Вогонь до вогню

Над Дністром

Мустем-алі увійшов до ханового шатра. Тихо промовив:

— Я привів його, світлий хане. Як ти і велів.

Хаджибей коротко кивнув головою, і по тому знаку два дужих нукери ввели Медовуху. Він ще здалеку вклонився ханові, а підійшовши ближче, став на коліна і схилив чоло до підлоги.

— Мені передали, що в тебе є якісь вісті, — сказав Хаджибей. — Хто ти і звідки?

Медовуха знову схилився до підлоги.

— Я з бродників, світлий хане.

По обличчю Хаджибея промайнула тінь невдоволення.

— Це з тих козаків, котрі криються в нетрях і грабують правовірних? — запитав він.

— Ті лише називають себе бродниками, світлий хане. А насправді вони зарізяки чи, як ти кажеш, козаки. Але в мене з ними немає нічого спільного. Справжні бродники займаються перевозом, ходять на здобич, торгують з твоїми одновірцями. І ми, справжні бродники, довели на ділі свою відданість Орді. Смію нагадати, що під час битви на Калці наші пращури допомогли туменам Батия вийти переможцями.

Хан кивнув головою. Так воно й було. Уруські бродники, зібрані в окремий полк, в найважчу для уруських князів хвилину щезли з бойовиська і богатури Батия вміло цим скористувалися. За таку послугу бродникам було даровано право безперешкодно займатися тим, чим вони займалися до цього. І все ж.

— Люди мої скаржаться на ваших козаків, — похмуро мовив хан. — Скоро наше терпіння вичерпається, і ми змушені будемо очистити від цих гяурів всі плавні та байраки.

— Вони того заслужили, — згодився Медовуха. — Від них страждаємо і ми, справжні бродники. Бо що наші ножі для риби супроти їхніх шабель? Тож якби ти, світлий хане, дозволив нашому братові теж тримати зброю, тих зарізяк значно поменшало б.

— Подумаю, — згодився Хаджибей. — І це все, з чим ти прийшов до мене?

— Ні, світлий хане. Тобі, мабуть, відомо, що князь Боброк не лише сидить на канівському столі, а і є отаманом руських бродників?

— Так. Ну і що?

— А те, світлий хане, що я у нього є ніби правою рукою. Але серце моє, як я вже казав шановному Мустемові-алі, повністю належить Орді.

Хаджибей перевів погляд на свого товмача. Той хитнув головою: так воно і є.

— Тож я можу робити все для того, — продовжував Медовуха, — щоб твої мурзи знали про кожен крок князя київського. І не лише київського, а й самого великого князя, бо Ольгерд нині довіряє моєму хазяїну все більше й більше.

— Гаразд, ми подумаємо над цим, — згодився Хаджибей. — І що ти за цю вірність хочеш отримати?

— Вибач, світлий хане, але перед цим я ще щось хотів би додати.

— Дозволяю, — хитнув головою Хаджибей.

— Свого часу я чимало бродникував від Литви до Чорного моря і від Дону до Дунаю. Знаю багатьох бродників, і вони мене також знають. І смію сказати, прислухаються до моїх слів. Як я скажу, так вони і чинять. Веду, володарю, до того, що Боброк і князь київський за всіляку ціну намагаються перетягти їх на свій бік. Та можна домогтися того, щоб у потрібну хвилину бродники знову вчинили так, як їхні діди на Калці. І я, — Медовуха самовдоволено посміхнувся, — знаю, як це зробити.

Хаджибей пильно вдивлявся в обличчя Медовухи, намагаючись зрозуміти, що це за людина. Прикидається відданим Орді чи й справді мріє лише про кошіль з грішми? Такий у будь-яку хвилину може продати не лише Орду, а й рідного батька з матір’ю.

І все ж таки цей урус — права рука канівського князя. Знає багато. І коли добре заплатити, то він може стати очима і вухами очаківської орди.

— А чим ти можеш довести нам свою відданість? — запитав Хаджибей.

— Як чим? — простодушно здивувався Медовуха. — Хоча б уже тим, що оце прийшов до тебе…

— Цього замало. Потрібні докази, а не слова.

