Записник з моїми сумними курвами

З

Як же могла вона зватись? Господиня мені не сказала. Коли говорила про неї, казала просто «дівчина». І це стало для мене її хресним ім’ям — як серденько чи голубонька. Окрім того, Роза Кабаркас для кожного клієнта давала своїм вихованкам інше наймення. Я розважався тим, що вгадував їх по лицях, і від початку був упевнений, що у дівчини якесь довге ім’я — Філомена, Сатурніна чи Ніколяса. Тут дівчина перекинулась у ліжкові набік, повернувшись до мене спиною, і, як мені здалося, зоставила по собі величезну калюжу крові, що мала обриси її тіла. Це був миттєвий переляк, поки я не упевнився, що то промокло від її поту простирало.

Роза Кабаркас порадила мені поводитися з дівчиною обережно, позаяк вона усе ще страхалася «першого разу». Більше того: гадаю, сама урочистість ритуалу посилювала її переляк і через це їй змушені були збільшити дозу валер’янки, бо спала вона так супокійно, що жаль було її будити без воркування. Отож я почав обтирати її рушником, воднораз пошепки наспівуючи їй пісню про Дельгадіну, наймолодшу доньку короля, любові від якої домагався рідний батько. У міру того як я її витирав, вона являла мені свої спітнілі боки у такт мого співу: «Дельгадіно, Дельгадіно, ти мені за любку стань». То була безмежна насолода, бо вона знову пітніла з одного боку, щойно я витирав її з іншого — аби ця пісня не скінчалася ніколи. «Підведися Дельгадіно, шовкову спідницю вбери», — приспівував я їй на вухо. Урешті, коли слуги короля знайшли її на ліжку умерлою від спраги, здалось мені, що дівчина от-от пробудиться, зачувши ім’я. Значить, це була вона, Дельгадіна.

Я вернувся у ліжко в своїх підштаниках з вибитими поцілунками і вклався побіля неї. Спав я до п’ятої, заколисаний її тихим диханням. Не вмиваючись, квапливо убрався, і лиш тоді побачив на дзеркалі над рукомийником написану губною помадою фразу: «Тигр не їсть удалечині». Знаю, що минулої ночі її не було і зайти до кімнати ніхто не міг, отож я сприйняв її яко дарунок від чорта. У дверях мене приголомшив страхітливий удар грому, і кімната сповнилася пророчим запахом намоклої землі. Втекти неушкодженим я не встиг. Заки знайшов таксі, ушкварила сильна злива — із тих, які зазвичай спричиняють розрух у місті поміж травнем і жовтнем, бо вулиці розпеченого піску, що спускаються до річки, перетворюються тоді на річища для потоків, що несуть за собою все, що перестрівають на своєму шляху. Дощі отого незвичайного вересня, після трьох місяців посухи, могли бути як рятівними, так і спустошливими.

Щойно відчинив я двері будинку, як мене спіткало фізичне відчуття того, що я не один. Устиг мигцем побачити кота, що скочив з канапи і шмигнув на балкон. В його мисці залишились недоїдки харчу, якого я йому не давав. Смородом застояної котячої сечі та ще теплих какульок було затруєне все. Я заходився його вивчати, як вивчав колись латину. В інструкції говорилося, що коти ховають свій послід, запорпуючи його в землю, і що в будинках без патіо, як оцей, робитимуть це у вазонах чи будь-якому іншому сховку. Тому доцільно вже з першого дня приготувати для них ящик з піском, аби скерувати їхню звичку, що я і зробив. Також мовилося, що перше, що вони роблять у новій домівці, це мітять свою територію, скрізь цюняючи, і це міг бути саме той випадок, але в інструкції не говорилося, як цьому зарадити. Я слідкував за його маневрами, щоб наламатись до його оригінальних звичок, але не знайшов ні його потаємних криївок, ні леговищ, ані причин мінливого настрою. Я хотів привчити його їсти у певні години, користуватись ящиком з піском на терасі, не вилазити до мене на ліжко, коли я сплю, не обнюхувати їжу на столі, але мені несила було пояснити йому, що це по праву його дім, а не щось на кшталт воєнного трофею. Тому я махнув на нього рукою.

