Розділ 24 Нові друзі та старі вороги

Еґвейн йшла за посвяченою коридорами Білої Вежі. Стіни тут, такі ж білі, як і ззовні, рясніли гобеленами та картинами, плитки підлоги складалися в різнобарвні візерунки. На посвяченій була така сама біла сукня, як на Еґвейн, лише оторочена сімома вузькими кольоровими смугами на подолі та на манжетах. Еґвейн поглядала на цю сукню, наморщивши чоло. Відучора Найнів носила таку ж сукню посвяченої, але непомітно було, щоби вона її тішила, хоч і позначала її новий статус, так само як і золотий перстень у подобі змія, що кусає власний хвіст. Дівчині пощастило мигцем побачити Мудриню кілька разів, і щоразу очі у Найнів залишалися захмареними, наче вона побачила речі, котрі всім серцем бажала би ніколи не бачити.

— Сюди, — коротко промовила посвячена, вказавши на двері. Цю посвячену, невисоку сухорляву жінку, трохи старшу від Найнів, звали Педра. Говорила вона енергійно. — Маєш вільний час, бо сьогодні твій перший день; але коли гонг ударить на Високе Сонце, я чекатиму на тебе у посудомийні, і гляди мені: ні хвилиною пізніше!

Еґвейн присіла в реверансі, тоді висунула язика за спиною у посвяченої, що розвернулася йти. Хоча Шеріам тільки вчора ввечері записала Еґвейн до книги послушниць, та вона вже знала напевне, що Педра їй не подобається. Дівчина штовхнула двері й увійшла.

Кімната виявилася невеличкою і звичайною, з голими білими стінами, а ще там була молода жінка з червонувато-золотим волоссям, що хвилями спадало їй на плечі. Жінка сиділа на одному з двох ослонів, що були в кімнаті. Підлога теж була голою: для послушниць килими — розкіш. Еґвейн подумала, що незнайомка може бути її одноліткою, проте риси її обличчя дихали такою гідністю та самовладанням, що вона видавалася старшою. На ній теж був одяг послушниці простого крою та пошиття, але на ній він виглядав елегантним і вишуканим.

— Мене звати Елейн, — промовила та, схиливши голову набік і вдивляючись в Еґвейн. — А ти Еґвейн. З Емондового Лугу, що в Межиріччі. — Вона мовила це так, наче це мало якесь особливе значення, але не пояснила чому, а повела далі: — Тим, хто пробув тут певний час, завжди доручають кілька днів опікуватися новенькою, доки вона призвичаїться. Сідай, прошу.

Еґвейн сіла на другий ослін, обличчям до Елейн:

— Я гадала, що тепер, коли мене записали до послушниць, Айз Седай мене навчатимуть. Але поки що нічого такого не сталося; лише Педра розбудила мене за добрі дві години до світанку й наказала замітати коридори. Вона сказала, що після обіду я ще мушу допомагати мити посуд.

Елейн скривилася:

— Ненавиджу мити посуд. Раніше мені ніколи не доводилися... але годі, це пусте. Тебе навчатимуть. Відзавтра у тебе будуть уроки щодня, до речі, о цій годині, що зараз. Від світанку до Середини Ранку, тоді після обіду знову до Першої Третини. Якщо ти виявишся дуже здібною до навчання або, навпаки, не будеш встигати, тобі можуть призначити додаткові заняття, після вечері і до опівночі. Але зазвичай цей час використовують для хатньої роботи. — У блакитних очах Елейн з’явилася задумливість. — Ти з цим народилася, адже так? — Еґвейн кивнула. — Так, здається, я це відчула. Зі мною так само, я теж із цим народилася. Не переймайся, що ти цього не помітила. Ти навчишся розпізнавати хист в інших. Я маю перевагу: я зростала поруч із Айз Седай. — Еґвейн хотіла би розпитати про це нову знайому. Хто це зростає поруч із Айз Седай? Проте Елейн продовжувала говорити: — І не засмучуйся також, якщо у тебе не одразу почне щось виходити. З Єдиною Силою, я маю на увазі. Навіть найпростіші речі потребують певного часу. Терплячість — чеснота, якій треба вчитися. — Вона зморщила ніс. — Шеріам Седай повторює це раз у раз, бо хоче, аби всі ми це запам’ятали. Спробуй лише припустити бігом, коли вона сказала йти, і вона на змиг ока відведе тебе до свого кабінету.

