Зачаровані музиканти

Майова ніч дурманила голову запахом трави і цвітом божого зілля[1], що піною вкривало берег ріки. Від води йшов сирий холодний дух. Вона ще не мала в собі досить тепла, щоб віддавати його нічним пастухам, які пасли коней, годованих не до плуга, а до далеких доріг і битви. Хлопці оточили невелике огнище, спинами відчуваючи сталевий холод чорної глибіні, огорнутої де-не-де порваним серпанком туману. Звідти дивилась на них невідомість завтрашнього дня. А дивитись на неї без страху міг лише повний місяць, що завис над горою Бокоцин. Він ясно освітлював небо, але земля і вода перебували під покровом тіні.Пастухи мали з собою списи на випадок оборони, та вогонь. І хрестики на грудях. Найстаршому серед них було вісімнадцять літ.

Саме стільки було й паничу Матвію, чи на польський лад — Матеушу, синові господаря оцих слуг, власне, навіть пахолків, не готових ще до того, щоб супроводити на війну порядного шляхтича. Минув щойно тиждень від його заручин з панною Теклею Ліською, і хлопець лежав без сну на гарячій постелі вітцівського дому, навіть вітер, що проникав через відчинене вікно, не міг остудити його думок. Про весілля ще не йшлося. Мав довчитись у Замойській академії, звідки батько забрав його задля такої оказії, як заручини. Невдовзі мав повернутись до звичного способу життя. Панну Ліську, свою наречену, побачив лише на заручинах, і розумів, дорослі поважні люди запросили його до своєї гри. Се йому не подобалось, але навіщо бунтувати проти них? Два шляхетські доми вирішили поєднатись задля миру, якого так мало на цій землі, а він, Матвій, надто мало знав життя, щоб опиратись долі. Слово «доля» для нього означало «мури», спершу батьківського гнізда, далі школи, де бавило час чимало таких як він хлопців зі шляхетських русько-польських родин.І звідти усі йшли лише двома дорогами: на службу чи до шлюбу.

До покою Матвія заглядав місяць. Вікно ж його вітця, Олександера Домницького, дідича доволі великого, але занедбаного, маєтку, було щільно заслонене. Олександер сидів при грубій свічі й читав листи Сенеки до Луцілія, намагаючись перебороти в собі якесь відчуття непевності.Сю книгу він купив, коли ще вчився у місті Падуї, в університеті.Брав її з собою завше в дорогу, возив на сейми і сеймики, а тепер вона зручно вмостилась на його письмовому столі.Серед журавнівської шляхти було декілька освічених мужів, що мали власні бібліотеки, і часом збиралися разом для вченої бесіди, розмірковуючи не лише про долю вітчизни й політику, а й про речі непроминальні. Були надто старі, щоб воювати чи йти служити королю, й могли нарешті втішатися життям. Хоча ніхто не чувся повністю в безпеці.

Пан Домницький стратив на війні двох синів-лицарів, і в нього залишився один Матвій. Хто у ті часи не мав сина чи зятя, той ніц не вартував. А без мудрої, дбайливої пані-господині не вартував ще більше. Свою господиню дідич стратив ще сім років тому, і по її смерті відкрилася перед ним не лише порожнеча, а й доволі приємне, хай простить Господь, відчуття свободи.І хоч маєток занепадав, слуги розледачіли й пащекували, не оженився вдруге. А вирішив оженити сина-одинака, найшовши йому жону акурат таку, як його небіжка Ганна.

Добре відав, що чинить.І Сенека не став тому на заваді.Песій син, Сенека, от що пише: «Вік людини належить до тих речей, що поза нами: скільки проживу — се не від мене залежить, як проживу — від мене.» Доки читаєш — з ним згоден, а визирнеш у світ — занадто складний, щоб послугуватись порадами навчителя Нерона. Латинські слова перекочувались як каміння в потоці, гуркотіли як грім, і Домницький насамкінець заплющив очі перед пітьмою, що наближалася до нього, до всіх…

Маленьке містечко Журавно на задвірках Речі Посполитої не мало більшої оборони, як Ріка, до половини підперезане її сталевим поясом.І хлопці-пастухи, розбещені двірським життям, чиї бійки, лицемірство, підлабузництво безперечно підлягали суворому осуду римського патриція Сенеки, зараз, на порожньому березі, при світлі вогнища, розпаленого й підтримуваного за допомогою плавника, мали на обличчях вираз, властивий дітям, які ще не відають, що то є правдивий гріх, але вже відчувають, що знають надто мало про сей людський і нелюдський світ. Вони вслухалися в ледь чутний плескіт хвиль, шелест вербового листя, потріскування вибіленого Рікою дерева, і радше інстинктом, ніж чуттям зрозуміли, що хтось до них йде. Не скрадається, а саме йде. Вони не встигли вхопити списи, як почули знайомий посвист. Зарошеною травою, не шукаючи стежки, до них йшов у білій сорочці панич, товариш їхніх дитячих забав. Тепер се скінчилося. Тепер він був тим, хто заступить старого дідича, його син-одинак. У них усе було по-іншому. Не мали чого успадковувати: ні хати, ні худоби, в усьому залежали від дідича. Могли проміняти його на іншого, якби дуже захотіли. Ото й усе. І коли Матвій до них наблизився, хлопці підвелися, правда, трохи лінькувато, бо були не в дворі, а на темному березі.

Панич виглядав на сновиду. Навіть не розтулив уст, як звичайно, для християнського привіту. Сів коло вогню на розстелену верітку і заходився ламати на дрібні кусники струхлявілу гілку, кидати у багаття й дивитись, як вони горять. Залягла тривожна й незручна мовчанка. Ніби Матвій хотів щось спитати, але не відважувався, а хлопці не хотіли починати розмову першими. Були вишколені своїм старим дідичем, який побачив півсвіта, і того йому вистачило. Не хотів видіти другої половини, хоч, може, вона й ліпша. Для хлопців, що сиділи зараз коло вогню, навіть така звичайна річ як нічний випас коней, була пригодою, котра розганяла кров у жилах. Чулися б вільніше, якби не припхався панич. Мусили ще тепер і його пильнувати.

Нарешті той зітхнув і ліг на верітку, зануривши погляд у темне небо і місяць над собою.Івашко, старший серед пастухів, подумав, що варто б сказати:

— Недобре, вашмосць, дивитися на місяць уповні.

Але на нього налягла якась лінь, почув розслаблення. Його ледве вистачило, щоб полічити в примарному синюватому світлі темні силуети спутаних коней, і поклавши голову на коліна, він заснув. За ним сон склепив повіки й решті хлопців. Не повинні були спати, та ще й при паничеві.Але той не спав і міг би збудити їх при потребі.Від нього йшла якась дивна відстороненість, яку вони прийняли за обіцянку безпеки.

Матвій і місяць дивились один на одного. І час перестав існувати. Усе те, що відчував хлопець, все одно не можна було висловити. Він лише здогадувався про його важливість для себе, продовжуючи перебувати вдома, на ліжку, і водночас — тут, відчуваючи крізь верітку пружні стебла трави, що ворушились наче змії.Він не помітив, як вогонь спершу почав пригасати, а потім розгорівся дужче.І стало душно, як перед грозою. Хтось з хлопців застогнав уві сні, але не прокинувся.

Матвій, чиї очі блукали разом з місяцем по небу, не міг зняти з себе напруги. Руки були стиснуті в кулаки, губи оніміли, ноги затерпли від непорушного лежання на землі, що не встигла як слід прогрітися сонцем. А проте він не міг перервати споглядання місяця, захоплений у полон могутньою силою, зачарований неповторністю такої злуки з небесним світилом, адже якщо він колись і опиниться на такому лузі, то вже спутаним конем, як оці вітцівські коні — задля власної ж безпеки, і щоб не перервався рід. Достоту як племінний жеребчик. Звісно, таке йому й на думку не спадало. Се було б страшним приниженням, попри його зовнішню слухняність. Наука не йшла йому в голову, не мав він схильності й до військової справи — не зарубав би навіть курки.І ніхто не готував з нього спадкоємця маєтку. Третій син у родині ставав або вояком, здобуваючи собі маєток, або посвячувався Богові, і вже Бог забезпечував йому статок. Десятилітнім хлопцем його відірвали від журавнівських лук, від ріки, від гір, як від материних грудей, від товаришів дитячих забав, проклавши між ними межу, яку він тепер не міг перейти.

Усе це слабким болем відзивалось у ньому, коли він дивився на місяць, вимивало на поверхню, як вода вимиває з товщі глини прозоре біле каміння по той бік Ріки.І з того боку, ніби озиваючись до Матвія, долинув звук.І ще раніше, ніж той звук вирізьбився в музику, війнув зимний вітер, і полум’я стало стовпом. Се було так незвично, що хлопець одразу прийшов до тями й сів.І що дивно: пастухи спали, хоча звуки наростали і вже були над водою. Музика якась була дивна, ні церковна, ні світська. «Музики нема чого боятися, — подумав хлопець. — У музикантів руки зайняті бубнами, дудами, лютнями, а не зброєю.» Звідки було йому знати, що музика разить серце ліпше, ніж стріла чи меч.

Він дізнався про це за хвилю.

Вітцівські коні, серед яких були й ті, що небавом повезуть його до науки, заіржали і збилися докупи. Але пастухи їхні наче понапивалися сонного зілля, ані оден не заворушився. Не руш — ніби хтось наказав паничеві — їм не треба цього видіти. По вінця наповнений місячним болем, хлопець став на ноги, як оборонець маленького світу коней, пастухів і свого дитинства, тільки відступив трохи убік, щоб язики полум’я не торкались його. Він побачив світлу пляму, що пливла над Рікою, насуваючись просто на нього, і незабаром у повітрі, важко сказати, на якій висоті, з’явились коні, такі потужні й прекрасні, аж перехоплювало подих.І на тих конях сиділо троє музикантів у сріблом шитій старосвітській одежі: один з бубном, другий — з флейтою, а третій — зі скрипкою. Вони пропливли над Матвієм, награючи музику, ні веселу, ні сумну, а якусь наче нелюдську, а за ними проліг шмат чорної безодні, а далі з тієї безодні виринув ще кращий кінь, а на ньому пані з огненним волоссям, в пишній сукні, поверх якої здіймався під вітром зелений плащ. На голові вона мала вінець з квітів, наче корону. Вона обернула до Матвія сліпуче біле лице і вдарила його поглядом просто в саме серце. А коли проминула, то обернулася і полоснула своїми очима по його очах, і він на мить осліп. А вогонь піднявся угору, упав і поповз по луці вслід за нею.

Хлопець захитався і знепритомнів. А коли отямився, то побачив, що на лівому боці грудей у нього спалена сорочка, а в рані кров змішалась з попелом.

Він не здивувався цьому. Навіть не так — по-іншому просто не могло бути. Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними. Сліпі прозрівали, каліки ставали на ноги, а німі починали говорити так складно, як священик у церкві перед мирянами. Щось подібне трапилось з паничем: він бачив по-іншому, ходив по-іншому, і, певно, б заговорив якнайкрасніше, від самого зраненого серця, якби було до кого.

А пастухи перед світом прокинулися й побачили на траві випалену смугу вогню, а на місці кострища ще теплий попіл замість жару. Трусячись від ранкового холоду, вони протерли очі, шукаючи коней, і знайшли їх майже при самому березі, в не дуже безпечному місці.І що дивно — про панича ніхто не пам’ятав, наче той не лежав уночі на верітці, дивлячись на місячне коло, мовчазний та замислений. Тільки ота випалена борозна, ніби хтось украв у них вогонь. Через те в душі кожного з чотирьох пастухів залишився осад, відчуття якоїсь втрати. Пастухи кинулись завертати коней, але чомусь позабували їхні імена. Коні сахались від них, як від чужих, не впізнавали.

— Що за напасть! — вирвалось у Івашка. Він вже трохи зігрівся, і роса парувала з одежі, наче він сам був конем, що пробіг не одну милю по вкритій інеєм долині.Раптом він згадав, що казала йому мати-небіжка:» Перше слово, як встанеш, належить Богові.»

Хлопець лапнув на грудях мідного хрестика на шнурку, набрав повітря і наказав:

— Клякайте!

Троє його молодших товаришів витріщились на високого міцного хлопця, за яким аж тужила битва.

- Івашку, таж звалиться зараз котрийсь з берега! — вигукнув Михайло. — Що ми в церкві, аби клякати?

І одразу ж зрозумів, що сказав зле. Ноги йому підігнулись, він клякнув і перехрестився раніше від Івашка. А за ним інші занурились в туман і щедру росу, що обіцяли ясну днину.

Дідич бачив, як вертались нічні пастухи, входили через браму, притихлі, мовчазні й усе ще задихані.Позаводили коней до стайні, здавши двом конюхам на руки, а потім пішли до челядні снідати. Михайло йшов позаду й почув, як відчинилось вікно в спочивальні старого дідича. а в молодого вже було отворене. «Рано встав панич, — подумав хлопець. — Відколи приїхав з науки, ще так рано не вставав». Раптом йому спало на думку, що той міг спати з отвореним вікном. Певно, у тій академії грубезні мури, нічого не страшно, та й з ким би мала воювати академія? Чень не з турками!

Пан Домницький наче й у місті жив, але кілько того міста…Зразу за ратушею й торговицею передмістя, і ріка. Місто мусило йти від ріки, бо Дністер розливався два рази на рік: навесні і влітку. Дідичів отець побудував дім на горбі, правда, звідти тільки чути ріку, але не видно.

«Щось мені плентається в голові,» — похопився Михайло.І тоді згадав чорну випалену смугу на траві, а перед тим — величезне коло місяця.І стало йому моторошно дивитися на темний отвір паничевого вікна. Казали, ніби дім збудований на недозволеному місці, через те отець дідича пішов у монастир, а два сини пана Олександра згинули на війні, та ще вмерла йому жона.

Івашко спинився на порозі й озирнувся на Михайла. Лише один раз, але й того вистачило. Хлопець похилив голову й пришвидшив ходу.

