Розділ 33 Послання від Темряви

Ви його знайшли? — запитав Ранд, спускаючись услід за Гюріном вузькими сходинками. Кухні розташовувались на нижчих поверхах, тож саме туди були відправлені челядники, що прибули разом із гостями. — Мет справді пошкодив ногу?

— З Метом усе гаразд, лорде Ранде. — Тут нюхач спохмурнів. — Принаймні він нормально розмовляє, і навіть якщо бурчить, то робить це так, як зазвичай бурчить нормальна здорова людина. Я не хотів вас засмутити, але потрібен був привід, аби ви спустилися вниз. Я доволі легко відшукав слід. Ті підпалювачі з корчми прокрались у сад за стінами маєтку. До них приєдналися траллоки, і в сад вони ввійшли вже гуртом. Я гадаю, це було десь учора. Може, навіть позавчора вночі. — Він завагався. — Лорде Ранде, вони не виходили. Вони все ще повинні бути там.

З приміщення збоку від сходів, де розважалися слуги, коридором розносився сміх та співи. Хтось бренькав на біттерні превеселу мелодію, і в такт їй плескали в долоні, і під неї з тупотом танцювали. Тут не було ні поштукатурених стін, ні вишуканих гобеленів — лише голий камінь і звичайне дерево. Коридори освітлювались очеретяними смолоскипами, тож стеля чорніла від кіптяви. Смолоскипи кріпилися до стін доволі далеко один від одного, тому значна частина коридору між ними ховалась у напівтемряві.

— Я радий, що ти знову розмовляєш зі мною по-людськи, — сказав Ранд. — Бо ти так уже розкланювався і розшаркувався, що я почав побоюватися, щоби ти не перетворився на кайреннішого кайренця, ніж самі кайренці.

Гюрін почервонів.

— Щодо цього... — Він поглянув уздовж коридору в той бік, звідки долинав шум, і Ранду здалося, ніби йому кортить сплюнути. — Усі вони намагаються виглядати пристойними людьми, але... Лорде Ранде, кожен із них запевняє, що він відданий своєму господарю чи господині, але кожен намагається натякнути, що охоче продасть те, що їм відомо або що вони чули. А коли заллють за комір кілька кухлів, вони вам таке нашепчуть на вухо про лордів та леді, яким служать, що волосся стане дибки. Я знаю, що вони кайренці, але я ніколи раніше не чув про такі паскудства.

— Незабаром нас тут не буде, Гюріне. — Ранд сподівався, що так воно і станеться. — Де той сад? — Гюрін звернув у бічний коридор, що вів до задньої частини маєтку. — Ти вже привів Інґтара і решту?

Нюхач похитав головою:

— Лорд Інґтар дозволив загнати себе у кут шістьом або сімом жінкам, з тих, що називають себе леді. Я не зміг наблизитись до нього, щоби перемовитись. А Верін Седай була із Бартанесом. Коли я підійшов, вона кинула на мене такий погляд, що я навіть не спробував щось їй сказати.

Цієї миті вони знову звернули і побачили Лояла та Мета. Оґір стояв, трохи згорбившись, оскільки стеля тут була занизька.

Усмішка Лояла розкраяла його обличчя майже навпіл:

— Це ти, Ранде. Я ще ніколи не був такий щасливий здихатись когось, як цих людей нагорі. Вони весь час допитувались, чи оґіри повертаються і чи Ґалдріан погодився сплатити заборгованість. Скидається на те, що всі оґірські каменярі пішли звідси, бо Ґалдріан припинив їм платити, обмежувався самими обіцянками. Скільки я їм не торочив, що нічого про це не знаю, але добра половина з них вважала, що я брешу, а інша половина — що я на щось натякаю.

— Незабаром нас тут не буде, — запевнив його Ранд. — Мете, з тобою все гаразд?

Щоки на обличчі приятеля стали ще більше запалими, ніж пам’ятав Ранд, навіть порівняно з тим, якими вони були нещодавно у корчмі, а вилиці стирчали ще більше.

— Я в нормі, — роздратовано відповів Мет, — і не жалкую, що покинув компанію прислуги. Ті, хто не питав, чи не мориш ти мене голодом, мабуть, думали, що я хворий, і намагалися не наближатись до мене.

— А кинджал ти відчув? — спитав Ранд.

Мет похмуро помотав головою:

— Єдине, що я відчуваю, — це те, що за мною весь час хтось спостерігає. Підкрадаються якісь постаті, не менш жахливі, ніж щезники. Згоріти мені, я ледь зі шкіри не вистрибнув, коли Гюрін сказав, що напав на слід Друзів Морока. Ранде, я його взагалі не відчуваю, хоча обнишпорив цю чортову будівлю від горища до підвалу.

