Вогонь до вогню

Зустріч давніх приятелів

А в Сашка тим часом були свої клопоти. Насамперед він простежив, аби коні, на яких вони приїхали до Києва, були напоєні та нагодовані. І не якоюсь там соломою чи торішнім сіном, а чистим вівсом.

За тим Сашко струсив з себе порохняву, пригладив долонею непокірний вихор і подався за обійстя, аби дізнатися, що нового робиться в Києві. Та скоро він забув про свій намір і перетворився на звичайнісінького сільського хлопця, якому цікаво геть усе. В останню мить вихоплювався він з-під коліс яскраво розцяцькованих карет чи простих возів, придивлявся до дорослих, заклопотаних своїми справами киян і до таких же, як і він сам, хлопчиків та дівчаток. Особливо до дівчаток. Придивлявся до них Сашко і думав: яким же це треба бути щасливцем, аби жити в такому великому, гамірливому і чудовому місті, як Київ!

І все ж, якби йому зараз запропонували залишитися тут, він би добре подумав, як бути. Бо тепер є у нього і двір, і діло, і сам канівський князь йому майже за батька. І спить він не під парканом, і їсть, скільки завгодно, і коня має власного — не те, що тутешні київські, які, може, жодного разу в житті на нього не сідали і не відають, за що хапатися — за хвіст чи за вуха.

А вже про те, що ні в кого з них немає такого гарного одягу, — не купленого, не випрошеного, а дарованого самим великим князем Литовської і Руської землі Ольгердом — не варто й казати!

Ні, не так вже й добре живеться киянам у своєму стольному місті. Це лише спочатку так здавалося Сашкові, бо він здебільшого роздивлявся будинки, а не людей. А тепер, коли його люди цікавили, він завважив, що більшість з них ходять майже в такому лахмітті, яке він, Сашко, носив ще минулого літа. Он взяти хоча б того хлопчака, що шкандибає попереду. Штанці обтріпані знизу і латка на них така, що й долонею не прикриєш. І чимось він схожий на Тимка воронівського. І не просто чимось, а дуже схожий. Дивно…

Аби переконатися, Тимко це чи ні, Сашко забіг з одного боку від хлопчини, по тому — з іншого. Так, сумнівів бути не може — це Тимко.

І вже не вагаючись, Сашко підійшов до давнього приятеля. Як водиться між друзями, ляснув його з усієї сили по плечу і загорланив:

— Привіт, Тимку!

З несподіванки хлопчина, мов ужалений, відстрибнув убік. Його блакитні оченята перелякано втупилися в Сашка, проте через мить в них засвітилася неприхована радість:

— Сашко? Ти диви, значить, правду казав віщун.

— Який віщун? — не зрозумів Сашко.

— Та був такий. Тільки він вже далеко. А ти як потрапив сюди? Ти ж, кажуть, у Каневі біля князя Дмитра живеш. Чи не так?

— Так, — відказав Сашко, відчуваючи, як його вуста розтягуються в самовдоволеній посмішці. — Та він оце приїхав до князя київського Володимира, ну, і я з ним. Вони зараз сидять у теремі та розмовляють, а я вирішив трохи прогулятися. А ти як сюди втрапив?

Тимко чомусь завагався. Врешті відказав:

— Та-а… Ми сюди з Іваном Овраменковим прийшли.

Сашко наморщив чоло.

— Овраменко? — перепитав він. — Щось я не чув такого.

— Бо він не з воронівських, він тутешній. Йому, бач, татари викололи очі, то я тепер у нього поводирем.

— Так я ж чув про цього Івана! — вигукнув Сашко. — Нам про нього розповідав сліпий лірник під Акерманом, коли ми ходили туди з посольством. А ще той лірник співав пісню про тебе і про Зейнулу. Це справді про тебе?

Тимко зашарівся.

— Так. Але я тут ні при чому. Я тільки розповів Йванові про Зейнулу. А далі він сам все придумав.

— Ну то й що, що придумав? — заперечив Сашко. — І правильно зробив, що придумав. А пісня така гарна!