Надвечір пережив я зливу з ураганними вітрами, які заледве не повалили дім. Мені боліла голова, палила гарячка, раз за разом я чхав, але був одержимий енергією та рішучістю, яких ніколи не відчував у жодному віці і з нікотрої причини. Я розставив по підлозі банячки, щоби збирати воду з проточин, і постеріг, що від минулої зими з’явилися ще декілька нових. Теча з найбільшої промивини почала затоплювати бібліотеку з правого боку. Я похопився рятувати грецьких і латинських авторів, що мешкали в тім керунку, але, забравши книжки, виявив струмінь, що бив фонтаном з пробоїни у вмурованій в стіну рурі. Наскільки зміг, заткнув її шматами, аби вигадати час для порятунку книжок. У парку все наростав хляскіт дощу і завивання вітру. Зненацька фантастична блискавка і одночасний з нею удар грому сповнили повітря сильним запахом сірки, вітер розчахнув скляні балконні двері і шторм, зламавши защіпки, вдерся до хати. Утім, не минуло й десяти хвилин, як одним махом розпогодилося. Сліпуче сонце висушило захаращені нанесеним з моря сміттям вулиці, і знову стало спекотно.

Коли злива минулася, мене і далі не полишало відчуття, що в домі я не один. Пояснення для цього у мене лиш одне: як забуваються реальні події, так само інші, яких ніколи не було, можуть жити в спогадах, наче колись мали місце. Бо коли я вертався подумки до того надзвичайного трафунку з грозою, то бачив себе вдома не одного, а завжди в товаристві Дельгадіни. Уночі я відчув її так близько, що уловив шемріт її дихання в спальні, пульсування її ланіти у мене на подушці. Доперва так я зрозумів, як нам вдалося стільки зробити за такий короткий час. Я згадував, як стояв на підніжку в бібліотеці, а вона — пробуджена, в своїй суконочці у квіти — приймала від мене книжки і складала їх у безпечному місці. Бачив, як вона бігає туди-сюди по хаті, змагаючись із бурею, змокла на хлющ, по кісточки у воді. Пам’ятав, як наступного дня вона зготувала снідання, якого ніколи не було, і накрила на стіл, заки я витирав підлоги і наводив лад у кораблетрощі дому. Нігди не забув я її понурого погляду, коли ми снідали: «Чом ти спізнав мене такий старий?» Я відповів їй правду: «Літа людини — не ті, які вона має, а ті, які відчуває».

Відтак закарбувалась вона у мене в пам’яті настільки чітко, що я міг робити з нею все, що хотів. Змінював їй колір очей відповідно до свого душевного стану: при пробуджені мали вони барву води, коли сміялася — колір цукрового сиропу, ставали вогняними, коли я їй перечив. Убирав її для віку і становища, які пасували до змін мого настрою: закохана послушниця у двадцять років, салонна курва в сорок, цариця Вавилону в сімдесят, преподобниця у сто. Ми співали любовні дуети Пуччині, болеро Аґустіна Лари, танго Карлоса Ґарделя і ще раз довели, що ті, хто не співають, навіть не можуть уявити собі, яке це щастя — спів. Тепер я знаю, що то не була галюцинація, а ще одне диво першого в моєму житті кохання у дев’яносто років.

Коли дім було доведено до ладу, я подзвонив Розі Кабаркас. «Боженьку мій, — вигукнула вона, почувши мій голос, — я думала, ти втопився!» Не розуміла, як я знову міг провести ніч з дівчиною, не торкнувшись її. «Вона може тобі не подобатися, маєш на це повне право, але принаймні поводься як дорослий». Я поривавсь пояснити, але вона без переходу змінила тему: «У кожному разі, я нагледіла тобі іншу — трохи старшу, гарну і також незайману. Батько хоче обміняти її на будинок, але можна поторгуватись». У мене похололо серце. «Ще чого бракувало, — запротестував я, наляканий, — хочу ту саму і, як завжди, без усяких зривів, скандалів, поганих спогадів». Довге мовчання на лінії й нарешті покірливий голос, який промовив ніби сам до себе: «Ну що ж, либонь це те, що лікарі називають старечим слабоумством».

Вирядивсь я туди о десятій — з таксистом, який славився надзвичайною чеснотою не задавати запитань. Із собою я віз переносний вентилятор, картину Орландо Рівери, любого Фіґуріти, молоток і цвяшок, аби її повісити. Дорогою зробив зупинку, аби купити зубні щітки, пасту, туалетне мило, квіткову воду, локричні льодяники. Хотів також привезти гарну вазу і букет жовтих троянд, аби відвернути наслання паперових квітів, але усюди вже було зачинено, тож я мусив поцупити з чийогось саду галузку щойно розпуклих астромелій.