— Але це аж ніяк не свідчить про те, що його тут нема, Мете. Не забувай, що я поклав його у скриню разом із Рогом. Може, це заважає тобі його відчути. Навряд чи Фейн знає, як її відкрити, інакше він би не став морочитися і тягти цю важелезну скриню, втікаючи з Фал Дари. Навіть якби вона була зі щирого золота і напхана золотом, це ніщо поряд із Рогом Валіра. Коли ми відшукаємо Ріг, ми знайдемо і кинджал. От побачиш.

— Якщо тільки мені більше не доведеться вдавати із себе слугу, — пробурмотів Мет. — Якщо ти збираєшся збожеволіти і... — Він замовк, кривлячи губи.

— Ранд не божевільний, Мете, — промовив Лоял. — Кайренці ніколи би не впустили його сюди, якби не вважали лордом. Хто тут точно з’їхав із глузду, то це вони.

— Так, я не божевільний, — різко мовив Ранд. — Поки що. Гюріне, покажи мені цей сад.

— Сюди, лорде Ранде.

Вони вийшли в ніч крізь такі крихітні дверцята, що Ранду довелось нахилитись, а Лоял був вимушений іти ледь не навприсядки. Жовті плями світла, що падали з вікон, дозволяли розгледіти цегляні доріжки між прямокутними клумбами. По обидва боки чорніли тіні від стаєнь та інших господарських споруд. Музика, під яку веселилися в підвалі слуги, доки їхні господарі розважалися нагорі, долинала сюди уривками.

Гюрін вів їх доріжками, аж доки розтанули останні далекі відблиски світла з вікон, і далі вони просувалися лише під місячним сяйвом. Під чоботами тихо хрустіла цегла. Кущі, що при денному світлі пишалися яскравими квітами, наразі, в темряві, здавалися химерними пагорбами. Ранд повсякчас торкався меча і не дозволяв очам надто довго затримуватись на одній точці. Навколо них могла чаїтися сотня траллоків. Він сказав собі, що Гюрін відчув би траллоків, якби вони тут були, але це не надто втішало. Якщо Бартанес насправді є Другом Морока, тоді бодай деякі з його слуг і охоронців теж мали би ними бути, а Гюрін не завжди може відчути Друга Морока. А Друзі Морока, що вигулькують із темряви, не набагато кращі за траллоків.

— Там, лорде Ранде, — прошепотів Гюрін, вказуючи на щось рукою.

Попереду чорніла кам’яна стіна, у зріст Лояла чи трохи вища, і вона обгороджувала квадрат зі стороною кроків на п’ятдесят. Через тіні Ранд не був упевнений, але йому здалося, що сад продовжується і за стіною. Цікаво, чому це Бартанес збудував кам’яну огорожу всередині свого саду? Над стіною не було видно жодного даху. Чому вони туди зайшли і не виходять?

Лоял нахилився до самісінького Рандового вуха:

— Я вже казав тобі, що колись тут був оґірський гай. Ранде, Шляхова брама знаходиться там, за цією стіною. Я її відчуваю.

Ранд почув, як Мет приречено зітхнув:

— Ми не можемо відступити, Мете, — нагадав йому Ранд.

— Я й не відступаю. Просто у мене вистачає мізків, аби не бажати знову мандрувати тими Шляхами.

— Може так статися, що нам доведеться, — відказав Ранд. — Піди і знайди Інґтара і Верін. Якимось чином відведи їх убік, мене не цікавить, як ти це зробиш, і скажи їм, що Фейн виніс Ріг крізь Шляхову браму. Дивись, щоби ніхто більше цього не почув. І не забувай кульгати; усі вважають, що ти пошкодив ногу.

Його здивувало, як це Фейн наважився піти на Шляхи, але, схоже, це була єдина можливість. Не стирчали би вони тут, просто неба, цілісінький день і всю ніч.

Мет, блазнюючи, зігнувся в низькому поклоні, а голос його аж бринів сарказмом:

— Я миттю, мілорде. Як забажаєте, мілорде. Можна я понесу ваш прапор, мілорде? — Він попрямував назад до садиби, і його бурчання помалу стишувалося. — Тепер я повинен ще й шкутильгати. Наступного разу це буде зламана шия або...

— Він просто переймається через кинджал, Ранде, — мовив Лоял.

— Та я знаю, — відгукнувся Ранд. Але чи довго він ще втримається не прохопитися комусь, хай мимохіть, хто я насправді? Він не міг повірити в те, що Мет може виказати його навмисно. Надто багато ще залишалось між ними від їхньої старої дружби. — Лояле, підсади мене, аби я міг зазирнути за стіну.

— Ранде, якщо Друзі Морока ще й досі...

— Їх там нема. Підсаджуй мене, Лояле.

Втрьох вони наблизились до стіни, і Лоял, зчепивши руки в замок, зробив із них стремено, аби Ранд міг поставити туди ногу. Оґір легко випростався з такою вагою, піднявши Ранда на висоту, достатню, аби зазирнути за стіну.

