Вогонь до вогню

Терем князя Володимира

За останній рік Боброк відвідував Київ чи не вп’яте. І по кожному приїзді все більше переконувався в тому, що свого часу даремно легковажив думкою про ділові якості князя київського Володимира Ольгердовича.

Позбавлений пильного батьківського нагляду, змінився м’який і ніжний Володко до невпізнання. Кудись відлетіло його щире зачудування перед грецькими та римськими героями. Тепер Володимир вважав, що князі з Гедиминового роду ні в чому їм не поступаються. Це була саме та думка, яку, на відміну від інших навчителів, намагався втовкмачити в незрілі голови княжат дядько їхній Віхол, людина настільки хоробра й розважлива, що перед нею, казали, схиляв голову сам великий князь. І коли в ранній юності Володимир віддавав перевагу розповідям про древніх перед полюванням, то тепер він користувався будь-якою нагодою привезти з молодецьких ловів власноруч забитого зубра чи вепра. Раніше Володко полюбляв тратити гроші (коли такі були) на всілякі дворові танці та ігрища. А тепер все частіше прозирали у Володимирові риси ощадливого і навіть скупуватого господаря, що вмів дати раду кожній копійці.

Щоразу, буваючи в Києві, бачив Боброк щось нове. І це нове було пов’язано з іменем Володимира.

То по котрійсь із грузьких вулиць уподовж Либеді з’явиться добрячий шмат дерев’яного настилу чи навіть бруківки. То ніби чиясь невидима рука натиче лотоки, що вели з київських пагорбів до Дніпра, Почайни чи тої ж Либеді. І вже дивись, по них стікає всілякий бруд та помиї, на які так щедрі безтурботні городяни. І тепер подорожні могли проїжджати повз їхні дворища без того, аби затискувати пальцями носа… То накаже князь київський пофарбувати кожні ворота у свій колір. Це для того, щоб очі киян не втомлювалися від одноманітності вулиць.

Ремствували городяни, лаяли свого князя нишком і вголос, а потім якогось чудового дня піднімали очі на будинки і розквітали задоволеними посмішками: така ж бо ліпота навколо!

А оце намислив князь Володимир Ольгердович раз і назавжди покінчити з головною київською помийницею — Хрещатим яром. Наказав мешканцям навіть найвіддаленіших вулиць звозити до нього залишки ще Батиєвих руйновищ, всіляке будівельне сміття, землю від викопаних льохів та інших ям, таких потрібних у господарстві. Заметушилися, забігали по всіх київських кутках княжі вивідувані та десятські, почали знімати з городян по три шкури за кожну тачку вивернутої не в Хрещатий яр землі. Шмагали нагаями та ще й приказували:

— Не сип тут, а сип у Хрещатий! Для твого ж блага, дурню, засипається Хрещатий! Невже не можеш втямити, бовдуре, що ще якась сотня-друга тачок — і ти вже не будеш скочуватися колобком до самісінького дна того яру, щоб потім дертися по крутизні на інший бік, а будеш проходити до ньому до свого свата чи куми, яко по рівному. Втямив, телепню?

— А чого ви мені все торочите про це? — не стримається, бува, котрийсь з городян, однією рукою тримаючись нижче спини, а іншою витягуючи кашпука, щоб заплатити за страшну шкоду, нанесену містові тачкою землі. — Здерли з мене, скільки захотіли — і йдіть собі далі з Богом!

— Е, ні, — чув він у відповідь. — Князь Володимир повелів нам казати усім, що це, йолопи, робиться для вашого ж блага!

Сплюне з безсилої досади городянин, та й почимчикує до свого дворища. А за якийсь місяць заходиться за звичкою витирати ноги, аж дивиться: чиста підошва — ні глею, ні бруду на ній. Аж не віриться, що таке може бути в Києві.

