Зникнення Стефані Мейлер

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 11 липня 2014 року

За п’ятнадцять днів до прем’єри

Ми з Анною пили каву на орфейській набережній і чекали Дерека.

— То ти врешті лишив Кірка Гарві в Каліфорнії? — запитала Анна, після того, як я розповів про те, що сталося в Лос-Анджелесі.

— Брехун він, — сказав я.

Нарешті прийшов Дерек. Він був заклопотаний.

— Майор МакКенна страшенно злий на тебе, — сказав він мені. — Після того, що ти укоїв із Гарві, ти опинився за один крок від звільнення. Ти не повинен наближатися до Гарві під жодним приводом.

— Знаю, — відказав я. — Так чи так я нічим не ризикую. Кірк Гарві в Лос-Анджелесі.

— Нас хоче бачити міський голова, — сказала Анна. — Гадаю, він дасть нам добрячої прочуханки.

З погляду, що його кинув на мене мер Браун, коли ми ввійшли до його кабінету, я зрозумів, що Анна мала рацію.

— Мене поінформували про те, що ви вчинили з тим бідолашним Кірком Гарві, капітане Розенберґу. Це недостойно вашого звання.

— Цей чолов’яга хотів пошити мене в дурні, він не мав важливих відомостей про справу 1994 року.

— Ви знаєте це, бо він не заговорив під тортурами? — в’їдливо запитав мер.

— Пане голово, я зірвався і шкодую, але...

Браун не дав мені скінчити.

— Ви огидні мені, Розенберґу. І вас попередили. Якщо ви бодай пальцем зачепите цього чоловіка, я зітру вас на порох.

Аж ось Браунів помічник через інтерфон сповістив, що зараз увійде Кірк Гарві.

— То ви все ж таки викликали його? — приголомшено запитав я.

— Ну, в нього надзвичайна п’єса... — виправдовувався мер.

— Та це шахрай! — вигукнув я.

Двері кабінету відчинилися, й на порозі постав Гарві Кірк. Угледівши мене, він залементував:

— Цей чоловік не має права перебувати в моїй присутності! Він побив мене без будь-яких причин!

— Не бійся його, Кірку, — сказав Браун. — Ти під моїм захистом. Капітан Розенберґ із колегами саме зібрався йти.

Мер попросив нас покинути приміщення, й ми послухалися, щоб не нагнітати напругу.

Відразу ж після того, як ми пішли, до кабінету мера ввійшов Мета Островскі.

Якусь мить він оцінювально розглядав Гарві, потім відрекомендувався:

— Мета Островскі, найславетніший критик у цій країні, якого найдужче бояться.

— О, таж я знаю тебе, гадюко! — спопелив його поглядом Кірк. — Жабо ти плюгава, ти ж змішав мене з лайном двадцять років тому!

— Ох, ніколи не забуду твоєї дурнуватої п’єси, що всі вуха нам протурчала, бо ти щовечора читав її після «Дядечка Вані»! Вона була така жахлива, що глядачі бачити її не могли!

— Запхни свого язика в сраку, я написав найвеличнішу п’єсу за останні сто років!

— Як ти насмілюєшся хвалити себе?! — аж підскочив Островскі. — Тільки критик може вирішувати, що добре, а що ні. Я єдиний, хто може оцінити, чого варта твоя п’єса. І мій присуд буде безжальний!

— І ви скажете, що це надзвичайна п’єса! — устряв Браун, почервонівши від гніву і ставши поміж ними. — Нагадати вам про нашу домовленість, Островскі?

— Ви казали, що це буде унікальна п’єса! — запротестував Островскі. — А не якесь жахіття, що його награмузляв Кірк Гарві!

— Звідки ти взявся тут, смердюча пелько? — в’їдливо запитав Гарві.

— Як ти насмілюєшся розмовляти зі мною? — вигукнув Островскі, затуляючи рота долонею. — Я можу зруйнувати твою кар’єру, ледь клацнувши пальцями!

— Припиніть тут верзти бозна-що один із другим! — гаркнув Браун. — Ви і перед журналістами будете отак гризтися?!

Гаркнув він так, аж стіни задрижали. Запала мертва тиша. Островскі з Кірком Гарві засоромлено похнюпилися, втупившись у носаки своїх черевиків. Браун рвучко розстебнув комір сорочки і, намагаючись заспокоїтися, запитав Кірка:

— Де решта трупи?

— Акторів іще нема,— відказав Гарві.

— Як це — ще нема акторів?!.

— Я проведу відбір тут, в Орфеї, — пояснив Гарві.

Браун аж очі вирячив, не вірячи своїм вухам.

— Як це — проведете відбір тут? Прем’єра п’єси за два тижні!

— Не турбуйся, Алане, — сказав Гарві. — Я все підготую за вихідні. У понеділок прослуховування, перша репетиція в четвер.

— У четвер? — мало не вдавився Браун. — Таж на підготовку вистави, що має бути оздобою фестивалю, залишається дев’ять днів!

— Цього більше, ніж досить. Я репетирую цю виставу вже двадцять років. Повір, Алане, ця вистава здійме таку бучу, що про твій гівняний фестиваль заговорять у всіх куточках країни.

— Їй-богу, Кірку, з роками ти геть здурів! — загорлав Браун у нестямі. — Я все скасовую! Провал я ще можу витерпіти, але не приниження!

Островскі єхидно захихотів, а Гарві дістав з кишені пожмаканий аркуш паперу і розгорнув його, а потім помахав ним перед очима у мера.

— Ти підписав обіцянку, сучий сину! Ти зобов’язаний випустити мене на сцену!

Тієї миті якийсь службовець прочинив двері кабінету.

— Пане голово, у залі повно журналістів, і вони вже починають хвилюватися. Вимагають обіцяної заяви.

Браун зітхнув: відступати було нікуди.

Стівен Берґдорф увійшов до будинку виконкому і попросив у приймальні, щоб його допустили в залу для преси. Назвав своє прізвище службовцеві, запитав, чи треба розписатися в документах, упевнився, що будівля обладнана камерами, які його знімали: та прес-конференція послужить йому алібі. То був великий день: він уб’є Алісу.

Того ранку він, як зазвичай, вийшов із дому. Дружині сказав, що візьме авто, щоб поїхати в передмістя на прес-конференцію. З собою він узяв Алісу. Коли ставив її валізу в багажник, вона не помітила, що в нього самого багажу немає. Аліса швидко заснула та так і спала всю дорогу, притулившись до нього. І в Стівена вмить вилетіли з голови всі думки про вбивство. Вона була така зворушлива, коли спала: як він міг навіть подумати про те, щоб убити її? Урешті почав сміятися із самого себе: та він же навіть не знав, як це воно — вбити когось! Кілометр минав за кілометром, і настрій мінявся: йому подобалося бути тут, із нею при боці. Він кохав її, хоч у них уже все було не так, як раніше. Користуючись цією мандрівкою, він подумав трохи і врешті вирішив, що порве з нею стосунки сьогодні ж. Вона підуть погуляти набережною, він пояснить їй, що далі так не може тривати, що вони повинні розлучитися, і вона зрозуміє. Зрештою, якщо він відчуває, що в них уже не ладнаються стосунки, то Аліса вочевидь відчуває це так само гостро. Вони обоє дорослі. Це буде розлучення за обопільною домовленістю. Наприкінці дня вони повернуться до Нью-Йорка, і все владнається, все буде, як і колись. Ох, він так зволікав — аж до сьогоднішнього вечора! Йому треба відновити спокій і стабільність у родині. Тільки одного він прагнув усією душею: податися на вакації до озера Чамплейн і щоб дружина клопоталася видатками, адже вона завжди так обачно розпоряджалася ними. Аліса прокинулася, коли вони заїхали до Орфеї.

— Добре спала? — чемно поцікавився Стівен.

— Та не дуже, я геть зморена. Оце тішуся, що відпочину як слід у готелі. У них такі зручні ліжка. Сподіваюся, нам дадуть ту саму кімнату, що й торік, триста дванадцяту. Ти ж попросиш, Стіві?

— У готелі? — здушеним голосом перепитав Стівен.

— А де ж іще! Гадаю, ми зупинимося в «Озерному». Ох, Стіві, на бога, тільки не кажи, що ти став жмикрутом і винайняв номер у якійсь дірі! Я й думати не хочу про якийсь убогий мотель.

Відчуваючи, як усе в нього всередині холоне, Стівен став на узбіччі й вимкнув двигун.

— Алісо, — рішуче сказав він, — нам треба поговорити.

— Стіві, що з тобою, зайчику? Ти геть пополотнів.

Він глибоко вдихнув повітря й почав:

— Я не збирався бути з тобою ці вихідні. Я хочу з тобою порвати.

Коли він це сказав, йому відразу ж полегшало. Вона зачудовано глипнула на нього, а потім засміялася.

— Ох, Стіві, я майже повірила тобі! О боже, ти так налякав мене, що я довгенько не могла оговтатися!

— Алісо, я не жартую, — сказав Стівен. — Я навіть не взяв речей. Я приїхав сюди, щоб порвати з тобою.

Аліса обернулася й побачила, що в багажнику справді нема валізи.

— Та що з тобою таке, Стівене? І чому ти сказав, що повезеш мене на вихідні, якщо зібрався порвати зі мною?

— Бо вчора я гадав, що ми поїдемо з тобою провести вихідні. Та врешті вирішив, що наші стосунки треба припинити. Вони стають токсичні.

— Токсичні? Про що ти, Стівене?

— Алісо, все, що тебе цікавить, це твоя книжка і подарунки від мене. Ми вже й не кохаємося як слід. Ти вже достатньо покористувалася мною, Алісо.

— А хіба тебе не цікавить лише мій задок, Стівене?

— Алісо, я вже вирішив. Нема чого сперечатися. Та й не їхатиму я далі. Повертаємося до Нью-Йорка.

Він рушив з місця й почав розвертатися, щоб поїхати у зворотному напрямку.

— Електронна пошта твоєї дружини оця: tracy.bergdorf@lightmail.com? — спокійно запитала Аліса, переглядаючи записи в своєму телефоні.

— Звідки ти її знаєш? — вигукнув Стівен.

— Вона має право дізнатися про все, що ти виробляв зі мною. Всі дізнаються.

— Ти не зможеш нічого довести!

— Це ти будеш доводити, що нічого не робив, Стіві. Ти добре знаєш, як воно буде. Я піду в поліцію, покажу їм твої повідомлення у Фейсбуці. Розкажу, як ти запопав мене, як призначив мені побачення в «Плазі», як напоїв мене, а потім ґвалтував у готельному номері. Скажу, що залежала від тебе на роботі, тому боялася розповісти про все, бо ти вчинив би зі мною та саме, що й зі Стефані Мейлер.

— А що це я з нею вчинив?

— Як ти змушував її спати з тобою, а тоді вигнав, бо вона хотіла порвати ці стосунки!

— Але ж цього не було!

— А доведи! — люто крикнула Аліса, блискаючи очима. — Скажу, що Стефані розповідала мені про все, про те, як ти змушував її, а вона тебе боялася. Хіба поліція не була вже в твоєму кабінеті у вівторок, Стіві? О боже, сподіваюся тебе ще не включили до списку підозрюваних?

Стівен приголомшено впав головою на кермо. Його загнали в куток. Аліса поблажливо поплескала його по плечу і прошепотіла на вухо:

— А тепер розвертайся, Стівене, й відвези мене в готель «Озерний». І винайми триста дванадцяту кімнату, затямив? І влаштуй мені вихідні нашої мрії, як ти й обіцяв. Якщо будеш чемно поводитися, то, може, я дозволю тобі спати в ліжку, а не на підлозі.

У Стівена вибору не було, тож він послухався. Вони прибули до готелю. Він не мав ані цента, тому дав кредитну картку часопису як запоруку свого перебування.

Номер триста дванадцятий був апартаментами й коштував дев’ятсот доларів за ніч. Аліса вирішила влаштувати собі сієсту, а Берґдорф подався з готелю на прес-конференцію міського голови до місцевої адміністрації. Його участь у ній мала виправдати використання кредитної картки часопису, якщо бухгалтерія ставитиме йому запитання. І, зокрема, якщо допитуватиме поліція, знайшовши Алісин труп. Він скаже, що був на прес-конференції, а це підтвердять усі, й не знав, що Аліса теж тут. Прямуючи коридорами виконкому до пресової зали, він міркував над тим, як її убити. Поки що схилявся до думки, що насипле їй у страву щурячої отрути. Але для цього потрібно, щоб їх не бачили на людях удвох, і ніхто не знав, що вони разом поселилися в готелі. Потім зрозумів, що його алібі дідька лисого варте: готельні службовці бачили їх удвох.

Співробітник міської адміністрації торкнув його за рукав, виводячи із задуми, і провів до вщерть напханої зали, де журналісти уважно слухали закінчення виступу мера Брауна.

— Тому з радістю сповіщаю вам, що це буде «Темна ніч», нове творіння театрального режисера Кірка Гарві, яке розпочне свою переможну ходу сценами всього світу з прем’єри на нашому фестивалі.

Міський голова сидів за довгим столом, обличчям до зали.

На превеликий подив Стівен помітив, що по ліву руку від нього сидів Мета Островскі, а по праву — Кірк Гарві, який був начальником поліції цього міста, коли Берґдорф бачив його востаннє. І ось він узяв слово і почав:

— Уже двадцять років я готую «Темну ніч» і дуже щасливий, що публіка зможе нарешті відкрити для себе цю перлину драматичного мистецтва, яка вже викликала цілковитий захват у найповажніших критиків нашої країни, до яких належить і легендарний Мета Островскі, присутній тут, щоб сказати, як високо він оцінює це творіння.

Уявляючи собі, які розкішні вакації чекають на нього за рахунок орфейської влади в готелі «Озерний», Островскі всміхнувся й милостиво кивнув юрмі кореспондентів, що націлилися на нього фотоапаратами.

— Це велика п’єса, друзі мої, дуже велика, — запевнив він. — Рідкісної проби. Ви знаєте, що я дуже скупий на компліменти. Але це щось унікальне! Нове слово у світовій драматургії!

Берґдорф подумав собі, що цей Островскі тут якраз до речі. А Кірк Гарві, підбадьорившись тим, як добре його зустріли, підхопив:

— Ця п’єса виняткова, бо гратимуть у ній актори з-поміж місцевого люду. Я відмовився залучати славетних акторів Бродвею і Голлівуду, щоб дати нагоду мешканцям Орфеї.

— Ви хочете сказати, аматорам? — урвав його Майкл Бірд, що теж був у залі.

— Не треба грубіянити, — розлютився Кірк Гарві, — я хочу сказати, справжнім акторам!

— Оце утнув мер Браун: аматорська трупа і невідомий постановник! — ущипливо зауважив Майкл Бірд.

У залі зареготали й почали перешіптуватися. Поклавши собі будь-що порятувати ситуацію, міський голова Браун заявив:

— Кірк Гарві пропонує унікальний перформанс.

— Ці перформанси уже в печінках усім сидять, — зауважила журналістка з місцевого радіо.

— Що ж, велика заява обернулася великим шахрайством, — з жалем сказав Майкл Бірд. — Гадаю, в цій виставі нічого надзвичайного не буде. Мер Браун щосили намагається порятувати свій фестиваль і, зокрема, вибори, де він балотуватиметься восени, але нема дурних!

І тоді Кірк вигукнув:

— Ця п’єса виняткова, тому що вона буде нагодою відкрити всім жорстоку правду! 1994 року не все було зроблено, щоб розслідувати вбивство чотирьох людей. Давши змогу мені поставити цю п’єсу на сцені, міський голова Браун дозволить підняти завісу над цією таємницею й вивести на чисту воду вбивцю.

Усі аж роти пороззявляли.

— Ми з Кірком уклали угоду, — сказав мер Браун, який волів би промовчати про цю подробицю, та треба було якось переконати журналістів. — За те, що ми даємо йому змогу зіграти цю п’єсу, Кірк надасть поліції всю інформацію.

— Але станеться це увечері під час прем’єри, — уточнив Гарві. — Поки що я нічого не розголошую, про це й мови бути не може, інакше поліція заборонить грати на сцені мій шедевр.

— Увечері під час прем’єри, — повторив Браун. — Сподіваюся, підтримати виставу прийде достатня кількість публіки, і це сприятиме відновленню правди.

Коли він це сказав, у залі всі завмерли, а потім журналісти загомоніли й заметушилися, відчувши, що їм надали першорядну інформацію.

У своєму кабінеті в орфейському комісаріаті Анна поставила телевізор і пристрій для читання касети формату ВГС.

— Це відео вистави 1994 року ми взяли в База Леонарда, — пояснила вона мені. — Хочемо переглянути, може, побачимо там щось.

— То ваш візит до База Леонарда був недаремний?

— Ще й який, — з ентузіазмом відказав Дерек. — По-перше, він розповів про сутичку поміж Кірком Гарві й мером Ґордоном. Гарві дуже хотів поставити свою п’єсу на фестивалі, а Ґордон сказав йому: «Поки я живий, ви не гратимете її». Потім його вбили, і Гарві таки поставив цю п’єсу.

— То це він убив мера? — запитав я.

Дерек не був певен цього.

— Хтозна, — відказав він. — Як на мене, це занадто — убити міського голову, його родину та ще й сердешну жінку, яка вийшла пробігтися, за однісіньку виставу.

— Гарві був начальником поліції, — зауважила Анна. — Меґан могла впізнати його, коли той виходив із дому Ґордонів, тож йому не залишалося нічого іншого, як убити і її. Все тут в’яжеться.

— Овва! — сказав Дерек. — То що, двадцять шостого липня Гарві візьме мікрофон і оголосить на всеньку залу: «Пані та панове, це я убив усіх тих людей»?

Я засміявся, уявивши собі ту сцену.

— Гарві достатньо навіжений, щоб таке утнути! — сказав я.

Дерек оглянув магнітне панно, де ми поприліплювали зауваги до слідства.

— Ми вже знаємо, що грошові надходження міський голова отримував із хабарів від підприємців, а не від Теда Тенненбаума, — сказав він. — Але якщо Тедові гроші були не для Ґордона, то мені хотілося б знати, куди ішли такі грубі суми?

— Зате, — провадив я, — існує ще питання про авто, що стояло на вулиці приблизно тієї ж пори, коли сталися убивства. Це таки його авто, наш свідок офіційно заявив про це. Чи підтвердив Баз Леонард, що Тед Тенненбаум не був у Великому театрі півгодини, як ми з’ясували ще тоді?

— Авжеж, Джессе, підтвердив. Проте він не єдиний, хто в таємничий спосіб зник на ті півгодини. Уяви собі, зникла і Шарлотта, яка грала в трупі й була також подругою Кірка Гарві.

— Отією прегарною дівчиною, що покинула його?

— Саме так. Отож Баз Леонард запевняє, що її не було від дев’ятнадцятої до дев’ятнадцятої тридцять, саме тоді, коли сталися вбивства. Повернулася вона в мокрих черевичках.

— Ти хочеш сказати, вона намочила їх на моріжку перед домом Ґордонів, бо там прорвало водогін? — запитав я.

— Атож, — відказав Дерек, зрадівши, що я теж підтримую це припущення. — Та зачекай, це ще не все: Шарлотта під питанням, вона покинула Гарві задля Алана Брауна. То було велике кохання, і врешті вони побралися. Вони і досі в шлюбі.

— Ага! — сказав я.

