Зникнення Стефані Мейлер

Джесс Розенберґ

Понеділок, 23 червня 2014 року

За тридцять три дні до прем’єри

21-го театрального фестивалю в Орфеї

Уперше і востаннє бачив я Стефані Мейлер, коли вона з’явилася на невеличкій урочистості, організованій з нагоди мого звільнення з поліції Нью-Йорка.

Того дня перед сценою, яку задля врочистих подій звели на паркувальному майданчику крайового центру поліції Нью-Йорка, зібралася ціла юрма поліціянтів, що поприходили з усіх бригад. Я теж стояв на ній разом із начальником, майором МакКенна, який опікувався мною упродовж усієї моєї кар’єри, а тепер вшановував мене прощальною промовою.

— Джесс Розенберґ — молодий капітан поліції, та, бачу, він занадто квапиться піти від нас, — сказав капітан, викликавши сміх у присутніх. — Ніколи не думав, що він піде раніше за мене. Недобре влаштоване це життя: всі хочуть, аби я пішов з поліції, а я й далі в ній перебуваю, всім хочеться, щоб лишився у ній Джесс, а Джесс із неї йде.

Мені було сорок п’ять років, і я покидав поліцію спокійний і щасливий. Прослуживши двадцять три роки, вирішив вийти на пенсію, яку віднині мав право отримувати, щоб утілити в життя давній проект. Служити залишалося ще тиждень, до 30 червня. Після того мала розпочатися нова сторінка мого життя.

— Пам’ятаю першу велику Джессову справу, — провадив майор. — Жахливе убивство чотирьох людей, яке він успішно розкрив, хоч ніхто в бригаді не вірив, що він здатний це зробити. Адже він був геть молодий. Відтоді всі зрозуміли, що Джесс — хлопець хоч куди. Всі, хто з ним працювали, знали, що слідчий він пречудовий, гадаю, я маю право сказати, навіть найліпший поміж нами. Ми прозвали його Капітан 100%, бо він розкрив усі справи, які йому діставалися, що робило з нього унікального слідчого. Ним захоплювалися колеги, довгі роки він був експертом-консультантом і наставником в академії. Нарешті я це скажу, Джессе: ми всі тобі страшенно заздрили!

Присутні знову засміялися.

— Ми не знаємо, що за проект очікує тебе, але бажаємо успіху в цій справі. Знай, що нам бракуватиме тебе в поліції, а особливо бракуватиме тебе нашим жінкам, які під час благочинних ярмарків поїдали тебе очима.

Вибухнули бурхливі аплодисменти. Майор приязно поплескав мене по плечу, потім я спустився зі сцени, щоб привітатися з присутніми на цій церемонії, перш ніж вони кинуться до буфету. Коли залишився сам, до мене підійшла дуже гарна жінка років тридцяти чи й більше, з якою я, здається, досі ніде не зустрічався.

— То це ви той славетний Капітан 100%? — тоном спокусниці запитала вона.

— Та начебто, — усміхнувшись, відказав я. — Ми знайомі з вами?

— Ні. Мене звати Стефані Мейлер. Я працюю в «Орфея кронікл».

Ми потисли одне одному руки. Стефані сказала:

— Ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас Капітан 99%?

Я насупив брови.

— Ви натякаєте на те, що я не розкрив котроїсь із моїх справ?

Щоб відповісти на те запитання, вона дістала зі сумочки ксерокопію з «Орфея кронікл» за 1 серпня 1994 року і простягнула мені.

Нижче вмістили знімок: я з Дереком Скоттом, колегою зі слідчої бригади, на місці злочину.

— Та й що з цього? — запитав я.

— Ви не розкрили цієї справи, капітане.

— Що ви оце кажете?

— 1994 року ви помилилися з винуватцем. Гадаю, вам треба дізнатися про це, перш ніж ви підете з поліції.

Спершу я подумав, що це кепський жарт моїх колег, потім зрозумів, що вона це каже серйозно.

— То ви провадите своє власне розслідування? — запитав я.

— У певному розумінні, пане капітане.

— У певному розумінні? Щоб я вам повірив, треба, аби ви розповіли мені більше.

— Я кажу правду, капітане. Незабаром матиму зустріч, яка надасть мені неспростовні докази.

— Яку зустріч?

— Пане капітане, — сказала вона, — я ж не дебютантка. Такої нагоди не проґавить жоден журналіст. Обіцяю, як настане пора, поділитися з вами всіма матеріалами. А поки що прошу зробити мені таку ласку: надайте доступ до справи, що зберігається в поліції штату.

— Ви називаєте це ласкою, а я вважаю, що це шантаж! — відтяв я. — Спершу покажіть мені матеріали вашого розслідування, Стефані. Це дуже серйозний закид.

— Знаю, капітане Розенберґу. Та й у мене немає бажання дублювати поліцію штату.

— Нагадую, що ви зобов’язані ділитися всією важливою інформацією з поліцією. Таке правило. Я можу навіть влаштувати обшук у вашій газеті.

Здається, Стефані розчарувала моя реакція.

— Що ж, тим гірше, Капітане 99%. Я гадала, вас це зацікавить, але ви вже думаєте про вихід на пенсію і той проект, що про нього казав у промові майор. Що ви там хочете утнути? Реставрувати старого човна?

— Це вас не стосується, — відтяв я.

Вона стенула плечима і вдала, ніби йде. Я знав, що це не так, і справді, вона зупинилася й обернулася до мене.

— Відповідь перед вашими очима, пане капітане Розенберґу. Тільки ви її не бачите.

Я був заінтригований і водночас роздратований.

— Не можу встежити за вашою думкою, Стефані.

Вона звела руку до моїх очей.

— Що ви бачите, пане капітане?

— Вашу руку.

— Я показую пальці, — поправила вона.

— Але я бачу руку, — нічого не втямивши, відказав я.

— У тім і річ, — сказала вона. — Ви бачите те, що вам хочеться бачити, а не те, що вам показують. Отак ви помилилися і двадцять років тому.

То були останні її слова. Вона пішла, лишивши мені свою загадку, візитну картку і ксерокопію статті. Підійшовши в буфеті до Дерека Скотта, мого колеги зі слідчої бригади, що зараз скнів у адміністративному відділі, я показав йому ту відбитку.

— У тебе аж обличчя змінилося, Джессе, — усміхнувся він, з цікавістю розглядаючи ту давню статтю. — Що вона хотіла від тебе?

— Це журналістка. Каже, 1994 року ми дали хука. Мовляв, завалили слідство й помилилися з винуватцем.

— Що?! — мало не вдавився Дерек. — Це щось неймовірне!

— Знаю.

— А що вона тобі сказала?

— Що відповідь у нас перед очима, а ми її не бачимо.

— Не вірю, — сказав він і вилаявся. — Це якась другорядна писака, що хоче зробити собі дешеву рекламу.

— Може, й так, — замислено мовив я. — А може, й ні. Озирнувшись на паркувальний майданчик, я побачив Стефані, яка сідала в авто. Вона помахала мені рукою й гукнула:

— До зустрічі, капітане Розенберґу!

Але ніякої зустрічі більше не було.

Тому що того дня вона зникла.

Дерек Скотт

Пам’ятаю день, коли розпочалася ця справа. Субота, 20 липня 1994 року.

Того дня ми з Джессом були на службі й вирішили повечеряти в модному ресторані «Блакитна лагуна», де Дарля й Наташа працювали офіціантками.

Натоді Джесс уже давно був із Наташею. Дарля була їхньою найліпшою подругою. Вона і намовила Наташу на те, щоб разом відкрити ресторан, і вони цілими днями працювали над цим проектом: подруги вже знайшли приміщення й тепер намагалися дістати дозвіл на той заклад. Вечорами і вихідними днями вони працювали в «Блакитній лагуні», відкладаючи половину заробітків, щоб укласти їх у той проект. Намагалися працювати в адміністрації чи на кухні, та власник «Блакитної лагуни» казав їм:

— Із вашими гарненькими личками та кругленькими дупцями місце вам у залі. І не скигліть, там ви заробите більше грошенят, ніж на кухні.

І він мав цілковиту рацію: більшість відвідувачів приходила до ресторану, щоб її обслужили ці дівчата. Вони були вродливі, лагідні, з чарівними усмішками. У них були всі дані для успішного бізнесу, тож ніхто не сумнівався, що той майбутній ресторан матиме шалений успіх, і всі про це тільки й балакали. Я весь час набридав Джессові проханнями заглянути до «Блакитної лагуни» й випити кави, коли там були ці дівчата. І коли вони удвох працювали у Джесса вдома над своїм проектом, я знай намагався причарувати Дарлю, та це вдавалося мені лише наполовину.

Того дня, горезвісного 30 червня, о 20 годині 30 хвилин ми з Джессом вечеряли в барі, весело перемовляючись із Наташею і Дарлею, що крутилися довкола нас. Раптом наші з Джессом рації запищали, причому одночасно. Ми стурбовано перезирнулися.

— Ого, сталося щось важливе, якщо ваші пищалки озвалися, — сказала Наташа.

Вона показала на телефонну будку, що була в ресторані, і на телефон, що стояв на барній стійці. Джесс подався до будки, а я взяв слухавку. Обидва отримали короткі повідомлення.

— Загальна тривога, убито чотирьох людей, — поклавши слухавку, сказав я Наташі з Дарлею і побіг до дверей.

Джесс вбирав куртку.

— Хутчій, — поквапив я його. — Хто перший приїде на місце злочину, той буде його розслідувати.

Ми були молоді й амбітні. То була нагода вперше запопасти чималеньку справу і разом її розплутувати. Я був досвідченіший, ніж Джесс, і вже мав звання сержанта. Мені страшенно кортіло просуватись угору службовою драбиною. Всі казали, що я розбудую блискучу кар’єру.

Ми вибігли надвір і сіли в авто, я за кермо, а Джесс поруч.

Я рвучко рушив із місця. Джесс узяв проблисковий маяк, що стояв під ногами, і, вистромившись крізь вікно, приліпив його на дах автомобіля. Червоне світло пронизало вечірні сутінки.

Отак воно все розпочалося.

Джесс Розенберґ

Четвер, 26 червня 2014 року

За тридцять днів до прем’єри

Я гадав, що останній тиждень у поліції вештатимуся коридорами і, прощаючись, питиму каву з колегами. Одначе вже третій день сидів у кабінеті, від ранку до вечора порпаючись у слідчій справі про вбивство чотирьох людей 1994 року, яку дістав із архіву. Мене збурила зустріч зі Стефані Мейлер: я ні про що не міг думати, крім тієї статті й фрази, яку вона промовила: «Відповідь у вас перед очима, тільки ви її не бачите».

Проте мені здавалося, що ми все побачили. Що довше вивчав я ту справу, то дужче упевнювався, що це одне з найретельніших розслідувань за всю мою кар’єру: там усе було на місці, всі докази, що обтяжували чоловіка, який вважався убивцею. Ми з Дереком дуже добре попрацювали, з незрівнянною запопадливістю. Я не знаходив жодного ґанджу. То як могли ми помилитися й звинуватити не ту людину?

Пополудні до мене зазирнув Дерек.

— Що ти там длубаєшся, Джессе? Он тебе всі в кафетерії чекають. Колеги з секретаріату спекли торт.

— Ох, Дереку, йду, йду вже, — засмучено сказав я. — Трохи заклопотаний.

Він глянув на папери, що були розкидані на столі, й узяв один аркуш.

— Послухай, тільки не кажи мені, що повірив у дурню, яку наплела тобі та журналістка!

— Та я хотів тільки переконатися, що...

Він не дав мені закінчити.

— Джессе, ця справа залізна! Ти ж знаєш це так само, як і я. Гайда, всі вже чекають.

Я згідливо кивнув.

— Ще хвильку, добре, Дереку? Я прийду.

Він зітхнув і вийшов із кабінету. Я взяв візитну картку Стефані й набрав номер. Її телефон був вимкнений. Я вже намагався зателефонувати їй напередодні, та марно. Сама вона від тієї понеділкової зустрічі не намагалася зв’язатися зі мною, тож я вирішив не наполягати. Вона знала, де мене знайти. Урешті я подумав, що Дерек таки каже правду: ніщо не давало підстав сумніватися у висновках слідства 1994 року, тож я втішився тією думкою й долучився до колег у кафетерії.

Та піднявшись у кабінет за годину, знайшов факс від поліції штату Рівердейл, що в Гемптонсі, який сповіщав про зникнення молодої жінки — Стефанії Мейлер, тридцять два роки, журналістки. Звісток від неї не було від понеділка.

У мене аж усередині похололо. Я видер той аркуш із апарата й кинувся до телефона, щоб зв’язатися з поліцією Рівердейлу. Черговий на тому кінці дроту пояснив, що батьки Стефані Мейлер прийшли пополудні й заявили, що вони дуже стурбовані, бо дочка не дається знати від понеділка.

— Чому вони заявили до поліції штату, а не до місцевого відділка? — запитав я.

— Вони так і зробили, та місцева поліція не надала тому великого значення. Крім того, я подумав, що цю справу треба передати безпосередньо бригаді з розкриття тяжких злочинів. Може, це не тяжкий злочин, та я вирішив надіслати вам цю інформацію.

— Ви правильно зробили. Я беру цю справу.

Відразу ж зателефонувала мати Стефані й сказала, що вона дуже занепокоєна. Востаннє розмовляла з донькою в понеділок уранці. Відтоді від неї звісток не було. Мобільник її був поза зоною. Так само не могли зв’язатися з нею і подруги. Урешті жінка пішла з представниками місцевої поліції до доньчиного помешкання, але нікого там не застала.

Я відразу ж подався до адміністративного відділу і знайшов там Дерека.

— Зникла Стефані Мейлер, ота журналістка, що приходила в понеділок, — сказав я йому.

— Що ти кажеш, Джессе?

Я простягнув йому факс.

— Сам поглянь. Треба їхати до Орфеї. Глянути, що там коїться. Це не просто збіг.

Він зітхнув.

— Джессе, ти що, не збираєшся покинути поліцію?

— Це станеться тільки за чотири дні. А поки що я на службі. У понеділок Стефані сказала, що матиме зустріч, під час якої їй нададуть докази, яких бракує в її розслідуванні.

— Нехай цією справою опікується хтось із твоїх колег, — порадив він.

— Про це й мови не може бути! Дереку, ця дівчина запевняла, що 1994 року ми...

Він не дав мені доказати.

— Джессе, справу закрито! Вона вже в минулому! Що це тобі в голову стрілило? Чому тобі кортить будь-що знову встрянути в неї? Ти що, знову хочеш усе те пережити?

Мені стало прикро, що він мене не підтримує.

— То ти не поїдеш зі мною до Орфеї?

— Ні, Джессе. Вибач. Здається, ти геть з глузду зсунувся.

Отак я сам подався до Орфеї, де востаннє побував двадцять років тому. Тоді, коли сталося убивство чотирьох людей.

Від крайового центру поліції штату їхати туди було з годину, та я вирішив заощадити час — увімкнув сирену та поставив маячок на дах мого службового автомобіля. Подався двадцять сьомою автострадою до повороту на Рівердейл, а потім двадцять п’ятою помчав на північний схід. Останній відтинок того шляху пролягав поміж густим розкішним лісом і озерами, де пишно цвіло латаття. Незабаром дістався до сімнадцятої автостради, довгої й пустельної, вона вела прямісінько до Орфеї, і я летів нею мов стріла. Аж ось величезне панно сповістило, що я нарешті коло мети.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОРФЕЇ, НЬЮ-ЙОРК.

Національний театральний фестиваль,

26 липня — 9 серпня

Була сімнадцята година. Я подався чільною вулицею, вона тішила яскравою зеленню і вигравала всіма барвами. Минав ресторани, тераси, крамнички. Обстановка була мирна, курортна. Наближалося 4 липня[1], і на ліхтарях висіли прапори із зірками, а панно сповіщали, що ввечері під час того національного свята буде розкішний феєрверк. По набережній, яку облямовували квітники й охайно підстрижені кущі, гуляли люди, хтось із мешканців узбережжя пропонував тури з показом китів або прогулянку на морському велосипеді. Те містечко наче вийшло з декорацій до якогось фільму.

Спершу я зупинився біля відділка місцевої поліції.

Її начальник, Рон Ґуллівер, що очолював усю орфейську поліцію, прийняв мене в своєму кабінеті. Не було потреби нагадувати, що ми зустрічалися двадцять років тому: він пам’ятав мене.

— Ви не змінилися, — сказав він, потискаючи мені долоню.

Про нього того не можна було сказати. Він страшенно постарів і добряче погладшав. Хоч пора сніданку минула, а вечері ще не настала, перед ним стояло пластикове коритце зі спагеті. Поки я пояснював, нащо сюди приїхав, він устиг змолоти половину того коритця, причому досить-таки неохайно.

— Стефані Мейлер? — здивувався він, насилу балакаючи повним ротом. — Ми вже розглядали цю справу. Там ніякого зникнення нема. Я вже пояснив це її батькам, що дихнути нам не давали, — ти їх у двері, а вони вікном.

— Може, все ж таки вони непокояться за свою доньку, вам не здається? — зауважив я. — Від Стефані нема звісток уже три дні, а вона так ніколи не робила. І я повинен оперативно реагувати на це.

— Стефані Мейлер тридцять два роки, і вона робить те, що їй подобається, хіба не так? Знаєте, якби в мене були такі батьки, як у неї, я теж би втік, капітане Розенберґу. Можете заспокоїтися, Стефані просто відсутня на якийсь час.

— Звідки у вас така певність?

— Мені так сказав головний редактор «Орфея кронікл». У понеділок увечері вона надіслала йому есемеску.

— Увечері того дня, коли зникла, — уточнив я.

— Та кажу вам, що вона не зникла! — розлютився Ґуллівер.

За кожним вигуком слина шугала з його рота, немов феєрверк al pomodoro. Я аж відступив на крок, щоб він не заплював мою чисту сорочку.

Ґуллівер ковтнув і сказав:

— Мій помічник ходив із ними до її помешкання. Вони відімкнули його запасними ключами й оглянули геть усе: скрізь був лад. Повідомлення редакторові підтвердило, що нема чого турбуватися. Стефані не зобов’язана ні перед ким звітувати. А що вона там робить, нас не стосується. Ми свою роботу виконали. Отож, на бога, не беріть мене за горлянку.

— Батьки дуже занепокоєні, — наполягав я, — тож, якщо ви згодні, я хотів би перевірити, чи все там гаразд.

— Якщо хочете згаяти час, капітане, то в мене дозволу не питайте. Доведеться тільки зачекати мого заступника, Джаспера Монтаня, він зараз патрулює. Ото він тим ділом і клопотався.

Коли старший сержант Джаспер Монтань урешті прибув із патрулювання, я побачив чолов’ягу, завбільшки із шафу на троє дверей, зі здоровенними м’язами і лютим обличчям. Він сказав, що справді ходив із батьками до помешкання Стефані. Її там не було. Ніяких ознак боротьби, нічого ненормального, все на місцях. Він об’їхав сусідні вулиці у пошуках її автівки, але не знайшов. Щоб уже геть постаратися, обдзвонив усі лікарні й поліційні дільниці в тому краю: нічого. Стефані Мейлер просто не було вдома.

Я хотів поглянути на її помешкання, й він зголосився поїхати зі мною.

Вона мешкала на Бендгем-роуд, у тихенькому провулку біля головної вулиці, у вузенькому триповерховому будинку. На першому поверсі була крамниця, на другому мешкав якийсь чоловік, а Стефані жила на третьому.

Я довго дзвонив у двері, грюкав, гукав, але марно: вочевидь, там не було ні душі.

— От бачите, її там нема, — сказав мені Монтань.

Я натиснув клямку, та двері були замкнені на ключ.

— А якщо увійти? — запитав я.

— У вас є ключ?

— Нема.

— У мене теж. Відмикали мені її батьки.

— То ми не ввійдемо?

— Ні. Не можна ламати дверей громадян без вагомої причини! Якщо хочете вже геть упевнитися, загляньте до місцевої газети й побалакайте з головним редактором, він покаже те повідомлення, яке отримав у понеділок увечері.

— А сусід унизу?

— Бред Мельшоу? Я опитував його вчора, він нічого особливого не бачив і не чув. Та й дзвонити в його двері нема сенсу: він працює кухарем в «Афіні», модному кафе наприкінці головної вулиці, то зараз він там.

Я не здався: спустився вниз і подзвонив у двері Бреда Мельшоу. Марно.

— Казав я вам, — зітхнув Монтань, спускаючись униз, поки я затримався перед дверми, сподіваючись, що мені таки відчинять.

Коли я теж попрямував униз, Монтань уже вийшов надвір. Прямуючи до дверей, я скористався тим, що опинився в будинку сам, і перевірив поштову скриньку Стефані. Крізь шпарину побачив, що всередині біліє конверт, і дістав його кінчиками пальців. Згорнув удвоє й нишком поклав до задньої кишені штанів.

Потому Монтань повіз мене до редакції газети «Орфея кронікл», неподалік від головної вулиці, щоб я зміг поговорити з Майклом Бірдом, головним редактором того часопису.

Редакція містилася в будинку із червоної цегли. Якщо зовні той дім мав гарний вигляд, то всередині було бозна-що.

Майкл Бірд прийняв нас у своєму кабінеті. Він мешкав в Орфеї від 1994 року, та я не пригадував, чи бачився з ним. Бірд пояснив, що, за збігом обставин, посів місце головного редактора через три дні після вбивства тих чотирьох бідолах, а потім працював із паперами й носа надвір не витикав.

— Відколи у вас працює Стефані Мейлер? — запитав я його.

— Місяців із дев’ять. Я взяв її на роботу торік у вересні.

— Вона хороша журналістка?

— Дуже. Вона підняла газету на новий рівень. Для нас це дуже важливо, бо непросто з номера в номер давати якісний матеріал. Знаєте, фінансові справи наші кепські: ми досі існуємо, бо винаймаємо ці приміщення в мерії. Люди зараз не читають газет, та й реклами ніхто більше не дає. Раніше ми були важливим крайовим виданням, нас поважали і читали. А нащо тепер читати «Орфея кронікл», якщо можна читати «Нью-Йорк таймс»? Не кажу вже про тих, що більше нічого не читають і задовольняються інформацією з Фейсбуку.

— Коли ви бачили Стефані востаннє? — запитав я.

— У понеділок уранці. На щотижневих редакційних зборах.

— Ви помітили щось незвичайне в її поведінці?

— Ні, геть нічого. Знаю, що її батьки занепокоїлися, та і я, й старший сержант Монтань пояснили їм учора, що вона мені надіслала пізно увечері в понеділок повідомлення про те, що її не буде.

Він дістав із кишені мобільник і показав мені повідомлення, яке надійшло опівночі з понеділка на вівторок.

— І відтоді від неї не було звісток? — запитав я.

— Ні. Та, як по правді, мене це не бентежить. Стефані — журналістка з незалежним характером. Вона по-своєму працює з матеріалом. Я навіть не знаю, що вона зараз робить.

— Над чим вона працює тепер?

— Пише про театральний фестиваль. Щороку, наприкінці липня, в нас відбувається великий фестиваль.

— Так, я знаю.

— Так ось, Стефані хоче написати про нього зсередини. Готує на цю тему низку матеріалів. Зараз вона бере інтерв’ю у благодійників, завдяки яким цей фестиваль відбувається.

— І часто вона отак зникає? — запитав я.

— Я би радше сказав «буває відсутня», — уточнив Майкл Бірд. — Авжеж, вона часто так робить. Знаєте, професія журналіста потребує частенько покидати редакцію.

— А не казала вона вам щось про розслідування, яке зараз провадить? — запитав я ще. — Вона заявляла, що увечері в понеділок матиме одну важливу зустріч.

Я навмисне висловився невизначено, щоб не вдаватися в подробиці. Та Майкл Бірд похитав головою.

— Ні, — мовив він, — вона нічого мені не казала.

Коли ми вийшли з редакції, Монтань, який вважав, що підстав для занепокоєння нема, попросив мене покинути місто.

— Начальник поліції Ґуллівер хоче знати, чи ви вже їдете звідси.

— Авжеж, — сказав я, — тут я вже все побачив, що хотів.

Сівши у своє авто, я відкрив конверт, який знайшов у поштовій скриньці Стефані. То була виписка з кредитної картки. Уважно її переглянув.

Крім поточних видатків (пальне, закупи в супермаркеті, кілька переказів дистриб’юторові, покупки в книгарні Орфеї), я побачив, що вона неодноразово платила дорожнє мито для в’їзду до Мангеттена, бо останнім часом учащала в Нью-Йорк. Та й до Лос-Анджелеса купувала квиток на літак: переліт туди й назад 10-13 червня. Ту мандрівку підтверджували і видатки на місці, зокрема, оплата за готель. Може, в неї був коханець у Каліфорнії, хтозна. Так чи так ця дівчина не сиділа на місці. Нічого дивного нема в тому, що вона зараз відсутня. Я добре розумів місцеву поліцію: ніщо не свідчило про зникнення. Стефані була доросла і могла робити все, що їй спаде на думку, й нікому не звітувати. Оскільки ніяких доказів не було, я вже вирішив відмовитися від цього розслідування, аж мою увагу привернула одна подробиця. Зачепило мене ось що: редакція «Орфея кронікл». Вона ніяк не узгоджувалася з тим враженням, яке склалося в мене про Стефані. Звісно, я не знав її, але той апломб, із яким вона розпитувала мене три дні тому, свідчив радше про належність до «Нью-Йорк таймс», а не до вбогої газетки курортного містечка біля Гемптонса. Та подробиця змусила мене порпатися далі й податися до батьків Стефані, що мешкали в Саґ-Гарбор, за двадцять хвилин відтіля.

Була дев’ятнадцята година.

Тієї ж таки пори Анна Каннер припаркувалася на головній вулиці перед кафе «Афіна», де мала зустрітися зі своєю подругою Лораною та її чоловіком Полем і повечеряти з ними.

Лорана з Полем були її друзями, з якими вона бачилася найчастіше, відколи покинула Нью-Йорк і оселилася в Орфеї. Миль за п’ятнадцять відтіля Полеві батьки мали будинок для вакацій у Саут-Гемптоні, де вони збували довгі вихідні, покидаючи Мангеттен у четвер, щоб не їхати туди, коли на шляхах напружений рух.

Анна вже хотіла було вилізти з автівки, аж помітила Лорану з Полем, вони сиділи за столом на терасі, а з ними був іще якийсь чоловік. Відразу второпавши, про що йдеться, вона зателефонувала Лорані.

— Лорано, ти що, побачення мені влаштувала? — запитала вона, коли та відгукнулася.

Подруга ніяково мовчала.

— Може, й так, — відказала нарешті. — А як ти дізналася?

— Інстинкт, — сказала Анна. — Послухай, Лорано, навіщо ти це робиш?

Єдине, чим Анна могла дорікнути подрузі, це те, що та весь час пхала носа в її приватне життя, намагаючись підсунути першого-ліпшого чоловіка.

— Цей тобі припаде до душі, — запевнила Лорана, відійшовши від столу, щоб запрошений не чув розмови. — Ось повір мені, Анно.

— Знаєш, Лорано, цього вечора в мене не вийде зустрітися. Я ще в офісі, тут багато роботи з паперами.

Анна із задоволенням побачила, як Лорана заметушилася на терасі.

— Анно, не треба підкладати мені свиню, прошу тебе! Тобі тридцять три роки, тобі потрібен чоловік! Скільки вже часу в тебе не було сексу, от скажи?

Цей аргумент Лорана завжди використовувала в останню чергу. Але Анні й справді не хотілося терпіти того накинутого побачення.

— Мені дуже шкода, Лорано. Та й на чергуванні я зараз.

— Ох, не треба мені торочити про ті твої чергування! У цьому місті ніколи нічого не відбувається. Ти теж маєш право трохи розважитися!

Тут хтось засигналив, і Лорана почула це в слухавці.

— Ага, люба моя, ось ти й попалася! — вигукнула вона, вибігаючи на тротуар. — Ти де?

Анна й оком кліпнути не встигла.

— Бачу я тебе! — гукнула Лорана. — Думаєш, утечеш і пошиєш мене в дурні? Ти розумієш, що сидиш вечорами сама, наче стара бабця? Знаєш, я часом думаю: навіщо ти поховала себе в цьому містечку?

— Ох, змилуйся, Лорано! У мене таке враження, наче це мій татко спілкується зі мною!

— Якщо так буде й далі, то ти помреш самотньою, Анно!

Анна засміялася й вийшла з авто. Якби їй давали бодай цент за те, що вона кожного разу чула від подруги, то Анна вже купалася б у басейні з грішми. Проте мусила визнати, що подруга каже правду: вона була розлучена, дітей не мала і жила сама.

Як послухати Лорану, то причина постійних любовних Анниних невдач була подвійна: з одного боку, їй бракувало доброї волі, з іншого — заважала професія, що «ляскала чоловіків». «Я ніколи не кажу наперед про твою роботу, — зізнавалася Лорана, розмовляючи про побачення, які вона влаштовувала подрузі. — Гадаю, це може знеохотити їх».

Анна піднялася на терасу. Черговий кандидат звався Жош. У нього був відразливий вигляд занадто самовпевненого чоловіка. Він привітався, цинічно поїдаючи її очима, і втомлено зітхнув. Анна відразу ж зрозуміла, що цього вечора чарівного принца не побачить.

— Ми дуже занепокоєні, капітане Розенберґу, — в один голос казали мені Труді й Денніс Мейлери, батьки Стефані, коли я завітав у їхній гарненький дім у Саґ-Гарборі.

— Я телефонувала Стефані у понеділок вранці, — пояснила Труді Мейлер. — Вона сказала, що в редакції на зборах і передзвонить мені. Але не передзвонила.

— Стефані завжди передзвонює, — запевнив Денніс Мейлер.

Я зрозумів, чому Мейлери так в’їлися в печінки поліції. Для них усе прибирало драматичного масштабу, навіть те, що я відмовився випити кави.

— Ви не любите кави? — в розпачі вигукнула Труді Мейлер.

— Може, чаю вип’єте? — запитав Денніс Мейлер.

Привернувши врешті їхню увагу, я зміг поставити декілька попередніх запитань. Чи у Стефані були проблеми? Ні, категорично заперечили вони. Вона вживала наркотики? Теж ні. Була заручена? Мала друга? Вони про це знали б. То яка причина того, що вона зникла з поля зору? Ніякої.

Батьки Стефані Мейлер запевняли, що їхня донька нічого від них не приховувала. Та я раптом виявив, що це не так.

— Чому Стефані два тижні тому літала до Лос-Анджелеса? — запитав я.

— До Лос-Анджелеса? — здивувалася мати. — Що ви маєте на увазі?

— Два тижні тому вона три дні пробула в Каліфорнії.

— А ми й не знали, — засмучено сказав батько. — Це на неї не схоже: податися в Лос-Анджелес, а нам нічого не сказати. Може, це пов’язане з газетою? Вона не любить розповідати про матеріали, над якими працює.

Я сумнівався, що «Орфея кронікл» може дозволити собі посилати журналістів робити репортаж у другий кінець країни. Та наступні мої запитання стосувалися її діяльності в царині журналістики.

— Коли і як Стефані приїхала до Орфеї? — запитав я.

— Останніми роками вона мешкала в Нью-Йорку, — пояснила Труді Мейлер. — Вивчала літературу в університеті Нотр-Дам. Ще змалку хотіла стати письменницею. І вже опублікувала дві новели, одну з них у «Нью-Йоркері». Після навчання працювала в «Нью-Йоркському літературному огляді», але у вересні пішла звідти.

— Чому?

— Напевне, через фінансові проблеми. Все воно якось було пов’язане: їй запропонували роботу в «Орфея кронікл», і вона вирішила переселитися сюди. Була задоволена, що вибралася подалі від Мангеттена і поселилася в спокійнішому місці.

Запало мовчання. Потім батько Стефані сказав:

— Капітане Розенберґу, ми ніколи не турбуємо поліцію через дрібниці, повірте мені. Ми з дружиною не здійняли б тривоги, якби не були певні, що відбувається щось незвичне. Орфейська поліція пояснила нам, що для хвилювання немає жодних поважних підстав. Та коли Стефані їздила бодай на день до Нью-Йорка, вона обов’язково надсилала нам повідомлення, що вертається, це означало, що в неї все гаразд. То чому вона послала тепер повідомлення головному редакторові, а не нам, її батькам? Якби вона не хотіла, щоб ми непокоїлися, то надіслала б повідомлення й нам.

— Стосовно її мандрівок до Нью-Йорка, — сказав я. — Чому вона так часто туди їздила?

— Я не казав, що вона туди вчащала, — мовив батько, — просто навів приклад.

— Та ні, частенько вона там бувала, — заперечив я. — Причому в ті самі дні й о тій самій порі. Наче в неї були там регулярні побачення або зустрічі. Що вона там робила?

Здається, батьки Стефані знову не розуміли, про що я кажу. І тоді Труді Мейлер, подумавши, що я досі не упевнився в серйозності ситуації, запитала:

— А в її помешканні ви були, капітане Розенберґу?

— Ні. Я хотів зазирнути до її квартири, та двері були замкнені, а ключа я не мав.

— То, може, зараз поглянете? Може, помітите таке, на що ми не звернули уваги.

Я погодився, щоб уже остаточно закрити цю справу. Ось загляну до її квартири та й переконаюся, що орфейська поліція має рацію: нема нічого, що свідчило б про підозріле зникнення. Стефані могла податися до Лос-Анджелеса, чи Нью-Йорка, чи куди їй захотілося. А те, що вона працює в «Орфея кронікл», можна пояснити тим, що після звільнення улаштувалася на першу-ліпшу роботу, поки трапиться щось краще.

Була двадцята година, коли ми приїхали до будинку на Бендгем-роуд, в якому мешкала Стефані, й утрьох піднялися до її квартири. Труді Мейлер дала мені ключ, щоб відімкнути двері, та коли я вставив його в шпарину, то обернути не зміг. Двері були незамкнені. Я відчув добрячий викид адреналіну: всередині хтось був. Але чи була це Стефані?

Я легенько натиснув на клямку, і двері прочинилися. Подав знак батькам, щоб вони принишкли. Пхнув двері, й вони безгучно відчинилися. Я відразу ж помітив, що у вітальні панує безлад: хтось поперекидав там усе догори дном.

— Спускайтеся вниз, — сказав я батькам. — Сідайте в авто і чекайте на мене.

Денніс Мейлер обійняв дружину і хутчій спровадив її звідтіля. Я дістав пістолет і ввійшов до помешкання. Усе там валялося жужмом. Оглянув вітальню: хтось поперекидав етажерки й розпоров диванні подушки. Розкидані речі на підлозі привернули мою увагу, і я не помітив постаті, що підкрадалася ззаду. І тільки обернувшись, щоб оглянути інші кімнати, побачив тінь, аж хтось раптом бризнув мені в обличчя з газового балончика. В очах запекло, дух забило. Я осліп і зігнувся удвоє. Тоді мене вдарили по голові.

Далі впала чорна завіса.

20 година 05 хвилин, кафе «Афіна».

Кажуть, Амур приходить завжди неждано, та цього разу не було ніякого сумніву, що він, улаштувавши Анні цю вечерю, вирішив лишитися вдома. Уже з годину Жош знай балакав, не спиняючись. То був не монолог, а справжнісінький подвиг. Анна вже перестала його слухати і розважалася тим, що лічила оті «я», що вилітали з його рота, немов комахи, які дедалі дужче викликали в неї нехіть усе це слухати. Лорана, що вже не знала, куди подітися, допивала п’ятий келих білого вина, Анна ж смакувала безалкогольний коктейль.

Урешті, зморившись від тої балаканини, Жош ухопив склянку з водою і вихилив її одним духом, що змусило його замовкнути. Помовчавши хвилю (всім аж легше стало), він обернувся до Анни й поблажливим тоном запитав:

— А ти, Анно, чим займаєшся у житті? Лорана нічого мені не казала.

Тієї миті задзеленчав її телефон. Побачивши, який номер з’явився на дисплеї, вона зрозуміла, що це терміновий виклик.

— Перепрошую, — сказала вона, — я маю відповісти на цей дзвінок.

Підвелася й, відійшовши на кілька кроків, вислухала повідомлення, а потім повернулася до столу і сповістила, що мусить покинути товариство.

— Уже? — запитав Жош, що, вочевидь, був розчарований. — Ми ж навіть не встигли познайомитися як слід.

— Я знаю про тебе все, то й добре.

Вона поцілувала Лорану та її чоловіка, махнула Жошеві з таким виглядом, наче прощалася з ним назавжди, і швидко побігла вниз. Либонь, вона припала Жошу до смаку, бо той подався за нею й наздогнав на хіднику.

— Може, тебе завезти? — запитав він. — У мене...

— ...«Мерседес»-купе, — урвала вона його. — Знаю, ти двічі казав. Дякую, але моє авто тут.

Вона відчинила багажник, а Жош зупинився позаду.

— Я попрошу твій номер у Лорани, — сказав він. — Частенько тут буваю, то ми могли б якось випити кави.

— Ага, добре, — відказала Анна, щоб спровадити його, а сама тим часом розгорнула здоровецьку полотняну торбу, що заповнювала весь відсік.

— А ти так і не сказала, ким працюєш, — не вгавав Жош.

Поки він завершував ту фразу, Анна дістала з торби куленепробивний жилет і наділа його. Застібаючи липучки, побачила, як у Жоша аж очі рогом полізли, коли він угледів світловідбивні літери, що складалися в слово «ПОЛІЦІЯ».

— Я сержант орфейської поліції, — сказала вона, діставши кобуру з пістолетом і почепивши її на пояс.

Жош недовірливо і приголомшено дивився на неї. Анна сіла в службове авто і стрімко рушила з місця, розтинаючи вечірні сутінки блакитно-червоним блиманням маяка, а потім увімкнувши сирену, що відразу привернула увагу всіх перехожих.

З диспетчерської сповістили, що в будинку неподалік хтось напав на співробітника поліції. Туди викликали всіх вільних патрулів і чергових поліціянтів.

Анна мчала головною вулицею на повній швидкості: пішоходи, що вже збиралися було перейти через дорогу, сахалися назад і вискакували на тротуари, а всі автівки, що мчали в обох напрямках, притискалися до узбіччя, коли вона наближалася. Анна летіла серединою шосе, до самісінької підлоги втопивши педаль газу. Вона вже вміла їздити Нью-Йорком на термінові виклики тією порою, коли вулиці захаращені автомобілями.

Коли під’їхала до будинку, патруль був уже там. Увійшовши у вестибюль, зіткнулася з колегою, що спускався сходами. Він гукнув:

— Якийсь підозрілий чоловік вибіг задніми дверми!

Анна побігла до пожежного виходу, за ним був пустельний провулок. Панувала чудернацька тиша: вона прислухалася, намагаючись бодай щось почути, потім подалася в парк неподалік. Там теж було тихо й порожньо. Їй здалося, наче в хащах щось зашурхотіло, вона дістала пістолет і побігла туди. Нікого. Аж ось поміж деревами наче промайнула якась тінь. Анна кинулася за нею, та відразу ж утратила слід. Геть розгубившись і захекавшись, вона врешті зупинилася. Кров стугоніла у скронях. За живоплотом почувся якийсь шерех: серце її закалатало, вона тихенько підкралася туди і знову побачила тінь, що скрадалася поміж кущами. Зачекавши трохи, Анна плигнула вперед і, націливши пістолет у ту постать, звеліла не рухатися. То був Монтань, що теж тримав її на прицілі.

— А нехай тобі, Анно! Ти що, здуріла?

Вона видихнула повітря й, сховавши пістолет у кобуру, зігнулася удвоє, щоб звести дух.

— Що ти тут робиш, Монтаню? — запитала вона.

— А я хочу знати, що ти тут робиш! Ти ж не на службі сьогодні!

Монтань був першим заступником шефа, тож вважався вищим за званням, адже вона була тільки другим заступником.

— Я на чергуванні, — сказала Анна. — Мене викликали з диспетчерської.

— А я вже був би впіймав його! — розлючено вигукнув Монтань.

— Упіймав? Я приїхала раніше за тебе. Коло будинку був лише один патруль.

— Я під’їхав задньою вулицею. Ти мала визначити свою позицію по радіо. Так роблять усі патрулі. Повідомляють про своє місцезнаходження й не корчать із себе відчайдухів.

— Я приїхала сама, без рації.

— У тебе є рація в машині! Ти вже всім набридла, Анно! Ти сидиш усім у печінках ще від першого дня!

Він сплюнув додолу й подався до будинку. Анна попрямувала за ним. На Бендгем-роуд тепер було повнісінько патрульних автомобілів.

— Анно! Монтаню! — угледівши їх, погукав Рон Ґуллівер.

— Утік він, шефе, — буркнув Монтань. — Я зловив би його, якби Анна не плуталася під ногами!

— Іди ти знаєш куди, Монтаню! — вигукнула Анна.

— Сама йди! — вибухнув Монтань. — Забирайся відціля, це моя справа!

— Ні, моя! Я приїхала раніше від тебе.

— Зроби нам таку послугу — катай звідси! — гаркнув Монтань.

Анна обернулася до Ґуллівера, закликаючи його у свідки.

— Шефе, скажіть щось!

Ґуллівер страшенно не любив конфліктів.

— Ти ж не на службі, Анно, — заспокійливо сказав він.

— Я на чергуванні!

— Залиш цю справу Монтаневі, — відтяв Ґуллівер.

Монтань переможно всміхнувся й подався до будинку, лишивши Анну з начальником поліції удвох.

— Це несправедливо, шефе! — запротестувала вона. — І чому ви дозволяєте йому розмовляти зі мною таким тоном?

Ґуллівер і чути нічого не хотів.

— Не влаштовуй тут сцен, прошу тебе! — чемно попросив він. — Он усі дивляться на нас. Мені зараз цього не треба.

Він уважно глянув на неї й зацікавлено спитав:

— У тебе сьогодні побачення?

— Чому ви так подумали?

— Ти нафарбувала губи.

— Я часто їх фарбую.

— Але сьогодні інакше. Та й вигляд такий, наче ти була на побаченні. Чом би тобі не повернутися? Завтра побачимося в комісаріаті.

Ґуллівер і собі подався до будинку, лишивши її саму. Раптом хтось погукав її, й вона повернула голову. То був Майкл Бірд, головний редактор «Орфея кронікл».

— Анно, — запитав він, підійшовши до неї, — що тут сталося?

— Я нічого не коментую, — відказала вона. — Не маю права.

— То незабаром матимеш, — усміхнувся він.

— Що ти хочеш сказати?

— Що ти незабаром станеш начальником міської поліції! Про це ти сварилася зі старшим сержантом Монтанем?

— Не розумію, про що ти кажеш, Майкле, — відтяла Анна.

— Справді? — спитав він таким тоном, наче страшенно здивувався. — Усі знають, що ти майбутній начальник поліції.

Вона нічого на те не сказала і попрямувала до автомобіля. Скинула куленепробивний жилет, жбурнула його на заднє сидіння й поїхала. Можна було повернутися до кафе «Афіна», та їй не хотілося. Вона поїхала додому й сіла на ґанку зі склянкою вина і цигаркою, милуючись погожим вечором.

Анна Каннер

Я приїхала до Орфеї в суботу 14 вересня 2013 року.

Дорога з Нью-Йорка тривала неповні дві години, та враження було таке, наче я перетнула всю земну кулю. Від мангеттенських хмарочосів потрапила в тихе містечко, що купалося в лагідному промінні вечірнього сонця. Звернувши з головної вулиці, проїхала моїм новим кварталом і покотила до будинку, який винайняла.

Їхала помалу, розглядаючи перехожих, дітлахів, що з’юрмилися перед візком продавця морозива, сумлінних господинь, що поралися у своїх квітниках. Тут панував цілковитий мир і спокій.

Урешті під’їхала до хати. Мене чекало нове життя. Єдиним, що лишилося від колишнього побуту, були меблі, які я перевезла із Нью-Йорка. Відімкнула двері, увійшла досередини й запалила світло в передпокої, де панувала темрява.

На превеликий мій подив, усе кругом було захаращене коробками. Я хутко пройшла приміщеннями першого поверху: меблі були складені сяк-так, нічого не було змонтоване, коробки з речами стояли одна на одній по кімнатах.

Я негайно зателефонувала до транспортної компанії, якій доручила все те перевезти. Та особа біля телефону сухо відказала мені:

— Гадаю, ви помилилися, пані Каннер. Ось переді мною наша угода, і я бачу, що ви заповнили не ті пункти. Послуги, що їх ви замовили в нас, не передбачають розпакування й установлення меблів.

І повісила слухавку.

Я вийшла з хати, щоб не бачити того рейваху, і сіла на східцях ґанку. Мене взяла досада. Поруч показалася постать із пляшкою пива в руці. То був мій сусіда. Коді Іллінойс. Я вже двічі мала нагоду бачити його: коли оглядала цей дім і коли підписувала орендну угоду, збираючись переїхати сюди.

— Я прийшов привітати вас із новосіллям, Анно.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — скривилась я.

— Здається, ви в поганому гуморі, — сказав він.

Я звела плечима. Він простягнув мені бляшанку з пивом і сів поруч. Я пояснила, яка халепа сталася з тим переїздом, і він запропонував допомогти мені розпакувати речі. За кілька хвилин ми складали ліжко в тій кімнаті, що мала віднині зватися спальнею.

— Як я маю поводитися, щоб улитися в середовище місцевого люду?

— Вам нічого не треба робити задля цього, Анно. Люди самі вас оцінять. Можете стати волонтеркою на майбутньому театральному фестивалі цього літа. Ця подія згуртовує людей.

Коді був першою особою, що пов’язала мене з Орфеєю. Він тримав чудову книгарню на чільній вулиці, незабаром той заклад став для мене другою домівкою.

Того вечора, коли Коді вже пішов, а я почала розпаковувати коробки з одягом, зателефонував мій колишній чоловік.

— Анно, ти це серйозно? — спитав він, коли я взяла слухавку. — Ти подалася з Нью-Йорка і навіть «до побачення» мені не сказала.

— Марку, я вже давно це тобі сказала.

— Ох, недобре так робити!

— Чому ти мені телефонуєш?

— Хочу побалакати з тобою, Анно.

— Марку, в мене нема бажання «балакати» з тобою. Ми вже ніколи не будемо разом. Усьому край.

Він пропустив повз вуха те зауваження.

— Сьогодні я вечеряв з твоїм батьком. Чудова була вечеря.

— Дай спокій моєму батькові, добре?

— Хіба я винен, що він так любить мене?

— Нащо ти це робиш, Марку? Щоб помститися мені?

— Ти в кепському гуморі, Анно?

— Авжеж, — вигукнула я, — в кепському, в якому ж іще! Мої меблі розібрані, й хтозна, як їх збирати, отож не залишається нічого іншого, як слухати твої балачки!

Я відразу ж пошкодувала, що сказала таке, бо він негайно ж ухопився за нагоду прийти на поміч.

— Тобі потрібна допомога? Я зараз саме за кермом, то вмить приїду!

— Ні, не потрібно!

— Я буду за дві години. Вночі ми будемо збирати меблі й усе зробимо. Як за давньої пори.

— Марку, я забороняю тобі приїжджати.

Я дала відбій і вимкнула телефон, щоб він не дошкуляв мені. Та наступного ранку мене чекала прикра несподіванка: Марк підкотив до мого дому.

— Що ти тут робиш? — невдоволено запитала я, прочинивши двері.

Він подарував мені широку усмішку.

— Оце добре ти мене приймаєш! Я приїхав допомогти.

— Хто дав тобі мою адресу?

— Твоя матуся.

— О ні, це неправда, я уб’ю її!

— Анно, вона мріє бачити нас разом. Вона хоче внуків!

— Бувай, Марку.

Він притримав двері, коли я вже збиралася грюкнути ними в нього перед носом.

— Зачекай, Анно, дозволь мені допомогти тобі.

Надто вже потрібна була мені допомога, щоб ото просто собі відмовитися. Та й він уже був тут. Отож зіграв переді мною роль зразкового чоловіка: попереносив меблі, порозвішував картини і прикрутив люстру.

— То ти житимеш тут сама? — спитав він, орудуючи дрилем.

— Авжеж, Марку. Тут розпочинається моє нове життя.

Наступного понеділка я вперше заявилася в комісаріат. Була восьма ранку, коли я в цивільному одязі підійшла до віконця чергового.

— Ви принесли скаргу? — запитав він, не піднімаючи носа від газети.

— Ні, — відказала. — Я ваша нова колега.

Він глянув на мене, дружньо всміхнувся й заволав на всю горлянку:

— Хлопці, тут дівчина прийшла!

Умить збіглася ціла юрба поліціянтів, які почали розглядати мене, мов якесь небачене звіря. Підійшов шеф Ґуллівер і простягнув мені руку.

— Ласкаво просимо, Анно.

Прийняли мене доброзичливо. Я віталася з новими колегами, обмінюючись кількома словами, мене почастували кавою, поставили кілька запитань. Хтось радісно вигукнув:

— Хлопці, я вже починаю вірити в Санта Клауса: старий поліціянт пішов у відставку, а його заступила гарнюня дівчина!

Усі зареготали. На жаль, та приязна атмосфера дитячих радощів тривала недовго.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 27 червня 2014 року

За двадцять дев’ять днів до прем’єри

Удосвіта я вже їхав до Орфеї.

Уперто хотів зрозуміти, що ж сталося напередодні в помешканні Стефані. Шеф Ґуллівер вважав, що то було простісіньке пограбування. Я й на мить у те не повірив. Мої колеги з експертного відділу до пізньої ночі працювали в квартирі, намагаючись знайти відбитки пальців, та марно. А я, з огляду на те, як добряче вгатили мене по голові, схилявся до думки, що грабіжник був чоловіком.

Треба було знайти Стефані. Я відчував, що часу обмаль. Проїхавши автострадою номер сімнадцять, на підступах до міста наддав ходу правою смутою, не ввімкнувши ні маяка, ні сирени.

І тільки проїхавши щит, який позначав міську межу, помітив за ним поліційне авто, що відразу ж помчало мені навздогін. Я зупинився на узбіччі й побачив у бічному дзеркалі красиву молоду жінку в однострої, яка вийшла з автівки й подалася до мене. Отак я познайомився з першою особою, що потім допомогла мені розплутати цю справу, — з Анною Каннер.

Коли вона нахилилася до вікна, я показав їй свій значок і всміхнувся.

— Капітан Джесс Розенберґ, — прочитала вона. — Ви кудись поспішаєте?

— Здається, ми бачилися вчора на Бендгем-роуд. Я той, що отримав по довбешці.

— Сержант Анна Каннер, — відрекомендувалася жінка. — Як ваша голова, пане капітане?

— Та голова нічого, дякую вам. Але, мушу зізнатися, мене спантеличило те, що сталося учора. Шеф Ґуллівер вважає, що то пограбування, а я не вірю. Оце думаю, чи не встряв я у серйозну справу.

— Ґуллівер — дурень, іще й заплішений, — сказала Анна. — Розкажіть ліпше про цю справу, вона мене цікавить.

Я зрозумів, що Анна може бути для мене неоціненною союзницею в Орфеї. Незабаром переконався, що вона ще й незрівнянна у своїй справі. Отож я запропонував:

— Якщо дозволиш мені звертатися до тебе на «ти», Анно, то я почастував би тебе кавою. І розповів би про все.

За кілька хвилин ми сиділи за столиком у невеличкій придорожній забігайлівці, і я пояснив Анні, з чого все це почалося, розповів, як Стефані Мейлер знайшла мене на початку тижня й сказала, що провадить власне розслідування вбивства чотирьох людей 1994 року.