Найязикатіші з городян подейкували, що це не стільки Володимирові примхи, скільки забаганка його юної дружини красуні Герди, котру позаминулого літа Володимир відвоював у якогось тевтонського батька-лицаря. Всім була гарна ця Герда — і поставою, і ходою, і ангельським голосом. Одна лише біда — надто вже полюбляла вона закочувати під лоба чарівні блакитні оченята, ледь забачить купку паруючого кізячка. Ніби на її батьківщині з кізяками не знайомі…

Не встиг Боброк з Коцюбою та Сашком в’їхати на княже подвір’я, як до них наввипередки кинулося кілька слуг. Вони підхопили поводи і повели змилених коней до конюшні, перед якою біля десятка інших слуг з тихими прокльонами, аби не чула молода княгиня, махали мітлами і посипали землю білим дніпровським пісочком. А біля ґанку княжого терему на прибульців чекала ще одна несподіванка — доріжка, сплетена з різнокольорових смужок тутешніми служницями та покоївками. Знову ж таки за повелінням князевої жони.

Коцюба подивився на все це, і його рука мимоволі потяглася до потилиці.

— Прямо хоч бери та й знімай щкарбани, — напівжартома, напівсерйозно поскаржився він. — Але де ж це бачено, щоб староста босим став перед своїм князем?

— Можете не знімати, — послужливо схилився перед прибульцями старший зі слуг. — Княгиня наказали одягати ось це…

І він показав на плетені з житньої соломи, незайманої чистоти личаки, що акуратною купкою лежали праворуч від входу до теремних дверей.

— А сказився б ти йому зі своїми лапцадралами! — почулося з темряви сіней чиєсь незадоволене бурмотіння. За хвилину звідтіля виступив сивобородий дружинник. — То здоров будь, княже Дмитре, — мовив він до Боброка, ледь схиливши перед ним лисувату голову. — Чи мо’ вже й знатися не хочем?

Боброк придивився до дружинника і аж відступив від здивування. Перед ним стояв не хто інший, як їхній дядько Віхол — один з тих дядьків, що наглядали у Вільно за малими княженятами з Гедиминового коліна. Дуже суворим і вимогливим був Віхол, не давав він княжатам жодного спуску. За найменшу провину шмагав своїх вихованців, як шкідливих козенят. Не дивився, хто був перед ним — синок великого князя чи удільного. Тому, не зважаючи на те, що знав дядько Віхол безліч ратних оповідок та історій, малі княжичі злякано щулилися, коли він виникав — як завжди, несподівано — перед їхніми очима.

І чи не найбільше діставалося від дядька Володкові, хоча він і не був якимось визначним бешкетником чи заводіякою. Діставалося йому за те, що був Володко надто ніжним і тонкосльозим, що аж ніяк не личило майбутньому вою і князю.

— Дядьку Віхоле! — вигукнув Боброк, обнімаючи старого. — Це ж за що тебе так полюбив князь київський, що ти опинився в його теремі? Він же, наскільки пам’ятаю, ховався від тебе, як мишенятко від кота?

— За що отримував додатково, — задоволено відказав Віхол і погладив свою пишну бороду, яку Боброк розкуйовдив своїми обіймами. — А полюбив він мене, княже Дмитре, з тої причини, що комусь та треба приглядати за його хлопцями від покійної дружини. Бач, забаглося, нарешті, князеві київському доглядати своїх чад так, як доглядали колись і його самого. А доглядав за ним, Дмитре, сам знаєш хто, — і Віхол підморгнув Боброкові.

— Та вже ж знаю, — посміхнувся Боброк. — Ти, дядьку. І не тільки за Володком доглядав, а й за нами, многогрішними. Це ж скільки лозин обламав ти об наші спини?

— Не лічив, — зізнався дядько. — Але гадаю, що це пішло вам на користь.

— Ще б пак, — засміявся Боброк. — Як тільки угледів тебе, то спина одразу засвербіла. І мимоволі почав перебирати всі свої гріхи.

— Отже, таки пішло на користь, — задоволено зазначив Віхол. — Він озирнувся навколо і додав трохи тихіше. — Признаюся, княже, що засватав мене сюди не Володко, а сам великий князь. Бо помітив, що князь київський готовий ходити під черевиком своєї княгині. Це ще та, скажу тобі, цяця! При Ольгердовому дворі була собі дівка як дівка — тиха й слухняна. Сам відаєш, що великий князь багато волі жіноцтву не давав. А тут наче з ланцюга зірвалася — ступити не може без своїх покривок, лапцадронів та вишиванок. Там не стань, сюди не сядь… Тьфу ти, шлях би трафив це ганчір’я!