— Я вже брала кілька уроків, — проказала Еґвейн, намагаючись цим не вихвалятися. Вона відкрилася саїдар — тепер це було значно легше робити, ніж раніше — і відчула, як усе її єство наповнюється теплом. Вона вирішила спробувати найскладніше, що поки що навчилася робити. Дівчина простягнула руку, і над нею виникла промениста кулька, кулька з чистого світла. Вогник колихався — вона й досі не навчилася робити його стабільним, — але він був, горів у неї над долонею.

Елейн теж неспішно витягла руку, і над її пальцями також з’явилася кулька світла. Її кулька теж миготіла.

Ще мить, і всю постать Елейн охопило легеньке сяйво. Еґвейн охнула, вогняний м’ячик над її долонею згас.

Елейн раптом пирснула сміхом, і все згасло — і сяйво навколо неї, і вогниста кулька.

— Ти бачила це навколо мене? — зацікавлено запитала вона. — Бо я навколо тебе бачила. Шеріам Седай казала, що я згодом бачитиму. Але зараз це було вперше. У тебе теж уперше?

Еґвейн кивнула і теж зайшлася радісним сміхом:

— Ти подобаєшся мені, Елейн. Гадаю, ми з тобою подружимось.

— Я теж так гадаю, Еґвейн. Ти з Межиріччя, з Емондового Лугу. Ти знаєш хлопця на ім’я Ранд аль’Тор?

— Я його знаю. — Раптом Еґвейн пригадалася та історія, яку розповідав Ранд, історія, в яку вона тоді не повірила, щось про те, як він буцімто впав зі стіни просто у сад і зустрів там... — Ти дочка-спадкоємиця Андору, — видихнула вона.

— Так, — просто відказала Елейн. — Якщо Шеріам Седай почує, що я про це згадую, вона, певно, запровадить мене до свого кабінету, перш ніж я встигну договорити.

— Всі, схоже, бояться потрапити до кабінету Шеріам. Навіть посвячені. Невже вона вичитує учениць аж так несамовито? Мені вона видалася доброю жінкою.

Елейн завагалася, а тоді заговорила неохоче, ховаючи очі:

— Вона тримає лозину у себе на столі. Каже, якщо ти не можеш засвоїти правила цивілізованим шляхом, вона змусить тебе вивчити їх по-іншому. Для послушниць існує дуже багато правил, і дуже важко не порушити жодного, — закінчила вона.

— Але це... це жахливо! Я вже не дитина, і ти теж. Я не дозволю так зі мною поводитися!

— Але ж ми і є дітьми. Айз Седай, повноправні сестри, — ось хто є дорослими жінками. Посвячені — молоді жінки, але досить дорослі для того, щоб на них можна було покластися і випустити їх з ока. А послушниці є ще малими дітьми, про них треба дбати, їх треба захищати, вказувати їм шлях, а ще карати, коли вони вчинять щось не так, як годиться. Так це пояснює Шеріам Седай. Ніхто не каратиме тебе на уроці, хіба що ти спробуєш зробити щось без дозволу. Іноді буває дуже важко втриматися і не спробувати щось зробити; ось побачиш, ти дуже хотітимеш направляти, це буде для тебе все одно що дихати. Але якщо ти переб’єш багато тарілок, тому що замріялася, якщо ти нешанобливо поставишся до посвяченої, чи самовільно полишиш Вежу, чи заговориш з Айз Седай першою, чи... Тобі дозволяється лише намагатися робити все якнайкраще. Більше нічого не можна робити.

