Зачаровані музиканти

Чорний ліс. Весна

Івась прокинувся першим. Довго вовтузився, шарудів сухим листям, і врешті виринув на поверхню. Надвечірнє світло було слабким, та все ж різонуло по очах. Над ним нависало коріння, схоже на змій, але хлопець не встиг і злякатись, як почув голос:

— Малий, вилазь! Зима скінчилась.

Щось в Івасевій голові перекрутилось: яка весна? Ще й зима не почалася. Вранці випав тільки перший сніг.

Він вибрався з листя, наче з ковбані й поліз до отвору. Чоловік-олень з вінком на рогах, чудний такий, подав йому руку, й Івасик аж роззявив рота: на деревах молодесеньке листя, а в траві повно ключиків, конопельок та фіалок. «Ага, — подумав він, — зима мені приснилась». І пошукав очима Боніфація.

Однак на галявині крім заквітчаного як панна чоловіка-оленя нікого не було. Квіти, дерева, пташки, метелики, бджоли — оце й усе. «Може, він застарий, аби прокидатись, — подумав чоловік-олень. — Може, прийшов сюди вмерти, як звірина…» Великої печалі він не відчув, зате хлопець раптом тупнув ногою, зблиснув очима і закричав:

— Неправда, він живий!

«Еге, — подумав чоловік- олень, — він уже мої думки навчився читати!»

А Івась кинувся до лігва, де зимував колись ведмідь, дуже давно, ще до того, як сюди прийшли чоловік-олень і чоловік-вепр. Він знав про це, як і те, що на дні ями лежать кості прастарого ведмедя, коли почав шукати у листі й знайшов Боніфація, який перебував на межі буття й небуття, і довго його термосив. Нарешті крикнув:

— Зроби щось! Збуди його!

А в самого серденько зробилося, як грудка льоду й застигло від жаху. Чоловік-олень просунув голову в отвір й сказав розважливо:

— Я не оживляю мертвих. Не маю на се права.

— Він не мертвий! — заголосив Івась, б’ючи кулачками непорушне скорцюблене тіло. Він не уявляв, як житиме далі без Боніфація, що робитиме без нього.

Боніфацій чхнув раз, другий, а тоді докірливо пробурчав:

— Мені такий гарний сон снився. Ніби я був серед янголів.

— Видиш, — так само з докором зауважив чоловік-олень, — він уже вмер, і там йому було добре. Навіщо було вертати чоловіка з такого гарного місця?

— Він спав, — з притиском мовив Івась, розтираючи сльози по брудних щоках. — А не вмер.

— Яка різниця? Вилазь, старий, весна надворі…

З великими труднощами Івасик витягнув Боніфація на світ Божий і побачив, що за зиму в того виросла велика борода.

— Який ти смішний! — пирснув хлопець.

— Мало того, що не дав сон додивитись, ще й смієшся з мене!

— Не з тебе, а з твоєї бороди!

Боніфацій провів долонею по підборідді й зачепився за щось розкустране й колюче.

— Ого! Як православний піп! Де моя бритва?

Чоловік-олень порався коло невеликого багаття, варячи в ньому якесь пійло; в суміші запахів перед вела живиця. Він витяг з кишені крем’яного ножа й кинув Боніфацію, пробурчавши:

— У ангелів ти, напевно, голився б золотою бритвою!

— Та годі тобі, - примирливо мовив Івасик, підставляючи бліде личко сонцю. Хотілось, щоб воно було теплішим, та що вдієш…У голові все переплуталось: зима і весна, со і дійсність.І почував він себе якось дивно, ніби сам перемінився.Івасик навіть мазнув рукою по підборідді, чи не виросла в нього така сама борода, як у Боніфація. Тоді глянув на ноги: ні ніби стали довші, бо з холошів штанів стирчали голі литки, а руки вилізали з рукавів, і від того ставало ще зимніше.

Боніфацій відчикрижив бороду, зітхнув, помітивши сиві волосини, й мовив до Івася:

— Як ти виріс за одну ніч!

— Пийте!

І чоловік-олень подав йому дерев’яну чашу з темним пійлом. Спершу старшому, тоді малому. Ті охоче випили і за хвилю чоловік-олень повідомив удавано-байдуже:

— Ви проспали цілу зиму.

— Хіба? — витріщився Боніфацій. — Не бреши, рогатий!

Той зі злості аж потемнів на виду:

— То ви, людиська, брешете, в ми, що живемо під землею, а дехто ще й літає в повітрі, не брешемо!

— В повітрі літає, хто? — похопився Боніфацій, але чоловік-олень повернувся до них спиною.

— Перепрошую, — мовив Івасик. — Він ще…не розуміє, куди потрапив.

Чоловік-олень зміряв його з ніг до голови зацікавленим поглядом.

— Розумієш, Боніфацій колись літав. Зробив собі крила.

— Намалював, — буркнув Боніфацій.

— Ну, й що з того?

— Візьмемо його з собою до князя і княгині! — випалив Івасик. — Він не може жити з людьми.

— А хто може з ними жити? — гнівно мовив чоловік-олень і з рогів його посипались трохи прив’ялі квітки.

— Я без нього не піду!

— Нехай дякує, що не відібрав крила у орла, а намалював, і нехай дякує, що поховав брата нашого, хатника, і за те, що не потривожив житнього вовка. А за дурні слова доведеться втяти йому язик.

— Він жартує, - засміявся хлопець, плескаючи Боніфація по плечі, а той поцікавився:

— Якого ще житнього вовка?

Під землею

Івась уже знав, що вони мандруватимуть під землею, оскільки не літають в повітрі.По землі йти і небезпечно, і довго, дуже довго. А князь і княгиня не люблять, коли спізнюються.

