Замкнена кімната

XIX

Вранці в четвер шостого липня 1972 року спецгрупа для боротьби з пограбуваннями банків зібралась у повному складі у своєму штабі. Всі були бліді, похмурі, і в приміщенні панувала гнітюча тиша.

Згадка про вчорашні події нікого не тішила, а надто Гунвальда Ларсона.

Може, в кіно й смішно дивитись, як хтось вивалюється з вікна і, зачепившись за раму, борсається в повітрі на висоті п'ятого поверху. Але в житті такі ситуації зовсім не смішні. Та й порізані руки і подертий костюм також не сприяли веселому настроєві.

Мабуть, найдужче йому було шкода костюма. Гунвальд Ларсон був до вбрання дуже вимогливий і витрачав на нього більшу частину своєї платні. І ось знов, уже вкотре, його найкращий костюм ляснув під час виконання службових обов'язків.

Ейнар Ренн також був невеселий, і навіть Кольберг не міг оцінити явного комізму ситуації. Він надто добре пам'ятав моторошний лоскіт у животі, коли йому здавалося, що секунд через п'ять вони з Гунвальдом Ларсоном лежатимуть розбиті на землі. До того ж він не вірив у бога й у те, що на небі може існувати управління поліції з крилатими слідчими.

Бій на Данвікскліпан був докладно проаналізований, але рапорт про нього складено дуже ухильно, з багатьма обтічними формулюваннями. Написав його Кольберг.

Проте втрат не можна було ні приховати, ні виправдати.

Трьох чоловік довелось відвезти до лікарні — хоч, щоправда, інвалідність їм не загрожувала. В експерта по газових гранатах — рана плечових тканин, у Цакрісона — опіки на обличчі. Крім того, лікарі запевняли, що в нього шок і що він справляє дивне враження, оскільки не може до пуття відповісти на найпростіші запитання. Але, мабуть, їм так здалося тому, що вони не знали Цакрісона й переоцінювали його розумові здібності.

Поліцай, якого покусав собака, мав просидіти кілька. тижнів на бюлетені: розірвані м'язи й жили не швидко гояться.

Та найгірше було самому собаці. З хірургічного відділення ветеринарного інституту повідомили, що, хоч кулю пощастило витягти, ще хтозна, чи не доведеться усмертити собаку, бо можливе зараження. Щоправда, писали ветеринарні лікарі у своєму висновку, Бой молодий, дужий пес, і загальний стан у нього задовільний.

Тим, хто знав їхню термінологію, це не давало великої надії.

Ренн сидів з чималим пластиром на лобі і з двома синцями, які ще дужче відтіняли його червоний від природи ніс.

Гунвальдові Ларсону, власне, треба було б лишитися вдома, бо навряд чи він міг щось робити з міцно забинтованими правою рукою і правим коліном. А крім того, на голові в нього була велика ґуля.

Кольберг був у кращому фізичному стані, в нього тільки дуже боліла голова, що він пояснював нездоровим повітрям на полі бою. Спеціальне лікування — коньяк, аспірин і пестощі дружини, яка постаралась йому догодити, — лише трохи зменшило той біль.

Оскільки ворог не брав участі в бою, його втрати були незначні. Щоправда, у квартирі конфіскували деякі речі, але навіть Бульдозер Ульсон не зважився б твердити, що втрата згортка туалетного паперу, коробки ганчірок, двох банок брусничного соку та купи брудної білизни могли засмутити Мальмстрема й Мурена чи якось перешкодити їхнім намірам.

За дві хвилини перед дев'ятою до кабінету влетів сам Бульдозер Ульсон. Від ранку він уже встиг побути на двох важливих нарадах в управлінні поліції та у відділі боротьби з шахрайством — і був сповнений бойового запалу.

— Доброго ранку, хлопці, доброго ранку, — ласкаво привітався він. — Як почуваєте себе?

Сьогодні хлопці дужче, ніж будь-коли, відчували свої поважні роки, тому Бульдозер Ульсон не дочекався відповіді.

— Учора Рус зробив спритний хід, — повів далі він, — але нам нема чого хнюпитись. Можна сказати, ми втратили пішака чи двох і збилися з темпу.

