Розділ 23 Випробування

Найнів недовірливо роздивлялася навкруги у величезній залі, глибоко під Білою Вежею, і так само підозріло позирала на Шеріам, що стояла поряд. Наставниця послушниць, здавалося, на щось чекала, навіть трохи нетерпляче. За ті кілька днів, що вона перебувала в Тар Балоні, Найнів бачила в усіх Айз Седай лише спокій та готовність з усмішкою прийняти все, що стається своєю чергою.

Зала зі склепінчастою стелею була висічена в скельній підошві острова; світло ламп на високих підставках відбивалося від стін зі світлого гладенького каменю. Під найвищою точкою склепіння знаходилася дивна конструкція: три заокруглені срібні арки, високі саме настільки, аби під ними можна було пройти у повний зріст. Арки стояли на масивному срібному ж кружалі впритул одна до одної, утворюючи з ним одне ціле. Найнів не могла побачити, що там, за арками; світло під ними дивно мерехтіло, і, намагаючись роздивитися це мерехтіння краще, вона відчула, як їй стиснуло під серцем. На кружалі, біля кожної з арок, сиділа, схрестивши ноги, Айз Седай, дивлячись на срібну конструкцію. Ще одна знаходилася неподалік нехитрого столу, на якому стояли три срібні чаші. В кожній із них, наскільки знала Найнів — принаймні так їй сказали — була чиста вода. Усі чотири Айз Седай мали на собі шалі, як і Шеріам; торочки на шалі Шеріам були блакитні, у смаглявої жінки за столом — червоні, а у трьох жінок біля арок — зелені, білі та сірі. На Найнів була одна з суконь, яку вона отримала в дарунок у Фал Дарі — блідо-зелена, розшита крихітними білими квіточками.

— Спершу ви змушуєте мене цілісінький день обтирати спиною стіни, — буркнула Найнів, — а тепер раптом така гарячка.

— Слушна година не чекатиме на жодну жінку, — відповіла Шеріам. — Колесо плете, як Колесо бажає, і коли воно бажає. Терпіння — чеснота, якій треба вчитися, але ми повинні бути готові до перемін будь-якої миті.

Найнів постаралася приховати свій розлючений погляд. Поки що в цій Айз Седай з вогняним волоссям її найбільш дратувало те, що та інколи промовляла так, наче цитувала приказки, хоча насправді цього і не робила.

— Що це за штуковина?

Тер’анґріал.

— Мені це нічого не каже. Що ця штука робить?

Тер’анґріали багато чого роблять, дитино. Так само, як анґріали та са’анґріали, вони є артефактами Епохи Легенд, в яких використовується Єдина Сила, хоч і не такими рідкісними. Деякі тер’анґріали можуть запрацювати тільки тоді, коли до них докладе зусилля Айз Седай, а інші можуть працювати в присутності будь-якої жінки, яка може направляти. Припускають, що можливі й такі тер’анґріали, змусити працювати які може хто завгодно. На відміну від анґріалів та са’анґріалів, їх виготовляли з певною конкретною метою. У Вежі ми маємо ще один тер’анґріал, який робить клятви непорушними. Коли ти будеш переходити до повноправного сестринства, ти складатимеш остаточну присягу, тримаючи його в руках. Не казати ні слова, що не було би правдивим. Не виготовляти зброю, за допомогою якої люди вбивають одне одного. Ніколи не застосовувати Єдину Силу як зброю проти будь-кого, крім Друзів Морока чи породжень Тіні, чи в крайньому разі для захисту власного життя, чи життя твого Охоронця, чи життя однієї з сестер.

Найнів похитала головою. На її думку, ця присяга була або заширокою, або завузькою, і вона про це так і сказала.

— Колись Айз Седай не мусили давати клятви. Було відомо, хто такі Айз Седай і що вони обстоюють, а більшого і не треба було. Багато хто з нас бажав би, щоб так було і сьогодні. Але Колесо обертається, і часи змінюються. Те, що ми даємо ці клятви, те, що відомо, що ми пов’язані ними, дозволяє усім народам мати з нами справу, не побоюючись, що ми застосуємо нашу могутність, застосуємо Єдину Силу проти них. В часи між Траллоцькими війнами та Столітньою війною ми обрали такий шлях, і завдяки цим клятвам Біла Вежа ще стоїть і ми можемо робити те, що ми робимо в нашій битві з Тінню. — Шеріам глибоко зітхнула. — Світло, дитино, я намагаюсь розповісти тобі те, що інші жінки, котрі стоять на твоєму місці, вивчають упродовж довгих років. А це неможливо. Все, що тебе має цікавити наразі, — це тер’анґріал. Ми не знаємо, навіщо їх було створено. Ми насмілюємося застосовувати лише мізерну частину їхніх можливостей, і те, як ми їх застосовуємо, може не мати нічого спільного з тим, що ставили перед собою їхні творці. Більшу частину з них ми не застосовуємо, бо обпеклися на них. За всі ці роки багато Айз Седай загинуло або ж їхні здібності випалило, коли вони намагалися їх застосувати.

Найнів здригнулася:

— І ви хочете, щоб я увійшла в цей тер’анґріал?

Тепер світло всередині арок не так мерехтіло, але краще бачити, що там, за ними, вона не стала.

— Що робить цей, ми знаємо. Він змусить тебе зустрітися віч-на-віч із твоїми найбільшими страхами. — Шеріам привітно усміхнулася. — Ніхто не питатиме тебе, з чим ти зустрілася; ти не муситимеш казати більше, ніж захочеш. Страхи кожної жінки належать лише їй самій.

Краєм свідомості Найнів майнула думка про павуків, яких вона недолюблювала, а надто в темряві, проте вона не думала, що Шеріам має на увазі саме їх.

— Я просто повинна зайти в одну з арок і вийти з іншої? Три рази поспіль — і справу зроблено?

Айз Седай поправила шаль, роздратовано поворухнувши плечем.

— Якщо ти волієш подавати це таким чином, тоді так, — сухо відказала вона. — Коли ми йшли сюди, я розповіла тобі те, що тобі потрібно знати про церемонію, розповіла стільки, скільки дозволяється знати кожній, хто проходить випробування. Якби ти перебувала в послушницях, ти б вивчила цю церемонію напам’ять, але не переймайся тим, що ти можеш помилитися. Я нагадаю тобі, якщо виникне така потреба. Ти впевнена, що готова до випробування? Якщо ти хочеш зупинити церемонію, я все ще можу записати твоє ім’я в Книгу послушниць.

— Ні!