— А що це за вбивство 1994 року? — запитала Анна.

— Тоді вбили міського голову Орфеї і його родину, — пояснив я. — А також одну жінку, яка вийшла на вечірню пробіжку. То була справжнісінька бійня. І сталося це перед самісіньким відкриттям театрального фестивалю в Орфеї. То була моя перша велика справа. Ми з тодішнім моїм колегою Дереком Скоттом розплутали її. Аж ось минулого понеділка прийшла Стефані й сказала, що ми схибили тоді, що справу не розкрито і ми помилилися з винуватцем. Відтоді вона зникла, а в її помешкання хтось учора вдерся.

Анну дуже зацікавила моя розповідь. Згодом ми з нею поїхали до квартири, що була замкнена й опечатана, та батьки лишили мені від неї ключі.

У кімнатах усе було догори дриґом, скрізь панував безлад. Ми мали тільки одну зачіпку: двері помешкання були цілі.

Я сказав Анні:

— Батьки запевнили мене, що запасні ключі були тільки в них. Це означає, що особа, яка проникла сюди, мала ключі, що належали Стефані.

Оскільки я вже казав про повідомлення, що його надіслала Стефані Майклові Бірду, Анна зауважила:

— Якщо хтось має її ключі, то, певне, і її мобільник у нього.

— Ти хочеш сказати, що не вона послала те повідомлення? А хто ж тоді?

— Той, хто хотів виграти час, — відказала вона.

Я дістав із кишені штанів конверт, який взяв із поштової скриньки, і простягнув його Анні.

— Це виписка з її кредитної карти, — пояснив я. — На початку місяця вона мандрувала до Лос-Анджелеса, то треба ще з’ясувати, що вона там робила. Я перевіряв, вона відтоді не подорожувала літаком. Якщо вона десь мандрує, то на своєму автомобілі. Я оголосив розшук, орієнтуючи пости з перевірки документів: якщо вона в дорозі, то поліція швидко її знайде.

— Бачу, — вражено сказала Анна, — ти часу не гаєш!

— У тім і річ, що не можна його гаяти, — сказав я. — Крім того, я подав запит, щоб мені надали перелік її телефонних дзвінків і виписку з кредитної картки за останні місяці. Сподіваюся отримати все це вже сьогодні увечері.

Анна зазирнула у виписку.

— Востаннє вона користувалася кредиткою увечері в понеділок о 21 годині 55 хвилин в «Кодяк-гриль», — сказала вона. — Це ресторан на головній вулиці. Треба поїхати туди. Може, там щось бачили.

«Кодяк-гриль» був розташований на початку чільної вулиці. Управитель зазирнув у розклад праці офіціантів і погукав нам тих, що були на роботі в понеділок увечері. Одна з офіціанток, яких ми допитували, впізнала Стефані на світлині, що її ми показали.

— Атож, — сказала вона, — я впізнаю її. Вона була на початку тижня. Гарна така дівчина, причому сама.

— Ви помітили в ній щось особливе, що оце пригадали її з-поміж усіх клієнтів, які були тут цими днями?

— А вона не вперше приходить. Завжди сідає за тим самим столиком. Казала, когось чекає, та він не приходить.

— А в понеділок як усе було?

— Вона прийшла о 18 годині, на початку мого чергування. І чекала. Урешті замовила салат «Цезар» і кока-колу, а потім таки пішла.

— О 22 годині, якщо точно.

— Може, й так, часу я не пригадую, та сиділа вона довгенько. Заплатила і пішла. Це все, що я пам’ятаю.

Вийшовши з того ресторану, ми помітили, що в сусідньому будинку міститься банк, обладнаний системою зовнішнього спостереження.

— Там напевне є камери, — сказала Анна. — Вона, мабуть, потрапила в об’єктиви.

За кілька хвилин ми були в тісному кабінеті тамтешньої служби безпеки, і співробітник показав нам кадри, зняті з різних камер. На одному був хідник і тераса ресторану «Кодяк-гриль». Потім він прокрутив нам понеділкові записи від 18 години. Наглядаючи за перехожими, що пропливали на екрані, я раптом угледів її.

— Стоп! — вигукнув я. — Це вона, Стефані.

Співробітник зупинив запис.

— Тепер помалу відкрутіть назад, — попросив я.

Стефані на дисплеї позадкувала. Виникла цигарка, вона припалила її від позолоченої запальнички, потім поклала її в пакет, якого дістала із сумочки. Вона відступала і відступала по тротуару, аж опинилася коло маленької блакитної автівки, а потім сіла в неї.

— Ага, — сказав я, — це її авто. Блакитна «мазда» на троє дверей. Бачив, як вона сідала туди на паркувальному майданчику в крайовому центрі поліції.

Я попросив співробітника перегорнути запис у потрібному напрямку, й ми побачили, як Стефані виходить з автівки, запалює цигарку і ступає кілька кроків хідником, перш ніж податися до «Кодяк-гриль».

Потім ми взялися до запису, що сягав до 21 години 55 хвилин, коли Стефані заплатила за вечерю кредитною карткою. За кілька хвилин вона знову з’явилася на екрані, нервовою ходою прямуючи до автомобіля. Сідаючи за кермо, дістала з сумочки телефон. Хтось дзвонив. Вона відповіла. Розмова була коротка. Здається, вона не розмовляла, а тільки вислухала, що їй кажуть. Скінчивши розмову, сіла за кермо і якусь хвилю сиділа непорушно. Її добре було видно крізь лобове скло. Ось вона пошукала номер у телефонній книжці мобільника й зателефонувала, та відразу ж дала відбій. Було таке враження, наче урвався зв’язок. Зачекала п’ять хвилин, сидячи за кермом. Здається, вона нервувалася. Потім удруге набрала номер і цього разу розмовляла. Розмова тривала секунд зо двадцять. Потім вона рушила з місця й подалася вулицею на північ.

— Оце, може, останні знімки Стефані Мейлер, — пробурмотів я.

Пополудні ми розпитували друзів Стефані. Здебільшого вони мешкали в Саґ-Гарборі, звідки жінка була родом.

Жоден із них не мав новин від Стефані від понеділка, і всі непокоїлися. Тим паче, що її батьки весь час їм телефонували, а це додавало тривоги. Вони намагалися зв’язатися з нею телефоном, поштою, через соціальні мережі, ходили до неї додому і стукали у двері, та марно.

З наших розмов випливало, що Стефані була бездоганна жінка, хоч з якого боку глянь. Не вживала наркотиків, не напивалася до чортиків і з усіма ладнала. Друзі знали трохи більше про її інтимне життя, ніж батьки. Одна з подруг казала, що бачила її нещодавно з коханцем.

— Ну, була вечірка, і вона привела його туди, його звали Шон. Дивно.

— Що дивно?

— Невідповідні вони були. Щось поміж ними не клеїлося.

Інша казала, що Стефані жила тільки роботою.

— Останнім часом її майже не було видно. Казала, в неї роботи по вуха.

— Над цим вона працювала?

— Хтозна.

Ще одна подруга згадала, що вона мандрувала до Лос-Анджелеса.

— Авжеж, вона літала до Лос-Анджелеса пару тижнів тому, але просила, щоб я нікому не казала про те.

— Чому?

— Я не знаю.

Останній, з ким ми розмовляли, був її приятель Тімоті Фолт. Він бачився зі Стефані у неділю ввечері.

— Вона прийшла до мене, — сказав він. — Я був сам, ми випили трохи.

— Вона нервувалася, була стурбована? — запитав я.

— Ні.

— Яка Стефані людина?

— О, це геніальна жінка, блискуча, але характер у неї клятий, вперта мов той віслюк. Як щось западе їй голову, то доможеться свого.

— Вона казала вам, над цим зараз працює?

— Трохи. Наче розробляє один величезний проект, але в деталі не вдавалася.

— Що за проект?

— Книжка. Принаймні задля неї вона й прибула до цього краю.

— Справді?

— Стефані сповнена амбіцій. Вона мріє стати славетною письменницею і вважає, що досягне цього. До вересня минулого року на життя собі заробляла працею в літературному часописі. Забув, як він зветься.

— «Нью-Йоркський літературний огляд», — кивнув я.

— Ага, так. Але насправді працювала там лише задля того, щоб оплачувати рахунки. Після звільнення сказала, що хоче повернутися до Гемптонса, аби спокійно писати. Пам’ятаю, якось так і сказала: «Я тут задля того, щоб написати книжку». Гадаю, їй потрібен був час і спокій, то вона і знайшла їх там. А то нащо було їй найматися репортером у провінційний часопис? Кажу вам, це амбітна штучка. Вона високо замірилася. І якщо вже приїхала до Орфеї, то недарма. Може, вона не могла зосередитися в нью-йоркській метушні. Часто буває, що письменники перебираються за місто, хіба ні?

— Де вона писала?

— Гадаю, в себе вдома.

— На комп’ютері?

— Не знаю. Може, й так.

Коли ми вийшли від Тімоті Фолта, Анна зауважила, що у Стефані вдома не знайшли комп’ютера.

— Може, його забрав той «гість» учора ввечері, — сказав я.

Ми скористалися тим, що перебуваємо в Саґ-Гарборі, й заглянули до батьків Стефані. Ті ніколи не чули про її друга на ім’я Шон, і Стефані не залишала в них комп’ютера. Щоб уже перестрахуватися, ми вирішили зазирнути до її кімнати.

Вона не жила в ній, відколи закінчила ліцей, і там нічого не міняли: плакати висіли на стінах, кубки зі спортивного чемпіонату стояли на полицях, покривало лежало на ліжку, а шкільні книжки й досі зберігалися.

— Стефані вже давно не спала тут, — пояснила Труді Мейлер. — Після ліцею вона подалася до університету, а потім працювала в Нью-Йорку, поки звільнилася у вересні з того літературного часопису.

— Яка причина того, що Стефані оселилася в Орфеї? — запитав я, не сповістивши про те, що казав мені Тімоті Фолт.

— Я вже казала вам учора, що вона втратила роботу в Нью-Йорку і захотіла повернутися до Гемптонса.

— Але чому саме до Орфеї? — наполягав я.

— Бо це найбільше місто в краю, я так гадаю.

Я запитав:

— Пані Мейлер, у Нью-Йорку в Стефані були вороги? Вона з кимось мала конфлікти?

— Ні, нічого такого не було.

— Вона жила сама?

— З одною співмешканкою, що теж працювала в тому літературному часописі. Її звуть Аліса Фільмор. Ми якось бачилися з нею, коли допомагали Стефані забрати меблі, як вона вирішила вибратися з Нью-Йорка. Там лишилося кілька стільців, то ми їх відвезли простісінько до її дому в Орфеї.

Не знайшовши нічого ні в її домі, ні в батьків, ми вирішили податися до Орфеї й заглянути в її редакційний комп’ютер в «Орфея кронікл».

Була 17 година, коли ми підкотили до будинку редакції. Майкл Бірд спровадив нас кабінетами співробітників. Показав і кабінет Стефані, добре опоряджений, там стояв комп’ютерний монітор, клавіатура, коробка з серветками, величезна кількість ручок у чашці для чаю, блокноти і ще якісь безладно розкидані папери. Я переглянув їх і, не знайшовши нічого цікавого, запитав:

— Чи хтось міг увійти в комп’ютер за її відсутності останніми днями?

Кажучи це, я натиснув кнопку живлення.

— Ні, — відказав Майкл, — комп’ютер захищений індивідуальним паролем.

Комп’ютер не вмикався, тож я натиснув кнопку ще раз, допитуючись у редактора:

— Отже, ніхто не мав змоги залізти в комп’ютер без її відома?

— Ніхто, — запевнив Майкл. — Пароль знає тільки Стефані. Більше ніхто, навіть системний адміністратор. Ось я навіть уявити собі не можу, як ви увійдете в її комп’ютер, не знаючи пароля.

— Фахівці розберуться, не турбуйтеся. Але він чомусь не вмикається.

Я нагнувся, щоб поглянути, чи не від’єднався часом якийсь кабель, та комп’ютера під столом не було.

Я випростався й запитав:

— А де системний блок?

— Таж під столом, — відказав Майкл.

— Його там нема!

Майкл із Анною теж нагнулися й побачили, що там звисає в порожнечу лише кабель. Майкл здивовано вигукнув:

— Хтось поцупив її комп’ютер!

О 18-й годині коло будинку редакції стояла сила-силенна автомобілів орфейської поліції й поліції штату.

Співробітник експертної бригади сповістив нас, що маємо справу з пограбуванням із вторгненням. Ми з Анною і Майклом пройшли до технічного приміщення в підвалі, що служило складом, а заразом тут був і пожежний вихід — східці, що провадили на вулицю. Шибка була вибита, і варто було тільки руку простягнути, щоб натиснути на клямку й увійти досередини.

— Ви часто заглядаєте сюди? — запитав я Майкла.

— Та ніколи. Ніхто не ходить у підвал. Тут тільки архіви, якими ніхто не користується.

— Тут ні сигналізації нема, ні камер, — сказала Анна.

— Авжеж, нема, бо хто ж за це платитиме? Повірте, якби були гроші, то ми спершу думали би про те, як полагодити водогін.

— Ми спробували зняти відбитки пальців, та їх там було стільки, ще й усе таке замацане, що це виявилося неможливим, — пояснив експерт. — Нічого не знайшли ми і на робочому місці Стефані. Як на мене, грабіжник увійшов тими дверима, піднявся на поверх і забрав комп’ютер, а потім вийшов тим самим шляхом.

Ми повернулися до редакційної зали.

— Майкле, — спитав я, — не міг учинити це хтось із редакції?

— Ні, що ви! — обурився Майкл. — Як ви могли таке подумати? Я цілком довіряю моїм працівникам.

— То як ви поясните, що чужа людина могла знати, де стоїть комп’ютер Стефані?

— Хтозна, як це сталося, — відказав Майкл.

— Хто приходить сюди перший уранці? — встряла Анна.

— Ширлі. Зазвичай вона відмикає редакцію.

Ми знайшли Ширлі. Я запитав:

— Останніми днями, приходячи вранці, ви помічали щось незвичайне?

Ширлі спершу збентежилася, та, подумавши, засяяла.

— Я нічого не бачила. Але у вівторок уранці один із наших співробітників, Ньютон, сказав мені, що його комп’ютер був увімкнений. Він добре пам’ятає, що вимкнув його напередодні, бо йшов із редакції останній. Він улаштував мені сцену, репетував, що хтось вмикав комп’ютер, поки його не було, та я подумала собі, що то він просто забув його вимкнути.

— Де його кабінет? — запитав я.

— Перший з того боку, де й Стефані.

Я натиснув кнопку, гадаючи, що там не можна зняти відбитків, оскільки на ньому вже не раз працювали. На екрані з’явився напис:

— Він увімкнув перший-ліпший комп’ютер, — сказав я. — Побачив ім’я і зрозумів: це не той, що йому треба. Потім увімкнув ще один і побачив ім’я Стефані. Далі й шукати не треба було.

— Це свідчить про те, що то був хтось чужий, — заспокоївся Майкл.

— Це свідчить про те, що комп’ютер украли в ніч із понеділка на вівторок, — сказав я. — Тобто тоді, коли зникла Стефані.

— Зникла? — зацікавлено перепитав Майкл. — Що ви хочете сказати?

Замість відповіді я попросив:

— Майкле, ви можете видрукувати мені всі статті, які написала Стефані під час роботи у вашій редакції?

— Авжеж. Але поясніть мені урешті, капітане, що відбувається? Ви гадаєте, зі Стефані щось сталося?

— Так, — відказав я. — І мені здається, це дуже серйозно.

Виходячи з редакції, ми зіткнулися із шефом Ґуллівером і орфейським міським головою, Аланом Брауном, що обговорювали ситуацію, стоячи на тротуарі. Мер одразу ж упізнав мене. Враження було таке, наче він побачив привида.

— Ви тут? — здивовано вигукнув він.

— Хотів би я зустрітися з вами за інших обставин.

— Яких таких обставин? — запитав він. — Що тут коїться? Відколи це поліція штату береться до звичайнісінького пограбування?

— Ви не маєте права діяти в нас! — докинув шеф Ґуллівер.

— У цьому місті зникла людина, шефе Ґуллівере. А зникнення — це прерогатива поліції штату.

— Зникнення? — мало не вдавився Браун.

— Нема тут ніякого зникнення! — роздратовано крикнув шеф Ґуллівер. — У вас немає жодних доказів, капітане Розенберґу. Ви телефонували до офісу прокурора? Якщо ви так певні, то мали б негайно це зробити! Може, мені зателефонувати, га?

Я нічого не відповів на те і пішов звідтіля.

Тієї ночі о третій годині ранку в пожежне депо Орфеї надійшло повідомлення про пожежу на Бендгем-роуд, 77, де мешкала Стефані Мейлер.

Дерек Скотт

30 липня 1994 року, того вечора, коли сталося вбивство чотирьох людей.

Була 22 година 55 хвилин, коли ми прибули до Орфеї. Ми перетнули Лонґ-Айленд за рекордно короткий час.

На розі головної вулиці, яку перекрили з нагоди першого театрального фестивалю, ми ввімкнули гучну сирену. Авто місцевої поліції, що стояло впоперек вулиці, відкотилося назад, відкриваючи нам шлях до кварталу Пенфілд. Квартал був геть заставлений автомобілями, тут були машини швидкої допомоги, що прибули навіть із сусідніх міст. Довкола Пенфілд-лейн напнуті поліційні стрічки, за якими юрмилися роззяви, які позлазилися з головної вулиці, щоб не пропустити і крихти того прецікавого видовиська.

Ми з Джессом були перші слідчі кримінального відділу, що опинилися на місці злочину. Нас зустрів Кірк Гарві, начальник орфейської поліції.

— Я сержант Дерек Скотт, поліція штату, — сказав я, показуючи значок, — а це мій заступник, інспектор Джесс Розенберґ.

— Я шеф Кірк Гарві, — сказав поліціянт, якому вочевидь аж полегшало, що хтось прибув на поміч. — Не буду приховувати, що я геть розгублений. У моїй практиці такого випадку ще не бувало. Чотири трупи. Справжнісінька бійня.

Полісмени гасали туди-сюди, вигукуючи накази й одразу ж скасовуючи їх. Я був найстарший за званням поміж ними, тож одразу взяв усе те діло в свої руки.

— Треба перекрити всі шляхи, — сказав я шефові Гарві. — Поставте загороди. Я покличу на допомогу дорожню поліцію й усі вільні підрозділи поліції штату.

За двадцять метрів від нас лежало тіло молодої жінки в спортивному костюмі, під ним калюжа крові. Ми поволі підійшли до нього. Поруч стояв на чатах поліціянт, та видно було, що він намагається не дивитися на труп.

— Її знайшов чоловік. Він в авто швидкої допомоги, он там, якщо вам захочеться допитати його. Але найжахливіше в будинку, — сказав він нам, показуючи на дім, біля якого ми зупинилися. — Хлопчик і його мати...

Ми подалися до будинку. Пішли по газону, щоб скоротити шлях, і побачили, що там стоїть величезна калюжа, наші ноги занурювалися у воду сантиметрів на чотири.

— От халепа, — вилаявся я. — Геть ноги намочив! Тут повнісінько води. Що за повінь? Дощів давно вже не було.

— Вийшла з ладу система управління автоматичним поливанням, пане сержанте, — сказав від будинку полісмен, що чатував коло дверей. — Он уже пішли перекривати ту воду.

— Нічого не чіпайте, — звелів я. — Треба все так і лишити, аж поки приїдуть експерти. І напніть стрічки обабіч газону, щоб люди ходили кахлями. Не хочу, щоб усе місце злочину залило водою.

Я сяк-так витер мокрі ноги об східці. Потім ми ввійшли досередини. Двері були виламані ударом ноги. Просто перед нами, в коридорі, лежала на підлозі прошита кулями жінка. Коло неї стояла відкрита валіза, наполовину напхана речами. Праворуч була кімната, де лежав труп дванадцятирічного хлопчика, що теж загинув від куль, він лежав поміж шторами, наче чіплявся за них, намагаючись заховатися. У кухні долілиць — закривавлений труп сорокарічного чоловіка, якого кулі наздогнали тоді, коли він силкувався утекти.

Огидний дух смерті і крові неможливо було витерпіти. Ми були такі приголомшені, що хутко вийшли надвір, аж посинівши од того, що там побачили.

Незабаром нас погукали до гаража міського голови. Поліціянти виявили валізи і в багажнику автомобіля. Міський голова збирався кудись виїхати разом із родиною.

Ніч була парка, і молодий заступник міського голови Браун спливав потом у своєму костюмі: пропихаючись крізь юрму, він чимдуж прямував головною вулицею, майже біг. Театр він покинув відразу ж по тому, як йому сповістили про ту лиху подію, і вирішив дістатися до Пенфілд-Крісчент пішки, подумавши, що так буде швидше, ніж автомобілем. Він таки слушно зміркував: крізь середмістя, де було повнісінько люду, вже годі було проїхати. На розі вулиці Дюргам його оточили місцеві мешканці, до яких уже докотилися недобрі чутки, і почали допитуватися, та він навіть словом до них не озвався й побіг, мов несамовитий. Звернув праворуч до Бендгем-роуд і подався до житлового району. Пройшов пустельними вулицями, де не світилося в жодному вікні, потім угледів удалині якусь метушню. Що ближче він підходив, то яскравішими ставали світляні кола, які били від автомобільних фар, і миготливі зблиски від маяків швидкої допомоги. Дорогою його про щось питали перехожі, та він минав їх, не зупиняючись. Ось перед ним з’явилася поліційна стрічка. Його помітив заступник начальника поліції Рон Ґуллівер і пропустив усередину. Все те видовище спершу вразило Алана Брауна: гамір, світло, якесь тіло на хіднику, накрите білим простирадлом. Він не знав, куди податися. Аж угледів знайоме обличчя начальника орфейської поліції Кірка Гарві, з яким саме розмовляли ми з Джессом.

— Кірку, — сказав Браун, підійшовши до нього, — що тут коїться, заради бога? Невже це правда? Невже Джозеф і його родина вбиті?

— Усі троє, Алане, — поважним тоном відказав Гарві. І кивнув на дім, де виходили і заходили поліціянти. — Їх знайшли всередині. Всі мертві.

Шеф Гарві представив нас заступникові міського голови.

— Ви натрапили на слід? Є якісь докази? — запитав нас Браун.

— Поки що нічого, — відказав я. — Одне мене зацікавило: це сталося в день відкриття фестивалю.

— Гадаєте, ці події пов’язані?

— Зарано про це говорити. Не розумію навіть, чому міський голова був удома. Хіба він не повинен бути присутнім у Великому театрі?

— Авжеж, ми мали зустрітися о 19 годині. Коли він не з’явився, я спробував йому зателефонувати, та ніхто не відповідав. П’єса мала вже розпочатися, тож я виголосив замість нього імпровізовану промову на відкритті, його місце в цей час було порожнє. Тільки в антракті хтось мені сказав про те, що сталося.

— Алане, — сказав Гарві, — в автомобілі голови Ґордона ми знайшли валізи. Здається, він із родиною готувався до від’їзду.

— До від’їзду? Як це, до від’їзду? Якого від’їзду?

— Зараз можна висувати будь-які версії, — пояснив я. — Але що непокоїло міського голову останнім часом? Можливо, він казав вам про якісь погрози? Боявся за свою безпеку?

— Погрози? Ні, такого він мені не казав. А я... я можу зазирнути досередини?

— Ліпше не ходити туди, бо затопчете сліди на місці злочину, — сказав шеф Гарві. — Та й негарне там видовисько, Алане. Справжнісінька бійня. Дитину застрелили у вітальні, дружину, Леслі, в коридорі, а Джозефа в кухні.

Заступник міського голови Браун відчув, як ноги його затремтіли і зм’якли, наче ватяні, тож він сів на тротуар. Його погляд знову зупинився на білому простирадлі, що лежало метрів за десять від нього.

— Та якщо їх убили в хаті, то це хто? — спитав він, показуючи на тіло.

— Молода жіночка, Меґан Падалін, — відказав я. — Вийшла побігати. Мабуть, натрапила на убивцю, коли він виходив із будинку, той відразу ж і застрелив її.

— Це щось нечуване! — вигукнув заступник голови, затуливши обличчя долонями. — Це жахіття!

Тієї хвилі до нас підійшов заступник начальника поліції Рон Ґуллівер. І звернувся до Брауна.

— Преса засипає нас запитаннями. Треба, щоб хтось зробив заяву.

— Хтозна, чи я зможу, — пробурмотів Алан, обличчя його було бліде мов полотно.

— Алане, — сказав шеф Гарві, — це треба зробити. Віднині ти голова цього міста.

Джесс Розенберґ

Субота, 28 червня 2014 року

За двадцять вісім днів до прем’єри

Була восьма година ранку. Поки Орфея потроху прокидалася, на Бендгем-роуд, куди з’їхалися пожежні автомобілі, тривала метушня. Будинок, де мешкала Стефані, перетворився на руїни, що курілися. Її квартира геть пропала у вогні. Ми з Анною стояли на хіднику і споглядали, як пожежники згортають рури і складають обладнання. Незабаром до нас підійшов начальник пожежної команди.

— Це підпал, — сказав він категоричним тоном. — На щастя, обійшлося без жертв. Удома був тільки мешканець другого поверху, та він устиг вибігти надвір. Він нам і зателефонував. Ходімо зі мною, хочу вам дещо показати.

Ми ввійшли до будинку і пішли сходами. Тхнуло гірким димом. Піднявшись на третій поверх, побачили, що двері до помешкання Стефані відчинені навстіж. Та полотно дверей було ціле, замок теж.

— Як ви увійшли сюди, не виламавши дверей і не вибивши замка? — запитала Анна.

— Оце я й хотів вам показати, — відказав пожежник. — Коли ми приїхали, двері були широко відчинені, отак, як зараз.

— У палія були ключі, — сказав я.

Анна серйозно глянула на мене.

— Знаєш, Джессе, мені здається, той, кого ти наполохав у четвер увечері, прийшов довершити своє діло.

Я зазирнув до квартири: там уже нічого не лишилося. Меблі, стіни, книжки — все згоріло. Особа, що підпалила помешкання, мала на меті лиш одне: спалити все.

Мешканець із другого поверху, Бред Мельшоу, сидів на східцях сусіднього будинку, загорнений у ковдру, і, попиваючи каву, дивився на фасад своєї домівки, що почорнів від язиків полум’я. Він пояснив нам, що скінчив працю в кафе «Афіна» о двадцять третій годині тридцять хвилин.

— Прийшов одразу додому, — сказав він. — Чогось особливого не помітив. Сходив у душ, трохи подивився телевізор і задрімав на дивані, як часто зі мною трапляється. О третій годині ночі раптом прокинувся. У хаті було повнісінько диму. Я зрозумів, що дим іде зі сходової клітки і, відчинивши двері, побачив, що на поверсі пожежа. Відразу ж вибіг надвір і викликав пожежників мобільним телефоном. Мабуть, Стефані не було вдома. З нею сталося щось недобре?

— Хто вам таке сказав?

— Усі це кажуть. Знаєте, в нас тут маленьке містечко.

— Ви добре знаєте Стефані?

— Та ні. Як сусідку, з якою вряди-годи перетинаєшся, та й край. Наші робочі розклади надто вже різні. Вона перебралася сюди торік у вересні. Симпатична.

— Вона казала вам, що помандрує кудись? Казала, що її не буде?

— Ні. Я вже говорив, ми недостатньо знайомі, щоб вона звірялася мені в такому.

— Може, вона просила вас поливати квіти чи забирати пошту?

— Вона ніколи не просила мене про такі послуги.

Раптом він замислився. Потім вигукнув:

— Ох, як я міг забути! Вона сперечалася з якимось поліціянтом.

— Коли?

— У суботу ввечері на тому тижні.

— Як це відбувалося?

— Я прийшов пішки з ресторану. Хилилося вже до півночі. Коло нашого будинку стояло поліційне авто, Стефані розмовляла з водієм. Казала йому: «Ти не можеш так учинити зі мною, ти мені потрібен». А він відповів: «Я не хочу тебе більше чути. Якщо ще зателефонуєш мені, я подам скаргу». І поїхав. Якусь хвилю вона стояла на хіднику. Мала страшенно розгублений вигляд. Я зачекав на розі, звідки почув усю ту балачку, доки вона пішла до свого помешкання. Мені не хотілося ставити її в незручне становище.

— Яке то було авто? — запитала Анна. — З орфейської поліції чи з іншого міста? З поліції штату? Чи, може, дорожньої поліції?

— Хтозна. Я тоді не звернув уваги. Та й була вже ніч.

Нас урвав міський голова Браун, що просто-таки накинувся на мене.

— Ви, мабуть, читали вже сьогоднішню газету, капітане Розенберґу? — люто запитав він, розгорнувши перед моїм носом випуск «Орфея кронікл».

На чільній сторінці містилася світлина Стефані, а над нею напис:

— Я не знав про це оголошення, пане голово, — запевнив його.

— Знали чи не знали, капітане Розенберґу, а це ви зняли цю колотнечу! — розлючено крикнув Браун.

Я глянув на сплюндрований пожежею будинок.

— Ви хочете сказати, що в Орфеї нічого не відбувається?

— Нічого такого, що не було б у компетенції місцевої поліції. Отож не зчиняйте тут бучі, розумієте? Фінансове становище міста не зовсім хороше, тож усі сподіваються на курортний сезон і театральний фестиваль, щоб заробити трохи грошенят. Якщо туристів налякати, вони сюди не приїдуть.

— Дозвольте мені все ж таки наполягти на своєму, пане голово: я вважаю, що тут скоєно дуже тяжкий злочин.

— У вас немає найголовнішого доказу, капітане Розенберґу. Шеф Ґуллівер сказав мені вчора, що її автомобіля ніхто не бачив від понеділка. А що як вона просто поїхала кудись? Я зробив декілька телефонних дзвінків, здається, ви наступного понеділка виходите на пенсію?

Анна зачудовано глянула на мене.

— Джессе, — сказала вона, — ти покидаєш поліцію?

— Нікуди я не піду, поки не виведу злочинця на чисту воду.

Міський голова Браун таки мав довгі руки, і я зрозумів це, коли повернувся з Бендгем-роуд до орфейської поліції й мені зателефонував мій начальник, майор МакКенна.

— Розенберґу, — сказав мені він, — міський голова Орфеї весь час мені телефонує, вже спокою нема від нього. Каже, ти сієш паніку в місті.

— Майоре, — відказав я, — тут зникла жінка, і це може бути пов’язане з убивством чотирьох людей 1994 року.

— Справу про вбивство чотирьох людей закрито, Розенберґу. І ти повинен це знати, адже ти її й розкрив.

— Та знаю, майоре. Та оце думаю, чи ми тоді чогось не проґавили...

— Що ти мені розповідаєш?

— Зникла жінка — журналістка, яка почала наново розслідувати цю справу. Хіба це не причина, щоб копати знову?

— Розенберґу, — роздратовано сказав МакКенна, — начальник місцевої поліції каже, що в тебе немає навіть найменшого доказу. Ти псуєш мені суботу, а за два дні, коли покидатимеш поліцію, всі вважатимуть тебе дурником. Ти цього хочеш?

Я мовчав, і МакКенна дружнім тоном продовжив:

— Послухай мене уважно. Цими вихідними я маю поїхати з родиною на озеро Чамплейн, а телефон забуду вдома. Буду недоступний для будь-яких дзвінків, аж поки не прийду на роботу в понеділок уранці. Отож ти повинен до першої години надати мені в понеділок солідні докази. Якщо цього не станеться, ти чемненько повертаєшся до свого кабінету, наче нічого й не було. Ми хильнемо по чарчині з нагоди того, що ти йдеш із поліції, й більше я нічого не хочу чути про цю справу. Ти все зрозумів?

— Авжеж, майоре. Дякую.

Часу було обмаль. В Анниному кабінеті ми почали записувати всі ті розрізнені дані на магнітному панно.

— Згідно зі свідченнями журналістів, — сказав я, — комп’ютер украли з редакції вночі з понеділка на вівторок. До квартири вломилися у четвер увечері, а пожежу влаштували цієї ночі.

— До чого ти ведеш? — запитала Анна, простягаючи мені чашку гарячої кави.

— Так ось, усе дає підстави гадати: ця особа не знайшла того, що шукала, в редакційному комп’ютері, й це змусило її обшукати помешкання. Вочевидь, безуспішно, бо вона ризикнула повернутися туди наступного вечора й підпалити квартиру. І що її до того змусило, як не сподівання, що в такий спосіб вона знищить документи, яких не зуміла знайти?

— Тоді те, що вона шукала, може справді існувати? — вигукнула Анна.

— Авжеж, — потвердив я. — Тільки де?

У мене були зі собою виписки з телефонних розмов і банківських рахунків Стефані, які я прихопив напередодні у крайовому центрі поліції штату, і я виклав їх на стіл.

— Спершу спробуймо з’ясувати, хто телефонував Стефані, коли вона вийшла з «Кодяк-гриль», — сказав я, знайшовши поміж паперами перелік телефонних дзвінків, які отримала і зробила журналістка.

До Стефані подзвонили о 22:03. Потім вона двічі зателефонувала тому самому абонентові. О 22:05 і о 22:10. Перший дзвінок тривав насилу секунду, другий — двадцять секунд.

Анна сіла за комп’ютер. Я продиктував їй номер, з якого Стефані надійшов дзвінок о 22:03, і вона ввела його в систему, що давала змогу визначити абонента.

— Ось воно, Джессе! — вигукнула вона.

— І що? — запитав я, кидаючись до екрана.

— Це номер телефонної будки в «Кодяк-гриль»!

— Хтось телефонував Стефані, коли вона вийшла з ресторану? — здивувався я.

— Хтось за нею стежив, — сказала Анна. — Поки вона чекала, хтось весь час тримав її під наглядом.

Я взяв перелік і обвів ручкою останній номер, який набрала Стефані.

Вставивши той номер у систему пошуку, Анна аж рота роззявила.

— Ні, це, мабуть, помилка! — пополотнівши, вигукнула вона. І, попросивши ще раз продиктувати його, хутенько заторохтіла клавішами, знову набираючи ті числа.

Я глянув на екран і прочитав ім’я, що з’явилося там.

— Шон О’Доннелл. У чому проблема, Анно? Ти знаєш його?

— Ще й як! — приголомшено відказала вона. — Це один із моїх полісменів. Шон О’Доннелл — співробітник орфейської поліції.

Коли ми показали шефові Ґулліверу той перелік номерів, він уже не міг заборонити нам допитати Шона О’Доннелла. Викликав його з патруля й запровадив до кімнати для допитів. Коли ми з Анною і шефом Ґуллівером увійшли туди, Шон наполовину звівся з крісла, наче його не слухалися ноги.

— Хтось мені скаже, в чому річ? — занепокоєно запитав він.

— Сядь, — звелів йому шеф Ґуллівер. — У капітана Розенберґа є до тебе запитання.

Він послухався. Ми з Ґуллівером посідали за столом, перед Шоном. Анна притулилася до стіни.

— Шоне, — сказав я, — мені відомо, що Стефані Мейлер телефонувала вам у понеділок увечері. Ви останній, з ким у неї був зв’язок. Що ви приховуєте від нас?

Шон ухопив голову в долоні.

— Пане капітане, — простогнав він, — я геть пропав. Треба було розповісти про це Ґулліверові. І я хотів розповісти, хотів! Ох, мені так шкода...

— Але ви не зробили цього, Шоне! Що ж, розповідайте мені тепер.

Він зітхнув і врешті заговорив.

— Ми зі Стефані зустрічалися, правда, недовго. Познайомилися в барі. Я підійшов до неї і, як по правді, вона була не в захваті від мене. Та врешті погодилася, щоб я пригостив її чаркою, ми трохи побалакали, і я думав, що далеко це знайомство не зайде. Та як сказав, що працюю в орфейській поліції, вона відразу ж пожвавішала. Почала ставитися до мене по-іншому, видно було, що я її зацікавив. Ми обмінялися телефонними номерами, а потім кілька разів зустрічалися, але не більше. Все пішло швидше тижнів зо два тому. Ми переспали. Всього один раз.

— Чому ваші стосунки не тривали довше? — запитав я.

— Бо зрозумів, що її цікавлю не я, а кімната для зберігання поліційних архівів у нашому комісаріаті.

— Кімната для зберігання архівів?

— Так, пане капітане. Дивно це було. Вона кілька разів заводила мову про це. Просила, щоб я її провів туди. Думав, що вона жартує, й казав, що це, звісно ж, неможливо. А в ліжку днів із десять тому вона почала вимагати, щоб я таки допоміг їй туди пройти. Схоже було, наче я в такий спосіб мав заплатити їй за секс. Я був страшенно вражений. Так розлютився, що пішов, сказавши їй, що не хочу більше її бачити.

— Ти не подумав про те, чому її так цікавили ті архіви? — запитав шеф Ґуллівер.

— Та подумав. Частина мене хотіла це знати. Але не хотілося показувати Стефані, що мене це зацікавило. Я відчував, що мною маніпулюють, а вона мені дуже подобалася, то це мені завдавало болю.

— І ви бачилися з нею відтоді? — запитав я.

— Тільки раз. Минулої суботи. Вона телефонувала мені того вечора кілька разів, та я не відповідав. Гадав, вона перестане, та вона знай телефонувала. Я був на службі, й та наполегливість дратувала. Урешті вона так мені допекла, що я сказав: якщо вона ще раз до мене звернеться, я подам скаргу на домагання. Вона сказала, що їй потрібна моя допомога, та я не повірив.

— Що вона сказала дослівно?

— Що хоче переглянути справу про злочин, який скоїли тут, мовляв, у неї є інформація про нього. Сказала ось що: «Те слідство закрили з хибних підстав. Є одна подробиця, те, чого ніхто не побачив тоді, хоч воно було й очевидне». Щоб переконати мене, вона показала мені руку і запитала, що я бачу. «Твою руку», — відказав я. «А мав би побачити пальці». Почувши про ту руку і пальці, я подумав, що вона шиє мене в дурні. Поїхав, лишивши її стояти на тротуарі, й заприсягнувся, що більше ніколи не дам орудувати собою.

— Більше ніколи?— запитав я.

— Більше ніколи, пане капітане. Відтоді я більше не розмовляв із нею.

Я трохи помовчав, а тоді викинув свій козир.

— Не тримайте нас за дурнів, Шоне! Я знаю, що ви розмовляли з нею в понеділок увечері, коли вона зникла.

— Ні, пане капітане! Присягаюся, не розмовляв я!

Я помахав переліком телефонних дзвінків і поклав перед ним.

— Годі брехати, ось тут написано: ви розмовляли з нею двадцять секунд.

— Ні, ми не розмовляли! — вигукнув Шон. — Вона телефонувала мені, це правда. Двічі. Але я не відповів! Після останнього дзвінка вона послала мені повідомлення на автовідповідач. У нас наче й була розмова, як це значиться в переліку, але насправді ми не балакали.

Шон таки не збрехав. Зазирнувши в його телефон, ми знайшли голосове повідомлення, що надійшло у понеділок о 22 годині 10 хвилин і тривало двадцять секунд.

У її голосі вчувалася легка паніка.

— Я тоді не вислухав цього повідомлення. Гадав, вона знову скиглитиме. А прочитав аж у середу, коли її батьки заявили у комісаріат, що вона зникла, — пояснив Шон. — І я не знав, що вдіяти.

— Чому ви нічого не сказали? — запитав я.

— Я злякався, пане капітане. І мені було соромно.

— Стефані хтось погрожував?

— Ні. Принаймні вона й словом про це не обмовилася. У повідомленні вона вперше сказала, що їй страшно.

Ми з Анною і шефом Ґуллівером перезирнулися. Потім я запитав Шона:

— Де ви були і що робили в понеділок увечері о 22 годині, коли Стефані намагалася зв’язатися з вами?

— Я був у барі в Іст-Гемптоні. Один мій приятель завідує ним, а ще там була ціла купа інших моїх приятелів. Ми згаяли там цілий вечір. Можу дати вам імена, перевірите.

Свідки підтвердили Шонову присутність у барі в день зникнення, він був там від дев’ятнадцятої до першої години після півночі. В Анниному кабінеті я написав на магнітному панно загадку, яку почув від Стефані: «Що було в нас перед очима і що не побачили ми 1994 року?».

Ми подумали, що Стефані хотіла дістатися до архівів орфейського комісаріату, щоб запопасти справу про вбивство чотирьох людей 1994 року.

Отож ми пішли до архіву і без жодних труднощів знайшли велику коробку, де лежала папка, в якій зберігається та справа. Але, на превеликий наш подив, коробка була порожня. Все зникло. Усередині лежав тільки пожовклий від часу аркуш, із видрукуваними на друкарській машинці словами:

Наче початок гри.

У нас був єдиний конкретний доказ — дзвінок, який надійшов із ресторану «Кодяк-гриль», після того, як Стефані вийшла звідти. Ми поїхали в той ресторан і знайшли офіціантку, з якою розмовляли напередодні.

— Де розташовані публічні телефони? — запитав я.

— Ви можете скористатися телефоном на барній стійці, — відказала вона.

— Дякую, але я хотів би поглянути на телефони для відвідувачів.

Вона спровадила нас до задньої частини ресторану, де були два ряди вішалок, прикріплених на стіні, вбиральні, банкомат, а в кутку телефон, у якому треба було платити монетами.

— Тут є камера? — запитала Анна, розглядаючи стелю.

— Ні, в ресторані нема жодної камери.

— Цим телефоном часто користуються?

— Хтозна, тут завжди вештаються люди. Вбиральні призначені для відвідувачів, але багато хто заходить і скромно цікавиться, чи є тут телефон. Ми відповідаємо, що є. Але невідомо, чи вони хочуть до вбиральні, чи зателефонувати. Сьогодні ж у всіх мобільники...

Тієї миті озвався Аннин телефон. На березі моря щойно знайшли авто Стефані.

Ми з Анною чимдуж мчали Овшен-роуд, що брала початок від головної вулиці й вела до орфейського пляжу. Шлях той закінчувався на паркувальному майданчику, чималому бетонному круглику, де купальники могли покинути свої автівки, не переймаючись ні оплатою, ні часом. Узимку тут стояли автомобілі людей, які виїхали погуляти, а навесні погожими днями сюди приїздили батьки запускати повітряних зміїв разом зі своїми дітлахами. У середині літа від самісінького ранку тут уже займали місця, й автомобілів напихалося стільки, що аж дивно було.

Метрів за сто від того майданчика стояло на узбіччі авто. Поліціянт махнув нам рукою, і ми зупинилися за його автомобілем. У тому місці була стежина, що прямувала в ліс. Він пояснив нам:

— Люди гуляли тут і помітили цю автівку. Мабуть, вона стоїть тут іще од вівторка. Вранці вони прочитали оголошення в газеті, то здогадалися, що це якось пов’язане зі зникненням журналістки. Я перевірив, це номер автомобіля Стефані Мейлер.

Нам довелося йти метрів двісті, щоб дістатися до автівки, яку обачно поставили у видолинку. Авжеж, то була блакитна «мазда», як і в записах банківських камер. Я надів латексні рукавички й обійшов довкола неї, уважно заглядаючи крізь вікна. Хотів було відчинити двері, та вони були замкнені. Урешті Анна вголос висловила думку, що спливла мені в голові:

— Джессе, гадаєш, вона в багажнику?

— Ох, дізнатися можна тільки в один спосіб, — відказав я.

Поліціянт приніс монтажку. Я застромив її в шпарину під кришкою багажника. Анна стояла за моїми плечима, затамувавши подих. Замок піддався легко, і кришка багажника вмить відчинилась. Я спершу сахнувся, та потім нагнувся, зазирнув досередини й побачив, що там порожньо.

— Нічого тут нема, — сказав я, відхилившись. — Ліпше зателефонуймо до експертного відділу, поки все не затоптали. Гадаю, цього разу міський голова застосує всі засоби.

Авто Стефані, яке знайшли в тій місцині, цілком змінило розстановку сил. Дізнавшись про це, мер Браун виїхав на місце події разом із Ґуллівером і, зрозумівши, що потрібно організувати пошукові операції й що наявні ресурси місцевої поліції недостатні, покликав на допомогу поліційні сили з сусідніх міст.

За годину Овшен-роуд перекрили від середини до самісінького пляжу. Поліції з усього графства надіслали своїх співробітників, приїхала й патрульна поліція штату. Гурти роззяв позбиралися обабіч поліційної загороди.

Коло лісу працівники експертного відділу витанцьовували свій звичний балет у білих комбінезонах довкола автомобіля Стефані, який вони просто-таки прочесали гребінцем. Метушилися там і полісмени зі службовими псами.

Незабаром нас погукав на парковий майданчик очільник бригади, що працювала зі службовими псами.

— Усі пси взяли той самий слід, — сказав він. — Вони пішли від автівки і побігли стежиною, що йде від лісу й веде сюди.

Він показав на стежку, яку протоптали люди, щоб дістатися найкоротшим шляхом із пляжу до лісової дороги.

— Пси зупинилися на паркувальному майданчику. Ось на цьому місці, де я стою. Потім вони згубили слід.

Поліціянт стояв простісінько посередині майданчика.

— То що це означає?

— Що вона сіла в авто, капітане Розенберґу. І тим автомобілем поїхала звідси.

Міський голова обернувся до мене.

— Що ви про це думаєте, пане капітане? — запитав він.

— Гадаю, хтось очікував Стефані. У неї була зустріч. Особа, з якою вона мала зустрітися, стежила за нею, сидячи у глибині зали в ресторані, а потім зателефонувала з телефонної будки й призначила зустріч на пляжі. Стефані занепокоїлася: вона гадала, що зустріч відбудеться у громадському місці, а виявилося, що треба їхати на пляж, де о цій порі було порожньо. Зателефонувала Шонові, та він не відповів. Урешті вона вирішила припаркуватися коло лісової стежини. Може, щоб було куди втекти? Може, щоб простежити за тим таємничим чоловіком, що призначив їй зустріч? Принаймні вона замкнула авто на ключ. Спустилася до майданчика і сіла до автомобіля того співрозмовника. Куди він її повіз? Бог його знає.

Запало похмуре мовчання. Потім шеф Ґуллівер, наче допіру усвідомивши масштаб події, пробурмотів:

— Отак і зникла Стефані Мейлер.

Дерек Скотт

Того вечора 30 липня 1994 року в Орфеї до місця злочину найперші прибули колеги з кримінальної бригади, а також наш начальник, майор МакКенна. Розпитавши про ситуацію, він відвів мене набік і запитав:

— Дереку, це ти перший прибув сюди?

— Так, пане майоре, — відказав я. — Ми вже з годину тут із Джессом. Як найстарший за званням, я дещо вирішив самохіть, зокрема, напнути загороду.

— Ти добре зробив. І, мені здається, як слід опанував ситуацію. Ти почуваєшся здатним розслідувати цю справу?

— Так, пане майоре. Сприйняв би це за честь.

Я відчув, що МакКенна завагався.

— Це буде перша твоя велика справа, — сказав він. — А Джесс іще недосвідчений інспектор.

— У Розенберґа чудовий нюх, — запевнив я. — Довірте нам цю справу, пане майоре. Ми вас не розчаруємо.

Подумавши, майор таки погодився.

— Дам я вам шанс, Скотте. Я люблю вас: і тебе, й Джесса. Та не підведіть мене. Бо як ваші колеги дізнаються, що я довірив вам справу такого масштабу, то почнуться балачки. А їм усього лише треба було вчасно сюди нагодитися! Де вони, от скажіть, у дідька? Гуляють собі? Кляті вилупки!

Майор гукнув Джесса і голосно заявив, щоб усі почули:

— Скотте і Розенберґу, ви беретеся до цієї справи.

Ми з Джессом вирішили працювати так, щоб майор не шкодував про своє рішення. Всю ніч пробули ми в Орфеї, збираючи перші докази в цій справі. Була майже сьома ранку, коли я завіз Джесса додому, в Квінс. Він запропонував мені зайти випити кави, я погодився. Ми втомилися, та були занадто збуджені, щоб спати. Поки Джесс готував каву, я сів за столом у кухні й почав робити нотатки.

— Хто так ненавидів міського голову, щоб убити його разом із дружиною й сином? — запитав я голосно, записуючи ту фразу на аркуші, який він приліпив на холодильнику.

— Треба опитати його рідню, — сказав Джесс.

— Що робили вони увечері вдома, коли була прем’єра театрального фестивалю? Адже всі мали бути у Великому театрі. І ці валізи з речами, які знайшли у багажнику автомобіля. Гадаю, вони збиралися кудись їхати.

— Може, тікали? Але чому?

— Оце, Джессе, ми і повинні з’ясувати, — сказав я.

Я приліпив другий аркуш, і Джесс написав на ньому:

— Чи були вороги в міського голови?

Наша балачка розбудила Наташу, і вона зазирнула до кухні, обличчя мала заспане.

— Що там сталося учора ввечері? — спитала вона, пригортаючись до Джесса.

— Бійня, — відказав я.

— Бійня на фестивалі театрального мистецтва? — прочитала Наташа на дверях холодильника, перш ніж відчинити їх. — Непогана назва для поліційної п’єси.

— Оце, мабуть, вона і є, — сказав Джесс.

Наташа дістала молоко, яйця, борошно і поклала все те на столі, щоб приготувати оладки і зварити каву. Потім глянула на записи і запитала:

— І які ж у вас перші версії?

Джесс Розенберґ

Неділя, 29 червня 2014 року

За двадцять сім днів до прем’єри

Пошуки Стефані виявилися даремними. На це мобілізували майже всі наявні сили, та все було марно. Поліційні підрозділи й добровільні помічники прочесали все графство. Залучили команди з пошуковими псами, водолазів і навіть один вертоліт.

Люди чіпляли оголошення в супермаркетах і ходили по крамницях й автозаправках, сподіваючись, що хтось, клієнт чи службовець, бачив її там. Батьки Стефані дали оголошення в пресі й на місцевому телебаченні, умістивши фото своєї доньки і прохаючи всіх, хто бачили її, негайно зв’язатися з ними.

Усі хотіли вкласти свою частку: «Кодяк-гриль» частував напоями кожного, хто брав участь у пошуках, один із найрозкішніших місцевих готелів, «Озерний», надав приміщення в розпорядження поліції, яка використовувала його для збору добровольців, охочих долучитися, звідти їх відправляли в зону пошуків.

Ми з Анною сиділи в кабінеті у поліційному комісаріаті в Орфеї й провадили слідство. Мандрівка Стефані до Лос-Анджелеса залишалася для нас суцільною загадкою. Після повернення з Каліфорнії вона раптом зблизилася з Шоном О’Доннеллом і намагалася дістатися до поліційних архівів. Що хотіла вона там знайти? Ми зв’язалися з готелем, де вона зупинялася, та це нам нітрохи не допомогло. Зате, попрацювавши з її регулярними мандрівками до Нью-Йорка, про які свідчила платіжна картка, ми виявили, що їй не раз виписували штрафи за паркування в неналежному місці або ж за перевищення паркувального часу, а якось навіть забрали її авто на штрафний майданчик, причому відбувалося все це на тій самій вулиці. Анна знайшла перелік закладів, що були там: ресторани, офіси лікарів, адвокатів, хіропрактиків, пральня... та була тут і редакція «Нью-Йоркського літературного огляду».

— Як це може бути? — запитав я. — Мати Стефані казала, що її звільнили з того видання у вересні, тож через це вона і приїхала до Орфеї. Чому ж тоді вона й далі туди вчащала? У цьому нема ніякого сенсу.