Пан Олександер вдихнув повітря, яке пахло Рікою, димом, кіньми і столоченою травою. Коли він визирнув у вікно, відразу забув, що йому снилось. Таке завжди буває. Не знати скільки би він простояв, дивлячись на білий цвіт, на траву, на сонну челядь, якби не почув за своєю спиною тріск. Спершу тріснув дорогий келих з венеціанського скла, з на чверть недопитим вином, розпався на три частини, і вино закапало на підлогу. Слідом за ним трісло коштовне люстро у різьбленій дубовій оправі, по ньому пробігли навскіс тріщини. Далі з глухим стогоном розпалась надвоє порцелянова ваза з синім кобальтовим візерунком. З неї викотились дві почорнілі срібні монети і швиденько вибіг павук, шукаючи рятунку. Олександру здалося раптом, що він теж скляний, і його скляне серце ось-ось трісне.

…Два тижні по тому, пізно увечері двоє старших шляхтичів, вбраних у скромну, майже чернечу, одежу, в один і той же час стрілись коло міської криниці.За одним з них віддалік йшов слуга, за другим не було нікого, видно, той чоловік не боявся нічних здрайців. Був він кремезний, хоча й невисокий. Кивнувши один одному, шляхтичі пішли поряд, до міської брами, не кажучи ні слова.Їх випустили стражники через малу хвіртку в мурі. Повітря було задушливе, небо темне й непроникне. Обидва знали, що наближається гроза, і з високого берега Дністра можна було побачити спалахи блискавиць. Утім, шляхтичі прямували в протилежний бік, і лише наддали ходи. Слуга запалив смолискип і показував дорогу. Йти було недалеко — до дворища Олександера Домницького, журавненського райці[2]. У ті часи, на початку ХУ1 століття, шляхетські двори поза містом були обнесені мурами не мурами, але достатньо захищені, щоб протистояти запальним сусідам, що з’ясовували між собою стосунки спершу зброєю, а тоді вже через суди. Завдяки цьому багато з них увійшло в історію, не думаючи про це, їхні патріотичні подвиги й діла милосердя лишились непоміченими, а грамоти з привілеями не збереглись, бо в пориві люті нападники кидали їх у вогонь. А от скарги, протоколи, судові рішення збереглися до наших часів. Утім, тим, чий прах змішався з журавненською землею, про це нічого невідомо. Та й не дуже вони довіряли словам, писаним на папері — догоджали Богу, будуючи храми й каплиці, хоча століття викришили й камінь. Олександер Домницький не залишив по собі справ у суді, а про славу не дбав так, як дбав про честь. Віддавна самітній удовець з малолітнім сином, він усе більше віддалявся від міста, і через силу виконував не надто складні обов’язки в магістраті.

Незважаючи на пізній час брама осідку Домницького була відчинена, і товариші Олександера, які колись вчились з ним у Падуї, могли увійти. Нижчий зростом шляхтич, пан Миколай Р. подумав, що когось напевно тут чекають, або вже хтось прибув з родичів, хоча необачно так залишати браму незамкнутою, а вищий, пан Лукаш Г. зауважив про себе, що лише велике горе має таку властивість відчиняти двері й серце навстіж. Тобто подумали майже про те саме, але в пана Миколая був розум більш приземлений, ніж у його товариша. Утім, гайдуки пана Домницького пильнували двір, добре освітлений факелами, і про прибуття відвідувачів знали, ще як ті, вийшовши з брами, минули стару дупласту вербу.Їхня присутність заспокоїла обох шляхтичів, які були такі засмучені й розтривожені, що не розтуляли вуст, берегли сили для битви. Що ж то була за битва? З ким мали битися двоє давніх приятелів, щоб захистити третього? Лиш вони знали, про яку битву йдеться. Ніхто в містечку про це навіть не здогадувався. Миколай з Лукашем хіба боялися, що справа зайшла надто далеко, й Олександер може наказати їх не пустити.

Але гайдуки, що стояли на високому ганку, поштиво відчинили перед ними двері.Виглядали напруженими і змученими.І хоч обидва шляхтичі приблизно знали, що їх очікувало, їм передалося оте відчуття непевності й напруженості ситуації. Відкрита чесна битва з видимим ворогом не викликає враження, що світ валиться. Той, звісно, валиться: гинуть люди, худоба, рвуться зв’язки між людьми, родинні гнізда охоплює вогонь і таке інше. Але підвалини його — бажання жити, віра в милосердя Господа та його справедливість — залишаються, хоча інші скарби душі, як написав згодом поет Андреас Сілезіус[3]

…поганьблені навіки.

Дім без підвалин, дім без майбутнього — ось чим став дім Олександера Домницького за ці два тижні, в час, коли весна переходить у літо.І два приятелі, забувши про Марка Аврелія та Сенеку, ступили за поріг і вжахнулись від прірви, котра постала перед ними. Зазвичай Сенеку люблять мужі шановні, з достатком, славні ділами, перед якими виринає пекло старості й посмертного забуття. Молодим і бідним Сенека нецікавий: їм не бракне завзяття протистояти розкошам і злидням, а про смерть вони думають з приємністю, а не з жахом, й усі без винятку вірять в переселення душ, і навіть кармічне коло їх не лякає.

У сінях дрімав пахолок, хлопчик років десяти. Він не встиг прокинутися, як повз нього майнули панове шляхтичі, і злякано витріщився їм услід посоловілими оченятами. А ті увійшли до зали, де пан Олександер зі своєю дружиною гостили колись цвіт журавненської шляхти. Тепер там витали ангели смерті.Посеред зали стояла домовина і довкола горіли свічі у високих срібних канделябрах, а на ослінчику сидів Олександер, опустивши голову на руки. Сам-один. Завжди при мерці чувало багато людей, молились, тихо бесідували про небіжчика чи небіжчицю, а Домницький був сам як палець у просторім покою, де стояв ще величезний креденс[4], марнославно виблискуючи срібним та порцеляновим начинням. Свічки опливали, блимали, чаділи, тріщали, наповнюючи повітря задухою. Заслонені вікна не пропускали ні терпкості майової ночі, ні блимання далеких блискавиць. Стеля тонула в пітьмі, й, здавалось, що її немає.

Лукаш з Миколаєм знали, що побачать, але їх вразила порожнеча: порожній покій, порожня труна з білого дерева, у якій ховають простолюд, і повітря, хоч задушливе, але теж було його забагато. А в центрі тієї порожнечі — невеличкий старший чоловік в простій темній одежі, зі своїм горем, що було лиш у ньому, більш ніде. Лукаш, бажаючи пересвідчитись, що труна зовсім порожня, а, може, на споді в ній щось таки є, зазирнув туди. Таки порожня. Ніби човен, котрий ще не просмолили, і тому не спускають на воду

— Вашмосць, — кахикнув Миколай. — Се вже не смішно. Отець Бартоломеуш сказав би, що то гріх, але ми знаємо, що тебе сим не злякаєш. Але подумай, що, може, на тебе дивиться Ганна-небіжка, мати твого сина. Якби вона жила, то не допустила б сього!

А пан Лукаш не знав, що сказати на підтримку патетичної орації Миколая, щось таке, що помогло б розчепити стиснуті уста Домницького. Йому допоміг грім від грози, що перейшла нарешті Дністер.

— Зевс гнівається, — мовив він. — Не подобається йому те, що вчинив вашмосць.

І збентежився, бо Зевс, може, й сердиться, але на те і літо, щоб холод ставав до битви з теплом. Ні, вони не звикли бесідувати з німим Олександром, хоча ще задовго до цього прикрого випадку товариш їхній усе глибше занурювався у відомі лиш йому глибини, а зараз сидів на самому дні якоїсь пекельної студні[5], і що йому турки, що йому політика чи звичайні людські жарти… Скільки він отак сидів? Здається, три дні.Першим про дивацтво Домницького почув пан Миколай, коли вертався зі Львова. Стрінув на дорозі купця Сидорка, який їхав до Львова з великою партією сукна. А Лукаш гостив у свояка в Перемишлі, й повернувся лише пополудні. Вони сподівались застати тут якусь родину. Зрештою, може, була перед тим.

— Я так собі думаю, — перемінив тон Миколай. — Молоде, зелене, пішло собі шукати пригоди. Може, вчитися більше не хоче. Може, найшов собі дівку з простих? А в нареченої був?

Миколай був завжди хитрим. Почав розпитувати, бо одна річ картати, дорікати, а інша — ставити питання, на які легко відповісти. Після довгої мовчанки Олександер проронив глухо:

— Він розірвав заручини.

Ні, вони не чули про це. То вже був поважний трафунок[6], який загрожував війною між родами.

— А… — видусив з себе Лукаш, і його питання пірнуло в горішню темряву, так і не встигши стати словами.

— Ніхто про се не знає, - мовив Олександер. — Він прибіг до неї босий, увірвався в покій і сказав, що шлюбу не буде.

— Босий?

— Босий. Мій син не варіят, вашмосьці! Тільки я знаю, в чому річ. І мій отець, що, як ви знаєте, став ченцем у кляшторі. Більше ви від мене нічого не почуєте. Якби не гроза, я казав би вам лишити мене. Можете перечекати в сінях.

— Ми підемо, вашмосць! — пригрозив Миколай. — Але встидно не довіритись давнім приятелям, майже братам. Що ти від нас ховаєш?

Олександер гірко посміхнувся:

— Що? Сказати не можу, але покажу, якщо пообіцяєте, що залишите мене самого оплакувати сина, який, може, й вернеться, але то вже не буде мій син.

— А труна? Що се за комедія?

— Се — частина вистави, вашмосьці. Вона нагадує мені про мою страту. Ся труна- не для нього. Для мене.

— Господи Ісусе! — вигукнув Лукаш. — Для тебе?

Він подивився на Олександра іншими очима, очима лікаря, і побачив, як той постарів й змарнів. А в очі, що палали, страшно було дивитись.

Натомість Миколай відреагував по-своєму, жорстко:

— Покажи, що маєш показати. Де воно?

Він роззирнувся довкола, але не побачив нічого такого, що мало б його вразити.

— У тебе в кабінеті?

Олександр похитав головою і розстебнув поли. На білій сорочці, там де серце, виднілась пляма від заскорузлої крові.

— Се що, рана? — скочив Лукаш. — Треба лікаря! Ні, я сам лікар!

— Я вам показав, — спокійно відказав Домницький і почав зашпилювати гудзики. — Рана знову відкрилася. Доста з вас

— Може… — пополотнів Лука. — Се він, Матеуш? Скажи, се він?

Лице Олександера спотворила гримаса болю, й він видушив з себе:

— Ні.

Обидва приятелі дивились на нього зі щирим жалем, з цілковитою безпорадністю. Вони ще ніколи не почували себе такими безсилими. Бувало, вселенське зло в його найгрізнішому вимірі кривди чи наруги поставало перед ними, особливо, в молоді роки. Часом втрата була така болюча, що й у них на серці довго не заживала невидима рана. Але змирювались, мусили змиритись, бо цілий світ хилився покірно перед Долею, побунтувавши й повоювавши. Аби здолати кривду, мало людського віку. Тільки ті, що живуть по кілька соток літ, можуть щось вдіяти. Бо в них інший світ, й інші інтереси у ньому. І вони, й прості смертні намагаються не переходити дорогу одне одному. Але, як уже перетнуться, то цілий світ перевертається, земля зрушується. Боронь, Боже.

Переміна, що сталася з товаришем, вразила Миколая і Лукаша більше, ніж порожня труна в покої, більше, ніж рана на грудях. Мало що могло трапитись. Може, між вітцем та сином зайшло щось остре, і завдало глибокої рани старшому. Тіні від свічок коливались на стінах, тіні від блискавок проривались крізь важкі заслони з оксамиту, через що здавалось, що поміж них трьох і порожньої труни метушаться потривожені духи, а відтак атмосфера ставала просто нестерпною. Лукаш відчув, що і його охоплює якесь безумство, і що він сприймає його як щось природне. Не зійде сонце, не защебечуть птахи, не відчиняться двері навстріч світові нормальних, статечних людей — і лишень оце справжнє, а все решта ілюзія.

Утім, пана Миколая, який завжди був серед них трьох найстатечнішим, найрозсудливішим, на перше місце завжди ставлячи обов’язок, це ледь черкнуло. А коли надворі лупнув грім так, що всі троє оглухли, він перший кинувся до дверей. Пахолок заповз у куток і від страху гикав.

Як свіча палала стара липа, що росла коло брами.

— Матко боска! — вирвалось у Миколая.

Дощ лив як з відра, однак липа все одно горіла, й іскри від неї могли спалити двір Домницького. За спиною Миколая з’явився Лукаш, а далі сам пан Олександер, чиєму обійстю загрожувала кара небесна. Челядь товпилася на ганку, так ніби зовсім не лягала спати. Миколай з Лукашем не знали, що вже три ночі в домі ніхто не спав, стривожений дідичевою поведінкою. Кілька бризок дощу привело Лукаша до тями, у голові в нього знову перевернулось, і він зрозумів, що ось це — справжнє, а те, що у домі — мана. Липу загасить злива, і вона, можливо, відживе, відхворіє, але відживе, бо дерева сильні духом. Навіть пень проростає. І до серця чоловіка вступила тиша. Він дивився, як води небесні гасили небесний огонь, і на устах його заквітла ледь помітна усмішка вдячності.

Олександер стояв позаду всіх, і відчай у нього ледь-ледь зрушився убік, поступаючись клопоту господаря, у якого є чимало добра, нажитого терпеливою працею, і є бажання, якщо не примножити свої статки, то хоча б уберегти. Але це тривало мить. Тут же рана нагадала про себе, і він відступив назад, відступив у тінь, далі в темряву дому, де чаділи свічки, а звідти — в глибоке підземелля свідомості, де ніхто не заважав йому переживати безкінечність солодкої муки.

