Вогняний бог Марранів

В ГОСТЯХ У РУДОКОПІВ

олишивши старий фургон, мандрівники незабаром побачили перехрестя, від якого розходилися три шляхи. На дороговказі було три дощечки: на першій «ДОРОГА ТУДИ», на другій — «ДОРОГА СЮДИ», а на третій стояв напис «ДОРОГА ВЖЦ».

— Саме це нам і треба! — зраділа Енні.

— А що воно означає? — здивовано запитав Тім.

— Хіба не розумієш? Дорога викладена жовтою цеглою, — пояснила дівчинка. — Вона саме така, якою я уявляла її собі з розповідей Еллі. Я ніби бачу, як Еллі простує нею у чарівних срібних черевичках, а за нею підтюпцем біжить її вірний Тотошко..

— Ти дуже доречно про це заговорила, — озвався Артошко з торби. — Я й сам не проти пробігтися цією чудовою гладенькою дорогою, бо в мене вже геть затерпли лапи.

Тім і Енні злізли з мулів, дали волю собаці. Друзі неквапом попростували по жовтих цеглинах, до блиску витертих часом. Мули тюпали за ними. Артошко весело гасав по кущах обгавкуючи білок, а ті огризалися з високих гілок.

Енні невимовно дивно було думати, що вона йде тією ж казковою дорогою, яка снилась їй у перші роки життя, дорогою, де Еллі колись зустріла Страшила, Залізного Дроворуба, Полохливого Лева… Дівчинка тремтіла від ляку: їй ввижалося, що в кущах ховається страшний Людожер і він раптом вхопить її, як за давніх часів ухопив Еілі. Проте Людожера вже десять років не було на світі, його зарубав Залізний Дроворуб.

Заночувавши в лісі, мандрівники опівдні наступного дня почали помічати що наближаються до поселення рудокопів. Стежка перетворилася на широку дорогу, вздовж якої хвилювались од вітру пшеничні ниви і квітли сади. А неподалік селянин орав поле на Шестилапому, очі якого були щільно зав’язані. Напевне, зір цих підземних потвор усе ще не пристосувався до яскравого сонячного світла.

Тім та Енні зацікавлено розглядали чудернацького звіра з грубою білою вовною, великою круглою головою круглим тулубом та шістьма товстими круглими лапами. Шестилапий був такий сильний, що вільно тягнув величезного плуга, перевертаючи широкі скиби чорної землі.

Із свого боку хлібороб теж зачудовано дивився на незнайомців, що їхали повз нього на дивовижних тваринах, ніколи не бачених у Чарівній країні.

Не доїжджаючи до села, діти помітили недалеко від дороги невеличкий завод, звідки долинав гуркіт верстатів та дзвін молотків об ковадла. Рудокопи, переселившись нагору, продовжували обробляти метали, що їх добували внизу, в Печері.

Поява Тіма та Енні в поселенні викликала великий переполох. З червоних високих будинків з червоними покрівлями вибігали дорослі й діти, і незабаром наші мандрівники опинились у колі цікавих Рудокопи мали видовжені бліді обличчя, а очі їхні на мить підводились на подорожніх і знову опускались до землі.

Високий худорлявий старий з довгою сивою бородою відрекомендувався дітям:

— Ружеро, правитель країни рудокопів!

— О, я багато чула про вас від сестри, — жваво відгукнулась Енні. — Це ви були останнім Охоронцем часу в Підземній країні?

Ружеро усміхнувся:

— Я й не думав, що про мене ще пам'ятають там, за горами. Про це, звісно, подбала Еллі?

— А хто ж би ще? — промовив Тім. — У нас усі діти на фермах чудово знають імена підземних королів… І ваше, ясна річ, теж! — ґречно додав він.

Правитель запросив Енні й Тіма до себе в гості. Мулів поставили заряджатися на сонячному боці, і Артошко лишився їх охороняти.

Будинок Ружеро мав кілька прекрасно умебльованих кімнат, і в кожній під стелею висіли невеличкі кульки. Правитель пояснив, що вони освітлюють будинок уночі. Серед кольорів стін та меблів переважали яскраві: зелений, ніж ю блакитний, жовтогарячий… Напевне, за віки підземного полону рудокопам набридли бляклі, тьмяні барви Печери.

На честь знатних гостей Ружеро влаштував бенкет. Він попередив Енні й Тіма:

— Промови деяких моїх одноплемінників, можливо, видаватимуться вам дивними. Але я дуже, прошу вас бути серйозними, навіть якщо це буде, важко.

У великій залі за довгими столами зібралося кілька десятків людей. В напівтемряві і прохолодь кімнати рудокопи почували себе вільно, і Енні, помітила, що в них сміливі проникливі очі й обличчя, сповнені гідності.

Господар посадовив дівчинку між літніми людьми. Сусід зліва, гладкий, рудоволосий, відрекомендувався:

— Барбедо!

Другий, який сидів праворуч, мав густі брови і пасмо чорного волосся, що звисало на лоб. Він теж назвав своє ім'я:

— Ментахо!

Сусідами Енні за столом виявились двоє з останніх підземних королів! Енні мало не пирхнула, але попередження Ружеро подіяло, і вона стрималась.

На столах були різноманітні смачні страви: торти на великих тацях, фігурні пряники, пироги, юшка з черепахи, вази з чудовими фруктами, оладки з медом… Запивалися страви шипучим лимонадом.

Сусіди Енні намагалися розважити дівчинку розмовами. Колишній король Ментахо палко вихваляв своє нинішнє ремесло ткацтво.

— Який я гордий, люба Енні, — говорив Ментахо, — що я ткач і що всі мої предки були ткачами. Гадаю, що ткацтво — найважливіше діло на світі. Уявіть собі що не стало ткачів: люди вдягались би у звірячі шкури, як тисячі років тому. І розум їхній опустився б до рівня тварин.

— Ну-ну, Ментахо, не дуже хвалися, — весело гукнув один із гостей. — Не забувай про тих, хто вирощує льон!

А другий підхопив:

— Скажи, друже, що сталося б з твоїм крамом, якби не ми, кравці!

Застілля сміялось і гуло Увагою Енні заволодів Барбедо. Старий товстун виявився переконаним революціонером. Він говорив збуджено:

— Не розумію, чому ваші батьки та діди так довго терпіли королівську владу! Якби я жив у той час, я першим повстав би проти тиранів!

Томові й Енні видавалися смішними палкі промови Ментахо та Барбедо. Аж тепер вони зрозуміли, чому господар бенкету прохав їх поводитися поважно. Та ось що було дивовижно! Кілька десятків чоловік слухали колишніх королів, і наніть тіні посмішки не майнуло в чиїхось очах. Навпаки, люди співчутливо кивали головами і вставляли схвальні зауваження. Так, високу й чисту душу мав цей народ, що не одне століття вигартовувався у важких умовах життя під землею. Перевиховавши колишніх королів, перетворивши їх з паразитів і насильників на працелюбних ремісників, делікатні співгромадяни ні словом ні звуком не хотіли нагадувати їм про минуле, щоб не принизити їхню нинішню гідність Вони все зрозуміли і все пробачили.

Вражені благородством рудокопів, Тім та Енні принишкли й сумирно сиділи до кінця бенкету. Він закінчився увечері. Дочекавшись, поки господар провів гостей, Тім поділився з ним сумною новиною про те, що Урфін знову захопив Смарагдове місто.

— Мені давно відомо про це від Жуванів, — заявив Ружеро. — У нас з ними укладений договір, і ми допомагатимемо одне одному на випадок нападу ворогів.

— А що ви збираєтесь робити? — з тривогою запитала Енні. — Сестра розповідала мені, що Стрибуни — дуже сильний і войовничий народ.

— Ми приготували для них деякі сюрпризи, — посміхнувся Ружеро, — але про це нікому ані слова!

За декілька годин їзди Енні й Тім почули тупіт. З-за повороту дороги вибігло дивне створіння. Це був дерев'яний чоловічок але зовсім не схожий на дуболомів, якими уявляла їх собі Енні. Він мав довгі тоненькі руки з безліччю пальців, довгі ноги пристосовані для швидкого бігу, довгий гострий ніс, який, здавалось, ніби винюхував усе довкола.

Енні зрозуміла, що бачить одного з колишніх поліцейських, які після Урфінової поразки стали кур'єрами та листоношами.

— Стій! — владно гукнула Енні і заступила дорогу дерев'яному чоловічкові.

Той відразу спинився.

— Ти хто такий? — запитала дівчинка.

— Я — Реллем, гінець правителя Смарагдового острова, Тричі Премудрого Страшила.

— Виходить, Страшило на волі?! — зраділа Енні. — Це він послав тебе з донесенням?

— На жаль, ні, ласкава пані! Смарагдове місто захоплене ворогами, наш правитель у полоні, городян вигнано з будинків, вони бродять полями, роздягнені й голодні.

— А куди ж ти поспішаєш? — спитав Тім.

— До шановного Према Кокуса, правителя Жуванів і до шановного Ружеро, правителя рудокопів. Мене послала до них попередити про небезпеку ворожого нападу пані Кагти-Карр, тимчасова правителька Смарагдового острова. Звичайно, Жупани й рудокопи не подужають войовничих Стрибунів, але хоч устигнуть поховати своє майно й харчі.

— Це добре придумала Кагги Kapp, — зауважив хлопчик.

— Ну що ти, це ж найрозумніший птах у Чарівній країні, — пишаючись вороною, промовила Енні. — Я впевнена, що в боротьбі з Урфіном Джюсом вона дуже допоможе нам. Скажи, Реллем, далеко звідси Стрибуни? — звернулась дівчинка до кур'єра.

— На відстані мого денного переходу, — мовив дерев'яний чоловічок. — Це не так уже й близько, тому що я бігаю дуже швидко, і мало хто в нашій країні може зрівнятися зі мною.

— А що чути з країни Мигунів? — запитала Енні. — Їх, напевне, теж завоював злий Урфін?

— Завоювати — завоював, та ненадовго, — відказав дерев'яний гонець. — Кагги Kapp розповіла мені про один випадок, про який їй доповіли птахи. Схоже, що сам Урфіи навіть гадки про це не має.

Ось про що розповів Реллем.

По тому, як головні сили Урфіна Джюса залишили країну, Мигуни кілька днів покірно виконували всі розпорядження Бойса, командира маленького гарнізону Марранів. Одначе Лестар, друг і головний радник Залізного Дроворуба, був кмітливим і винахідливим чоловіком. Це він збудував дерев'яну гармату, яка під час боротьби з дуболомами єдиним пострілом розігнала Урфінову дерев'яну армію. Лестар почав спостерігати за життям і звичками Марранів і незабаром дізнався про головну їхню слабкість — цілковиту безпорадність під час сну.

Остерігаючись нічного нападу, Маррани вкладалися спати в кімнати з міцними дверима, зачинялися на міцні засуви й замки. Але що означали замки для вмілих майстрів Фіолетової країни?

І якось Стрибуни прокинулися зв’язаними по руках і ногах. Повстанці відвели їх до підвалу, і там вони мали вдосталь часу каятися в нерозважливості, з якою вони повірили щедрим обіцянкам вогняного бога.

Лестар розумів, що цим легким успіхом справа не скінчиться, що Урфін надішле великий загін війська, і тоді розпочнеться справжня боротьба. І він почав готуватися до цієї боротьби. Лестар оголосив загальну мобілізацію чоловіків від 18 до 30 років, таких набралося близько трьох тисяч. Кому було за тридцять, готували зброю: кували мечі й кинджали наконечники для списів та стріл. Купи зброї і щитів складалися у великому передпокої палацу.