Вирушили вони чомусь уночі.Чоловік-олень лагодив курені, підправляв щось, аби не сидіти без діла, з усміхом позираючи на Боніфація, який ніяк не міг дотямити, що проспав усеньку зиму в барлозі ведмедя. Власне, на думку чоловіка-оленя, нічого дивного в цьому не було: що ж іще робити взимку?

Вони увійшли в один з отворів, затулений густою яличкою, спершу поповзли, а невдовзі Івась зміг уже випростатись. Він не уявляв, що в землі може бути стільки дірок, себто підземних доріг, куди вільно міг пройти кінь, але візок, напевно, ні.Згори сипалась суха глина і стирчало коріння, але стіни підземелля були рівні, як обтесані, а долівка гладенька. Хід весь час розгалужувався, і без провідника вони з Боніфацієм могли б заблукати. Йшли вниз, десь дзюркотіла вода, але звідкись допливало свіже повітря, тому дихати було легко. Про те, що вони йдуть без світла, і все бачать, ні хлопець, ні Боніфацій не замислювались; ця думка не з’явилась у них жодного разу. Вони були тут не самі.Чули якісь голоси, чоловік-олень вигукував вітання невидимим істотам, які йшли іншими ходами. Але намагався з ніким не зустрічатись, побоюючись, щоб люди, яких він веде, не виявились негречними. Втомився від них, хотів нарешті спекатись отих людських істот. Простіше було б їх убити, аби вони не повернулись до людей, й не наплели різних нісенітниць. Але вбивати чоловік-олень не мав права. Майже був певний, що старий не прокинеться, але не врахував, що малий виявиться таким сильним, що поверне того до життя. Серце в Боніфація було як у старого пня. Він би й так помер. А малий умів читати думки. От кого б варто було убити. Правда, знаючи про це, тепер чоловік-олень тримав свої думки подалі, хоча й не був певний, що малий не зуміє відчинити і цю потаємну комірку. А може, вже й відкрив, але прикидається.

Дорога була важкою, але чоловік-олень не збирався давати перепочинок людям, доки не втомився сам. Одне діло бігати по лісі, інше — йти в задусі, весь час зачіпаючись рогами за коріння дерев. Дорогу він знав добре, уже сто літ щороку ходив нею до князівських дворів, та й знаки при потребі можна було відчитати, але дорога то вгору, то вниз вимагала зосередженості, а тому чоловік-олень не відволікався на бесіду з людьми. Його більше тривожила думка про оленів, що лишились без свого пастуха. Правда, людиська мали Великий піст і не полювали, однак могло щось трапитися з малими і оленицями. Звісно, він хотів побачити князя й княгиню, взяти участь в обряді, довідатись новини від князівської челяді.

Вістка про те, що він веде двох людей, напевно, полетіла поперед нього з круками, голубами та перелітками[14], і чоловік-олень побоювався, що може з’явитися післанець і наказати відвести людей назад, чи навіть напоїти труткою й закопати в яру.

Він почув, як хлопчик різко видихнув повітря і, здогадався, що той зумів відімкнути замок до його думок.

— А пощо було йти до Чорного лісу? — пробурчав чоловік-олень. — Мало вам людського розуму, ще й нашого хочете?

— Не треба мені вашого розуму! Я хочу знати, чому земля внизу, а небо вгорі, чому одні квіти червоні, а інші білі, чому вони по-різному говорять, і чому вітер!.. — вигукнув йому в спину Івась.

— То спитай! Велика меція! Як мені треба, я питаю в них, і все. Ти просто не вмієш питати, і прийшов до Чорного лісу, аби тобі хтось розтлумачив. Дурний єси!

— Сам дурний!

- Івасю, не можна так до старшого, — злякався Боніфацій, дивуючись, яким смілим став пахолок Домницького. Як не тримати слуг в кулаці, ті швидко знахабніють.

— А ще я хочу знати, — твердо мовив Івась, — чому одні люди мають карати й милувати інших!

— Се питання не до мене, — розвів руками чоловік-олень. — Як на те пішло, то ми теж підкоряємось. Князю й княгині. Але не так, як ви, ні…

— А як? — спитав Боніфацій.

— Як усе живе залежить від сонця і місяця, так ми залежимо від князя й княгині. Ми їм не рівня.

— Отак і у нас, — зітхнув Боніфацій. — Цілий світ однаковий. А чи може бути по-іншому? Чому воно так?

— Спитай у нього.

— У кого?

— У світу, — відрізав чоловік-олень.

На березі.Полудень

Коли Матвій покинув монастир, то почав шукати собі якусь дорогу, і нарешті знайшов, правда, таку заболочену, що довелося йти краєм, по слизькій молодій траві.Він жодного разу не обернувся, бо якби зробив це, то втопився б у відчаї. Так він дійшов до Дністра, як йому здавалось, так звалась ця велика ріка, повна каламутної весняної води, і побачив хатинку Перевізника, а сам слуга ріки сидів, підставивши старе зморшкувате обличчя сонцю з таким виразом, наче сподівався, що сонячне світло поверне йому назад молоде лице. Матвієві завжди сумно було дивитись на старих, і довгий час він прожив через старих ченців, а послушник Тимофій, незважаючи на молодий вік, був старим уже, як народився.» Я не буду таким,» — сказав сам собі Матвій. Він знав, що у нього інша доля. Він підніматиметься все вгору й вгору, доки не залишаться лиш небо і сонце.

Потрібно було переправитися через ріку, і він робив це нераз, бо Дністер звивається, як змія. Щойно переплив на той берег, а далі знову перед тобою ріка: з високим чи низьким берегом, з синьою чи сірою водою.

Хлопець вклонився старому Перевізнику, і той довго тер підсліпуваті очі, наповнені пекучим сонячним світлом, а далі позіхнув:

— Хочеш та той бік?

— Не знаю, чи хочу. — відказав Матвій, відчуваючи несказанну радість свободи.

— То посидь, подумай.