Тоненький серпик місяця давав мало світла, і більша частина простору була в тіні, але видно було, що за огорожею нема ні квітів, ані кущів. Лише самотня лава зі світлого мармуру, розташована так, аби людина могла сидіти на ній і дивитись на те, що стояло посередині, а саме на височезну кам’яну плиту.

Ранд ухопився за гребінь стіни та підтягнувся. Лоял тихо зашипів, схопивши його за ногу, але він вирвався, перекотився через стіну та перевалився всередину. Під ногами була низько скошена трава, і він було навіть подумав, чи не міг би Бартанес заганяти сюди овець. Ранд дивився на темну кам’яну плиту Шляхової брами й здригнувся, почувши позаду себе глухий звук удару об землю.

Обтрушуючи пилюку, підвівся Гюрін:

— Вам варто бути обережнішим, лорде Ранде. Тут може ховатись хто завгодно. Або що завгодно. — Він вдивлявся у темряву попід стінами, обмацуючи свій ремінь, ніби шукаючи свого короткого меча і мечолама, які залишив у корчмі, позаяк слугам не дозволялося ходити по Кайрену озброєними. — Варто сунутися у нору, не подивившись як слід, — і неодмінно наразишся на гадюку.

— Ти б їх відчув, — зауважив Ранд.

— Можливо, — Нюхач глибоко вдихнув. — Але ж я можу занюхати лише те, що вони зробили, а не те, що вони планують.

Над Рандовою головою почулося шкрябання, а потім зі стіни зістрибнув Лоял.

Оґіру навіть не довелося повністю розпрямляти руки, бо чобітьми він уже торкнувся землі.

— Необачно, — буркнув він. — Ви, люди, завжди надто запальні та квапливі. А тепер ви й мене змусили чинити так само. Старійшина Гамен насварив би мене, і ще й як, а моя матуся... — Його обличчя ховалось у темряві, але Ранд був упевнений, що вуха в оґіра ходять ходором. — Ранде, якщо ти не почнеш поводитись хоч трохи обережніше, ти втягнеш мене у халепу.

Ранд попрямував до Шляхової брами, обійшов її з усіх боків. Навіть зблизька вона виглядала просто як прямокутний камінь, трохи вищий за нього самого. Зворотний бік на дотик виявився гладеньким і холодним, і Ранд лише швидко провів по ньому рукою, але різьблення на чільному боці було творінням рук справжнього митця. Плиту вкривали виноградні грона, листя, квіти, виконані із такою майстерністю, що у тьмяному місячному світлі вони здавались майже живими. Ранд обмацав траву перед Брамою; трава була частково зішкрябана двома півколами, так наче цю браму нещодавно відчиняли.

— Невже це Шляхова брама? — невпевнено запитав Гюрін. — Я чув розповіді про них, але... — Він принюхався до повітря. — Лорде Ранде, слід веде прямо до неї і зникає. Як нам тепер їх переслідувати? Я чув, що щойно ти пройдеш крізь Шляхову браму, то вийдеш звідти божевільним, якщо взагалі вийдеш.

— Гюріне, це можливо зробити. Я вже це робив, і Лоял, і Мет, і Перрин. — Ранд не відводив погляду від плутанини листя на камені. Він знав, що десь там має бути один листок, не схожий на решту вирізьбленого на поверхні листя. Трилисник, лист легендарного Авендесора, Дерева Життя. Він приклав до нього руку. — Б’юся об заклад, ти здатен занюхати їхні сліди на Шляхах. Ми можемо їх знайти, куди б вони не втекли. — Не було зайвим і самому собі довести, що він може проходити крізь Шляхову браму. — Я доведу тобі це.

Він почув тихе зітхання Гюріна. Листок, вирізьблений на камені, як і всі інші, раптом опинився у Ранда в руці. Лоял аж зойкнув.

Мить — і вирізьблені на камені рослини ніби ожили. Кам’яне листя заколихалося під вітерцем, квіти, здавалося, набули барв навіть у темряві. Посередині моноліту пробігла розколина, знизу догори, і дві половини плити повільно гойднулися до Ранда. Він ступив крок назад, аби дати їм розчахнутися. Всупереч очікуванню він не побачив за ними іншої частини оточеного стіною простору, але не побачив він і того пам’ятного тьмавого сріблястого марева. Пройма брами, що повільно відкривалась, була така густо чорна, що навколишня ніч, здавалось, від неї посвітлішала. Стулки все ще продовжували розсуватись, і звідти почала проступати смолиста чорнота.

Ранд із зойком відскочив назад, у поспіху упустивши трилисник Авендесора, а Лоял скрикнув:

Мачин Шин! Чорний Вітер!

Гудіння вітру заповнило їхні вуха, по траві пішли хвилі, сягаючи стін, у повітря здійнялася, закрутилася курява. І здавалось, ніби в цьому вітрі чулося волання тисяч божевільних голосів, навіть десятків тисяч, а голоси ці перекрикували та заглушали один одного. Ранд розчув деякі з них, хоч і намагався не чути.