Мигуни, які колись проходили військову підготовку у Діна Гіора, наказом головнокомандуючого Лестара отримали чини капрала, лейтенанта і капітана й заходилися навчати молодь. Народ був настроєний войовничо.

«Перемога або смерть!» — говорили Мигуни.

Реллемова розповідь дуже втішила Тіма й Енні. Отже, Стрибуни не такі вже й страшні, як їм здавалось, і на них можна знайти управу.

— Дякуємо за добрі вісті, друже Реллем, — сказав Тім. — Рушай далі і перекажи Жуванам та рудокопам, щоб вони добре ховали майно і харчі. А найкраще їм піти в ліси та нетрі, — вів далі хлопчик. — Нехай завойовники знайдуть безлюдні села, це їх одразу спантеличить. Прем Кокус, певне, вже чув про нас. Перекажи йому наше вітання і нагадай, що ми, Енні й Тім, зробимо все можливе аби перемогти підступного Урфіна Джюса.

Реллем, виструнчившись перед Тімом, відрапортував:

— Усі ваші накази будуть виконані, ласкавий пане! І ще скажу вам ось що: на дорозі ВЖЦ стоять ворожі застави, а переправу через Велику річку охороняє ціла рота Стрибунів. І вони не сплять ночами, бо п'ють напій з горіхів нух-нух.

Дерев'яний кур'єр розповів дітям, що це за горіхи і яка їх дія. Забезпечивши мандрівників цінними відомостями, гонець Кагги-Карр притьмом підхопився і швидко зник з очей.

В Енні й Тіма одразу зіпсувався настрій. Шлях усе ще здавався привітним і мирним, але повідомлення, що десь ним ідуть вороги, все змінило. Серце облило холодом, тривога загострила почуття, діти пильно дивилися вдалину.

Цієї ночі Тім та Енні не ставили намета. Вони заночували у напіврозваленій хижці, в якій дівчинка впізнала стару оселю Залізного Дроворуба. На полиці ще стояла запилена бляшанка з мастилом, ним Дроворуб колись змащував свої залізні суглоби.

ОБРУЧ ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

аступного дня діти просувалися вперед з великими пересторогами. Прямі ділянки шляху вони оглядали в підзорну трубу, а перед кожним поворотом зупинялись і пускали в розвідку Артошка. Песик нечутно прошмигував поміж кущами і з'ясовував обстановку.

Після однієї з таких вилазок Артошко повернувся стривожений і скуйовджений.

— Попереду вороги! — доповів він. — Їх цілий десяток, вони розташувались край дороги.

Одразу ж розпочалася військова рада. В ній узяли участь і мули, тому що Ганнібал заявив: Недарма ж ми носимо імена знаменитих генералів, отже, достойні обговорювати військові справи.

Тім та Енні з цим погодилися. Дівчинка запитала собаку.

— Як озброєні Стрибуни?

— У них пращі з запасом каміння і важкі дубці.

Цезар промовив:

— Ми з Ганнібалом змогли б промчати повз заставу так швидко, що люди не встигнуть вхопитися за зброю. Бажаєте в цьому пересвідчитись?

— І отримати камінь у спину? Дякую, — посміхнулась Енні. — Крім того, Урфін не повинен знати, що ми в Чарівній країні. Прочувши про це, він почне берегтися тоді нам буде набагато важче виконати наказ магічної книги Вілліни.

— А що як нам через ліс обійти варту, — запропонував Тім.

— Це неможливо, чагарник надто густий, — заперечив Артошко.

Усі замислились, а потім Енні весело вигукнула:

— Які ж ми дурненькі, зовсім забули про срібний обруч. Ми пройдемо невидимками.

Відразу подбали про те, щоб не сполошити Марранів. Діти роззулись, а копита мулів Тім обмотав листям перев'язавши їх ліанами.

Було зроблено пробу. Діти рушили по жовтих цеглинах, тримаючись за руки й ведучи мулів за вуздечки. Енні торкнулась рубінової зірочки. Вийде чи ні?

— Не видно й не чутно! — радісно оголосив спостерігач Артошко, коли процесія пройшла повз нього два десятки кроків.

А коли вже пес з його зіркими очима й чуйними вухами нічого не виявив, то тим паче не помітили мандрівників дозорці Стрибунів. Спосіб проходити повз ворожі застави виявився чудовим. Інакше довелося діяти, коли подорожні зустрілися з великим загоном Марранів, посланим проти Жуванів та рудокопів.

Це про нього Реллем мусив попередити Кокуса й Ружеро.

Тупіт численних ніг і гамір голосів Енні й Тім почули ще здаля. Розійтися з Урфіновими солдатами на вузенькій дорозі було неможливо. На щастя, неподалік у ліс повертала стежка. Від'їхавши на півсотні кроків, мули й люди скупчилися, і Енні натисла заповітну зірочку.

Одчайдушне юрмисько — три сотні Урфінової армії — просунуло мимо, сміючись і теревенячи, і жоден з вояків не здогадався, що тут, зовсім поряд, зачаїлись вороги.

Надвечір наступного дня наші герої побачили блакить Великої річки.

Попереджені Реллемом про те, що пором охороняється, мандрівники завчасу зійшли з дороги і рушили вздовж берега. Знайшовши зручне місце, вони перепливли річку, не злізаючи з мулів.

До Смарагдового острова лишалося йти два дні і всього кілька годин їхати на мулах. Але в цій густонаселеній місцевості доводилося поводитись дуже обережно. Довкола шастали Стрибуни, і потрапляти їм на очі поки що це варто було.

Навіть мешканці Смарагдової країни, зустрівши дівчинку, так схожу на Еллі, певна річ, заговорять про це, і чутки можуть докотитися до Урфіна. І діти зважились на сміливий крок: вони задумали йти пішки. Так їм буде простіше послугуватися чарами срібного обруча.

Енні й Тім сушили голови над тим, що робити з мулами. Залишати їх на сонці було небезпечно: вони так зарядяться енергією, що їх тоді не втримає ніяка припона Тім сховав мулів у затіненій гущавині, про всяк випадок міцно зв'язав їм ноги і закидав скакунів гілками й листям.

Тепер мулів не помітить випадковий подорожній. Діти повкладали в рюкзаки найнеобхідніше, попрощалися з Цезарем та Ганнібалом і попросили славних тварин набратися терпіння й чекати на їхнє повернення, яке, можливо, трапиться не так уже й скоро.

Потім вони вийшли на дорогу ВЖЦ і невидимками попростували до Смарагдового острова. Тут усе було зеленим. У зелених гаях ховалися ферми з яскраво-зеленими стінами і блідо-зеленими дахами. Огорожі садів та пшеничних ланів мали колір морської хвилі, а дороговкази були пофарбовані темно-зеленою фарбою.

З розповідей сестри Енні знала, що і в одязі мешканців Смарагдової країни переважали зелені кольори. Проте фермери, котрі зрідка зустрічались дітям, ходили в лахмітті, колір якого годі було розібрати. Їх геть-чисто обібрали Маррани.

РАТНІ ПОДВИГИ ОЙХХО

тим часом полк Марранів, що його послав Урфін, ішов завойовувати Блакитну країну. Вів солдатів полковник Харт, кремезний силач з величезними п'ястуками. Глибока зморшка на його лобі свідчила, що він чимало років пробув у рабстві — надто нерозважливо бився він об заклад на змаганнях.

Наближаючись до поселення рудокопів, солдати підтяглися, гамір і пісні в їхніх лавах припинились. Харт вислав розвідників, і ті невдовзі повернулися з повідомленням, що вони нікого не зустріли, лише шлях їм перегородила якась незрозуміла споруда.

Полк вирушив у наступ. Але за поворотом Марранів спинила барикада. Так, в очікуванні ворогів, рудокопи не сиділи склавши руки.

Між крайніми будинками поселення височів завал, де в химерному безладі змішалися стовбури дерев, залізні плуги, борони, покладені зубцями догори, масивні шафи і садові лави.

Обминути барикаду не дозволяли глибокі рови, на дні яких стирчали гострі кілки. Доки Харт роздумував, як вчинити в цих складних обставинах, на верхівці завалу з'явився правитель Ружеро.

— Люди з далекої країни, що вам тут потрібно? — голосно запитав він.

Полковник Харт виступив наперед:

— Від імені його величності короля Урфіна Першого пропоную вам скласти зброю і визнати його владу.

— А які переваги це нам дасть? — поцікавився Ружеро.

— Ну, які… — Не спокушений у мистецтві дипломатії, Харт замовк. — Ви платитимете Великому Урфінові данину, а за це він оборонятиме вашу країну від ворогів…

Ружеро зареготав:

— Ми живемо тут уже вісім років, і за цей час уперше побачили ворогів. І вороги ці — ви! Хіба що ви охоронятимете нас від самих себе?..

Полковник відчув, що словесний поєдинок він програє, і розлютився.

— Ет, що там балакати?! — загорлав він. — Бий його, хлопці!

Але перш ніж солдати встигли схопитись за пращі, Ружеро зник за барикадою, і з її непомітних отворів ударили тугі струмені холодної води, збиваючи з ніг ошелешених Марранів і промочуючи їх до кісток.

Це був перший «сюрприз» рудокопів. Вони притягли із садків помни, приготували якомога більше води і нею ж охолодили войовничий запал Стрибунів.

Ковзаючись по калюжах, спотикаючись, падаючи і знову підводячись, солдати в паніці відступили. Харт і ротні командири сяк-так встановили порядок і вишикували людей.

Харт погрозив невидимим захисникам поселення кулаком.

— Так вам це не минеться! — пообіцяв він.

Пекуче сонце Чарівної країни швидко висушило промоклих Марранів, підсохли й калюжі на дорозі. Військо знову перейшло в наступ.

Запаси води у рудокопів скінчились, і окремі слабенькі цівочки вже не могли налякати нападників Чіпляючись за гілки дерев, за руків'я плугів, за всілякі виступи, Маррани дерлися на барикаду і вже наближались до її верхівки. Тоді почав діяти другий «сюрприз» Ружеро.

Із найближчого гаю, швидко вимахуючи шкіряними крильми і хижо роззявивши зубату пащеку, вилетів величезний дракон і кинувся на вороже військо.

Стародавнє плем'я літаючих драконів давно вже вимерло в усьому світі, і рештки його збереглися лише у вогкій напівтемряві Підземної країни, Рудокопи приручили їх, коли ними правили ще королі, на них пильнувала королівська охорона. З усіх драконів найручнішим і найкмітливішим був Ойххо. Це він переправив Еллі й Фреда до Канзасу по тому, як Еллі втретє відвідала Чарівну країну.

І ось цього Ойххо рудокопи викликали з Печери і пустили в бій. На його спині, в альтанці, сидів Ментахо і керував діями літаючої потвори. В новому своєму житті Ментахо був ткачем. Але, що не кажи, вія народився в королівській сім'ї, дістав добре військове виховання, і військові навички пригадалися йому в цей небезпечний для рудокопів час.

Могутній тварині нічого не варто було знищити Марранів десятками, але такого наказу йому не давали. Мудрий Ружеро розумів, що винуватцем усіх нещасть у Чарівній країні був честолюбивий Урфін, а Стрибуни — лише бідні, обдурені ним жертви. І тому правитель рудокопів звелів Ментахо і драконові просто навести паніку в таборі ворога і змусити його відступити.

Ментахо виконав своє завдання блискуче. Він розумів, що передусім треба позбавити нападників керівництва. Досвідченим оком він виділив у натовпі ворогів полковника Харта котрий намагався навести лад серед своїх вояків. За наказом Ментахо дракон обережно підхопив Харта міцними лапами і посадив його на верхівці високої пальми. Потім він проробив те саме з капітанами.