Я переглянув папери, знайдені на меблевому складі Стефані, оті, що були приліплені на стіні. Там був квиток до Лос-Анджелеса і напис: «Знайти Кірка Гарві». Це вона зробила. Та Кірк Гарві сказав їй більше, ніж нам. Потім погляд мій упав на копію світлини з першої сторінки «Орфея кронікл», на якій ми з Дереком, обведені червоним фломастером, розглядали накритий простиралом труп Меґан Падалін, а за нами Кірк Гарві й Алан Браун. Вони завмерли, дивлячись один на одного. А може, розмовляли. Я знай розглядав ту світлину.

Потім помітив руку Алана Брауна. Вона ніби показувала число три. То був знак комусь? Може, Гарві? І внизу червоним фломастером Стефані написала: «Це те, чого ніхто не помітив».

— Що таке? — запитав Дерек.

— Що спільного поміж Кірком Гарві й Аланом Брауном?

— Шарлотта Браун, — відказав він.

— Атож, Шарлотта Браун, — кивнув я. — Знаю, тоді експерти казали, що це зробив чоловік, але, може, вони помилилися? Убивцею могла бути і жінка. Може, цього ми не помітили 1994 року?

Ми ретельно переглянули відео 1994 року. Не дуже якісне, до того ж камера зосереджувалася на сцені. Публіки геть не було видно. Зйомка розпочиналася з офіційної частини. Видно, як заступник мера Алан Браун піднімається на сцену, вигляд у нього збентежений, ось він підходить до мікрофона.

Зображення на мить здригається. Видно, що Браунові ніяково. Повагавшись, він розгортає аркуш, де нашвидкуруч занотовані тези його виступу. «Пані та панове, — каже він, — я беру слово замість мера Ґордона, який цього вечора відсутній. Зізнаюся, я гадав, він буде з нами, тож, на жаль, не підготувався як слід до виступу. Тому обмежуся тільки побажанням...»

— Стоп, — сказала раптом Анна Дерекові, щоб він зупинив касету. — Погляньте!

Зображення завмерло. Видно було Алана Брауна на сцені з аркушем у руці. Анна звелася зі стільця і взяла копію світлини, яку ми теж знайшли на стіні в тому меблевому складі. Це була точнісінько та сама сцена: Браун перед мікрофоном, з тим аркушем у руці, але Стефані обвела його червоним фломастером.

— Це кадр із відео, — сказала Анна.

— Отже, Стефані бачила це відео, — пробурмотів я. — Хто ж їй дав його?

— Стефані мертва, але її розслідування на крок випереджає наше, — зітхнув Дерек. — І чому вона обвела той аркуш червоним?

Ми прослухали промову до кінця, та вона не становила для нас ніякого інтересу. То Стефані обвела аркуш через Браунову промову, чи через те, що було написане на тому клапті паперу?

Островскі прямував по Бендгем-роуд. Він ніяк не міг додзвонитися до Стефані: її телефон був весь час вимкнений. Невже вона змінила номер? Чому не відповідає?

Вирішив піти до неї додому. Розглядав номери будинків, щоб знайти адресу, занотовану в записнику зі шкіряною палітуркою, з яким він не розлучався. Урешті дійшов до потрібного будинку і приголомшено зупинився: здається, там сталася пожежа, все було обгороджене жовтими стрічками.

Тут він угледів поліційне авто, що помалу підіймалося вулицею, й махнув.

Перший заступник начальника поліції Монтань, що був усередині, зупинився й опустив шибку.

— Якісь проблеми, пане? — запитав він.

— Що тут сталося?

— Пожежа. Чому ви питаєте?

— Я шукаю людину, яка тут мешкала. Її звуть Стефані Мейлер.

— Стефані Мейлер? Її ж убили. Ви що, з неба впали?

Островскі застиг із роззявленим ротом. Монтань опустив шибку і подався на головну вулицю. По рації йому раптом сповістили про сварку подружжя на паркувальному майданчику на набережній. Це було поруч. Він відповів диспетчерові, що мчить туди, й увімкнув маяк і сирену. За хвилю підкотив до майданчика, де стояв темний «порше» з двома відчиненими дверцятами. Якась дівчина тікала до моря, а за нею не дуже швидко біг чоловік, який за віком скидався радше на її батька. Монтань ревонув сиреною, хмара чайок перелякано знялася в повітря, а ті двоє зупинилися. Дівчина ніби зраділа.

— Браво, Дакото! — вигукнув Джеррі Іден. — Ось і поліція нагодилася! Чудовий початок!

— Поліція Орфеї, не рухатися! — гаркнув Монтань. — Ми отримали повідомлення про подружню сварку.

— Подружню? — перепитав чоловік здивовано. — Оце так! Це моя донька!

— Це твій батько? — запитав у дівчини Монтань.

— На жаль, так, пане.

— Звідки ви прибули?

— З Мангеттена, — відказав Джеррі.

Монтань перевірив їхні документи і знову звернувся до Дакоти.

— Чому ти бігла?

— Я тікала, пане поліціянте.

— Від чого?

— Від життя.

— Твій батько здійснював над тобою насильство?

— Я здійснював насильство?! — вигукнув Джеррі.

— Буду вдячний, якщо ви замовкнете, пане, — відтяв Монтань. — Я не з вами розмовляю.

Він відвів Дакоту набік і знову запитав про те саме. Дівчина заплакала.

— Ні, пане поліціянте, він і пальцем мене не торкнув, — сказала вона, хлипаючи.

— То чому ти в такому стані?

— Я вже рік така.

— Чому це?

— Ох, довго пояснювати.

Монтань не наполягав і відпустив їх.

— Ото робіть дітей! — вигукнув Джеррі, грюкнувши дверцятами своєї автівки, а потім рушив з місця й покинув майданчик. За кілька хвилин він уже заходив з Дакотою до готелю «Озерний», де забронював апартаменти. Службовці віднесли їхній багаж і влаштували їх у триста восьмому номері.

У сусідній номер, триста десятий, щойно прийшов Островскі. Він сидів на ліжку, тримаючи в руках портрет, де в рамці всміхалася молода жінка. То була Меґан Падалін. Він довго розглядав його, а потім прошепотів:

— Я знайду того, хто вчинив таке з тобою. Обіцяю.

І поцілував скло, яке їх розділяло.

У триста дванадцятому номері Аліса приймала ванну, а Стівен Берґдорф обмірковував ситуацію: історія обміну театральної вистави на свідчення в поліції була унікальна в історії культури. Інстинкт диктував йому лишитися ще на трохи в Орфеї. Не лише з журналістського азарту, а й тому, що йому здавалося, ніби кілька днів, які він пробуде тут, дадуть йому змогу врегулювати любовну історію з Алісою. Він вийшов на терасу, щоб зателефонувати своєму заступникові, Скіпові Налану.

— Я залишуся тут на кілька днів, щоб написати про справу століття, — пояснив він Скіпові, а потім розповів про подію, де щойно був присутній. — Колишній шеф поліції став театральним постановником і представлятиме свою п’єсу на фестивалі, а за те обіцяє розкрити таємницю вбивства двадцятирічної давнини, яке всі вважали розкритим. Я зроблю репортаж із місця події, цей випуск із рук видиратимуть, наш наклад зросте утричі.

— То бери собі стільки часу, скільки буде треба, — відказав Скіп. — Гадаєш, це серйозно?

— Чи це серйозно? Ти навіть не уявляєш, що це таке. Це бомба.

Потім зателефонував своїй дружині, Трейсі, й сказав, що його не буде кілька днів, пояснивши це так само, як і Скіпові хвилину тому. Помовчавши, Трейсі врешті занепокоєно спитала:

— Стівене, що відбувається?

— Я ж тобі щойно пояснив, тут ставитимуть чудернацьку п’єсу. Унікальна нагода для часопису, бо ти ж знаєш, що наш наклад дуже упав.

— Ні, — відказала вона, — я про інше: що з тобою коїться? Щось у тебе негаразд, я це добре бачу. Ти вже не той, що був раніше. До речі, телефонували з банку, кажуть, на твоєму рахунку заборгованість.

— На моєму рахунку? — мало не вдавився він.

— Авжеж, на твоєму банківському рахунку, — повторила вона.

Надто вже спокійна була, не знала, що і родинний рахунок порожнісінький. Та він розумів, що незабаром дружина дізнається й про це. Берґдорф спробував себе опанувати.

— Так, знаю, мені теж про це казали. Це якась помилка. Все буде гаразд.

— Роби те, що тобі там треба в тій Орфеї. Сподіваюся, потім усе піде ліпше.

— Авжеж, Трейсі, обіцяю.

Він скінчив розмову. Та п’єса наче з неба йому впала: він зможе спокійно владнати все з Алісою. Надто вже грубо поводився з нею. Це погано, бо не можна такі речі вирішувати в автомобілі. Він матиме час усе їй пояснити, і вона зрозуміє. Зрештою, нема чого її вбивати. Все владнається.

Стівен Берґдорф

У травні 2013 року ми з Алісою провели в Орфеї чудові вихідні, що надихнули мене написати хвалебну статтю для «Огляду» з назвою «Найменший з-поміж великих фестивалів», у якій я запрошував читачів завітати в містечко.

У серпні я покинув Алісу, щоб відбути традиційні родинні вакації в тій убогій халупі коло озера Чамплейн. Три години їхав туди, раз у раз застрягаючи в корках, з галасливими дітлахами в машині й дружиною, що була в кепському гуморі, щоб, увійшовши в дім, побачити, що туди залізла через димар білка і тепер валялася в кутку. Небагато збитків там вона накоїла, погризла ніжки стільців та телевізійні кабелі, нагидила на килим і врешті здохла від голоду у вітальні. Дохлятиною смерділо так, що в хаті не можна було дихнути.

Наші вакації розпочалися з того, що три години ми прибирали в хаті.

— Може, ліпше було б поїхати до міста, принаймні там почуваєшся найкраще! — сварилася моя дружина, відмиваючи той клятий запаскуджений килим.

Вона й досі гнівалася на мене за ті вихідні в Орфеї. Я вже почав було думати, чи вона чогось не підозрює. Хоч я й казав був собі, що ладен розлучитися з нею задля Аліси, та мене влаштовувала така ситуація: я був з Алісою й не переймався всіма тими клятими проблемами, що їх передбачало розлучення. Часом мені спадало на думку, що я боягуз. Та, зрештою, як і всі чоловіки. Господь дав нам яйця, бо в нас їх не було.

Ті вакації були для мене пеклом. Мені бракувало Аліси.

Щодня йшов я на тривалі прогулянки пішки, щоб усамітнитися й зателефонувати Алісі. Прямував у ліс і за чверть години зупинявся. Сідав на пеньку, обличчям до річки, набирав її номер і щоразу балакав з нею цілу годину. Може, й довше, але мусив повертатися до тієї халупи над озером, бо неможливо було вдавати, наче я гуляю понад півтори години.

На щастя, терміновий виклик із редакції дав мені нагоду дістатися автобусом до Нью-Йорка без родини. Я міг цілу ніч пробути з Алісою. Ту ніч я провів у неї. Ми повечеряли піцою в ліжку і чотири рази покохалися. Урешті вона заснула. Була майже північ. Мені захотілося пити, і я вийшов з кімнати у футболці й у трусах, щоб набрати води в кухні. І віч-на-віч зіткнувся зі співмешканкою Аліси, в якій із жахом упізнав одну з моїх підлеглих у редакції, — то була Стефані Мейлер.

— Стефані? — промимрив я здушеним голосом.

— Пане Берґдорф? — вигукнула вона, здивована не менше за мене.

Потім оглянула моє кумедне вбрання й мало не зареготала.

— То це ви та співмешканка? — запитав я.

— То це ви той друг, який таке витинає за стіною?

Я збентежився й аж зашарівся від сорому.

— Не переживайте, пане Берґдорфе, — пообіцяла вона, виходячи з кухні, — я нікому не скажу. Що ви там робите, нікого не стосується.

Стефані Мейлер була виняткова людина. Коли наступного дня ми зустрілися в редакції, вона поводилася, наче нічого й не сталося. І не показувала цього ніколи надалі, за жодних обставин. А я почав докоряти Алісі, що вона не попередила мене.

— Ти ж могла сказати, що мешкаєш зі Стефані! — сказав я, зачинивши двері, щоб нас ніхто не почув.

— А що від того змінилося б?

— Я не приходив би до тебе. Уяви собі, що буде, як хтось дізнається про наші стосунки?

— То й що? Тобі буде соромно за мене?

— Ні, але ж я твій начальник. У мене можуть бути серйозні неприємності.

— Стіві, ти все драматизуєш.

— Нічого я не драматизую! — вигукнув я в нестямі. — Втім, я більше не приходитиму до тебе, годі вже. Ми зустрічатимемося деінде. Я вирішу де.

Саме тоді, після п’яти місяців стосунків, усе почало хитатися, і я виявив, що Аліса може казитися, немов справдешня відьма.

— Як це ти не приходитимеш до мене? За кого ти мене маєш, Стіві? Думаєш, це ти будеш вирішувати?

Ми вперше посварилися, і врешті вона сказала:

— Я помилилася в тобі, ти не такий, як я гадала, Стіві. Ти такий самий плюгавець, як і решта чоловіків твого штибу.

І вона вийшла з мого кабінету, а потім узяла відпустку на ті два тижні, що ще залишалися в неї з попереднього разу.

Десять днів вона не озивалася й не відповідала на дзвінки. Той епізод дуже мене вразив, я почувався геть нещасним. Збагнув, що помилився в ній від самого початку: здавалося, ніби Аліса ладна все для мене зробити, а було якраз навпаки. Вона командувала, я слухався. Гадав, вона моя, а насправді я був її. Від першого ж дня в наших стосунках панувала вона.

Дружина помітила, що я перебуваю в якомусь чудернацькому стані.

— Що сталося, любий? — запитала вона. — У тебе такий заклопотаний вигляд.

— Та нічого, на роботі проблеми.

Насправді ж я страшенно сумував, утративши Алісу, і потерпав від того, що вона може підкласти мені свиню, розповівши про наші стосунки дружині й колегам із часопису. Ще місяць тому я ходив, розпустивши хвоста, мов той павич, ладний зробити для неї що завгодно, а тепер був у відчаї, адже міг утратити і родину, й роботу, й лишитися ні з чим. Дружина намагалася збагнути, що ж зі мною коїться, вона стала ніжною, лагідно до мене ставилася, й що краще обходилася вона зі мною, то дужче я відчував, що не можу її втрачати.

Урешті не втерпів і вирішив після роботи поїхати до Аліси. Хтозна, може, хотів почути від неї, що вона більше ніколи не говоритиме зі мною ні про що, чи просто хотів її побачити. О дев’ятнадцятій годині подзвонив у переговорний пристрій коло входу. Відповіді не було. Вочевидь, її не було вдома, тож я вирішив дочекатися, вмостившись на східцях, що провадили до вхідних дверей. Просидів я там три години, навіть із місця не зрушившись. Потойбіч вулиці бачив забігайлівку, де можна було б зачекати, та боявся проґавити Алісу. І вона таки прийшла. Ще здалеку побачив, як вона прямує хідником: у шкіряних штанцях і черевичках на підборах. Була невимовно гарна. Потім помітив, що вона була не сама, поруч із нею йшла Стефані Мейлер. Вони обидві кудись ходили.

Коли вони наблизились, я підвівся. Стефані чемно привіталася зі мною й увійшла до будинку, лишивши мене з Алісою.

— Що тобі треба? — крижаним голосом промовила вона.

— Попросити в тебе вибачення.

— Хіба так просять вибачення?

Хтозна, що зі мною тоді сталося, але я упав навколішки тут-таки, на тротуарі. І тоді вона сказала тим пестливим голосочком, від якого я завжди танув:

— Ох, Стіві, ти такий хороший хлопчик!

А потім підвела мене і палко поцілувала. Далі привела до помешкання, запровадила до своєї кімнати і звеліла, щоб я добряче її взяв. Коли я застромив їй по самісінькі яйця, вона вчепилася мені нігтями в спину і сказала:

— Ти знаєш, що я кохаю тебе, Стіві, але треба, щоб ти заробив на пробачення. Приходь завтра о сімнадцятій годині до бару «Плази» з гарним подарунком. Ти знаєш, що мені до вподоби, то не будь жмикрутом.

Наступного вечора ми зустрілися там, і, смакуючи неймовірно дороге шампанське, я подарував їй браслет із самоцвітами, що купив на кошти з рахунку, відкритого на моїх дружину і дітей. Я знав, що дружина ніколи не перевіряє його, тому збирався відшкодувати ту суму, що вона нічого й не помітить.

— Добре, Стіві, — поблажливо сказала мені Аліса, надіваючи браслет на зап’ястя. — Нарешті ти зрозумів, як треба зі мною поводитися.

Вона одним духом вихилила шампанське і підвелася.

— Куди ти? — запитав я.

— У мене зустріч із друзями. Побачимося завтра на роботі.

— А я гадав, ми проведемо ніч разом... — жалібно сказав я. — Вже й номер забронював.

— То відпочинь там, Стіві.

І вона пішла. А я переночував у тому номері, бо неможливо було скасувати бронювання, їв гамбургери і дивився телевізор.

Аліса від початку взяла віжки в свої руки. Просто я не хотів цього розуміти. І то був початок мого сходження до пекла. Тепер я почувався її в’язнем. Вона крутила мною, як циган сонцем. Якщо не прибігав на перший її поклик, погрожувала розповісти все і погубити мене. Не лише розказати все на роботі й дружині, а й піти в поліцію. Там вона заявить, що її силоміць схиляв до статевого життя хитрий і жорстокий начальник. Часом кілька днів поспіль вона бувала в чудовому гуморі, тоді я геть м’якшав, розслаблювався й уже не міг її ненавидіти. Деколи вона дозволяла мені трахнути себе, наче кидала псові шматок хліба, але траплялося це вряди-годи, і ті рідкісні сексуальні сеанси, яких я з таким розпачем чекав, робили мене страшенно залежним від неї й від її примхи.

Аж у вересні 2013 року я нарешті збагнув, що грошові інтереси мали для Аліси другорядне значення. Звісно, я тринькав свої статки, купуючи їй подарунки, завів уже четверту кредитну картку і на чверть спустошив родинний рахунок, та вона могла б із таким самим успіхом зваблювати по-справжньому багатих людей і мати від них у сто разів більше. По-справжньому її цікавила письменницька кар’єра, і вона гадала, що я можу допомогти їй у цьому. Їй кортіло стати модною нью-йоркською письменницею. Ладна була знищити кожного, хто міг би скласти їй конкуренцію. Пригадую один випадок, що стався вранці у суботу 14 вересня 2013 року. Я саме ходив по крамницях із дружиною й дітьми, а вона зателефонувала мені. Відійшов, щоб відповісти, і почув, як вона несамовито загорлала в слухавці:

— Ти помістив її на обкладинці? Ох ти ж, мерзенна падлюко!

— Про що ти кажеш, Алісо?

Вона мала на увазі осінній випуск «Огляду». Стефані Мейлер написала такий чудовий текст, що я виніс його назву на обкладинку, і це відразу помітила Аліса.

— Послухай, Алісо, ти що, здуріла? Стефані написала прекрасний текст!

— Наплювати мені на твої пояснення! Це дорого тобі обійдеться! Я хочу бачити тебе, де ти?

Я влаштував усе так, щоб зустрітися з нею того ж таки дня в кав’ярні коло її дому. Остерігаючись Алісиного гніву, я придбав для неї дорогу французьку хустину на шию. Вона оскаженіла і пожбурила її мені в обличчя. Ще ніколи не бачив її такою розлюченою.

— Ти сприяєш її кар’єрі, ставиш її на першій сторінці «Огляду», а що тоді я? Я так і залишаюся кумедною дрібною службовкою, що розносить пошту!