...кров така солодка, так солодко пити кров, кров, що скрапує, скрапує, краплі такі червоні; гарні очі, прекрасні очі, вирвати очі із твоєї голови; розгризти твої кістки, розтрощити твої кістки всередині твоєї плоті, висмоктати твій кістковий мозок, поки ти репетуєш; верещи, верещи, співочий вереск, співай свої верещання... Але найгіршим був шепіт, що ниткою вплітався в усі голоси: Аль’Тор. Аль’Тор. Аль’Тор.

Ранд відчув навколо себе порожнечу і, попри болісний, хворобливий відблиск саїдін на межі видимого, поринув у неї. Найбільшою з усіх можливих небезпек, що можуть трапитися на Шляхах, був Чорний Вітер, що заволодівав душами тих, кого вбивав, і доводив до божевілля тих, кого залишав живими, але Мачин Шин був частиною Шляхів, він не міг їх покинути. Але голоси линули у ніч, і Чорний Вітер кликав його на ім’я.

Шляхова брама ще не цілком відчинилася. Якби ж тільки у них була змога прикласти листок Авендесора назад... Він помітив, яку темряві рачкує Лоял, обмацуючи кожну травинку.

Саїдін заповнила його по вінця. Він відчув, як вібрують його кістки, відчув наближення розпеченого до червоного та одночасно крижано-холодного потоку Єдиної Сили. Відчув себе таким по-справжньому живим, яким ніколи не був без неї, відчув маслянисту пляму гнилі... Ні! І він мовчки заволав на себе, до того, що знаходився за порожнечею: Це йде по тебе! Це вб’є нас усіх! Він жбурнув усе, чим був сповнений, у чорний пухир, що вже випнувся зі Шляхової брами на цілий спан. Він не знав, що він туди кинув і як, проте у серці тієї темряви раптом розквітнув фонтан сяйного світла.

Чорний Вітер заверещав, почулося десять тисяч безсловесних агонізуючих завивань. Повільно відступаючи дюйм за дюймом, пухир меншав, чорнота неохоче задкувала у все ще відчинену Шляхову браму.

Сила стрімким потоком струменіла крізь Ранда. Він ясно відчував зв’язок між собою і саїдін. Зв’язок цей був наче ріка у повінь, що пробила нове річище між ним і полум’ям, яке палало у серці Чорного Вітру, і перетворилася на бурхливий водоспад. Жар усередині Ранда розпікся до білого гарту, і ще сильніше — до блиску, здатного розплавити каміння, перетворити сталь на пару чи змусити саме повітря спалахнути. І холод посилювався, аж доки повітря в його легенях не замерзло, як метал. Ранд відчував, як це поглинає його, як усе його життя розмивається, ніби м’який глиняний берег річки, відчував, як сам він кудись зникає.

Не можу зупинити! Якщо воно вирветься... Я повинен це знищити! Янеможузупинити! Він відчайдушно чіплявся за залишки свого єства. Єдина Сила клекотіла в ньому, несла його, мов бистрина тріску. Безодня почала танути й розтікатися; порожнеча випаровувалась крижаним холодом.

Стулки Шляхової брами зупинилися і пішли навспак.

Ранд вдивлявся туди, уже не впевнений, що в розпливчастих думках за межами порожнечі він не марить, не бачить лише те, що хоче бачити.

Стулки наближалися одна до одної, заштовхуючи Мачин Шин назад, так наче Чорний Вітер був чимось твердим. В грудях Вітру все ще вирувало пекло. З якимось неясним відстороненим здивуванням Ранд бачив, як Брама закривається, а Лоял продовжує рачки відповзати від неї.

Шпарина звузилась і зникла. Листя і лози злилися у суцільну поверхню стіни й перетворилися на камінь.

Ранд відчував, що зв’язок між ним і полум’ям перервався, потік Сили, що линув крізь нього, згас. Ще мить, і цей потік зніс би його остаточно. Тремтячи, він упав на коліна. Це все ще було всередині. Саїдін. Сила більше не струменіла, а стояла, наче вода в озері. Він сам був озером Єдиної Сили. Від цього усвідомлення його затрусило. Він міг відчувати запах трави, землі під ногами, кам’яних стін. Навіть у темряві він міг бачити кожну окрему травинку, і всю траву одразу. Він відчував щонайменший подув повітря на своєму обличчі. Його язик затерпнув від гидотного присмаку, а шлунок скрутився у вузол і спазматично смикався.

Неймовірним зусиллям він виборсався із порожнечі; усе ще стоячи на колінах, не рухаючись, він боровся за звільнення. Нарешті залишилось лише відчуття гидоти на язиці та спазмів у шлунку, а ще спогади. Отжеживий.

— Ви врятували нас, Будівничий. — Гюрін стояв, втиснувшись спиною в стіну, голос у нього був захриплий. — Що це було?..Чорний Вітер?.. Це було значно страшніше за... воно намагалось жбурнути у нас тим вогнем? Лорде Ранде! Воно вас не вразило? Воно вас не торкнулось?