Віхол спересердя сплюнув на різнокольорову доріжку, проте тут же запрацював чистим сап’янцем. Видно і він побоювався клятої молодиці Герди.

— Тож радий тебе бачити, Дмитре. І мушу сказати, що великий князь і досі не нахвалиться тобою за те посольство до Хаджибея. А така честь випадає далеко не кожному. Проте не дуже задирай від того носа перед старим Віхолом, не забувай, що до твоєї кебети і він колись докладав своїх мізків…

І старий постукав пальцем по своєму чолу, зораному незліченними зморшками. А Боброк зі здивуванням завважив, що Віхолові очі підозріло заблищали. Схоже, на старості стає дядько таким же тонкосльозим, яким у дитинстві був його пестун Володко.

Мабуть, Віхол здогадався, про що думав Боброк. Тому гордовито підняв сиву голову і додав іншим голосом, в якому вже вчувався метал:

— То ходімо, княже Дмитре, до покоїв князя київського. Бо він, коли угледів з вікна, як ви в’їжджаєте у двір, одразу послав за тобою.

Князь київський чекав на них у зброярні. Її вузькі вікна-бійниці виходили на схід та південь. Сонце саме піднімалося над деревами і зброярня була переповнена мерехтливим світлом, від чого темні, зрубані з тесаних колод стіни набрали густого бурштинового кольору, а числені ножі, списи, залізні сорочки та мечі виблискували, мовби пластівці слюди на піщаному дні Золотоношки — маленької затишної річки, котра вливалася в Дніпро майже навпроти Черкас.

У княжій зброярні панували запахи дьогтю, шкір, деревного вугілля і понад усе — міцного чоловічого поту. І лише бездоганно вимиті вікна-бійниці і вишивані фіранки на них наводили на думку, що всепроникна рука чарівної княгині Герди дісталася вже й сюди.

Володимир сидів біля столу і уважно розглядав руків’я якогось ножа. Коли увійшли прибульці, він рвучко підвівся і рушив їм назустріч.

— Вітаю тебе, княже канівський, — радо тиснучи руку Боброкові, проказав він чистим глибоким голосом. — Вітаю й тебе, віснику ординський, — з легкою посмішкою звернувся до Коцюби.

По тому князь київський перевів нетерплячий погляд на дядька Віхола, чакаючи, що той відкланяється і вийде із зброярні. Так вже було заведено: коли князі радяться, слуги, навіть найповажніші, повинні залишити їх насамоті.

Проте на цей раз, всупереч очікуванню, старий воїн і не думав зачиняти за собою двері. Навпаки, він з незалежним виглядом рушив до столу, за яким тільки-но сидів Володимир, проминув його і зупинився біля вікна, роздивляючись, що діється за ним. Скидалося на те, що дядько Віхол покидати зброярню не збирається. І робить це він, либонь, не з власної примхи, а з чийогось наказу. І коли такий наказ був, то він мав виходити з вуст лише однієї людини — великого князя литовського і руського.

«Схоже, дядько Віхол приїхав до Києва не тільки для того, щоб навчати княжих дітей, — подумав Боброк. — Швидше за все, великий князь бачить його своїми вухами й очима у Володимировому теремі. А може, навіть і голосом».

На запитальний погляд канівського князя Володимир ледь помітно розвів руками. І з цього жесту Боброк зрозумів, що його здогад не був помилковим. Атож, дядько Віхол мав стати тим неминучим лихом, боротися з яким було неможливо. Його треба було лише терпіти, як терплять зливу чи спеку.

Київський князь важко і голосно зітхнув, підкреслюючи цим своє ставлення до Віхолової присутності. Проте старий дружинник і вухом не повів. Тоді Володимир зітхнув ще раз, уже значно тихіше і повернувся до прибульців.

— По пилюці на вас бачу, що ви не тільки подолали чималу відстань, а й ще не встигли ніде в Києві зупинитися…

— Пилючку з них пір’ячком змахували, — ущіпливо зауважив Віхол, не відвертаючись від вікна. Володимир розсміявся.

