Вогняний бог Марранів

БИТВА В ПОВІТРІ

инуло сім років по тому як Урфін Джюс позбувся влади над Смарагдовим містом. Багато чого змінилося в світі. Еллі Сміт котра назавжди покинула Чарівну країну, закінчила школу і вступила до педагогічного коледжу в сусідньому місті: вона обрала собі скромну долю народної вчительки. Її молодша сестра Енні (вона народилась у той час коли Еллі була в Підземному царстві) пішла в перший клас і почала вивчати таємниці абетки.

Одноногий моряк Чарлі Блек купив корабель і здійснив кілька плавань на острови Куру-Кусу, жителі яких зустрічали його щоразу з радістю. А як велося в Чарівній країні? Мигуни й Жувани жили, як і раніше але геть змінилося життя підземних рудокопів, у яких Еллі побувала в третю й останню мандрівку до краю чудес.

Там, у колосальній Печері, Еллі і її троюрідний брат Фред Каннінг пережили багато дивних, неймовірних пригод. Їм пощастило відновити зникле джерело Усипальної води, і цією водою вони приспали сімох підземних королів, котрі по черзі правили рудокопами. Найкумедніше і найцікавіше було в тому, що, королі, прокинувшись, забули про свою царствену гідність і перетворились на ковалів, хліборобів, ткачів. Нарівні зі своїми колишніми підданими вони ревно трудились, добуваючи харчі собі й своїм сім'ям.

Покінчивши з королівською владою, мешканці Печери переселились у верхній світ і зайняли необжиті землі по сусідству з країною Жуванів. Там вони сіяли пшеницю і льон, розводили сади, відгодовували домашню худобу, обробляли метали. Нескоро розлучились вони з темними окулярами, бо їхні очі, звиклі до напівтемряви, довго не могли витримувати сонячне світло.[3]

Лише в житті Урфіна Джюса не траплялося жодних змін за довгі роки самотності. Він перекопав город і став вирощувати овочі, збираючи по три врожаї за рік.

Як старанно придивлявся колишній король до грунту своєї ділянки, орудуючи лопатою! Як хотів він знайти бодай одне-єдине сім'ячко тієї дивовижної рослини, з якої він одержав живильний порошок! О, якби трапилось йому таке сім'я, він не став би вистругувати знову дерев'яних солдатів! Ні, він змайстрував би оббиту залізом потвору, невразливу для стріл і вогню, і знову став би володарем Чарівної країни.

Проте пошуки його були марні й навіть безглузді. Адже якби хоча б один паросток, один живий шматочок незвичайної рослини вцілів від винищення, вона знову заполонила б усе довкруж.

Щовечора, щоранку Урфін дивився на небо в надії, чи не зірветься буря, схожа на ту, що колись принесла йому насіння незвичайних рослин. Але нищівні урагани пролітали над країною, не лишаючи нічого, крім руйнувань.

І Урфінові по тому, як він був королем і тішився від усвідомлення влади над тисячами й тисячами людей, довелося задовольнятись скромною долею городника. Звісна річ, про харчування під благодатним небом Країни Чудес не доводилось турбуватися, та й Тупотун часто приносив господареві жирного кролика або зайця.

Та не цього хотів вигнанець: ночами йому снилася королівська мантія на плечах, і він прокидався розчарований, з калатанням серця.

В перші місяці свого самітницького життя Урфін під час прогулянок іноді зустрічав Жуванів, особливо коли забрідав до невеличкого села Когіди, де народився і виріс. Одначе земляки тікали від нього, як від зачумленого, стараючись не зустрічатися з ним поглядом, і навіть спини їхні, здавалось, випромінювали ненависть.

Тим часом тижні складались у місяці, місяці в роки, і людська ворожнеча до Урфіна згасала. Спогади про його злочини блідли, їх заступали нові події, нові житейські турботи.

За кілька років жителі Когіди стали приязно вітатися з вигнанцем, і, якби Урфін захотів переселитися в село, ніхто не став би йому перешкоджати. Але Урфін похмуро відповідав на привітання, не встрявав у розмови й усім своїм виглядом показував, що товариство людей йому неприємне. Знизуючи плечима, Жувани йшли геть від вовкуватого городника, А Урфін одно поринав у похмурі мрії про те як він помстився б людям, якби тільки зміг.

І доля пішла йому назустріч.

Якось опівдні Урфін порався в городі, аж раптом його увагу привернув різкий клекіт, що долинав згори. Вигнанець підвів голову. Високо в небесній блакиті билися три орли Бій точився жорстокий, двоє птахів нападали на одного, стараючись уразити його дзьобом і ударами крил. Жертва нападу відчайдушно боронилась, прагнучи втекти від ворогів, проте їй це не вдавалось. Спочатку орли видались Урфінові не дуже великими, та вони почали знижуватись, і Джюс пересвідчився, що птахи ці велетенські.

Страшна битва точилась далі, клекіт страхітливих орлів ставав чимраз голосніший, бо птахи наближались до землі. Поранений птах слабшав під ударами ворогів, його рухи ставали щораз безладнішими і раптом, склавши крила він, перевертаючись, полетів донизу.

Орел з глухим шумом упав на лужок перед Урфіновим будинком. Городник лякливо наблизився до нього. Птах, навіть смертельно поранений, ударом крила ненароком міг убити людину.

Підступивши до орла, Урфін побачив, що той був колосальних розмірів: Його розпростерті крила зайняли весь лужок від краю до краю, а там було кроків тридцять. А ще Урфін з подивом відзначив, що птах живий. Його тулуб ледь помітно трепетав, у погляді дивно змішалися гордість і благання. Двоє інших орлів спускалися з видимим наміром добити ворога.

Джюс схопив здоровенного кілка, який стояв біля огорожі і підняв його з рішучим виглядом. Нападники рвонули вгору, одначе й далі кружляли над Урфіновим володінням.