— Добре, хай так і буде. Тепер я скажу тобі дві речі, котрих не чує жодна жінка, доки не опиниться в цій кімнаті. По-перше: якщо ти почнеш, то муситимеш йти до кінця. Якщо ти відмовишся йти крізь арку, то, попри твій великий потенціал, тебе люб’язно попросять покинути Вежу, наділивши сріблом, якого тобі вистачить на рік, і повернутися ти не зможеш ніколи. — Найнів відкрила було рота сказати, що вона не відмовиться, проте Шеріам зупинила її владним жестом. — Слухай, а говори, коли матимеш, що сказати. По-друге: аби чогось домогтися, треба усвідомлювати небезпеки. Тут ти зіткнешся з небезпекою. Деякі жінки увійшли під ці арки і не вийшли ніколи. Коли тер’анґріал стишився, їх — там — не було. І більше їх ніколи не бачили. Якщо ти хочеш упоратися, мусиш бути стійкою. Завагаєшся, схибиш, і... — її мовчання було красномовнішим за будь-які слова. — Зараз маєш останній шанс, дитино. Можеш повернути назад просто зараз, і я запишу твоє ім’я до Книги послушниць, і проти нього буде лише одна позначка. Ще двічі буде тобі дозволено прийти сюди, і тільки якщо ти відмовишся втретє, тебе виставлять з Вежі. Відмовитися — не сором. Багато хто відмовляється. Я сама не змогла зробити цього, коли прийшла сюди вперше. Тепер можеш говорити.

Найнів скосила очі на срібні арки. Світло всередині них більше не миготіло; вони були сповнені м’якого білого сяйва. Аби навчитися того, чого вона прагнула навчитися, їй потрібна була свобода посвяченої, свобода запитувати, свобода вивчати, що вона вважає за потрібне, без зайвого нагляду, лише з тим керівництвом, про яке вона сама попросить. Я мушу відплатити Морейн за те, що вона з нами зробила. Мушу.

— Я готова.

Шеріам повільно пішла вглиб зали. Найнів трималася поряд із нею.

Так наче це був сигнал, Червона сестра заговорила голосно й урочисто:

— Кого ти привела з собою, сестро?

Три Айз Седай, що сиділи біля арок, продовжували уважно на них дивитися.

— Ту, що прийшла як кандидатка в посвячені, сестро, — відповіла Шеріам не менш офіційно.

— Вона готова?

— Вона готова залишити позаду те, ким вона була, і, пройшовши крізь свої страхи, досягти посвяченості.

— Чи знає вона свої страхи?

— Вона ніколи не стикалася з ними, але тепер готова спізнати.

— Тоді хай зустрінеться з тим, чого боїться.

Шеріам зупинилася за два спани до арок, і Найнів зупинилася разом із нею.

— Сукня, — прошепотіла Шеріам, не дивлячись на дівчину.

Найнів зашарілася, коли збагнула, що забула те, що казала їй Шеріам, поки вони йшли сюди від кімнати Найнів. Поспіхом скинула одяг, черевики та панчохи. На мить вона навіть майже забула про арки, старанно складаючи свої речі та відкладаючи їх убік. Вона дбайливо заховала Ланів перстень під сукню, бо не хотіла, щоби він потрапив комусь на очі. А тоді вона була готова, а тер’анґріал, як і раніше, був перед нею і чекав.

Камінь відчувався кригою під її босими ногами, і вся вона взялася сиротами, проте стояла рівно і дихала повільно. Вона не викаже страху перед ними.

— Перший раз, — сказала Шеріам, — за те, що було. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Найнів завагалася. Тоді ступила крок уперед, крізь арку, і в сяйво. Світло повністю оточило її, наче засяяло саме повітря, наче вона потонула у світлі. Світло було скрізь.


Найнів стрепенулася, усвідомивши, що вона гола, тоді здивовано роззирнулася. Обіруч здіймалися кам’яні стіни, вдвічі вищі за неї і такі гладенькі, наче поліровані. Під босими пальцями ніг вона відчувала шорсткуватість запорошеної кам’яної підлоги. Небо над головою було низьке й свинцево-сіре, хоч жодна хмарина не затуляла хворобливо червоного сонця, що висіло просто над головою. Ліворуч і праворуч у стінах були отвори на кшталт воріт, утворені короткими квадратними колонами. Стіни звужували поле зору, але поверхня, на якій вона стояла, мала ухил і попереду, і позаду неї. Крізь отвори вона бачила сірі стіни, ще й ще, які утворювали нові й нові коридори. Вона була всередині величезного лабіринту.

Що це за місце? Як я сюди потрапила? Вона почула, наче ще один голос мовив: Шлях назад з’явиться, але лише раз.

Найнів похитала головою:

— Якщо вихід лише один, я його навряд чи знайду, якщо тут стовбичитиму.

Добре, хоч повітря було сухе та тепле.

— Сподіваюся, що знайду якусь одежину раніше, ніж знайду людей, — пробурмотіла вона.

Вона неясно пригадувала, як гралася в мальовані лабіринти в дитинстві: існував якийсь трюк, аби знайти вихід, але він не йшов їй на гадку. Все з минулого здавалося розпливчастим, наче воно відбувалося з кимось іншим, а не з нею. Не відриваючи однієї руки від стіни, вона рушила вперед, а з-під її босих ніг хмаринками злітала курява.

Діставшись першого отвору в стіні, вона визирнула крізь нього і побачила перед собою ще один коридор, який нічим не відрізнявся від того, в якому вона знаходилася наразі. Набравши повні груди повітря, вона пішла далі прямо, проминаючи численні коридори, схожі, наче віддзеркалення. Нарешті вона натрапила на щось інше. Прохід роздвоювався. Вона повернула ліворуч і незабаром знову дісталася розвилки. Вона ще раз повернула ліворуч. На третьому розгалуженні поворот ліворуч привів її у глухий кут.

Найнів рішуче повернулася до останньої розвилки й повернула праворуч. Цього разу їй вдалося зробити чотири праві повороти, перш ніж вона знову вперлася в глухий кут. Якусь мить вона стояла й дивилася на стіну перед собою.

— Як я сюди потрапила? — запитала вона себе вголос. — Що це за місце? Шлях назад з’явиться, але лише один раз.

Вона знову повернула назад. Була впевнена, що в лабіринті має бути якийсь фокус. На останній розвилці повернула ліворуч, а на наступній — праворуч. Визначившись, робила так і надалі. Ліворуч, тоді праворуч. Прямо, до наступного розгалуження. Ліворуч, тоді праворуч.

Їй здалося, що це працює. Принаймні цього разу вона пройшла з десяток розгалужень, не зайшовши у безвихідь. Вона наблизилась до наступної розвилки.