Стовбури пальм були зовсім голі, і нещасні командири не могли самі спуститися з дерев. Коли їхнє розладнане військо розбіглося, Харта і його помічників довелося знімати рудокопам.

Ойххо із свистом носився над дорогою, якою тікали перелякані Маррани Знижуючись, він вдавав, ніби хоче вдарити того чи іншого солдата, і бідак з криком падав на землю.

А тут іще з лютим хрипким ревом вибігли звідкілясь Шестилапі, на спинах яких сиділи погоничі і спрямовували їхній сліпий біг. Це був третій і останній «сюрприз» правителя Ружеро.

Ворожий загін зазнав нищівної поразки. Сотні Марранів, кинувши зброю, розбіглися лісами й полями.

Довго після того несміливі й напівголі постаті вешталися дорогами Блакитної країни, наближались до ферм і тремтячим від сорому голосом прохали нагодувати їх, дати на ніч притулок.

Після битви Ружеро надіслав до Према Кокуса гінця з повідомленням про перемогу. Жувани, які вже встигли залишити свої оселі й сховатись у густих хащах, радо повертались додому.

Розбиті Маррани поодинці вибирались на дорогу ВЖЦ і тихо плентались на схід, до Смарагдового острова. Вони аж ніяк не квапились: переможеним воякам лячно було постати перед грізними очима Великого Урфіна, їхнього володаря.

НОВІ ТУРБОТИ УРФІНА ДЖЮСА

оли Урфін Джюс уперше захопив владу в Смарагдовому місті, поміж його жителів знайшлися зрадники, які перекинулися на його бік і служили йому. Першим серед них був Руф Білан, якому король дав сан головного державного розпорядника. Після поразки Урфіна Руф Білан утік до Підземної країни, де й був за нові злочини приспаний чарівною водою на десять років.

Та лишалися ще в місті Кабр Гвін, колишній намісник Блакитної країни, Енкін Флед, який правив Мигунами від імені Урфіна, та інші зрадники, їм пробачили, зберегли їм життя і майно, і м'який серцем Страшило навіть тримав їх при дворі. Це було великою помилкою правителя.

Щойно Урфін знову повернувся до Смарагдового міста, як усі його колишні міністри й радники з'явилися до нього і висловили глибоку радість з приводу його повернення. Урфін усіх їх прийняв на службу і дав їм високі посади. Головним державним розпорядником став заможний купець Кабр Гвін. Енкін Флед був призначений начальником поліції.

Оглядаючи захоплене майно Страшила, Урфін звернув увагу на рожеву скриньку чудової роботи з передньою стінкою з матового скла. Король спробував відчинити його, проте марно. Поки він крутився біля телевізора, до нього з доповіддю увійшов Кабр Гвін.

— Ця скриня не відчиняється, ваша величносте, — поштиво доповів Гвін. — Що там усередині — невідомо, але вона — магічна.

— Магічна?!

Урфінові очі радісно заблищали. Невже йому до рук потрапило нове, ще невідоме диво, яке можна буде використати у своїх інтересах?

— Так, ваша величносте, — підтвердив Гвін. — Я не раз спостерігав, як наш колишній правитель промовляв якісь слова і на склі з'являлися різноманітні рухливі зображення. То з'являвся Залізний Дроворуб, то Сміливий Лев, а інколи й ви…

«Чарівне дзеркало! — здогадався Урфін. — Ось чому Страшилові було відомо, де минули перші роки мого вигнання. Він бачив мене у цьому дзеркалі! Я неодмінно мушу дізнатися про його таємницю!»

— Які слова говорив Страшило? — запитав Джюс.

— Ніхто ніколи не чув їх. Правитель промовляв їх пошепки.

— Накажіть привести до мене Страшила!

За годину колишній правитель острова з'явився перед Урфіном. Страшило мав жалюгідний вигляд: риси його обличчя почали розпливатися від вологи, ноги погано тримали важкий тулуб. Але дух його був бадьорий.

— Чого вам треба від мене? — запитав він хрипким голосом.

— Я хочу, щоб ви розкрили мені секрет рожевої скриньки. Скажіть магічні слова, які примушують його працювати, і ви дістанете свободу. Крім того, я відпущу вашого друга Дроворуба. Я знаю, йому не солодко в ув'язненні.

«Я дам їм свободу, але під суворим наглядом», — подумав Урфін.

— А якщо я відмовлюсь?

— Тоді я спалю вас і прах розвію за вітром.

— Гаразд, паліть! Можливо, вітер, який розвіє мій прах, підкаже вам магічні слова!

Ніякі умовляння й погрози не змогли примусити Страшила розкрити таємницю. Його відвели назад до підвалу до Дроворуба. І там Страшило назвав другові магічні слова. Він боявся, що чарівна скринька стане непотрібною іграшкою, якщо Урфін, розлютившись, знищить його, Страшила.

Урфінові ж украй необхідно дізнатися про секрет скриньки. Після того як Маррани залишили свою долину, ореол вогняного бога помітно збляк у їхніх очах. Так, Великий Урфін як і раніше міг видобувати вогонь невловимим порухом руки. Проте Маррани впевнилися, що мешканці Фіолетової країни й Смарагдового острова володіли цими чарами майже так само. Досить було їм черкнути дерев'яною паличкою об чорний бік невеличкої коробки і на кінці палички спалахувало полум'я. Мигуни називали ці таємничі палички сірниками. Отже, всі піддані Дроворуба і Страшила — також вогняні боги? Та що там казати, навіть деякі сміливці з Марранів навчилися добувати вогонь таким чудесним способом. Виходить, і вони — боги?

Якщо Маррани ще не впевнилися, що їх обдурили, то в усякому разі вони вже впритул підійшли до цієї думки. Так доповідав щовечора Урфінові його головний шпигун, блазень Еот Линг. І якщо це сміливе плем’я збунтується, як утримаєш його в покорі?

Усе б змінилось, якби Урфін заволодів таємницею чарівної скриньки. Він міг би кожному із своїх підлеглих розповісти, що той робив у будь-яку годину дня і в будь-якому місці, хоч би де перебував. Ось це всевідання було б воістину божественним.

Джюс дійшов геть безглуздої думки, що таємницю скриньки буде розгадано, якщо наговорити силу-силенну слів у найрізноманітніших сполученнях. Урфін сидів перед телевізором і бурмотів:

— Шабаш-розгардіяш заграва-забава, пуфики-муфики… чикало брикало… Скринько, будь ласкава, покажи забаву!.. Каламас-палам ас махали-жахали… шерево-мерево, рожеве дерево… Скринько, ти мій добрий друже, покажи, як небайдуже!..

Але скринька лишалася німою і тьмяною.

Урфін не розумів, що він міг мільйон років бурмотіти безглузді слова і все одно був би далекий від мети так само, як подорожній, котрий би надумав дійти пішки до краю Всесвіту.

І тоді Урфін люто кидав скриньку об підлогу, топтав її ногами. Чудесне творіння Стелли залишалося невразливим.

Одного разу Джюс спересердя вгатив по склу молотком. Молоток відскочив і вдарив Урфіна по лобі.

— Приведіть до мене Страшила! — заверещав Урфін, відкривши двері зали.

І знову вмовляв Джюс колишнього Правителя Смарагдового острова, лестив йому, погрожував — та дарма.

Страшило мужньо беріг таємницю. Навіть Урфінова пропозиція оголосити впертюха своїм співправителем, тобто поділити з ним владу на рівних правах, була відкинута.

Як просто й легко було знищити солом'яного чоловічка! Але секрет скриньки загинув би з ним, і Страшило жив далі.

І знову Урфін, втупившись у матове скло запаленими очима, шепотів безглузді слова…

ЗУСТРІЧ З КАГГИ-КАРР

нні й Тім щасливо дісталися Смарагдового острова. Під захистом срібного обруча, тримаючись за руки й по черзі несучи Артошка, вони йшли, ніким не помічені, але нічого не поминало їхню пильну увагу.

Діти знайшли притулок на покинутій фермі поблизу каналу (перетворення Смарагдового міста на острів їх не здивувало, вони чули про це від Жуванів). У будиночку можна було зняти обруч: завжди знайшовся б час вдатися до чародійства, якби поблизу з'явився чужий.

Тім та Енні їли черствий хліб, якого їм дали ще рудокопи, і кидали крихти за вікно, для птахів. Раптом у повітрі залопотіли крила і на підвіконні з'явилася велика гава, лукаво позираючи чорними очима.

— Нарешті ви тут! — радісно вигукнула птаха. — А як тяжко було вас чекати від того дня, коли ви перейшли гори!

— Ви Кагги Kapp? — чемно запитала дівчинка.

Вона не могла називати на «ти» ворону, яка носила титул правительки Смарагдового острова, хоч би й тимчасової.

Ворона ствердно хитнула головою.

— Але як ви дізналися про нашу появу в Чарівній країні?

Кагги-Карр хрипко засміялась.

— Люба Енні! Ти навіть не уявляєш собі, що таке пташина розвідка! Коли ви з Тімом сиділи біля багаття і балакали про свої справи, а неподалік порпався такий собі сіренький горобчик, ви навіть подумати не могли, що він старанно ловить кожне слово вашої розмови. Що ж потім? Потім він летить до наступного поста і достеменно переказує все, про що дізнався. Звістка мчить на швидких крилах далі, далі й за якусь добу вже відома мені, головному начальникові пташиного зв'язку Чарівної країни, а зараз за сумісництвом ще й тимчасовій правительці Смарагдового острова.

Енні й Тім дивилися на ворону, роззявивши рота. А та не вмовкала:

— Хіба сестра не розповідала тобі, як допоміг їй та Велетню з-за гір пташиний зв’язок під час війни з Урфіном і дуболомами?

— Я щось такого не пригадую, — пробелькотіла дівчинка.

— Ось вона, людська вдячність! — докірливо промовила Кагги-Кар. — Ну гаразд, не будемо про це говорити. Я дуже рада, що ти, Енні, і твій друг Тім, і песик Артошко прийшли сюди. Лише одного я не розумію: як дізналися в Канзасі, що ми знову потрапили в біду і що ми потребуємо допомоги.

Катти Kapp стрибнула дівчинці на коліна і притислась до неї, чекаючи. ласки. Розчулена Енні, пестячи ворону по гладенькому чорному пір'ї, пояснила:

— Бачите, це сталося зовсім випадково. Нам нічого не було відомо про те, що злий Урфін Джюс знову захопив владу і полонив Страшила і Залізного Дроворуба.

І Енні почала довгу розповідь. Вона говорила про дитячу мрію свою й Тімову — будь-що відвідати Чарівну країну, і про механічних мулів, яких виготував Фред Каннінг, і про те, як вони з Тімом перехитрили чорне каміння Гінгеми… І врешті Енні показала Кагги-Карр дію срібного обруча.

— Присягаюсь вітрилами, як сказав би твій дядько, Велетень з-за гір, — вигукнула гава, — коли сяюче личко Енні знову з'явилося під обручем, — це найдивовижніша повість на світі, яку я будь-коли чула! Про срібний обруч птахи мені вже розповідали, та одна справа — почути, інша — побачити обруч на власні очі. І коли ми вже його маємо, ми переможемо підступного загарбника і визволимо наших друзів! Неподалік від міської брами є вежа, в її підвалі ув'язнені Залізний Дроворуб і Страшило. Де сидять Фарамант та Дін Гіор, я не знаю, але ми дізнаємося про це за допомогою чарівної скриньки.

Про те, що таке рожева скринька і які її властивості, Кагги-Карр стисло розповіла новим друзям.

Вони постановили, що гава вирушить на розвідку і дізнається, де телевізор. Кепсько було тільки те, що Урфін знав гаву і, побачивши її, міг запідозрити щось лихе.