— Вони мене доб'ють, — сказав поранений орел. — Копай поряд зі мною яму і прикинься, що збираєшся мене поховати. Мої вороги покинуть цей край лише після того, як пересвідчаться, що мене закопано. Коли смеркне, я сховаюсь у кущах, а ти скинеш землю в порожню яму.

Вночі хитру вигадку було втілено в життя, і вранці страхітливі орли, покружлявши над порожньою могилою, полетіли на північ.

ІСТОРІЯ КАРФАКСА

езліченні дива Чарівної країни! І цілого людського життя не вистачило б дізнатися про них усіх. Неначе й не така вже й велика вона була, а яким розмаїттям природи відзначалась, скільки людських племен, незвичайних тварин і птахів її населяло!

У відлюдній долині Кругосвітніх гір, у північній їх частині, жило плем'я гігантських орлів. Звідти був родом Карфакс, несподіваний гість Урфіна Джюса.

Ось що розповів вигнанцеві Карфакс, коли оклигав від ран.

— Наше плем'я мешкає в Кругосвітніх горах дуже давно, — говорив орел, — чисельність його невеличка. А спричинило до цього ось що. Наша їжа — тури й гірські козли, які населяють схили гір і глибокі ущелини. Козлине плем'я могло б розмножуватись і жити без турбот, проте цьому перешкоджаємо ми, орли полюючи за ними.

З нашою зіркістю, силою і швидкістю польоту ми могли б винищити всіх козлів і турів проте ми цього не робимо. Зникнення тварин означало б і наш кінець: ми вимерли б з голоду. І тому ще з давніх часів число членів нашого племені не повинно перевищувати однієї сотні.

— Як же це вам вдається? — спитав зацікавлений Урфін.

— Наші закони щодо цього дуже суворі, — відповів Карфакс. — Орлина сім'я має право вивести пташеня лише в тому випадку якщо хтось із дорослих членів племені вмирає від старості чи гине від нещасливого випадку, приміром, розіб'ється об скелю при необачному нападі на здобич.

— Але хто ж дістає право дати заміну померлому?

— Це право дається в порядку суворої черги всім сім'ям, які населяють Орлину долину. Звичай свято виконувався впродовж століть, однак недавно його було порушено, і це принесло нашому народові величезні біди. Ми живемо дуже довго, — провадив далі Карфакс — півтораста-двісті років, тому в нашій долині малюк з'являється далеко не кожен рік. Подивився б ти, як доглядають його орлиці, як сваряться, кому погодувати пташеня чи пригріти під крилом! Часто вони відпихають від маляти рідну матір… Що вдієш, — зітхнув Карфакс, — материнські почуття у наших жінок сильні, а щастя вивести дитинча дістається кожній з них всього раз-два за її довге життя.

«У нас, людей з цим ділом простіше, — подумав Урфін. — Можна мати скільки завгодно дітлахів, хоча це — неабиякий клопіт».

Карфакс вів далі:

— Мені вісімдесят років, це в нас, гігантських орлів, найбільший розквіт сили й здоров'я. Цього року черга вивести пташеня вперше дісталася мені й моїй подрузі Арамінті. Як радісно чекали ми того щасливого дня коли їй буде дозволено знести яйце! Яке затишне гніздечко з тоненьких гілочок і листя приготували в заглибленні скелі!.. І все пропало. Підлий вождь Аррахес, порушивши древній закон, заявив, що пташеня буде виведене в його сім'ї! Йому потрібен був спадкоємець, бо його єдиний син незадовго перед тим розбився, полюючи на тура…

Карфакс тремтів від обурення, розповідаючи про безчесний вчинок вождя, а городник з насмішкою думав про те що вже хто-хто, а він, Урфін, не став би гарячкувати через таку дрібницю.

— Скажи, чоловіче, чи був достойний Аррахес лишатися нашим вождем після такого безчесного порушення батьківських звичаїв? Я принаймні вважав, що було б ганьбою коритися йому. У мене знайшлися прибічники. Ми готували повстання, щоб скинути Аррахеса. На нещастя до наших лав пробрався ниций зрадник, він про все повідомив вождя, виказав імена змовників. Аррахес і його посіпаки нагло напали на нас Кожен з моїх друзів мав справу з двома-трьома супротивниками Арамінта загинула в перші хвилини бою. На мене накинулись Аррахес і орел, який виказав змову. Рятуючись утечею, я перетнув Кругосвітні гори і заглибився у Чарівну країну. Вороги не відставали… Регату ти знаєш, — стомлено закінчив Карфакс.

Запала довга мовчанка. Потім орел заговорив:

— Моє життя в твоїх руках. Вернутися в гори я не можу. Якщо навіть я поселюся в найвіддаленішій їхній частині, Аррахес і його шпигуни вистежать мене і вб'ють. Полювати у ваших лісах мені неможливо. Ти годуєш мене звірятами, яких називаєш зайцями і кроликами. Вони смачні, та хіба я можу розгледіти їх у густих хащах і тим більше схопити кігтями…

Подумавши, Урфін сказав:

— Тупотун ловить для тебе дичину і робитиме це, аж поки ти одужаєш. А тоді подивимось, може, я придумаю, як тебе прогодувати.

І тут у темній Урфіновій душі зародилася думка, що цей велетенський птах може прислужитись йому. Хіба це не той довгожданий засіб знову вибратися з невідомості і «схопити долю за роги», як він полюбляв висловлюватись.

«Проте мені треба бути дуже обережним, — міркував Урфін. — Цей птах з його дивними уявленнями про справедливість не стане допомагати мені, якщо вважатиме мої дії хоч найменшою мірою безчесними… А втім, не буду квапитись, у мене вистачить часу все обміркувати».

