

— Я не могла навіть і подумати, що…

— От і добре, — перебив Малюк, — зараз усе розповім. Дайте, прошу, тільки напитись водички, бо щось у горлі пересохло. Але наперед кажу, я не той, за кого мене прийняла Дарина Петрівна.

Господиня, що розміняла вже, можливо, шостий десяток, але така жвава, як молодиця, раптом ніби пом’якшала й подала несподіваному гостеві чашку води. Малюк випив і ніби збадьорішав, неначе сили влилися в нього з тією колодязною водичкою. У голові промайнули, як святкові, серпневі дні тридцять восьмого року, коли він і Грицько Кропива — студенти передостаннього курсу університету — вперше за своє життя відпочивали біля моря, і на прохання Дарини Петрівни взялися вичистити колодязь, занесений мулом. Коли з глибини вдарило потужним ключем, вони раділи, як діти, і з пригорщ пили ту солодку прохолодну вологу.

По обличчю Малюка пробігла задумлива усмішка.

— Цікаво, Дарино Петрівно, ніби ж зовсім недавно ми з племінником вашим Грицем так хороше курортували у вас. Й зустрівши вас, Ольго Андріївно, на бульварі, був певен, що ви також тут. Тому й потягнуло сюди. Може, подумалось, дізнаюся щось і про Гриця. Де він тепер, побратим мій? От би зустрітися!

Ольга важко зітхнула й безпорадно розвела руками.

— Хтозна, Петре Карповичу, як склалася його доля. Пішов до армії ще в перший день війни. І з того часу ніяких вістей від нього не було. Тепер тим більше важко щось дізнатися — вже два місяці, як Приморськ у німців.

— Та то нічого, Гриць воює десь; такі, Ольго Андріївно, не гинуть безвісти, — голосно промовив Малюк.

І тільки він вигукнув це, як щось зашаруділо в темному кутку сіней, дзенькнуло, упав, гримнувши об бетонну підлогу, ослін, заторохкотіло цинкове відро.

Жінки заніміли, боязко дивлячись у куток. Що ж то буде?

— Цікаво! Домовик там у вас бешкетує, чи що? — здивовано повів плечима Малюк.

Дарина Петрівна і Ольга ніякого переглянулися, нічого не відповіли.

І враз піднялася ляда. Звідти, з підземелля, виліз чоловік. Він чув голос Малюка, й рішуче ступивши два-три кроки, зупинився. На ньому благеньке сіре пальто, зім’ятий капелюх; обличчя защетинене, а в його карих очах не переляк, а здивування: Петро Малюк, з яким п’ять років прожили в одній кімнаті студентського гуртожитку, ділилися і думками, і шматком хліба, з яким без вагання пішов би у будь-яку розвідку, — став есесівцем? Ні, не може того бути!

А Петро, дивлячись з острахом на людину, що вилізла з підземелля, збагнув, що це ж і є Грицько Кропива, і крикнув:

— Грицю, друже ти мій! Це ж маска! Розумієш, маска! — і, жбурнувши на підлогу картуза, кинувся до Кропиви, як до рідного брата.

З хвилину стояли обнявшись, не соромлячись сліз. Хоч ніхто ще не знав, який у кого шлях, що на кого чекає попереду, серцем відчували: свої, рідні, однакова їхня доля.

Дарина Петрівна і Ольга поралися на кухні, готували до столу, що було, а друзі пішли до найменшої кімнати, сіли на лавці біля вікна, колишнього вікна, бо осколком фашистської бомби воно було вибите. Дарина Петрівна замурувала його знадвору, залишивши тільки одну верхню шибку. І дивиться тепер та кімната у двір, як одноокий старець.

Із віконця видно високі тополеві ряди. Дерева посаджені ще прадідом Дарини Петрівни Прокопом Романенком, який служив матросом у самого адмірала Нахімова. Після двадцятилітньої служби на флоті матрос не міг уже звикнути до придніпровських степів, де народився: вабило море. Тому й кинув свого якоря на косогорах Приморська, і оце в тополях живе пам’ять про матроса Романенка.

Грицько Кропива став навшпиньки й сторожко подивився в те однооке віконце. Надворі споночіло, знову піднімалася віхола. Це заспокоювало втікача: у таку негоду не всякому поліцаєві захочеться бродити. А все ж тривожно було на душі: що діється на світі білому? Давно вже не чув радіо, газет радянських не читав. Яке становище на фронтах? Де проходять тепер вогненні рубежі?

Важко зітхнувши, Кропива перевів погляд на Малюка і ненависно впився примруженими очима в залізний хрест, якого побачив на мундирі друга під розстебнутою шинелею.

— Що тебе так збентежило, Грицю? Невже оця бісова цяцька могла викликати в тебе якийсь сумнів щодо мене?.. Мені, щиро кажу, навіть гірко й образливо, що ти можеш думати про мене щось недобре, — з почуттям болю сказав Петро й додав: — Заспокойся, дорогий мій, зараз я про все розповім.

Вони сіли поруч. Малюк дістав з кишені мундира портсигар, розкрив його й подав Грицькові.

— Давай, друже, покуримо.

— Спасибі, давно вже кинув. А нервуюся, Петре, з того, що цей маскарад нагадав раптом мені есесівця, який лютував у концтаборі полонених. Справжній кат з отаким же хрестом, — пояснив Грицько, вибачливо глянувши в обличчя другові.

Малюк прикурив від запальнички, затягнувся кілька разів, зібрався з думками й заговорив:

— Так от що, Грицю, передусім домовимось про таке: коли б, не дай бог, що трапилося, — в цьому домі ніхто мене не знає. За документами я штурмбанфюрер Ганс Шефер. Ось, прошу, — показав посвідчення. — Воно датоване п’ятим січня тисяча дев’ятсот сорок другого року й скріплене підписом заступника самого рейхсфюрера СС.

Підійшли Ольга й Дарина Петрівна. Вони уважно дивилися то на картку есесівця, то на Малюка.

— А знаєте, Петре Карповичу, щось є подібне, — зауважила Ольга простодушно.

— Ну, гаразд, — закрив Малюк посвідчення. — Коротше кажучи, оригінала, тобто справжнього господаря цього посвідчення, вже не існує. Я радий, що ви знаходите між нами зовнішню подібність. Сьогодні це врятувало мене. А що буде завтра, про те ніхто не знає.

Малюк намагався бути спокійним, але в голосі його відчувалося хвилювання. Він знову розкрив портсигар, взяв цигарку, пом’яв її пальцями, припалив і, кілька разів затягнувшись, кинув недокурок у грубку, де потріскували щойно запалені дрова.

— Отже, — вів далі гість, — передусім, прошу, відкинути всі сумніви й підозри… Якби ви знали, дорогі мої, що за пригоди сталися зі мною, то, певне, не косували б так.

— То, прошу, розкажіть, Петре Карповичу, — зауважила Ольга співчутливо.

І Малюк почав свою оповідь з подробицями. Після університету, хоч жили вони і в одному місті, а зустрічалися не так уже й часто, тому хотілося викласти все так, щоб не було ніяких недомовок.

— У перший день фашистського нападу я прийшов до військкомату й за годину одержав призначення: комсорг стрілецького полку, який тільки-но формувався, — почав він. — Це, звичайно, не те, що хотілося. Адже я журналіст й тому просив воєнкома направити мене до будь-якої військової газети. А мені показали характеристику з університету.

— Товаришу Малюк, — мовив воєнком, — ви чотири роки підряд були комсоргом курсу…

Нічого не зробиш — наказ є наказ. Однак я і на фронті не поривав зв’язків із журналістикою — надсилав антифашистські памфлети до дивізійної газети «За Вітчизну!» і армійської «Смерть фашизму!» за підписом Хоми. У політвідділі армії звернули увагу на ту сатиру. Коли дізналися, що її автор Петро Малюк, то вирішили, що моє місце тільки в газеті.

Отак я і став військовим журналістом. Щоправда, не легко було звикнути до нового — граничної стислості й телеграфного лаконізму в матеріалах. Коли моя перша кореспонденція з переднього краю з’явилася на другій сторінці газети «Смерть фашизму!», то я впізнав її лише по заголовку й підпису. Прочитавши кимсь «відредаговану» свою кореспонденцію, почував себе так, ніби наді мною поглузували прилюдно. І тоді подумав, що не вийде з мене воєнного літописця.

На другий день знову випало їхати на передову. До танкістів. На відміну від попереднього кавалерійського наскоку, на цей раз я вирішив не квапитися. Відрекомендувавшись комісарові танкового батальйону старшому політруку Миронову, попросив познайомити мене з одним з екіпажів машини. Тільки так, щоб я міг бачити танкістів у роботі.

— Це можна, — кивнув комісар. — Раджу взяти екіпаж Олекси Логвинова. Усі, як один, справжні герої. Тиждень тому з полону фашистського вирвався…

— Пробачте, товаришу старший політрук, але прославляти тих… Чому ж вони опинилися в полоні? — не зрозумів я.

Комісар похитав головою:

— Запевняю, товаришу кореспондент, не за власним бажанням. Обставини так склалися.

І комісар став пояснювати, що то за обставини:

— Олекса Логвинов, старший лейтенант, розумний, хоробрий командир танкової роти. У запеклій сутичці з ворогом його командирський танк був підбитий, вийшов з ладу. Водій одразу загинув. Логвинова контузило, інші члени екіпажу дісталі легкі поранення. Вони вилізли з танка, витягнули й командира роти. Але їх враз оточили ворожі автоматники.

Логвинов прийшов до пам’яті уже в полоні. А через два дні він і його друзі втекли звідти разом з чеським єфрейтором Крижичем, який їх вартував.

Слідчі органи вимагали судити. Аякже — в полоні побували! Ми відстояли, бо не було в чому звинувачувати. Колишній комроти Логвинов поки що командир танка. Дав слово нещадно бити фашистів і з честю дотримує його. От про це й напишіть! Тільки сміливо, не бійтеся. Я щиро раджу.

Розповідь комісара батальйону Миронова так захопила мене, що я цілий день провів з екіпажем Логвинова. Повернувшись з передової, поклав на стіл редактора нарис «Повернена честь» і нетерпляче чекав присуду.

Дочитавши нариса, редактор — полковник Степовий, — завжди стриманий і скупий на посмішку, засяяв очима:

— Не приховую — прочитав з насолодою. Молодець, політрукі Шматок, правда, чималенький, але нічого — дамо в двох номерах.

Через кілька днів я знову опинився на передовій. Одна дивізія нашої армії, яка перед тим контратакувала гітлерівців і потиснула їх кілометрів на п’ять, наштовхнулася на сильний опір, перейшла до оборони. Надто ж настирливо діяла ворожа авіація. Фашисти раз у раз бомбили наш передній край, примушували бійців залягати. Я був саме там, в перших лавах батальйону капітана Романчука. Хотілося показати справжніх героїв дня. Аж чую: свистить бомба, й таке відчуття, що падає вона якраз на мене. І тільки-но вскочив я до окопа, почувся вибух, і я наче провалився.

Що діялося на полі бою, не знаю, бо опритомнів аж на світанку наступного дня, годин, мабуть, через дванадцять — п’ятнадцять. Довго не міг зрозуміти — де я й що зі мною? У голові шуміло, і була така слабкість у всьому тілі, що ледве звівся на ноги; обструсився від землі — був же присипаний — прислухаюся, придивляюся. Нічого не видно й не чути. Злякався, що, може, від контузії глухота. Так ні — чую скрип снігу під ногами, чую свій голос. Значить, довкола нікого нема. Ні своїх, ні чужих. Мертве поле. Кинулися в очі свіжі чорні вирви од бомб, що різко виділялися на чистому снігу. Жахливо!

На сході починало світати. Що ж мені робити? Неподалеку видно були густі зарості. Вирішив пробратися туди й пересидіти в них, доки зорієнтуюсь.

Сиджу, здригаюся від холоду й голоду, — після вчорашнього сніданку в роті не було й крихітки, — пильную. Вже сонце зійшло, а нікого не видно. Де ж наші? Куди, в який бік мені рухатись?

Почувся віддалений гул. Хоч у голові ще шуміло, а все ж я визначив — гудуть машини. Гул усе посилювався, наближався. Метрів за двісті—триста від мене — битий шлях, по ньому й покотилася одна, друга, третя, ціла колона німецьких машин. І рухаються на схід. Виходить, наші або відійшли на старі позиції, або… Коротше, щоб не потрапити до рук ворога, я вирішив пересидіти у тих кущах аж до смеркання.

Отак, виглядаю з-за кущів, як той злодій; зубами цокаю, присідаю, ворушусь, щоб не заклякнути.

Скоро рух на шляху припинився, нікого не видно. Я осмілів, підвівся на весь зріст, став розтирати закоцюблі руки, грітися. І тут помітив: над ліском, що недалеко, німецький літак з’явився й кружляє, мов коршак. Спостерігаю. Аж бачу: над ним враз здійнялася густа хмарка диму. Літак розвернувся і несеться на захід, прямо наді мною, тягнучи шлейф чорного диму. Спускається усе нижче й нижче, от-от перевалить за гору. І спалахнув яскраво-червоним полум’ям. Пролунав вибух.

Радію. Наче потеплішало. Потім помітив: недалеко від мене спускається парашутист!

Я причаївся в кущах, вийняв з кобури пістолета, стежу. Ось. він торкнувся ногами землі, і його так шарпонуло парашутом, що він аж носом заорав.

Бачу: фашист, офіцер. І тільки «ангел небесний» хотів звестися на ноги, я врізав його рукояткою пістолета по голові; він знепритомнів.

Роздумувати ніколи. Вмить перерізав стропи парашута, скрутив ними «ангелові» руки й відтягнув його метрів за сто — сто п’ятдесят у густіші зарості, бо хоча й сутеніло, німці, якщо вони спостерігали за літаком, можуть кинутись на пошуки свого парашутиста.

На щастя, ніяких шукачів не було. А коли мій штурмбанфюрер очуняв, то почав благати, щоб я доставив його до будь-якого-німецького підрозділу, гарантував мені життя й винагороду.

Ганс Шефер — контррозвідник, зовсім недавно прибув сюди з Берліна. Мав завдання — боротися проти партизанів. І ото полетів у першу розвідку. «Хотілося, — казав, — оглянути з повітря-цю місцевість». Що трапилося з літаком, він і сам добре не знав. Льотчик сказав йому, що сталася серйозна аварія. Тому він і виплигнув з парашутом, був же певен, що потрапить до своїх.

— Штурмбанфюрер, — заключив Малюк, — надзвичайно цінний «язик». Але куди ж мені з ним? Розмірковувати було ніколи. Порадитися також ні з ким. Сам суддя і прокурор. От я і виніс йому вирок: смертна кара! Виконав його десь опівночі, без пострілу… А майно конфіскував.

Ольга Андріївна запитала:

— Петре Карповичу, і вам не бридко було одягати фашистського мундира?

Малюк поглянув на неї трохи здивовано і відповів:

— Змушений був. А інакше й з вами не міг би зустрітися.

Ольга Андріївна, уважно подивившись на фото Ганса, сказала:

— А у вас, Петре Карповичу, таки й справді є якась схожість з тим німцем.

— Гм, сам дивуюсь, — посміхнувся Малюк невесело. — Коли вранці, уже в цій формі, глянув у малесеньке дзеркальце й порівняв своє відображення з фотокарткою на посвідченні, то побачив, що мене зраджують тільки вуса — задовгі були. Добре, що в сумці штурмбанфюрера знайшлися ножички — підстриг, дивлячись на фотокартку.

— А як же до Приморська дісталися? Хіба фронт недалеко звідси?

— Та вже далеченько. Чотири години автомобілем добирався. Вийшов на шлях і зупинив першу вантажну машину — поранених везли до міста.

Грицько Кропива, що досі тільки слухав, зауважив:

— Дуже цікаво, Петре, такі пригоди! Але як же тепер назад, до своїх?

Малюк відповів не зразу, він і сам не знав, як йому бути далі. По паузі сказав:

— Зараз дуже важко, небезпечно. Наполохані нашим наступом, фашисти кинули сюди великі сили.

Знову пауза. її порушив Кропива.

— Ну що тут можна придумати? — У його голосі відчувалася тривога. — Кажеш, Петре, учора покінчив з тим есесівцем. Тож його, напевне, шукають, а може, й знайшли вже тіло, а ти ходиш з його документами.

Малюк глянув на друга.

— Ти маєш рацію, Грицю. Але зрозумій — вихід у мене був тільки один.

Друзі знову замовкли. Було над чим замислитись. Кропива ходив по кімнаті, нервово стискуючи пальці, а Малюк палив цигарку.

— Оце так подія! — промовив Грицько. — Ходить собі герой у ворожому таборі, фашисти честь йому віддають, а він на вус намотує.

Кропива блиснув ледь усміхненими чорними очима. У його усмішці Малюк відчув приховане кепкування. Але він не образився.

— Ну досить, Грицю! Смерть буває тільки раз. Та коли вже вмирати, то з музикою! Ну розкажи тепер про себе…

Дарина Петрівна покликала вечеряти.

Вікна в кухні затемнені. На стіні блимала гасова лампа. Посеред столу, покритого білою скатертиною, стояла ваза з такими ж квітами, що бачив Малюк сьогодні на Приморському бульварі. Пригадав, як просив одну квіточку.

Його погляд зустрівся з поглядом Ольги. Вона, здавалося йому, подумала про те ж саме.

— Ну як же ви, Ольго Андріївно, побазарювали сьогодні?

— Таких покупців, як ви, Петре Карповичу, більше не було. Не знала, що ви такий актор.

Вона розповіла Дарині Петрівні й братові, як він кумедно вмовляв її. Усі голосно засміялися.

— Чарівні квіти. Не розумію тільки, як ви їх виростили взимку? — поцікавився Малюк.

— Це робота тітки Дарини, — кивнула Ольга на господиню, — у неї квіти всю зиму ростуть, як в оранжереї.

Дарина Петрівна зніяковіла від похвали, пригощала нехитрими стравами — хамсою солоненькою, картоплею, смаженою на олії, а потім чаєм з вишневим варенням.

Сівши до столу, Малюк попередив: коли раптом постукає хто з непрошених гостей, то він, штурмбанфюрер Ганс Шефер, сам відкриє і все з’ясує.

— Принаймні цієї ночі, дорогі мої, можете бути спокійні.

Малюк посміхнувся. То була невесела посмішка, бо слова «можете бути спокійні» сказав лише так, для підняття настрою Самого ж тривога не залишає за себе й за них.

Після вечері Кропива розповів Петрові про свою втечу з табору військовополонених, про те, що переживають там люди.

Петро Малюк слухав сумну розповідь друга. А коли той закінчив, зауважив:

— Виходить, Грицю, становище у нас однакове. То ж давай разом і метикувати, як нам з нього вибратися.

— Згоден, — сказав Кропива і, подумавши, додав. — Забув ще про такий страшний випадок, що відбувся в таборі. Це було зовсім недавно. Завітав туди якийсь чоловік у цивільному. З наших, звичайно, і знаєш, що його привело? Прийшов, каже, дізнатися, чи немає, бува, серед полонених акторів або музикантів? Мене, природно, це зацікавило. Адже для мене театр, як длй тебе газета.

— Для чого ж, — питаю, — потрібні вам актори і музиканти?

Він зніяковів. Підійшов ближче й тихо сказав:

— Якщо ви актор, то, будь ласка: організовуємо ансамбль. Прошу вірити, я такий же невільник, як і ви. Мене примусили займатися цим. Але запевняю: хто піде до ансамблю, того випустять з табору. Таке розпорядження коменданта міста. Подумайте…

Один з полонених, — я його добре знав, — підійшов до того вербувальника, зняв пілотку, уклонився нижче пояса і на повному серйозі почав:

— Дозвольте, ваша величність, представитись: актор з Києвоградського театру Панько Голопупенко! Не уявляю життя поза сценою, дуже радий служити музі! — Він підняв поли брудної шинелі, вправно зробив реверанс і, удавано посміхнувшись, вигукнув патетично: — Погляньте, добродію, на нашу публіку! Бачите, яка в неї жадоба видовищ? Хліба — не треба! Видовищ!

Обличчя вербувальника враз побіліло:

— Даремно глузуєте, я не по своїй волі — комендант наказав.

Полонений відвернувся. А другий, що ледве тримався на ногах, зайшовся сміхом:

— Оце так лицар! Дивіться на нього, він самому комендантові зад лиже!..

Ображений вербувальник, схиливши голову, пішов мовчки. А есесівець — молодий унтерштурмфюрер, котрий супроводжував його, — зупинився й спокійно, з насолодою садиста почав цілитися з пістолета в мого знайомого.

— О, боже, — скрикнула Ольга Андріївна, — і ніхто не сказав йому?

— Та він і сам бачив. Скинув рукавиці, скрутив дулі обома руками й щосили крикнув:

— На! Тобі і твоєму фюрерові!

Пролунав постріл. Бідолаха ще крикнув щось і упав.

У кімнаті запанувала тиша. Кожен думав про той жахливий випадок. Малюк запитав:

— Але хто ж таки він, той вербувальник? Може, справді його примусили? Літній чи молодий?

— Та вже, либонь, за сорок, — відповів Кропива.

Малюк замислився. Запалив цигарку, підвівся з крісла і враз пожвавішав:

— А знаєш, Грицю, що прийшло мені в голову? Залежно від того, що за людина той організатор, ансамбль міг би бути хорошою ширмою.

Кропива сидів у м’якому кріслі й не зводив погляду з Малюка.

— Г-м… Ти он про що, — зауважив по паузі. — Над цим я не думав. Можливо, це й справді так!

— А що ж, треба все спробувати. Та до того ж ми з тобою майже актори. Але де ти в біса знайдеш тепер його?

— Та знайти його не важко. — Кропива підвівся. — Він із села Залісся. Це недалечко від Приморська. Боюсь тільки за точність прізвища — Василенко чи Васильченко.

Ідея захопила друзів. Вони вирішили знайти того «театрала». Правда, коли дійшло вже до конкретних дій, Грицько Кропива завагався:

— А чи це не авантюра, Петре?

Малюк глянув у вічі другові:

— Може, Грицю, і авантюра. Та хто шукає, в того — своя доля…

РОЗДІЛ II З БЛАГОСЛОВІННЯ ОБЕРШТУРМБАНФЮРЕРА

Що ж йому робити, як далі бути? Голова паморочиться, розламується від різних думок, а зупинитися на чомусь певному, прийняти тверде рішення Василенко не може. «Тікати» — найкраще, що він міг придумати. Та одразу ж відкинув ту думку, бо він же не один — у нього дружина і синок, десятирічний Миколка. Помстяться катюги.

То, мо’, краще зайти до коменданта й здатися на його милість? Беріть, мене, мовляв, пане оберштурмбанфюрер, та й робіть що хочете, бо я не годен знайти тут для ансамблю жодного актора чи музиканта. Може, він зважить на це? А якщо ні? Якщо накаже, фашистяка, відправити до Німеччини? Що тоді?

Дружина й синок давно вже сплять у сусідній кімнаті, а він ходить з кутка в куток, думаючи про нелегку свою долю.

Думки вкрай знервованого господаря хати перервав тихий стукіт у щільно замасковане вікно.

Він прислухався. Глянувши на годинника, здивувався: дванадцята година ночі. Хто б це міг бути в такий пізній час? А може, так здалося?

За хвилину стукіт повторився. Господар подумав: якщо ворог, то не втечеш і не сховаєшся. А мо’, хто і з добрим серцем.

Він повільно відчинив сінешні двері. Біля порога стоять, зігнувшись, двоє засніжених чоловіків, обидва у цивільному. Називають його прізвище й просяться до хати; є, кажуть, дуже важлива справа.

— Ну, то прошу, заходьте, куди ж вам по отакій негоді, — і, пропустивши тих опівнічників, господар зачинив двері.

У кімнаті жеврів недогарок свічки. На вікнах щільні віконниці. Господар засвітив гасову лампу. Тримаючи її перед собою, уважно оглядав незнайомих людей. І ті допитливо дивилися на нього.

Грицько Кропива кивнув другові: так, мовляв, той самий, кого він бачив у таборі військовополонених.

Вигляд у господаря був розгублений. Помітивши це, Петро Малюк вибачливо заговорив:

— Даруйте, добрий чоловіче, що в таку непогожу ніч завдаємо вам клопоту. Але прийшли ми з найкращим наміром. Дізналися, що комендант Приморська доручив вам створити якусь мистецьку групу — чи театральну, чи концертну. От і вирішили зустрітися віч-на-віч з вами. Коли це справді так, то ми до ваших послуг. Вибачте за надто пізній візит. Що робити — в такий час живемо.

Господар дивився на високого кремезного блондина, що стояв перед ним у коротенькому сірому пальті, й не міг пригадати, щоб коли-небудь зустрічався з ним. Не без тривоги подумав: «Звідки ж йому відомо про те комендантське доручення?»

— Та не ламайте, прошу вас, голови, — поспішив Малюк заспокоїти стурбованого хазяїна. — Давайте знайомитися. Ми — актори. Я — Дмитро Шаповал, по-батькові Карпович, а це товариш мій — актор і режисер Олекса Андрійович Рябошапка. Якщо вам справді потрібні такі, то, як кажуть, будемо сватами.

Господар полегшено зітхнув, повісив лампу на стіні, між вікнами, й, пригладивши рукою скуйовджене, чорне із сивиною волосся, неголосно сказав:

— Що ж, дуже радий познайомитися. Я — Василенко, Степан Іванович, — й потиснув руку Дмитрові Шаповалу, а потім Олексі Рябошапці.

Знайомство з акторами викликало у Степана Івановича збентеження. Спочатку він ніби зрадів такій нагоді, бо це ж, справді, саме ті, яких він давно шукає. Тепер можна викинути з голови думку про втечу, яка свердлила мозок. Але водночас він і тривожився — адже він ніякий не актор.

Запросивши гостей сісти, Василенко думав, з чого йому почати розмову. Якщо люди розумні, — гадає, — то відразу помітять, що він не своїм плугом оре. Може, краще розповісти все, як є?

Шаповал і Рябошапка сіли на старому дивані, який заскрипів, пружинами, а господар узяв табуретку й примостився поблизу гостей. Він збирався з думками, щоб почати розмову, але Шаповал випередив його:

— Де ж ви, Степане Івановичу, працювали, на якій сцені?

Е, бий його лиха година — саме ж цього й боявся. То вже чи хочеш, чи не хочеш, а доведеться, Степане, сповідатися.

— Де працював, питаєте? — глянув на Шаповала і на Рябо-шапку. — Не знаю, навіть, як і відповісти. — На хвильку замовк. — Я, люди добрі, ніякий не театрал. Усе своє життя — а мені, слава богу, вже п’ятий десяток — був садівником.

— Як? — здивувався Рябошапка, — ви садівник?

— Садівник-практик. Перед самою війною працював над новим сортом яблук. Робота окрилювала, і не тільки мене… Тому й не хотілося евакуюватися. Правду кажучи, я не вірив, що німці можуть…

Василенко зробив паузу, ніби обдумував, чи не говорить зайвого.

Шаповал нетерпляче спитав:

— А як же ви стали «актором»?

— А так. Коли переконався, що війна надовго, то взяв дружину, синочка десятирічного й перебралися сюди — на тещину маєтність! — Василенко кивнув у бік голих кутків кімнати, на долівку. — Гадав пересидіти тишком-нишком, адже ніхто тут мене не знав. Та не так сталося, як гадалося. Через два місяці поліцаї витягли мене із закутка, всипали нагаїв нижче пояса й потягли до Приморська в комендатуру, вважали, видно, що спіймали важну птицю.

І от заводять мене до приймальні начальника. А тут якраз і комендант з’явився з цілою юрбою, видно, заступників та помічників. Зайшли всі до кабінету, а за хвилину, може, за дві і мене завели.

Комендант — підполковник. Свої називають його оберштурмбанфюрером. Високий такий, стрункий, з короткими рудими вусами і з хрестом на грудях. Сів у крісло біля бюро, поглянув на мене допитливо й питає, спотворюючи мову:

— Якій ві імейт професій?

І тут мене ніби нечистий поплутав. А що, думаю собі, коли назватися актором? Колись чув я розмови про безробіття артистів у Німеччині. Був певен, що, почувши про актора, гітлерівець гримне на мене й скаже: «Йди геть!» На біса, міркував собі, німцям артисти, їм давай здорову робочу силу, якою можна замінити тих, що пішли воювати. Тимчасом комендант вдруге запитав, вже підвищеним тоном:

— Но, я спросіт: якій імейт спеціальность?

Я роблено усміхнувся і відповів:

— Актор я, пане начальнику.

— Го, ві ест комікер? Хо-хо-хо, — зареготав він і підвівся з крісла, підходить до мене.

Ну, думаю, зараз покаже мені поріг. Аж ні. Поблажливо так поплескав мене по плечу й говорить:

— Комік єст гут, корошо. Ві будет організоват концерт, німецькі зольдат надо музик, пісня…

Познайомившись з моїм військовим білетом — у ньому зазначено, що я непридатний до військової служби, — оберштурмбанфюрер ще раз поплескав мене по плечу й знову задоволено засміявся:

— Хо-хо-хо! Комік єст гут. Пух-пух найн. Ві будет концерт організовайт, музік.

Я знизував плечима, робив вигляд, що не розумію. Тоді комендант покликав перекладача. Хтозна, що він за людина, той тлумач — наш чи німець, а передавав мені українською мовою: оберштурмбанфюрер, мовляв, дуже радий, що ви є театралом, йому дуже потрібна саме така людина, й доручає вам, пане Василенко, створити в міському клубі хороший ансамбль. Та, боронь вас боже, не здумайте відмовлятися. Зважайте — вам виявляють честь. Перекладач говорив, а мене в лихоманку кидало, бо я саме й думав признатися комендантові, що ляпнув з дурного розуму, пожартував… А це попередження перекладача налякало мене.