Краєм ока Найнів помітила блискавичний рух. Розвернулася подивитися, але побачила лише запилений коридор між рівними кам’яними стінами. Повернула на ліве відгалуження... і знову крутнулася на місці, помітивши тінь руху. Нічого не побачила, але цього разу вона була впевнена: хтось промайнув у неї за спиною. Хтось і зараз був позаду неї. Вона знервовано припустила в протилежному напрямку.

Тепер знову і знову на межі поля зору з того чи з іншого боку коридору вона помічала рух, надто швидкий, аби визначити, що саме рухається. Щось проскакувало блискавично і зникало, перш ніж вона встигала повернути голову та придивитися. Вона зірвалася на біг. В Межиріччі, коли вона була ще дівчам, мало хто з хлопців міг її обігнати. Межиріччя? Що це таке?

З прорізу у стіні попереду неї виступив чоловік. Одягнутий у темне, цвіле, напівзогниле манаття, та й сам старий як світ. Старіший за старого. Шкіра, схожа на потрісканий пергамент, так щільно обтягувала його череп, наче під нею не було плоті. Рідкі пасма ламкого волосся стирчали на вкритому коростою скальпі, а очі так запали, що здавалося, наче визирають з глибин двох печер.

Вона різко зупинилася, обдираючи босі ноги об шорстку кам’яну долівку.

— Я — Аґінор, — промовив він, шкірячись, — і я прийшов по тебе.

Серце у неї ледь не вискакувало з грудей. Один із Відступників.

— Ні. Ні, цього не може бути!

— А ти гарненька дівчинка. Я тобою натішусь.

Раптом Найнів згадала, що вона стоїть перед ним, в чім мати народила. Вискнувши й почервонівши — лише частково з гніву, — вона стрілою метнулася до найближчого поперечного коридору. За спиною чула хрипкий сміх та човгання ніг і ніяк не могла відірватися від тих звуків, хоч бігла щодуху. Чула вона і задишкуваті погрози, що він із нею зробить, коли спіймає. І хоча вона розчула хіба половину, нудота підступала їй до горла.

На бігу стиснувши кулаки, вона відчайдушно виглядала вихід, роззираючись навсібіч. Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою. Але виходу не було, лише лабіринт без кінця і краю. І хай як швидко вона бігла, брудні слова весь час лунали просто у неї за спиною. Помалу її переляк повністю поступився місцем люті.

— Згоріти йому! — схлипнула вона. — Хай спалить його Світло! Він не має права!

Відчула, як усередині неї розпускається квітка, розгортає пелюстки, відкривається назустріч світлу.

Вишкіривши зуби, вона розвернулася обличчям до свого переслідувача саме тієї миті, коли Аґінор з’явився, регочучи і хитаючись на бігу.

— Ти не маєш права!

Вона викинула в його бік кулак, розтиснувши пальці, наче шпурляючи в нього чимось. І лише здивувалась, побачивши, як у неї з руки вилетіла вогняна куля.

Куля розірвалась, зустрівшись із грудьми Аґінора, і збила його з ніг. Лише мить він залишався на землі й одразу ж звівся на хиткі ноги. Здавалося, він не помічає, що одяг у нього на грудях тліє.

— Ти зважилася? Як ти зважилася?!

Він весь тремтів, і слина стікала йому підборіддям.

Раптом хмари затягнули небо — сірі, чорні, — заклубочились загрозливо. З хмари вдарила блискавка, націлена просто в серце Найнів. Їй здалося, що це триває одну коротку мить, одне биття серця, наче час зненацька сповільнився, наче одне биття серця розтяглося навіки. Відчула, як крізь неї ринув потік — саїдар, прийшла думка з далекої далечіні, — відчула потік у відповідь, що йшов крізь блискавку. Вона змінила напрямок потоку. Час зрушив з місця, стрибнув уперед.

З гуркотом удар блискавки розтрощив кам’яну стіну над головою Аґінора. Запалі очі відступника розширилися, і він, нетвердо ступаючи, позадкував.

— Ти не можеш! Цього не може бути!

Він відстрибнув ще далі назад, коли ще одна блискавка вдарила туди, де він щойно стояв, і кам’яна підлога вибухнула фонтаном гострих уламків.

Найнів похмуро посунула на нього. І тоді Аґінор кинувся навтьоки.

Саїдар неслася крізь неї стрімким потоком. Вона відчувала скелі навколо і повітря, відчувала крихітні частинки Єдиної Сили, що їх пронизували і водночас утворювали. І вона відчувала, що Аґінор теж... щось робить. Вона відчувала це неясно, здалеку, як щось, про що вона ніколи не довідається по-справжньому, але вона бачила наслідки його дій і розуміла, що до чого.

Земля колихалася і гула у неї під ногами. Стіни попереду розвалювалися, і купи каміння перегороджували їй шлях. Вона видиралася на них, пробиралася крізь них, не звертаючи уваги на те, що гостре каміння ранило їй руки та ноги, не спускаючи очей із Аґінора ні на мить. Здійнявся вітер, він завивав у коридорах, бив їй в обличчя, розгладжуючи щоки, змушуючи сльозитися очі, намагаючись збити її з ніг; вона змінила напрямок вітру, і Аґінора покотило коридором, наче перекотиполе. Вона торкнулася потоку в землі, змінила його напрямок, і кам’яні стіни обвалилися навколо Аґінора, замуровуючи його всередині. Підкоряючись її гнівному погляду, блискавка впала поряд із Аґінором, і ще одна, і ще одна, і каміння вибухало все ближче й ближче до нього. Вона відчувала, як він намагається штовхнути блискавки до неї, але фут за футом сліпучі розряди наближалися до Відступника.

Щось засяяло праворуч від неї, щось, чого вона ще не могла бачити за обваленими стінами.

Найнів відчувала, що Аґінор втрачає сили, що його намагання вразити її стають дедалі слабшими, але нестямнішими. Але водночас вона відчувала, що він не здався. Якщо зараз вона дозволить йому піти, він переслідуватиме її так само завзято, як і раніше, переконаний, що вона виявилася занадто слабкою, аби захиститися від нього, не дати йому робити, що він хоче.

Срібна арка з’явилася на місці кам’яної стіни, сповнена м’якого сріблястого сяйва. Шлях назад...

Коли Відступник припинив атакувати, вона зрозуміла, що відтепер усі його сили йдуть на те, аби її стримувати. І на це у нього теж більше не вистачало сил, він не міг відбивати її удари. Тепер йому доводилося ухилятися від каміння, що зливою падало на нього під ударами блискавок, а вибухи знову і знову збивали його з ніг.