ЗАДУМИ УРФІНА ДЖЮСА

тавлячи непомітні запитання, Урфін Джюс пересвідчився, що в Орлиній долині нічого не знали про людські справи і Карфаксові невідомо було ні про швидке Урфінове піднесення, ні про його ганебне падіння. Вигнанець заборонив Тупотунові бодай словом обмовитись про минуле і наказав блазневі стежити, аби птах і ведмідь, котрі любили побазікати, не зустрічались наодинці. Сам він почав діяти сміливіше. Він провадив з орлом, який одужував, тривалі розмови й ніби ненароком зізнавався що в нього на думці одне бажання: приносити людям добро.

— А чому тоді ти живеш у лісі, далеко від решти зграї? — дивувався Карфакс.

— Бачиш, допомагати одному селу — це надто дрібно для мене, — хитрував Урфін. — От якби мені пощастило стати на чолі цілого народу, там я вже розгорнувся б і показав себе.

— Хто ж тобі перешкоджає стати вождем? — дивувався простодушний орел.

— Мої співвітчизники не розуміють мене, — викручувався Джюс. — Вони думають, що я прагну до влади з честолюбства, а насправді я ставлю перед собою набагато вищі цілі.

Такі розмови повторювались не раз, і нарешті орел повірив в Урфінову шляхетність. Карфакс погодився допомогти другові добитися високого становища серед людей, і нехай він тоді творить стільки добра, скільки побажає.

Саме цього й хотів Урфін Джюс Лишалося придумати, яким чином повернути собі колишню владу з допомогою гігантського птаха.

«Тільки не війна… — розмірковував Урфін. — Якщо я заради мого піднесення попрошу Карфакса вбити бодай одну людину, він зразу розгадає мої наміри. Він може розірвати мене на шматки за обман… — Урфін з жахом уявив собі страхітливого птаха, який нападав на нього — І коли я заберу цей народ у руки, у мене буде і армія, і зброя… Тоді начувайтесь, Страшило і Дроворуб!»

Урфін почав подумки прикидати, в якій частині країни він найлегше міг би стати володарем. І тут він згадав про Стрибунів.

Войовниче плем'я Стрибунів мешкало в горах між Великою річкою та володіннями Стелли. Ще нікому не щастило перетнути країну Стрибунів, вони нікого до себе не пускали.

Еллі Сміт під час першого перебування у Чарівній країні прямувала до доброї феї Стелли зі своїми друзями Страшилом, Залізним Дроворубом та Сміливим Левом. На їхньому шляху нездоланною перешкодою стала область Стрибунів, оточена горами. На гору спробував видертись Страшило, а за ним Лев, проте обидва були збиті могутніми кулаками Стрибунів. Еллі і її супутники так і не дійшли б до Рожевого палацу Стелли, якби Еллі не володіла тієї пори Золотою Шапкою, яка давала владу над Летючими Мавпами. Дівчинка викликала Летючих Мавп, і ті перенесли подорожніх до палацу Стелли повітрям.[4]

Багато століть тому Маррани (так називали себе Стрибуни) жили в Підземній країні на березі річки, яка впадає в Серединне озеро. За переказами, вони сховались у підземеллі від сильних ворогів, котрі тіснили їх з усіх боків. Там, серед скель, Маррани збудували місто, руїни якого бачили Еллі Сміт і Фред Каннінг, коли завершували довгу й небезпечну мандрівку в надрах землі.

Тієї далекої епохи Маррани вміли добувати вогонь, робили залізне знаряддя, ловили рибу і полювали на Шестилапих, яких водилося в тих краях безліч. Але з часом Марранів стало надто багато, риби та звіриного м'яса їм не вистачало, а хліборобством займатися на кам’янистому грунті було неможливо.

Маррани під проводом князя Грона покинули свій похмурий край. Вони спробували забрати у підземних рудокопів частину їхньої просторої рівнини, проте воїни семи королів відбили напад і вигнали Стрибунів нагору.

Непереливки було Марранам у горішньому світі. Їхні очі, які звикли до вічних сутінків Печери, протягом довгих місяців не могли пристосуватись до яскравого денного світла. Переселенці пересувались тільки ночами. Напівсліпі, вони довго блукали по Чарівній країні, гинули в битвах з її корінним населенням, зазнавали величезних жертв від хижих звірів, умирали з голоду, тонули при переправах через річки… Так минуло кілька років.

За час блукань Маррани здичавіли, розгубили свої знаряддя, розучились використовувати вогонь. Нарешті Грон привів нечисленну групу втікачів до безлюдної, ніким не зайнятої долини, яка й стала їхнім притулком на цілі віки. Тут вони знову розмножились, але так і лишились на дуже низькому щаблі розвитку.

Спершу спогади про те, що їхні предки жили в якомусь дивному, похмурому світі, передавались Марранам від батьків до дітей, потім спогади перетворились на легенди, а згодом і легенди призабулись. Маррани так довго жили в самотині, що люди, котрі мешкали в інших частинах Чарівної країни, знали про них дуже мало.

Мало знав про Марранів і Урфін Джюс. Які їхні житла? Чим вони харчуються? Чи немає в них захоплень? Чим можна вразити їхню уяву? На всі ці запитання Урфін не міг дати відповіді. А з'явитися до сильного незалежного племені, не відаючи, що на тебе чекає, було надто небезпечно.

«Я повинен провести ґрунтовну розвідку», — думав Урфін. Але хто зробить цю розвідку? Самому йти неможливо: він повинен зненацька з'явитися перед Стрибунами як повелитель. Послати Ту поту на? Ведмідь важкий і вайлуватий, йому не вистачить уміння ховатись і діяти нишком, як і личить справжньому розвідникові. Аж раптом Урфінів погляд упав на дерев'яного блазня, який копирсався в кутку кімнати.

— Ось хто мені потрібен! — радісно вигукнув Джюс.