Одне слово, викручуватись було пізно. Видали мені довідку, і я пішов. Не боявся вже ні патруля, ні поліцая.

Вислухавши господаря, Шаповал і Рябошапка перезирнулися:

— Оце так історія, — підвівся Шаповал. — Ви, Степане Івановичу, хотіли за актора зійти, аби до Німеччини не їхати, а комендант сказав: «Комік гут!»

Василенко насторожився. Репліка Шаповала змусила замислитись: а чи варто було йому так одразу викладати все? Уперше ж бачиться з ними.

Рябошапка помітив раптову зміну в його настрої:

— Та ви не переживайте, Степане Івановичу. І оскільки взулися, як кажуть, не в свої черевики, то так уже й ходіть, не видавайте, що вони вам не по нозі, згодом обійдуться. Ми пропонуємо вам свої послуги. Візьміть мене художнім керівником, а організаційні справи покладіть на Дмитра Шаповала. Усе буде гаразд. Ми допоможемо вам і кадри знайти, і репертуар відповідний підберемо. Директорові ж не обов’язково бути актором. А комендантові однаковісінько…

Розсудливі слова гостя розвіяли неспокійні, бентежні думки господаря, він мовчки кивнув, а Рябошапка вів далі про свій задум щодо створення ансамблю.

Дмитро Шаповал перебив його:

— Словом, Степане Івановичу, і художню, і організаційну частину справи доручіть нам. Ваша буде марка, чи, як кажуть німці, фірма. Найбільше нас цікавить ось що: хто буде глядачем і слухачем наших концертів?

Питання ясне, і Степан Іванович відверто сказав:

— Треба думати, що комендант не за приморців уболіває і не за полонених.

— А що скажуть на це наші люди? — зауважив Рябошапка.

Василенко завагався на мить, бо не зовсім певний ще був — хто його гості. І, щоб не ляпнути, бува, чого, зауважив:

— Та ж люди, прошу, різні. Одним буде подобатись — в долоні плескатимуть; інші будуть ганьбити — називатимуть нас зрадниками. Всім же однаково, мабуть, важко догодити. Так я гадаю. Може, у вас інша думка? — Він уважно дивився то на Рябошапку, то на Шаповала.

Шаповал відчув у відповіді Степана Івановича щось насторожене, дипломатичне.

— Так, це правда, — сказав він, — люди різні й по-різному, звичайно, сприймуть появу нашого ансамблю.

— То я радий, Дмитре Карповичу, що порозумілися, — спокійніше заговорив господар. — Що ж до ансамблю, то мене, прошу, не зовсім скидайте з рахунку — я був активним учасником художньої самодіяльності радгоспу, співав баритоном.

— О, — перебив Рябошапка, радіючи. — Навіщо ж скромничати! Для ансамблю, Степане Івановичу, це справжня знахідка…

Вони довго ще вели розмову, думали, сперечалися, узгоджували. Переконавшись, що садівник Василенко чесна радянська людина, Шаповал і Рябошапка говорили вже відвертіше.

Правда, для Василенка не існувало ще ні журналіста армійської газети Петра Малюка, ні лейтенанта Червоної Армії Григорія Кропиви. Для нього вони — артисти колишнього українського театру, яким не вдалося евакуюватися.

Домовилися: Василенко знає Шаповала і Рябошапку ніби як товаришів по роботі; вони відмовилися їхати на схід, знайшли його — організатора ансамблю за оголошенням біля Будинку культури.

У розмовах, дискусіях минула ніч.

Ранок видався похмурим — з моря насувалася густа імла, хмари спускалися все нижче й, зачепившись за вершину гори, розсіювалися дрібним, але густим дощем. Після майже півторамісячної холодної завірюшної погоди це був перший зимовий дощ.

Василенко, Шаповал і Рябошапка йшли стежкою один за одним; зустрічний вітер різко бив у обличчя холодними, колючими краплинами, сліпив очі. А вони йшли, поспішали, ніби там, у окупованому ворогом місті, чекала на них їхня доля, і не можна було гаяти ані хвилини.

За півтори години відміряли по грязюці вісім кілометрів, і о дев’ятій ранку прибули до комендатури Приморська, яка розташувалася у величезному триповерховому приміщенні, з легкими колонами біля парадного входу.

— Цікаво, що раніше було в цьому будинку? — запитав Шаповал.

— Санаторій гірників, — пояснив Василенко, — шість тисяч шахтарів щороку поправляли тут здоров’я.

— А паркан і ряди колючого дроту поверх нього — теж для гірників? — іронізував Рябошапка.

— Ні, — сумно посміхнувся Степан Іванович, — то вже надбудова «нового порядку».

Біля брами, закутавшись у плащ, походжав поліцай. А в будочці сховалися від дощу німецькі автоматники.

Шаповал і Рябошапка зупинились. Василенко підійшов до вартових, — ті перевірили документи і, вислухавши його пояснення, відкрили браму. Перед ними відразу з’явився молодий лейтенант. Він уже знав Василенка: возив його в табір військовополонених вербувати акторів.

Пізнав унтерштурмфюрера і Кропива. Так, це той самий, що, усміхаючись, вистрілив з пістолета у голову полоненого.

Веселий убивця, чепурун в чорному мундирі унтерштурмфюрера, залишив Василенка та його супутників у просторому коридорі під наглядом чергового офіцера та автоматників, а сам пішов доповісти начальству.

Минула година, а його все нема. В головах фундаторів ансамблю зароїлися думки, сумніви: самі прийшли до дідька в зуби. Чи не потраплять вони замість ансамблю у концтабір?

Та ось поспішно відчинилися двері, і з кабінету вискочив-унтерштурмфюрер. Похмурий. Василенко хотів було щось у нього спитати, та він тільки гримнув на нього: «Почекай!» — і подався сам.

З’явився Пауль Затлінг аж по обіді, покликав Василенка і-пішов з ним до начальства. А Шаповал і Рябошапка мовчки сиділи на лавочці, думали про одне й те ж: як Василенко доповість, про них комендантові? Чи не вийде, бува, чого непередбаченого?

Час тягнувся для Шаповала і Рябошапки болісно довго, і мимоволі закрадалася чорна думка: а що коли Василенко не той, за кого вони його прийняли?

…І ось вони в кабінеті коменданта. Степан Іванович представив оберштурмбанфюреру Людвігу Шварцу Дмитра Шаповала і Олексу Рябошапку як акторів, яких добре знає і які виявили бажання служити своїм мистецтвом непереможній армії великої Німеччини.

Комендант сидів за столом у м’якому шкіряному кріслі; був напідпитку, в доброму настрої. Уважно спостерігаючи злегка захмелілими зеленкуватими очима за трьома чоловіками, він не приховував своєї гордівливості: ці люди будуть оспівувати перемогу його батьківщини!

О, це буде справжня перемога! Досі його, оберштурмбанфюрера Людвіга Шварца, переслідували тільки невдачі. Він уже був комендантом у двох інших містах України й боявся вийти за браму комендатури, щоб, бува, не влучила яка куля чи не потрапити до рук партизанів. А тут, бач, знаходить взаєморозуміння з підкореними.

На всі запитання Людвіга Шварца Дмитро Шаповал відповідав німецькою мовою. Це сподобалося комендантові. Але й дещо насторожувало. Він довго не зводив погляду з цього блакитноокого блондина й подумав: або ж цей актор є чистокровним арійцем, або московським шпигуном, що пройшов добрий вишкіл.

Усміхаючись круглими, як у сови, очима, комендант спитав:

— Де ж це пан Шаповал так добре навчився розмовляти по-німецькому?

— Ще з дитинства, пане комендант, — почав Шаповал. — Народився я й виріс у селі Шейн Горст у Сибіру, поблизу Омська. Там живуть переселенці з Німеччини, які переїхали туди ще за часів Катерини II. Разом з німецькими дітьми ходив до школи, пізніше, коли вчився в університеті, захоплювався німецькою літературою.

Хороше знання Шаповалом німецької мови, його зовнішній вигляд, те, що виріс він у німецькому селі, — все це імпонувало комендантові. Але за час війни, особливо на території совєтів, Людвіг Шварц звик ні в якому разі не піддаватися емоціям, нікому не довіряти. Щоб підтвердити чи розвіяти підозру, яка щойно зринула в ньому, запитав:

— Маєте документи?

— Так, звичайно, — вклонився Шаповал, і почав діставати з внутрішньої кишені піджака паспорт. Робив це неквапливо, намагався бути спокійним, впевненим, але серце зраджувало, застукало тривожно. Документ наче надійний, зроблений тут же, в Приморську, кумом Дарини Петрівни, хрещеним батьком Ольги Андріївни Назаром Барчуковим, котрий працює в паспортному відділі міського управління поліції. Усе ніби так, що й комар носа не підточить. А втім, чорт його знає.

Шаповал роблено усміхнувся, вдаючи спокійного, подав комендантові паспорт у зеленій обкладинці.

— Прошу, пане начальнику.

Рябошапка підсунув і свій.

Людвіг Шварц видавав себе за знавця літератури і мистецтва. У тридцять другому році, коли йому було двадцять п’ять, він учився на третьому курсі філології Берлінського університету. А коли гітлерівці захопили владу, практичний студент вирішив, що дальше навчання йому ні до чого — кар’єру тепер треба робити кулаками, а не головою. При нагоді ж любив похвалитися університетською освіченістю. І звисока, зневажливо ставився до тих, кому не вдалося пройти вузівського курсу.

Перевіривши документи «коміків» і не знайшовши в них нічого підозрілого, комендант вирішив вчинити їм ще деякий екзамен. Надто вже цікавив його оцей блакитноокий.

— Чи доводилося вам, пане Шаповал, вивчати щось з німецької класики, зокрема драматургії? — спитав оберштурмбанфюрер Шварц, хитро примружившись.

Шаповала це не збентежило. Він на мить замислився тільки над тим, про кого краще згадати? Про Шіллера? Драматичні твори його він студіював у оригіналах. А може, про автора невмирущого «Фауста» — Гете? Чи про великого політичного поета Німеччини Гейне? Він міг би докладно розповісти про творчість кожного з них, та побоюється, чи не викличе, бува, незадоволення у коменданта, бо ці класики в опалі у фюрерів фашистської Німеччини. Вирішив лише згадати про них. Та зате він на повний голос скаже про Ніцше…

— Ну, я слухаю, пане Шаповаль, — порушив мовчання Шварц, і в його голосі відчувалося нетерпіння.

Шаповал, зібравшись з думками, почав:

— Німецька література, герр оберштурмбанфюрер, надто багата. Хто ж не знає «Розбійників», «Підступності і кохання» Шіллера, «Фауста» Гете. А якою видатною постаттю в історії німецької культури є Фрідріх Ніцше! — Шаповал підвищив голос. — Це ж великий проповідник культу «сильної людини». Мені здається, що саме Ніцше залишив своїм нащадкам політичний заповіт нації, який так розумно втілюють у життя фюрери великої Німеччини…

Людвіг Шварц уважно слухав. Шаповал, видно, все більше зацікавлював його, і він, як завзятий гравець, вирішив поставит» на кін ще таку ставку: запропонувати Шаповалу вигідне місце біля себе, в комендатурі. «Якщо він шпигун, — мізкував оберштурмбанфюрер, — то охоче погодиться скористатися нагодою пролізти у ворожу йому установу».

— Гаразд! — комендант підняв руку. — Ви надихаєте нас ароматом німецької культури. А як ви, пане Шаповал, подивитесь на те, щоб піти до нас, у комендатуру? Нам дуже потрібна віддана, культурна людина, яка б знала і українську, і німецьку мови…

Оберштурмбанфюрер Шварц випробувально дивився на актора Шаповала.

Дмитро Шаповал відчув нещирість у словах коменданта, фальш, якийсь підступний хід, і тому не квапився з відповіддю, робив вигляд, що обмірковує ту пропозицію. А по паузі, вдячно поглянувши в обличчя коменданту, твердо сказав:

— Я зворушений, герр оберштурмбанфюрер, вашою увагою до мене і вважав би за велику честь іти під вашою рукою. Але прошу зважити, що я ж актор. Моє покликання в житті — сцена. Я щиросердно хочу послугувати вам своїм мистецтвом.

Оберштурмбанфюрер задоволено закивав головою, мовляв, усе правильно:

— Так, розумію вас, розумію, кожному, звичайно, своє.

Але Людвіг Шварц усе ще не здавався, його враз осінила нова підступна ідея: піднести Шаповалу «Майн кампф» Адольфа Гітлера, щоб побачити, як він поводитиметься, як реагуватиме на його, комендантів, подарунок.

Задоволений своєю раптовою дотепною знахідкою, оберштурмбанфюрер Людвіг Шварц взяв зі столу книжку, з обкладинки якої дивився усміхнений, самовдоволений Адольф Гітлер, і врочисто підніс її артистові.

— На честь нашого знайомства й майбутнього співробітництва, — сказав комендант серйозним тоном, — прийміть, пане Шаповал, на добру згадку неоціненний твір фюрера німецького народу.

Дмитро Шаповал розумів, що витівка коменданта з «Майн кампф» — не що інше, як перевірка його ставлення до фашистської ідеології. «Ну, що ж, — подумав, — будемо грати. Для того ж, і видали себе за акторів».

То було люте змагання, боріння правди з кривдою. Тож у такому суперництві не гріх і полукавити. Треба тільки не гарячкувати, не кидатися стрімголов.

Взявши «Майн кампф» із рук оберштурмбанфюрера Шварца, Шаповал довго не зводив погляду з Гітлера, ніби не міг намилуватися ним. А відтак, усміхнувшись, підняв правицею ту книжку й патетично виголосив:

— Хайль Гітлер!

Оберштурмбанфюрер аж прицмокнув від задоволення й гаряче-заговорив:

— Ошен хорошо, гут! Тепер ві, герр Шаповаль, надо доказ, что ві лібен німецькі зольдат, что ві благодаріт фюрер за война з большевік. — Йому хотілось показати своє знання російської мови.

— Будемо старатися, герр комендант! — відповів Шаповал і по-військовому витягнувся.

— Так-так, ошен хорош! — похвалив Людвіг Шварц і наказав-своєму помічникові лейтенанту Затлінгу взяти акторів на облік та видати їм посвідчення, продовольчі картки.

Потім повернувся до Василенка:

— Надто повільно, пане Василенко, народжується ваш театр. То ж знайте, ще два тижні, і я буду слухат ваш концерт. Ферштейн? — він суворо дивився на Василенка, погрожуючи пальцем.

— Так, зрозуміло, пане коменданте. — Степан Іванович схилив голову. — Будемо старатися, тепер, бачте, нас троє — пришвидшимо.

Людвіг Шварц підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Ес, гут, ауф відерзейн, — байдуже кивнув оберштурмбанфюрер.

— Дуже дякуємо, герр коменданте, за вашу увагу до нас, — сказав Шаповал, і всі троє пішли з його кабінету…

Зимовий день закінчувався, коли організатори ансамблю вийшли з комендатури. Як тільки зачинилася за ними важка залізна брама, вони зупинилися на хвильку, мовчки перезирнулися і пішли далі: боялися, що кам’яний мур має вуха.

— Таке враження, наче з пастки вирвалися, — тихо зауважив Рябошапка.

— Не варто зараз про це, — перебив Шаповал, — ходімо швидше. За нами напевне стежать.

За кілька хвилин вони опинилися на Приморському бульварі, де десять днів тому Малюк у формі штурмбанфюрера купував квіти. І раптом промайнуло перед ним, як блискавка: редакція газети, передній край батальйону, де його оглушило вибухом бомби, тернисті зарості, де переховувався, і фашистський розвідник Ганс Шефер, над яким учинив суд. Усе-усе пригадалося, неначе було це вчора.

Море шуміло. Сонце опускалося над обрієм, і у його відблисках переливалися хвилі.

— Ну що, пане директоре ансамблю, — звертаючись до Василенка, сказав Дмитро Шаповал з серйозним виглядом, — на сьогодні досить. Екзамен, здається, витримали, благословення оберштурмбанфюрера одержали. Подумаймо тепер про ночівлю, а о десятій нуль-нуль зустрічаємося біля Будинку культури.

— Добре, — кивнув Степан Іванович. — Але де ж ми заночуємо? До Залісся завидна не добратися, а присмерком небезпечно. На околиці міста є знайомі моєї дружини, може, спробуємо…

— Ні, — перебив Рябошапка, — усім не можна. Не треба завдавати людям клопоту. Ви, Степане Івановичу, влаштовуйтесь у своїх знайомих, а ми підемо до своїх. Не відмовлять переночувати.

Сутеніло, коли Шаповал і Рябошапка повернули на знайому вулицю Короленка.

Дарина Петрівна і Ольга Андріївна заждалися, змучилися.

— Де ж це вас носило отак?! Пішли ще звечора і ніби у воду впали. — Сплеснула руками тітка Дарина. — Збожеволіти можна: скрізь облави, арешти, а вас нема…

— Ну дома вже, живі, бачите, здорові, й не треба хвилюватися, — заспокоював Грицько Дарину Петрівну і сестру.

А Петро Малюк додав:

— За нас не бійтеся, ми поки що недоторкані… З цього дня, Дарино Петрівно, ми — ваші квартиранти. Щоб не забули: я — Дмитро Шаповал, а він, — кивнув на друга, — Олекса Рябошапка.

РОЗДІЛ III «ЧОРНОМОР»

За всі дні, що минули після втечі з фашистського полону, Олекса лише тепер відчув деяке заспокоєння.

Надмірне нервове напруження, що так довго мучило його, вгамувалося після першої зустрічі з комендантом Приморська. Особливо ж після того, коли його паспорт, побувавши в руках самого диявола, повернувся до нього.

Додало Олексі сили і впевненості також блискуче випробування його друга — Дмитра Шаповала, яке той витримав у поєдинку з пихатим есесівцем Людвігом Шварцом. Розумів, що вони з Шаповалом взяли на свої плечі величезний тягар.

— Так, Дмитре, вскочили ми по самі вуха, — невесело сказав Олекса другові, лежачи з ним на одному дивані.

— Нічого, усе буде гаразд, — заспокоював його Шаповал. — Головне тепер — якнайшвидше показати, на що ми здатні, чого варті. І вжитися, увійти в довір’я оберштурмбанфюрера. Усе буде гаразд. Не вішай носа.

— Зрозуміло, пустилися в бійку — чубів не жаліймо, — погодився Рябошапка. — Та тільки з ким же будемо показувати, з ким…

— Олексо, — перебив Шаповал сонним голосом, — ми ж цілу добу і очей не склепили, голова нічогісінько не варить. Давай спати.

— Ну добре, добре, — прошепотів Рябошапка. — Ранок від вечора мудріший.

Наступного дня, після сніданку, Олекса і Дмитро почали умовляти Ольгу приєднатися до їхнього ансамблю. Вислухавши їх, Ольга сказала:

— Я згодна, милі мої, але тільки за таких умов, що, окрім розваг для чужинців, ви справді будете робити щось корисне, патріотичне…

— Аякже! — перебив Шаповал. — Тільки заради цього, Ольго Андріївно, ми все і затіваємо.

Ольга одразу внесла пожвавлення, вселила друзям надію на реальну можливість створення задуманого, бо сама ж вона і хороша співачка, і талановита драматична артистка. Та з нею і домовитись легко — своя ж бо.

Незабаром знайшли й баяніста Сергія Корнієнка, який до війни грав у Будинку культури. Отже, є музика і є співачка, а це вже щось значить.

Кропива-Рябошапка згадав про друзів у концтаборі.

— Знаю, Дмитре, двох хлопців полонених — Івана Рубана і Миколу Григора, обидва грали в музично-драматичних театрах. Якби їх вирвати звідти… Може, попросити коменданта? Василенкові ж дозволяв, то й тобі не відмовить.

Так і зробили. З дозволу оберштурмбанфюрера Людвіга Шварца Дмитро Шаповал побував у таборі військовополонених. Поїхав з тим самим лейтенантом Паулем Затлінгом, який раніше їздив туди із Степаном Василенком.

Пауль Затлінг пихатий, любитель чарки, особливо коли хтось пригощає нею. Дмитро Шаповал знав про цю слабкість лейтенанта й швидко підібрав до нього ключика.

Якось, зайшовши до ресторану, Шаповал побачив Пауля, що нудьгував на самоті біля столика, і підійшов до нього.

— Можна біля вас, пане унтерштурмфюрер? — вклонився Шаповал.

— Сідайте, — буркнув лейтенант байдуже.

Шаповал покликав офіціанта і тихо сказав:

— Пляшку коньяку і відповідну закуску до нього на дві персони.

Шаповал запросив лейтенанта розділити з ним вечерю й частував його, доки пляшка не спорожніла.

Така щедрість і чемність актора сподобалися молодому офіцеру, вони швидко порозумілися.

Паулю Затлінгу років тридцять; Шаповалу на три — чотири роки менше. Але різниці тієї майже не помітно, вони були як ровесники. Лейтенанта приваблювало те, що радянський актор говорить з ним його рідною мовою, ділиться своїми думками.

То ж, коли вони прибули до концтабору, лейтенант порадив Шаповалу, як краще виконати завдання.

— Той ваш старий дивак Василенко, — іронізував Пауль Затлінг, — гадав, мабуть, що досить йому тільки оголосити і всі актори, що є серед полонених, самі прийдуть до нього. Наївна людина.

— А ви, Пауль, хіба були з ним? — запитав Шаповал, ніби це для нього новина.

— Авжеж! — вигукнув хвальковито. — Спостерігав, як полонені глузували з нього. Один фанатик, зігнувшись знаком запитання, крикнув: «А цього не хочеш, фашистський блазень?!»

— Отак і сказав — фашистський блазень?! — перепитав Шаповал.

— О, як вони всі реготали зловтішно! І розтерзали б його, то я вчасно все припинив… Один влучний постріл і кінець, — гордовито сказав унтерштурмфюрер.

— Сумний досвід, — похитав Шаповал головою.

— Та то нічого. Ви будете інакше відбирати. Візьмете картотеку, там є всі дані. Хто вам буде потрібний, — накажемо викликати.

Шаповал подякував Затлінгу. В картотеці він швидко знайшов прізвища Миколи Григора та Івана Рубана й попросив Затлінга викликати їх.

Першим привели Миколу Григора. Зросту вище середнього, худющий, аж світиться. На вигляд років сорок п’ять. Насправді ж йому тільки тридцять. Шинеля незграбно висить на його вузьких, гострих плечах, довгі поли її звисають до забруднених кирзових чобіт і заважають йому рухатися. Стоячи біля порога, він дивиться на незнайомця з цікавістю й хоче збагнути, що ж то за один і для чого він його викликав?

А Дмитро Шаповал не квапиться. Він думає над тим, як краще повести розмову з актором, що саме сказати, щоб він повірив йому. Розмова буде без свідків, та хто знає, чи не підслухують стіни.

Шаповал привітно посміхнувся:

— Прошу, Миколо Івановичу, сідайте. Хоч ми ще не познайомилися, та я вже дещо про вас знаю. Тому й хочу повести з вами відверту розмову, як з товаришем за фахом. Я — Дмитро Шаповал, актор з колишнього українського театру. Щоб ви не думали про мене чогось недоброго, зізнаюся: такий же бранець, як і ви. Тільки й того, що не в концтаборі. Але не думайте, прошу, що за тридцять срібних… Боронь боже! Пішов на певний компроміс заради того, щоб мати розв’язані руки для інших справ. Те ж саме пропоную й вам: покинути табір, вийти на волю, врятувати своє життя. Запевняю, воно не купується ціною зради. Навпаки…

— Пробачте, — Микола Григор знизав плечима, — не второпаю, що ви пропонуєте мені?

— Іти до нас, до ансамблю, який ми створюємо.

— Та хіба то ж не зрада? — обурився Григор.

— Ні, Миколо Івановичу. Усе залежить від обставин. Головне — ваша принципова згода, а там домовимося, що нам робити…

— А хто ж мене випустить звідси? — перебив його Григор.

— Про те не турбуйтесь, Миколо Івановичу, є розпорядження коменданта міста.

Микола Григор мовчав, вагався. Щось дуже вже легко можна опинитися на волі.

Шаповал бачив те вагання полоненого і вирішив спробувати ще такий хід:

— Щоб вас, Миколо, не мучив сумнів, хто я й що, передаю вам доземний уклін од вашого товариша Грицька Кропиви. Пам’ятаєте, такого?

— Так, — кивнув Григор і враз пожвавішав. — Де ж він? Що ви знаєте про нього?

— Грицько Кропива, — сказав над самим вухом, — чекає на вас. Правду кажучи, я й приїхав сюди за його рекомендацією.

Микола Григор розмірковував: а що, власне, він втратить від того, що вийде з цього пекла? Хіба ж може бути на світі щось страшніше за фашистський концтабір?

Бранець глянув у очі Шаповала, які світилися непідробною щирістю, і не міг не повірити йому.

— Ну, коли так, я згоден…

— Я був певен, що ви саме так і вирішите, — зрадів Шаповал, потискуючи руку Григора.

Приєднався до них і актор Іван Рубан, колишній командир роти саперів.

Минали тривожні дні, тижні. Лінія фронту переміщалася далі на схід. Не чути вже було в Приморську гарматних пострілів.

А організатори ансамблю діяли. Мистецька група поповнювалася. Скоро актори стали повними господарями колишнього міського Будинку культури. Тут же, в одній з кімнат, зробили гуртожиток для тих, котрі не мали притулку.

Олекса Рябошапка, призначений художнім керівником, екзаменував кожного новачка. Одного разу він сказав Шаповалу:

— Ти знаєш, Дмитре, серед поповнення є кілька чоловік по-справжньому обдарованих співаків.

— То й добре, матимеш з ким працювати, — зрадів Шаповал.

— Так я не про те, — вів далі Рябошапка. — З такими, розумієш, можна і за музичну комедію взятись.

— Завтра, Олексо, комендант слухатиме наш звіт, буде цікавитися, що ми вже встигли. От ти як режисер можеш розповісти про свої задуми.

Комендант прийняв організаторів ансамблю надвечір. Доповідав Дмитро Шаповал. Шварц слухав уважно і схвально підтакував. Він не заперечував ні проти репертуару на ближчий час, ні проти назви ансамблю «Чорномор».

— Гут! — кивнув він лисою головою й зауважив: — Але для початку покажіть щось німецьке, переможне. Щось таке, розумієте, — він підвівся з крісла й жестами рук допомагав поясниш-свою думку, — щось таке, що ближче до солдатської душі: веселе, захоплююче. І… — Шварц затнувся на мить, видно, підбирав слова, — щоб обов’язково був сатира на большевік, на комісар.

То вже була конкретна вказівка. Шаповал і Рябошапка задумалися, що і як вони будуть робити.

Комендант уважно спостерігав за акторами, — це вже його третя зустріч з ними. Він переконався, що головний серед ник Шаповал. «А що коли призначити його шефом ансамблю? — міркував Шварц. — Завжди під рукою буде, і можна пильніше стежити за ним». Потім, повільно обвівши поглядом усіх трьох акторів, твердо сказав:

— У ансамблю має бути один керівник. Я не хочу мати справу з цілою групою. Зрозуміло? Призначаю шефом ансамблю вас, Дмітр Шаповаль.

Степан Іванович, ніби забув, де знаходиться, і вигукнув:

— Правильно, пане коменданте!

Але Шварц ніяк не зреагував на той схвальний вигук. Він посміхнувся, хитро примружившись, і простягнув шефові руку.

Після такого комендантського напуття у Шаповала зіпсувався настрій. Він намагався не показувати своєї пригніченості, бо тепер же він шеф, на ньому відповідальність за весь колектив. З голови не виходила настанова коменданта щодо репертуару: щоб «обов’язково був сатира на большевік, на комісар».

І хоч Шаповал наперед знав, що така настанова неминуче буде, бо інакше оберштурмбанфюреру і ансамбль ні до чого, та все ж тепер питання постало невідворотно. Боляче, бодай і награно, спотворювати те, що було і є для них святим.

У Грицька Кропиви, який складав репертуарний план, раптом народилася ідея: щоб підлестити комендантові, треба негайно поставити п’єсу з німецької драматургії. Своїми думками він поділився з Шаповалом і запропонував «Підступність і кохання» Шіллера.

Шаповал здивовано глянув на друга.

— Ти серйозно? Хіба ж нам під силу така вистава?

— Напередодні війни, — пояснив Рябошапка, — мені довелося брати в ній участь. П’єса сценічна, проста міщанська трагедія, «сього десять виконавців. Комендант вимагає почати з чогось німецького. От і давай поставимо.

— Якщо, Грицю, у тебе така впевненість, то берись, — погодився Шаповал. — Буде сенсація!

Рябошапка не гаяв часу. З ранку допізна проводив репетиції. Особливу увагу приділяв заучуванню, навіть визубрюванню ролей німецькою мовою.

Ансамбль «Чорномор» почав виступи у міському Будинку культури, де збиралися здебільшого офіцери з тилових підрозділів, комендатури та місцева верхівка. У репертуарі ансамблю були пісні, танці і циркове жонглювання. Глядачі нагороджували виконавців оплесками. Задоволений був і комендант Людвіг Шварц.

Але Шаповал і Рябошапка знали, що справжнім іспитом їхньої майстерності буде вистава, до якої вони так ретельно готуються.

І ось настав день прем’єри — першого березня сорок другого. З вистави «Підступність і кохання» Фрідріха Шіллера почнеться проба творчих сил «Чорномора».

Над містом спустилися сутінки. У залі, вікна якого затемнені чорним папером, зібралося офіцерство, німецька адміністрація, міське начальство. У центрі першого ряду — комендант зі своїм почтом.

На сцені останні приготування. Усе, здавалося, перевірено: виконавці на місцях, декорації встановлені, освітлення забезпечується від німецької машини. Але Рябошапка ще й ще перевіряє — чи все в порядку, нервує. Його не задовольняють і декорації, і костюми — усе зроблено похапцем, як-небудь. Та й коли можна було зробити й з чого? Добре, що хоч це знайшлося у підвалах Будинку культури.