Наче сновида спускався пан Олександер до просторої пивниці, що нераз у лихі часи була останнім порятунком, або ставала могилою для тих, хто потерпав від облоги, коли гинули останні захисники честі господаря та його дому, і залишались старі й жінки з малими дітьми. Утім, татари нападали здебільшого на села, а не на шляхетські укріплення. Небезпечнішими були війни домові: поміж самими шляхтичами. Вони спалахували від однієї іскри панського гонору, часом навіть через непорозуміння. Миколай з Лукашем були білими воронами у цій зграї, хоча, звісно, дітьми свого часу. Не встрявали в конфлікти, були обережні, уникали судів, і не вдавались до жодних радикальних дій. Але безпідставне, нагле розірвання заручин сином Домницького могло порушити цю гармонію. Для старшого чоловіка, незвиклого до насильства, виплеканого на молоці філософії стоїків, а не на крові, се була річ дуже прикра.І можливо, вистава з порожньою труною, імітація чування, виявилась свого роду захистом для пана Олександера.

У вухах його все ще відлунював грім небесної битви. Утім, спускався він до пивниці, дещо втішений, адже небесна битва не земне кровопролиття, а палаюча липа, як він упевнився, не становила безпосередньої загрози його обійстю. Та хоч би й згоріло. Нехай би здиміло. Його скарби залишилися б з ним. Він замкнув би за собою ковані залізом двері, одні й другі, і залишився б тут у будь-якому випадку. Не було задля кого боронити маєток. Олександер знав, що Матвій пропащий. Він умер. І пекло його інше, зовсім інше.

У пивниці Домницького зберігались волоські та угорські вина. Він був великим шанувальником цього шляхетного трунку і тримався власних купців-постачальників. Не мав військових трофеїв, поплямлених нехристиянською чи християнською кров’ю. Усе було ним куплене в чужих краях ще замолоду: античні камеї, венеціанське скло, мушлі Середземномор’я, уламки мармурових статуй, книги…Але все це було нагорі, на світлі. Пивниця мала особливий відділок, куди заходив лише сам господар. Вважалося, що там скарбівня і найцінніші барильця вина, але за полицею, де вилежувалисьв тиші й спокої старі вина, ховались двері до потаємної кімнати, про яку ніхто не знав. Отуди і прямував пан Олександер. Якась сила відтручувала його від того місця, і вона ж його притягувала, ваблячи запахом свіжої трави і квітів, що просочувався крізь дверці з потемнілого дуба. Зупинившись перед дверима, пан Олександер поставив на підлогу олив’яний підсвічник і вставив у замок третій ключ: якось механічно, за схемою — двері, замок, ключ. Завжди робив це, навіть коли не мав спершу наміру заходити. Якась сила керувала його волею, формуючи потребу, коли ключ був уже вставлений у замок, і залишалось його лише повернути. З якоюсь гіркотою Домницький подумав, що в інші часи, і в іншій землі він не ховав би свою таємницю так глибоко, не охороняв би її так ревно від людей. У Римі? Стародавньому Римі, золотому віці всіх богів і всіх святинь? Чи, може, в сонячних Афінах?…

Двері тихо відчинились, бо завіси були щедро змащені, й Олександер втягнув у себе різкий запах трави, змішаної з земляним духом підземелля. Він став на порозі крихітної кімнатини, посеред якої на дерев’яному помості лежала брила сніжнобілого порфиру, багатства журавненської землі.Не стада худоби, що проходять нею з Волощини у бік пасовиськ Бескидів, не риба з Дністра, не щедрі плоди Церери, а білий, часом жовтий, сірий, чорний порфир, піддатливий для різця скульптора і каменотеса, за яким приїздять до Журавного з Німців, Чехів та Мадярщини.

Ця брила була чимось незмірно більшим, ніж коштовний камінь. Десь у її туманній молочній глибині переховувалась від суєтного світу душа Олександра, його горе, його щастя, його життя. Без найменшого ганджу, вилущена колись з товщі каменю, як зерня зі спілого горіха, гладка й прохолодна, завдовжки з тіло людини. Від світла камінь ставав прозорішим, колір його теплішав. Здавалось, світло жило в ньому завжди. Його слід було пробудити, як будять зі сну кохану жінку, і, ще не розплющивши очі, вона знає, хто її будить, і лице в неї наповнюється світлом сонячного ранку.

Пан Олександер, посивілий, із лицем покарбованим зморшками, з руками, на яких понапинались жили, як на деревині граба, що починає втрачати пружність, не міг погамувати дрож. Якийсь час він так стояв, а потім, не обертаючись, зачинив за собою двері, наче боявся, що перетяг спровадить сюди увесь галасливий надокучливий світ. Поставив свічник на камінь, і свічка з каменем засяяли ще потужніше, ще яскравіше, зустрівшись після довгої розлуки. Домницький сів на долівку, припорошену пилом, і притулився щокою до холодної поверхні.Усе те, що було, нагорі, не вартувало нічого порівняно з тим, що він відчував зараз: неземну тишу, золоту благодать, солодке хвилювання. Роки зійшли з нього як зашкарубла кора, і якби хтось ненароком увійшов сюди, то застав би чорнявого тонкокостого юнака з тонкими рисами обличчя, і подумав би, що це син його, Матвій. Запахи були як музика: фіалки змінювались первоцвітом, ружа любистком, рум’янок м’ятою…Але думка, що це блаженство триває лише поки він тут, торкається білого каменю, викликала пронизливо різкий запах скошеної трави. «Тому й смерть з косою», — подумав пан Олександер, здригнувшись. Він пригадав бачений у німецькому костелі танок Смерті. Смерть веде за собою героїв, магнатів, молодих жінок, дітей…Як у тому кривому танці, що на гаївках виводять дівчатка між церквою і цвинтарем. «У кривому танці не виведеш кінця…» Потім у нього затерпла щока, камінь почав холонути і той холод діткнувся серця. Висмоктував з нього життєву вологу, перетворюючи чоловіка на стару зморшкувату почвару з вічномолодою безсмертною душею. Нічого не боявся так Олександер як старості: безсилля, тьмяних почервонілих очей, негнучкої кості, складок сухої шкіри. Старість — то ганьба людського роду, встид перед весною, бо навіть столітні дерева зацвітають до останної живої гіллі.

А чоловік цвіте заледве кілька літ, і не встигає зрозуміти, яке то щастя бути молодим. Навіть у нужді, навіть у ярмі. І він того не розумів, прикутий до каменя, свого ідола, так і не ставши Пігмаліоном.

— Бо недостойний, — прошепотів Олександер задеревілими устами.

Гроза покотилась далі, до невидимих, але безперечно існуючих Бескидів, і впала їм до ніг, як пес, що набігався, а тепер зголоднілий вертається до господаря. Маєві грози лишають дерево без плоду. Так само гірко, як град посіче збіжжя, позбиває зав’язь. Тому тієї ночі палились громові свічі в Журавно, Галичі, Жидачеві. Посвячені на Стрітення, вони виймались з-за образів, ще високі й не оплилі, бо то була чи не перша гроза. До осені з тих свічок залишались самі недогарки. Вірили, що це помагає, що святий вогонь здатний відвернути гнів Перуна чи Ілії. Зрештою, для людей то були лише два імені одного бога. Як святий Йоан та Іван Купайло, як Велика Богиня і Матір Божа. Дотепер не можна було їх розділити, і десь в глухих закутках краю, де священики були не надто вчені, або й зовсім невчені, старі й нові боги мирно собі співввіснували, а віковий дуб на галявині отримував такі самі почесті, що й християнський вівтар, а ігрища духів міг побачити кожен, або, принаймні, їхні сліди.

По тому, як відшуміла небесна битва, люди мирно поснули, сподіваючись на ліпші, а не на гірші, її наслідки. Бо хто б там не переміг на небі, на землі лишається руїна: спалені обороги та дзвіниці, потовчені городи, та інше лихо, спричинене силою вогню та води. Після задухи війнуло свіжим повітрям з гіркуватим присмаком диму та терпким крові зламаних рослин. Наче татари пройшла гроза тим самим маршрутом з-за Дністра, слід у слід. Свічки за порятунок погасили двома пальцями, і настав час для жалобних свічок. Порожня труна в домі пана Олександера стала останнім ложем для самого господаря. Втім, це трапилось пізніше, уночі, бо вранці дідича знайшов його маршалок Боніфацій, зауваживши незамкнені двері до пивниці.Подумав, що господар вирішив спуститися за вином. Боніфацій вірив у диво зцілення, та й сам бачив, як дідич з цікавістю дивився на палаюче дерево, і вираз його обличчя був цілком свідомий. Напевно, мосціпанам Миколаю та Лукашеві вдалося його вмовити. Маршалок спустився до першої пивниці, де тримались харчі, меди, не надто коштовні вина. Нікого. Але двері до другої пивниці теж були відімкнені. Боніфацій взявся за клямку і тяжкі двері подалися на нього. Він почув свіжий дух трави, ніби двері вели просто до саду. Але чорна думка забігла поперед цієї: таж хтось міг пробити знадвору діру й пробратися до скарбівні вашмосця.

Маршалок схопився за груди, бо безпека дому лежала на ньому. А що, як зараз застане його пан Олександер, і подумає, що то він спровадив злодіїв і тепер зачищає сліди?

— Вашмосць, — хотів сказати Боніфацій, але дух йому сперло, і він лише хапав ротом повітря, густе, гостре, свіже. У пивниці так не може пахнути. Хіба що… Ні, не міг пан Домницький, уродзоний шляхтич, радця, чоловік статечний і вчений, займатися чарами, як якась баба-чарівниця. Боніфацій сам з ним об’їздив півсвіта і видів, як ксьондзи палили відьом та книжки, і що, власне, обридження до тієї жорстокості й безчинства знеохотило його пана до вандрівок і навернуло додому.

Що б там не було за дверима, Боніфацій мусив взнати, хоч і був безоружний. Поки збудить слуг, мало що може статися. Він ширше прочинив двері, й свічка в його руках затанцювала, як не намагався стримати тремтіння. Але виявилось, що за дверима не бракло світла, тільки то не було сіре вранішнє світло, а зелене, що йшло з найдальшого кутка. І воно пахло свіжостятою майовою травою, соковитою і товстою, налитою дощами.

Боніфацій виріс у цих краях і знав, що то може бути. Чув про істот, які з’являлись людям на полі, серед кущів терну й шипшини, у лісі, у воді. Про духів — ні злих, ні добрих. Отже, це світло йшло не від диявола, і запах був не від нього. Диявол смердить козлом, або ж смолою та сіркою, як повідав ксьондз в костелі. «Може, — майнуло в голові маршалка, — усьому причиною є грім, що вдарив у стару липу? Вигнав тих істот з їхнього помешкання, і ті сховались у пивниці, доки не знайдуть собі чогось ліпшого? А пан дідич тим часом спить в своїй опочивальні.»

Звісно, Боніфацій боявся, але його страх був перемішаний з цікавістю, бо, кажуть, деякі з тих істот чудовної янгольської вроди, і можуть, коли на те їхня ласка, обдарувати чоловіка щастям, якого той найбільше собі зичить. Бо в кожного своє щастя. У того- гроші, в іншого — здорова сита худобина, в ще іншого — родюча земля. Боніфацієве щастя було в щасті його господаря, в його здоров’ї, багатстві й доброму гуморі. Був він старший від свого пана на шість літ, тобто в такому віці, коли вже пізно відділятись, аби звити власне гніздо, коли зростаєшся з місцем, де живеш, і втрата його — твоя смерть. Відрубане гілля не приймається: встромляй його не встромляй в землю.

Одне слово, Боніфацій не міг втратити нагоди підглянути за чарівними істотами, бо се дало б йому ще й перевагу над іншими, такими, як і він несамостійними, шляхтичами, з якими часом доводилось гоститись. Із голови йому вилетіли статечність дворового слуги, тривога за господаря, останні моторошні події, усе те, чим день у день живе кожний чоловік, що вже не марить новими відкриттями. Бочівки з мальвазією і токаєм були викладені вище його зросту, тому він зазирнув у шпарину. При цьому на його обличчі з’явилась хитра посмішка дитини, яка знає, де тато сховав гостинець, і певна у його існуванні, хоч усі довкола кажуть, ніби його нема. Світло било в очі, й він пішов уздовж штабеля, шукаючи прохід. І незабаром знайшов той прохід: між бочівками і стіною пивниці й одразу побачив невеликі прочинені двері. Знав про них, і вважав, що пан дідич тримає там золото й срібло. Не надто розумно, бо рабівники[7] можуть висадити ті двері за допомогою пороху. Звідти й било світло, і чарівні істоти напевно ховались там.

У останню мить Боніфацій зняв з себе хрестика на шкірянім шнурочку й повісив на чіп найближчої бочівки. Навіть, якщо Пан Біг це помітив, відмолить йому, скільки призначить ксьондз пацірів[8]. Бо чув, що чудовні істоти бояться залізного хреста і гніваються, якщо до них приходиш в ньому. А позаяк опинились волею припадку в чужому домі, то будуть гречні з маршалком, який пошанував їх, знявши хрестика. Запах зрізаних квітів йшов хвилями, але світло залишалось незмінним, і коли Боніфацій підкрався до прочинених дверей і зазирнув у шпарину, усю його грайливість наче рукою зняло.

Пан Олександер положив голову на довгий білий камінь, а сам сидів на долівці.Невидющі очі були спрямовані на Боніфація, а твар перекривлена від нестерпної муки. Рукою він вчепився у сорочку на грудях. Свічка в олив’яному підсвічнику горіла тим самим зеленим світлом. Більш не було нічого. Камінь, мертвий господар і свічка. Боніфацій ще не усвідомлював, що його життя зазнало повної руїни, що, можливо, дім ще отримає нове життя, але він — уже ні. Ця нора, печера, пивниця, осяяна потойбічним світлом, заворожувала, поглинала його, і, врешті, відібрала йому розум чоловіка поштивого, прагматичного, давши навзамін розум дитини. Отже, він отримав те, чого підсвідомо прагнув усе життя. За те, що пошанував чарівних істот, знявши хрестика з шиї.