Він згадав, як допоміг йому клоун під час облоги Смарагдового міста. Кілька атак дерев'яних солдатів були відбиті, й Урфін опинився в дуже скрутному становищі. І тоді Еот Лінг побував у місті на розвідці, дізнався, що багач Руф Білан ненавидить Страшила, а сич Гуамоко вмовив Білана відчинити міські ворота.

— Еоте Лінг, іди сюди! — наказав Урфін, і блазень, перевалюючись, причимчикував до нього.

— Я потрібен тобі, володарю?

— Так. Думаю доручити тобі одну дуже важливу справу.

Урфін Джюс поділився з блазнем своїми планами і розповів, що має зробити Еот Лінг. Блазень вислухав Урфіна Джюса і зауважив:

— Країна Стрибунів дуже далеко, володарю. Мандрівка туди буде довгою і небезпечною.

— Карфакс проробить цей шлях за кілька годин. Він відвезе тебе, і ти видивишся все, що потрібно.

Урфін Джюс і його вірний слуга Еот Лінг з нетерпінням чекали, коли одужає орел. Величезний птах до останньої кісточки з'їдав кроликів і зайців, що їх справно приносив Тупотун.

Карфакс прив'язався до добродушного ведмедя, який, не шкодуючи сил, ганяв по лісу в погоні за дичиною.

І ось настав час, коли орел уперше після падіння здійснив перший, ще невпевнений політ.

Коші він низько пролітав над лісом, помахи його величезних крил розгойдували гілки дерев, а перелякані білки стрімголов кидалися вниз. З кожним днем Карфакс літав усе далі й вище, сили його міцнішали, і нарешті настав день, коли він запропонував Урфінові Джюсу проїхатись на його спині.

Урфін з острахом погодився: страшно все-таки опинитись високо в повітрі, не відчуваючи під собою іншої опори, крім рухливої орлиної спини. Та якщо він не наважиться на політ, значить, не бачити йому країни Стрибунів, не добитися влади, не помститись ворогам. І Джюс подолав свій страх.

Завше важкий перший крок. Невдовзі Урфін із задоволенням підставляв обличчя зустрічному вітру, гордо дивився на поля й ліси, що проносились унизу.

— Моє! Скоро все це знову буде моє! — тихо бурмотів він, щоб не розчув Карфакс.

Урфін розповів орлу про свій намір стати на чолі племені Стрибунів.

— Це темні, дикі люди, — говорив Джюс, — і життя їхнє вкрай тяжке. Я хочу принести їм усі радощі, які тільки доступні людині під сонцем нашої країни.

Карфакс погодився доставити до Стрибунів Кота Лінга. Урфін пошив блазневі одяг з кролячих шкурок. Надягнувши його, Еот Лінг перетворився на маленького меткого звірка. Тепер, якщо він потрапить на очі комусь із Стрибунів, той нізащо не запідозрить у ньому розвідника з чужих країв.

Якось уранці Карфакс піднявся з лужка перед Урфіновим будинком і полетів на схід, до країни Стрибунів. На орлиній шиї висіла в'язка кроликів — запас харчів. На орлиній спині, вчепившись у пір'я, лежав блазень.

Орел повернувся під вечір наступного дня. Він розповів, що вночі, коли Стрибуни спали, він переніс розвідника через гору і опустив у безлюдному місці. Там Еот Лінг чекатиме його через десять днів.

Якими довгими видались Урфінові ці дні!

Та настав нарешті момент, коли Карфакс повернувся з другого польоту і привіз блазня, неушкодженого і дуже задоволеного. Еот Лінг передусім скинув набридлий йому костюм з кролячих шкурок і багатозначно глянув на господаря. Той зрозумів, що розмова буде секретною, і заніс блазня в дім.

— Ну, володарю, — весело вигукнув Еот Лінг, коли вони лишилися вдвох, — які це простаки! Гай-гай, які простаки!.. Але простаки небезпечні, їм пальця в рота не клади! — додав він багатозначно.

— Розповідай! — нетерпляче наказав Джюс. І блазень почав розповідати про те, що він бачив і чув у країні Марранів за своє десятиденне перебування в ній.

ПОБУТ І ЗВИЧАЇ СТРИБУНІВ

от Лінг дізнався багато про що. Схожий на великого щура в своєму сірому вбранні, він нишпорив поблизу селищ, залазив в оселі, підглядав, підслуховував. Одного разу він мало не попався. Його схопив хлопчисько (діти більш спостережливі, ніж дорослі), але блазень так укусив його, що допитливий хлопчина завив од болю і випустив небезпечну здобич.

Ось про що довідався Еот Лінг. Плем'я Стрибунів багаточисленне, в ньому нараховується кілька тисяч самих лише дорослих чоловіків. При цьому повідомленні Урфін схвально кивнув головою і подумав: «З них вийде сильна армія».

Країна Стрибунів розташована в круглій долині, оточеній кільцем гір зі стрімкими схилами. Гори не пропускають у долину вітру, і вдень там завжди тепло, зате ночі холодні. Жителі не зводять осель, для цього їм бракує вміння. Вони живуть у солом'яних куренях і навіть під навісами. Одягаються вони легко: чоловіки носять довгі штани і безрукавки, жінки — короткі сукні. У Балакунів, підданих феї Стелли, Маррани вимінюють одяг, сокири, ножі, лопати. Взамін вони віддають коштовне каміння, добуте в горах.

Стрибуни невисокі на зріст, але кремезні; у них великі голови, довгі сильні руки з великими кулаками, а м'язи ніг настільки розвинуті, що дозволяють людям робити величезні стрибки. За це мешканці сусідніх країн і прозвали їх Стрибунами. Проте самі Маррани цього прізвиська не люблять. Править ними князь Торм…

— Мабуть, це поштивий старий з довгою сивою бородою? — перебив Урфін оповідь блазня.