Непокоїться Олекса Рябошапка ще й тому, що не всі артисти вивчили свій текст, чи дійде до німців зміст твору, переданий німецько-українською мовою, бо тільки ж один виконавець ролі Міллера — Дмитро Шаповал — говоритиме по-німецьки, як слід.

Особливо боявся режисер за садовода Степана Івановича. З нього ж почалося створення ансамблю. Він сам назвав себе актором, і сьогодні треба це довести.

— Ну, кріпися, Степане Івановичу, — підбадьорював Рябошапка Василенка, — головне — спокій, простота, без пози. Поза зрадить, викриє. Сила мистецтва в правді, безпосередності. Ну, хай вам щастить.

Пролунав останній дзвінок. На авансцену вийшов Дмитро Шаповал. На ньому елегантний чорний костюм, біла сорочка, темна краватка, лакові туфлі. Як у мирний час. Він спокійно обвів поглядом партер, балкони й не помітив жодного вільного місця.

Кілька секунд стояв мовчки. Серце билося шалено. Чорт візьми, жбурнути б сюди бомбу, а він мусить їм вклонятися. Подолавши хвилювання, Шаповал привітався, стримано й коротко повідомив про початок вистави «Підступність і кохання».

Краєм ока бачив коменданта, що сидів, витягнувши довгу шию, зворушений і гордий. Адже це він зумів залучити на свій бік; митців з ворожого табору й створити такий ансамбль. У цьому він бачив свій успіх.

Шаповал уклонився й поспішив на сцену — з його участю починається перша дія вистави.

Піднялася завіса. На невеликій сцені — будинок. У кімнаті за столом — жінка в халаті, п’є каву. А чоловік, що сидів у кріслі й розглядав віолончель, раптово підвівся, відставив музичний інструмент і почав швидко, нервово ходити по кімнаті.

— Досить! — гримнув він. — Це вже не жарт. Скоро все місто заговорить про мою дочку і про барона. Моєму дому загрожує безчестя. А дійде до президента… Одним словом, більше я цього дворянчика сюди не пускаю.

— Та ж ти не заманював його до свого дому, не нав’язував йому свою дочку, — зауважила жінка…

Дія розвивалася напружено, динамічно. Режисер задоволений — глядачі щедро нагороджують оплесками Ольгу Кропиву і Миколу Григора, які виконували ролі Луїзи і Фердинанда.

Найбільшу увагу глядачів привернув учитель музики Міллер, особливо в останній картині. Тихо плачучи над тілом мертвої доньки, він раптом підводиться на ноги і кидає Фердинандові:

— Отруйник! Ось тобі твоє прокляте золото! І ти наважився думати, що купиш за нього моє дитя? — і, жбурнувши під ноги Фердинанда гаманець, йде геть.

Комендант, що уважно спостерігав за виконавцем цієї ролі, впізнав Шаповала лише тому, що він один чітко говорив німецькою.

Вистава закінчилася, закрилася завіса, а в залі довго не вщухали оплески. Це радувало виконавців. Але шефа «Чорномора» і постановника найбільше цікавило, що скаже про їхню виставу комендант, яка його думка. Він — головний цінитель. Самим запитувати було нескромно, а він чомусь мовчав. Може, поспішав куди, не мав часу?

Різне думали Шаповал і Рябошапка. Біс його знає, що він з цього приводу може сказати. Його влада, як скаже, так і буде.

Аж під кінець другого дня шефа «Чорномора» викликали до коменданта.

Шаповал хвилювався, у голову лізло всяке, найбільше думав про вчорашній спектакль. Це ж їхній іспит. Екзаменатор туг один — пихатий Людвіг Шварц, який не терпить ніяких заперечень.

Біля брами комендатури шефа «Чорномора» зустрів, весело посміхаючись, лейтенант Пауль Затлінг. І це трохи заспокоїло Шаповала, бо коли б щось не так, — гадав, — то Пауль знав би і не розсипав усмішки.

Пауль знав, але не все. Перед тим, як покликати шефа «Чорномора», комендант обговорював виставу зі своїм першим заступником майором Альфредом Майвальдом, що видавав себе за знавця російської і української мови.

— Ну, що ви, герр майоре, думаєте про «Підступність і кохання»? Сподобалася вистава? — запаливши сигарету, комендант дивився на заступника, грайливо пускаючи кільця сизуватого диму. Йому вкрай необхідно знати думку майора, щоб скористатися нею, коли говоритиме з Шаповалом, бо йому, Шварцу, не довелося читати цього твору Шіллера, не бачив і вистави в театрах фатерланду.

Майор Майвальд знітився, повів плечима.

— Знаєте, герр оберштурмбанфюрер, — почав він, зітхнувши, — незручно, але кажу правду: не до душі мені твори Шіллера, тому й не читав їх. А виставу «Підступність і кохання» побачив оце вперше.

Шварц промовчав про своє незнання «Підступності і кохання»— не звітувати ж йому перед заступником, але майорові дорікнув:

— Мені соромно за вас, Альфреде. Дізналися про твір співвітчизника на дикій окупованій Україні.

Коли Шаповала запросили до кабінету коменданта, Шварц і Майвальд говорили про щось інше.

Потиснувши руку шефу «Чорномора», Людвіг Шварц офіційно рекомендував йому свого заступника. Потім напівжартома заговорив:

— Ви, Дмітр Шаповаль, є український німець. А майор Майвальд тільки за документами німець. Насправді в ньому грає слов’янська кров. Про це свідчить і його цивільна професія, він — славіст. Добре розуміється на питаннях культури, мистецтва. Тому, герр Шаповаль, усе, що пов’язане з «Чорномором», будете вирішувати з ним.

Комендант поглянув на годинника так, наче хтось чекає на нього. Перейшов на діловий тон.

— Про виставу. Взагалі, герр Шаповаль, враження у нас, — кивнув на майора, — непогане. Добре, що почали з німецької драматургії, я так і хотів. Треба прищеплювати українцям німецьку культуру. — На мить запнувся, видно, обмірковував, як краще висловити свою думку. — Німці, котрі були на виставі, і я також, і майор зрозуміли лише виконавця ролі Міллера, тобто вас, герр Шаповаль, бо ви говорили рідною нам мовою. — Шварц знову зробив паузу і пильно подивився на шефа «Чорномора».

Шаповал здивовано підняв голову. Комендант помітив це й продовжував різко офіційно:

— Даремно дивуєтесь, герр Шаповаль. Треба навчити акторів німецької мови. Ви ж самі знаєте, що німецька мова багата, культурна мова цивілізованої нації, її вивчають не тільки в країнах Європи. А українська… — Він глузливо мугикнув, мовляв, хто її знає, ту мову, ту Україну?

Шаповал аж побілів: почуття гіркої образи й приниження охопили його. Але він стримав себе — йому не можна піддаватися настрою. На все свій час. Та що б там не було — не плазуватиме. Поборовши гнів, він посміхнувся, намагаючись бути спокійним.

— Так, вельмишановний герр оберштурмбанфюрер, німецька культура справді сягнула високо. І я сповнений гордості, що можу користуватися оригіналами творів видатних німецьких класиків. Але прошу зважити, що Україна також не дике плем’я. Пан Майвальд як славіст може підтвердити, що такі постаті, як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Микола Лисенко, Іван Франко та багато інших, відомі в історії світової культури…

— Гм, — перебив його комендант. — Дискусії, пане Шаповаль, тут ні до чого. України, як такої, зараз нема. Україна окупована. Тепер тут нова влада, має бути і новий порядок. І не нам, переможцям, пристосовуватися до переможених, а — навпаки.

Комендант уважно подивився на шефа «Чорномора», ніби хотів проникнути у його думки.

— Якщо ви, пане Шаповаль, поділяєте мої міркування, то будемо працювати спільно.

Шаповалу важко було зберегти спокій, але гра є грою; вів мовчки кивнув, мовляв, зрозуміло, будемо працювати разом.

Комендант різко підвівся, підійшов ближче до Шаповала.

— Тут, домовились. «Підступність і кохання» дозволяю ставити. Але, — додав суворо, — лише німецькою мовою.

РОЗДІЛ IV СПЕКТАКЛЬ БЕЗ РЕПЕТИЦІЇ

Вистава «Підступність і кохання» Фрідріха Шіллера була для «Чорномора» генеральним іспитом. Особливе ж випробування випало на долю Шаповала і художнього керівника Рябошапку. Після спектаклю їм довелося ще й ще переосмислити все, проаналізувати недоліки й помилки. На їхню думку, прем’єра все-таки вдалася. Але насторожувала недовірливість оберштурмбанфюрера Шварца.

— Ніколи не знаєш, що. в нього на думці, — бідкався Рябошапка. — Дивиться завжди з-під лоба і надутий, як сич.

— Не хвилюйся так, Грицю. Може, йому просто нічого сказати, — заспокоював Шаповал друга.

«Чорномор» завоював загальне визнання численними концертами, а особливо виставою. Турбувало те, що комендант дозволив показувати її лише німецькою мовою.

Та не така то вже біда. Головне для друзів не виступи на театральних підмостках, а позарепертуарні «вистави». Вони — актори-месники. Коли «Чорномор» тільки-но почав діяти, Олекса Рябошапка, провівши дві-три репетиції, впевнено сказав:

— А знаєш, Дмитре, зіграємо. їй-богу, вийде, як на справжній сцені!

Шаповал зауважив:

— У мене також немає сумніву. Погано тільки, що зволікаємо позарепертуарне наше завдання. А треба б водночас готуватися й до нього.

Іван Рубан хотів уточнити:

— А з чого ж, Дмитре, почнемо? За яким сценарієм?

— Сценарій, Іване, має бути твій. Ти ж підривник. Для початку треба вчинити щось гучне, але за містом. Менше підозри буде на «коміків». А як саме зробити, це вже, друже, твоя режисура.

— Добре, — кивнув Рубан, — буде враховано.

— Тобі, Іване, й карти в руки, — підтримав Рябошапка. — Маєш дві професії: актора і сапера. А я, вибач, навіть не зовсім уявляю, що необхідно, наприклад, для такого фейєрверку, від якого б, скажімо, місток добрячий злетів у повітря чи поїзд звалився під укіс.

Іван Рубан серйозно подивився на Рябошапку.

— Руйнувати, друже, — не будувати, великої мудрості не треба. Дай вибухівку, і я покажу тобі такий фейєрверк, яким можна висадити все це шварцівське кубло!

Дмитро Шаповал не втерпів:

— Діло це, Іване, може, й немудре, але не таке вже й просте. Ні йому, — кивнув на Рябошапку, що сидів за столом, — ні мені не можна отак зразу доручити провести якусь акцію, бо ми ж ніколи не стикалися з цим. Треба, щоб ти нас навчив, показав, як це практично робиться.

— Гаразд, — погодився Рубан. — Тільки ж де візьмемо «наочний матеріал»?

Шаповал розвів руками.

— По наряду, на жаль, не одержимо. Поміркуй, чого саме і скільки потрібно для першого, може, навіть, не дуже гучного… Будемо шукати…

Івана Рубана тиждень тому товариші тягали за вуха — йому сповнилося тридцять два. Кремезний, середній на зріст, мовчазний; на доброму смаглявому обличчі лишився слід нагайки, якою полоснули його в концтаборі.

Сам Рубан називає себе селюком. До студентських років жив у селі. Мав сильний дзвінкий голос, і тому вчителі радили йти до консерваторії, а його вабило театральне училище. Після навчання працював у обласному музично-драматичному театрі, шість років провів на сцені. А за місяць до фашистського нападу на нашу країну, його, молодшого командира запасу Червоної Армії, покликали на передпідготовку до окремого інженерного батальйону. Там і навчився він саперної справи, там і застала його війна.

У суботу, двадцять першого червня сорок першого року, третя рота батальйону, в якій він був командиром взводу, допізна затрималася на випробуванні мін. А на світанку, коли Іван марив уві сні про нову комедійну роль у гоголівських «Вечорах», його розбудили вибухи бомб, від яких усе здригалося.

Це було в Чернівцях, на околиці обласного центру Буковини. Спросоння він зіскочив з ліжка, кинувся до відчиненого вікна й остовпів: палала нафтова база!

— Хлопці! — Крикнув до двох побратимів, які також попрокидалися. — Війна!

Взводні посхоплювалися з ліжок і мерщій також до вікна. З третього поверху було видно все, як на долоні: за два, може, за три кілометри від їхньої казарми чорний дим клуботів, здіймаючись у безхмарне небо, де, мов коршаки, кружляли з хрестами на крилах важкі літаки.

Що літаки німецькі, ніякого сумніву не було, й пожежа на нафтобазі — їхня робота. Але чому так безкарно вони шастають над містом? Де ж наші «яструбки», чому вони досі не провчили фашистів?

Скоро все з’ясувалося. Рано-вранці, ще й на світ не благословлялося, фашисти відкрили вогонь на всіх ділянках нашого західного кордону, бомбардували радянські аеродроми й десятки міст, коли люди ще спали.

— Он воно що! — багатозначно зауважив наймолодший взводний Максим Білоконь. — Тепер, Іване, зрозуміло, чому не з’явилися наші «яструбки» — фашисти, певне, знищили їх на аеродромах, не давши навіть піднятися.

Іван Рубан не хотів вірити тому всезнайку, але й заперечити не міг. Тільки й сказав:

— Зажди, Максиме, побачимо, що буде завтра.

І побачили: прикордонні застави палали у вогні пожеж, фашистські танки нівечили радянську землю, гітлерівські дивізії просувалися на схід.

Довелося Іванові Рубану на практиці застосовувати набуті знання сапера: руйнувати мости, залізниці, висаджувати в повітря те, що роками створювали радянські люди.

Багато пережив Іван Рубан за вісім місяців війни. Пізнав і гіркоту відступу, і муки в фашистському концтаборі. Тому, коли Шаповал закликав його готуватися до тайних «вистав», Рубан був готовий до виконання завдання.

Та от біда: у них немає ні зброї, ні вибухівки; не знають вони і об’єктів, які в першу чергу треба підірвати.

Поміркувавши, Рубан вирішив попросити Шаповала відпустити його днів на два-три, щоб оглянути все навколо досвідченим оком підривника.

— Що ти хочеш робити? — запитав Шаповал.

— Даю слово, Дмитре, не втечу, — усміхнувся невесело Рубан. — Передусім хотілося б проїхати поїздом хоч до найближчих двох залізничних станцій. Туди й назад, аби можна було поглянути довкола, провести рекогносцировку, щоб знати напевне, де і як можна… Правду кажучи, Дмитре, руки сверблять дошкулити чимсь пихатому Шварцу — І він стиснув кулаки.

У очах Шаповала заграли бісики.

— Розумію. Молодець, Іване! Звичайно, можеш їхати. Та тільки не до найближчої станції — така подорож одразу кинеться у вічі контррозвідці, а їдь до обласного центру. Мету відрядження придумаємо.

За тиждень потому Іван Рубан поїхав до Острополя ніби за матеріалом для декорації. Головне ж — розвідка. І вона відкрила йому очі на таке, на що він, як сапер, не сподівався.

Повернувшись із «відрядження», Рубан одразу знайшов Шаповала, щоб доповісти йому про все. Дмитро першим закидав його запитаннями:

— Ну, Іванку, що виїздив, що там у Острополі, де побував, з ким зустрічався, чи дала що-небудь рекогносцировка залізниці? — допитувався він, понизивши голос.

Рубан аж розгубився — стільки запитань. Розповідав докладно.

— Огляд залізниці, Дмитре, дав багато цікавого. І хоч спостереження моє обмежувалося тільки вікнами вагона, але точно встановив: уздовж залізниці — від Приморська до Острополя — метрів, мабуть, на сто двадцать од полотна — немає жодного деревця чи кущика. Усе вирубано, оголено, ніде й сховатися. Більше того, усі споруди — мости, труби, що прокладені під залізницею, — патрулюються. Щоправда, патрулювання те, я б сказав, умовне, лише для острашки. Коротше, Дмитре, охорона слабка…

— Ну, коли так, Іванку, то треба зараз же готуватись.

Рубан хитрувато примружився:

— Я вже готовий, Дмитре, можу хоч сьогодні.

— Як це розуміти? — Шаповал здивовано покосився на нього, мовляв, що за хвалько такий.

— А отак, — ніби жартома, але впевнено мовив Рубан, — є вже з чим на полювання йти, — і показав на рюкзак, наповнений жовтуватими прямокутними брусками.

— Що? Вибухівка?! — прошепотів Шаповал, зраділо дивлячись на друга.

А той мовчки кивнув:

— Те, що необхідне, Дмитре.

Очі Шаповала засяяли:

— Де ж ти, Іваночку, дістав це?

Іван Рубан ніяково усміхнувся, засунув рюкзак під ліжко й почав розповідати.

— Тут, Дмитре, ціла історія. У Острополі я зустрівся з товаришем: разом кінчали театральне училище. Здібний актор Микола Гаран; до війни працював у обласному драмтеатрі; скромний, товариський. Бачу: стоїть він біля готелю у формі офіцера поліції. Ще й ще дивлюся на нього й переконуюсь, що ніякої помилки — він. Але не можу повірити, щоб Микола Гаран став негідником. Тут щось не так. Адже був кришталево чистою, порядною людиною.

Він також упізнав мене. Може, не одразу признався б, та помітив моє здивування і злякався, щоб я, бува, не ляпнув чого. Швидко підійшов до мене, узяв під козирок.

— Таки й справді малий світ, — почав жартуючи. — Хто б міг подумати, що ми здибаємося саме тут і в такий час? Ну, здрастуй, Іване. Не знаю, хто ти є зараз, але на мене, прошу, не косуй так нещадно.

— Здоров, — кажу, — Миколо, коли не жартуєш. Тільки, вибач, не знаю, як тебе величати, що ти за фюрер?

Він зніяковів і одразу перейшов на іншу тему.

— Ти, бачу, щойно приїхав. Де зупинився?

— Та ніде, — кажу. — Готель повністю окупований.

— Так, усі готелі зайняті ними. — Він зробив наголос на слові «ними». — Ну, то ходімо зі мною. — Узяв мене під руку, як підозрілу особу, і повів.

Отак я опинився на квартирі людини, що носить поліцейський мундир. Мешкає він сам, сім’я, сказав, десь на Херсонщині. Одразу приготував сяку-таку вечерю, посідали до столу. Але не їли й не пили, доки не посповідалися один одному.

— Так, дорогий друже, — почав він, — тебе, бачу, збентежило те, що я в такій формі? А хто ж, скажи ти? Чим займаєшся, де й що робиш?

— Прошу, ось тут зазначено, — подав йому документи. — Працюю, Миколо, за фахом.

— Розумію, розумію, справді за фахом. А кого ж, Іване, розважає ваш «Чорномор»?

У його допитливому погляді я відчув докір. Мене, Мовляв, осуджуєш за ворожу форму, а сам?

— Розповім, — кажу, — Миколо, все, як є. Але оскільки я твій гість, то передусім хотів би почути від тебе святу правду, хто ж таки ти?

Він звів на мене сумний погляд і похитав головою:

— От, Іване, до чого дійшло: свої, близькі друзі, а сказати один одному те, що на думці, боїмося. Ганьба! Я, Ваню, ніколи, ні за яких обставин не зраджу Батьківщині і друзям! А мундир цей, — понизив голос, — нехай не бентежить твою душу. Зараз так треба!

Іван Рубан помовчав, відтак вів далі:

— Микола Гаран, Дмитре, говорив так безпосередньо й правдиво, що не можна його в чомусь запідозрити. І тому я, розповів йому про себе — і про концтабір, і про те, як опинився в «Чорноморі», про свої наміри.

А на ранок другого дня він спитав:

— Може, Ваню, допомога яка потрібна, говори, не соромся.

— Та, — кажу, — вибухівки б дістати хоч кілограмів з десять. Він знизав плечима й, поміркувавши, зауважив:

— Твердо не обіцяю, але спробую.

Увечері приніс оцей рюкзак і сказав:

— Оце, Іване, мій тобі «подарунок». Скільки тут — не знаю, де взяв — не питай.

Я підняв того «даруночка» — у ньому понад двадцять кілограмів.

— Велике, — кажу, — спасибі, Колю, але, як же я це довезу? З таким вантажем мене ж одразу затримають.

— Не бійся, друже, — сказав він серйозно, — завтра до Приморська піде наша машина, можливо, і я поїду, будеш під надійною охороною.

Рубан задоволено потер руки.

— Отак, Дмитре, на машині поліцейської управи й привіз мене Микола Гаран до самого «Чорномора». Я запрошував його зайти до нас. Відмовився, поспішав до міської управи поліції.

Шаповал слухав, стурбовано дивлячись на Рубана. «Оце так історія». — подумав, а вголос сказав:

— Вибухівка від поліцейського! Такого й не вигадаєш!

— Що саме тебе дивує? — запитав Рубан.

— А те, що тут може бути якийсь хід конем.

— Не бачу, Дмитре, в цьому ніякої небезпеки. Запевняю: Микола Гаран такий же патріот, як і ми з тобою.

— Та дай бог, — пом’якшав Шаповал і вже спокійніше запитав: — Тут усе є, що потрібно для фейєрверка?

— Бракує капсулів-детонаторів. Але то не біда, дістану.

— Ну, добре. Заховай же це якомога надійніше. А щодо Гарана, то хотілося б достеменно все знати про нього. Коли він справді наш, тоді це щаслива знахідка. А якщо…

— Я вірю, Дмитре, своєму другові, — гаряче запевнив Рубан, — і прошу відкинути щодо нього будь-які сумніви.

— Ображатися, Іване, не треба. Ідеться про пильність. Може, і справді твій друг — патріот і пішов працювати у поліцію, щоб замаскуватися. Це можливо. Та поки ми не певні, не можна так довірливо відкриватися. Пам’ятай це.

— Врахую, — коротко відповів Рубан.

— От і добре, порозумілися. Негайно ж заховай «даруночка», щоб ніяка собака не винюхала, — нагадав Шаповал, показавши на рюкзак з вибухівкою.

Наступного дня о десятій ранку шефа «Чорномора» викликали до оберштурмбанфюрера СС Людвіга Шварца. Шаповал прийшов вчасно, знаючи, що комендант любить точність. Однак у приймальні його попросили зачекати: кілька хвилин перед тим до Шварца зайшов комендант залізничної станції Приморська майор Зегер.

Високий, немов щогла, незграбний, Зегер перегинався через стіл Людвіга Шварца так, що довге русе волосся звивало йому на очі; доповідаючи коменданту міста про свої залізничні справи, він раз у раз скидав головою, поправляючи неслухняного чуба.

Це дратувало Шварца. Ліниво занотовуючи повідомлення залізничника, він кілька разів перепитував:

— Сьогодні опівночі?

— Так, пане оберштурмбанфюрер, десь опівночі, тепер же поїзди точного розкладу не дотримуються.

— Ешелон з молодим поповненням? — знову перепитав комендант.

— Так. Але не звичайна молодь, з гітлерюгенда! — захоплено пояснив майор Зегер.

— Ну, гаразд, зустрінемо, — кивнув стримано комендант, думаючи, що йому завдають зайвого клопоту.

Коли офіцер-залізничник вийшов, до кабінету коменданта запросили шефа «Чорномара».

Шаповал був здивований: ніколи раніше Шварц не зустрічав його так люб’язно біля самих дверей. Потиснув руку, запросив сісти і ввічливо почав:

— Вибачте, герр Шаповаль, я надто поспішаю, а вчора забув сказати: сьогодні надвечір ансамбль чекають у Романівці. Це недалеко. Там є наші підрозділи, й треба для них дати концерт. Я, розумієте, пообіцяв полковникові, похвалився нашим «Чорномором»…

Комендант не закінчив своєї думки — його погляд раптом зупинився на сторінці розгорнутого записника, на якій він щойно занотував повідомлення офіцера-залізничника. Пробіг очима по рядках свіжого запису й замислився. А чому б не влаштувати концерт і для цих воїнів з гітлерюгенда? Дуже слушна нагода. Одночасно запросити на концерт кореспондента «Фолькішер беобахтер», що приїхав два дні тому.

«Це ідея! — міркував оберштурмбанфюрер. — Піде про мене слава по всьому фатерланду. Сенсація!»

Шварц вдоволений. Посміхнувшись доброзичливо, повів далі:

— Але головне, герр Шаповаль, «Чорномору» належить виконати завтра. Розумію, мабуть, трохи заважко, але конче потрібно.

Шаповал дивувався: чому комендант раптом став таким ввічливим, неначе його підмінили?

— Де й що саме робити, пане оберштурмбанфюрер, — поцікавився Шаповал.

— Тут, у Приморську, Дмітер, сюди прибудуть молоді воїни, треба дати для них великий концерт.

— І коли саме? — Шаповал не зводив погляду з начальника. Комендант розвів руками:

— Про це, Дмітер, я скажу тільки ранком, коли ви повернетеся із Романівки.

— Гут. «Чорномор» завжди до ваших послуг! — виструнчився Шаповал.

Шварц задоволено посміхнувся.

У цей час задзвонив телефон. Комендант узяв трубку, зосереджено слухав, нахилився, а розкритий записник з нотатками про ешелон, що має прибути до Приморська, опинився на видноті.

Шаповал пильно покосував на ту сторінку, вловив головне і одвернув погляд, удавано впився очима в «Фолькішер беобахтер». У голові промайнуло: так от, виходить, для кого готувати великий концерт, для гітлерюгенд. Зрозуміло…

Коли комендант закінчив телефонну розмову, Шаповал відкланявся, уже сказав «ауф відерзейн», але Шварц жестом руки затримав його.

— Тому, хто поїде до Романівки за старшого, накажіть, щоб був належний порядок, дисципліна, бо там надто суворий начальник.

Попередження коменданта Шаповалу було на руку: його поїздка буде виправдана, бо він сам збирався їхати, не питаючи дозволу.

— Дякую за настанову, доведеться мені самому очолити цю поїздку, бо Рябошапка погано себе почуває, а доручити комусь іншому…

— Ну, гаразд, гаразд, — погодився Шварц, — та щоб о десятій ранку були на місці.

Попрощавшись із комендантом, Шаповал поспішив до ансамбля і одразу покликав Івана Рубана.

— Важлива новина, Іване! — почав Шаповал таємниче.

— Яка саме? — захвилювався Рубан.

— Десь опівночі має прибути до Приморська ешелон з молодими головорізами — поповненням для ударних частин.

— Наступної ночі? — перепитав Рубан.

— Так! — ствердно кивнув Шаповал.

— То можемо ж перешкодити!

— Ой, як би ж то, Іване! Та де ж ти так раптом дістанеш того капсуля? — стурбовано дивився Шаповал на актора-сапера.

— Я ж казав, Дмитре, що то не біда. Обійдемося й без капсуля.

— Як же це?

— У мене є німецька граната з дерев’яною ручкою — привіз її од того ж Миколи Гарана. Вона й виконає роль капсуля-детонатора. Призначай двох добрих молодців, я попрацюю з ними пару годин, і буде готова диверсійна група. Засутеніє — ноги на плечі і — хай живе! Тільки маршрут треба визначити.

— Ні, Іване, — заперечив Шаповал, — пішки далеченько та й небезпечно — можуть засікти. За наказом коменданта ми поїдемо сьогодні до Романівки давати концерт. Звідти недалеко проходить залізниця. Увечері основна частина ансамблю буде займатися своїм ділом, а ви рушите до залізниці. Зорінтуємось на місці.

Поки Іван Рубан знайомив Григора та Рябошапку з деякими» методами диверсій, Дмитро Шаповал клопотався про автотранспорт.

Заступник коменданта майор Майвальд, до якого він звернувся дістав карту й почав шукати Романівку.

— Ось вона, герр Шаповал, ваша Романівка, — він обвів назву синім олівцем. — То районний центр…

Шаповал слухав майора, який видавав себе за славіста й намагався говорити російською мовою, а сам очей не зводив із залізниці: кілометрів за шість — сім на південь від Романівки вона пересікла лісову ділянку й далі, ледь звиваючись, тягнулася до Приморська.

— Зрозуміло, — зауважив Шаповал, — дорога недалека, але гаї, бачте, тут довкола. Може, герр майоре, дасте нам яку-небудь зброю? Щоб не потрапили ми до рук лісових бандитів.

Заступник коменданта заперечливо похитав головою.

— Для чого вам зброя? З вами ж буде охорона: лейтенант Пауль Затлінг з трьома автоматниками.

— Он як, тоді все гаразд. — Шаповал посміхнувся, хоч насправді було не до сміху, бо охорона може зірвати задуману операцію. Треба негайно перебудувати і концертну програму, і план диверсії.

Зібравши своїх товаришів — Рубана, Григора і Рябошапку, — Шаповал поклав перед ними географічну карту Остропільської області й занепокоєно сказав:

— Вивчайте і вирішуйте, як краще вам діяти. Оце Приморськ, ось Романівка. А оце, Іване, залізниця. Напрямки від Романівки кілометрів, мабуть, шість — сім. Поміркуй, як краще добиратися; вибирай також напарника — одного з двох, — кивнув на Григора і Рябошапку.

— Чому ж, Дмитре, одного? — здивувався Рябошапка. — Домовлялися, що підемо втрьох.

— Ситуація, друзі, змінилася. Нас буде супроводжувати охорона на чолі з лейтенантом Паулем Затлінгом. Певен: йому дано вказівку стежити за нами. Відсутність на концерті аж трьох акторів кинеться в очі. Пропоную зробити так: ти, Олексо, занедужаєш у дорозі, про що я доповім Затлінгу, і під час концерту сам стежитиму за програмою. Ти, Іване, виступиш на початку — проспіваєш дві пісні й підеш. Олекса з чемоданчиком чекатиме на тебе. Інакше не виходить…

Десь пополудні маленький автобус з групою акторів «Чорнокора» вирушив до Романівки. У ящику для музичних інструментів і костюмів лежала і невеличка валіза з вибухівкою. Про це знали тільки четверо. Гранату, яка має замінити капсуль-детонатор, Рубан тримав у внутрішній кишені піджака.

