Янтарне скло

10 Колеса

Сад довкола занедбаного казино, як і раніше, був порожнім.

— Так, — сказала рудоволоса дівчинка, — ми з Паоло бачили її. Це було декілька днів тому.

— А ви пам'ятаєте, як вона виглядала? — спитав отець Гомес.

— Їй було жарко, — заявив хлопчик. — Її обличчя було мокрим від поту, ось так.

— Як ви гадаєте, скільки їй років?

Дівчинка замислилася.

— Здається, чотирнадцять або п'ятнадцять, — нарешті сказала вона. — Ми не бачили її зблизька. Я навіть не здивувалася б, якби мені сказали, що їй тридцять. Але їй дійсно було жарко, і вона несла з собою великий рюкзак — набагато більший від вашого, ось такий — показала вона.

Її молодший брат, скосивши очі на отця Гомеса, щось прошепотів їй.

— Так, — нетерпляче кинула Анжела, — я знаю! Вона зовсім не боялася примар, — звернулася дівчинка до отця Гомеса. — Вона просто ходила містом, анітрохи не переймаючись ними. Я ніколи не бачила, щоб дорослі так поводилися. Вона навіть виглядала так, ніби зовсім не знала про них. Так само, як ти, — додала дівчинка, з викликом подивившись отцю Гомесу в очі.

— Я багато чого не знаю, — м'яко промовив той. Хлопчик смикнув сестру за рукав і знову щось зашепотів їй.

— Паоло каже, — сказала вона священику, — що, на його думку, ти збираєшся повернути ніж.

Отець Гомес відчув, як по його спині пробігли мурашки. Він пам'ятав свідчення, що їх дав Фра Павел на засіданні Консисторського Суду: мабуть, ішлося про той самий ніж.

— Якщо зможу, то поверну, — промовив він. — Ніж зберігався тут, чи не так?

— У Башті Ангелів, — сказала дівчинка, вказавши на квадратну кам'яну вежу, що височіла над дахами будинків. На спекотному полуденному сонці повітря над містом тремтіло. — Хлопець, котрий украв його, вбив нашого брата Туліо. Його схопили примари, ось так. Якщо ти бажаєш убити цього хлопця, це буде добре. Дівчинка також заслуговує на смерть — вона ошуканка, анітрохи не краща від нього.

— Так тут і дівчинка була? — спитав священик, намагаючись не виказати своєї цікавості.

— Брудна брехуха, — сплюнула рудоволоса Анжела. — Ми ледь не вбили їх, але потім з'явилися якісь жінки, летючі жінки…

— Відьми, — підказав Паоло.

— Так, відьми, і ми були не в змозі битися з ними. Вони забрали їх, і хлопця, й дівчинку. Ми не знаємо, куди вони полетіли, але та жінка з'явилася пізніше. Ми гадали, що в неї, мабуть, є ніж чи щось інше, щоб відлякувати примар, отак. Либонь, у тебе теж є якась подібна річ, — дівчинка знову зухвало подивилася прямо в очі отцю Гомесу.

— У мене немає ножа, — відповів чоловік, — але я виконую священне завдання. Мабуть, це й охороняє мене від цих… примар..

— Так, — погодилася дівчинка, — можливо. Хай там як, жінка, потрібна тобі, пішла на південь, до гір. Ми не знаємо, куди саме. Але ти можеш спитати тутешніх мешканців — вони напевне запам'ятають її, адже вона зовсім не схожа на них. Відшукати її буде неважко.

— Дякую, Анжеліко, — сказав священик. — Благослови вас Господь, діти.

Він закинув свою торбу на плече, вийшов із саду та, задоволений, пішов гарячими мовчазними вулицями.

За три дні, проведених у компанії істот на колесах, Мері Мелоун дізналася про них набагато більше — так само, як вони про неї.

Того першого дня вони приблизно годину везли її базальтовою дорогою й нарешті привезли до поселення біля ріки. Подорож була незручною: вона не мала за що триматися, а спина створіння була жорсткою. Істоти рухалися зі швидкістю, що лякала Мері, але гуркіт коліс та тупіт їхніх копит по кам'яній дорозі якось підбадьорювали її та змушували забу»1 ти про дискомфорт.