— Принаймні, — сказала Анна, — дати сплати дорожнього мита збігаються з отриманими штрафами. І я помітила, що місця, де її штрафували, були розташовані у безпосередній близькості від входу до будинку, де міститься редакція «Огляду». Зателефонуймо головному редакторові видання, нехай він це пояснить, — запропонувала вона, знімаючи слухавку.

Та не встигла вона набрати номер, як у двері кабінету постукали. То був співробітник експертної бригади з поліції штату.

— Я приніс вам звіт про те, що ми знайшли в помешканні й в автомобілі Стефані Мейлер, — сказав він, махаючи грубим конвертом. — Гадаю, це вас зацікавить.

Він сів на край стола.

— Почнімо з квартири, — сказав він. — Підтверджую, що підпал був навмисний. Усе полили пальним для автомобілів. І немає сумніву, що це не Стефані Мейлер підпалила своє помешкання.

— Чому ви так кажете? — запитав я.

Поліціянт показав пластиковий контейнер із пачкою доларів.

— Ми знайшли в квартирі десять тисяч доларів готівкою, що були заховані в резервуарі чавунної італійської кавоварки. Вони вціліли.

— Авжеж, якби Стефані чи бодай я сховала десять тисяч доларів готівкою в хаті, то, звісно ж, забрала б їх, перш ніж підпалити помешкання, — сказала Анна.

— А що ж ви знайшли в автомобілі? — запитав я.

— На жаль, там не було жодного сліду чужого ДНК, тільки самої Стефані. Ми порівняли проби зі зразками, що їх надали батьки. Зате знайшли записку, ще й досить загадкову, вона лежала під сидінням водія й написана була її рукою.

Полісмен дістав із конверта ще один пластиковий контейнер, в якому лежав аркуш, видертий із учнівського зошита, і на ньому напис:

— Темна ніч! — вигукнула Анна. — Як на тому аркуші, що лишили в архіві замість справи про вбивство чотирьох людей 1994 року.

— Треба поговорити з Майклом Бірдом, — сказав я. — Може, він знає більше, ніж захотів нам розповісти.

Ми знайшли Майкла в його кабінеті у редакції «Орфея кронікл». На наше прохання він підготував копії всіх статей, які написала Стефані для газети. Там була переважно місцева тематика: шкільний ярмарок, парад у Colombus Day[2], містечкове святкування Thanksgiving[3] для самотніх людей, конкурс гарбузів із нагоди Геловіна, дорожні пригоди та інші випадки в рубриці дрібної хроніки. Переглядаючи ті статті, я запитав Майкла:

— Яку платню отримувала Стефані в газеті?

— Тисячу п’ятсот доларів, — відказав він. — Чому ви запитуєте?

— Це може бути важливо для слідства. Не приховуватиму, що я ніяк не можу второпати, чому Стефані покинула Нью-Йорк і приїхала сюди, щоб писати про День Колумба чи про святкування запалених гарбузів. Я в цьому не бачу ніякого сенсу. Не ставте мені цього на карб, Майкле, та це ніяк не в’яжеться з тим амбітним образом, який змалювали мені її батьки та друзі.

— Я чудово розумію, що ви маєте на увазі, капітане Розенберґу. Я теж замислювався над цим. Стефані казала мені, що її геть знеохотило те звільнення з «Нью-Йоркського літературного огляду». Закортіло оновитися. Вона, бачте, ідеалістка. Вона хоче змінити світ. І той виклик, що кинуло їй життя, змусивши працювати в провінційній газеті, нітрохи не збентежив її, навпаки.

— Гадаю, тут інша причина, — сказав я і поклав перед Майклом аркуш, який знайшли в її автомобілі.

— Що це? — запитав Майкл.

— Нотатка, написана рукою Стефані. Вона згадує тут про театральний фестиваль в Орфеї й додає, що треба про це поговорити з вами. Що ви замовчуєте, Майкле?

Він зітхнув.

— Я обіцяв їй нікому про це не казати. Слово дав.

— Майкле, — наполягав я, — бачу, ви не усвідомлюєте, наскільки серйозна ця ситуація.

— Це ви нічого не розумієте, — відтяв він. — Може, є вагома причина в тому, що Стефані вирішила на якийсь час зникнути. А ви все псуєте, зчинивши цю бучу і розтривоживши людей.

— Вагома причина? — перепитав я.

— Може, вона відчула, що їй загрожує небезпека, і вирішила заховатися. Знявши цю веремію, ви ризикуєте деконспірувати Стефані: її розслідування набагато серйозніше, ніж ви можете собі уявити, і, може, вона ховається від тих, хто зараз її шукають.

— Ви хочете сказати, вона ховається від якогось полісмена?

— Можливо. Вона була дуже потайна. Я завжди наполягав, щоб розповідала мені більше, та вона ніколи не хотіла казати, в чому там копирсається.

— Це дуже схоже на ту Стефані, з якою я розмовляв якось, — зітхнув я. — Але як це пов’язано з фестивалем?

Хоч у редакції нікого не було і двері були зачинені, Майкл заговорив тихо, наче боявся, що хтось його підслухає.

— Стефані вважала, що на фестивалі щось затівається, казала, їй треба опитати волонтерів, але так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Я сказав, що їй ліпше написати серію статей для нашої газети. Це буде чудове прикриття.

— Буцім узяти інтерв’ю? — запитав я.

— Та не буцім, адже ми їх таки опублікували б. Я ото казав вам про фінансові труднощі газети: Стефані запевнила мене, що результати її розслідування сприятимуть припливу грошей до нашої скарбниці. «Коли ми опублікуємо це, — сказала вона якось, — то випуски „Орфея кронікл“ просто-таки з рук видиратимуть».

Повернувшись до комісаріату, ми врешті зателефонували колишньому начальникові Стефані, головному редакторові «Нью-Йоркського літературного огляду». Він звався Стівен Берґдорф і мешкав у Брукліні. Телефонувала йому Анна, та підключила телефон до гучномовця, щоб я міг чути розмову.

— Бідолашна Стефані, — засмутився Стівен Берґдорф, коли Анна поінформувала його про ситуацію. — Сподіваюся, з нею не сталося нічого поганого. Вона була дуже розумна, та й літературна журналістка пречудова, золоте перо. І дуже чемна. Завжди люб’язна з усіма. Ні прикрощів не мала, ні недоброзичливців.

— Якщо не помиляюся, ви звільнили її торік восени?

— Так. Просто-таки від серця відірвав: вона чудова дівчина. Але бюджет «Огляду» влітку дуже скоротився. Передплата була у вільному падінні. То я мусив заощаджувати і звільнився від декого.

— Як вона відреагувала на те звільнення?

— Та ви ж розумієте, це не дуже припало їй до вподоби. Проте ми розлучилися в добрих стосунках. Я написав їй у грудні, щоб дізнатися, як вона там. Стефані відписала, сказала, що працює в «Орфея кронікл» і що там їй дуже подобається. Я зрадів, хоч і трохи був здивований.

— То ви здивувалися?

Берґдорф пояснив:

— Стефані Мейлер — журналістка масштабу «Нью-Йорк таймс». Що їй було робити в другосортному часописі?

— Пане Берґдорфе, чи приходила Стефані Мейлер до вашої редакції після звільнення?

— Ні. Принаймні я не чув про таке. А що?

— А те, що ми з’ясували: останніми місяцями її авто багато разів паркувалося коло будинку редакції.

Поклавши слухавку в порожній натоді редакції «Нью-Йоркського літературного огляду», Стівен Берґдорф довго сидів збентежений.

— Що сталося, Стіві? — спитала його двадцятип’ятирічна Аліса, що, сидячи на дивані, фарбувала нігті червоним лаком.

— З поліції дзвонили. Пропала Стефані Мейлер.

— Стефані? Ото дурепа була.

— Як це — «була»? — занепокоївся Стівен. — Ти щось знаєш про неї?

— Та ні, кажу так, бо не бачила її, відколи вона пішла звідси. Вона таки добряче дурепа була, ти маєш рацію.

Берґдорф підвівся з-за столу і замислено зупинився перед вікном.

— Стіві, котику мій, — солоденько промовила Аліса, — ти ж не кусатимеш собі лікті?

— Якби ти не змусила мене витурити її...

— Не починай, Стіві! Ти зробив те, що треба.

— Ти не розмовляла з нею, відколи вона пішла від нас?

— Може, раз, по телефону. Яка різниця?

— На бога, Алісо, ти ж допіру казала, ще не бачила її відтоді!

— А я її й не бачила. Тільки по телефону розмовляла. Один раз. Два тижні тому.

— Лиш не кажи, що ти телефонувала їй, щоб із неї покепкувати! Вона знає, чому її звільнили?

— Ні.

— Ти певна цього?

— Авжеж. Вона зателефонувала мені, щоб попросити одну пораду. Здається, вона була стурбована. Сказала: «Мені треба добитися прихильності від одного чоловіка». Я пояснила: «Чоловіки — нескладні істоти: ти смокчеш їхній член, підставляєш свій солодкий задок, а за те вони зроблять для тебе, що хочеш».

— А про що там ішлося? Може, треба було заявити в поліцію?

— Ніякої поліції. Сиди тихо і мовчи.

— Але ж...

— Не псуй мені настрою, Стіві! Ти знаєш, що буває, коли я гніваюся! У тебе є чиста сорочка? Бо ця геть зіжмакалася. Вберися, вийдемо поміж люди.

— Я сьогодні не можу, я...

— А я сказала тобі, що хочу вийти поміж люди!

Берґдорф похнюпився й вийшов із кабінету. Зателефонував дружині й сказав, що здає номер у друк, тож не потрапить сьогодні на вечерю. Поклавши слухавку, він затулив обличчя долонями. Як це сталося, що в п’ятдесят років він злигався з цією молоденькою жіночкою?

Ми з Анною були певні, що гроші, які знайшли в Стефані, причетні до цієї справи. Звідки взялися ці десять тисяч доларів готівкою, які знайшли у неї в хаті? Стефані заробляла тисячу п’ятсот доларів на місяць: заплативши за помешкання, пальне для автівки, страхування й покупки, вона небагато могла заощадити. Та й особисті заощадження зберігала б у банку.

Про походження тієї суми цілий день ми опитували батьків Стефані та її друзів, але безуспішно. Батьки казали, що в грошових питаннях вона завжди викручувалася сама. Задля навчання здобула стипендію, а потім жила на свою платню. Друзі повідомили, що наприкінці місяця їй частенько доводилося несолодко. Їм здавалося, що навряд чи могла вона щось відкласти.

Покидаючи Орфею, я проїхав головною вулицею й, замість того, щоб податися до шляху номер сімнадцять, що виходить на автостраду, майже не думаючи, звернув до кварталу Пенфілд і подався до Пенфілд-Крісчент. Проїхав попід сквером і зупинився біля колишнього будинку міського голови Ґордона, з якого все почалося двадцять років тому.

Трохи постояв там, а потім, уже прямуючи додому, зупинився біля домівки Дерека і Дарлі. Хтозна, чи то Дерека закортіло мені побачити, чи тому що не хотілося бути самому, а крім нього, я нікого тут не знав.

Була двадцята година, коли я зупинився коло їхнього будинку. Став перед дверима, не наважуючись подзвонити. Чутно було, як вони весело сміються й розмовляють у кухні за вечерею. Кожної неділі Дерек із родиною їли піцу.

Я тихенько підійшов до вікна і почав спостерігати за вечерею. Троє Дерекових дітей іще навчалися в ліцеї. Найстарший син цього року збирався вступати до університету. Раптом хтось із них помітив мене. Усі обернулися й витріщилися на мене.

Дерек вийшов із хати, дожовуючи шмат піци, з паперовою серветкою в руці.

— Джессе, — здивовано сказав він, — що ти тут робиш? Іди повечеряй з нами!

— Ні, дякую. Я не голодний. Послухай, в Орфеї кояться дивні речі.

— Джессе, — зітхнув Дерек, — тільки не кажи, що ти згаяв там усі вихідні!

Я коротко виклав йому, що там сталося.

— Немає сумніву, — підвів я риску, — що Стефані знайшла нові докази у справі про вбивство чотирьох людей 1994 року.

— Джессе, це тільки припущення.

— Та й зрештою, — вигукнув я, — є ота записка про «Темну ніч», яку знайшли в її автомобілі, й така сама записка в коробці, яку лишили замість украденої справи про вбивство чотирьох людей! Крім того, вона пов’язала це з найпершим фестивалем 1994 року, як ти пам’ятаєш! Хіба це не вагомий доказ?

— Ти бачиш зв’язок там, де тобі хочеться його бачити, Джессе! Ти розумієш, що це означає, — наново відкрити провадження в справі 1994 року? Це ж означає, що ми тоді помилилися!

— А може, й помилилися! Стефані казала, що ми проґавили найголовнішу подробицю, хоч вона була простісінько перед носом у нас.

— Але що ми могли проґавити, скажи? — вигукнув Дерек. — Де ми зробили помилку, Джессе? Хіба ти не пам’ятаєш, як ретельно ми працювали? Наша справа залізна! Гадаю, ці недобрі думки спливають тобі в голові, бо ти покидаєш поліцію! Не треба повертатися назад, ніколи не треба повертатися до того, що ти зробив. Нащо ти робиш нам таке? Навіщо хочеш знову відкрити цю справу?

— Тому що це потрібно!

— Ні, не потрібно, Джессе! Завтра твій останній день на службі в поліції. Ти що, хочеш опинитися в лайні, яке тебе не стосується?

— Я хочу відкласти мою відставку. Не хочу отак покинути службу. Не можу я жити з цим!

— А ось я можу!

Він хотів було піти до хати, показуючи, що не хоче продовжувати цієї небажаної розмови.

— Допоможи мені, Дереку! — вигукнув я. — Якщо я не надам завтра майорові вагомого доказу поміж зникненням Стефані Мейлер і справою 1994 року, то він змусить мене відмовитися від цього розслідування.

Дерек обернувся.

— Нащо ти робиш це, Джессе? — запитав він. — Нащо ворушиш усе це лайно?

— Попрацюймо удвох, Дереку.

— Я вже двадцять років не переймався слідчими справами, Джессе. Чому ти хочеш залучити мене?

— Тому що ти найліпший з-поміж усіх, кого я знаю. Ти завжди був ліпший, ніж я. Капітаном у нашому підрозділі мав бути ти, а не я.

— Не суди мене і не читай мені моралі про те, як я маю будувати кар’єру, Джессе! Ти знаєш, що я останні двадцять років тільки сидів за столом і порпався в паперах.

— Дереку, мені здається, тепер ми можемо все виправити.

— Нема там чого виправляти, Джессе. Ти можеш зайти до мене і з’їсти піци. Але про слідство ми більше не розмовляємо.

Він відчинив двері.

— Заздрю я тобі, Дереку, — сказав я йому навздогін.

Він обернувся.

— Заздриш? А чому це ти маєш мені заздрити?

— Ти любиш, і тебе люблять.

Він засмучено понурився.

— Джессе, вже ось двадцять років, як Наташа пішла. І ти вже давно міг улаштувати своє життя. Часом у мене таке враження, наче ти чекаєш, що вона повернеться.

— Щодня, Дереку. Щодня чекаю, що вона знову з’явиться. Кожного разу, як відчиняю двері мого дому, сподіваюся її там побачити.

Він зітхнув.

— Хтозна, що тобі сказати. Мені гірко. Тобі треба знайти когось. Ти повинен рухатися вперед у житті, Джессе.

Він пішов до хати, а я подався до автомобіля. Уже хотів було рушати, аж із дому вибігла схвильована Дарля. Здається, вона була розгнівана, і я розумів чому. Я опустив шибку, і вона закричала:

— Не роби цього, Джессе! Не буди примар із минулого!

— Послухай, Дарлю...

— Ні, Джессе, це ти послухай мене! Дерек не заслуговує, щоб із ним так поводилися! Не треба так із ним! Тебе ніхто не захоче бачити тут, якщо ти ворушитимеш минуле. Хочеш, щоб я нагадала тобі, що сталося двадцять років тому?

— Ні, Дарлю, не варто! Нікому не треба нагадувати мені про це. Я щодня про це згадую. Кожного клятого дня, чуєш, Дарлю? Кожного клятого ранку, коли розплющую очі, і кожного вечора, коли засинаю.

Вона засмучено глянула на мене, і я зрозумів: Дарля шкодує, що почала цю розмову.

— Я шкодую, Джессе. Зайти до нас повечеряти, є піца, і я зроблю тирамісу.

— Ні, дякую. Я поїду.

Повернувшись додому, я налляв собі чарку і дістав альбом, у який давненько вже не заглядав. У ньому були статті, що стосувалися 1994 року. Я довго переглядав їх. Одна привернула мою увагу.

Від роздумів мене відірвало дзеленчання вхідного дзвінка. Я зиркнув на годинник: хто це міг прийти о такій пізній порі? Узяв пістолет, що лежав коло мене на столі, й сторожко підкрався до дверей. Глянув у вічко й побачив Дерека.

Я відчинив двері й якусь мить мовчки дивився на нього. Він помітив пістолет.

— Гадаєш, це так серйозно? — запитав він.

Я кивнув. Він сказав:

— Покажи, що в тебе є, Джессе.

Я дістав усі матеріали, що були в мене, і порозкладав їх на столі. Дерек вивчив світлини з камери зовнішнього спостереження, записку, яку знайшли в автомобілі, поглянув на гроші й передивився виписку з кредитної картки.

— Цілком очевидно, що Стефані витрачала більше, ніж заробляла, — пояснив я йому. — Тільки квиток до Лос-Анджелеса коштував десь із дев’ятсот доларів. Певне, в неї було інше джерело прибутків. І треба з’ясувати яке.

Дерек поринув у її видатки. У його очах з’явився той миготливий зблиск, якого я вже давно не помічав. Уважно переглянувши видатки з кредитної карти, він узяв ручку і обвів щомісячний безумовний платіж у шістдесят доларів, що здійснювався від листопада.

— Ці видатки надходять товариству, що зветься СВМА, — сказав він. — Знаєш, що це?

— Ні, — відказав я.

Він підсунув до себе мій ноутбук і ввійшов у мережу.

— Це меблевий склад на самообслуговуванні в Орфеї, — урешті сказав він і обернув ноутбук до мене.

— Меблевий склад? — здивувався я, згадавши розмову з Труді Мейлер. Мати казала, що у Стефані не лишилося ніяких речей в Нью-Йорку, вона все перевезла до свого помешкання в Орфеї. То нащо винаймати від листопада ту комору?

Меблевий склад був відчинений цілу добу, тож ми вирішили податися туди негайно. Я показав сторожеві посвідчення, і він, проглянувши реєстр, повідомив номер кімнатки, яку винаймала Стефані. Ми пройшли цілим лабіринтом дверей із опущеними шторами й опинилися перед металевими жалюзі, замкненими на ключ. Я прихопив зі собою відмичку і вставив її в замкову шпарину. Потім підняв жалюзі, а Дерек посвітив усередину ліхтариком.

Нас приголомшило те, що ми побачили.

Дерек Скотт

Початок серпня 1994 року. Від дня убивства чотирьох людей минув тиждень.

Ми з Джессом працювали в поті чола над тим розслідуванням, гарували і вдень, і вночі, не думали ні про сон, ні про вихідні й понаднормові години.

Штаб улаштували в помешканні Джесса й Наташі, там було затишніше, ніж у холодному будинку крайового центру поліції штату. Ми розмістилися у вітальні, поставили там два похідні ліжка, які за потреби можна було складати й розкладати. Опікувалася нами Наташа. Часом вона вставала посеред ночі, щоб нагодувати нас. Казала, це непогана нагода випробувати страви, які вона збирається включати до меню свого ресторану.

— Джессе, — якось мовив я, за обидві щоки наминаючи всю ту смакоту, — пообіцяй, що ти поберешся з цією дівчиною. Вона просто фантастична.

— Це вже в плані, — відказав він мені.

— І коли ж? — радісно вигукнув я.

Він усміхнувся.

— Найближчим часом. Хочеш побачити обручку?

— А певно!

Він вийшов на хвильку й повернувся з коробочкою, де виблискував коштовний перстень із самоцвітом.

— Ох, Джессе, це диво якесь!

— Моєї бабуні, — пояснив він, швиденько ховаючи коробочку до кишені, бо якраз нагодилася Наташа.

Офіційно оголосили результати балістичної експертизи: для здійснення злочину використовувався той самий пістолет марки «беретта». Вбивства могла здійснити лише одна особа. Експерти гадали, що це напевне чоловік, причому не лише з огляду на жорстокість, а й тому, що двері розтрощили сильним ударом ноги. Втім, вони не були навіть замкнені на ключ.

На прохання прокурора склали картину вбивства, і виявилося, що все відбувалося ось як: злочинець розтрощив двері будинку родини Ґордонів. Спершу він здибав Леслі Ґордон у передпокої й майже впритул вистрілив їй в обличчя і груди. Потім угледів у вітальні дитину і застрілив її двома пострілами в спину, цілячись із коридору. Потім подався до кухні, вочевидь почувши там гамір. Міський голова Джозеф Ґордон хотів було втекти у сад крізь засклені двері в кухні. Його убили чотирма пострілами у спину. Вийшов убивця коридором через вхідні двері. Жодна куля не схибила, це свідчило про те, що вбивця був досвідчений стрілець.

Вийшовши з хати, він натрапив на Меґан Падалін, що вийшла побігати. Вона, звісно ж, спробувала втекти, і він застрілив її двома пострілами у спину. Либонь, діяв із відкритим обличчям, бо потім вистрілив їй упритул у потилицю, щоб упевнитися, що жінка вже не встане.

Труднощі полягали ще й у тому, що були два непрямі свідки, та вони не могли стати корисними для слідства. Коли стався той злочин, Пенфілд-Крісчент була майже порожня, мешканців удома не було. З восьми будинків один продавався, мешканці п’ятьох були у Великому театрі. В останньому домі мешкала родина Белямі, з якої лише Лена Белямі, молода мати трьох дітей, лишилася того вечора з тримісячним немовлям. Її чоловік, Терренс, був коло моря з двома старшими дітлахами.

Лена Белямі чула постріли, та подумала, що то звук феєрверка на березі моря з нагоди фестивалю. Щоправда, ще до того, як прозвучали постріли, вона помітила невеличкий чорний фургон із чималим логотипом на задньому склі, та не змогла змалювати його детально. Пам’ятала, що там було зображення, та не звернула достатньої уваги, щоб згадати, що воно означало.

Другий свідок жив сам. Звали його Альберт Плент, і мешкав він в одноповерховому будинку на паралельній вулиці. Після лихої пригоди він пересувався у візку на коліщатах і того вечора лишився вдома. Коли пролунали постріли, він саме вечеряв. Та стрілянина привернула його увагу, і він виїхав на ґанок поглянути, що це коїться на вулиці. У нього вистачило присутності духу, щоб поглянути на годинник: була 19 година 10 хвилин. А потім запала тиша, і він подумав, що то дітлахи кидали петарди. Він так і лишився на ґанку, втішаючись вечірньою прохолодою, аж о 20 годині 20 хвилин почув, як хтось кричить і гукає на поміч. Він одразу ж зателефонував до поліції.

Одною з найперших наших проблем була відсутність мотиву для вбивства. Щоб знайти вбивцю міського голови і його родини, потрібно було дізнатися, хто мав підстави зробити це. Та перші кроки слідства нічого не дали: ми опитали мешканців міста, муніципальних службовців, друзів голови і його дружини, та все було марно. Ґордонове життя видавалося бездоганно мирним. Ні ворогів, ні боргів, ні драм, ні темного минулого. Нічогісінько. Пересічна родина. Леслі Ґордон, його дружина, вчителювала в початковій орфейській школі, її дуже цінували, що ж до самого міського голови, то, крім того, що йому просто-таки дифірамби співали через високу кваліфікацію, він користувався досить-таки хорошим авторитетом у містечку, і всі вважали, що його знов оберуть головою на муніципальних виборах у вересні, де суперником у нього був Алан Браун, заступник.

Якось ми вже вкотре взялися до матеріалів слідства, аж я сказав Джессові:

— А що як Ґордон не збирався втікати? Що, як ми від початку йдемо хибним шляхом?

— Що ти маєш на увазі, Дереку? — запитав Джесс.

— Бач, ми зосередилися на тому, що Ґордон був удома, а не у Великому театрі, й що його валізи були спаковані.

— Зізнайся, дуже дивно, що міський голова вирішив не з’являтися на відкритті фестивалю, який сам і створив.

— Може, він просто запізнився, — сказав я. — Може, якраз і збирався їхати. Офіційна церемонія мала розпочатися аж о 19 годині 30 хвилин, то в нього ще був час дістатися до Великого театру. Туди їхати десять хвилин. Що ж до валіз, то, може, Ґордон збирався податися на вакації. Дружина з сином були вільні ще від початку літа. Це дуже логічно. Збирався він поїхати вранці, і вони вирішили спакувати валізи, перш ніж вирушити до Великого театру, адже знали, що повернуться пізно.

— А як ти поясниш, що їх повбивали? — запитав Джесс.

— Гадаю, це було кепсько організоване пограбування, — відказав я. — Хтось подумав, що Ґордон буде у Великому театрі й до хати можна легко вдертися.

— Тільки цей гаданий грабіжник нічого не взяв, крім їхніх життів. І розтрощив двері ударом носака, щоб увійти до помешкання. Не зовсім схоже на злодія. Та й жоден службовець не згадував, що мер збирається у відпустку. Ні, Дереку, тут щось інше. Той, хто напав на них, хотів їх ліквідувати. Така жорстокість не дає підстав думати інакше.

Джесс дістав із теки світлину трупа міського голови, зроблену в будинку, і довго дивився на неї.

— Тебе ніщо не здивувало на цьому знімку, Дереку?

— Крім того, що він лежить у калюжі власної крові?

— На ньому ні костюма, ні краватки, — сказав Джесс. — Він у звичайному вбранні. Хіба мер може піти на відкриття фестивалю в такому одязі? Це безглуздя. Знаєш, що я думаю, Дереку? Мені здається, він і не думав іти на ту п’єсу.

На фото валізи, що стояла коло Леслі Ґордон, видно було альбом зі світлинами й різні дрібнички.

— Поглянь, Дереку, — сказав Джесс, — Леслі Ґордон саме напихала валізу особистими речами, коли її застрелили. Хто бере родинний альбом із фотографіями у відпустку? Вони тікали. І, напевне, тікали від того, хто їх повбивав. Від того, хто знав, що їх не буде на театральному фестивалі.

Він уже закінчував ту фразу, аж до кімнати увійшла Наташа.

— То що, хлопці, — усміхнулася вона, — ви вже напали на слід?

— Ні, — зітхнув я. — Маємо тільки чорний автомобіль із наліпкою на задньому склі. А цього замало.

Нашу розмову урвав дзвінок у двері.

— А це хто? — запитав я.

— Дарля, — відказала Наташа. — Прийшла поглянути на план облаштування ресторану.

Я позбирав папери і хутенько поскладав їх до картонної теки.

— Не розповідай їй про слідство, — звелів я Наташі, коли вона пішла відчиняти.

— Добре, Дереку, — байдужим тоном відказала вона.

— Це дуже важливо, Нато, — повторив я. — Слідство тримається в секреті. Ми не повинні бути тут, ти не повинна бачити цього всього. Ми з Джессом матимемо прикрощі.

— Обіцяю, — запевнила Наташа, — що нічого не скажу.

Вона відчинила, і Дарля, щойно ввійшовши до квартири, відразу ж угледіла теку, яку я тримав у руках.

— Ага, — сказала вона, — то як там ваше розслідування?

— Та сунеться потроху, — відказав я.

— І це все, Дереку, що ти можеш мені сказати? — вперто допитувалася Дарля.

— Таємниця слідства, — відказав я.

Несамохіть та відповідь прозвучала різко. Дарля ображено закопилила губи.

— Ой, подумаєш, таємниця знайшлася! Я певна, що Наташа все знає.

Джесс Розенберґ

Понеділок, 30 червня 2014 року

За двадцять шість днів до прем’єри

Я збудив Анну о пів на другу ночі, щоб вона долучилася до нас у тому меблевому складі. Про ту місцину вона знала, тож за двадцять хвилин приїхала. Ми зустріли її на паркувальному майданчику. Ніч була тепла, в небі сяяли зорі.

Я представив їй Дерека і сказав:

— Ось Дерек з’ясував, де Стефані провадила своє слідство.

— У меблевому складі? — здивувалася Анна.

Ми з Дереком синхронно кивнули і спровадили її алеями металевих жалюзі, аж нарешті зупинилися перед номером 234-А. Я підняв штору й запалив світло. Анна побачила невеличку кімнатку два на три метри площею, геть захаращену паперами, що стосувалися убивства чотирьох осіб 1994 року. Тут були статті з різних крайових часописів, зокрема, ціла низка матеріалів із «Орфея кронікл». Були там і збільшені світлини кожної жертви, і фото дому Ґордона, зроблене увечері, коли сталося вбивство, видно було, що його перезняли з газети. На передньому плані стояли ми з Дереком, а також група поліціянтів, довкола тіла Меґан Падалін, накритого білим простирадлом. Стефані написала на ньому фломастером:

З меблів тут був столик і стілець, певне, Стефані сиділа тут цілі години. На тому столику, що вона купила, мабуть, випадково, лежав папір і ручка. А на стіні висів аркуш, причеплений там наче навмисне, і на ньому було написано:

— Хто він такий, той Кірк Гарві? — запитала Анна.

— Начальник орфейської поліції, за тої пори, коли сталося вбивство, — відказав я. — Він провадив слідство разом із нами.

— І де він тепер?

— Хтозна. Гадаю, він уже давно у відставці. Треба конче зв’язатися з ним: може, він говорив зі Стефані.

Порпаючись у паперах, я зробив іще одне відкриття.

— Ось глянь, Анно, — сказав я, простягаючи їй прямокутний клапоть паперу.

То був авіаквиток Стефані до Лос-Анджелеса. На ньому вона написала:

— Знову ця Темна ніч, — пробурмотіла Анна. — І що ж вона означає?

— Що мандрівка до Лос-Анджелеса була пов’язана з її розслідуванням, — припустив я. — І тепер у нас є цілковита певність, що Стефані розслідувала вбивство чотирьох осіб, що сталося 1994 року.

На стіні була і світлина міського голови Брауна, зроблена років зо двадцять тому. Складалося враження, наче той знімок узяли з відеозапису. Браун стояв перед мікрофоном, з аркушем із нотатками в руці, наче виголошував промову. Той аркуш теж обведений був фломастером. Судячи із заднього плану, то була сцена Великого театру.

— Гадаю, на цьому знімку Браун виголошує промову з нагоди відкриття театрального фестивалю, того вечора, коли сталися вбивства, — сказав Дерек.

— А звідки ти знаєш, що саме того вечора? — запитав я. — Ти пам’ятаєш, у що він тоді був убраний?

Дерек узяв світлину з газетної статті, де теж фігурував Браун, і сказав:

— Таке враження, що він носить завжди однакові костюми.

Цілу ніч збули ми в тому меблевому складі. Камер там не було, і сторож нічого не помітив: він сказав, що чергує тут на випадок якоїсь проблеми, але проблем тут ніколи не виникало.

Клієнти заходили й виходили, коли їм хотілося, ніхто не контролював їх і не запитував ні про що.

Експертний відділ поліції штату хутко приїхав на місце і внаслідок ретельного обшуку виявив комп’ютер Стефані в подвійному дні порожньої картонної коробки — якийсь поліціянт підняв її й здивувався, що вона така тяжка.

— Ось те, що шукав палій, який і редакцію газети пограбував, — сказав я.

Комп’ютер забрали до експертного відділу, щоб уважно вивчити. А ми з Дереком і Анною взяли аркуші, приліплені на стіні в контейнері, й долучили їх до таких самих записів, що були в Анниному кабінеті. О пів на сьому ранку Дерек, у якого вже очі набрякли від безсоння, прикріпив кнопками на стіну фото Ґордонового дому, якусь хвилю дивився на нього, а потім іще раз прочитав те, що написала Стефані: «І ніхто цього не побачив».

Він нахилився, щоб розгледіти обличчя на зображенні, очі його опинилися за кілька сантиметрів від світлини.

— Ага, — сказав він, показуючи на чоловіка у світлому костюмі, — ось мер Браун. А ось, — показав він на ледве помітне обличчя, — шеф Кірк Гарві.

Я приїхав до крайового центру поліції штату, щоб скласти звіт із цього слідства майорові МакКенна. Зі мною був Дерек. Коли ми покидали Орфею, прямуючи головною вулицею, що купалася в промінні вранішнього сонця, Дерек, який востаннє був у Орфеї двадцять років тому, сказав мені:

— Нічогісінько тут не змінилося. Наче й час не сплив.

За годину ми були в кабінеті майора МакКенна, який приголомшено вислухав про те, що ми виявили упродовж вихідних. Після знахідок у меблевому складі ми вже мали докази того, що Стефані розслідувала убивство чотирьох людей, що сталося 1994 року, й виявила щось важливе.

— А нехай йому, Джессе, — зітхнув МакКенна, — невже ця справа переслідуватиме нас усе життя?

— Сподіваюся, що ні, майоре, — відказав я. — Але її треба розслідувати до кінця.

— Ти розумієш, що означатиме, якщо ви справді тоді помилилися?

— Пречудово розумію. Тим-то я й хотів би, щоб ви лишили мене в поліції доти, доки я доведу цю справу до кінця.

Він зітхнув.

— Ти знаєш, Джессе, мені треба буде заповнити стільки паперів і так виправдовуватися перед начальством...

— Знаю, майоре. І мені дуже шкода.

— А що буде з твоїм славетним проектом, задля якого ти вирішив піти зі служби?

— Він зачекає, поки я здам справу в архів, майоре, — запевнив я.

МакКенна щось буркнув і дістав із шухляди формуляр.

— Я зроблю це для тебе, Джессе, бо ти найліпший поліціянт, якого я знав.

— Буду дуже вдячний вам, майоре.

— Але твій кабінет від завтра посяде інший чоловік.

— Мені не потрібен кабінет, майоре. Я тільки заберу речі.

— І я не хочу, щоб ти провадив це слідство сам. Я дам тобі напарника. На жаль, інші пари в нашому підрозділі укомплектовані, адже ти мав завтра піти від нас, але не переймайся, я знайду когось.

Дерек, що сидів коло мене, врешті озвався.

— Я готовий попрацювати в парі з Джессом, майоре. Тому і прийшов сюди.

— Ти, Дереку? — здивувався МакКенна. — А скільки вже часу ти не був на оперативній роботі?

— Двадцять років.

— Завдяки Дерекові ми знайшли той меблевий склад, — сказав я.

Майор знову зітхнув.

— Іти кажеш мені, Дереку, що хочеш узяти участь у розслідуванні, яке змусило тебе покинути оперативну роботу?

— Авжеж, — рішуче потвердив Дерек.

Майор довго дивився на нас.

— А де твій службовий пістолет? — запитав він урешті.

— У кабінеті в шухляді.

— І ти ще пам’ятаєш, як ним користуватися?

— Так.

— Гаразд, то зроби мені таку ласку і спали бодай одну обойму в тирі, перш ніж пристебнеш кобуру на поясі. Так ось, панове, розслідуйте мені цю справу швидко і добре. Я не хочу, щоб небо обвалилося нам на голови.

Поки ми з Дереком були в крайовому центрі поліції штату, Анна часу дарма не гаяла. Заходилася шукати Кірка Гарві, та виявилося, що це набагато складніше, ніж вона собі думала. Довгенько шукала колишнього начальника поліції, та марно: він неначе випарувався. Ні адреси не було, ні номера телефону. Не маючи ніяких зачіпок, вона звернулася до єдиної особи, якій могла довіряти в Орфеї: до свого сусіда Коді, якого знайшла у книгарні, розташованій поблизу редакції «Орфея кронікл».

— Ох, тут сьогодні й кіт не валявся, — зітхнув Коді, коли вона переступила поріг.

Анна зрозуміла, що він сподівався покупця, почувши, що відчиняються двері.

— Надіюся, — провадив Коді, — феєрверки Четвертого липня приваблять хоч трохи люду, бо червень — геть ніякий місяць.

Анна взяла якусь книжку на розкладці.

— Вона цікава?

— Нічогенька.

— Беру.

— Анно, ти не зобов’язана це робити.

— У мене нема чого читати. А ця буде якраз.

— Таж, бачу, ти не задля цього прийшла.

— Не лише задля цього, — сказала вона, простягаючи йому п’ятдесят доларів. — Що ти можеш розповісти мені про вбивство чотирьох людей 1994 року?

Він насупився.

— Давненько вже я не чув про нього. Що ти хочеш дізнатися?

— Яка була обстановка в місті за тої пори.

— Жахлива, — сказав Коді. — Люди були страшенно приголомшені. Уяви собі, убили цілу родину, в якій був маленький хлопчик. І Меґан, дуже хорошу дівчину, її всі любили.

— Ти добре її знав?

— Чи добре я її знав? Вона працювала в книгарні. Тоді справи у нас ішли чудово, і все це завдяки їй. Уяви собі молоду гарну продавчиню, захоплену, просто-таки чудову. Люди з Лонґ-Айленду приїздили, щоб подивитися на неї. Ото лихо! Ото несправедливість! Для мене її смерть була страшенним струсом. Я навіть думав плюнути на все й поїхати відціля. Але куди податися? Тут усе моє коріння. Знаєш, Анно, найгірше те, що всі відразу втямили: вона загинула, бо впізнала вбивцю Ґордонів. Це означає, що то був хтось із-поміж нас. Хтось, кого ми добре знаємо. Кого щодня бачимо в супермаркеті, на пляжі чи навіть у книгарні. І, як на лихо, ми не помилилися, коли вбивцю таки знайшли.

— Про кого ти кажеш?

— Про Теда Тенненбаума, симпатичного, привітного хлопчину з доброї родини. Активного і завзятого члена суспільства. Реставратора за фахом. Члена добровільної пожежної залоги. Він брав участь у підготовці першого фестивалю.

Коді зітхнув і докинув:

— Не люблю я розповідати про це, Анно, надто вже боляче.

— Мені шкода, Коді. Останнє запитання: тобі знайоме ім’я Кірка Гарві?

— Авжеж, це колишній начальник орфейської поліції. Якраз перед Ґуллівером.

— А що з ним сталося? Я шукаю його.

Коді якось дивно поглянув на неї.

— Він зник майже відразу ж після тієї події, — сказав він, відлічуючи їй решту й пакуючи книжку в паперову торбину. — Більше ніхто й не чув про нього.

— А що з ним сталося?

— Хтозна. Він зник улітку 1994 року.

— Того самого року, коли сталося те вбивство?

— Авжеж, через три місяці. Тому я й пригадав. Дивне було те літо. Більшість мешканців міста воліли забути про те, що тут скоїлося.

Кажучи це, він узяв ключі й заховав до кишені мобільний телефон, що лежав на прилавку.

— Ти вже йдеш? — запитала Анна.

— Авжеж, скористаюся тим, що нема покупців, і піду попрацювати з іншими волонтерами до Великого театру. А тебе давненько не видно було, Анно.

— Знаєш, я така заклопотана зараз. Підвезти тебе? Я саме поїду до Великого театру, порозпитую волонтерів про Стефані.

Великий театр був розташований поруч із кафе «Афіна», тобто на початку чільної вулиці, майже там, де починалася набережна.

Практично як у всіх містечках, доступ до громадських будівель був безперешкодний, тож Анна з Коді пройшли до театру, просто відчинивши вхідні двері. Вони перетнули фойє, потім увійшли до театральної зали і попрямували центральним проходом, поміж рядами крісел із червоного велюру.

— Уявіть собі, що через місяць ця зала буде повнісінька, — гордо сказав Коді. — Усе це завдяки праці волонтерів.

Він хутко побіг сходами, що провадили на сцену, Анна подалася за ним. Вони пройшли завісу і ввійшли за лаштунки. Минувши лабіринт коридорів, штовхнули двері, за якими гуло мов у вулику. Там було повнісінько волонтерів: одні клопоталися квитками, інші — технічними питаннями. У залі готувалися розклеювати афіші й перечитувати проспекти, які мали піти у друк. У майстерні ціла бригада монтувала декорації.

Анна розмовляла з усіма волонтерами. Чимало поміж ними покинуло вчора театр, щоб узяти участь у пошуках Стефані Мейлер, і тепер вони допитувалися, як просувається слідство.

— Не так швидко, як мені хотілося б, — казала вона. — Та знаю, що вона частенько бувала у Великому театрі. Я зустрічала її тут не раз.

— Авжеж, — сказав куций панок, що завідував квитками. — Вона писала статті про волонтерів. А тебе вона ні про що не розпитувала, Анно?

— Ні, — відказала Анна.

Як по правді, вона її навіть не бачила.

— Мене теж ні, — сказав чоловік, що недавно приїхав до Орфеї.

— Либонь, тому що ви тут новачки, — озвався хтось.

— Авжеж, це так, — устряв якийсь чоловік. — Ви ж не були тут 1994 року.

— У 1994 році? — здивувалася Анна. — Вона питала вас про 1994-й?

— Атож. Вона розпитувала переважно про перший театральний фестиваль.

— І що вона хотіла дізнатися?

На те запитання Анна здобула цілий рій всіляких відповідей, та одна прозвучала декілька разів: Стефані весь час допитувалася про пожежника, що чергував у театрі у вечір прем’єри. Вона збирала свідчення волонтерів, наче намагалася детально відтворити програму вечора.

Урешті Анна відшукала Коді, що сидів у комірці, яка служила йому кабінетом. Він сидів за столиком, на якому стояв комп’ютер і лежав цілий стос паперів.

— Що, вже скінчила дошкуляти моїм волонтерам? — жартома спитався він.

— Коді, може, ти якимось дивом пам’ятаєш, хто був черговим пожежником на прем’єрі 1994 року й чи живе він іще в Орфеї?

Коді витріщив очі.

— Чия пам’ятаю? О Боже, Анно, сьогодні справжнісінький день примар із минулого. Це був Тед Тенненбаум, що скоїв ті чотири убивства 1994 року. І ти ніде його не знайдеш, бо він мертвий.

Анна Каннер

Приязна атмосфера, що запанувала в комісаріаті в день мого приїзду, не протрималася й двох днів, поступившись місцем проблемам із влиттям до колективу. Спершу вони далися взнаки в організаційних деталях. Перше питання, яке поставили всі, стосувалося користування вбиральнями. У тій частині комісаріату, що була для поліціянтів, убиральні були на кожному поверсі, причому призначалися для чоловіків, і там стояли ряди пісуарів та індивідуальні кабіни.

— Треба вирішити, що одна вбиральня буде жіноча, — запропонував хтось.

— Так, але якось заскладно буде, якщо доведеться бігати на інший поверх, щоб подзюрити, — сказав його сусіда в ряду.

— То нехай убиральні будуть змішані, — запропонувала я, щоб не ускладнювати ситуації. — Хіба що для когось це становитиме проблему.

— Ну, мені недобре стане, якщо я дзюритиму, а позаду в комірці жінка бозна-що робитиме, — озвався один із моїх нових колег, що промовляв, піднімаючи руку, немов школяр.

— Що, заціпить його тобі? — в’їдливо запитав хтось.

Усі зареготалися.

На тій половині комісаріату, куди приходили відвідувачі, були окремі вбиральні для чоловіків і жінок, якраз біля віконечка чергового. Вирішили, що я користуватимуся жіночою вбиральнею для відвідувачів, що цілком мене влаштовувало. Мене, звісно, не збентежив би той факт, що кожного разу доводиться проходити через приймальню комісаріату, якби я не почула якось хихотіння чергового поліціянта, який лічив, скільки разів я відвідую вбиральню.

— Ти ба, ця частенько бігає подзюрити, — сказав він колезі, який балакав з ним, нахилившись до віконця. — Сьогодні вже третій раз.

— Може, в неї місячні, — відказав той.

— Або ж вона мастурбує, мріючи про Ґуллівера.

Вони вибухнули реготом.

— А ти хотів, щоб вона мастурбувала, думаючи про тебе? Еге, не для пса ковбаса!

Ще одною проблемою статевого змішування була роздягальня. У комісаріаті була тільки одна велика роздягальня, з душем і шафками, де всі могли перебратися на початку і після закінчення служби. Коли я прийшла на службу, чоловікам (хоч я й не просила про це) заборонили доступ до тієї роздягальні. На дверях, під металевою табличкою, на якій було написано «РОЗДЯГАЛЬНЯ», Ґуллівер причепив напис «для жінок», причому на аркуші паперу. «Для кожної статі має бути окрема роздягальня, таке правило, — сказав Ґуллівер поліціянтам, що витріщилися на нього, немов телята на нові ворота. — Мер Браун звелів, щоб у Анни було приміщення, де вона могла б передягнутися. Отож, панове, тепер перевдягатиметеся у своїх кабінетах». Поліціянти почали бурчати, і я запропонувала, що сама буду перевдягатися в кабінеті, але Ґуллівер заборонив це робити. «Не хочу, щоб хлопці застали тебе в трусенятах, буде тоді пліток». І докинув з масним реготом: «І взагалі, тримай свої штани на замку, якщо ти розумієш, про що я». Урешті ми дійшли компромісу: вирішили, що я перевдягатимуся в однострій удома і так приїздитиму на службу. Всі були задоволені.

Та побачивши наступного дня, як я виходжу з автомобіля на паркувальному майданчику комісаріату, Ґуллівер покликав мене до свого кабінету.

— Анно, — сказав він, — я не хочу, щоб ти їздила своїм приватним автомобілем в однострої.

— Але ж мені нема де перевдягтися в комісаріаті, — пояснила я.

— Знаю. Тому дам тобі один із наших службових автомобілів. Хочу, щоб ти їздила ним на службу, коли на тобі поліційний однострій.

Отак мені дістався той автомобіль, чорний позашляховик із тонованими шибами і маяком зверху та нікельованою решіткою радіатора.

Проте я не знала, що в комісаріаті орфейської поліції є тільки два службові автомобілі без поліційних познак. Один узяв собі шеф Ґуллівер. Другий стояв на паркувальному майданчику і був справжнісіньким скарбом, на який усі ласо облизувалися, — й дістався він мені. Це спричинило загальне обурення.

— Чого це їй надають привілеї! — казали чоловіки, зібравшись якось у залі для відпочинку. — Щойно прийшла на службу, а вже має привілеї!

— То самі обирайте, хлопці, — сказала я. — Беріть собі авто, а мені віддайте роздягальню, якою ви користуєтеся.

— Ти можеш спокійнісінько перевдягатися в кабінеті й не гнути кирпу! — відповіли мені. — Кого ти боїшся? Хто тебе зґвалтує?

Той випадок із автомобілем був першою прикрістю, якої я несамохіть завдала Монтаневі. Він давно сподівався запопасти те авто, а тут я вихопила його з-під самісінького носа.

— Воно мало дістатися мені, — скаржився він Ґулліверові. — Я ж перший заступник, зрештою! Який я тепер матиму вигляд?

Та Ґуллівер не хотів слухати тих скарг.

— Послухай, Джаспере, — сказав він йому, — я знаю, що ситуація складна. І для всіх нас, і передовсім для мене. Повір, я охоче обійшовся би без цієї жінки. Жінки завжди створюють напругу в підрозділах. Вони завжди хочуть показати себе, причому аж занадто. Не кажу вже про те, що як вона завагітніє, то нам доведеться працювати додатково, щоб заступити її!

Одна драма породжувала іншу. Після тих проблем із улаштуванням постали питання про мою службову відповідність і права на посаду. Я посідала в комісаріаті пост другого заступника начальника поліції, створений спеціально для мене. Офіційно це пояснювалося тим, що місто розвивається і в орфейської поліції стає більше роботи, тож прихід іще одного співробітника буде для шефа Ґуллівера і його заступника Джаспера Монтаня немов ковток свіжого повітря.

Спершу мене питали:

— Навіщо вони створили цю посаду? Тому що ти жінка, так?

— Ні, — казала я, — посаду створили раніше, а потім почали шукати когось на неї.

Далі почали непокоїтися:

— А що буде, як тобі доведеться змагатися з чоловіком? Адже ти жінка, та ще й сама в патрульному автомобілі. Зможеш затримати чоловіка?

— А ти це можеш? — питала я.

— Так.

— То чому я не можу?

А то бралися оцінювати мою службову відповідність.

— Ти була на оперативній роботі?

— Я працювала на вулицях Нью-Йорка, — казала я у відповідь.

— Це не те саме, — казали мені. — Що ти робила в Нью-Йорку?

Сподівалася, що їх може вразити мій послужний список.

— Я була переговорницею в підрозділі з розв’язання криз. Весь час брала участь у таких ситуаціях. Захоплення заручників, родинні сварки, погрози самогубством.

Мої колеги знизували плечима.

— Ні, це не те саме, — казали вони.

Перший місяць я працювала у парі з Льюїсом Ербаном, старим поліціянтом, що уже мав ось-ось вийти у відставку і якого я заступала в штаті. Я швидко навчилася патрулювати уночі на пляжі і в міському парку, складати штрафи під час дорожніх пригод, утихомирювати сварки о тій порі, коли зачиняються бари.

Якщо я довела, що можу працювати на оперативній роботі, як співробітник із високим званням, так і в конкретних ситуаціях, то повсякденні стосунки залишалися складні: порушилася звична ієрархія, що досі існувала в комісаріаті. Цілі роки Ґуллівер із Монтанем працювали в парі, наче два вовки на чолі зграї. Першого жовтня наступного року Ґуллівер виходив у відставку, й усі гадали, що заступить його на тому посту Монтань. Тим-то Монтань і орудував у комісаріаті, а Ґуллівер тільки вдавав, що командує. Ґуллівер загалом був непоганим чоловіком, та начальник із нього кепський. Монтань крутив ним, як йому хотілося, бо давно вже взяв віжки до своїх рук. А тепер усе змінилося: з моїм приходом на посаду другого заступника шефа керували ми утрьох.

Звісно ж, це призвело до того, що Монтань відразу ж розпочав інтенсивну кампанію з моєї дискредитації. Він дав на здогад поліціянтам, що не треба дуже загравати зі мною. Ніхто в комісаріаті не хотів псувати стосунків із Монтанем, тож мої колеги старанно уникали спілкування зі мною поза службою. Та й у роздягальнях, я знала, коли наставала пора іти на пиво після чергування, він їм наказував: «І не думайте запрошувати цю дурепу, якщо не хочете прибирати гівно у вбиральнях наступні десять років».

«Таж певно, що ні!» — казали всі, запевняючи його у відданості.

Та ганебна кампанія, яку розгорнув Монтань, не сприяла моєму залученню до громадського життя в Орфеї. Колеги не схильні були бачитися зі мною після служби, тож відмовлялися від запрошень повечеряти, або ж скасовували такі зустрічі останньої миті, або ж навіть просто не приходили на вечерю. Вже не пригадую, скільки разів сиділа я сама в неділю за столом, накритим для вісьмох чи десятьох осіб, де стояло купа всіляких страв. Мої зв’язки з людьми були дуже обмежені: часом я ходила кудись із дружиною міського голови, Шарлоттою Браун. Мені подобалося кафе «Афіна», розташоване на головній вулиці, тож я трохи заприязнилася з його власницею, Сільвією Тенненбаум, з якою ми часом балакали про те і про се, але не можна було назвати нас подругами. Найчастіше бачилась я з моїм сусідою, Коді Іллінойсом. Коли мені було нудно, приходила до його книгарні. Часом допомагала йому. Коді також був головою об’єднання волонтерів театрального фестивалю, до якого я долучилася вже на початку літа, що гарантувало мені один вечір клопоту в тижні, бо на липень ми готували фестиваль.