Слідом за автобусом ішов маленький броньовик, у ньому їхали лейтенант Пауль Затлінг і троє рядових, озброєних автоматами і ручними гранатами.

Біля Романівки, де шлях виривався з лісу, Шаповал, що сидів у кабіні, попросив водія зупинити машину.

— Десять хвилин на перекур, — оголосив він, і до Рубана півголосом, — орієнтуйся, Іване, все зважуй, помічай, куди саме йти, бо в темряві ж доведеться.

Іван Рубан мовчки кивнув, мовляв, розумію.

А коли на селище лягла густа темінь і став накрапати дощик, Рубан і Рябошапка, озброєні пістолетом, якого Малюк відібрав у свій час у штурмбанфюрера Ганса Шефера, та гранатою, вийшли надвір, немов би для охорони будинків, у яких зупинилися актори ансамблю, самі ж поринули в темряву, перемайнули через город, а там, дай боже ноги.

Ішли на південь, час від часу перевірялися за компасом. У темряві, та ще й по незнайомій місцевості рухатися було важко. Лише за півтори години вони наблизились до залізниці. Але не знали, на якому кілометрі від станції.

Поприсідали. Дощ майже вщух, стояла тиша.

— Тиша оманлива, — прошепотів Рубан, патруль обов’язково чатує десь, може, й недалечко. Рушимо, Олексо, по-пластунськи до самого полотна, все одно мокрі.

Та тільки вони відповзли метрів двадцять, як десь за кілометр — півтора від них здійнялася в небо червона ракета й повисла на кілька секунд, немов на парашуті, освітивши все довкола.

Іван Рубан встиг помітити: ліворуч, куди схилявся вогняний хвіст ракети, залізниця проходить по насипу. Патрулів не видно й не чути. Він підвівся на ноги, прошепотів: «За мною!» і, пригнувшись, кинувся до насипу.

Раптом він різко зупинився:

— Стій-но, Олексо, — й схопив Рябошапку за руку, — тут можуть бути міни, треба обережно.

З хвилину постояли мовчки, прислухалися.

Потім, промацавши перед собою кілька кущиків травички, Рубан знов шепнув другові:

— Іди по моєму сліду.

Так навпомацки вони за кілька хвилин добралися до самих рейок.

Віддихавшись, Іван сказав на вухо Олексі:

— Пильнуй, а я почну копати.

У цей час в Романівці закінчувався концерт. Все йшло як треба, начальство задоволене. Але настрій у Шаповала був пригнічений. Весь вечір непокоїла його настирлива думка: а що коли лейтенанту Затлінгу збреде в голову поцікавитися, де Олекса Рябошапка? Може ж йому забажатися, скажімо, відвідати хворого художнього керівника ансамблю під виглядом піклування про людину? Правда, з Паулем він на рівних, навіть на брудершафт пили. Але зараз лейтенант приїхав сюди не для розваги.

Отак свердлили й свердлили йому мозок тривожні мислі. Шаповал напружено думав, шукав і не знаходив відповіді. Виходить, не все зважено.

Занепокоєність Шаповала помітив лейтенант Затлінг. Коли вщухли оплески на заключний виступ акторів, він підійшов до шефа «Чорномора» й захоплено сказав:

— Добре зіграли, молодці! А ви, Дмитре, ніби не задоволені чимось?

— Та ні, Пауль, я, здається, застудився, — кашлянув, — горло поболює, й щось наче ломить мене.

— Та то не біда, Дмитре, зараз добре погріємося, і все минеться. Старик Кноре — командир запасного полку — запросин нас обох на вечерю. Ходім, — Пауль рішуче взяв Шаповала за руку.

Це трохи відігнало бентежні думки Шаповала. Нервове напруження ніби стихало.

Командир запасного полку Кноре, високий, худорлявий, з великими залисинами й сивими вусами, — одразу видно бувалого вояку, — стрункий, підтягнутий. Ще в першу світову був унтер-офіцером; три роки, — розповідав, — пробув у російському полоні, пам’ятає дещо з російської мови. Зараз йому за п’ятдесят. Має звання полковника, хоч командує запасним полком. Але це анітрішечки не шокувало його. «Чим далі від передової, — говорив він, — тим спокійніше».

Кноре був у захопленні від концерту:

— У такий суворий час і в такій глушині, — мовив полковник, — ви розважили нас музикою, піснею, танцями. Спасибі вам. І ще скажу, — вів далі полковник, — я три роки жив у Росії і не міг навчитися вашої мови. А ви, пане Шаповал, не були ще на моїй батьківщині, а так досконало володієте німецькою мовою. От за те, молодий чоловіче, і честь вам. За ваше здоров’я!

Шаповал уважно слухав полковника, він, здавалося йому, не такий, як інші, — простий, безпосередній, нема в ньому отого чадного нацистського фанатизму, й дивно, що жодного слова не сказав про їхні успіхи на східному фронті й ні разу не вигукнув: «Хайль Гітлер!»

Шаповал чемно подякував полковникові за комплімент, запропонував тост за здоров’я ветерана німецької армії і майже зовсім заспокоївся. Він знав слабість Пауля Затлінга до шнапсу й був певен, що все лейтенантове вивідування буде обмежене оцим щедро накритим столом. І раз у раз наповнював його чарку. А коли той був добре напідпитку, Шаповал вирішив, що час уже йти йому.

— Куди ви так поспішаєте, герр Шаповал, — зауважив Кноре, — з вами так приємно поговорити…

— Щиро дякую, герр полковник, — вклонився Шаповал, — я вважаю за щастя розмову з вами, та ранком треба бути в Приморську — за наказом коменданта «Чорномор» має дати великий концерт для молодих воїнів…

— Цікаво, що то за молоді воїни? — запитливо поглянув полковник на захмелілого Пауля Затлінга. А той розвів руками, мовляв, нічого не знаю.

Шаповал зробив вигляд, що це діло не його розуму, подякував за гостинність і пішов. Думки його зайняті долею побратимів. Де вони, як вони? Тільки ж удвох. Двоє сміливців та темна ніч…

Тим часом Рубан і Рябошапка поспішали. На стику двох рейок вони угризалися між шпалами в щебінь, видовбуючи гніздо для вибухівки. Справа посувалася повільно. Ломиком і топірцем довбати було небезпечно, бо порушиш тишу. Доводилося діяти здебільшого фінкою.

Минуло сорок тривожних хвилин. І ось роботу закінчено. Рубан витер чоло полою плаща, взяв пакунок з брусками толу га гранатою, міцно зв’язані дротом, засунув у щойно вирите гніздо і прив’язав до шпали. Здається, все. Тепер лишилося прив’язати до чеки німецької гранати нитку телефонного кабеля, протягнувши його попід рейкою, і тоді вони на коні. Та в цю мить десь під хмарами знову спалахнула ракета. Іван і Олекса розпласталися вздовж рейок, завмерли.

Коли ракета згасла, Рябошапка першим підняв голову, озирнувся навкруги.

— Не видно ні душі, — прошепотів.

— Слава богу! Вважай, що народилися в сорочках. Забирай, друже, в чемодан усі камінці, щоб тут не було ніяких слідів, — наказав Рубан теж пошепки.

Перевіривши ще раз, чи міцно прикріплений кабель до чеки гранати, ретельно замаскувавши все, Рубан слідом за Рябошапкою спустився з насипу. Рябошапка поступово розмотував провід з котушки, а Рубан придавлював його камінцями через кожні вісім — десять метрів, щоб і досвідчене око не помітило.

Метрів за сто — сто двадцять від насипу друзі присіли в невеличких кущиках і накрилися плащем Рябошапки. Довго сиділи навпочіпки, перешіптувалися, чекали.

Десь о першій годині ночі втретє спалахнула ракета. Вони миттю припали до вологої землі, спостерігаючи за насипом. Нічого не було видно й не чути. Вже закрадався сумнів: невже всі їхні зусилля виявляться марними?

— Коли б справді чекали на такий ешелон, тут безперервно снувала б дрезина, — висловив свою думку Рябошапка.

Рубан промовчав, не піддавався настрою друга. А за хвилину промовив, щоб заспокоїти занадто гарячого Олексу:

— Годі тобі, друже, ще маємо час.

Нараз почувся шум паровоза, він усе посилювався, наближався.

Месники пожвавішали, уважно прислухалися й придивлялися. Та що за дивовижа — паровоз тягнув лише два товарних вагони і одну платформу.

— Чортівня якась! — вирвалося у Рябошапки.

— Спокійно, спокійно. Це фашисти перевіряють. Услід за цим обов’язково йтиме той, за яким полюємо, — впевнено сказав Рубан, якому доводилося вже зустрічатися з подібним.

Рубан не помилився — за кілька хвилин показався довжелезний ешелон. Паровоз пихкав, неначе долав підйом, набирав швидкість. Й тільки-но локомотив дійшов до того місця, де під рейками лежала вибухівка, Рубан наказав півголосом:

— Ану, взяли! — і вони рвонули так, що ледве на ногах утрималися.

Спалахнув вогонь. Іванове вухо вловило слабкий звук. Це спрацювала граната. А услід за тим пролунав такий вибух, від якого вороний сталевий кінь, здавалося, на якусь мить став на дибки й з гуркотом бухнувся з високого насипу. За ним летіли під укіс вагони.

— От так, Олексо! — задоволено вигукнув Іван Рубан, спостерігаючи якусь хвильку за наслідками своїх зусиль.

Рябошапка не відповів, він був так захоплений видовищем, що не міг відірвати від нього очей.

А відтак швидко, на ходу змотавши кабель, месники бігли й розсипали за собою тютюн, щоб на випадок погоні, збити зі сліду вівчарок.

Йшли і бігли навмання, аби далі від небезпеки. До них доносився ще гуркіт вагонів, скрегіт заліза, несамовитий крик і стогін переляканих і покалічених завойовників.

Відбігши кілометрів два, месники зупинилися на хвильку перепочити. Над місцем катастрофи одна за одною то згасали, то спалахували ракети, чути було короткі й довгі автоматні черги.

— Хух! — вирвалося у Рябошапки. — Оце фейєрверк! Слово честі, Ваню, ти виявив справжній артистизм!

— Годі, Олексо, хвалитися, — зауважив Рубан ніяково, — пильнуй краще, куди ми прямуємо, щоб не потрапити до дідька в зуби.

Рябошапка присів навпочіпки, накрився плащем, присвітив запальничкою й поглянув на компас.

— Вірно, так і маємо рухатись, — і показав рукою, — точно на північ.

На початку третьої години ночі вони вийшли на околицю Романівки. Довкола стояла тиша, навіть собак не чути. По прикметі знайшли перелаз на той самий город, яким пробиралися ввечері, і крадькома пішли межею по траві, щоб слідів не залишити; йшли один за одним попід вербами, що тільки-но розпускали свої коси.

Шаповал чатував надворі, придивлявся й прислухався. Три години минуло, як повернувся од полковника Кноре. Не знаходив собі місця — хвилювався. Нарешті помітив одну і другу постаті, які стояли в нерішучості. Шаповал злегка кахикнув, мовляв, не бійтеся, ідіть сміливо.

Не встигли друзі ще підійти, як він нетерпляче зашепотів;

— Ну, як?

— Товаришу Шаповал, завдання викопано, — доповів по-військовому Рубан і додав, ледве тримаючись на ногах. — А подробиці, якщо можна, розповімо потім.

Рябошапка шепнув:

— Надто втомилися.

РОЗДІЛ V ВИСТАВА, ЩО НЕ ВІДБУЛАСЯ

Оберштурмбанфюрер Шварц нервував.

Та, правду кажучи, було з чого: становище в Приморську і в навколишніх селах з кожним днем ускладнювалось.

Сьогодні комендант Людвіг Шварц був надзвичайно роздратований. Після сніданку викликав Шаповала, якого після ретельної перевірки вважав своєю людиною, і одразу повів таку розмову:

— Чи ви знаєте, герр Шаповаль, що сталося в Приморську минулої ночі?

— Ні, нічого не чув, не знаю. Майже до півночі проводили репетиції, довелося й заночувати в театрі. А? Щось трапилося? — насторожено допитувався Шаповал. Він говорив з такою щирістю, що йому не можна було не повірити. І все ж комендант дивився на нього з якимось докором.

У Шаповала стиснулося серце. Адже він добре знає, про що запитує комендант. Знає також і чия то робота. Вибух на складі боєприпасів був третім позарепертуарним спектаклем «Чорномора».

Акція, що так збентежила коменданта Шварца, була намічена давно. Після другої вистави трагедії Шіллера «Підступність і коханням, яку після багатьох старань вдалося таки зіграти німецькою мовою, Шаповал запросив до себе побратимів і спитав Рубана:

— Ну як, Іване, коли буде надпланова «вистава»?

— Та хоч завтра, — твердо сказав Рубан, — рекогносцировку проведено, люди також готові — провів кілька занять. Є й чим діяти: Олекса приніс дві міни; сказав, що «позичив» у якогось кума.

Шаповал посміхнувся — він знав про кого йдеться. Це ж про того самого кума Дарини Петрівни Назара Барчукова, що й паспортами їх забезпечив.

Барчукові років п’ятдесят. Зовні здається похмурим, нелюдимим. Насправді ж Назар Миронович — чоловік веселої вдачі, дотепний. Він хрещений батько Ольги Кропиви, сусіда і близький друг Дарини Петрівни.

У біографії Назара Барчукова є одна чорна пляма: перед самою війною — у травні сорок першого року — він повернувся з далекої Колими, де відбував покарання. Повернувся достроково, бо потрапив туди за наклепницьким доносом провокатора. Коли ж фашисти окупували Приморськ, то його, Барчукова, як більшовицьку жертву, зробили начальником паспортного відділу міської управи. Але душею, всім єством своїм Назар Миронович Барчуков був і залишився радянським патріотом. То ж, коли Дарина Петрівна зверталася до свого кума з яким-небудь проханням, він завжди допомагав їй.

— Ну й що дата рекогносцировка? — поцікавився Шаповал.

— Спостереженнями, які проводили ми з Григором протягом, трьох ночей, встановлено: склад постійно охороняється Трьома автоматниками. Один маячить біля воріт, а два патрулюють навколо кам’яної огорожі. Ходять вони поодинці — один праворуч, другий ліворуч від вартового. У певному місці патрулі зустрічаються через кожні дві з половиною хвилини. За цей час треба непомітно перемахнути через мур… А там, за огорожею, діяти вже, як умови підкажуть.

Вислухавши Рубана, Шаповал, обвів поглядом присутніх. Мовляв, ну, як, яка ваша думка? Друзі мовчали. Вони знали про цей план Рубана й цілком погоджувалася з ним. Шаповал заговорив сам:

— Кажете, дві з половиною хвилини між зустріччю патрулів? — почав роздумливо. — Надто мало. Уявляєте, це ж за хвилину треба перелізти через кам’яний мур. Інакше… А що коли ризикнути зняти патрулів, потім діяти? Ви не думали над цим?

Іван Рубан розвів руками.

— Мені здається, Дмитре, що в цьому варіанті більше риску. Але варто подумати, зважити.

Микола Григор, як колишній командир взводу полкової розвідки, теж висловив сумнів щодо пропозиції Шаповала.

— Звичайно, — сказав він, — зняття патрулів розв’язало б нам руки. Але ж нас, мабуть, трохи замало для такої операції. Щоб зробити це тихенько, без шуму, потрібно в ту ж мить знімати і патрулів, і вартового.

План операції обговорювався ретельно. Той же Микола Григор висловлював і таку думку:

— Одночасно можна зненацька накинутися на патрулів і зліва і справа, петлю на шию й крапка. А біля воріт нехай собі чатує, він нічого не знатиме й не завадить операції…

— Ні в якому разі, — зауважив Рубан, — цього не можна робити. Адже вартовий, не дочекавшись патрулів, підніме тривогу — і все…

— Звичайно, — погодився Шаповал. — Пропозиція Івана, виходить, найбільш прийнятна. Але треба йти на це діло вдвох. З ким бажаєш, Іване?

Рубан ніяково поглянув на Григора і Рябошапку.

— Та все одно. Але з Олексою ми ніби вже спарені, маємо досвід.

— От і добре, домовилися, — заключив Шаповал. — Усе зважте і скажіть мені, на коли призначити операцію.

Після того, як усе було вирішено, дуже довго не було погода, яка б сприяла підпільникам. Нарешті, неначе на замовлення, небі затягнулося густими темними хмарами; зі сходу повіяло рвучким вітром; загомоніло розбурхане море; заскрипіли високі, багатолітні тополі. Швидко споночіло. Ні зірочки, ні вогника ніякого не видно. Рубан і Рябошапка зібралися на операцію «склад».

— Ну, друзі, нехай вам щастить! — обняв Шаповал одного й другого, і месники пірнули в таку непроглядну темінь, що хоч око виколи.

О дванадцятій ночі, коли тільки-но змінилася варта, Рубан і Рябошапка підкралися з драбинкою до високої кам’яної огорожі і миттю, один за одним опинившись на стіні, перекинули драбинку на протилежний бік і спустилися у двір.

Темінь була супутником месників, але й заважала їм, бо нелегко в таких умовах надибати зручне місце для закладання пакуночка з пекельною машиною. Обходячи навколо складу, Рубан помітив біля самого даху щось подібне до віконця.

— А ну, Олексо, — сіпнув друга за рукав, — дай-но сюди драбинку. — Він піднявся на другий щабель і шепнув зраділо: — Те, що треба.

Це було малесеньке віконечко. Рубан дістав з-за халяви кирзових чобіт фінку, відігнув від шибки гвіздочки, вийняв скло, обмацав руками отвір, взяв у Рябошапки невеликий фанерний ящичок, у якому ритмічно механізм відстукував секунду за секундою «тік-так-тік-так».

Треба квапитися, бо не пізніше, як через годину, стрілка заводного механізму дійде до встановленої точки й тоді… — вибухне все тут до біса!

Рубан обв’язав пакуночка мотузочком і обережно опустив ного-через віконце в приміщення. Потім сяк-так прилаштував шибку. Тим же шляхом покинули подвір’я складу. А десь біля другої години ночі, коли вони були вже в ліжках, загримів вибух. Вслід за ним спалахнуло полум’я, почали вибухати снаряди і бомби. Лунали вибухи довго, то поодинці, а то по кілька разом.

Саме про той випадок на складі бойових припасів і завів мову комендант Шварц. Видно, дошкульним був той удар.

Шаповал радів. Але й побоювався: чи не напали, бува, на слід месників.

Шварц розкрив срібний портсигар, неквапливо взяв сигарету й запропонував гостеві:

— Закурюйте, Дмітер.

— Дякую, — Шаповал узяв сигарету й, черкнувши запальничкою, підніс вогню комендантові, потім прикурив сам.

— Дивно, як можна було прогавити таке яскраве видовище? — в очах коменданта сяйнула іронічна посмішка. — Виходить, у вас міцні нерви, коли можете отак спати. Дивіться, Шаповаль, вас можуть повісити, і ніхто про це не знатиме.

Шаповал зробив здивоване обличчя:

— Та в чому справа? Розкажіть, будь ласка, якщо не секрет.

— Гм-гм, секрет! Усе місто знає… — Помовчавши, додав: — А від вас, герр Шаповаль, у мене взагалі немає секретів. Ми служимо одному богові. Ви повинні знати, що в цьому проклятому місті діє підпільна банда, і якщо ви потрапите до її рук, то вам не уникнути шибениці так само, як і мені. Так, так, Дмітер, не посміхайтеся, нам з вами шана однаковісінька. Для партизанів ви такий же ворог, як і я.

Шаповал розвів руками:

— Вибачте, я зовсім не хочу применшувати небезпеки. Ви добре знаєте, що нас, акторів, вважають запроданцями, зрадниками Радянської влади. Більше того, ми вже засуджені. І вирок може бути виконаний у будь-яку годину, адже ми зовсім беззахисні. Будинок культури не охороняється. Самі ми зброї не маємо. Заскочать два — три бандити — перестріляють нас, як зайців. Або ще гірше — живцем потягнуть до лісу. Ось прочитайте, прошу, що нам пишуть, — він дістав з кишені піджака конверта й віддав коменданту.

Людвіг Шварц уважно оглянув конверта, поштову печатку на ньому, вийняв записку, пробіг очима й повернув Шаповалу.

— Читайте самі, Дмітер, я не все розумію.

— Гаразд, — кивнув Шаповал і чітко, голосно прочитав:

«Керівникові ансамблю «Чорномор» Шаповалу.

Слухай ти, запроданець і прихвостень фашистський! Народні месники попереджають: якщо ти не припиниш виступів свого ансамблю перед окупантами, будеш і надалі вихваляти фашистські «порядки» й ганьбити наші — радянські, то заготуй домовину, — ми повісимо тебе на гілляці, як мерзенного зрадника. Оголоси це попередження на зібранні всієї наволочі своєї, щоб кожен знав, що на нього чекає.

Міський комітет месників».

Комендант мовчки вислухав, а по паузі запитав:

— Коли і яким чином ви одержали цього листа?

— Сьогодні, за годину тому приніс листоноша разом з газетами.

— Та-ак, — протягнув Шварц багатозначно і додав: — А ви, Дмітер, особисто маєте якусь зброю?

— Та звідки ж вона, — повів Шаповал плечима. — Ніхто не видавав мені ні гармати ніякої, ні пістоля.

— «Гармати»? — перепитав Шварц. — О та ви, Дмітер, ще жартуєте. Німецьке прислів’я говорить: «Комарів кийком не б’ють». — Шварц дивився на Шаповала, задоволений своєю дотепністю.

— Згоден, — закивав Шаповал головою. — З гармати по горобцях також не стріляють, — каже українське прислів’я. Але я прихильник тієї думки, що, коли ворог здається навіть мишею, дивися на нього, як на лева.

Комендант нічого не відповів на те, він серйозно дивився на Шаповала, наче вирішував: можна чи не можна довірити акторам зброю. Потім сказав:

— Добре, Дмітер, дайте мені список, кому саме, на вашу думку, можна видати зброю. Я подумаю…

І ніби між іншим, запитав:

— Ну, а про які ж події, Дмітер, ви чули? Про що говорять ваші друзі?

— Нам відомо тільки те, що можна прочитати в газетах. Комендант глузливо посміхнувся.

— Наші газети, герр Шаповаль, пишуть тільки про успіхи німецьких військ. А що нам завдають ударів і на фронтах, і в тилу, того не знайдете в жодному повідомленні з фронту.

Відвертість коменданта здивувала Шаповала. Таке він уперше чує од Шварца, і це ще більше насторожує.

Оберштурмбанфюрер мовчки, в задумливості пройшовся по кабінету. А відтак сів у крісло й почав довірливо розповідати про те, що відбулося в Приморську і навколо нього.

— Понад місяць тому, — поволі заговорив він, — до Приморська їхало поповнення — ешелон молодих патріотів. Мені хотілося, щоб перед відправкою їх на фронт, вони подивилися концерт «Чорномора». Я про це говорив вам, коли ви збиралися до Романівки. Пам’ятаєте?

— Так, пане коменданте, ми були готові. Вас тоді не була в комендатурі, а майор Майвальд сказав: «Зараз не до концерту». А чому саме? — Шаповал розвів руками.

— Біл болшой катастроф, — перебив Шварц, почавши російською і одразу ж перейшовши на німецьку мову. — Поїзд підірвався і на повному ходу пішов під укіс.

Дмитро Шаповал не міг втямити, для чого комендант згадує про цей давній випадок? Чи немає, бува, тут якихось несподіваних вивертів?

Скориставшись паузою, він запитав:

— Пробачте, де ж це трапилося? Біля Приморська?

У коменданта раптом зіпсувався настрій.

— Поруч, на сімнадцятім кілометрі від міста, — буркнув він роздратовано і замовк.

Шаповал вирішив за краще теж помовчати. Шварц кілька разів затягнувся, з серцем роздавив недокурок, у попільничці й продовжував:

— Досі мене переконували, що всі диверсії — наслідки дій партизанів. Але події минулої ночі свідчать, що і в самому Приморську діє напевне якась політична банда. Інакше не могло б-бути того, що сталося. Усі шляхи, що ведуть до міста, патрулювалися, а склад вибухнув. Не з неба ж спустилися диверсанти! Таке, — підвищив комендант голос, — могли вчинити тільки комуністи, які напевне переховуються тут, у Приморську, маскуються і добре знають обстановку. Про це, Дмітер, свідчить і лист, у якому вам погрожують. До речі, дайте його мені, і нікому про нього ні слова.

Оберштурмбанфюрер підвівся і знову почав мовчки ходити по-килимовій доріжці кабінету від столу до порога, раз у раз погладжуючи полисілу голову.

— Так, герр Шаповаль, вам треба замислитися над цим.

Шаповал насторожився. На чому комендант хоче його зловити?

— Вибачте, оберштурмбанфюрер, я не розумію, про що ви говорите?

— Про що? Про більшовиків! — гарячкував Шварц. — Ви, Дмітер, тут, як риба у воді, вам легко дізнатися навіть про те, у кого що на думці. Я розповідаю вам так довірливо тому, що вважаю вас своєю людиною. Вірю вам. Справою вашої честі є допомогти нам викорінити в цьому місті більшовицькі гнізда. Отой же самий) комітет месників, що обіцяє вас повісити, також є більшовицьким. Поміркуйте, Дмітер. Я чекаю од вас доказу відданості фюреру, Німеччині.

Шаповал заспокоївся, кивнув головою, мовляв, зрозуміло.

— Скажіть, пане коменданте, а кого-небудь з диверсантів затримали?

— Найн, — покрутив головою Шварц.

— То патрулі ж хоч бачили кого? — домагався Шаповал.

Комендант покосував на шефа «Чорномора»:

— У тому то й справа, що немає з кого спитати: знайдено лише труп вартового біля воріт. Про патрулів нічого не відомо, і ніяких слідів. Наче крізь землю провалилися, — він безпорадно розвів руками.

— Он воно що, — задумливо протягнув Шаповал. — Надто цікаво, мій фюрер.

— Що ж тут цікавого? — незадоволено буркнув Шварц.

— А те, що в зникненні двох патрульних криється, справді, якась загадковість.

Оберштурмбанфюрер здивовано подивився на Шаповала й глузливо кинув:

— Ви відкриваєте Америку. — І, ніби схаменувшись, запитав: — Що ви маєте на увазі? — Шварц зняв пенсне і вп’явся в Шаповала очима.

— Те, що підпільна банда більшовиків, якщо спрарді така існує, — спокійно почав викладати свою версію Шаповал, — не буде, мені здається, полювати за німецькими солдатами. Навіщо вони їй? То нереально.

— А що ж тоді реально? — перепитав Шварц.

— Я не можу сказати твердо, — розвів руками Шаповал, — але думати можна по-різному.

— Ну й що ж ви думаєте?

Шаповал помовчав і розважливо сказав:

— Мені важко говорити з цього приводу, бо це справа, мабуть, тонкого розуму. Я хотів би знати принаймні таке: чи можна при-пустити, що в німецькій армії не всі стопроцентні нацисти. Якщо так, то є, певно, й такі, що не поділяють політики уряду. До армії потрапляють, мабуть, і комуністи? Може, саме такими й були ті патрульні? Можу я так думати, оскільки зв’язав свою долю з вашою і мені зовсім не байдужі інтереси Німеччини.

Оберштурмбанфюрер уважно слухав Шаповала. Справді, міркував він, у армії тепер вся Німеччина. Може бути, що є й комуністи. Адже немало випадків, коли німці добровільно переходили на бік совєтів. Це — факт. Чорт їх знає, може ті двоє патрульних біля складу й справді були ворогами Німеччини. Змовилися, кинули в склад вибухівку й подалися до лісу.

Шварц цілком припускав таку можливість. Але не хотів визнати того перед Шаповалом. Хоч і вірив, що той віддано служить інтересам рейху, але все ж…

— Ні, Дмітер, це не так. Ви, мабуть, недостатньо знаєте німців, їхню єдність і згуртованість. Хто був не з нами, того давно вже…

— Вибачте, оберштурмбанфюрер, я з вашого дозволу висловив лише припущення і якщо помиляюся, то тим краще…

Відверта розмова з комендантом довго не виходила з голови Шаповала, насторожувала його, примушувала шукати нових форм і методів боротьби. Добре, що диверсії досі відносять на рахунок партизанів та підпілля. Але ж надалі такого може й не бути? То що ж робити? Скласти руки й спостерігати за тим, що витворяють окупанти? О ні, не для того ж вони створювали «Чорномора»! Та й досвіду певного вже набули, знають, як і де можна діяти.

Від гучного вищання гальм «опель-капітана» Шаповал здригнувся. У машині поруч з шофером сидів помічник коменданта лейтенант Пауль Затлінг.

— Будь ласка, Дмітер, сідай, покатаю, — гукнув лейтенант до-Шаповала, відчинивши дверці.

— З радістю, — вклонився Шаповал, — тільки недалеко. Біля морського порту попросив Затлінга зупинитися.

— Як хочеш. Мені треба далі, — сказав Пауль й простягнув Шаповалу руку.

До причалу швартувалося румунське нафтоналивне судно.

Затримуватися тут довго не можна. Шаповал пішов далі, а в голові роїлися різні думки. …А що як… Ох, і горітиме! Він захопився новим планом диверсії, уявляв потужну заграву, яку не можна погасити ніякими силами.

Роздумуючи, дійшов до міського парку. Шаповал давно не заглядав сюди. Кинулася у вічі зміна кольорів. На зеленому фоні полум’яніли багрянцем острівки кленів, ясенів; почало жовкнути листя каштанів. Усе нагадувало про наближення осені. А сонечко-припікало ще по-літньому, навіть вабило в затінок.

Знайшовши лавочку під гіллястим платаном, Шаповал присів.