Відтак за порадою господині я під’їхав задньою вулицею, зі сторони акведуку, аби ніхто не бачив, як я заходжу через садову хвіртку. Шофер мене застеріг: «Завважте, мудрецю, у цьому домі вбивають». Я відказав: «Якщо через любов, то най буде». У патіо стояла темінь, але вікна світилися життям і шість кімнат звучали різноголосою музикою. Моя — найгучніше, і я вирізнив теплий голос Педро Варгаса, американського тенора, який співав болеро Міґеля Матамороса. Я відчув, що зараз умру. Задихаючись, штовхнув двері і побачив Дельгадіну на ліжку такою, як у моїх спогадах: оголена, вона мирно спала на тому боці, де серце.

Перед тим як лягти, я розклав туалетне причандалля, іржавий вентилятор замінив на новий і повісив картину там, де вона могла її бачити з ліжка. Ліг поруч і ретельно обдивився її з голови до п’ят. Це була та сама дівчина, яка ходила по моєму домі: ті ж руки, що впізнавали мене в темряві на дотик, ті ж стопи для скрадливих кроків, які легко було сплутати з котячими, той самий запах поту, що й на моїх простирадлах, палець у наперстку. Неймовірно: коли я бачив і торкався її живої, з плоті і кості, вона здавалась мені менш реальною, ніж у моїх спогадах.

«На стіні навпроти висить картина, — мовив я їй. — Намалював її Фіґуріта, один чоловік, якого ми дуже любили, то був найкращий танцюрист борделів, який коли-небудь жив, і настільки добра душа, що було йому жаль навіть чорта. Він намалював її корабельним лаком на обгорілому полотні аероплана, який розбився в горах біля Санта-Марти, пензлями, які зробив сам із шерсті свого пса. Намальована жінка — викрадена ним з монастиря черниця, з якою він одружився. Я залишаю їх тут, аби це було перше, що ти побачиш, як прокинешся».

Вона й не ворухнулася, коли я вимкнув світло о першій перед світом, і її подих був таким слабким, що я помацав її пульс, аби відчути, що вона жива. Кров у її венах циркулювала із плинністю пісні, яка розходилась до найпотаємніших глибин її тіла й, очищена коханням, верталася до серця.

Перед тим як піти на світанні, я перемалював на папір лінії її руки і, щоби пізнати її душу, дав почитати їх Діві Саібн. Й почув таке: це людина, яка говорить лише те, що думає. Здібна до рукоділля. Має контакт з кимось, хто вже помер, і сподівається від нього помочі, хоча помиляється — допомога, якої вона шукає, у неї під рукою. У парі ні з ким не була, але помре старшою і одруженою. Зараз у неї є смаглявий чоловік, якому не судилося стати головним у її житті. Може мати восьмеро дітей, але зважиться лише на трьох. У тридцять п’ять років, якщо вчинить за наказом серця, а не розуму, розпоряджатиметься великими грішми, а у сорок дістане спадок. Багато подорожуватиме. Має двоїсте життя і двоїстий талан і може впливати на свою долю. Їй подобається усе пробувати — з цікавості, але вона розкаюватиметься, якщо не послухає свого серця.

Мордований коханням, направив я шкоду, заподіяну бурею, та заразом полатав іще багато чого, що віддавна чекало свого часу через відсутність грошей чи забарність. Реорганізував бібліотеку — в порядку, в якому читав книжки. Й нарешті, продав з аукціону піанолу, цю історичну реліквію з її сотнею валків із класикою, та купив програвач — уживаний, але кращий, ніж мій — з високоякісними динаміками, які побільшували обшир дому. Я був на межі розорення, але мав гарне відшкодування — диво бути живим у моєму віці.