— Ага, зрозумів, володарю, що ти маєш на увазі. Хочеш, щоб я порішив когось? Мені це раз плюнути. Можу навіть Боброка. Але ким я тоді буду без нього? Ніким. Мене ж тоді інший князь до себе на службу не візьме. Так що без Боброка я ніхто і навряд чи буду цікавий тобі, о найсвітліший.

— А він не такий вже й простий, цей продажний урус, — подумав Хаджибей. — І зрештою, це добре, бо дурний вивідник бачить одне, а хитрий — втричі більше…

— Вбивств твоїх мені не треба, — вголос сказав він. — Боброка при потребі можемо порішити і без твоєї допомоги. Ти мені краще скажи, чому послом посланий саме він, а не хтось інший?

— Дуже просто, повелителю. Князь київський йому сказав прямо: їдеш не стільки послом, скільки вивідником.

— Ну, це і без тебе зрозуміло, — посміхнувся Хаджибей.

— Звісно, повелителю. Але ніхто, крім мене, не стояв під дверима світлиці, коли вони розмовляли про це. Саме я оберігав їх від зайвих вух.

— Ну і що ж твій хазяїн встиг вивідати, як ти вважаєш?

— Він оце, повелителю, в своєму шатрі не їв і не пив, так його приголомшило те, що побачив вранці. Гадаю, теж саме буде і з князем київським. Адже в нього ратників ледь на тумен набереться.

Хаджибей заплющив очі, замислився. Так, є сенс купити цього уруса. В усякому разі те, що він доноситиме, завжди можна перевірити.

— То що ти хочеш за це? — не розплющуючи очей, запитав він. — Кошель з грішми?

— Ні, найсвітліший. Гроші як вода. Не встигнеш взяти, а їх вже немає. Та коли твоя милість дасть мені ярлик на вивіз солі з Куяльницького лиману — про краще я й мріяти не можу.

— Матимеш ярлик, — згодився Хаджибей. — Але лише тоді, коли ділом доведеш свою відданість.

— О найсвітліший! Можеш не сумніватися.

Хан дав знак, що Медовуха вільний. Той, вклоняючись на кожному кроці, позадкував із шатра.

— Що ти про все це думаєш? — запитав Хаджибей Мустема-алі. — Давно його знаєш?

— Років з десять, вельможний хане. Він якось допоміг мені уникнути зустрічі з уруськими козаками. Вони йому і справді довіряють. З нього може бути неабияка користь. Звісно, його відомості будуть ретельно перевірятися.

— А сам як — дійшов з ним згоди? — поцікавився хан.

— О так! — посміхнувся Мустем-алі. — Ми зараз з ним як голка з ниткою. Він мені навіть три видрових шкурки подарував, а я йому грецького ножа.

— Гаразд, витягни з нього все, що можна. А тоді подивимося, чого він вартий: ярлика на сіль чи мотузка на шию.

— Ти випереджаєш мої думки, повелителю, — уклонився Мустем. — А тепер, коли дозволиш, піду підбадьорювати київського посла, аби геть не охляв з голоду, бо на нього чекає ще не один удар.

— Тільки ж гляди, аби той товстун Коцюба знову не запропонував тобі піднімати брилу.

— А я не злостивий, світлий хане, — зблиснув зубами Мустем-алі.

Степ знемагав від спеки. Він чекав дощу.

Проте дощу не було. На побляклому небі — і це в середині травня! — не було жодної хмаринки. Лише розпечене сонце, немов вогонь у горні, сліпило очі і бджолиним жалом впивалося в обличчя.

— А що ж воно буде влітку? — жахався Сашко, покриваючись десятим потом. Він почував себе так, начебто його живцем засунули в піч, та ще й заслінкою закрили, аби туди не поступало ні крихти свіжого повітря. — Леле, як хочеться пити!

Сашко тоскно озирнувся навколо. Кінна валка розтягнулась від обрію до обрію. Та коли татарські вершники, мов цвіркуни, порскали навсебіч, то посольські гридні та бродники рухалися так, начебто їх тягли на невидимому налигачі.