«Господи, помагай тому, хто мене має», — так було написано староруською мовою на перстені—печатці пана Миколая. Напис вився довкола птаха з розгорненими крилами. З огляду на мову, радця не користувався перстенем як печаткою, а носив на шиї як оберіг. Знайшли перстень разом зі срібними браслетами та гривнами, коли копали криницю в його сільці Воловині.Надибали обгорілі зруби, потрісканий камінь і людські кості. Либонь, належали до часів, коли волинський князь Данило Романович понищив непокірних галицьких бояр, або була то робота ще його вітця Романа Мстиславовича. Може, ті оздоби й не вартували багато, як, приміром, римські монети та мармурові фігури, але птах був гарним символом. Відійшовши від чужих пишнот, діла рук різьбярів, архітекторів, малярів, пан Миколай згадав, що земля, котра виплекала цілі покоління його роду, теж має свої таланти, і скромне срібло, якому бракувало витонченості, гріло йому душу.І одним з перших у краї він почав про це говорити, вишукувати давні рукописи, й собі пописувати віршики на оказію, правда, польською мовою, хоч ніколи не забував, що мати була в нього русинка і православної віри. Він так міркував собі: Руська держава відійшла, як Рим, як Афіни, і тепер є інша, Річ Посполита, яка підтримує лад у цих землях, боронить від турків, литви, московитів. Політичні погляди пана Миколая були доволі ортодоксальними, і за ними стояла велич Риму й воскресла Італія Медічі, Макіавеллі, Данте. Він був застарий, щоб служити королю, але обидва сини Адам і Северин мешкали при дворі у Кракові, час від часу ходячи на виправу до турків. Третій син господарював у Воловині, а донька Маринка з зятем у Демні.Отже, тих родинних проблем, що їх мав Олександер, у нього не було, хоча всі ми під Богом ходимо, і не знати, як буде далі.А птах, що на печатці, був прив’язаний на шовковім шнурку, й лише дивився на Волоський гостинець та на хмари в небі.

Миколай першим з’явився у дворі Домницьких і спробував дати лад хаосу, що запанував там після того, як маршалок Боніфацій знайшов тіло Олександера в пивниці.Петро, старший з-поміж слуг, прибіг по нього сам, вважаючи Миколая найбільш потрібною людиною в такій ситуації.

— А що Боніфацій? — відчув щось підозріле пан Миколай, що відсипався після бурхливої грозової ночі.Він ще був у ліжку, коли прибіг Петро, і вийшов до нього в самій сорочці.

— А! — махнув рукою слуга. — Пан маршалок збудив мене й сказав: «Петрусю, пан-дідич нагло вмер, але то таке…»

— «Таке»?

— Ага, вашмосць. А потім він мовив: «Іди подивися, яке красне світло в пивниці!»

Перша думка, що виникла в пана Миколая, була про святість Олександера, бо той був чоловіком дуже порядним, але вся його душа миттю обурилась й запротестувала. Олександер давно вже поглядав у бік Кальвіна.[9]

— Світло, кажеш? Яке світло?

— Я там не був, — опустив голову Петро. — Казав, аби ніхто не заходив до пивниці, доки не явиться хтось з вашмосців.

— Давай зробимо так. Зараз я зберуся, а ти тим часом заклич пана Лукаша. Він лікар і буде нам в поміч.

Миколай боявся, щоб потім його не запідозрили в приховуванні доказів. Смерть Олександера була логічна, і він, попри великий жаль, мусив це визнати і прийняти. Сей чоловік зробив усе, аби допровадити себе до загибелі.Монастир, можливо, продовжив би йому життя, як продовжив його вітцю Григорію, але Олександер ненавидів монастирський триб життя, і не раз про це казав. Як писав славний Ян з Киян: «У чоловіка три вороги: мир, спокуситель і плоть.» Хто не годний з ними воювати, той взагалі не має місця в світі.Бо ніде не є безпечно. Вітер свище звідусіль, лупають двері, хтось зазирає в твоє вікно, а під подушкою ліпше тримати острий ніж, а не вервицю.

Миколай швидко вбрався і, відмовившись від супроводу, вирушив до двору Олександера. Не мав жодного сумніву, що Домницький вмер, і що ніхто йому в цьому не допоміг. Бачив рану навпроти серця на власні очі. Картав себе, що після зливи пішов разом з Лукашем додому, бо геть вимокли обидва. Треба було положити Олександера в ліжко й дочекатися, поки той засне. Але за те їх будуть судити вже на небі, а тепер слід віддати накази слугам Домницького і повідомити про лихий трафунок магістрат.

Натовп слуг Олександера чекав на пана Миколая як на пришестя Ісуса, з огляду на химерний душевний стан маршалка Боніфація. Той стояв посеред двору й дивився то на ясне небо, то на обгорілу липу, де прикро змішався зелений колір з чорним, і се його, здавалось, непокоїло більше, ніж смерть господаря. Жодного смутку на його лиці пан Миколай не запримітив, і переконався, що права рука його дорогого приятеля зазнала такого самого ушкодження, як і спалене дерево. Після такої урази важко повернутися до нормального людського життя.

— Честь, Боніфацію! — привітався Миколай якомога спокійніше, і в носі йому засвербіло від різкого запаху різнотрав’я, що йшов від маршалка. Наче той спав тієї ночі на грядці аптекарського городчика.

У пана радці склалось враження, ніби Боніфацій геть забув про смерть свого володаря. Зморшки на чолі маршалка розгладились, лице погладшало. Тільки в очах, десь на самому споді, ще неспокійно ворушилось почуття обов’язку — речі священної для пана Миколая, наріжного каменю його світогляду. Бо се обов’язок привів його сюди найперше, а вже потім почуття.

На ганку стояв гурт старших слуг, коло конюшні збились наче лошата пахолки, і всі дивились на пана радцю як на ангела справедливості.Тому його поводження не могло бути надмір схвильованим. Слуги розступились і утворили прохід до пивниці.Миколай рушив туди в супроводі старшого слуги, який освітлював і без того добре освітлене підземелля, покинувши стояти зачарованого небом маршалка, й непомітно намацав на грудях перстень з птахом.

Господи, помагай тому, хто мене має. Напис втискається йому в шкіру, запечатує серце, запечатує уста, щоб бути гідним мужем, виплеканим на молоці Цицерона та Марка Аврелія. Вуха йому заступило, коли він зійшов на сам низ, а до вогкості й холоду пивниці додався характерний запах зрізаної серпом трави. По стінах горіли смолискипи, встромлені в залізні петлі, тож Петро міг би загасити своє джерело світла. Однак того світла, про яке говорив Боніфацій слузі, Миколай не сподобився увидіти. За третіми дверима було темно. Пан радця змовив коротку молитву і увійшов.

Пан Лукаш, для якого смерть була конкурентом, а, отже, не мала в собі нічого містичного, і який частіше мусив ставати в ногах недужого, пускаючи в узголів’я її ясновельможність, також не здивувався наглій смерті Олександера. З першого погляду він констатував серцевий напад, і навіщось торкнувся твердої зимної руки, ніби збирався привітатись з небіжчиком. У голові його промайнула тінь латинської фрази «Salve, cezar… приречені на смерть… Це мало означати, що і він, Лукаш, і Миколай теж невдовзі вирушать в далеку дорогу до тієї країни, звідки нема вороття. Але далі він опанував себе і мовив:

— Тіло задубіло швидко.

— Бо лежало на камені, - відказав пан Миколай. — Та й у пивниці влітку зимно, а взимі тепліше.

— Усе має значення, — згодився Лукаш. — Але коли тіло противиться смерті, то не вистигає так швидко. Не знаю, як його покласти в гріб такого скорченого. Що се за камінь, і що він, до дябла, тут робив?

— Може, хотів узяти за надгробок. Дехто тримає вдома труну, аби не поховали як-небудь.

Обидва шляхтичі були надто шоковані, щоб жалувати за померлим. Тим більше, що їхній товариш виглядав тепер на щось цілком чуже, і душа його, либонь, поквапилася звідси назустріч іншому світові.Знали, що Олександер зовсім не був прив’язаний до маєтностей. Стратив двох дорослих синів, жону, і став чимось на подобу Йова зі Старого Тестаменту. А після смерті й поготів не збирався пильнувати за добром, якого все ще було чимало. Завдяки малжонці Ганні, особі практичній та енергійній, яка застудилась, наглядаючи в дощ, як вивозять збіжжя з поля, і до останньої хвилі не вірила, що помре. Згодом вони відчують біль порожнечі, але зараз на їхні плечі спав тягар обов’язку.

Тіло Олександера не бажало розлучатись з білим каменем. Він був притулений до нього, наче зрісся, і аж потім слуги зрозуміли, що тіло стало надто важке, значно важче, ніж ті мертві тіла, котрі їм доводилось переносити — мається на увазі худобина. Десятеро людей врешті підняли його, але винести не було місця. Треба було пробивати отвір в стіні скарбівні.Утім, де ті скарби. У тісній комірці мертвий дідич, камінь і догоріла свічка в олив’янім свічнику. Слуги пошепки висловили здогад, що срібло-злото міг переховати Боніфацій. Чесний-чесний, але міг і його дідько спокусити. Ніхто не відає, що в чужому серці. Хіба Господь. Але яким чином — невідомо. Не по- людськи в кожнім разі.Боніфацій усе ще стояв посеред подвір’я і дивився то на небо, то на спалену Перуном липу. Може, прикидався блаженним, може, посміхався нещиро. Про всяк випадок пан Миколай наказав його відвести до конюшні й замкнути в комірці, де лежала кінська упряж. Той був такий покірний, що Лукашеві стало не по собі і він спитав:

— Навіщо се робити? Він — як мале дитя…

На лиці Миколая з’явився жорсткий вираз:

— Ти хочеш, щоб нас з тобою звинуватили в крадіжці?

— Крадіжці того, що немає, - відказав Лукаш. — Ти ж знаєш, що Олександер не мав великих статків.

— Доки не знайдеться тестамент, ми не знаємо, що в нього було, а що ні. Мусиш пам’ятати, друже, що світ сей для нас, і ми для нього. Шкода, що бургомістр ще не вернувся, і ми самі мусимо подбати про тіло й зголоситися в ратуші, коли його піднімуть нагору.

— То старий звичай, — зауважив Лукаш.

— Старі звичаї, як ти знаєш, мають більшу силу. Ніхто не посміє нас потім звинуватити у безчесті.

— Sic, — відповів Лукаш чомусь латиною. — Нехай буде так.

Мав він таку натуру: легко було його вмовити, як на лихе. так і на добре, але душі Лукашевої ніхто не сягнув дна. Покійний Олександер був зовсім інший — непроникний як темна вода. Темна вода із зеленуватим відтінком, яка буває в лісовому озері.

— Не треба розбивати мур, — раптом сказав Лукаш. — Спробуємо по-іншому. Спини копачів.

— Що ти маєш на увазі?

— Почекай.

Лукаш підійшов до Петра і щось тихо йому мовив. Потім став на ганку і задивився у розкішне літнє небо, непевне, як людське життя. З тої ясної глибіні могла знову виринути буря. У небі без жодної хмарини він відшукав свою втрату — чорну крапку. Вона притягувала його як магніт залізо ще з дитячих літ.І тому можна було подумати, що це все сон, і на цей раз обійдеться. Чорна крапка не втягне його у себе, не розплющить, не поглине. У останній момент хтось його збудить.

Петро вернувся швидко, бо костел св. Миколая був недалеко.-

— Свячена вода, — тихо мовив він до пана радці, але той і без цього все збагнув, кивнувши поважно. Дивно, що вони цього не спробували відразу.

Петро, Лукаш і Миколай знову спустились до пивниці.Лукаш взяв склянку з водою, швидко сказав:

— Во ім’я Отця, і Сина, і святого Духа…

і вилив воду на камінь і скорчене тіло Олександера Домницького.

Нічого.

А потім тіло легко сповзло з каменя й опинилось на долівці. Звичайне тіло нещодавно померлого чоловіка середніх літ. Двоє гайдуків легко винесли його з пивниці, положили на постіль, а далі нарядили відповідно до шляхетського становища і поклали до труни, що була приготована. Обидва шляхтичі пішли до ратуші зложити присягу. Пан Миколай про те, що був покликаний слугою Петром і перший побачив тіло. А пан Лукаш — що смерть настала від серцевого нападу, внаслідок нещастя, яке трапилось з його сином Матеушом. По тому з ратуші вийшло кілька присутніх там радців, які відразу пішли до двору Домницького.

Про нещасного Боніфація якось забули. Тільки увечері відчинили комірку й не знайшли там маршалка. Замість нього на стіні було намальовано вуглиною неоковирні крила. Утім, не до Боніфація тепер було. Передчуття пана Лукаша справдились. Наближалась гроза. Тільки не з неба, а з землі, й двоє товаришів юності Олександера Домницького незабаром опинились в її епіцентрі, переживши прикрі, як їм здавалось, незаслужені відчуття. Бо не в тому досконалість і велике серце, щоб дати і втратити, а в тому, щоб втратити і все одно давати.

Тіло дідича лежало в труні посеред зали, а осиротілі слуги тинялися двором, незвиклі до волі.Не знали направду, що їм чинити, і їхня воля могла виявитися гіркою та голодною. Спробуй, проживши роки на одному місці, шукати інше в цьому вбогому, знищеному війнами й неврожаєм, краї. Спробуй, відслуживши в порядного і справедливого господаря, перейти до безецного і свавільного. Пан Домницький не втягав своїх слуг в різна авантури: жили собі мирно, тихо, лиш часом мусив відрядити когось на війну, як велів йому король, а як хто не вернувся, то що ж…Обидва старші сини Домницького теж зложили голови, боронячи край від турків.

Отже, зараз ніхто не клопотався долею слуг, бо дім поринув у жалобу. Малий пахолок Івась рубав тріски коло дровітні з трохи старшим Тимошем. Він тішився, що тепер напевно за ним приїде тато, а поки знайде йому нову службу, він ще встигне набавитися з меншими братом і сестричкою. У Тимоша на устах блукала хитра посмішка, і раптом він сказав:

— Я знаю, що як панич верне, хоч сам він буде на лиці молодий!

— Що ти кажеш, Тимоше? Усі гадають, що наш панич втопився у Дністрі.

— Нє, не втопився. Його виділи на Зеленому гостинці. Якби небіжчик дідич послав за ним, його б знайшли. Та він не схотів.

— Чому не схотів?

— Не знаю. Певно, злий дух би вгнівався.

— Який злий дух?