— Послухай, Алісо, ти ж не пишеш статей!

— Ні, пишу! Про мій письменницький блог ти сказав, що він дуже хороший. Чому ти не публікуєш витяги з нього в «Огляді»?

— Алісонько, я...

Вона урвала мене несамовитим порухом, махнувши тією хустиною для шиї, наче коня шмагонула батогом.

— Годі вже дурню молоти! — крикнула вона. — Ти хочеш задобрити мене цією нікчемною ганчіркою? Ти що, мене за хвойду маєш? Гадаєш, мене можна так дешево купити?

— Що ти від мене хочеш, Алісо? — жалібно запитав я.

— Щоб ти витурив дурепу Стефані! Щоб ти її негайно вигнав з редакції!

Вона підвелася, показуючи, що розмову закінчено. Я хотів було лагідно взяти її за руку й перепинити, та вона всадила мені в зап’ястя нігті.

— Я зараз очі тобі видеру, Стіві. Слухай уважно: у понеділок Стефані не повинно бути в часописі, ти чуєш мене? А то всі дізнаються, що ти зі мною творив.

Згадуючи про це зараз, я розумію, що міг би й не поступитися їй. Якби я лишив Стефані на роботі, то Аліса заявила б у поліцію, розповіла б про все моїй дружині, кому завгодно, і я б поплатився за свої вчинки. Довелося б узяти на себе відповідальність за все. Та я був надто боягузливий, щоб так зробити. Коли Стефані звільнили, вона прийшла до мого кабінету в сльозах, тримаючи під пахвою коробку зі своїми речами.

— Не розумію, чому ви так учинили зі мною, Стівене. Я так добре у вас працювала.

— Мені дуже шкода, Стефані. Обставини такі, що доводиться урізати бюджет.

— Не брешіть, — сказала вона. — Я знаю, це Аліса вами крутить, як хоче. Та не переймайтеся, я нікому не скажу. Можете спати спокійно, я не завдам вам лиха.

Звільнення Стефані вгамувало Алісу, і вона почала затято працювати над романом. Казала, там дуже незвичайний задум і книжка таки буде чудова.

Минуло три місяці, настав грудень 2013 року і Різдвяні свята, які обійшлися мені в півтори тисячі доларів на кулон для Аліси, і в півтори сотні на якусь дешеву прикрасу для дружини, яка здивувала мене тим, що подарувала всій родині відпустку в сонячнім краю. Сповістила вона це нам у п’ятницю ввечері, під час вечері, і вся аж сяяла, показуючи проспект.

— Ми завжди стежимо за витратами, і нічого не можемо собі дозволити. Я заощаджувала з моєї платні від Великодня, щоб ми змогли відпочити на Карибах.

Те, що звалося Карибами, було насправді Ямайкою, де ми мешкали на всьому готовому в готелі, що призначався для майже-середнього класу, який пнувся корчити з себе велике цабе, там був басейн із каламутною водою і їжа в буфеті з убогими перекусками. Та, опинившись у вогкому гарячому кліматі на узбережжі Ямайки, розлігшись у затінку під пальмами з коктейлем, який робили з дешевих спиртних напоїв, далеко від Аліси і всіх клопотів, я почувався добре. Вперше за тривалий час мене охопив спокій. Збагнув, що мені хочеться покинути Нью-Йорк, розпочати життя деінде, з нуля, й не припускатися тих помилок, що погубили мене. Урешті я сказав про це дружині, запитавши:

— Чи не хотіла б ти покинути Нью-Йорк?

— Що? Чому ти хочеш покинути Нью-Йорк? Нам добре там, хіба ні?

— Так, але ти ж розумієш, про що мені йдеться.

— Ні, я не розумію, про що ти.

— Ми могли б мешкати в маленькому містечку, а не товктися в громадському транспорті, що захаращує вулиці.

— Що це тобі в голову стрілило, Стівене?

— Та не стрілило, просто я ділюся з тобою цією думкою, та й годі.

Як і всі справжні ньюйорківці, моя дружина не уявляла собі життя деінде, тож моя думка про те, щоб утекти і почати нове життя, розлетілася пилом.

Минуло півроку.

У червні 2014 року ощадний рахунок моїх дітей був порожній. Мені зателефонували з банку й сказали, що не можуть тримати далі порожній рахунок і щоб я усунув той клопіт. Треба було терміново знайти спосіб його поповнити і заразом перестати копати собі фінансову яму. Треба було покласти край усьому цьому. Вночі я майже не спав, а як таки засинав, то мені снилися жахіття, які годі було витерпіти. Та халепа гризла мене зсередини.

Аліса закінчила свій роман. Попросила мене прочитати його і відверто сказати, що я про нього думаю.

— Будь як у ліжку, — сказала вона, — жорстоким, але справедливим.

Я на силу божу прочитав те творіння, перескакуючи через розлогі шматки тексту, бо ж вона нетерпляче очікувала на мій присуд. А тут і думати не було про що: текст вийшов просто бездарний. Та я, звісно ж, не міг їй цього сказати. І в модному ресторані «СоГо» ми випили з нею шампанського за майбутній успіх цього твору.

— Я така рада, що він тобі сподобався, Стіві, — тішилася вона. — Ти ж кажеш це не задля того, щоб принести мені задоволення, правда ж?

— Та ні, він справді мені дуже подобається. Невже ти сумніваєшся в цьому?!

— Я пропонувала роман трьом літературним агентам, та вони відмовилися його пропихати.

— Ну, це не повинне тебе знеохочувати. Якби ти знала, скільки книжок відкинули спершу агенти і видавництва...

— Авжеж, то я хочу, щоб ти допоміг мені розрекламувати його. Дай Мета Островскі, нехай прочитає.

— Критикові? — занепокоєно запитав я.

— А певно. Він повинен готувати статтю для найближчого випуску «Огляду». Всі прислухаються до його думки. Розхваливши в статті якого-небудь автора, він може зробити книжку популярною однісінькою публікацією. І тоді агенти й видавці благатимуть, щоб я пристала на їхні пропозиції.

— Не певен, що це вдала думка. Островскі може бути дуже жорстокий, навіть лютий.

— Ти його начальник чи хто? Маєш тільки загадати йому написати хорошу статтю.

— Це не так робиться, як ти собі гадаєш, Алісо, й ти чудово це знаєш. Кожен має право на свободу...

— Не заводь тут своїх моралізаторських балачок, Стіві. Я вимагаю, щоб Островскі написав захоплену статтю про мою книжку, і він її напише. Ти зробиш так, щоб це сталося.

Тут офіціант приніс нам омари, та вона нетерплячим жестом відправила їх назад.

— Я не їстиму, цей вечір просто жахливий. Хочу додому.

Наступні десять днів вона вимагала подарунків, яких я вже не міг купувати. Оскільки я не піддавався, вона перетворила моє життя на тортури. Урешті я угамував її, пообіцявши, що Островскі прочитає книжку і напише схвальну рецензію. Я надіслав той текст Островскі, й він пообіцяв його прочитати. Не маючи від нього ніякого відгуку, за два тижні я запитав, чи заглядав він у ту книжку, і він сказав, що якраз дочитав. Аліса звеліла покликати Островскі до кабінету, бо хотіла почути від нього особисто, що він думає про її творіння, і ми призначили зустріч на тридцяте червня. Того дня перед його приходом вона заховалася в стінній шафі. Присуд був жорстокий.

— Стівене, я, певне, несамохіть вчинив вам щось недобре? — запитав він, вмостившись у фотелі в моєму кабінеті. — Якщо так, то перепрошую.

— Та ні, — здивовано відказав я. — Чому ви це кажете?

— Тому що треба було дуже розгніватися на мене, щоб змусити читати таке! І ось я змарнував час і прийшов вам сказати про це. Втім, урешті я збагнув, чому ви так наполягали, щоб я прочитав цю дурнувату писанину.

— І чому ж? — трохи занепокоєно запитав я.

— А тому що це ви написали цю книжку і захотіли, щоб я сказав про неї свою думку. Стівене, ви мрієте стати письменником, так?

— Ні, автор цього тексту не я, — запевнив я його.

Та Островскі не повірив і сказав:

— Стівене, я розмовляю з вами, як із другом, бо не хочу залишати вам безпідставних надій: у вас нема ніякого таланту. Це нуль! Нуль, нуль, нуль! Я сказав би навіть, що ваша книжка нульова за визначенням. Навіть мавпа написала б її ліпше. Зробіть добру послугу людству: облиште цю кар’єру. Може, спробуйте малювати... чи, наприклад, грати на гобої.

І він пішов. Щойно зачинив за собою двері, Аліса вискочила з шафи.

— Алісонько, — заспокійливо сказав я, — він сам не тямив, що казав.

— Я хочу, щоб ти вигнав його!

— Щоб я його вигнав? Я не можу вигнати Островскі. Читачі його люблять.

— Ти виженеш його, Стіві!

— Ох, Алісо, як я можу таке зробити? Ти що, вигнати Островскі!

Вона погрозливо тицьнула на мене пальцем.

— Я обіцяю тобі пекельні муки, Стіві! Ти втратиш усе і сядеш у в’язницю. Чому не хочеш мене слухатися? Ти змушуєш мене покарати тебе за це!

Я не міг витурити Островскі. Проте Аліса змусила мене зателефонувати в її присутності, увімкнувши гучний зв’язок. На превелике моє полегшення, той не відповів. Я вирішив забути про це діло, сподіваючись, що Алісин гнів ущухне. Та за два дні, другого липня, вона вдерлася до мого кабінету, мов та фурія.

— Ти ще не вигнав Островскі! Ти що, здурів? Кидаєш мені виклик, так?

— Я намагався сьогодні телефонувати, але він не відповів.

— То намагайся ще! Він у кабінеті, я щойно його бачила.

Я зателефонував на пряму лінію, та він не взяв слухавки. Урешті виклик переадресувався на секретарку, і вона сповістила, що Островскі зараз дає по телефону інтерв’ю французькому часописові.

Аліса аж почервоніла від гніву, вигнала мене з-за столу і сіла за мій комп’ютер.

— Алісонько, — занепокоївся я, побачивши, як вона відкриває мою поштову скриньку, — що ти робиш?

— Те, що ти мав зробити, гнидо нікчемна!

Вона створила нове повідомлення й написала:

Оскільки ви вже дійшли до того, що не відповідаєте на дзвінки, сповіщаю, що від цієї миті ви звільнені з «Огляду». Стівен Берґдорф.

Натиснула кнопку, щоб надіслати, і з задоволеним виглядом покинула мій кабінет.

І тоді я зрозумів, що далі так тривати не може. Я втратив контроль над виданням і над власним життям. Я був геть у боргах: і за кредитними картками, й за ощадним родинним рахунком, який спустошив ущент.

Джесс Розенберґ

Субота, 12 липня 2014 року

За чотирнадцять днів до прем’єри

Ми вирішили влаштувати собі вихідні. Треба було трохи звести дух і перепочити. Ми з Дереком повинні були відновити над собою контроль: було дуже ризиковано втрачати голову через Кірка Гарві.

Уже другий тиждень поспіль я збував суботу в кухні, намагаючись приготувати ту підливу до гамбургерів. Дерек був із родиною.

Що ж до Анни, то їй наша справа ніяк не виходила з голови. Гадаю, надто вже вразило її те, що розповів нам Баз Леонард про Шарлотту Браун. Куди зникла вона перед прем’єрою 1994 року? І чому? Що вона приховувала? Відколи Анна поселилася в Орфеї, Алан і Шарлотта Брауни завжди спілкувалися з нею. Вже й не злічити було, скільки разів вони вечеряли разом, скільки разів запрошували її на прогулянки або ж поплавати на човні. Вчащала з Шарлоттою до кафе «Афіна», де вони годинами сиділи й спілкувалися. Анна розповідала їй про свої проблеми з Ґуллівером, а Шарлотта про те, як вони влаштувалися в Орфеї. Натоді вона допіру закінчила навчання. Знайшла роботу в сварливого ветеринара, який обмежив її обов’язки секретарюванням і, регочучи, часто мацав за дупцю. Анна не дуже собі уявляла, що Шарлотта Браун може увійти в чийсь дім і перестріляти цілу родину. Напередодні, проглянувши те відео, ми зателефонували Базові Леонарду, щоб поставити два запитання. Чи було в членів трупи авто? І чи існує копія того відео?

Щодо авто, він категорично заявив, що всі члени трупи прибули в автобусі. Автомобіля ні в кого не було. А про відео сказав, що «мешканцям міста продали шістсот копій через різні пункти продажу. То були крамниці на головній вулиці, бакалійні крамнички, автозаправки. Люди купували їх на згадку. Усі вони розійшлися від осені 1994-го до літа наступного року». Це означало, що Стефані знайшла в когось цю копію, адже була вона навіть у міській бібліотеці. Та з’ясували ми і те, що Шарлотта Браун за ті півгодини могла дійти пішки дуже недалеко, щоб устигнути ще й повернутися до Великого театру. Ми з Анною й Дереком дійшли висновку, що якби вона взяла таксі й попросила відвезти себе до кварталу Пенфілд, то, напевне, водій заявив би про це до поліції після тих трагічних подій.

Того ранку Анна вирішила скористатися своєю щоденною пробіжкою, щоб точно визначити час, аби пішки дійти з Великого театру до кварталу Пенфілд і повернутися назад. Виявилося, якщо йти звичайною ходою, то на це потрібно було згаяти півгодини. Яка ж була допустима похибка приблизного трактування цієї дії? Якщо бігти, то вистачило б двадцять п’ять хвилин. Хороший бігун дістався б туди за двадцять хвилин, але якщо взутий він був невідповідно, то все ж таки радше тридцять.

Отож технічно це було можливо. Шарлотта Браун мала час добігти до Ґордонів, убити їх і повернутися до Великого театру.

Вмостившись на лаві у сквері навпроти колишнього дому Ґордонів, Анна поринула в роздуми, аж тут їй зателефонував Майкл Бірд.

— Анно, — сказав він занепокоєно, — ти можеш зараз же приїхати до редакції? Щойно тут сталося дещо дивне.

У кабінеті «Орфея кронікл» Майкл розповів їй про відвідувача, який щойно приходив.

— До приймальні завітав славетний критик Мета Островскі. Він хотів дізнатися, що сталося зі Стефані. Коли я сказав йому, що її вбили, він вигукнув:

— Чому ніхто не сповістив мене про це?

— А як він пов’язаний зі Стефані?

— Хтозна. Тим-то я й зателефонував тобі. Він почав розпитувати мене. Хотів усе знати. Як її вбили, чому і чи натрапила поліція на слід.

— А ти йому що?

— Я обмежився тієї інформацією, що є в публічному доступі, він міг би знайти її в газетах.

— А потім?

— Потім він попросив у мене давні випуски газети, де писали про її зникнення. Я дав, їх у мене ще трохи було. Він наполіг, щоб заплатити за них. І відразу ж пішов.

— Куди пішов?

— Сказав, що прочитає у готелі. Зупинився в «Озерному».

Зазирнувши додому і прийнявши душ, Анна подалася до «Озерного». Островскі знайшла в барі, де він призначив їй зустріч, після того як вона зателефонувала йому в номер.

— Я знав Стефані, відколи вона працювала в «Нью-Йоркському літературному огляді», — пояснив мені Островскі. — Надзвичайна дівчина, дуже талановита. Могла стати великою письменницею.

— Звідки ви дізналися, що вона оселилася в Орфеї? — запитала Анна.

— Після її звільнення з часопису ми підтримували зв’язок. Часом обмінювалися дзвінками.

— Вас не здивувало, що вона почала працювати в маленькому містечку в Гемптонсі?

— Тепер, коли я знову приїхав до Орфеї, цей вибір здається мені виправданим: вона казала, що хоче писати, а в цьому містечку так спокійно.

— Так спокійно, — повторила Анна, — якби ж то... Здається, ви не вперше приїжджаєте сюди, пане Островскі, чи я помиляюся?

— У вас точна інформація, молода співробітнице поліції. Я був тут двадцять років тому, з нагоди відкриття першого театрального фестивалю. Не пам’ятаю вже достеменно, що там грали, але про місто в мене лишилося приємне враження.

— І від 1994 року ви більше не бували в Орфеї?

— Жодного разу, — сказав він.

— То чому ви раптом завітали сюди через двадцять років?

— А я отримав люб’язне запрошення від міського голови Брауна, то й подумав собі: а чом би й не поїхати?

— То вас уперше від 1994 року знову запросили на фестиваль?

— Не вперше, але саме цього року мені закортіло сюди завітати.

Анна відчула, що Островскі каже їй не все.

— Пане Островскі, ви мене за дурепу тримаєте? Я знаю, що ви побували в редакції «Орфея кронікл» і розпитували про Стефані Мейлер. Головний редактор сказав, що ви були страшенно збурені. То в чім річ?

— У чім річ? — перепитав він. — А в тім, що вбили молоду дівчину, яку я так поважав! То пробачте мені за те, що я не стримав емоцій, почувши про ту трагічну подію.

Голос його затремтів. Вона відчула, що він насилу стримується.

— То ви не знали, що сталося зі Стефані? Ніхто не говорив про це в редакції? Адже про таке частенько розмовляють за кавою.

— Хтозна, може, й так, — сказав здушеним голосом Островскі. — Я не міг цього знати, бо мене теж звільнили з «Огляду». Витурили! Принизили! Поставилися мов до непотребу! Той негідник Берґдорф погнав мене під три чорти, я пішов звідти з картонною коробкою під пахвою, а він не дав мені потім навіть заглянути до редакції, не брав телефон, коли я йому дзвонив. Мене, великого Островскі, отак упослідити, мов паршивого пса! І, уявіть собі, пані, жодна людина в цій країні не ставилася до мене так добре, як ця дівчина, Стефані Мейлер! Я був у такій депресії, сидів самотній у Нью-Йорку й не міг із нею зв’язатися, тож вирішив зустрітися з нею в Орфеї, подумавши, що це запрошення від міського голови було хорошим збігом обставин і, хтозна, може, й знаком долі. Та, приїхавши, не зміг додзвонитися, й вирішив піти до неї додому, а там якийсь поліціянт сказав, що її вбили. Втопили в болоті, кинувши її тіло на поталу комахам, хробакам, птахам і п’явкам. Оце, пані, причина мого суму і гніву.

Запала мовчанка. Він висякався, втер сльози і спробував опанувати себе, глибоко вдихнувши повітря.

— Я дуже шкодую, що ваша подруга загинула, пане Островскі, — урешті сказала Анна.

— Дякую, пані, що поділяєте мій смуток.

— То, кажете, Стівен Берґдорф звільнив вас?

— Авжеж, він. Головний редактор «Огляду».

— Отже, він звільнив Стефані, а потім і вас?

— Так, — потвердив Островскі. — Гадаєте, тут є зв’язок?

— Хтозна.

Після розмови з Островскі Анна заглянула до кафе «Афіна», щоб поснідати. Коли сіла за столом, поруч пролунав голос:

— Анно, а тобі личить цивільне вбрання.

То була Сильвія Тенненбаум. Вона всміхалася, певне, була в доброму гуморі.

— Я не знала про ту халепу з твоїм братом, — сказала Анна. — Не знала про те, що сталося.

— Що це міняє? — зітхнула Сильвія. — Ти по-іншому дивилася б на мене?

— Я хочу сказати, що мені шкода. Для тебе це був, мабуть, справжнісінький жах. Я люблю тебе і співчуваю. Отак.

Сильвія сумовито всміхнулася.

— Дякую. Можна поснідати з тобою? Я пригощаю.