Коли вже почало здаватися, що мене трохи визнали своєю в комісаріаті, Монтань посилив натиск. Він заходився гарячково порпатися в моєму минулому й давати мені двозначні прізвиська: «Анна-влучниця» або ж «Убивця», а потім казав колегам: «Ох, обходьте її десятою дорогою, хлопці: їй вистрілити — як раз плюнути». Потім реготав, мов дурнуватий, і казав: «Анно, а люди знають, чому ти покинула Нью-Йорк?».

Якось я побачила, що на дверях мого кабінету хтось прикріпив вирізку з давньої газети, де був заголовок:

Я побігла до кабінету шефа Ґуллівера і почала трясти тою вирізкою в нього перед носом.

— Це ви розповіли йому, шефе? Ви сказали про це Монтаневі?

— Я тут ні при чому, Анно, — запевнив він.

— То поясніть мені, звідки він про це знає!

— Із твоєї справи. Він так чи так дістався б до неї.

Вирішивши будь-що позбутися мене, Монтань улаштовував так, щоб мене посилали на найприкріші й найдрібніші завдання. Коли я сама патрулювала в місті або на його околицях, він часто озивався по рації з комісаріату: «Каннер, це диспетчерська. Терміновий виклик». Я їхала за адресою, яку мені давали, ввімкнувши маяк і сирену, й не підозрювала, що йдеться про якийсь незначний інцидент.

Дикі гуси перекрили автостраду номер сімнадцять? Посилали мене.

Кіт заліз на дерево і не може злізти? Посилали мене.

Стара і вже трохи недоумкувата пані чує підозрілий гамір і телефонує до поліції тричі за добу? Посилали теж мене.

Я навіть заслужила на світлину в «Орфея кронікл», у статті про корів, що втекли з обори. Кумедна, замурзана багном, як чорт, я відчайдушно тягла корову за хвоста, щоб загнати її назад за огорожу. Звісно ж, завдяки тій світлині я стала посміховиськом для колег із більшим чи меншим почуттям гумору: якось я знайшла вирізку з тією фотографією під двірниками мого службового автомобіля, і хтось написав на ній фломастером: «Дві орфейські корови». Ба більше, вихідними до мене в гості якраз завітали батьки з Нью-Йорка.

— От скажи, навіщо ти приїхала сюди? — запитав мене батько, вимахуючи тією вирізкою в мене перед носом. — Ти розладнала свій шлюб, щоб ловити корів?

— Ми зараз почнемо сваритися, тату?

— Ні, але, гадаю, з тебе був би хороший адвокат.

— Я знаю, тату, ти вже п’ятнадцять років кажеш мені про це.

— Як подумаю, що ти вчилася на правника, а стала поліціянткою в провінційному містечку! Біда, та й годі!

— Я роблю те, що мені подобається, а це найголовніше, правда ж?

— Я візьму Марка на роботу, — сповістив він урешті.

— Ох, тату, — зітхнула я, — невже ти справді хочеш працювати з моїм колишнім чоловіком?

— Він добрий хлопчина, ти ж знаєш.

— Тату, не починай! — благально вигукнула я.

— Він ладен тебе простити. Ви зможете жити разом, ти будеш правником.

— Я пишаюся тим, що працюю в поліції, татку.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 1 липня 2014 року

За двадцять п’ять днів до прем’єри

Минув уже тиждень, як зникла Стефані.

Люди балакали тільки про це. Дехто поміж ними вважав, що вона втекла. Більшість гадала, що з нею скоїлося лихо, й занепокоєно чекала, хто ж стане наступною жертвою: мати великої родини, що подалася на закупи, чи дівчина, що повертатиметься з пляжу?

Того ранку першого липня ми з Дереком знайшли Анну в кафе «Афіна», де вона снідала. Вона розповіла про таємниче зникнення Кірка Гарві, ми з Дереком про те й не чули.

Це означало, що зникнення сталося після розкриття таємниці чотирьох убивств.

— Я трохи попорпалася в архіві «Орфея кронікл», — сказала Анна. — І ось погляньте, що знайшла у статті про перший фестиваль 1994 року.

Вона показала нам копію газетного матеріалу під назвою:

Я хутко пробіг очима початок статті. Там ішлося про думку Мета Островскі, знаного нью-йоркського критика, про перший орфейський фестиваль. Раптом мої очі прикипіли до одної фрази.

— Ось послухай, — сказав я Дерекові. — Журналіст питає в Островскі про приємні й прикрі несподіванки фестивалю, й Островскі відповідає: «Приємним сюрпризом, і з цим погодяться всі, звісно ж, є постановка п’єси „Дядечко Баня“, в якій Шарлотта Карел блискуче виконала роль Єлєни. Що ж до прикрої несподіванки, то тут нею беззаперечно слід вважати недоладну моновиставу Кірка Гарві. Якась дурня від початку до кінця, не личить фестивалю включати до програми таку геть бездарну річ. Я сказав би навіть більше: це образа для глядачів».

— Він сказав — Кірк Гарві? — недовірливо перепитав Дерек.

— Він сказав — Кірк Гарві, — потвердила Анна, пишаючись своїм відкриттям.

— То що це за халепа? — здивовано запитав я. — Шеф орфейської поліції бере участь у фестивалі!

— Ба більше, — докинув Дерек, — Гарві брав участь у розслідуванні вбивства 1994 року. Отож був пов’язаний і з убивствами, й із фестивалем.

— І чому Стефані хотіла його побачити? — запитав я. — Треба термінового його знайти.

У пошуках Кірка Гарві нам міг допомогти Льюїс Ербан, старий поліціянт, якого заступила в комісаріаті Анна. Вся його кар’єра минула в орфейській поліції, тож він добре знав Гарві.

Ми з Дереком та Анною пішли до нього в гості й застали за роботою коло величезного квітника перед хатою. Угледівши Анну, він аж засяяв усмішкою.

— Анно, я такий радий тебе бачити! Ти перша з-поміж колег прийшла дізнатися, як мені ведеться.

— Ох, це трохи шкурний візит, — відразу сказала Анна. — Ось зі мною співробітники поліції штату. Ми хотіли б побалакати з тобою про Кірка Гарві.

Хоч ми і відмовлялися, старий почастував нас кавою в кухні й сказав, що й гадки не має, що сталося з Кірком Гарві.

— Може, він помер? — запитала Анна.

— Хтозна. Сумніваюся. Скільки йому там зараз? П’ятдесят п’ять років.

— Отож він зник у жовтні 1994 року, тобто якраз після розкриття вбивства голови Ґордона і його родини, так? — допитувалася Анна.

— Авжеж. Майже відразу по тому. Лишив якусь чудернацьку заяву про те, що йде з посади. Ніхто так і не дізнався, чому і як це сталося.

— Було розслідування стосовно цього? — запитала Анна.

— Та не було, — похнюпившись над чашкою, трохи засоромлено сказав Ербан.

— Як це? — аж підскочила Анна. — Ваш начальник поліції все покинув, і ніхто так і не захотів дізнатися більше?

— Як по правді, всі його ненавиділи на тій посаді, — відказав Ербан. — Натоді шеф Гарві вже не контролював поліцію. Усю владу до рук перебрав Рон Ґуллівер, його заступник. У комісаріаті не хотіли мати з ним справ. Вони його ненавиділи. Прозивали Сам-Собі-Шеф.

— Сам-Собі-Шеф? — здивувалася Анна.

— Я ж сказав, усі його зневажали.

— А чому ж він став начальником поліції? — устряв Дерек.

— Бо спершу ми любили його. То був чоловік з харизмою, та ще й неабиякий розумака. І чудовий шеф поліції. Театральний фанат. Знаєте, що він робив на дозвіллі? Писав театральні п’єси! Всі вихідні збував він у Нью-Йорку, бачив усі п’єси, що там ішли. Він навіть поставив п’єсу, яка мала неабиякий успіх, зі студентською трупою Олбанського університету. Про нього й про все те писали в газеті. Він мав подругу, гарну мов зоря, студентку з тієї трупи. І такий провал, уявіть собі! Усе було в цього чоловіка, все.

— То що ж із ним сталося? — допитувався Дерек.

— Його слава тривала менше року, — пояснив Льюїс Ербан. — Окрилений успіхом, він написав нову п’єсу. Весь час казав нам про неї. Казав, це буде шедевр. Коли організували орфейський фестиваль, він чимдуж домагався, щоб під час відкриття грали його п’єсу. Але мер Ґордон відмовив йому. Сказав, що то кепська п’єса. Вони дуже сварилися через це.

— Але ж ту п’єсу таки поставили на фестивалі, хіба ні? Я читав відгук критика про неї в «Орфея кронікл».

— Він сам зіграв ту моновиставу. То був провал.

— Я хочу ось про що запитати, — уточнив Дерек, — як сталося, що Кірк Гарві таки взяв участь у фестивалі, хоч міський голова був проти?

— Бо його убили ввечері того дня, коли відкривали фестиваль! І керівництво перебрав на себе його тодішній заступник, Алан Браун, й Кірк Гарві зумів якось включити ту виставу до програми. Хтозна, чому Браун погодився. Певне, він мав набагато більше нагальних проблем, які треба було залагодити.

— Отож Кірк Гарві зумів виступити на сцені лише завдяки тому, що загинув Ґордон, — виснував я.

— Атож, капітане Розенберґу. Щовечора вона ішла в другій частині програми, у Великому театрі. То було цілковите фіаско. Все мало такий жалюгідний вигляд, ви уявити собі не можете. Він перед усіма виставив себе на посміховисько. І то був початок його кінця: репутація пішла псу під хвіст, дівчина його покинула, все зійшло нанівець.

— Але хіба поліціянти зненавиділи його за провал із п’єсою?

— Ні, — відказав Льюїс Ербан. — Принаймні річ не лише в цьому. Упродовж цілих місяців перед фестивалем Гарві казав нам, що в його батька рак і його лікують в Олбанській лікарні. Сказав, що візьме безоплатну відпустку і глядітиме його. Ми всі взяли це близько до серця. Мовляв, сердега Кірк, у нього батько вмирає. Збирали гроші, щоб відшкодувати йому відпустку власним коштом, організовували все, навіть працювали вихідними і перераховували йому заробітки, щоб він міг отримувати зарплатню під час відсутності. Адже він був наш начальник, і ми його любили.

— Та й що ж сталося?

— Усе випливло на поверхню: виявляється, батько був здоровісінький. Гарві вигадав ту побрехеньку, щоб їздити до Олбані й готувати свою славетну виставу. Відтоді ніхто не хотів його знати і підкорятися йому. Він боронився, казав, що забрехався і що ніколи й не думав, що всі будуть складатися задля нього. Та це тільки ще дужче розізлило нас, бо ж він, виявляється, думав не так, як ми. Від того дня ми вже не вважали його нашим шефом.

— Коли стався той інцидент?

— Ми виявили це у липні 1994 року.

— А як могла діяти поліція від липня до жовтня без начальника?

— Фактичним начальником став Рон Ґуллівер. Хлопці поважали його, все ішло як слід. Це було неофіційно, та ніхто не зважав на те, бо незабаром убили Ґордона, а потім його заступникові, Браунові, довелося довгенько клопотатися набагато важливішими справами.

— Проте, — сказав Дерек, — ми регулярно співпрацювали з Кірком Гарві під час слідства про вбивство чотирьох осіб.

— А хто ще співпрацював із вами в комісаріаті? — запитав Ербан.

— Ніхто, — визнав Дерек.

— І вам не видалося дивним, що ви контактували тільки з Кірком Гарві?

— Я про це тоді й не подумав.

— Майте на увазі, — уточнив Ербан, — що ми не нехтували роботою. Все ж таки сталося убивство чотирьох людей. Всі повідомлення населення бралися до уваги, всі прохання поліції штату теж. Проте, крім цього, Гарві провадив своє розслідування. Він дуже переймався тією справою.

— Значить, лишилися якісь папери?

— Авжеж. Та справа, яку провадив сам Гарві. Вона має зберігатися в архіві.

— Нема там нічого, — озвалася Анна. — Порожня коробка.

— Тоді в його кабінеті у підвалі, — сказав Ербан.

— А що то за кабінет у підвалі? — запитала Анна.

— Коли у липні 1994-го випливла на чисту воду вся та брехня, начебто його батько занедужав на рак, усі поліціянти прийшли у кабінет Гарві вимагати пояснень. Його там не було, тож ми почали обшукувати кабінет і незабаром зрозуміли, що здебільшого він працював над п’єсою, а не виконував поліційну роботу. Ми знайшли рукописи, сценарії, отаке все. Тож вирішили прибрати там: усе, що не стосувалося роботи начальника поліції, пустили в подрібнювач, і, повірте мені, після того лишилося дуже небагато паперів. Потім вимкнули його комп’ютер, взяли стілець і стіл й перенесли все це до комірки в підвалі. Там скидали всякий мотлох, ні вікон не було в ній, ні вентиляції. Відтоді, приходячи до комісаріату, Гарві йшов простісінько в підвал, до свого нового кабінету. Гадали, він і тижня так не витерпить, проте він просидів там три місяці, а в жовтні 1994 року і геть щез із поля зору.

Нам аж усередині похололо, коли ми уявили собі той путч, що його змалював Ербан, потім я озвався:

— І от одного чудового дня він зник.

— Так, пане капітане. Я добре пам’ятаю це, бо напередодні він захотів побалакати зі мною про цю справу.

Орфея, кінець жовтня 1994 року

Увійшовши до вбиральні комісаріату, Льюїс Ербан побачив Кірка Гарві, що мив руки.

— Льюїсе, мене треба поговорити з тобою, — сказав Гарві. Ербан спершу хотів було вдати, ніби не почув тих слів, але Гарві дивився на нього, тож він пробурмотів:

— Кірку, я дуже не хотів би, щоб хлопці мали на мене зуб...

— Послухай, Льюїсе, я знаю, що вчинив дурницю.

— Ох, Кірку, дідько б тебе вхопив, що з тобою сталося? Ми ж вихідними працювали на тебе!

— Я ні про що вас не просив! — ошкірився Гарві. — Я взяв безоплатну відпустку. Я нікому до кишені не зазирав. Ви самі запхали носа в це діло.

— А тепер у чому ми винні?

— Послухай, Льюїсе, ти маєш право ненавидіти мене. Але мені потрібна твоя допомога.

— Облиш. Якщо хлопці дізнаються, що я розмовляв із тобою, то теж опинюся в підвалі.

— То зустріньмося коло моря о восьмій вечора. Я все тобі розповім. Це дуже важливо. Стосується Теда Тенненбаума.

— Теда Тенненбаума? — перепитав я.

— Так, капітане Розенберґу, — підтвердив Льюїс. Звісно ж, я не пішов на ту зустріч. Побачитися з Гарві — це як заразу підхопити. То була остання моя розмова з ним. Наступного дня прийшов до комісаріату й дізнався, що Рон Ґуллівер знайшов на столі листа, підписаного його рукою, де сповіщалося, що він їде звідціля і вже ніколи не повернеться до Орфеї.

— І яка ж була ваша реакція? — запитав Дерек.

— Я сказав би, баба з воза — кобилі легше. Як по правді, так для всіх було ліпше.

Коли ми йшли від Льюїса Ербана, Анна сказала:

— Стефані опитувала у Великому театрі волонтерів, щоб з’ясувати, скільки достеменно часу згаяв Тед Тенненбаум того вечора, коли сталося убивство чотирьох осіб.

— От халепа! — буркнув Дерек. І уточнив: — Тед Тенненбаум був...

— ...тим, хто скоїв те убивство 1994 року, знаю, — урвала його Анна.

Дерек докинув:

— Принаймні так ми вважали двадцять років. То що ж такого дізнався про нього Кірк Гарві й чому він нам нічого не сказав?

Того ж таки дня ми отримали від експертного відділу звіт про аналіз ноутбука Стефані.

На диску був тільки один документ у вордівському форматі, захищений паролем, який програмісти легко зламали.

— Це текст, — сказав Дерек. — Стаття, звісно ж.

— Радше ціла книжка, — зауважила Анна.

Вона мала рацію. Відкривши документ, ми побачили, що Стефані присвятила тій справі цілу книжку. Наведу її початок.

Треба сказати, книжка була захоплива. Стефані розповідала, як найнялася до «Орфея кронікл», щоб мати прикриття й спокійно розслідувати вбивство чотирьох осіб, що сталося 1994 року.

Щоправда, важко було впізнати, де тут дійсність, а де вигадка. Якщо вона змальовувала реальні факти, то хто був загадковий замовник, що попросив її написати ту книжку? І навіщо? Його імені вона не вказала, та, здається, була знайома з ним і вочевидь він був у Великому театрі, коли сталося вбивство чотирьох людей.

— А що це за історія з автомобілем? — запитала Анна.

— Авто Теда Тенненбаума було одним із найвагоміших доказів, які призвели до його арешту, — пояснив Дерек. — Свідок офіційно заявив, що воно стояло коло будинку міського голови перед убивством.

— Отож авто було його, але за кермом не він? — запитала Анна.

— Здається, так він казав, — мовив я. — Тому Стефані й заявила мені, що ми помилилися з винуватцем.

— Виходить, увесь цей час була людина, що сумнівалася в його провині й нічого нам не сказала? — запитав Дерек. — Одне очевидне для нас трьох: якби Стефані зникла з власної волі, то обов’язково прихопила б із собою комп’ютер.

На жаль, наша певність незабаром підтвердилася: наступного ранку, другого липня, якийсь орнітолог-любитель гуляв коло озера Оленів і угледів темну масу, що плавала неподалік, поміж лататтям і очеретом. Він зацікавився і взяв бінокль. Довгенько розглядав, поки все зрозумів. То було людське тіло.

Дерек Скотт

Серпень 1994 року. Наше розслідування застрягло на місці: у нас ні підозрюваних не було, ні мотивів. Якщо мер Ґордон із родиною й справді хотіли покинути Орфею, то ми не знали ні куди саме хотіли вони поїхати, ні причин того від’їзду. Ніяких вказівок ми не знайшли, ніякого сліду. Ніщо в поведінці Леслі чи Джозефа Ґордона не стривожило їхніх близьких, нічого ненормального не коїлося і з їхніми банківськими рахунками.

Оскільки ми ще не могли з’ясувати мотивів убивства, нам потрібні були конкретні докази, щоб натрапити на слід убивці. Завдяки балістичній експертизі, ми знали, що знаряддям убивства був пістолет марки «беретта», і можна було виснувати, що вбивця був досвідченим стрільцем, бо стріляв дуже точно.

Проте ми тонули в реєстрах зброї й списках членів стрілецьких клубів. Щоправда, був у нас і один вагомий доказ — отой автомобіль, що його помітила на вулиці Лена Белямі незадовго до вбивства. На жаль, деталей вона не могла згадати. Пам’ятала тільки чорне авто з оригінальною наліпкою на задньому склі.

Ми з Джессом цілі години гаяли з нею, показуючи їй усілякі автівки, які тільки були на світі.

— Може, отаке? — питали ми в неї.

Вона уважно розглядала світлини, що розкладали перед нею.

— Ох, мені важко сказати щось напевне, — відповідала врешті.

— Ось кажете, що то було вантажне авто, а яке? Ван чи пікап?

— А яка поміж ними різниця? Знаєте, що більше автомобілів ви мені показуєте, то дужче я плутаюся в них.

Попри те, що Лена Белямі таки прагнула нам допомогти, ми ходили по колу. А час працював не на нас. Майор МакКенна постійно на нас тиснув.

— То що, — допитувався він, — ви можете сказати мені щось конкретне, хлопці?

— Нічого, пане майоре. Це справжнісінька головоломка.

— Ох, вам треба хутчій рухатися вперед. Не змушуйте мене думати, що я помилився, призначивши вас на цю справу. Діло це важливе, і всі в бригаді чекають, коли ви дасте хука. Знаєте, що кажуть про вас за кавою? Що ви аматори. Вас вважатимуть недотепами, мене вважатимуть недотепою, й усе воно буде дуже прикре для всіх. Отож мені треба, щоб ви жили тільки цим розслідуванням. Чотири вбивства за день, ви повинні працювати у поті чола.

Ми і справді жили тільки цим розслідуванням. Двадцять годин на добу, сім днів на тиждень. Ми тільки ним і переймалися. Я практично переселився до Джесса й Наташі. У їхній ванній тепер були три зубні щітки.

Наше розслідування рушило з місця завдяки тій-таки Лені Белямі. За десять днів після тих убивств чоловік повів її вечеряти до ресторану на головній вулиці. Від тієї жахливої ночі 30 липня Лена не виходила з дому. Вона була перелякана і страшенно тривожилася. Вже не пускала дітей гратися в парку перед їхнім домом. Воліла, щоб возили їх далі, за сорок п’ять хвилин їзди автомобілем, навіть хотіла переїхати відтіля. Її чоловік, Терренс, занепокоївся й, щоб вона трохи розвіялася, умовив її вийти в місто і десь повечеряти удвох. Йому хотілося заглянути до нового ресторану, про який усі балакали, він був розташований на чільній вулиці, біля Великого театру. То був модний заклад, що відкрився разом із театральним фестивалем. Столики тут замовляли наввипередки: нарешті в Орфеї з’явився заклад, що гідний був цієї назви.

Вечір був гарний. Терренс зупинився на паркувальному майданчику набережної, й вони помалу попрямували до ресторану. Місцина була чудова, з терасою, облямованою чималим квітником, і освітлена свічками. На фасаді чимала засклена пройма, на шибках намальовані якісь крапки і лінії, що на перший погляд скидалися на тотемні знаки якогось племені, та як придивитися, складалися в зображення сови.

Угледівши те, Лена Белямі закляла на місці й уся затрусилася.

— Малюнок! — прошепотіла вона.

— Який малюнок? — запитав чоловік.

— Це той малюнок, який я бачила на задньому склі автомобіля.

Терренс Белямі відразу ж сповістив нам про те, зателефонувавши з вуличного телефону. Ми з Дереком помчали до Орфеї й застали Белямі в їхньому автомобілі на паркувальному майданчику. Лена Белямі плакала. Тим часом припаркувався коло ресторану і той горезвісний автомобіль, і на задньому склі було те саме зображення, що й на фасаді ресторану. Белямі бачили, як звідти вийшов кремезний чоловік, що увійшов до ресторану. Ми ідентифікували його за номером автівки: то був Тед Тенненбаум, власник кафе «Афіна».

Ми вирішили не заарештовувати відразу Тенненбаума, а потайки провадити слідство проти нього. І незабаром зрозуміли, що він цілком відповідав образові тієї людини, яку ми шукали: рік тому придбав зброю з коротким стволом, щоправда, не пістолет «беретта», і регулярно тренувався в крайовому стрілецькому центрі, господар якого сказав нам, що цей хлопчина відзначається неабияким талантом.

Дізналися ми також, що Тенненбаум походить із заможної мангеттенської родини, такий собі розбещений татусевий синочок, який полюбляє помахати кулаками. Завзяття у бійках призвело до того, що його витурили зі Стенфордського університету й навіть запроторили на декілька місяців до в’язниці. Щоправда, це не завадило йому потім дістати дозвіл на зброю. Вже кілька років минуло, як він оселився в Орфеї, правопорушень за ним більше не було. Спершу працював у ресторані «Озерний», потім вирішив відкрити власну справу — кафе «Афіна». І той заклад став причиною страшенної сварки поміж ним і міським головою.

Хоч Тед і знав, що з тим рестораном буде неабиякий клопіт, усе ж таки придбав будинок, який мав ідеальне розташування на чільній вулиці, а що власник просив за нього завелику ціну, то це відлякувало інших покупців. Проте залишалося вирішити ще одну проблему: кадастровий план не дозволяв відкривати ресторан у тій місцині. Тенненбаум був певен, що без проблем йому нададуть дозвіл, та міський голова Ґордон і чути про це не хотів. Він був рішуче проти проекту кафе «Афіна». Тенненбаум хотів створити модний заклад, такого стилю, як ото на Мангеттені, а Ґордон вважав, що для Орфеї це ніякого інтересу не становить. Він відмовлявся вносити зміни до кадастрового плану, і міські службовці казали, що вони дуже часто через це сварилися.

Виявили ми і те, що уночі в лютому у тій будівлі сталася пожежа. Для Тенненбаума то була щаслива нагода: необхідність цілковитої перебудови давала змогу змінити її призначення. Про це розповів нам шеф Гарві.

— Отже, ви кажете, що завдяки цій пожежі Тенненбаум зміг відкрити ресторан.

— Атож.

— І та пожежа мала кримінальне походження, як я гадаю.

— Авжеж. Та ми не знайшли доказів, що підпалив той будинок Тенненбаум. Принаймні, як завжди буває в таких випадках, пожежа сталася вчасно і дала змогу Тенненбаумові здійснити всі роботи і відкрити кафе «Афіна» якраз перед початком фестивалю. Відтоді в ньому не було де яблуку впасти. Як бачите, він не міг собі дозволити навіть найменшої затримки.

— І це й мало бути вирішальним чинником. Адже декілька свідків кажуть, що Ґордон погрожував Тенненбаумові сповільнити роботи. Зокрема, тодішній заступник начальника поліції Ґуллівер казав нам, що якось утрутився, коли ці двоє мало не побилися на вулиці.

— Чому ніхто не казав нам про ці чвари з Тенненбаумом? — здивувався я.

— Тому що це було в березні, — відказав Ґуллівер. — І воно вилетіло мені з голови. Знаєте, в політиці люди легко казяться. Таких випадків я сотні можу вам розповісти. Он завітайте на засідання муніципальної ради: люди весь час там колотять. Але це не означає, що вони стрілятимуть одне в одного.

Та для нас із Джессом цього було достатньо. Докази були залізні: Тенненбаум мав мотив убити міського голову, він був досвідчений стрілець і його автомобіль упізнав свідок перед будинком Ґордона за кілька хвилин до вбивства. Уранці 12 серпня 1994 року ми затримали Теда Тенненбаума за обвинуваченням у вбивстві Джозефа, Леслі й Артура Ґордонів, а також Меґан Падалін.

Ми тріумфально прикотили до крайового центру поліції штату і під захопленими поглядами наших колег і майора МакКенна попровадили Тенненбаума до камери.

Та наша радість тривала лише кілька годин. За той час Тед зателефонував Робіну Стару, славетному нью-йоркському адвокатові, який одразу ж примчав із Мангеттена, коли Тедова сестра переказала йому сто тисяч доларів гонорару.

У кімнаті для допитів Стар змішав нас із грязюкою в присутності розлюченого майора і всіх наших колег, що мало не падали від реготу, наглядаючи за цією сценою крізь спеціальну дзеркальну шибку.

— Я бачив невдатних поліціянтів, — гримів Стар, — але ви всіх переплюнули! Ану повторіть мені ще раз вашу казочку, сержанте Скотте.

— Не треба так ставитися до нас, — відтяв я. — Ми знаємо, що ваш клієнт не ладнав із головою Ґордоном через ремонтні роботи у кафе «Афіна».

Стар зацікавлено глянув на мене.

— Ті роботи вже тривали, як мені здається, чи в чому проблема, сержанте Скотте?

— Перебудовні роботи в кафе «Афіна» не могли запізнюватися, а я знаю, що мер Ґордон погрожував вашому клієнтові все зупинити. Уже вкотре посварившись із ним, Тед Тенненбаум убив Ґордона, його родину і ту нещасну спортсменку, що пробігала коло будинку. Адже, як ви знаєте, адвокате Стар, ваш клієнт пречудовий стрілець.

Стар іронічно посміхнувся.

— Ох і накрутили ви, сержанте. Знаєте, я просто-таки приголомшений.

Тенненбаум мовчав, задовольняючись тим, що замість нього промовляв адвокат, який досі витягав його з усіх халеп.

— Якщо ви скінчили вашу казочку, то тепер дозвольте мені відповісти. Мій клієнт не міг бути в голови Ґордона 30 липня о 19 годині, тому що в цей час він чергував у Великому театрі. Можете запитати будь-кого, хто був тоді за кулісами, всі скажуть, що бачили Теда.

— Тоді всі вешталися туди-сюди, — сказав я. — Тенненбаум мав час, щоб тихенько вислизнути відтіля. Звідти можна дістатися автомобілем до будинку голови лише за кілька хвилин.

— А певно, сержанте! Згідно з вашою теорією, мій клієнт швиденько сів за кермо, поїхав до голови, повбивав усіх, що трапилися на його шляху, а потім спокійнісінько повернувся до театру і став на своє місце.

Я вирішив викласти мій козир. Завдати останнього удару, як я гадав. Витримавши значущу паузу, сказав Старові:

— Автомобіль вашого клієнта офіційно ідентифікований перед будинком родини Ґордонів за кілька хвилин до вбивства. І це є причиною перебування вашого клієнта в комісаріаті й підставою на те, що він вийде звідси тільки задля того, щоб його доправили до федеральної в’язниці й поставили перед судом.

Стар суворо дивився на мене.

Я вже подумав, що поцілив точнісінько в ціль. І тоді він зааплодував.

— Браво, сержанте. Давно ніхто так не тішив мене. То ваш картковий будиночок збудований на оцій дурні про вантажний автомобіль? На тому, що ваш свідок не здатний був упізнати його цілих десять днів, а потім раптом до нього повернулася пам’ять?

— Звідки ви про це знаєте? — вражено запитав я.

— Знаю, бо виконую мою роботу, на відміну від вас, — загримів Стар. — І знайте, що жоден суддя не візьме до уваги оці ваші дитячі казочки! Ваші докази гідні бойскаута, вам має бути соромно, сержанте. Якщо вам нема чого додати, то ми з моїм клієнтом звільнимо вас від нашої присутності.

Відчинилися двері кімнати для допитів. Майор просто-таки спопелив нас поглядом. Він відпустив Стара й Тенненбаума, і коли вони пішли, увійшов до кімнати і щосили загилив носаком стільця. Ще ніколи я не бачив його таким розлюченим.

— Оце таке ваше розслідування? — вигукнув він. — Я просив вас хутчій працювати, а не коїти бозна-чого!

Ми з Джессом похнюпилися. Нічого не сказали у відповідь, і це ще дужче розлютило майора.

— То що ви мені скажете, га?

— Я певен, що це Тенненбаум учинив той злочин, пане майоре, — сказав я.

— Що це за певність, Скотте? Це певність поліціянта? Та, що не дає ні спати, ні їсти, поки не розкриєш злочин?

— Так, пане майоре.

— Тоді катайте відціля! Ушивайтеся звідси обидва і беріться наново до цієї справи!

Джесс Розенберґ

Середа, 2 липня 2014 року

За двадцять чотири дні до фестивалю

На шосе номер сімнадцять доступ до Оленячого озера був заблокований автомобілями рятувальної служби, пожежними машинами, каретами швидкої допомоги і десятками поліційних автівок, що прибули з усього краю. Патрулі дорожньої поліції перекрили рух, а попід лісом з одного боку і з іншого напнули стрічки, де вже чатували поліціянти, перепиняючи роззяв і журналістів, які знай напливали.

За кілька десятків метрів звідтіля, попід спадистим спуском, у густій траві й кущах лохини, ми з Анною і Дереком, шеф Ґуллівер і гурт полісменів мовчки споглядали феєричне видовисько озерної гладіні, вкритої водяними рослинами. Посеред озера поміж тим зіллям виділялася світла пляма: то було людське тіло. У лататті застряв труп.

Здаля неможливо було сказати, чи то тіло Стефані. Ми чекали на водолазів із поліції штату. А поки що стояли, не кажучи ні слова, і безсило розглядали спокійне озерне плесо.

На протилежному березі поліціянти спробували підійти ближче до води і застрягли в багні.

— Цю зону не обшукали? — запитав шеф Ґуллівер.

— Ми не дійшли сюди. Місце малодоступне. Та й береги багнисті, скрізь очерет.

Десь далеко почулися сирени. Наближалася підмога.

Потім прибув мер Браун із Монтанем, який привіз його сюди. Урешті приїхала поліція штату, і всі заметушилися: поліціянти з пожежниками принесли надувні човни, а за ними прийшли й водолази зі своїм тяжким спорядженням.

— Що коїться в цьому місті? — пробурмотів міський голова, підійшовши до нас і кинувши оком на латаття, що пишно розрослося на воді.

Водолази хутко вбралися, човни спустили на воду. Ми з Ґуллівером залізли в один із них і попливли, за нами прямував човен із водолазами. Жаби і птаство затихли, і коли замовкли двигуни, запанувала гнітюча тиша. Човни з розгону пропливли ще трохи, зминаючи квіти латаття, й зупинилися коло трупа. Водолази спустилися у воду і зникли в хмарі бульбашок. Я укляк на кормі й нахилився до поверхні води, щоб розгледіти тіло, яке вивільнили з латаття водолази. Коли вони нарешті перевернули його, я мимохіть сахнувся назад. Набрякле у воді обличчя було лицем Стефані Мейлер.

Незабаром звістка про тіло Стефані Мейлер, яке знайшли в Оленячому озері, розійшлася по всіх усюдах. Приходили роззяви, що скупчувалися за поліційним бар’єром. Чимало було і представників місцевої преси. Усе узбіччя шосе номер сімнадцять стало скидатися на гомінкий сільський ярмарок.

Тіло доправили на берег, і патологоанатом, доктор Ранжіт Сінґ, здійснив попередній огляд, а потім погукав нас із Анною й Дереком, мера Брауна, шефа Ґуллівера і пояснив ситуацію.

— Гадаю, Стефані Мейлер задушили, — сказав він.

Мер Браун затулив лице долонями. Лікар провадив:

— Звісно, треба почекати результатів розтину, щоб достеменно з’ясувати, що сталося, та я вже можу сказати, що на шиї в неї виділяються чималі гематоми, видно також і сліди ціанозу. На руках і обличчі подряпини, а на ліктях і колінах садна.

— Чому труп не помітили відразу? — запитав Ґуллівер.

— Труп спливає на поверхню води через певний час. Якщо судити зі стану тіла, смерть настала вісім чи дев’ять днів тому. Принаймні понад тиждень.

— Тобто тієї ночі, коли вона зникла, — сказав Дерек. — Стефані викрали і вбили.

— О боже! — приголомшено пробурмотів Браун, провівши долонею по волоссю. — Хто міг укоїти таке з цією сердешною дівчиною?

— Це те, що ми маємо з’ясувати, — відказав Дерек. — У вас склалася серйозна ситуація, пане голово. У вашій місцевості діє вбивця, можливо, навіть у вашому місті. Ми не знаємо, з яких причин він убиває, та не виключено, що вбиватиме і далі. Поки ми не заарештували його, треба подвоїти обережність. Розробити разом із поліцією штату план безпекових заходів, який виконуватиме поліція Орфеї.

— План безпекових заходів? — занепокоївся Браун. — Таж подумайте самі, ви налякаєте людей! Майте на увазі, Орфея — курортне містечко! Нехай тільки поповзуть чутки, що тут діє убивця, й курортний сезон піде собаці під хвіст! Ви розумієте, що це означає для нас?

Він обернувся до шефа Ґуллівера й Анни.

— Як довго ви можете блокувати цю інформацію? — запитав він у них.

— Усі вже знають, Алане, — відказав Ґуллівер. — Чутки вже розійшлися по всіх усюдах. Он погляньте на узбіччя, це ж справжнісінький ярмарок!

Раптом ми почули крик: приїхали батьки Стефані. Вони з’явилися понад берегом.

— Стефані! — страшно заволала Труді разом із чоловіком.

Обоє побігли униз, і ми з Дереком поспішили їх перейняти, щоб вони не зайшли занадто далеко і не побачили на березі тіло їхньої доньки, яке саме пакували у пакет для трупа.

— Ви не можете бачити це, пані, — пробурмотів я Труді Мейлер, що притулилася до мене.

Вона почала кричати і плакати. Ми спровадили Труді й Денніса Мейлерів до поліційного автомобіля, де на них уже чекав психолог.

Треба було зробити заяву для преси. Я волів полишити це на міського голову. Ґуллівер не міг пропустити нагоду з’явитися на екрані телевізорів, тож наполягав, що піде з ним.

Вони піднялися до поліційного бар’єру, за яким з’юрмилися журналісти з усього краю. Там були знімальні групи телеканалів, фотографи й кореспонденти газет. Коли мер Браун і Ґуллівер підійшли до стрічки, на них націлилися десятки мікрофонів та об’єктивів. Майкл Бірд поставив перше запитання, і видно було, що тон його відрізняється від голосів колег.

— Стефані Мейлер убили?

Запала мертва тиша.

— Треба зачекати результатів слідства, — відказав мер Браун. — Не треба робити поспішних висновків, прошу вас. Незабаром буде офіційне комюніке.

— Але в озері знайшли тіло Стефані Мейлер? — знову запитав Майкл.

— Я не можу сказати вам більше.

— Пане голово, ми бачили тут її батьків, — наполягав Майкл.

— Здається, це таки Стефані Мейлер, — мусив визнати Браун, якого загнали в куток. — Та батьки ще не впізнали офіційно її тіло.

Журналісти відразу ж засипали його запитаннями, та в тому хорі знову прозвучав голос Майкла Бірда.

— Отож Стефані вбили, — виснував він. — Гадаю, ви не казатимете нам, що пожежа в її домі була випадковим збігом. Що коїться в Орфеї? Що ви приховуєте від людей, пане голово?

Браун незворушно відказав спокійним голосом:

— Я розумію ваше запитання, але дайте змогу слідчим виконувати їхню роботу. Поки що я нічого не коментуватиму, бо не хочу завадити роботі поліції.

Майк був такий схвильований і збурений, що гукнув іще:

— Пане голово, зараз, коли в місті траур, ви будете влаштовувати святкування Четвертого липня?

Те запитання застало Брауна несподівано, та за якусь частку секунди він відповів:

— Поки що можу заявити, що Четвертого липня скасовуються святкові феєрверки.

Журналісти і роззяви загаласували.

Ми з Анною і Дереком тим часом оглядали береги озера, щоб утямити, як могла потрапити сюди Стефані. Дерек вважав, що вбивство було скоєне поспіхом.

— Як на мене, — сказав він, — будь-який убивця постарався б заховати тіло, щоб його не знайшли до певного часу. Особа, що зробила це, не збиралася вбивати її, та й ще у такий спосіб.

Береги Оленячого озера, завдяки чому вони й виявилися справжнісіньким раєм для птаства, здебільшого були недоступні, порослі густою й високою стіною комишів, що простягалася, куди око засягне. То були справжнісінькі хащі, де не ступала людська нога, там гніздилися десятки видів птахів, що почувалися в безпеці. Інша частина озера була при самому березі облямована сосновим лісом, що тягнувся понад сімнадцятою автострадою до самісінького океану.

Спершу нам здавалося, що пішки можна пройти тільки тим берегом, яким ми сюди спустилися. Та уважно оглянувши ту місцину, ми помітили, що трава на тому березі, де був ліс, нещодавно була потолочена. Ми насилу дісталися до того місця: земля була грузька і багниста. Там ми побачили рівну галявину, що виходила в ліс, болото там було потовчене. Щось певне казати не випадало, але, здається, там видніли сліди людської ноги.

— Тут щось сталося, — сказав Дерек. — Та я сумніваюся, що Стефані дісталася сюди тією самою дорогою, що й ми. Надто вже круто тут. Як на мене, єдиний шлях, яким можна добитися до цього берега...

— ...пролягає через ліс?

— Атож.

Разом із кількома орфейськими поліціянтами ми ретельно обшукали ту ділянку лісу, що прилягала до озера. Виявили слід у траві й поламані галузки, а потім знайшли клапоть тканини, що зачепився за кущ.

— Либонь, це клапоть футболки, яка була на Стефані в понеділок, — сказав я Анні з Дереком, надіваючи латексні рукавички, щоб забрати його.

Ще в озері я помітив, що Стефані взута лише в один черевичок. На правій нозі. Лівий ми знайшли в лісі, він зачепився за суху корчомаху.

— Отож вона бігла лісом, — виснував Дерек, — намагаючись від когось утекти. Інакше зупинилася б і підібрала черевичок.

— І її переслідувач наздогнав її коло озера й утопив, — докинула Анна.

— Твоя правда, Анно, — погодився Дерек. — Але невже вона прибігла сюди із пляжу?

Поміж двома тими пунктами було п’ять миль.

Прямуючи слідом, що простував через ліс, ми вийшли на шлях, опинившись метрів за двісті від поліційного бар’єру.

— Вона побігла у цьому напрямку, — сказав Дерек.

Поруч біля того місця, на узбіччі, ми побачили сліди від шин. Отож її переслідувач був на автомобілі.

Тієї ж таки пори в Нью-Йорку

Мета Островскі сидів у своєму кабінеті в редакції «Нью-Йоркського літературного огляду» й стежив за білкою, що плигала на моріжку в сквері. Майже бездоганною французькою він водночас давав інтерв’ю якомусь паризькому часописові, що хотів знати його думку про сприймання європейської літератури в Сполучених Штатах.

— Авжеж! — палко вигукнув Островскі. — Тим-то і став я на сьогодні одним із найвидатніших критиків у світі, і вже тридцять років неухильно дотримуюся своїх правил. Непохитна розумова дисципліна — ось мій секрет. І не закохуватися. Закохуються лише слабаки!

— Проте, — заперечила журналістка на тому кінці дроту, — декотрі лихі язики подейкують, що літературний критик — це невдатний письменник...

— Дурня, люба моя, — зареготав Островскі. — Ніколи, чуєте, ніколи, не зустрічав я критика, який прагнув би стати письменником. Критики вищі від цього. Писанина — це мистецтво, що стоїть нижче. Писати — це тулити докупи слова, що потім утворюють фрази. Навіть дресирована мавпа вміє таке робити!

— То яка тоді роль критика?

— Встановлювати істину. Давати нагоду масам відсіювати добре від кепського. Бачите, тільки невеличка частина населення може збагнути сама, що насправді добре. На жаль, оскільки всі сьогодні хочуть висловити свою думку про все, ми, критики, коли бачимо, як вихваляють цілковите ніщо, зобов’язані навести лад у цьому вертепі. Ми — поліція інтелектуальної істини. Оце все.

Коли інтерв’ю скінчилося, Островскі замислився. Так добре він промовляв! Так цікаво! І що за блискуча імпровізація — порівняти письменників із мавпами! Кількома словами він змалював присмерк людства. Він так пишається, що думка його спритна, а розум такий меткий!

Утомлена секретарка відчинила двері кабінету, не постукавши.

— Заради бога, стукайте, перш ніж увійти! — вигукнув Островскі. — Це ж кабінет поважної особи.

Він ненавидів цю жінку, підозрював, що вона депресивна.

— Сьогоднішня пошта, — сказала вона, навіть не звернувши уваги на його зауваження.

І поклала лист на стос книжок, які ще треба було прочитати.

— Єдиний лист, і все? — розчаровано запитав Островскі.

— І все, — відказала секретарка, виходячи з кабінету і зачиняючи за собою двері.

Ото вже лихо — така скупа стала ця пошта! Коли він працював у «Нью-Йорк таймс», йому надходили цілі пакунки листів від читачів, що не пропускали жодної його критичної статті, жодного допису в хроніці. Та це було колись, за минулої доброї пори, пори його всемогутності, пори, що відійшла у безвість. Тепер йому вже не пишуть, не впізнають на вулиці, у театральних залах глядачі не аплодують, коли він заходить, автори не вишиковуються в черги під його домом, щоб вручити свої книжки, а потім жадібно ухопити недільний літературний додаток, сподіваючись прочитати там про своє творіння. Стільки блискучих кар’єр створив він своїми критичними статтями, стільки славетних імен знищив убивчими фразами! Він підносив до неба, він змішував з багном. Але це було раніше. Сьогодні його не бояться вже так, як боялися колись. Його критичні статті переглядали тільки читачі «Огляду». Звісно, це було солідне видання, але все ж таки набагато меншого масштабу.

Прокинувшись цього ранку, Островскі мав якесь чудернацьке передчуття. Повинна була статися подія, що штовхне його кар’єру вгору. Він зрозумів, що цією подією був той лист. Лист був важливий. Інстинкт ніколи не підводив його, він підказував йому, хороша книжка чи ні, ще тоді, коли брав її до рук. Але що ж було в тому листі? Він не хотів поспішно відкривати його. Чому не зателефонували, а надіслали листом? Він гарячково міркував: а що як це пропозиція від якогось продюсера зняти фільм про його життя? Серце калатало, він іще раз оглянув конверт з усіх боків, потім роздер і дістав звідти аркуш паперу. Відразу ж поглянув на підпис: Алан Браун, мер Орфеї.

Лист закінчувався звичними запевненнями у повазі. До нього додали ще програму фестивалю й туристичний проспект.

Ото вже розчарував його той клятий лист! Клятий, нікчемний лист від того клятого мера з клятого провінційного містечка! Чому не запрошують його на престижніші події? Він жбурнув лист у смітник. Щоб відволіктися від того розчарування, вирішив написати критичну статтю для «Огляду». Як водилося у нього завжди, взяв нещодавній рейтинг продажу книжок у Нью-Йорку, тицьнув пальцем у книжку, що найліпше продавалася, й написав нищівний матеріал про твір, якого й у вічі не бачив. Ту роботу перебив йому сигнал комп’ютера, який сповіщав, що надійшло повідомлення електронною поштою. Островскі звів очі на екран. То був лист від Стівена Берґдорфа, головного редактора. Подумав собі, що йому треба, тому Берґдорфові: він намагався йому зателефонувати і перед тим, та Островскі якраз давав інтерв’ю. Він відкрив пошту.

Островскі схопився з фотеля, вискочив зі свого кабінету, побіг коридором і рвучко відчинив двері головного редактора, який сидів у себе за столом.

— ОТАКЕ МЕНІ УЛАШТУВАТИ! — загорлав він.

— Послухайте, Островскі, — спокійно сказав Берґдорф, — я вже два дні намагаюся з вами поговорити.

— Як насмілюєтеся ви мене вигнати, Стівене? Ви що, геть з глузду з’їхали? Та місто Нью-Йорк розіпне вас! Натовп розлючених фурій потягне вас із Мангеттена до Таймс-скверу і повісить на ліхтарі, повірте мені! І я нічого не зможу зробити для вас. Я казатиму їм: «Припиніть! Відпустіть цього нещасного чоловіка, він сам не тямив, що коїв!» — а вони мені відповідатимуть, шаленіючи від люті: «Тільки смерть може виправити образу, якої завдали Островскі».

Берґдорф із сумнівом дивився на Островскі.

— Ви погрожуєте мені смертю, Островскі?

— Нітрохи! — відказав той. — Навпаки, я рятую вас від смерті, як тільки можу. Народ Нью-Йорка любить Островскі!

— Ох, любий мій, облиште верзти ці нісенітниці! Ньюйорківцям ви потрібні як торішній сніг. Вони навіть не знають, хто ви такий. Ви геть уже втратили популярність.

— Останні тридцять років я був критиком, якого найдужче боялися!

— Ну, то вже якраз пора, щоб перестали боятися.

— Читачі обожнюють мене! Я...

— ...Бог, але ще ліпший од Бога! Знаю я ваше гасло, Островскі. Застарі ви вже, ось що. Облиште критику. Пора вже звільнити місце новому поколінню. Мені шкода.

— Актори окропом дзюрили, коли я заходив до театру!

— Так, але це було раніше, в епоху телеграфу й дирижаблів!

Островскі насилу стримався, щоб не затопити йому в пику. Не хотів він опускатися до бійки. Не прощаючись, обернувся й пішов, що було, на його думку, найгіршою образою. Повернувся до кабінету, звелів секретарці принести коробку й поскладав туди найбільш пам’ятні речі, а потім покинув редакцію. За все життя ніколи його ще так не ображали.

Містечко було страшенно збурене. Виявлення тіла Стефані й заява голови про скасування святкового феєрверка Четвертого липня викликали неабияке хвилювання. Поки ми з Дереком провадили слідство біля Оленячого озера, Анну покликали на підмогу до будинку адміністрації, де почалася демонстрація. Перед муніципалітетом зібрався гурт протестувальників, всі вони були комерсанти й висловлювали підтримку святкового феєрверка, вимахуючи гаслами, де понаписували свої вимоги.

— Якщо у п’ятницю ввечері не буде феєрверка, мені й крамницю нема чого відчиняти, — казав куций дядечко, що тримав ятку з мексиканськими наїдками. — Цей вечір дає мені найбільший виторг за сезон.

— Я вклав чималі гроші, щоб винайняти місце на набережній і залучити персонал, — пояснював іще один. — Якщо не буде феєрверка, то чи міська влада відшкодує мені збитки?

— Те, що сталося зі Стефані Мейлер, звісно, страхіття, але яким чином пов’язане воно з національним святом? Щороку тисячі людей приходять на набережну, щоб помилуватися феєрверком. Надходять вони завчасно, перед тим вештаються крамницями на центральній вулиці, вечеряють у ресторанах. Якщо не буде феєрверка, ніхто й носа туди не поткне!

Демонстрація тривала спокійно. Анна вирішила побачитися з головою Брауном у його кабінеті на другому поверсі. Він стояв коло вікна. Вона привіталася з ним, не спускаючи ока з демонстрантів.

— Оце радощі політики, Анно, — сказав він. — Якщо я дозволю святкувати на тлі оцього вбивства, що струсонуло містом, то мене вважатимуть безсердечним, якщо ж скасую його, то буду необачним чоловіком, що підштовхнув комерсантів до руїни.

Запало мовчання. Урешті Анна вирішила трохи підбадьорити його.

— Люди люблять вас, Алане.

— Ох, Анно, мене можуть не переобрати у вересні. Орфея вже не те містечко, що колись, мешканці вимагають змін. Мені хочеться кави. Ти теж вип’єш?

— Охоче, — відказала вона.

Анна подумала, що він загадає помічниці зробити дві кави, та він попровадив її в коридор, де стояв автомат для гарячих напоїв. Укинув монету, і в картонну склянку побігла брунатна рідина.

Алан Браун був статечний чоловік, з глибоким поглядом, скидався на актора. Завжди бездоганно вбраний, а його чуприна барви солі з перцем дбайливо зачесана. Коли перша склянка наповнилася, він простягнув її Анні, потім зробив і собі.

— А якщо вас не оберуть, — сказала Анна, скуштувавши тієї кепської кави, — це буде для вас так серйозно?

— Знаєш, Анно, що мені сподобалося в тобі, коли ми вперше побачилися на набережній минулого літа?

— Ні.

— Те, що в нас були однакові ідеали, однакові амбіції, що їх ми хотіли втілити у цьому суспільстві. Ти могла б розбудувати неабияку кар’єру в нью-йоркській поліції. Я вже давно міг здатися на солодкий спів сирен від політики й балотуватися до сенату чи конгресу. Та це нас не цікавить, бо те, що ми можемо зробити в Орфеї, не зможемо втілити у Нью-Йорку, Вашингтоні чи Лос-Анджелесі, тобто збудувати місто справедливості, дійову спільноту, де немає великої нерівності. Коли 1992 року мер Ґордон запропонував мені стати його заступником, тут була ціла купа роботи. Це місто було чистою сторінкою. Я міг ліпити з нього те, що найдужче відповідало моїм переконанням, намагаючись при цьому орієнтуватися на справедливість, на те, що ішло б на добро нашій громаді. Відколи я став міським головою, люди більше заробляють, їхнє щоденне життя поліпшилося завдяки якіснішим послугам, ліпшим соціальним гарантіям, і це при тому, що податки не збільшилися.

— То чому ви гадаєте, що громадяни Орфеї не оберуть вас іще раз?