— З одежі, дядьку Віхоле, з одежі, — уточнив він. — Але не з обличчя… То може, княже канівський, сядемо спершу до столу і перекусимо? А вже тоді погомонимо про те, що саме привело вас до Києва.

Боброк ледь помітно схилив голову.

— Вибач, княже, але маємо вісті не лише для тебе, а й для великого князя.

— Його зараз немає в Києві, — відказав Володимир. — То можеш розказувати нам усе. А ми вже передамо великому князеві. Чи не так, дядьку Віхоле?

Той кивнув головою. Володимир знову повернувся до прибульців.

— Все ж, може, спочатку перекусите з дороги?

— Дякую, княже, — відказав Боброк. — Але ми із старостою воронівським дещо набрали в сакви і вже зазирнули туди зранку.

— Що ж, тоді, мабуть, краще взятися до діла, — згодився Володимир. — То з чим ви приїхали?

— З важливим повідомленням, княже. Нарешті опісля п’ятимісячної мовчанки наш щирий друг Рашид дав знати про себе.

Рашидом тут називали кримського хана Мамая, беклербека перекопської і подніпровської орд. Таким було повеління великого князя литовського та руського. Ольгерд неухильно дотримувався правила, що в справах такого роду не годиться називати речі та людей своїми іменами.

— Он як, — полегшено видихнув князь київський і показав гостям на вичовгану до блиску лавицю. — Цікаво. То чого ж хоче наш друг Рашид?

— Про те нехай воронівський староста повідає, — кивнув Боброк на свого супутника. — Бо він, а не я з ним зустрічався.

Володимир перевів погляд на Коцюбу.

— Що, маєш листа від Рашида?

— Ні, княже, — схилив голову Коцюба. — Я йому про це натякав, проте Рашид навідріз відмовився підписувати будь-що.

— То, може, наш спільний друг не відає грамоти? — не втримався Володимир.

Дядько Віхол пересмикнув плечем, мовби хотів сказати: дурниці плетеш, Володко.

— Та ні, на грамоті Рашид розуміється, — заперечив Коцюба. — Свою відмову він пояснив тим, що і в князівському, і в ханському оточенні багато вух, а ще більше очей. До того ж, він твердить, що не є таким всемогутнім, як гадає великий князь литовський та руський. І з тої причини не може говорити та діяти так, як вважає за потрібне.

— Може, й правильно, — згодився Володимир. — Отже, на лист розраховувати нічого. Тоді розповідай, що він велів передати на словах.

— За його словами, перекопський та придніпровський хани незадоволені тим, що переяславська земля вже другий рік не сплачує ясиру.

— Спасибіг за нагадування, — насмішкувато зауважив Володимир і скосив очима в бік старого Віхола, котрий все ще не відходив від вікна. Проте той мовчав і Володимир знову звернувся до прибульців. — То це заради цього ви всю ніч гнали коней?

— Не тільки, княже, — відказав Коцюба. — Рашид велів ще передати, ніби хани схиляються до можливості набігу на порубіжні переяславські землі, аби силою взяти те, що їм належить по праву. Проте коли це станеться, наш друг Рашид ще не відає.

— Це вже дещо, — посерйознішав Володимир.

— Але не все, — втрутився Боброк.

А Коцюба незворушно продовжував:

— По тому наш друг Рашид велів передати великому князеві литовському та руському таке: коли литовське та руське війська зійдуться в битві з ордами Хаджибея та його братів, то Рашид знайде можливість для того, аби його чауші участі в цій січі не брали.

— Нарешті, — з полегшенням видихнув Володимир. — Це й справді найцінніше з того, що ти, старосто, переказував за всі ці п’ять місяців. Але чи щирий при цьому був наш друг?

Боброк помітив, що Віхол кивнув головою. Цим він ніби дав знати, що схвалює Володимирові слова.

— Я теж про це запитував, княже, — запевнив Коцюба. — Проте Рашид відказав, що ніяких доказів надавати не збирається. Єдиний доказ — то його слово, а слову своєму Рашид ще жодного разу не зраджував. Зараз він робить все можливе, аби його думку про невтручання в котору межи литвинами та Ногаєвичами поділяли й найповажніші люди орд лівобережного Дніпра. У зв’язку з цим Рашид хоче знати думку великого князя з такого ось приводу. Припустимо, йому вдасться вмовити найповажніших людей не встрявати в цю котору. То коли вони мають відмовити Ногаєвичам у допомозі — одразу чи хай тягнуть до останнього? Звісно, коли тільки ногаєвичі звернуться по неї.