— Мені здається, що то був швидше дитячий мат, — зауважив Кольберг, який любив грати в шахи.

— Але тепер наш хід, — сказав Бульдозер. — Давайте сюди Маурітсона, ми його трохи потрусимо! Він тримає дещо в запасі. І боїться, панове! Знає, що тепер Мальмстрем і Мурен йому не подарують. Звільнити його тепер — це означає зробити йому ведмежу послугу. І він це розуміє.

Ренн, Кольберг і Гунвальд Ларсон дивилися почервонілими очима на свого керівника. Їх аж ніяк не втішила думка, що доведеться знов діяти за указівками Маурітсона.

Бульдозер приглянувся до них трохи пильніше. Навіть у нього очі були червоні й повіки підпухлі.

— Знаєте, хлопці, про що я подумав цієї ночі? — спитав він. — Чи не краще було б надалі використовувати для таких операцій, як учорашня, свіжіші й молодші сили? Як ви гадаєте? — Він трохи помовчав, тоді додав — А то виходить не дуже приємне видовище, коли літні, солідні чоловіки з досить високим службовим становищем бігають, стріляють і таке інше.

Гунвальд Ларсон тяжко зітхнув і якось осів, ніби йому вгородили ніж у спину.

«А й справді, — подумав Кольберг, — у його словах є сенс».

Але за мить обурився.

«Літні? Солідні? Що він плеще?»

Ренн щось промурмотів.

— Що ти кажеш, Ейнаре? — ласкаво спитав Бульдозер.

— Ні, я тільки хотів сказати, що то не ми стріляли.

— Можливо, — погодився Бульдозер. — Можливо. Ну, годі вже про це. Давайте сюди Маурітсона!

Маурітсон ночував у камері, щоправда, з більшим комфортом, ніж звичайні арештанти. Йому дали окрему катеринку, навіть ковдру, а начальник варти запропонував йому склянку води.

Це цілком влаштовувало Маурітсона, і, за словами того ж таки начальника варти, він спав спокійно, хоч увечері був стурбований і вражений, коли дізнався, що Мальмстрем і Мурен не були присутні під час свого арешту.

Криміналістичне обстеження квартири показало, що вони залишили її зовсім недавно. Виявлено безліч відбитків їхніх пальців на різних речах, а на. одній банці з брусничним соком залишились сліди великого і вказівного пальця правої руки Маурітсона.

— Ви розумієте, що це означає? — інквізиторським тоном спитав Бульдозер.

— Що Маурітсона виказала банка з соком, — сказав Гунвальд Ларсон.

— От-от, саме так, — радісно підхопив Бульдозер. — Він просто спіймався. Ніякий суд не причепиться. Але я не це мав на думці.

— А що?

— А те, що Маурітсон казав нам правду і, мабуть, зможе ще щось додати.

— Так, про Мальмстрема й Мурена.

— А це те, що нас тепер найбільше цікавить, чи як по-вашому?

І ось Маурітсон знов опинився серед них — лагідний, скромний, приємний на вигляд чоловік.

— Отак, любий мій пане Маурітсон, — ласкавим голосом сказав Бульдозер. — Не вийшло те, на що ми з вами сподівалися.

Маурітсон похитав головою.

— Я просто з дива не сходжу, — сказав він. — Може, в них є якесь шосте чуття?

— Шосте чуття, — мрійливо сказав Бульдозер. — Інколи й справді починаєш вірити в шосте чуття. Якщо тільки Рус…

— Який Рус?

— Байдуже, пане Маурітсон, байдуже. Це я сам до себе балакаю. Але мене турбує інше. У нас із вами не зовсім сходиться баланс. Я зробив вам велику послугу, а ви ще й досі не поквиталися за неї.

Маурітсон задумався.

— Отже, це має означати, що я ще не вільний? — спитав нарешті він.

— Гм, як вам сказати. І так, і ні. Адже продаж наркотиків, хоч як крути, — немалий злочин. І якби дійшлося до суду, ви б схопили… — Він замовк і почав рахувати на пальцях. — Так, місяців вісім, принаймні не менше як шість.

Маурітсон спокійно дивився на нього.