Він підбіг до Ранда, що підводився з колін, і допоміг йому випростатися. Лоял теж підвівся, обтрушуючи долоні й коліна.

— Крізь це нам ніколи за Фейном не пройти. — Ранд торкнувся Лоялової руки. — Дякую. Це ти нас урятував. — Принаймні мене ти врятував. Воно намагалось мене вбити. Воно вбивало мене, а відчуття булодивовижне. Він зглитнув, у роті ще тримався ледь помітний присмак. — Я би хотів чогось випити.

— Я просто знайшов листок і притулив його на місце, — мовив Лоял, знизуючи плечима. — Мені здалося, якщо ми не зможемо закрити Браму, воно нас уб’є. Боюся, що герой із мене нікудишній. Ранде, я був такий наляканий, що ледь себе тямив.

— Ми обидва перелякалися, — відказав Ранд. — Виходить, що ми обидва нікудишні герої, але ми є такими, якими є. Добре, що з нами Інґтар.

— Лорде Ранде, — невпевнено озвався Гюрін, — а тепер ми можемо піти?

Нюхач підняв галас з приводу того, що Ранд знову зібрався першим перебратись через стіну, не знаючи, хто там чекає зовні, але Ранд зауважив, що він єдиний з них має зброю. Навіть після цього Гюріну, здавалось, не дуже хотілося дозволяти Лоялу підсадити Ранда, аби той ухопився за гребінь стіни й перевалився через неї.

Глухо гупнувши об землю, Ранд приземлився на ноги, прислухаючись і вдивляючись у ніч. На мить йому приверзся якийсь порух, причулося шарудіння чобіт по цегляній доріжці, але жодне з цих вражень не підтвердилося, тож він зіпхнув це все на власну нервозність. Вирішив, що на його місці будь-хто би рознервувався. Відтак обернувся і допоміг спуститись Гюріну.

— Лорде Ранде, — вигукнув нюхач, щойно його ноги впевнено стали на землю, — як ми тепер збираємось їх переслідувати? Судячи з того, що я тут почув, вони можуть уже пів світу промчати, причому у будь-якому напрямку.

— Верін визначить напрямок. — Ранду раптом захотілося розреготатися. Аби знайти Ріг і кинджал, якщо їх ще можливо відшукати, він повинен повернутись до Айз Седай. Вони дозволили йому піти, а зараз він повинен повернутись. — Я не дозволю Мету померти, я мушу зробити все можливе.

Лоял приєднався до них, коли вони повертались до маєтку. Там біля невисоких дверей їх зустрів Мет, відкривши їх саме тієї миті, щойно Ранд торкнувся ручки:

— Верін каже, щоб ви нічого не робили. Якщо Гюрін визначив, де знаходиться Ріг, то наразі це все, що ми можемо зробити. Вона каже, ми підемо звідси, щойно ви повернетесь, і складемо план. А я попереджаю, що це я востаннє гасав туди-сюди із повідомленнями. Якщо тобі закортить щось комусь сказати, відтепер ти маєш розмовляти з ними особисто. — Мет вдивлявся у темряву позаду них. — Що, Ріг десь там? У якомусь флігелі? Ти бачив кинджал?

Ранд розвернув його і завів назад у будинок.

— Він не у флігелі, Мете. Сподіваюсь, Верін має ідеї щодо того, як нам тепер діяти, бо у мене жодної.

Мет виглядав так, ніби хотів розпитувати й надалі, але дозволив відвести себе тьмяно освітленим коридором. А коли вони почали підійматися сходами, навіть пригадав собі, що йому слід би шкутильгати.

Коли Ранд із друзями повернулися до зал, заповнених вельможами, на них націлилось безліч поглядів. Ранда цікавило, чи вони, бува, якимось чином не дізнались про те, що відбувалось у саду, і чи не доцільніше було б йому відіслати Гюріна і Мета чекати у холлі. Але він швидко усвідомив, що дивляться на них, як раніше — допитливо і зацікавлено: мовляв, що ж таке замислили чужоземний лорд і оґір. Слуг ці люди взагалі не помічали. Ніхто не робив спроби до них наблизитись, оскільки вони тримались разом. Схоже, у Великій грі існують певні правила конспірації; будь-хто може спробувати підслухати приватну бесіду, але втручатись у розмову ніхто не стане.

Верін з Інґтаром стояли разом, тобто також окремо від інших. Вигляд в Інґтара був дещо приголомшений. Верін кинула на Ранда із трьома супутниками короткий погляд, спохмурніла, побачивши вирази їхніх облич, потім поправила шаль і попрямувала до виходу.

Коли Айз Седай із супутниками вже дістались передньої зали, з’явився Бартанес, так ніби хтось доповів йому, що вони залишають вечірку:

— Ви так рано йдете? Верін Седай, чи не міг би я вмовити вас залишитися ще на якийсь час?