— Ви полетите невидимою, — промовила Енні.

Кагги Kapp страшенно запишалася і роздулась від щастя. Дівчинка надягла їй на шию чарівний обруч. Він одразу стиснувся і щільно обхопив шию Кагги-Карр. Енні натисла на зірочку, і гава зникла. Тільки з лопотання крил можна було здогадатися, що вона полетіла.

Година, яку Кагги-Карр була відсутня, видалася Енні й Тіму дуже довгою. Нарешті знайомий шум крил сповістив, що розвідниця повернулась. Звільнившись від обруча, Кагги-Карр доповіла про наслідки розвідки.

З'ясувалося, що скринька стоїть у Тронному залі в стінній ніші; її можна було б вільно взяти, і, якби ворона мала достатньо сили, вона принесла б скриньку у кігтях, бо в Тронному залі на той час нікого не було.

Вирушати цього дня до палацу було вже пізно, сонце заходило. Тім заявив, що наступного ранку він піде сам, а Кагги-Карр буде його проводирем.

КОРОЛЕВА ПОЛЬОВИХ МИШЕЙ

ім з талісманом на голові і вороною на плечі рушив до міста, залишивши Енні під захистом Артошка. На випадок небезпеки вони мусили сховатися в льосі.

Колись кожного прибульця вражала розкіш Смарагдового міста: красиві фасади будинків, водограї, маєво прапорів, блиск смарагдів, барвисті, ошатні юрби мешканців…

Нічого цього вже не було за владарювання Урфіна й Марранів. Прапори знято, водограї висохли, смарагди з будинків і веж виколупано й сховано у королівській коморі, мешканців вигнано з міста. І лише химерні постаті Маррапів з кремезними тулубами й великими головами бовваніли на вулицях.

Тім пильно дивився вперед, уникаючи небажаних зіткнень. Вони з вороною домовилися, що коли треба йти прямо, Кагги-Карр сидітиме спокійно; а якщо потрібно буде повернути, вона торкне хлопчика дзьобом за праве чи ліве вухо хлопчика. Сигналізувати різким воронячим голосом було неможливо, а пошепки Кагги-Карр не вміла.

У супроводі ворони Тім щасливо дістався Тронного залу. Оце так пощастило! Зал виявився порожнім. Хлопчик миттю заволодів магічною скринькою і рушив до виходу. Та в цей час почулася чиясь хода.

Тім завмер на місці. До залу ввійшов Урфін Джюс. Хлопчик упізнав його за пишним вбранням, кошлатими чорними бровами, злісним поглядом. Урфін Джюс був сам. І Тімові спало на думку одним махом покінчити з Урфіновим владарюванням у Чарівній країні.

«Вб'ю ворога!.. Відразу розв'яжу усі вузли… Зброї я не маю, але хіба ця важка скринька не зброя?..»

Невидимий розвідник, не роздумуючи, з усієї скли вдарив короля по голові чарівним телевізором. Сили в Тіма дістало, і Урфін гепнувся на паркет, але, надаючи, дико скрикнув. Череп його виявився набагато міцнішим, ніж гадав Тім, та й скриня лише ковзнула.

На крик прибігли Кабр Гвін Енкін Флед, охоронці.

— Зачинити всі двері й вікна! В палаці вороги! — репетував король.

Щоб відволікти увагу людей, Кагги-Карр зіскочила з Тімового плеча і, пронизливо каркаючи, запурхала по залі. Гвін і Марраии кинулися ловити її, зчинилася страшна метушня. А тим часом невидимий Тім мчав до виходу з палацу, плутаючись у незнайомих переходах та коридорах. Хвилин п'ять Кагги-Карр морочила ворогів, а потім випурхнула у відчинену кватирку. Скуйовджена, збуджена гава увірвалася в будиночок, де переховувалась Енні. Дівчинка перелякалась.

— Що з вами? Де Тім? Чи добули ви скриньку? — закидала Енні запитаннями ворону.

Почувши розповідь про Випадок у палаці, Енні сплеснула руками.

— Нещасний! Він загинув!

— Можливо, похмуро згодилася Кагги-Карр. — Я довго відволікала увагу людей, але Тім міг заблукати і попасти до рук ворогів…

Енні гірко заплакала, та цієї миті почувся голос:

— Не плач, я тут!

І Тім О'Келлі з'явився перед друзями з обручем на лобі та рожевою скринькою в руках. З'ясувалося, що він вистрибнув з вікна першого поверху якраз у той момент, коли це вікно збиралися зачинити.

Дівчинка страшенно зраділа, але почала дорікати Тімові за нерозважливість.

— Що ти накоїв! — вигукнула вона. — Тепер Урфін дізнався, що на острові прибічники Страшила, і почне діяти.

Тім червонів і блід, виказуючи своє каяття, а потім заперечив:

— Але ж зникнення скриньки все одно насторожило б Джюса.

— Ну, це ще коли було б… Помітивши, що скриньки немає, він міг подумати будь що, а тепер уже знає, у чім річ.

— Дізнаєшся, коли тебе так влуплять по голові, — підбила ворона підсумок дивовижній пригоді в палаці.

І раптом наші друзі мимоволі почали реготати, уявляючи собі переляк і здивування Урфіна коли він упав від удару з порожнечі. А Тім сказав:

— Я навіть не думав, що в цього негідника така міцна головешка.

Вони знову посміялись, а потім Енні стурбовано промовила:

— Одначе треба діяти, не гаючи часу. Я боюся, що Урфін переведе Страшила до іншої в'язниці, а ми не скористаємося скринькою, бо не знаємо магічних слів.

Правителька Смарагдового острова, дивлячись на срібний свисточок, що висів на шиї дівчінк и, запитала:

— Слухай-но, Енні, чи не від Раміни у тебе цей свисток?

— Так, — підтвердила Енні. — Це мені сестра подарувала.

— То чому ж ти зволікаєш?! — сердито вигукнула гава. — Негайно викликай королеву польових мишей! Раміна — могутня фея, і вона вам допоможе.

Збентежена від власної нездогадливості, Енні тричі подула у свисток. Залопотіли маленькі лапки… І Тім ледве встиг схопити за ошийник Артошка, що був рвонувся вперед. Віковічний інстинкт мисливця за мишами примусив песика кинутися на здобич.

— Пробачте, ваша величносте, — вибачилась Енні за невихованість пса. — Я викликала вас тому, що ми дуже потребуємо вашої допомоги.

Досвідчене око феї Раміни важко було обманути. І вона не сплутала Енні з її старшою сестрою.

— Здрастуй, люба! — привітала дівчинку королева. — Мені давно доповіли про ваше прибуття до нашої країни, але моя гідність не дозволила з'явитися незваною. Ви, звичайно, молодша сестра Еллі. Як вас звуть?

Енні назвала себе і своїх супутників, Тіма й Арто. І, не гаючи часу, вона коротко розповіла, якої послуги чекає від королеви польових мишей. Раміна замислилась, міркуючи.

— Страшило ув'язнений у підвалі старовинної вежі. Вам треба знати слова, які примушують працювати рожеву скриньку Стелли? Ви їх знатимете!

І королева зникла так раптово, що Артошко, вихопившись із Тімових рук, вхопив зубами порожнечу.

Раміна була могутньою феєю. Серед її здібностей була й здатність миттєво переноситися з місця на місце. За якусь частку секунди вона опинилася у підвалі, де сиділи Дроворуб і Страшило. Вони радо вітали неждану гостю і ще більше зраділи, коли дізналися, хто її до них послав.

— Енні Сміт, сестра нашої любої маленької Еллі, тут! Вона приїхала з-за гір на незвичайному скакуні, який живиться сонячним промінням. Ей-гей-гей-го, я аж нетямлюсь від радості!

Щасливий Страшило співав і пританцьовував, хоча неслухняні ноги погано йому корилися. А Дроворуб приклав руку до грудей і промовив:

— О, як багато я маю тут любові й ніжності! Я віддам усе це нашій новій подрузі, адже вона сестра милої Еллі!

У відповідь на прохання Раміни Страшило відразу переказав їй магічні слова Стелли.

— Ви їх не забудете, ваша величносте? О, моя пам'ять безгрішна! — засміялась королева і зникла.

І саме вчасно, бо за дверима почулося шарудіння: це Маррани з'явилися перевести в'язнів до іншої в'язниці за наказом Урфіна Джюса. Але ця пересторога виявилася даремною: справа зроблена.

Раміна повернулась до Енні й Тіма. Вся компанія, разом з ґавою й песиком, добре завчила чарівні слова: хтозна, що може трапитися з кожним із них.

У Раміни з Енні відбулася довга розмова. Королева цікавилася долею всіх своїх знайомих із-за гір. Найбільше вона, звичайно, розпитувала про Еллі.

— Я передбачала, що Еллі вже не повернеться до Чарівної країни, і, як бачиш, усе справдилося, — гордо промовила Раміна. — Ми, могутні феї, вміємо пророкувати майбутнє.

Однак на запитання чим скінчиться боротьба Енні та її друзів, Раміна вирішила за краще не відповідати.

Дізнавшись, що Еллі прекрасно вчиться в коледжі і незабаром стане вчителькою, королева схвалила обрану нею спеціальність.

— Еллі така лагідна, так любить дітей, що буде чудовим педагогом, — запевнила Раміна.

Королеві також було цікаво знати, що транилося у великому світі з одноногим моряком Чарлі Блеком та сміливим Фредом Каннінгом.

— Вони добрі люди і заслуговують на щастя, — говорила Раміна.

Коли королеві розповіли, що Фред сконструював тих дивовижних мулів, на яких Енні з Тімом прибули до Чарівної країни, Раміна схотіла обов'язково побачити їх у дії. Енні обіцяла виконати її бажання.

Розпрощалися з почуттям взаємоповаги та приязні.

Сцену прощання зіпсував Артошко, який вирвався з рук Тіма, коли той заґавився.

У НОВІЙ В'ЯЗНИЦІ

ісля зникнення королеви польових мишей Енні вирішила випробувати телевізор. Вона побоювалася, що скринька зіпсувалась, коли Тім гепнув нею об голову Урфіна Джюса Поставивши телевізор на кривоногого столика, дівчинка хвилюючись промовила чарівні слова:

— Бірелья-турелья, буридакль-фуридакль, край неба налає, трава достигає. Скринько, скринько, будь любенька, покажи мені Страшила і Залізного Дроворуба!

І матове скло відразу засвітилось, у ньому з'явилась дорога, а по дорозі йшли Дроворуб і Страшило в оточенні варти.

— А й справді! — вигукнула Енні. — Їх переводять до іншої в'язниці.

Підтримуваний Дроворубом, Страшило ледь плентав, ноги його підгиналися, голова хилилась на груди. Видно було що він геть знесилів.

Не набагато краще почувався і Дроворуб. На віть у телевізорі було чутно, як порипують його давно не змащені суглоби.

Енні бачила Страшила вперше, але вона так добре знала його з розповідей сестри, що тепер дівчинці здавалося: вона багато-багато разів сиділа поряд з ним, торкалась його неслухняних м'яких рук, голубила розумну, напхану висівками голову…

— Бідний, бідний, — прошепотіла Енні крізь сльози, — що вони з тобою зробили?!

Компанія чула, як Дроворуб підбадьорював друга. Користі з того не було ніякої. Тоді залізний чоловік підняв Страшила на руки й поніс, ніби турботлива мати дитину.

Ах, Дроворубе, Дроворубе! Твоє ніжне серце ніколи не зраджувало тебе, навіть у найтяжчі хвилини життя… І нехай би всі люди з плоті й крові поводились так само, як і ти, яким би гарним було життя на землі!