— Аз другого боку, — пожвавішав Бульдозер, — я пообіцяв вам відпустити цього разу гріхи з тією умовою, що й сам матиму щось від вас.

Бульдозер випростався, плеснув долонями перед носом у Маурітсона і сказав навпростець:

— Іншими словами, коли ти зараз не витрусиш усе, що тобі відомо про Мальмстрема й Мурена, ми заарештуємо тебе як їхнього спільника. У квартирі виявлені відбитки твоїх пальців. А потім знов передамо тебе Якобсонові, а крім того, доглянемо, щоб перед тим тебе добре відшмагали.

Гунвальд Ларсон схвально глянув на свого шефа і сказав:

— Я особисто залюбки…

Він зробив значущу паузу, та Маурітсон навіть оком не змигнув.

— Гаразд, — сказав він. — Я маю ще дещо, ви спіймаєте не тільки Мальмстрема й Мурена, а й інших!

Бульдозер засяяв.

— Це вже цікавіше, пане Маурітсон. І що ж ви хочете нам запропонувати?

Маурітсон позирнув на Гунвальда Ларсона і сказав:

— Простісіньку справу, таку, що й кошеня з нею впорається.

— Кошеня?

— Так, і тоді вже не скидайте на мене вину, коли знов дасте маху..

— Ну що ви, любий пане Маурітсон, навіщо так гостро. Адже й ви зацікавлені, щоб ми спіймали тих хлопців. То що ви там ще маєте?

— План їхньої нової операції, — незворушно сказав Маурітсон. — Місце, час і таке інше.

У прокурора Ульсона очі стали рогом. Він тричі, мов божевільний, оббіг крісло, на якому сидів Маурітсон.

— Кажіть, — пане Маурітсон! Кажіть усе! Вважайте, що ви вже вільні! Якщо хочете, ми дамо вам охорону. Лише кажіть, любий пане Маурітсон, все кажіть!

Бульдозерів запал заразив усіх присутніх, вони повставали з місць і оточили виказувача.

— Добре, — послужливо мовив Маурітсон. — Я, взявся трохи допомагати Мальмстремові й Мурену. Купував для них, що треба. Самі вони воліли не виходити надвір. Ну й, крім купівлі, я мав щодня навідуватись до однієї тютюнової крамнички в Брікастані й питати, чи немає листів для Мурена.

— Чия то крамничка? — відразу спитав Кольберг.

— Я скажу, але це нічого вам не дасть. Я вже сам перевіряв, її тримає одна літня жінка, а листи завжди приносили пенсіонери, і щоразу хтось інший.

— Далі! — підігнав його Бульдозер. — Листи? Які листи? Скільки їх було?

— За весь час тільки три, — відповів Маурітсон.

— І ви віддавали їх?

— Так, але спершу відкривав.

— А Мурен нічого не помітив?

— Ні, я вмію відкривати листи. Ніхто не помітить, у мене свій випробуваний спосіб. Хімія.

— Ну, і що було в тих листах?

Бульдозер не міг устояти на місці. Він перебирав ногами, мов перегодований півень на сковороді.

— Два перших були нецікаві. В них ішлося про якихось типів Г. і Г., що мали прибути до пункту ікс. І таке інше. Короткі записки, і обидві кодом. Я переглядав їх, заклеював конверти і віддавав Муренові.

— А третій?

— Третій надійшов позавчора. Дуже цікавий. Як я вже казав, план нової операції. Докладно опрацьований.

— І ви передали папірець Муренові?

— Не папірець. Там було три аркуші. Звичайно, передав, але спершу зробив ксерокопії і відіслав у надійне місце.

— Ох, любий пане Маурітсон! — вигукнув Бульдозер аж тремтячи з надміру почуттів. — Де те місце? Скільки треба часу, щоб ви забрали копії?

— Забирайте самі, я не маю великого бажання.

— Коли?

— Коли я скажу, де вони. — То кажіть де!

— Стривайте, не гарячкуйте, — мовив Маурітсон. — Товар добрий, будьте певні. Але спершу я хочу отримати від вас дві речі.

— Які?

— Одну — Якобсонів папір, що лежить у вас у кишені. Там написано, що з мене знято підозру в торгівлі наркотиками, слідство припинено через брак доказів тощо.