Старий посунувся, хоч на колоді було вдосталь місця. Він зауважив подряпані руки, вже без крові, бо Матвій змив їх у калабані.

— Грошей, певно, не маєш? Із якого монастиря втік?

— Я не чернець і не послушник. Просто пішов, — пояснив Матвій. — Мене ніхто не буде шукати. Вони, либонь, раді, що я пішов.

— Прибився на зиму?

— Я не просився.

— Еге ж, ти гордий…І куди тепер підеш?

Матвій подумав і сказав просто:

— До своєї Пані.

- І ти думаєш, що ти їй потрібний такий, голий і босий? Спершу б заробив грошей, вбрався…

— Мені б тільки подивитись на неї. Я їй слуга, а не коханок.

— То вона що, княгиня?

— Вона…

Матвій затнувся, і до серця йому приступила млість, а перед очима замерехтів туман із золотими іскорками. Він пробурмотів:

— Невільно…

Невільно говорити про неї, бо вона гнівається. Він почав поволі відходити, і це було неприємне відчуття — боліла голова, нудило, в роті пересохло. Старий уважно спостерігав за ним. Далі зітхнув, подивився на ріку, котра мінилася під сонцем, і сказав:

— Буває…

— Що ви, діду, про це можете знати?

— У цій ріці втопилася моя дівчина, — пояснив старий. — Поки був молодий, шукав її поміж русалок. А як постарівся — нащо вона мені молода, навіть як знайду? Не впізнає, насміється…

— А чого вона втопилась?

— З нуді. Не при собі була. Думав, оженюся, помудріє. Тут позавчора я теж одну, причинну, перевозив. Правда, старшу, ніж моя Текля. Казала, що йде шукати свого князя.

— Може, й мене ви вважаєте за причинного? — зі злістю спитав Матвій.

Старий швидко зиркнув на нього, а далі широко посміхнувся беззубим ротом:

— А ти як думав?

Дунай

Видно, така доля була в старого перевізника — возити причинних через ріку, що звалася Дунай, і відділяла один світ від іншого. Та й сам він був не зовсім з того світу, що звався Яв. Люди називали ріку Дністер, а він вперто — Дунаєм. Як у пісні: «Тихо тече Дунай, тече, а ще тихше дівка косу чеше…» Або: «Не перейти Дунай-річку глибокую…» Або ще є така пісня «Червона ружа трояка», де жінка мовить до лихого мужа: «Лишу ти діти, діти ти лишу, а сама піду за Дунай». Часом люди самі не знають, про що співають, бо ніхто з них не був за Дунаєм.

Коли Матвій сів у човен, ріка здалась йому дуже широкою. Може, такою її робив плаский берег на тому боці, порослий зеленою травою. А що було далі, він не бачив, бо сонце сліпило очі.Тиха течія заколисала хлопця, бо ж цілу ніч він викопував і садив кущі шипшини, не знати навіщо. Прокинувся уже на березі й побачив, як до нього йде Пані з вінком на голові й очима, як у наполоханої сарни. З лицем білим як мармур, бровами, зрослими на переніссі. Уся така напружена, насторожена. «Це — сон», — подумав Матвій, продовжуючи йти до неї й вдихаючи запах квітів. Він бачив, що їй теж сниться цей сон, і що на правій руці вона має золоту каблучку, отже, має мужа. Його охопили відчай і щастя. Він знав, що не відпустить її.Мало просто дивитись на неї.Мусить торкнутися її.Без жодного слова. Бо слова змусять їх прокинутися, а, отже, отямитися і розбігтися. Бо те, чого вони хочуть, є смертним вироком для них.

Покірна й ласкава, вона тремтіла, коли Матвій взяв спершу її за одну руку, тоді за іншу, а далі обійняв, відчуваючи, що вона справжніша й живіша, ніж усі ті жінки, яких він торкався чи міг би торкатися увпродовж усього людського життя.І те, що сталось між ними, не можна описати словами. Таких слів не було тоді, й нема тепер, і хто знає, чи колись вони з’являться. Це було наче перехід однієї свідомості в іншу, злиття крові в один бурхливий потік, політ на запаморочливій висоті, тисячі образів, один прекрасніший за інший: міста, обличчя людей, краєвиди, квіти, дерева, море, зірки.І все це ніби музика. Вона не щезла, просто зупинилася, як зупиняється серце.

Хлопець побачив, що він лежить на білому пласкому камені, а човен Перевізника вже на середині Дунаю.

Знову під землею

Згори капала вода, і були вони так глибоко під землею, що, здавалось, скоро цій землі настане кінець, й почнеться якесь інше небо.

— Се ще пусте, — мовив чоловік-олень, який теж почувався не дуже затишно в тісному коридорі, - нам треба буде перейти підземну ріку, а як не знаєш броду, легко можна втопитись.

— А тебе не болить голова від тієї штуки? — раптом спитав Боніфацій, задихаючись від вологих випарів і незрозумілого запаху чогось такого, що просочувалося крізь камінь, либонь із самого пекла.

— Гм, — буркнув чоловік-олень і не побажав відповісти на таке дурне питання

Люди, вони такі: спершу слабенькі, налякані, безпомічні, а як тільки їм попустиш — одразу починають рубати дерева, краяти землю залізом, і плодитися. Ну, плодитися, звісно, добра справа, але ж є і закон виживання. Хвора істота стає поживою для здорової, або харчем для дерев чи трави, а не нудить світом, вважаючи, що усі повинні з нею панькатися.

— А що робити з безсмертям душі? — спитав Івась, почувши його думки

— Для душі, - відказав поважно чоловік-олень, — навіть ліпше, коли вона покидає тіло. Їй немає різниці,чи тіло живе, чи мертве.

Тут і Боніфацій мусив своє сказати:

— Убивати гріх! Я кажу про людей.