Правителька Смарагдового острова, найменш чутлива з усіх глядачів, байдуже спостерігала, куди Маррани ведуть полонених. Час од часу вона бурмотіла:

— Перехрестя Двох дубів… Ферма «Суничний пагорб»… Куди ж тепер? Ага, ясно, Місток закоханих… Знаю, знаю! — раптом заверещала вона. — Їх ведуть до маєтку Олла Бірна.

— Чого ви радієте? — з докором запитала Енні.

— Ну як же, мені знайомий там кожен камінь, — відповіла гава. — І якщо їх посадять до овочесховища… Ой-ой-ой, туди й повели!

Кагги-Карр зайшлася сміхом. На німе запитання друзів пояснила:

— Там у даху є дірка. І через ту дірку я частенько тягала у Бірна яблука й груші, ха-ха-ха!

Енні й Тім розвеселились: у них з'явилась можливість спілкуватися з Дроворубом та Страшилом. Та ще більше зраділи вони, коли екран показав їм сарай ізсередини і там вони побачили Діна Гіора й Фараманта. Діти впізнали їх — першого за довжелезною бородою, другого — за зеленими окулярами, яких він ніколи не знімав.

— Ура, ура, ура! — пританцьовував Тім. — Тепер ми звільнимо всіх чотирьох відразу!

І справді, завдання Енні й Тіма набагато полегшилось. Доля Довгобородого Солдата і Вартового Брами Фараманта непокоїла дітей, та вони знали, де їх розшукувати. Нове відкриття давало можливість кінчити все за одним махом.

Заспокоївшись з цього приводу, можна було перейти до інших спостережень. Дітям забаглося побачити Урфіна Джюса. Диктатор сидів на троні дуже похмурий. В нього на голові Тім з великим задоволенням розгледів величезну ґулю, ледь прикриту бинтом.

Перед Урфіном стояв начальник поліції, опецькуватий рудоволосий Енкін Флед. І володар віддавав йому накази. Мацаючи гулю він заговорив:

— Я відчуваю, що поблизу Смарагдового острова з'явилися якісь невідомі Страшилові друзі. Якби це трапилося вісім років тому, я дав би відітнути собі руку, що це робота цієї феї, дівчинки Еллі.

Енні пирхнула й одразу затисла рот рукою, ніби злякавшись, що її почує Урфін. А той вів далі:

— Підніми всю поліцію, усіх радників, усіх моїх прихильників! Оголоси: хто виявить ворогів, отримає десять… ні, п'ять найбільших смарагдів з моєї скарбниці!

На прохання гави Енні перемкнула екран на Фіолетову країну. Кагги Kapp хотілося побачити Лестара. З розповідей Еллі дівчинка добре знала цього маленького діяльного дідуся, найкращого майстра поміж Мигунів.

Глядачі побачили Лестара на величезній купі землі. Обабіч тягнувся глибокий рів, а вздовж нього ізсередини громадились кам'яні вежі з бійницями.

— Вони будують укріплення! — вигукнув Тім. — Реллем сказав нам правду.

— Хіба це могло бути брехнею? — з гідністю заперечила Кагги-Карр. — Адже це він від мене отримав інформацію.

Гава від Страшила набралася чимало вчених слів і полюбляла час од часу тулити їх у свою мову.

Серце Енні закалатало від хвилювання з-за купи глини велично вийшов Лев. Він сказав інженерові:

— Друже Лестар, наші роботи просуваються добре, але чи ти певен, що Урфін не нападе на нас, перш ніж ми їх закінчимо?

— А я вжив заходів, — відповів Лестар — Уздовж усієї дороги до Смарагдового міста у мене розставлені сторожові пости: подалі — птахи, ближче сюди дерев'яні кур'єри. Якщо тільки Урфінова армія вирушить у похід, нам буде відомо про це за кілька годин. Але поки що все гаразд.

— Та тут відчувається школа фельдмаршала Діна Гіора, — з повагою промовила правителька Смарагдового острова. — Мабуть, я не помилюся, якщо призначу Лестара тимчасовим правителем Фіолетової країни. Гадаю, він цілком достойний такої високої посади. Сьогодні ж відішлю наказ із пташиною поштою. І виявляється, Лев теж з'явився до країни Мигунів. Це просто чудово! Ану, що там робиться у Жуванів? Які там успіхи у полковника Харта, що він устиг завоювати?

Глядачам знову довелося дивуватися. Екран показав їм веселе блакитне село. На вулиці біля блакитних ґанків гралися діти в блакитних сорочках і штанцях.

Дві жінки у блакитних сукнях з дзбанами на головах про щось жваво розмовляли. Одна з них продовжувала почату фразу:

— … досі не спам'ятаюся від радості, що ми вибралися з нетрищ. Моя маленька Рін так кашляла…

— А це все хоробрі рудокопи! — підхопила друга. — Як вони розтрощили нахабних завойовників!..

— Еге ж, велике щастя для нас, що вони залишили Печеру й поселилися у верхньому світі, — закінчила розмову перша й пішла геть, притримуючи дзбана з водою на голові.

Очі Енні й Тіма заблищали радістю.

— Невже й там Маррани розбиті? Але ні, цього не може бути…

Енні почала перемикати екран на інші села Жуванів і скрізь — радість, мирна праця, безтурботні веселощі…

— Поселення рудокопів, будь ласка, — попрохала Енні.

І вони побачили знайоме поселення і юрбу рудокопів, які розгрібали великий завал посеред вулиці. Поміж ними було кілька полонених Марранів, які ревно працювали поряд з переможцями.

— Ура, ура, перемога! — радісно заверещав Тім.

Сумніву не було: завойовницькі плани Урфіна Джюса провалились як на сході, так і на заході. Всі були страшенно задоволені, лише гава поскаржилася на зв'язок: звістки по цій лінії надходили із запізненням.

— Доведеться мені провести там реформу, — поважно заявила Кагги-Карр. — Оголошу догану і зніму керівництво.

Так, інші настали часи, не те що дев'ять років тому, коли Урфін грозою носився по країні із своїми непереможними дуболомами. Минулі іспити багато чого навчили народи. Вони міцно тримають своє щастя в руках і не так легко було покласти їх під п'яту завойовника. І тепер вони не надто відчували потребу в чужій допомозі для боротьби з ворогами.

Завдання Енні та її друзів набагато спростилося: насамперед треба звільнити полонених, а потім завдати останній удар Урфінові.

Вже вечоріло, коли діти відірвались від телевізора. Востаннє поглянули вони на Страшила та його друзів, що мучилися в неволі. Дін Гіор і Фарамант вкладалися спати, а Дроворуб намагався підсушити Страшила, підставляючи його під останні промені призахідного сонця, що пробивалися крізь маленьке віконце в стіні.

Енні сказала:

— Скринько, люба, ти кінчай і подяку в нас приймай!

І телевізор згас. Гава промовила:

— Завтра вранці відвідаю полонених і втішу бідненьких, розповім їм про все, що бачила сьогодні. — Відтак вона несподівано вклонилася рожевій скриньці: — Пробач мені, дурній птасі, за те, що непоштиво відгукувалась про тебе. Тепер бачу, ти — найбільше диво в нашій країні!

ПО СОННУ ВОДУ

ранці Кагги-Карр відвідала сарай Олла Вірна, погомоніла з в'язнями. Втекти з сарая було неможливо: господар будував його міцно, з товстими стінами, з надійними дверима. А за дверима завжди стояв караул з безсонних споживачів горіхів нух-нух.

Повернувшись із ферми, розвідниця розповіла про все, що бачила, і закінчила доповідати словами:

— Якщо не приспати варту, нам не вирвати наших друзів з неволі. І в цій справі нам допоможе тільки Священне джерело.

— Ви кажете про те чудесне джерело, вода якого присипляла підземних королів?

— Еге ж про нього, — підтвердила Кагги-Карр. — Мандрівка довга й тяжка, але іншого виходу я не бачу.

І всі погодилися з правителькою.

Щоб не гаяти час, постановили вирушити того ж дня. Кагги-Карр іще раз навідалась до полонених і просила їх потерпати кілька днів.

Перш ніж іти, Енні хотіла поглянути на країну Підземних рудокопів, але скринька лишалася темною і німою. Діти зрозуміли, що їй не під силу показати Печеру, сховану під величезною товщею землі. Порадившись, закопали телевізор біля стіни будиночка: тягти його с собою було б незручно й важко.

Мули сумирно лежали там, де їх залишили. Побувши під сонцем години зо три, Цезар і Ганнібал так зарядились енергією, що нетерпляче іржали, закликаючи господарів рушати в дорогу.

Визволити друзів треба було якомога швидше. І тому Тім і Енні, махнувши рукою на обережність, мчали по дорозі ВЖЦ щодуху. Де вже там було спинити їх заставам! Маррани ледве встигали розгледіти два тьмяні силуети якихось небачених тварин, котрі проносились мимо, наче ураган. Треба до цього додати, що дисципліна дорожної варти дуже підупала. Винні в тому були розкидані по дорозі біженці з полку Харта, які розповідали жахи про літаючих потвор і небачених шестилапих тварин, котрі от-от можуть нагрянути і в ці місця.

Тім не боявся, що звістка про них досягне Смарагдового острова. Перш ніж не надто запопадливі гінці дістануться до Урфіна, діти вже відвідають Печеру і повернуться із сонною водою.

Минуло три дні шаленої гонитви, і наші друзі опинилися біля брами, що вела до Підземного царства. Капги-Карр залишилась біля брами.

— Досить я надивилась на цю Печеру, коли була тут із Страшилом та Дроворубом, — пробурчала гава. — Краще погріюся на сонечку.

Серце Енні завмерло від хвилювання: зараз вона опиниться в дивовижній країні, де її сестра пережила такі незвичайні пригоди під час своєї третьої подорожі.

Вічна осінь панувала на лугах і пагорбах величезного підземелля, до якого увійшли мандрівники. Довкола переважали багряні, червоні, жовті, коричневі тони. Золотаві хмари клубочились високо в горі, ховаючи від очей кам'яне склепіння Печери. Дивний, величний, але печальний світ…

Енні здригнулась і тихо промовила до Тіма:

— Подумати лишень! Цілі покоління жили тут усе життя, так жодного разу не побачивши сонячного проміння… Бідні! Як мені їх шкода!..

Скрізь було безлюдно й тихо, тільки здаля долітав гуркіт якогось заводу, де обробляли метал.

Мули жваво бігли битим шляхом. Діти вже сміливіше озиралися довкола. Вони зацікавлено дивились на далеке ще місто попереду, посеред якого велично стояв семибрамний палац підземних королів. Кольори веселки, якими були пофарбовані вежі палацу, сильно потьмяніли відтоді, як королі залишили свою резиденцію.

Цеглини на стінах і вежах міста почали криши тися й випадати. Підземне місто спустіло…

Сильний шум вгорі привернув увагу дітей. Вони підняли очі й завмерли: величезною темною хмарою на них опускалася потвора на розчепірених шкірястих крилах.

Дракон!

Енні й Тім від жаху заплющили очі й затисли голови руками, чекаючи, що величезна зубата паща скине когось із них із сідла. Та замість цього вони почули привітання, промовлене хрипким басовитим голосом. А з дверей заводу вибіг чоловік, він розмахував руками і кричав:

— Не бійтеся, він вас не зачепить. Це Ойххо!

І справді, це був Ойххо, який сам розгромив ці лий полк Марранів. Але тут не могло бути й мови про бійку. Могутній звір роздивився, що перед ним були хлопчик і дівчинка, і до того ж дівчинка, як дві краплі води схожа на Еллі, яку він колись відніс на своїй спині за гори.