— Скидається на те, наче вони просто хочуть змусити нас піти звідси, — зауважила Еґвейн.

— Це не так, і водночас так воно і є. Еґвейн, у Вежі зараз лише сорок послушниць. Тільки сорок, і лише сім чи вісім із них стануть посвяченими. Шеріам Седай каже, що цього недостатньо. Вона каже, що тепер не вистачає Айз Седай, аби робити те, що має бути зроблено. Але Вежа не буде... просто не може... спускати планку. Айз Седай не можуть узяти в сестри жінку, якщо та не має здібностей, а ще сили та бажання. Вони не можуть дати перстень та шаль жінці, котра не зможе майстерно направляти Силу, або дозволить себе залякати, або зверне зі шляху, не витримавши незгод. Навчанням та випробуваннями можна допомогти з направлянням, а от щодо сили і бажання... Отож, якщо ти захочеш піти, вони тебе відпустять. Лише навчать спочатку основам, щоб ти не загинула через власне неуцтво.

— Здається, — задумливо проказала Еґвейн, — Шеріам щось таке нам казала. Але я ніколи не задумувалася над тим, що Айз Седай стає менше й менше.

— У неї є пояснення. Вона каже, що ми вибракували людство. Ти знаєш, як роблять вибракування? Як вибраковують зі стада тварин із небажаними властивостями? — Еґвейн нетерпляче кивнула. Як можна зростати біля овець та не знати про те, як вибраковують тварин? — Шеріам Седай каже, що завдяки тому, що Червона Аджа вже три тисячі років полює на чоловіків, здатних направляти, ми загалом вибраковуємо з людського племені здатність звертатися до Сили. Але, дивись, не скажи цього, коли поруч буде хтось із Червоної Аджі. Шеріам Седай уже безліч разів дискутувала з ними щодо цього, і дискутувала аж до крику, а ми з тобою лише послушниці.

— Не скажу.

Елейн помовчала, а тоді поцікавилась:

— З Рандом усе гаразд?

Раптом Еґвейн відчула укол ревнощів — Елейн була така гарненька! — але ще сильніше, у самісіньке серце, її вразив страх. Вона швиденько прокрутила в пам’яті все, що їй було відомо про зустріч Ранда з дочкою-спадкоємицею, аби пересвідчитися, що Елейн не відомо про Рандове вміння направляти.

— Еґвейн?

— З ним усе добре, наскільки це можливо. — Сподіваюсь, що це так, з дурнем таким, повстяною головою! — Коли я бачила його востаннє, він скакав верхи з кількома шайнарськими вояками.

— З шайнарцями! Мені він назвався пастухом. — Вона похитала головою. — Чомусь я згадую про нього у найневідповідніші хвилини. Елайда вважає, що він певним чином є дуже важливим. Ні. Прямо вона такого не заявляла, але вона влаштувала розшуки і страшенно розлютилася, коли дізналася, що він полишив Кеймлін.

— Елайда?

— Елайда Седай. Радниця моєї матусі. Вона — з Червоної Аджі, але, здається, попри це мамі вона подобається.

Еґвейн відчула, що у неї пересохло в роті. З Червоної Аджі й цікавиться Рандом.

— Я... я й гадки не маю, де він може бути зараз. Він поїхав з Шайнару і наче не збирався туди повертатися.

Елейн серйозно подивилася на неї:

— Еґвейн, я б не сказала Елайді, де його знайти, навіть якби й знала. Наскільки мені відомо, він не зробив нічого поганого, а вона, боюся, хоче використати його, так чи інакше. До того ж я не бачила її, відколи ми прибули сюди з білоплащниками на хвості. Вона та інші й досі стоять табором на схилі Драконової гори. — Вона поривчасто підвелася. — Поговорімо про щось веселіше. Тут є ще дві особи, які знають Ранда, і з однією з них я хочу тебе познайомити. — Вона схопила Еґвейн за руку й потягла за собою з кімнати.