— Ти що, не чув ксьондза? До панича вступив злий дух, і якби його силою завернути додому, то Матеуш би вмер. Але наш дідич знав давні звичаї.А ви думаєте, що він стратив розум…

— Але ж дідич вмер!

— Старий був, то й умер. Ходи, щось покажу.

Івась потягнувся вслід за Тимошем, відчуваючи якусь непевність. навіть страх. Але найменше при тому цікавості.Вони пішли поза дровітню і пірнули в напівтемряву старих дерев, чиє листя пахло, віддаючи вогкістю землі.Але насправді пахло не листя, що вже встигло втратити яснозелену весняну свіжість. Запах линув від ями під самим фундаментом, розритої, аби у такий спосіб дістатися до найдальшого кутка пивниці. Отвір не розширили, бо пан Лукаш придумав ліпший спосіб винести звідтіля тіло господаря, облегшивши його свяченою водою. Випадок не той, щоб про нього розповідати. Петро тут таки присягнувся, що буде мовчати. Але його бачили, як виходив з костелу зі склянкою свяченої води.

Тиміш чхнув і сказав:

— Чуєш?

— Що? — наставив вуха Івась.

— Запах, дурню! З пивниці пахне зіллям.

Івась подумав: «Ну, то й що?». Але, очевидно, річ була не в запаху. Тиміш ліг на живіт, і встромив голову в діру. За хвилю малий почув його схвильоване сопіння.

— Тепер ти.

Тиміш встав, обтрусив землю з грудей, що трохи підсохла, й тому майже не лишила сліду на сорочці.

— А що там?

— Увидиш. А, може, не увидиш. Може, ти не вмієш видіти, — сказав Тиміш з притиском.

Малий покірно ліг на живіт і теж занурив голову в темний отвір, звідки линув тонкий запах польових квітів, який трохи перебивав гіркуватий запах золотистої кульбаби, що зараз доцвітала по темних кутках. Але спершу нічого не бачив, доки запах не проникнув у всі отвори його голови, аж кров почала бухкати в скронях. Хлопчик заплющив очі, що втомились від напруження, і аж тоді зумів увидіти: зеленувате світіння внизу, що мало обриси людської постаті, яка лежала на боці, і від неї віяло солодким безтурботним спокоєм, невинним та щасливим. Малий слуга відчув, що і його дотикається цей солодкий спокій, і що нічого солодшого за нього бути не може. Нараз брутальна рука шарпнула його за комір і поставила на ноги.

— Видів? — спитав Тиміш, жадібно зазираючи йому в лице.

Малий кивнув.

— Що ти видів? Га?

Очі Івася все ще обволікав туман, і з несподіваною силою він вирвався з Тимошевих рук, кинувши йому в лице:

— Нічого!

І почав утікати. Побіг через подвір’я, не звертаючи уваги на челядь, що готувалась до жалобної церемонії.Ноги його не торкались землі, бо чоботята скинув ще учора, відколи його усунули від нудних обов’язків сидіти в сінях, чекаючи, коли покличе пан дідич. Тепер дідич вмер і не потребував його послуг. Босі ноги самі понесли Івася через відчинену навстіж браму, в рай різнотрав’я, де паслись коні, призначені для битви і подорожей, врешті став на горбі, й перед очима його постала мерехтлива блакитна гладінь води, там, де сходились дві ріки: Дністер і Свіча. Трава обвила йому ноги, спутала до колін, і він покірно віддався їй, почуваючи якийсь безмірний жаль. Він тихо захлипав, припавши лицем до землі, а далі затих, бо відчув, що відтепер у ньому є щось таке, чого немає в Тимоша. Бо той старший, і серце в нього уже закрите. Звідки він міг це знати? Немає значення. Він отримав свій дар від світлої постаті і не міг віддати назад, хоч би й схотів.

Трава шепотіла до нього поки що нерозбірливо, бо Івасеві вуха ще не пристосувались до звуків її мови. Бо то була мова. А раз є мова, то є і душа трави. І зовсім трохи бракувало, аби Івась зрозумів, що вона каже, а не просто здогадувався: не наступи на сю квітку, бо в неї стебло крухе, обійти мурашину стежку, переступи через цей лопух, не обертайся назад…

То були не лише звуки, а й запахи. Наприклад, запах крові рослин, які він столочив, щоб прокласти собі шлях туди, до великої води, над якої повис зелений моріжок з травою щільною та м’якою, наче килим у панських покоях. Скільки разів йому хотілось лягти на цей килим, привезений з далеких країв. Гладити долонями, читаючи письмо невідомих ткачів. Се не зашкодило б килиму, се не боліло б йому як траві, яку завтра чи післязавтра скосять, зіжнуть, столочать, з’їдять…

І так йому не хотілось завдавати траві муки, що аж тіло стало легким, й Івась йшов, ледь торкаючись трави, пригинаючи, не зламавши найтендітнішої стеблини. Ще трохи — і він взагалі не торкатиметься трави, а пливтиме над нею.

Хлопчик був уже близько від дерева, коли побачив, як з того берега плине вутлий човник, перетинаючи збурену дощами ріку. У ньому прокинувся жаль і до човника, наче той мав душу, мужньо злітаючи на гребені каламутних хвиль. Та вже наступної миті малий здогадався, що то не душа у човна, а той, хто пливе сюди від правого берега, віддав човникові частину свого страху і своєї мужності, а також сили. Постать, що стояла в човні, була темною і веслувала, може, не надто вміло, зате завзято, а Ріка з цікавістю спостерігала за нею, і сонце блимало упів-ока з-за хмари, навіть верби на березі завмерли, ніби їхня непорушність могла чимось допомогти чоловіку. Ні, вони не переживали за долю човна й людини, не відчували спорідненості з людською душею. Лише хлопчик, що стояв за кілька кроків від води, відчував цю спорідненість, єдність, і розрив, і відчуження, яке було між чоловіком у човні і світом, створеним Господом до появи Адама. Ясна річ, то було лише відчуття, а не слова. Хто знає, чи зуміє цей хлопчик колись передати відчуте й пережите ним словами, бо для того треба багато розуму й науки. Утім, одне слово він таки сказав, точніше, вигукнув, упізнавши чоловіка, що веслував до берега в хисткій шкаралупці, схожій на долю людей, особливо, таких, як вони, дрібних й незначущих:

— Тату!

І те слово обірвало казку, в яку він щойно вступив. Ноги занурились в прибережне баговиння, руки запекло від кропиви, на шкірі з’явились пухирі від оводів. Але це було ніщо порівняно з великою радістю Івася:

— Йой, таточку!

Чоловік, рано посивілий, згорблений клопотами й пригнічений удівством, обняв малого й полегшено зітхнув:

— Хочу тебе забрати, — сказав він. — Чув, я що пани будуть ділити маєток, і без крові не обійдеться. Найдемо тобі іншу службу, не бійся…

«А я не хочу іншої служби, — подумав Івась. — Тепер я не піду на службу. А як змусять, то втечу!»

Та від нього й не вимагалось відповіді.Отець так вирішив. Проте сам хлопець знав, що віднині уся його покірність буде вдаваною. Віднині його вчитимуть трави, дерева й вода, і вони ж його захищатимуть.

Аж тепер, коли над маєтністю Домницьких зависла реальна загроза, найближчі приятелі Олександера, чиє тіло чекало злуки із землею, вдались до ретельних пошуків законного спадкоємця — єдиного сина Матвія. Пан Миколай розіслав гінців на всі чотири сторони світу повідомити про смерть господаря дому і відшукати будь-яку звістку про місце перебування Матеуша Домницького. Були перевірені всі корчми, лічниці й монастирі, усі, до кого міг податися хлопець. Даремно. Але пан радця не міг полишити справу, не довівши її до кінця. Він послав листа до свого щирого приятеля Ігнація Л., начальника сеймової канцелярії, бо уродзоний шляхтич, спадкоємець не надто великого, однак й не малого маєтку, не міг отак безславно розчинитися як сіль у воді. І тепер чекав від нього доброї поради. Може, хлопець пішов до війська? Може, став жертвою чиєїсь захланності? Врешті, хоч і як не хотілось, пан Миколай вирушив до дому нареченої Матеуша, панни Теклі Ліської. Боявся спровокувати вибух так званого ображеного панського гонору. Що й казати, мало виховувалась їхня шляхта на європейський манер, наче жила за суцільною залізною стіною. Сам пан радця відвик від бенкетів, що миттю переростали у війну, ненавидів єдиний принцип, якого вперто трималися його земляки — око за око, зуб за зуб — що позбавив простий люд спокою, а шляхетський стан єдності.Коли ж ішлося про шлюб, то ворожнеча родин не раз ставала причиною трагедії молодого кохання. Правда, тут начебто не йшлося про кохання. Старшому Домницькому не терпілось швидше скинути тягар з плечей і віддатись, як тепер виявилось, незрозумілій пристрасті. Жодного разу Олександер не зізнався у ній, хоча, здавалось, нераз був близько до того.

Утім, тепер не згадати. Але щось було. Обидва, Миколай та Лукаш, були надто делікатні, аби допитуватись. Олександер завжди поводив себе розважливо, може, надто м’яко, дбав власну репутацію…Можливо, це було юнацьке кохання, а, можливо, бідака вимріяв собі якусь Беатріче чи Лауру, і встидався про це говорити, будучи чоловіком жонатим.

Кінь спіткнувся, і Миколай ледь не прикусив собі язика. Повітря було густим як киселиця, бо знову лив дощ і сива роса вкривала траву, що незабаром мала бути стята косою. Втішаючись видом щедрої зелені, що обіцяла добру пашу худобі, пан Миколай потрохи звільнявся від напруги останніх днів. Самітна мандрівка, бо чотири гайдуки поштиво їхали на відстані, й не наближалися без його знаку, завжди приводила до ладу його думки. І тепер вони, наче бджоли коло матки, скупчилися довкруг білого каменю завдовжки два лікті.Той камінь був останнім, що обійняли руки Олександера на цьому світі.І посеред зеленого раю, дихаючи повітрям свободи, пан Миколай прошепотів:

— Пігмаліон і Галатея.

Сю легенду вони знали ще змолоду, більше, як філософську алегорію краси, яку треба відкрити. Порфиру в Журавному вистачає, не треба за ним їхати в далекі краї. Тут навіть вапно випалюють з нього.І нікому не спаде на думку тримати в пивниці за трьома дверима камінь, який небагато вартує в сих краях, де мало хто чув про скульптури Еллади.

Аж тепер Миколай зрозумів, де треба рити, і вже перехотів їхати до Ліських. Утім, цікаво, чим не сподобав собі панну Теклю хлопака… Таке вчворити, якщо правда, ніби Матеуш розірвав сам заручини. Бо наразі від Ліських нічого не було чути.

Наближаючись до маєтку, Миколай проїхав повз великий виритий став, на якому аж роїлося від гусей з гусенятами та качок з каченятами, а з брами висипав чималий гурт свиней, що теж подались до ставу. Двір Ліських не виглядав гонорово, зате по-господарськи. Утім, господар, Стефан Ліський, прийняв пана Миколая в дорогому жупані, взутий у добрі чоботи і з підкрученими вусами. Миколай із зажуреним видом оповів йому про лихо, яке спіткало Домницьких, і, оминаючи погоду та ціни на збіжжя, одразу перейшов до справи.

— Здається, вашмосць, усе, що робиться, то на краще. Для вас, принаймні, бо ви не вплутані до цієї справи. Справи, що не обійдеться без розголосу…

— Ге, не вплутані, кажете? — зиркнув спідлоба Стефан. — Мені кажуть зголоситися до суду.

— Звісно, вашмосць, я б сам так зробив на вашому місці.Закон дає вам право на відшкодування в разі розірвання заручин. Ви ж маєте на руках документ?

Стефан втріщився на нього, а потім з кислою міною сказав:

— Ми мали скласти шлюбну угоду через півроку, як панич скінчить школу. А що?

Миколай ледве зумів приховати, як втішила його ся новина.

— То що, офіційних заручин не було? Лише слово шляхтича?

Стефан почухав потилицю:

— Та малжонка мені вперлася. Домницькі — католики, а ми — православні.Хотіла, аби Текля вінчалася в нашого священика. Ну, й посаг…Тілько мороки, вашмосць…

— Отже, панство не домовилося?

— Домовилося. Мусили домовитися.

— Певно, молоді були в себе закохані? — прижмурився хитро Миколай.

— Га? — не второпав господар.

Миколай кволо відмахнувся:

— Нічого. Пусте! А однак панна Текля була останньою, хто видів Матеуша. Може, він сказав їй, куди йде. Бачите, хлопець пропав. Треба конче його знайти живого чи мертвого. Йдеться про маєток. Знаєте, кілько ротів можуть на нього роззявити?

— А мені що до того?

— Як знайдеться Матеуш, пан може отримати сатисфакцію…

— Не треба мені ніякої сатисфакції! — відрубав Стефан. — Моя донька в дівках не лишиться. Текле, ходи сюди?

На порозі хутко стала наспіх причепурена панна Ліська, що, як і хлопець Домницького, була одиначкою. Миколай ледве не перехрестився: так вона була схожа на Олександрову малжонку замолоду. Таке саме рідке волосся, низьке чоло, пишні форми.Ідеал доброї господині дому. З сірими сталевими очима. Він аж зітхнув.І це його зітхання виразило всю глибину нещастя його бідного приятеля, драму занапащеної душі.

Увечері того ж дня він прийшов до пана Лукаша і видав йому звіт:

— У сій дівчині все нещастя.

Лукаш мовчки дивився на нього.

— Олександер шукав протилежність тому, що хотів насправді, - пояснив Миколай.

— Бо час такий.

— Часи часи завжди такі.І ти, і я обрали собі дружин, бажаючи, щоб вони були доброчесні й господарні, і щасливо прожили з ними кільканадцять літ, бо крім домовитості й доброчесності вони мали в собі якусь загадку, несподіванку, врешті — серце. Ти оженився б з Ганною?

— Ні, - скривився Лукаш.