А далеко попереду десятків з півтора вершників летіло вчвал. І схоже, неперевершений у бігу Коршун на цей раз поступається коневі Хаджибея. Мабуть, і на нього зле впливала ця спека і безводність.

Нарешті попереду, мов надія на порятунок, зблиснуло широке, поприщ на три, сріблясте плесо. Хан, обігнавши Боброка, зупинив коня, показав на плесо канчуком і сказав:

— Дністровський лиман. А той аул над ним греки, які інколи припливають сюди, зовуть Овідіополем. На честь якогось вигнанця, що, кажуть, гарні пісні складав. Чув про такого?

— Ні, — визнав Боброк.

— Я теж не чув, — вдоволено признався Хаджибей. — Мені більше до вподоби наші, ординські пісні, а не завезені звідкілясь… А он там, — хан показав за лиман, де на обрії ледь виднілися якісь білі, руді та чорні цятки, — Акерман, стійбище буджацького хана Котлабуги. На відміну від мене, — Хаджибей посміхнувся, — він більш терпимий до комарів. Мабуть, зачекався на нас брат, — Хаджибей, не примружуючись, глянув на сонце, яке хоч і котилося до заходу, проте світило все ще в повну силу. — Та нічого, за якихось півгодини ми його побачимо.

Після довгої гонитви, в якій його білий заморський огир переміг коня київського посла, Хаджибей ставився до Боброка з більшою повагою та приязню.

Боброк поглянув ліворуч, де лиман мав поєднатися з морем, поглянув праворуч, де лискучими брижами мерехтіла неозора водна поверхня, тоді сказав:

— Не розумію, як нам це вдасться, світлий хане.

Хаджибей широким жестом повів на зелені купини, що закривали околиці Овідіополя:

— Бачиш ті дерева? За ними знаходиться причал, де на нас чекають човни з вітрилами.

Човнів було два. На один сіли Хаджибей з київським послом, на інший — товмачі з мурзами. На цей раз товмачем від київського посла був Медовуха. А Коцюба залишився в Овідіополі, аби підготувати все необхідне для зворотньої дороги, додому. Залишився і Сашко — він мав доглядати за Коршуном.

Мурзи сиділи мовчазно й нерухомо, мов степові кам’яні баби. Мустем-алі неголосно, аби не почули зайві вуха, говорив щось Медовусі. Той час' від часу кивав головою, бризкав на чоло забортною водою або кидав побіжні погляди на гребців. Нараз він озирнувся назад, аби побачити, як далеко відійшов човен від берега і несподівано вигукнув:

— Трясило, це ти?

— А хто ж іще, — повагом обізвався керманич і посміхнувся. — А я тебе, Лукіяне, ще здалеку запримітив.

— То чому ж не обізвався?

— Бо розумний. Ти ж, дивлюся, таким великим цабе став, що, мабуть, і не підступишся.

— Еге ж, — згодився Медовуха. — Я зараз товмач при посольстві київського князя, тож кажи до мене, як до двох. Та коли пригостиш доброю юшкою, то можеш звертатися, як до старого друга. Проте я гадаю, що ти теж не тільки волам хвости крутив. Ханський перевізник — це тобі не жарт.

— Та який там ханський, — заперечив Трясило. — як був бродником, то так ним і залишився.

— З цим Трясилом ми колись разом бродникували, — пояснив Медовуха Мустему-алі. — Він теж тоді руку доклав до того, аби ти, джан, не зустрівся з зарізяками Ковбика. Не забув ще про Ковбика, Трясило?

— Хай його дідько на тому світі не забуває, — похмуро буркнув Трясило.

— Цікава людина, бачу, цей Трясило, — прошепотів Мустем-алі Медовусі. — Непогано було б з ним поговорити.

— Гаразд, — так же пошепки відказав Медовуха, а вголос запитав: — То, може, нам і справді погомоніти ввечері, друже? І не турбуйся, коли в тебе чогось не вистачає. У нас теж дещо знайдеться.

— Атож, — підтакнув Мустем-алі.

Трясило насторожено зиркнув на Медовуху, проте той непомітно підморгнув йому, і керманич знову посміхнувся.