Вони посідали за столиком на терасі, трохи оддалік від інших відвідувачів.

— Мене довго вважали сестрою чудовиська, — сказала Сильвія. — Люди хотіли, щоб я забралася звідси. Щоб продала цей ресторан і виїхала з міста.

— Який він був, твій брат?

— Золотий чоловік. Щедрий, великодушний. Але надто вже імпульсивний, забіякуватий. Це його і погубило. Усе життя знівечив він собі одним ударом кулака. Це ще в школі почалося. Весь час мав конфлікти то з тим, то з тим хлопчаком, він не міг стриматися, щоб не встрявати в бійки. І його весь час виганяли зі школи. Справи у нашого батька були блискучі, і він записував нас до найліпших приватних шкіл Мангеттену, де ми тоді мешкали. Брат побував у всіх тих школах, та закінчилося все домашнім репетитором. Потім вступив до Стенфордського університету. Звідки через рік його відрахували за бійку з викладачем. З викладачем, уявляєш собі? Повернувшись до Нью-Йорка, він почав працювати. Це тривало вісім місяців, потім він побився з колегою. І його вигнали з роботи. У нас був дім для відпочинку в Ріджспорті, неподалік звідси, мій брат поселився там. Знайшов роботу управителем ресторану. Вона йому дуже подобалося, ресторан добре розвивався, але брат почав учащати до недобрих місцин. Після роботи ходив до бару з поганою славою. Його затримали за пияцтво, потім за марихуану. А потім сталася дуже жорстока сутичка на паркувальному майданчику. Тедові дали півроку в’язниці. Вийшовши, він повернуся до Гемптонса, але в Ріджспорті більше не бував. Хотів покінчити з минулим. Казав, що хоче розпочати все з нуля. Отак він опинився в Орфеї. Та з огляду на те ув’язнення, хоч і недовге, йому було дуже непросто знайти роботу. Урешті господар готелю «Озерний» узяв його підносити багаж. Працював він зразково, тож почав стрімко підійматися службовими щаблями. Став консьєржем, потім заступником директора. Влився в життя містечка. Став пожежником-волонтером. Усе йшло як слід.

Сильвія замовкла. Анна відчула, що їй нелегко казати про те, що сталося далі, тому заохотила.

— То що ж сталося потім? — лагідно запитала вона.

— У Теда була ділова жилка, — озвалася Сильвія. — Він помітив, що більшість клієнтів готелю нарікають на те, що не можуть знайти хорошого ресторану в Орфеї. Він вирішив відкрити його. Тим часом помер наш батько, лишивши чималенький спадок, і Тед придбав занедбаний будинок у середмісті, з ідеальним розташуванням, щоб перебудувати його і обладнати там кафе «Афіна». Як на лихо, все пішло шкереберть.

— Ти про пожежу? — запитала Анна.

— То ти знаєш про неї?

— Так. Я чула і про напружені стосунки поміж твоїм братом і головою Ґордоном, який не давав дозволу на нове використання будівлі. Тед міг підпалити той будинок, щоб здобути дозвіл на переобладнання. Але проблеми з мером тривали й далі...

— Знаєш, Анно, я чимало чула балачок на цю тему. Проте можу запевнити, що мій брат не підпалював тієї будівлі. Звісно, він був холерик. Але не дрібний шахрай. Це був вишуканий чоловік. Чоловік із власними життєвими цінностями. Це правда, в нього з Ґордоном були напружені стосунки після тієї пожежі. Знаю, що чимало людей бачило, як вони сварилися просто посеред вулиці. Та якщо я розкажу тобі, за що вони сварилися, ти не повіриш.

21 лютого 1994 року

Головна вулиця Орфеї

Через два тижні після пожежі

Підійшовши до будинку, де мало міститися кафе «Афіна», Тед Тенненбаум побачив мера Ґордона, який, намагаючись зігрітися, ходив туди-сюди тротуаром.

— Теде, — сказав Ґордон замість привітання, — бачу, ви живете тільки своїм розумом.

Тед спершу не второпав, у чому річ.

— Не певен, що зрозумів вас, пане голово. Що сталося?

Ґордон дістав із кишені аркуш паперу.

— Я дав вам перелік підприємств для виконання робіт, а ви не залучили жодного з них.

— Це справді так, — відказав Тед Тенненбаум. — Я порозсилав кошторис і обрав тих підрядників, які підійшли мені за ціною. Не бачу тут проблеми.

Мер Ґордон на тон підвищив голос.

— Годі сперечатися, Теде. Якщо хочете почати будівельні роботи з переобладнання, раджу взяти підрядниками саме ці підприємства, вони набагато кваліфікованіше це зроблять.

— Я винайняв цілком кваліфікованих підрядників із нашого регіону. Хіба я не маю права робити те, що захочу?

Мер Ґордон утратив терпець.

— Я не дозволяю вам працювати з цими підприємствами! — вигукнув він.

— Ви не дозволяєте мені?

— Ні. Я зупиню ваші роботи, наскільки мені треба буде, причому застосую для цього всі засоби.

Кілька перехожих зупинилося на вулиці, почувши той галас. Тед підійшов до Ґордона.

— Що це, на біса, означає, Ґордоне?

— Не Ґордоне, а пане голово, будь ласка, — поправив його Ґордон, тицьнувши пальцем у груди, ніби задля підтвердження тієї поправки.

Тед почервонів, мов буряк, і вхопив його за комір, але відразу і відпустив.

Мер пропік його поглядом.

— Ви що, хочете налякати мене, Тенненбауме? Поводьтеся коректно, не треба влаштовувати тут виставу!

Тієї миті біля них загальмувало поліційне авто, і з нього вискочив заступник начальника поліції Ґуллівер.

— Усе гаразд, пане голово? — запитав він, тримаючи руку на колодці револьвера.

— Усе дуже добре, дякую.

— Оце така була причина сварки, — сказала Сильвія Анні, коли вони сиділи на терасі кафе «Афіна». — Вибір підприємств для виконання робіт.

— Вірю, — відказала Анна.

Сильвія майже здивувалася.

— Справді?

— Авжеж, мер змушував підрядників, яких допускав на ринок праці, давати йому хабарі. Гадаю, на роботи з переобладнання кафе «Афіна» йшли відносно чималі суми, тому Ґордон хотів і собі урвати шмат від цього пирога. А що сталося потім?

— Тед погодився. Він знав, що мер може зупинити роботи і завдати йому неабиякого клопоту. Усе владналося, кафе «Афіна» відкрилося за тиждень до початку фестивалю. Усе було добре, поки не вбили Ґордона. Та мій брат його не вбивав, я певна цього.

— Сильвіє, а фраза «Темна ніч» нічого тобі не каже?

— «Темна ніч», — повторила Сильвія, подумавши, — десь я зустрічала цю фразу.

Вона помітила примірник «Орфея кронікл», який хтось забув на сусідньому столику, і взяла його.

— Ага, — сказала вона, переглянувши газету. — Ось. Це назва п’єси, яку поставлять під час відкриття фестивалю.

— А колишній шеф поліції Кірк Гарві й твій брат були якось пов’язані? — запитала Анна.

— Якби були, то я б знала про це. Чому ти запитуєш?

— Бо «Темна ніч» заповідалася таємничими написами, що з’являлися в місті за рік до першого фестивалю. І той-таки напис знайшли після пожежі на руїнах будинку, де мало бути кафе «Афіна». Ти знаєш про це?

— Та ні, я й не чула про них. Не забувай, що я оселилася тут після тієї трагедії. Натоді я мешкала в Мангеттені, була заміжня й перебрала бізнес після смерті мого батька. Після братової смерті я успадкувала кафе «Афіна» й вирішила не продавати його. Він так пишався тим рестораном. Я взяла управителя, потім розлучилася й вирішила продати батькову компанію. Мені кортіло почати все наново. Урешті 1998 року перебралася сюди. Розповідаю все це, щоб ти зрозуміла: більшої частини цієї історії я не знаю, зокрема тієї, що зветься «Темна ніч». Не можу сказати, чи пов’язано це з пожежею, зате достеменно знаю, хто підпалив будинок.

— І хто ж? — схвильовано запитала Анна.

— Я казала тобі, що за тої пори Тед у Ріджспорті ходив у такі місця, що їх ліпше було оминати. Там бував Джеремі Фолт, рідкісний покидьок, який жив за рахунок здирства, часом він приїздив погуляти до бару готелю «Озерного». Завжди на здоровецькому мотоциклі, який страшенно стріляв і бахкав глушником, з якимись дівчатами, а грошви в нього було стільки, що вона з кишень випадала. То був галасливий, брутальний чолов’яга, частенько під дією наркотиків. Він улаштовував оргії, кидав офіціантам сотні доларів чайових. Власник готелю не любив його, але не зважувався заборонити відвідувати бар, щоб уникнути проблем. Тед на-тоді ще працював у готелі, тож вирішив утрутитися. Йому хотілося віддячити власникові, який дав йому шанс. І ось він погнався за тим Джеремі на автомобілі. Притиснув його до узбіччя й звелів більше носа не потикати до готельного бару. Але в Джеремі тоді позаду на мотоциклі сиділа дівчина. Щоб похизуватися перед нею, він кинувся на Теда з кулаками, і Тед добряче натовк йому мармизу. То було страшенне приниження для Джеремі. За кілька днів він із двома здоровецькими лобуряками прийшов до Теда додому, і вони разом відлупцювали його. Потім Джеремі дізнався, що Тед вирішив заснувати кафе «Афіна», і почав вимагати взяти його в «партнери». Сказав, якщо хоче спокійно працювати, нехай платить щомісяця певну суму, а як ресторан відкриється, то і з прибутків сплачує відсоток. Він відчув, що тут пахне добрячим зиском.

— І що ж зробив Тед? — запитала Анна.

— Відмовився платити. І якось у лютому будівля кафе «Афіна» зайнялася.

— То це вчинив Джеремі Фолт?

— Саме так. Тієї ночі Тед приїхав до мене додому. Так я дізналася про те, що сталося.

Ніч 11 лютого 1994 року

Помешкання Сильвії Тенненбаум на Мангеттені

Сильвію розбудив телефон. На будильнику була друга година сорок п’ять хвилин. Дзвонив портьє їхнього будинку: приїхав її брат. Терміново.

Вона звеліла впустити його, і коли двері ліфта відчинилися, побачила, що Тед страшенно блідий і насилу тримається на ногах. Вона посадила його у вітальні й налила чаю.

— Кафе «Афіна» згоріло, — сказав Тед. — Згоріли плани робіт, мої теки, місяці праці пішли з димом.

— А в архітекторів є копії? — запитала Сильвія, намагаючись утішити брата.

— Ні, ти геть нічого не тямиш! Це дуже серйозно.

Тед дістав з кишені пожмаканий аркуш.

Анонімний лист.

Він знайшов його за двірниками свого автомобіля, коли вибіг надвір, дізнавшись про пожежу.

— Ти хочеш сказати, це злочинний підпал? — перелякано запитала Сильвія.

Тед кивнув.

— Хто це зробив? — вигукнула Сильвія.

— Джеремі Фолт.

— Хто?

Брат усе їй розповів. Про те, як заборонив Джеремі Фолтові приїздити у бар, про бійку і про те, до чого усе це врешті призвело.

— Джеремі хоче грошей, — сказав Тед. — Багато грошей.

— То треба заявити в поліцію, — сказала Сильвія.

— Зараз це неможливо: я знаю Джеремі, він когось послав, щоб це зробити. Поліція ніколи не знайде його. Принаймні швидко. А він за це добряче мені віддячить. Він геть схибнутий, здатний на все. Буде лихо: в найліпшому разі він спалить усе, чим я володію. У гіршому — хтось із нас загине.

— Гадаєш, як заплатити, то він дасть тобі спокій? — пополотнівши, запитала Сильвія.

— Я певен цього, — сказав Тед. — Гроші він любить.

— То заплати йому, — благально сказала сестра. — У нас стільки грошей, що ми не знаємо, що з ними вдіяти. Заплати, щоб залагодити на якийсь час ситуацію й звернутися до поліції, нехай не тримає тебе за горло.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився Тед.

— Отож мій брат погодився платити, принаймні поки що, аби залагодити ту халепу, — розповідала Сильвія. — Він так тримався за ресторан: то була його гордість, свідчення його успіху в житті. Він залучив тих підрядників, яких звелів узяти Ґордон, і регулярно сплачував Джеремі Фолтові грубі суми грошей, щоб той не заважав роботам. Отак і сталося, що кафе «Афіна» відкрилося вчасно.

Анна розгубилася: отож Тед Тенненбаум від лютого до липня 1994 року платив не Ґордонові, а Джеремі Фолтові.

— Ти казала це поліції тоді? — запитала Анна.

— Ні, — зітхнула Сильвія.

— Чому?

— Мого брата почали підозрювати в тих убивствах. Потім він зник, і нарешті його застрелила під час переслідування поліція. Я не хотіла ще дужче його обтяжувати. Та знаю напевне, що якби його не вбили, я поставила б йому всі запитання, що мене непокоїли.

Поки Анна з Сильвією сиділи за столом у кафе «Афіна», Аліса водила Стівена Берґдорфа від крамниці до крамниці.

— Ти не взяв своїх речей, та ще й корчив із себе дурника! То тепер скупимо все, — казала вона йому на кожне заперечення.

Коли вони підійшли до магазину з білизною, він зупинився на хіднику.

— У тебе є все необхідне, — сказав він. — Нема чого туди заходити.

— То був подарунок для тебе, а зараз буде подарунок для мене, — відтяла Аліса, силоміць пхаючи його досередини.

Вони не помітили Кірка Гарві, який пройшов попри крамницю й зупинився перед цегляним муром. Дістав із наплічника пляшечку з клеєм, щіточку і приліпив на стіні щойно видрукувану афішу.

За кілька кроків звідтіля Джеррі й Дакота Ідени, які вийшли погуляти на головну вулицю, зупинилися перед однією з тих афіш.

— Прослуховування акторів для театральної п’єси, — сказав Джеррі. — Може, спробуємо? Як ти була маленька, то хотіла стати акторкою.

— Тільки не в таких дурнуватих виставах, — відказала Дакота.

— Та спробуймо щастя, може, і справді щось із цього буде, — сказав Джеррі, намагаючись зберігати ентузіазм.

— Тут пишуть, що прослуховування в понеділок, — жалібно вигукнула Дакота. — Невже ми будемо в цій дірі так довго?

— Я не знаю, Дакото, — роздратовано відказав батько. — Стільки треба, скільки й пробудемо. Не починай, ми ж допіру приїхали. Ти пропонуєш щось інше? Може, поїдеш до університету? Ох, я ж і забув, ти ніде не навчаєшся...

Дакота насупилася й пішла попереду батька. Вони дійшли до книгарні Коді. Дакота ввійшла туди і, мов зачарована, озирнула полиці. На столі побачила словник. Вхопила його і почала гортати. Якесь слово привернуло її увагу, вона заходилася читати його визначення. Аж відчула, як підійшов батько.

— Я так давно не тримала в руках словника, — сказала вона.

Вона взяла той словник і почала розглядати полиці з романами. До неї поспішив Коді.

— Шукаєш щось конкретне? — запитав він.

— Мені потрібен хороший роман, — відказала Дакота. — Давненько вже я не читала.

Він помітив словник, що вона тримала під пахвою.

— Ну, це не роман, — усміхнувся він.

— Це навіть ліпше. Я візьму його. Вже й не пригадую, коли востаннє переглядала паперовий словник. Та й пишу я тільки на комп’ютері, а програма виправляє помилки.

— Чудернацьке століття, — зітхнув Коді.

Вона кивнула і сказала:

— Маленькою я брала участь у конкурсах із читання слів за літерами. Тато мене привчив до цього. Ми з ним тільки те й робили, що читали ті слова, аж маму це вже починало дратувати. Була така пора, коли я могла годинами читати словники, запам’ятовуючи орфографію найскладніших слів. Ось оберіть навмання будь-яке слово.

Вона простягнула словник Коді, й він узяв його і розгорнув на першій-ліпшій сторінці. Проглянув статті й промовив:

— Голосистолічний.

— Завиграшки: г-о-л-о-с-и-с-т-о-л-і-ч-н-и-й.

Він пустотливо всміхнувся.

— Ти справді читала словник?

— Авжеж, цілий день.

Дівчина всміхнулася, і від неї наче світло заструмувало.

— Ти звідки? — запитав її Коді.

— Із Нью-Йорка. Мене звати Дакота.

— А мене Коді.

— Мені страшенно подобається ваша книгарня, Коді. Я хотіла б стати письменницею.

І вона знову насупилася.

— Хотіла б? — перепитав Коді. — То що тобі заважає? Тобі ж, либонь, і двадцять років нема.

— Я не можу більше писати.

— Не можеш більше? Що ти маєш на увазі?

— Не можу, бо вчинила велике зло.

— Що ти таке скоїла?

— Це надто серйозно, щоб розповідати.

— То треба написати про це, — заохотив її Коді.

— Знаю, так каже і мій психолог. Але мені це не вдається. Нічого не вдається. У мене пустка всередині.

Того дня Джеррі з Дакотою вечеряли в кафе «Афіна». Джеррі знав, що Дакота завжди любила це місце, тож сподівався, їй сподобається, коли він поведе її туди. Та під час вечері вона була похмура.

— Чому ти притягнув мене сюди? — врешті запитала вона, длубаючи виделкою смажену рибу.

— Гадав, тобі буде тут добре, — боронився батько.

— Гадав, мені буде тут добре? А може, хотів показати, як я тебе розчаровую, й нагадати, що через мене ти втратив свій дім?

— Дакото, як ти можеш таке казати!

— Я ж добре знаю, що знівечила тобі життя!

— Годі вже картати себе, Дакото, треба рухатися вперед, перебудувати себе!

— Ти що, так нічого й не розумієш? Я не зможу поправити того, що вчинила, тату! Я ненавиджу це місто, ненавиджу все, ненавиджу життя!

Вона не могла стримати сліз і замкнулася у вбиральні, щоб ніхто не бачив, як вона плаче. Вийшла відтіля через двадцять хвилин і попросила батька повернутися в готель.

Джеррі не помітив, що в кожній із двох спалень апартаментів був невеличкий бар. Дакота тихенько відчинила дверцята, взяла склянку і невеличку пляшку горілки. Налила в склянку і кілька разів ковтнула. Потім понишпорила в шухляді з білизною й дістала ампулу з кетаміном. Лейла казала, що ампули практичніші за порошок, бо їх легше переховувати.

Дакота обережно зламала кінчик ампули і вилила кетамін у склянку. Розколотила кінчиком пальця й вихилила все одним духом.

За декілька хвилин відчула, як у ній розливається спокій. Вона стала легша. Стала щасливіша. Уклалася на ліжку і втупилася в стелю, де білі візерунки наче зазміїлися шпаринами, і ось перед нею постала невимовно гарна фреска: вона впізнала орфейську домівку, і їй захотілося пройтися нею.

Орфея, десять років тому

Липень 2004 року

Радісна метушня панувала під час сніданку за столом у розкішному домі родини Іденів, що стояв на Овшен-роуд, коло самісінького океану.

— Акупунктура, — з хитрим виглядом сказав Джеррі.

Дев’ятирічна Дакота замислено задерла носика, що викликало усмішку в матері, яка спостерігала за нею. Потім рішуче вхопила ложку, що стриміла в її мисочці, й почала виловлювати з молока пластівці у вигляді літер, промовляючи:

— А-к-у-п-у-н-к-т-у-р-а.

Вимовляючи літери, вона клала кожен пластівець коло себе на тарілку. Урешті кинула оком на результат і задоволено всміхнулася.