Стояла така тиша, що навіть чути, як падають з дерев пожовклі листочки; нікого не видно, ніхто не заважає думати. Лише вдалині замаячила на алеї якась постать. А коли вона наблизилась, Шаповал упізнав священика в довгій чорній рясі. Місяців, мабуть, п’ять, а може, й з півроку тому цей слуга божий з’явився у Приморську і одразу був призначений на парафію.

Церква недалеко від «Чорномора», і Шаповал, проходячи повз неї, помічав, як швидко збільшувалася її паства. Перші богослужіння за «нового порядку» відбувалися тут лише при кількох молільниках, а тепер і на утрені, і на вечірні збирається стільки парафіян, що й яблуку ніде впасти.

«Цікаво, — думав Шаповал, — що воно за людина, цей священик? Зовсім ще молодий, мабуть, мій ровесник, і здоровань такий, що в гренадери колись підійшов би. Та, напевне, і освічений, а займається такою дурницею! І в такий час. Ганьба!»

І, ніби схаменувшись, зауважив сам собі: та, власне, те ж саме священик може подумати про нього. Адже він не все знає про «Чорномора», як я не все знаю про церкву.

Яворовський ішов неквапливо, статечно. Коли наблизився до Шаповала, різко збавив крок і схилив голову так, наче хотів заговорити, та щось раптом утримало його.

Шаповал помітив вагання священика й заговорив першим.

— Сідайте, отче, спочиньте трошечки в затінку, а то все поспішаєте кудись, наче найнялися.

Яворовський зрозумів, що актор жартує, і щиро засміявся.

— Дякую, — вклонився священик і сів поруч. — У такий чудовий день не гріх побути на лоні природи.

Обидва помовчали.

По паузі Яворовський запитав:

— Пробачте, добрий чоловіче, ви, здається, керівник «Чорномора», чи, може, я помиляюсь?

— Ні, не помиляєтесь, я справді шеф «Чорномора» Дмитро Шаповал.

— А по батькові?

— Карпович. А що? — підвів Шаповал голову. — Ви, може, щось хотіли?

— Та ні, — запнувся священик. — Мені дещо розповідали про вас, то я й порівнюю. — Він дивився на актора розумними усміхненими очима, ніби хотів проникнути в самісіньку його душу.

А Шаповал здивовано повів бровами, мовляв, хто ж тобі й що міг розповідати про мене.

Священик, відчувши стурбованість шефа «Чорномора», пояснив:

— Сергій Корнієнко говорив. Знаєте такого?

— Так, першокласний баяніст. Він працював у нас, але щось, видно, не влаштовувало його.

— Він, Дмитре Карповичу, тепло згадує про вас. — Й, поглянувши довкола, священик перейшов майже на шепіт. — Мені, щиро кажучи, дуже хотілося б зустрітися й поговорити з вами… Не тут, звичайно, не зараз. — Він знову озирнувся й додав: — Завтра, Дмитре Карповичу, коли дзвонитимуть на вечерню, приходьте, — прошу, буде нагода ближче познайомитись.

У очах Шаповала спалахнула усмішка.

— Вибачте, отче, а ви бували на наших концертах чи виставах?

— Аякже! — кивнув Яворовський. — Я частий відвідувач ваших вистав.

— Ну, в такому разі, я прийду на вашу…

Священик теж посміхнувся:

— Я не ображаюсь… Приходьте, прошу. Може, вам у нас що її сподобається.

Шаповал дивився, як спокійно віддаляється постать Яворовського алеєю гіллястих платанів.

Зацікавленість священика його особою, «Чорномором» викликала занепокоєння, слуга божий був для нього загадкою. Та як би то не було, а до церкви треба заглянути. Обов’язково!

Повернувшись до «Чорномора», Шаповал одразу ж розповів Рябошапці про зустріч з Яворовським.

Вислухавши Дмитра, Рябошапка розвів руками:

— Цікаво, що він за людина, той піп? Може, й справді варто з ним познайомитися?

Шаповал кивнув головою і зауважив:

— Ти знаєш, Олексо, мені на мить здалося, що він такий священик, як Микола Гаран поліцейський. Почекаємо вечерні, я обов’язково піду; церква може бути нам доброю помічницею. Та й взагалі, треба про дещо подумати.

— Про що? — зацікавився Рябошапка.

— Про те, щоб на випадок якої несподіванки мати запасний хід.

Наступного дня Шаповала рано-вранці викликали до коменданта. Лейтенант Пауль Затлінг люб’язно зустрів його біля самої брами, привітався і швидко повів лабіринтами коридорів. У кабінеті оберштурмбанфюрера було два офіцери. Комендант відпустив їх і підкреслено ввічливо запросив:

— Будь ласка, сідайте, Дмітер. — Дістав із шафи пляшку хереса, два бокали й поставив на стіл. — Дуже люблю херес, справжнє чоловіче вино. А як ви, Дмітер?

— Я радий, пане коменданте, що наші смаки збігаються, — відповів Шаповал, не розуміючи причини такої гостинності.

— Так? Виходить, Дмітер, у нас з вами багато спільного. Тоді випиймо за нашу спільну справу!

— З радістю вип’ю також і за ваше здоров’я!

Вони перехилили фужери.

Людвіг Шварц пірнув у м’яке крісло, відкинувся на спинку й перейшов до діла.

— Ви, звичайно, гадаєте, чого це я запросив вас у таку рань?

— Та, мабуть, щось негайне, важливе.

— Так. У нас мають бути дуже поважні гості. Представники з Берліна. Завтра ви їх побачите. Тож на їхню честь «Чорномор» повинен дати хороший концерт.

— І коли саме?

— Завтра, Дмітер, увечері. Керівники з міської управи будуть, підносити гостям, як у вас кажуть, хліб-сіль, квіти, різні подарунки, виголошуватимуть промови. А після — концерт. Ви самі, Дмітер, знаєте, що треба: музику, хороші українські пісні, танці, І обов’язково — кілька гострих сатиричних номерів.

Комендант підвівся з крісла, вийшов з-за столу, взяв Шаповала під руку й вів далі:

— Розумієте, Дмітер, я хочу, аби високе начальство доволі посміялося! Зробіть саме так, і я буду вам дуже вдячний.

Комендант не наказував, а просив, підкреслюючи важливість завдання.

Шаповал слухав. Йому дуже хотілося знати, що то за гості такі поважні. Ясно, що вечір буде велелюдним, урочистим. Німці гордовито прийматимуть хліб-сіль від голови міської управи Нечипора Великого на знак подяки за те, що окупували його рідну землю. А вони, артисти, повинні висловити почуття поваги й подяки завойовникам засобами мистецтва. Оце завдання!

Шаповал примусив себе усміхнутися.

— Так, усе зрозуміло. Шкода тільки, що мало часу. Але будемо старатися, щоб представники фатерланду і офіцери непереможної армії рейху були задоволені.

— Гут, я надеятся, все буде хорошо, — заключив Шварц, і простягнув Шаповалові руку.

Вийшовши з будинку комендатури, заклопотаний Шаповал зустрівся з лейтенантом Паулем Затлінгом.

— Знову, Дмітер, я бачу вас похмурим. Мабуть, завдання термінове?

— Ви вгадали, Пауль, — кивнув Шаповал. — Гості, кажуть, надто поважні будуть, аж із Берліна.

Пауль хоче показати, що йому все це відомо й, понизивши-голос, таємниче шепнув:

— Фельдмаршал! Так, так, фельдмаршал буде!

— От бачиш, який високий гість, а часу на підготовку концерту дуже мало. Будеш хвилюватися…

Тим часом в «Чорноморі», зібравшись у кімнаті режисера Рябошапки, Василенко, Ольга Кропива, Григор та Рубан з нетерпінням чекали на свого ватажка. Що сталося, чого його так рана викликали?

Рябошапка згадав про вчорашню зустріч Шаповала із священиком Яворовським. Цей випадок тривогою відгукнувся в серці друга, і він тільки-но хотів розповісти про це товаришам, як Василенко вигукнув:

— Іде!

Усі звернули свої погляди до вікна.

— Ну що там, Дмитре? — запитав Рябошапка, коли Шаповал тільки-но переступив поріг.

Перш ніж відповісти, Шаповал зачинив вікно. А потім сів біля столу й, хвилюючись, почав:

— Завдання, товариші, таке, що відмовитися неможливо. Інакше… А якщо ми виконаємо вимогу Шварца, то радянським патріотам не гріх буде і повісити нас… — І він розповів про наказ коменданта.

Друзі ще ніколи не бачили свого «шефа» таким стривоженим.

— Що ж, давайте порадимося, як бути, що робити? — закінчивши розповідь, сказав Шаповал.

У кімнаті стояла напружена тиша. Першим озвався Василенко:

— Дозвольте пару слів.

— Прошу, Степане Івановичу, — кивнув Шаповал.

Василенко вайлувато вийшов на середину кімнати. Давно, видно, неголений, в потертому сірому костюмі, стареньких парусинових туфлях, він мав вигляд літнього чоловіка. І враз, піднявши голову, заговорив по-молодечому:

— Завдання цього підфюрера справді ганебне. Але треба щось робити. Я так мислю собі: раз ми збираємося кінчати остогидлі гастролі й шукати партизанської стежки, то тепер найкраща нагода. Давайте добре підготуємо наш останній концерт…

— Що ж ви підготуєте? — перебив його Рубан.

— О, це вже інше питання. Треба підготуватися так, щоб цей концерт був прощальним… для всіх, хто забажає прийти на урочисту церемонію. Отака моя думка.

Василенко сів.

Це була пропозиція, над якою слід подумати. Кожен знав, що ходить над безоднею — будь-якої хвилини може зірватися в прірву. І все ж нелегко було прощатися з білим світом.

Тишу порушив Рябошапка:

— А ви знаєте, приваблива ідея: умирати з музикою! Ного схвильований голос пролунав, як вирок. Шаповалу це не сподобалося.

— Давайте тихше, Олексію Андрійовичу! — зауважив він. — Не забувайте, що й стіни зараз мають вуха… Поки що треба скласти програму вечора. Візьміться за це зараз же, бо після обіду я маю понести програму комендантові для схвалення. Передбачте, прошу, все до дрібниць.

Усі були схвильовані і стривожені. Кожен думав, яким-то буде їхній заключний концерт.

Рябошапка сів складати програму художньої частини, а Шаповал пішов з Рубаном до свого кабінету. їм належить виробити окремий — «коронний номер програми».

Раптом Дмитро прикипів поглядом до вікна, що виходило на вулицю, й гукнув Рубана:

— Швидше, Іване, подивися: один тягне бідолашну жінку за руку, а другий підганяє її гумовою палицею.

— Насаджують свій порядок, — злісно кинув Рубан. — Учора на центральній площі міста поставили ще одну шибеницю. Капітальну! Для порядку.

Дмитро Шаповал уже добре узнав Івана Рубана, перевірив його на практичних ділах. Людина він смілива, віддана Батьківщині. Та що сказати другові, якими словами розповісти про те, що належить зробити?

— Знаєш, Іванку, — почав здалека Шаповал, — один французький філософ якось зауважив, що в незвичайних складних і небезпечних обставинах народ може врятувати тільки героїзм…

— Ні, не знаю. Не чув такого, — підняв голову Рубан. — А що, потрібні герої?

— О, ще й як! От ти скажи, друже, чи зможемо ми вчинити такий фейєрверк, під час якого згоріли б до біса всі, що зберуться тут на поклон фельдмаршалові, та й сам фельдмаршал?

— І ми також? — запитливо подивився Рубан на Шаповала.

— Ні в якому разі! — рішуче покрутив головою Шаповал. — Ми маємо ще боротись.

— Гра варта свічок, — бадьоро сказав Рубан, — вибухівки вистачить. Та й гранати ще є. Микола Гаран подбав. Шаповал задоволено посміхнувся.

— Ну гаразд, Іванку, розкажи, прошу, як це практично може виглядати? Маєш якусь думку?

— Аякже, звичайно, маю.

Він узяв аркушик паперу і намалював сцену, зал для глядачів. Потім показав, де найкраще закласти вибухівку.

— Десь на середині третього ряду слід покласти під дошку підлоги міни із заводним механізмом. Один заряд — брусків п’ятнадцять толу — в п’ятому ряду, другий — у сьомому чи восьмому. Вибух буде таким, що мало залишиться свідків. Дістанеться і окупантам, і запроданцям, — коментував Рубан.

— Ну, гаразд, — кивнув Шаповал, — операцію я уявляю собі. Міна спрацює, коли нам треба. А чи можна обійтися без руйнування підлоги? Надто мало у нас часу. Крім тебе ж, ніхто цим займатися не буде. Про акцію зі всіма подробицями знатимуть тільки четверо, і у кожного досить своєї роботи. Це, по-перше. А по-друге, боюся, Іванку, аби зруйнована підлога не викликала підозри у охоронців, бо ти ж потім не зробиш її такою, як була?

— Добре, підлогу можна не рушити. Остап Бендер, як відомо, шукав скарби в кріслах. Спробуємо й ми замаскувати в них свої пакунки.

— Ідея! — зрадів Шаповал. — Ходімо в зал, на місці буде видніше.

Дев’ять місяців вони працювали тут, а тепер оглядали все так, ніби завітали сюди вперше. Крім партеру на сімсот п’ятдесят місць, є ще балкон на сто двадцять крісел. Але хто там сидітиме? Офіцерство і місцева знать займуть, звичайно, перші ряди. Рубан правильно визначив місця для вибухівки.

Не гаючи ні хвилини, друзі почали діяти. Рубан став приладнувати під кріслом міну, і раптом у нього виник сумнів:

— А чи не почує тікання механізму той, хто сидітиме в цьому кріслі, або його сусіди?

— О, це небезпечно! Тоді капут! — захвилювався Шаповал.

Рубан підняв очі:

— Як же бути?

— А так: міну з механізмом треба замаскувати все ж під дошкою підлоги — за кріслами не буде видно, а вибухівку прилаштувати у кріслах, — сказав Шаповал і додав: — Дій, іншого не придумаємо.

Здавалося, усе йшло як слід. Комендант готувався до зустрічі фельдмаршала, і йому було не до концерту. За нього він не хвилювався, цілком покладаючись на Шаповала. Лише програму схвалив своїм підписом: «Дозволяю».

Повертаючи Шаповалу підписаний примірник програми, Шварц, спотворюючи російсько-українські слова, патетично сказав:

— Корошо, Дмітер, ві лючче знайт, что надо — музік, пісні, танцеват, звеселіт офіцер! Тепер єст большой фес-празнік: німецькі армій єст на Вольга, — наприкінці навіть вигукнув: — Хо-хо, Дмітер, ми на руські Вольга! Сталінград!

Цей вигук коменданта приголомшив Шаповала. Він розумів, що слід примусити себе виявити радість з приводу перемог німецької армії, сказати якісь красиві слова. А в голові не вкладалося: як могло статися, що німці опинилася аж на Волзі? Він знав — на тому напрямку фашисти просунулися далеченько. Але щоб до Сталінграда, про це й думати не міг. Та не вірити коменданту не було ніяких підстав.

Повідомлення Шварца болюче вразило Шаповала. Важко ступаючи, він вийшов з комендатури, грюкнув брамою і, не оглянувшись на суворий окрик вартового, пішов у глибокій задумі, обмірковуючи план завтрашніх подій. Хвалькуваті слова коменданта викликали ще більшу жадобу помсти.

Пригадалося минуле, полк, з яким пройшов тяжкими шляхами від Прикарпаття до Приазов’я. Скільки разів він ходив з бійцями у контратаки. Медаль «За відвагу» і орден Червоної Зірки — нагороди за сміливі вилазки. Де тепер дивізія? Що думають про нього в редакції газети «Смерть фашизму!»? Майже десять місяців, як доля розлучила з бойовими товаришами. Звичайно, його давно вже викреслили із списків живих. А він, бач, ще ходить по землі, діє…

Сирена «опель-адмірала», що нісся, немов на пожежу, вивела Шаповала із задуму. Озирнувся: у чорному лімузині сидів біля шофера комендант Людвіг Шварц; машина звернула праворуч, на вулицю Степову, що вела в напрямі аеропорту. Значить, подумав, комендант поїхав зустрічати високого гостя…

Останній вирішальний вечір. Шаповал, Рябошапка, Рубан, закінчивши всю підготовчу роботу, чекали, поки зберуться запрошені, поки піднесуть високому берлінському гостеві хліб-сіль і проголосять промови. А вже потім, коли закінчиться урочиста частина і гості на чолі з фельдмаршалом займуть свої місця, актори-месники скажуть своє слово.

Біля парадних дверей — Микола Григор. Він пильнує, аби не проник до залу хтось із небажаних.

Смеркає, через півгодини відкриються двері Будинку культури, перевіряти запрошення у цивільних на урочистий вечір буде поліція, а Григор залишить свій пост.

Та раптом з партеру донісся шум, гамір, брутальна лайка.

— Що б то могло бути? — насторожився Шаповал. Злегка відсунув завісу, глянув у партер і майже крикнув пошепки: — Ой-ой, хлопці, офіцери удерлися, автоматники й, здається, сапери…

— Невже зрада? — ледве чутно промовив Рябошапка.

— Скоріше за все, служба безпеки сама вирішила перевірити, — висловив свою думку Рубан.

Кожен розумів — вони потрапили у безвихідь: руйнується сміливо задуманий план, бо за кілька хвилин сапери з допомогою приладів викриють їх.

Яка невдача! Все ж було так добре розраховано. А що ж тепер?

— Е, чорт візьми! — вилаявся Шаповал і до Рубана: — Дай, Ваню, гранати. Вимикайте світло й біжіть до призначеного місця зустрічі, чекайте на мене.

Світло погасло. Офіцери заблимали ліхтариками, світять собі лід ноги, придивляючись, обережно йдуть до сцени.

Шаповал відсунув лівою рукою завісу, а правою жбурнув у партер одну за одною дві ручні гранати, сам же миттю сховався за виступ стіни.

Пролунали глухі вибухи. А услід за тим здригнулося все, заколихалися стіни, повилітали вікна й двері — від детонації передчасно спрацювала потужна міна і вся інша вибухівка.

Усе відбулося несподівано.

Після кількахвилинної тиші навколо театру почулися крики, стрілянина. З вікон і дверей, висаджених вибухом, виривався густий, їдкий дим.

До театру бігли поліцаї, мчали машини з військовими, оточували приміщення. З’явився і комендант міста Людвіг Шварц. Блідий, переляканий. Адже сюди він мав привести вельми поважного гостя — фельдмаршала. За годину ж тут мали бути урочисті збори!.. Майн гот! Що ж трапилося, хто вчинив таку диверсію?

Комендант жахнувся від самої думки, що цей вибух міг статися на годину пізніше. Він ламає голову над тим, як доповісти про це берлінському гостеві. І нічого не може придумати.

РОЗДІЛ VI ДРУГА ПІЗНАВАЙ В ГОДИНУ ЛИХА

Висадження в повітря театру викликало у Приморську неабиякий переполох. Причина вибуху довго залишалася загадкою. Ні в комендатурі, яку очолював вишколений нацист Людвіг Шварц, ні в поліції міста, на чолі якої стояв колишній вихованець духовної семінарії Василь Курінний, не знали, хто вчинив диверсію. Стражі порядку не могли знайти жодної людини, яка б могла щось посвідчити.

Спочатку комендант схильний був думати, що вибух здійснили самі актори. Але рішуче відкинув ту думку, коли побачив убитого Рябошапку. Хто-хто, а комендант добре знав, як високо цінував шеф «Чорномора» художнього керівника. А оскільки Рябошапку вбито біля самого театру, значить, діє той самий комітет месників, який погрожував шефу «Чорномора» в своєму листі.

— Пронюхали, видно, бандити, що готується урочиста зустріч представників міста з вельми почесними гостями, і вирішили перешкодити, — заключив комендант.

— То чому ж передчасно вчинили вибух? — висловив сумнів начальник поліції Курінний.

— Бо застукали бандитів на гарячому. Щоб не залишити слідів, вони й самі себе знищили. Фанатики! Загинув, видно, й шеф ансамблю Дмитро Шаповал.

Такий висновок зробив оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц.

Багато чого не розумів і Степан Василенко. Він бігав до Залісся, щоб попередити дружину, аби не хвилювалася й не чекала на нього принаймні тижнів два, бо й сам ще не знав, де їм доведеться кинути свого якоря. Повертаючись до театру, за якихось метрів двісті від Будинку культури почув такий вибух, від якого здригнулося все довкола.

Василенко зупинився. Що ж трапилося? Адже до часу призначеної диверсії ще ціла година. Він забіг у під’їзд, дістав кишенькового годинника, присвітив ліхтариком. Переконавшись, що но помиляється, визирнув на вулицю і прислухався. Зовсім близько застрекотіли автомати, почулися крики, прогупали важкими чобітьми поліцаї.

Ще не розуміючи, чому стався передчасний вибух, Василенко відчув страшну біду. Знову пірнув у темний під’їзд, переліз через паркан і побіг уздовж нього. Аж коли вибрався за місто, зупинився. Захекався. Серце стукало так, що аж у скронях віддавалося. Озирнувся на постріли, що долинали з міста, й попрямував далі.

Десь опівночі Степан Іванович дібрався додому. Але його напевне шукатимуть, тож йому не можна затримуватись тут, щоб не наражати на небезпеку сім’ю. Розповів дружині, що міг розповісти, домовилися, що він сховається у тернових кущах, де мав насиджене місце — восени минулого року переховувався там.

Василенко спав у заростях по-горобиному, прокидався раз у раз, нашорошувався, і знову поринав у забуття.

Неспокійно було і в Заліссі. Опівдні сюди прибули з Приморська два поліцаї, два німецьких автоматники і лейтенант Пауль Затлінг.

Дружина Василенка Марина Михайлівна, побачивши у вікно, що прямують до її хати непрошені гості, злякалася. Що їй говорити? Як поводити себе? «Тільки не плакати перед ворогом: сльозами милості не вимолиш», — згадала напутні слова чоловіка і вирішила заспівати. У відкрите вікно полилася мелодія бадьорої пісні про Гандзю-молодицю…

— Стій! — підняв офіцер руку перед самими дверима сіней. — Що то є? Співайт?

— Так, пане лейтенанте, щось їй дуже весело, — підтвердив один з поліцаїв.

А тимчасом жінка соловейком заливалася:

У двері постукали.

— Прошу, заходьте! — крикнула Марина Михайлівна, а сама мерщій до дзеркала — схопила гребінець і роблено почала чепуритися.

— Проходьте сюди, панове, проходьте, будь ласка, до цієї кімнати, тут затишніше.

Вона старалася посміхатися приязно, показуючи на стільці.

— Данке, — вклонився офіцер. — Фрау Василенко такой весьолій, корошо пєть.

— Фрау Василенко — справжня артистка, — перекладав поліцай. — Це — добре. А де ж ваш чоловік?

— Гм, — посміхнулася гордовито. — На службі. Мій чоловік — актор у Приморську, в ансамблі «Чорномор», грає для наших дорогих визволителів, — сказала так, ніби про це повинні знати всі.

— Яволь, фрау, ми це знаємо, — зауважив лейтенант без будь-якої дипломатії, — але вчора ввечері в театрі стався трагічний випадок. І ми не маємо ніяких відомостей про пана Василенка. Він є мій друг, і я хотів би знати про його долю, хотів би, коли в цьому є потреба, допомогти йому.

— Боже мій, що ви таке говорите? — Марина Михайлівна змінилася в обличчі й, непідробно сплеснувши руками, заголосила: — Де ж він, що з ним трапилося?

Поліцаї закліпали очима, переглянулися між собою, а німець пильно стежив за поведінкою жінки. Нарешті він повірив, що вона нічогісінько не знає про той вибух і, звичайно, не може знати, що трапилося з її чоловіком. Пауль Затлінг попросив через поліцаїв, щоб фрау заспокоїлась, що все, мовляв, з’ясується, і не треба здіймати такого галасу.

Гості не затрималися довго. Вийшли з хати й сіли в машину, а жінка все голосила, наче над небіжчиком. Аж коли автомобіль покотився од хати, Марина Михайлівна, зітхнувши полегшено, вийняла з печі казанок з борщем, одрізала окраєць хліба і шматок старого, пожовклого сала, вклала все це у кошик і пішла стежкою за городи.

По дорозі взяла лопату. Вона вже не раз ходила туди копати дикий хрін. А цього разу пішла далі, в зарості тернових кущів, де нетерпляче чекав на неї чоловік.

Василенко не зводив погляду з села. З думки не йшла вчорашня подія. Кортіло якнайшвидше дізнатися про долю товаришів. Сподівався, що якусь вістку принесе дружина. Та вже далеко за полудень, а її все нема й нема. Ходить він у заростях, озирається на всі боки, неначе злодій який.

Та он, здається, щось замаячило. Але хтозна, що воно таке. Степан Іванович зайшов за високий кущ, розвів руками колючі гілочки й став придивлятися. Людська постать вимальовувалась усе чіткіше. А за кілька хвилин він уже сам попрямував назустріч Марині.

Вислухавши розповідь дружини про те, як вона приймала «гостей», Василенко сумно усміхнувся.

— Коли б Шаповал та Рябошапка знали, що ти така артистка, забрали б до «Чорномора».

— Досить того, що ти там побував, — зауважила дружина. — Прирік себе на мандрівне життя. Тобі ж, Степку, не можна тепер показуватися ні в Заліссі, ні в Приморську.

— Так, Марисю, небезпечно: і тут, і там можна на гачок потрапити.

— Що ж таки з тими хлопцями — Шаповалом та Рябошапкою? Невже загинули? — журливо спитала дружина.

— А офіцер нічого не говорив? — питанням на питання зауважив Степан Іванович.

— Нічого. Я заголосила одразу, як тільки почула, що стряслася біда, і вже не питала — боялася.

— Та, мабуть, загинули. Від такого вибуху ніхто не міг врятуватися. Так по-дурному все склалося, — бідкався Степан Іванович, — втратив будь-які зв’язки з товаришами… Не знаю тепер, куди мені подітись, де й кого шукати.

— Але ж твою адресу хлопці знають. Може, хто й навідається, — заспокоювала Марина чоловіка.

— Якщо хто залишився живим, то якось, може, дасть про себе знати. А поки що, мила, доведеться сидіти отак.

Вони попрощалися. Умовилися, що вона не приходитиме до нього ні завтра, ні позавтра. Він сам десь опівночі завітає додому.

— Да, Марисю, — гукнув уже навздогін, — залиш мені лопату, спробую, може, гніздо яке влаштувати, бо вночі прохолодно.

— Візьми, — уткнула в землю й пішла мовчки, ковтаючи сльози.

Сонце вже сіло за горою. По скелі розлилася величезна багряниста заграва. А з протилежного боку повисла над селом срібна скибка місяця. Жінка йшла заростями, тримаючись молодика, як орієнтира.

Степан Іванович постояв кілька хвилин, з жалем дивлячись услід дружині. Потім повернувся до свого куреня, накинув на плечі дощовика, засунув за пояс пістолета, подарованого Шаповалом, і пішов, тримаючи лопату в руках, шукати зручного місця для спорудження надійнішого затишку.

Метрів за двісті від кам’яної брили схилився до самої землі величезний кущ. Василенко підняв лопатою колючі гілки, зв’язав їх угорі мотузочком і, перегнувши на другий бік, закріпив так, щоб не заважали йому копати. Грунт, що викопував, складав на простелений дощовик і відносив у різні кінці, метрів за сто — двісті від того місця, й розсівав його, щоб не було видно ніяких слідів.

Через кілька днів пішов дощ, небо надовго затягнуло хмарами. Якось враз заосеніло. Але то вже не так страшно, бо Василенко встиг приготувати собі надійне сховище. Воно починалося з вузенького отвору, добре замаскованого кущем, а на глибині півтора метра — справжній бліндаж. Можна сидіти й лежати.

Не знаючи, коли скінчиться строк перебування в тому сховищі, Степан Іванович передбачливо наносив туди соломи від старого колгоспного ожереду; дружина дала ряднину й стареньке ватяне одіяло. Тож у негожий день лежав у підземеллі, як бабак у норі, нудьгуючи. А як тільки починало вечоріти, вилазив на світ божий і, почекавши поки споночіє, прямував крадькома до крайньої хати села. І хоч дощ, хоч сніг — робив ці прогулянки щоночі.

Отак з місяць тривало Василенкове самоізолювання. Вночі він з’являвся до своєї родини, і вночі, коли ще й півні не співали, залишав теплу хату. Ніяких вістей від друзів-спільників по «Чорномору» не було.

Скільки ж можна чекати? Треба б якось діяти, шукати партизанів? Адже вони в цих лісах — нерідко залізницю підривають й навіть на гарнізони поліцейські наскакують.

У Заліссі були сім’ї кількох партизанів, і Марина пообіцяла дізнатися, як краще можна вийти до якого-небудь загону. Вона була певна, що їй пощастить це з’ясувати. І, може, вона б щось і взнала, та треба ж було скоїтися такому лихові: повертаючись до свого сховища, коли ще й на світанок не бралося, Степан Іванович шубовснувся в яму і аж до пояса промок у крижаній воді.

Добравшись до схову, він став ретельно розтиратися перваком самогону з буряків; витратив мало не цілу пляшку, яку щойно приніс від дружини, але той запобігливий захід, мабуть, мало що допоміг, бо під кінець дня він занедужав і боявся вилазити з тої ями на білий світ. Дві доби пролежав і лише на третю ніч ледве причвалав до хати.

Як завжди, підійшов до глухого вікна, припав вухом до шибки, тамуючи подих, прислухався, але нічого не почув.

Постукав. Ніхто не відгукується. Ще й ще барабанив об шибку, але ніякої відповіді. Забувши, здається, про небезпеку, швидко підійшов до дверей, хотів шарпонути з силою за ручку, та враз зупинився: двері відкриті навстіж. Що ж за морока? Може, засідка? По спині побігли мурашки, кинуло в піт.