Дім підводився з попелу, і я ширяв у коханні до Дельгадіни з наснагою й блаженством, яких ніколи не відав у своєму пройдешньому житті. Завдяки їй я вперше подивився в лице своєму справжньому єству, коли мені минало дев’яносто літ. І виявив, що моя одержимість тим, аби кожна річ була на своєму місці, кожна справа — у свій час, а кожне слово в своєму стилі, не є заслугою організованого розуму, а навпаки — цілою системою удавання, яку я придумав, аби приховати безладність моєї натури. Я відкрив, що дисциплінованість не є моєю чеснотою, а немовби реакцією на мою несумлінність; що видаюсь я щедрим, аби приховати свою скнарість, прикидаюся розсудливим, бо є нерозважним; що згідливим я є, аби не піддаватися тамованим спалахам гніву, і пунктуальним — аби ніхто не знав, як мало мені важить чужий час. Урешті, я виявив, що кохання — це не стан душі, а знак зодіаку.

Я став іншим. Спробував перечитати класиків, які спрямовували мене в юності, але не подужав. Поринув у романтичну белетристику, якої цурався, коли мати твердою рукою хотіла мені її нав’язати, і з неї урозумів, що непереможною силою, яка обертає світом, є не щасливе кохання, а його супротилежність. Коли мої музичні смаки зазнали кризи, я відчув себе відсталим і старим й розкрив своє серце для випадкових насолод.

Запитую себе, як міг я піддатись оцьому постійному запамороченню, яке я сам викликував і якого боявся? Я витав серед мандрівних хмар і розмовляв сам із собою перед дзеркалом, марно сподіваючися з’ясувати, хто я. І була ця маячня такою, що під час одного студентського виступу зі жбурлянням каменів і пляшок я мусив з остатніх сил стримуватись, аби не стати попереду колони з плакатом, який би оглашав мою правду: «Я закоханий до нестями».

Заворожений щемливим спомином про сплячу Дельгадіну, без усякого злого умислу змінив я дух своїх недільних дописів. Про що б у них ішлось, я писав їх для неї, ними плакав й сміявся — для неї, і кожне моє слово сочилося життям. Замість того аби складати їх у формі узвичаєної хроніки, яку вони мали відвіку, я писав їх яко любовні листи, що їх усякий міг уважати за свої. Я подав у газеті думку, щоб текст не набирали на лінотипі, а публікували зі збереженням моєї флорентійської каліграфії. Головному редакторові, певна річ, це здалось іще одним нападом старечого марнославства, але генеральний директор переконав його фразою, яка досі гуляє редакцією: «Не обмиліться — тихі вар’яти випереджають майбуття».

Публіка відгукнулася негайно і захоплено — посипалися численні листи від закоханих читачів. Декотрі з них читали по радіо у випусках останніх новин, зроблені з них на мімеографі чи під копірку копії продавалися, немов контрабандні цигарки на перехрестях вулиці Сан Блас. Від самого початку було очевидним, що породжені вони моїм жаданням висловитись, але я взяв за звичку, пишучи, важити на них завше з погляду дев’яносторічного чоловіка, який не навчився мислити так, як належить старому. Інтелігентська спільнота, як звичайно, показала себе заляканою і роз’єднаною, навіть найменш сподівані графологи зчинили полеміку довкола сумбурного аналізу мого краснопису. Саме вони розділили настрої, підігріли дискусію й увели в моду ностальгію.

Наприкінці року я зговорився з Розою Кабаркас, що лишатиму в кімнаті електричний вентилятор, туалетні засоби і те, що приноситиму іще в майбутньому, аби зробити її придатною для життя. Приходив я о десятій, завжди з чимось новим для дівчини, або для втіхи нас обидвох, і кілька хвилин відводив на те, аби вийняти реквізит і обставити театр наших ночей. Перед тим як піти — ніколи не пізніше п’ятої — я знову замикав усе на ключ. Покій зоставався тоді таким убогим, яким і був на початках, для сумних амурів випадкових клієнтів. Одного ранку я почув, що Маркос Перес — голос, який найбільше було чутно по радіо від світанку, — вирішив прочитати мій недільний допис у своїй щопонеділковій програмі. Коли мені вдалося погамувати обридження, я мовив, ошелешений: «Тепер ти знаєш, Дельгадіно, що слава — то дуже велика пані, яка не спить з одним, але коли ми прокидаємось, вона завжди зорить на нас супроти ліжка».

Котроїсь днини залишивсь я снідати із Розою Кабаркас, яка починала здаватись мені не такою ветхою попри сувору жалобу і чорний капор, який вже насувався їй на очі. Її сніданки мали славу розкішних і такий заряд перцю, що я аж плакав. При першому ковтку живого вогню я сказав їй, умитий сльозами: «Цієї ночі не треба буде повного місяця, аби мене пекло у дупі». «Не бідкайся, — відказала Роза, — якщо у ній пече, то це тому, що ти усе ще її маєш, дякувати Богу».