Шлях назад з’явиться, але лише раз. Будь стійкою!

Блискавки припинили батожити лабіринт. Найнів відвернулася від Аґінора, що намагався виборсатися з кам’яного завалу, і подивилася на арку. Відтак знову поглянула на Аґінора, саме вчасно, аби побачити, як він переповз купу каменів і щез. Вона аж засичала з розпачу. Більша частина лабіринту ще стояла цілісінькою, а до того ж серед тих руїн, що нагромадили вони з Відступником, є сотня місць, де можна заховатися. Так, щоби його відшукати, знадобиться багато часу, але вона була впевнена: якщо вона не знайде його першою, то він відшукає її. Він збереться з силами і, коли вона найменш цього чекатиме, нападе на неї знову.

Шлях назад з’явиться, але лише раз.

Перелякавшись, вона подивилася на арку ще раз і з полегшенням побачила, що та нікуди не зникла. Якщо їй удасться розшукати Аґінора швидко...

Будь стійкою!

Непогамований гнів змусив її заволати вголос, і вона стала пробиратися крізь зруйновані стіни до арки.

— Хай з чиєї ласки я тут, — пробурмотіла вона, — я розберуся з ними. Ще й не так, як з Аґінором. Я... — Вона ступила під арку, і світло затопило її.

— Я... — Найнів вийшла з-під арки і зупинилась, дивлячись перед собою. Тут усе було так, як вона пам’ятала: срібний тер’анґріал, Айз Седай, зала — але пригадування впало на неї, наче удар. Спогади повернулися, увірвавшись у її свідомість. Вона вийшла з тієї ж арки, в яку заходила.

Червона сестра високо підняла одну зі срібних чаш, і струмінь холодної чистої води полився Найнів на голову.

— Ти очищена від гріха, який могла скоїти, — наспівно проказала Айз Седай, — і від тих гріхів, що скоєні проти тебе. Ти очищена від злочину, який могла скоїти, і від тих, що скоєні проти тебе. Ти прийшла до нас очищена й безвинна, серцем і душею.

Найнів здригнулася, коли вода потекла по її тілу, стікаючи на підлогу.

Шеріам із заспокійливою усмішкою взяла Найнів за руку, але в голосі наставниці послушниць не було й натяку на пережиту тривогу:

— Досі ти все робила добре. Повернутися — це добре. Не забувай, яка у тебе мета, і надалі також усе буде добре.

Рудоволоса жінка повела її довкола тер’анґріала до наступної арки.

— Це було так схоже на правду, — пошепки промовила Найнів. Тепер вона пригадала все, пригадала, як вона направляла. І це було так легко, наче підняти руку. Вона пам’ятала Аґінора, пам’ятала, що він хотів зробити з нею. Вона знову здригнулася. — Це було насправді?

— Ніхто не знає, — відказала Шеріам. — У спогадах це здається реальним, та й жінки іноді виходили зі справжніми ранами, отриманими всередині. А інші різалися всередині аж до кості, а коли виходили, на них не було ні подряпини. Кожного разу і для кожної жінки, що заходить усередину, все змінюється. У давнину казали, що існує багато світів. Можливо, цей тер’анґріал переносить тебе до одного з них. Якщо це так, він робить це за дуже строгими правилами, надто строгими, якщо, звичайно, його призначення — просто переправити когось із одного місця в інше. Особисто я гадаю, що те, що всередині, відбувається не насправді. Але пам’ятай: реальне воно чи ні, небезпека там реальна, як реальним є ніж, націлений тобі в самісіньке серце.

— Я направляла Силу. Це було так легко.

Шеріам затнулася.

— Вважається, що це неможливо. Ти навіть не повинна була пам’ятати, що здатна направляти. — Вона допитливо поглянула на Найнів. — Але ти собі не зашкодила. Я відчуваю в тобі здатність направляти Силу, таку ж могутню, як і раніше.

— Ви кажете так, наче це було небезпечно, — повільно мовила Найнів.

Шеріам спершу завагалася, а тоді промовила:

— Вважається, що в попередженнях немає сенсу, оскільки ти однаково їх не пам’ятатимеш, втім... Цей тер’анґріал було знайдено під час Траллоцьких війн. У наших архівах збереглися записи про його дослідження. Першу сестру, що зайшла всередину, охороняли, як лише могли, бо ніхто не знав, що цей тер’анґріал робить. Вона запам’ятала, що направляла Єдину Силу, аби захиститися від небезпеки. Коли ж сестра вийшла з-під арки, всі її здібності були випалені вщент. Вона втратила здатність не тільки направляти, а й відчувати Істинне Джерело. Друга теж пішла під захистом, і її здібності теж були зруйновані схожим чином. Третя пішла без будь-якого захисту, і хоча нічого не пам’ятала з того, що було всередині, все ж вийшла неушкодженою. Це одна з причин, чому ми послали тебе туди без будь-якого захисту. Найнів, ти не повинна знову направляти Силу всередині тер’анґріала. Я знаю, що там важко пригадати хоч щось, але доклади зусиль.

Найнів зглитнула. Вона пам’ятала усе, пам’ятала і те, як вона не пам’ятала.

— Я не направлятиму, — сказала вона.

Якщо не забуду, що цього не можна робити. Їй хотілося істерично розреготатися.

Вони підійшли до наступної арки. Сяйво, як і раніше, вщент наповнювало її, як і дві інші. Шеріам востаннє поглянула на Найнів застережливо і залишила її саму.

— Другий раз за те, що є. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Найнів дивилася на срібну арку, на сяйво всередині. Що там цього разу? Усі дивилися на неї в очікуванні. Вона рішуче ступила крок у сяйво.


Найнів із подивом дивилася на невибагливу коричневу сукню, що була на ній, тоді стрепенулася. Чого вона витріщається на власну сукню? Шлях назад з’явиться, але лише один раз.

Поглянувши навколо, посміхнулася. Вона стояла на краю Галявини в Емондовому Лузі, навколо товпилися будинки під гостроверхими солом’яними дахами, а просто перед нею виднілася корчма «Винне джерело». Саме ж Винне джерело вибивалося з-під скелі — розсип кам’яних брил там і сям цяткував сірим зелену траву Галявини, — а Винна ріка, що брала початок із джерела, повертала на схід під вербами неподалік корчми. На вулицях не було людей, та це й зрозуміло, адже в цей ранковий час більшість селян поралися по господарству.

Найнів придивилася до корчми, і посмішка зів’яла на її обличчі. Корчма виглядала добряче занедбаною, побіл потемнів, одна віконниця висіла косо, крізь діру в черепиці визирав кінець зогнилої крокви. Що це найшло на Брана? Невже обов’язки мера забирають у нього стільки часу, що він забув дбати про свою корчму?