— Хто б говорив! — обурився чоловік-олень. — Люди вбивають людей, а тоді сміють говорити про якийсь там гріх. А ті ваші лови!

Його аж пересмикнуло від огиди. А Івась мовив ущипливо:

— Але й ти один із нас, хоч з рогами. Поводиш себе як людина: вогонь розпалюєш, вариш їсти, шиєш одежу. Якби твої роги спиляти, міг би й до міста піти.

— Не треба, — раптом тихо мовив Боніфацій, поклавши руку хлопцеві на плече. — Недобрі слова кажеш. Я б усе віддав, аби мати крила й відлетіти туди, де мене ніхто не буде боятися. Ти ще малий і не знаєш, як чоловік мучиться на цьому світі й інших мучить.І ніхто не знає, доки так буде.

Чоловік-олень лише посміхнувся криво, таким дурним видалось йому це людське белькотання.

Невдовзі вони вийшли на берег невеликої підземної ріки. Вода в ній виблискувала, як вороняче крило.

— Як називається ця ріка? — спитав Боніфацій, бо люди ж усьому дають імена.

— Дунай, — відказав чоловік-олень. — Перейдемо, і на тому боці буде вже наше князівство.

— Як перейдемо? — здригнувся Боніфацій, уявивши, яка зимна тут вода. — Та тут глибоко. Я плавати не вмію.

— Дурне мовиш, чоловіче. Ти не знаєш, що то за ріка. Схоче — пропустить, а схоче — втопить. Мене це вже не стосується, а з вами як вийде.

Чоловік-олень спокійно увійшов у воду ріки й спершу напився. Вони не бачили, як він переходив, бо все вкрив туман. Білий туман над чорною водою. Боніфацій зрозумів, що пан-олень дав їм вибір, і пішов собі. Він трохи розгублено глянув на хлопчика, який зачаровано вдивлявся у туман, а потім сказав вередливо:

— Пити хочу.

Боніфацій озирнувся назад і побачив саму чорноту вузького проходу.

— Може, то мертва вода.

— Зараз побачимо.

Хлопчик витяг з-за пазухи квітку кульбаби, що вранці була жовтою й круглою як сонце. А тепер стулилась, і на прив’ялому стеблі хиталась смутна голівка. Серце в Боніфація стислось: який же короткий вік у квіточки. Ще й зірвали її. А малий опустив квітку у воду і та раптом щезла, ніби її щось вхопило.

Боніфацій відсахнувся. Тут почувся далекий дзвін, й з чорної ріки почали вистромлятись білі долоні, чоловічі, жіночі, дитячі.Вони утворили наче місток і Боніфацій з Івасем змогли перейти Дунай, не замочивши ніг.

За Дунаєм. Полудень

Розкинувши руки навхрест, Матвій дивився у небо, по якому пропливали невеликі хмари, а коли небо очистилось, хлопець сів. Коло нього лежав перстень з кульбаби: квітка замість каменя, стебло замість обідка. У дитинстві він сплітав зі стебел кульбаби ланцюги. Називали цю рослину сліпаком через пекучий білий сік. Груба назва від грубих людей. Матвій натягнув перстень на мізинець і став чекати, що б

уде далі. З одного боку був Дунай, з іншого — рівнина, поросла травою.

Матвій не відчував нічого. Ні втоми, ні збудження, навіть відчаю. Гладив порфир, покришений вітрами, дощами і снігом, вибілений сонцем як полотно. Десь в глибині його самого почала народжуватись мелодія, тиха й погідна як дитячий сон. Він здивувався, бо був уже дорослим, мав доросле тіло, бажання і дорослі думки, і пізнав світ через жінку, що зникла, залишивши свій шлюбний перстень. Вона була ніби його жоною, сестрою і матір’ю одночасно.І зникла, забравши його душу, лишивши замість неї дитячу пісеньку. Однак Матвій не почував себе спустошеним, просто вибіленим, чистим, як цей камінь.

Тому він встав і пішов углиб безлюдної рівнини. І ті, кого він мав зустріти, не могли бути звичайними людьми. Вони не орали, не сіяли, не кували, не ткали полотно, не варили їсти. Усе скінчилось, як тільки він переплив Дунай.

Тут тільки музика лишала слід, гнучкий, звивистий і сріблястий. Сопілка, бубон. Проста мелодія, і таке просте, без прикрас небо, трава, трохи пагорбків, трохи видолинків. Звісно, він йшов слідом цієї музики, бо це ж вона позбавила його дому, батька, життя, яке він мав прожити серед людей, сварячись, мирячись, вбиваючи, руйнуючи, будуючи. Не він його таким придумав, а люди. Тепер вибору в нього не було, й добре, що не було: ні в злий бік, ні в добрий.

А далі Матвій наздогнав музикантів, тих самих, що вже зустрічав раніше, які змушували його грати на хлопських весіллях, дали спершу бубон, тоді сопілку, а тепер, либонь, дадуть скрипку.

Ні, тепер усе мало бути по-іншому. І музиканти змінились, а в Матвія на пальці сяяв перстень княгині.Музиканти дивились на перстень, а він на них. Обидва були молоді: один чорнявий, схожий на цигана, інший — здовгим білим волоссям. Вбрані по- старосвітськи в довгі плащі з каптурами, вузькі штани, заправлені і сап’янці.

— Дійшов? — сказав чорнявий, не то стверджуючи, не то питаючи, чи правда се, чи їм привиджується.

Другий зітхнув, вийняв з торби скрипку й подав Матвієві. Той не вагаючись прийняв її, бо знав, що тепер усе буде по-іншому, тепер його мусять прийняти до кумпанії. Він посміхнувся.

— Чого шкіришся? — гримнув чорнявий. — Ще не поставив нам могорича, а вже тішишся. І грати на скрипці не вмієш.

— Навчуся, — відказав мирно Матвій.