Та минали секунди, хвилина, а ніхто не кидався на нього. Що б то могло значити? У чому тут річ? Він з острахом зайшов до кімнати, потім до другої. Жах! Ліжка оголені, стільці порозкидані; на покуті зосталася ікона божої матері, перед якою теща била поклони. А де ж його сім’я? Що могло скоїтись?

Ламаючи голову, Василенко позачиняв двері, вийшов надвір і став прислухатися. І хоч після того нічного купання в крижаній воді в голові безугавно свище, наче шпаківні висять над ним, та все ж він чує шум осокорів, які гойдаються од рвучкого вітру; чує також, що у сусіда, а може, далі вітер бавиться зірваним з даху листом заліза; на тім боці села виє собака.

Сум і страх стискували серце Степана Василенка. Кілька хвилин постояв у розпачі, потім пішов до сусідів. Він їх мало знав, а жінка частенько забігала до них, тож вони не можуть не знати про її долю.

Та що за диво: сусідська хата теж порожня! Пішов далі. Але так само нікого не було ні в третій, ні в четвертій, ні …в десятій! Усе Залісся, виходить, спустошене. Тільки собака не перестає скиглити.

Степан Іванович зайшов ще до однієї хати й натрапив там на матрац, що валявся серед кімнати. Впав на нього, як непритомний, натягнув шапку глибше і, закривши очі, швидко заснув.

Прокинувся від радісного сновидіння: фашисти тікали з його рідного краю. «А, гади, погані…» — крикнув і розкрив очі, миттю схопився на ноги, зиркнув у вікно. Сонце ледь-ледь піднялося. Степан Іванович здригнувся від прохолоди, зацокав зубами, почав розтирати закоцюблі пальці рук.

У вікно добре видно церкву, що височить на майдані. А біля неї, здалося, маячить людина. Василенко протер заспані очі й довго не зводить погляду з тієї постаті. Так, справді людина. Але хто ж вона? Своя чи, може, ворог?

Вийшов надвір. Озирнувся навкруги — не видно ніяких ознак життя. Усюди порожні хати та руїни, з яких стирчать обгорілі димарі.

За кілька хвилин опинився біля церкви.

— Добрий день! — сказав, підходячи до незнайомого, що стояв на кам’яних східцях, грівся проти сонця.

Незнайомець зняв шапку. На скронях і на потилиці звисали пасма скуйовдженого сивого волосся, яке не підстригалося й не розчісувалося, мабуть, з початку війни.

— Доброго здоров’я, — вклонився він, уважно оглядаючи бородатого в брудних чоботях і темному плащі, з-під якого виглядало сіре пальтечко.

Якусь мить вони стояли мовчки, дивлячись один одному в очі, наче вгадували: свої вони чи ні?

— Пробачте, чоловіче, ви з Залісся чи, може, захожий? — почав Василенко.

— Тутешній я, сторож церкви Мефодій Притула. А ви ж звідкіля будете?

— Та я здалеку. Родичі мої жили тут: дружина, синок, теща — хотів провідати, та нікого, крім вас, не знаходжу. Що ж це таке? Скажіть, куди люди поділися?

Сторож важко зітхнув. Неквапливо надів шапку й почав сумно оповідати про те, що тут скоїлося.

— Не знаю, чоловіче, як би це й сказати вам. Мор пройшов по селу нашому. Нікого, бачте, не обминув, жодної хати. Багатьох до Німеччини забрали, чимало до лісу втекло, а декого на місці… той… розстріляли. Я пересидів у святій церкві.

Він перехрестився й замовк. По паузі спитав:

— А хто ж, добродію, були ваші родичі?

— Орина Дмитрівна Гордієнко. Не знали такої? Крайня хата, як до Приморська їхати.

— А, Гордійчиха? Аякже, бабу Оришку я добре знав, — закивав сторож головою. — Тиха була, лагідна, царство їй небесне. — Старий зняв шапку й перехрестився.

— Бог з вами, що ви таке говорите? — злякано перепитав Степан Іванович.

— Та кажу, як є; два дні тому поховали бідолашну…

— Та що ж сталося?

— То так було, добрий чоловіче: селом нашим гнали полонених червоноармійців. Жінки виносили їм, хто що мав. Вийшла з кошиком пиріжків і баба Оришка. Полонені обступили її. «Беріть, беріть, ріднесенькі, може, десь і синок мій так само», — говорила старенька крізь сльози.

А тут саме автоматник підбіг. Здоровенний, антихрист, вирвав з рук старої кошика й визвірився. А вона йому: «Чого ти, — каже, — фашистюко проклятий? Я ж своє даю своїм рідним. Тьху на тебе, бусурмане!» А фашист, знаєте, фашист і є. Розмахнувся й щосили вдарив бабусю прикладом по голові. Впала нещасна й богові душу віддала.

Степан Іванович зняв шапку, схилив голову. А сторож розповідав далі:

— Поховали бабу Оришку, а на ранок другого дня — то вчора було — в село заїхала сила-силенна фашистів. І от що залишилось від нашого Залісся. А людей, хто не встиг утекти, повантажили на машини н повезли до Приморська. Казали, що звідти залізницею відправлять аж до Німеччини.

Гарячим клубком підпирало Василенкові горло. Він уже й не питав ні про жінку, ні про сина. Та й що питати? Дідок же цей все одно їх не знає. Бідолаха здригнувся нервово і відійшов на кілька кроків, закашлявся.

— Ваших рідних, добродію, що були з бабусею, — продовжував дід Притула, — також силою забрали, іроди.

Василенкові це зрозуміло, ніхто ж не пішов добровільно. Але що ж тепер? Що буде з ними, бідолашними? Де шукати їх? Та ще й сам хворий — голова йде обертом, ноги підкошуються, і приступ кашлю так схопив його, що, якби не сторож церкви, упав би.

— Та у вас, чоловіче, видно, жар великий, — сказав Притула.

— Можливо. Щось мене лихоманить, кидає то в жар, то в холод, — відповів Василенко.

З-за гори на шляху виринула автомашина. Ще далеченько, але сторожеві добре видно — прямує до Залісся.

— Кого ж це несе? — стурбувався Притула. — Треба сховатися, добрий чоловіче, бо хтозна, що воно котить сюди, мо, яка нечиста сила мчить уже по твою душу? Ходімо.

Ледве піднявшись, Степан Іванович зіперся на руку дідуся й пішов за ним.

Сторож дістав з кишені плаща ключа, тремтячими руками увіткнув його в шпарину замка й повернув двічі. Замок дзенькнув мелодійно, і двері, здалося Василенкові, самі відчинилися, як химерні царські врата.

— Заходь, чоловіче, до храму божого, тут нас господь милуватиме, тільки ж помолися. З богом зайдеш, то добрий шлях, знайдеш, — давав напуття Притула.

І коли обидва переступили поріг церкви, він швиденько зачинив важкі двері, замкнув, відтак перехрестився.

Сторож уже не квапився, церква для нього — фортеця. Узяв хворого під руку й поволі пішли до іконостасу. Темні обличчя апостолів, богородиці, Христа та інших святих байдуже дивилися на нього із позолочених рам.

У куточку, за іконостасом, купа соломи, застелена рядном. Це — сторожове ліжко. Поряд кругла, як самовар, залізна піч, від неї ще йде тепло.

— Посидь або полеж отут, чоловіче, — показав він на своє ліжко, — а я все ж погляну, куди прямує машина. — І мерщій до вікна кинувся.

Степан Іванович, натягнувши на вуха шапку й піднявши комір пальта, упав на солому. Перед очима закрутилася церква, замерехтіли сонячні зайчики, що пробивалися крізь високі вікна, і вія провалився неначе в безодню, знепритомнів.

Тимчасом «мерседес» підкотив до самої церкви. З нього вийшов священик.

Мефодій кинувся од вікна до дверей, прислухається. Почулися два легеньких удари. За півхвилини — ще два. Умовний сигнал. Сторож добре знав — стукає священик, а все ж запитав:

— Хто там?

— Відкривай, Мефодію, це я, — донеслося з-за дверей.

Сторож миттю повернув ключем раз, другий, і перед отцем Миколаєм відчинилися важкі двері.

Переступивши поріг, священик перехрестився, подав руку Мефодію й поцікавився, як ночувалося йому в божому храмі, чи ніхто, бува, не замірявся на нього й божу церкву?

— Ні, отче, бог милував, нікого не було. Тільки недавно оце прийшов один зовсім змарнілий чоловік, каже, що зять Ориня Гордієнчихи. Пам’ятаєте, німчура вбив стареньку, коли вона милостиню роздавала полоненим червоноармійцям? Ото його теща. Дружину й сина німці вивезли…

— Де ж він? — перебив священик.

— Тутечки. Я боявся, отче, бо не знав, чия то машина йде, і пустив чоловіка до церкви. Він дуже хворий.

— Ну то й добре, що пустив, — квапив отець Миколай, — показуй, де він?

— Ось тут, отче, на моєму ліжку, у нього, либонь, жар.

Василенко марив. Отець Миколай напружено вдивлявся в обличчя хворого. Де ж він бачив його? Потім торкнувся чола, взяв за руку, помацав пульс і жахнувся.

— Негайно до лікаря, інакше…

Священик на секунду замислився й, ніби збагнувши щось, наказав:

— До авто, швидко! — Він похапцем підтикав за пояс поли довгої ряси й разом з Мефодієм понесли непритомного Василенка до автомобіля.

Водій «Мерседеса» Сергій Корнієнко, котрий до появи в Приморську священика Яворовського працював у «Чорноморі», одразу пізнав Василенка. Відкривши дверці машини, він допоміг отцю Миколаю покласти хворого на заднє сидіння, а сам мерщій дістав заводну ручку, крутнув нею два-три рази, і мотор зачмихав, здригнувся, немов жива істота.

Священик сів біля хворого, прикрив його полою і підтримував, аби той не скотився із сидіння; сторожеві сказав:

— Ти, раб божий, нічого не бачив, не чув і нічогісінько не знаєш. Адже так, Мефодію?

— Так, отче, — вклонився сторож. — Звідки ж я маю що знати?

Отець Миколай схвально похитав головою й простягнув Мефодію руку, до якої той припав пошерхлими губами.

А коли машина рушила, водій, поглянувши на священика, таємниче сказав:

— Знаєте, отче, цей чоловік з «Чорномора».

Священик підняв голову.

— Справді? Ви не помиляєтесь?

— Ні, отче, не помиляюсь. Я ж працював там, на баяні грав; це Василенко, Степан Іванович.

— Цікаво! — скинув Яворовський широкими бровами й зауважив: — Сподіваюся, Сергію Петровичу, те, що ви сказали, буде між нами.

— Звичайно, — ствердно кивнув Корнієнко, мовляв, даремно мене попереджаєте.

Машина покотился. Але куди? Мефодію Притулі не треба про це знати. Йому відомо лише одне: отець Миколай ненавидить окупантів. Значить, він заодно з Червоного Армією. То ж і хвора людина у надійних руках, їй допоможуть.

Степан Іванович опам’ятався лише через кілька годин. Не може збагнути, де він: світла кімната, чисте ліжко. Поруч висока постать священика у темній рясі, русяве волосся спадає йому на плечі, а широка, мов лопата, борода дістає майже до хреста з розп’яттям, що висить на срібному ланцюжку…

Де ж він є, і чого священик стовбичить біля нього? Ніби він бачив його. Але де? Голова болить, у скронях стукає важкими молотками. Він дивиться на священика, а той відповідає йому лагідною посмішкою карих очей.

— Скажіть, прошу, де я, хто прихистив мене, кому зав-дя-чу-ва-ти? — ледве промовив Степан Іванович і знову закрив очі.

Отець Миколай сів біля хворого, взяв праву руку й став слухати пульс.

Василенко хотів щось спитати ще, але священик суворо посварився пальцем:

— Спокійно, друже, вам не можна хвилюватись; потім про все дізнаєтесь. Зараз — спокій. Ви дуже хворі.

Степан Іванович в одній з кімнат великої квартири священика приморської і заліської церков — отця Миколая Яворовського. За ним тут доглядають, лікують.

Священик знає про хворого лише те, що почув від сторожа Мефодія Притули і водія Сергія Корнієнка. Ці повідомлення довірених дають підставу думати, що хворий Василенко своя людина. Тому Яворовський так багато уваги приділяє його лікуванню.

Василенко також чув дещо хороше про священика, але намагається бути обережним, стриманим у розмові.

Після ліків і двотижневого відпочинку хворому стало значно легше — температура стала нормальною, хрипота пройшла. А переніс він, як сказав священик, двостороннє запалення легенів.

Якось після вечірньої служби отець Миколай заглянув до кімнати хворого.

— Ну, як справи, козаче? — усміхнувся ласкаво. — Чи не час уже нам та за шаблю взятися? А то, дивись, і війна без нас закінчиться?

Василенко жваво підвівся на лікоть.

— Та вже можна. Тільки мені, отче, краще б автомата, — зауважив, не зводячи погляду з усміхненого господаря.

— Що ж, і автомат знайдеться, — впевнено сказав отець Миколай.

— А ви, отче, з якою зброєю підете — з хрестом чи, може, з мечем?

— З вогнем і мечем! — рішуче відповів Яворовський, сідаючи біля хворого.

Василенко посміхнувся задоволено.

— Добре, я згоден, отче. Дивно тільки, що досі ми не знайомі. Вже півмісяця ви мене лікуєте, а ні разу не спитали — хто я й що?

— Це не зовсім так, — зауважив священик. — Імені вашого, правда, я ще не знаю (хоч насправді знав уже від шофера Корнієнка), сподіваюсь зараз ви скажете, але важливіше те, що я знаю про ваш настрій. У вашім серці, раб божий, палає ненависть до чужинців, які плюндрують нашу землю, вбивають невинних, людей. А дружину й сина вашого погнали до Німеччини, як татари-людолови гнали колись до Криму наших прапрадідів. Промовчавши, спитав:

— Ну, що, правильно я кажу?

Отець Миколай міг би й не питати цього — сам бачив: роз’ятрив чоловікові душу.

Василенко кивнув посивілою головою — клубком гніву підперло до горла. Заспокоївшись, він сказав:

— Ви хотіли знати моє ім’я? Прошу, я — Василенко, Степан Іванович. Для вас, звичайно, прізвище моє ні про що не говорить. А коли б комендант Людвіг Шварц дізнався, що ви врятували мене від смерті й надали притулок, він би вам жорстоко відомстив.

Степан Іванович запнувся. Спробував було посміхнутися, довгим поглядом подивився на священика. А той замислено похитував головою.

— Ви не все, товаришу, сказали, — хитрувато примружив очі, — та то нехай на потім. Тепер, Степане Івановичу, дозвольте мені відрекомендуватися. Священик подав Василенкові руку, називаючи своє ім’я і прізвище.

— Я, Степане Івановичу, місцевий, зростав у кожного на виду. Тут, у Приморську, жив і мій батько — священик Нестор Яворовський. Тож і мене повів тією стезею. Я ще замолоду, одразу після’ семінарії, повісив на шию оцю попівську ознаку, — доторкнувся рукою до хреста. — А коли батько помер, я заступив його. — По обличчю пробігла ледь помітна іронічна посмішка. — Років п’ять чи навіть шість читав проповіді. Спочатку завзято, цілком свідомо. А з часом розібрався, що все це туман, вигадки, фантазії. І якось раптом, розумієте, остогидла та служба божа й стало соромно перед самим собою. Відчув докір совісті: народ будує, оновлює все, щоб життя покращити на землі, а ти закликаєш людей молитися за місце у вигаданому потойбічному світі.

Кульмінацією для мого розриву з церквою був такий випадок. Навесні тридцять четвертого запросили мене до Залісся на утреню. Я приїхав туди з дияконом. Підходимо до церковної брами, а неподалік якраз юрба школярів проходила й співуче почала декламувати антирелігійні частівки: «Піп молився, щоб колгосп, розвалився, а колгосп міцніє й більше хліба сіє».

Прослухавши ту частівку, я остовпів. Мені стало млосно. Диякон, видно, помітив, як я змінився в лиці, і запитав стурбовано:

— Що з вами, отче? Вам недобре?

— Так, — кажу, — мені погано, треба негайно до лікаря.

Лікар, звичайно, мені був ні до чого. Повернувшись додому, я скинув із себе рясу, залишив усе попівське й скоро зовсім виїхав з Приморська.

…Молодий красивий Микола Яворовський в звичайному костюмі опинився тоді аж за Уралом. Попрацював на лісорозробці, потім вантажником у річковому порту, а в тридцять шостому став студентом медичного інституту. До війни одержав диплом лікаря-терапевта.

Ніколи й нікому, навіть найближчому другові, він не говорив про своє колишнє попівське ремесло.

— Здогадуюсь, — вів далі Яворовський, — вас цікавить: чому це я через кілька років знову нарядився у попівську мантію? Тоді, мовляв, було соромно, бо церква за Радянської влади непопулярна, піп — паразитичний елемент. А прийшли німці — потягнуло на старе. Ні, зовсім не тому, — рішуче покрутив головою, — обставини склалися так. Так треба. Розумієте? Треба для спільної нашої справи.

Степан Іванович мовчки кивнув, він пройнявся повагою й довір’ям до цієї людини, хоч йому й не все ще зрозуміло. Микола Яворовський не пояснив, принаймні, які саме обставини примусили його знову зробитися попом. Слова «так треба» — нічим не підкріплювалися. Загадковістю для Василенка було й те, що Яворовський, богатирської сили людина, та й ще лікар, — не на фронті?

Коли Степан Іванович уже зовсім піднявся на ноги і йшлося про те, щоб десь влаштуватися на роботу, він розповів священикові й про те, чого не міг сказати за першої їхньої бесіди — про дії «Чорномора».

Священик і актор з колишнього «Чорномора» сиділи в тій же самій кімнаті. На маленькому столику лежали Євангеліє з закладинкою на розділі «Всесвітній потоп», кілька богословських журналів і гітлерівський «Майн кампф». Над столиком — картина: розп’яття Ісуса Христа, а на протилежній стіні — портрет біснуватого фюрера.

Увесь цей камуфляж різав очі Василенкові. Священик пояснив:

— Треба, друже, зважати на час і не накидати самому на себе петлю. Звичайно, можна все це, — енергійно махнув рукою, — на смітник. Але ж то, повірте, не героїзм. Ми воюємо проти такого підступного ворога, що не гріх застосовувати будь-які засоби боротьби. — І Яворовський розповів про обставини, за яких він знову перетворився на священика.

Одразу, коли почалася війна, він, лікар Микола Нестерович Яворовський, одержав повістку й того ж дня з’явився в стрілецький полк, до якого був приписаний. За рік пройшов з тим підрозділом немало тяжких випробувань, здружився з великою сім’єю воїнів. Скільком бійцям і офіцерам врятував життя! Та, виходить, кінець їхньому воєнному шляху: на Ізюм-Барвенківському ратному полі підрозділ опинився в оточенні. Пробитися до своїх не було ніяких можливостей. Виходили з ворожого кільця, хто як міг. Ризикуючи життям, просочувалися поодинці в тил ворога й поповнювали партизанські загони.

Яворовському вдалося тоді проповзти через німецькі заслони й добратися до села, яке лишилося вже далеченько за лінією фронту. А що ж далі? Що він робитиме на окупованій ворогом землі?

Згадуючи ті дні, Микола Нестерович розповідав Василенку:

— Саме тоді майнула думка: а чи не податися до рідного Приморська? З’явлюся до нових властей як жертва більшовиків. Знайдуться ж парафіяни, які засвідчать, що я справді був священиком приморської парафії. Повернуся до церкви, увійду в довір’я, а потім видно буде.

У селі, до якого добрався вночі, була церква. Я звернувся до місцевого попа — вісімдесятирічного, сивого й дуже набожного старця. З’ясувалося, що він навіть знав мого батька. Тож той священик, спасибі йому, допоміг — позичив дещо з попівського атрибуту. Я заприсягнувся, що поверну все те майно, як тільки влаштую свої справи…

За два тижні добрів до рідного міста. І пішки йшов, і їхав попутними чи машиною, чи на возі якому, і ніхто не питав у мене, хто я й що? Піп, і все. А в самому Приморську затримали.

— Звідки ти, отче? — запитав поліцай.

— А що тобі, — кажу, — з того, раб божий? Хіба ж не видно — священик я, слуга господа.

— Бачу, — каже поліцай, — а все ж пред’яви документи, що ти справді слуга господа.

— Ось мої документи: хрест божий і одяг… Знайшли до кого чіплятися.

— Ряса — не документ, рясу й більшовик може натягнути, — зауважив підвищеним тоном другий, видно, старший поліцай. — Коли не маєш ніякої цидулки, то ходімо з нами до поліції, там розтлумачать, слуга божий, що воно й до чого.

Я, звичайно, не боявся, що затримали — адже тут кожен старожил міг підтвердити не тільки про мене, а й про батька мого. Але огидно було йти в супроводі конвою поліцаїв; і я з ненавистю гримнув: «Геть, антихристи! Я розповім про ваше свавілля оберштурмбанфюреру!»

Але антихристи ті аж ніяк не злякалися моєї погрози, скрутили руки й погнали центральною вулицею міста до управи поліції.

— Уявіть собі таку картину, — захоплено веде далі Яворовський. — Заводять мене до кабінету начальника. За столом нікого немає, видно, вийшов кудись. Я стою з зав’язаними за спиною руками і обмірковую: як повести себе перед начальником, щоб розжалобити його і щоб покарав він своїх башибузуків за образу священика. Замислився так, що й не помітив, коли той поліцмейстер з’явився через інші двері.

— Ну, хто ти є і звідки прителіпався? — визвірився начальник так, що я аж здригнувся. І не тільки від несподіваного хрипливого басу, а головне — добре знайомого голосу. Піднімаю голову. Дивлюся на нього і очам своїм не вірю: це Василь Курінний, чи мені приверзлося? Переконуюсь, що таки він, Василь Курінний.

Сидить начальник, відкинувшись на спинку крісла; бундючний, у костюмі мишиного кольору, білій сорочці, чорній краватці; на круглій, як куля, голові русяве прилизане волосся, наче тільки-но з перукарні повернувся, пригладжує рукою вологу зачіску і пильно дивиться на мене. Я посміхаюся. Це, видно, роздратувало його, бо кинув сердито:

— Чого це тобі, попику, так весело? — Він дивився на мене, відверто глузуючи.

— Сміюся, Василю, того, що ти великий дивак.

Він зіскочив з м’якого крісла, неначе ужалений. Моя іронічна посмішка, панібратське «Василю» та ще й «великий дивак» спантеличили його; такий зухвалий жарт, подумав поліцмейстер, може дозволити тільки своя людини. А він ніяк не збагне, хто стоїть перед ним.

Щоправда, мене таки й нелегко було впізнати, бо я защетинився й забруднився, немов сажотрус неохайний. У мене ж сумніву не було, це Курінний, колишній однокашник. Ще б пак! Чотири роки жили в одній кімнаті, коли вчилися в духовній семінарії. Василь Курінний був найтупішим семінаристом, крім закону божого, дуже слабо сприймав усі інші науки. Але мав добрий бас, найкраще бився навкулачки й артистично розповідав антирадянські анекдоти. Він і тепер стояв переді мною, наче боксер, стиснувши кулаки.

— Ану, без жартів! Я питаю, хто ти є?

— Зараз, — кажу, — начальнику, розповім усе по порядку. Тільки накажи своїм церберам розв’язати руки, бо яка ж то буде дружня розмова.

Курінний кивнув, і поліцаї зняли з моїх рук вірьовку.

Я зітхнув з полегкістю й, без запрошення сівши у крісло біля столу, почав викладати:

— Недобре, бач, виходить, пане Курінний: тільки-но допався до влади і вже друзів зрікаєшся, як апостол Христа, — говорив я, дивлячись на оторопілого поліцмейстера. — Як же ти, Василю, міг забути однокашника свого по семінарії?

Курінний дурнувато закліпав очима.

— Чекай-чекай, про що це ти? Про яку семінарію говориш?

— Про ту, звичайно, де вчилися — духовну.

— Що? Та невже Яворовський?! — вигукнув він, витріщивши здивовані очі.

Я мовчки кивнув.

— Боже ти мій! Звідки ж ти, прочанин, отакий, що і впізнати тебе неможливо! — загудів Курінний голосно й кинувся мене обіймати, як рідного брата.

— От воно як буває, — закінчував Яворовський свою оповідь. — На другий день Курінний представив мене комендантові, розповів йому, яким я був мучеником більшовиків й тому я одразу зайняв свою парафію. Але богослужіння я зробив ширмою. Головне для мене — розповідати людям правду про діла на фронтах, вселяти віру в нашу перемогу…

У Василенка не залишилося вже ані найменшої тіні від недавніх сумнівів. Зворушений, він підійшов до Яворовського, і той обняв його.

— Тепер, товаришу, — звернувся Микола Нестерович до Василенка, — розкажіть про катастрофу в «Чорноморі». Ходять різні чутки, а мені треба знати правду. Начальник поліції Курінний сказав, що в театрі знайдено двадцять п’ять трупів. Але чи були серед них актори, він не знає.

Степан Іванович зібрався з думками і розповів про те, як діяв «Чорномор».

— Ой, молодці, ой, які ж ви герої! — захоплено вигукував священик, слухаючи Василенка.

— Щодо останньої події в театрі, — заключив Степан Іванович, — то одне скажу: якби наш план здійснився, то мав би такий широкий розголос, який докотився б і до Берліна, і до Москви. Та трапилося таке, чого я й сам не знаю. Якась, мабуть, помилка вийшла із заводним механізмом.

— Дуже цікаво! — вигукнув священик. — Я, розумієте, також мав запрошення на ту зустріч з фашистами високого рангу. І збирався йти; я мусив там бути. Раптом прибігає до мене на квартиру незнайома людина років, може, тридцяти п’яти, досить пристойно одягнена, й таємничо говорить: «Вибачайте, отче, що турбую, справа негайна: наказано сповістити вас особисто про те, щоб сьогодні ви не приходили до театру, ні в якому разі!»

Я, звичайно, завагався, розгубився навіть. Не міг збагнути, що то є, як мені бути? Хто його зна, може, думаю, провокація яка? Через півгодини пролунав сильний вибух. Щоправда, далеченько, і я не надав тому особливого значення — мало які бувають вибухи. Воєнний час! Твердо вирішив: іти — священикові не можна не бути на такому урочистому зібранні, інакше могли б розцінити, що церква нехтує ними. І хоч насправді це відповідає дійсності, але треба робити вигляд, що ти з ними, — він двічі наголосив на слові «ними».

— Тактика! — посміхнувся Василенко багатозначно.

— Звичайно. Але тут ніякого гріха, — покрутив головою Яворовський. — З ворогами — по-ворожому! Поки я розмірковував, прибіг шофер і майже крикнув:

— У «Чорноморі», отче, стряслося щось страшне! Театр зруйновано неймовірним вибухом.

— Одразу й дійшло, чому попереджали не йти до театру. Молодці, подумав я, зірвали політичний захід окупантів. Таки ж справді здорово! Шкода тільки, Степане Івановичу, що досі нічого-не знаємо про Дмитра Шаповала. Цікаво от що: напередодні того знаменного вибуху ми з ним зустрічалися; випадково, звичайно, в парку. Сподобався мені. Але поговорити про щось серйозне там не можна було. Тому я запросив його прийти на вечерню. Він подякував і, глузуючи, сказав: «Та раз ви, отче, дивилися наші вистави, то я також прийду на вашу… Потім обговоримо, чш спектаклі кращі…»

Виходить, не до вечерні було йому. І, незважаючи на обставини, знайшов можливість попередити про небезпеку.

РОЗДІЛ VII ТЕ, ЩО БУЛО ЗАГАДКОЮ

Коли Дмитро Шаповал жбурнув зі сцени в партер одну й другу гранати, то це був уже не Дмитро Шаповал, а майор вермахту Йоган Кох. На ньому була новенька форма, яку він взяв із театрального гардероба. Й коли глянув у велике дзеркало, то аж злякався: ну вилитий фашистський офіцер! Здавалося, що він завжди носить цю уніформу, хоч одягнув її тільки вдруге Уперше Шаповал одягав її два тижні тому, коли грав бравого гітлерівського офіцера-«визволителя».

У кишені мундира лежало посвідчення на ім’я офіцера Йогана Коха. Про те, як воно фабрикувалося, знав кум Дарини Петрівни Назар Барчуков — начальник паспортного відділу міської управи, що мав «діловий» зв’язок з офіцером комендатури Приморська. Усе це зроблено заздалегідь. І мундир, і посвідчення необхідні Малюку для того, аби легше зникнути на випадок небезпеки.

Потужний вибух, що стався в партері, майже не завдав Малюкові ніякої шкоди, він навіть не відчув фізичного болю, бо встиг сховатися за виступ стіни. Вибухова хвиля не зачепила його.

Не гаючи ні хвилини, чоловік у формі майора поквапливо вийшов надвір через службовий хід. А коли постояв з півхвилини й прислухався, то відчув у голові якийсь неймовірний шум. Виходить, його таки трохи оглушило.

Та, незважаючи на те, Малюк чув і гудіння пожежних машин, і автоматну стрілянину навколо театру. За таких умов, подумав він, коли сполохані й насторожені всі стражі порядку, неможливо залишитись непоміченим. «Що ж робити? Задкувати нікуди, усі запасні ходи вже перекрито. Тож треба діяти. Сміливіше і впевненіше! Тільки сміливість твій справжній супутник! Тільки дерзання! Треба пробиватися до місця призначеної зустрічі з товаришами», — блискавкою промайнуло в голові.

Та що це? Він зупинився, посвітив кишеньковим ліхтариком і жахнувся: на стежці лежав горілиць його вірний друг, побратим Грицько Кропива!

— Грицю! — вирвалося у Малюка.

Миттю припав вухом до грудей, узяв за руку, сподіваючись намацати пульс.

Та Грицько не дихав. Неподалеку від нього — закривавлене тіло Івана Рубана.