— Браво, люба моя! — вражено вигукнув батько. Мати, сміючись, заплескала в долоні.

— Як ти це робиш? — запитала вона.

— Не знаю, мамо. У мене в голові наче фото слова, ну і, загалом, це просто.

— Ану ще одне, — запропонував Джеррі. — Рододендрон.

Дакота закотила оченята, що неабияк потішило її батьків, а потім вимовила слово за літерами, де бракувало тільки h[6].

— Майже! — вигукнув батько.

— Принаймні я вивчила нове слово, — по-філософському зауважила Дакота. — Тепер уже не помилятимуся. Можна мені покупатися в басейні?

— Тільки вдягни купальник, — усміхнулася їй мати.

Дівчинка радісно заверещала і вибігла з-за столу. Джеррі ніжно глянув їй услід, а Синтія, скориставшись тією хвилиною спокою, вмостилася чоловікові на коліна.

— Дякую, любове моя, що ти такий чудовий чоловік і батько.

— Дякую за те, що ти така надзвичайна дружина.

— Ніколи я й не гадала, що буду така щаслива, — сказала Синтія, сяючи від утіхи.

— Я теж. Нам так пощастило в житті, — відказав Джеррі.

Джесс Розенберґ

Неділя, 13 липня 2014 року

За тринадцять днів до прем’єри

Тими дозвільними вихідними Дерек з Дарлею покликали мене й Анну до свого невеличкого басейну. То було вперше, коли ми зібралися всі разом поза службовими справами. А я вперше за тривалий час опинився у Дерека в гостях.

Метою тих запросин було розслабитися трохи і випити пива. Та коли Дарля відійшла, а дітлахи бовталися у басейні, ми несамохіть заговорили про справи.

Анна розповіла нам про свою розмову з Сильвією Тенненбаум. Докладно змалювала, який тиск чинив мер Ґордон на Теда, накидаючи йому своїх підрядників, і як, з іншого боку, здирав із нього гроші Джеремі Фолт, місцевий рекетир.

— Темна ніч, — сказала вона, — може бути пов’язана з Джеремі Фолтом. Це він підпалив кафе «Афіна» в лютому 1994 року, щоб натиснути на Теда і змусити його платити.

— То, може, «Темна ніч» — це назва банди? — припустив я.

— Цей слід треба уважно розглянути, Джессе, — відказала Анна. — Я не мала часу розпитати в комісаріаті про цього Джеремі Фолта. Знаю тільки, що та пожежа змусила Теда платити йому.

— Отже, гроші, що, як ми помітили, зникали з рахунків Тенненбаума, насправді призначалися для Джеремі? — второпав Дерек.

— Так, — підтвердила Анна. — Тенненбаум хотів мати певність, що спокійно закінчить усі роботи з облаштування кафе «Афіна» і що відкриє його до початку фестивалю. А оскільки ми знаємо, що Ґордон вимагав хабарів від будівельних підприємств, то тепер зрозуміло, звідки він за тієї пори одержував гроші. Звісно ж, він вимагав комісійні за те, що ті підрядники завдяки йому здобули замовлення на роботи в кафе «Афіна».

— А що як мер Ґордон і Джеремі Фолт були пов’язані між собою? — запитав Дерек. — Може, Ґордон мав зв’язки з кримінальним світом?

— Ви тоді розглядали таку можливість? — запитала Анна.

— Ні, — відказав Дерек. — Гадали, що мер корумпований політик. Але й не підозрювали, що він вимагає у всіх хабарі.

— Припустимо, — провадила Анна, — що «Темна ніч» — назва злочинної організації. То, може, ті оголошення на стінах Орфеї заповідали вбивство голови Ґордона? Убивство, про яке було написано і про яке знали всі, та ніхто не здогадався, про що йдеться.

— Те, чого ніхто не побачив! — вигукнув Дерек. — Те, що було в нас перед очима, а ми не побачили його. Джессе, що ти скажеш на це?

— Можна припустити, що Кірк Гарві розслідував тоді діяльність тієї організації, — подумавши, відказав я. — І про все знав. Тому й забрав зі собою ту справу.

— Оце нам і треба з’ясувати передовсім, — сказала Анна.

— Найдужче дивує те, — сказав Дерек, — чому 1994 року Тед Тенненбаум не сказав нам, що платить Джеремі Фолтові, коли ми питали в нього, куди він діває ті гроші.

— Боявся, що Джеремі Фолт йому помститься? — запитала Анна.

Дерек подумав.

— Може, й так. Але якщо ми проґавили цього Джеремі Фолта, то ми і ще щось проґавили. Я взагалі хотів глянути на цю справу геть в іншому контексті, й, гадаю, треба подивитися, що писали місцеві газети про все це.

— Можу попросити Майкла Бірда, щоб приготував нам усі матеріали про вбивство чотирьох людей.

— Непогана думка, — сказав Дерек.

Ми лишилися й на вечерю. Як і кожної неділі, Дерек замовив піцу. Поки ми розсідалися в кухні, Анна розглядала світлину на стіні: там була Дарля, Дерек, Наташа і я перед рестораном «Маленька Росія», який саме облаштовували.

— Що це за «Маленька Росія»? — нічого не підозрюючи, запитала Анна.

— Ресторан, який я так і не відкрила, — відказала Дарля.

— Ти любиш готувати? — запитала Анна.

— Колись я тільки цим і жила.

— Джессе, а що то за дівчина з тобою? — запитала мене Анна, показавши на Наташу.

— Наташа, — відказав я.

— Це була твоя наречена?

— Так, — відказав я.

— Ти ніколи не казав, що там поміж вами сталося. Зрозумівши з тієї зливи запитань, що Анна нічогісінько не знає, Дарля урешті сказала мені:

— О боже мій, Джессе, то ти нічого їй не казав?

Стівен Берґдорф і Аліса сиділи в шезлонгах коло готельного басейну. День був страшенно спекотний, і в басейні поміж іншими купальниками бовтався й Островскі. Коли його долоні вже геть поморщилися від води, він виліз із басейну і сів у шезлонгу, щоб трохи обсохнути. Аж із жахом виявив, що простісінько біля нього сидить Стівен Берґдорф, та ще й мастить сонцезахисним кремом спинку якомусь юному створінню, що нітрохи не скидається на його дружину.

— Стівене! — вигукнув Островскі.

— Мета? — мало не вдавився Берґдорф, угледівши коло себе критика. — Що ви тут робите?

Хоч він і бачив критика на прес-конференції, та все ж таки не сподівався, що той мешкає в готелі «Озерний».

— Дозвольте мені у вас про це запитати, Стівене. Я покинув Нью-Йорк, щоб знайти спокій, аж натрапляю на вас!

— Я приїхав сюди дізнатися, що це за п’єсу таку таємничу тут гратимуть.

— Я приїхав сюди перший, Стівене, то повертайтеся до Нью-Йорка, якщо я тут.

— Ми куди хочемо, туди і їдемо, у нас демократія, — встряла Аліса.

Островскі раптом упізнав її: то була дівчина з редакції.

— Ого, Стівене, — сказав він уїдливо, — бачу, ви поєднуєте роботу і задоволення. Ваша дружина, мабуть, радіє.

Він узяв свої речі й пішов, страшенно розлютившись. Стівен побіг за ним.

— Зачекайте, Мето.

— Не турбуйтеся, Стівене, — сказав Островскі, стенувши плечима, — я нічого не скажу Трейсі.

— Та я не про це. Хочу сказати вам, що мені дуже шкода. Шкода, що я так витурив вас. Я тоді був у ненормальному стані. Прошу у вас вибачення.

Островскі відчув, що Берґдорф каже це щиро, і ті перепросини зворушили його.

— Дякую, Стівене, — сказав він.

— Ага, Мето. Вас прислали сюди від «Нью-Йорк таймс»?

— О боже, ні! У мене більше нема роботи. Хто захоче взяти на роботу критика-ретрограда?

— Ви великий критик, Мето, вас кожна газета захоче залучити до праці.

Островскі стенув плечима й зітхнув.

— Ну, це ще як сказати.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Берґдорф.

— Від учора мені засіла в голові одна думка: я хочу пройти прослуховування на актора в «Темній ночі».

— А чом би й ні?

— А тому що це неможливо! Я літературний і театральний критик! Отож не можу ні писати, ні грати!

— Я не зовсім розумію вас, Мето...

— Ох, Стівене, поворушіть мізками, заради бога! Подумайте самі, з якого це дива театральний критик гратиме у виставі якусь роль? Гадаєте, літературні критики хочуть писати, а письменники стати літературними критиками? Уявляєте собі Дона Делілло, який пише статтю для «Нью-Йоркера» про нову п’єсу Девіда Меймета? Уявляєте, як Поллок публікує критичну статтю про останню виставку Ротко в «Нью-Йорк таймс»? Уявляєте, що Джеф Кунс критикує останнє творіння Даміана Гіршта у «Вашингтон пост»? Можете уявити собі Спілберґа, який пише про останній фільм Копполи у «Таймс»: «Не дивіться цього лайна, це справжнісінька гидота»? Усі здіймуть галас, казатимуть, що це упередженість, і матимуть рацію: не можна критикувати ту царину діяльності, в якій працюєш.

Берґдорф зрозумів, що мав на увазі Островскі, але зауважив:

— Мето, та ви ж зараз практично не критик, адже вас звільнили.

Обличчя Островскі посвітліло: Берґдорф таки мав рацію. Колишній критик подався до свого номера і взявся до газет, де писали про зникнення Стефані Мейлер.

А що, думав він собі, хто забороняє мені взятися до діла? Зрештою, хіба, витуривши з роботи, Берґдорф не зробив мене вільним? І що як увесь цей час він був невизнаним творцем?

Він повирізував статті й порозкладав їх на ліжку. З нічного столика на нього дивилося фото Меґан Падалін.

Повернувшись до басейну, Стівен почав читати мораль Алісі.

— Не провокуй Островскі, — сказав він, — він тобі нічого поганого не зробив.

— А чом би й ні? Ти бачив, як він дивився на мене? Наче я хвойда якась. Наступного разу скажу, що це я його витурила з роботи.

— Не кажи нікому, що ти вимагала вигнати його! — вигукнув Стівен.

— Але ж це правда, Стіві!

— Послухай, через тебе я опинився в гівні.

— Через мене? — обурилася Аліса.

— Авжеж, через тебе і через твої дурнуваті подарунки! З банку вже дзвонили мені додому. Ще трохи — і дружина дізнається, що в мене фінансові проблеми?

— У тебе фінансові проблеми, Стівене?

— Авжеж! — роздратовано вигукнув Берґдорф. — Знаєш, скільки я витратив? Я спустошив геть усі рахунки, та ще й заліз у борги, немов дурник!

Аліса засмучено глянула на нього.

— А ти ніколи не казав мені про це, — докірливо мовила вона.

— Про що не казав?

— Що в тебе нема грошей на ті подарунки.

— А це б щось змінило?

— Усе! — вигукнула Аліса. — Усе змінило б! Можна було б стежити за видатками. Не жити в дорогих готелях! Що ти накоїв, Стіві? Ти наймав номери у «Плазі», ти кидав грішми наліво й направо, купуючи все підряд, то я гадала, що в тебе є грошенята. Я й не підозрювала, що ти живеш у кредит. Чому ти ніколи не казав мені про це?

— Бо мені було соромно.

— Соромно? А чого ти соромився? Послухай, Стіві, я ж не хвойда якась, не лярва. Я ж з тобою не заради подарунків, не для того, щоб завдавати тобі прикрощів.

— А чому ти зі мною?

— Бо я кохаю тебе! — вигукнула Аліса.

Вона глянула на нього, і по її щоці покотилася сльоза.

— То ти не кохаєш мене? — схлипуючи, запитала вона. — Ти гніваєшся на мене, так? Бо через мене ти опинився в гівні?

— Я вже казав тобі вчора в автомобілі, Алісо, може, варто було б подумати трохи і зробити паузу в наших стосунках, — несміливо нагадав їй Берґдорф.

— Ох, не кидай мене!

— Що?

— Покинь дружину! — благально вигукнула Аліса. — Якщо кохаєш мене, покинь дружину! Але не мене. У мене є тільки ти, Стівене. В мене нікого нема, крім тебе. Якщо ти підеш, я нічиєю більше не буду.

Вона плакала, аж захлиналася, й сльози поробили доріжки в макіяжі на її щоках. Усі дивилися на них. Стівен спробував її заспокоїти.

— Алісонько, та ти ж знаєш, як я кохаю тебе.

— Ні, не знаю я! То скажи мені це, доведи це мені! Не їдьмо завтра назад, залишімося ще на трохи, це ж останні наші дні! Чом би тобі не сказати на роботі, що ми проходимо тут проби на акторів, щоб зсередини дізнатися про цю виставу і зробити репортаж? Щоб написати про цю п’єсу, що про неї всі балакають. Твої видатки будуть виправдані. Прошу тебе! Кілька днів.

— Гаразд, Алісонько, — сказав Стівен. — Залишаємося ще на понеділок і вівторок, щоб узяти участь у прослуховуваннях акторів. І разом напишемо статтю для часопису.

Після вечері у Дерека і Дарлі.

У кварталі запала ніч. Анна з Дереком прибрали зі столу. Дарля курила надворі коло басейну. Я приєднався до неї. Було ще дуже гаряче. Тріщали цикади.

— Ось поглянь на мене, Джессе, — саркастично сказала Дарля. — Я хотіла відкрити ресторан, а натомість щонеділі замовляю піцу.

Я відчув, що вона в кепському гуморі, й вирішив її підбадьорити.

— Піца — це традиція.

— Ні, Джессе. І ти знаєш це. Я втомилася. Втомилася від життя, від цієї роботи, яку я ненавиджу. Щоразу, йдучи повз ресторан, думаю собі: «Він міг би бути моїм». Натомість працюю помічником лікаря. Дерек теж ненавидить свою роботу. Вже двадцять років ненавидить. І ось уже тиждень минув, відколи він приєднався до тебе, повернувся до оперативної роботи, і помітно звеселів.

— Бо його покликання — оперативна робота, Дарлю. Дерек дуже талановитий слідчий.

— Він більше не може бути поліціянтом, Джессе. Після того, що сталося.

— То нехай подасть у відставку! Нехай візьметься до іншого діла. Він має право на пенсію.

— Ми ще не сплатили за дім.

— То продайте його! Через два роки ваші діти все одно поїдуть навчатися в університет. Знайдіть якийсь затишний куточок, подалі від цих міських джунглів.

— І що там робити? — з відчаєм запитала Дарля.

— Жити! — відказав я.

Вона дивилася вдалину. Я бачив її лице тільки у відблисках, що їх відбивала поверхня води в басейні.

— Гайда, — урешті сказав я їй. — Покажу тобі дещо.

— Що саме?

— Проект, над яким я працюю.

— Який проект?

— Той, задля якого покину роботу в поліції, той, що про нього не хотів тобі казати. Просто ще не готовий був. Гайда.

Ми сіли в автомобіль і поїхали, покинувши Дерека з Анною. Вона вийшла з автівки й озирнула будинок.

— Ти його винайняв? — запитала вона.

— Ага. Тут була галантерейна крамниця, але прогоріла. Я перекупив її за хорошу ціну. І зараз облаштовую.

Вона дивилася на вивіску, затулену укривалом.

— І ти скажеш мені, що це?

— Ні, — відказав я. — Зачекай хвилю.

Я увійшов досередини, засвітив вивіску, знайшов драбину, потім вийшов і, залізши на драбину, зняв укривало. У нічній темряві сліпуче засяяли літери.

Дарлі аж заціпило. Я почувався ніяково.

— Ось глянь, у мене є ще й червона книга з усіма вашими рецептами, — сказав я їй, показуючи ту книгу, яку прихопив разом із драбиною.

Дарля знай мовчала. Я знову озвався, щоб почути, що вона про це думає.

— Кухар із мене ніякий, це правда. Я робитиму гамбургери. Це все, що я вмію. Гамбургери з підливою «Наташа». А ти допоможеш мені, Дарлю. Поставиш на ноги цей проект. Розумію, я трохи схибнутий, але...

— Трохи схибнутий! — нарешті вигукнула вона. — Та ти з глузду зсунувся, Джессе! Ти геть здурів! Нащо ти це утнув?

— Щоб виправити все, — м’яко відказав я.

— Джессе, таж нічого вже не виправиш! Чуєш, нічого! Минулого вже ніколи не виправити!

Вона вибухнула плачем і втекла.

Джесс Розенберґ

Понеділок, 14 липня 2014 року

За дванадцять днів до прем’єри

Того ранку ми з Дереком посідали в куточку в ресторані готелю «Озерний» і крадькома спостерігали за Кірком Гарві, що прийшов туди поснідати.

Прийшов і Островскі й, помітивши Кірка, сів за його столом.

— Ох, цього ранку буде чимало розчарованих, бо я ж нікого не оберу, — сказав Гарві.

— Прошу? — не второпав Островскі.

— Я не з тобою розмовляю, Островскі! Я звертаюся до оладок, яких не оберу. До вівсянки, яку не оберу. І до картоплі, її я теж не оберу.

— Кірку, та це ж сніданок.

— Ні, йолопе ти природжений! Це більше, ніж сніданок! Я готуюся обрати найліпших акторів у всій Орфеї.

До столу підійшов офіціант, щоб узяти замовлення. Островскі замовив каву і яйце в мішечок. Офіціант обернувся до Кірка, але той тільки дивився на нього й нічого не казав. Тоді офіціант запитав:

— А ви що замовляєте, шановний пане?

— За кого він мене тримає? — вигукнув Кірк. — Забороняю вам звертатися безпосередньо до мене! Зрештою, я великий театральний постановник! За яким це правом до мене звертається молодший персонал?

— Мені дуже шкода, пане, — ніяково промимрив офіціант.

— Ану погукайте мені директора! — заревів Гарві. — Тільки директор цього готелю має право звертатися до мене.

Усі відвідувачі ресторану затихли, приголомшено спостерігаючи ту сцену. Тут прибіг і директор, якого терміново покликали.

— Великий Кірк Гарві хоче яєць по-королівському і кав’яру, — пояснив Гарві.

— Великий Кірк Гарві хоче яєць по-королівському і кав’яру, — повторив директор офіціантові.

Той записав замовлення, й у залі запанував спокій.

Задзеленчав мій телефон.

То була Анна. Вона чекала нас у комісаріаті. Коли я сказав, де ми перебуваємо, вона порадила нам хутчій ушиватися відтіля.

— Ви не повинні там бути, — сказала вона. — Якщо дізнається міський голова, у всіх нас будуть проблеми.

— Цей Гарві справжнісінький блазень, — сказав я роздратовано, — а всі його сприймають поважно.

— Тим паче нам треба зосередитися на слідстві, — відповіла Анна.

Вона мала рацію. Ми покинули той ресторан і подалися до неї в комісаріат. Навели довідки про Джеремі Фолта і дізналися, що він загинув 16 липня 1994 року в дорожній пригоді, тобто за два тижні до голови Ґордона.

На превеликий наш подив, за тим Джеремі не числилося якихось особливих правопорушень. Федеральна комісія з контролю за обігом алкоголю, тютюну і вогнепальної зброї відкрила було проти нього провадження, та вочевидь воно скінчилося нічим. Ми зв’язалися з поліцією Ріджспорта, щоб дізнатися більше, але поліціянт, з яким розмовляли, нічим не зміг нам допомогти. «У нас на того Фолта нічого нема», — сказав він. Це означало, що смерть Джеремі Фолта ні в кого не викликала підозр.