— Ти навіть тримати її не вмієш.

— Годі тобі, ми теж не вродились музикантами, — озвався білий, і Матвій помітив, що у нього сумирні сиві очі, а одна повіка чогось сіпається. Білий продовжив:

— Чи ти знаєш, що ми служимо княгині й вона для нас важніша, ніж князь?

— Тепер буду знати. А ви ті, хто літає в повітрі?

— Коні літають, а не ми, — пояснив білий. — Люди не літають.

— А я й не кажу про людей.

— Нема чого балакати. Мусимо втрапити нині до двору, — обірвав чорнявий. — По дорозі розкажемо, що та як.

Матвій подивився і побачив, що очі в чорнявого не злі й не колючі, а просто втомлені, що його дуже врадувало. Білявий дав йому торбу, щоб покласти до неї скрипку. Матвій завважив у нього на мізинному пальці темний обідок, наче від розпеченого персня, але не пов’язав це зі своєю фортуною, бо ж у нього на пальці була квітка і він майже її не відчував.

— Наші коні літають лише при місяці, - тихо пояснив їхню пішу подорож білявий.

— Я знаю.

— Звісно, знаєш, — перекривив його чорнявий. — А коли будеш знати ще більше, пожалкуєш, що втрапив сюди. За тими, хто потрапляє землею, тягнеться кривавий слід. Тому найперше ми підемо до озера Обшир, щоб ти змив із себе кров.

«Так, — подумав Матвій, — кров з мого серця.»

Він уже звик до своєї рани. Така сама була в його діда, і в його батька, і могла би бути в сина, якби Матвій мав сина. Цю рану завдано не рукою, а поглядом. І хоч зараз кров не ктекла, Матвій здогадувався, що мають на увазі музиканти. Він стікатиме кров’ю доти, доки це потрібно.

Печера коло Ілова. Княжий двір

— От ми й прийшли, — сказав чоловік-олень, коли попереду заясніло сонячне світло.

Івась з Боніфацієм довго терли очі, звикаючи до звичайного денного світла, а не до примарного. Потім виявилось, що під ногами в них вода, попереду верболіз, а назад вони не встигли глянути, бо чоловік-олень повів їх через лози кудись вгору й через якийсь час вони побачили високу заліснену гору, де просвічував сірий камінь.

— Ми останні, - мовив чоловік-олень. — Либонь, і коні вже там.

Івась ніколи не бачив таких високих гір, вищих навіть за Бокоцин, а гора з каменем була схожа на височезну копицю сіна.

— Там, — продовжив чоловік-олень, — двір князя, а двір княгині он там. Ми туди вночі підемо. А доки ми тут — ні слова про княгиню.

— Чому?

«Вічно він лізе зі своїми питаннями, — розсердився Боніфацій на малого. — Треба не питати, а слухати. Хто мовчить, той завше виглядає мудрішим.»

Чоловік-олень буркнув:

— Так заведено. Ходімо швидше, аби нас людиська не помітили. Оселились тут, ніби місця ніде нема.

Боніфацій зиркнув бистрим оком довкола, і не так побачив, як відчув запах хатнього диму і запах коси. Ніби ще рано було косити. Таки-так, не було на косі свіжої крові трави, просто вітер приніс неприємний запах заліза, що колись стинало траву. Потім засвербіло в носі від підкови, загубленої конем. Вона обросла мулом і все одно заважала потічку. Треба її вийняти. Але часу на те не було. Невдовзі вони опинились біля підніжжя гори, на схилах якої дерева росли абияк, а поміж ними лежали брили торішнього листя. Його вологий кислий дух нагадав Івасю й Боніфацію про зимування в лігві ведмедя. Після того, що сталося з ними під землею, обидва врешті змирилися з тим, що проспали цілу зиму, вкоротивши собі й так недовгого людського віку.

— Декому й куцого віку вистарчить, аби накоїти лиха, — мовив чоловік-олень, читаючи думки так, ніби читав книжку й одразу коментував прочитане.

Боніфацій одразу погодився:

— Твоя правда.

— Не моя, а твоя, — відрізав чоловік-олень, настрій якого мінявся, як погода в марці.Він щось поворушив рукою в листі, відкинув суху гілляку і сказав: Заходьте!

Чоловіка з хлопцем ніби засмоктало в гору, вичавивши з легень повітря, і вдихнути вони змогли уже у великій печері, де крім них нікого не виявилося, а у стінах блищали круглі камінці й пахло затхлістю.

— Господарю, — мовив урочисто чоловік-олень, — я привів під твій дах дві людські істоти і здаю їх на твою ласку!

Не можна сказати, щоб такі слова сподобались двом людським істотам, але обоє служили в своєму наземному житті, не належали до панства, і розуміли, що ліпше промовчати. Але й страху не треба виказувати. Звичайна поштивість буде якраз.

У темному кутку почувся шурхіт і звідти вийшов високий чоловік без жодних звіриних додатків, та ще й такий гарний на вроду і шляхетний на виду, що, якби він посміхнувся, вони б стали перед ним на коліна як перед янголом. Але навіть тіні посмішки не було на тому лиці, ніби він носив по комусь жалобу, не показну, а глибоку й щиру.

Чоловік-олень вклонився, і вони теж вклонились. Господар, князь, довго дивився на Боніфація й малого, Нарешті звів брови:

— То що мені з ними робити?

— Здаю на твою ласку, господарю. Сі двоє проспали зиму, бачили без світла, і щось помогло їм перейти мертвий Дунай.

— Що помогло? Тебе питаю! — звернувся князь до Боніфація, і той втішився, бо, хоч малий робив більше успіхів, але спитали його, як старшого.

— Ми перейшли… по руках, — квапливо відповів Боніфацій і додав: князю.

— Що ж ви їм дали, аби вони вас перенесли?