— Обійдемося без вашої частки, — сказав він. — І уточнив: — На початку. А там видно буде…

Нараз його обличчя стало зосередженим: човен Хаджибея наближався до акерманського берега.

Котлабуга, буджацький хан, швидше скидався на рухливого, мов ртуть, і жвавого підлітка, аніж на володаря краю, розташованого між Дністром та Сиретом і між пониззям Дунаю та початком Карпатських відрогів. Він чекав гостей, нетерпляче витанцьовуючи ногами, взутими в червоні чоботи без каблуків — поршні, на самісінькому краю широкого дощатого причалу. Неподалік були ще два причали, такі ж широкі, але набагато довші. Зараз до них тулилося два кораблі.

Вони чекали, доки їхні опуклі черева заповняться зерном. Ще один корабель стояв на відстані польоту стріли від берега.

Як тільки човен Хаджибея глухо стукнувся бортом в причал, Котлабуга бісеням підлетів до брата і, виструнчившись перед ним, як простий чауш перед сотником, заторохкотів дзвінкою скоромовкою:

— Доношу найстаршому і найславетнішому з Ногаєвичів, що в буджацькій орді все гаразд: коні радо іржуть, вівці жалібно мекають, а молодший брат з нетерпінням чекає на старшого… — І вже іншим голосом, сповненим любові й пошани, додав: — Вітаю тебе на моїй землі.

— І я тебе вітаю, — Хаджибей притис брата до грудей. — Тільки дозволь зауважити, що не все в тебе так гаразд, як ти кажеш.

— А що саме? — насторожився Котлабуга.

— А те, що поки твої коні радо іржуть, а вівці жалібно мекають, капосні буджацькі горобці того й дивись, геть склюють зерно нашого подільського брата Солтана. Це скільки сьогодні кораблів із зерном пішло за море?

— Ще жодного. Лише оці два вантажаться. І то по обіді почали.

— Це чому ж так мало — зерно у брата закінчується?

— Ні, — відказав Котлабуга і кивнув головою на південь. — Там ще не все поїли.

— Чув? — звернувся Хаджибей до Боброка. — Ми й так не відаємо, що цього літа робити з братовим зерном, а ти ще й київське змушуєш нас продавати.

— Як це — змушуєш? — стріпнувся Котлабуга.

— А так. Київський самозванець Володька надіслав ним, — Хаджибей кивнув у бік Боброка, — листа, в якому вимагає виділити йому місце для порту, з якого він збирається вивозити за море зерно, шкури та меди з усієї Литви. А якщо ми цього не зробимо, то київський князь образиться на нас і почне вимагати землю для порту в Мамая.

В очах Котлабуги спалахнув лихий вогонь.

— Це ж… це нечувано! І що ти йому на це відповів?

— Порвав листа. Сказав, що з рабами не листуюсь. — Хаджибей хитро примружився. — Чи може, я вчинив занадто різко? Тож і приїхали до тебе, щоб ти нас розсудив, брате.

Котлабузі, здається, перехопило подих. Його верхня губа засмикалася, мов у пса, що збирається кинутися в бійку.

— Ну, брате… Тут не листи треба рвати, а серця з грудей цих київських урусів! Це ж нечувано, аби нам, нащадкам Батия і Ногая, недорізані свині-дунгизи наказували, як бути! Може, вони вважають, що наші чауші стали гаремними наложницями або геть вимерли? Що скажеш? — звернувся він до Боброка.

— Я цього не думаю, світлий хане, — відказав Боброк, з висоти свого зросту дивлячись на буджацького хана. «Схоже, що Котлабуга швидше вдає розлюченого, аніж є ним насправді», — подумав він.

— Я йому показав один із своїх туменів, брате, — втрутився Хаджибей. — І він дещо зрозумів.

— Це добре, коли так, — згодився Котлабуга і наставив пальця в живіт Боброкові. — Затям і передай тому, хто тебе сюди послав: у мене теж є тумени. І не слабші, ніж в очаківського хана.

— Ще сильніші, брате, — виправив його Хадкибей. — На порубіжжі тумени повинні бути ще сильнішими, ніж всередині Орди.

Котлабуга кивнув головою.

— Але й це ще не все, — продовжував він і повернувся до свого почту. — Назим-паша, де ти?