І Сашко із заздрістю поглянув на свого молодшого товариша. Он який він став, Тимко! Дарма, що в благенькій одежі, зате зараз про нього вся Русь і весь ординський степ знають. От би розказати йому ще й про його матір! Але цього робити не можна. Коцюба казав, що вирве йому, Сашкові, язика, коли він тільки ляпне десь про неї. Коли треба буде, то дядько Федір сам розповість. А зараз не можна, бо часи настали непевні, і багато людей пропадають ні за цапову душу. Та хіба втримаються Тимко і його батько, коли дізнаються про те, що тітка Харитя жива? Ні, вони кинуть все і подадуться до Хаджибеєвого стійбища. І навряд чи повернуться назад.

Сашко стріпнув головою, відганяючи ці думки, і сказав:

— То ось ти яким став, Тимку. А де ж твій Іван?

— Він зараз у родичів сидить. Бачиш хату он за тими жовтими воротами?

— Над якими бересток росте? Бачу.

— Отам ми з Іваном і зупинилися. Вже третій день там живемо. А скоро підемо далі.

— Куди саме? — поцікавився Сашко.

Тимкові очі забігали навсебіч.

— А ти, нікому не розкажеш? — запитав він.

— Щоб я та комусь базікав? — Сашко випнув груди так, як це зазвичай робили воронівські хлопці, коли їх запідозрювали в брехні чи ще в чомусь негарному. Проте тут же схаменувся. — Знаєш, Тимку, я нікому нічого не розказую, крім князя Дмитра, бо він же про все мусить знати. А більше нікому, їй-бо! Навіть батькові не розказав би, якби він був…

— Коли так, тоді слухай… — Тимко озирнувся і почав: — Йдемо ми з Іваном знову в татарський степ, у подільську землю. Ми оце повернулися нещодавно звідтіля, бо дуже втомилися і ще це, мій Іван повинен був декому щось розповісти. То він вже розповів, і ми тепера рушаємо назад.

Сашко оглянув благеньку одіж товариша, босі ноги і сказав:

— Слухай, Тимку, а навіщо тобі кудись іти? Хочеш, я розкажу про тебе князеві Дмитрові і той візьме тебе до себе? Ну, не так, як взяв мене, та все ж… Він щось та придумає, бо ти йому теж чимало допоміг.

Тимко відповів не одразу. Він наморщив носа, ніби йому там залоскотало, потім озирнувся в бік високого береста, що навис над жовтими воротами.

— Ні, Сашку, — сказав він нарешті. — Ми з Іваном вже домовилися, що завжди будемо разом. І не дивися так на мої латки, в мене є й інша одіж.

— То чому ж ти тоді її не носиш? — не повірив Сашко.

— Тому що так треба. Знаєш… Тільки ти про це нікому не кажи, добре?

Тимко знову озирнувся на бересток, нібито сподівався на допомогу чи бодай підказку. Проте підказувати не було кому, і Тимко лише винувато шморгнув носом. Ну хіба можна повідати Сашкові чи взагалі будь-кому про те, як два сивих чоловіка з пронизливими поглядами завели їх з Іваном до якогось дрімучого лісу серед болота та мочарів — а це було десь в поліській землі, за два дні ходи від Житомира. А де саме, Тимко не відає, бо ті дядьки зав’язали йому очі. А коли пов’язку зняли з очей, Тимко побачив, що вони з Іваном стоять перед порогом якоїсь печери. А за крок від них, по інший бік порогу, на гладкому камені сидів старий, аж білий волхв. З тих, що можуть бути страшнішими від десятка відьом чи вовкулаків. В усякому разі так про них говорили довгими зимовими вечорами у Воронівці.

Довго і пильно дивився волхв на Тимка з Іваном, а тоді повільно піднявся з каменю — ветхий, кощавий і зігнутий над ними, мов вуж над жабенятами. Знову подивився на Івана і скрушно похитав головою. Ледь чутно мовив:

— Ох, Іване, Іване.

Схилився перед ним Іван майже до самісінької землі.