Двері корчми розчахнулися, і на Галявину вийшов Кенн Буйє. Побачивши Найнів, він остовпів. Старий покрівельник скидався на сучкуватий старий окоренок, і подивився він на молоду жінку аж ніяк не привітно:

— Отже, ти повернулася додому, еге ж? Що ж, ти можеш із тим самим успіхом забиратися, звідки прийшла.

Найнів насупила брови, коли він сплюнув їй під ноги і поспішив геть; Кенн ніколи не був ґречним, але й рідко вдавався до відкритих грубощів. Принаймні їй він ніколи не грубіянив. В обличчя — ніколи. Проводжаючи його поглядом, вона помітила на кожному будинку ознаки занедбаності, помітила перехняблені стріхи, зарослі бур’янами подвір’я. Двері в будинку майстрині аль’Каар висіли на обвислій петлі.

Похитавши головою, Найнів штовхнула двері корчми. Почекай, я скажу Брану про це пару теплих слів.

У загальній залі нікого не було, крім однісінької жінки з перекинутою через плече товстою косою, що вже починала братися сивизною. Вона витирала стіл, але з того, як та дивилася на стільницю, Найнів здалося, що вона навряд чи усвідомлює, що робить. Кімнату вкривав шар пилу.

— Марін?

Марін аль’Вір здригнулася, схопилася за горло й широко розплющила очі. Вона виглядала набагато старшою, ніж пам’ятала Найнів. І виснаженою.

— Найнів? Найнів! Це ти?! Еґвейн! Еґвейн з тобою? Скажи, що ти привела її назад!

— Я... — Найнів приклала руку до голови. Де Елвейн? У неї було відчуття, наче вона повинна пригадати. — Ні, я не привела її назад. — Шлях назад з’явиться, але лише один раз.

Майстриня аль’Вір важко опустилася на крісло з прямою спинкою:

— Я так сподівалася... Відколи Бран помер...

— Бран помер? — Найнів не могла собі цього уявити; їй завжди здавалося, що цей гладун із широкою усмішкою житиме вічно. — Я мала бути тут.

Марін зірвалася на ноги, підбігла до вікна й занепокоєно визирнула на Галявину та сільську вулицю.

— Якщо Малена дізнається, що ти тут, буде лихо. Впевнена, що Кенн бігом помчить її розшукувати. Він тепер мер.

— Кенн? Та невже у цих чоловіків голови соломою напхані? Як вони могли обрати мером Кенна?

— Це все Малена. Вона змусила все Жіноче Коло натиснути на своїх чоловіків, і ті його протягнули в мери. — Марін припала обличчям до вікна, намагаючись дивитися одразу в усіх напрямках. — Ці дурні чоловіки навіть не обговорювали заздалегідь, чиє ім’я вони опустять у скриньку; гадаю, кожний з тих, хто голосував за Кенна, був упевнений, що тільки його жінка змусила його правдами і неправдами віддати свій голос за Кенна. Гадав, що один голос погоди не зробить. Що ж, їм довелося переконатися, що це не так. Усім нам довелося.

— Хто ця Малена, яка змушує Жіноче Коло скакати, як вона скаже? Ніколи про неї не чула.

— Вона зі Сторожового Пагорба. Вона Мудр... — Марін повернулася від вікна, заламуючи руки. — Малена Алар — Мудриня, Найнів. Коли ти не повернулася... Світло, я сподіваюся, що вона не дізнається, що ти тут!

Найнів спантеличено помотала головою:

— Марін, ти її боїшся! Ти вся тремтиш. Що вона за жінка? Чому Жіноче Коло обрало таку, як вона?

Майстриня аль’Вір гірко розсміялася:

— Мабуть, ми з глузду з’їхали. Малена приїхала побачитися з Маврою Маллен за день до того, як Мавра мала повертатися до Девен Райда, і тієї ночі захворіло багато дітей, тож Малена залишилася подбати про них, а тоді почався мор серед овець, і Малена взялася розібратися і з цим теж. Здавалося цілком природним обрати її, але... Вона справжня розбійниця, Найнів. Вона залякує людей і змушує їх робити те, що вона хоче. Вона напосідає і напосідає на тебе, доки вже не залишається сил відмовлятися. І ще гірше. Вона вдарила Елсбет Лугган і збила її з ніг.

Перед очима Найнів постала картина: Елсбет Лугган та її чоловік Гарал, коваль. Елсбет була майже така ж на зріст, як Гарал Лугган, міцна й кремезна, хоч і приваблива.

— Елсбет майже така ж сильна, як Гарал. Я не можу повірити...

— Малена не міцна і не телесувата, але вона... вона шалена, Найнів. Вона ганяла Елсбет ціпком по всій Галявині, і ми всі бачили це, але у нас забракло духу спробувати це припинити. Коли про це дізналися чоловіки, Бран і Гарал сказали, що вона має забиратися з села, хай навіть Жіноче Коло вважає, що вони втручаються в жіночі справи. Гадаю, деякі жінки з Кола готові були дослухатися, але Бран та Гарал обидва захворіли тієї самої ночі й померли один за одним, з різницею в один день. — Марін прикусила губу й окинула поглядом залу, наче боялася, що хтось у ній ховається. Вона стишила голос: — Малена змішувала для них зілля. Сказала, що це її обов’язок, навіть попри те, що вони виступили проти неї. Я бачила... Я бачила, що коли вона пішла, у неї був із собою сірий фенхель.

Найнів охнула:

— Але ж... Ти впевнена, Марін? Ти впевнена? — Марін кивнула, і лице її зморщилося. Видно було, що вона ось-ось заплаче. — Марін, якщо ти навіть на мить запідозрила, що ця жінка могла отруїти Брана, чому ти не пішла до Кола?

— Вона сказала, що Бран і Гарал не ходили у Світлі, — ледь чутно прошепотіла Марін, — якщо вони наговорюють на Мудриню. Вона сказала, що саме через це вони й померли: Світло їх відкинуло. Вона весь час торочить про гріх. Сказала, що Пет аль’Каар теж згрішив, коли говорив проти неї вже після смерті Брана і Гарала. Він лише сказав, що вона не так зцілює, як ти колись, а вона намалювала Ікло Дракона у нього на дверях, і всі бачили її з вуглиною в руці. Обидва його хлопці померли ще на тому ж тижні — просто коли мати вранці пішла їх будити, вони лежали мертві. Бідолашна Нела. Після цього вона лише блукала, наче сновида, сміючись і плачучи водночас. Кричала, що Пет — це сам Морок і це він убив її хлопчиків. Пет повісився наступного дня. — Вона здригнулася і заговорила так тихо, що Найнів ледь могла розчути, що вона каже. — У мене чотири дочки, які ще живуть у моєму домі. Живуть, Найнів. Ти мене розумієш? Вони живі. І я хочу, щоби вони й надалі були живими.