Наперед вийшов тлустий чоловік в пишному халаті і з тюрбаном на голові.

— Це наш новий друг, — представив його Котлабуга. — Прибув учора ввечері з Османської Порти на тому красені, — і він кивнув у бік корабля, що стояв віддалік від берега. — Назиме-пашо, скільки туменів дав би нам султан, якби ми звернулися до нього за допомогою?

— Султанове військо злічити неможливо, — розважливо відказав паша. — І два чи три тумени яничарів для нього нічого не значать.

— Хто це такі — яничари? — запитав Хаджибей. Здається, поява цього Назима-паші була для нього несподіванкою.

— Це чауші, яких ми малими дітьми вивезли з підкорених земель. У них немає ні батька, ні матері, окрім священної Порти, в ім’я якої вони навчені вбивати кого завгодно. Перед їхньою ходою зараз тремтить весь світ.

— Чув? — звернувся Котлабуга до Боброка. — Тож передай про це своїм хазяям, і нехай вони добре подумають, перш ніж знову слати листи в Орду, бо після цього їхні землі стануть пустелями, а уруські діти поповнять яничарські тумени Священної Порти. А зараз… — він посміхнувся так, ніби все життя тільки те й робив, що посміхався, — вівці вже не мекають жалібно, бо збулася їхня мрія і вони стали шашликом та пловом для моїх дорогих гостей. Прошу вас до достархану!

Перед тим, як сісти на коня, що його підвів чауш, Боброк пошукав очима Медовуху. Але того ніде не було.

А не було тому, що Медовуха і Мустем-алі в цей час гнали коней слідом за Трясилом. Спершу вони пробиралися якимось пустирищем, потім під копитами коней надовго зачвакала твань. А коли стемніло, з очеретів несподівано вигулькнуло три постаті. Трясило щось стиха їм сказав, тоді запропонував гостям спішитися і пересісти на човен. Кілька хвилин плавби протічком — і вони опинилися на невеликому острівці. Посередині острова було розкладено багаття. Навколо нього сиділо з десяток чоловіків. Вони з цікавістю втупилися в прибульців. Зненацька один з них радісно вигукнув:

— Грім мене вбий, коли це не Медовуха!

— Він самий, — ствердив Медовуха. — А ти ж хто будеш? Господи, Самійло Корж! А я думав, що тебе вже давно раки з’їли.

— Та ні, якраз навпаки, — обіймаючись із гостем, відказав Корж. — А ти звідкіля будеш — невже з самого Дніпра?

— Так, звідтіля. Приїхав з посольством до очаківського хана, а він оце запросив нас в гості до свого брата… — І ніхто не помітив, що крім цих слів Медовуха встиг сказати Коржу ще кілька, але на вухо.

— В гості значить. Це добре, — схвалив Самійло. — А поки що прошу до нашого вогнища. Хлопці немов відчували, що ти приїдеш, тож роздобули гарного вина.

— Ми з Мустемом-алі теж дещо прихопили, — відказав Медовуха. — Але спочатку хотілося б перекинутися з тобою кількома словами. Де тут у тебе можна присісти?

— Та хоча б отам, на березі…

Вони всілися на трухлявій колоді, і Медовуха одразу почав:

— Знаю тебе, Самійле, як людину, віддану Орді. Тож коли мій друг Мустем-алі дізнався про це, він захотів погомоніти з тобою.

— А чого ж, — згодився Самійло. — Тільки я не відаю, хто він буде.

— Я товмач очаківського хана Хаджибея, — сказав Мустем-алі. Хотів би поговорити з тобою на чотири ока…

— Зрозумів натяк, — жваво відгукнувся Медовуха і звівся на ноги. — Тож гомоніть скільки хочете, а я піду до хлопців, бо, здається, вони вже біля вина заходилися, а в мене з дороги в горлі все пересохло…

Він рушив до багаття і за хвилину почувся його жвавий голос:

— Ану, хлопці, хлюпніть з цього жбана. Ого, пішло, як брехня по селу! А це у вас що — таке ж саме чи ні? Ану, налийте. Кажете, з ніг збиває? Це ви мені кажете? Ану, наливай…

Мустем-алі тим часом стиха гомонів Самійлові:

— Тільки ж гляди: дізнається хтось — нам обом не зносити голови. Сам же знаєш, як наші хани люблять один одного…

— Та воно так, — кивав головою Самійло.