— Простіть мене, дідо, за все. Бачу тепер, що ваша правда, хоч і незрячий вже єси.

— Краще б ти раніше повірив, — відказав віщун. — І сонце бачив би тоді, і зіроньки ясні, і святу землю свою боронив би мечем чи навіть чужоземним хрестом.

Іван гордовито підняв голову.

— Не чужоземний він, дідо, — заперечив волхву. — А вже давно нашим став, руським. Бо ж народу хрещеного нині куди більше, аніж тих, хто вклоняється Перунові.

— Так, — згодився віщун. — Але загнано народ руський у Дніпро буле силою. А віра з силою однією дорогою не ходять. І наруга ця землі нашій бідній буде відгукуватися ще століттями.

— Так, дідо, — згодився Іван. — Тому і вийшли ми, межигірські послушники, зі своїх печер та келій, аби ті століття не були такими довгими. Несемо слово і спів боянів наших до сердець людських, аби знову роздмухати в них потяг до волі, до противления татарським зайдам.

— Охо-хо, — важко зітхнув віщун. — Прийде час — і свої стануть страшнішими від зайд. Брат на брата піде оружно, а син — на батька. І жахливою буде та пря. А той, хто залишиться живий, буде заздрити убієнним.

На продовгуватому обличчі Івана туго напнулися жовна.

— Страхітливі речі мовиш ти, дідо, — хрипко озвався він. — То невже не буде порятунку ні онукам нашим, ні нашій згорьованій землі?

— Буде, — відказав віщун. — Неодмінно буде. Але час той ховається в імлі, і нікому з нас не судилося побачити світ без наруги і сліз.

— То, виходить, не варто і боротися? — майже вигукнув Іван, — не варто мучитися і сподіватися?

— Я такого не говорив, Іванку, — лагідно мовив віщун. — Буде і на нашій вулиці свято, буде. Але ненадовго. А справжня воля наша, виджу, затьмарена у віках.

— Але ж вона є? — не вгавав сліпий.

— Є, Іванку… Але шукай її не в сильних князях, а в собі. Кожен має шукати її лише в собі.

— Вірю тобі, дідо святий, і молитиму Бога за твоє довге життя, бо ж не всім даровано вміння зазирати так далеко. А ти нас не дуже картай за те, що прагли понести до людей слово волі під личиною вбогих сліпців. Сам видиш, що на більше нашої ницої уяви не стало.

Віщун поклав на плече сліпого легку, висхлу руку.

— Вже не картаю, Іванку, — мовив тихо і сповільни. — Жорстоко відплатилося тобі за твоє нетерпеливе сподівання. І не лише тобі одному. Друзі твої і побратими по вірі Левко Зайвий і Степан Вільховий наклали життям. А Федірко Мартинів, як і ти, мацає костуром дорогу перед собою.

— Що, йому теж очі випалили? — вжахнувся Іван.

— Так, — скорботно відказав віщун. — Але про це та про все інше погомонимо тоді, коли відпустимо цю невинну дитину.

І дідо повернувся до Тимка. Його вицвілі, під колір кущуватих сивих брів, очі випромінювали таке тепло, що по тілу Тимковому наче голочками заштирикало. А ще через хвилю йому стало так затишно і спокійно, як буває спокійно дереву під промінням травневого сонця. І як листю хочеться зашелестіти після довгої мовчанки, так і Тимкові закортіло чомусь розповісти дідові про все, що лише бачили його очі за час мандрівки подільською землею, якою володів хан Солтан: скільки оружних татар зустрічали вони з Іваном; скільки бачили багатих, а скільки бідних; і що казали про татар тамтешні подоляни; і чи слухали вони Іванові співи про волю та повернення своїх князів зі сльозами на очах, чи тільки знудьговано посміхалися.