— Якщо він загинув до тих чотирьох убивств у домі Ґордонів, — сказав Дерек, — то це означає, що він до них непричетний.

— З мого боку, — докинув я, — після консультацій із комп’ютерним банком ФБР я з’ясував, що ніякої злочинної організації під назвою «Темна ніч» нема. Тобто все це не пов’язане з організованою злочинністю чи здирством. Принаймні Джеремі Фолта ми можемо відкинути. Залишається отой невідомий замовник, що загадав Стефані написати книжку.

Дерек приніс теку з газетами.

— Оголошення, що дозволило Стефані зустрітися з тим замовником, з’явилося в одній газеті, — пояснив він. — Адже під час розмови з нею він прохопився, що публікує його вже двадцять років.

Він зачитав із тексту, написаного Стефані:

— Отже, йдеться про постійну публікацію цього оголошення, — провадив Дерек. — Здається, Стефані передплачувала одну газету: огляд філологічного відділу університету Нотр-Дам, де вона навчалася. Ми зібрали всі випуски за минулий рік.

— Вона могла випадково натрапити на це оголошення в якійсь іншій газеті, — заперечила Анна. — У кав’ярні, в метро, в приймальні лікаря.

— Може, й так, — сказав Дерек, — може, й ні. Якщо ми знайдемо це оголошення, то зможемо вийти на замовника і нарешті з’ясувати, хто був за кермом автомобіля Теда Тенненбаума у вечір убивства.

На проби в театр прийшло чимало людей. Прослуховування точилося дуже непоквапно. Кірк Гарві сидів за столом на сцені. Він викликав по два кандидати на акторів і давав їм зачитувати уривок із першої дії своєї п’єси з аркушика, який вони мусили передавати одне одному.

Кандидати юрмилися перед сценою, мов отара овець, очікуючи, коли Кірк Гарві погукає їх на пробу. Той вигукував суперечливі команди: то треба було підійматися східцями праворуч, а не ліворуч, то вклонятися, перш ніж підніматися на сцену, а на сцені вже не вклонятися, а як робили щось не так, то все треба було розпочинати наново, від початку. Присуд був той самий:

— Нуль! — кричав Гарві, а це означало, що кандидат повинен негайно щезнути з очей Маестро.

Дехто протестував.

— Як ви можете судити про людей за єдиним рядком?

— Не гризіть мені голову, геть відціля! Тут я постановник.

— А можна спробувати ще раз? — запитав хтось із невдах.

— Ні! — відтяв Гарві.

— Але ж я стільки годин чекав, а прочитав одненький рядочок.

— Слава не для вас, вам судилося скніти на задвірках життя! Катайте відціля, щоб мої очі вас не бачили!

Дакота лежала на дивані в готельних апартаментах, а її батько вмикав на столі ноутбук і розмовляв з нею.

— Треба піти на те прослуховування в театр, — умовляв він її. — Разом відбудемо його.

— Пхе! — сказала Дакота. — Театр — це ніщо!

— Як ти можеш таке казати! Ти ж написала колись чудову п’єсу, її ще мали поставити у тебе в школі!

— Але так і не поставили, — згадала Дакота. — Відтоді мені начхати на театр.

— А якою ж ти колись була допитливою дівчинкою! — сумовито сказав Джеррі. — Ото вже лихо з вашим поколінням, оті телефони та соціальні мережі! Ви більше не читаєте, нічим не цікавитеся, тільки знімаєте себе на телефон за сніданком! Хороша пора!

— Ага, не треба читати мені мораль, — відказала Дакота. — Це твої гівняні передачі роблять людей дурниками!

— Не кажи таких вульгарних слів, прошу тебе.

— А за п’єсу красненько дякую: якщо я пройду пробу, то застряну тут до самісінького серпня.

— То що ти хочеш робити?

— Нічого, — скривилася Дакота.

— Може, підеш на пляж?

— Ні. Ми вертаємося до Нью-Йорка?

— Не знаю, Дакото, — роздратовано відказав Джеррі. — Я оце намагаюся бути терплячим, але ти можеш бодай трохи взяти себе в руки? Уяви собі, в мене є чимало причин не бути тут. «14 канал» іще не розробив проект передачі до початку сезону, і...

— То їдьмо звідси, — урвала його Дакота. — Роби свою роботу.

— Ні. Я все влаштував так, що керуватиму звідси. Ось зараз у мене вже розпочинається відеоконференція.

— Авжеж, відеоконференція, робота... Тільки це тебе і цікавить.

— Дакото, це триватиме хвилин з десять! Я завжди поруч із тобою, ти могла б усе ж таки визнати це. Дай мені десять хвилин, а потім будемо робити те, що ти захочеш.

— Нічого я не хочу робити, — буркнула Дакота і подалася до своєї кімнати.

Джеррі зітхнув і ввімкнув камеру ноутбука, щоб розпочати відеоконференцію зі своєю командою.

За двісті п’ятдесят кілометрів звідтіля, в центрі Мангеттена, у залі для зібрань студії «14 канал» на п’ятдесят третьому поверсі хмарочоса, нудьгували учасники тієї конференції.

— Де начальник? — запитав хтось.

— У Гемптонсі.

— Еге, він там не нудьгує, а ми тут гаруємо за десятьох! Ми працюємо, а він відпочиває.

— Здається, в нього проблеми з донькою, — сказала якась жінка, що була знайома з асистенткою Джеррі. — Вона вживає наркотики чи щось таке.

— Діти багатіїв усі однакові. Нароблять їх легковажно, а потім мають проблеми.

Раптом увімкнулася мережа, і всі позамовкали. На стінному екрані з’явився начальник, і всі обернулися, щоб привітати його.

Першим узяв слово креативний директор.

— Джеррі, — сказав він, — здається, ми таки дещо розробили. Проект, що всім сподобався: реаліті-шоу, яке простежуватиме життя родини товстунів, які відчайдушно намагаються скинути вагу. Ця ідея сподобається всім категоріям глядачів, тому що кожне знайде тут щось своє: можна ототожнитися з ними, долучитися до них і навіть покепкувати з них. Ми вже збираємося тестувати його на групі людей, здається, це буде виграшний задум.

— Мені це подобається! — сказав Джеррі.

Креативний директор передав слово відповідальному за проект.

— Задум такий, що родина товстунів потрапляє до спортивного тренера, здоровезного чолов’яги з випуклими м’язами, суворого і нещадного наставника, аж згодом виявляється, що він теж був товстуном, але зумів позбутися свого сала. Отакий собі багатогранний персонаж, публіка таких любить.

— Буде також конфліктний елемент, він потрібен, щоб внести ритм в епізоди, — уточнив креативний директор. — Ми вже запланували дві чи три сцени, що змусять заговорити про себе. Наприклад, пригнічений товстун плаче і поглинає шоколадне морозиво, а тренер, слухаючи, як він скиглить, відтискається від землі й качає прес, щоб стати ще дужчим і гарнішим.

— Так, ваша ідея здається мені справді непоганою, — сказав Джеррі, — але майте на увазі: як на мене, тут забагато пафосу й мало конфлікту. А глядач полюбляє конфлікти. Як буде забагато скиглення, то він нудьгуватиме.

— Ми про це теж подумали, — радісно сказав креативний директор, що знову перебрав слово. — Щоб загострити конфлікт, ось такий варіант: дві родини опиняються в тому самому будинку для відпочинку. Одна захоплюється спортом: батьки й дітлахи атлетичної будови, здорові, їдять лише варені овочі й не вживають жирних страв. Друга родина — товстуни, які сидять весь час перед телевізором і жеруть піцу. Оцей антагоністичний спосіб життя створює велику напругу. Спортсмени кажуть товстунам: «Хлопці, гайда з нами робити гімнастику, а потім будемо їсти тапіоку!». А товстуни кажуть їм на те: «Ні, дякуємо, ми воліємо вилежуватися на дивані, поїдаючи начос із сиром і запиваючи содовою!».

Присутнім, здавалося, припала до смаку та ідея. Аж ось виступив директор правового департаменту.

— Єдина проблема в тому, що як змушувати товстунів жерти мов не в себе, вони можуть занедужати на діабет, і нам доведеться оплачувати їхнє лікування.

Джеррі відмахнувся від тієї проблеми.

— Підготуйте залізну угоду, яка унеможливить будь-які дії в цьому напрямку.

Співробітники юридичного відділу відразу ж занотували це собі. Маркетинговий директор теж устряв до розмови.

— Чіпси «Ґрассітос» дуже зацікавилися проектом і хочуть долучитися до нього. Готові частково фінансувати його, за умови, що під час реаліті-шоу пропихатиметься ідея, наче поїдання чіпсів сприяє втраті ваги. Хочуть поправити своє реноме після фіаско з отруєними яблуками.

— З отруєними яблуками? — перепитав Джеррі. — Що це таке?

— Кілька років тому «Ґрассітос», яких обвинуватили в тому, що їхня продукція призводить до збільшення ваги у дітей, фінансували закупівлю яблук для шкільних їдалень у Нью-Йоркському окрузі. Та виявилося, що в тих фруктах повно пестицидів, і дітлахи захворіли на рак. Чотири сотні хворих дітей — і ваш імідж собаці під хвіст.

— Оце халепа! — сказав Джеррі.

— На щастя, — уточнив директор, — лиха не буває без добра: то були дітлахи з неблагополучних кварталів, і батьки не мали коштів, щоб подати у суд. Декотрі з тих дітлахів навіть у лікаря не побували.

— «Ґрассітос» просять, щоб під час передачі оті мускулясті здоровані наминали чіпси. Тобто треба, щоб був зв’язок поміж м’язами і чіпсами. Також хочуть, щоб той тренер або ж родина спортсменів були латиносами. Це важливий ринок для них, і вони хочуть його розвивати. Вони вже й гасло вигадали: «Латиноси полюбляють „Ґрассітоси“».

— Дуже непогано, — сказав Джеррі. — Але треба спершу з’ясувати, скільки вони можуть інвестувати в бюджет програми, щоб наша співпраця мала сенс.

— А мускулясті латиноси вам підходять? — запитав маркетинговий директор.

— Атож, це дуже добре, — підтвердив Джеррі.

— Нам потрібні латиноси! — гукнув креативний директор. — Записали?

Втупившись у екран свого ноутбука в апартаментах готелю «Озерний», Джері не помітив, як Дакота вийшла зі своєї кімнати і зупинилася в нього за плечима. Глянула на нього, та він геть поринув у конференцію, тож вона подалася з апартаментів. Пройшла коридором, не знаючи, куди себе подіти. Пройшла повз номер, де Островскі готувався до прослуховування, переглядаючи театральних класиків. Поминула триста дванадцятий номер, де мешкали Берґдорф з Алісою, й захихотіла, почувши, як гучно вони кохаються. Урешті вирішила покинути готель. Звеліла працівникові паркувального майданчика подати батьків «порше» і покотила Орфеєю. Ось і Овшен-роуд. Вона попрямувала до пляжу. Дедалі дужче нервуючись, незабаром дісталася до того будинку, де колись вони відпочивали на вакаціях, де були такі щасливі разом. Зупинилася коло брами і задивилася на викарбуваний там напис: «САД ІДЕНІВ».

Урешті її залили сльози. Вчепившись у кермо, вона заридала.

— Джессе, — всміхнувся Майкл Бірд, угледівши мене у дверях свого кабінету, — чим я завдячую задоволенню бачити вас?

Поки Анна з Дереком порпалися в комісаріаті в газеті університету Нотр-Дам, я подався до редакції «Орфея кронікл» узяти статті, що вийшли у рік убивства чотирьох людей.

— Мені треба заглянути в архіви вашої газети, — пояснив я Майклові. — Чи можете допомогти мені в цьому, але так, щоб ця інформація не з’явилася завтра в пресі?

— Авжеж, Джессе, — пообіцяв він. — Шкодую, що так ото зрадив тоді вашу довіру. Це було непрофесійно. Знаєте, весь час собі думаю, чи міг я захистити Стефані?

Погляд у нього був сумний. Я бачив, що він дивиться на кабінет Стефані, який був коло його кабінету й залишився недоторканний.

— Ви нічого не могли вдіяти, Майкле, — спробував я підбадьорити його.

Він звів плечима і спровадив мене в архів, розташований у напівпідвальному приміщенні. Його допомога була неоціненна: він вибрав потрібні випуски газети, допоміг знайти потрібні статті й поробити з них копії. Він чимало знав усього про місцеві справи, тож я запитав, чи чув він про Джеремі Фолта.

— Джеремі Фолт? — перепитав він. — Ніколи не чув про нього. Хто це?

— Дрібний розбишака з Ріджспорта, — відказав я. — Він збивав із Теда Тенненбаума гроші, погрожуючи, що завадить відкриттю кафе «Афіна».

Майкл аж рота роззявив.

— Із Тенненбаума рекет здирав гроші?

— Так. Поліція штату проґавила це 1994 року.

Завдяки Майклові я зміг здійснити масштабні пошуки, що стосувалися «Темної ночі»: він зв’язався з іншими місцевими газетами, зокрема, зі щоденним виданням із «Рідж-спорт івнінґ стар», і запитав, чи існує в їхніх архівах ключова фраза «Темна ніч». Проте ніхто такого не знайшов. Усе, що було пов’язане з цією назвою, сталося в Орфеї у проміжку від осені 1993 до літа 1994 року.

— Який зв’язок поміж п’єсою Гарві й цими подіями?— запитав Майкл, який і досі не провів цієї паралелі.

— Я й сам хотів би про це знати. Надто ж тепер, коли відомо, що та Темна ніч стосується тільки Орфеї.

Я заніс усі копії з архіву «Орфея кронікл» до комісаріату і почав їх переглядати. Робив вирізки, підкреслював потрібне, відкидав непотрібне, класифікував, а Дерек із Анною тим часом ретельно перечитували примірники газети університету Нотр-Дам. Незабаром Аннин кабінет почав нагадувати поштове відділення, де сортують пресу. Аж ось Дерек вигукнув: «Бінґо!». Він знайшов оголошення. Двадцять перша сторінка осіннього випуску 2013 року, там поміж рекламою шевця й китайського ресторану, що обіцяв щедрий буфет за ціною від двадцяти доларів, було те загадкове повідомлення:

Залишалося тільки зв’язатися з особою, що відповідала за розміщення реклами в газеті.

Дакота знай сиділа в автомобілі перед брамою «Саду Іденів». Батько навіть не зателефонував їй. Вона подумала, що він, звісно ж, ненавидить її, зрештою, як і всі. За те, що вчинила вона з Тарою Скаліні. Ніколи не простить собі цього.

І дівчина знову залилася сльозами. Їй було так погано: думала, їй ніколи не стане ліпше. Їй не хотілося жити. Зір її затьмарився від сліз, і вона навпомацки почала шукати в наплічнику ампулу з кетаміном. Таки треба було, щоб їй полегшало. Поміж речами їй трапилася коробочка, яку дала їй Лейла. То був героїновий порошок, для нюхання. Дакота ще ніколи не куштувала його. Вона розсипала на приладовій панелі доріжку того порошку і нагнулася, щоб втягнути його носом.

У домі перебував Джеральд Скаліні; дружина сказала йому, що перед брамою вже давненько стоїть якесь авто, і він вирішив зателефонувати в поліцію.

Міський голова Браун пробув у Великому театрі до кінця прослуховування. Він бачив, як принижував Кірк Гарві кандидатів, як бракував він їх одного за одним, аж вирішив нагнати їх гамузом, закричавши:

— На сьогодні все. Приходьте завтра і, заради бога, будьте не такі бездарні!

— Скільки акторів вам треба? — запитав Браун, вийшовши на сцену до Гарві.

— Восьмеро. Може, на одного більше чи й менше. У мене ролі приблизні.

— Більше або менше на одного? — вигукнув Браун. — То ти ще й із ролями не визначився?

— Ну, менш чи більш, — сказав Гарві.

— А скількох ти відібрав сьогодні?

— Жодного.

Мер Браун скрушно зітхнув.

— Кірку, — нагадав він, перш ніж піти, — у тебе залишається один день, щоб завершити проби. Треба прискорити відбір. Інакше ніколи нічого не зробиш.

Перед «Садом Іденів» стояло декілька поліційних автомобілів. На задньому сидінні авто Монтаня плакала Дакота, руки її були скуті наручниками за спиною. Монтань допитувався в неї крізь відчинені дверцята:

— Що ти робила тут, га? Чекала клієнта? Ти продаєш оце лайно?

— Ні, кажу вам, — ридала напівпритомна Дакота.

— Ти так очамріла, що й відповідати не можеш, дурепо! І, не дай, боже, ти обригаєш мені сидіння, свинюко! Блядська наркоманка!

— Я хочу поговорити з батьком, — пхинькала Дакота.

— Авжеж, побалакаєш, але й іще з деким! За те, що знайшли у твоєму авто, ти постанеш перед суддею! А поки що, лялю, посадимо тебе в камеру.

Низьке вечірнє сонечко осявало квартал, де мешкали Брауни. Шарлотта щойно повернулася з ветеринарної клініки й сиділа на ґанку. Чоловік прийшов із Великого театру і сів поруч із нею. Був геть зморений. Вона провела долонькою по його волоссю.

— Як тривають проби? — запитала вона.

— Кепсько.

Вона закурила.

— Алане, — сказала вона.

— Що?

— Я хочу взяти у них участь.

Він усміхнувся.

— Ти повинна пройти, — підбадьорив він її.

— Хтозна. Я вже двадцять років не виходила на сцену.

— Ти таке там утнеш, я певен...

Замість відповіді Шарлотта зітхнула.

— У чім річ? — запитав Алан, бо помітив, що з нею щось не так.

— Та оце думаю, що, може, треба триматися скромно і подалі від Гарві.

— А чого ти боїшся?

— Алане, ти добре знаєш чого.

Джеррі Іден, за кілька миль відтіля, у готелі «Озерний», був у нестямі: зникла Дакота. Він обшукав увесь готель, зазирнув до бару, в басейн, у спортивну залу, та все марно. Вона не відповідала на дзвінки і не лишила записки. Урешті він звернувся до служби безпеки готелю. Записи відеокамер показали, що вона вийшла з номера, повешталася трохи коридором, потім спустилася вниз, взяла автомобіль та й поїхала кудись.

Голова служби безпеки порадив не гаятися, а звернутися до поліції. Джеррі волів не робити цього, щоб не завдати прикрощів дочці. Аж задзеленчав його мобільник. Він хутко натиснув кнопку.

— Дакота?

— Джеррі Іден? — відповів йому чийсь поважний голос. — Заступник начальника орфейської поліції Джаспер Монтань.

— Поліції? Що сталося?

— Ваша донька Дакота зараз у комісаріаті. Її затримали з наркотиками, завтра вранці вона постане перед судом. Переночує в камері.

Джеррі Іден

Улітку 1994 року я був молодим директором радіостанції в Нью-Йорку, заробляв небагато, а ще побрався з Синтією, в яку закохався ще в ліцеї: то була єдина людина, що завжди в мене вірила.

Треба було тільки поглянути, які ми були за тієї пори: два чоботи пара, та й годі. Закохані, обом заледве по тридцять, вільні як вітер. Найкоштовнішим нашим набутком був старенький корвет, яким на вихідні ми мандрували країною, вешталися від міста до міста, ночуючи в мотелях або пансіонах.

Синтія працювала в адміністрації невеличкого театру. Вона знала всі входи і виходи, тож ми дивилися п’єси на Бродвеї, не витрачаючи жодного долара. То було вбоге життя, але того, що ми мали, нам цілком вистачало. Ми були щасливі.