— Ти помиляєшся, володарю, — заперечив Еот Лінг. — Уяви собі, вони зовсім не носять ні борід ні вусів. Рослинність на обличчі вони вважають великою незручністю і позбуваються її вельми цікавим способом. У їхній країні є джерело, оточене ядучою коричневою грязюкою. Коли в юнака Маррана починають рости вуса й борода, він вирушає до цього джерела і вимащує обличчя грязюкою, а потім дає їй висохнути на сонечку. За кілька годин грязюка відпадає шматками і волосся назавжди зникає. Того, хто здійснив таку операцію, співплемінники зустрічають з піснями й танцями, і лише тоді Марран одержує права громадянства і може одружитись.

— Це справді дивовижно, — зауважив Урфін.

Еот Лінг розповідав далі.

У долині Марранів дуже часті грози. Еот Лінг пробув там всього десять днів, і за цей час трапилося дві грози.

Грози в країні Стрибунів жахливі. Блискавки спалахують невпинно, громові перекати, відбиваючись від гірських схилів, зливаються в протяжне оглушливе гудіння, дощ ллє потоками. Блискавки часто вдаряють у солом’яні курені Марранів і запалюють їх. Мешканці вискакують геть і з жахом дивляться на вируюче полум'я навіть не намагаючись його погасити. Вогонь для Марранів — грізне караюче божество, вони його глибоко шанують, проте не наважуються користуватися вогнем у своєму скромному побуті.

«Та це справжній скарб, — думав Урфін. — Ось де можна розвернутись!»

У центрі долини лежить величезне мілководне озеро, поросле очеретом. В очеретах гніздиться безліч качок. Коли виводиться молодняк, який іще погано вміє літати, Маррани влаштовують облави і б'ють каченят з пращі. Здобич вони засолюють і зберігають у природних погребах — холодних печерах, які йдуть у глиб гори.

Довкола озера розкинулися родючі ниви. Там Стрибуни сіють пшеницю. Хліб вони не печуть, бо не вміють добувати вогонь. Пшеничні зерна розмелюються між жорнами, і з борошна робиться лемішка на холодній воді.

— Вони мої! — вигукнув Урфін. — Коли я навчу їх смажити качок і пекти хліб, вони підуть за мною куди завгодно. В їхніх очах я буду великим чудотворцем.

Незважаючи на таке мізерне харчування, Маррани дуже здорові й міцні люди. У них багато вільного часу, і вони віддають його спорту — стрибкам, бігові й особливо бою навкулачки.

Змагання з боксу у Марранів — улюблене заняття. Страшні удари, які вони завдають один одному, можуть звалити з ніг бугая, а бійцям байдуже. Досить кумедно у них відзначається переможець. Він має право підфарбовувати свої синці темною глиною і виставляти їх напоказ, неначе нагороди. Переможений, навпаки, мусить приховувати сліди побоїв і якомога швидше їх загоювати. З боку переможеного вважається ганебним хвалитися каліцтвами, одержаними в бою.

Маррани — запеклі болільники і ставлять заклади на боксерів і бігунів. Проте грошей вони не знають і розраховуються власною свободою. Хто програв, той протягом місяця, двох і більше трудиться для щасливішого болільника, будує йому новий курінь, обробляє поле, меле зерно, ловить і засолює качок.

Тих, хто попав на час у неволю, відзначають особливим знаком: проводять на лобі їдким молочаєвим соком вертикальну смужку, яка довго тримається. Якщо термін рабства не скінчився, а смужка зійшла, її відновлюють. Буває, що той чи інший горопаха, що нерозважливо побився об заклад, не виходить з неволі цілими роками, і знак його рабства невитравно в'їдається в його шкіру.

Навіть похмурий Урфін розвеселився, слухаючи ці кумедні подробиці про побут Стрибунів. Він дедалі більше й більше пересвідчувався, що йому легко буде підкорити своїй владі цих простодушних людей.

Закінчуючи свою оповідь, Еот Лінг застеріг господаря:

— Маррани — небезпечні люди, володарю! Вони запальні й дуже мстиві. Тільки-но комусь видасться, що його обдурили чи скривдили, він притьмом лізе в бійку і тоді вже не щадить ні себе, ні супротивника.

— Гаразд, гаразд, мій вірний слуга, ти роздобув дуже цінні відомості. Я бачу, що з Марранів вийдуть добрі воїни, проте силою їх не візьмеш, тут потрібна хитрість. І я вже знаю, як мені діяти.

Урфін пішов на обійстя і заходився гріти в казані воду, щоб пофарбувати соком з коріння марени свій найкращий костюм у червоний колір. Цим почалася підготовка до його ризикованого задуму.

НЕЗВИЧАЙНА ПОЯВА

рфін Джюс остаточно впевнився, що Карфаксова поява — новий дарунок долі, яка, здавалося, на довгі роки забула про нього. Лишалося тільки скористатися цим подарунком. Але тут Урфіна вчити не випадало. Він вирішив з'явитися до Марранів у грізному образі повелителя вогню. Зачаровані його могутністю, Стрибуни зразу визнають Урфіна Джюса своїм вождем.

До нового місяця лишалося дев'ять днів. У безмісячну ніч на темному небі Маррани побачать Урфіна в сяйві вогню, і він спуститься до них на небаченому птахові. Хто не здригнеться, уздрівши такі дива?..

Вигнанець готувався покинути осоружний край. Невтомний Карфакс у супроводі блазня зробив кілька рейсів до країни Марранів. Там Еот Лінг у нічний час сховав Урфінові столярні інструменти і найнеобхідніше хатнє начиння. Врешті орел відвіз Тупотуна. Невразливий для стріл і списів відданий звір не потребував ні сну, ні їжі і міг стати неоцінимим охоронцем свого господаря в середовищі сильних і небезпечних майбутніх його підданих. Важливо було й те, що ведмеді не водилися в країні Стрибунів і Тупотун видасться їм незвичайним створінням.