Інколи віщун задавав тихим своїм голосом якесь запитання, і тоді виявлялося, що Тимкові очі бачили набагато більше, аніж це відклалося в його пам’яті. Він почував себе так, ніби дідо зняв з-перед його очей пелену і тепер міг без зупинки назвати десятки сіл та поселень, через які вони з Іваном проходили. А коли дідо все так же тихо і неспішно розпитував, що саме творилося в тому чи іншому селі або навколо нього, то очі пригадували, вуха підказували, а язик поспішав розповісти про кожен крок, зроблений там Іваном і Тимком.

Нарешті сивобородий віщун закінчив розпитування. Якийсь час він сидів мовчки. Тоді посміхнувся очима до Тимка, сказав, що він, Тимко, великий молодець і незабаром в найкращому з руських міст на нього чекатиме несподівана і радісна зустріч з давнім товаришем. А поки що Тимкові треба гарно виспатися і набратися сил, бо вони йому будуть дуже потрібні. І куди більше, ніж зараз.

І Тимко заснув. Уві сні він літав, мов вільна птаха. То кружляв у високості, то, наче пір’їнка, пропливав межи світлих березових крон, то на льоту зачерпував долонею цілющої води з криниці, про яку відав лише він сам. Літав Тимко і почувався найщасливішою у світі людиною. По тому примостився на розлогій гілці і заснув.

А коли прокинувся і розплющив очі, то виявилося, що він спить не на гілці, а на ряднині під березою, а крізь веселе тріпотливе листя до нього пробивається сонячне проміння. При вході до печери стояли віщун з Іваном і про щось тихо перемовлялися. По тому віщун рушив до Тимка.

— Доброго ранку, дідо, — схопившися на ноги, привітався Тимко.

Віщун відповів не одразу. Він дивився на Тимка таким поглядом, ніби намагався розгледіти, що робиться на самому денці Тимкової душі. І від того погляду Тимкові аж лячно стало. А ноги самі зривалися з місця — так хотілося негайно кудись побігти, щось розвідати, аби лише дідо наказав.

Проте дідо нічого не наказував. Натомість він утворив долонями якийсь плавний порух навколо Тимкової голови — так, начебто хотів оборонити хлопця від когось — і сказав:

— Хай буде світлою твоя дорога, хлопчику.

По тому Тимко взяв Івана за руку, і їх повели від печери. Спочатку Тимко рухався, як уві сні. А повністю отямився лише на якомусь узліссі, звідкіля було видно невелике село, що затишно розляглося у квітучому видолинку.

Згодом вони проминули десятки сіл і містечок. Тож Тимко геть забув, як звалося те село у видолинку, неподалік від якого, як щось нашіптувало Тимкові, знаходилася пуща з печерою віщуна. Звісно, дорогою хлопець не раз розпитував Івана про дивного діда, та оскільки той відмовчувався чи відбувався ухильними словами, то Тимко, зрештою, залишив його у спокої. І тільки десь на самісінькому денці Тимкової свідомості закарбувалося усвідомлення того, що таких віщунів на землі одиниці і їхні діяння перевищують діяння найславетніших князів чи ханів. Проте Тимко вже не міг втямити, чув він таке від Івана, чи йому це просто наснилося.

Отаке трапилося з Тимком зовсім нещодавно. А, може, не стільки трапилося, скільки й насправді наснилося. Тоді чи варто про це розповсюджуватися?

Мабуть, ні…

— Гаразд, — відказав Сашко, і голос у нього був ображений. — Не хочеш казати, то й не треба. Коли ти такий, то й я нічого більше не казатиму…

— Не ображайся, Сашку, — вибачливо мовив Тимко. — Але ми з Іванком побували в стількох місцях, що я вже й забув, в яких саме. Були ми в Житомирі, були біля Хмільника, де стоїть аул подільського хана Солтана. Були ми і в Красилові. Чув про таке село?

— Ще б пак! — стріпнувся Сашко, і його образу мов вітром здмухнуло. — Це ж те саме село, де народився князь Дмитро!

— Еге ж, — згодився Тимко. — Іванко хотів дізнатися, що там сталося піся того, як князь погнався за татарськими паліями.

— То чому ж ти одразу про це не сказав? — спалахнув Сашко. — Ич який!

Тимко відповів не одразу.