1994 був рік нашого шлюбу. Ми з Синтією побралися в січні, тож вирішили перенести наш медовий місяць на ліпшу пору і провести його там, куди, з огляду на наші статки, міг довезти нас той старенький корвет. Синтія десь почула про той театральний фестиваль в Орфеї. У мистецьких колах про фестиваль відгукувалися дуже добре, та й відомих журналістів очікувалося там чимало, а це означало, що той фестиваль неабищо. Я знайшов пречудовий родинний пансіонат за кілька кроків від океану, в дерев’яному будиночку, довкола якого квітли гортензії, тож не було ніякого сумніву, що ті декілька днів, які ми пробудемо там, запам’ятаються нам надовго. Так воно і сталося, причому з різних причин. Після повернення до Нью-Йорка Синтія виявила, що вона вагітна. У квітні 1995 року народилася наша єдина і кохана донечка Дакота.

Не применшуючи того щастя, якого зазнали ми від появи Дакоти, все ж таки мушу сказати, що ми не планували так швидко заводити дітей. Наступні місяці точилися в нас, як і в усіх молодих батьків, що їхній побут збурила присутність малесенької істоти: відтепер наше життя, яке цілком улаштовував двомісний корвет, треба було помножити на три. Мали продати те авто і купити більше, поміняти квартиру на просторіше помешкання, зі ще одною кімнатою, а також заробляти на підгузки, пелюшки, сорочечки, серветки, візочки та інше дитяче добро. Одне слово, треба було діяти.

На довершення до всього після повернення з декрету Синтію звільнили з театру. Що ж до мене, то мою радіостанцію перекупила велика медіагрупа, поповзли чутки про реструктуризацію, й, остерігаючись за свою роботу, я мусив погодитися на посаду, де залишалося небагато часу на радіомовлення, а більше було відповідальності й адміністративної праці, хоч платня була та сама. Наші будні стали справжнісінькими перегонами з часом: праця, родина, Синтія шукала роботу і не знала, що вдіяти з Дакотою, а я щовечора приходив вичавлений, мов цитрина. Шлюб наш зазнавав неабиякого випробування. Аж настало літо, і я запропонував пробути кілька днів у нашому маленькому пансіонаті в Орфеї, щоб трохи від усього того оговтатися. За тієї пори на нас ще діяв чар того маленького містечка.

Отак воно й тривало наступними роками. Хоч би що там коїлося в нью-йоркській метушні, хоч яких прикрощів завдавало нам повсякдення, Орфея все зціляла.

Синтія знайшла роботу в Нью-Джерсі, діставалася туди годину потягом. Три години збувала вона в громадському транспорті, а ще ж треба було розписати все за днями і годинами, відвести Дакоту в дитсадок, потім до школи, зробити закупи, відбути збори, встигати і на роботі, й удома, і вранці, й увечері, і кожнісінького божого дня. Ми вилузувалися зі шкіри, були такі дні, що бачилися тільки перед тим, як укластися в ліжко. Та всі ті прикрощі, непорозуміння, стреси і сварки ішли в небуття, коли ми, улягаючи щорічному оздоровчому циклу, приїздили до Орфеї. Те місто викликало в нас катарсис. І повітря там було чистіше, і небо блакитніше, і життя спокійніше. Діти у власників пансіонату були вже дорослі, тож вони любили Дакоту й охоче гляділи її, коли нам хотілося відвідати вистави, що йшли під час фестивалю.

Побувши там, ми поверталися до Нью-Йорка щасливі, добре відпочивши і заспокоївшись. Готові були жити далі.

Я ніколи не був надто амбітним, тож сумніваюся, що міг би розбудувати кар’єру на роботі без Синтії й Дакоти. Та повертаючись щоразу з Орфеї, де нам було так добре, я хотів дати їм більше. Почав думати, що треба розстаратися на щось ліпше для відпочинку, ніж отой маленький пансіонат, хотів, щоб ми проводили більше часу в Гемптонсі, ніж тиждень за рік, щоб Синтія не гаяла три години на дорогу до роботи в громадському транспорті, аби лиш звести кінці з кінцями, щоб Дакота могла ходити до приватної школи і здобути якісну освіту і виховання. Задля них я почав працювати більше, наполегливіше, домагатися підвищення, більшої платні. Задля них покинув радіомовлення, щоб піти на відповідальніші посади, які не викликати в мене захвату, зате вище оплачувалися. Я почав підійматися щаблями кар’єри, використовуючи кожну слушну нагоду, приходив на роботу перший і йшов останній. За три роки від директора радіостанції виріс до відповідального за розвиток телевізійних програм усіх телеканалів медійної групи.

Зарплатня моя подвоювалася, потроювалася, а разом з нею поліпшувалася і якість нашого життя. Синтія покинула роботу і цілком перейнялася тоді ще маленькою Дакотою. Частину свого часу вона присвятила добровільній роботі в театрі. Наші вакації в Орфеї довшали: спершу вони тривали три тижні, потім місяць, потім усе літо, та й відпочивали ми в більшому і розкішнішому будинку, зі служницею, яка спершу приходила раз на тиждень, потім двічі, потім щодня; вона давала лад у хаті, стелила ліжка, готувала нам їсти і прибирала за нами те, що ми порозкидали.

То було хороше життя. Щоправда, воно трохи відрізнялося від того, про яке я мріяв: коли ми відпочивали тиждень у маленькому пансіонаті, я й не думав про те, що коїться на роботі. Та через нові обов’язки мав змогу лише декілька днів підряд побути в Орфеї: якщо Синтія з Дакотою, нічим на світі не переймаючись, могли по два місяці ніжитися на сонечку коло басейну, то я мусив регулярно їздити до Нью-Йорка, щоб керувати поточними справами і працювати з паперами. Синтія шкодувала, що я не можу залишатися на довше, та, зрештою, і так усе ішло добре, то чого тут скаржитися?

Моє кар’єрне зростання тривало й далі. Хтозна, може, і попри мої зусилля. Платня, яку я й так вважав величезною, підвищувалася, а разом із нею зростало й навантаження. Медійні групи купували одна одну й об’єднувалися, аж утворили нарешті могутній концерн. Я отримав великий кабінет у скляному хмарочосі, діставши нагоду вимірювати кар’єрний поступ за переїздами до більших і вище розташованих кабінетів. Відшкодування за працю зростало пропорційно до поверхів, на які мені доводилося перебиратися. Прибутки множилися в сотні разів. З директора маленької радіостанції за десять років я став генеральним директором «14-го каналу», найрентабельнішого і найпопулярнішого телеканалу в США, яким я керував із п’ятдесят третього, останнього поверху скляного хмарочоса, отримуючи платню, що разом із бонусами становила дев’ять мільйонів доларів за рік, тобто сімсот п’ятдесят тисяч доларів за місяць. Я заробляв більше грошей, ніж міг потратити.

Усе, що я міг дати Синтії з Дакотою, я вже їм дав. Розкішне вбрання, спортивні автомобілі, чудове помешкання, приватну школу, вакації їхньої мрії. Коли від нью-йоркської зими обличчя наші набирали сірого кольору, ми вирушали приватним літаком провести цілющий тиждень на острові Сен-Бартс. А в Орфеї я за шалені гроші збудував на березі океану розкішний дім, назву якого викарбував над вхідною брамою: «САД ІДЕНІВ».

Усе стало таке просте, таке легке. І таке надзвичайне. Та тут ішлося не лише про гроші: саме собою розумілося, що я повинен іще дужче віддаватися роботі. Що більше я хотів дати двом моїм улюбленим жінкам, то більше повинен був віддавати телеканалові свого часу, снаги й уваги.

І літню пору, і всі вихідні теплої пори Синтія з Дакотою збували в Гемптонсі. Я відвідував їх так часто, як тільки міг. Навіть улаштував там кабінет, з якого міг керувати поточними справами і проводити відеоконференції.

Та що легшим видавалося наше життя, то складнішим воно ставало. Синтія хотіла, щоб я більше вділяв уваги подружнім обов’язкам і родині, щоб не так сильно переймався роботою, але без роботи не було б і дому. То була змія, що сама себе кусала за хвоста. Наші вакації сповнювалися докорами і сварками. «Нащо ти їдеш сюди, якщо замикаєшся в кабінеті? Ми ж тут хочемо разом побути чи як? Ох, Джеррі, ти наче тут, але наче й не з нами». Отаке я чув на пляжі, таке чув і в ресторані. Часом гуляв я пішки й зупинявся біля того маленького пансіонату, вже зачиненого після смерті його власників. Дивився на той гарненький дерев’яний будиночок і згадував наші скромні, короткі, але такі захопливі вакації за давньої пори. Мені так кортіло повернутися туди. Проте я не знав, як це зробити.

Якщо запитати мене, то скажу, що робив усе задля моєї дружини і доньки.

Якщо запитати Синтію з Дакотою, то вони скажуть, що робив я все те для себе, задля свого еґо, своєї нав’язливої пристрасті до роботи.

Та вже не мало значення, хто тут помилявся: з часом магія Орфеї перестала діяти. Наше подружжя, наша родина не могла вже зцілитися, згуртуватися під час перебування в цьому містечку. Навпаки, воно ще дужче нас роз’єднувало.

А потім усе похитнулося.

Навесні 2013 року сталася подія, що змусила мене продати дім в Орфеї.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 15 липня 2014 року

За одинадцять днів до прем’єри

Оголошення, що його ми знайшли в університетському часописі, не дозволило нам вийти на особу, котра його там помістила. Відповідальний за рекламу в редакції газети не мав ніякої інформації: оголошення зареєстрували в приймальні й оплатили готівкою. Цілковита секретність. Зате в архівах знайшли таке саме оголошення, за рік до того. І ще за рік до минулого року. Ті оголошення з’являлися кожної осені.

Я запитав:

— А що ж такого відбувалося кожної осені?

— Осінній випуск має найбільшу кількість читачів, — сказали мені в редакції. — Адже в університеті розпочинається навчальний рік.

Дерек висунув припущення, що з початком навчального року до університету припливають нові студенти, тобто кандидати на створення тієї книжки, яких хотів набути той замовник.

— Якби я був замовником, — сказав Дерек, — то не обмежився б однією газетою, а розповсюджував ті оголошення ширше.

Запити до редакцій газет філологічних факультетів кількох нью-йоркських університетів підтвердили ці слова: таке оголошення з’являлося щоосені в кожній газеті. Але той, хто їх подавав, не лишив жодного сліду. Ми знали тільки, що це був чоловік, що він перебував в Орфеї 1994 року, що мав інформацію, яка дозволяла припускати, що Тед Тенненбаум не був убивцею, що він вважав ситуацію достатньо серйозною, щоб написати про це книжку, та не міг написати її сам. Оце дивувало найдужче. Дерек уголос запитав:

— Хто хоче написати книжку, але не може? Причому настільки, що відчайдушно шукає когось, придатного для цього, поширюючи з року в рік оголошення в студентських часописах?

І тоді Анна написала чорним фломастером на магнітному панно загадку, гідну античного сфінкса із Фів:

Нічого іншого поки що нам не залишалося, як знову поринути в давні випуски «Орфея кронікл», що їх ми вже побіжно переглянули без особливого успіху. Аж під час читання однієї статті Дерек пожвавішав і підкреслив один абзац червоним олівцем. Це видалося нам підозрілим, і всі ми з’юрмилися довкола нього.

— Ти щось знайшов? — запитала Анна.

— Ось послухайте, — недовірливо сказав він, розглядаючи копію, яку тримав у руці. — Ця стаття з’явилася в «Орфея кронікл» 2 серпня 1994 року. Тут написано: «Згідно з джерелом із поліції, з’явився третій свідок. Та свідчення, що могло б стати важливим для слідства, не містить майже ніякої інформації».

— Що це за історія? — здивувався я. — Третій свідок? Адже були тільки два свідки, мешканці кварталу.

— Знаю, Джессе, — відказав Дерек, що був так само здивований, як і я.

Анна відразу ж зв’язалася з Майклом Бірдом. Він геть не пам’ятав про того свідка, та пригадав, що на третій день після вбивства місто аж кишіло чутками. На жаль, було неможливо опитати автора того допису, бо він помер десять років тому, але Майкл сказав, що тим джерелом у поліції міг бути, звісно ж, шеф Ґуллівер, що завжди мав добре підвішений язик.

Ґуллівера в комісаріаті не було. З’явившись, він знайшов нас в Анниному кабінеті. Я пояснив, що ми натрапили на згадку про третього свідка, і він одразу ж відказав:

— Та це Марті Коннорс. Він працював на автозаправці неподалік кварталу Пенфілд.

— Чому нам ніколи не казали про нього?

— Бо після перевірки виявилося, що його свідчення нічого не варте.

— Ми хотіли б самі судити про це, — сказав я.

— Знаєте, за тієї пори було кілька десятків свідчень, ми їх ретельно перевірили, перш ніж передати вам. Люди зверталися до нас із чим завгодно: мовляв, вони відчували чиюсь присутність, чули підозрілий гамір, бачили летючу тарілку. Отаке все верзли. Ми мусили все просіювати, інакше ви геть потонули б у тому. Але ми ретельно над тим попрацювали.

— Не сумніваюся. Ви його допитували?

— Не знаю, хто там його допитував.

Уже виходячи з кабінету, Ґуллівер раптом сказав:

— Безрукий.

Ми витріщилися на нього. Урешті я запитав:

— Про що ви кажете, шефе?

— Про те, що написане на панно: «Я хочу писати, та не можу. Хто я?». Відповідь: безрукий.

— Дякую, шефе.

Ми зв’язалися із автозаправкою, про яку нам сказав Ґуллівер і яка ще й досі існувала. І, на щастя, Марті Коннорс працював там і досі, хоч минуло двадцять років.

— Марті — нічний заправник, — сказав мені по телефону співробітник автозаправки. — Він приходить на роботу о двадцять третій годині.

— То він працює сьогодні увечері?

— Авжеж. Хочете, щоб я лишив йому повідомлення?

— Ні, дякую. Я сам приїду з ним поговорити.

Якщо комусь не хотілося гаяти часу на мандрівку автомобілем із Мангеттена до Гемптонса, той мандрував повітрям. А як вилетіти з південного кінця острова, то вистачить двадцять хвилин, щоб дістатися з Нью-Йорка до будь-якого міста на Лонґ-Айленді.

Джеррі Іден сидів за кермом свого автомобіля на паркувальному майданчику орфейського аеропорту. Його думки урвав потужний гуркіт двигуна. Він звів очі й побачив, що підлітає вертоліт. Джері вийшов з автівки. Вертоліт приземлився на бетонному майданчику метрів за двадцять від нього. Допіру затих двигун і перестали крутитися гвинти пропелерів, як двері відчинилися й з гелікоптера вийшла Синтія Іден у супроводі їхнього адвоката, Бенджаміна Ґраффа. Вони пройшли крізь ґратчасту огорожу, що відокремлювала вертолітний майданчик від паркувального, і Синтія з риданням кинулася в чоловікові обійми.

Обіймаючи дружину, Джеррі дружньо поздоровкався з адвокатом.

— Бенджаміне, — спитався він, — Дакота може потрапити до в’язниці?

— Яку кількість наркотиків знайшли у неї?

— Не знаю.

— Ходімо негайно до комісаріату, — сказав адвокат. — Треба підготувати її до допиту. За нормальних умов я не був би такий занепокоєний, але існує ще справа Тари Скаліні. Якщо суддя буде уважний, то натрапить на цю справу і може взяти її до уваги. Тоді в Дакоти будуть проблеми.

Джеррі затремтів. Ноги його стали як із вати. Він навіть попросив Бенджаміна сісти за кермо. За чверть години вони вже були в орфейському комісаріаті. Посідали в кімнаті для допитів, до якої врешті провели Дакоту в наручниках. Угледівши батьків, вона заплакала. Поліціянт зняв із неї наручники, і вона впала в їхні обійми.

— Дитино моя! — вигукнула Синтія, міцно пригортаючи її до себе.

Полісмени лишили їх самих, і вони посідали довкола пластикового столу. Бенджамін Граф дістав теку і записник із портфеля й узявся до роботи.

— Дакото, — сказав він, — я хочу знати, що ти казала поліції. Зокрема, хочу знати, чи казала ти їм про Тару.

У Великому театрі тривали проби. Міський голова Браун сидів на сцені поруч із Кірком Гарві, щоб змусити того пришвидшити розподіл ролей. Але тому ніхто не підходив.

— Усі вони нулі, — повторював Кірк Гарві. — Це має бути вистава століття, а переді мною постають тільки рештки Божої кари.

— Зроби ще одне зусилля, Кірку, — благав його мер.

Гарві назвав іще два прізвища. Але постали перед ним не ті, кого він викликав, а Рон Ґуллівер і Мета Островскі.

— А ви чого сюди приперлись один із другим?

— Я хочу пройти прослуховування! — вигукнув Островскі.

— І я! — гаркнув Ґуллівер.

— Я чітко назвав ролі: чоловіча і жіноча. Ви дискваліфіковані.

— Я перший прийшов! — сказав Островскі.

— А я сьогодні чергую, то не можу чекати в черзі; Я маю право на пріоритет.

— Рон? — здивувався мер Браун. — Ви ж не можете грати у виставі!

— А чом би й ні? — запротестував Ґуллівер. — Візьму відпустку. Це ж унікальний шанс. Та й шеф Гарві 1994 року теж виступав на сцені.

— Я дам вам шанс, — відтяв Гарві. — Але один із вас має бути жінкою.

Він звелів, щоб йому принесли перуку, це урвало проби на двадцять хвилин, поки ту перуку шукали.

Урешті якийсь місцевий волонтер приніс перуку з довгим світлим волоссям, яку знайшов за кулісами, й Островскі надів її на голову. Убравшись отак, із папірцем у руці, де була записана перша дія, він вислухав Гарві, який читав дидаскалію.

Островскі дибає до Ґуллівера, вдаючи, ніби ступає в черевичках на високих підборах.

Це був якийсь жах. Та коли їхня проба скінчилася, Гарві підвівся й заплескав у долоні.

— Вас обох прийнято!

— Ти певен? — пробурмотів мер Браун. — Вони ж геть нікудишні.

— Ще й як! — з ентузіазмом відказав Гарві.

— Але ж були набагато ліпші кандидати, а ти їх забракував.

— Кажу тобі, Алане, що я певен у виборі.

І він крикнув кандидатам у залу:

— Ось наші перші два актори.

Островскі з Ґуллівером спустилися зі сцени під оплески решти кандидатів, а потім у вічі їм ударили спалахи фотокамери кореспондента «Орфея кронікл», і журналіст одразу ж почав допитуватися в них про враження від прослуховування. Островскі аж сяяв. Бач, думав він собі, мене запрошують на сцену постановники, мене розпитують журналісти, виходить, я досвідчений і знаний актор. Нарешті вона прийшла, ота солодка слава, що я так довго її чекав!

Аліса сиділа у Стівеновому автомобілі, сяк-так припаркованому біля Великого театру. Коли вони вже мали їхати до Нью-Йорка, він раптом захотів поглянути на проби, щоб знати, як написати статтю, котра виправдає його перебування в Орфеї.

«П’ять хвилин», — сказав він Алісі, яка вже почала бурчати. За п’ять хвилин повернувся з театру. Що ж, з Алісою вже кінець. Вони побалакали на цю тему, вона сказала, що нарешті зрозуміла все і не чинитиме перепон. Та коли він підійшов до автівки, йому зателефонував його заступник, Скіп Налан.

— Стівене, о котрій ти сьогодні повертаєшся? — запитав він якимось химерним тоном. — Мені треба побалакати з тобою, це дуже важливо.