— Очаківський хан не відає, що навколо його брата осами закружляли турки. Воно, може й добре, а може бути й так, що вони відтягнуть Котлабугу від братів.

— Турки це можуть, — згодився Самійло.

— Мій хан про це нічого не відає, але я мушу знати про все, зрозумів?

— Та що ж тут неясного. Хочеш, аби я з хлопцями доносив тобі про них?

— Саме так. На яких кораблях припливли, скільки їх.

— Так їх і зараз як собак недорізаних. Сотні дві буде. Одного з них мої хлопці вчора додому відводили, бо геть був п’яний. Все варняка, мовляв султан тим латинянам в пику дає, а ми приїхали розвідати, чи можна їм і по потилиці додати. То я так зрозумів, що вони хочуть на латинян із нашого боку вдарити.

— От-от, саме це мені і треба. А для початку візьми ось.

І товстий капшук перейшов у Самійлову долоню.

Коли вони повернулися до багаття, веселощі були в розпалі. Розпашілий Медовуха непевним рухом тицьнув Самійлові дерев’яну чашу.

— Ану, скуштуй нашого, друже. А ти, Мустемеджан, сідай поруч… Бач, які гарні хлопці? Налийте хтось моєму другові, братове!

Мустем випив чашу, похапцем заходився закушувати. Вино було з тої бурди, що від однієї чаші, коли не закушувати, можна втратити розум. Для годиться посидів ще трохи, тоді підштовхнув Медовуху:

— Час повертатися.

— Як? — здивувався той. — Куди?

— В Акерман.

— Не знаю ніякого Акерману, — рішуче мовив Медовуха. — Мені й тут добре… Гей, люди, а де музика? Нема? А в Акермані є? Тоді їдемо…

Він підвівся, зробив кілька кроків і впав, по-дурному гигикаючи. А через хвилину солодко захропів.

— Казали ж йому, щоб не перебирав, — винувато мовив Трясило. — А він як з цепу зірвався — одразу три чаші без заїдку.

— Це буває, — пояснив Мустемові Самійло. — Особливо з тими, хто звик до горілки. Їм все здається, що вино — це вода. А воно не зовсім так.

Якусь хвилину Мустем роздумував, покушуючи вуста. Везти таким Медовуху не можна, ще в’язи собі дорогою скрутить. Але й чекати, коли він прийде до тями, теж не годиться.

— Можете зранку доставити його до Акермана? — запитав у Самійла.

— А чому ж ні, — згодився той. — Мені самому треба там бути. Тільки куди його відвезти?

— До Трясила. А куди далі — він буде знати.

Коли плюскотіння, віддаляючись, затихло, Медовуха раптом підвівся і ясним голосом сказав:

— А тепер, Самійло, поговоримо серйозно.

— Тьфу ти! — тільки й сказав ватаг бродників.

Сонце вже сідало, коли Сашко почистив і напоїв коней. Тоді подався до лиману, де вже купалося все посольство. Один лише Коцюба діловито походжав по табору з кількома місцевими чоловіками. Боброк сказав, що додому повертатися посольство буде верхи, тож Коцюба вирішив за краще продати вози, бо такому добру пропадати просто так не годиться.

Вода була тепла, як у великій калюжі. Сашкові довелося з годину побовтатися в ній, доки не відчув полегкість у всьому тілі. Може, він плавав би й довше, так Коцюба сповістив, що куліш уже готовий. І хто запізниться, той ляже спати голодним. Посольські люди і Сашко разом з ними горохом посипали на берег, бо зненацька відчули такий голод, що декого аж млоїло.

Біля багаття, де мав вечеряти Сашко, уже сидів якийсь сивий лірник. Коцюба привіз його з недалекого селища, де лірника разом з поводирем трохи не загризли собаки. Біля лірника сиділо худе хлопченя років десяти і з його замурзаного обличчя все ще не зійшов переляк.