Володимир постукав пальцями по столу.

— Шкода, що великого князя зараз немає в Києві, — нарешті сказав він. — Проте, гадаю, йому буде цікаво знати і нашу спільну думку. То що ти можеш сказати, княже канівський?

— Думаю, що для нас було б краще, якби найповажніші люди лівобережних орд тягли до останнього, — повагом мовив Боброк.

Віхол, котрий, як і раніше, не відривав погляду від вікна, ствердно хитнув головою.

— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Володимир.

— Я, княже київський, міркую так. Припустимо, Ногаєвичі отримали відмову одразу. Тоді вони мають досталь часу, щоб вирішити, варто їм одразу вирушати у збройний похід на Литву та Русь чи відкласти це до кращих часів? А коли великий князь Ольгерд сам вирушить проти них, Хаджибей з братами почнуть всіляко ухилятися від вирішальної битви і будуть щипати нас, яко пси ведмедя. А оскільки у великого князя військо переважно піше чи, скажімо, важкозбройне, то ганятися за ординцями по всіх степах — значить геть програти битву.

— Це так, — змушений був згодитися Володимир.

— Та це ще не все, — вів далі Боброк. — У них є й інша можливість. Турецький Назим-паша пообіцяв Ногаєвичам, що Порта може прислати двадцять, а то й тридцять тисяч яничарів, перед якими тремтить вся Європа. У такому випадку Литві та Русі загрожує куди більше спустошення, ніж це було при Батиєві.

Володимир у задумі поскріб пальцем підборіддя.

— Розумні слова кажеш, княже Дмитре. А ти як вважаєш, дядьку Віхоле? Чом мовчиш?

Старий дружинник кинув на київського князя докірливий погляд і знову відвернувся від вікна.

— Мене тут немає, — відказав він і по паузі додав: — І не було ніколи. Моя справа — стежити за тими, хто приїздить, і проводити їх у ті покої, на котрі ти, княже, вкажеш.

— Ич який, — засміявся Володимир. — Отже, тебе тут немає. То де ж тоді тебе шукати, коли що?

— Я, княже, нині стою з того боку дверей і слідкую за тим, аби ніхто не міг підслуховувати, про що тут іде мова.

— А що, коли зараз там хтось стоїть замість тебе і підслуховує?

— Це виключено, княже, — відказав Віхол. — Там, біля завороту сюди, стоять мої найвірніші хлопи. Вони й інших не пропустять, і самі не можуть підслуховувати, бо недочувають. А їм я сказав, що стоятиму в заглибинці перед входом у зброярню.

— І все ж я не розумію, навіщо тобі потрібно бути одночасно за дверима і тут, — признався Володимир.

Віхол кинув на князя київського співчутливий погляд.

— А тут і розуміти нічого, — відказав він. — Сам відаєш, що в Києві ще кишма кишать ординські вивід-ники. Вони полюють не лише на державні таємниці, а й на тих, хто до них причетний. На тебе, наприклад, княже Володко. Але ти маєш доста гриднів, котрі охороняють тебе. З чим я до тебе прибув і чого від мене вимагає великий князь, ти, мабуть, здогадуєшся. Проте в мене охорони немає. Тож нехай ті песиголовці-вивідники гадають, що старий безпомічний Віхол лише стоїть під дверима і про княжі таємниці нічого не відає. Їм менше клопоту буде зі мною, і я ще трохи поживу на цьому світі… А Боброк, княже Володимире, вірно мислить.

— На те він і Боброк, — кивнув головою князь київський і звернувся до Коцюби. — Рашид тобі ще щось казав?

— Так, княже. Рашид казав, що, на превеликий жаль, вплив на беклербека Мамая, який водночас є кримським ханом, має не лише він, а й інші. Зокрема хани перекопської та подніпровської орд, що довірили Мамаєві керувати своїми туменами. Проте вони поводять себе так, начебто володіють не тільки своїми улусами, а всією Ордою. А показати їм їхнє справжнє місце беклербекові нині не з руки. Тож Рашид вважає, що тут йому на допомогу можуть прийти Литва та Русь.