Найнів відчула, як її пробрало холодом аж до самих кісток.

— Марін, не можна такого дозволяти. — Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою! Вона відкинула цю думку. — Якщо Жіноче Коло виступатиме разом, ви зможете її позбутися.

— Виступити разом проти Малени? — Сміх Марін радше скидався на ридання. — Ми всі її боїмося. Але вона добре дбає про дітей. Тепер, здається, діти хворіють чи не щодня, але Малена робить усе, що може. А коли Мудринею була ти, пам’ятаю, майже ніхто не вмирав від хвороб...

— Марін, послухай мене. Невже ти не бачиш, чому тепер діти завжди хворіють? Якщо вона не може змусити вас її боятися, вона змушує вас думати, що потрібна вам, щоб лікувати ваших дітей. Це її рук справа, Марін. Це вона робить, так само, як зробила з Браном.

— Цього не може бути, — видихнула Марін. — Вона не може так робити. Не з крихітками.

— Саме так вона і робить, Марін. — Шлях назад... Найнів безжалісно придушила цю думку. — Чи залишилися в Колі жінки, які не бояться? Хтось, хто погодиться вислухати?

— Таких, що не бояться, нема, — відказала Марін. — Але Корін Аєллін, можливо, тебе вислухає. А якщо вислухає, вона приведе з собою ще двох чи трьох. Найнів, якщо жінки в Колі погодяться тебе вислухати, ти станеш знову нашою Мудринею? Гадаю, лише ти можеш не відступити перед Маленою, хоч ми всі й знаємо, що вона за одна. Ти навіть не уявляєш, яка вона.

— Побачу. — Шлях назад... Ні! Це мій народ! — Бери плаща й ходімо до Корін.

Марін боялася виходити з корчми, а коли Найнів ледь не силою витягла її на вулицю, та почала скрадатися між будинками, хоронячись і вичікуючи біля кожного ґанку.

Вони були ще на півшляху до будинку Корін Аєллін, коли Найнів побачила високу та жилаву жінку, що великими кроками поспішала іншим краєм Галявини, прямуючи до корчми і збиваючи на ходу голівки бур’янів товстим вербовим прутом. Хоч вона й скидалася на лантух з кістками, відчувалося, що вона міцна, як дріт; над випнутим підборіддям жінки темнів рішуче стиснутий рот. Щоби встигнути за нею, Кенну Буйє довелося бігти підтюпцем.

— Малена. — Марін шарпнула Найнів за руку, затягаючи її в проміжок між двома будинками, і зашепотіла, наче боялася, що Малена може почути її з того боку Галявини:

— Я так і знала, що Кенн побіжить по неї.

Щось змусило Найнів озирнутися. У неї за спиною височіла срібна арка, сягаючи від будинку до будинку, повнячись білим сяйвом. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Марін придушено зойкнула:

— Вона нас побачила. Допоможи нам Світло, вона йде сюди!

Висока жінка повернулася і пішла, перетинаючи Галявину, а Кенн залишився невпевнено тупцювати на місці. На обличчі Малени не було й натяку на невпевненість. Вона ступала повільно, але так, наче не залишала своїм жертвам жодного шансу на порятунок, і жорстока посмішка з кожним кроком усе чіткіше проступала на її губах. Марін учепилася в рукав Найнів:

— Нам треба бігти. Сховатися. Найнів, скоріше! Кенн, мабуть, уже сказав їй, хто ти така. Вона ж шаленіє навіть на саму згадку про тебе.

Срібна арка вабила до себе погляд Найнів. Шлях назад... Вона струснула головою, намагаючись пригадати. Це не навсправжки. Вона подивилася на Марін; неприкритий жах відобразився тій на обличчі. Мусиш бути стійкою, якщо хочеш упоратися.

— Будь ласка, Найнів. Вона побачила мене з тобою. Вона — мене — побачила! Будь ласка, Найнів!

Малена невблаганно наближалася. Мій народ. Арка сяяла. Шлях назад. Це не навсправжки.

Зі здушеним риданням Найнів вирвала руку з пальців Марін і кинулася назустріч срібному сяйву.

У себе за спиною вона чула розпачливі крики Марін:

— Заради Світла, Найнів, допоможи мені! ДОПОМОЖИ!

Сяйво огорнуло Найнів.


З широко розплющеними очима, ледь тримаючись на ногах, Найнів вискочила з-під арки, не помічаючи зали, не помічаючи Айз Седай. Останній крик Марін ще бринів їй у вухах. Вона навіть не здригнулася, коли на неї раптом хлюпнув струмінь холодної води.

— Ти очищена від порочної гордині. Ти очищена від порочних амбіцій. Ти явилася до нас очищена, серцем і душею.

Коли Червона Айз Седай відступила, до Найнів наблизилася Шеріам і взяла її за руку.

Найнів було шарпнулася і лише тоді зрозуміла, хто це. Вона вхопила Шеріам обома руками за комір сукні:

— Скажіть мені, що це було не навсправжки! Скажіть!

— Дуже погано? — Шеріам спокійно відірвала її руки від свого коміра, наче така реакція була для неї звичною. — Це завжди гірше, а третій раз — найгірший з усіх.

— Я покинула свою подругу... покинула свій народ...у Безодні Фатуму, аби повернутися. — Будь ласка, Світло, хай це буде не навсправжки. Насправді я не... Морейн повинна за все заплатити. Я змушу її заплатити!

— Завжди буває якась причина, аби не повернутися, щось таке, що тобі перешкоджає чи відволікає. Цей тер’анґріал створює пастки для тебе з твоєї власної свідомості, плете тенета тугими та міцними, твердішими за сталь та смертельнішими за отруту. Ось чому ми використовуємо його для випробування. Ти повинна хотіти стати Айз Седай понад усе на світі, хотіти так, щоби зустрітися віч-на-віч із чим завгодно, звільнитися від будь-чого, аби тільки досягнути своєї мети. Меншим Біла Вежа не задовольниться. Саме цього ми вимагаємо від тебе.

— Ви вимагаєте надто багато. — Найнів дивилася розширеними очима на третю арку, до якої повела її рудоволоса Айз Седай. Третя арка найгірша. — Я боюся, — прошепотіла вона. Що може бути гірше за те, що я щойно зробила?