— Дві дівчини? Схоже, Ранд знайомиться з купою дівчат!

— М-м-м? — Все ще тягнучи коридором Еґвейн за собою, Елейн пильно подивилася на неї. — Ага, зрозуміло... Отже, одна з них — це ледаче дівчисько на ймення Елс Ґрінвелл. Гадаю, вона тут не затримається. Ухиляється від роботи і завжди вичікує нагоди шмигнути на подвір’я, де Охоронці вправляються з мечами. Вона каже, ніби Ранд зупинявся на фермі її батька разом зі своїм приятелем, Метом. Здається, саме вони заронили в її голову уяву про те, що світ не закінчується за межами селища, от вона і втекла з дому, аби стати Айз Седай.

— Ці чоловіки, — пробурмотіла Еґвейн. — Я лише кілька разів протанцювала з гарним хлопцем, а Ранд ходив з таким виглядом, наче він пес, якому болять зуби. Але сам він... — Вона замовкла, бо в коридорі попереду з’явилася якась постать. Елейн теж зупинилася, і Еґвейн відчула, що та міцніше стиснула їй руку.

Нічого загрозливого не було в цьому чоловікові; він міг налякати лише тим, що з’явився перед дівчатами зненацька. Високий, вродливий, ще досить молодий, з довгим темним волоссям, що кучерями спадало йому на плечі. Проте плечі ці безсило горбилися, а в очах у чоловіка стояв смуток. Він не ступив ані кроку назустріч Еґвейн та Елейн, просто стояв і дивився на них, і нараз у нього з-за спини з’явилася одна з посвячених.

— Вам не можна тут бути, — лагідно звернулася вона до нього.

— Я хотів прогулятися, — відповів він голосом глибоким і сумним, сумним, як його очі.

— Ви можете прогулюватися в саду. Там ви зараз і мали би знаходитися. Вам корисно побути на сонечку.

Чоловік розсміявся, розкотисто й гірко:

— Там, де дві чи три з ваших стежитимуть за кожним моїм кроком? Ви просто боїтеся, що мені до рук потрапить ніж. — Зустрівшись із посвяченою поглядом, чоловік знову розсміявся. — Ніж потрібний мені для себе, жінко. Для себе. Добре, веди мене до саду під нагляд ваших пильних очей.

Посвячена, легенько торкнувшись його рукава, повела його геть.

— Лоґейн, — промовила Елейн, коли він пішов.

— Лжедракон!

— Його вгамували, Еґвейн. Тепер він не небезпечніший за будь-якого чоловіка. Але я не можу забути, яким бачила його раніше, коли шість Айз Седай мусили втримувати його, аби він не направив Силу і не знищив нас усіх. — Вона здригнулася.

Здригнулася й Еґвейн. Ось так Червона Аджа вчинить і з Рандом.

— А їх завжди треба вгамовувати? — спитала вона. Елейн витріщилася на неї, відкривши рота, і вона швидко додала: — Я лише подумала, що Айз Седай могли би знайти якийсь інший вихід. Аная та Морейн казали, що найвеличнішими досягненнями Епоха Легенд завдячувала спільній роботі з Силою чоловіків та жінок. От я й подумала, чи не варто би було їм пошукати спосіб повернутися до цього.

— Дивись, щоби якась із Червоних сестер не почула, як ти роздумуєш над цим уголос. Вони шукали, Еґвейн. Вони намагалися знайти такий спосіб три сотні років після того, як було зведено Білу Вежу. А тоді відмовилися від цих пошуків, бо нема чого шукати. Ходімо. Я хочу, щоби ти побачила Мін. Вона в саду, але, дякувати Світлу, не там, куди пішов цей Лоґейн.