Верін похитала головою:

— Ми мусимо йти, лорде Бартанесе. Я не була в Кайрені кілька років. Ваше запрошення мого юного друга Ранда мене потішило. Це було... цікаво.

— Хай буде з вами благодать і безпека там, де ви зупинилися. «Велике дерево», чи не так? Сподіваюсь, ви ще вшануєте мене своєю присутністю? Ви б зробили мені честь, Верін Седай, і ви, лорде Ранде, і ви, лорде Інґтаре, не кажучи вже про вас, Лояле, сину Арента, сина Галена. — Його уклін у бік Айз Седай був трохи глибшим, ніж її супутникам, але все ж таки ледь більшим за звичайний легкий кивок.

Верін кивнула на знак вдячності:

— Можливо. Хай осяє вас Світло, лорде Бартанесе.

Вона повернулася до дверей.

Коли Ранд рушив за іншими, Бартанес ухопив його двома пальцями за рукав, притримавши. Мет, здавалося, теж хотів затриматись, але Гюрін потягнув його вслід за Верін і іншими.

— Ви заглибились у Гру навіть глибше, ніж я очікував, — м’яко промовив Бартанес. — Коли я почув ваше ім’я, я не міг у це повірити, проте ви прийшли, і ваша зовнішність збіглася з описом, і... Мені залишили повідомлення для вас. Я вирішив, що попри все таки передам його.

Слухаючи Бартанеса, Ранд відчув, як йому за шкіру сипонуло морозом, але він лише здивовано поглянув на того:

— Повідомлення? Від кого? Леді Селін?

— Чоловік. Не того статусу, щоби я брався передавати від таких послання, але він мав... щодо мене певні... важелі, якими я не міг знехтувати. Він не назвав свого імені, але це був луґардієць. Ага! Ви його знаєте.

— Я його знаю. — Фейн залишив повідомлення? Ранд обвів поглядом просторий вестибюль. Мет, Верін і решта чекали біля дверей. Ліврейні слуги застигли уздовж стін, готові кинутися виконувати накази, але робили вигляд, буцімто нічого не бачать і не чують. З глибин палацу долинав багатоголосий гомін. Не схоже на місце, на яке могли напасти Друзі Морока. — Що за повідомлення?

— Він каже, що чекатиме на вас на мисі Томан. У нього є те, що ви шукаєте, і якщо вам це потрібно, ви повинні відправитися за ним. Якщо ви відмовитесь, то він заявляє, що має намір влаштувати гонитву на вас і ваш народ, і на всіх, хто вам дорогий, доти, доки ви з ним не зустрінетесь. Звісно, це звучить божевільно, що така людина, як він, обіцяє переслідувати лорда, але все ж таки в ньому є щось особливе. Я вважаю, що він божевільний, він навіть заперечує, що ви — лорд, хоча це видно неозброєним оком, але хоч як, а щось тут таки є. Цікаво, що ж таке він несе із собою, що йому потрібні навіть траллоки для охорони? Саме це ви шукаєте? — Здавалось, Бартанес сам шокований прямотою своїх запитань.

— Хай осяє вас Світло, лорде Бартанесе.

Ранду вдалося ґречно вклонитись, але коли він приєднався до Верін із друзями, ноги під ним підламувались. Він хоче, аби я йшов за ним? І він вразить Емондів Луг, вдарить по Тему, якщо я цього не зроблю. У Ранда не було жодних сумнівів, що Фейн здатен це зробити і що він це зробить. Добре, хоч Еґвейн у безпеці в Білій Вежі. Він уявив бридкі постаті траллоків, що ордами спускаються до Емондового Лугу, безоких щезників, які переслідують Еґвейн. Але як я зможу піти за ним? Як?

А тоді він був уже опинився просто неба, серед ночі, і сідав на Гнідана. Верін, Інґтар та інші вже були верхи, у супроводі ескорту шайнарців.

— Що ти з’ясував? — настійливо запитала Верін. — Де він його ховає?

Гюрін голосно відкашлявся, а Лоял засовався у своєму високому сідлі.

Айз Седай кинула у їхній бік пронизливий погляд.

— Фейн забрав Ріг і вирушив крізь Шляхову браму на мис Томан, — похмуро мовив Ранд. — Зараз він, мабуть, уже чекає там на мене.

— Обговоримо це пізніше, — сказала Верін із такою твердістю, що жоден із них більше не промовив ані слова по дорозі назад до міста, до корчми «Велике дерево».

Біля корчми Уно, отримавши тихий наказ від Інґтара, їх залишив і з солдатами вирушив у Висілок, у заїжджий двір. У загальній залі Гюрін зиркнув на обличчя Верін, пробурмотів щось про ель і поспіхом подався до самотнього столика у кутку. Айз Седай проігнорувала турботливі запитання хазяйки, чи добре вона провела час, і мовчки повела Ранда і всіх інших в окрему кімнату.

