Замкнена кімната

V

Мартін Бек був не зовсім щирий, коли сказав, що його зацікавила справа в рожевій папці. Насправді йому було до неї зовсім байдуже.

Чого ж тоді він злукавив?

Щоб справити Кольбергові приємність? Навряд. Щоб приспати його настороженість? Дурниці. По-перше, немає потреби, а по-друге, неможливо. Вони надто добре й надто давно знали один одного, а крім того, вже кого-кого, а Кольберга нелегко обдурити.

Може, щоб обдурити себе? Теж дурниці.

Мартін Бек усе вертався до цього питання, поки методично обстежував свій кабінет.

Скінчивши з шухлядами, він узявся до меблів, попереставляв стільці, поставив стіл під іншим кутом до стіни, присунув ближче до дверей шафу з документами, відкрутив канцелярську лампу і прикрутив її з правого боку, його заступник волів тримати її з лівого боку, чи, може, це вийшло чисто випадково. У дрібницях Кольберг часто був недбалий. Зате у важливих справах дуже ґрунтовний. Наприклад, зволікав з одруженням до сорока двох років, бо йому, мовляв, потрібна ідеальна дружина. Чекав на ту, суджену.

Сам Мартін Бек мав за плечима майже двадцять років невдалого подружнього життя з особою, яка напевне не була судженою.

Щоправда, тепер він вільний, але, мабуть, надто барився з розлученням, аж поки стало запізно. За останні півроку він не раз здивовано ловив себе на думці, що, певне, дарма розлучився. Що, може, сварлива й нудна дружина все-таки краща за ніяку.

Ну, та тепер це не найважливіша його проблема.

Він узяв вазу з квітками й відніс одній із друкарок. Та начебто зраділа.

Мартін Бек вернувся в кабінет, сів у крісло й оглянувся навколо. Все на місці, так, як було.

Чи, бува, не вмовляє він сам собі, що нічого не змінилося?

Безглузде запитання, і, щоб якнайшвидше викинути його з думки, він узявся до рожевої папки.

Пластмаса була прозора, і він крізь неї прочитав, що йшлося про смертельний випадок. Що ж, гаразд. Смертельні випадки — його фах.

А де ж стався цей випадок?

Бергсгатан, п'ятдесят сім. Можна сказати, під носом в управління поліції.

Взагалі-то він міг би заявити, що ні він особисто, ні його відділ не повинні розслідувати цю справу, це обов'язок стокгольмської кримінальної поліції. Його так і тягло подзвонити на Кунгсгольмен і спитати, про що там вони думають. Або просто скласти все в конверт і відіслати назад адресатові.

Йому так хотілося поставитись до цієї справи формально, що довелося зробити над собою зусилля, щоб таки не відіслати папери.

Він глянув на годинник. Пора другого сніданку. А їсти не хотілось.

Він підвівся, пішов у туалет і випив чашку теплуватої води.

Коли він повернувся, то помітив, що повітря в кабінеті парке й затхле. А проте він не скинув піджака, навіть не розстебнув комірця.

Він сів за стіл, витяг з папки папери й почав читати їх.

За двадцять вісім років служби в поліції Мартін Бек багато чого навчився, зокрема читати рапорти, швидко відкидати зайве й другорядне і схоплювати суть, якщо вона була.

Щоб докладно все прочитати, він згаяв менше як годину. Написаний рапорт був погано, місцями просто незрозуміло, деякі формулювання нікуди не годилися. Він зразу здогадався, хто цей стиліст. Це Ейнар Ренн, він напевне вдався в того службовця, який у своїх правилах вуличного руху казав, що темрява настає тоді, коли на вулицях засвічуються ліхтарі.

Мартін Бек ще раз погортав папери, то тут, то там зупиняючись на деяких подробицях.

Потім відклав рапорт, сперся ліктями на стіл і задумався. Насупивши брови, він намагався збагнути, як усе те могло статись.

Рапорт розпадався на дві частини. Перша з них була буденна й гидка.

Два тижні тому, тобто в неділю вісімнадцятого червня, один із мешканців будинку п'ятдесят сім по Бергсгатан на Куягсгольмені викликав поліцію. Виклик був прийнятий о чотирнадцятій годині дев'ятнадцять хвилин, але патрульна машина з двома поліцаями прибула на місце аж за дві години. Щоправда, з управління поліції до будинку на Бергсгатан п'ять хвилин ходи, але затримку легко було пояснити. Брак людей у поліції був кричущий, а тут ще й пора відпусток, до того ж неділя. І, нарешті, нікому ця справа не здалася терміновою.