Еґвейн здалося, наче вона вже чула це ім’я раніше, а коли вона побачила молоду жінку, до якої підвела її Елейн, тоді згадала, де і коли. Садом біг вузенький потічок із перекинутим через нього невисоким містком. На парапеті сиділа Мін, схрестивши ноги. Вона була вдягнена в чоловічі обтислі штани та простору сорочку. Цей одяг і темне, стрижене при самій голові волосся робили її викапаним хлопцем, щоправда, надзвичайно миловидим. Поруч із нею через парапет була перекинута сіра куртка.

— Я тебе знаю, — промовила Еґвейн, звертаючись до дівчини. — Ти служила в корчмі у Бейрлоні.

Легенький вітерець збрижив воду під мостом, у шапках дерев озвалися щебетом сірокрилки.

Мін усміхнулася:

— А ти — одна з тих, хто привів за собою Друзів Морока, і вони спалили корчму вщент. Ні, не переймайся. Посильний, котрий прибув по мене, привіз достатньо золота, аби майстер Фітч відбудував корчму навіть не такою, як була, а вдвічі більшою. Доброго ранку, Елейн. Як це ти не гаруєш над своїм навчанням? Чи над баняками на кухні? — Вона мовила це жартівливо, як буває між приятельками, і усмішка, якою нагородила її Елейн у відповідь, це підтвердила.

— А я дивлюся, Шеріам ще не примудрилася перевдягти тебе в сукню.

Мін зловтішно розреготалася:

— Я ж не послушниця. — Вона заговорила удавано писклявим голосом: — Так, Айз Седай. Ні, Айз Седай. А можна мені ще трохи позамітати підлогу, Айз Седай? — І вже своїм звичним голосом додала: — Я одягаюся так, як хочу. У Ранда все добре? — звернулася вона до Еґвейн.

Еґвейн стисла губи в нитку. Йому би пасували баранячі роги, яку того траллока, сердито подумала вона.

— Мені шкода, що в корчмі сталася пожежа. Добре, що майстру Фітчу вдалося її відбудувати. А навіщо ти прибула до Тар Балона? Ясно, що не заради того, аби стати Айз Седай.

Мін вигнула брову, як здалося Еґвейн — здивовано.

— Вона до нього небайдужа, — пояснила Елейн.

— Знаю. — Мін кинула на Еґвейн погляд, і на мить тій здалося, що вона бачить сум — чи жаль? — в її очах. — Я тут, — промовила Мін, обережно добираючи слова, — бо по мене послали і залишили мені вибір: їхати верхи або ж зв’язаною, в мішку.

— Ти, як завжди, перебільшуєш, — мовила Елейн. — Шеріам Седай бачила того листа, і вона каже, що це було запрошення. Ти знаєш, Еґвейн, Мін бачить різні речі. Ось чому вона тут: аби Айз Седай могли дослідити, як вона це робить. Це не Сила.

— Запрошення, — хмикнула Мін. — Коли Айз Седай тебе запрошує, це так, наче королева віддає наказ, а з ним ще посилає сотню солдатів на додачу.

— Усі бачать по-різному, — сказала Еґвейн.

— Не так, як Мін, — похитала головою Елейн. — Вона бачить... аури... навколо людей. І образи.

— Не повсякчас, — зауважила Мін. — І не навколо всіх.

— Із них вона може багато чого дізнатися про людину, хоч я й не впевнена, що вона завжди каже, що саме їй відкривається. Вона сказала, що мені доведеться ділити мого чоловіка з двома іншими жінками, а я на це ніколи би не погодилася. Вона ж лише сміється й каже, що вона теж не схвалює такого подружнього життя. Але вона сказала, що я буду королевою, перш ніж дізналася, хто я така; вона сказала, що бачить корону, і це була трояндова корона Андору.

Несподівано для Еґвейн у неї з язика зірвалося:

— А що ти бачиш, коли дивишся на мене?

Мін кинула на неї погляд:

— Біле полум’я, і... О, багато різних речей. Я не знаю, що вони означають.