— Та жовту квітку Івась пустив по воді.Бо ми не знала, яка то вода — жива чи мертва. Виявилось, мертва.

— Мертва для вас, — буркнув князь і звернувся до Івася: Чого ж ти нічого не питаєш мене, отроче?

— Надто багато питань, князю! — смиренно мовив Івась. — А часу в тебе мало.

«Диви, — подумав добродушно Боніфацій, — який смілий! Ну, що ж, хай він і мудріший за мене, але замало прожив…» І теж наважився спитати:

— А чи міг би я запитати вас, князю, чи здоровий той коник, якого привели з лісу акурат перед самою зимою?

— Привели трьох, не знаю, про кого ти питаєш? Утім, ти ще побачиш, як підемо увечері.

Князь повернувся і зник у тому ж темному кутку. За все своє життя Боніфацій надивився чимало вельможного панства, але тепер усі ці гонорові шляхтичі здавалися йому нікчемами супроти цього чоловіка, вбраного в просту темну одежу.

Озеро Обшир. Надвечір

То була тяжка дорога, схожа на дорогу, яку проходить недужий, перш ніж стрінеться зі смертю. Музиканти поспішали і Матвій ледве за ними встигав. У нього боліло серце. Спершу билось, як пташина в тісній клітці, потім біль почав наростати. Чого хотіло серце? Що йому не подобалось в Матвієвих грудях? Хлопець втрачав сили, біль віддавав на кожній грудці глини, коли він підіймався на пагорб, і коли спускався з нього. Врешті він упав і не міг підвестися. Над ним нахилився білий музикант, і в очах його було співчуття.

— Мусиш дійти, хлопче, — сказав він.

Підняв його на ноги одним рухом і поволік за собою. А потім його підхопив чорнявий музикант. Його майже несли. Їм дуже на тому залежало, щоб привести Матвія до княгині. Не так, як раніше, коли два рази покидали його в дурному становищі.Наче насміхались. І Матвій знав, що не вмре зараз, бо це місце, де не вмирають. Він буде терпіти ці муки, бо так мусить бути. І здається, не лише за себе, а й за весь людський рід, що чимось завинив перед Тими, що літають в повітрі…

Вони йшли дорогою, яка звивалася пологими схилами, терасами, лісами, і день ніяк не закінчувався. Сонце пекло голову, сушило уста, але не вільно було ні пити, ні їсти. Так сказав чорний музикант. Та й не хотілося нічого, тільки впасти й не рухатись.

Коли нарешті почало сутеніти і все довкола втратило яскравість барв, почав темніти перстень з кульбаби. Не в’янути, а темніти,і далі спалахнув разом з останніми променями призахідного сонця. Але боліло менше, ніж серце. На пальці Матвія залишився лише обідок спеченої шкіри. Такий самий, як у білого музиканта, і такий самий, як у чорного.

Вони вступили до лісу і невдовзі опинились на березі невеликого озера з темною густою водою. Колись воно було більшим, але бракло у ньому води небесної і земною, і згодом, через тисячу років, воно перетвориться спершу на болото, мочар, а далі на галявину, на якій уночі танцюватимуть майки, крихітні істоти, що раз на рік на Трійцю приходять до людських жител ховатися в клечанні на хаті.Ніхто не знає, чому вони це роблять, окрім них самих.

Матвія відпустили і він впав навколішки просто в болото, торкнувся руками води і вона відразу забарвилася кров’ю. Він мив руки, але не міг відмити від крові.

Над ним стояв чорний музикант.

— Ти знаєш, чия це кров? — спитав він.

Матвій лише застогнав.

— Се кров тих, кого ти убив, сам того не відаючи, поки йшов до нас. Се кров твого батька, але він заслужив своєї смерті.Якби прийшов до нас, не було б стільки смертей. Люди вважають, що твій отець помер через невдячність свого сина, але це не так. Подивися у воду й побачиш інші смерті!

Місяць якраз зійшов і в його круглому наче колесо відображенні Матвій спершу побачив, як спалюють на кострищі перекупку, яка нібито зарізала молодого хлопця, а потім на допиті зізналась в чарах і вбивстві власної дитини. Далі помутніле колесо показало, як котиться з горба малий хлопчик, із затиснутою в кулаці золотою цяцькою, як розбиває собі голову об камінь. Як тонуть у ріці двоє волоцюг, що витягли з мертвих рук прикрасу. Як різьбяр, що витесав з білого каменю фігуру Пречистої Діви, лежить скорцюблений у порожній майстерні.Як хатник, покусаний ласицею, спливає кров’ю. Як під уламками піддашшя, так і не прокинувшись, гине найвірніший слуга його батька. А далі — ганебну смерть двох старших шляхтичів на болоті.

Місяць сховався за хмару. До горла Матвія приступила нудота і з рота йому викотився у воду круглий клубок — його серце. Він поглянув на свої руки, тепер білі й чисті. Увійшов у воду й переплив озеро. На тому боці його чекали обидва музиканти. Подали йому руки й усі троє пішли до двору княгині, що звався Прийма.

Прийма. Двір княгині

Над глибоким яром стояла кругла скеля зі світлого каменю, що нагадувала замерзлий водоспад зі скам’янілими струмками. Те місце й тепер важко знайти, бо воно надійно захищене чарами Тих, що літають в повітрі й живуть під землею. На дні яру, з якого лише випиналася молоденька папороть і яку влітку мало затопити оман-зілля, стояли троє музикантів і грало. Чорнявий на флейті, білявий на бубні, а Матвій — на скрипці. Хоч була ніч, увесь яр світився вогнями: холодними світлячками, діточками Місяця. Що за музику вони грали, Матвій не знав, бо скрипка сама її грала, випручуючись з його рук. Мелодія була дика й неприручена і завдавала болю кожній клітині його тіла. Удар бубна був наче батіг по спині, сопілка стискала горло, а скрипка різала ножем живе тіло. Нараз бубон вирвався з рук білого музиканта, сопілка стрибнула зайцем у папороть, а скрипка злетіла птахом у нічне небо, вкрите тріщинами гілля, а самі музиканти попадали наче мертві.