Окрім того, за час подорожі вона, здається, краще зрозуміла психологію цих створінь. Як і у травоїдних, їхні скелети мали форму ромба — на кожній із вершин була кінцівка. Судячи з усього, колись давно у предків тутешніх тварин розвинулася така структура скелета, і виявилося, що вона непогано функціонує — так само, як у рідному світі Мері в повзучих істот мільйони років тому з'явився хребет.

Базальтове шосе йшло під гору, і поступово нахил зростав, тож створіння могли просто котитися вниз, не відштовхуючись від землі. Вони підігнули бокові кінцівки та їхали, нахиляючись із боку в бік. Поступово вони досягли такої швидкості, що Мері почала тремтіти, хоч і змушена була визнати, що її «кінь» віз її дуже й дуже майстерно. Якби їй було за що триматися, вона б напевно дістала від поїздки задоволення.

Біля підніжжя схилу завдовжки десь із милю височів гайок із великих дерев, неподалік плоскою трав'янистою рівниною петляла річка. Удалині Мері побачила щось схоже на великий водний простір, але роздивлятися його в неї не було часу: створіння наближувалися до поселення на березі річки, і жінці не терпілося побачити його.

У поселенні було десь двадцять чи тридцять хатин, розташованих приблизно колом. Вони були зроблені з дерев'яних балок та обмазані чимось, дахи ж тут були очеретяними чи солом'яними — щоб побачити це, Мері довелося прикрити очі від сонця. Усі створіння на колесах працювали — деякі ремонтували дах, деякі закидали в річку невід, інші носили з лісу дрова.

Отже, в них була мова, був вогонь і було суспільство. Раптом Мері усвідомила, що в її голові щось ніби клацнуло — відтепер вона ставилася до цих істот не як до тварин, а як до людей. Вони, звичайно, не належали до людського роду, але в певному сенсі вони були людьми, та більше: тепер для Мері вже не було «їх» — залишилися тільки «ми».

Вони вже майже в'їхали до селища, і, побачивши дивну гостю, мешканці почали кликати одне одного поглянути на неї. Загін, що підібрав її, поступово зупинився, і Мері незграбно спустилася на землю та розпрямила затерпле тіло — вона знала, що незабаром все воно почне боліти.

— Дякую, — сказала вона своєму… своєму коню? Чи, може, велосипеду? Під теплим приязним поглядом її перевізника обидві ці назви здалися їй однаково хибними, і вона вирішила зупинитися на позначенні «друг».

Той підвів хобот та імітував її слова:

— Тякую.

Обоє вони засміялися. Настрій у Мері різко поліпшився.

Вона взяла свій рюкзак зі спини іншого створіння, знову послухала вигуки «Тякую! Тякую!» та разом із усіма зійшла на утоптану землю селища.

І її асиміляція почалася по-справжньому.

За наступні декілька днів Мері дізналася стільки, що почала відчувати себе дитиною, на голову якій линув потік шкільних знань. Та й народ на колесах, здається, також мав її за якесь диво. По-перше, їх дивували її руки. Їхні ніжні хоботи весь час обмацували кисті, пальці, кісточки та нігті, обережно згинали пальці та руки в суглобах і здивовано спостерігали, як вона бере рюкзак, підносить їжу до рота, чешеться, зачісує собі волосся, умивається.

Натомість вони дозволяли Мері обмацувати свої хоботи. Ці вирости були нескінченно гнучкими, їхня довжина майже дорівнювала довжині людської руки. Там, де вони відходили від голови, вони були товстішими, і, як вона здогадувалася, сили в цих хоботах цілком вистачило б, щоб розчавити їй череп. Два схожі на пальці відростки на кінці були здатні й міцно стиснути, і дбайливо погладити; здається, створіння були спроможні змінювати якість своєї шкіри на кінчиках «пальців» від м'якості оксамиту до твердості дерева. Як наслідок, хоботи годилися і для такої делікатної праці, як доїння травоїдних, і для грубої роботи, приміром лісорубної.