— Вона постійно так каже, — не дуже задоволено зауважила Елейн. — Біля мене, крім усього іншого, вона побачила відтяту руку. Вона каже, ніби не мою. І також стверджує, що не знає, що це могло би означати.

— Тому що я й насправді не знаю, — відказала Мін. — З того, що я бачу, мені й половини не зрозуміло.

Гравій на доріжці заскрипів під чоботами, дівчата обернулися і побачили двох юнаків. Каптани та сорочки ті несли перекинутими через руку, а їхні оголені торси блищали від поту. Мечі вони вклали в піхви і тримали в руках. Еґвейн зрозуміла, що вона не може відвести погляду від одного з них — вродливішого чоловіка вона не бачила у своєму житті. Високий, стрункий, він мав атлетичну будову і рухався з грацією тигра. Раптом вона усвідомила, що він схилився над її рукою — а вона навіть не помітила, як та опинилася в його руці, — і почула, що він називає себе. Вона вже чула це ім’я.

— Ґалад, — не чуючи власного голосу, повторила вона, зустрівшись поглядом із темними очима юнака.

Він був старший за неї. Старший за Ранда. На згадку про Ранда вона стрепенулася й опанувала себе.

— А я Ґавін, — усміхнувся другий юнак, — бо, гадаю, з першого разу ти не розчула.

Мін теж посміхалася, і лише Елейн дивилася насуплено.

Еґвейн раптом усвідомила, що її рука все ще залишається в руці Ґалада, й висмикнула її.

— Якщо у тебе знайдеться вільна хвилинка серед твоїх справ, Еґвейн, я хотів би знову тебе побачити. Ми могли би погуляти в саду чи, якщо тобі дозволять залишити Вежу, могли би влаштувати пікнік десь поза містом.

— Це... це було б чудово.

Вона згадала, що вони тут не самі, й зніяковіла. Мін і Ґавін і надалі весело посміхалися. А Елейн супила брові. Еґвейн спробувала привести до ладу свої думки, подумати про Ранда. Він такий... такий вродливий. Вона аж здригнулася — чи не бовкнула вона цього вголос?!

— Тоді до зустрічі, — нарешті відірвавши погляд від Еґвейн, Ґалад уклонився Елейн. — Сестро. — Гнучкий, наче клинок, він пішов геть, перетнувши місток.

— Цей, — пробурмотіла Мін, дивлячись йому вслід, — завжди вчинятиме так, як треба. І неважливо, кому це може зашкодити.

— Він назвав тебе сестрою? — перепитала Еґвейн. Зморшка на чолі Елейн не хотіла розгладжуватися. — Я гадала, він твій... Тобто ти так насупилась... — Вона подумала, що Елейн ревнує, і досі не знала, чи це не так.

— Я йому не сестра, — рішуче відповіла Елейн. — Я відмовляюся бути йому сестрою.

— Наш батько був і йому батьком, — сухо зауважив Ґавін. — Ти не можеш це заперечувати, якщо лише не хочеш сказати, що наша мати бреше. А на це тобі знадобиться більше нахабства, ніж на все, що ти кажеш нам тут зараз.

Тільки тепер Еґвейн звернула увагу на те, що юнак мав таке ж волосся, як в Елейн, кольору червоного золота, хіба що наразі воно потемніло й закучерявилось від поту.

— Мін має рацію, — сказала Елейн. — Ґалад не має в собі нічого людського. Він ставить правоту понад милосердя, понад жалість чи... З нього така ж людина, як з траллока.

На обличчя Ґавіна повернулася усмішка.

— Я б не став цього стверджувати. А надто висновуючи з того, як він дивився на Еґвейн. — Помітивши, як зиркнула на нього дівчина, а тоді, як зміряла його поглядом сестра, він підняв руку, наче обороняючись від них мечем. — А до того ж у нього талант вправлятися з клинком. Охоронцям варто один раз показати йому якийсь прийом, і все — він уже його засвоїв. А мене вони заморили ледь не до смерті, доки я вивчив половину того, що Ґаладу дається заввиграшки.