— Це добре, — промовила Шеріам. — Ти прагнеш стати Айз Седай, направляти Єдину Силу. Ніхто не повинен підступати до цього без страху та благоговіння. Страх зробить тебе обачною; обачність збереже тобі життя. — Вона розвернула Найнів обличчям до арки, але відступила від неї не одразу. — Ніхто не змушує тебе заходити втретє, дитино.

Найнів провела язиком по пересохлих губах:

— Якщо я відмовлюся, ви виставите мене з Білої Вежі й ніколи не дозволите повернутися. — Шеріам кивнула. — А цього разу буде найгірше? — Шеріам знову кивнула. Найнів судомно втягнула повітря. — Я готова.

— Третій раз за те, що буде, — урочистим речитативом промовила Шеріам. — Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Найнів побігла крізь арку.


Сміючись, по коліна поринаючи в барвистий килим польових квітів, вона бігла полониною на вершечку пагорба, бігла крізь вир метеликів. Її сіра кобила танцювала нервово на краю полонини, подзвякуючи збруєю, і Найнів зупинилися, аби не налякати тварину ще більше. Кілька метеликів опустилися їй на сукню, на вишиті квіти та розсип перлинок, інші тріпотіли крильцями серед сапфірів та місячних камінців у її волоссі, що хвилями спадало на плечі.

Біля підніжжя пагорба розкинулося намисто з Тисячі Озер, обплутуючи собою все місто Малкір, і в озерах без ліку відбивалися Сім Веж, і верхівки Веж торкалися хмар, а на них крізь туман майоріли прапори із золотим журавлем. В місті була тисяча садів, але вона найбільше полюбляла цей дикий сад на вершині пагорба. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

Перестук копит змусив її обернутися.

Ал’Лан Мандраґоран, король Малкір, зістрибнув зі спини свого бойового коня і широкими кроками пішов їй назустріч. Він ішов крізь вир метеликів, радісно сміючись. Обличчя його було обличчям суворого воїна, проте усмішка, з якою він ішов до неї, пом’якшувала наче карбовані з каменю риси.

Вона дивилася на нього вкрай здивована, а надто коли він підхопив її в обійми і поцілував. На мить вона припала до нього, забувши про все, і відповіла на його поцілунок. Ноги її опинилися за фут над землею, та їй було байдуже.

Раптом вона вперлася руками йому в груди, відкинувши голову назад.

— Ні. — Відштовхнула його сильніше. — Відпусти. Постав на землю. — У замішанні він повільно опускав її, доки вона не торкнулася землі підборами. Вона позадкувала від нього. — Тільки не це, — промовила вона. — Цього я не переживу. Що завгодно, тільки не це. — Будь ласка, хай я краще знову зустрінуся з Аґінором. Пам’ять завирувала. Аґінор? Вона не знала, звідки взялася ця думка. Пам’ять хиталася, розгойдувалася, тасуючи фрагменти, наче повінь — крижини. Вона хапалася за ті фрагменти, шукала, за що можна зачепитися.

— З тобою все добре, кохана? — стурбовано запитав Лан.

— Не називай мене так. Я не твоя кохана! Я не можу вийти за тебе!

Вона злякалася, коли він відкинув голову назад і зайшовся громовим сміхом:

— Твоє ствердження, ніби ми з тобою не пара, може засмутити наших дітей, моя дружино. А як це ти не моя кохана? Іншої у мене нема, і ніколи не буде.

— Я мушу повернутися. — Вона в розпачі шукала очима арку, але бачила тільки полонину і небо. Тенета, твердіші за сталь та смертельніші за отруту. Лан. Діти Лана. Світло, допоможи мені! — Я мушу повернутися, зараз.

— Повернутися? Куди? До Емондового Лугу? Добре, якщо ти хочеш. Я напишу листа до Морґейз і розпоряджуся щодо ескорту.

— Я мушу піти одна, — пробурмотіла вона, продовжуючи роззиратися. Де ж вона? Я мушу йти. — Я не можу бути в це вплутаною. Я цього не переживу. Тільки не це. Мушу піти негайно!

— Вплутаною в що, Найнів? Чого ти не можеш пережити? Ні, Найнів. Тут ти можеш їздити одна, якщо хочеш, але якщо королева Малкір з’явиться в Андорі без належного ескорту, Морґейз буде шокована, якщо не ображена. А ти не хочеш її образити, правда ж? Я гадав, що ви з нею подруги.

Найнів почувалася так, наче її били по голові, удар за ударом.

— Королева? — невпевнено повторила вона. — У нас є діти?

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд? Мабуть, мені краще відвезти тебе до Шаріни Седай.

— Ні! — Вона знову позадкувала від нього. — Не треба жодних Айз Седай. Це все не насправжки. Цього разу я не дам себе в це втягнути. Не дам!

— Добре, — повільно промовив він. — Якщо ти моя дружина, як ти можеш не бути королевою? Ми тут малкіри, а не південці. Нас коронували у Семи Вежах тоді ж, коли ми обмінялися перснями. — Він мимоволі поворухнув лівою рукою, і на вказівному пальці зблиснув гладенький золотий обідець. Вона кинула погляд на власну руку, на перстень, який — вона це знала — був там, а тоді накрила її іншою рукою, хоч і не могла би сказати, чи то для того, аби заховати від себе самої, чи зберегти. — Тепер ти пригадуєш? — вів далі Лан. Він простягнув до неї руку — схоже, для того, аби доторкнутися її щоки, і вона відступила ще на шість кроків. Він зітхнув. — Твоя воля, моя кохана. У нас троє діточок, хоча дитиною можна назвати, строго кажучи, тільки одне з них. Мерік тобі майже по плече і не може вирішити, у чому він кохається більше — в конях чи в книжках. Елнора вже вчиться потроху крутити хлопцям голову і робить це весь час, коли не допікає Шаріну питаннями про те, коли вже вона буде достатньо дорослою, аби вирушити до Білої Вежі.

— Елнора — так звали мою маму, — стиха промовила вона.

— Так ти й сказала, коли обирала це ім’я. Найнів...

— Ні. Цього разу я не дам себе в це втягнути. Тільки не в це! Не дам!

За його спиною, між дерев на краю луки, вона побачила срібну арку.

Раніше її затуляли дерева. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Вона розвернулася до арки.

— Я мушу йти.

Він схопив її за руку, і вона відчула, що стопи її наче пустили коріння в камінь — не могла й кроку ступити.

— Не знаю, що тривожить тебе, моя дружино, та хай що б це було, скажи мені, і я все владнаю. Знаю, що я не найкращий із чоловіків. Коли я зустрів тебе, я весь складався з гострих кутів, проте тобі вдалося згладити принаймні частину з них.