Діти заспокоїлись і почали з цікавістю розглядати дракона, поки той поштиво кружляв над ними. Але вершники помітили, що їхні мули тюпають дедалі повільніше. Незабаром з рисі вони перейшли на крок, потім почали спотикатись і, нарешті, зітхнувши опустились на землю.

Діти встигли зіскочити з сідел і здивовані стояли біля нерухомих тварин. Цезар прошепотів:

— Все… Енергія скінчи…

Він замовк, не доказавши фрази. Діти сонця швидко зробилися безпомічними в похмурому підземеллі, куди не потрапляв жоден живлющий промінь денного світила.

— Що ж тепер робити? — стурбовано спитала Енні.

Тім здвигнув плечима. Та цієї миті до них наблизився мешканець Печери. Високий, з гарним блідим обличчям, він назвався:

— Я — Ельгаро, помічник правителя Ружеро. Я не помилюся, якщо висловлю припущення, що ви, мила дівчинко, сестра Еллі, яка гостювала в нас вісім років тому?

— Так, — підтвердила Енні назвавши себе і супутника.

— Я радий вітати вас і вашого друга в Печері! Вона вже не має того обжитого вигляду як у ті часи, коли тут була ваша сестра. Але тепер ми мешкаємо у верхньому світі, а сюди спускаємося по черзі, відпрацювати на заводі чи шахті один місяць на рік.

— Так, я чула про це від вашого правителя Ружеро.

— Я бачу, у вас ускладнення, — провадив далі Ельгаро. — Щось трапилося з тваринами, які несли вас на спині. Чим я можу вам допомогти?

Енні почала розповідати. Ельгарові вже було відомо про поразку Марранів. Але він нічого не знав про ув'язнення Страшила та Залізного Дроворуба.

— Дуже шкода, — сказав рудокоп. — Я бачив Страшила і Залізного Дроворуба коли вони були тут вісім років тому, і зберіг про них найліпші спогади. Вони трималися з гідністю, як вроджені правителі своїх народів.

— Ви можете врятувати їх із біди, — промовила Енні.

І вона розкрила рудокопу мету свого приїзду до Печери.

— Сонна вода видається тільки з письмового дозволу правителя Ружеро, — сказав Ельгаро. — Але у зв’язку з особливими обставинами ви її одержите. І ще я мушу вас попередити, любі Енні й Тіме: вода не може довго зберігати свої властивості. Ви повинні дуже щільно закрити її і використати якнайшвидше.

— Ми постараємось, — запевнив Тім.

За наказом Ельгаро дракон обережно відніс мулів одного за одним до виходу з Печери. Туди ж Ойххо доставив і Тьма, хлопчик мав зарядити тварин сонячною енергією. Коли дракон повернувся Ельгаро прилаштував до його спини альтанку, в якій колись вміщалися Еллі й Фред, і сказав:

— Полетіли по воду!

В Енні завмерло серце, коли дракон, з шумом ляскаючи крилами, піднявся в повітря.

Два великих дзбани з сонною водою були доставлені у штаб-квартиру змовників до того будиночка, біля якого був закопаний телевізор.

Вся подорож туди й назад, тривала тиждень.

ВИЗВОЛЕННЯ

овернувшись з подорожі, гава попередила Діна Гіора і Фараманта, що цієї ночі вони не повинні лягати спати. Їм було заборонено пити воду, яку тюремники принесуть на вечерю. Страшилові й Дроворубу про такі речі годі було й говорити: вони ніколи не спали, не їли, не пили.

Страшило вночі, як правило займався арифметичними обчисленнями. Він так натренувався, що міг перемножувати в голові будь-які числа до тисячі. Правда, тепер його розумові здібності послабшали, йому давно не промивали мізки. А Дроворуб ночами складав у голові листи, які надіслав би Еллі, якби міг. Ці листи були дуже зворушливі й красномовні, і шкода, що вони ніколи не дійдуть до Еллі.

За визволення полонених узявся Тім. Перед усім треба було поміняти воду, яку пили вартові, на сонну. На одній з занедбаних ферм знайшовся дзбанок, такий самісінький, яким користувалася варта. Хлопчик пробрався до вартівні і поміняв дзбанки.

Звичайно Маррани багато пили після ситної вечері. Так було й цього разу. Кожен з тюремників добряче вихилив із дзбанка. Проминуло небагато часу і голови Марранів посхилялися ніби на них наліг незборимий тягар. Один по одному вартові попадали на підлогу, і їх здолав чарівний сон достеменна подоба смерті.

— Готові! — переможно вигукнув Тім, який спостерігав за Марранами крізь маленьке віконечко вартівні. — Тепер я можу зняти чари!

Тім відсунув засув, що закривав іззовні тюремні двері, і з'явився на порозі.

— Друзі, ви вільні! — крикнув хлопчик. — За мною!

І тут Тім зазнав найбільшої небезпеки за все його перебування в чарівній країні: його вхопив у свої обійми Дроворуб. Якби це трапилося в інший час, коли правитель Мигунів був при повній силі, хлопчикові не позаздрив би ніхто. Тепер же про обійми нагадували лише прим'яті ребра.

Визволені в'язні рушили за Тімом дорогою до табору змовників який, на щастя, був розташований поблизу. Залізний Дроворуб тяг на плечах Страшила, а в руці тримав найважчого дрюка, якого тільки зміг знайти у поснулих тюремників. Дій Гіор ішов сягнистою ходою, погладжуючи свою славнозвісну бороду, а Фарамант квапився за ним, пихкаючи й відсапуючись.

Воля!!

А що сталося з Марранами, які понапивалися сонної води?

Спали вони недовго, тільки до ранку. І це пояснюється тим, що чудесну воду вони пили аж через три доби після того, як її набрали із Священного джерела, і за цей час її дія дуже ослабла.

Пробудження вартового було дуже неприємним: двері сарая навстіж відкриті, в'язні зникли. А Великий Урфін наказав особливо пильнувати цих в'язнів і за недбалість погрожував страшною карою.

Тюремники вирішили не чекати на розправу і дезертирували з армії. Лишатися в Смарагдовій країні було небезпечно, і вони всією компанією вирушили на батьківщину, куди щасливо дісталися.

Але найдивовижнішим у цій історії було те що втікачі, великі споживачі горіхів нух-нух, повністю вилікувались від шкідливої пристрасті до цих горіхів. Їх уже не надило щодня пити горіховий настій, голова не крутилася, галюцинації, що завдавали страждань, зникли, повернувся гарний настрій. Одним словом, колишні «безсонники» видужали і вночі спали, як усі люди.

Згодом про лікувальну дію сонної води стало широко відомо по всій Чарівній країні, і горезвісні любителі горіхів нух-нух вирушали до Печери лікуватися від своєї згубної звички.

Мули, сповнені енергії і життя, чекали на Тіма і визволених в'язнів біля будиночка, де переховувались Енні з Артошком та Кагги-Карр. Часу було обмаль. Тім узяв до себе в сідло Страшила, а Енні Фарам акта. Довгоногий Дін Гіор був добрим пішоходом, а Залізного Дроворуба не витримав би жоден мул ні живий, ні механічний.

Срібний обруч повернувся на голову Енні але користуватися ним, щоб сховати від чужих очей чималий гурт верхових та піших, було важко. Тому поклалися на своє щастя й рушили на південний схід, до країни Мигунів. Там на них чекали Сміливий Лев і Лестар, там вони позмагаються силою із зухвалим Урфіном Джюсом, якщо він надумає їх переслідувати.

До світанку пройшли чималу відстань і розбили табір у густих хащах.

І тільки тут Страшило та Залізний Дроворуб по-справжньому роздивилися свою визволительку Енні. Їхня радість при цьому була незвичайною. У Залізного Дроворуба серце сильно калатало в грудях, а Страшило відчув небувалий наплив сил. Хоча це пояснювалося ще й тим, що він їхав на теплій спині Ганнібала і добре підсох.

Друзі не могли надивитися на Енні і запевняли дівчинку, що вона — ну, просто викапана Еллі, і її вигляд нагадує їм колишні щасливі часи. А коли Енні передала їм палке вітання від сестри і запевнила, що Еллі ніколи-ніколи про них не забувала, Дроворуб так розчулився, що рясні сльози полилися з його очей. І, звичайно ж, щелепи в нього відразу заіржавіли. Довелося змащувати їх мастилом, яке, на щастя, знайшлося в рюкзаці в Тіма.

Фарамант та Дін Гіор сердечно дякували своїм рятівникам. У в'язниці бранців годували погано, і вони дуже схудли, але трималися бадьоро. Настрій мали веселий, жартували і сміялися. Фарамант розсмішив усю компанію. Він вчепив Артошкові на очі зелені окуляри, застебнувши їх ззаду на замочок.

Спантеличений пес зчудовано розглядався довкола, не розуміючи, чому всі зробилися такими зеленими. А потім заходився гарчати на Фараманта і намагався його вкусити. Арго заспокоївся, тільки коли зняли з нього окуляри.

— А Тотошко любив зелені окуляри, — з докором повідомив собаці Фарамант.

Дін Гіор, який пішки пройшов увесь шлях, запилюжив свою довгу бороду, і Енні, вибивши з неї пилюку гілкою і розчесавши гребінцем, заплела її у три пасма. Фельдмаршалові була до душі така турбота.

Скромно поснідавши, вклалися спати під гіллястими кущами.

Тім Дін Гіор і Фарамант після безсонної ночі давно спали, а Дроворуб із Страшилом усе ще не давали спокою Енні, розпитуючи її про те, як живе, як вчиться Еллі, чи підросла вона, і таке інше, і таке інше, і таке інше. Потім почали цікавитися добрим Велетнем з-за гір, Фредом…

Нарешті, побачивши, що в дівчинки заплющуються очі, а язик уже не повертається друзі здогадалися залишити Енні у спокої, і та, не доказавши слова, міцно заснула.

А Дроворуб і Страшило увесь день захоплено вихваляли достоїнства двох сестер. Страшилові цю розмову довелося вести в не дуже зручній позі: він висів униз головою на спині Ганнібала. Туди його прилаштував просушитися Залізний Дроворуб.

Надвечір усі прокинулися бадьорі, свіжі. Вирушати було ще рано, і Енні пригадала про свою обіцянку показати королеві мишей механічних мулів. Вона подула у свищик, і на галявинці з'явилася Раміна з кількома фрейлинами.

— Здрастуйте, ваша величність! — промовила Енні. — Я покликала вас, щоб показати тварин, на яких ми приїхали до Чарівної країни. Ми називаємо їх мулами. Вони красиві, еге ж?

— Вони чудові! — відповіла Раміна і замилувалась гордими стрункими скакунами з гладенькою лискучою шкурою. — І ви кажете, дитино, що вони не потребують ніяких харчів, окрім сонячних променів? Тоді це просто диво!

— Розумієте, ми звемо це не дивом, а винаходом, — заперечила Енні. — Справжні чудеса — тут, у вас. Це срібні черевички Гінгеми, чарівна скринька Стелли, магічна книга Вілліни, срібний обруч Бастінди… Це — ваша здатність миттєво з'являтися у будь-якому місці на звук чудесного свищика. Оце справжні дива!

Раміна засміялась:

— Для нас це звичайнісінькі речі. І те, що ви перелічили, люба Енні, лише дещиця наших чудес. Такою вже створив нашу країну Гуррікан, великий чарівник стародавніх часів. Адже це завдяки йому тварини й птахи розмовляють, тут панує вічне літо, він відгородив цей дивовижний куточок землі горами і Великою пустелею. Шана і хвала йому за це!

— Шана і хвала! — підхопила вся компанія.