— І того, що він вдатний до меча, достатньо? — хмикнула Елейн. — Чоловіки! Еґвейн, як ти, певно, вже здогадалася, цей неподобно розфранчений бевзь — мій брат. Ґавіне, Еґвейн знає Ранда аль’Тора. Вони з ним з одного селища.

— Насправді? Він насправді народився в Межиріччі, Еґвейн?

Еґвейн змусила себе байдуже кивнути головою. Що йому відомо?

— Звісно, у Межиріччі. Ми з ним зростали разом.

— Звісно... — задумливо протягнув Ґавін. — Такий дивний юнак. Він сказав, що він пастух, хоч я ніколи не бачив пастуха, який би поводився чи виглядав так, як він. Дивний. Я розмовляв із безліччю різних людей, яким довелося зустрітися з Рандом аль’Тором. Дехто навіть імені його не знав, проте вони запам’ятали, як він виглядає, тож це не міг бути хтось інший. Він змінив життя кожного з них. Я говорив із одним старим фермером — він просто приїхав до Кеймліна подивитися на Лоґейна, коли того провозили через місто по дорозі сюди; але цей фермер залишився в Кеймліні, аби стати на бік нашої матері, коли там почався 65 шт. І це через юнака, який вирушив у широкий світ і змусив його замислитися про те, що у світі є іще щось, крім життя, яким той жив на своїй фермі. Ранд аль’Тор. Мимоволі починаєш думати: а чи він, бува, не та’верен? І Елайда зацікавилася ним — це факт. Я питаю себе, а чи зустріч із ним не змінила наші життя у Візерунку?

Еґвейн поглянула на Елейн та Мін. Вона була впевнена, що у них не могло бути доказів того, що Ранд і насправді та’верен. Раніше вона над цим не замислювалася. Ранд був Рандом, і він ніс на собі прокляття торкатися Сили. Але та’верен змінює життя людей, хочуть вони того чи ні.

— Ви мені насправді подобаєтесь, — промовила вона, об’єднуючи в одному жесті обох дівчат. — Я хочу бути вашою подругою.

— А я хочу бути твоєю подругою, — відгукнулася Елейн.

Еґвейн поривчасто обійняла її, а за мить до них доєдналася Мін, і вони втрьох завмерли на мосту, обійнявшись.

— Ми троє пов’язані, — промовила Мін, — і ми не дозволимо будь-якому чоловіку стати цьому на заваді. Навіть йому.

— Може, хтось із вас зробить таку ласку й скаже мені, що це все має означати? — ґречно поцікавився Ґавін.

— Тобі цього не зрозуміти, — відказала йому сестра, і всі троє дівчат зайшлися сміхом.

Ґавін почухав потилицю і похитав головою:

— Ну, добре, але якщо це якимось боком стосується Ранда аль’Тора, пильнуйте, щоб Елайда цього не почула. Відколи ми тут, вона вже тричі напосідала на мене, наче Випитувач з білоплащників. Не думаю, щоб вона вважала, наче він... — Він смикнувся: садом йшла жінка, і плечі їй огортала шаль із червоною каймою. — Згадай Морока на ім’я, — процитував він поговірку, — і він тут як тут. Не хочу вислуховувати ще одну лекцію, що не годиться розгулювати без сорочки. Бувайте здорові.

Піднявшись на місток, Елайда подивилася вслід Ґавіну, що віддалявся швидким кроком. Ставна, з правильними рисами обличчя, вона мала надто суху вроду, аби її хотілося назвати гарною жінкою — принаймні так здалося Еґвейн. Нестаріюче обличчя визначало її статус не менш промовисто, ніж її шаль. Лише ті сестри, котрі щойно стали Айз Седай, ще не набули цієї невизначеності віку. Вона ковзнула поглядом по Еґвейн, затримавши очі хіба на мить, проте дівчина відчула її жорсткість. Вона завжди вважала, що твердість Морейн — наче криця, загорнута в шовк, але Елайда відкинула шовк через непотрібність.