— Ти найкращий з усіх чоловіків у світі, — тихо промовила вона. На свій жах, вона зрозуміла, що пам’ятає, який він чоловік, пам’ятає сміх і сльози, гіркі суперечки та солодкі примирення. Це були нечіткі спогади, але за бажання вона могла би зробити їх яснішими і теплішими. — Я не можу.

Арка стояла поряд, досить ступити кілька кроків. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!

— Не знаю, що відбувається, Найнів, але я відчуваю, що втрачаю тебе. Я цього не переживу. — Він уплів пальці їй у волосся; опустивши повіки, вона припала щокою до його долоні. — Залишайся зі мною, назавжди.

— Я хочу залишитися, — тихо промовила вона. — Хочу залишитися з тобою. — Коли вона розплющила очі, арка зникла... з’явиться, але лише один раз. — Ні. Ні!

Лан розвернув її до себе, подивився їй в обличчя:

— Що тебе турбує? Ти повинна сказати мені, аби я міг допомогти.

— Це все несправжнє.

— Несправжнє? Перш ніж я зустрів тебе, я гадав, що в цьому світі справжнім є лише меч. Подивися навколо, Найнів. Все це справжнє. І чого б ти не захотіла насправді, ми можемо зробити його разом справжнім.

Вона розгублено подивилася навкруги. Заквітчана полонина розстилалася перед нею, як і раніше. Сім Веж і надалі височіли над Тисячею Озер. Арка зникла, але нічого не змінилося. Я могла би тут залишитися. З Ланом. Нічого не змінилося. Думки її пішли в іншому напрямку. Нічого не змінилося. Еґвейн залишилася сама в Білій Вежі. Ранд направлятиме Силу і збожеволіє. А що станеться з Метом і Перрином? Чи зможуть вони повернути собі хоч дещицю зі свого життя? А Морейн, яка заламала наші долі, так і розгулюватиме любенько, наче нічого й не було.

— Я мушу повернутися, — прошепотіла вона.

Не в змозі бачити біль на коханому обличчі, вона звільнилася з обіймів Лана. Рішуче створила в уяві образ квіткового пуп’янка — білого, на гілці тернового куща. Зробила колючки гострими та твердими, бажаючи, аби вони прокололи її шкіру, відчуваючи, ніби вона вже заплуталася в колючому терновинні. Голос Шеріам Седай танцював десь на межі свідомості, попереджаючи про небезпеку направляти Силу. Пуп’янок розкрився, і саїдар заповнила її світлом.

— Найнів, скажи мені, що відбувається.

Голос Лана пробивався крізь її зосередженість; вона не дозволила собі його почути. Шлях назад ще мав десь існувати. Вдивлялася в те місце, де щойно була срібна арка, намагаючись знайти хоч якийсь слід, який та залишила по собі. Нічого.

— Найнів...

Вона спробувала намалювати арку в своїй уяві, пригадати кожну подробицю: як вигинається сріблястий метал, як наповнює його сяйво, схоже на сніжне полум’я. І арка наче замерехтіла в повітрі перед нею: ось вона з’явилася між нею та деревами, зникла... знову з’явилася.

— ...я кохаю тебе...

Вона припала до саїдар, вбираючи в себе потік Єдиної Сили, аж доки їй здалося, що вона ось-ось вибухне. Блиск, що сповнював її, осявав і все навколо, так що очам було боляче. Вона відчувала, як її наповнює вогонь та біль; кістки наче горіли; череп перетворився на ревуче горнило.

— ...усім серцем.

Вона побігла до срібного півкола, не дозволяючи собі обернутися. Була впевнена, що їй уже не почути в житті нічого гіркішого за розпачливий крик Марін аль’Вір, що волала по допомогу, коли Найнів її покинула, проте у порівнянні з голосом Лана, який кричав їй услід, він здавався тепер солодким, наче мед.

— Найнів, благаю, не покидай мене!

Біле сяйво поглинуло її.


Гола Найнів вилетіла з-під арки і впала на коліна, розкривши рота в німому риданні, і сльози струменіли їй по щоках. Шеріам опустилася на коліна поряд із нею. Найнів поглянула на рудоволосу Айз Седай.

— Ненавиджу! — спромоглася вичавити вона з себе, ковтаючи сльози. — Ненавиджу всіх Айз Седай!

Шеріам тихенько зітхнула, тоді допомогла Найнів звестися на ноги:

— Дитино, чи не кожна жінка, яка проходить через це, каже таке. Це не жарт, коли тебе змушують зустрітися з власними страхами. Що це таке? — різко запитала вона, повертаючи руки Найнів долонями догори.

Зненацька руки Найнів затремтіли від болю, якого вона раніше не відчувала. Довгі чорні шипи просто посередині прохромлювали їй обидві долоні. Шеріам обережно їх витягла; Найнів відчула легеньку прохолоду там, де Айз Седай торкнулася рук зціленням. На місці обох шипів залишилися лише невеличкі шрами з внутрішньої і тильної сторін.

Шеріам спохмурніла:

— Жодних шрамів не повинно було залишитися. І як ти примудрилася загнати тільки дві колючки, та ще й так точно? Якщо ти заплуталася в терновинні, то мала би бути вся вкрита подряпинами та шипами.

— Мала би, — з гіркотою погодилася Найнів. — Можливо, я подумала, що сплатила достатньо.

— Все має свою ціну, — погодилася Айз Седай. — А тепер ходімо. Першу ціну ти сплатила. Тепер отримай те, за що ти сплатила.

Вона легенько підштовхнула Найнів уперед.

Лише тепер Найнів усвідомила, що в залі є ще й інші Айз Седай. Тут була Амерлін у своєму смугастому палантині, а обіруч неї стояли з шалями на плечах сестри з кожної Аджі, і всі вони дивилися на Найнів. Пригадавши настанови Шеріам, Найнів ступила кілька невпевнених кроків і опустилася на коліна перед Амерлін. Останню чашу з водою над головою Найнів повільно перехилила саме Амерлін.

— Ти очищена від Найнів аль’Міри з Емондового Лугу. Ти очищена від усього, що пов’язувало тебе зі світом. Ти прийшла до нас, очищена серцем і духом. Тепер ти Найнів аль’Міра, посвячена з Білої Вежі. — Передавши чашу одній із сестер, Амерлін підвела Найнів з колін. — Тепер ти скріплена з нами печаттю.

Здавалося, що з очей Амерлін струменить темне сяйво. Найнів здригнулася, і не тому, що вона стояла гола та мокра.

Загрузка...