Мули заіржали, затупотіли копитами, закликаючи господарів рушати.

— Але ж вони воістину прекрасні, хоч і при іншій сюди з-за гір! — вигукнула Раміна, прощаючись. — Щасливо вам, дитино, щасливо вам усім! І пам'ятайте: якщо я вам знадоблюсь, то я завжди до ваших послуг.

І королева зникла разом з усім своїм почтом.

Подорож до Фіолетової країни закінчилася вдало. Правд, втікачам зрідка зустрічалися невеличкі загони Марранів. Але ті не насмілювались нападати на таку поважну силу, яку являли собою наші друзі. Дроворуб і Дін Гіор піднімали важкі дубці, а мули, загледівши ворога, тупали копитами і скреготали зубами. І Маррани, обійшовши грізних тварин, поспішали з донесенням до Урфіна Джюса. Але сотня капітана Клема, вислана навздогін, не могла захопити втікачів.

Настала мить бажаної зустрічі.

Лев, який під старість зробився надто чутливим, надзвичайно розчулився, угледівши давніх друзів — Страшила, Залізного Дроворуба, Діна Гіора, Фараманта. А коли Енні сміливо наблизилась до нього і легенько ляснула його рукою по морді, Лев мало не знепритомнів.

— Як тобі не соромно кривдити маленьких?! — повторюючи сказані колись сестрою слова, вигукнула Енні і взяла до рук переляканого Артошка.

— Невже я спав десять років і прокинувся? — ошелешено проказав Лев, дивлячись на Енні й собачку. — Еллі? Тотошко? Цього не може бути!

Йому розповіли у чім річ, і він підійшов до Енні й почав тертися об її плече, як величезний добродушний кіт. А коли дівчинка заходилася гратися китичкою його хвоста, сльози щастя полилися з очей старого Лева…

А як раділи Мигуни, коли їхній любий правитель знову з'явився перед ними, і з ним його нові друзі, котрі одразу зробилися безмежно милі й щиросерді його підданим.

Безперервно кліпаючи, Мигуни пішли в такий танок, що від майоріння їхнього фіолетового одягу у Енні й Тіма замигтіло в очах. Вони голосно клацали пальцями й похвалялися, що коли справи в них йдуть добре і всяке лихо обходить їх, то це тільки тому, що вони ніколи не забували вмиватися тричі на день на честь Феї Рятівної Води!

Вони обіцяли наказати й нащадкам суворо дотримуватися цього священного звичаю…

Дізнавшись, що дівчинка, яка прибула із Залізним Дроворубом та Страшилом, зовсім не Фея Рятівної Води, а її молодша сестра, Жувани зовсім не засмутились. Вони назвали Енні Феєю Майбутньої Перемоги і провели її до кухарки Фрегози.

Добра жінка відразу повела Енні до ванни, помила її й перевдягла у лілову сукню, пошиту для Еллі Мигунами і залишену нею у Фіолетовому палаці. По тому Фрегоза заходилася біля Тіма з Артошком.

Страшила і Залізного Дроворуба одразу взяли на капітальний ремонт.

Дорогоцінні мізки з голови Страшила не наважилися вийняти, а тому голову підвісили сушитися з усім добром. Костюм випрали, випрасували, натовкли свіжою соломою, ботфорти почистили. І коли Страшило постав перед Енні свіжий, духмяний, але з розпливчастими рисами обличчя, дівчинка дістала пензлик і фарбу і зайнялась його очима, носом і ротом. І перш ніж вона скінчила, Страшило співав на все горло:

— Ей-гей-гей-го, я знову знову-знову з Енні!

Безмежно щасливий Страшило співав і пританцьовував і зовсім не соромився цього, тому що Мигуни не були його підданими!

А Залізного Дроворуба найкращі майстри країни на чолі з Лестаром розклали на столі й поралися біля нього увесь день: розбирали на частини і знову складали, паяли, розгвинчували окремі деталі, і згвинчували, і змащували, і полірували — і він вийшов з їхніх рук зовсім новенький ніби з майстерні. Його серце напхали свіжою тирсою, зашили, і воно лишилося найдобрішим і найніжнішим у Чарівній країні.

Коли Дроворуб з'явився серед свого народу, він сяяв так, що у всіх, хто на нього дивився сльозилися очі. Майстри зробили йому нову сокиру замість тієї, яка лишилася в Джюса, і Дроворуб грізно змахнув нею, так що повітря засвистіло довкола, і вигукнув:

— А тепер побачимо, хто кого!

ЖАХЛИВИЙ ОБМАН

аповітна мрія Урфіна Джюса здійснилася: він знову захопив владу в Чарівній країні. Але дивовижно: як і за першого свого царювання, він не почував себе щасливим. Честолюбний диктатор прагнув загального поклоніння хотів, щоб при його появі на вулицях і майданах збиралися натовпи людей, кидали в повітря шапки і захоплено кричали.

А цього не було. На бенкетах він з почуттям гидливості вислуховував одні й ті самі похвали небагатьох дармоїдів на чолі з головним державним розпорядником Кабром Гвіном і товстим, брезклим первосвящеником Крагом. А на вулицях він взагалі не з'являвся відтоді, як його ледве не вбив кинутий з даху камінь. І він підозрював, що цей камінь вилетів з пращі, яку тримав у руках Марран.

А влада? Де вона, та влада?

З Блакитної країни, на завоювання якої послав відбірний полк Харта, почали з'являтися окремі біженці. Жалюгідні, виснажені, обірвані, вони намалювали королю картину такої поразки, що той декілька ночей не спав і від кожного підозрілого шуму біг до вікна подивитися, чи не летять на місто дракони Ружеро.

Розповіді втікачів послаблювали воїнський дух в армії, і Урфін поквапився їх позбутися. Він звільнив їх з війська, як недостойних служити королю, і наказав їм забиратися додому.

Не втішали й повідомлення зі сходу, з країни Мигунів. Занепокоєний тим, що від капітана Бойса довгенько не надходило донесень, Урфін послав туди дерев'яного кур'єра. Гонець Верес повернувся з поганими новинами. Він розповів, що Мигуни повстали відразу, як відійшли головні сили, полонили капітана Бойса з його вояками і тримають їх у в'язниці. А втім, як йому вдалося підслухати, з бранцями поводяться добре, годують тричі на день і навіть випускають на прогулянку.

Страшило і його друзі які втекли з в'язниці, всі опинились у Фіолетовій країні. І там же з явилися люди з-за гір: дівчинка, яку Мигуни прозвали Феєю Майбутньої Перемоги, і хлопчик, зростом на цілу голову вищий від будь-якого мешканця Чарівної країни. А приїхали вони на дивовижних тваринах, які, кажуть, ковтають сонячні промені.

Вислухавши донесення, Урфін розлютився. Він наказав Вересові мовчати про те, що гонець бачив у країні Мигунів, а для певності посадив того під замок.

Похмурі думи оволоділи Урфіном. Захід і схід втрачені, та й у Смарагдовій країні справи далеко не кращі. Тут, правда, мешканці не насмілювались чинити опір. Вигнані з острова, вони сяк-так влаштувались на небагатьох фермах, не захоплених Марранами, і там жили в злиднях і голоді. Від них небезпеки чекати не доводилось.

Але диктатора непокоїло військо, єдина підтримка його могутності. Ця опора почала дуже хитатися. Про це Джюсові було відомо від розвідника, на якого він тільки й міг покластися, на безмежно йому відданого Еота Лінга. Дерев'яний блазень нишпорив по країні вдень і вночі, і ніщо від нього не могло сховатись. І ось що блазень доносив повелителеві.

У війську йде бродіння. Безтурботним і непостійним Марранам набридла військова служба. Вони не відвідують навчання, уникають караульної служби, а дехто вже й дезертирував.

Декілька вояків одружилися на доньках фермерів і оголосили, що залишають військо, щоб зайнятися мирною працею. Багато Марранів заздрять їм і готові наслідувати їхній приклад.

Дуже непокоїла Джюса та обставина, що його вояки захопилися вживанням горіхів нух-нух. Урфін вимагав, щоб настій з цих горіхів видавався тільки тим, кому це було необхідно: хто вартував уночі або ходив у нічну розвідку. А якщо на горіхи всі накинуться, то й горіхів у лісі не стачить. І що з того буде, важко було навіть уявити. (Джюсові було невідомо, що шкідливу звичку можна лікувати сонною водою.)

Урфін з його гострим розумом добре усвідомлю вав причини розкладання у війську. Дисципліну легко підтримувати, коли вояки перебувають під постійним наглядом командирів, коли їх з ранку до вечора ганяють у строю і шкідливі думки просто не встигають засісти в голові.

А тут? Маррани добилися виконання всіх своїх бажань. Вони живуть, як боги, в затишних, теплих будинках; вони заволоділи величезними скарбами купців та ремісників Смарагдового острова. І чого їм ще хотіти? Для чого їм марширувати запилюженими дорогами з важкими дубцями в руках?

Щоб об'єднати Марранів і знову повести за собою, потрібно було поставити перед ними нову велику мету. Таку мету, щоб, досягаючи її, ці прос так ват люди кинули всі завойовані ними блага. Підступний перевертень Урфін вигадав такий план. Він прийшов до ув'язненого Вереса і сказав йому:

— Завтра я збираю вояків і виголошу перед ними промову. І нехай вона видасться тобі не зовсім погодженою з істиною, але ти мусиш під клятвою підтвердити кожне моє слово. Інакше згориш у печі!

Наляканий дерев'яний чоловічок обіцяв виконати все, що вимагає від нього володар.

По всьому Смарагдовому острову й околицях пішла чутка, що Великий Урфін (Джюс уже не називав себе вогняним богом) зробить для свого війська незвичайне повідомлення. Воно торкається всіх його вояків, і хто не з'явиться, хай нарікає на себе.

У призначений час усі Маррани зібралися на рівнині перед Смарагдовим островом. Урфін з явився в супроводі Тупотуна і дерев'яного кур'єра Вереса. Він піднявся на високу трибуну, і всі вояки звернули до нього погляди. Урфінове обличчя виказувало глибокий смуток. Помовчавши якийсь час, щоб запалити цікавість, Урфін розпочав гучним голосом:

— Горе, горе! Любі мої Маррани, я прийшов до вас із жахливою звісткою! — Слухачі захвилювалися. — Знайте, мої дорогі, що командир залишеного мною у Фіолетовій країні загону доблесний Бойс загинув! Так, не стало нашого Бойса, чемпіона із стрибків, неперевершеного кулачного бійця, мир тліну його!

Натовп очікувально мовчав. Чи варто було збирати стільки людей, щоб повідомити про смерть одного Стрибуна? Та Урфін був досвідчений оратор. Підвищивши голос, він вів далі:

— Це ще не все! З Бойсом загинув весь його загін, усі п'ятдесят славних вояків, котрі мусили тримати в покорі захоплений край. Усіх їх убили підступні Мигуни, вбили по-зрадницькому, заманивши у засідку!

Ця звістка справила сильне враження. Багато вояків, які мали у загоні Бойса родичів та друзів, почали потрясати кулаками й вигукувати погрози.

— І це ще не все, любі мої Маррани! Люті Мигуни вчинили наругу над тілами вбитих: вони розрубали їх на шматки й згодували свиням!

Натовп несамовитій. У ньому знайшовся лише один поміркований; він насмілився запитати:

— А може, все це неправдиві чутки?

— Неправдиві чутки?! — Урфін витяг на трибуну Вереса. — Ось свідок! Це мій кур'єр, він щойно повернувся з країни Мигунів. Говори, Вересе!

І чоловічок, заїкаючись, пробурмотів:

— Те, що каже Великий Урфін, свята істина!