Потроху Мері зрозуміла, що хоботи відігравали свою роль й у спілкуванні народу на колесах. Рух хобота доповнював значення звука, тож слово, що звучало як «чух», означало «вода», якщо супроводжувалося змахом хобота зліва праворуч, «дощ» — коли хобот загинався догори, «сум» — коли звертався донизу, та «молоді пагони трави» — коли його доповнювали стрімким смиком ліворуч. Усвідомивши це, Мері розпочала копіювати ці рухи, намагаючись робити схожі паси руками, і коли створіння зрозуміли, що вона починає з ними розмовляти, то просто засяяли від захоплення.

Щойно вони стали розмовляти (розмова відбувалася здебільшого мовою народу на колесах, хоча Мері спромоглася навчити їх кількох англійських слів: вони казали «дякую», «трава», «дерево», «небо» та «річка», а також називали її на ім'я, хоча і з певними проблемами), спілкування пішло набагато швидше. Вони називали свій рід «мулефа», а окрему істоту — «заліф». Мері здавалося, що деяка різниця між словами, які позначали істоту чоловічої та жіночої статі, таки існує, але вона була надто тонкою, аби людина легко могла відтворити її. Жінка почала записувати все, про що дізнавалася, та складати словник.

Але перед тим як зайнятися цим усерйоз, вона взяла свою стареньку книжку та палички з деревію і спитала у Книги Змін: «Чи слід мені залишатися тут і робити все це, чи, може, я маю піти далі та продовжити свої пошуки?».

Відповідь була такою: «Зберігай спокій, бо нетерплячість — це катастрофа; і тоді, після заворушення, ти зрозумієш великі закони».

Мері відшукала тлумачення: «Як гора всередині залишається незворушною, так і мудрець не дозволяє своїй волі блукати довільно».

Що ж, досить прозоро. Мері склала палички та закрила книгу й лише тоді зрозуміла, що її щільним колом оточили зацікавлені мулефа.

Один із них своєю мовою сказав: «Питання? Дозвіл? Цікаво».

Мері відповіла: «Будь ласка, дивіться».

Хоботи дуже обережно зарухалися, перекладаючи палички тими самими рухами, котрими Мері пересувала їх — або, скажімо, перегортала сторінки. Мулефа дуже дивувала несиметричність рухів її рук — те, що вона могла одночасно тримати книгу та перегортати сторінки. Їм дуже подобалося спостерігати, як вона переплітає пальці, лускає ними або грає у «лічилку», водячи вказівним пальцем.

Оглянувши палички з деревію та книжку, мулефа ретельно загорнули все це у тканину й поклали до рюкзака Мері. Давньокитайська підказка додала їй сил та впевненості, адже тепер вона знала, що те, чого їй наразі найбільше хотілося, збігалося з тим, що їй слід було робити.

Отже, Мері з радістю в серці продовжила збирати інформацію про мулефа.

Вона дізналася, що вони утворюють різностатеві пари на все життя. Дитинство триває в мулефа досить довго: як Мері зрозуміла з їхніх пояснень, їхні діти ростуть дуже повільно, щонайменше десять років. У поселенні було п'ять молодих мулефа: один вже майже дорослий, інші значно менші. Менший порівняно із дорослими зріст не дозволяв молодняку користуватися деревними колесами: діти змушені були пересуватися подібно до травоїдних, використовуючи всі чотири ноги, але попри всю їхню жвавість і непосидючість (вони постійно наближувалися до Мері й відразу зніяковіло відскакували, намагалися здертися на дерева, борсалися у неглибокій воді тощо), здавалося, що вони потрапили не до своєї стихії. Швидкість, міць і грація дорослих мулефа являла собою разючий контраст із незграбністю молодих, і Мері здогадувалася, з яким нетерпінням повинен молодняк чекати на той день, коли зможе користуватися колесами. Одного дня вона побачила, як мулефа-підліток зайшов до сховища коліс і спробував просунути передню ногу в отвір посередині одного з коліс. Але коли він спробував підвестися, то відразу впав разом із колесом і, неспроможний підвестися, почав борсатися. Звук падіння привернув увагу дорослого заліфа, і Мері, котра спостерігала за зніяковілим дитинчам та розсердженим батьком, не змогла втриматися від сміху. Нарешті порушник дисципліни спромігся відштовхнути колесо та прудко втік.

Безперечно, колеса були для мулефа надзвичайно важливими речами, і незабаром Мері зрозуміла, в чому полягає їхня цінність.