Вона здивувалась, коли я спімнув ім’я Дельгадіни. «Її звуть не так, — мовила, — її ім’я…» «Не кажи, — перебив я її, — для мене вона Дельгадіна». Вона стенула плечима: «Добре, врешті-решт вона твоя, але мені це нагадує назву сечогінного засобу». Я оповів їй про той напис із тигром, що його дівчина вивела на дзеркалі. «То не могла бути вона, — сказала Роза, — вона не вміє ні читати, ні писати». «Тоді хто?» Роза стенула плечима: «Можливо, це від когось, хто помер у тій кімнаті».

Я користався тими сніданками, аби відвести з Розою душу, і просив її про дрібні послуги для доброго самопочуття і гарного вигляду Дельгадіни. Вона робила їх для мене, не задумуючись, із пустотливістю школярки. «Чи не сміхи, — мовила вона котрогось з тих днів, — я чуюсь так, гейби ти просив у мене її руки». «А до речі, — сяйнула їй раптом думка, — чого ти на ній не оженишся?» Я скам’янів. «Серйозно, — не відступалась вона, — так тобі вийде дешевше. Урешті-решт проблемою в твоєму віці є годен чи не годен, але ти мені казав, що у тебе вона вирішена». Я перепинив її: «Секс — це розрада, яку має людина, коли не відає любові».

Вона розсміялася: «Ох, мій мудрецю, я завжди знала, що ти справжній чоловік, завжди ним був, і мене тішить, що ти далі ним є, в той час як твої вороги складають зброю. Недурно про тебе стільки говорять. Ти чув Маркоса Переса?» «Його чують усі на світі», — мовив я, щоби змінити тему. Але вона напосідала: «Професор Камачо-і-Кано в програмі «Потроху про все» учора також сказав, що світ уже не той, що був, бо залишилось небагато таких людей, як ти».

Наприкінці того тижня я виявив у Дельгадіни кашель та гарячку. Розбудив Розу Кабаркас, аби дала мені якогось домашнього ліку, і вона принесла до кімнати аптечку для першої допомоги. Два дні по тому Дельгадіна все ще була слабою і не могла вернутися до свого звиклого пришивання ґудзиків. Лікар прописав їй домашнє лікування проти звичайного грипу, який за тиждень мав минутися, але був стривожений загальним виснаженням її організму. Я перестав з нею бачитись, відчув, що мені її бракує, і скористався нагодою, аби в її відсутність опорядити кімнату.

Приніс іще малюнок пером Сесилїї Поррас до збірки оповідань Альваро Сепеди «Усі ми вижидали». І шість томів «Жана-Крістофа» Ромена Роллана — аби забавляти свої нічниці. Отож коли Дельгадіна змогла вернутися в кімнату, та виявилась гідною бути осідком щастя: очищене пахучим інсектицидом повітря, рожевого кольору стіни, абажури на лампах, свіжі квіти у вазах, мої улюблені книжки, добрі картини моєї матері, розвішані в інший спосіб відповідно до нинішніх смаків. Я замінив старе радіо на короткохвильовий приймач, який тримав настроєним на програму класичної музики, аби Дельгадіна привчалася спати під квартети Моцарта, але якоїсь ночі він виявився налаштованим на радіостанцію, яка передавала модні болеро. То був, без сумніву, її смак, і я безболісно прийняв його, бо також плекав їх у своєму серці в мої найкращі дні. Наступного дня, перед тим як піти додому, я вивів на дзеркалі губною помадою: «Дівчинко моя, ми одинокі в світі».

На той час у мене з’явилось дивне відчуття, що вона передчасно стає дорослою. Я поділився ним із Розою Кабаркас, та їй це здалося природним. «П’ятого грудня їй виповнюється п’ятнадцять, — сказала. — Вона — типовий Стрілець». Мене стривожило, що дівчина є реальною настільки, щоб набувати віку. «Що я міг би їй подарувати?» «Велосипед, — відказала Роза Кабаркас. — Їй двічі на день доводиться переїжджати всеньке місто, щоби дістатися на роботу». Вона показала мені у закамарку велосипед, на якому та їздила, і він направду видався мені порохном, не гідним жінки, яку так люблять. Утім, він мене зворушив — як матеріальний доказ того, що Дельгадіна існує в реальному житті.