І ось настав призначений день. Урфін вирушив у далеку дорогу. Він не став замикати дім на замок, як зробив минулого разу. Джюс натягав усередину хмизу й підпалив його. Чи вдасться йому завоювати владу над Стрибунами, чи ні, він однаково не вернеться сюди, до нудного, одноманітного існування скромного городника.

«Хай буде як буде, піду назустріч долі!» — поклав собі Урфін.

У відблисках полум'я почне він нове життя у відблисках полум'я полишить колишнє.

Урфінів будинок запалав, немов величезне багаття. Мешканці Когіди побачили далеку за-і раву, і в невиразному її відблиску майнула над селом гігантська тінь.

У країні Марранів з часу їхнього переселення з Підземелля минули сотні років, відзначених багатьма стихійними лихами: пожежами, повенями, обвалами. Проте ніколи ще Маррани не переживали таких тривожних, хвилюючих подій, як того пам'ятного вечора. Почати з того, що на вулицях селища, де жив князь Торм, після настання сутінків з'явився небачений бурий звір і закричав оглушливим голосом:

— Готуйтеся, Маррани, готуйтеся! Цього вечора перед вами з'явиться в небі ваш майбутній могутній володар, вогняний бог Урфін Джюс!

І цьому звіру тоненьким пронизливим голосом вторував маленький дерев'яний чоловічок, який сидів на його спині:

— Люди країни Марранів, тіштесь і веселіться, до вас гряде з небес вогняний бог Урфін Джюс!

Тремтячи від подиву й страху, напіводягнені Маррани вибігли зі своїх куренів і з-під навісів, питаючи князя Торма, що все це означає. Але Торм не міг дати їм відповіді.

Тим часом дивні оповісники вигукували далі.

І ось над селом постала гігантська тінь, над якою виднілася вогненна заграва.

— Це спалахи блискавки… — шепотіли вражені Маррани.

Тінь спускалася чимраз нижче, і згори почувся громовий голос:

— Я вітаю вас, улюблені мої Маррани!

На майданчик перед приголомшеною юрбою спустився величезний птах, і з його спини легко зіскочив чоловік у червоному плащі, в яскраво червоній шапочці з білим пір'ям, а в його високо піднятій руці палав смолоскип, далеко розкидаючи іскри. Здавалось, у нічній пітьмі з'явився живий вогонь.

Так, Урфін Джюс зумів навдивовижу ефектно з'явитися вперше перед Стрибунами!

Розгублені, перелякані, люди уклякли, закриваючи руками обличчя від яскравого полум'я. Прибулець з небес заговорив гучним голосом:

— Не бійтеся, діти мої! Я прийшов до вас не з лихом, а з добром. І насамперед примушу вас пересвідчитись, що це полум'я, яке завжди приносило вам загибель і руйнацію віднині стане вашим вірним слугою. Добрий Тупотуне, — звернувся Урфін до ведмедя, — роздобудь соломи!

Неподалік лежала купа соломи, приготовлена для будівництва куреня. Ведмідь підтяг до господаря кілька оберемків. Джюс склав їх акуратним стіжком і підпалив. Вогонь здійнявся вгору, а перелякані Маррани позадкували.

Урфін розреготався.

— Не бійтесь! Ясновельможний Торме і княгине Юмо! І ви, шановні старійшини Греме, Лаксе, Венку, підійдіть!

У юрбі почулися схвильовані голоси:

— Він усіх знає на ім'я! Диво, диво! Це бог, а не людина!

Еот Лінг крикливо оголосив:

— Великому Урфінові все підвладне — земля і небо!

А простодушний Карфакс додав своїм низьким хрипким голосом.

— Урфін Джюс вдячний, він усім бажає добра.

Полум'я почало прогоряти, і підбадьорені Маррани присунулись до багаття. Ніч була свіжою як завше в долині, і люди щулились від холоду Та коли вони наблизились до вогню, їх охопило приємне тепло. Торм і старійшини підставляли до багаття то один то другий бік, і в них з'явилася думка, то небесний прибулець приніс із собою сонячне тепло і світло.

Чарівна влада Урфіна Джюса була визнана незаперечно: він став уже не просто королем Марранів, він зробився їхнім божеством.

ЗАПАЛЬНИЧКА ЧАРЛІ БЛЕКА

еред майна Урфіна Джюса був один предмет, яким він дорожив найбільше. У зовнішньому світі, за горами, цей предмет цінувався дешево, але у Чарівній країні видавався справжнім дивом.

Це була звичайнісінька запальничка, витончена плоска іграшка, яка ховалася в долоні свого власника.

Ця запальничка дісталась Урфінові, коли, скинутий з престолу, він сидів у в'язниці, очікуючи суду над ним. До колишнього короля прийшов одноногий моряк Чарлі Блек. Він довго розмовляв з Урфіном, намагаючись добитись від нього каяття у вчинених ним злочинах. Проте навіть тіні каяття не виказав Джюс.

Роздосадуваний моряк повернувся, щоб піти, і в цей момент з його кишені вислизнула блискуча річ і впала на солому, яка вкривала підлогу. Не встиг Блек вийти за двері, як в'язень кинувся до загубленого предмета. То була запальничка, і Урфін знав їй ціну

Іззовні почулася хода: моряк ішов на пошуки запальнички. Урфін блискавично засунув запальничку під матрац і сів на ліжко. Чарлі Блек пішов ні з чим, але він не журився — в рюкзаці у нього була ще одна запальничка.

Урфін заховав знахідку в одязі й поніс у вигнання. Від запальнички йшов запах, який подобався Урфінові: це був запах бензину, хоча вигнанець не мав уявлення, що таке бензин. З часом бензин випарувався. Це стурбувало Урфіна, але йому пощастило роздобути пляшку легкої прозорої нафти, вона замінила бензин.