Коли вони зайшли, Перрин визирнув з-за «Мандрів Джеїна Обходисвіта» й одразу спохмурнів, побачивши їхні обличчя.

— Щось пішло не так? — запитав він, згортаючи книгу у шкіряній палітурці.

Лампи та свічки з бджолиного воску, розставлені по всій кімнаті, давали багато світла; ціни майстриня Тайдра гнула чималі, але й сама не скупилася.

Верін дбайливо згорнула шаль і поклала її на спинку крісла:

— Розтлумач мені знову. Друзі Морока пройшли з Рогом крізь Шляхову браму? У маєтку Бартанеса?

— На землі, де стоїть маєток, раніше був оґірський гай, — роз’яснив Лоял. — Коли ми будували... — Він замовк, і вуха у нього поникнули під її поглядом.

— Гюрін ішов їхнім слідом до самої Брами. — Ранд стомлено впав на стілець. Зараз за ним треба гнатися так, як ніколи. Але як? — Я відчинив її, аби показати йому, що він може і далі йти по сліду, куди б вони не попрямували, але там виявився Чорний Вітер. Він намагався дістатися до нас, але Лоял зміг зачинити Браму, перш ніж той вирвався. — При цих словах він трохи почервонів, але ж Лоял дійсно зачинив Браму, і Ранд розумів, що інакше Мачин Шин вихопився би звідти. — Він був там і чекав.

— Чорний Вітер, — прошепотів Мет і завмер на півдорозі до крісла.

Перрин теж витріщився на Ранда. Як і Верін, і Інґтар. Мет важко гепнувся на крісло.

— Мабуть, ти помилився, — нарешті промовила Верін. — Мачин Шин неможливо використати як сторожа. Ніхто не в змозі примусити Чорний Вітер щось робити.

— Це створіння Морока, — заціпеніло промовив Мет. — А вони — Друзі Морока. Отже, можливо, вони знають, як звернутися до нього по допомогу чи змусити допомогти.

— Нікому достеменно невідомо, що таке Мачин Шин, — сказала Верін, — хіба тільки те, що це квінтесенція божевілля і жорстокості. Мете, його неможливо ні урезонити, ні домовитись, ані взагалі розмовляти з ним. Його навіть примусити неможливо, жодна із нині живих Айз Седай на це не здатна, і навіть жодна з тих, що жили будь-коли. Невже ти справді вважаєш, що Падан Фейн здатен зробити те, що не до снаги десятьом Айз Седай?

Мет похитав головою.

У кімнаті зависло відчуття відчаю і втраченої надії. Та мета, до якої вони прагнули, зникла, і навіть з обличчя Верін можна було зрозуміти, що вони в скрутному становищі.

— Ніколи б не подумав, що у Фейна вистачить відваги попхатися на Шляхи. — Голос Інґтара пролунав майже м’яко, але раптом він вгатив кулаком у стіну. — Мені байдуже, чому Мачин Шин діє на боці Фейна, навіть якщо це так. Айз Седай, вони втекли з Рогом Валіра Шляхами. Наразі вони вже можуть бути у Гнилоліссі, або на півдорозі до Тіра або Танчіко, або по той бік Аїльської пустелі. Ріг загублено. Я пропав. — Його руки безсило повисли, а плечі поникли. — Я пропав.

— Фейн несе його на мис Томан, — проголосив Ранд, і всі погляди знову миттєво зосередились на ньому.

Верін уважно подивилась на Ранда:

— Ти вже казав це раніше. Звідки тобі про це відомо?

— Він залишив повідомлення через Бартанеса, — відповів Ранд.

— Хитрість, — гмикнув Інґтар. — Він не став би доповідати нам, куди він прямує.

— Я не знаю, що ви всі збираєтесь робити, — заявив Ранд, — але я йду на мис Томан. Я мушу. Я вирушаю на світанку.

— Але, Ранде, — втрутився Лоял, — нам знадобляться місяці, щоби дістатися мису Томан. Звідки ти знаєш, що Фейн там на нас чекатиме?

— Він чекатиме. — Але як довго він чекатиме, доки вирішить, що я не прийду? Навіщо тоді він поставив у Брамі такого сторожа, якщо хоче, аби я рухався за ним? — Лояле, я збираюсь скакати так швидко, як зможу, і якщо я зажену Гнідана до смерті, я придбаю іншого коня, або вкраду, якщо доведеться. Ти впевнений, що хочеш вирушити зі мною?

— Я вже так довго супроводжував тебе, Ранде, то чому раптом мав би відмовитись зараз? — Лоял витяг кисет та люльку і почав великим пальцем набивати її. — Розумієш, ти мені подобаєшся. Ти подобався б мені, навіть якби ти не був та’вереном. Мабуть, ти подобаєшся мені не через це. Здається, ти затягуєш мене в окріп по самісіньку шию. Але, попри все, я іду з тобою. — Він посмоктав чубук, аби перевірити тягу, тоді узяв скіпку із кам’яного кухля на камінній полиці й сунув її у полум’я свічки. — І навряд чи тобі вдасться мене зупинити.