— А ти, Сашку, переконаний, що твій князь зрадів би тому, що про його Красилів розповідав би саме ти? — врешті запитав він. — Знаєш, є такі вісті, про які найменше хотілося б почути від близької людини.

Сашко здивовано втупився у свого товариша. Ти диви — таке мале, а вже балакає так, що не кожен дорослий здатен його зрозуміти!

— Тимку, де це ти так навчився говорити? — вражено запитав Сашко. — Балакаєш, як столітній старець!

— У Івана, — відказав на те Тимко. — Ти знаєш, який він письменний! Коли в нього ще були очі, він, кажуть, перечитав усе, що можна. І коли ми з ним ідемо тепер від села до села, то Іван розповідає мені геть про все, що колись читав. А потім ми разом це обговорюємо.

— І що ж ви там обговорюєте? — ревниво поцікавився Сашко. — Він був переконаний, що найрозумніші розмови ведуть тільки вони з князем канівським.

— Про різне, — стенув плечима Тимко. — Ну, наприклад про те, що є люди, котрі кричать від кожної вавки. А є такі, що про своє горе не хочуть розказувати нікому, бо вони сильні і не люблять, коли над ними починають охкати та зойкати.

— Чому?

— Бо від цього їм стає ще важче на душі.

Сашко замислився, а тоді обережно запитав:

— То що, у Красилові дуже погано?

Тимко кивнув головою. Проте тут же спохопився і сказав:

— Але я тобі про це нічого не розповідав, добре?

— А ти й так нічого не казав, — Сашко зітхнув і вже спокійніше, по-діловому додав: — Я передам князеві, що випадково побачив тебе в Києві, і ти хочеш розповісти йому про щось дуже важливе. А про що саме — не відаю.

— Це ти гарно придумав, — похвалив Тимко товариша. — Але як ми знову зустрінемося?

— Кажеш, ви зупинилися в отій хаті під берестком?

— Так.

— То слухай уважно. Коли князь захоче побачити вас, я приїду сюди і скажу, де і коли він на вас чекатиме. Ну, бувай, Тимку!

Князь канівський із Сашком з’явилися під вечір. Сашко звівся на стременах і зазирнув за жовті ворота.

— Тимку, ти тут? — гукнув він. — Ми приїхали!

На ганок видибала старенька жінка. Вгледіла за воротами постать дужого вершника і хутенько скотилася з ганку.

— Заходьте, люди добрі, — вклонилася вона. — І ведіть своїх коників до стайні, а я їм вівса дам. У нас овес гарний, свій.

— Спасибіг вам, бабусю, — підказав Боброк. — Але і в нас він теж свій… Мені б тільки побачити того хлопця, що, кажуть, зупинився у вас.

Бабуся ображено стулила і без того тонкі вуста.

— А чому тільки Тимка? — запитала вона. — Мій племінець Йванко також хотів би зустрітися з тобою, княже канівський. Йому теж є про що розповісти.

— Гаразд, — відказав Боброк і в’їхав у двір. Спішився, кинув Сашкові повід і наказав:

— Зачекай на мене тут.

І слідом за старенькою піднявся на ганок. А Сашко від нічого робити почав ходити по моріжку.

«Тимко був правий, — думав він. — Бач, князь не взяв мене до хати, хоча й міг би. Значить, не хоче, щоб я знав про те, що трапилося в Красилові після нього. А мені».

Проте додумати не встиг, бо в цю хвилину старенька знову скотилася з ганку і повела Сашка на кухню, аби пригостити варениками з сиром та холодним узваром.

— А їм я накрила стіл ще раніше, — кивнула вона в бік світлиці маленькою пташиною головою. — Не годиться чоловікам гомоніти за ненакритим столом. А ми з тобою тут посидимо. Так?

— Та, — невизначено відказав Сашко, бо рот його був зайнятий варениками. І все ж стало трохи образливо, що його не запросили до чоловічої розмови. І дарма князь не любить, щоб про його біди знали найближчі люди. Бо кому ж іще переживати за тебе, як не найближчим людям? На те вони й найближчі…