— Звичайно, ось він, — сказав Бульдозер, засовуючи руку в спідню кишеню.

— І другий папір за вашим підписом. Це вже про мій зв'язок з Мальмстремом і Муреном. Мовляв, справу перевірено, на моєму рахунку немає ніяких злочинних дій тощо.

Бульдозер Ульсон кинувся до друкарської машинки.

Не минуло й двох хвилин, як папір був готовий. Маурітсон отримав обидва документи, уважно перечитав їх і сказав:

— Усе гаразд. Лист із копіями в «Шератоні».

— У готелі?

— Так. Я їх переслав туди. Лист у портьє. До запитання.

— На чиє прізвище?

— На прізвище графа Філіппа фон Бранденбурга, — скромно сказав Маурітсон.

Усі вражено подивилися на нього. Нарешті Бульдозер сказав:

— Чудово, любий пане Маурітсон. Може, ви поки що посидите в другій кімнаті? Зовсім недовго, вип'єте чашку кави з солодкою булочкою.

— Краще чаю, — сказав Маурітсон.

— Чаю… — неуважно проказав Бульдозер. — Ейнаре, подбай, щоб панові Маурітсону принесли чаю і булочок… і щоб він не нудився сам.

Ренн вийшов з Маурітсоном, але скоро повернувся.

— А що ми далі робимо? — спитав Кольберг.

— Забираємо листа. Негайно, — відповів Бульдозер. — Найкраще, як хтось із вас піде туди, назве себе графом фон Бранденбургом і попросить пошту для нього. Хоч би ти, Гунвальде.

Гунвальд Ларсон втупив у нього блакитні очі.

— Я? Нізащо. Краще негайно звільнюся з роботи.

— Тоді підеш ти, Ейнаре. Коли ми скажемо правду, вени ще впруться. Мовляв, не мають права віддавати графову пошту і так далі. І ми змарнуємо багато дорогоцінного часу.

— Гаразд, — сказав Ренн. — Філіпп фон Бранденбург, граф. Маурітсон дав мені свою візитну картку. Він тримає їх у нотатнику, сховані в потаємній кишеньці. Така пишнота, що ну.

Він показав картку: дрібні літери попелястого кольору, на ріжку — срібна монограма.

— Ну гайда вже, — нетерпляче мовив Бульдозер. Ренн вийшов.

— Я ось про що думаю, — сказав Кольберг. — Коли я піду до крамниці, де вже десять років купую продукти, й попрошу набір півлітра молока, мені дадуть дулю. А от такий собі Маурітсон з'явиться в найрозкішнішу ювелірну крамницю міста, назве себе герцогом Малександрським, і йому дадуть додому дві скриньки каблучок з діамантами й десяток разків перлин, щоб він як слід їх роздивився.

— Що вдієш, — сказав Гунвальд Ларсон. — Такі звичаї у класовому суспільстві.

Бульдозер Ульсон неуважно кивнув головою. Питання суспільного ладу його не цікавили.

Портьє глянув на листа, якого тримав у руці, тоді на візитну картку й нарешті на Ренна.

— А ви справді граф фон Бранденбург? — недовірливо запитав він.

— Атож, — не дуже певно відповів Ренн. — Тобто я його посланець.

— Он що, — сказав портьє. — Ясно. Будь ласка. Кланяйтеся графові і скажіть, що ми завжди до його послуг.

Той, хто не знав Бульдозера Ульсона, подумав би, що він тяжко захворів чи принаймні схибнувся.

Уже більше як годину він перебував у стані нестямного захвату, і виявлялася ця ейфорія не так у словах, як у діях, чи, краще б сказати, пластично. Бульдозер і трьох секунд не міг устояти на місці, здавалося, він ширяв по кімнаті, наче зім'ятий блакитний костюм облягав не тіло прокурора, а був оболонкою невеличкого дирижабля, наповненого гелієм.

Довго спостерігати цю надмірну радість було нудно і втомливо, зате три аркушики з графового конверта виявились такими цікавими, що Кольберг, Ренн і Ларсон ще й через годину не могли відірватися від них.