— Гріх, може, й таке говорити, але щось вона мала в собі таке, як ото тупий ніж, що довго ріже. Жінка має бути легкою й гострою, як бритва. Одне слово, наш приятель пішов проти натури, а тепер натура пішла супроти нього. Я певен, якби не ті заручини, то Олександер досі був би живий.

Лукаш несподівано для нього перехрестився. Згадав про завтрашній день і всі неприємні процедури, пов’язані з тестаментом.

— Гадаю, — розважав далі Миколай, і голос його набував сталевих ноток, — що хлопець відчув небезпеку, і утік.

— Пощо йому втікати? Мав їхати до школи…

— Маю на увазі те, що тоді вночі щось його настрашило. Був повний місяць. Можеш подивитись у свій календар і дізнатись, що звістили зорі?

— Я закинув сю справу й більше не складаю прогнозів.

— Чому?

— Тепер їх можна всюди купити. Не мені змагатися з вченими людьми.

«Так, — подумав Миколай, — життя в провінції замирює чоловіка з його нездатністю піднятися вище.» Річ у тім, що Лукаш складав свої прогностики для душі і власного вжитку, а не на продаж. Але не хотів зараз про це сперечатись. Цілоденна втома, нервове напруження. Усе це висотує чоловіка в літах і не відновлюється швидко.

— Ти все ще гарячий, Миколаю, — посміхнувся Лукаш. — Мене дивує поведінка Матеуша. Хлопець мав зимний темперамент.І був покірний, як теля. Може, його змусили…

— Ти так кажеш, ніби він — недоросток. У вісімнадцять літ — то вже мужчина. Мені він видавався потайним. Мав такий бистрий погляд, а потім знову лице ставало як з каменю. Гадаю, Олександер знав, що його, як ти кажеш, змусило. Бо в противному разі він би швидко знайшов сина. Я підозрюю, що Матеуш міг накласти на себе руки. Не треба було його пхати до тої женячки. Шкода, що Дністер великий, і пливе по чужих землях, тому тіла можна й не знайти….То навіщо було посилати гінців?

— Як ти не розумієш? Аби відвести ганьбу від роду Домницьких. Накласти на себе руки — гріх непрощенний. Принаймні, така загальна християнська опінія. Хоч, — Миколай зітхнув, — не один з нас чує серцем, що така опінія не завжди слушна. Але ж мусить бути порядок, щоб віз котився в одному напрямі, а не шарпався в різні боки…

Лукаш позіхнув крадькома. Було вже пізно і в помешканні бракло свіжого повітря, як перед дощем. Утім, його завжди бракло, бо вікна виходили на торговицю.

— То що ти порадиш?

— Я сповістив Олександрового небожа, Яношика. Власне, зміст тестаменту ми знаємо: маєток переходить до Матеуша, а коли б той помер нежонатий чи бездітний, то найближчому родичу. Себто тому хитрому лисові, Яношику. Я вже подумав, чи зникнення хлопця не справа його рук, бо зараз не дуже добре йому ведеться. Але, з другого боку, хто міг передбачити, що Олександер так скоро вмре…

— Яношик, як я чув, тільки вчора вернувся з Волощини.

— Се ще нічого не означає! Закон мовить, що треба зачекати. Але якщо Матеуш стратив розум, то Яношик стане його опікуном. Та й панна Текля, яка бачила його останньою, може посвідчити.

— А я можу дати свідчення, що хлопець мав здорову голову. Панна могла спересердя й до наклепу вдатись. Чи вигадати те, чого не було.

Миколай з цікавістю глянув на розчервонілого товариша. Знав його, як чоловіка, що завше уникав товариства і судів. Такі люди зникають без сліду в темряві минулого, якщо не залишать по собі подвигів ти величних пам’яток. І раптом у нього вирвалось:

— А чому, власне, ми повинні рятувати Олександрів маєток? Йому воно вже не потрібне.

І тоді настала черга Лукаша зацікавлено звести догори широкі попелясті брови, бо ж знав Миколая як чоловіка, який завше повторював: «Навіть звір має якийсь обов’язок перед родом. Тож хіба не встидно чоловікові занедбувати свій?»

Можливо, через те, що Олесандрові приятелі відчували, що ся справа потребує насамперед істини, і що ця істина, незалежно від їхнього бажання, рано чи пізно випливе на берег ріки людського життя.

Усі чутки, нібито небіж Домницького Яношик веде на Журавно військо з метою узурпації вуйкового маєтку, виявились цілковитою бздурою. То інший воячина з ватагою лайдаків прямував у бік Журавного, до малого сільця, аби відібрати його в іншого шляхтича чи бодай збити хлопів на квасне ябко, пограбувати і забрати худобину. Подібні виправи траплялись часто, і безпечно чувся той, хто мав гармату в своєму дворі й зо 30 гайдуків, розбещених свавіллям воєнних походів.

Так міг би вчинити і Яношик, але, незважаючи на те, що двір Домницького був легкою поживою, бо слуги порозбігались, прихопивши замість плати хто коня, хтось теля, а хто паця в мішку завдав собі на плечі, він був далеко не дурний. Знав, що за обійстям пильнує бурмистер, а найбільше свояк пана Журавницького — Миколай Р., що знає як покрутити законом. Та й мав він інший козир, що нічим не шкодив його репутації, а відтак спокійно й статечно вступив до осиротілої оселі вуйка.

З’явився Яношик на похорон разом із жоною, з поважними сусідами-шляхтичами, у пишному жалобному строї, усім своїм видом показуючи, що наразі не потребує добра сироти, який пропав безвісти, бо й так ведеться йому добре. Миколай з Лукашем подбали, аби гідно поховати свого найліпшого приятеля. Тіло було покладене, за звичаєм, аж у три домовини, не бракло коругов і штандартів, покрівців з парчі й оксамиту, прибраних коней, одягнених пишно гайдуків, а ховати Домницького прибув біскуп аж із самого Львова. Тож Яношик мав чим пишатись перед панством, і йшов за катафалком як найближчий родич. Коли під плач найманих плакальниць кортеж покинув родинне гніздо Домницьких, у небі закаркав чоний крук і став кружляти над катафалком, чуючи запах мертвого тіла навіть через три домовини. Річ не така вже й незвична, але завжди викликає забобонний страх. Відтак, згадавши про пристойність, присутні відвели очі від неба й побачили, що назустріч їм їде простий віз, а обабіч нього на конях двоє гайдуків, що наглядають за берегом, і стали вони акурат за містком через рів, наповнений водою. Гайдуки-побережники спішилися, зняли шапки, і миттю виокремили з натовпу Яношика, зрештою, той сам допоміг їм, вийшовши наперед. Гайдуки зашепотіли щось йому в обидва вуха.

— Матко боска! — заламав руки Яношик. — Зглянься над нами! Ні, того не може бути!

Підборіддя в нього затряслося, а, оскільки сльози ніяк не випливали на люди, з юрби пань і панянок озвалася його малжонка Терезія, сухорлява й смаглява молодиця, донька волоського боярина:

— Братику дорогенький!

Жалобники поставали, закрутили головами — хто ж то відбирає у них хліб — і тут свічки в їхніх руках погасли. І свічки на щиті Олександера Домницького, і свічки на мечі Домницького. І свічки в руках поважної шляхти.І стало аж ніби темніше, хоч був білий день і достатньо світило сонце.

На якусь мить залягла тиша. Лише чутно було тріпотіння чорного прапорця, що несли попереду процесії. Погляди прикипіли до Яношика, дивились як той несміливо ступає через місток до накритого воза й раптом сахається й затуляє носа мереживною хусткою.

— Що? Що? — загудів натовп. Цікаві побігли наперед. Затиснутий між натовпом і возом, Яношик вигукнув високим голосом:

— Сі люди привезли з Дністра тіло Матеуша Домницького!

І тут же озвався твердий зимний голос пана Миколая Р.:

— По чім, вашмосць, судить, що се тіло Матеуша Домницького?

— Так-так, — закивала шляхта. — Треба спершу опізнати тіло, заприсягтися. То непорядок!

А дехто зразу укмітував: «Ото щастя приперло Яношику!»

— Я знаю, що кажу, — спам’ятався Яношик, витираючи з чола піт. — Слово гонору.

— Як найближчий родич, вашмосць мусить глянути на тіло і заприсягтися, що се дійсно пан Матеуш Домницький, — голосно заявив пан Миколай, анітрохи не збентежившись.

— Так, звісна річ, — пробурмотів Яноших, повертаючи голову до воза, звідки йшов вельми неприємний запах.

— Сміліше, пане Яне. Ми теж оглянемо тіло того нещасного, а пан Лукаш, наш лікар, встановить причину загибелі.

А далі звернувся до гайдуків, що привезли тіло:

— То, правда, що на возі знаходиться небіжчик?

— Щира правда, вашмосць!

— Чому ви привезли його сюди?

— Було зголошено, що шукають сина пана Олександера Домницького, 18 літ, високого й чорнявого. Обіцяно нагороду.

— А чи ти знаєш, небоже, скільки молодих чорнявих хлопців тоне у Дністрі? А може, то хлоп-утікач? Або здрайця?

— Утопленик мав на шиї золотий ланцюжок з хрестиком, де було вирізано «М.Д.», — спритно викрутився хлопака і витяг з-за пазухи шматину. Розгорнув і погойдав перед носом пана радці своїм трофеєм, що мляво зблиснув у повітрі.

Миколай покрутив хрестик. Дійсно, ця річ належала нещасному синові нещасного вітця. Хлопець отримав його в дарунок, коли мав 10 літ.

«Але й се ще нічого не означає», — майнула в нього думка.

Яношик, затуляючи хусткою носа й уста, вже стояв коло воза. Гайдук послужливо відгорнув верітку. Миколай уважно спостерігав за цією, добре знайомою, процедурою упізнання.

— Н-не знаю, — нарешті видусив із себе сполотнілий на виду Яношик. — Риби об’їли.

Бідака кинувся в кущі.За якийсь час вернувся з краплями поту на чолі, трохи спокійніший.

— Ну, то пан не знає, чиє то тіло? — спитав іронічно пан Миколай.

— Матеуша Домницького, мого брата в перших, — випалив Яношик, люто обертаючи очима.

Пан Миколай запитав знову:

— Коли пан видів останній раз панича Матеуша?

— Відвезіть воза убік, щоб не заважав процесії, - замість відповіді наказав Яношик.

— Се ще нічого не означає, - мовив до приятеля Лукаш через пару днів, коли вони проходжувались по саду. — Якби не похорон, ми з тобою ліпше могли б роздивитись, зложити, врешті, скаргу…

— Тіло вже в домовині, а в якому воно стані, ти сам видів.

— Боюсь, ми ніколи не будемо знати, кого поховали: Матеуша чи якогось бідаку, що неохоче розлучився з життям.

— Відки ти се знаєш?

— Бачиш, у нього в руках були жмути трави, — мовив пан Лукаш. — Отже, се не самогубство.

— Якщо це не він, то ми колись його побачимо. Якщо будемо живі, звісно.

Лукаш зітхнув.

— Раніше я думав, що коли не стане когось із нас трьох, то утвориться велика чорна діра — наша втрата. Але Олександер відійшов, і нічого подібного нема.

— Бо він відходив поволі.Завжди був з нами, і завжди — ніби без нас. Уже багато літ він жив одночасно в нашому та в іншому світі.І я хотів би хоч краєм ока зазирнути у той інший світ.

Миколай торкнувся пучками молодої вишні з недозрілими плодами. У дитинстві йому бракувало терпіння дочекатись, коли вишні й черешні набудуть зрілої темної барви. Нині — терпіння було. «Хто терпен — той спасен», — завше говорила його мати. Того, хто живе чесно і праведно, можуть спіткати випробування Іова, а надто в ці непевні часи, коли Річ Посполиту шарпають то волохи, то московити, то татари, і чоловік, аби вижити і втримати для себе хоч трохи спокою, мусить за це дорого заплатити. Ні, Лукаш не розумів, що вони зрадили покійного Олександера, не докопавшись до істини, і якщо Матеуш колись повернеться, не зможуть подивитись йому в очі.

І тут Лукаш, віднайшовши серед вишень, нарожевішу, розкусив її, бо, прецінь, то був його сад, порядний виплеканий сад за міськими мурами, звідки відкривався чудовий вид на Дністер та Бокоцин. Він навіть не скривився.І мовив, наче придумав промову ще вночі, коли не спалося:

— Я знаю, що правда спливає поволі, дуже поволі.Можливо, ми навіть її ніколи не пізнаємо. Нехай Яношик господарює, нехай дім наповнить челядь. Дім мусить мати опіку. Хтозна, чи Матеуш дав би собі з цим ради. Ні, ми з тобою вчинили правильно, сказавши, що не знаємо, чи достеменно це син Олександера, але хрестик — його. Треба жити в мирі з Яношиком. Випливе правда — тоді й справедливість поспішить їй назустріч.

Утім, обидва боялись тієї правди.

Наступного дня падав дощ: довгий і терплячий. Дністер з його високими берегами втримався, натомість Свіча збурилась одразу й залила майовий покіс. Копички сіна плавали у воді, і був то збиток Олександрового маєтку, нехай незначний, бо то була лиш перша косовиця. Правда, перша трава найліпша й найпахучіша. Ну, сталося, то сталося. Не в тім річ, а в тому, що ся подія засмутила господарного Миколая. Усі встигли зібрати сіно, завезти додому, під дах, і про копиці Домницького подбали б, якби господар був живий. Не плавали б тепер копиці по Свічі. Ся незначна деталь стала тим порухом, що оголив досі непробуджене до болю й каяття серце пана радці, й у ньому відкрилась наче рана. Пан Миколай стояв на пагорбі й дивився на копиці, які обступила вода, гублячи працю косарів, і вони здавались йому сиротами. На очах виступили сльози. Від Ріки тягнуло сирістю, і він стояв не знати як довго.

— Що се зі мною? — похопився чоловік. — Чого мені жаль тих копичок, коли я стратив дорогого приятеля? Що мені зробити, аби я став спокійний?