Малюк у відчаї. Хвильку постояв у роздумі, й раптом почув тупотіння кованих чобіт. Обернувся: до нього наближається група автоматників. Що робити? Намагається вгамувати острах, а відчуває: волосся на голові стає диба, по спині побігли мурашки. «Та заспокойся, нарешті, чорт візьми, і дій рішуче, поки не скрутили руки!» — присоромив себе подумки Малюк, і це ніби додало йому сміливості.

— Ей, хто там? Бігом сюди! — крикнув владним голосом до автоматників, які саме й поспішали до нього, щоб перевірити, що то за один.

Почувши наказ, солдати підбігли й виструнчились перед майором.

— Що це за люди вбиті? Хто стріляв? — суворо допитується.

— Ми не знаємо, пане майоре, — говорить фельдфебель, — наказано затримувати кожного, хто підходить до театру і хто виходить звідти.

Он воно що. Виходить, служба безпеки все знала. Від цієї думки Малюкові кольнуло в серці. Зрозуміло, чому не з’явився Василенко — його затримали, а Рябошапка з Рубаном перебігали, видно, до скверу й по них жахнули з автоматів. А може, й з Василенком те ж саме?

Як же йому вирватися звідси? Пам’ятаючи, що наступ — кращий метод оборони, майор гримнув:

— Ідіоти! Наказано було затримувати, а ви стріляєте. Кого ж мені допитувати? Чи, може, кого-небудь затримали?

— Не знаю, пане майоре, — повів плечима фельдфебель, — нам ніхто не трапився, а стрілянина була тут навколо.

Біля парадного входу юрмилися військові й поліція. Чути збуджені голоси. Майор зиркнув на годинника. Не можна гаяти ані хвилини.

— Ну, хутчіш повертайтеся! — наказав, а сам швидко попрямував до парадного входу, аби у автоматників не виникло ніякого сумніву щодо нього.

Військо і поліція все прибували. І кожного, звичайно, цікавило: що за вибух, хто вчинив його, скільки загинуло, чи піймали диверсантів? Але ніхто, крім майора, що стояв у новенькій зеленій шинелі з чорним оксамитовим коміром та з портфелем у лівій руці, нічогісінько не знав. Кожен вигадував, хто як міг.

Майорові хотілося заглянути всередину приміщення, побачити наслідки вибухів. Він наблизився аж до дверей, та враз зупинився, бо до парадного під’їхав на «опель-адміралі» оберштурмбанфюрер СС Людвіг Шварц. Потрапити йому на очі було надто небезпечно. І майор зник у натовпі, вибрався з нього на другому боці й попрямував до місця призначеної зустрічі з товаришами. Це на самій окраїні міста, звідки починався підйом на гору, до лісу. Окинув довкола поглядом — нікого не видно. Думав почекати ще кілька хвилин. Та несподівано із темного завулка вигулькнув патруль.

Петро Малюк захвилювався, але сміливо пішов назустріч.

Помітивши майора, двоє рядових і унтер-офіцер взяли під козирок, а четвертий, що в цивільному, не звернув ніякої уваги, заклопотаний, видно, чимось важливішим. Та зате Малюк пізнав його: детектив, якого не раз бачив у кабінеті коменданта. На щастя, Малюк ніколи не потрапляв на очі шпигунові у формі офіцера.

Тепер зрозуміло: на нього розставили тенета. Шукають. Тільки форма майора вермахту врятувала його в цю хвилину. Тож геть звідси, і якнайшвидше.

Завернувши за ріг, майор пришвидшив ходу.

Тікати! Але куди? Куди податись?

У роздумах про вихід із становища, що склалося, Малюк дійшов до залізничного вокзалу. Від перону саме відходив ешелон. Майнула рятівна думка: зникнути звідси. Така слушна нагода! Не вагаючись, він побіг до поїзда. Черговий по станції вже на ходу допоміг пану майору вскочити у останній вагон. Це був єдиний пасажирський, усі інші вагони товарні.

Куди прямує поїзд, який його маршрут, Малюк не знав. Та це й не мало значення, йому все одно куди, аби далі від Приморська. Потім він дізнався, що поїзд їде до Німеччини, і всі товарні вагони заповнені награбованим добром.

У пасажирському вагоні тіснувато. Здебільшого тут рядові і єфрейтори. Усі місця зайняті. На верхніх розташувалися здорові, а на нижніх — хворі й поранені.

Вікна позакривані шторами. Посеред вагона один ліхтар. Мерехтить скупий вогник, видаючи химерні, рухливі тіні. Але й при такому тьмяному освітленні рядові помітили майора, що тільки но з’явився.

Поранені солдати неприязно поглядали на здорового, франтувато одягнутого офіцера, відсовувалися далі від очей і вух начальства.

Та саме це й потрібно Малюкові. Він залишився один на нижній лавці. Можна спокійно влаштуватися, ніхто не заважатиме думати. А думати є про що.

За вікном густа темінь. Поїзд, постукуючи на стиках рейок, відмірював кілометр за кілометром. Малюк відкрив краєчок штори, протер спітніле скло й довго вдивлявся в темряву. Але не побачив жодного вогника, ніби все вимерло навколо, а поїзд несеться в безодню.

Він приліг на лавці, підклавши під голову портфеля, й закрив очі. Страшенно втомився. Адже скільки пережито за минулу добу, скільки випробувань довелося перенести! Швидко поринув у забуття. Так само швидко прокинувся, розбуджений несамовитим криком. «Що б то могло бути?» — Малюк підвівся на лікоть і не може збагнути, де він і що з ним? Стукіт коліс і надсадний голос німця, який посилав прокльони фюрерам, привели Петра Малюка до пам’яті. Він підвівся, накинув на плечі шинелю й покликав старшого.

Рудий німець, унтер-офіцер, років сорока, підбіг до майора, взяв під козирок і витягнувся в струнку.

— Ви тут старший? — спокійним тоном запитав Малюк.

— Так, пане майоре, я фельдшер.

— Ваше прізвище?

— Еберт, Бруно.

— Що ж це ви, Еберт, дозволяєте солдатам отаке говорити на фюрера? Прошу, послухайте, — так само спокійно сказав майор, дивлячись в розгублене, перелякане обличчя унтер-офіцера.

Еберт хотів кинутись на тих крамольників з кулаками, але майор схопив його за руку.

— Ні, ні, почекайте, послухаймо.

А солдати ніби відчули, що за ними стежать, понизили тон розмови.

Майор зазирнув у сусіднє купе й засвітив ліхтариком. Солдати враз принишкли, застогнали.

Офіцер лагідно привітався. І щоб якось почати розмову, став цікавитися здоров’ям, перепитувати, кого де й коли поранено.

У солдатів поступово розв’язалися язики. Курт, що хвилину тому виливав гнів на фюрера, сидів у куточку. Зелена, брудна шинеля його надягнута лише на ліву руку й застебнута на один середній гудзик; праву — підв’язану до шиї і обкручену бинтами, видно під накинутою шинелею.

До війни Курт був шахтарем. Батько й дід його також були шахтарями в Саарбрюккені. Тепер там працюють невільники, а їх, бач, фюрер погнав завойовувати нові простори. І от вони відвоювалися; Курт добре знає, що шахти йому вже не бачити. Навіть коли операція буде благополучною, рука все одно не діятиме — так сказав лікар в санчастині. А без руки який же шахтар.

— Чим же то так шарпонуло? — запитав майор, співчутливо дивлячись в бліде, густо покраплене ластовинням обличчя Курта.

Солдат скривився від болю, кинувши на офіцера погляд, який говорив: чи тобі не однаково? Але скоро пом’якшав і відповів:

— Гранатою. Осколком гранати, пане майоре. Та всіх оце нас — Ернсту он живіт розірвало й по голові зачепило, одному ноги покалічило, а двох одразу убито. Однією гранатою.

— Гм-му! — протягнув майор удавано вражений. — Як же це так?

— А отак, — кинув Курт, — в Берліні вважають, що тут така ж прогуляночка, як то було в інших країнах. Чули хвальків.

— Цікаво, що ж саме ви чули? — просто спитав майор, усміхнувшись якось надто втомлено.

Сірі очі Курта спалахнули злою іронією.

— А те чули, пане майоре, що ніби непереможна армія Німеччини розгромила війська росіян і дійшла аж до Волги! — Курт дивився на офіцера іронічно примружившись. Тепер йому нема чого боятися — до штрафбату не пошлють — відвоював своє й поглузувати може з пана майора, що прикидається таким добродієм.

— Все ж мені не зрозуміло, проти чого ви заперечуєте? — здивовано повів майор плечима. — Хіба ж, справді, наші війська не пили ще волзької води?

Курт запнувся, неохоче махнувши лівицею, мовляв, що з тобою говорити.

Виручити Курта взявся інший поранений:

— Та чому ж? Пили, пане майоре, пили, — повернувши забинтовану голову, ледве вимовив єфрейтор Ернст. — Дійшли до Волги, та не відомо, як звідти. От-от зима вдарить й почнуть івани лупцювати там наших гансів, як вовків у облозі. Було вже так під Москвою, — заключив єфрейтор роздратовано й застогнав.

Усі замовкли. Унтер-офіцер Еберт почуває себе ніяково. Кілька разів намагався стримати гарячковість поранених, але майор чомусь не дозволяв йому.

Щоб якось розрядити обстановку, майор дістав з кишені мундира пачку сигарет, сам запалив і дав фельдшерові, щоб той почастував поранених. Солдати жадібно простягали руки за сигаретами, а фельдшер черкав запальничкою. Купе враз наповнилое сизуватим димом.

Довгу паузу порушив сам майор.

— Ви так і не сказали, Курт, за яких обставин вас поранено? Звідки взялася та граната?

Затягнувшись кілька разів, Курт довго випускав через широкі ніздрі струмочки диму і вже охочіше став розповідати.

— То було, пане майоре, перед світанком. З моря тягнуло таким густим туманом, що за п’ять метрів нічого не видно. А наказано було дістати «язика». Ми йшли купкою, щоб не загубитися, й не помітили, звідки взялися перед нами три постаті в таких же, як туман, маскхалатах. І в ту ж мить біля наших ніг стався вибух…

Слухаючи шахтаря-розвідника Курта, Петро Малюк раптом згадав іншого шахтаря — з Донбасу, й теж розвідника Івана Горбова. Коли в сорок першому спалахнула війна, двадцятип’ятирічний вибійник-стахановець Іван Горбов попросився, щоб його відпустили на фронт.

Відпустили. Призначили в полкову розвідку. Служба розвідника, звісно, нелегка. А девізом Горбова було: або — або. Або груди в орденах, або голова в кущах. І щодо цього він не змінював, свого погляду.

Петрові Малюку доводилося писати про Івана Горбова в армійській газеті, і якоюсь мірою він заздрив йому. Тепер, перебираючи в пам’яті ратні шляхи-дороги свого друга, він подумав: а може, й це робота Горбова? А що ж, шукаючи «язика», він якраз і міг наткнутися на цих гітлерівців.

Після розмови з пораненими, майор побажав їм здоров’я й почав улаштовуватись на відпочинок. Але Бруно Еберт, що займав окреме купе із своїм санітарним господарством, запросив офіцера на вечерю.

Майор не відмовлявся — він добре зголоднів і охоче прийняв запрошення Еберта.

Еберт поставив пластмасову тарілку з тоненькими шматочкам» ковбаси і голландського сиру, дістав також флягу й налив з неї у невеличку чарочку.

— Що це? — спитав майор.

— Медичний ректифікат, — ніяково промовив фельдшер.

— А собі?

— Мені не можна, пане майоре, я на службі.

— Е, ні, такий наперсток вам не завадить. Налийте.

Еберт охоче наповнив чарку й чекав стоячи.

— Сідайте, прошу, бо як стояти отак… А вам же ще і хворих доглядати треба. Таких бідолах, як Курт, мабуть же, немало? — співчутливо запитав офіцер.

— Ні, пане майоре, — почав пояснювати Еберт, — таких, що потребують допомоги фельдшера, тут мало. Решта — то охоронці. У всіх товарних вагонах веземо подарунки берлінцям: найліпші яблука, виноград і найкращі вина…

— Он як, — перебив майор, роблено усміхнувшись. — Тим краще, не такий уже й клопіт вам. Сідайте.

Фельдшер з задоволенням сів навпроти гостя.

— Ну що ж, Бруно, я, правду кажучи, не поклонник Вахка. Та оскільки вже налито, давайте вип’ємо. Але за що б нам випити?

— За ваше здоров’я, пане майоре.

— Ні, Бруно, я на своє здоров’я не скаржуся; випиймо за те, щоб скоріше закінчилася ця остогидла війна. Тоді й здоров’я буде. Згодні?

Бруно Еберт кивнув рудою головою, і вони разом перехилили чарки.

Добряк фельдшер став натякати майорові, щоб той не гнівався на солдатів, адже вони скалічені, знервовані.

Майор поблажливо поплескав Еберта по плечу й зауважив:

— Що ви, герр Еберт, я добре знаю. Солдати говорять правду. Не гніватись, а замислитись треба кожному німцеві…

Еберт ніколи не належав ні до якої партії. Він сумлінно виконував обов’язки, ніколи не втручався в розмови, коли йшлося про політику. Боявся таких розмов. І зараз лише кивнув головою…

У вагоні холоднувато. Майор не знімав шинелі й не лягав, хотів сидячи передрімати. Але довго не міг заспокоїтись. У голові роїлись думки. Ритмічний стук коліс фіксувався в свідомості й з кожною хвилиною відносив його все далі й далі. А де його станція, коли йому зійти з цього поїзда?..

Перша велика зупинка, як сказав Еберт, має бути аж удосвіта. А звідти маршрут поверне на захід — через Вінницю, Тернопіль, Львів, Варшаву, а там і Німеччина. Це не його маршрут, зараз він не поїде туди. Досить йому самодіяльності; з великим задоволенням він хотів би виконувати якесь певне завдання. Адже він випробував себе в тилу ворога і готовий за дорученням командування відправитись навіть в саме кубло фашистів.

Але як перебратися до своїх, якими шляхами? До лінії фронту тепер сотні кілометрів. На партизанів би натрапити чи з підпіллям зв’язатися. Та спробуй їх знайти.

Згадав про Київ. До війни там були його близькі, друзі… А що коли й справді попрямувати до Києва? Когось же зустріне, хтось допоможе знайти своїх людей.

Отак обмірковував, аж поки заснув, заколисаний погойдуванням вагона. Спав міцно. Прокинувся на першій станції від паровозного гудка. Був уже ранок, і Бруно Еберт прийшов кликати майора до сніданку.

Майорові незручно. Якщо виїхав так раптово, що не встиг нічого взяти з собою, то міг би на будь-якій великій станції через коменданта одержати те, що належить його чину. Але ж комендантові треба пред’явити певні документи… Застогнав, бідолаха, «ломить» його «страшенно», і він просить фельдшера дати щось від простуди.

— Голова розвалюється і щось морозить, боюся вискакувати на станції, щоб, бува, не ускладнити хворобу, — скаржився майор. Еберту, тримаючись за голову.

— Ні, ні, пане майоре, виходити не слід, в цих місцях лютує грип, — сказав Бруно Еберт з виглядом знавця. — Вам треба випити добру чарку, поснідати й полежати у моєму купе, ото будуть найкращі ліки.

Майор з вдячністю прийняв пропозицію фельдшера, бо у йога становищі, то справді найліпше, що можна придумати.

— Що ж, Еберт, я цілком віддаю себе під ваше опікування.

— Що ви, пане майоре, це мій обов’язок, я дуже радий допомогти вам. Прошу, ходімте, сніданок уже на столі.

Після чарки і доброї закуски майор залишився відпочивати в купе унтер-офіцера Еберта, розмірковуючи: ввечері поїзд прибуде на вузлову станцію Фастів, ото й буде його зупинка. А там і Київ недалеко, якось добереться туди.

Коли ешелон підходив до станції, вже споночіло. Але що таке, чому не збавляє швидкості? Невже промчить без зупинки? Так і є. Поїзд повним ходом нісся все далі.

Малюк збентежений. Стоячи біля тамбурних дверей, завагався: зіскакувати на такій швидкості небезпечно. А що робити? Хтозна, де тепер буде наступна зупинка. А тут ще Еберт панікує.

— Майн гот, пане майор, темної ночі їдемо до дідьки в зуби — тут же партизанські місця! — кричить він, побілівши від страху.

— Що ви, Бруно, усе буде гаразд, лягаймо спати, — заспокоював майор.

— О ні, пане майоре, який уже тут сон! Ви, мабуть, не знаєте цих проклятих місць. Тут і вдень небезпечно їздити, партизани скрізь…

Поїзд шалено мчав на захід. Прислухаючись до постукування коліс, Малюк роздумував: Раз так, він доїде до Тернополя. Адже там жила його матінка. Три роки минуло, як востаннє бачився з нею. Може, ще жива. Та й сестра ж там старша, Іванна; три двоюрідних брати живуть в селі, що поблизу міста. Не сидять же вони нишком, спостерігаючи, як хазяйнують чужинці на їхній землі!

Згадав про батьків. Ой, як же любив він свого татуся! Батько був учителем, викладав німецьку мову. А його, Петра, навчав також і російської. «Німецьку, — говорив батько, — як собі хочеш, сину. Звичайно, не завадило б знати. А російську — обов’язково! Наші мови, Петрику, — українська, російська, білоруська — споріднені, з одного кореня. То тільки зловорожі люди не визнають нашої спільності. Насправді ж українці, росіяни і білоруси є братами по походженню й колискою нашою спільною була стародавня Київська Русь!»

В останні роки Петро рідко бачився з батьком. Та коли вже зустрічався, то цілими ночами слухав оповіді про Радянську країну.

— А як же, тату, перемайнути через кордон? — запально питав Петро.

— Та то вже не так страшно, Петрику, закінчуй гімназію, тоді обміркуємо. Там, у Радянській Україні, в університеті вчитимешся, я тут що? Університет не для нас…

Петро зрозумів все це батьківське напуття значно пізніше.

Навесні тридцять четвертого батька заарештували, і не минуло й півроку, як замордували нещасного в катівнях дефензиви[1].

За кілька днів до смерті вчителя Карпа Малюка Петрові вдалося побачитися з ним. І він жахнувся, бо пізнав свого татуся тільки по голосу.

— За віщо ж, тату, тебе так знівечили? — ледве вимовив Петро, не стримуючи сліз.

— Заспокойся, сину, адже я, бачиш, не плачу. Тут багато нашого брата. Знущаються, іроди, з тих, які мислять не так, як вони.

Батько раптом закашлявся; приступ кашлю душив бідолагу так нещадно, що й кривавиця хлинула з рота. А коли трошки відпустило, він зітхнув і сказав тихо:

— Нічого, сину, не довго вже лишилося: дні мої злічені. Тобі ж, як батько, щиро раджу: тікай з цієї пілсудчини, і якнайшвидше — агенти дефензиви не дадуть спокою синові комуніста.

— Куди ж мені, тату, податись?

— Тільки за Збруч, сину, до Радянської України…

Збулося, як і радив батько: того ж тридцять четвертого Петра Малюк став радянським громадянином, студентом університету…

Усе це, як спалах далеких вогнів, пригадалося Петрові, коли ешелон нісся у напрямку міста його юності.

«Що ж, нехай буде так. Кілька днів поживу у рідних, вони допоможуть мені зв’язатися з ким треба», — впевнено вирішив Малюк.

Та раптом вагон трусонуло, і Малюк ударився об щось головою так, що перед очима замерехтіло. Кров потекла по обличчю. На мить почувся несамовитий крик Бруно Еберта; як навіжений» він летів до майора з переляканими очима й голосно кричав; «Капут! Капут!»

Малюк провалився у безодню.

РОЗДІЛ VIII ВАШЕ ІМ’Я, МАЙОРЕ?

Поїзд, у якому їхав Малюк з Приморська, повинен був зупинитися на вузловій станції Фастів. Але станція й без того була надто завантажена, і, щоб не мати клопоту з охороною вагонів, навантажених дарами природи півдня, ешелону надали «зелену вулицю». Довжелезний поїзд, мов вихор, пронісся через. вузол сталевого павутиння й, не збавляючи швидкості, покотився далі на захід.

Для безпеки руху, на випадок зустрічі з партизанами, передбачалися такі запобіжні заходи: на платформі, що була попереду паровоза, встановлено два кулемети. А в тамбурі останнього вагона вартували автоматники. Це були такі вояки, що повернулися із шпиталів і могли виконувати лише завдання охоронців.

Начальник ешелону майор Йоган Штольц, який перед тим, пройшов з батальйоном головорізів майже всю Європу без жодної подряпини, в бою під Києвом втратив ліву ногу. І от Штольц, якому лише сорок років, на протезі. Що ж міг робити офіцер-піхотинець без ноги? А треба було за щось братися. Отак і став Йоган Штольц супроводжувати військові ешелони.

І якось так виходило, що майору Штольцу везло. Кілька разів проїжджав він по цій залізниці, і лихо обминало його.

Самовпевненому майору здавалося, що він уже добре знає цей маршрут, знає навіть, на якій саме ділянці може підстерігати небезпека. Він суворо наказав машиністові, щоб той не збавляв швидкості.

— Ваша обережність нічого не дасть! — гримнув він на нього. — Якщо бандити заклали вибухівку, то вона замаскована так, що і вдень її не побачите. А через партизанський заслін, який би він не був, найкраще прориватися на повній швидкості…

От і мчав поїзд щосили. Помічник машиніста — підсліпуватий баварець — шурував у топці паровоза так завзято, що міріади іскор фонтаном вилітали з димаря.

— Усе буде гаразд, проскочимо. До того ж, залізниця охороняється, за рухом поїздів пильнують наші. Партизани, якщо вони навіть і чатують де-небудь, можуть тільки у хвіст нам подивитись, — хвалькувато сказав начальник ешелона, коли поїзд вискочив з лісових заростей на степовий простір.

Але торжество Штольца було передчасним. Десь на сороковім чи п’ятдесятім кілометрі від станції, на найвищому насипу спрацювала партизанська міна. Ешелон з ревом і гуркотом звалився під укіс. Вагони по інерції наскакували один на один, переверталися й розбивалися, як іграшкові коробочки. Дари південної української землі, награбовані окупантами, лишилися просто неба, і легенький вітерець розносив по степу такий аромат, неначе довкола був яблуневий сад із запашними плодами.

Петро Малюк опритомнів у госпіталі. Він прокинувся від стогону сусіда й розкрив очі. До його ліжка саме підходила молода-жінка в білому халаті. Наблизившись, вона пильно вдивлялася в його бліде обличчя. Потім сіла на краєчок ліжка, мовчки взяла його руку, стала перевіряти пульс.

Тільки тепер до свідомості Малюка дійшло, що він у лікарні. Але, що за лікарня, скільки часу він тут лежить і як сюди потрапив?

Жінка обережно поклала його руку під ковдру й знову глянула, у відкриті, сумні очі пораненого.

Петрові Малюку хотілося заговорити до неї — лікарки чи медичної сестри, але не знав, якою мовою звертатися.

На щастя, жінка заговорила сама.

— Як самопочуття, герр майоре?

Малюк розмірковував: значить, він у німецькому госпіталі. Ця вродлива фрау чи фройлен у білому халаті знає навіть, що він майор. А чи знає вона його прізвище? Де посвідчення? Воно було, здається, в шинелі, у боковій кишені. А можливо, в мундирі? Але де шинеля, мундир?

Малюк простогнав, повертаючи голову на твердій подушці, повільно облизав запечені губи й, глянувши на жінку, ледь чутна спитав:

— Ви лікар?

— Так, — кивнула вона.

— То скажіть, будь ласка, докторе, чи зможу я коли-небудь ходити своїми ногами?

Лікарка здивовано скинула широкими крильцями русявих брів.

— Що ви, майоре! Викиньте з голови таке занепадництво. Щоправда, вам дісталося добре, дуже пом’яло в залізничній катастрофі, але все, здається, ціле. А це — головне.

Малюк пильно подивився на лікарку й зауважив:

— Між тим, що «здається» і тим, що «є», говорить німецьке прислів’я, велика різниця, — помовчавши хвильку, запитав: — А що, докторе, з моєю головою? Чому вона так болить?

— Не хвилюйтеся, герр майоре, голова також ціла, є рана на потилиці, щоправда, значна, але, щиро кажу, не таке то вже лихо.

Малюк узяв жінку за руку й, злегка потиснувши на знак подяки, закрив очі.

То була молода лікарка-хірург, куратор хірургічного відділення госпіталю Гізела Міллер. Вона довго не відходила од ліжка пораненого, уважно вдивлялася в його обличчя, потім натягнула на нього ковдру по саму шию й тихесенько вийшла з палати.

Монотонно стукає по шибках дрібний осінній дощик. Краплини води, розбиті об скло, стікають, застилаючи світло. Здається, що вже надвечір’я, хоч насправді тільки п’ятнадцята година.

Петро Малюк намагається пригадати, що трапилося з ним, напружує пам’ять. Коротенькі уривочки про вибух в театрі, про закривавлених Грицька Кропиву та Івана Рубана, які лежали на стежці; про фельдшера Бруно Еберта, котрий годував його і надав притулок у своєму купе; про покалічених німецьких солдатів і, нарешті, катастрофу ешелона — все блискавками спалахує в його пам’яті і враз губиться, згасає, не залишаючи й сліду. Коли це було? Скільки часу лежить він уже в цьому госпіталі?

Малюк закрив очі й швидко заснув. А коли прокинувся, то в палаті уже блимав вогник. Він не знав, котра була година; біля його ліжка знову стояла та сама жінка в білому халаті. Вона наказала сестрі принести вечерю й сама особисто взялася годувати майора.

Малюк не може зрозуміти: в чому причина такої уваги до нього з боку цієї лікарки? Адже ні з ким іншим вона так не пань-кається.

На її запитання, як зараз почуває себе герр майор, він подякував й сказав, що краще.

— От тільки в голові страшенно гуде. Та болить в лівому коліні і в боку, — показав рукою, — отут поколює щось.

Про коліно лікарка знала — вранці сама перев’язувала його. А що може поколювати в лівому боці? Вона подивилася на наручний годинник:

— Сьогодні, на жаль, вже пізно, герр майоре. Ранком я попрошу терапевта, щоб оглянув вас. А зараз прийміть оці ліки, вам стане легше. Що буде потрібно, скажете сестрі Луїзі, — показала на дівчину, — вона завжди буде до ваших послуг. Головне, не треба хвилюватися. Запевняю, все буде добре, спочивайте, — усміхнулася приязно й хотіла вже йти. Хворий затримав її:

— Скажіть, пані докторе, чи хто-небудь знає, де мої речі — уніформа, портфель?

— Не турбуйтеся, герр майоре, я все з’ясую. Зараз вони вам не потрібні.

А ранком, перше ніж звернутися до терапевта-куратора сусідньої палати Марти Лівен, Гізела Міллер вирішила ще раз оглянути хворого. їй дуже не хотілося просити ту лікарку, і взагалі мати з нею будь-які стосунки. Гізела знала, що Марта Лівен — небезпечна особа, підступна, підла вивідувачка, за її доносами-довелося передчасно залишити госпіталь не одному пораненому: за довірливу відвертість, за ненароком кинуте крамольне слівце бідолаг забирали доліковувати в гестапо.

Зайшовши до палати, Гізела привіталася й запитала:

— Ну як, герр майоре, спалося, як почуваєте себе?

— Дякую, докторе, спав, здається, непогано. Чи від ліків, чи од вашої молитви заснув скоро по вечері й прокинувся лише з годину тому.

— Я рада, що вам моя молитва на користь. А як же в лівому боці?

— Поболює. Але не знаю, що саме.

— В тому-то й біда, що не відомо, де й від чого там такий біль. — І враз, ніби хто підказав їй: — Герр майоре, прошу, поверніться на правий бік.

Вона розкрила його до пояса, підняла сорочку й пройшлася чутливими пальцями хірурга по ребрах, як піаністка по клавіатурі.

— Ой, — простогнав хворий.

— Ну, ну, де саме боляче? — вона знову перебрала пальцями ребра, намацуючи болюче місце.

— Отут, — ойкнув, — наче рана яка.

— Так, звичайно, рана, ребро поламане. Але нічого страшного, герр майоре, ми це вилікуємо, заживе, доведеться тільки полежати спокійно, без зайвих рухів.

Сестра Луїза допомогла йому сісти, а лікарка поклала на болюче місце пластир і кілька разів обв’язала широкою стрічкою. Вона раділа, що сама знайшла причину, яка викликала біль у боку, і не треба звертатися по допомогу до Марти Лівен.

— Усе це минеться, герр майоре, — вдруге підкреслила вона. — Я дам вам найновіших ліків. Але й від вас багато залежатиме.

— Що саме? — уважно поглянув майор на лікарку.

— Передусім, треба слухати лікаря.

— Я у вашій владі, докторе.

— От і добре, герр майоре, порозумілися. Вам треба якнайшвидше стати на ноги. Ви, мабуть, не знаєте ще про новини з фронту?

— Звідки ж мені знати? А що там за новини?

— Та це ще не офіційно, але вірогідно; на Волзі, — тихенько сказала, нахилившись над головою хворого, — біля Сталінграда запеклі бої з величезними силами червоних.

— Ой-ой-ой, оце так новина! — похитав майор головою. І, помовчавши, запитав:

— А якщо не офіційно, то звідки ж ви, пані докторе, дізналися про це?

— Та вже знаю, раз кажу. Генерал один розповів.

— Он як, — простогнав майор, — дуже цікаво: непереможна армія Німеччини веде жорстокі бої з червоними, яких розбила й полонила ще в минулому році.

— Заспокойтеся, герр майоре, й не беріть все так близько до серця — вам не можна хвилюватися. Війна є війна, й ще всяке може бути. Головне — бережіть здоров’я.

— Це вірно, моя шановна рятівнице, всяке може бути. То якнайскоріше ставте хворого на ноги, бо йому ще треба воювати.