Безсумнівно, на столі спецгрупи лежали ксерокопії докладного плану, за яким Мальмстрем і Мурен мали знов пограбувати банк.

І то був план не звичайного пограбування.

Ішлося про ту справді велику операцію, яку передбачали вже. кілька тижнів тому і про яку досі, властиво, нічого не знали. І тепер раптом про неї стало відомо майже все.

Операція була призначена на п'ятницю, на чотирнадцяту годину сорок п'ять хвилин. Дуже ймовірно, що на п'ятницю сьомого липня, — а це вже завтра, — або на п'ятницю чотирнадцятого, тобто за тиждень.

Багато що промовляло за пізніший термін. У такому разі вони мали цілий тиждень, а цього часу було більше ніж досить, щоб грунтовно підготуватися. Але навіть коли Мальмстрем і Мурен нападуть завтра, в цих трьох аркушиках вистачало відомостей, щоб можна було легко застукати злочинців на місці й поламати їхній так ретельно опрацьований план.

На одному аркушику була детальна схема банкової зали, з докладними вказівками, як відбуватиметься операція, де стоятимуть її учасники й машини, якими вулицями вони потім виїздитимуть з міста.

Бульдозер Ульсон добре знав приміщення всіх стокгольмських банків. Тільки-но глянувши на схему, він відразу здогадався, котрий із них Мальмстрем і Мурен мають намір пограбувати. Це був один із найбільших нових банків у діловому центрі Стокгольма.

План був такий геніально простий, що скласти його міг тільки Вернер Рус. Принаймні Бульдозер був твердо переконаний у цьому.

Уся операція розпадалась на три незалежні одна від одної ланки.

Мета першої ланки — відвернути увагу від основної дії.

Друга ланка — застережні заходи, спрямовані проти головного супротивника, тобто проти поліції.

Третя ланка — саме пограбування.

Щоб здійснити такий план, Мальмстремові й Муренові потрібні були щонайменше чотири помічники, які діяли б надворі.

Двох із них навіть названо: Гаузер і Гоф. Коли зважити все, то їхнім завданням було охороняти зовні тих, що здійснювали саме пограбування.

Решта двоє — а можливо, й не тільки двоє — мали відвертати увагу й забезпечувати застережні заходи. В плані їх названо «підприємцями».

Термін здійснення першої ланки — 14.40, місце — Русенлюндсгатан у районі Седермальм. Необхідні для цього речі — щонайменше дві машини і добрий заряд вибухівки.

Цей маневр, видно, мав бути дуже гучний, щоб зібрати на те місце майже всі патрульні машини, які циркулювали в центрі міста та в південних його околицях. У який спосіб його мали здійснити, в плані не було зазначено, але, найімовірніше, грабіжники хотіли влаштувати сильний вибух біля бензоколонки або десь у будинку.

Відповідав за цю ланку операції «підприємець А.».

На хвилину пізніше — з погляду тактики дуже добрий хід — починається застережна акція. Ця частина плану, що свідчила одночасно і про винахідливість, і про зухвалість його авторів, передбачала блокування виїзду для машин, які завжди стоять у резерві біля управління поліції. Важко було собі уявити, як би вони цього домоглися, але в разі їхнього успіху застуканим зненацька силам поліції довелося б скрутно.

Застережну акцію мав організувати «підприємець Б.».

Коли обидві ці попередні акції закінчаться вдало, о 14.45 більшість рухомих поліційних патрулів буде зв'язана подією на Русенлюндсгатан у Седермальмі, а оперативні сили виявляться заблокованими в управлінні поліції на Кунгсгольменіг.

Саме тоді Мальмстрем, Мурен та їхні таємничі помічники Гаузер і Гоф нападуть на банк, не боячись, що їм перешкодить поліція.

Оце й мало бути те велике пограбування, що його давно вже передбачав прокурор Ульсон.

Для втечі у злочинців були дві машини, які вони потім замінять на чотири інші, отже, в кожну сяде один із них. Відступати вони мали в північному напрямку, що цілком зрозуміло, оскільки майже всі поліційні патрулі будуть скупчені в цей час у південній частині міста, а решта оперативних сил застряне на Кунгсгольмені.