Він передчував, що се тільки початок, що далі буде гірше, що час, дощі, сніги й вітри затиратимуть сліди Олександра дедалі більше, і се болітиме йому ще гірше. Смерть, наче татарва, спустошує дім, виносячи з нього найдорожчі скарби, а решту залишає потроху занепадати, нищитися, щезати під землею. І це буде відбуватися в нього на очах. Хоча Яношик і доп’яв свого, він не господар цієї землі.Вона втікатиме від нього, або навіть пімститься у якийсь спосіб. Бо се родинне гніздо Домницьких.

Пан Миколай глянув на небо, на якому в тісноті товпились хмари. Звідти й грім, і вітри, й сльота. Важко повірити, що пан Бог мешкає в такій вічній непевності.Та й на землі вічна незлагода, чвари межи людьми. Теж товпляться, відпихають один одного, і правда на боці запальнішого й лютішого.

Матеуш вже поза тим. Будем думати, що втопився, пощо тішити себе надією? Більше не звідає, що то правдивий гріх, кривда, зрада…Бо тільки через них лежить шлях до людської фортуни.

Бокоцин курився сивим димом. «Духи гріються», — кажуть люди.І цією згадкою з дитячих літ втішився старший вже чоловік, відлягло йому від серця. Що ж, він може теж дещо зробити. Викупити в Яношика Олександрового коня, замовити надгробки для батька й сина. І до кінця життя розгадувати таємницю їхньої загибелі.

Пан Миколай глянув на берег. Над хатиною перевізника Ілька теж курився дим, але живий, не примарний. У таку негоду він не зважиться переправлятися через Ріку.І охочих відрадить. І знову перед його очима постав двір Домницьких, передчуття майбутньої руїни й занепаду колись процвітаючого господарства. Миколай стріпався від води й приречено пішов туди, де під прикриттям верб чекав на нього кінь.

«Таж є ще мир на світі, - подумав він раптом. — Ні війни, ні пошесті, ні голоду. Треба цінувати те, що маєш, і не тужити за тим, що відходить. Адже Господь відає, що він чинить для нас. Мусить бути цього свідомий. І в його мудрості треба знаходити розраду в часи смутку. Ніхто не жиє без Бога. Хоч би не мав нічого, має Бога коло себе.»

Під вербами було темно, але дощ там дошкуляв менше. Гнідий кінь дрібно тремтів, тулився теплими губами до Миколаєвої руки.І чоловік відчув теж, наскільки він безборонний супроти очей, що стежать за ним — очей духів води, лук і дерев.Їм, либонь, цікаве життя людей. Миколай не відчув страху, бо ж нічим не перешкоджає цим істотам.І вже йде, йде вже. Він поплескав коня по шиї, пригостив його кусником хліба і повів стежкою, що виходила до Західної брами. Хотів зайти до Лукаша. Чим ближче підходив до мурів, тим швидше набував виду шляхетного мужа, а не літнього чоловіка зі зраненим серцем. Вона не кровила, як у Олександра. Була всередині і він мусив її приховувати задля свого поважного стану. Ніколи б не наважився показатися на людях з відкритою раною. Що ж, і бідний його товариш теж приховував її довго…

Через пару неділь після похорону подвір’я Домницьких стало заростати травою, бо в цю пору всяке зілля несамовито росте вгору. Яношик повивозив усе, що було вартніше: килими, обруси, срібний посуд, перини, подушки, одежу. Вивіз і книжки, що теж вартували чимало.І всю худобину, окрім кількох коней, що збирався продати тут, в Журавному. Та все ще лишалося чимало добра, і за ним мали наглядати слуги Домницького Петро й Осип, найдосвідченіші й найчесніші.Пан Миколай сам їх рекомендував. Бо маршалка Боніфація і слід пропав, з того дня, як вмер дідич. Яношик ще не знав, що буде робити з маєтком. Кортіло йому усе продати, але не пасувало так скоро. Тим часом, майже щонеділі, після служби в костелі приїжджав на оглядини. І щосуботи Петро з Осипом косили траву, а де не могли попхати косу, виривали кропиву й лопухи роками. А вже до наступної суботи було, ніби не кошено. Трава заволоділа дахом, підривала фундамент. «Се через дощі», — втішав себе Петро, гамуючи страх. Пивниця була замкнена, ключі мав тепер новий дідич, але в ній відчувався якийсь рух. «Щурі», — знову втішав себе Петро. У нього тепер часто сіпалася повіка на лівому оці. Зрештою, ніколи не жив отак, у порожньому домі, без людей.

Косячи траву Петро згубив мідного хрестика. Перетерлася сириця. Він зладив собі новий з двох патичків, а через два дні помітив, ніби щось лоскоче його на грудях, й побачив, що дерево пустило дрібні як павутина корінці.Мусив стратитися й купити собі залізного хрестика. Хоч дерев’яний є справжнішим, бо ж не на мідному й не на залізному хресті розіп’яли Спасителя, а на дерев’яному.

Не мав з ким поділитися своїми страхами. Найліпше було б висповідатися у священика. Але в свого, не чужого. За цим мусив їхати через Дністер. І поїде, як буде мати час. Лишити двір на самого Осипа він не хотів. Мало що може статись. Та й Осип геть вдурів: мало не кожної ночі бігав до вдови Грицихи, про яку казали, ніби вона зчарувала свого старого мужа на смерть, і вертався зрана зморений, як кінь після оранки. Та й потім цілий день дрімав. Петро не мав нічого проти того, бо молодий здоровий хлоп має свої потреби. Навіть трохи завидів йому: у жіночих обіймах забуваються всі страхи. Татари колись вивезли з села дівчину Петра, з якою хотів оженитися. Був він з-під Галича. Тепер замість села рівне поле. Тож Петро не мав до чого вертатися, і до кого. Сподівався вислужитися в нового дідича, купити трохи грунту, поставити хату, а там вже й господиню собі привести.

Та якби він знав, яку ціну має за це заплатити, днюючи й ночуючи в порожньому обійсті, де чути як коріння розриває землю, де в пивниці ночами дуднить, і звідти просочується зеленувате світло, то ліпше було б йому стати волоцюгою, втікти подалі чи найнятися до іншого дідича. Але пізно. Не помагала й свячена вода, якою Петро кропив усе, що здавалось йому якимись не таким. Раз вони під вечір сиділи з Осипом на ганку й дивились на пустку, на отворені двері конюшні, де залишився один лише старий кінь, на якому можна було поїхати до дідича й дати знати, коли щось станеться особливе. Тепер кінь скубав траву в садку, де вже висіли на гіллі маленькі зелені яблучка, що не набули ще жодного смаку, й такі самі, тверді як камінь, грушки. І ось що сказав Осип Петрові:

— Я, бра, вже би втік звідси давно, але пан обіцяв заплатити восени.

— Угу, — буркнув Петро, увесь блідий на лиці, аж зелений.

— Чуєш, Петре, моя Настя каже, що то не злий дух, раз не боїться свяченої води й хреста. То таке місце, розумієш?

І помовчавши, додав тихше:

— Таке місце…Не треба було тут ставити хату, аби їм не заважати.

— Кому не заважати?

— Тим, що живуть під землею і літають в повітрі. Колись їх було багато, і вони людей не боялися. Лише заліза боялися, не знаю, чому. Як стало більше заліза, то почали ховатися, в інші краї перебралися…

— То твоя чарівниця сказала?

Осип спохмурнів і вираз болю промайнув на його лиці:

— Хіба любити все живе — дерева, квіти, воду — се гріх? Господь усе це сотворив, а не диявол.І як хтось має ліпші очі чи вуха, то се дар Божий, а не диявола.

Петро аж рота розтулив від здивування, не знаючи, що відповісти на таку премудру мову. А Осип провадив далі:

— Восени підемо звідси, а тепер мусимо робити, що велить новий дідич. Вони слуг не скривдять.

Петро довго мовчав, а тоді спитав з викликом:

— А може, ти знаєш, що сталося з паничем, і від чого нагло вмер наш дідич?

— Не знаю, — зітхнув Осип. — Але вони знають.

— Хто вони?

— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі.А як вони себе називають, ніхто не відає. Якби взнав, то дістав би над ними владу, таку як дідич має над нами, слугами.

— То закон має владу над нами, — заперечив Петро. — Пам’ятаєш, як небіжчик дідич казав? «Чоловік підкоряється не чоловікові, а закону» Наш дідич був учений, не те, що твоя Настя.

— Ба! — засміявся Осип. — Є розум, що з науки, а є розум, що мама дала, і ще треба помислити, котрий з них важніший.

На се Петро не знав, що відповісти. Не міг розділити в собі тих двох розумів. А може, й не мав жодного. Тим часом зійшла перша звізда на небі, просто над спаленою липою, чий вершечок стримів над буйними заростями дикого бозу.

…Може, то було й незле так жити: літо, тепло, уся робота — микати траву та догоджати старому коневі Сивульку. Бджоли роїлись, правда, звідкись прилітали цілі рої, від чого в саду аж чорніло. Шкода було лишати їх на погибель. Осип з Петром знімали рої й продавали, а гроші складали на чорний день. Вони вперто не визнавали себе слугами Яношика і восени мали піти з дворища. Куди самі собі побажають. То добре, що їхні вітці заслужили собі шляхетське становище, відзначившись у війні з турками. Але ні Петро, ні Осип не воювали. Коли були молодими, рвались, але пан Олександер не пустив від себе найкращих слуг. А потім настав мир.

За небіжки дідички і тут була пасіка, але одної зими в сильний мороз бджоли вимерзли, а згодом вулики струхлявіли і їх порубали на дрова. Петро пам’ятав, як добре горіло дерево, вкрите воском.

Потім рої скінчились, а в неділю з’явився дідич з чотирма гайдуками та своєю панею. Яношикова малжонка ходила по спорожнілих покоях і нарікала, що пахне стухлістю, і порох не зметено, але сам дідич був у доброму гуморі й сказав, що Петро й Осип шляхетського стану, і якщо його панусі не до вподоби порох, нехай пришле сюди своїх служниць. Видно, що павутиння і порох зовсім його не обходили, головне, що було сухо, бо слуги раз на три дні відчиняли вікна й двері. Яношик вічно кудись квапився: то в гості, то на хрестини, то у справах державних. То правда, але було помітно, що се місце йому неприємне, чуже. А раз так — не бути йому тут господарем. Згадав також Петро слова Осипові про недобре місце й подумав, що Яношик мусив щось таке чути.

— Ось, що, Петре, — раптом спинився дідич, — візьміть ключі й отворіть пивницю. Може, там мокро, вода підійшла. Хоч би гриб догори не поліз.

І знову ж таки Петро зауважив, а він тепер примічав усе, як ловець звірини, від безділля й самотності, що Яношик намагається показати себе перед малжонкою, який статечний з нього господар. Від того він ще більше спротивів Петрові, що не був ніколи жонатий. Петро взяв ключі, й смутний спогад вколов йому серце. Той, хто мав ключі від пивниці, і був господарем дому. Ключі означали владу. Правда, перші двері відмикав маршалок Боніфацій, але ключ брав у пана Олександера, не мав свого. Але Петро, хоч був старший над слугами, ніколи не спускався до пивниці сам.

Двері зарипіли, й коли Петро відслонив їх ширше, Яношик відскочив з криком:

- Єзус, що за…

Йому привиділись зелені руки, що тягнулись до нього з темного отвору, вимагаючи більше світла. Петро ж побачив лише свіжі лискучі пагони бузини, що розправились, коли відчинили двері.Але поза тим він встиг зауважити мерехтіння світлячків, що роїлись у пивниці.

Тієї ж неділі Миколай з Лукашем ходили на журавнівський цвинтар провідати свого приятеля. Звідти було видно дім Домницького, але тепер навіть комин ховався за зеленим пагорбом. Усюди було повно зелені, але там аж занадто.І хоч це здивувало, занепокоїло обох шляхтичів, ніхто не хотів говорити перший. Усі теорії залишались наразі непідтвердженими. Лукаш шукав розв’язку в книгах, Миколая більше цікавила особиста таємниця Олександера Домницького, так би мовити, ab ovo, й доля родинного гнізда.

На цвинтарі, під самим костелом не знайшлося місця. Домницьких, батька й сина, поховали не зовсім відповідно до їхнього суспільного статусу, однак ліпше було не зачинати цієї справи. Обидві смерті надто нагадували самогубство. Миколаєві довелося подарувати ксьондзові кобилу-дволітку, а біскуп не знав достеменно ситуації. Річ у тім, що хоч Олександер формально належав до Римської церкви, фактично давно вже став на бік протестантів, і стримувала його від вирішального розриву з костелом лише відсутність останніх в Журавному серед вершків шляхти. Смерть застала його не лише в розквіті літ, а й на піку духовних шукань. Сам Миколай теж не відзначався надмірною побожністю, однак його щедрість могла заткнути будь-кому чорний писок. Яношик би не впорався з цією справою.І хоча Миколай зневажав цього типа, разом з тим вони перебували ніби в спілці.Вибір між миром і домовою війною був зроблений на користь першого. Це Миколай порадив йому продати маєток. Сам купити його не міг: не мав грошей, та й, правду кажучи, се ще більше би втягнуло його в цю, як він відчував, небезпечну історію.

У пана Лукаша були інші проблеми. Його повільно роз’їдала іржа знудження, безвиході, відсутність майбутнього, тобто те, що називають кризою середнього віку. Подзвін по Олександеру він сприймав як подзвін по самому собі. Мури його життя почали кришитися й осипатися, а двір Домницького весь час нагадував йому про це.

День був ясний, але задушливий. Парувала земля, пересичена дощами. Через дощі вони два тижні не провідували могили, які більше не було кому провідувати. Яношик просив скласти епітафію на гріб, і замовити надгробки з твердого каменю. Хотів один надгробок, бо поховали обох Домницьких поруч, однак Миколай дуже спротивився цьому. Сказав, що в Журавному навіть малих дітей ховають окремо, і такий відступ від звичаю може привернути небажану увагу, а пана Яна звинуватять у скупості.Однак справжня причина полягала в тому, що всупереч усім наданим доказам, пан радця не вірив у смерть Олександрового сина. Серце чинило опір, хоча розум погоджувався із загальною опінією.