— Тому що минув час і вони все забули. Від мого першого мандату минуло майже ціле покоління. Очікування сьогодні змінилися, вимоги теж, адже вважають, що все можливе. Та й Орфея стала процвітати, а це ще дужче розпалило апетити, є ціла купа амбітних, але дріб’язкових людей, що зазіхають на ту дещицю влади, яку, здається їм, має міський голова. Майбутні вибори означатимуть кінець цього міста, зіпсованого тягою до влади, егоїстичним устремлінням керувати, що рухатиме моїм наступником.

— Вашим наступником? Хто він?

— Ще не знаю. Він з’явиться, ось побачиш. Кандидатури на посаду голови подадуть ще до кінця цього місяця.

Мер Браун відзначався неабиякою здатністю панувати над собою в критичних ситуаціях. Анна збагнула це, коли супроводжувала його до батьків Стефані у Саґ-Гарбор наприкінці того дня. Обстановка перед домом Мейлерів, де поставили поліційний бар’єр, була наелектризована. На вулиці зібралася чимала юрба. Були там роззяви, яких привабила метушня, були й люди, що хотіли засвідчити свою підтримку родині. Багато хто тримав запалені свічки. Біля ліхтарні улаштували імпровізований вівтар, на якому клали квіти, записки і плюшеві іграшки. Хто співав, хто молився, хто фотографував. Було там і чимало журналістів, що поз’їжджалися з усього регіону, частина хідників заставлена автомобілями місцевих телекомпаній. Допіру там з’явився міський голова Браун, усі кинулися до нього, допитуючись про скасування феєрверків з нагоди Четвертого липня. Анна хотіла було відсторонити їх, щоб мер пройшов до будинку, не відповідаючи на запитання, та він її стримав. Браун хотів спілкуватися з мас-медіа. Ще недавно він здавався таким пригніченим у своєму кабінеті, та зараз тримав хвоста трубою і був певен себе.

— Я чув, що казали занепокоєні комерсанти нашого міста, — заявив він. — Я пречудово розумію їх і усвідомлюю, що скасування феєрверків з нагоди Четвертого липня може зашкодити місцевій економіці, що й так перебуває в дуже хисткому стані. Тому, порадившись із моєю командою, вирішив дозволити феєрверк і присвятити його світлій пам’яті Стефані Мейлер.

Задоволений ефектом, що справили його слова, він не відповів на запитання й пішов собі.

Відпровадивши того вечора Брауна додому, Анна зупинилася на паркувальному майданчику на набережній, над океаном. Крізь опущені шиби до автівки доносилася втішна вечорова теплінь. Бути вдома самій їй не хотілося, ще менше кортіло самій вечеряти в ресторані, тож вона зателефонувала Лорані. Але подруга була в Нью-Йорку.

— Не розумію тебе, Анно, — сказала Лорана. — Коли ми разом вечеряємо, ти тікаєш за першої ж нагоди, а як я оце в Нью-Йорку, то пропонуєш мені повечеряти?

Анна не мала настрою гратися в перемовини, тож поклала слухавку і купила вечерю на винос у забігайлівці, що була тут-таки, на набережній. Потім подалася до свого кабінету в комісаріаті й почала їсти, розглядаючи магнітне панно, де були зауваги до слідства. Аж помітила написані там слова «Кірк Гарві» і згадала, що казав Льюїс Ербан про вимушений переїзд колишнього начальника поліції до підвалу. Там і справді було приміщення, що мало служити коморою для непотребу, і вона вирішила спуститися туди. Відчинивши двері, відчула, що їй якось аж недобре стало, бо уявила Кірка Гарві, який тут сидів двадцять років тому.

Світла там не було, тож вона дістала ліхтарик. Кімната була захаращена стільцями, шафами, столами без ніжок і коробками з картону. Вона пропхалася тим меблевим цвинтарем, аж зупинилася перед закуреним столом з лакованого дерева, де лежало чимало всілякого мотлоху, поміж яким вона побачила металеву підставку, де було викарбувано: «ШЕФ К. ГАРВІ». Таки то був його стіл. Вона висунула чотири шухляди. Три піддалися легко, а четверта була замкнена. Анна взяла цвяхотяг у сусідній майстерні, й шухляда відскочила з сухим тріском. Усередині лежав пожовклий від часу аркуш паперу, на якому рукою було написано:

Анна Каннер

Нічого так я не люблю, як нічні патрулювання в Орфеї.

Нічого так я не люблю, як оті тихі, спокійні вулиці, що купаються в літеплі липневої ночі, оте небо кольору морської блакиті, поцятковане сяйливими зорями. Їдеш собі супокійними сонними кварталами, де зачинені всі віконниці. Ще можна вряди-годи зустріти перехожого, що потерпає від безсоння, або щасливих мешканців, які, втішаючись нічною порою, сидять на терасах і вітають тебе дружніми помахами рук.

Нічого так я не люблю, як оті вулиці зимового середмістя, коли раптом починається завірюха, що укриває землю товстою верствою білого снігу. Оту мить, коли почуваєшся єдиною людиною на землі, яка не спить, і, поки снігоприбиральні машини ще не заходилися згрібати той сніг, можеш перша лишити свій слід на білій поверхні. Вийдеш собі з автівки, пройдеш сквером, наслухаючи, як рипить під ногами сніг, і з утіхою наповниш свої легені тим бадьористим, морозяним повітрям.

Нічого так я не люблю, як побачити вдосвіта лисицю, що непоквапом біжить собі головною вулицею у своїх справах.

Нічого так я не люблю, як дивитися, коли сходить сонце над океаном, причому за будь-якої пори року. Ось краєчок темного неба починає яріти рожевим сяєвом, потім воно наливається помаранчевою барвою, і над морськими бурунами поволі з’являється ота червона полум’яна куля.

Я перебралася до Орфеї за кілька місяців по тому, як підписала папери про розлучення.

Заміж вийшла поспішно, за чоловіка, переповненого чеснотами, але недоброго. Гадаю, так швидко я побралася з ним через мого батька.

Ми з батьком завжди були дуже тісно пов’язані, і зв’язок той був дуже міцний. Відколи себе пам’ятаю, ми з ним були як два пальці на руці. Що робив мій батько, те і я хотіла робити. Що він казав, те я повторювала. Куди ішов, туди і я прямувала.

Мій батько полюбляє грати в теніс. Я теж граю в теніс, у тому самому клубі, що й він. Неділями ми частенько грали з ним одне проти одного, і що більше років спливало, то коротші ставали наші матчі.

Мій батько полюбляє грати у скрабл. Так сталося, що і я полюбляю цю гру. Ми частенько збували час у Вістлері, в Британській Колумбії, каталися там на лижах. Після вечері сідали в готельній вітальні й бралися до скраблу, ретельно записуючи партію за партією й рахунок кожного з нас. Батько мій — адвокат, він закінчив Гарвард, тож цілком природно, що, навіть не замислюючись, я теж подалася вивчати право до Гарварду. У мене було таке відчуття, що це те, чого я давно хотіла.

Мій батько завжди пишався мною. Тим, як я грала в теніс, у скрабл, тим, як навчалася в Гарварді. Чим завгодно. Він ніяк не міг натішитися компліментами, які йому казали про мене. Понад усе подобалося, коли йому казали, яка я розумна і вродлива. Він страшенно гордився, бачачи, як звертаються на мене всі погляди, коли виходжу на люди, хоч під час вечірки, де ми з’являлися з ним удвох, хоч на тенісних кортах чи в готельній вітальні у Вістлері. Та водночас він лихим оком дивився на всіх моїх хлопців. Від шістнадцяти до сімнадцяти років мого віку жоден хлопець, із яким я гуляла, не був, на його думку, достатньо добрий, гарний і розумний для мене.

— Ох, Анно, — казав він, — ти заслуговуєш ліпшого!

— Таж я кохаю його, тату, хіба це не головне?

— То ти хочеш побратися з цим хлоп’ягою?

— Тату, мені сімнадцять років! Я вже не дитина!

Що далі тривали мої стосунки з тим хлопцем, то дужче опирався цьому мій батько. Не прямо, але досить-таки підступно.

Якесь ущипливе зауваження, якась подробиця, що на неї він звертав мою увагу, спостереження, що його він мені висловлював, — усе це поволі, але неухильно щоразу руйнувало той образ коханого, що склався в мене. І врешті я таки поривала з ним, певна, що сама виступаю ініціаторкою цього розриву стосунків, чи принаймні хотіла в це вірити. А найгірше було те, що коли я зав’язувала нові стосунки, батько казав мені: «Знаєш, той попередній твій друг був такий гарний хлопчина, — шкода, що у вас із ним нічого не вийшло, — а в цьому, правду тобі скажу, не знаю, що ти знайшла». І щоразу я ловилася на той гачок. Та й чи справді була я така дурепа, що батько впливав на мої розриви з хлопцями? А може, я сама поривала з ними, причому не з конкретних причин, а тому що не могла зважитися кохати хлопця, який не був до вподоби моєму батькові. Гадаю, я не могла уявити, що кохатимуся з кимось, кого він не любить.

Скінчивши Гарвард і вступивши до адвокатської колегії в Нью-Йорку, я почала працювати в батьковому адвокатському бюро. Це тривало рік, наприкінці якого я виявила, що правосуддя, таке величне на перший погляд, насправді дуже повільна машина, коштує дорого, потребує чималої тяганини і геть перевантажена, тож навіть переможці не здобувають нічого. Дуже швидко я втямила, що ліпше послужила б правосуддю, якби застосовувала його ще на початку, заздалегідь, й що робота на вулиці приносила б більшу користь, ніж балачки в кабінетах. На превеликий жах моїх батьків, я вступила до поліційної школи НДП[4] — батько особливо був приголомшений і дуже недобре поставився до того, що я покинула його бюро, та вважав, що це минуща примха, а не відмова від адвокатської діяльності, і що я покину ту школу, не скінчивши її. Я таки закінчила її через рік найкращою ученицею на курсі, з похвальними відгуками всіх моїх інструкторів, і в званні інспектора вступила до кримінальної бригади п’ятдесят п’ятого округу.

Мені відразу ж припала до вподоби робота, надто отими невеличкими щоденними перемогами, завдяки яким я усвідомила, що хоч життя й жорстоке, та добрий поліціянт може його поправити.

Моє місце в батьковому бюро було вільне, тож його віддали досвідченому адвокатові, що звався Марк і був на декілька років старший від мене.

Вперше почула я про Марка під час родинної вечері. Мій батько був у захваті від нього. «Блискучий юнак, обдарований, гарний, — сказав він мені. — У нього є все. Він навіть у теніс грає». І вперше в моєму житті я почула: «Не сумніваюся, він сподобається тобі. Хочу, щоб ти з ним побачилася». А мені саме дуже кортіло зустрічатися з кимось. Мої стосунки з хлопцями закінчувалися нічим. Після того, як я скінчила школу поліції, мої побачення сягали не далі першої вечері з ними чи першого виходу на люди: дізнавшись, що я працюю в поліції, та ще й у кримінальній бригаді, люди страшенно зацікавлювалися й засипали мене запитаннями. Попри моє бажання, я привертала загальну увагу, всі на мене дивилися, мов на диво якесь. І моя дружба з хлопцем припинялася, бо він казав мені: «Тяжко водитися з тобою, Анно. Людей цікавиш тільки ти, а я наче не існую для них. Гадаю, мені потрібна дівчина, з якою я почувався б вільніше».

Урешті я таки побачилася з тим славетним Марком, сталося це пополудні, коли заглянула до батькового кабінету, й відразу стало зрозуміло, що в нього немає тих комплексів, що в давніших моїх залицяльників: своїм природним чаром він приваблював погляди і зосереджував на собі всі розмови.

Він міг побалакати на будь-яку тему, майже усе вмів робити, а як не вмів, то захоплювався роботою інших людей. Я дивилася на нього, як не дивилася досі на жодного хлопця, може, тому що мій батько був у захваті від нього. Він просто-таки обожнював його. Марк був його улюбленцем, вони навіть почали грати у теніс удвох. Батько був у захваті, коли розповідав мені про нього.

Марк запросив мене випити з ним кави. Між нами відразу ж наче струм пробіг. У ньому наче алхімія нуртувала, якась несамовита потуга. Третю каву він приніс мені в ліжко. Ні він, ні я нікого не казали про це моєму батькові, аж урешті, як ми вечеряли разом, він мовив:

— Мені дуже хочеться, щоб у нас це було серйозно...

— Але? — зацікавлено запитала я.

— Я знаю, Анно, як захоплюється тобою твій батько. І дуже високо ставить професію адвоката. Хтозна, чи цінує він так мене.

Коли я передала ті слова батькові, він як ніколи зрадів їм. Запросив Марка до кабінету і відкоркував пляшку шампанського.

Коли Марк переповів мені той епізод, я кілька хвилин аж нетямилася від реготу. Потім узяла келих, підняла його і, наслідуючи поважний батьків голос і його патерналістську жестикуляцію, виголосила: «За чоловіка, що порає мою доньку!».

То був початок захопливої пригоди у нас із Марком, що незабаром переросла у пристрасні стосунки в найліпшому значенні того слова. Першою значною подією у наших взаєминах було те, що ми пішли обідати до моїх батьків. І тоді вперше за останні п’ятнадцять років я побачила, як батько аж засяяв, який привітний він був і запобігливий із хлопцем, що супроводжував мене. Він рішуче відмітав усіх попередніх залицяльників, а тепер ось був у захваті.

«Оце чоловік! Оце чоловік!» — вигукував він у телефон наступного дня. «Надзвичайний хлопчина!» — підспівувала на задньому плані моя матінка. «Тільки ж не прожени його, як ото тих давніших!» — набравшись нахабства, ляпнув мій батько. «Авжеж, цей — справжнісінький скарб», — додала матуся.

Другою значною подією у наших стосунках було те, що рік нашого знайомства збігся з нашими традиційними вакаціями на лижах у Британській Колумбії. Батько запропонував разом податися до Вістлера, і Марк погодився.

«Якщо витерпиш п’ять вечорів підряд із моїм батьком, надто ж за грою в скрабл, то заслужиш медаль».

Він не лише витерпів, а й тричі виграв у батька. Додам сюди, що на лижах їздив він як бог і що останнього вечора, коли ми обідали у ресторані, чоловіка за сусіднім столиком спіткав серцевий напад. Марк викликав швидку допомогу, а поки вона їхала, робив усе, що міг, аби продовжити тому чоловікові життя.

Чоловіка порятували й відвезли до лікарні. Поки санітари несли його на ношах до автомобіля, лікар захоплено потиснув Маркові долоню. «Ви врятували життя цьому чоловікові, пане. Ви герой». Йому аплодував увесь ресторан, а господар відмовився взяти з нас платню за вечерю.

Цей анекдот через півтора року мій батько розповів під час святкування нашого шлюбу, щоб пояснити гостям, який винятковий хлопець той Марк. А я просто-таки сяяла в моїй білій сукні, закохано дивлячись на чоловіка.

Шлюб наш триватиме менше року.

Джесс Розенберґ

Четвер, 3 липня 2014 року

За двадцять три дні до фестивалю

З «Орфея кронікл»

Анна показала газету нам із Дереком, коли ми зустрілися уранці в крайовому центрі поліції штату, де лікар-патологоанатом, доктор Ранжіт Сінґ, повинен був ознайомити нас із першими результатами розтину тіла Стефані.

— Тільки цього бракувало! — роздратовано вигукнув Дерек.

— Дарма я сказав про ту записку Майклові, — мовив я.

— Я зустріла його в кафе «Афіна», перш ніж прийти сюди, здається, він близько взяв до серця смерть Стефані. Сказав, що почувається трохи винним у ній. А що з результатами експертного відділу?

— На жаль, сліди автомобіля на узбіччі шосе номер сімнадцять не надаються до вивчення. Зате черевичок належить таки Стефані, а клапоть тканини віддертий від футболки, що була на ній. Також виявили слід її черевичка на узбіччі шосе.

— Це означає, що вона перетнула ліс у цьому місці, — виснувала Анна.

Нашу розмову урвав прихід доктора Сінґа.

— Дякуємо, що так швидко виконали цю роботу, — сказав йому Дерек.

— Я хотів, щоб ви просунулися вперед, поки не настане свято Четвертого липня, — відказав він.

Доктор Сінґ був елегантний і ґречний чоловік. Він надів окуляри і почав читати основні пункти експертного висновку.

— Я виявив досить незвичні речі, — сказав він спершу. — Стефані Мейлер померла від утоплення. У її легенях і в шлунку багато води, а в трахеї болото. Значні сліди ціанозу і дихальної недостатності, видно, що вона боролася чи радше відбивалася: я виявив на шиї гематоми від широкої долоні, тобто її міцно вхопили за шию, щоб занурити голову у воду. Мул у неї на зубах і на губах, а також у волоссі, це означає, що її голову тримали у мілкій воді.

— Її зґвалтували перед тим, як утопити? — запитав я.

— Слідів від сильних ударів нема, це дає змогу виснувати, що її не побили. Сексуального насильства теж не було. Гадаю, Стефані тікала від свого вбивці, й він наздогнав її.

— Він? — перепитав Дерек. — То це був чоловік?

— З огляду на те, що треба володіти силою, аби утримати когось у воді, я гадаю, що то радше був чоловік. Але могла бути і фізично сильна жінка, чом би й ні?

— То вона бігла через ліс? — запитала Анна.

Сінґ кивнув.

— Також я виявив численні садна і подряпини від ударів гілляк на обличчі та руках. Є також сліди і на підошві босої ноги, тож можна зробити висновок, що вона бігла лісом і покалічила ступню ноги об хмиз і камінці. Під її нігтями сліди землі. Гадаю, на березі вона впала, і вбивці залишалося тільки занурити її головою у воду.

— Отож це було вбивство за обставинами, — сказав я. — Той, хто скоїв його, не збирався її вбивати.

— Я теж зробив такий висновок, Джессе, — сказав доктор Сінґ і показав нам світлину широкого плану плечей, ліктів, рук і колін Стефані.

Там були брудні червонясті плями.

— Наче опіки, — пробурмотіла Анна.

— Атож, — підтвердив Сінґ. — Це сліди від відносно поверхового тертя, в яких я знайшов бітум і гравій.

— Бітум? — перепитав Дерек. — Не певен, що встигаю за твоєю думкою, док.

— Зважаючи на локалізацію саден, — пояснив доктор Сінґ, — вони постали внаслідок зіткнення з асфальтом, тобто з дорожнім покриттям. Це означає, що Стефані самохіть вистрибнула на ходу з автомобіля, а потім побігла у ліс.

Сінґові висновки підтвердилися двома важливими свідченнями. Першим була розповідь одного хлопчини, що перебував у тій місцині на канікулах разом із батьками і щовечора відпочивав на пляжі з гуртом приятелів, там, де ми знайшли авто Стефані. Його допитала Анна, адже батьки, стривожені галасом, який здійняла преса, звернулися до нас, вважаючи, що, може, їхній син бачив щось важливе. Виявилося, що вони мали рацію.

Згідно з висновками доктора Сінґа, смерть Стефані настала вночі з понеділка на вівторок, тобто тієї ночі, коли вона зникла. Підліток пояснив, що в понеділок 23 червня він відійшов од гурту, щоб зателефонувати своїй подрузі в Нью-Йорк.

— Я сів на камені, — розповідав він. — Звідти видно було паркувальний майданчик, пам’ятаю, він був порожній. Аж ось побачив молоду жінку, що спустилася стежиною, вона вийшла з лісу. Вона зачекала до 22 години 30 хвилин, добре пам’ятаю той час, саме тоді я скінчив розмову. Зафіксував це, бо глянув на телефон. Тієї миті на майданчик підкотило авто. Фари висвітили її, тому я добре її розгледів, це була молода жінка в світлій футболці. Шибка з боку пасажира була опущена, дівчина обмінялася кількома словами з водієм, потім сіла спереду. Авто відразу ж поїхало. То це та дівчина, яку вбили?

— Побачимо, — відказала Анна, щоб зайве не приголомшувати хлопчину. — Можеш змалювати те авто? Може, помітив якусь подробицю, що тобі запам’яталася? Може, запам’ятав номер? Бодай частину його? Або ж назву штату?

— Ні, на жаль.

— А водій був чоловік чи жінка?

— Не можу сказати. Було занадто темно, і все це сталося дуже швидко. Та й не надто я звертав увагу. Якби ж то знав...

— Ти й так дуже нам допоміг. Отже, ти підтверджуєш, що вона добровільно сіла в авто?

— Так, цілком! Вона чекала його, немає сумніву.

Отож хлопчина був останнім, хто бачив Стефані живою. До його показань додалося свідчення мандрівного комерсанта з Гіксвілла, що з’явився до крайового центру поліції штату. Він сказав, що приїжджав до Орфеї в понеділок 23 червня побачитися з клієнтами.

— Я покинув місто десь о 22 годині 30 хвилин, — пояснив він. — Подався сімнадцятим шосе, щоб виїхати на автостраду. Порівнявшись із Оленячим озером, побачив авто, що стояло на узбіччі, двигун був увімкнений, передні двері відчинені навстіж, певна річ, це мене зацікавило, отож я збавив ходу, подумав, що комусь, може, потрібна допомога. Таке часом трапляється.

— Котра година була?

— Десь 22 година 50 хвилин. Принаймні без чогось 23 година, це я можу сказати з певністю.

— Тож ви пригальмували, і що?

— Я збавив ходу, так, бо мені той автомобіль, що так стояв, видався дивним. Роззирнувся довкруги і побачив постать людини, що підіймалася схилом. Тоді я подумав, що це комусь припекло подзюрити. Більше я над тим не замислювався. Подумав собі, що якби тій особі потрібна була поміч, то вона подала б знак. Я поїхав, повернувся додому і більше тим не переймався. І тільки почувши про вбивство на березі Оленячого озера, що сталося у понеділок увечері, пов’язав із тією звісткою те, що я бачив, і подумав, що, може, це важливо.

— Ви бачили ту людину? Це був чоловік? Жінка?

— Якщо судити з постаті, то був радше чоловік. Але було дуже темно.

— А що ви скажете про автомобіль?

Хоч свідок бачив і мало, все ж таки він змалював таке саме авто, що і підліток, який бачив його на пляжі за чверть години до того. Коли Анна повернулася у свій кабінет в орфейському комісаріаті, ми зібрали всі ті розрізнені свідчення й склали хронологію останнього вечора в житті Стефані.

— О 18 годині вона прийшла у «Кодяк-гриль», когось там чекала, напевне, убивцю, та він не підійшов, зате потайці стежив за нею в ресторані. О 22 годині Стефані йде звідти. Імовірний убивця телефонує їй із ресторану і призначає побачення. Стефані хвилюється, телефонує Шонові, та він не відповідає. Вона їде на місце зустрічі. О 22 годині 30 хвилин убивця приїздить туди. Вона погоджується сісти в його авто. Отож має підстави довіряти йому або ж знайома з ним.

На величезній стінній мапі Анна позначила фломастером маршрут, яким проїхало авто: воно вирушило від пляжу, далі по Овшен-роуд, потім на північний схід сімнадцятим шосе, що огинало озеро. Від пляжу до Оленячого озера було п’ять миль, тобто чверть години автомобілем.

— О 22 годині 45 хвилин, — провадив я, — зрозумівши, що вона в небезпеці, Стефані вистрибує з автомобіля й тікає через ліс, там її ловлять і топлять. Убивця бере її ключі, іде до неї додому, причому того ж таки вечора в понеділок. Нічого не знайшовши, він грабує редакцію й забирає комп’ютер Стефані, але знову зазнає невдачі. Стефані була дуже обережна. Щоб виграти час, він відправляє повідомлення опівночі Майклові Бірду, бо знає, що він її головний редактор, сподіваючись іще заволодіти якось результатами розслідування, яке провадила Стефані. Та коли він дізнається, що поліція штату підозрює про її зникнення, все прискорюється. Він повертається до помешкання Стефані, але туди заходжу і я. Він глушить мене ударом по голові й наступної ночі повертається, щоб підпалити квартиру, сподіваючись знищити те, чого не знайшов.

Уперше від початку цієї справи ми побачили ситуацію більш чи менш ясно. Та якщо ми почали потроху звужувати коло пошуку, то мешканці містечка були на грані психозу, а тут іще й допис в «Орфея кронікл» підлив олії в полум’я. Я усвідомив це, коли Анна отримала повідомлення від Коді. «Ти читала газету? Смерть Стефані пов’язана з фестивалем. Я збираю о 17 годині в кафе „Афіна“ волонтерів, щоб оголосити страйк. Ми вже не в безпеці. Цього року фестивалю, мабуть, не буде».

О тій-таки порі в Нью-Йорку

Стівен Берґдорф ішов із дружиною додому.

— Я знаю, — лагідно сказала вона, — що в «Огляду» проблеми, але чому ти вирішив, що ми не поїдемо на вакації? Ти ж знаєш, що нам від них буде лише добре.

— Мені здається, що, з огляду на фінансову ситуацію, не пора для цих екстравагантних мандрівок, — відтяв Берґдорф.

— Екстравагантних? — здивувалася дружина. — Наша сестра дає нам свій кемпінг-кар. Ми помандруємо країною. Це буде недорого. Приїдемо до Єлловстоунського національного парку. Діти мріють там побувати.

— Єлловстоунського? Там дуже небезпечно через ведмедів та іншу звіроту.

— Ох, Стівене, на бога, що з тобою? — роздратовано вигукнула дружина. — Останнім часом ти такий недобрий!

Вони дійшли до свого дому. Стівен раптом здригнувся: коло ґанку стояла Аліса.

— Добридень, пане Берґдорфе, — сказала Аліса.

— Яка приємна несподіванка, Алісонько! — пробурмотів Берґдорф.

— Я принесла папери, їх треба підписати.

— Авжеж, — відказав Берґдорф, що, мов дурень, грав ту комедію.

— Це термінові папери. Оскільки ви не були в конторі пополудні, я подумала, що принесу, аби ви підписали їх удома.

— Дуже люб’язно з вашого боку, що ви принесли їх сюди, — подякував їй Берґдорф, дурнувато всміхнувшись дружині.

Аліса простягнула йому теку з поштою. Він узяв її так, щоб дружина не бачила, і переглянув перший лист, де містилася якась реклама, а потім перейшов до листа, де був аркуш, що на ньому Аліса написала:

І тут-таки, причеплений скріпкою, був чек на її ім’я.

— Ви певні, що це правильна сума? — запитав Берґдорф. — Як на мене, це задорого.

— Це нормальна ціна, пане Берґдорф. За якість треба платити.

— Гаразд, я заплачу, — сказав він здушеним голосом.

Він підписав чек на тисячу доларів, закрив теку і простягнув її Алісі. Криво всміхнувся їй і подався з дружиною додому. За кілька хвилин, замкнувшись у вбиральні й пустивши воду в умивальниці, він зателефонував Алісі.

— Алісо, ти здуріла? — прошепотів він, забившись поміж унітазом і умивальницею.

— А що з тобою сталося? Ти зник і словом не озивався.

— Мені треба було поїхати у справах, — пробурмотів Берґдорф, — а потім забрати дружину з роботи.

— Поїхати? Куди це ти їздив, Стівене?

— Не можу тобі цього сказати.

— Якщо не скажеш мені зараз же, я подзвоню до тебе в двері й усе розповім твоїй дружині.

— Добре, добре, — благально пробелькотів Стівен. — Я їздив до Орфеї. Послухай, Алісо, Стефані вбили!

— Що? Ти таки поїхав туди, дурню заплішений! Ох, який ти несусвітній телепень! Ну що мені робити з тобою, га?

Аліса розлючено кинула слухавку. Потім узяла таксі й подалася до Мангеттена, на П’яту авеню, де була люксова крамничка.

У неї була тисяча доларів у кишені, тож вона збиралася трохи втішитися.

Таксі висадило Алісу біля заскленої вежі, де містився офіс «14-го каналу», потужної приватної телестудії. Генеральний директор телеканалу зібрав усіх директорів у залі на п’ятдесят третьому поверсі.

— Як ви знаєте, — заявив він, — перегляди наших програм на початку цього літа дуже низькі, навіть катастрофічно низькі, тим-то я й скликав усіх вас сюди. Треба терміново щось удіяти.

— Яку проблему ви вважаєте головною? — запитав хтось із відповідальних креативників.

— Передачі о вісімнадцятій годині. Нас повністю випередив канал «Дивися!».

«Дивися!» був прямий конкурент «14-го каналу». Подібна реклама, подібні перегляди, подібний контент: обидві телестудії провадили запеклу боротьбу за рекордні контракти з реклами, яку мали транслювати під час вечірніх програм.

— «Дивися!» запустила в ефір реаліті-шоу, що рекламує тютюнові вироби, — пояснив директор з маркетингу.

— Який пітч у цій програмі? — поцікавився Джеррі Іден.

— Та ніякого. Йдеться про життя трьох сестер. Вони снідають, ходять на закупи, роблять гімнастику, сваряться, миряться. Типовий день.

— А працюють вони де?

— Вони ніде не працюють, пане генеральний директоре, — пояснив заступник директора з програм. — Їм платять за те, щоб вони нічого не робили!

— А отут ми зробимо ліпше! — запевнив Джеррі. — Ми створимо реаліті-шоу, що буде глибше закорінене в повсякдення.

— Пане генеральний директоре, — сказав начальник відділу, — публіка, що дивиться реаліті-шоу, небагата й кепсько вихована. Вмикаючи телевізор, вона хоче побачити там утілення бодай частини її мрій.

— Так ото ж, — відказав Джеррі, — треба розробити такий проект, у якому глядач побачив би себе самого, постав віч-на-віч зі своїми амбіціями. Реаліті-шоу, яке провадило б його вперед! На початок сезону слід представити нову концепцію. Треба завдати удару! Я вже бачу гасло: «"14 канал". Частка вашої мрії — у вас!».

Пропозиція викликала неабиякий ентузіазм.

— Авжеж, це буде добре! — сказав директор з маркетингу.

— Я хочу бачити програму, що завдасть неабиякого удару. Я хочу перевернути все догори дном. Хочу до вересня отримати геніальну концепцію, яка захопить глядачів. Даю вам десять днів: у понеділок 14 липня маю розглянути задум вечірньої програми, яка йтиме від початку сезону.

Джеррі розпустив зібрання. Поки учасники виходили із зали, у нього задзеленчав мобільник. То була його дружина, Синтія. Він озвався.

— Джеррі, — докірливо сказала Синтія, — я вже кілька годин не можу зв’язатися з тобою.

— Вибач, у мене була зустріч. Готуємо зараз нову концепцію програми, тож обстановка напружена. Що сталося?

— Дакота прийшла додому об одинадцятій ранку. І вона й досі п’яна.

Джеррі безсило зітхнув.

— То що я повинен учинити, Синтіє?

— Джеррі, це ж наша донька! Ти чув, що сказав лікар Лерн: треба забрати її з Нью-Йорка.

— А що зміниться, якщо ми вишлемо її кудись із Нью-Йорка?

— Не треба бути таким фаталістом, Джеррі! Їй лише дев’ятнадцять років. Треба їй допомогти.

— Тільки не кажи, що ми їй не допомагали!

— Джеррі, ти не розумієш, що з нею коїться!

— Я розумію тільки те, що в мене є дев’ятнадцятирічна донька, яка вживає наркотики! — несамовито вигукнув він, щоправда, пошепки, щоб останню фразу ніхто не почув.

— Ось про це ми і поговоримо відверто, — сказала Синтія, щоб заспокоїти його. — Ти де?

— Де я? — перепитав Джеррі.

— Так, сеанс у лікаря Лерна має відбутися о сімнадцятій годині, — нагадала Синтія. — Тільки не кажи, що ти забув про це.

Джеррі витріщив очі: він геть про те забув. Він вибіг із кабінету і ввійшов до ліфта. Якимось дивом вчасно прибув до кабінету Лерна на Медісон-авеню.

Вже півроку минуло, як Джеррі погодився щотижня відбувати родинну терапію з дружиною й дев’ятнадцятирічною донькою.

Едени зайняли свої місця на дивані, лікар сів навпроти у фотелі.

— І що сталося, відколи минув останній сеанс?

— Два тижні минуло, хочете ви сказати, — зневажливо скривилася Дакота, — бо минулого тижня мій татуньо забув з’явитися.

— Вибач мені за те, що я працюю, щоб оплачувати нечувані видатки нашої родини! — вигукнув Джеррі.

— Ох, Джеррі, прошу тебе, не починай! — благально сказала його дружина.

— Маю на увазі таки останній сеанс, — нейтральним тоном нагадав психотерапевт.

Синтія спробувала перевести балачку в конструктивне русло.

— Я сказала Джеррі, що він має більше часу проводити з Дакотою, — пояснила вона.

— Джеррі, а ви що про це думаєте? — запитав лікар.

— Гадаю, цього літа я навряд чи зможу це зробити: ми повинні створити концепцію нової програми. Конкуренція тут страшенна, і треба конче створити нову програму до початку вересня.

— Джеррі, — схвильовано вигукнула Синтія, — таж хіба не може хтось заступити тебе, га? Ти так поринув у роботу, що в тебе ні для кого часу нема!

— У мене є родина і психіатр, і всіх треба годувати! — цинічно відтяв Джеррі.

Лерн пропустив те зауваження повз вуха.

— Ти тільки про свою гівняну роботу й думаєш, тату! — сказала Дакота.

— Не розкидайся такими словами, — насварився Джеррі на неї.

— Джеррі, — звернувся до нього психотерапевт, — як ви гадаєте, що намагається сказати вам цими словами Дакота?

— Що ця гівняна робота дозволяє оплачувати їй телефон, дорогі лахи, її кляте авто і все, що їй тільки закортить!

— Дакото, що ти намагаєшся сказати таткові? — запитав Лерн.

— Нічого. Але я хочу пса, — відказала Дакота.

— Ще одне, — вигукнув Джеррі. — Спершу комп’ютер, а тепер іще й пса?

— Не кажи мені про той комп’ютер! — боронилася Дакота. — Ніколи не кажи!

— А що, Дакота вимагала комп’ютер? — запитав Лерн.

— Авжеж, — відказала Синтія Іден. — Вона так любила писати.

— А чому ви не подаруєте пса? — запитав психотерапевт.

— Бо вона не дбатиме про нього, — відказав Джеррі.

— Звідки ти це знаєш, адже ти навіть спробувати мені не дав! — вигукнула Дакота.

— Я знаю, як ти дбаєш про себе, цього мені досить! — сказав їй батько.

— Джеррі! — вигукнула Синтія.

— Вона хоче пса, бо її подруга Нейла набула собі пса, — іронічно пояснив Джеррі.

— Лейла, а не Нейла! Ти навіть не знаєш імені моєї найліпшої подруги!

— Це твоя найліпша подруга? Вона прозвала свого пса Марихуаною.

— Та й що, Марихуана, він такий гарний! — вигукнула Дакота. — Йому два місяці, а він уже охайний!

— О боже, та хіба в цьому проблема! — роздратовано сказав Джеррі.

— А в чому? — запитав Лерн.

— У тому, що та Лейла погано впливає на мою доньку. Зустрівшись, вони щоразу коять якусь дурню. Ось моя думка: все, що сталося, спричинив не комп’ютер, а ота клята Лейла!

— Проблема в тобі, тату! — вигукнула Дакота. — Бо ти телепень і нічого не тямиш!

Вона схопилася з дивана і покинула сеанс, що тривав лише чверть години.

О 17 годині ми з Анною і Дереком прийшли до кафе «Афіна» в Орфеї. Знайшли стіл у глибині зали й посідали за ним. У ресторані було повно волонтерів, чимало поприходило і роззяв, що хотіли побути на тому чудернацькому зібранні, яке незабаром мало початися. Аж ось Коді, який близько взяв до душі свої обов’язки голови волонтерів, виліз на стілець і урвав галас юрми, що знай не вгавала.

— Ми в небезпеці! — вигукнув Коді.

— Авжеж, у небезпеці! — повторили волонтери, впиваючись своїми словами.

— Мер Браун ховає від нас правду про смерть Стефані Мейлер. Ви знаєте, чому її вбили?

— Чому? — заревів натовп.

— Через театральний фестиваль!

— Театральний фестиваль! — заревіли волонтери.

— То ми марнуємо свій час, щоб нас повбивали?

— Ніііііііііі! — заревіла юрма.

Офіціант приніс нам каву й меню. Я вже бачив його в ресторані. То був чоловік індійського типу, з не дуже довгим, шпакуватим волоссям, та й ім’я його запало мені в голову: Массачусетс.

Волонтери один за одним брали слово. Чимало з них читало той допис в «Орфея кронікл» і непокоїлося, що вони стануть наступними жертвами убивці. Був там і мер Браун, він вислуховував обурені виступи і намагався дати заспокійливу відповідь, сподіваючись, що волонтери дослухаються до голосу здорового глузду.

— В Орфеї нема серійного вбивці, — заявив він.

— Але вбивця таки є, — заявив куций чоловічок, — адже Стефані Мейлер убили.

— Послухайте, сталася трагічна подія, це так. Але це не має нічого спільного з вами чи з фестивалем. У вас немає найменших причин для неспокою.

Коді знову виліз на стілець і відповів міському голові:

— Пане Брауне, ми не дамо знищити себе за театральний фестиваль!

— Уже вкотре повторюю вам, — відказав Браун, — ця справа, хоч яка вона жахлива, не має ніякого зв’язку з фестивалем! Ваші міркування безглузді! Та й невже ви гадаєте, що без вас фестиваль не відбудеться?

— І це все, що вас турбує? — запитав Коді. — Ви переймаєтеся цим дурнуватим фестивалем, а не безпекою ваших співгромадян?

— Я просто попереджую про наслідки вашого нерозумного рішення: якщо фестиваль не відбудеться, місто не оживе.

— Це знак! — вигукнула якась жінка.

— Який знак? — занепокоєно спитав якийсь молодик.

— Це Темна ніч! — крикнула вона.

І тоді ми з Анною і Дереком з подивом почули, як у відповідь на ту фразу в кафе «Афіна» всі схвильовано загаласували. Коді чимдуж силкувався навести лад і, коли нарешті запала тиша, запропонував почати голосування.

— Хто голосує за те, щоб страйкувати доти, доки затримають убивцю Стефані? — запитав він.

Піднявся ліс рук: майже всі волонтери відмовилися продовжувати роботу. Коді заявив:

— Ми ухвалили, що будемо страйкувати, аж доки затримають убивцю Стефані й нададуть гарантії нашої безпеки.

Зібрання закрилося, натовп почав виходити надвір, під щедре проміння вечірнього сонечка. Дерек хутко перехопив жінку, що казала про ту Темну ніч.

— Що це за Темна ніч, пані? — запитав він.

Вона приголомшено глянула на нього.

— А ви нетутешній, добродію?

— Ні, пані. Я з поліції штату.

Він показав їй посвідку. Жінка тихо відказала:

— Темна ніч — це найгірше, що може статися. Утілення великого лиха. Раз воно вже прийшло до нас і тепер теж на нас окошиться.

— Не певен, що розумію вас, пані.

— То ви нічогісінько не знаєте, еге? А літо 1994 року — ото й було літо Темної ночі!

— Ви маєте на увазі вбивство чотирьох людей?

Вона схвильовано погодилася.

— Ті вбивства, ото і була Темна ніч! І цього літа вона повториться! Їдьте звідси, їдьте хутчій, поки лихо не спіткало вас, поки не вкотилося воно в це місто! Це проклятий фестиваль!

Вона хутко покинула ресторан і пішла з рештою волонтерів, кафе «Афіна» геть спорожніло. Дерек повернувся до столу. Крім нас, у залі лишився тільки мер Браун.

— Здається, жінка була страшенно перелякана тією Темною ніччю, — сказав я Браунові.

Він стенув плечима.

— Не звертайте уваги, капітане Розенберґу, Темна ніч — це просто кумедна легенда. Ця жінка верзе дурниці.

Потім пішов і міський голова. Массачусетс поспішив налляти нам іще кави, хоч ми і до попередньої насилу торкнулися. Гадаю, то був привід, щоб побалакати з нами. Він прошепотів:

— Мер не сказав вам правди. Темна ніч — це більше, ніж міська легенда. Багато хто вірить у неї й убачає в ній пророцтво, що вже збулося 1994 року.

— Що ж то за пророцтво? — запитав Дерек.

— Що настане такий день, коли через одну виставу місто на цілу ніч охопить хаос, — ото і є та горезвісна Темна ніч.

— То це те, що сталося 1994 року? — запитав я.

— Пам’ятаю, відразу ж після заяви міського голови Ґордона про організацію театрального фестивалю в місті почали коїтися дивні події.

— Які події? — запитав Дерек.

Массачусетс не встиг нам відповісти, як відчинилися двері кафе «Афіна». Прийшла господиня закладу. Я відразу впізнав її: то була Сильвія Тенненбаум, сестра Теда Тенненбаума. Тоді їй було сорок років, зараз уже шістдесят, та фізично вона майже не змінилася, так і лишилася тією вишуканою, елегантною жінкою, з якою я бачився, коли провадив слідство. Угледівши нас, вона збентежилася на мить, але потім постаралася надати своєму обличчю холодного виразу.

— Мені казали, що ви повернулися до нашого міста, — шорстко мовила вона.

— Добридень, Сільвіє, — сказав я. — Я й не знав, що ви перебрали цей заклад.

— Треба ж було комусь подбати про нього після того, як ви вбили мого брата.

— Ми не вбивали вашого брата, — відтяв Дерек.

— Я не хочу вас тут бачити, — замість відповіді заявила вона. — Платіть і катайте відціля.

— Гаразд, — відказав я. — Ми прийшли сюди не задля того, щоб мати проблеми.

Я попросив Массачусетса принести рахунок, і він одразу ж вручив його нам. На касовому чеку внизу написав:

— Не розумію, який зв’язок поміж Сільвією і Тедом Тенненбаумами, — сказала Анна, коли ми вийшли із кафе «Афіна». — Що сталося з її братом?

Ні Дерек, ні я не горіли бажанням розповідати про те. Запало мовчання, а потім Дерек вирішив змінити тему.

— Ліпше з’ясувати, що це за історія про Темну ніч і що мається на увазі в записці, яку передав нам Массачусетс.

Була тільки одна особа, що могла допомогти нам у тому ділі, — Майкл Бірд. Ми подалися до редакції, й щойно ввійшли до кімнати, Бірд запитав:

— Ви стосовно того допису в газеті?

— Ні, — відказав я, — та оскільки ви завели про нього річ, то я хотів би запитати, навіщо ви це зробили? Я ж сказав вам про ту записку в дружній розмові, а не задля того, щоб це опинилося на чільній шпальті газети.

— Стефані була дуже смілива дівчина, виняткова журналістка! — відказав Майкл. — Не хочу вірити, що вона загинула марно: люди повинні дізнатися про її роботу!

— Так ось, Майкле, найліпшим ушануванням її пам’яті буде завершення слідства. А не розсіювання паніки в місті через оприлюднення даних розслідування.

— Мені шкода, Джессе, — сказав Майкл. — У мене було враження, що я не зміг захистити Стефані. Так оце кортить повернутися назад. І треба ж, щоб я повірив тому клятому повідомленню! Я ж тиждень тому казав вам, що нема підстав непокоїтися.

— Майкле, ви не могли знати всього. Не картайте себе дарма, бо так чи так вона вже мертва. Нічого вже не можна вдіяти.

Майкл знесилено опустився на стілець. Я докинув:

— Але ви можете допомогти нам знайти того, хто це зробив.

— Усе, що скажете, Джессе. Я у вашому розпорядженні.

— Стефані цікавилася висловом, що його змісту ми не можемо второпати. Темна ніч, що це?

Він усміхнувся.

— Я побачив ті два слова в записці, яку ви мені показали, і теж зацікавився. Та ще й пошукав у архіві нашої газети.

Він дістав із шухляди теку і простягнув мені. Усередині була низка статей від осені 1993 до літа 1994 року, ішлося в них про тривожні й водночас загадкові написи. Спершу на стіні пошти: «Незабаром Темна ніч». Потім по всьому місту.

Листопадової ночі 1993 року ті оповіщення хтось позасовував за двірники понад сотні автомобілів, і написано там було ось що: «Надходить Темна ніч».

Одного ранку в грудні 1993 року мешканці міста, прокинувшись, знайшли перед дверима їхніх домівок аркуші, де було написано: «Приготуйтеся, гряде Темна ніч».

У січні 1994 року на дверях міськради було написано: «Через шість місяців Темна ніч».

У лютому 1994 року, після підпалу будинку на чільній вулиці, пожежники побачили на стіні ще один напис: «Незабаром почнеться Темна ніч».

І так було до початку червня 1994 року, коли настала черга і Великого театру, де якийсь вандал накреслив на фасаді: «Розпочнеться театральний фестиваль, а разом із ним і Темна ніч».

— Отож Темна ніч пов’язувалася із театральним фестивалем, — виснував Дерек.

— Поліція так і не змогла знайти того, хто залишав оті погрози, — докинув Майкл.

— Анна, — устряв я, — знайшла той напис у поліційному архіві замість справи про убивство чотирьох людей 1994 року, а також у шухляді шефа Кірка Гарві.

То Кірк Гарві щось знав? Може, тим-то він і зник отак загадково? Також нас цікавило, що сталося у ніч із 11 на 12 лютого 1994 року в Орфеї. Пошуки в архівах дозволили нам у випуску від 13 лютого знайти статтю про підпал будинку на головній вулиці, що належав Тедові Тенненбаумові, який хотів улаштувати там ресторан усупереч думці міського голови Ґордона.

Ми з Дереком уже знали про їхню суперечку, коли розслідували оті чотири вбивства. Але для Анни це було відкриттям.

— Це було ще до кафе «Афіна», — пояснив їй Дерек. — І пожежа дозволила змінити призначення будинку і зробити з нього ресторан.

— То Тед Тенненбаум сам підпалив його? — запитала вона.

— Якогось певного висновку в цій справі не було, — відказав Дерек. — Та про цю історію знають усі. Хоч, може, є й інше пояснення, чому офіціант кафе «Афіна» порадив нам придивитися до цих дат.

Раптом він насупив брови і порівняв допис про пожежу з матеріалами про Темну ніч.

— А нехай йому, Джессе! — вигукнув він.

— Що ти там випорпав? — запитав я.

— Ось послухай. Зі статті про напис Темна ніч: «За два дні після пожежі, що знищила будинок на початку головної вулиці, пожежники, розбираючи руїни, знайшли напис на стіні: „НЕЗАБАРОМ РОЗПОЧНЕТЬСЯ ТЕМНА НІЧ.“»

— То існував зв’язок поміж Темною ніччю й Тедом Тенненбаумом?

— А що як ця історія з Темною ніччю була реальна? — запитала Анна. — Що як через виставу місто справді поринуло в хаос на цілу ніч? І що як двадцять шостого липня, під час фестивальної прем’єри, знову станеться убивство чи різанина, як було 1994 року? Що як смерть Стефані тільки прелюдія до чогось набагато серйознішого, того, що ще спіткає це місто?

Дерек Скотт

Увечері того серпневого дня 1994 року, коли нас так принизив адвокат Теда Тенненбаума, ми з Джессом, на запрошення Наташі з Дарлею, подалися до Квінса, щоб трохи розвіятися. Вони дали нам адресу в Реґо-парку. Там стояв будинок з вивіскою, що була затулена укривалом, і обидві дівчини чекали нас перед дверима. Обличчя їхні аж сяяли.

— Куди це ми приїхали? — зацікавлено запитав я.

— До нашого майбутнього ресторану, — всміхнулася Дарля.

Ми з Джессом зраділи і вмить забули про Орфею, оті убивства і Теда Тенненбаума. Проект ресторану був на завершальній стадії. Напружена праця незабаром мала дати плоди: ось вже скоро вони покинуть «Блакитну лагуну» і втілять свою мрію в життя.

— Коли ви хочете його відкрити? — запитав Дерек.

— Наприкінці цього року, — сказала Наташа. — Усередині ще треба все поробити.

Ми знали, що той ресторан матиме шалений успіх. Люди в чергу ставатимуть, очікуючи вільного столика.

— А як він зватиметься, цей ваш ресторан? — запитав Джесс.

— Отож ми вас і покликали сюди, — відказала Дарля. — Ми почепили вивіску. Були впевнені в цій назві й гадаємо, про неї незабаром заговорять усі.

— А це не буде поганою прикметою, якщо ви відкриєте вивіску, а ресторану ще нема? — запитав я.

— Не кажи дурниць, Дереку, — усміхнулася мені Наташа.

Вона дістала пляшку горілки і чотири келишки, які простягнула нам, а потім наповнила їх по вінця. Дарля взялася за шворку, причеплену до запинала, і вони з Наташею вдвох сіпнули її. Укривало злетіло додолу, мов парашут, і ми побачили, як у нічній темряві засвітився напис:

Ми підняли келихи за «Маленьку Росію», потім хильнули ще і ввійшли до ресторану, щоб усе там роздивитися. Дарля з Наташею показали нам план, щоб ми могли уявити, як будуть влаштовані там приміщення. На горішньому поверсі вони хотіли обладнати невеличкий кабінет. Драбинкою можна було піднятися на дах, і ми збули там більшу частину тієї гарячої ночі, попиваючи горілку, смакуючи при світлі запалених свічок наїдки, що їх наготували дівчата, і милуючись архітектурними силуетами Мангеттена, що здіймалися вдалині. Я дивився, як сидять, обнявшись, Джесс із Наташею. Такі гарні були ці двоє, такі щасливі удвох. То була пара, яку, здавалося, ніщо вже на світі не розлучить. І, спостерігаючи за ними тієї миті, я відчув, що й мені кортить жити отак. Дарля була поруч зі мною. Я глянув їй у вічі. Вона торкнулася моєї руки. І я її поцілував.

Наступного дня ми знову повернулися до справ, зробивши засідку перед кафе «Афіна». У роті в нас геть пересохло після вчорашнього пияцтва.

— То що, — запитав мене Джесс, — ти ночував у Дарлі?

Замість відповіді я усміхнувся. Та нам було не до жартів, адже слідство доводилося починати наново.

Ми були певні, що Лена Белямі бачила незадовго до вбивства автомобіль Теда Тенненбаума. Емблема кафе «Афіна» була єдина в своєму роді, й Тед приліпив її на задньому склі автівки, щоб рекламувати свій заклад. Та Ленине слово стало проти його слова. Нам потрібно було більше.

Ми почали шукати. У міськраді нам сказали, що мер Ґордон був розлючений пожежею в будинку Теда Тенненбаума. Він був певен, що Тед сам його підпалив. Орфейська поліція теж так думала. Але доказів не було. Вочевидь, Тенненбаум володів талантом не залишати за собою слідів. Ми сподівалися розвінчати його алібі, довівши, що він покинув Великий театр саме тоді, коли сталися убивства. Його чергування на посту пожежника тривало від 17 до 23 години, тобто шість годин. Двадцять хвилин йому цілком вистачало, щоб дістатися до будинку міського голови й повернутися назад.

Лише двадцять хвилин. Ми опитали всіх волонтерів, що були за кулісами того вечора, коли ішла прем’єра: всі казали, що бачили Тенненбаума. Та ось у чому заковика: він перебував у Великому театрі шість годин чи п’ять годин сорок хвилин? Адже в цьому і полягала різниця. А цього ніхто не знав. Його бачили то в гримерках, то біля декорацій, то він забігав до буфету, щоб купити сендвіч. Його бачили скрізь і ніде.