— Встигнете. То тільки базікали, що війна з більшовиками триватиме найбільше два-три місяці, а вона, бачите, тягнеться вже близько півтора року, а кінця ще й не видно.

— О, та ви, докторе, в політику бавитесь, — сказав пошепки, дивлячись на неї ледь примруженими очима.

Погляд майора, здавалося Гізелі, доброзичливий. Озирнувшись навколо, чи хто не підслуховує, вона тихо відповіла:

— Я — німкеня, розумієте, проста німкеня, і мені боляче, що наші люди гинуть на чужій землі. А заради чого? — вловивши його бажання щось сказати, вона підняла вказівного пальця. — По-дружньому раджу: стримуйте свої емоції. — Дістала з коробочки термометр, струснула його й подала хворому.

Розмова з лікаркою була для нього чудодійним еліксиром.

— До речі, докторе, — нагадав, — ви обіцяли з’ясувати, де мої речі.

— Так, так, я питала, герр майоре, мені сказали, що санітарна команда, яка витягала поранених з-під уламків вагона, ніяких речей не привезла. Мундир на вас був подертий і дуже закривавлений, його просто викинули. Та нехай це вас не турбує. Буде здоров’я, то й мундир знайдеться.

— Так, я розумію, пані докторе, здоров’ю ціни немає… Але ж документи.

— Документи зроблять. Ви не перший без документів.

Малюк розмірковував: звичайно, дідько з ними, з тими речами й документами. Посвідчення на ім’я майора Йогана Коха йому вже ні до чого — видавати себе й надалі за того офіцера небезпечно. Але ж ким йому бути?

Минула ще одна ніч у госпітальному ліжку. Для Петра Малюка вона була спокійнішою, ніж всі попередні, біль у лівому боці відчувався вже не так гостро. А все ж прокинувся рано. Не спиться, кортить дізнатись про події на фронтах, та, крім лікарки, ніхто, звичайно, нічого не скаже. А вона ж прийде, напевне, тільки під час обходу.

Але Малюк помилився — лікарка з’явилася в палаті значно раніше й підійшла до нього. Привітавшись, вона поцікавилася, як хворий себе почуває, потім запитала з чарівною усмішкою на вустах:

— Скажіть, майоре, ваше ім’я? Вже більше тижня в шпиталі, а ніде не записані.

Хоч Малюк і чекав на таке запитання, а все-таки це його збентежило.

— Більше тижня, кажете, пані докторе, а досі не познайомились. Лікар не знає, кого лікує, а хворий не відає, кому ввірив свою долю?

— Прошу, будемо знайомі: вас лікує Гізела Міллер, — вона простягла білу з довгими пальцями руку.

— Гізела? — уважно глянув Малюк в обличчя лікарки. — Дуже красиве ім’я, Гізела, Гізі. А в мене звичайне — Альфред. Альфред Майвальд, — стискаючи руку лікарці, сказав Малюк, і голос його здригнувся, наче в горлі задряпало.

Ім’я Альфреда Майвальда прийшло на думку Петрові Малюку не просто так, він багато знав з біографії того фашиста, знав також і про те, як покінчили з ним.

До війни Майвальд діяв на ниві освіти. Молодий учитель викладав німецьку мову в одній із шкіл Баварії. У тридцять дев’ятому році був мобілізований до війська в чині лейтенанта, а в сорок другому піднявся аж до майора, був заступником коменданта окупованого Приморська.

Альфреду Майвальду було років тридцять. І хоч він не кадровий офіцер, — не кінчав ніяких військово-навчальних закладів, але завжди виділявся, мав виправку справжнього вишколеного офіцера. В його обличчі було щось бундючне.

Сім’ї у Майвальда не було. Переконаний холостяк, нерідко захоплювався донжуанськими пригодами, любив хвалитися коханками, які, ніби, чекають на нього і в Парижі, і в Варшаві, і в Києві, де він не раз побував, і, звичайно, в столиці рейху.

Коли був заступником коменданта Приморська, Майвальд частенько заглядав до «Чорномора», набивався в друзі до Шаповала, говорив, що воліє вдосконалювати знання російської, а також української мов, які, мовляв, наполегливо вивчав ще в студентські роки.

— Я любім Україна, — не раз повторював майор, — хочу учіться говоріть без ошібка. Ві, господін Шаповал, мой друг. Я очень уважайт вас, прошу, учіт мене, помогайт…

Але Дмитро Шаповал не вірив улесливим словам Майвальда, відчував у них фальшиві ноти.

Підозру шефа «Чорномора» підтвердив і лейтенант Пауль Зат-лінг. Якось за чаркою він довірливо застеріг Шаповала:

— Цій лисиці, Димітер, — показав на майора Майвальда, що сидів за іншим столом, — не вірте, дуже небезпечна, підступна людина, винюхує, хто чим дихає…

Тому Шаповал завжди був насторожі.

— Я до ваших послуг, герр майоре, — говорив йому Шаповал, — коли потребуєте нашої допомоги, то давайте складемо програму, визначимо дні й години для занять.

— Я-а, так-так, надо програм, будем составіть програм, — погоджувався Майвальд, та на тому все й кінчилось, бо «любитель» України більше не виявляв бажання до навчання.

Альфред Майвальд був небезпечний саме тим, що міг з’явитися несподівано.

Повністю розкрилося обличчя цього «покровителя» мистецтва після того, як за його наказом розстріляли десять заложників за те, що зник солдат — вартовий біля квартири Майвальда.

Месники поклялися: відомстити, ліквідувати небезпечного «друга», щоб і слідів ніяких не лишилося.

РОЗДІЛ IX ЦЕРКВА ПОЗА ПІДОЗРОЮ

Події на фронтах розвивалися з такою швидкістю, що священик Яворовський не встигав стежити за ефіром. Зрання й звечора наводив радіоприймача, подарованого у свій час начальником поліції Курінним, на хвилі Москви й жадібно ловив кожне слово Радянського Інформбюро.

Почувши церковні дзвони, люди поспішали чи то на утреню, чи на вечірню. Йшли здебільшого не для того, щоб поклони бити— кланялися, стоячи навколішках, і хрестилися лиш про людське око, — головна мета: почути новини з фронту.

Яворовському здавалося, що він знає всіх парафіян і знає не тільки в обличчя, а навіть і що вони думають, бо кожний же сповідається йому. І раптом став помічати: церкву відвідує немало й таких, яких вважав переконаними атеїстами.

Що б то могло значити? Запитувати ж молільників недоречно — двері храму божого відкриті для кожного. «Ой, дивися, Миколо’ Гостри ножа та не занадто: лезо вищербиш», — попереджав священик сам себе, йдучи на чергове богослужіння.

Отець Миколай завзято читав проповідь. Але мало було таких, що уважно прислухалися до його співучого голосу. Затамувавши подих, парафіяни чекали на те, що потім пошепки передавалося з уст в уста: зведення Радянського Інформбюро, в якому повідомлялося, що Радянська Армія оточила під Сталінградом понад трьохсоттисячне угруповання ворога й перейшла в наступ на фронті в тисяча п’ятсот кілометрів. «Раби божі», як губка, вбирали в себе кожне слово.

Розповсюдженню добрих вістей сприяли також і листівки, що з’являлися біля зруйнованого театру й на паркані судноремонтного заводу.

Листівки привернули увагу поліції й гестапо. Стражі «нового порядку» кинулися шукати винуватців, заарештували з десяток підлітків, які бігали довкола.

Та слідів ніби не знайдено. Церква, здавалося Яворовському, поки що поза підозрою. Але ж для чого тоді його викликають до коменданта? Подзвонили на квартиру ще зранку: «Сьогодні о другій годині дня на вас чекатиме в комендатурі пан оберштурмбанфюрер Людвіг Шварц». Що б то могло значити? Для чого служитель церкви раптом знадобився окупаційним властям?

Різне спадало на думку Яворовському. Може, хто що ляпнув? Він знав: багато молільників ходять до церкви не з почуття релігійного переконання. Церква ж єдине місце, де ще можна збиратися. Може, серед парафіян є й вивідувачі?

Точно в призначений час помічник коменданта лейтенант Пауль Затлінг запопадливо зустрів панотця біля брами комендатури й привів його до приймальної.

Дізнавшись, що прибув служитель церкви, Людвіг Шварц, який щойно слухав повідомлення начальника поліції Василя Курінного про наслідки нічної облави, враз підвівся і вийшов з-за столу назустріч священикові. Улесливо зустрівши гостя, комендант довго потискував обома руками велику кістляву його правицю.

Підвівся з крісла й начальник поліції Курінний, колишній однокашник Яворовського по духовній семінарії. Але не кинувся, як комендант, назустріч священикові й не розсипався перед ним усмішкою — стояв біля столу й чекав, поки отець Миколай сам підійде до нього.

Священик давненько вже помітив неприязнь з боку Василя Курінного, але не знав, коли саме пробігла між ними чорна кішка, у чому причина такого охолодження. І тепер здалося, що поліцай привітався з ним надто сухо, в очах колишнього однокашника — відверта байдужість.

Раніше Василь Курінний зустрічався з ним не просто, як рівний з рівним, а як людина, з якою він з’їв не один пуд солі. А тепер? Невже поліцейському тумакові стало відомо, що вони йдуть у протилежних напрямках? А може, то просто гра перед начальством, хоче показати своє «я». Для нього ж, лакузи, кожний німець — фюрер.

Комендант ввічливо запросив священика сісти, вибачився, що потурбував його, відірвав, може, від служби божої. Але він, мовляв, не довго затримає панотця, хотів би лише почути від нього дещо про життя-буття його парафіян, про те, як зростає його паства, що говорять молільники, про їх думки, настрої…

Людвіг Шварц грав у чемність, скромність, вибачався перед священиком за те, що звертається до нього з такими запитаннями.

— Звичайно, — ніяково розвів руками, — у всьому воля пастора. Може, ви вважаєте принизливим робити послугу німецькому командуванню? — допитливо дивився на священика. — Коли так, тоді я увільняю вас від цього. Так, так, боронь боже, я не примушую, а тільки прошу, — він посміхнувся, хитрувато блиснувши золотом верхніх зубів.

З хвилину в кабінеті стояла неприємна, підступна тиша. Яворовський стривожився. Йому відоме це комендантське красномовство: говорить, як шовком шиє. Та улесливі його слова нещирі, отруйні.

— Не знаю, що й сказати, пане коменданте, — підняв священик голову. — Питаєте, чи збільшилося парафіян? У Приморську — так, збільшилось. А в Заліссі ж і церква закрита, там поки що немає жодної душі. А про те, пане коменданте, що у людей на думці, сказати важче — в душу не залізеш.

— Гм, — здивувався Шварц. — Кажуть, що пастор серцем відчуває, знає навіть, у кого що на думці.

— Серцем? — погладжуючи рукою широку, красиву бороду, священик пильно глянув на коменданта. — Ні, вельмишановний пане начальнику, серцем не прозирнеш; час такий, пане оберштурмбанфюрер, що люди і від священика приховують свої мислі.

— Так, я розумію, пане пасторе, і час напружений, і люди різні. Але ж церква повинна впливати на свою паству, стежим й виявляти інакодумних. Більшовики — вороги церкви. Ви самі добре знаєте. Пан Курінний розповідав мені, що вони забороняли вам молитися. А німецьке командування, — він широко розставив руки, — нічим не обмежує вас, будь ласка, моліться собі, скільки хочете.

— Вірно, пане коменданте, — кивнув Яворовський, — люди моляться, ніхто не забороняє.

Начальник поліції Василь Курінний, що досі не встрявав у розмову, а тільки сидів і щось занотовував, сказав багатозначно:

— Молитися моляться, та тільки кому, чиєму богові? Ходять чутки, отець Миколай, що після служби в церкві по місту розносяться брехні московської радіостанції.

Яворовський, котрий сидів напроти коменданта, враз повернув голову до начальника поліції й кинув ущипливо:

— То чи не вважає, бува, начальник поліції священика Приморської церкви за агента Москви?

— Пробачте, отче, я цього не сказав. — Курінний підвівся з крісла. — 3 агентом Москви була б зовсім інша розмова. Я хочу тільки нагадати, щоб отець Миколай не забував про пильність. Зважайте, отче, що ми з вами є спільниками вельмишановного пана оберштурмбанфюрера, який піклується про нас, підтримує в місті належний порядок. І я, і ви однаково працюємо на користь великої Німеччини й вільної України…

Комендант з серйозним виразом обличчя схвально закивав головою. Він розумів Курінного вже без перекладача й не зводив погляду з Яворовського, стежив за його реакцією на зауваження начальника поліції.

Слава богу, зітхнув Яворовський полегшено, його ще не підозрюють. І коли Василь Курінний закінчив своє напуття, священик іронічно зауважив:

— Дякую за настанову, пане начальнику поліції. Я богослов і ніколи не зміню, як дехто, сану духовного, — кинув на Курінного докірливо. Але той поводив себе так, ніби йдеться не про нього, — Я молюся богу, аби Всевишній милостивий полегшив страждання моєї пастви. Й робитиму це за будь-якої влади. А якщо за ці мої зусилля загрожуватиме, як ви кажете, шибениця, то що ж, я, панове, безбоязно піду на смерть. — Скинувши догори скорботними вологими очима, він перехрестився тричі з такою фанатичною старанністю, що співрозмовники не могли не повірити в його щирість.

Прощаючись з панотцем, комендант ввічливо потиснув йому руку, просив пастора заходити, бути другом, допомагати боротися проти ворогів церкви — більшовиків.

Та у янгольському голосі коменданта відчувалася чортова думка, і це не ввело в оману Яворовського. Прощаючись, він вдячно поклонився і зауважив:

— Вірно кажуть: дерево оцінюй не тоді, коли квітує, а коли плоди зріють. То ж помолимось за плідність боротьби нашої, за нашу єдність, бо хто не з нами, той проти нас.

Комендант театрально заблимав булькатими очима.

— О, пане пасторе, то ви справжній філософ! Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. Моліться за перемогу. Ауф відерзейн! — вигукнув задоволено.

Начальник поліції промовчав. Це занепокоїло священика. А що, подумав, коли Курінний пильнує за ним, знає щось про його «богослужіння»?

Отець Миколай глянув на поліцая і злегка похитав головою. «Ех ти, — говорив його погляд, — а ще в друзі набивався». І вийшов з кабінету.

Бесіда з панотцем нічого не дала комендантові. Начальник поліції розумів це, і в ньому ще більше закипала лють. Адже він ручався за священика перед оберштурмбанфюрером як за свого кращого друга. А виходить, помилився. Та чи не забагато вже тих помилок? Саме це бентежить його. Ледве втримався після вибуху в театрі, а як підтвердиться, що крамола справді виходить з храму божого, ніякого порятунку не буде.

Візит до коменданта викликав у священика Яворовського неспокій. Його ніби ні в чому й не звинувачували, а все ж тривога переслідує, бентежить душу. Він твердо знав, що тепер і поліція, і служба безпеки будуть пильніше стежити за тим, що діється в церкві. Тож і самому треба пильнувати…

У роздумах Яворовський дійшов додому. Він мешкав у попівському будинку, що ховається в садочку за церковною кам’яною стіною. Досі гадав, що висока огорожа церкви надійно охороняє його від стороннього ока й що нікому немає діла до того, хто там і як молиться. А сьогоднішня розмова з комендантом і начальником поліції внесла ясність: він повинен звітувати перед ними за роботу церкви, доносити на тих, хто мислить не так, як вони, має стати донощиком. Він аж здригнувся від думки про такий злочин.

Степан Василенко (за новим паспортом — Мирон Михайлюк) підмітав подвір’я біля самої брами. На ньому довга — до самих колін — полотняна сорочка, підперезана стареньким пояском з китицями, що звисали на правому боці; такі ж полотняні, з латками на колінах, штани; стоптані черевики; старенька, витерта свитка; посивіле волосся на голові й борода розвівалися від подиху вітерця. Повільно орудуючи мітлою, він згортав чистий сніжок, що випав за ніч, і раз у раз поглядав на браму, чи не йде Яворовський. З голови не сходила думка: а що коли затримають? Тоді і йому не можна залишатися тут жодної години.

На брамі цокнула клямка. Сторож підвів голову, кинувся назустріч священикові. Яворовський без слів перехрестив «раба божого», не хвилюйся, мовляв, поки що спокійно. І. розпорядився:

— Дзвонити до вечерні не треба — служби не буде. А коли хто спитає, скажіть: «Священник нездужає», — пошепки додав: — Новини з Москви добрі, наші наступають широким фронтом… Будьте обережні, Степане Івановичу. До мене не приходьте, поки сам не покличу.

— Слухаю, отче, — моргнув сторож і пошкутильгав, тримаючи мітлу наперевіс.

Увечері Василенко — Михайлюк довго затримався у священика: обмірковували, як їм бути далі. Радянська Армія наступає, фашисти шаленіють, у кожній людині, що йде до міста чи виходить з нього, підозрюють партизана або підпільника, арештовують і поповнюють ними концтабори, щодня когось розстрілюють. Треба, щоб люди знали правду. Але як, яким чином? У церкві розповідати, як було досі, небезпечно. Церква не повинна бути на підозрі. Треба передавати інформацію тільки через довірених парафіян поза церквою.

Степан Іванович пізно повернувся до своєї сторожки й довго крутився на тоненькому матраці з соломи, що лежав на старому широкому ослоні, щільно заселеному блощицями. Розповідь Миколи Яворовського так збентежила його, що не міг і очей зімкнути. Перевертався з боку на бік аж до перших півнів; потім встав, узув черевики на босу ногу, накинув на плечі сірячину й переступив поріг.

Надворі тихо й темно: небо оповите хмарами й здавалося, наче все довкола під якимось чорним наметом. Постояв з хвилину біля порога і, обережно ступаючи в темряві, почвалав до кущів бузини. Нараз зупинився, став прислухатись: в нічну тишу впліталося якесь далеке гудіння. Воно посилювалось, наближалося зі сходу.

Степан Іванович здогадувався — радянські літаки. Давно їх тут не було чути. Коли вони наблизились до самого міста, то пучки променів кількох прожекторів стали сходитися на них перехресним сяйвом.

Задзявкали зенітні гармати. Могутній шум моторів проносився вже над самим містом; Василенко не зводить погляду з літака, взятого в лещата двома струменями прожекторів, вболіває за долю екіпажа того бомбардувальника, бо навколо нього раз у раз спалахують вибухи зенітних снарядів. Захопившись тим видовищем у нічному небі, Василенко не звернув уваги навіть на те, що зовсім близько вибухнуло кілька бомб. І раптом щось спалахнуло так яскраво, що освітило все місто.

Степан Іванович миттю опинився біля церкви. Перед ним розкрилася картина величної заграви: у морському порту палало нафтоналивне судно, яке лише вчора зранку прибуло до Приморська з Румунії.

Василенкові кортіло розбудити священика, щоб і той повтішався. Яворовський уже був на ногах. Він радів з того, що в пожежі, яка спалахнула щойно на ворожій нафтобазі, є часточка і його участі. Адже сигнали, що до Приморська прибув танкер з пальним, полинули на Велику землю із храма божого, й передала ті сигнали його «служниця» Ольга Марчук. І хоч передає вона тільки те, що їй доручає людина, з якою Яворовський бачився лише один раз, але ж і рація і служниця та опинилися тут за його доброю згодою.

Дивно, як все цс несподівано вийшло. Після вечерні, — то було з місяць тому, — коли він, Яворовський, прямував до свого будиночка, йому враз перегородив стежку незнайомий чоловік. Тримаючи капелюха в лівій руці, сивоголовий вклонився й півголосом сказав:

— Вибачте, батюшка, чи не змогли б ви приділити парафіянину своєму кілька хвилин уваги? Справа надто важлива і негайна.

Вже смеркало. Яворовський відчув якусь таємничість в голосі «парафіянина», озирнувся довкола й також пониженим голосом зауважив:

— То ходімте, може, до хати, коли так важливо?

— Буду вам дуже вдячний, — поклонився гість.

Вони сиділи в кімнаті при свічці, — вікна були зашторені.

— Я вас слухаю, — почав священик, уважно дивлячись на загадкового парафіянина. «Десь ніби бачився з ним. Може, в церкві?»

А «парафіянин», окинувши поглядом кімнату, ввічливо попередив:

— Передусім, дорогий Миколо Нестеровичу, я прошу, аби розмова наша зосталась тільки між нами.

— Гаразд, — кивнув священик. — Церква вміє берегти тайну. Але хотілося б знати, з ким маю честь говорити?

«Парафіянин» багатозначно посміхнувся.

— Ім’я моє Тарас. Але воно, Миколо Нестеровичу, ні про що вам не говорить. Найголовніше те, що ми з вами однодумці, ворог у нас один і той же. Кажу так впевнено, бо знаю вже вас: тільки-но оце був на вечерні, слухав вашу проповідь й звернув увагу на те, як парафіяни пошепки передавали один одному зведення Рад-інформбюро. — Яворовський занепокоєно поглянув на Тараса, а той спокійно вів далі: — Кажу щиро: я захоплений вашою сміливістю, але й боюся також, що ваші дії надто ризиковані, прямолінійні, ви нехтуєте навіть елементарною конспірацією. Двері до церкви відкриті ж будь для кого. Прошу зважати на це…

Яворовський слухав мовчки. «Парафіянин», який назвався Тарасом, зауважив вибачливо:

— Прошу не ображатися, Миколо Нестеровичу. Це настанова більш досвідченого.

Яворовський вдячно кивнув головою. А Тарас вів далі:

— Є, Миколо Нестеровичу, ще й таке прохання до вас, і прошу я не тільки від себе. По-перше, аби ви знайшли в храмі божому місце для радіопередавача. По-друге, аби ви негайно найняли собі служницю…

— Для чого? — вражено підняв голову священик. — Мені не потрібно ніякої служниці.

В очах «парафіянина» сяйнула приязна посмішка.

— Хай це вас не турбує, Миколо Нестеровичу, служницею буде лише за легендою, тобто формально, а працюватиме радисткою, — пояснив гість. — Ворожі пеленгатори засікли нашу рацію. Тож необхідно якнайшвидше змінити місцезнаходження радіопередавача, щоб завтра вже встановити зв’язок з Великою землею.

«Парафіянин» запитливо дивився на священика. А той на хвильку замислився: хто ж таки він є, цей загадковий Тарас? Та раз він знає про церковну службу, то… й, поглянувши у відкриті, розумні очі вечірнього гостя, Яворовський без вагання сказав:

— Добре!

Все це зринуло в пам’яті священика, коли побачив в темряві ночі буяння вогню. І він тішився тим, що повірив тоді в чесноту людини на ім’я Тарас.

Літаки зробили розворот десь далеко за містом, а коли поверталися назад, — пожежа була маяком, і вони влучно скинули на причали порту і залізничну станцію ще кілька важких бомб.

Аж до світанку бурхала в порту пожежа: дощенту згоріло судно з пальним, пішла на дно самохідна баржа з військовим вантажем, зруйновано причали.

Наліт влучний, окупанти не чекали па нього — над містом висіла темна хмара. А червонозорі саме тепер і з’явилися.

Усе місто говорило про нічний візит радянських бомбардувальників. Мовляв, і темінь не завадила, пробомбували так, неначе хто наводив їх на ціль.

Минуло ще два тижні, а священик усе «хворів», і тому в церкві не дзвонили. Аж на початку лютого сорок третього Яворовський приготував проповідь. Сторож Михайлюк також готувався до цього свята — мав передати довіреним парафіянам, що Радянська Армія розгромила понад трьохсоттисячне угруповання фашистів під Сталінградом і переслідує ворога.

Але не встигли подзвонити, як до церкви під’їхав на чорному «мерседесі» Василь Курінний з двома офіцерами служби безпеки й запропонував священикові поїхати з ними.

Відмовлятися було ні до чого. Микола Нестерович знав, куди його «запрошують». Хотів лише до сторожки піти, щоб віддати деякі розпорядження, а Курінний схопив його за руку.

— Сідай, отче, до машини, нам ніколи.

— Господь з вами, панове, змилуйтесь! — просив священик, — сьогодні служба божа, скажу тільки, щоб до вечерні дзвонили.

Фашисти мало розуміли з того, що він говорив, начальник поліції розтлумачив.

— Ні, ні, не мороч голови, пасторе, до машини! — гримнув штандартенфюрер.

Інший офіцер відкрив дверці «мерседеса» і показав рукою.

Яворовський вирішив пограти ще на релігійних почуттях. Звівши очі до неба, перехрестився й голосно, ніби справді хтось прислухався до його слів, благав:

— Господи! Ти все бачиш і чуєш — помилуй мя…

— Годі! — люто крикнув офіцер, перервавши молитву на півслові.

Священик тріпнув гривою, що пасмами звисала на обличчя, й, зціпивши зуби, гордо пішов до машини.

Василенко стояв за високою живою огорожею. Відчувши небезпеку, притулився до колючої стіни з акації, напружував зір ї слух, йому все зрозуміло. І коли авто помчало, залишивши за собою слід на сирій землі, побіг до сторожки: взяв там, що треба, замкнув свою хижу й церкву, а сам — у кущі бузини. Пересидів у тих заростях, поки згустилися сутінки, і зник.

На ранок біля церкви нишпорили шпики, чатували на Михайлюка. А він наче у воду впав.

Після розгрому добірного вермахтівського угруповання на Волзі Радянська Армія, немов подвоївши свою міць, нестримно просувалась на захід. І хоч Приморськ залишався ще далеченько від фронту, але й тут відчувався свіжий подих зі сходу. Окупанти лютішали: за першою підозрою чинили над людьми жорстокий суд.

Сьогодні теж не виняток. Пополудні поліцаї зігнали на площу силу-силенну городян. Здебільшого, звичайно, жінок, літніх чоловіків та підлітків; потрапив до того натовпу і Степан Іванович Василенко. Бородатий, у старенькій сірій свитині, що незграбно висить на його схудлих плечах; зім’ятий і витертий, мабуть, ще дореволюційного виробу, капелюх натягнутий на самі вуха.

Квадрат заасфальтованої площі, в центрі якого стирчить шибениця, оточений автоматниками. Значить, когось будуть вішати. Василенко не раз бачив, як привозили сюди людей на страту. Але ніколи не бачив такої посиленої охорони. Тож, мабуть, і страта буде…

Степан Іванович стояв, зіщулившись, щоб не бути помітним, але так, щоб видно було, хто ж той відважний борець, котрого так бояться окупанти?

Хтось пошепки розповідав у натовпі те, що передало Радянське Інформбюро: під Ленінградом, на Центральному фронті, біля Харкова і в Донбасі, біля Ростова, на узбережжі Азовського і Чорного морів Червона Армія завдає гітлерівцям дошкульних ударів; за три місяці вигнала окупантів…

— Чекай, чекай, — прошепотіли за спиною, — когось привезли.

Із автофургона вискочило кілька автоматників. Услід за ними неквапливо виліз високий чоловік з відкритою головою. Довге волосся спадало йому на обличчя, і він раз у раз скидав головою назад, бо руки скручені за спиною. Коли приреченого підвели до шибениці і він повернувся обличчям до людей, якась жінка жахнулася:

— Боже, та це ж батюшка наш — отець Миколай! Натовп загудів: «Іроди! Для них немає нічого святого!»

Яворовський підняв голову. На бірочці з білого картону, що висіла нижче бороди, чорною фарбою виведено: «Партизан».

Священик ледве стояв на ногах. Майже три тижні тримали ного в карцері: випробували на ньому найдосконаліші методи гестапівського допиту. Але нічого не дізналися. Рацію, котра була схована за іконостасом, «парафіяни» винесли з церкви за день до його арешту; про те, що поліція їх затримала, він не знав; служниця Ольга Марчук увільнилася. Ні на кого не впала підозра. З чистою совістю дивився священик на людей. Головне тепер — утриматися на ногах, не впасти; твердо вистояти свої останні хвилини.

Зібравши всі сили й волю, Микола Яворовський піднявся на підставку і обвів поглядом велелюддя. Він не сподівався, що йому нададуть слово, а дуже хотілося сказати, аби люди знали, що він також радянський воїн. Та враз ніби здаля донісся голос коменданта Людвіга Шварца. Начальник поліції перекладав:

— Востаннє закликаю, пасторе, схаменіться й скажіть правду про більшовицьке підпілля, яке спонукало вас до зради. За чесне зізнання німецьке командування помилує вас й надасть можливість повернутися до церкви…

Яворовський ніби ожив: він скаже хоч кілька слів, багато не дадуть, але скаже. Гордо скинувши голову, голосно, щоб усі почули, вигукнув.

— Люди добрі! Я вмираю за Вітчизну! І як священик закликаю словами праведника: пометіться, і вражою злою кров’ю волю окропіте!..

Більше нічого не зміг сказати — кат накинув йому на шию петлю. Та ще вірьовка не зашморгнулася, як біля ніг окупантів, котрі спостерігали за стратою священика православної церкви, вибухнули одна за одною дві гранати.

А на площі зчинився переполох. Гранати, що вибухнули під ногами катів, жбурнув юнак років п’ятнадцяти. Але хто він, той відважний месник, ніхто не знав. Перелякані окупанти підняли стрілянину; люди кинулися врозтіч, хто куди. Месник загубився в натовпі й десь уже в тісному завулочку промайнув повз Василенка.

Як з’ясувалося пізніше, то був Льоня Корнієнко. Перед війною він закінчив сім класів. Відчайдушний! Влітку сорок другого, щоб врятуватися від примусової відправки до фашистської Німеччини, Льоня став грати у «Чорноморі». Юнак сподобався Дмитрові Шаповалу, який добре знав його батька — Сергія Корнієнка; Шаповал був певен, що зробить з Льоні завзятого актора для таємних «спектаклів». З того часу, як «Чорномора» не стало, Льоня Корнієнко майже не з’являвся на вулицях міста. Переживав, мучився з того, що не завдав жодного дошкульного удару окупантам. І ось сталося… Він відплатив катам.