— Гаразд, я теж іду, — оголосив Мет. — Кинджал усе ще у Фейна, отже, я йду. Але надалі вдавати із себе слугу я відмовляюся.

Перрин зітхнув, його жовті очі ніби дивилися вглиб себе:

— Гадаю, я теж піду з вами. — За мить він посміхнувся. — Хтось має пильнувати, аби Мет не встрявав у халепи.

— Так собі фортель, — пробурмотів Інґтар. — Я знайду спосіб зустрітися з Бартанесом наодинці і з’ясую правду. Моя мета роздобути Ріг Валіра, а не ганятись за мандрівними вогниками.

— Це може виявитись не фортелем, — обережно зауважила Верін, яка, здавалось, вивчає підлогу під ногами. — У підземеллях Фал Дари були залишені певні речі. Написи, що вказували на зв’язок між тим, що сталося тієї ночі, та... — Вона кинула на Ранда швидкий погляд з-під опущених вій — ...мисом Томан. Я їх ще не цілком розумію, але вважаю, що ми повинні вирушати до мису Томан. І, я впевнена, ми знайдемо Ріг там.

— Навіть якщо вони вирушили до мису Томан, — промовив Інґтар, — то поки ми туди дістанемось, Фейн чи хтось інший із Друзів Морока встигне сто разів протрубити в Ріг, і герої, що постануть із могил, навернуться на бік Тіні.

— Фейн міг сто разів протрубити в Ріг відтоді, як поїхав із Фал Дари, — відповіла йому Верін. — І я думаю, він так би і вчинив, якби міг відімкнути скриню. Про що нам варто хвилюватись, то це аби він не знайшов когось, хто знає, як її відімкнути. Ми повинні вирушити за ним Шляхами.

Перрин підняв голову, Мет засовався на кріслі, Лоял тихо застогнав.

— Навіть якщо нам якимось дивом удасться прослизнути повз Бартанесову охорону, — зауважив Ранд, — я впевнений, Мачин Шин усе ще буде на місці. Шляхами йти неможливо.

— Хіба ми можемо всім загоном прокрастися до маєтку Бартанеса? — поклала край суперечці Верін. — Існують інші Шляхові брами. Неподалік міста, на південний схід, знаходиться стеддінґ Тсофу. Це молодий стеддінґ, віднайдений наново лише шість століть тому, але у ті часи старійшини оґірів ще продовжували розбудовувати Шляхи. У стеддінґу Тсофу має бути Шляхова брама. Ось туди ми й вирушимо з першим світлом.

Лоял знов застогнав, цього разу трохи голосніше, і Ранд не був упевнений, стосувався цей стогін Шляхових брам чи стеддінґу.

Інґтар, здавалось, ще не був остаточно переконаний, але Верін була така м’яка і водночас невмолима, наче снігова лавина:

— Інґтаре, ваші солдати мають бути готові вирушити. Відправте Гюріна з наказом до Уно, поки він не ліг спати. Вважаю, нам усім треба лягти спати якомога раніше. Друзі Морока вже випередили нас принаймні на день, і я маю намір завтра надолужити згаяний час.

Пухкенька Айз Седай була налаштована так рішуче, що вона, ще не закінчивши своєї промови, уже підштовхувала Інґтара до дверей.

Ранд виходив услід за іншими, але біля дверей затримався біля Айз Седай і простежив поглядом за Метом, що крокував освітленим свічками коридором:

— Чому у нього такий вигляд? Я вважав, що ви зцілили його, принаймні настільки, аби дати йому трохи часу.

Перш ніж відповісти, вона почекала, поки Мет і решта повернули на сходи, що ведуть нагору:

— Вочевидь, це не спрацювало так, як ми очікували. Хвороба спричиняє цікаві зміни у ньому. Сили в ньому залишаються. Я вважаю, він матиме їх до кінця. Але його тіло зникає. Я сказала би, що у нього щонайбільше ще кілька тижнів. Бачиш, є вагома причина поквапитися.

— Мене не потрібно додатково пришпорювати, Айз Седай, — сказав Ранд, намагаючись аби її титул прозвучав якнайофіційніше. Мет. Ріг. Погрози Фейна. Світло, Еґвейн! Згоріти мені, пришпорювати мене не треба.

— А як щодо тебе, Ранде аль’Торе? Ти добре почуваєшся? Усе ще пручаєшся чи нарешті поступився Колесу?

— Я вирушаю з вами на пошуки Рога, — сказав він їй. — А більше я не маю жодних справ із жодною Айз Седай. Ви мене розумієте? Жодних!

Вона не відповіла, і він пішов геть, але коли озирнувся, вона все ще проникливо й задумливо дивилась на нього своїми темними очима.

Загрузка...