— Елайдо, — сказала Елейн, — це Еґвейн. Вона теж народилася зі зерниною цього хисту. І вона вже мала кілька уроків, то ми з нею однаково просунулися. Елайдо?

На обличчі Елайди не було помітно жодних емоцій.

— У Кеймліні, дитино, я була радницею королеви, твоєї матусі, але зараз ми у Білій Вежі, а ти — послушниця. — Мін зробила порух, наче збираючись іти, проте Елайда зупинила її, різко кинувши: — Залишися, дівчино. Я хочу поговорити з тобою.

— Я знаю тебе з народження, Елайдо, — проказала Елейн, наче не вірячи власним вухам. — Я зростала у тебе на очах, і ти змушувала взимку квітнути сади, аби мені було де бавитися.

— Дитино, там ти була дочкою-спадкоємицею. Тут ти послушниця. Ти маєш це засвоїти. Одного дня ти станеш великою, але тобі треба багато чого навчитися!

— Так, Айз Седай.

Еґвейн почувалася враженою. Якби хтось так принизив її перед іншими, вона би розлютилася не на жарт.

— Тепер ідіть звідси, обидві. — Почувся звук гонгу, низький, гучний, й Елайда подивилася на небо. Сонце стояло на півдорозі до найвищої точки. — Середина Ранку, — зауважила вона. — Маєте поквапитися, якщо не хочете нарватися на чергове напучування. А ти, Елейн, коли виконаєш свою роботу, знайди наставницю послушниць у її кабінеті. Послушниця не звертається до Айз Седай без наказу. А тепер — бігом! Ви запізнитесь. Бігом!

Дівчата кинулися бігом, підхопивши спідниці. Еґвейн кинула погляд на Елейн. На щоках нової подруги розквітли дві червоні плями, але вигляд вона мала рішучий.

— Я стану Айз Седай, — промовила та, тихо, але наче присягаючись.

Еґвейн почула, як позаду Елайда звернулася до Мін:

— Мені дали зрозуміти, дівчино, що тебе привезено сюди за наказом Морейн Седай.

Вона хотіла би зупинитись і послухати, чи спитає Елайда про Ранда, але в Білій Вежі дзвенів гонг на Вишину, а для неї це означало виклик на хатню роботу. Вона не зупинилася, а бігла й надалі, бігла, як їй було наказано.

— Я стану Айз Седай, — просичала вона.

Елейн посміхнулася з розумінням, і дівчата побігли ще швидше.


Коли Мін нарешті пішла з мосту, сорочка прилипала їй до тіла. Вона спітніла не через гаряче сонце, а через пекучий допит, що влаштувала їй Елайда. Вона озирнулася, аби пересвідчитися, що Айз Седай не йде за нею назирці, але тієї ніде не було видно.

Звідки Елайда дізналася, що її викликала Морейн? Мін була впевнена, що це таємниця, відома лише їй, Морейн та Шеріам. І всі ці питання про Ранда. Нелегко було з незворушним обличчям і чесними очима запевняти Айз Седай, що вона ніколи про такого не чула і нічого про нього не знає. Чого вона від нього хоче? Світло, а що Морейн хоче від нього? Хто він такий? Світло, я не хочу закохуватися в хлопця, якого бачила лише раз, та ще й у селюка!

— Морейн, засліпи тебе Світло, — пробурмотіла вона, — не знаю, навіщо ти мене сюди затягла, але виходь нарешті зі своєї схованки та скажи мені щось, аби я могла звідси піти!

Єдиною відповіддю їй була дзвінка пісня сірокрилок. Кривлячись невдоволено, дівчина пішла шукати затишного куточка, де можна було би трохи охолонути.

Загрузка...