— Як саме? — запитав Володимир.

— Можна підсунути, скажімо, подніпровському хану Хайдарові таких вивідників, котрі б доносили йому не завжди правдиві повідомлення. Хан, звісно, передаватиме їх беклербекові своїх туменів. А це, в разі якоїсь невдачі, дасть змогу Мамаєві звинуватити в усьому занадто самовпевненого хана, який, здається, готовий злигатися з братами-ногаєвичами. Ходять навіть чутки, що він, не порадившись з Мамаєм, збирається послати на допомогу Хаджибеєві та його братам щонайменше один тумен своїх чаушів-добровольців.

— Ого! — вихопилося у Володимира.

— Проте Рашид велів передати великому князеві, що в тумен той збирається різний непотріб та каліч, що готова розбігтися при першому посвисту батога. А щоб це швидше сталося, сотнями і тисячами в ньому керують найбоягузливіші з ординських чаушів.

Володимир в задумі заходився смикати кінчик своєї невеликої ще бороди.

— Мудра людина цей Рашид, — нарешті сказав він. — Мудра…

Зненацька він хитро примружився на Боброка і запитав:

— Пам’ятаєш, княже Дмитре, як свого часу наш суворий дядько Віхол втовкмачував нам, що колись та доведеться гратися у всілякі потаємні ігриська, де мають значення не лише зміст мовлених слів, а й обставини, при яких ці слова були мовлені? Слова, вчив нас дядько, — при цьому Володимир кинув погляд на незворушливого Віхола, — мовлені в присутності навіть найвідданіших людей, важать набагато менше, аніж слова, мовлені наодинці. То при яких обставинах, Коцюбо, ти розмовляв з нашим другом Рашидом?

Віхол коротким кивком схвалив це запитання свого колишнього вихованця.

— Розмовляли ми, княже, наодинці, — відказав Коцюба і посміхнувся. — Проте за яких умов це трапилося, ти навіть не повіриш.

— Все може бути, — згодився Володимир. — То я слухаю.

— Не знаю, відаєш ти про це, чи ні, але тиждень тому беклербек Мамай зі своїми нукерами та мурзами, серед яках був і Рашид, вирішив проїхатися по руських селах, що стоять над Сулою.

— Так, я чув про ту поїздку, — відказав Володимир. — І Мамай мав на це повне право, бо переяславська земля сплачує ясир подніпровській орді. А Мамай, як ти вже казав, керує і її туменами. Подобається нам це чи ні — то інша річ, проте згоди нашої тут ніхто не питав.

— Отож, княже, я, як староста, з радістю зустрів найбільшого воєначальника Орди, — продовжував Коцюба. — І навіть запросив його разом з почтом до свого двору перекусити, що Бог послав. Проте беклербек лише зазирнув до мого обійстя з висоти свого коня, та заїздити відмовився. Сказав, що він задихається від важкого повітря уруських хат і дворищ. Бо там, бач, гуляють свині. Тож я змушений був своє угощення виставляти на леваді.

— Чи не там, де ви вправляєтеся у стрільбі з луків по ординських бовванах? — поцікавився Боброк.

— Саме там, княже, — посміхнувся Коцюба. — Проте, слава Богу, ми заздалегідь дізналися про Мамаїв приїзд і ті боввани заховали… Так от, провели ми беклербека за Сулу, а пізно вночі я почув, як якийсь кінний зупинився біля моїх воріт. Ну, думаю, мабуть, гінець з Канева чи Переяслава привіз якусь вість. Підходжу до воріт, придивляюся — і очам своїм не вірю: Рашид! Той самий, який чи не найбільше крутив носом. І вже не в татарській, а в нашій, руській одежі. Сам запросився до мене в хату і хоч би тобі поморщився від задухи. І там, в хаті, розповів мені, княже київський, те, що я тобі зараз переповів. А ще порадив їхати до Києва не одразу, а за два-три дні, щоб ніхто, бува, навіть випадково не зв’язав мій спішний від’їзд з Воронівки з його прибуттям до неї… — Коцюба на мить затнувся, — навіть у складі Мамаєвого почту.