Слідство застрягло на місці, і ми вже геть зневірилися, аж одного ранку нам зателефонував банківський службовець з Гіксвілла, і це змінило весь перебіг слідства.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 4 липня і субота, 5 липня 2014 року

За двадцять два дні до фестивалю

Щороку Дарля з Дереком улаштовували барбекю в садку з нагоди Четвертого липня, куди погукали цього разу і нас із Анною. Я відхилив те запрошення, сказавши, що мене запросили деінде. Те національне свято я збував сам, зачинившись у кухні, де намагався відчайдушно приготувати підливу до гамбургера, секрет якої знала колись Наташа. Та всі мої численні спроби були марні. Бракувало складників, а яких — дізнатися було неможливо. Наташа спершу призначала ту підливу для сендвічів із ростбіфом. Я умовив застосувати її й до гамбургерів, і це мало величезний успіх. Проте жоден із тих гамбургерів, які я приготував того дня, і близько не лежали поруч із тими, що готувала Наташа.

Щодо Анни, то вона подалася до Востера, заможного передмістя, розташованого неподалік від Нью-Йорка, щоб узяти участь у традиційному родинному святкуванні. Вона вже майже дісталася туди, аж їй у паніці зателефонувала сестра.

— Анно, де ти?

— Під’їжджаю. А що сталося?

— Барбекю влаштовує новий сусід тата й мами.

— То це той дім поруч, що його врешті продали?

— Так, Анно, — відказала сестра. — Ти не вгадаєш, хто його придбав, — Марк.

Анна натиснула на гальма. Вона була приголомшена. Чула, як сестра повторює в телефоні:

— Анно, Анно, ти куди пропала?

Так сталося, що вона зупинилася якраз коло того дому. Він завжди здавався їй гарним, а тепер жахливим і непристойно розкішним. Вона помітила кумедні й недоладні фіранки на вікнах, приурочені до національного свята. Таке, наче то був Білий дім. Марк перебирав міру, як і завжди було з її батьками.

Не знаючи, залишатися чи тікати відтіля, Анна вирішила замкнутися в автомобілі. На сусідньому моріжку гралися діти, поруч були щасливі батьки. Найпершою поміж своїх амбіцій вона вважала родину, яку треба було створити. Вона заздрила щасливим друзям, які мали родини. Заздрила своїм подругам, що стали матерями. Аж ось у вікно постукали, і вона аж підскочила.

То була її мати.

— Анно, — сказала вона, — заради бога, не змушуй мене соромитися за тебе, іди, будь ласка. Усі вже знають, що ти тут.

— Чому ти не попередила мене? — шорстко запитала Анна. — Я б не їхала сюди.

— Тому й не казала тобі нічого.

— Ви подуріли, так? Ви святкуєте Четверте липня у мого колишнього чоловіка?

— Ми святкуємо його з нашим сусідом, — відказала її мати.

— Ох, прошу тебе, не грайся словами!

Гості потроху збиралися на моріжку, щоб спостерігати за сценою, а поміж ними, прибравши вигляду засмученого пса, був і Марк.

— Це я винен, — мовив він. — Я не повинен був запрошувати вас, не сказавши про це спершу Анні. Мушу скасувати це запрошення.

— Нічого ти не скасуєш, Марку! — вибухнула Аннина мати. — Ти нічого не винен моїй доньці!

Анна почула, як хтось пробурмотів:

— Сердега Марк, отак принижують його, а він же так привітно нас запросив...

Відчула, як на ній схрестилися нищівні погляди присутніх. Не хотілося давати привід Маркові, щоб він згуртував проти неї всю її родину. Вона вилізла з автівки і приєдналася до святкування, що відбувалося в саду, коло басейну.

Марк із її батьком чаклували біля решітки, обидва в однакових фартухах. Усі захоплювалися новим Марковим домом і його смачними гамбургерами. Анна взяла пляшку білого вина і вмостилася в кутку, пообіцявши собі поводитися чемно і не зчиняти бучі.

За кілька десятків миль від Мангеттена у своєму домі в Центральному східному парку сидів у кабінеті Мета Островскі й сумовито дивився у вікно. Спершу гадав, що його звільнення з «Нью-Йоркського літературного огляду» було тільки наслідком кепського гумору Берґдорфа і що наступного дня він зателефонує йому і скаже, що він єдиний і незамінний чоловік. Та Берґдорф не зателефонував. Островскі подався до редакції й виявив, що його кабінет порожнісінький, а книжки вже складені в коробки. Секретарка не пустила його до Берґдорфа. Він спробував зателефонувати йому, та марно. Що це з ним сталося?

Увійшла його помічниця й поставила перед ним чашку чаю.

— Я вже піду, пане Островскі, — тихо сказала вона. — До сина, відзначити національне свято.

— Авжеж, Еріко, — відказав критик.

— Може, ще щось зробити для вас, перш ніж я піду?

— Можете взяти подушку і задушити мене?

— Ні, пане, цього я не можу зробити.

Островскі зітхнув.

— То йдіть собі.

З другого боку парку Джеррі та Синтія у своєму помешканні готувалися йти до друзів святкувати День незалежності.

Дакота сказала, що в неї мігрень, бо хотіла лишитися вдома. Батьки не заперечували, вони воліли знати, що вона буде вдома. Відколи вони пішли, дівчина сиділа у вітальні й дивилася телевізор. Минуло кілька годин. Утомившись від самоти в цій величезній квартирі, вона згорнула самокрутку, взяла пляшку горілки в батьковому холодильнику, — вона знала, де він ховає ключ, — і сіла під витяжкою в кухні, щоб хильнути і покурити. Коли самокрутка скінчилася, трохи очманівши і заточуючись, вона почвалала до своєї кімнати. Вийшла з Ярбука свого ліцею, знайшла сторінку, яку шукала, і повернулася до кухні. Згорнула ще одну самокрутку, хильнула і погладила пучками пальців світлину однієї учениці. Тара Скаліні.

Промовила те ім’я. Тара. Засміялася, а потім у неї по щоках покотилися сльози. Її охопило нестримне ридання. Дівчина повалилася додолу, ридаючи в тій моторошній тиші. Отак вона лежала, аж задзеленчав телефон. То була Лейла.

— Привіт, Лейло, — сказала Дакота, узявши слухавку.

— Щось у тебе кислий голос, Дакото. Ти плакала?

— Угу.

Молода і гарна, майже дитина ще, вона лежала долі, й коси її, мов грива, розметалися довкола обличчя з делікатними рисами.

— Хочеш побачитися зі мною? — запитала Лейла.

— Я пообіцяла батькам, що буду вдома. То прийди до мене ти, будь ласка. Не хочу бути сама.

— Зараз замовлю таксі й приїду до тебе, — сказала Лейла.

Дакота поклала слухавку й дістала з кишені пластикову торбинку з білим порошком. То був кетамін. Вона сипнула його на дно склянки, а потім налила туди горілки і вихилила все одним духом.

Тільки наступного дня, уранці в суботу, Джеррі знайшов на три чверті порожню пляшку. Він обшукав смітник у кухні й виявив недопалки двох самокруток. Уже ладен був витягти дочку з ліжка, та Синтія домоглася, щоб він зачекав, коли вона встане.

Щойно Дакота вийшла з кімнати, він почав вимагати пояснень.

— Ми довіряли тобі, а ти знов обманула нас! — вигукнув він, вимахуючи пляшкою і тими недопалками.

— Ох, не треба так! — відказала Дакота. — Наче ти сам не був молодий.

Потім пішла до своєї кімнати і знову лягла. До неї відразу ж увійшли батьки.

— Ти розумієш, що ти вижлуктила майже цілу пляшку горілки і курила марихуану в нашому домі? — розлючено запитав батько.

— Чому ти знищуєш себе, га? — запитала Синтія, намагаючись розмовляти з нею лагідніше — як мати.

— А яке ваше діло? — відтяла Дакота. — Принаймні ви будете задоволені, коли мене тут більш не буде!

— Дакото, — запротестувала мати, — як ти можеш казати таке?

— У мийниці дві склянки. Хто був? — запитав Джеррі Іден. — Ти запрошувала когось?

— Друзів, а що?

— А те, що ти вживаєш марихуану!

— Задля розслаблення, одненьку самокрутку!

— Не тримай мене за дурника, я знаю, скільки ти куриш! Хто тут був? Ота дурепа Нейла?

— ЛЕЙЛА, тату, а не НЕЙЛА! І вона не дурепа! Годі вважати, що ти ліпший від усіх, бо в тебе купа грошви!

— Ця грошва дозволяє тобі жити на світі! — вигукнув Джеррі.

— Люба моя, — сказала Синтія, намагаючись погасити сварку, — ми з татком дуже занепокоєні. Ми вважаємо, що ти повинна відбути програму позбавлення від шкідливих звичок.

— Я піду до доктора Лерна.

— Ми маємо на увазі спеціалізований заклад.

— Лікування? Ніякого лікування! Геть із моєї кімнати!

Вона вхопила плюшеву іграшку, що здавалася недоречною в тій кімнаті, й пожбурила у батьків.

— Ти зробиш те, що тобі скажуть, — відтяв Джеррі, вирішивши будь-що наполягти на своєму.

— Не піду я, чуєте? Не піду і ненавиджу я вас!

Вона вхопилася з ліжка і зачинила двері, щоб побути на самоті. Потім у сльозах зателефонувала Лейлі.

— Що з тобою, Дакото? — запитала Лейла, налякана її риданнями.

— Мої старигани хочуть запроторити мене до спеціалізованого центру.

— Ого! Для дезінтоксикації? І коли?

— Хтозна. Вони хочуть побалакати з психологом у понеділок. Та я не піду. Чуєш, не піду. Втечу сьогодні ввечері. Не хочу більше бачити цих блазнів. Нехай вони заснуть, і я накиваю п’ятами.

Того ж таки ранку в Востері Анну, яка ночувала в батьків, бомбардувала запитаннями за сніданком її мати.

— Мамо, — урешті благально сказала Анно, — в мене у горлі геть пересохло. Я хочу спокійно випити кави, якщо можна.

— Це через те, що ти забагато хильнула! — сердито сказала мати. — То ти ще й п’єш тепер?

— Коли люди мені набридають, я п’ю, авжеж, мамо.

— Якби ти жила з Марком, то тепер ми мешкали б поруч.

— То добре, що ми не будемо більше разом, — відказала Анна.

— То між вами з Марком і справді всьому край?

— Мамо, вже рік, як ми розлучилися!

— Ох, люба моя, ти ж знаєш, що сьогодні це нічого не означає: спершу люди живуть разом, а потім ідуть до шлюбу, та й буває, що тричі розлучаються, але зрештою сходяться знов.

Замість відповіді Анна зітхнула, взяла свою чашку і підвелася з-за столу.

— Від того драматичного дня в ювелірній крамниці Сабар ти так змінилася, Анно. Робота в поліції зіпсувала тобі життя, ось що я думаю.

— Я обрала чоловіче життя, мамо, — відказала Анна. — І ніщо не змусить мене змінити його.

— І ти волієш каратися в тій глушині?

— Знаю, що я вже не та донечка, яку ти хотіла б мати, мамо. Та попри те, що ти там собі думаєш, я щаслива в Орфеї.

— Мені здавалося, ти посядеш пост начальника поліції в тому містечку, — довбала її мати. — То що сталося?

Анна нічого на те не сказала й подалася на терасу, щоб побути у спокої.

Анна Каннер

Пам’ятаю той весняний ранок 2014 року, за кілька тижнів до подій, пов’язаних зі зникненням Стефані. То були перші погожі дні. Хоч і зарано, та було вже тепло. Я вийшла на ґанок, щоб узяти черговий випуск «Орфея кронікл», яке залишали там щоранку, і вмостилася в зручному фотелі, щоб переглянути його, смакуючи каву. Виходячи на вулицю, мій сусід Коді махнув мені й сказав:

— Браво, Анно!

— Чого це браво?

— А прочитай он у газеті!

Я відразу ж розгорнула часопис і на першій сторінці приголомшено побачила своє фото широкого формату з таким заголовком:

Мене охопила паніка. Хто подав таку інформацію в «Орфея кронікл»? І як реагуватиме Монтань зі своїми колегами? Я помчала в комісаріат. Мене оточили колеги.

— Це правда, Анно? Ти заступиш Ґуллівера?

Нічого не сказавши, я подалася до шефа Ґуллівера, щоб попередити лихо. Але запізно: двері були замкнені. Монтань був усередині, і я чула, як він кричав:

— Що це за балачки, шефе? Ви читали оце? Це правда, що Анна стане начальником поліції?

Ґуллівер був так само здивований, як і він.

— Не вір тому, що написано в газеті, Монтаню, — заспокоїв він його. — То все дурня! Нічого кумеднішого я в житті не чув. Анна стане начальником поліції? Я регочу. Вона щойно прийшла до нас! Та й хлопці не погодяться, щоб ними керувала жінка!

— І все ж таки ви взяли її своїм заступником, — сказав Монтань.

— Другим заступником, — уточнив Ґуллівер. — А знаєш, хто був другим заступником перед нею? Ніхто. І знаєш чому? Бо це не посада, а примара. Винахід голови Брауна, який хоче йти в ногу з часом і пхає скрізь жінок. До сраки таку рівність. І ти, і я знаємо, що все це дурня.

— То що тоді, — занепокоївся Монтань, — я муситиму призначити її моїм заступником, як стану начальником поліції й шефом?

— Джаспере, — намагався заспокоїти його Ґуллівер, — як ти станеш начальником, то призначиш, кого захочеш. Ця посада другого заступника існує для меблів. Ти знаєш, що мер Браун силоміць змусив мене взяти Анну і що я був зв’язаний руками і ногами. Та як я піду звідси, а ти станеш шефом, то зможеш і витурити її відціля, як захочеш. Не турбуйся, я ще вставлю їй палки в колеса, ось побачиш. Покажу їй, хто тут командує.

За кілька хвилин мене погукали до Ґулліверового кабінету. Він змусив сісти навпроти нього і тицьнув мені під носа випуск «Орфея кронікл», що лежав у нього на столі.

— Анно, — сказав він своїм монотонним голосом, — я хочу дати тобі добру пораду. Дружню пораду. Зробися такою маленькою-маленькою. Як мишка, розумієш?

— Шефе, — спробувала я боронитися, — не знаю, звідки взялася ця стаття...

Та Ґуллівер не дав мені скінчити тієї фрази і гостро сказав:

— Анно, я хочу бути відвертий з тобою. Тебе призначили другим заступником лише тому, що ти жінка. Отож перестань зазіхати на щось більше і гадати, ніби тебе взяли сюди за твою виняткову компетентність. Єдина причина, чому ти тут, полягає в тому, що мер Браун з його клятими революційними ідеями хотів будь-що взяти до поліції жінку. Він весь час товк мені про розмаїття, про дискримінацію й ще про різну хріновину. Він страшенно тиснув на мене. Ти знаєш, як воно буває: я не хотів воювати з ним за рік до відставки, тим паче, що він міг урізати нам бюджет. Одне слово, він будь-що хотів бачити тут жінку, а ти була єдиним таким кандидатом. То я тебе і взяв. Але не здіймай бучі в моєму комісаріаті. Ти тільки квота, Анно. Розумієш, квота!

Коли він скінчив оті застереження, я подалася патрулювати, тому що в мене не було ніякого бажання слухати розпитування колег. Припаркувалася за великим дорожнім щитом на узбіччі сімнадцятої автостради, де завжди ставала, відколи опинилася в Орфеї, щоб спокійно подумати, бо метушня в комісаріаті заважала мені.

Пильнуючи за рухом на шосе, який зранку ще не був такий жвавий, відповіла на Лоранине повідомлення: вона знайшла мені пречудового чоловіка і хотіла влаштувати вечерю, щоб познайомити з ним. Я відмовилася, й вона завела свою звичну пісеньку: «Якщо ти так будеш поводитися, Анно, то залишишся сама». Ми обмінялися кількома повідомленнями. Я поскаржилася на Ґуллівера, Лорана порадила мені повернутися до Нью-Йорка. Та в мене не було бажання це робити. Хоч і мала проблеми з фаховою акліматизацією, та все ж таки мені подобалося в Гемптонсі. Орфея була спокійним містечком, де жити було добре, вона стояла на березі океану, оточена дикою природою. Довгі піщані береги, дрімучі ліси, вкриті лататтям озера, вузькі звивисті затоки, що приваблювали різну звіроту, — всі ці пречудові місцини оточували місто. Літо було тут тепле, погідне, зими суворі, але сонячні.

Я знала, що зможу тут бути щаслива.

Джесс Розенберґ

Понеділок, 7 липня 2014 року

За дев’ятнадцять днів до фестивалю

На чільній сторінці «Орфея кронікл», понеділок, 7 липня 2014 року.

Анна провела вихідні у пошуках слідів Кірка Гарві. Урешті їй пощастило знайти його батька, Корнеліуса Гарві, який мешкав у притулку для старих в Пукепсі, за три години їзди від Орфеї. Вона зателефонувала директорові, й він чекав нас.

— Анно, то ти вчора працювала? — здивувався я, коли ми вирушили в дорогу до того притулку. — Я думав, ти поїхала на вихідні до батьків.

Вона звела плечима.

— Посвяткували, та недовго, — відказала вона. — Я рада була щось зробити, щоб трохи розвіятися. А Дерек де?

— У крайовому центрі. Він вивчає справу 1994 року. Узяв собі в голову, що, може, ми десь схибили.

— Джессе, що сталося поміж вами 1994 року? З твоїх розповідей я зрозуміла, що ви були найліпшими друзями.

— Ми й зараз найліпші друзі, — запевнив я.

— Але 1994 року щось урвалося поміж вами?

— Так. Але я не готовий розповідати про це.

Вона помовчала, потім змінила тему.

— А ти, Джессе, що робив у свято?

— Був удома.

— Сам?

— Сам. Готував гамбургери з Наташиною підливою.

Я всміхнувся: зайве було те казати.

— Хто така Наташа?

— Моя наречена.

— То ти заручений?

— Це давня історія. Я одинак у пошуку.

Вона пирхнула.

— Я теж, — сказала вона. — Відколи розлучилася. Подруги кажуть, що я так і помру самотня.

— Це недобре! — поспівчував я.

— Та так. Але я сподіваюся, що зустріну когось. А чому не склалося в тебе з Наташею?

— Життя, Анно, часом витинає з нами різні несподіванки.

З її погляду було видно: вона зрозуміла, що я маю на увазі. І вирішила помовчати.

Притулок, що звався «Дубовий гай», був невеличким будиночком з квітами на балконах і містився на околиці Пукепсі. Старигани, які сиділи у вестибюлі в кріслах на коліщатах, чатували на кожен прихід гостей.

— Відвідувачі! Відвідувачі! — угледівши нас, заволав один із них, що тримав на колінах шахову дошку.

— Ви прийшли до нас? — запитав куций беззубий дідок, що скидався на черепаху.

— Ми прийшли до Корнеліуса Гарві, — чемно відказала Анна.

— А чому не до мене? — промекала маленька пані, тоненька мов билина.

— Мене вже два місяці діти не відвідували, — поскаржився шахіст.

Ми назвалися в приймальні, й за кілька хвилин прийшов директор. То був кругленький куций дядечко, що спливав потом у костюмі. Він здивовано зиркнув на Анну, яка була в однострої, й міцно потиснув нам долоні. Його рука була липка.

— Що ви хочете від Корнеліуса Гарві? — запитав він.

— Ми шукаємо його сина в рамках кримінального провадження.

— А що він укоїв?

— Про це ми будемо розмовляти з ним.

Директор спровадив нас коридорами, аж от ми ввійшли до вітальні, де сиділи старі люди. Хто грав у карти, хто читав, хто просто дивився в порожнечу.

— Корнеліусе, — виголосив директор, — до вас гості.

Високий худий дідуган із розпатланою білою чуприною, вбраний у простору піжаму, підвівся з крісла і здивовано глянув на нас.

— Орфейська поліція? — здивовано запитав він, підходячи до нас і розглядаючи чорний Аннин однострій. — А що сталося?

— Пане Гарві, — сказала Анна, — нам конче треба зв’язатися з вашим сином, Кірком.

— З Кіркі? Що вам від нього треба?

— Ходімо, пане Гарві, сядемо,— сказала Анна.

Ми сіли в закутку, де були два фотелі й диван. Допитливі мешканці притулку з’юрмилися довкола нас.

— Що ви хочете від мого Кіркі? — занепокоєно запитав Корнеліус.

З тих слів ми зрозуміли: немає сумнівів, Кірк Гарві живий і здоровий.

— Ми провадимо одне з його розслідувань, — пояснила Анна. — 1994 року ваш син розслідував убивство чотирьох осіб, яке скоїлося в Орфеї. У нас є підстави гадати, що той самий убивця кілька днів тому позбавив життя молоду жінку. Нам потрібно конче побалакати з Кірком, щоб розкрити цю справу. Ви підтримуєте з ним зв’язок?

— Авжеж. Ми часто розмовляємо телефоном.

— Він приїздить сюди?

— О ні! Він далеко живе!

— А де він живе?

— У Каліфорнії. Працює над театральною п’єсою, що матиме великий успіх! Знаєте, він видатний постановник. Він стане знаменитим. Дуже знаменитим! Коли його п’єсу поставлять, я вберу розкішний костюм і поїду туди, щоб поаплодувати йому. Хочете поглянути на мій костюм? Він у кімнаті.

— Ні, дякуємо, — відмовилася Анна. — Скажіть, пане Гарві, як зв’язатися з вашим сином?

— У мене є номер телефону. Можу дати його вам. Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.

Він дістав записник із кишені й продиктував номер.

— Відколи Гарві живе в Каліфорнії? — запитав я.

— Хтозна. Довго. Може, років зо двадцять.

— Отже, покинувши Орфею, він подався просто до Каліфорнії?

— Так, простісінько туди.

— А чому він покинув місто відразу після убивства?

— Через Темну ніч, — відказав Корнеліус, наче йшлося про щось очевидне.

— Темну ніч? А що воно таке, та Темна ніч, пане Гарві?

— Він усе з’ясував, — відказав Корнеліус, не відповівши до ладу на наше запитання. — Він з’ясував, хто вбив тих чотирьох людей у 1994 році, то мусив поїхати звідти.

— То він знав, що то не Тед Тенненбаум зробив? А чому він його не затримав?

— Тільки мій Кіркі може на це відповісти. І, прошу вас, як побачитеся з ним, скажіть, що тато тисячу разів його цілує.

Коли ми вийшли з притулку, Анна набрала номер, що його дав нам Корнеліус Гарві.

— Бар «Білуга», добридень, — відповів жіночий голос.

— Добридень, — сказала Анна, насилу оговтавшись від несподіванки, — я хотіла б поговорити з Кірком Гарві.

— Залиште повідомлення, й він вам зателефонує.

Анна повідомила свої ім’я, номер телефону і додала, що йдеться про вкрай термінову справу. Коли вона поклала слухавку, ми почали гарячкові пошуки в інтернеті. Виявилося, що той бар розташований у кварталі Мідвуд в Лос-Анджелесі. Це щось мені нагадало. Хутко співставивши все, що знав, я зателефонував Дерекові й попросив його переглянути виписку з банківської картки Стефані.

— Ти правильно припустив, — сказав він, поглянувши на виписку. — Згідно з видатками, Стефані тричі побувала в барі «Білуга», коли в червні літала до Лос-Анджелеса.

— Так ось чому вона бувала в тому місті! — вигукнув я. — Вона натрапила на слід Кірка Гарві і бачилася з ним.

Нью-Йорк, того ж таки дня

Синтія не знаходила собі місця в помешканні Іденів. Минуло вже два дні, як зникла Дакота. Вони заявили в поліцію, й та провадила активні пошуки. Джеррі з Синтією нишпорили у всіх усюдах, обійшли всіх її друзів, та все було марно. Тепер вони аж нетямилися, сподіваючись почути новини, які вперто не надходили. Нерви в них були напнуті мов струни.

— Вона, звісно, прийде, коли їй потрібні будуть гроші, щоб купувати те лайно, — урешті сказав Джеррі.

— Джеррі, я не впізнаю тебе! Це ж наша донька! Ви ж так любили одне одного! Пам’ятаєш? Коли вона була маленька, я навіть ревнувала тебе до неї.

— Та знаю, знаю, — сказав Джеррі, щоб заспокоїти дружину.

Вони запізно помітили в неділю, що їхньої доньки нема. Гадали, що вона спить, і зазирнули до її кімнати тільки по полудню.

— Треба було раніше заглянути, — докірливо сказала Синтія.

— А що від цього змінилося б? Та й під час сеансу нам звеліли «поважати її особистий простір». І ми послухалися цього клятого принципу довіри твого клятого доктора Лерна!

— Не перекручуй, Джеррі! Ми говорили про це під час сеансу, бо Дакота скаржилася, що ти шукаєш в її кімнаті наркотики! Доктор Лерн порадив зробити її кімнату простором, який слід поважати, запровадити принцип довіри. Він не казав нам не заходити, якщо наша донька почуватиметься недобре!

— Усе свідчило про те, що вона просто заспала. Я хотів лишити її в щасливому невіданні.

— А її мобільник і досі вимкнутий! — здушеним голосом вигукнула Синтія, що періодично намагалася додзвонитися до Дакоти. — Я зателефоную докторові Лернові.

Тієї миті задзеленчав хатній телефон. Джеррі квапливо вхопив слухавку.

— Пане Іден? Поліція Нью-Йорка. Ми знайшли вашу доньку. З нею все гаразд, не турбуйтеся. Патруль підібрав її в провулку, вона спала, мабуть, п’яна. Її відвезли у «Маунт Сінай» для медичного огляду.

Тієї ж таки пори Скіп Налан, заступник головного редактора «Нью-Йоркського літературного огляду», мов буря, вдерся до кабінету Стівена Берґдорфа.

— Ти витурив Островскі? — вигукнув Скіп. — Та ти геть з глузду зсунувся! І що це за жалюгідна рубрика, яку ти запровадив у минулому випуску? Звідки взялася ця Аліса Фільмор? Її текст ніщо, тільки не кажи мені, що хочеш публікувати таку дурню!

— Аліса дуже обдарована журналістка. Я вірю в неї. Ти знаєш її, вона розбирала пошту.

Скіп Налан взявся за голову.

— Пошту? — розлючено перепитав він. — Ти вигнав Островскі, щоб заступити його дівчиною, що розносить пошту і пише гівняні статті? Ти що, наркотики вживаєш, Стівене?

— Островскі уже не на рівні. Надто вже він отруйний. Що ж до Аліси, то це молода талановита дівчина! — заперечив Берґдорф. — Я господар цього часопису чи хто?

— Талановита? Гівняна вона, ось що! — знову вигукнув Скіп і вийшов з кабінету, грюкнувши дверми.

Допіру він пішов, як відчинилися двері стінної шафи і звідти вилізла Аліса. Стівен кинувся до дверей кабінету й хутко їх замкнув.

— Не зараз, Алісо, — благально вигукнув він, підозрюючи, що вона хоче влаштувати йому сцену.

— О ні! Ти чув, Стіві. Чув ту бридню, що він казав, і не захистив мене!

— Таж захистив! Казав, що твоя стаття дуже хороша!

— Не будь таким слимаком, Стіві! Я хочу, щоб ти його негайно звільнив!

— Не будь такою смішною, я не звільню Скіпа. Ти вже домоглася, що я звільнив Стефані й витурив Островскі, так ти мені всю редакцію спустошиш!

Аліса спопелила його поглядом і сказала, що вимагає подарунок. Берґдорф засоромлено скорився. Він пройшов крамницями П’ятої авеню, які полюбляла Аліса. У крамничці шкіряної галантереї обрав невеличку, дуже вишукану сумочку. Він знав, що таку модель і хотіла Аліса. Узяв її й подав кредитну карту продавчині. Вона не пройшла, бо на рахунку не було достатньо грошей. Він подав другу, яка теж не пройшла. Третя теж. Він почав панікувати, чоло вкрилося потом. Було тільки сьоме липня, а його картки вичерпалися, рахунки були порожні. Виходу не було — він простягнув картку часопису, і оплата пройшла.

Залишався тільки рахунок, де лежали гроші для вакацій. Він будь-що мусить умовити дружину відмовитися від тієї мандрівки кемпінг-каром до Єлловстоуна.

Здійснивши ту купівлю, він іще трохи повештався вулицями. У небі висіли тяжкі хмари, збиралося на грозу. Розпочалася тепла, брудна злива, що вмить намочила його сорочку і чуприну.

Він чвалав, не звертаючи на те уваги, був геть розгублений. Урешті зайшов до МакДональдса, замовив кави і випив її за брудним столом. Він був у відчаї.

Повернувшись до Орфеї, ми з Анною подалися до Великого театру. Дорогою з Пукіпсі зателефонували Коді: нам потрібні були всі папери, що стосувалися першого театрального фестивалю. Зокрема, цікаво було більше дізнатися про п’єсу, яку грав Кірк Гарві, ту, що спершу хотів заборонити мер Ґордон.

Анна провела мене через усю залу за куліси. Коді чекав нас у кабінеті й дістав з архіву коробку, що була наповнена різними паперами з тієї пори.

— Що, власне, ви шукаєте? — запитав він.

— Інформацію, що стосується першого фестивалю. І назву трупи, яка грала першу виставу, а також назву п’єси Кірка Гарві.

— Кірка Гарві? Він зіграв кумедну виставу, що звалася «Я, Кірк Гарві». Геть бездарний монолог. А відкрила фестиваль вистава «Дядечко Ваня». Ось програма.

Він дістав пожовклу брошуру і простягнув мені.

— Можете взяти собі, — сказав він, — у мене ще є. Потім іще понишпорив у коробці й дістав невелику книжку.

— Ох, я і забув про неї. Це був задум голови Ґордона. Може, вона стане вам у пригоді.

Я взяв книжку і прочитав назву:

— Що це за книжка? — запитав я Коді.

— Стівен Берґдорф! — видихнула Анна.

Коді розповів нам епізод, що стався за два місяці до вбивства чотирьох людей.

Орфея, травень 1994 року

Коді сидів у своєму кабінеті в книгарні й оформляв замовлення, аж у двері ніяково зазирнула Меґан Падалін.

— Перепрошую за клопіт, Коді, але тебе хоче бачити мер Ґордон.

Коді схопився з місця й подався до задньої кімнати. Йому цікаво було, що хоче від нього міський голова. З якихось загадкових причин мер не заглядав до книгарні від березня. Коді й гадки не мав, що ж сталося. У нього було таке враження, що мер уникав його крамниці. Він навіть бачив, що той купує книжки в Іст-Гемптоні.

Ґордон стояв перед прилавком, нервово бгаючи в руках якусь книжечку.

— Пане голово! — сказав Коді.

— Добридень, Коді.

Вони гаряче потиснули один одному руки.

— Яке це щастя, — сказав Ґордон, розглядаючи полиці з книжками, — що в Орфеї є така чудова книгарня.

— У вас усе гаразд, пане голово? — запитав Коді. — А то в мене таке враження, наче ви мене віднедавна уникаєте.

— Я вас уникаю? — весело запитав Ґордон. — Оце ви сказали! Знаєте, я вражений тим, скільки людей тут читають. Завжди з книжкою в руці. Якось я вечеряв в ресторані й, уявіть собі, за сусіднім столом було подружжя, що вткнулося кожне в свою книжку. Я подумав собі, що люди геть подуріли. Таж побалакайте, дідько б вас ухопив, а не в книжки дивіться! Навіть на пляж ідуть з цілим стосом книжок. Це вже як наркотик.

Коді з утіхою слухав ту балачку. Мер Ґордон був привітний і симпатичний. І такий добрий-добрий. Він подумав собі, що Ґордон, звісно ж, може й лютувати, як ніхто не бачить.

Проте виявилося, що той візит не був безкорисний.

— Я хотів поставити вам запитання, Коді, — провадив Ґордон. — Як ви знаєте, тридцятого липня ми відкриваємо перший театральний фестиваль...

— Авжеж, знаю, — з ентузіазмом відказав Коді. — Я вже замовив різні видання «Дядечка Вані», щоб пропонувати моїм клієнтам.

— Пречудова ідея! — вигукнув мер. — Тоді ось що хотів я вас попросити. Стівен Берґдорф, редактор «Орфея кронікл», написав невеличку книжку, присвячену фестивалю. Можете виставити її на продаж? Ось я приніс один примірник.

Він простягнув Коді ту книжчину. На палітурці була світлина голови, що позував перед Великим театром, а над ним назва.

— «Історія фестивалю»... — прочитав уголос Коді й здивувався. — А не зарано присвячувати йому книжку?

— Знаєте, там стільки вже є на цю тему, — запевнив його міський голова, збираючись іти. — Матимете кілька приємних несподіванок.

Коді не зацікавила ця книжка, та він не хотів псувати стосунки з Ґордоном і погодився виставити книжку в крамниці. Коли мер пішов, до кімнати зазирнула Меґан Падалін.

— Що він хотів? — запитала вона.

— Щоб ми рекламували книжку, яку він видав.

Меґан пом’якшала і погортала книжку.

— Вона непогано видана, — урешті виснувала вона. — Знаєш, у нас тут чимало людей видаються власним коштом. Можна відвести їм куточок, щоб і вони могли виставляти свої книжки на продаж.

— Куточок? Таж у нас геть місця нема. Та й це нікого не цікавить, — відказав Коді. — Люди не люблять купувати книжки своїх сусідів.

— Он можна звільнити комірчину, — сказала Меґан. — Пофарбувати, й вона буде як нова. Та й зробити там кімнатку для місцевих видань. Ось побачиш, автори — добрі клієнти для книгарень. Вони приходять поглянути на свої книжки і теж дещо купують для себе.

Коді подумав, що це непогана думка. Та й хотілося йому зробити приємність голові Ґордону: він відчував, що щось тут не так, а йому це було не до вподоби.

— Спробуємо, якщо ти так хочеш, Меґан, — сказав Коді. — Нічого ми не втратимо, якщо спробуємо. Не вийде, то знову влаштуємо там комору. Принаймні завдяки Ґордонові я дізнався, що Стівен Берґдорф на дозвіллі пише книжки.

— То Стівен Берґдорф був колись редактором «Орфея кронікл»? — здивувалася Анна. — Ти знав це, Джессе?

Я стенув плечима. Я геть про це не знав. Чи бачив його під час слідства? Хтозна, не пам’ятав.

— То ви його знаєте? — здивовано запитав Коді.

— Він зараз головний редактор «Огляду» в Нью-Йорку, де працювала Стефані, — пояснила Анна.

Як це я міг не пам’ятати Стівена Берґдорфа? Навівши довідки, ми дізналися, що він пішов з посади редактора «Орфея кронікл» відразу ж після вбивства чотирьох осіб, поступившись місцем Майклові Бірду. А що як Берґдорфа не покинули сумніви, які не дають йому спокою й досі? А що як він замовив ту книжку, яку писала Стефані? Вона казала, що це був чоловік, який не міг писати відверто. Виходить, колишній редактор місцевого часопису не міг повернутися на двадцять років назад і розслідувати цю справу. Нам потрібно було терміново їхати до Нью-Йорка і побалакати з тим чоловіком. Ми вирішили зробити це наступного дня зранку.

Та це були ще не всі несподіванки, що спіткали нас того дня. Увечері Анні зателефонували на мобільник. На дисплеї був номер бару «Білуга». «Заступник начальника поліції Каннер? — прозвучав у слухавці чоловічий голос. — Кірк Гарві слухає».

Дерек Скотт

Понеділок, 22 серпня 1994 року. Через три тижні після вбивства чотирьох людей.

Ми з Дереком прямували до Гіксвілла, містечка на Лонґ-Айленді, поміж Нью-Йорком і Орфеєю. Жінка, що нам зателефонувала, була касиром у філії банку Лонґ-Айленду.

— Вона призначила нам зустріч у кав’ярні в середмісті, — пояснив я Джессові у автомобілі. — Її начальник не знає, що вона зв’язалася з нами.

— То це стосується голови Ґордона? — запитав Джесс.

— Напевне.

Хоч було ще рано, Джесс наминав гарячий сендвіч із м’ясом і брунатною підливою, що дуже смаковито пахла.

— Хочеш? — запропонував він з напханим ротом, простягаючи мені шматок. — Це така смакота!

Я всадив зуби в той кусень. Рідко випадало мені їсти щось аж таке смачне.

— Неймовірна підлива. Хтозна, як Наташа її робить. Я називаю її підливу «Наташа».

— Невже Наташа зробила тобі цей сендвіч перед тим, як ти вийшов з дому?

— Авжеж, — відказав Джесс. — Встала о четвертій годині ранку, щоб приготувати страви для ресторану. Незабаром мала прийти і Дарля. Стільки всього було, аж я не знав, що обрати. Печиво, вафлі, російський салат. Я порадив їй подавати ці сендвічі в «Маленькій Росії». Люди просто-таки хапали б їх.

— Та ще й зі смаженою картоплею, — підхопив я. — До цієї страви добре мати гарнір у вигляді картоплі.

Касирка банку Лонґ-Айленду звалася Мейсі Варвік. Вона чекала нас у порожній кав’ярні, нервово помішуючи паличкою капучино.

— Я приїздила до Гемптонса останніми вихідними і побачила в газеті фото тієї вбитої родини. Виникло враження, наче я знаю того пана, а потім зрозуміла, що це клієнт нашого банку.

Вона принесла теку з банківськими документами і дала її нам. Потім сказала:

— Довелося згаяти трохи часу, щоб довідатися його ім’я. Я не взяла зі собою газети й не записала прізвища. Довелося ввійти в інформаційну систему банку, щоб переглянути операції. Останніми місяцями він приходив до нас по кілька разів за тиждень.

Слухаючи її, ми з Джессом переглядали виписки з рахунку, які принесла нам Мейсі Варвік. Йшлося про вклади по двадцять тисяч доларів готівкою на рахунок, зареєстрований у банку Лонґ-Айленду.

— Кілька разів за тиждень Джозеф Ґордон приходив до вашої філії, щоб класти на рахунок по двадцять тисяч доларів? — здивувався Джесс.

— Авжеж, — сказала Мейсі. — Двадцять тисяч доларів — це та максимальна сума, щодо якої клієнт не повинен нічого пояснювати банкові.

Вивчаючи документи, ми виявили, що ці вклади розпочалися від березня.

— Отже, — сказав я, — ви не вимагали пояснень у Ґордона, звідки взялися ці гроші?

— Ні. Та й наш начальник не любить, коли ми ставимо забагато запитань. Каже, якщо клієнти не йтимуть сюди, то підуть в інше місце. Здається, дирекція банку хоче позакривати філії.

— То гроші й досі у вашому банку на цьому рахунку?

— У нашому банку, та я дозволила собі поглянути, де розташований рахунок, що на нього надходили ці гроші: це інший рахунок, що теж належить панові Ґордонові, але відкритий він у філії в Бозмені, штат Монтана.

Ми з Джессом були приголомшені. У банківських паперах, які знайшли в Ґордона, не було ніяких рахунків, відкритих у банку Гемптонса. То що це був за рахунок у Бозмені, в самісінькій глушині штату Монтана?

Ми негайно зв’язалися з поліцією штату Монтана, щоб здобути більше інформації. І вони сповістили таке, що нам довелося летіти в Єлловстоун-Бозмен-аеропорт через Чикаго, прихопивши зі собою чимбільше сендвічів з підливою «Наташа», щоб утішитися під час мандрівки.

Джозеф Ґордон винайняв невеличкий будиночок у Бозмені в квітні, це пощастило з’ясувати завдяки автоматичним виплатам, що надходили з його таємничого рахунку в Монтані. Ми знайшли агента з нерухомості, який припровадив нас до якоїсь убогої одноповерхової хатини з дощок, що стояла на розі двох вулиць.

— Авжеж, це він, Джозеф Ґордон, — запевнив той агент, коли ми показали йому фото міського голови. — Він був у Бозмені один раз. У квітні. Сам. Приїхав зі штату Нью-Йорк. У машині було повно коробок. І сказав, що винайме цей дім, хоч і не бачив його. «За таку ціну я не відмовлюся», — сказав він мені.

— То ви певні, що це той самий чоловік, якого ви бачили? — запитав я.

— Так. Якось не викликав він у мене довіри, то я потайці сфотографував його, щоб мати світлину і номер його автомобіля, як щось, може, станеться. Ось гляньте.

Агент із нерухомості дістав із теки фото, де був знятий Ґордон, що саме вивантажував коробки з блакитної відкритої автівки.

— Він пояснив вам, чому захотів тут жити?

— Та не зовсім, але врешті сказав приблизно так: «Не дуже у вас гарно, але принаймні тут мене ніхто не шукатиме».

— І коли він збирався приїхати?

— Він винайняв дім у квітні, та до ладу не знав, коли приїде на постійне мешкання. Зрештою, мені все одно, за житло він платить, а все інше мене не стосується.

— Можу я долучити це фото до слідчої справи? — запитав я в того агента.

— Та будь ласка, пане сержанте.

Банківський рахунок відкрив у березні, дім винайняв у квітні: мер Ґордон таки планував тікати. Увечері, коли його вбили, він ладен був покинути Орфею з родиною. Одне запитання цікавило нас: як міг знати про це вбивця? Та й треба було з’ясувати, звідки взялися ці гроші. Адже тепер було зрозуміло, що поміж його вбивством і тими величезними сумами, які він переказав до Монтани, загалом п’ятсот тисяч доларів, був зв’язок. Перше, що ми вирішили, це перевірити, чи не пов’язані поміж собою Тед Тенненбаум і мер Ґордон. Нам довелося докласти зусиль, щоб умовити майора просити в заступника прокурора дозволу на доступ до банківських рахунків Тенненбаума.

— Ви знаєте, — сказав нам майор, — що коли знову схибите, то такий адвокат, як Стар, чимдуж намагатиметься зробити все, щоб вас притягнули до дисциплінарної комісії, навіть до суду, якщо постарається. І, скажу вам, то буде край вашій кар’єрі.

— Та знаємо ми це. Але не можемо не констатувати, що міський голова почав отримувати ті таємничі суми саме тоді, коли розпочалися роботи з облаштування кафе «Афіна». А що, як мер Ґордон вимагав у Тенненбаума гроші в обмін на обіцянку не заважати роботам і дати змогу відкрити заклад на початку фестивалю?

Заступник прокурора вислухав наші міркування й вирішив, що ці припущення достатньо вагомі, щоб видати нам дозвіл. Отак ми з’ясували, що від лютого до липня 1994 року в одному з мангеттенських банків Тед Тенненбаум узяв зі спадку по батькові п’ятсот тисяч доларів.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 8 липня 2014 року

За вісімнадцять днів до фестивалю

Того ранку, коли ми прямували в Нью-Йорк до Стівена Берґдорфа, Анна розповіла нам із Дереком про телефонну розмову з Кірком Гарві.

— Він відмовився розмовляти телефоном, — пояснила вона. — І призначив зустріч у середу, тобто завтра, о вісімнадцятій годині в барі «Білуга».

— У Лос-Анджелесі? — здивувався я. — Він що, жартує?

— Здається, не жартує, — сказала Анна. — Я вже дивилася розклад літаків: ти, Джессе, можеш вилетіти завтра вранці о десятій годині рейсом компанії ЖФК.

— А чому це я?

— Розмовляти з ним повинна поліція штату, — сказала Анна. — А в Дерека діти.

— Гаразд, — зітхнув я, — полечу.

Ми не попередили Стівена Берґдорфа про наш візит, щоб трохи скористатися ефектом несподіванки. Застали його в редакції «Нью-Йоркського літературного огляду», в кабінеті, де панував безлад.

— Авжеж, я знав Стефані, це така жахлива новина! — відразу сказав він. — Ви натрапили на слід?

— Може, й так, і, здається, ви до цього причетні, — заявив Дерек, що, як я помітив, не втратив свого нюху навіть після того, як двадцять років не був на оперативній роботі.

— Я? — пополотнів Берґдорф.

— Стефані найнялася до «Орфея кронікл», щоб мати змогу потайці провадити розслідування вбивства чотирьох осіб 1994 року. Вона писала книжку на цю тему.

— Для мене це несподіванка, — запевнив Берґдорф. — Я цього не знав.

— Та невже? — здивувався Дерек. — Ми знаємо, що ідею цієї книжки підказав той, хто був у Орфеї того вечора, коли сталися вбивства. А якщо точніше, то у Великому театрі. Де були тоді ви, пане Берґдорфе? Певен, що ви це добре пам’ятаєте.

— Авжеж, я був у Великому театрі. Як і всі мешканці Орфеї того вечора! І я навіть не торкався цієї теми в розмовах зі Стефані, для мене то була незначуща подія з розряду кримінальної хроніки.

— Ви були редактором «Орфея кронікл» і звільнилися з посади відразу після тих убивств. Не кажучи вже про книжку, яку ви написали про фестиваль, яким так зацікавилася Стефані. Забагато тут збігів, як гадаєте? Пане Берґдорф, ви давали Стефані доручення написати про розслідування тих чотирьох убивств?

— Присягаюся вам, не давав! Дурня якась. Нащо воно було б мені потрібне?

— Коли ви востаннє були в Орфеї?

— Я їздив туди вихідними у травні минулого року, на запрошення міської влади. До того не бував там від 1994 року. Я покинув Орфею й не згадував про неї: влаштувався в Нью-Йорку, зустрів майбутню дружину і провадив кар’єру журналіста.

— Чому ви покинули Орфею якраз після тих чотирьох убивств?

— Через мера Ґордона.

І Берґдорф повернув нас у минуле, на двадцять років назад.

— Джозеф Ґордон, — сказав він, — і в особистому, й у професійному плані був пересічним чоловіком. Невдатний бізнесмен: його компанії зазнали краху, і врешті, спокусившись платнею, що він міг мати на цій посаді, пішов у політику.

— Як сталося, що його обрали?

— О, то був неабиякий балакун, здатний справити приємне враження про себе, хоч і поверхове. Йому ліпше було б продавати кригу й морозиво, та він не міг навіть снігу роздобути, якщо ви розумієте, про що я. Коли настала пора муніципальних виборів, економіка Орфеї дуже кульгала, справи були кепські. Ґордон почав розповідати людям те, що вони хотіли почути. Та коли він став професійним політиком, на нього почали дивитися криво.

— Пересічний політик, — сказав я, — але ж він організував театральний фестиваль, завдяки йому про місто дізналися майже в усіх усюдах.

— Організував той фестиваль не Ґордон, капітане Розенберґу, а його заступник, Алан Браун. Після свого обрання Ґордон незабаром уторопав, що йому потрібен заступник, щоб керувати містом. Натоді уродженець цього міста Алан Браун якраз отримав диплом правника. Він погодився стати заступником мера, адже це була неабияка посада для юнака, який допіру отримав диплом. І виявилося, що молодий Браун дуже розумний. Він зробив усе, щоб підняти на вищий рівень економіку міста. І в цьому йому пощастило. Звісно, йому стала в пригоді й сприятлива пора за президентства Клінтона, та в Брауна виявилося чимало ідей, і він підготував ґрунт для багатьох задумів: сприяв тому, щоб до міста прийшов масовий туризм, організував щорічні феєрверки Четвертого липня, допоміг розвиткові торгівлі, оновив і перебудував центральну вулицю.

— І став на посаду міського голови, коли вбили Ґордона, так? — запитав я.

— Ну, щоб став на цю посаду, то це не зовсім так, капітане. Після вбивства Ґордона Алан Браун тимчасово виконував обов’язки міського голови, причому лише місяць: у вересні 1994 року так чи так мали відбуватися муніципальні вибори, і Браун уже давно заявив, що висуватиме свою кандидатуру. І його одностайно обрали на цю посаду.

— Повернімося до голови Ґордона, — запропонував Дерек. — У нього були вороги?

— Він не мав чіткої політичної позиції, тож з усіма не ладнав із тих чи тих питань.

— Наприклад, з Тедом Тенненбаумом?

— Та ні. У них була невелика сварка через перебудування того будинку під ресторан, але за це не вбивають людину і її сім’ю.

— Справді? — запитав я.

— Авжеж, я ніколи не вірив, що він міг зробити це з такого незначного приводу!

— То чому ви нічого не сказали?

— Кому? Поліції? Уявляєте собі, як я приходжу до комісаріату, щоб поставити під сумнів результати слідства? Все ж таки, як мені здавалося, там зібрані непохитні докази. Хочу сказати, люди ж усе одно мертві. Та й, як по правді, мені було байдуже. Так чи так в Орфеї я більш не жив. Я стежив за перебігом справи здалеку. Одне слово, повернімося до розповіді. Я вже казав, що намагання молодого Брауна перебудувати місто були просто-таки благом для дрібних підприємців, адже тривала перебудова споруди міськвиконкому, ресторанів, будівництво міської бібліотеки і різних інших об’єктів. Але так було офіційно. Хоч мер Ґордон і казав, що хоче надавати роботу мешканцям міста, але в особистих розмовах просив їх виставляти завищені рахунки на їхні послуги в обмін на надання контрактів.

— То він брав хабарі? — вигукнув приголомшений Дерек.

— Аякже!

— А чому ніхто не казав про це, коли тривало слідство? — запитала Анна.

— А що ви хочете? — запитав у неї Берґдорф. — Щоб підприємці самі на себе заявляли? Вони ж були так само винні, як і мер. Це все одно, що ви заявили б, наче вбили президента Кеннеді.

— А як ви про це дізналися?

— Контракти були публічні. Під час виконання робіт можна було переглянути суми, що їх виплачувала міська влада різним підприємствам. І бувало так, що підприємства, які брали участь у муніципальних будівельних роботах, теж повинні були надавати звіти міськвиконкому, який хотів упевнитися, що вони не зазнавали збитків під час робіт. На початку року я переглянув рахунки уповноважених підприємств і порівняв їх із сумами, які офіційно виплатила їм міська влада. Виявилося, що в більшості випадків міськвиконком виплачував менші суми, ніж передбачалися підписаними угодами.

— І як ніхто цього не помітив? — запитав Дерек.

— Гадаю, існував рахунок для міськвиконкому і рахунок для бухгалтерії, й вони не відповідали один одному, та цього ніхто не побачив, крім мене.

— І ви нічого нікому не сказали?

— Та ні, я підготував статтю для «Орфея кронікл», але спершу подався до голови Ґордона, щоб попросити в нього пояснень. І знаєте, що він мені сказав?

15 лютого 1994 року

Орфейський міськвиконком, кабінет голови Ґордона

Мер Ґордон уважно прочитав статтю, яку щойно приніс йому Берґдорф. У кімнаті панувало цілковите мовчання. Ґордон здавався спокійним, натомість Берґдорф нервувався. Урешті міський голова поклав статтю на стіл, глянув на журналіста і сказав йому своїм майже кумедним голосом:

— Дуже добре, що ви попередили мене, любий Стівене. Отже, в найвищих ешелонах влади в Орфеї існує корупція?

— Так, пане голово.

— Може здійнятися неабиякий галас. А у вас є копії угод і рахунків, щоб довести це?

— Авжеж, пане голово, — підтвердив Берґдорф.

— Ви сумлінно попрацювали! — похвалив його Ґордон. — Знаєте, любий мій Стівене, це просто-таки щасливий збіг, що ви оце прийшли до мене: я хотів якраз побалакати з вами про один проект. Знаєте, що за кілька місяців ми святкуватимемо відкриття нашого першого театрального фестивалю?

— А певно, пане голово, — відказав Берґдорф, не розуміючи, куди той хилить.

— Так ось, я хотів, щоб ви написали книжку про цей фестиваль. Невеличку брошуру, де розповіли б про створення його і помістили там декілька світлин. Вона має вийти перед відкриттям. Для глядачів то буде хороша пам’ятка, вони обов’язково її куплять. І, до речі, Стівене, в яку суму оцінюєте ви здійснення цього замовлення?