І те, що Миколай побачив на цвинтарі, завдало удару саме загальній опінії.Дві могили стояли поруч, з дерев’яними хрестами, але як же вони тепер різнилися! На могилі Олександера ріс величезний кущ шипшини, обсипаний блідорожевими квітами. А могила Матеуша залишалась голим горбком з жовтої глини, на якій пробивалась квола травиця. Жона Домницького спочивала не тут, а біля православної церкви.

— Цікаво, хто міг посадити кущ? — сказав Лукаш.

— Може, він сам виріс?

— За два тижні? Се неможливо. Боже, як прикро! Хіба ти не знаєш, що свербивус садять на могилах опирів? Треба сей кущ вирвати!

— Ні, - спинив його Миколай. — Не треба. Я завтра поїду до майстерні Вольфа замовляти надгробки, і нехай його помічники цим займуться. Ми з тобою не кревні, і не майстри. Ліпше нам не чіпати цей кущ.

— Дивний ти, Миколаю, — знизав плечима Лукаш. — Згоден, що звичаї й неписане право тутешнього люду ти знаєш досконало, але існують ще й інші звичаї — нашого стану.

— Гарний кущ…Певно, я старію, але мені шкода його виривати. До нього можна було б прищепити ружу. Навіть дві: білу й червону. Хто б не посадив його, мені здається, зробив без злоби в серці.

— То хай ще поросте, — згодився Лукаш, — але йому тут не місце. Ходімо в тінь, бо мені паморочиться в голові.

Миколай зауважив, що його товариш побілів на лиці, й покірно вернувся у затінок під липами. Зрештою, Лукаш завше погано переносив спеку, і незабаром стало йому ліпше. Обидва приятелі довго мовчали. Дивно, але часом спільна втрата замикає близьким людям уста. Наче вони бояться завдати один одному рани.

— Слухай, тобі снився Олександер бодай раз? — раптом спитав Миколай.

Люди вже розійшлися після служби, і повітря заповнили рої дрібних істот, щебет птахів, млосне дзижчання джмелів, шелест листя.

— Ні, - з жалем зізнався Лукаш. — Зрештою, я своїх снів не пам’ятаю. Хоча залюбки слухаю чужі. Це допомагає мені встановити, на що терпить людина тілесно.

— Як це? — здивувався Миколай.

— От коли, приміром, комусь сниться, що його поцілила стріла, се озачає, що в нього вражене серце чи печінка, хоч чоловік скаржиться на щось інше.

— У Олександера була рана на грудях. Ми ще думали. чи то не Матеуш його зранив.І от мені сниться, ніби небіжчик закриває ту рану, встидається її. Чи не може бути це підтвердженням того, що син хотів його убити?

— Я мав на увазі простіші речі. Щодо рани Олександра, то рана була задавненою, просто відкрилась знову. Мені більше спадають на думку стигмати. Як у святого Франциска, приміром.

— Ну, при чім тут стигмати? — заперечив Миколай. — Між нами, але наш дорогий приятель більше скидався на язичника.

— Так, звісно. Але коли чоловік щось довго в собі таїть, воно випливає назовні. Щось було в житті Олександера. Щось пов’язувало його з тим білим каменем.

— Я думав, ти цього не помітив.

Лукаш на те лише кволо посміхнувся.

Яношик упевнився, що дім треба продати. Поки його Станіслав доросте до женячки, тут усе травою поросте. Та й не подобалося йому це місце, як не подобався його вуйко, Олександер Домницький. Якби не тета Ганна, рідна сестра його матері, той спадок сплив би до когось чужого. Він нічого не казав жінці, добре, що та не пішла з ним до пивниці, про зелені руки, що хотіли його вхопити. Правдива бздура, привиділось. Треба буде забрати звідти білий камінь, замовити з нього фігуру Матері Божої для журавнівського костелу, позатикати роти тутешній шляхті. Завтра пошле віз за ним і повезе камінь до волоського майстра Якуба. Ся думка прийшла до Яношика, коли він обернувся на двір Домницького, і не побачив його за стіною буйної зелені. Матір Божа захистить його і його рід, — подумав утішено Яношик.

Дім приріс до каменя, чи камінь приріс до дому, але досить того, що підмурівок дав тріщину. Коли підвода з білим каменем виїхала за браму, пішла друга тріщина. Петро з Осипом не чули того характерного звуку, відчиняючи й зачиняючи браму за каменем, що лежав на соломі наче пласт снігу. Цей момент нагадував випроводжання небіжчика й викликав схожу полегкість: можна скинути з себе личину смутку й турботи, стати знову самим собою. Камінь мав би тішитися, що йде з двору, де ніхто вже його не любить. Сонце грало на його поверхні, дрібні часточки пилу сідали на нього, вітерець розносив запах каменю: трохи стухлості, трохи терпкої свіжості листя, трохи квіткового аромату.Їхати було недалеко, коні охоче тюпали по м’якій запорошеній дорозі, бо камінь був легким, наче порожній всередині.

Коли підвода в’їхала на роздоріжжя, звідки треба було звертати на захід, до майстерні Якова Флорентійчика, пішла третя тріщина в підмурівку, і дім важко зітхнув. Петро прислухався до дворища, потім до свого серця: нічого, все гаразд. Жодна сила не має нічого проти, аби з каменю зробили фігуру Божої Матері для костелу. Але Осип виглядав стривоженим. Знав щось таке, чого не міг знати Петро, який не засинав щоночі в обіймах чарівниці, і її сни не змішувались з його снами. Що ж, і вона ходила до церкви, клякала перед образами, сповідалась два рази на рік, і не вважала гріхом те, що робила, а, може, й не все розповідала священику. То ж не Богу сповідатися, а чоловікові. Різниця є, і чимала. Бог прощає, а священик розгрішає.

Осип відчував, що камінь дичавіє без пана Олександера, як дичавіє кінь, що заблукав у пущі, як дичавіє яблуня коло спаленої татарами хати, як дичавіє чоловік без жінки, а жінка без чоловіка. Звісно, дикому не треба дичавіти.

Але той білий камінь вже не був диким.

Ні Петро, ні Осип не здогадувалися, що тут потрібні були інші думки, інші образи, інші припущення. Бо чому завжди виходить не те, чого сподіваються? Це свідчить про людську обмеженість. А може, камінь насправді не хотів забиратися з двору Домницьких? Бо тут ніхто не посягав на його цілість, не завдавав йому болю різцем каменяра. Може, він був тим наріжним каменем, який спершу відкинули будівничі? А можливо, камінь хотів опинитися просто неба, де кришитимуть його сонячні промені, змиватиме дощ і посипатиме сніг? Чоловік не хоче жити вічно, хіба що він дурень.І камінь теж може не хотіти.

Пан Лукаш стрівся з каменем, коли вертався від недужого, і спершу подумав, що на возі знову лежить утопленик, але, підійшовши ближче, помітив, що стара верета прикриває камінь. У такі верети жінки збирають траву худобині на вечерю, і несуть на плечах з лісу чи верболозу, встромивши в клумак серпа. Такою латаною веретою вкрита була зараз єдина любов Олександера Домницького, журавнівського Пігмаліона.

Лукаш тицьнув пальцем зі срібним перснем- печаткою в камінь і спитав візника:

— Що се ти везеш?

— Прошу пана, сей камінь з двору Домницького маю відвезти до різьбяра Якуба Флорентійчика.

«Невже Миколай вирішив зробити з нього надгробок?» — здивувався Лукаш, але тут до нього дійшло, що візник був не звідси. Отже, се Яношик надумав.

Часу на розпити він не мав, бо на воза напирали ззаду інші вози, та й, навряд, чи чоловік знав щось більше. Тому Лукаш пішов до себе. Навіть не подивився у той бік, де в зелені сховався двір Домницьких. Відчував якусь нехіть, наче там досі знаходилися непоховані тіла Олександера та його сина. Сонце світило йому в очі, від води в міському рові йшов важкий дух, а вбоге передмістя аж роїлося мухами. Напевно, на дощ. Перед його очима постав образ: він притуляється гарячим важким чолом до білого, чистого і холодного каменю.

І хоч невидимі тріщини прорізали підмурівок, дім усе ще стояв, вибудуваний почасти з дерева, почасти з цегли і каменю-пісковика, якого в цих краях не менше, ніж руського мармуру. Петро й Осип, єдині доглядачі великого спустошеного обійстя, яке вже встигли облюбувати сови та сичі, випровадивши камінь, зачинили браму на всі три засуви. Так їм було велено: увечері не пускати нікого. Ні старця, ні безрідного волоцюгу, ні вельможного пана. Миколая й Лукаша це теж напевно стосувалось. Але Петро з Осипом пустили б їх потай, якби ті вирішили навідатись. Однак, ні один, ні другий не наближались до двору, хоча думки їхні витали довкола нього.І замість того, щоб потрохи віддалятись назустріч іншим справам, ставали все тривожнішими, поступово приходячи до усвідомлення фатального зв’язку Олександера з білим каменем у пивниці, схованим за трьома дверима, яким би абсурдним це не виглядало.

Світ довкола буяв собі літом, вибухав грозами і таємничими пожежами, відсвіт яких було видно вночі. Люди сварились, ворогували, присягались у вічній дружбі, й тут же зраджували. То було справді незвичайне літо. Багато дощу, багато сонця спричинили до небаченої пишноти різного зілля, що заглушувало збіжжя та городину, та до появи розмаїтого гаддя — у воді, на луках у нескошеній траві. Мав би бути добрий урожай, однак людям у тих часах кожен дарунок видавався підозрілим. Дехто вважав, що та буває перед великою війною. Буде кому сіяти, та не буде кому жати. Тільки не знати, з ким доведеться воювати на сей раз: з турками, волохами, московитами, а чи, може, з воїнством небесним, яке літає в повітрі на чорних конях і бряжчить зброєю. То там, то там бачили їх, і страх мали великий, хоч ніколи не чули, щоб небесні лицарі воювали з людьми. Отже, було над чим замислитись у Році Божому 1532 —му. Тільки четверо людей у містечку Журавне переймались не долею світу і не власним льосом, а осиротілим домом, і через те по-іншому читали знаки, які їм з’являлись.

Петро з Осипом сиділи на ганку наче всередині зеленої печери, бо не лише трава вдарилась в ріст, не лише бур’яни заполонили зільник, а й ружі шалено цвіли, сповнюючи пахощами увесь двір. Слуги косили тепер два рази в тиждень, і то лише подвір’я, аби Яношик мав собі де походжати.

Пустка дворища була заповнена травою, квітами, деревами, а пустку душі можна було лише заповнити думками та бесідою, живим людським теплом. Осип нетерпляче чекав, коли стемніє, і він піде до своєї Насті. Вони домовились з Петром, що в разі якоїсь напасті Петро і так нічого не вдіє, а тому краще буде, як він вийде таємним ходом і прибіжить по нього. А що Настя пекла їм хліб з панської муки, передавала сир, яйці, городину, то Петро не мав нічого проти. Та й звик уже ночувати сам, просто на ганку з піддашшям. А як стане зимно, перебереться до стайні, до Сивулька.

— Якби ж то все було так, — мовив до Осипа.

— Ага. Жиємо, як пташки: не сіємо, лиш косимо, а все маємо.

Осип любив слухати проповіді в церкві, мав добру пам’ять на почуте.Їздив нераз з покійним дідичем, і той розповідав йому про чужі краї. Але згадав про інше:

— Куди ти підеш, Петре, як осінь настане? Пристав би до якоїсь молодиці. Тутка повно шляхетських вдів.

Він нераз заводив про се розмову, але й тепер Петро відповів однаково:

— Не знаю.

Не був бистрий на думку.Інший вже встигне подумати, сказати і зробити, тільки не Петро. Він і на слова був тяжкий. Зате Петро відчував глибоко, переживав ще глибше, і про порухи його душі свідчили хіба руки, що безперестанку стулялись, розтулялись, наче хотіли втримати щось відоме його серцю.

Говорити про камінь, що пішов нині з двору, вони навіть не починали.І думати про це було страшно. Бо той камінь обіймав мертвий дідич, і лише свячена вода допомогла відірвати пана Олександера від каменя, чи камінь від нього. Яношик про се не знав. Пан Миколай сам казав менше про це говорити. Петрові було лячно йти з двору, куди він прийшов малим хлопцем. Тільки тут чувся безпечно. Попри все, що сталося.

Вони сиділи й мовчали, стежили, як повільно надходить вечір.Інші люди довершували денні справи, поралися коло худоби; хтось вертався додому, а хтось їхав на ніч, щоби вдень не терпіти від спеки…Досить того, що обидва слуги розуміли, що вони живуть в іншому світі, й час тут інший, і над ними один-єдиний клапоть чистого неба, який ще не захопили крони дерев.

— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі, хто їх видів, Осипе? — раптом спитав Петро.

— Моя Настя. Малою загубилась у лісі.І стріла там пані, дуже гарну, і та сказала, аби далі вона не йшла, бо там болото. Взяла Настю за руку і вивела на стежку, сказавши, як треба йти. Дивно не се, що дитину хтось порятував, а звідки в таких нетрях взялася пані, вбрана як крульова…

— Байки розказує твоя Настя, — буркнув Петро, але чомусь відразу повірив.

— Там, де нібито було болото, чулися музика, співи. Настя вірить, наче в неї дар від того, що пані тримала її за руку. А якби хто з’їв або випив їхньої страви, той уже не захотів би вертатися до людей, а мусив би там служити. Ну, бра, нам до цього не звикати. Кожен комусь служить на сім світі.

— То правда, — згодився Петро. — Але як служба скінчиться, тоді що?

— Певно, вмирає, або я знаю…

— Мусить щось з того мати, — твердо мовив Петро, і на хвилю перед його очима постав гарний дім зі стайнею для худоби, чисто виполеними грядками, садком з пасікою, дім, який він хотів мати, але ніколи не мав. Може, послухати Яношика і піти до нього на службу? І тут же відігнав від себе лукаву думку. Має трохи наскладано — доста. Сорок літ прожив Петро на світі й знав добре, що багатство дістається не працею, а розбоєм, грабунком. Або у спадок.

ТРИ СНИ, ЩО ЇХ БАЧИЛИ ТІЄЇ НОЧІ В ЖУРАВНО