По-перше, значну частину часу мулефа витрачали на підтримування своїх коліс у робочому стані. Майстерно піднявши та зігнувши шпору (Мері подумки називала роговий виріст на нижній частині їхніх кінцівок саме так), вони витягали її з отвору, після чого використовували хобот, аби оглянути колесо, почистити його обід і перевірити, чи не з'явилися на ньому щілини. Шпори в них були надзвичайно міцними: вони відходили від підколінного суглоба під прямим кутом і були дещо викривлені так, щоб середня, найвища частина дуги, будучи просунута в отвір колеса, приймала на себе вагу тіла. Якось Мері стала свідком того, як один заліф оглядав отвір у своєму передньому колесі, торкаючись його в різних місцях, підводячи хобот і знов опускаючи його з таким виглядом, ніби він дегустував якийсь аромат.

Мері згадала, що коли вона обмацувала колесо, котре ледь не впало їй на голову, в неї на пальцях з'явилася якась олія. Із дозволу заліфа вона подивилася на його шпору і побачила, що її поверхня є надзвичайно гладкою та слизькою — пальці жінки просто зісковзували з поверхні. Здавалося, вся шпора просочена пахучою олією, і після того, як Мері ще декілька раз побачила, як мешканці селища перевіряють стан своїх коліс, вона почала замислюватися, що з'явилося спочатку: колесо чи шпора? Наїзник чи дерево?

Звичайно, існував і третій елемент, а саме геологія. Мулефа могли використовувати колеса лише у світі, що забезпечував їх природними шосе. Мабуть, якась особливість мінерального складу лавових потоків зумовила те, що вони, мов стрічки, переплели неосяжну савану та виявилися настільки стійкими до ерозії та тріскання. Потроху Мері усвідомила зв'язки між елементами цього світу, і їй здавалося, що ці зв'язки створені самими мулефа. Вони знали місце розташування кожного стада травоїдних, кожного гаю колісних дерев, кожного поля солодкої трави, і так само вони вміли розрізняти кожну окрему особину в стаді та кожне окреме дерево і дбали про їхній стан. Якось Мері побачила, як мулефа відбракували частину стада травоїдних, відокремивши деяких тварин та вбивши їх за допомогою сильних хоботів — вони просто стискували тваринам шиї. Жодна частина туш не пропала марно — тримаючи хоботом гострі, мов бритва, камені, мулефа за декілька хвилин оббілували та попатрали тіла, а потім, наче справдешні м'ясники, розрубали туші, розділивши їх на тельбухи, ніжне м'ясо та жорсткіші суглоби, обрізавши жир і видаливши горла та копита. Вони працювали настільки майстерно, що Мері мимоволі дістала від свого спостереження естетичну насолоду.

Незабаром частина м'яса вже сушилася на сонці, іншу ж мулефа посипали сіллю та загорнули в листя. Шкіру обшкребли від жиру, котрий відклали для подальшого використання, та занурили у ями з водою та дубовою корою, щоб видубити. Найстарше із дитинчат почало гратися з рогами, удаючи себе травоїдним та смішачи інший молодняк. Цього дня на вечерю подали свіжину, і Мері наїлася її досхочу.

Мулефа також добре знали, де водиться найкраща риба й коли слід ставити тенета. Шукаючи собі зайняття, Мері пішла до мулефа, котрі плели сітки, та запропонувала свою допомогу. Побачивши, як вони працюють — не поодинці, а двома парами, хоботами допомагаючи один одному зв'язати вузол, — вона зрозуміла, як їх, мабуть, дивували її руки, адже вона здатна була в'язати вузли самотужки. Спочатку Мері здавалося, що це дає їй певну перевагу, адже їй більш ніхто не був потрібен, але потім вона усвідомила, що це відокремлює її від інших. Вона вирішила, що, мабуть, це характерне для всього людського роду — жити та працювати поодинці. Із того часу вона користувалася для плетіння ниток лише однією рукою, працюючи разом із заліфом-жінкою, котра стала її найближчою подругою, — і відтепер людські пальці та хобот заліфа діяли як злагоджений механізм.

Але з усіх живих істот, з котрими мали справу мулефа, найбільше вони дбали про колісні дерева.