— Не знаю, пане голово. Я ще ніколи такого не писав.

— Як на мене, це коштує сто тисяч доларів, — вирішив мер.

— Ви заплатите мені сто тисяч доларів за те, що я напишу цю брошуру? — пробелькотів Стівен.

— Авжеж, для такого пера, як у вас, це нормально. Звісно, це буде неможливо, якщо в «Орфея кронікл» з’явиться стаття про маніпуляції з муніципальними рахунками. Адже ці рахунки будуть ретельно переглядати і ніхто не зрозуміє, за що я вам заплатив таку суму. Ви розумієте, про що я?

— І ви написали цю книжку! — вигукнув я, відразу ж згадавши про книжку, що про неї нам із Анною розповідав Коді. — Невже ви теж здалися на корупцію?

— О ні, капітане Розенберґу! — наїжачився Берґдорф. — Не треба цих гучних слів, прошу вас! От подумайте, невже я міг відмовитися від цього подарунка! То була нагода заробити трохи грошенят, та й це дало б мені змогу виплатити за дім. На жаль, той дурень Ґордон так і не заплатив мені ні цента, бо його вбили, перш ніж я здобув ті грошенята. Щоб я не опублікував тієї статті, отримавши від нього ті сто тисяч доларів, він сказав, що видасть їх мені після виходу книжки. Наступного дня після вбивства я негайно зустрівся з Аланом Брауном, який почав виконувати обов’язки міського голови. Ми з Ґордоном не уклали ніякої угоди, і я не хотів, щоб наша домовленість пішла в небуття. Я гадав, Браун теж причетний до тієї справи, та дізнався, що він нічого про те не знає. Він був такий приголомшений, що попросив мене піти з посади редактора, а то заявить у поліцію. Сказав, що терпіти не може корумпованих журналістів у «Орфея кронікл». І я мусив піти з тієї посади, а моє місце посів той бевзень Майкл Бірд, який і писати до ладу не вмів!

В Орфеї дружина міського голови Шарлотта Браун зуміла забрати свого чоловіка з його кабінету і піти з ним поснідати на терасу кафе «Афіна». Вона вважала, що він відчуває страшенну напругу й дуже знервований. Він мало спав, майже нічого не їв, обличчя його змарніло і було надто вже заклопотане. Їй здавалося, що сніданок на сонечку піде йому на користь, та ще й немалу.

Та її ініціатива мала надзвичайний успіх: хоч Алан і запевняв, що не має часу, все ж таки урешті дав себе переконати, і, здається, та віддушина припала йому до вподоби. Але то був короткий перепочинок: завібрував його мобільник на столі, й, побачивши на дисплеї прізвище того, хто йому телефонував, міський голова занепокоївся. Він підвівся й відійшов від столу, щоб відповісти.

Шарлотта Браун не чула, про що він там розмовляв, та до неї долинуло кілька вигуків, а з чоловікової жестикуляції вона втямила, що він роздратований. Аж ось він майже благально мовив: «Не робіть цього, я знайду вихід», — потім закінчив розмову і повернувся до столу якраз тоді, коли офіціант ставив на стіл десерт, який вони замовляли.

— Мені треба їхати у виконком, — втомлено сповістив Алан.

— Уже? — з жалем запитала Анна. — То з’їж принаймні десерт, Алане. Невже справи не зачекають чверть години?

— У мене великі неприємності, Шарлотто. Телефонував імпресаріо трупи, що мала грати головну п’єсу на фестивалі. Він сказав, що дізнався про страйк волонтерів і що актори стривожилися за свою безпеку. Вони відмовляються грати. П’єси не буде. Це катастрофа.

Браун відразу ж пішов, не помітивши людини, що сиділа за сусіднім столом спиною до нього ще від початку сніданку, не пропустивши жодного слова з того, що там мовилося. Вона зачекала, поки Шарлотта Браун теж піде, і взяла свій телефон.

— Майкле Бірд? — сказала вона. — Це Сильвія Тенненбаум. Маю інформацію про міського голову, гадаю, вона вас зацікавить. Можете заглянути до кафе «Афіна»?

Коли я запитав Стівена Берґдорфа, де він був увечері, коли зникла Стефані Мейлер, він приголомшено глянув на мене і відказав:

— Я був на вернісажі, можете перевірити, пане капітане.

Ми це і зробили, повернувшись до кабінету Анни в Орфеї.

Галерея, що організувала ту подію, підтвердила, що Берґдорф був присутній на вернісажі, уточнивши, що той закінчився о дев’ятнадцятій годині.

— Покинувши Мангеттен о дев’ятнадцятій, він міг дістатися до Орфеї о двадцять другій годині, — зауважила Анна.

— Гадаєш, він міг убити Стефані? — запитав я.

— Берґдорф пречудово знав розташування приміщень редакції «Орфея кронікл». Знав, як промкнутися туди, щоб украсти комп’ютер. Знав також, що Майкл Бірд — головний редактор, і надіслав йому повідомлення з телефону Стефані. І ще можна припустити, він боявся, що його знову впізнають в Орфеї, тим-то і відмовився зустрічатися зі Стефані в «Кодяк-гриль», а призначив їй зустріч на пляжі. Чому ви його відразу не затримали?

— Тому що це припущення, Анно, — устряв Дерек. — Нічого конкретного. Будь-який адвокат доведе це тобі за п’ять хвилин. У нас нема проти нього нічого конкретного: навіть якби він сидів сам удома, це неможливо було б спростувати. Та й оте його ненадійне алібі свідчить про те, що він не знає, коли вбили Стефані.

Дерек таки правду казав. Проте я попри все приліпив фото Берґдорфа на магнітному панно.

— Знаєш, Дереку, — сказала Анна, — я розглядала б цього Берґдорфа радше як замовника тієї книжки Стефані.

Вона взяла витяги з тексту, що його ми знайшли в комп’ютері, — вони теж були на панно, — і сказала:

— Коли Стефані запитала в замовника, чому він сам не напише книжку, той відказав: «Я? Неможливо! Що подумають люди?». Отож це була особа, яка просто нездатна щось написати, до того ж нездатна аж так, що довірила це завдання комусь іншому.

Тоді я прочитав наступний витяг:

— «Була за кілька хвилин дев’ятнадцята. Я вийшов надвір і побачив, як проїхало вантажне авто. Потім, прочитавши газети, зрозумів, що то було авто Теда Тенненбаума. Але проблема була в тому, що за кермом сидів не він». Берґдорф уже змусив нас сумніватися у вині Тенненбаума. Того вечора він був у Великому театрі.

— Багато я би віддала, щоб дізнатися, хто був за кермом, — сказала Анна.

— А я, — сказав Дерек, — гадаю собі, чому мер Браун ніколи не казав про корумпованість Ґордона? Якби ми знали про це тоді, слідство пішло б іншим шляхом. І, зокрема, якщо гроші, що йшли до Монтани, були хабарами від підприємців, то звідки взялася готівка Теда Тенненбаума, адже він так і не пояснив цього?

Запала довга мовчанка. Ми з Дереком збентежилися, й, побачивши те, Анна запитала:

— Як помер Тед Тенненбаум?

— Під час арешту, — коротко відказав я.

Дерек перевів розмову на інше, давши Анні зрозуміти, що ми не хочемо про це говорити.

— Треба щось і на зуб кинути, — сказав він, — ми ж і не снідали. Запрошую.

Мер Браун повернувся додому незвично рано. Мав спокійно подумати, що вдіяти, якщо доведеться скасувати театральний фестиваль. Він ходив туди й сюди вітальнею, обличчя було замислене. Його дружина, Шарлотта, що спостерігала за ним віддалік, бачила, який він знервований. Урешті вона підійшла, щоб спробувати бодай якось його заспокоїти.

— Алане, любий, — мовила вона, ніжно провівши долонькою по його чуприні, — а може, це ознака того, що пора вже відмовитися від того фестивалю? Це так згубно на тебе впливає...

— Як ти можеш казати таке! Ти ж актриса! Ти знаєш, що це таке! Мені потрібна твоя підтримка.

— Та я думаю собі, що, може, це доля. Цей фестиваль давно вже не дає зиску.

— Цей фестиваль повинен відбутися, Шарлотто! Він дуже важливий для всього нашого міста.

— Але чим ти заміниш основну п’єсу?

— Не знаю, — зітхнув він. — Я виставлю себе на посміховисько.

— Усе владнається, Алане, ось побачиш.

— Як? — запитав він.

У неї не було жодної думки з цього приводу. Вона сказала це просто задля того, щоб підбадьорити його. Тоді спробувала знайти вихід.

— Я спробую скористатися моїми зв’язками в театральному середовищі!

— Зв’язками? Люба, це просто чудово, але ж ти не виходила на сцену вже двадцять років. У тебе жодного контакту не лишилося.

Він обняв дружину, і вона поклала голову йому на плече.

— Це катастрофа, — сказав він. — Ніхто не хоче приїздити на цей фестиваль. Ні актори, ні преса, ні критики. Ми розіслали з десяток запрошень, та на них не відповіли. Я навіть написав Мета Островскі.

— Мета Островскі, критикові з «Нью-Йорк таймс»?

— Колишньому критикові з «Нью-Йорк таймс». Зараз він працює в «Нью-Йоркському літературному огляді». Це ліпше, як нічого. Але й він не відповів. До прем’єри двадцять днів, а фестиваль на грані краху. Залишається хіба що підпалити театр.

— Алане, — урвала його дружина, — не мели дурниць!

Тієї ж миті у двері подзвонили.

— О, це, мабуть, він, — пожартувала дружина.

— Ти когось чекаєш? — запитав Алан, якому було не до жартів.

— Ні.

Він підвівся й, пройшовши вітальнею, відчинив двері. То був Майкл Бірд.

— Добридень, Майкле, — сказав він.

— Добридень, пане голово. Даруйте, що вдерся непрошеним гостем у ваш дім, я весь час намагався додзвонитися, та ваш мобільний вимкнений.

— Я теж потребую спокою. Що сталося?

— Хочу, щоб ви прокоментували чутки, пане голово.

— Які чутки?

— А такі, що на фестивалі вже не буде основної вистави.

— Хто вам таке сказав?

— Я ж усе-таки журналіст.

— То ви повинні знати, Майкле, що чутки нічого не варті,— роздратовано мовив Браун.

— Цілком згоден з вами, пане голово. Тому й зателефонував менеджерові трупи, про яку ходять ці чутки, і він підтвердив, що виставу скасовано. Сказав, що в Орфеї актори не почуваються у безпеці.

— Маячня це все, — незворушно сказав Алан. — І, на вашому місці, я б цього не публікував.

— Справді? А чому?

— Бо виставите себе на посміховисько!

— Я виставлю себе на посміховисько?

— Ще й як. Невже ви гадаєте, Майкле, що я від початку не подбав про запасний варіант на той випадок, якщо театральна трупа, яка є в програмі, відмовиться від вистави?

— Справді? То чому ви не сповістили про це?

— Чому?.. Бо це буде виняткова вистава, — відтяв міський голова, не замислюючись. — Щось унікальне! Вона здобуде такий розголос, що всі глядачі їхатимуть сюди, щоб її подивитися! Я зроблю заяву, причому справжню, а не в комюніке, що його ніхто не помічає.

— І коли ви зробите цю велику заяву? — запитав Майкл.

— У п’ятницю, — відказав у тон йому Браун. — Авжеж, цієї п’ятниці, одинадцятого липня, зберу прес-конференцію в міськвиконкомі, й, повірте мені, те, що я скажу, буде величезним сюрпризом для всіх!

— Що ж, дякую за інформацію, пане голово. Я надрукую її в завтрашньому випуску, — сказав Майкл, який хотів перевірити, чи мер не блефує.

— Авжеж, прошу, — відказав Браун тоном, що намагався зберегти довіру.

Майкл рушив було до дверей. Та Алан не зміг утриматися й таки докинув:

— На забувайте, Майкле, що міська влада, надаючи вам приміщення, фінансує вашу газету.

— Що ви хочете цим сказати, пане голово?

— Що пес не повинен кусати руку, яка його годує.

— Ви погрожуєте мені, пане голово?

— Що ви, я не дозволив би собі. Просто даю вам дружню пораду, та й годі.

Майкл уклонився й пішов собі. Алан зачинив за ним двері і з люті аж кулаки зціпив. Відчув, як Шарлотта поклала йому долоню на плече. Вона все чула і тепер занепокоєно дивилася на чоловіка.

— Велика заява? — запитала вона. — А що ж ти заявиш, любий?

— Не знаю. У мене є два дні, щоб сталося диво. Інакше я заявлю про свою відставку.

Джесс Розенберґ

Середа, 9 липня 2014 року, Лос-Анджелес

За сімнадцять днів до прем’єри

З першої шпальти «Орфея кронікл» від середи, 9 липня 2014 року:

Я відклав газету тієї миті, коли мій літак приземлився в Лос-Анджелесі. Цей примірник «Орфея кронікл» дала мені Анна, коли я бачив її з Дереком уранці перед посадкою.

— Ось, тримай, — сказала вона, простягаючи мені газету, — прочитаєш дорогою.

— Або ж наш мер геній, або ж він по вуха в лайні, — усміхнувсь я, прочитавши заголовок на першій шпальті, перш ніж покласти газету в наплічник.

— Схиляюся до другого припущення, — всміхнулася Анна.

У Каліфорнії була перша година пополудні. Я вилетів із Нью-Йорка, і, хоч був у дорозі сім з половиною годин, магія зміни часових поясів лишила мені ще кілька годин до зустрічі з Кірком Гарві. Вирішив скористатися ними і поміркувати, що робила тут Стефані. Я не мав багато часу, назад повинен був летіти пополудні наступного дня, у розпорядженні в мене була рівно доба.

Як завше, сповістив про моє прибуття дорожню поліцію Каліфорнії, що тут дорівнювала поліції штату. В аеропорту мене зустрів поліціянт на ім’я Круз і повідомив, що на час мого перебування тут він до моїх послуг. Я попросив Круза відвезти мене відразу в готель, де зупинялася Стефані, якщо вірити її кредитній картці. То був один із готелів мережі «Вест вестерн», охайний і чистенький, та ще й сусідував із баром «Білуга».

Кімнати коштували дорого. Вочевидь, для Стефані гроші не становили проблеми. Хтось фінансував її, але хто? Її таємничий замовник?

Готельний службовець у приймальні відразу ж упізнав Стефані, коли я показав йому фото.

— Авжеж, я добре її пам’ятаю, — сказав він.

— Щось було в ній особливе, що ви її запримітили? — спитав я.

— Гарна дівчина, елегантна, така добре впадає в око, — відказав він. — Та найдужче мене вразило те, що це була перша письменниця, яку я побачив на віку.

— Вона так назвалася?

— Атож, сказала, що пише детективний роман на основі реальних подій і приїхала сюди шукати відповіді на запитання.

Отож Стефані писала книжку. Після звільнення з «Огляду» вона вирішила втілити своє бажання стати письменницею, але якою ціною?

Я заздалегідь не замовив номер у готелі, тож винайняв його тільки на ніч. Потім сержант Круз провів мене до бару «Білуга», і ми прийшли туди рівно о сімнадцятій годині. Молода жінка за прилавком витирала склянки. З моєї поведінки збагнула, що я когось шукаю. Коли назвав ім’я Кірка Гарві, вона всміхнулася.

— Ви актор?

— Ні, — відказав я.

Жінка стенула плечима, наче не повірила мені.

— Перейдіть вулицю, там школа. Спустіться у підвал, у глядацьку залу.

Я так і зробив. Не знайшовши входу в підвал, я запитав у консьєржа, що замітав надворі:

— Перепрошую, пане, я шукаю Кірка Гарві.

Той засміявся.

— Ще один! — сказав він.

— Ще один хто? — перепитав я.

— Ви ж актор, еге?

— Ні. Чому всі гадають, ніби я актор?

Консьєрж зареготав іще дужче.

— Незабаром зрозумієте. Бачите он ті залізні двері? Спуститеся вниз і побачите афішу. Там неможливо помилитися. Нехай щастить!

Він знову зареготав і реготав мені вслід, поки я спускався, керуючись його вказівками. Увійшов у двері, за якими починалися східці, спустився вниз і побачив іще одні двері, на яких була афіша, недбало приліплена липкою стрічкою.

Серце моє дужче закалатало в грудях. Я зробив знімок афіші мобільним телефоном і відразу ж надіслав його Анні з Дереком. Не встиг натиснути на ручку, як стулки дверей розчинилися, і я аж відсахнувся, щоб не зіткнутися з якимось чоловіком. Хлипаючи, він прудко побіг східцями, вигукуючи: «Ніколи в житті! Ніколи більше не дозволю я отак поводитися зі мною!».

Двері були відчинені, тож я тихенько ввійшов до напівтемної зали. То була типова шкільна глядацька зала, досить простора, з високою стелею. Там стояли ряди крісел і невелика сцена, осяяна сліпучим світлом прожекторів, на ній були двоє: гладка пані й куций чоловічок.

Перед сценою зібралась юрма і з побожною увагою стежила за тим, що відбувалося. У кутку був стіл із кавою, напоями, пиріжками і печивом. Я побачив чоловіка, який, вбираючи поліційний однострій, хапливо наминав оладки. Певне, то був актор, який збирався на сцену. Я підійшов до нього й пошепки запитав:

— Перепрошую, що тут відбувається?

— Як це що? Тут іде репетиція «Темної ночі»!

— Ага! — стримано мовив я. — А що таке «Темна ніч»?

— Це вистава, над якою маестро Гарві працює вже двадцять років. Двадцять років її репетирує! Існує легенда, що як вона вийде на сцену, то матиме небачений успіх.

— А коли вона вийде на сцену?

— Цього не знає ніхто. Він іще не скінчив репетиції першої дії. Уявіть собі, що то буде за вистава, якщо тільки на першу дію пішло двадцять років!

Люди, які стояли неподалік, почали обертатися й докірливо зиркати, натякаючи, щоб ми замовкли. Я нахилився до співрозмовника і прошепотів йому у вухо:

— А хто ці люди?

— Актори. Всі хочуть спробувати свого щастя й узяти участь у розподілі ролей.

— То тут стільки ролей? — запитав я, оцінивши кількість присутніх.

— Ні, але велика плинність акторів. Через маестро, він дуже вимогливий.

— А де маестро?

— Он, у першому ряду.

Він показав мені жестом, що ми забагато балакаємо і треба вже замовкнути. Я приєднався до юрми. Видно було, що вистава допіру розпочалася, тому треба дотримуватися тиші. Підійшовши до сцени, я побачив, що на ній лежить чоловік, який грає роль мерця. До тіла, на яке дивився чоловік в однострої, підійшла жінка.

Тривало мовчання. Аж хтось вигукнув у захваті:

— Та це шедевр!

— Заткнися! — відказали йому.

Знову запала тиша. Потім задзеленчав дзвоник, і хтось почав читати дидаскалію:

— Стоп! — заволав хтось гугнявим голосом. — Світло! Світло!

Раптом спалахнуло світло, осяявши залу. Чолов’яга в пожмаканому костюмі, з розпатланою чуприною й текстом у руці підбіг до сцени. То був Кірк Гарві, що постарів на двадцять років, відколи я його бачив.

— Ні, ні, ні! — заревів він, звертаючись до куцого чоловічка. — Що це за тон? Переконливіше треба, любий мій! Ану ще раз!

Куций чоловічок у завеликому однострої випнув груди і гаркнув:

— Загинув один!

— Та не так, дурню! — вигукнув Кірк. — Треба казати: «Загинув чоловік». І чому ви гаркнули мов пес? Ви сповіщаєте про смерть, а не про те, що вовк загриз вівцю з отари. Драматичніше, матері вашій! Глядач у залі повинен здригнутися.

— Вибачте мені, маестро Кірку, — простогнав куций чоловічок. — Дозвольте спробувати ще раз, благаю!

— Гаразд, але востаннє. Потім я вижену вас відціля під три чорти!

Я скористався паузою й підійшов до Кірка Гарві, щоб заявити про себе.

— Добридень, Кірку. Я Джесс Розенберґ і...

— Та впізнав я тебе, йолопе! Якщо потрібна роль, то поговоримо про це після репетиції, затям, таке правило! І не заважай!

— Я капітан Розенберґ, — уточнив я, — поліція штату Нью-Йорк. 1994 року ми разом працювали над розслідуванням убивства чотирьох людей.

Його обличчя поясніло.

— Так, певно ж! Леонберґ! Ти геть не змінився.

— Розенберг.

— Послухай, Леонберґу, ти дуже невчасно прийшов. Турбуєш мене на репетиції. Яким вітром тебе сюди занесло?

— Ви розмовляли із заступником начальника орфейської поліції Анною Каннер. І вона мене сюди прислала. Ви призначили зустріч на сімнадцяту годину.

— А зараз котра? — запитав Кірк Гарві.

— Сімнадцята.

— Послухай, ти що, внук Айхмана, так? Ти робиш усе, що пообіцяв? Якби я звелів тобі дістати табельну зброю й всадити кулю в голову цьому акторові, ти зробив би це?

— Ну... ні. Кірку, я мушу з вами поговорити, це дуже важливо.

— Еге, ви його тільки послухайте! Важливо, важливо! Дайте змогу мені судити про те, що важливо, друже мій, — важлива оця сцена. Те, що зараз на ній відбувається!

Він обернувся до сцени і показав на неї обома руками.

— Поглянь, Леонберґу!

— Розенберґ!

— Що ти бачиш?

— Порожню сцену.

— Заплющ очі і уяви. На ній лежить мрець, але про це ще ніхто не знає. Ранок. Літо, але холодно. На нас дзюрить холодний дощ. Панує напруга, роздратовані водії не можуть їхати по шосе, бо його перекрила поліція. Повітря просякнуте гострими отруйними вихлопами двигунів, бо ці бовдури позамикалися в своїх бляшанках, але не повимикали моторів. Таж вимкніть їх, недоумки! І ось — раз! — із імли виринає жінка. Вона питає в поліціянта: «Що сталося?» — і той каже: «Загинув чоловік». І дія розпочинається як слід! Глядач завмер. Світло! Світло! Погасіть це кляте світло, заради бога!

Світло в залі погасло, лишилася тільки освітлена сцена в побожній тиші.

— Гайда, товстухо! — гукнув Гарві жінці, щоб вона починала.

Та пройшла половину сцени, підійшла до поліціянта і промовила:

— Що сталося?

— Чоловік загинув! — випнув груди дядечко в завеликому однострої.

Гарві кивнув, дозволяючи продовжувати. Акторка зробила зацікавлений вираз обличчя й підійшла до трупа. Та, певне, хвилюючись, не помітила руки того, хто грав небіжчика, і наступила на неї.

— Ой! — залементував він. — Вона наступила на мене!

— Стоп! — заревів Гарві. — Світло! Світло!

Спалахнуло світло, і Гарві вибіг на сцену. Той, хто грав труп, розтирав руку.

— Чого ти лазиш, немов коровисько! — закричав Гарві. — Дивися, куди ступаєш, клята дурепо!

— Не коровисько я і не дурепа! — вигукнула акторка і зайшлася сльозами.

— Еге ж, подумати лишень, яка цяця! У дзеркало он поглянь, заради бога! Поглянь, яка ти гладка!

— Я піду, піду звідси! — вигукнула жінка. — Не хочу, щоб мене так обзивали!

Вона кинулася зі сцени, та була така схвильована, що знову наступила на небіжчика. Той ревонув іще дужче.

— Так отож, так отож, — крикнув їй Гарві, — катай відціля, клята корово!

Сердешна жінка зі сльозами пропхалася крізь юрму і вибігла за двері. Чутно було, як вона лементувала, підіймаючись східцями. Гарві пожбурив їй услід своїм лакованим мокасином. Потім обернувся й, озирнувши мовчазну юрму акторів, що дивилася на нього, попустив віжки своєму гніву.

— Ви всі ніщо! Нічого не тямите! Нехай усі забираються відціля! Катайте звідси, катайте! На сьогодні репетиції кінець!

Актори слухняно скорилися. Коли вийшов останній, Гарві замкнув двері на засув і знесилено сів під ними. Потім розпачливо прохрипів:

— Ніколи мені це не вдасться! НІКОЛИ!

Лишившись у залі, я збентежено підійшов до нього.

— Кірку... — сказав я лагідно.

— Називай мене просто Маестро.

Я дружньо простягнув йому руку, він підвівся і втер очі рукавами свого чорного костюма.

— Ти часом не хочеш стати актором? — поспитав мене Гарві.

— Ні, дякую, маестро. Та я хотів би поставити вам декілька запитань, якщо матимете для мене час.

Ми подалися до бару «Білуга» випити пива, а сержант Круз умостився за сусіднім столом і чекав на мене, розв’язуючи якийсь кросворд.

— Стефані Мейлер? — запитав Гарві. — Авжеж, ми зустрічалися тут із нею. Вона хотіла поговорити зі мною. Писала книжку про вбивство чотирьох людей 1994 року. А що?

— Вона мертва. Її вбили.

— А щоб йому!

— Гадаю, вона загинула, бо з’ясувала щось важливе про ті вбивства. Що ви їй сказали?

— Що ви, звісно ж, помилилися з винуватцем.

— То це ви наштовхнули її на цю думку? А чому ви не сказали нам цього тоді, коли тривало слідство?

— Бо я запізно це зрозумів.

— Тому ви і втекли з Орфеї?

— Я не можу сказати тобі, Леонберґу. Ще не пора.

— Як це — ще не пора?

— Ти зрозумієш.

— Маестро, я пролетів чотири тисячі кілометрів, щоб побачитися з вами.

— Не треба було прилітати. Я не можу ризикувати виставою.

— Виставою? Що означає ця назва — «Темна ніч»? Що сталося увечері 30 липня 1994 року? Хто вбив міського голову разом із його родиною? Чому ви втекли? Що ви робите в цій залі у шкільному підвалі?

— Ось іди зі мною і все зрозумієш.

Сержант Круз відвіз нас патрульним автомобілем на вершину голлівудських пагорбів, звідки можна було мов на долоні побачити місто, що лежало перед нами.

— Чому ми тут? — урешті запитав я в Гарві.

— Як тобі здається, ти знаєш Лос-Анджелес, Леонберґу?

— Трохи.

— Ти митець?

— Та ні.

— Пхе! Тоді ти такий, як усі, бачиш тільки те, що блищить: Шато Мармон, Найс Ґай, Родео Драйв і Беверлі Гіллз.

— Я народився в небагатій родині у Квінсі.

— Не має значення, звідки ти походиш, про тебе судять за тим, куди ти йдеш. Яке твоє призначення, Леонберґу? Що таке для тебе мистецтво? Що ти робиш, щоб йому служити?

— До чого це ви, Кірку? Ви промовляєте так, наче керуєте сектою.

— Двадцять років я працюю над цією п’єсою! Кожне слово зважив, кожне мовчання акторів. Це шедевр, чуєш? Але ти не можеш зрозуміти, не можеш почути. Це не твоя провина, Леонберґу, бо ти дурний зроду, як ступа.

— А можна все ж таки без образ?

Він нічого не відповів, тільки знай дивився на неозорий обшир Лос-Анджелеса.

— Гайда! — раптом вигукнув він. — Я покажу тобі! Покажу тобі інших людей Лос-Анджелеса, тих, які обманулися міражем слави. Покажу тобі місто втрачених мрій і янголів із поламаними крильми.

Він спровадив сержанта Круза до вивіски забігайлівки з гамбургерами і послав мене туди зробити замовлення для нас трьох. Я послухався його, хоч і не розумів, до чого це все. Підійшовши до прилавку, побачив за ним того куцого чоловічка, що носив завеликий для нього поліційний однострій дві години тому на репетиції.

— Ласкаво просимо в «Ін-Ен-Аут», що бажаєте замовити? — запитав він.

— Я нещодавно бачив вас, — сказав я. — Ви були на репетиції «Темної ночі».

— Авжеж.

— Недобре вона скінчилася.

— Так частенько буває, маестро Гарві дуже вимогливий.

— Радше схибнутий на всю голову.

— Ох, не кажіть так. Він є такий, який він є. Він керує великим проектом.

— «Темна ніч»?

— Так.

— Та й що це?

— Тільки посвячені можуть це збагнути.

— У що посвячені?

— Я до ладу й не знаю.

— Хтось казав мені про легенду, — мовив я.

— Авжеж, що «Темна ніч» стане найбільшою виставою всіх часів!

Обличчя його засяяло, він збудився.

— Ви можете дати мені текст цієї п’єси? — запитав я.

— Ні в кого немає тексту. По руках ходить лише перша дія.

— А чому ви дозволяєте так поводитися з вами?

— Погляньте на мене, я приїхав сюди тридцять років тому. Тридцять років намагаюсь я пробитися в актори. Зараз мені п’ятдесят, я заробляю сім доларів за годину, не маю ні пенсії, ні страхування. Живу в студії. Не маю родини. Нічого не маю. «Темна ніч» — це моя єдина надія вийти в люди. Що замовите?

За кілька хвилин я повернувся до автівки з пакунком гамбургерів і смаженої картоплі.

— Та й що? — запитав Гарві.

— Бачив одного з ваших акторів.

— Знаю. Любий сержанте Крузе, тепер прямуйте до Вествуд-бульвару, будь ласка. Там є модний бар «Фламінго», ви не проґавите. Я хильну там чарчину.

Круз послухався й рушив з місця. Гарві був огидний, але водночас відзначався неабиякою харизмою. Вийшовши з авто перед «Фламінго», я впізнав одного з працівників паркувального майданчика: то був актор, з яким я розмовляв біля столика з кавою й пиріжками. Коли підійшов до нього, він саме зібрався поставити на майданчик розкішне авто відвідувачів, які щойно підкотили.

— Займіть столик, — сказав я Гарві, — я згодом прийду.

І хутко вмостився на місці пасажира.

— Що ви робите? — здивувався працівник.

— Ви пам’ятаєте мене? — запитав я, показуючи поліційний значок. — Ми розмовляли під час репетиції «Темної ночі».

— Авжеж.

Він рушив з місця й покотив до просторого паркувального майданчика під відкритим небом.

— Що таке «Темна ніч»? — запитав я його.

— Це вистава, про яку говорить увесь Лос-Анджелес. Ті, що в ній гратимуть...

— ...здобудуть надзвичайний успіх. Що можете ви сказати такого, чого я не знаю?

— Наприклад?

Мені спало на думку запитання, яке я вже ставив службовцеві «Ін-Ен-Аут».

— Як ви гадаєте, Кірк Гарві може бути вбивцею?

Мій співрозмовник відповів не вагаючись:

— Авжеж. Ви бачили його? Якщо ви заперечите йому бодай словом, він розчавить вас, як муху.

— Він уже вдавався до насильства?

— Він недалекий від цього, з огляду на те, як він лютує.

Службовець поставив авто і вийшов з нього. Потім подався до свого колеги, що сидів за пластиковим столом під деревами і роздавав ключі від автомобілів згідно з указівками по радіо з ресторану. Простягнув йому ключі й показав, яке авто відігнати.

— Що значить для вас «Темна ніч»? — запитав я того службовця.

— Відшкодування, — мовив він так, наче це було очевидно. Потім сів до БМВ і зник, лишивши мене з купою запитань і малою кількістю відповідей.

Я подався до «Фламінго», що був зовсім поруч.

Увійшовши до того ресторану, впізнав іще одного службовця, того, який зустрічав гостей: він грав роль трупа. Той чоловік одпровадив мене до столика, де Кірк уже цмулив мартіні. Підійшла офіціантка й принесла меню. То була нещодавня акторка.

— І що? — запитав мене Гарві.

— Хто ці люди?

— Це ті, що прагнули слави і прагнуть її й досі. Повсякдення посилає нам меседж: слава або смерть. Їм до смерті кортить слави, адже зрештою слава і смерть ідуть пліч-о-пліч.

І тоді я навпрямки запитав його:

— Кірку, це ви вбили мера і його родину?

Він зареготав, вихилив мартіні й глянув на годинник.

— Мені вже пора. На роботу ще треба. Відвези мене, Леонберґу!

Сержант Круз відвіз нас у Бурбенк, північне передмістя Лос-Анджелеса. Адреса, яку назвав нам Гарві, належала селищу, де люди мешкали в трейлерах.

— Це моя кінцева зупинка, — сказав нам Кірк Гарві. — Радий був зустрітися з тобою, Леонберґу.

— Ви тут працюєте? — запитав я.

— Мешкаю тут, — відказав він. — Піду вдягну свою спецівку.

— А фах у вас який? — запитав я.

— Я нічний прибиральник у «Студіоз Універсал». Я такий, як оті люди, що ти їх бачив, Леонберґу: мені теж не дають спокою мрії. Вважаю себе великим театральним постановником, а сам прибираю гівно за великими постановниками.

Отож колишній начальник орфейської поліції, що перекваліфікувався на постановника, мешкав у злиднях у передмісті Лос-Анджелеса. Кірк виліз із автомобіля. Я теж, щоб узяти наплічник у багажнику і дати йому візитну картку.

— Мені хотілося б зустрітися з вами ще завтра, — сказав я. — Хочу трохи просунутися в цьому розслідуванні.

Кажучи те, я порпався у своїх речах. Кірк раптом угледів примірник «Орфея кронікл».

— Я візьму в тебе цю газету? — запитав він. — Це розважить мене трохи під час обідньої перерви, та й згадаю дещо.

— Будь ласка, — погодивсь я і простягнув йому часопис.

Він розгорнув його і кинув оком на першу сторінку.

Кірк вигукнув:

— А нехай йому всячина!

— Що сталося, Кірку?

— Що це за вистава така загадкова?

— Хтозна. Правду кажучи, я навіть не знаю, чи й сам мер Браун знає це.

— А якщо це знак? Знак, якого я очікував двадцять років!

— Знак чого? — запитав я.

Несамовито блискаючи очима, Гарві ухопив мене за плечі.

— Леонберґу! Я хочу зіграти «Темну ніч» на орфейському фестивалі!

— Що? Фестиваль розпочинається за два тижні. Ви репетируєте двадцять років, а ще навіть першої дії не відпрацювали.

— Ти не розумієш!

— Що я не розумію?

— Леонберґу, я хочу, щоб мене включили до програми орфейського фестивалю. Я хочу поставити «Темну ніч». І ти здобудеш відповіді на всі твої запитання.

— Про вбивство мера?

— Авжеж, про все дізнаєшся. Якщо ви дасте мені зіграти «Темну ніч», ти все знатимеш! Того вечора, коли відбудеться прем’єра, відкриється вся правда про цю справу!

Я відразу ж зателефонував Анні й змалював ситуацію.

— Гарві каже, що як ми дамо йому зіграти цю виставу, він розкаже нам усе про вбивство голови Ґордона.

— Що? То він усе знає?

— Так він каже.

— А що як він блефує?

— Дивно, але я не вірю, що він блефує. Цілий вечір ми розмовляли, і він відмовлявся відповідати на мої запитання, вже ладен був і піти, аж угледів випуск «Орфея кронікл». І відразу відреагував: запевнив, що розкаже всю правду, якщо ми дамо зіграти його славетну п’єсу.

— Або ж це він убив мера і його родину, — сказала Анна, — і він несповна розуму, й сам себе викриє.

— Таке мені не спадало на думку, — відказав я.

— Скажи Гарві, що ми згодні. Я все залагоджу, і буде так, як він хоче, — сказала Анна.

— Справді?

— Так. Треба, щоб ти привіз його сюди. У найгіршому разі ми затримаємо його, адже він перебуватиме під нашою юрисдикцією. І він зобов’язаний буде дати свідчення.

— Гаразд, — сказав я. — Зараз запитаю в нього дещо.

Я обернувся до Кірка Гарві, який чекав мене перед трейлером.

— Я на зв’язку із заступницею начальника орфейської поліції, — пояснив я. — Вона підтвердила, що вони згодні.

— Не тримайте мене за дурника! — заревів Гарві. — Відколи це поліція складає програму фестивалю? Мені потрібен лист із підписом міського голови Орфеї. Я сам диктуватиму вам умови.

Через різницю в часі на східному узбережжі була вже двадцять третя година. Але Анна не мала іншого вибору, окрім як іти додому до мера Брауна.

Підійшовши до його дому, вона побачила, що у вікнах першого поверху світиться. Як пощастить, то міський голова ще не вклався спати.

Алан Браун і справді ще не спав. Він ходив туди-сюди кабінетом, перечитуючи свою промову про відставку, яку мав невдовзі виголосити. Він не зумів знайти виставу для заміни. Інші трупи були надто вже любительські, непоказні, й не могли привабити стількох глядачів, щоб вони заповнили Великий театр в Орфеї. Думка про те, що зала буде на три чверті порожня, була для нього нестерпна, та й у фінансовому плані це буде провал. Вирішено, у четвер він збере службовців виконкому і заявить про свою відставку. У п’ятницю скличе прес-конференцію як приватна особа, і та новина стане публічним набутком.

Він задихався. Йому бракувало повітря. Ту промову виголошував уголос, тому не міг відчинити вікно, боячись, що його почує Шарлотта, яка спала на другому поверсі. Урешті він не втерпів і відчинив стулки великого вікна, що виходило у сад, і тепле нічне повітря ринуло до кімнати. Разом із ним він відчув і пахощі троянд, і це заспокоїло його. Він знову почав читати промову, цього разу пошепки. «Пані й панове, з величезним сум’яттям у душі зібрав я вас сьогодні сповістити, що цього року в Орфеї театрального фестивалю не буде. Ви знаєте, як я пов’язаний із цієї подією, не лише в особистому сенсі, а й у політичному. Я не зумів перетворити фестиваль на традиційну подію, яка могла б стати для нашого міста золотим руном. Я зазнав краху в тому, що було найголовнішим проектом мого мандату. Тому з глибоким сумом мушу повідомити, що подаю у відставку з посади міського голови Орфеї. Хочу, щоб ви перші дізналися про це. Розраховую на цілковиту стриманість, щоб ця новина не поширилася до прес-конференції, яка відбудеться у п’ятницю».

Йому наче аж полегшало. Забагато амбіцій було в нього пов’язано з Орфеєю, з цим фестивалем. Коли він розпочав цей проект, то був лише заступником міського голови. Він хотів зробити його найбільшою культурною подією штату, а потім і всієї країни. Театральним Sundance[5]. Та все воно зійшло на пси.

Цієї миті у двері подзвонили. Хто це прийшов у такий пізній час? Він пішов до дверей. Шарлотту той гамір розбудив, і вона почала спускатися східцями, хапливо вбираючи халат. Браун глянув у вічко і побачив Анну в поліційному однострої.

— Алане, — сказала вона, — мені дуже прикро, що турбую вас о такій порі. Я не прийшла б, якби це не було вкрай важливо.

За кілька хвилин Шарлотта, що готувала каву в кухні, перепитала, почувши прізвище, що пролунало в розмові.

— Кірк Гарві? — не повірила вона.

— Що він хоче, цей дурень? — роздратовано запитав Алан.

— Він готує театральну п’єсу і хоче поставити її на орфейському фестивалі. За це він...

Анна не скінчила фрази, бо Алан схопився з місця. Обличчя його аж запашіло.

— Театральну п’єсу? Та звісно! Гадаєш, він зможе привабити стільки глядачів, щоб зала Великого театру була вщерть заповнена кілька вечорів підряд?

— Здається, це вистава століття, — сказала Анна, показуючи світлину афіші, приліпленої на дверях репетиційної зали.

— Вистава століття! — повторив Браун, ладен на все, щоб порятувати свою шкуру.

— За те, що ми дамо йому змогу зіграти цю виставу, Гарві надасть нам інформацію про вбивство чотирьох людей у 1994 році й, можливо, Стефані Мейлер.

— Любий, — лагідно сказала Шарлотта Браун, — а ти не думаєш, що...

— Гадаю, це просто подарунок неба! — захоплено сказав Алан.

— Він висунув вимоги, — попередила Анна, розгорнувши аркуш, де вона все те занотувала. — Хоче мешкати в найліпшому номері в найрозкішнішому готелі міста, відшкодування всіх видатків і надання в його розпорядження Великого театру для репетицій. Він хоче отримати письмову угоду, підписану вашою рукою. Оце та причина, з якої я прийшла сюди о такій пізній порі.

— То він не вимагає гонорару? — здивувався мер Браун.

— Вочевидь, ні.

— Амінь! Усе це мене влаштовує. Дай мені цей аркуш, і я його підпишу. Й відразу ж попередь Гарві, що він буде головним заголовком на афішах фестивалю! Потрібно, щоб він прилетів завтра ж таки першим літаком до Нью-Йорка, можеш сповістити йому про це? Конче треба, щоб він був присутній на прес-конференції у п’ятницю вранці.

— Гаразд, — відказала Анна, — я скажу йому.

Мер Браун узяв ручку і написав наприкінці документа, що він підтверджує це зобов’язання, а потім поставив унизу підпис.

— Ось, Анно. Тепер справа за тобою.

Анна пішла, та коли двері за нею зачинилися, вона не спустилася з ґанку. За дверми чутно було розмову голови з його дружиною.

— Ти що, з глузду з’їхав, що зв’язався з Гарві! — вигукнула Шарлотта.

— Люба моя, цього ніхто не чекає!

— Він повернеться до Орфеї, ти розумієш, що це означає?

— Він порятує мою кар’єру, ось що це означає! — відказав Браун.

Урешті задзеленчав мій телефон.

— Джессе, — сказала Анна, — мер згоден. Він підписав усі умови Гарві. Хоче, щоб ви були присутні у п’ятницю вранці на прес-конференції в Орфеї.

Я передав ті слова Гарві, й він страшенно зрадів.

— Сталося, сталося, нехай йому дідько! Прес-конференція, і все, все! А де той лист із підписом? Я хочу упевнитися, що мене не шиють у дурні.

— Усе гаразд, — запевнив я його. — Лист у Анни.

— То нехай вона перешле мені його факсом! — вигукнув він.

— Як це — факсом? Де ми зараз знайдемо той факс?

— Не крутіть зі мною, я зірка театру!

Я вже почав утрачати терпець, та намагався зберігати спокій. У Кірка могла бути вкрай важлива інформація про те вбивство. В орфейському комісаріаті був факс, тож Анна сказала, що надішле лист сержантові Крузові, який теж мав такий пристрій.

За півгодини Гарві читав і перечитував той лист у кабінеті крайового центру каліфорнійської поліції.

— Чудово! — вигукнув він. — Ми поставимо «Темну ніч»!

— Гарві, — сказав я, — тепер, коли ви отримали гарантії, що вашу п’єсу зіграють в Орфеї, може, скажете, що ви знаєте про вбивство тих чотирьох людей?

— Леонберґу, ввечері під час прем’єри ви все дізнаєтеся!

— Прем’єра відбудеться двадцять шостого липня, а ми не можемо чекати. Від вас залежить поліційне розслідування.

— До двадцять шостого ні слова. Все.

Я вже почав закипати.

— Гарві, я вимагаю, щоб ви сказали все, до того ж зараз. Або ж я скасую вашу виставу.

Він зневажливо глянув на мене.

— Заткни пельку, гівно! Ти ще насмілюєшся погрожувати мені? Я великий театральний постановник! Як не перестанеш, я примушу тебе вилизувати сліди моїх ніг!

Це вже було занадто. Не тямлячись від люті, я згріб Гарві за комір і притиснув його до стіни.

— Ви заговорите! — заволав я. — Заговорите, або ж я повибиваю вам зуби! Мені треба те, що ви знаєте! Хто вбивця родини Ґордонів?

Гарві почав кликати на допомогу, прибіг сержант Круз і розчепив нас.

— Я подам на нього скаргу! — репетував Гарві.

— Через вас загинули невинні люди, Гарві! Я не випущу вас із рук, поки не розкажете мені про все!

Сержант Круз витурив мене надвір, щоб я трохи охолов, та я був розлючений і вирішив покинути комісаріат. Узяв таксі й поїхав до селища, де мешкав Кірк Гарві. Знайшов його трейлер і одним ударом носака вибив двері. Потім почав обшукувати приміщення. Якщо відповідь тут, її треба тільки знайти. Перебравши чимало різних паперів, на дні шухляди знайшов картонну теку з логотипом орфейської поліції. Усередині були поліційні світлини вбитих членів родини Ґордонів і трупа Меґан Падалін. То була слідча справа 1994 року, що зникла з архіву.

Тієї миті хтось залементував — то був Кірк Гарві, що саме нагодився.

— Що ти тут робиш, клятий Леонберґу? — репетував він. — Ану забирайся звідціля!

Я кинувся на нього, і ми зчепилися, мов два пси. Я кілька разів угатив його кулаком у живіт і в обличчя.

— Люди загинули, Гарві! Розумієте ви це чи ні? Ця справа забрала в мене найдорожче в житті! А ви тримаєте це в секреті вже двадцять років! Говоріть негайно!

Він лежав долі, і я садонув його ногою під бік.

— Хто стоїть за цією справою? — крикнув я.

— Не знаю! — прохарчав Гарві. — Нічого я не знаю! Я сам думаю про це вже двадцять років.

Мешканці трейлерів викликали поліцію, й незабаром, завиваючи сиренами, примчало кілька автомобілів. Поліціянти згребли мене, притиснули до капота і без балачок наділи на мене наручники.

Я дивився на Гарві, що лежав за землі й трусився, мов холодець. Чого це мені закортіло побити його? Я сам себе не впізнавав. Нерви були нікудишні. Те розслідування мене доконало. З пітьми знову виринули демони минулого.

Дерек Скотт

Останні серпневі дні 1994 року. Відколи сталося вбивство чотирьох осіб, минув місяць. Петля довкола Теда Тенненбаума дедалі стискалася: до тих підозр, що ми їх із Джессом уже мали, додалися припущення про шантаж запізненням робіт у кафе «Афіна», до якого міг удатися міський голова.

Хоч видатки Тенненбаума і надходження голови Ґордона збігалися, причому як за датами, так і за сумами, вони не мали сили конкретних доказів. Ми хотіли допитати Теда Тенненбаума про його гроші, та нам не хотілося знову припускатися хибних кроків. Отож ми офіційно викликали його оповісткою до крайового центру поліції штату. Як і передбачали, він прибув разом зі своїм адвокатом, Робіном Старом.

— Гадаєте, мер Ґордон шантажував мене? — звеселився Тенненбаум. — Маячня якась, сержанте Скотте.

— Пане Тенненбауме, — відказав я, — упродовж цього періоду з вашого рахунку зникла сума в кілька сотень тисяч доларів, а тим часом на рахунок мера Ґордона надійшла така сама сума.

— Знаєте, сержанте, — відказав Робін Стар, — мільйони американців щодня знімають з рахунків такі самі суми.

— Куди пішли ці гроші, пане Тенненбауме? — запитав Джесс. — Півмільйона доларів — це все ж таки неабищо. І ми знаємо, що витрачали ви їх не на облаштування кафе «Афіна», це видно з вашої бухгалтерії.

— Ви дістали доступ до неї завдяки добрій волі мого клієнта, — нагадав Робін Стар. — А що робить пан Тенненбаум зі своїми грішми, нікого не стосується.

— Чому б вам не сказати відверто, де ви потратили цю суму, пане Тенненбауме, якщо вам справді нема чого приховувати?

— Я полюбляю бувати на людях, вечеряти, та й узагалі жити на широку ногу. І я не повинен ні перед ким звітувати, — відказав Тенненбаум.

— У вас є папери, що підтвердили б ваші слова?

— А якщо я роздавав гроші дівчатам? — насмішкувато спитався він. — Дівчата не дають квитанцій. Годі вже жартувати, панове, гроші легальні, я успадкував їх від батька. І роблю з ними те, що мені хочеться.

Тут Тенненбаум казав правду. Ми знали, що й цього разу нічого не досягнемо.

Майор МакКенна сказав, що у нас є цілий оберемок фактів, які обвинувачують Теда Тенненбаума, та бракує елемента, що зміг би стати вирішальним доказом. «Тенненбаум навіть не мав потреби спростовувати докази. Ви не можете довести, що то його автомобіль був на тій вулиці, не можете довести, що його шантажували. Знайдіть спосіб, який змусив би його доводити протилежне».

Ми знову наново розпочали слідство: десь у нашій роботі був ґандж, і треба було його знайти. У Наташиній вітальні, геть переобладнаній під час нашого слідства, ми знову вивчили всі можливі сліди, й виявилося, що всі вони провадять до Теда Тенненбаума.

Ми вешталися від кафе «Афіна» до «Маленької Росії». Проект Дарлі й Наташі просувався успішно. Вони цілими днями куховарили, випробовуючи рецепти страв, які потім записували у великій книжці з червоною палітуркою, складаючи в такий спосіб ресторанне меню. Ми з Джессом перші куштували ті страви: щоразу, як заходили чи виходили з дому, хоч удень, хоч уночі, там завжди щось готувалося в кухні. Щоправда, коли я згадав про славетні Наташині сендвічі, стався короткий дипломатичний інцидент.

— А скажіть, ви збираєтеся включити до меню оті неймовірно смачні сендвічі з печеним м’ясом?

— А ти їх куштував? — насторожилася Дарля.

Я второпав, що утнув дурницю, а Наташа відразу ж спробувала все залагодити.

— Коли вони літали до Монтани, я дала їм із Джессом тих сендвічів.

— Ми ж домовилися, що вони куштуватимуть їх разом із нами, щоб побачити їхню реакцію, — сказала Дарля.

— Ох, перепрошую, — з жалем сказала Наташа. — Але мені шкода стало, як уявила, що їм летіти від самого ранку через усю країну.

Я було подумав, що інцидент вичерпано. Проте Дарля за кілька днів знову заговорила про це, коли ми лишилися самі.

— Знаєш, Дереку, — сказала вона, — я й не думала, що Наташа так зі мною вчинить.

— Ти й досі про ті нещасні сендвічі? — запитав я.

— Авжеж. Для тебе це, може, й ніщо, та якщо твій партнер зрадив довіру, то справа далі не рухається.

— А тобі не здається, що це трохи занадто, Дарлю?

— Дереку, на чиєму ти боці? На моєму чи на її?

Я тоді подумав, що Дарля трохи заздрить Наташі, хоч досі нікому ще не заздрила. Хоча, мабуть, усі дівчата раніше чи пізніше позаздрили б їй: Наташа була розумніша, показніша, вродливіша за всіх. І коли заходила до кімнати, всі тільки на неї й дивилися.

Що ж до розслідування, то ми з Джессом зосередилися на тому, що можна було довести. Там була одна цікава обставина: відсутність Тенненбаума у Великому театрі упродовж двадцяти хвилин. Він запевняв, що нікуди не виходив. А нам треба було довести, що він бреше. І ось у цьому питанні ми мали невеличкий простір для маневру. Опитали всіх волонтерів, та не змогли поговорити з театральною трупою, що відкривала фестиваль своєю виставою, тому що почали підозрювати Тенненбаума лише після закінчення фестивалю.

Трупа ця була з університету Олбані, та, як на лихо, вона вже розпалася. Більшість студентів, що вона з них складалася, вже закінчила навчання й роз’їхалася по всіх куточках країни. Щоб заощадити час, ми з Джессом вирішили зосередитися на тих, що лишилися в штаті Нью-Йорк, і поділили роботу.

І Джесс домігся величезного успіху, допитавши База Леонарда, режисера трупи, який лишився в Олбанському університеті.

Коли Джесс запитав у нього про Теда Тенненбаума, Баз Леонард сказав ось що:

— Чи помітив я щось дивне у поведінці чергового пожежника у вечір прем’єри? Якийсь час його не було на своєму місці. У гримерці о дев’ятнадцятій годині сталася халепа. Зайнявся фен для волосся. Пожежника знайти було неможливо, я мусив гасити сам. На щастя, напохваті був вогнегасник.