Коли я пішов купувати для неї найліпшого велосипеда, то не зміг втриматися від спокуси випробувати його і зробив кілька кругів по пандусу в крамниці. Продавцю, який поцікавився моїм віком, я відповів, кокетуючи старістю: «Мені пішов дев’яносто перший рік». І почув від нього саме те, що й хотів: «Вам даси на двадцять менше». Я сам не розумів, як мені вдалося зберегти той шкільний навик, мене переповнювала промениста радість. І я заспівав. Спершу тихенько, собі під ніс, а потім на повний голос з апломбом великого Карузо — поміж розцяцькованих рундуків і божевільної метушні ринку. Люди, дивлячись на мене, сміялися, щось гукали, намовляли взяти участь в турне довкола Колумбії в інвалідному візку. Я, не уриваючи пісні, вітав їх помахом руки щасливого мореплавця. Того тижня на вшанування грудня я написав іще один сміливий допис: «Як насолоджуватися їздою на велосипеді у дев’яносто років».

У ніч уродин заспівав я Дельгадіні усю пісню і обцілував її скрізь, доки мені не перехопило подих: кожну кісточку хребта — від шиї аж до змарнілих сідничок, підбіччя з родимкою, де билося її невтомне серце. У міру того як я її цілував, тіло її пашіло усе дужче і видавало простацьке пахілля. Вона відповіла мені свіжим трепетом кожного цаля своєї шкіри, у кожному знайшов я інший жар, власний смак, нове зітхання, і вся вона озвалась зсередини переливчастим акордом, і її пиптики розцвіли неторкані. Я починав впадати в сон перед світанням, коли зачув немовби гомін юрби в морі і паніку дерев, які пройняли мене до самого серця. Отож я пішов до ванної кімнати і вивів на дзеркалі: «Дельгадіно мого життя, повіяли різдвяні бризи».

Одним з найщасливіших моїх спогадів є згадка про сум’яття, яке охопило мене оттакого ж ранку при виході зі школи. «Що зі мною?» «Ох, дитино, — озвалась здивовано вчителька, — хіба не бачиш, що то бризи?». Вісімдесят літ по тому я знову пережив його, коли прокинувся у ліжку Дельгадіни; це був такий самий грудень, що пунктуально повертався зі своїми прозорими небесами, піщаними бурями, вуличними крутнями, які зривали дахи з хатів і задирали спіднички школяркам. Місто в той час набувало фантастичного резонансу. Ночами лемент ринку можна було почути навіть у найвищих кварталах, наче він долинав із-за рогу. Відтак не було дивиною, що грудневі шквали дозволяли нам знаходити розкиданих по найвіддаленіших борделях друзів за їхніми голосами.

Утім, разом із бризами надійшла мені погана вістка про те, що Дельгадіна не зможе провести Різдво зі мною, а лише із своєю родиною. Коли я щось і проклинаю в цьому світі, то це обов’язкові свята, коли люди плачуть від радості, із феєрверками, дурнуватими колядками, гірляндами з кольорового паперу, які не мають нічого спільного із немовлям, яке народилося дві з половиною тисячі літ тому в убогій стайні. Проте із настанням ночі я не зміг побороти ностальгію і пішов до кімнати без Дельгадіни. Спав я міцно і прокинувся побіля плюшевого ведмежатка, яке стояло на двох лапах, наче білий ведмідь, і мало при собі картку: «Для бридкого татка». Роза Кабаркас вже казала мені, що Дельгадіна вчиться читати по тих сентенціях, які я пишу на дзеркалі, і її почерк видався мені прегарним. Але та ж Роза розчарувала мене звісткою, що ведмежатко — то її дарунок, через те у новорічну ніч я залишився вдома, о восьмій вклався до свого ліжка і заснув солодким сном. Я був щасливий, бо коли пробило північ, серед несамовитого калатання дзвонів, фабричних та пожежних сирен, корабельних гудків кораблів, рушничних салютів та вибухів петард я почув, як Дельгадіна зайшла навшпиньках, лягла обіч мене і поцілувала. Той поцілунок був настільки справжнім, що лишив мені на губах запах локриці.