Роки й роки зберігав Урфін Джюс запальничку як гарну іграшку, що нею можна було час від часу помилуватися. Але тепер, коли він надумав виступити в ролі вогняного бога Маррана, вона неабияк прислужилася Урфінові. З її допомогою Джюс довів Стрибунам, що вогонь слухається його і миттю виникає за його наказом.

Одна річ — кресати кресалом, дожидаючись, коли іскра потрапить на трут, а потім роздмухувати її, щоб з'явилося полум'я. Все це вимагає часу і не справляє сильного враження. І зовсім інша — коли вогонь вилітає з простягнутої руки володаря в один момент ї запалює жмут соломи, який спалахує яскраво й гаряче.

Звичайно, він міг би придбати в сільській крамничці сірники, але для того, хто хоче назватися вогняним богом, запальничка послужить набагато краще!

Урфін вразив уяву Марранів у перший же вечір своєї появи: під захоплені вигуки глядачів він безліч разів добував вогонь з простягнутої руки.

ЯК ЖИВУТЬ БОГИ

рагнення якомога швидше знову стати володарем Чарівної країни так сильно володіло Урфіном Джюсом, що він не хотів втрачати жодного зайвого дня.

Першу ніч Урфін провів у хатині Торма на власній його постелі, а вранці оголосив князеві, що треба негайно розпочати будівництво палацу для нього, вогняного бога. Він, бог, залишив прекрасні чертоги в своїх небесних володіннях.

Тисяча чоловік заходилися носити каміння з гірських схилів на обраний Урфіном пагорб. Інші робітники черпали з дна озера клейкий мул, який заміняв цемент.

Урфін показав Марранам як класти підмурівок будівлі, підганяючи каміння одне до одного, і як скріплювати їх цементом. Маррани виявились дуже здібними учнями, і діло в них пішло. Найкмітливіших Джюс призначив майстрами і десятниками. Свої інструменти Урфін дістав із схованки під час грози, коли невпинно гримів грім і спалахували блискавки, а перелякані Маррани лежали в куренях, заплющивши очі й закривши голови руками.

Оповісник Еот Лінг оголосив Стрибунам, що предмети, якими працюватиме їхній володар, священні, їх надіслав великому Урфінові володар небес Сонце, і доторкатися до них без дозволу бога — великий гріх.

Урфін заходився робити одвірки для дверей та лутки для вікон, витесував бантини для стелі й крокви для даху, вистругував віконні рами. Робота кипіла в його майстерних руках тішачи його, адже він стільки років не брався за сокиру й долото. Ото було б і забути Урфінові про марнославні плани. Але він пригадував, з якою ганьбою його випровадили із Смарагдового міста, як зневажливо до нього поставились коли з'ясували, що він уже не може завдати шкоди.

І Урфін похмуро шепотів крізь стиснуті зуби:

— Ворогам не буде пощади! Помста помста!..

А довкола Урфіна юрмилися шанобливі глядачі й милувались його виробами Все, що було пов'язано із столярною роботою свист рубанка по дошці, цюкання долота, дзижчання пилки, все видавалося Стрибунам якимсь дивом, сотворити яке під силу тільки божеству.

Князь Торм страшенно зрадів, коли вогняний бог дозволив йому стругонути кілька разів рубанком. Він зібрав стружки, які впали на землю, і урочисто відніс до свого куреня, як знак божої милості.

Стіни палацу з кожним днем зводилися чимраз вище, і будівля ставала соліднішою; Маррани поглядали на неї з побожним острахом.

Вдача Стрибунів мала цікаву властивість: набігавшись і настрибавшись за день, вони спали ночами мертвим сном, і розбудити їх було неможливо, хоч стріляй над вухом з гармати. Цим спритно скористався Урфін Джюс. Через Еота Лінга він оголосив жителям що кожна сім'я по винна принести в дарунок богові коштовний камінь, інакше її найближчим часом спостигне нещастя.

Перелякані Маррани понесли Урфінові свої найкращі коштовності. Однієї з ночей коли мешканці долини спали непробудним сном, він полетів на орлі в країну Балакунів. Там, у рожевому місті він знайшов купця, віддав йому два десятки коштовних камінців і той зобов'язався купити для Урфіна красиві меблі килими, фіранки, кухонний посуд, віконне скло та багато іншого.

В наступні ночі все закуплене було перенесене в долину Марранів і заховано у віддаленій печері. Всі ці скарби не подобались Карфаксові:

— Чому б не робити закупи відкрито, при світлі дня? — говорив шляхетний орел.

Урфін хитрував і викручувався.

— Любий друже мій Карфаксе зрозумій, — говорив Джюс, — якщо я й ошукую Марранів то лише з добрими намірами. Коли вони пересвідчаться, що я володію хистом чаклунства, вони охочіше підуть за мною до щасливого життя.

Палац був добудований. Його вкрили черепицею, яку зробили з глини жінки, а обпалив сам Урфін. Проте всередині будинку нічого не було і вікна дивились порожніми рамами.

Увечері Урфін сказав Торму:

— Ясновельможний князю, запрошую тебе з дружиною і твоїх радників завтра до мене на новосілля.

Торм здивувався:

— Великий Урфіне, у тебе ж у палаці нічого немає.

— Нехай це тебе не бентежить, — бундючно посміхнувся Урфін. — Божеству доступно те, про що ви, прості смертні, не масте ніякого уявлення.

Цілу ніч Урфін і ведмідь працювали без перепочинку. І коли вранці Торм і старійшини підійшли до палацу, вони ахнули від здивування.

Палац сяяв свіжопромитими шибками вікон. Всередині гостей зустріла небачена розкіш: на підлозі пишні килими, на вікнах кольорові фіранки витончені меблі стояли в кімнатах, а з їдальні долинали приємні пахощі страв.

— Диво! — закричали Маррани і вклякли.