У плані навіть було вказано можливий розмір здобичі з близько двох з половиною мільйонів шведських крон.

Саме. виходячи з цієї цифри, члени спецгрупи погодились на тому, що операція призначена на п'ятницю чотирнадцятого липня. Бо, подзвонивши до банку, вони довідались, що якраз другої п'ятниці там можна було б набрати десь таку суму в різних валютах. Якщо б злочинці здійснили свій план завтра, їхня здобич була б багато менша.

Більшість вказівок у плані подано звичайним текстом або так, що код легко було розшифрувати.

— «У Жана довгі вуса», — прочитав Кольберг. — Відома фраза. Під час другої світової війни таке гасло союзники передали французьким партизанам, коли починали висаджуватись. — Він помітив, що Ренн запитально дивиться на нього, й додав: — Розшифрування дуже просте: «Починаємо, хлопці».

— І самий кінець зрозумілий, — сказав Гунвальд Ларсон. — «Abandon ship». Покидайте корабель. Через те Маурітсон і не втямив його, що написано по-англійському. А це був просто наказ, щоб вони вшивалися. Тому й квартира була порожня. Мабуть, Рус не довіряв Маурітсонові і звелів їм змінити сховок.

— А зразу за цим стоїть слово «Мілан», — мовив Кольберг. — Що воно означає?

— Домовляються зустрітись у Мілані й поділити здобич, — не задумуючись сказав Бульдозер. — Але вони і з банку не вийдуть. Якщо ми взагалі пустимо їх туди.

— Безперечно, — підхопив Кольберг. — Принаймні схоже на це.

Тепер, коли поліція знала все, їй не важко було вжити контрзаходів. Хоч би що сталося на Русенлундсгатан, не надавати йому великого значення. А щодо резервних машин біля управління поліції, то належало тільки подбати, щоб до того часу, коли злочинці почнуть свою застережну акцію, вони вже не стояли на подвір'ї, а були розміщені в зручних місцях поблизу банку.

— Так, — сказав Бульдозер, більше сам до себе, — план склав Вернер Рус. Але як це довести?

— Може, друкарська машинка? — запропонував Ренн.

— Прив'язати текст до електричної машинки майже неможливо. А крім того, Рус ніколи не буває такий необережний. На чому б його спіймати?

— Ти прокурор, то й маєш знати, — сказав Кольберг. — Адже в нас головне — висунути звинувачення, а тоді хоч ти й сто разів невинний, однаково тебе засудять.

— Але Вернер Рус якраз винний, — сказав Бульдозер.

— А що робити з Маурітсоном? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Звичайно, відпустимо його, — неуважно відповів Бульдозер. — Він своє зробив і тепер сходить зі сцени.

— Отак і сходить? — засумнівався Гунвальд Ларсон.

— Друга п'ятниця, — мрійливо мовив Бульдозер. — Подумати тільки що нас чекає.

— Атож, подумати тільки, — буркнув Гунвальд Ларсон.

Задзвонив телефон: пограбування банку у Віллінгбю.

Не вельми цікавий випадок. Іграшковий пістолет, і тільки п'ятнадцять тисяч здобичі. Злочинця спіймано через годину — він ходив, ледве тримаючись на ногах, парком Гумлегорден і роздавав гроші кожному, хто йому траплявся на очі. За той час він уже встиг напитися, купити сигару і до всього схопити кулю в ногу від надто сумлінного поліцая.

Цю справу спецгрупа розплутала, не виходячи з приміщення штабу.

— Тобі не здається, що й до неї причетний Вернер Рус? — лукаво спитав Гунвальд Ларсон.

— А що, слушна думка, — підхопив Бульдозер. — Посередньо причетний. Адже його спритні операції заохочують до них не таких здібних злочинців. Отже, можна сказати, що…

— Годі вже, ради бога, — сказав Гунвальд Ларсон.

Ренн подався до, свого кабінету.

Там сидів чоловік, якого він дуже давно не бачив.

Мартін Бек.

— Здоров, — привітався гість. — Ти що, з кимось бився?

— Та нібито…

— Як нібито?

— Сам добре не знаю, — відповів Ренн. — Я тепер уже нічого не розумію. А ти чого завітав?