У повітрі щось загуділо, пролунав пронизливий свист, і надлетіли чорні блискучі коні зі зміїними шиями. Князь приїхав.

Лише раз на рік, коли день рівний ночі, князь міг стрічатися з княгинею, заходити в її печеру, де приймала вона його як жона мужа. Люди сходяться, коли хочуть, але сонце з місяцем ніколи не сходяться, як і зима з літом, а вранішня зоря з вечірньою. Ніхто й не бачив, як сходяться князь з княгинею, що говорять, на якому ложі обіймаються.

У цю ніч біля княгиненого двору сходяться духи землі, повітря, води, дерев у подобі істот, яких люди часом бачать своїм вбогим зором, а тоді розповідають різні небилиці, щоб викликати до них ненависть і обридження.

Цілу ніч в лісі коло Прийми лунав сміх, чулися співи і панувала велика радість. Світ оновлювався, гарнішав, а троє музикантів, що зіграли увертюру до цього дійства, лежали в папороті й бачили сни. Насправді то були не сни, а реальність, виплетена з більш тонкої матерії. Уві сні музиканти бачили танці майок, таких дрібних, що їх семеро могло танцювати в одному чоботі, переліток, що ще називають маленькими ельфами, русалок, які гойдалися на гіллі дерев, лісовиків в одежі моху й торішнього листя, щезників, котрі щезали, коли їм заманеться, ведмежих, вовчих, заячих пастухів. Музикантам здавалось, що вони приймають у всьому цьому участь: п’ють трунки, пробують різні наїдки. Насправді вони лежали і їх смикали за волосся, заплітали волосся в коси, встромряли у ніздрі квітки, розмальовували болотом лице, щипали і лоскотали. Були тут Боніфацій з Івасем, прив’язані стеблами плюща до стовбурів дерев, майже непритомних від подиву, жаху й захоплення. Їх ніхто не помічав. Були наче порожнім місцем.

«Ні, - думав Боніфацій, — се людський світ схожий на цей, а не навпаки». Наслухався розповідей про давні часи, коли сюди прийшли дикі людські істоти. Як вони тремтіли в печері, загородивши вхід до печери хмизом, відганяли вночі звірину. Були такі беззахисні, що духи їх не уникали, дозволяли себе бачити, навіть торкатись. Люди навчились від них багато чого, а потім вийшли з печери, зійшли в діл і стрілись з іншими людьми, що жили на березі ріки. Боніфацієві неважко було здогадатись, що сталося далі. Він усвідомив хід людської історії як низку безперервних злочинів, хитрощів, підступу, на які перетворились жарти й пустощі земних, повітряних та водних, їхні щасливі невинні забави. Усе перевернулось з ніг на голову. «Матко боска!» — вжахнувся Боніфацій у простоті свого розуму та розуміння.

Івась жадібно вбирав очима світ, що вже став його, бо розум дитини не так зіпсутий людськими законами і вона слухається того, що першим спаде на думку. Перше, що спало на думку Івасеві, це сісти на такого чорного коня, вже самому, а не не вдвох з Боніфацієм, як бранці князя і його гостинець княгині, а сісти вільним лицарем і облетіти увесь світ.

Наче на підтвердження його мрії, настала раптом тиша і з печери вийшли прекрасні панни, а за ними чудові лицарі — діти князя й княгині від простих смертних, але без жалю в серці, без тягара людських пристрастей. Славні лицарі й прекрасні дами, чиї тіла не знали бажань плоті, і які сміялись над ними, зваблюючи людей, і гинули в битвах, а не від хвороб, проживши тисячі й тисячі років. Вони зійшлись докупи, аби стрітись з батьком і матір’ю, розповісти їм про себе, отримати їхні любов та благословення. А за ними вийшли з печери князь і княгиня, чия ніч тривала стільки, скільки вони собі зичили.

Отоді настав час прокинутись трьом музикантам, і, глянувши на княгиню, що стояла, опираючись на руку князя, Матвій відчув, що був лише забавкою в її руках, однак бути забавкою княгині устократ краще, ніж бути найбільшим володарем на землі. У волоссі його стирчали травинки, лице розмальоване ряскою, але це не мало жодного значення. Чорний і білий музиканти виступили наперед, дивлячись на князя й княгиню з надією і тривогою.

— Так, — мовив князь, — ви відтепер вільні. Я знайшов вам заміну. Мені шкода, що третій з вас не дочекався свого звільнення, але вам потоваришив ось цей хлопчина…

— Не так, — нахмурилась княгиня, — се я мала говорити!

Князь лиш посміхнувся і всі посміхнулись слідом за ним.

— Лицарю мій, — мовила княгиня до Матвія, — ти знаєш, чого ти тут?

— Бо кохаю тебе, моя пані, - відказав Матвій і був такий кумедний, що навіть перелітки затряслись від сміху.

— Ні, - сказала суворо княгиня. — Твій дідо зрубав моє дерево. І за це його рід несе покуту. Ти можеш піти звідси, але твій син і син твого сина нестимуть її. Твій земний син…

І вона так глянула, що Матвій усе зрозумів.

— Візьми мене на службу, княгине. Мені немає місця серед людей.

— Це твоєму сумлінню нема місця. Але, як хочеш мені служити, то нехай. Де твоє серце?

— В озері Обшир.

— Нехай лишається там до кінця твоєї служби. А вам, мої любі слуги, повернеться все, що ви мені віддали.

Обидва музиканти вклонились, сіли на коней, і тільки вітер зашумів за ними.

— Одного музиканта тобі мало, княгине, — зауважив князь. — Я привіз ще двох.