— То ви стверджуєте, що о дев’ятнадцятій годині пожежника не було на місці?

— Так, стверджую. Мій галас привернув увагу інших акторів, що були в сусідній гримерці. Вони все це вам підтвердять. Що ж до пожежника, то я висловив йому все, що про нього думав, коли він мов із-під землі виринув о дев’ятнадцятій годині тридцять хвилин.

— То пожежник був відсутній півгодини? — запитав Джесс.

— Так, — підтвердив Баз Леонард.

Джесс Розенберґ

Четвер, 10 липня 2014 року

За шістнадцять днів до прем’єри

Я пробув ніч у камері й покинув її уранці. Мене припровадили до кабінету, де на мене чекала телефонна слухавка, що лежала на столі. На іншому кінці дроту був майор МакКенна.

— Джессе, — загорлав він, — та ти геть здурів! Побити нещасного злидаря, та ще й пограбувати його халупу!

— Мені шкода, майоре. Він казав, що має важливу інформацію про вбивство чотирьох людей у 1994 році.

— Начхати мені, що ти шкодуєш, Джессе! Ніщо не може виправдати того, що ти пустився берега. Хіба що ти вже не в змозі провадити це розслідування.

— Я опаную себе, майоре, обіцяю.

Майор протяжно зітхнув, потім раптом лагідно озвався до мене:

— Послухай, Джессе, я уявити не можу, як ти наново переживаєш те, що спіткало тебе 1994 року. Але треба себе контролювати. Я мусив задіяти всі зв’язки, щоб витягнути тебе відтіля.

— Дякую, майоре.

— Той Гарві не подаватиме скарги, якщо ти пообіцяєш не підходити більше до нього.

— Дуже добре, майоре.

— А тепер сідай на літак до Нью-Йорка і негайно повертайся сюди. Тобі треба покінчити із цим слідством.

Поки я повертався з Каліфорнії до Орфеї, Анна з Дереком відвідали База Леонарда, того постановника вистави на відкритті фестивалю, що мешкав тепер у Нью-Джерсі, де став викладачем драматичного мистецтва в ліцеї.

Дорогою Дерек змалював Анні ситуацію.

— 1994 року, — пояснив він, — вирішальними були два докази проти Теда Тенненбаума: фінансові транзакції, що, як ми тепер знаємо, не походили від нього, і його відсутність від початку пожежі за кулісами Великого театру. І ота відсутність могла серйозно обтяжити його. Лена Белямі, яка давала тоді свідчення в цій справі й мешкала за кілька будинків од Ґордонів, стверджувала, що бачила вантажне авто Тенненбаума на вулиці, коли лунали постріли, а Тед казав, що не покидав театру, де він чергував пожежником. Але то було її слово проти його слова. Та ось постановник Баз Леонард заявив, що до початку вистави у гримерці спалахнув фен, а Теда знайти не могли.

— Отож Тенненбаум не був у театрі, — сказала Анна, — тому що сів у авто і поїхав убивати Ґордона з його родиною.

— Саме так.

Баз Леонард, лисий шістдесятирічний чоловік, прийняв нас у вітальні, де під склом висіла на стіні афіша вистави 1994 року.

— Вистава «Дядечко Ваня», що пройшла того року на орфейському фестивалі, назавжди закарбувалася у моїй пам’яті. Адже, згадаймо, ми були тоді просто університетською трупою: фестиваль робив перші кроки, і місцева влада в Орфеї не могла собі дозволити залучити фахових акторів. Та ми показали публіці винятково професійну гру. Десять вечорів підряд у Великому театрі було повнісінько людей, критики були одностайні. Тріумф. Ми мали такий великий успіх, і всі гадали, що актори зроблять неабияку кар’єру.

Його обличчя сяяло такою втіхою, що, видно було, Баз Леонард із задоволенням згадує ту пору. Вбивство чотирьох осіб було для нього тільки рядовим фактом, що не мав великої ваги.

— Та й що? — з цікавістю запитав Дерек. — Інші члени трупи зробили театральну кар’єру, як оце ви?

— Ні, жоден не пішов цим шляхом. Не можу їх картати за це. Що там говорити, я ось хотів потрапити на Бродвей, а приземлився в приватному ліцеї у передмісті. Тільки одна людина поміж ними могла стати справжньою зіркою театру — Шарлотта Карел. Вона грала роль Єлєни, дружини професора Серебрякова. Вона була надзвичайна, всі погляди притягувала на сцену. Ця дівчина була наділена такою наївністю й відстороненістю, що це ставило її над усіма. Робило її присутнішою, дужчою. Якщо чесно казати, успіхом вистави на тому фестивалі ми завдячували їй. Ніхто і близько не міг зрівнятися із нею.

— Чому ж вона не зробила кар’єри?

— Це не було їй потрібно. Вона вже закінчувала університет, вчилася на ветеринара. За останніми чутками, відкрила клініку для тварин в Орфеї.

— Зачекайте, — сказала Анна, раптом збагнувши, — то Шарлотта, про яку ви кажете, це Шарлотта Браун, дружина міського голови?

— Авжеж, вона, — підтвердив Баз Леонард. — Вони зустрілися завдяки цій виставі й умить закохалися. З них вийшла чудова пара. Я був на їхньому весіллі, та з роками втратив із ними контакт. Шкода.

— То, значить, ота прекрасна подруга Кірка Гарві 1994 року — майбутня дружина мера?

— Так. А ви хіба не знали, сержанте?

— Геть не знав, — відказав Дерек.

— Знаєте, той Кірк Гарві був послідущий йолоп, поліціянт із претензіями і невдатний актор. Хотів стати драматургом і режисером, але не мав ні крихти таланту.

— Проте він казав мені, що перша його вистава мала скромний успіх.

— Успіх вона мала з однієї причини: там грала Шарлотта. Вона все і витягла. Сама п’єса була ніяка. Та навіть якщо Шарлотта читатиме на сцені телефонний довідник, ви будете в захваті від того прекрасного видовища. Не можу пояснити, чому вона зв’язалася з таким типом, як Гарві. Мабуть, це одна із тих незбагненних загадок, які підкидає нам життя. Часом доводиться бачити красивих, вишуканих дівчат, які водяться з нікчемними й дурними хлопцями. Зрештою, цей чоловік був аж такий дурний, що не зміг її утримати.

— Вони довго були разом?

Баз Леонард трохи подумав, перш ніж відповісти.

— Мабуть, із рік. Гарві відвідував нью-йоркські театри, і Шарлотта теж. Отак вони зустрілися. Вона грала в його горезвісній першій виставі, тож її успіх окрилив Гарві. Це було навесні 1993-го. Пригадую це, бо то була пора, коли почали готувати «Дядечка Ваню». Гарві сказився, вирішив, що в нього талант, і теж написав п’єсу. Коли в Орфеї мав відбутися театральний фестиваль, він був певен, що його п’єсу оберуть на головну виставу. Та, прочитавши, я побачив, що та п’єса доброго слова не варта. Паралельно запропонував мистецькій комісії фестивалю «Дядечка Ваню», і після кількох прослуховувань нас обрали.

— Ото Гарві, мабуть, лютував!

— Ще й як! Казав, що я пошив його в дурні, що без нього я й думати не міг би про те, щоб представити п’єсу на фестиваль. І це таки правда. Та його п’єсу не можна було грати. Міський голова особисто був проти неї.

— Мер Ґордон?

— Так. Якось я почув уривок із їхньої розмови, коли приходив до нього. Це було десь усередині червня. Я прийшов трохи зарано, тож вирішив почекати під дверима. Раптом вони відчинилися, і мер Ґордон випустив Гарві. І сказав навздогін: «Ваша п’єса — це жах, Гарві. Поки живий, я нізащо не допущу, щоб її ставили в моєму місті! Ви вкриєте Орфею ганьбою». І міський голова простісінько перед усіма порвав текст п’єси, яку приніс йому Гарві.

— Мер так і сказав «поки я живий»?

— Кажу вам, саме так, — запевнив Баз Леонард. — Аж як його убили, то вся трупа подумала, а чи не Гарві доклав до цього рук. А тут, як на лихо, після смерті Ґордона Гарві домігся, щоб його випустили на сцену в другій частині вечора, після нашої вистави, з читанням якогось жахливого монологу.

— А хто ж його пустив туди? — запитав Дерек.

— Він скористався всеохопним сум’яттям після тих чотирьох убивств. Казав усім, хто хотів його слухати, що ту п’єсу дозволив йому поставити мер Ґордон і організатори фестивалю.

— Чому ви не розповіли слідству про ту розмову між міським головою Ґордоном і Кірком Гарві?

— А навіщо? — здивовано запитав Баз. — То було б моє слово проти його. Та й, як по правді, я не вірив, що цей чоловік може вбити цілу родину. Він був такий нікчема, що просто сміх, та й годі. Коли наша вистава скінчилася й глядачі вже повставали з місць, щоб покинути залу, він вибіг на сцену і загорлав: «Увага, вечір іще не скінчився! Тепер розпочинається монолог „Я, Кірк Гарві“ у виконанні знаменитого Кірка Гарві, його автора!»

Анна не стрималася, щоб не пирхнути від сміху.

— Це жарт? — запитала вона.

— Ох, я серйозно кажу, пані, — запевнив її Баз Леонард. — Він відразу ж розпочав той свій монолог, пригадую перші слова. «Я, Кірк Гарві, людина без п’єси!» — вигукував він. Далі не пам’ятаю, та ми всі повибігали з-за куліс на балкон, щоб поглянути, як він викаблучується. І він завжди тримав той монолог до кінця. Глядачі вже виходили із зали, а він незворушно виголошував своє творіння, хоч на-тоді слухати його могли тільки технічні працівники та прибиральники. Скінчивши, він спускався зі сцени і йшов собі, й ніхто не встигав йому нічого сказати. Часом прибиральниці встигали скінчити роботу раніш, і остання, збираючись уже піти, уривала його посеред того монологу. Казала йому: «Годі вже, пане! Зачиняємо, додому пора». І гасила світло. Поки Гарві так принижувався перед порожньою залою, Алан Браун приходив до нас і залицявся до Шарлотти Карел. Перепрошую, але чому це вас цікавить? Телефоном ви сказали, що хочете дізнатися більше про ту пожежу...

— Авжеж, пане Леонарде, — відказав Дерек. — Зокрема, цікавить нас, як загорівся фен перед прем’єрою «Дядечка Вані».

— Це я добре пам’ятаю, тому що інспектор розпитував, чи не помітив я чогось незвичного у поведінці чергового пожежника.

— То був мій колега, — уточнив Дерек, — Джесс Розенберґ.

— Так-так, Розенберґ його прізвище. Я сказав, що той пожежник був схвильований, але дужче дивувало мене те, що фен того вечора загорівся о дев’ятнадцятій годині, а пожежника не можна було догукатися. Добре, що хтось із акторів знайшов вогнегасника і погасив пожежу, поки не зайнялася вся гримерка. А то була б катастрофа.

— Як ви вже казали, пожежник заявився аж о пів на восьму, — нагадав Дерек.

— Так, це я пам’ятаю. Та якщо ви читали мої свідчення, то чому прийшли до мене тепер? Адже минуло двадцять років. Невже ви сподіваєтеся, що я розкажу вам більше?

— Ви свідчили, що були в коридорі, побачили, що з-під дверей гримерки йде дим, і погукали пожежника, та його не було.

— Авжеж, — підтвердив Баз Леонард. — Я відчинив двері, побачив той фен, що димів і вже почав горіти. Все сталося дуже швидко.

— Це я розумію, — сказав Дерек. — Та коли я перечитав ваші свідчення, мене вразило те, що особа, яка була в гримерці, не відреагувала на пожежу.

— Бо там було порожньо, — раптом сказав Баз. — У гримерці нікого не було.

— А фен був увімкнений у мережу?

— Так, — збентежено підтвердив Баз. — Не розумію, чому це не привернуло моєї уваги. Певно, тому що був геть заклопотаний тієї пожежею.

— Часом щось діється в нас перед очима, а ми його не бачимо, — сказала Анна, з пам’яті цитуючи останню фразу Стефані.

— Скажіть, — допитувався Дерек, — хто мав був у тій гримерці?

— Шарлотта Браун, — відразу ж відказав Баз.

— Ви так певні цього?

— Авжеж, бо то був її фен. Пам’ятаю, вона казала, що як довго користується ним, то він нагрівається й починає диміти.

— То вона навмисне лишила його нагрітим? — здивувався Дерек. — А навіщо?

— Ні, ні, — сказав Баз, трохи подумавши. — Того вечора була велика аварія з електрикою. Пробки не витримали навантаження. Була приблизно дев’ятнадцята година. Пригадую це, тому що до вистави залишалася година, і я стривожився, бо електрики не могли усунути тієї аварії. Тривало воно довгенько, та врешті вони таки впоралися з цим, а за кілька хвилин сталася та пожежа.

— Це означає, що Шарлотта покинула гримерку під час аварії, — виснувала Анна. — Фен був увімкнений і почав працювати за її відсутності.

— Але якщо в гримерці її не було, то де вона була? — запитав Дерек. — Десь у театрі?

— Якби вона була за кулісами, — зауважив Баз Леонард, — то відразу прибігла б на той гамір, що знявся довкола її фена. Адже там був галас і неабияке збурення. Та, пригадую, за півгодини по тому вона прийшла до мене і почала скаржитися, що її фен пропав. Можу з певністю це сказати, бо тієї хвилі мене страшенно непокоїло, що ми не зможемо вчасно підняти завісу. Офіційна частина вже добігла кінця, і ми не могли затримуватися. А тут приходить Шарлотта і каже, що хтось поцупив її фен. Я був розлючений і сказав їй: «Твій фен згорів, його викинули! Ти ще не зробила зачіску? А чому твої черевички мокрі?». Пам’ятаю. Її сценічні черевички геть намокли. Так, наче вона бродила у воді. А за півгодини треба буде виходити на сцену. Ото я й схвилювався!

— Її черевики були мокрі? — перепитав Дерек.

— Так. Добре пам’ятаю цю подробицю, бо тоді я подумав, що вистава провалиться. Було півгодини до підняття завіси. Вибило пробки, ота пожежа, а тут іще й головна акторка не готова і в мокрих черевичках, то я вже сумнівався, чи зазнаємо ми успіху цього вечора.

— А потім вистава пішла добре? — запитав Дерек.

— Пречудово.

— Коли ви дізналися про вбивство голови Ґордона і його родини?

— Під час антракту почали говорити про це, та ми не дуже звернули увагу. Я хотів, щоб мої актори зосереджувалися на виставі. Помітив, що дехто з глядачів пішов із зали, зокрема, Браун, адже він сидів у першому ряду.

— Коли пішов Браун?

— Ох, не можу цього сказати. Та в мене є відеокасета, якщо це вам допоможе в чомусь.

Баз Леонард понишпорив у купі старих речей, що були в бібліотеці, й дістав давню касету формату ВГС.

— Ми зробили запис прем’єри тієї вистави на згадку. Якість не дуже добра, бо така тоді була техніка, та, може, це дозволить вам ознайомитися з обстановкою. Тільки пообіцяйте повернути, це дорога для мене річ.

— Добре, — запевнив його Дерек. — Дякуємо за неоціненну допомогу, пане Леонарде.

Коли вони вийшли від База Леонарда, у Дерека був стурбований вигляд.

— Що сталося, Дереку? — запитала Анна, коли вони сіли в авто.

— Та ця історія з черевичками, — відказав він. — Пригадую, того вечора, коли сталося вбивство, у Ґордона прорвало трубу поливальної системи і все перед їхнім домом було затоплене.

— Гадаєш, Шарлотта може бути причетна до цього вбивства?

— Ми знаємо, що її не було у Великому театрі о тій порі, коли сталося вбивство. Півгодини їй було достатньо, щоб поїхати до кварталу Пенфілд і повернутися до театру, а тим часом усі гадали, ніби вона в гримерці. Пригадую ту фразу Стефані Мейлер: воно перед очима, а ми його не бачимо. І того вечора, коли поліція перекрила квартал і поставила бар’єри на всіх шляхах, вбивця чотирьох осіб була на сцені Великого театру, перед сотнями глядачів, що забезпечували їй алібі.

— Як ти гадаєш, Дереку, ця касета дасть нам змогу про щось дізнатися?

— Сподіваюся, Анно. Якщо ми побачимо публіку, то там, може, буде подробиця, якої ми не помітили. Мушу зізнатися, коли ми тоді розслідували це вбивство, те, що відбувалося в театрі, не дуже нас цікавило. Тільки завдяки Стефані Мейлер ми звернули тепер на це увагу.

Тієї ж таки пори Алан Браун роздратовано слухав у своєму кабінеті те, що казав його заступник Пітер Фроґґ.

— Кірк Гарві — ваш козир на фестивалі? Отой колишній начальник поліції? Може, нагадати вам його виступ, що звався «Я, Кірк Гарві»?

— Ні, Пітере, та, мені здається, його нова п’єса чудова.

— Звідки ви це знаєте? Ви ж навіть не бачили її! Та ви з глузду зсунулися, пообіцявши в пресі, що це буде сенсаційна вистава!

— А що я мав робити? Майкл загнав мене в глухий кут, виходу не було. Пітере, ми працюємо разом уже двадцять років, хіба я давав підстави сумніватися в моїх рішеннях?

Прочинилися двері кабінету, і в щілину просунулася голова секретарки.

— Я ж просив не турбувати мене! — гаркнув Браун.

— Я знаю, пане голово, та до вас відвідувач: Мета Островскі, славетний критик.

— Тільки його тут бракує! — вигукнув Фроґґ.

За кілька хвилин Островскі, усміхаючись, умостився в фотелі. Він сказав, що з радістю покинув Нью-Йорк, щоб завітати до цього чарівного міста, де так цінують його талант. Та перше, що запитав його Браун, збентежило славетного критика.

— Я не зовсім розумію, пане Островскі, що ви робите в Орфеї?

— Скористався вашим люб’язним запрошенням бути присутнім на знаменитому театральному фестивалі.

— А ви знаєте, що фестиваль розпочнеться аж за два тижні? — запитав мер.

— Знаю, — відказав Островскі.

— Та й що? — запитав мер.

— Що — що?

— Що ви тут робите? — запитав мер, якому вже уривався терпець.

— Як це — що я тут роблю? — перепитав Островскі. — Висловлюйтеся ясніше, любий мій, ви мене геть заплутали.

Пітер Фроґґ помітив, що міський голова геть уже роздратований, і вирішив прийти на допомогу.

— Пан міський голова хоче знати причину вашого передчасного приїзду до Орфеї.

— Причину мого приїзду? Таж ви запросили мене. І ось я прибув сюди, з дружніми обіймами і веселою усмішкою, а ви запитуєте, що я тут роблю? У вас що, якесь нарцисичне збочення, чи, може, я помиляюся? Якщо хочете, я зараз повернуся до Нью-Йорка і всім розповім про те, що в Орфеї процвітає пиха і духовна ницість!

Браун раптом схаменувся, бо в голові його сяйнула ідея.

— Не їдьте нікуди, пане Островскі! Ви мені потрібні, я згадав.

— Ага, бачте, як добре, що я приїхав!

— Завтра, в п’ятницю, я даю прес-конференцію, де зроблю заяву про виставу, яка відкриватиме фестиваль. Це буде, сказати б, генеральна репетиція, а потім ця вистава ітиме в усьому світі. Я хотів би, щоб ви були на тій прес-конференції й заявили, що це найкраща вистава, яку ви бачили за всю вашу кар’єру.

Островскі втупився у Брауна, його приголомшило те прохання.

— Ви хочете, щоб я ницо збрехав пресі, високо оцінивши п’єсу, якої геть не знаю?

— Оце я й хочу, — підтвердив мер Браун. — За це я сьогодні ж таки поселяю вас в апартаментах готелю «Озерний», і ви там будете мешкати до кінця фестивалю.

— Домовилися, старий! — у захваті вигукнув Островскі. — За ті апартаменти я обіцяю тобі хвалити ту п’єсу, як ніхто на світі!

Коли він пішов, мер Браун звелів Фоґґові влаштувати критика у готелі.

— Алане, апартаменти в «Озерному» на три тижні? — мало не вдавився той. — Ти не жартуєш? Це ж коштує як цілий маєток!

— Не переймайся, Пітере! Ми знайдемо спосіб усе залагодити. Якщо фестиваль пройде успішно, мене знов оберуть і виборцям буде начхати на те, що ми вийшли за межі фестивального бюджету. Як треба буде, то вріжемо з наступного фестивалю.

Тим часом у Нью-Йорку, в помешканні Іденів, Дакота перебувала у себе в кімнаті. Лежала на ліжку, втупившись у стелю, й тихенько плакала. Покинувши нарешті лікарню «Маунт Сінай», вона знову повернулася додому.

Не могла до ладу пригадати, що з нею сталося, коли вона в суботу утекла з дому. Невиразно пам’ятала, як зустрілася на якійсь вечірці з Лейлою, налигалася кетаміном і алкоголем, потім вешталася десь, пригадувала якийсь клуб, якусь квартиру, якогось хлопця, що цілував її, а вона його. Як випила цілу пляшку горілки на даху будинку і підійшла до краю, щоб поглянути на вуличний рух. Як відчула, що порожнеча притягує її. Їй кортіло кинутися вниз. Хотілося побачити, що тоді станеться. Та вона не кинулася. Може, тому й налигалася так. Щоб набратися хоробрості і все ж таки колись це зробити. Зникнути. Поринути у вічний супокій. Поліціянти збудили її у провулку, де вона спала, вся в лахмітті. Після гінекологічного огляду лікар сказав, що її не зґвалтували.

Вона дивилася в стелю. Велика сльоза покотилася щокою й торкнулася кутика вуст. Як могла вона дійти до такого? Вона ж була хороша учениця, обдарована, амбітна, всі її любили. У неї все було. Легке життя без проблем, батьки, що завжди були поруч. А далі була Тара Скаліні й трагедія, що настала потім. Відтоді вона ненавиділа себе. Їй хотілося знищити все. Кортіло здохнути. Кортіло роздерти на собі шкіру до крові, завдати собі якогось лиха, щоб із тих ран усі бачили, як вона ненавидить себе і як глибоко страждає.

Її батько, Джеррі, притулив вухо до дверей. Не чутно було навіть її подиху. Тоді прохилив двері. Дакота відразу ж заплющила очі, вдавши, ніби спить. Він підійшов до ліжка, тихенько скрадаючись грубим килимом, побачив її заплющені очі й вийшов із кімнати. Пройшов великим помешканням і зазирнув до кухні, де на нього чекала Синтія, що сиділа на високому стільці перед баром.

— Ну що? — запитала вона.

— Спить.

Він налив склянку води і сів навпроти дружини, спершись ліктем на бар.

— То що будемо робити? — з відчаєм запитала Синтія.

— Не знаю, — зітхнув Джеррі. — Часом я думаю, що тут нічого не вдієш. Безнадійно.

— Джеррі, я не впізнаю тебе. Її могли зґвалтувати! Коли ти таке кажеш, мені здається, наче ти відмовився від своєї доньки!

— Синтіє, ми випробували індивідуальну терапію, родинну терапію, ґуру, гіпноз, її лікували всякі лікарі, все спробували! Двічі відправляли її на дезінтоксикацію, і двічі то була катастрофа! Я не впізнаю нашу доньку. Що ти хочеш іще почути?

— Ти не все випробував, Джеррі!

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що ти посилав її до лікарів, навіть часом ходив із нею до них, але ти навіть не спробував допомогти їй!

— А що я міг зробити, якщо з нею нічого не вдіяли лікарі?

— Що ти міг зробити? Ти ж батько, дідько б тебе вхопив! Ти ж не завжди був у таких стосунках із нею. Забув, як ви колись дружили?

— Ти добре знаєш, що це було недовго, Синтіє!

— Знаю я це, Джеррі! Так ось, треба, щоб ти повернув її до життя. Тільки ти можеш це зробити.

— А те дівча, що загинуло? — запитав Джеррі. — Хто поверне його до життя?

— Облиш, Джеррі! Не треба дивитися назад. Ні ти не поправиш цього, ні я, ні будь-хто. Забери Дакоту, благаю тебе, і порятуй її. Нью-Йорк її погубить.

— Куди її забрати?

— Туди, де ми були щасливі. До Орфеї. Дакоті потрібен батько. А не подружня пара, що свариться цілий день.

— А чому вона свариться, га?

Джеррі підняв голос, і дружина відразу м’яко притулила пальці до вуст, щоб він замовк.

— Порятуй нашу доньку, Джеррі. Тільки ти можеш це зробити. Вона має покинути Нью-Йорк, одвези її подалі від її демонів. Їдь, Джеррі, благаю тебе. Їдь і повернися до мене. Я хочу повернути собі чоловіка, хочу повернути доньку. Хочу віднайти мою родину.

Вона вибухнула плачем. Джеррі згідно кивнув, вона забрала пальці з його вуст, він вийшов із кухні й рішуче попрямував до кімнати доньки. Різко штовхнув двері й одним ривком розсунув штори.

— Що ти робиш? — обурено запитала Дакота, звівшись на ліжку.

— Те, що треба було зробити давно.

Він висунув першу-ліпшу шухляду, потім іще одну і почав нишпорити всередині. Дакота схопилася з ліжка.

— Стій! Стій, тату! Доктор Лерн сказав, що...

Вона хотіла було стати поміж шухлядою й батьком, та Джеррі так турнув її, аж вона здивувалася.

— Доктор Лерн сказав, що ти повинна перестати труїтися! — гаркнув Джеррі, вимахуючи пластиковою торбинкою з білим порошком, яку випорпав у шухляді.

— Не чіпай! — заволала вона.

— Що це таке? Той клятий кетамін, еге?

Не чекаючи на відповідь, він подався до ванної, що була поруч.

— Стій! Стій! — закричала Дакота, намагаючись видерти торбинку, та батько рішуче відпихав її дужою рукою.

— Що ти хочеш, га? — запитав він, піднімаючи накривку унітаза. — Сконати? Потрапити до в’язниці?

— Не роби цього! — благала вона, зриваючись на плач, чи то з люті, чи то з жалю.

Він висипав порошок в унітаз і сіпнув за змив, а донька дивилася на все те, потім закричала:

— Правда твоя, мені хочеться сконати, щоб не бачити більше тебе!

Батько сумно глянув на неї й напрочуд спокійно сказав:

— Пакуй валізу. Завтра о першій годині ми вирушаємо в дорогу.

— Що? Як це, вирушаємо? Я нікуди не поїду! — вигукнула вона.

— Я не питаю, чи ти поїдеш.

— А куди це ми збираємося?

— До Орфеї.

— До Орфеї? Що ти таке кажеш? Я ніколи не повернуся туди! Та й плани в мене свої, уяви собі: у Лейли є друг, що має дім у Монтоку, тож...

— Забудь про Монток. Твої плани щойно помінялися.

— Що? — закричала Дакота. — Ні, ти не можеш так зі мною вчинити! Я вже не дитина, я знаю, що роблю!

— Ні, ти не тямиш, що робиш. Я довго дозволяв тобі робити, що ти хотіла.

— Вийди тепер з моєї кімнати, дай мені спокій!

— Я не впізнаю тебе, Дакото.

— Я вже доросла, я вже не та маленька дівчинка, що читала напам’ять абетку та їла вівсянку!

— Ти моя донька, тобі дев’ятнадцять років, і ти робитимеш те, що я тобі скажу. І я кажу: пакуй валізу.

— А мама?

— Будемо тільки ми удвох, Дакото.

— Чому я повинна їхати з тобою? Я хочу спершу поговорити про це з доктором Лерном.

— Ні, не буде балачок ні з Лерном, ні з кимось іншим. Пора покласти цьому край.

— Ти не можеш так учинити зі мною! Не можеш змусити мене поїхати з тобою!

— Ні, можу. Я твій батько, і я тобі наказую.

— Я ненавиджу тебе! Чуєш, ненавиджу!

— Ох, я знаю це, Дакото, не треба мені нагадувати. А тепер пакуй валізу. Ми вирушаємо завтра о першій годині, — повторив Джеррі тоном, що не допускав ніяких заперечень.

Він рішуче вийшов з кімнати, налив собі віскі й випив його кількома ковтками, наглядаючи крізь засклену стіну, як над осяяним вогнями Нью-Йорком западає ніч.

Тієї ж таки пори Стівен Берґдорф повернувся додому. Від нього тхнуло потом і сексом. Він сказав дружині, що був на вернісажі, на виставці, яку організував його часопис, та насправді він вештався по крамницях із Алісою. Знову витратив шалену купу грошей, бо вона пообіцяла йому, що потім дасть, і таки дотримала слова. Він накинувся на неї, немов скажена горила, в її маленькій квартирці на Сотій авеню, після чого вона почала вимагати романтичних вихідних.

— Їдьмо завтра, Стіві, побудемо два дні, як закохана пара.

— Це неможливо, — сказав їй Стівен, надягаючи труси, тому що в нього не лише не було грошей, а ще й була родина.

— Завжди все неможливе для тебе, Стіві! — плаксиво проскиглила Аліса, якій закортіло корчити з себе дитину. — Чом би нам не податися до Орфеї, того прекрасного містечка, де ми були минулої весни?

А під яким приводом? Він-бо вже скористався запрошенням під час минулого фестивалю.

— Що я скажу дружині? — запитав він.

Аліса почервоніла від люті й пожбурила йому в обличчя подушечку.

— Дружині, дружині! — перекривила вона його. — Щоб я не чула, що ти згадуєш про неї в моїй присутності!

Вона вигнала його з помешкання, й Стівен почвалав додому. У кухні дружина з дітьми саме закінчувала вечеряти.

Дружина ніжно всміхнулася йому, та він не зважився поцілувати її. Він геть просяк сексом.

— Мама казала, що ми поїдемо на вакації в Єлловстоунський парк, — сповістила йому старша донька.

— Навіть будемо ночувати у кемпінг-карі, — захоплено сказав менший син.

— Ваша мама повинна була б порадитися зі мною, перш ніж роздавати обіцянки, — відтяв Стівен.

— А що, Стіве, — устряла дружина, — поїдемо у серпні. Скажи так. Я вже домовилася про відпустку. А сестра погодилася позичити нам свій кемпінг-кар.

— Та ви з глузду з’їхали! — вигукнув Стівен. — У тому парку водяться хижі ведмеді гризлі! Он переглянь статистику: за минулий рік вони покалічили кілька десятків людей! А бізон навіть убив одну жінку! Не кажу вже про пум, вовків і гарячі джерела.

— Ти перебільшуєш, Стіве, — не погодилася з ним дружина.

— Я перебільшую? Ось поглянь!

Він дістав з кишені газету з давньою статтею й почав читати: «У сірчаних джерелах Єлловстоуна від 1870 року загинули двадцять дві особи. Навесні минулого року, попри щити з попередженнями, двадцятирічний юнак упав в озеро з киплячою сіркою. Він відразу ж помер, і рятувальники, що внаслідок погодних умов почали шукати тіло наступного дня, знайшли тільки його пластикові сандалі. Тіло цілком розчинилося в сірці. Від нього нічого не лишилося».

— Треба бути заплішеним дурнем, щоб упасти в сірчане джерело! — заявила донька.

— Кому ти кажеш це, дитино моя! — кивнула мати.

— Мамо, то ми загинемо в Єлловстоуні? — занепокоївся менший син.

— Та ні, — відмахнулася від нього мати.

— Авжеж! — гукнув Стівен і замкнувся у ванній, сказавши, що йому треба прийняти душ.

Він пустив воду і сів на кришці унітаза. Був геть пригнічений. Що сказати дітям? Що їхній татко розтринькав усі родинні заощадження, бо не зміг приборкати свою похіть?

Він звільнив Стефані Мейлер, хоч вона була талановита і обнадійлива журналістка, потім витурив того Мета Островскі, який богу духа був винен, та ще й писака був неабиякий. А хто буде наступний? Мабуть, таки він, коли виявиться, що головний редактор зв’язався з удвічі молодшою співробітницею й купував їй подарунки за рахунок часопису.

Аліса була ненаситна, він не знав, як покласти край тій пекельній гонитві. Покинути її? Вона погрожувала заявити, що він її зґвалтував. Йому хотілося, щоб усе нарешті припинилося. Уперше в житті йому кортіло, щоб Аліса померла. Він навіть почав гадати, що життя несправедливе: якби вона загинула замість Стефані, то все вирішилося б просто.

Дзеленькнув телефон, сповіщаючи, що надійшло повідомлення. Він несамохіть зиркнув на екран, і його обличчя посвітліло. То було повідомлення від орфейського міського голови. Оце збіг! Відколи він написав матеріал про минулий фестиваль, його прізвище було в списку адресатів міського виконкому. Він відкрив повідомлення: то було запрошення на прес-конференцію, що відбудеться завтра в будинку міської адміністрації, й там ішлося про те, що під час тієї конференції мер «сповістить про надзвичайну виставу, яка розпочне переможну ходу театральними сценами світу, відкривши театральний фестиваль».

Він одразу ж написав повідомлення Алісі, сповістивши, що повезе її до Орфеї й що вирушають вони завтра вранці. Серце його шалено гамселило в грудях. Він уб’є її.

Він і на помислах ніколи не мав, що настане такий день, коли ладен буде безжально убити когось. Але то був знак з небес. То був єдиний спосіб її позбутися.

Стівен Берґдорф

Ми з моєю дружиною Трейсі завжди дотримувалися суворих правил, коли йшлося про використання інтернету нашими дітьми: вони могли користуватися ним лише з освітньою й виховною метою, а не бог знає для чого й навіщо. Зокрема, існувала заборона долучатися до дискусійних сайтів. Надто вже багато чули ми історій про дітлахів, яких підманювали мерзенні педофіли, що видавали себе за їхніх однолітків.

Та навесні 2013 року нашій старшій доньці виповнилося десять років, і вона почала вимагати, щоб ми дозволили їй зареєструватися у Фейсбуці.

— А що ти там робитимеш? — запитав я.

— Усі мої подруги в Фейсбуці!

— Це не причина, щоб і ти там була. Ти знаєш, що ми з мамою не любимо таких сторінок. Інтернет був задуманий не для такої дурні.

На те моя десятирічна донечка відказала:

— У Фейсбуці є сторінка Метрополітен-музею, Музею сучасного мистецтва, Національного географічного товариства, Санкт-Петербурзького балету. Всі у Фейсбуці, крім мене! Ми живемо в цьому домі, наче відлюдьки якісь.

Трейсі сказала, що донька таки має рацію, адже інтелектуально вона набагато розвиненіша за своїх подруг, і дуже важливо, щоб вона перебувала в інтерактивному спілкуванні з дітьми свого віку, якщо не хоче опинитися в цілковитій ізоляції в школі.

Проте я все ж таки не дозволяв. Чимало статей довелося мені прочитати про підлітків, які зазнавали у соціальних мережах письмової й візуальної агресії, різних образ, бачили світлини, що негативно впливали на їхню ще реформовану психіку. Ми провели родинну нараду з дружиною й донькою, обговорили це питання, я дав їм прочитати статтю з «Нью-Йорк таймс», в якій ішлося про одну школярку з мангеттенського ліцею, яка наклала на себе руки, ставши жертвою цькувань у Фейсбуці.

— Знайомі з цим випадком? Ось минулого тижня це сталося в Нью-Йорку. «Після жорстоких образ і погроз у Фейсбуці, де без дозволу оприлюднили її зізнання в гомосексуальності, завдала собі смерті вдома вісімнадцятирічна дівчина, учениця випускного класу престижного ліцею в Гейфері». Ось бачите!

— Тату, мені потрібне інтерактивне спілкування з подругами, — сказала мені донька.

— Їй десять років, а вона вже знає слово інтерактивний, — сказала мені дружина. — Гадаю, вона достатньо виросла, щоб мати профіль у Фейсбуці.

Урешті я поступився, проте висунув умову, на яку моя донька таки мусила пристати: я теж відкрию профіль у Фейсбуці і стежитиму за активністю моєї доньки, щоб упевнитися, що вона не стала жертвою цькувань.

Мушу зізнатися, я не дуже тямив у нових технологіях. Створивши профіль у Фейсбуці, побачив, що сам не зумію дати з тим раду, тож звернувся по допомогу до Стефані Мейлер, коли ми пили з нею каву в кімнаті для відпочинку в редакції часопису.

— То ви є у Фейсбуці, Стівене? — звеселилася Стефані й відразу ж дала мені урок про параметри профілю та їхнє використання.

Трохи згодом, того ж таки дня, Аліса ввійшла до мого кабінету з поштою і сказала:

— Вам треба помістити світлину в профілі.

— Світлину в профілі? А де це?

Вона засміялася.

— У Фейсбуці в профілі. Там потрібна ваша світлина. Я додала вас у друзі.

— То ми в контакті там?

— Якщо ви долучите мене до друзів на мій запит, то так.

Я відразу ж це зробив. Мені це здалося потішним. Коли вона пішла, я проглянув її сторінку, світлини і визнав, що це цікаво. Досі вона була для мене тільки дівчиною, що носить пошту.

Тепер я побачив її родину, дізнався про її уподобання, про те, що вона полюбляє читати. Я відкрив для себе її життя. Стефані показала мені, як надсилати повідомлення, я вирішив написати Алісі.

Вона відповіла:

Я написав:

Вона знову відписала:

То був початок обміну інтелектуально нецікавими повідомленнями, проте я наче прилип до того діла. Геть незначущі балачки, та вони мене тішили. Увечері, коли ми з дружиною сиділи коло телевізора або ж я щось читав, розпочиналися дурнуваті розмови в Фейсбуці з Алісою.

Дружина, яка читала на дивані, відірвалася від книжки і запитала, що я роблю.

— Мені потрібно закінчити статтю, — відказав я.

Вона знову поринула в читання, а я дивився на екран.

Розмова на цьому скінчилася, певне, вона пішла. Та за кілька годин, коли я вже ладнався спати, мені закортіло зазирнути у Фейсбук, і я побачив, що вона мені написала.

Мені захотілося продовжити ту розмову.

Дружина гукнула з кухні:

— Стіве, ти вже вкладаєшся?

— Іду.

Та я так застряв у тій розмові, що був на зв’язку з Алісою до третьої ночі.

За кілька днів по тому пішов із дружиною на виставку живопису і здибав у буфеті Алісу. На ній була коротка сукенка і черевички на підборах: вона була красива, мов зоря.

— Алісо, це ти? — здивувався я. — Я й не знав, що ти будеш тут.

— А я знала, що ви прийдете.

— Звідки?

— А ви отримали запрошення через Фейсбук і відписали, що прийдете.

— І ти змогла прочитати це у Фейсбуці?

— Авжеж, там усе видно.

Я всміхнувся, так це мене потішило.

— Що ти п’єш? — запитав я.

— Мартіні.

Я замовив їй обід, а потім дві склянки вина.

— З ким ви тут? — запитала Аліса.

— З дружиною. Вона чекає мене там, зараз іду до неї.

Аліса розчаровано скривилася.

— Тим гірше для мене, — сказала вона.

Повернувши із вернісажу додому, я побачив, що у Фейсбуці на мене чекає повідомлення.

Повагавшись довгенько, я відписав:

Хтозна, чому мені стрілило в голову запропонувати їй піти до тієї «Плази» і хильнути. Звісно, хотілося посмакувати вина, та, крім того, вона мені подобалася й мені лестило, що я подобаюся дівчині, якій насилу двадцять п’ять років. Той бар готелю «Плаза» був останнім місцем, де я хотів би випити: воно не подобалося мені й було розташоване навпроти нашого кварталу. Отож я не міг зустріти там когось зі знайомих. Не тому, що я соромився Аліси, просто не хотів, щоб пішли чутки. О шістнадцятій годині перед «Плазою» я був уже страшенно схвильований.

Коли заходив до бару, мене охопило збудження й водночас якась нервова лихоманка. Вона вже чекала на мене, сидячи у фотелі. Я запитав, що вона хоче, і вона відказала: «Вас хочу, Стівене».

За годину по тому, набравшись шампанського, я порав її в номері готелю «Плаза». То було щось несамовите. Я подумав собі, що з дружиною в мене ніколи такого не бувало.

Була десята вечора, коли я прийшов додому. В голові сум’яття, серце калатало від того, що я допіру зазнав. Перед очима стояло те гоже тіло, яке я джиґав, ті міцненькі перса, які я стискав, та гладенька шкіра, яку цілував. Я тремтів від любовної лихоманки, мов підліток. Я ніколи ще не зраджував дружину. І ніколи навіть не думав про те. Завжди суворо осуджував тих моїх колег чи друзів, що шукали пригод поза шлюбом. Та коли провадив Алісу в той номер, то навіть про це не подумав. І вийшов звідти з одною думкою: повторити все. Мені було так добре, аж я подумав собі, що немає нічого лихого в подружній зраді. Не було навіть такого відчуття, що припустився помилки. Я просто жив, та й годі.

Дружина відчинила двері моєї кімнати й кинулася до мене.

— Де ти був, Стівене? Я так тривожилася.

— Ох, вибач, терміново здавали черговий випуск «Огляду», я думав, закінчу раніше.

— Таж я надіслала тобі з десяток повідомлень. Ти міг би зателефонувати, — докоряла вона. — Я вже хотіла звертатися в поліцію.

Я пішов до кухні й почав нишпорити в холодильнику. Вмирав із голоду. Знайшов тарілку з рештками їжі, підігрів і тут-таки зжер. Дружина поралася в кухні, вештаючись від плити до мийниці, щоб помити посуд і поприбирати за дітьми. Я почувався добре.

Наступного ранку, ввійшовши до мого кабінету з поштою, Аліса зухвало проспівала:

— Добридень, пане Берґдорфе.

— Алісонько, — пробурмотів я, — нам конче треба ще раз побачитися.

— Я теж хочу цього, Стівене. Може, в мене?

Вона написала свою адресу на клапті паперу й поклала його на пачці листів.

— Я буду вдома о вісімнадцятій годині. Приходь, коли захочеш.

Цілісінький день я був страшенно збуджений.

Як настала пора, я взяв таксі і помчав на Соту вулицю, де мешкала Аліса. Зупинився за два будинки, щоб купити квітів у супермаркеті. Будинок той був старий, тісний і обшарпаний. Переговорний пристрій поламаний, а двері відчинені. Я піднявся на три поверхи вище, потім пройшов коридором і знайшов помешкання. Коло дзвоника було два прізвища, я не звернув на те уваги, бо непокоївся, що в квартирі буде ще хтось. Коли напіводягнена Аліса відчинила мені, я зрозумів, що там нікого нема.

— Ти з кимось мешкаєш? — все ж таки запитав я, остерігаючись, що мене хтось тут побачить.

— Начхати, її зараз нема, — відказала Аліса, взявши мене за руку і затягуючи досередини, а потім зачинила ногою двері.

Вона запровадила мене до кімнати, і я пробув там до пізнього вечора. Наступного дня я знову туди подався, і ще, і ще. Думав я тільки про неї, хотів тільки її. Весь час я хотів Алісу. Скрізь її хотів.

За тиждень вона запропонувала мені зустрітися в барі готелю «Плаза», як і першого разу. Мені та пропозиція страшенно припала до смаку: я винайняв номер і сказав дружині, що мені треба поїхати до Вашингтона і що я пробуду там ніч. Вона нітрохи не засумнівалася, і все мені здавалося простим.

Ми добряче хильнули шампанського в барі й повечеряли в «Пальмре». Хтозна й чому, але мені закортіло вразити її. Може, це «Плаза» так уплинула на мене. Або ж кортіло побути вільним. Для моєї дружини існували тільки бюджет і гроші, гроші. У всьому треба було бути обачним — з покупками, з виходом на люди, з гостинами. Наші вакації відбувалися в тій самій місцині з року в рік: ми відпочивали в дощатому павільйоні біля озера Чамплейн, що належав батькам моєї дружини, тулилися там разом із родиною її сестри. Я не раз пропонував відпочити деінде, та дружина завжди казала:

— Дітям подобається там. Вони відпочивають зі своїми двоюрідними родичами. Туди можна дістатися на автомобілі, та й за готель не треба платити. Нащо дарма тринькати гроші?

Вечеряючи з молодою дівчиною в тому готелі «Плаза», що вже мало не рідною домівкою мені видавався, я думав собі, що моя дружина не вміла жити.

— Ти слухаєш, що я кажу, Стіві? — запитала Аліса, розправляючись із омаром.

— Я тільки тебе і слухаю.

Сомельє наповнив наші келихи вином за нечуваною ціною. Допивши ту пляшку, я відразу ж замовив іще одну. Аліса сказала:

— Знаєш, що мені подобається в тобі, Стіві? Ти справжній чоловік, із яйцями, відповідальний і з товстим гаманцем. Ти мені подобаєшся, а не оті нікчеми, що рахують кожну копійку і тягнуть дівчину в піцерію. Ти вмієш трахнути дівчину, вмієш жити, ти робиш мене щасливою. Ось побачиш, як я тобі віддячу.

Аліса робила мене не лише щасливим, а й могутнім. З нею я почувався дужим, почувався чоловіком, коли провадив її в дорогі крамнички і розбещував.

Мені здавалося, наче я став чоловіком, яким завжди хотів бути.

Я міг тринькати гроші, не дуже переймаючись їхньою кількістю: мав рахунок, про який не знала дружина, та ще й із кредитки від часопису на службові видатки, я не чіпав тих грошей, і за кілька років там накопичилося кілька тисяч доларів.

Незабаром усі стали казати, що я змінився. Вигляд у мене став упевнений, щасливий, на мене почали звертали увагу. Я взявся до спорту, схуд і під тим приводом трохи оновив гардероб, причому не без Алісиної допомоги.

— Коли це ти встиг зодягтися? — запитала дружина, помітивши мій новий одяг.

— Та неподалік від редакції є магазин. Мені треба було прикупити вбрання, а то я вже посміховиськом став у цих завеликих штанах.

Вона скривилася.

— Таке враження, наче ти омолоджуєшся.

— Мені ще ж нема і п’ятдесяти років, то я молодий, хіба ні?

Дружина нічого не тямила. А я ще ніколи не зазнавав такого кохання, адже то було справжнє кохання, а не щось там. Я так закохався, що вже думав розлучитися з дружиною. Не бачив я майбутнього без Аліси. Вона спонукала мене мріяти. Я ладен був жити в її маленькій квартирці, якби вже на те йшло. Та дружина моя нічого не підозрювала, тож вирішив не прискорювати подій: нащо створювати проблеми, як воно і так усе було добре? Всю снагу, надто ж гроші, я присвятив Алісі: наш спосіб життя почав дорого мені обходитися, та було на те начхати, чи радше не хотів звертати на те уваги. Мені так подобалося тішити її. Щоб забезпечити це, я завів нову кредитну картку з високим лімітом, а також зробив так, щоб частина наших обідів оплачувалася за рахунок часопису. Проблем не було, були тільки рішення.

На початку 2013 року я отримав у редакції лист від орфейської влади, де мене запрошували збути вихідні в Гемптонсі їхнім коштом, а за це треба було опублікувати статтю про театральний фестиваль в найближчому випуску часопису, що мав з’явитися наприкінці червня. То була якраз пора, щоб привабити туди глядачів. Певне, міська влада боялася, що глядачів збереться небагато, тож купила ще три сторінки реклами в «Огляді».

Я саме збирався організувати для Аліси щось особливе. Кортіло влаштувати їй романтичні вихідні. Досі не знав, як залагодити питання з дружиною і дітьми, та це запрошення все міняло.

Коли сказав дружині, що їду вихідними до Орфеї, щоб написати статтю, вона почала вимагати, щоб я узяв і її.

— Ой, це так непросто, — відказав я.

— Непросто? Я попрошу сестру поглядіти дітей. Ми уже років зо п’ять не мали романтичних вихідних.

Я мало не сказав їй, що це й будуть романтичні вихідні, тільки з іншою жінкою. Обмежився невиразним поясненням.

— Ти ж розумієш, що дуже непросто поєднувати роботу і приватне життя. У редакції почнуться балачки, не кажучи вже про бухгалтерію, що не любить цього і гризе мені голову за видатки на обіди.

— Та я заплачу свою частку, — запевнила мене дружина. — Ох, Стівене, ну не будь такий упертий!

— Ні, це неможливо. Я не можу чинити таке на власний розсуд. Не ускладнюй усе, Трейсі.

— Ускладнюю? А що я ускладнюю? Стівене, це нагода побути разом два дні в хорошому готелі.

— Знаєш, там не буде особливих розваг. Службове відрядження, та й усе. Повір, я неохоче туди їду.

— Але ж чому ти так прагнеш туди податися? Ти завжди казав, що ноги твоєї не буде більше в тій Орфеї! Можеш послати когось. Зрештою, ти ж головний редактор.

— Ото через те, що я головний редактор, я й мушу туди вирушати.

— Знаєш, Стівене, віднедавна ти став не такий, як раніше: не розмовляєш зі мною, не торкаєшся мене, не дивишся на мене, мало вділяєш уваги дітям, і навіть коли ти з нами, то наче деінде перебуваєш. Що з тобою сталося, Стівене?

Ми посварилися, й сварилися довгенько. Найбільше дивувало те, що ті сварки тепер були мені байдужі. Мені ані-десь було те, що думає моя дружина, та й на її невдоволення було начхати. Я почувався на сильній позиції: якщо їй щось не подобається, нехай собі іде. Мав інше життя, що чекало мене деінде, з молодою жінкою, в яку я був нестямно закоханий, і частенько думав собі про стосунки з дружиною: «Якщо ця дурепа мені набридатиме, то я подам на розлучення».

Наступного вечора, сказавши дружині, що мушу поїхати до Піттсбурґа побачитися зі славетним письменником, я винайняв номер у готелі «Плаза», до якого вже добряче звик, і запросив Алісу повечеряти зі мною в «Пальмре» і разом провести ніч. Тоді ж таки я сповістив їй, що вихідними подамося до Орфеї. Що й казати, то був чарівний вечір.

Та наступного дня, коли я покидав готель, мені сказали, що картка не пройшла, бо на ній не було достатньо коштів. На щастя, Аліса вже пішла до редакції й не бачила тієї халепи. Я відразу ж зателефонував до банку, щоб отримати пояснення, й службовець мені сказав:

— Ваша карта сягнула ліміту в десять тисяч доларів, пане Берґдорфе.

— Але ж я законтрактував у вас іще одну картку.

— Атож, платинову. Там ліміт становить двадцять п’ять тисяч, але ви його теж сягнули.

— То підключіть карту з асоційованим рахунком.

— Там перевищення в п’ятнадцять тисяч доларів.

Мене охопила паніка.

— Ви хочете сказати, що я винен вам сорок п’ять тисяч доларів?

— П’ятдесят вісім тисяч чотириста вісімдесят доларів, пане Берґдорфе. Адже на іншій карті є ще борг у десять тисяч, а ще ж відсотки.

— То чому ви не попередили мене раніше? — вигукнув я.

— Управління вашими фінансами не належить до наших обов’язків, пане, — незворушно відказав банківський службовець.

Я поводився мов дурень, гадаю, дружина ніколи б не дала мені вскочити в цю халепу. Вона завжди пильнувала за бюджетом. Я вирішив відкласти цю проблему на потім: ніщо не повинне було зіпсувати вихідні з Алісою, а оскільки той службовець сповістив, що я маю право на ще одну картку, то я відразу ж її завів.

І все ж таки треба було стежити за своїми видатками, надто ж через те, що я заплатив за ніч у «Плазі» карткою часопису. То була перша з цілого ряду моїх помилок.