— І давно ви в цих місцях, дідусю? — поцікавився хтось.

— Та вже літов з п’ятнадцять буде, — відказав лірник, непорушними зіницями дивлячись у небо. — Під зиму повертаюся до свого Корсуня, там у мене сестра залишилася. Перезимую в неї, а весною знову сюди.

— А чого так далеко? — запитав Коцюба, жестом запрошуючи всіх до казана. — Можна було б і ближче десь походити, коли вже на сестриній печі не сидиться.

— Звик я до цих місць, — відказав дідусь і потягнув носом, вбираючи пахощі кулешу. — І люди до мене звикли. Ану, кажуть, діду Остапе, заграй такої, щоб плакалося солодше. Або — вжар такої, щоб ноги самі в танок пішли.

— Ага, звикли, — гмукнув хтось із бродників. — А собак сьогодні, бач, напустили.

— Так це ж через вас все, синку, — незворушно відказав лірник. — Тут таке зчинилися, коли ви приїхали! Хтось пустив чутку, що приїхали уруські козаки. Одні прибігли дивитися на вас, інші поховалися подалі від гріха. І кожен собак своїх відпустив, бо, кажуть, уруси полюбляють по кошарах шастати. А тут і нас нечиста занесла. Правда, Миронку?

Миронко кивнув головою і рукавом витер останні сльози. Хтось із бродників дав йому ложку, і Миронко запрацював нею не згірш від дорослих.

Старий лірник їв повільно, ніби знехотя. А коли ложки застукали по дну казана, зняв з плеча ліру і сказав:

— Ну, синки, час відробляти вашу вечерю. Тільки що б вам таке заграти? Гопак ви не затанцюєте, бо жарко, а про любов більше жіноцтво любить слухати… Ану зіграю я вам ось цієї, що місяць тому почув під Києвом.

Він провів рукою по струнах і почав:

А загуло тому, що малий русич Тимішко і татарча Зейнула поклялися бути друзями-братами на все життя…

— Дядьку Федоре, — збуджено прошепотів Сашко, — так це ж він співає про нашого Тимка та горошинського Зейнулу. Еге ж?

— Здається так, хлопче, — прогудів Коцюба. — І помовч, дай послухати.

Та розлучили друзів-братів люди, а ще й лихая доля. А коли підросли, подався Тимко з бродницькою ватагою у татарський степ, аби десь там відшукати свого побратима. А Зейнула з татарськими козаками рушив до уруського порубіжжя, аби пошукати слідів Тимішкових.

Пройшли літа і якось увечері стрілися серед чистого поля дві ватаги і ніхто не хотів поступатися. «Нищи татар!» — гукнув ватаг бродників Тимішко і кинувся на татарського ватага. «Бий урусів!» — крикнув татарський ватаг Зейнула і кинувся на уруса. Билися вони, аж поки не впали з ножами в грудях. А коли випали ранкові роси, востаннє розплющили вони очі і впізнали один одного. Тиміш заплакав: «Здрастуй, друже-брате!» «Тимошку, джан!» — заплакав Зейнула. І обнялися вони, і їхні душі, уже навіки нерозлучні, відлетіли на небо.

Довго мовчали бродники. Гарною була пісня і голоси лірнника та його поводиря були гарними: то злітали до зірок, то шепотіли, мов трава під легким вітром.

— Аж за серце взяла, — зітхнув Коцюба. — От тільки, дідусю, зараз інших співають. Приміром, отих, де люди повертають до своїх полишених колись домівок і тепер вже нізащо їх не покинуть. Чув такі?

— Чув, — відказав старий. — І знаю, що ти маєш на увазі. Але навряд чи ти відаєш, синку, про те, що цю пісню склала людина, якій татарове викололи очі. Тож вона повинна була б співати про зненависть і помсту, але не зробила цього, бо свято вірила, що війни проходять і зненависть помирає, а дружба і приязнь живуть вічно.

Коцюба довго мовчав. Нарешті схилив голову перед лірником.

— Правда твоя, діду, — сказав він. — Тільки, на жаль, ще не скоро люди повірять у це.

— То так, — важко зітхнув старий. — То так, синку.