Страви, приготовлені на вогні, страшенно сподобались князеві, княгині й вельможам. На столі був свіжий хліб, смажені качки, печені фрукти й різні ласощі, смаку яких Стрибуни раніше зовсім не знали.

— Ось як живуть боги! — захоплено мовив Торм, підкидаючись на спинку стільця і погладжуючи себе по набитому череву.

— Еге ж, так живуть боги, — підтвердив Урфін. — Але з цього часу так заживете й ви, Маррани, якщо слухняно виконуватимете мої накази.

— Ми готові, великий боже! — вигукнули Стрибуни.

— Передусім вам треба звести будинки, — сказав Джюс.

— Нам будинки? Нам?! — у священному жаху вигукнули Маррани. — Такі, як у тебе?

— Ну, не зовсім такі, — недбало зауважив Урфїн, — звісно, трохи менші й простіші, та все ж ви станете жити в будинках. І далі — ви повинні готувати їжу на вогні. Ви ж бачите, наскільки ця їжа смачніша за ту.

На обличчях Марранів відбився їхній довгий страх перед вогнем, цим грізним, караючим божеством.

— Ідіть за мною! — наказав Урфін.

Він провів гостей на кухню і показав їм полум'я, яке мирно горіло в пічці.

— Ви бачите, як я приборкав вогонь, — сказав Джюс. — Таким же слухняним він прийде і в ваші оселі, обігріватиме житла, жінки стануть варити на ньому юшку і пекти булки.

— Воістину великий і добрий вогняний бог Марранів! — вихваляли Урфін а Торм та його радники.

З цього дня в пустельній долині Марранів почалось велике будівництво. Найважчі роботи припали на простолюдинів. Вельможі самі нічого не робили. Вони лише квапили мулярів та теслярів, навчених Урфіном, і ті гарували від сходу до заходу сонця з короткими перервами на їжу. Робітники з сумом згадували веселі змагання з боксу, бігу й стрибків і почали подумувати, що не така вже, либонь, велика втіха поява серед них вогняного божества. Але релігійний страх не дозволяв їм затримуватись на таких думках.

Вселення Торма, Венка, Грема та інших вельмож у нові будинки пройшло пишно. Народ, юрмлячись біля вікон, запнутих слюдою, намагався роздивитися силуети тих, хто бенкетував, почути хмільні голоси: Урфін навчив Марранів готувати п'янкий напій з пшеничних зерен.

Вельможні Маррани були тепер за Урфіна горою. Якби вони навіть здогадались, що Урфін — звичайна людина, яка присвоїла божеське звання, вони все одно пішли б за ним на край світу. Тепер вони з жахом пригадували ті часи, коли жили в таких же куренях, як чернь, харчувалися такою ж лемішкою і солоними качками…

У марранських аристократів віддавна зібралося багато коштовного каміння — аметистів, рубінів, смарагдів. Вони й раніше вели сяку таку торгівлю з Балакунами, вимінюючи в них предмети першої необхідності. Але тепер ця торгівля набула широких розмірів.

Маррани виходили на схил гори, зверненої до володінь Стелли, махали руками й галасували, привертаючи увагу Балакунів. Балакуни підходили до них і милувалися блиском коштовних камінців.

Невдовзі в напівгорі утворився справжній базар. Балакуни приносили на продаж курей і баранів, молоко й масло, фрукти, крам і гарні меблі. І коли Торм придбав різьблений столик і стільці до нього точнісінько такі ж, як у палаці бога, в його голові зродились певні здогади, проте він нікому про них не сказав.

Певна річ, простолюдини не зводили собі кам'яниці. Чи до того їм було, коли вожді племені запрягли їх у тяжку роботу. Закінчивши будівництво, вони взялися до розширення посівів. Випікання хліба і ґуральництво, яке швидко розвивалося, вимагали набагато більше зерна, ніж раніше. Для того щоб топити печі в будинках аристократів, потрібні були дрова, і щоранку вервечка дроворубів вирушала в ліс, а підвечір люди поверталися з важкими в'язанками. Раніше простим людям жилося набагато легше.

Минуло два-три місяці, і новий тягар ліг на підданих князя Торма.

Змагаючись між собою, хто умеблює свій будинок розкішніше, вельможі розтринькали накопичені їхніми предками коштовності, і купувати гарні килими, дорогі меблі й вбрання стало ні на що. А тоді аристократи примусили бідняків добувати для них смарагди й алмази.

А оскільки з поверхні коштовне каміння було вже вибране, то довелося копати шахти. Щоб стінки шахт не обвалились, їх треба було зміцнювати підпорками, а по підпорки доводилося ходити до дальнього лісу.

Боячись, аби шахтарі не стали приховувати знайдені дорогоцінності, багачі приставили до них наглядачів і, щоб наглядачі чесно виконували свої обов'язки, їх щедро винагороджували. А від цього знову ж таки страждала біднота.

Ці нерадісні картини спостерігав мудрий Карфакс і вони його обурювали. Самому орлу в долині Марранів жилося непогано. В горах водилися козли, і вони потрапляли в кігті велетенського птаха. На озері було безліч качок і Карфакс не гребував цією здобиччю.

Проте на душі в нього з кожним днем ставало тяжче. Вечорами орел розмовляв з Урфіном:

— Де ж щастя, що його ти обіцяв бідному народові?

Урфін з фальшивим натхненням вигукував:

— А ти глянь, як живе князь Торм! Як живуть Венк, Грем та інші!

— Таких небагато, — заперечував Карфакс. — А величезній більшості стало жити набагато гірше.

— Не все ж зразу! — відбивався Урфін. — Дійде черга й до інших.

— Я все менше вірю тобі, — скрушно зауважував шляхетний птах. — Князь і його радники купаються в розкоші тому, що на них працюють тисячі людей.

Аби не сперечатися з орлом, Урфін намагався рідше потрапляти йому на очі. І в долині Марранів справи й далі йшли так, як намітив хитромудрий честолюбець.