Поліцаї Карл Крістіансон і Кеннет Квастму зайшли до будинку, піднялись на другий поверх і звернулись до жінки, що викликала поліцію. Вона пояснила, що вже кілька днів на сходах неприємно тхне, от у неї і виникла підозра, чи не сталося якоїсь біди.

Обидва поліцаї також відразу звернули увагу на неприємний дух. Квастму визначив, що це дух гнилизни, «дуже схожий на сморід гнилого м'яса». Докладніше визначення джерела того смороду (знову ж таки зі слів Квастму) привело їх до дверей квартири на поверх вище. З наявних відомостей, за дверима містилася однокімнатна квартира, в якій від певного часу мешкав чоловік близько шістдесяти років на прізвище Карл Едвін Сверд. Прізвище це визначене, бо воно було написане на клаптику картону, пришпиленому під електричним дзвоником. Оскільки були підстави гадати, що в квартирі може лежати тіло самогубця, або людини, яка вмерла природною смертю, або собаки — знову ж таки за словами Квастму, — або хворої безпорадної людини, поліцаї вирішили зайти до квартири. Дзвінок не працював, а на стук у двері ніхто не відповідав.

Спроба знайти управителя будинку, двірника чи когось іншого, хто мав другого ключа, не дала успіху. Тоді поліцаї звернулися по інструкції в управління й отримали наказ зламати двері.

Покликано слюсаря, і, поки він прийшов, минуло ще півгодини. Слюсар дійшов висновку, що двері замкнені на замок, який не можна відчинити ніякою відмикачкою, і щілини для пошти в дверях також не було. Спеціальним інструментом йому пощастило випиляти замок, проте двері не відчинялися.

Крістіансон і Квастму, чергування яких уже давно скінчилося, знов звернулись по інструкції і дістали дозвіл вивалити двері. На їхнє запитання, чи не буде при цьому присутній хтось із кримінальної поліції, їм коротко відповіли, що нема кого послати.

Слюсар пішов, вважаючи, що зробив своє діло.

Близько сьомої години Квастму й Крістіансонові пощастило зняти двері із завісів, зламавши шплінти. Але далі виявилися нові труднощі. Двері були ще замкнені на два міцні металеві засуви й на штабу, що заганялася в одвірки. Помучившись ще з годину, поліцаї нарешті опинились у квартирі, де стояла страхітлива задуха і трупний сморід.

У кімнаті, що виходила вікном на вулицю, вони знайшли мертвого чоловіка. Він лежав на спині приблизно за три метри від вікна поряд із ввімкненим електричним каміном. Від каміна й тепла знадвору тіло розпухло, стало «майже вдвічі більше від своєї нормальної величини». Тіло геть розклалося, в ньому кишіли черви.

Вікно на вулицю було замкнене за защіпку зсередини, завіса спущена.

Друге вікно, в кухні, виходило на подвір'я. Рама була обклеєна паперовими стяжками, видно, його давно вже ніхто не відчиняв.

Меблів у квартирі було мало, і всі убогі. Квартира, «з погляду стелі, підлоги, стін, шпалер і пофарбування», була дуже занедбана.

Речей хатнього вжитку в кухні та в кімнаті також було небагато.

Знайдені пенсійні документи свідчили, що небіжчик — Карл Едвін Сверд, шістдесятидвохрічний пенсіонер, колишній робітник складу. Пенсія призначена шість років тому через інвалідність.

Після того, як слідчий Густавсон оглянув кімнату, тіло послано на судово-медичну експертизу.

Попередній висновок: самогубство або смерть з голоду, від хвороби чи з інших природних причин.

Мартін Бек пошукав у кишенях сигарети марки «Флоріда», які вже перестали випускати.

Про Сверда газети не писали нічого. Надто звичайний випадок. Стокгольм посідає одне з перших місць у світі по самогубствах, але цього воліють не розголошувати або, якщо нема ради, підтасовують чи й перебріхують статистику. Найпростіше і найпоширеніше пояснення: в інших країнах із статистикою поводяться ще гірше. Правда, останніми роками члени уряду не зважуються заявляти про це вголос, мабуть, відчули, що люди все-таки більше покладаються на власні очі, ніж на заяви політиків.

А коли це не самогубство, то тим паче не треба про нього писати. Річ у тому, що в так званому суспільстві високого добробуту повно хворих, убогих і самітних людей, які в кращому разі живляться м'ясом, призначеним для собак, і, залишені без догляду, помирають у щурячих норах, гучно званих житлом.

Ні, цей випадок не для публіки. Та й поліції тут нема чого робити.

Якби на цьому все скінчилося. Але повість про пенсіонера Карла Едвіна Сверда мала своє продовження.