На території, за якою доглядала група, в котрій жила Мері, росло п'ять чи шість гаїв таких дерев. Звичайно, були й інші, але за них відповідали інші групи народу на колесах. Щодня з селища на огляд могутніх дерев та підбір коліс, що падали з них, вирушав загін. Мері було зрозуміло, яку вигоду з цього матимуть мулефа, але що з цього мають дерева? Одного разу вона побачила все на власні очі. Коли вона разом із мулефа їхала до одного з гаїв, пролунав гучний тріск, і вся група відразу зупинилася, оточивши особину, колесо котрої розкололося. Кожна група возила з собою одну-дві «запаски», отже, заліф зі зламаним колесом за хвилину знову зміг продовжити шлях, але колесо не кинули на узбіччі дороги, а ретельно загорнули у тканину та відвезли до селища.

Там його розламали, дістали зсередини гладке бліде насіння, схоже на яйця розміром із ніготь Мері, та ретельно оглянули кожну насінину. Мулефа пояснили: якщо насінні коробочки взагалі коли-небудь розкриваються, то лише внаслідок постійного тертя об жорстку поверхню доріг, а проростити насіння дуже складно. Без догляду мулефа ці дерева невдовзі вимерли б. Кожен рід залежав від іншого, до того ж такий симбіоз уможливлювала лише деревна олія. Мері важко було це зрозуміти, але мулефа, здається, казали, що ця олія являє собою центральний елемент їхнього мислення та відчуттів: молоді мулефа не мали мудрості дорослих тому, що. не могли користуватися колесами, а отже, і вбирати олію своїми шпорами.

Саме тоді Мері вперше побачила зв'язок між мулефа та питанням, котре мучило її останні декілька років життя.

Але не встигла вона дослідити це питання краще (будь-яка розмова з мулефа була складною та тривалою, адже вони полюбляли пояснювати та ілюстрували свої аргументи десятками прикладів, ніби демонструючи цим, що вони нічого не забувають і здатні миттєво навести будь-яку інформацію), як на поселення напали.

Так уже сталося, що Мері побачила нападників першою, хоча вона й не знала, хто це такі.

Це трапилося після полудня, коли вона допомагала ремонтувати дах хатинки. Мулефа зводили лише одноповерхові будівлі — лазити сходами вони не вміли. Мері, проте, дуже подобалося підніматися над землею, до того ж двома руками вона могла класти очеретяну покрівлю та в'язати вузли набагато спритніше, ніж її хазяї — а техніку зведення покрівлі вона вивчила дуже швидко.

Отже, її пристебнули до стропил будинку, і наразі вона ловила пучки очерету, які їй кидали знизу, насолоджуючись до того ж прохолодним вітерцем, що дув із води та пом'якшував спеку. Раптом вона краєм ока вловила наче якийсь білий спалах.

Він надійшов з боку тієї блискучої поверхні, котру Мері мала за море. Жінка прикрила очі від сонця та побачила цілий флот із високих білих вітрил, що по одному виникали з полуденного марева та мовчки линули в напрямку гирла річки.

— Мері! — вигукнув своєю мовою заліф, що стояв знизу. — Що ти бачиш?

Жінка не знала, як буде «вітрило» чи «човен», тож просто сказала: «Високі, білі, багато».

Заліф відразу подав сигнал тривоги, і всі мулефа, що почули його, припинили роботу та кинулися до центру селища, скликаючи дитинчат. За хвилину всі мулефа вже були готові тікати.

Аталь, її подруга, крикнула їй:

— Мері! Мерщій! Туалапі! Туалапі!

Усе це сталося так швидко, що Мері ледь встигла злізти на землю. Білі вітрила вже увійшли до гирла річки, легко долаючи течію. Мері замилувалася дисциплінованістю матросів: вітрильники рухалися, наче зграя шпаків, синхронно змінюючи напрямок. Ці білосніжні стрункі вітрила були такими чудовими! І вони згиналися та занурювалися у воду…

Їх було десь сорок, а може, й більше, і вони пересувалися проти води набагато швидше, ніж здавалося Мері. Але вона не побачила на борту матросів і лише тоді зрозуміла, що це були зовсім не човни, а велетенські птахи. Вітрилами їй здалися їхні крила — птахи пересувалися, підвівши крила вертикально та виставивши одне з них уперед, і саме тому в Мері склалося враження, що вона бачить ніби яхти.