Володимир полишив свою бороду і заходився барабанити пальцями по столу.

— Дивна оповідка, — нарешті сказав він. — А найдивніше в ній те, старосто, що твоя воронівська сторожа пропустила його. Чи, може, вона ночами спить? Тоді це дуже погано.

— Ні, княже, сторожа наша не спить, — відказав Коцюба. — Після всього, що сталося, спати нам не можна. До того ж я щоночі перевіряю її о будь-якій порі. А що вона пропустила Рашида, то це пояснюється просто. Рашид обличчям однаково скидається як на татарина, так і на русича. Це, княже, в наших краях не дивина. При тому він запевнив сторожу, що є посланцем князя канівського і приїхав за його наказом. А перед посланцем князя канівського воронівські ворота розчиняються вдень і вночі.

— І сторожа твоя вірить кожному прибульцеві на слово? — продовжував допитуватися Володимир.

— Це не зовсім так, княже, — заперечив Коцюба. — Рашид показав моїй сторожі знака, що його князь Боброк вручає своїм найвірнішим людям.

— Кг-мм… — прокашлявся Володимир. — То виходить, що найшанованіші ординські люди сьогодні роз’їжджають з пайцзами князя канівського?

— Виходять, княже, що так, — шанобливо схилився у поклоні Коцюба.

— А що скаже на це сам князь канівський?

— Я не проти того, щоб на руській землі не лише найвищі ординці, а й самі хани роз’їжджали лише з такими пайцзами, — відказав Боброк.

— Я теж, — зблиснув очима Володимир. — А тепер, товариство, давайте поміркуємо над тим, що повідав нам староста воронівський, та й пошлемо великому князеві разом з повідомленнями і наші міркування. Чи не так він наказував, дядьку Віхоле?

— Так, — згодився старий дружинник.

— Княже, Рашид дуже наполягає, аби такі повідомлення великому князеві надсилалися лише усно, — застеріг Коцюба. — Він не хоче, аби навіть в найтаємніших листах згадувалося його ім’я. Рашид кілька разів повторював, що в урусів більше очей, аніж вух, і найгірше те, що багато тих очей навчені письму.

— Ну що ж, ми повинні вволити його бажання, — сповільна відказав Володимир і поглянув на Віхола. Той ствердно кивнув головою. — Але в такому випадку хтось із нас повинен мати дуже добру пам’ять, аби передати великому князеві все так, як воно було. Інших вплутувати в таку справу не маємо права.

— Моя пам’ять мене ще не підводила, — нагадав про себе Коцюба.

— Ти вже зробив свою справу, — відказав Володимир. — І ні великий князь, ні я цього не зябудемо. До того ж твою відсутність у Воронівці помітять одразу. Так що це повідомлення передасть хтось інший.

— Я можу, — сказав Боброк.

Проте Володимир не звернув уваги на його слова. Він зупинив погляд на старому дружинникові.

— Дядьку Віхоле, як ти дивишся на те, аби прогулятися до великого князя? Тим більше, що тільки ти відаєш, де він зараз має бути.

— А чом би й не прогулятися, — згодився Віхол.

— Отже, вирішено, — пристукнув Володимир долонею по столу і лише тепер звернувся до Боброка. — Вибач, Дмитре, але ти мені потрібен тут. — І не стидаючись присутніх, докінчив: — Без тебе я мов без рук.

Ні він, ні князь київський ніколи не вважали себе щирими приятелями, хоча в дитинстві їм не раз одночасно здіймали штаненята за участь у якійсь спільній капості. Та лише по тому, як Ольгерд повернувоя знову до Литви, Боброк відчув, що починає дивитися на князя київського зовсім іншими очима. І по швидких поглядах чи посмішці здогадувався, що і Володимир ставиться до нього набагато приязніше. Чи не тому, що тут, на краю дикого татарського степу, більше немає нікого з колишніх княжат? А так часом праглося, особливо коли надходили якісь непевно-погрозливі вісті, прихилитися спиною до надійної спини і разом боронитися супроти всіх негараздів та небезпек!

Що ж, цього завжди прагли люди руські, тим більше руські князі. Хоча б тому, що це було для них недосяжною мрією.