Сталося так, що незадовго до цього Енні ввімкнула чарівний телевізор, щоб поспостерігати за Джюсом. Так вона робила щодня в обідні часи. Біля екрана збиралися Тім, Страшило, Дроворуб та інші друзі Енні.

Сцена, яку вони побачили того дня, вразила глядачів. Вони тремтіли від злості, слухаючи нахабні Урфінові вигадки. Але справа на цьому не скінчилась. Натовп Марранів гримів і шаленів. Вгамувавши юрбу, диктатор звернувся до дерев'яного кур'єра:

— А ще? Що ти чув там іще? Говори, мій добрий Вересе, не бійся!

— Я чув, повелителю, — тремтячим голосом промовив Верес, — що Мигуни хочуть іти війною на долину Марранів, щоб знищити там усіх старих, жінок і дітей…

Нема потреби говорити, що цю брехню продиктував Вересові Урфін.

— О-о! Смерть негідникам! Помсти! Помсти!!

Гвалт натовпу потряс всю околицю. Розлючені обличчя, роззявлені роти, стиснуті кулаки, підняті до неба. Урфін стежив за Марранами з посмішкою прихованого задоволення.

А там, за сотні миль, Страшило та його друзі дивились на екран із безсилим гнівом, з усвідомленням повної безпорадності. Вискочити б поряд з Урфіном на трибуну, примусити брехуна сказати правду…

А комедія тривала. Урфін виголосив довгу промову. О, він мав хист до красномовства! Він закликав Марранів помститися за вбитих братів і врятувати від загибелі свій народ. Він звертався до родинних почуттів Стрибунів, а Стрибуни, хоч і були войовничим плем'ям, дуже любили своїх старих матерів і батьків, своїх дружин та дітей..

Все військо, як одна людина, виявило готовність негайно виступити в похід. Дали згоду навіть ті, хто нещодавно завів сім'ю. Урфінові ледве вдалося переконати одну сотню Марранів залишитися на Смарагдовому острові, щоб зберегти тут владу короля.

— Що ж, гогуватимемось до ворожого нашестя, — похмуро сказав Страшило, коли екран телевізора згас.

Немає потреби говорити, що Страшило, визволений з полону, відразу був оголошений правителем Смарагдової країни. Кагги-Карр поступилася йому повноваженнями і тепло привітала з поновленням на високому посту.

Із свого боку Страшило розчулено дякував гаві за її неоцінимі послуги під час керування країною.

— Та що там балакати! — Страшило аж задихався, перелічуючи подвиги гави. — Я засновую орден «Золотого вінка», і першим його кавалером буде наша люба і шановна Кагги-Карр. Тільки-но ми розправимося з У фіном цей орден викують найкращі ювеліри країни, оздоблять його чистої води діамантами, і він засяє на голові. нашої дорогої подруги…

Кагги-Карр так розчулилась, що з її чорних очей викотились дві сльозинки.

— Крім того, — вів далі Страшило, — на згадку про заслуги Кагги-Карр я від імені мешканців Смарагдового острова обіцяю, що будь-якій вороні, котра з'явиться в межах міста, буде забезпечений найсердечніший прийом.

Цієї обіцянки свято дотримуються на Смарагдовому острові досі.

ФІНАЛЬНА ГРА

рфінове військо поспішало до Фіолетової країни. Маррани не звертали із шляху, не заглядали на ферми, розташовані біля дороги; вояки поривалися помститися за полеглих товаришів, врятувати свою долину від ворожого нашестя.

Ані розмов, ані пісень не чутно в лавах: обличчя бійців були суворі. Урфін вміло підтримував войовничий настрій. Побоюючись, аби обдурені Маррани не дізналися правди, Джюс дав такий наказ:

— Ніяких переговорів з підступним противником! Одразу нападати й усе громити на своєму шляху. Вбивати зрадників нещадно!

Еот Лінг шастав, ніби пацюк, поміж розпалених ненавистю Марранів і приносив своєму господа реві лише втішні новини.

— Вони аж нетямляться від люті, — говорив блазень. — Як дійде до діла, буде забава! Погрожують за кожного свого сотню ворогів зі світу звести!

Задоволений Урфін потирав руки. Після розправи над Мигунами він усією силою повернеться на захід і підкорить собі рудокопів та Жуванів. Він відшукає засоби боротьби з драконами і Шестилапими, і горе тому, хто стане на його шляху!

Ген попереду забовваніли шпилі й вежі палацу, збудованого за давніх часів; він пережив багатьох володарів на своєму довгому віку. Колись, заволодівши палацом, Бастінда обгородила його високим міцним муром із залізною брамою, завжди зачиненою на замок. Ключ від замка чаклунка носила в кишені, а вночі ховала під подушкою.

Коли правителем Фіолетової країни став Залізний Дроворуб, він насамперед дав розпорядження зламати мур і розбити довкола палацу парк. Адже йому не доводилося боятися підданих, які палко любили свого м'якосердого правителя. Зовнішні оздоби палацу й пофарбування постійно підтримувалися належним чином, і палац мав такий затишний і мирний вигляд, що Марранам мимоволі спало на думку: як могли його мешканці вчинити таке чорне лиходійство?

Проте Урфін не давав воякам часу отямитись. Між лавами пронеслась команда:

— Пришвидшити крок! Викинути на узбіччя все зайве! Приготуватись до бою!

Грізна лавина котилася вперед. І раптом… Повільно, але невідворотно біг людей почав уповільнюватися, перейшов на крок… І військо зупинилось. Зупинку спричинили дві обставини. Перша — на шляху нападників виявився глибокий рів, а з його протилежного боку, з бійниць кам'яних башточок, висовувались стріли, націлені на ворога. А друга… О, друга була така неймовірна, неправдоподібна, що навіть досвідчений Урфін, який прочитав у бібліотеці Смарагдового міста силу-силенну книжок з історії воєн, розкрив рота.

У країні Мигунів ішла гра! Це було дивно, незвичайно… але це було так!! Напевне, військо Дроворуба й Страшила дуже велику надію мали на силу своїх закріплень, що так безпечно поводились перед лицем ворога. А може… може, гравці не могли кинути незакінчену партію, де кожна із сторін розраховувала на перемогу?..

Стрибуни, найазартніші гравці на світі, таку поведінку цілком зрозуміли й поцінували. Завмерши на місці, опустивши дубці й списи, з'юрмилися біля рову Маррани і з величезною цікавістю спостерігали гру.

Гра для них була зовсім незнайома. І не дивно — вперше з'явилась вона у Чарівній країні, і це був волейбол!

Якщо читач пригадує, Тім О'Келлі віз із собою волейбольного м'яча. Хлопчисько був запеклим волейболістом і взяв м'яча в подорож розраховуючи донесхочу награтися з Жуванами й Мигунами. Але у вирі подій, в які захопила його доля, Тім забув про гру. Він згадав про неї тут, у Фіолетовій країні, під час довготривалого очікування ворожого нападу.

Неважко хоробро поводитись у розпал битви, завдаючи й приймаючи удари. Набагато складніше чекати з дня у день, коли прийде небезпека, а вона все відкладається.

Вожді помітили, що бадьорість Мигунів падає щодня, і це було дуже погано. Чим підняти дух війська яке занепало духом? І Тім здогадався: волейбол!

Хлопчик організував кілька команд, пояснив правила гри, провів тренування (сітку швидко сплели Мигуни, і, зрозуміло, її вчепили набагато нижче, аніж це було заведено у великому світі).

Спершу гра йшла «на виліт» і мала незвичайний успіх. Від ранку до вечора гупав м'яч на волейбольному майданчику, і тільки ніч розганяла гравців. Черга бажаючих позмагатися зростала неймовірно, а тому чинбарі взялися до роботи й наробили ще з десяток м'ячів.

Утворилося кілька команд з чудернацькими назвами: «Леви», «Улюбленці долі», «Шаблезубі тигри», «Відважні хлопці», «Летючі Мавпи»… Почався розиграш на першість країни.

Забулися страхи перед ворожим нашестям. Мигунів не можна було впізнати: бадьорі, енергійні, вони тепер навіть менше кліпали, бо не мали на це часу!

Довкола гравців юрмилося безліч азартних уболівальників.

Тім посміювався:

— Правду мій тато каже: «Спорт — велике діло!» А на цьому він розуміються: недарма чемпіон, грав у збірній Канзасу!

Маррани не помилились: за ворожими укріпленнями йшла дуже важлива гра Це був заключний матч між командами, які претендували на перше місце. Грали «Летючі Мавпи» (капітан Дін Гіор) і «Непереможні друзі Енні» (капітан Тім О'Келлі). Коли Маррани з'явилися на обрії, рахунок був 13:13, і кожна сторона сподівалась виграти.

14:13. Ведуть «Мавпи»… Удар! 14:14. Цей рахунок тримається всього кілька секунд.

Попереду «Непереможні»: 15:14. А за півхвилини подачу відібрали й рахунок знову зрівнюється: 15:15!

Хіба ж можна в такий момент кинути гру, навіть якщо небо падатиме на землю!

Кожна команда грає з останніх сил. Гравці показують чудеса спритності. Вони крутяться, мов дзиги, високо підскакують, припадають до самої землі, відбивають просто-таки неймовірні м'ячі.

Маррани були зачаровані, захоплені. Так, ця гра у їхньому дусі! Як би вони підстрибували у погоні за цим невловимим, в'юнким м'ячем! Які б завдавали запаморочливі удари! Непомітно для себе Стрибуни вже розділилися на дві партії: одні вболівали за «Мавп», другі — за «Непереможних». Почали битися об заклад. Ревище натовпу з одного й другого боку: 16:15, ведуть «Непереможні». Ще удар — і чемпіонат виграно…

Але що це? Маррани вражені. Бойс?! В одній з команд з'являється Бойс, що замінив гравця. Бойс, забитий, порізаний на шматки й згодований свиням! Ох, як він майстерно пустив м'яча понад самою сіткою!..

Стривай, стривай! А про що казав Великий Урфін? Може, його обдурив цей бридкий дерев'яний чоловічок?

Ось іще один Стрибун зрізав м'яча, а інші весело регочуть у натовпі глядачів…

17:15! «Непереможні» виграли, вони чемпіони країни. І Бойс біжить до рову й весело вітається з друзями, махає рукою, кличе до гри!

Погляди Марранів повертаються до Урфіна. Погляди здивовані, запитальні… А потім гнівні, картаючі.

Урфін не витримав. Від жаху він закрив обличчя руками, а потім розвернувся й побіг.

Він біг, і перечіплювався, і падав, і підводився, І знову біг. Серце Джюса шалено калатало в грудях, його охопив невимовний жах. Втікачеві ввижалося, що в спину йому із свистом летить хмара камінців, що його наздоганяють розлючені месники з важкими дубцями в руках…

Та жоден Марран не кинувся за розвінчаним божествам.

Навздогін йому гриміло:

— Облудник! Брехун… Мерзенний наклепник!.. Фальшивий бог!..

Все скінчилося. Мудрий Карфакс не помилився у своєму пророцтві. Всі його покинули, і навіть вірний Тупотун кудись подівся.

Ганьба, вічна ганьба, легша від якої смерть…

Через рів були перекинуті місточки, і колишні вороги радісно кинулись один до одного. Вже почали збиратися змішані волейбольні команди, в повітря полетіли м'ячі, почулися вигуки:

— Гаси!.. Аут… Пасуй!..

А Ганнібал з Цезарем дружно іржали й нетерпляче били копитами, закликаючи своїх господарів у далеку дорогу, на батьківщину.

І в час, визначений долею, дивовижні мули примчали Енні й Тіма додому.

Ст. Отдих

Москва

1967–1969 рр.