Плющ миттю відпустив Боніфація й Івася і ті опинились в центрі уваги. «А я чим завинив?» — подумав Боніфацій і скривився, згадавши безліч гріхів, котрими з роками обростає кожен чоловік.

— Ти служитимеш не за провини, — пояснив князь, відчитавши його думки. — Хочеш літати?

Боніфацій закивав щосили. І раптом упізнав Матвія: «Диви, і панич тут.» Очі колишнього маршалка прозріли разом із його розумом, і все, починаючи з того фатального ранку, коли зник хлопець і аж до сьогоднішньої ночі він зумів пов’язати, і не тільки зв’язати докупи обидва кінці, а й зрозуміти, що саме Матвієві, його батькові й дідові мусить дякувати за свою фортуну.

— Будеш літати, як літав нині й грати на бубні.

Боніфацію було все одно: бубон то й бубон. Він знав, що потрафить зіграти й на бубні. Й полегшено зітхнув, коли увага перемістилася на Івася.

— Ти будеш грати на флейті, - мовив князь. — Але за се мусиш віддати свій розум.

— Хіба можна віддати розум? — витріщився Івась.

«Він і тут задає питання!» — похитали одночасно головами Боніфацій і чоловік-олень, якому не терпілося здихатися отих двох заброд.

— А я ж нічого не віддав! — раптом похопився Боніфацій.

— Ти віддаси розуміння, — пояснив князь. — Розуму в тебе небагато, але є чуття і співчуття, що вкупі складають розуміння.

— Одного не розумію, нащо вам серце, розум і розуміння. Хіба у вас своїх немає?

«За такі слова…» — ошелешено подумав Боніфацій.

Княгиня сміялась.

— Ступаючи в наш край, люди мусять позбутися того, чого в них найбільше. Се такий звичай. Мито по-вашому. А будете вертатися, заберете назад. Княгиня мусить мати музикантів. Люди багато в нас запозичили, але не вміли ним скористатися. Будете служити доти, доки схочете. Ні старість, ні хвороби вас не торкнуться. Малий виросте, але не зістаріється. Доки не ступить ногою через Дунай.

Боніфацій почухав потилицю й спитав:

— Де ж той кінь, що на ньому я буду літати?

А Івась насупився:

— А коли я захочу тут лишитися навічно? То що ж мені вічно грати на флейті?

Княгиня засміялася, підійшла й поцілувала малого в чоло. Хоч не такої відповіді він чекав, але пахло від неї як від мами. Бо вона обіймала й тулила до себе увесь Всесвіт.

Біля монастиря. Початок зими

Чернець-воротар закликав отця Григорія і сказав, що його хоче бачити якась шляхтянка, і просить, аби він вийшов до неї.За брамою шелестіла суха трава, і земля геть стужавіла від морозу. Жінка стояла коло візка, з якого кучер здіймав барильце меду, дарунок монастиреві. Однак скинувши оком на молодицю, отець Григорій збагнув, що не духовної розради й сповіді хоче ця молода особа в білій намітці й дорогому кожушку. На устах її блукала дивна посмішка і смирення в ній не було ні на гріш. Мабуть, вона й не боялась воротаря, що підглядав за ними.

— Отче, — мовила жінка поштиво, ледь нахиливши голову, — я приїхала сюди, аби сказати, що вашому онуку Матвію тепер добре ведеться. Він тепер грає на скрипці й літає на вороному коні.

— Прикро се мені чути, — вирвалось у отця Григорія. — Я вберігся, мій син, його батько теж вберігся…

— Від чого? — звела брови жінка.

— Від занапащення душі, молодице. А ти хто така?

— Докія, — відказала спокійно жінка. — Матвій прибився до мене збідований, нещасний, німий. Я знаю його душу, як свою. Хто б говорив про занапащення душі, сховавшись за мурами монастиря, заплативши за се життям сина і муками онука! О, я спершу теж чулася скривдженою, доки не стріла Матвія. Він став моїм дзеркалом, бо страждав так само, як я. Але я пізнала бодай на коротку хвилю щастя, а він — ні. Проте він переплив Дунай, і тепер грає на скрипці й літає в повітрі.Правда, серце його на дні озера Обшир, бо не пожалів ні вітця, ні маєтку, ні сього світу з його щастям та нещастям, задля того, щоби бути коло своєї Пані.А на дні озера серцю спокійніше.

— То він послав тебе до мене? — спитав старий.

— Ні.Він забув про вас, як і про мене.

І Докія повернулась, начебто розмову було вже закінчено, й почула, як чернець мовив:

— Що ж…

Тоді вона рвонулась до нього і очі в неї наповнились теплом любові та співчуття.

— Отче, я теж могла би бути досі нещасною. Дні й ночі я думала про князя, про дитя, яке залишила в нього. Дні й ночі чекала, що він приїде до мене. Мусила тікати, бо мене вважали за чарівницю. Я мерзла, голодувала, тремтіла від страху. Але настав час, коли я зрозуміла, що вчинила вірно, віддавши своє дитя тому кращому світові, й страх мій пропав. Хто не вміє віддавати, той не вміє і брати. Князь пробачив мені. Я хотіла вас втішити, а не засмутити, отче.

— Ти мене втішила, дочко, — мовив отець Григорій напівіронічно, напівщиро. — Я міг би тобі не повірити, однак вірю. Тільки скажи мені, чому я зрубав саме те дерево, збираючись збудувати собі дім і звити родинне гніздо? І за се прокляття впало на мій рід.

— Ви мусили відчути, що його не треба було рубати.

— Воно не кричало, не стогнало, не просило.

— Ви не прислухались до нього.

— То була липа. Я відвертався, коли її рубав.Є такий звичай — рубити сліпе дерево.

— Значить, то ви були сліпі, отче, а дерево зряче, — відказала Докія.

2008 рік.