Часу на розглядання цих істот не залишалося: вони вже досягли берега річки біля поселення та дерлися на нього. Їхні шиї були схожі на лебедині, а дзьоби були завдовжки з передпліччя Мері. Довжина їхніх крил удвічі перевищувала її зріст, а лапи були дуже товстими та міцними, тож не було нічого дивного, що вони рухалися у воді так швидко.' Залишалося тільки бігти щодуху.

Мері так і зробила — слід було наздогнати мулефа, які вже виїжджали з селища на шосе, вигукуючи її ім'я. Вона добігла до них саме вчасно: її подруга Аталь стояла та чекала на неї, і щойно Мері скочила їй на спину, вона вдарила ногами по дорозі та почала набирати швидкість, наздоганяючи своїх товаришів, котрі вже здолали частину підйому.

Птахи, які пересувалися по землі не так спритно, як по воді, швидко облишили переслідування та повернулися до поселення.

Спершу вони кинулися до сховищ їжі: рикаючи, неприємно каркаючи та смикаючи своїми грізними дзьобами, вони почали пожирати сушене м'ясо та запаси фруктів і зерна. За хвилину все, що було в селищі їстівного, зникло в їхніх черевах.

Потім туалапі відшукали сховище коліс і спробували розбити їх, але це їм не вдалося. Мері відчула, що її нові друзі напружилися від тривоги, стоячи на вершині пагорба та спостерігаючи, як птахи одне за одним кидають колеса на землю та б'ють і шкрябають їх своїми могутніми лапами — але, звичайно, це не могло ушкодити міцні жорна. Схоже, мулефа непокоїло те, що нападники покотили декілька коліс до води, штовхаючи їх дзьобами. Впавши у воду, колеса важко попливли за течією в напрямку моря.

Тоді величезні білосніжні птахи почали брутальними ударами лап та дзьобів руйнувати все, що бачили. Мулефа, які стояли поруч із Мері, щось бурмотіли чи навіть завивали від засмучення.

— Я допоможу, — сказала їм Мері. — Ми зробимо все знову.

Проте лиховісні створіння ще не закінчили: підвівши свої чудові крила, вони припали до землі та спорожнили кишечники. Вітер із моря поніс вгору по схилу сморід, а серед розламаних балок та розкиданого очерету з'явилися купи та калюжі зелено-чорно-коричнево-білого калу. Потім, незграбно перевалюючись із боку на бік, птахи повернулися до річки та попливли за течією до моря.

Лише після того, як остання біла постать зникла у спекотному мареві, мулефа поїхали вниз по дорозі. Вони були охоплені сумом і гнівом, але, здається, найбільше їх хвилювало те, що сталося зі сховищем коліс.

Із п'ятнадцяти насінних коробочок, котрі були там до нападу, залишилося лише дві. Всі інші птахи зіштовхнули у воду, і тепер вони пливли до моря. Але на найближчому вигині річки була піщана обмілина, і Мері здалося, що там застрягло одне з коліс. Тож вона, здивувавши та стривоживши мулефа, скинула одяг, прив'язала до зап'ястя шнур і попливла до колеса. Як вона з'ясувала, на обмілині було не одне, а цілих п'ять коліс, і Мері, просмикнувши шнур через центральні отвори в них, важко попливла назад, тягнучи за собою свої трофеї.

Вдячність мулефа була величезною. Вони ніколи не заходили у воду, лише рибалили з берега, намагаючись при цьому не намочити свої ноги та колеса. Мері вирішила, що їй нарешті вдалося зробити щось по-справжньому корисне для них.

Того ж вечора, за убогою вечерею із солодких корінців, мулефа розповіли їй, чому вони такі небайдужі до коліс. Колись давно коліс було вдосталь і цей світ був багатим та сповненим життя, а існування мулефа було радісним і майже безтурботним. Але багато років тому зі світом сталося щось лихе: попри всі зусилля, любов та увагу, котрі мулефа спрямовували на колісні дерева, ті поступово вимирали.