З його тону Берґдорф уторопав, що йдеться про серйозні речі, тому збрехав:

— Хтозна, це залежить від проб. Тут кояться прецікаві події. А чого ти питаєш?

— Стівене, тут до мене заходили з бухгалтерії. Показали виписку з кредитної картки часопису, якою ти користуєшся: там якісь чудернацькі дії. Купівля в розкішних крамницях, наприклад...

— У розкішних крамницях? — перепитав Берґдорф, наче його приголомшила та звістка. — Невже хтось підробив мою картку? Он, здається, в Китаї...

— Картку використовували на Мангеттені, Стівене. Там є ще ночівля у «Плазі», рахунки за обіди в дорогих ресторанах...

— Ото халепа! — вигукнув Стівен, що й далі клеїв приголомшеного.

— Стівене, ти маєш щось спільного з цим усім?

— Я? Та звісно, що ні, Скіпе. Зрештою, невже ти вважаєш, що я міг би таке утнути?

— Та певно, що ні. Але тут є рахунок за проживання в готелі «Озерний» в Орфеї. І це може бути тільки твій рахунок.

Стівен аж затрусився. Проте постарався чимдуж опанувати себе.

— Оце вже щось не те, — сказав він, — і добре, що ти мене попередив. Я користувався нашою кредитною карткою тільки для термінових видатків. Міська влада запевнила мене, що візьме на себе видатки за проживання в готелі. Мабуть, готельний службовець вставив у апарат не ту картку. Я це з’ясую.

— Тим ліпше, — сказав Скіп, — то я заспокоюся. Не приховуватиму, що я мало не повірив...

Стівен зареготав.

— Ти уявляєш, як я обідаю в «Плазі»?

— Нітрохи, — зареготав Скіп. — І хороша новина: з банку кажуть, що ми не повинні будемо нічого платити, якщо виявиться, що карту підробили. Вони кажуть, що таке трапляється: шахраї встановлюють номер картки і виготовляють копію.

— От бачиш, я ж казав! — підбадьорився Стівен.

— Як матимеш змогу, сьогодні ж піди до поліції й подай скаргу. Так просить зробити банк, щоб відшкодувати збитки. Вони хочуть знайти фальшувальника.

Берґдорф відчув, як його охоплює паніка: банк завиграшки з’ясує, що то він тринькав гроші. У декотрих крамницях продавчині знали його навіть на ім’я. Він не міг повернутися до Нью-Йорка сьогодні, треба було знайти якийсь вихід.

— Я подам заяву, як повернуся, — сказав він. — Але передовсім треба тут упоратися: це неймовірна п’єса, такий високий рівень кандидатів на акторів, така виняткова режисура, що я вирішив ознайомитися з цим усім докладно. Це буде надзвичайна стаття. Повір мені, Скіпе, для часопису просто знахідка. Гарантована Пулітцерівська премія!

Про ту Пулітцерівську премію Берґдорф торочив і в наступній розмові з дружиною.

— То скільки днів ти там сидітимеш? — занепокоєно запитала вона.

Він відчув, що дружина не клюнула на гачок, і застосував тяжку артилерію:

— Я й сам не знаю. Та найголовніше те, що часопис оплачує мені додаткові години за перебування тут. Я зароблю купу грошви! І коли повернуся, ми подамося в Єлловстоун!

— То ми таки помандруємо туди? — зраділа Трейсі.

— Авжеж, — сказав Берґдорф. — Я такий радий.

Стівен скінчив розмову і відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Ми нікуди не поїдемо, — сказав він серйозно.

— Чому? — запитала Аліса.

Він раптом зрозумів, що і їй не можна казати правди. Силувано всміхнувся й сказав:

— Часопис хоче, щоб ти взяла участь у пробах і написала статтю про те, що діється за кулісами цієї п’єси. Велику статтю, а на обкладинці буде твоє фото.

— Ох, Стіві, це чудово! Моя перша стаття!

Вона палко поцілувала його, і вони подалися в театр. За кілька годин дочекалися своєї черги. Коли вийшли на сцену, Гарві вже витурив усіх попередніх кандидатів, і міський голова Браун квапив, щоб він знайшов інших. Кіркові не дуже припали до вподоби Аліса з Берґдорфом, та він вирішив таки взяти їх, бо Алан уже почав бурчати.

— З Ґуллівером і Островскі це вже четверо, — сказав мер, якому трохи полегшало. — Маємо половину акторів.

День уже почав хилитися до вечора, коли в судовій залі орфейського палацу правосуддя Дакота після довгого очікування нарешті постала перед суддею Ейбом Куперстайном.

З двома полісменами обабіч хибким кроком вона підійшла до судді, очі були червоні від сліз, а тіло заклякло від того, що ніч вона пробула у камері.

— Справа 23450, орфейський муніципалітет проти панни Дакоти Іден, — виголосив суддя Куперстайн, кинувши оком на папери, які йому подали. — Панно Іден, тут я прочитав, що вас затримали вчора пополудні за кермом автомобіля, коли ви нюхали героїн. Це правда?

Дакота розпачливо зиркнула на адвоката Бенджаміна Графа, і той кивнув, давши їй на здогад, що треба відповідати так, як вони і домовилися.

— Так, ваша честь, — відказала вона хрипким від ридань голосом.

— Чи можу я запитати, панно, чому така молода гарна дівчина, як оце ви, вживає наркотики?

— Я вчинила серйозну помилку, ваша честь. У мене зараз важкий період у житті. Але я роблю все, щоб вийти з нього. Відвідую психолога в Нью-Йорку.

— То ви не вперше вживаєте наркотики?

— Ні, ваша честь.

— Ви регулярно їх вживаєте?

— Ні, ваша честь. Я не сказала б, що це так.

— Однак поліція знайшла чималу кількість наркотиків у вас.

Дакота похнюпилася. Джеррі з Синтією відчули, як усередині в них усе похололо: якщо суддя знає про випадок із Тарою Скаліні, то їхній дочці буде непереливки.

— Що ви робите в житті? — запитав Куперстайн.

— Поки що нічого, — визнала Дакота.

— І чому?

Замість відповіді вона почала плакати. Їй кортіло сказати йому про Тару, розповісти все. Вона заслуговувала на ув’язнення. Оскільки вона не могла заспокоїтися, то Куперстайн провадив:

— Зізнаюся, панно, що в поліційному рапорті є один момент, який привернув мою увагу.

Запало мовчання. Джеррі з Синтією відчули, що в них наче вибухнуло щось усередині: суддя все знав. В’язниця Дакоті гарантована. Та Куперстайн запитав:

— Чому ви зупинилися перед цим будинком, щоб уживати наркотики? Я хочу сказати, хтось інший подався б у ліс, на пляж, у відлюдну місцину, хіба не так? А ви зупинилися перед брамою того будинку. Та ще й закрили проїзд. Не дивно, що господарі викликали поліцію. Зізнайтеся, це все ж таки дивно, правда?

Джеррі з Синтією завмерли від надмірного напруження.

— Колись це був наш дім, де ми відпочивали, — пояснила Дакота. — Батьки продали його через мене.

— Через вас? — зацікавлено перепитав суддя.

Джеррі кортіло схопитися з місця, закричати, що завгодно вдіяти, аби лиш урвати засідання. Та Бенджамін Граф прийшов йому на поміч. Він скористався, що Дакота завагалася, і відповів замість неї:

— Ваша честь, моя підзахисна хоче тільки оговтатися й змиритися з життям. Її вчорашня поведінка була воланням про допомогу, це очевидно. Вона зупинилася перед будинком, бо знала, що її там шукатимуть. Вона знала, що батько поїде туди. Дакота з батьком приїхали до Орфеї, щоб віднайти себе і розпочати новий період у житті.

Суддя Куперстайн перевів погляд із Дакоти на адвоката, якусь хвилю дивився на нього, потім повернувся до судового засідання.

— Це правда, панно?

— Так, — пробурмотіла вона.

Суддю та відповідь, здається, задовольнила. Джеррі полегшено зітхнув: хитрість Бенджаміна Графа подіяла.

— Гадаю, ви заслуговуєте на те, щоб дати вам шанс, — оголосив Куперстайн. — Але майте на увазі: ви повинні скористатися цією нагодою. Ваш батько тут?

Джеррі відразу ж підвівся.

— Тут, ваша честь, — сказав він. — Джеррі Іден, батько Дакоти.

— Пане Ідене, це стосується й вас, оскільки, як я розумію, ви прибули сюди з донькою, щоб допомогти їй знайти себе.

— Так і було, ваша честь.

— Що ви збиралися робити в Орфеї разом із донькою?

Запитання застало Джеррі зненацька. Помітивши, що він вагається, суддя додав:

— Тільки не кажіть мені, пане, що ви приїхали сюди задля того, щоб донька лікувала свою депресію, вилежуючись коло басейну.

— Ні, ваша честь. Ми хотіли взяти участь у пробах на акторів до театральної п’єси. Коли Дакота була маленька, їй хотілося стати акторкою. Вона навіть написала п’єсу, коли їй було тринадцять років.

Суддя на хвилю поринув у роздуми. Потім глянув на Джеррі, на Дакоту і заявив:

— Дуже добре. Панно Іден, я звільняю вас за умови, що ви з батьком візьмете участь у цій п’єсі.

Джеррі з Синтією полегшено перезирнулися.

— Дякуємо, ваша честь, — усміхнулася йому Дакота. — Я вас не розчарую.

— Дуже сподіваюся на це, панно Іден. І щоб усе було ясно до кінця: якщо ви знову вчините правопорушення або ж вас затримають із наркотиками, ніхто над вами вже не змилується. Ваша справа перейде до юрисдикції штату. Щоб уже все вам стало зрозуміле, скажу: якщо ви допустите рецидив, то на кілька років потрапите до в’язниці.

Дакота подякувала і кинулася в обійми батьків. Вони повернулися в готель.

Дакота була така виснажена, що заснула на дивані. Джері випровадив Синтію на терасу, щоб спокійно поговорити.

— Ти залишишся з нами? Ми могли б побути тут разом.

— Ти чув, що казав суддя, Джеррі: тільки ти і Дакота.

— Ніщо не заважає й тобі лишитися з нами.

Синтія похитала головою.

— Ні, ти не розумієш. Не можу я збувати час із родиною, бо в мене зараз таке враження, наче ми вже перестали бути родиною. У мене вже немає сили, Джеррі. Ти вже давно полишив вирішення всіх справ мені. Авжеж, ти оплачуєш той спосіб життя, який ми провадимо, Джеррі, я дуже вдячна тобі за це, не думай, що я така вже невдячна. Але коли було таке, що ти вкладав у нашу родину щось інше, крім грошей? Усі ці роки ти кидав родину на мене, я сама керувала нею й дбала, щоб усе в ній було добре. А ти задовольнявся роботою. І жодного разу, Джеррі, жодного разу не запитав, як воно мені, як я з цим обходжуся. Жодного разу не запитав мене, Джеррі, чи я щаслива. Ти вважав, що щастя — це острів Сен-Барт або ж квартира з краєвидом на Центральний парк. І ти жодного разу не запитав мене, чи це справді так.

— А ти? — запитав Джеррі. — Ти бодай раз спитала мене, чи щасливий я? Бодай раз спитала, чи та клята робота, яку ви з Дакотою так ненавидите, приносить мені задоволення?

— То що тобі заважає піти з неї?

— Та я ж тільки й працюю там, Синтіє, щоб забезпечити вам розкішне життя. Яке вам, по суті, й не потрібне.

— Ох, Джеррі, невже це правда? Ти хочеш сказати, що волів би купити маленький будиночок і жити в ньому на березі моря?

— Може, й так, — пробурмотів Джеррі.

— Не вірю!

Синтія мовчки дивилася на чоловіка. Потім сказала здушеним голосом:

— Я хочу, щоб ти відновив нашу сім’ю, Джеррі. Ти чув, що сказав суддя: наступного разу Дакота опиниться у в’язниці. Ти можеш зробити так, щоб наступного разу не було? Можеш захистити її від самої себе і не дати, щоб вона потрапила за ґрати?

— Синтіє, я...

Вона не дала йому скінчити.

— Я повертаюся до Нью-Йорка, Джеррі. І кидаю тебе тут задля того, щоб ти повернув нашу доньку до життя. Це ультиматум. Порятуй Дакоту. Порятуй її, а то я покину тебе. Я не можу далі так жити.

— Ось вона, Джессе, — сказав мені Дерек, показуючи на автозаправку наприкінці Пенфілд-роуд.

Я звернув і, заїхавши під бетонний намет, зупинився коло яскраво освітленої крамниці. Була двадцять третя година. Біля колонок немає ні душі: місцина здавалася безлюдною.

Попри пізню пору надворі стояла духота. Усередині приміщення, завдяки кондиціонерам, було холодно. Поминувши стелажі з чіпсами і напоями, ми підійшли до прилавка, де, заховавшись за стелажем із шоколадками, дивився телевізор сивий чоловік.

— Яка колонка? — запитав він.

— Ми приїхали не по пальне, — сказав я, показуючи поліційний значок.

Чоловік одразу ж вимкнув телевізор.

— У чому річ?— підвівшись, запитав він.

— Ви Марті Коннор?

— Так, я. Що сталося?

— Пане Конноре, ми розслідуємо вбивство мера Ґордона.

— Голови Ґордона? Таж це сталося двадцять років тому.

— Згідно з нашою інформацією, ви того вечора щось бачили.

— Авжеж, бачив. Але тоді в поліції мені сказали, що то нічого не означає.

— Я хочу знати, що ви бачили.

— Чорне авто, що мчало на повній швидкості. Воно показалося з Пенфілд-роуд і помчало у напрямку Саттон-стріт. Прямісінько. Мчало як навіжене. Я був біля колонки, то добре розгледів його.

— Ви впізнали модель?

— Атож. Вантажівка «форд Е-150», з чудернацьким малюнком ззаду.

Ми з Дереком перезирнулися: Тенненбаум водив якраз «форд Е-150». Я запитав:

— Ви бачили, хто був за кермом?

— Ні, не бачив. Тоді я подумав, що то хлопчаки дурня клеять.

— І котра була година?

— Десь дев’ятнадцята, але щоб точно, то не пригадаю. Може, дев’ятнадцята з гаком, десь дев’ятнадцята десять. Знаєте, це сталося за якусь частку секунди, і я не звернув особливої уваги. Аж згодом, дізнавшись про те, що сталося в домі Ґордонів, я подумав, що, може, тут був якийсь зв’язок. Ото й пішов до поліції.

— З ким ви розмовляли? Пам’ятаєте прізвище того поліціянта?

— Авжеж, мене допитував сам начальник поліції. Шеф Кірк Гарві.

— Та й що?

— Я розповів йому те саме, що і вам, а він сказав, що це не має нічого спільного зі слідством.

Лена Белямі бачила 1994 року авто Теда Тенненбаума перед будинком голови Ґордона. Свідчення Марті Коннора, що впізнав це авто, коли воно їхало Пенфілд-роуд, підтверджувало її слова. Чому ж тоді Кірк Гарві приховав це від нас?

Покинувши крамничку автозаправки, ми на мить зупинилися на паркувальному майданчику. Дерек розгорнув карту міста, і ми почали вивчати маршрут, яким, згідно зі словами Марті Коннора, прямувало те авто.

— Автомобіль подався до Саттон-стріт, — сказав Дерек, проводячи пальцем по карті за тим маршрутом, — а Саттон-стріт провадить до початку центральної вулиці.

— Якщо пам’ятаєш, того вечора, коли відбувалася прем’єра, доступ для автомобілів на центральну вулицю закрили, крім її початку, де дозволяли проїзд до Великого театру спеціальному транспорту.

— Спеціальному... Ти хочеш сказати, що там дозволялося проїздити і ставати автомобілеві добровільного театрального пожежника?

— За тієї пори ми вже допитувалися, чи хтось бачив, як Тенненбаум перетинав пости дорожнього контролю на головній вулиці, щоб проїхати до Великого театру. Але ми дізналися від волонтерів і полісменів, які стояли там, що був страшенний рейвах і ніхто нічого не бачив. Фестиваль став жертвою свого успіху: на центральній вулиці була хмара люду, паркувальні майданчики заставлені автівками. Поліційні патрулі розривалися на шматки. Ненадовго пощастило їм бодай якось фільтрувати натовп: люди паркувалися абиде і пішки йшли тудою, де можна було пройти, обриваючи загороджувальні стрічки. Тому дізнатися, хто й о котрій годині проїздив контрольними постами, було неможливо.

— Значить, Тенненбаум проїхав по Саттон-стріт і повернувся до Великого театру, як ми і гадали, — сказав Дерек.

— Але чому Гарві не казав нам про це? Завдяки цьому свідченню ми могли б запопасти Теда Тенненбаума набагато раніше. Невже Гарві хотів, щоб він виплутався з цієї халепи?

Раптом на порозі крамнички постав Марті Коннор. Він кинувся до нас.

— От добре, що ви ще тут, — сказав він нам, — я ж згадав одну подробицю: за тієї пори я розповідав про ту вантажівку ще одному чоловікові.

— Якому ще чоловікові? — запитав Дерек.

— Не пам’ятаю, як його звали. Та знаю, що він був нетутешній. Він регулярно приїздив сюди тими роками, що минули після вбивства. Казав, що провадить власне слідство.

Джесс Розенберґ

Середа, 16 липня 2014 року

За десять днів до прем’єри

З першої шпальти «Орфея кронікл»:

Ми з Анною й Дереком прийшли до театру перед початком третього дня проб.

Зала ще порожня. На сцені був тільки Гарві. Уздрівши нас, він вигукнув:

— Ви не маєте права перебувати тут!

Я навіть не вважав за потрібне відповідати йому. Плигнув на сцену і згріб його за комір.

— Гарві, що ви приховуєте від нас?

І потягнув його за куліси, подалі від очей.

— Ви знали, що то автомобіль Тенненбаума стояв біля дому Ґордонів, і навмисне знехтували свідченням автозаправника. Що ви знаєте про цю справу?

— Нічого я не скажу! — загорлав Гарві. — Як насмілюєшся ти шарпати мене, мавпо гівноїдна?

Я вихопив пістолет і впер цівку йому в черево.

— Що ти робиш, Джессе? — занепокоїлася Анна.

— Заспокойся, Леонберґу, — здався Гарві. — Що ти хочеш знати? Питай, я дозволяю.

— Я хочу знати, що це за Темна ніч, — сказав я.

— Тобі що, клепки бракує? — образився Гарві. — Це моя п’єса!

— Темна ніч, що була 1994 року, — уточнив я. — Що означає ця блядська назва — Темна ніч?

— І 1994 року то була моя п’єса, тобто не ця сама п’єса. Через того йолопа Ґордона я мусив усю її переписати. Але назву зберіг, бо вона дуже вдала. «Темна ніч». Незлецька, правда ж?

— Не тримайте нас за дурників, — вигукнув я. — Була одна подія, пов’язана з Темною ніччю, і ви знаєте про неї, тому що були тоді начальником поліції, — оті таємничі написи, що з’являлися скрізь в Орфеї, а потім пожежа в кафе «Афіна», і той зворотний відлік, що скінчився смертю Ґордона.

— Що ти верзеш, Леонберґу! — роздратовано вигукнув Гарві. — То теж був я! То був спосіб привернути до моєї п’єси увагу! Коли починалася постановка, я певен був, що зіграю її на відкритті фестивалю. Гадав, коли люди прочитають оті таємничі написи й анонс моєї п’єси, то це посилить інтерес до неї.

— То це ви підпалили будинок кафе «Афіна»? — запитав Дерек.

— Та певно, що ні! Мене покликали на пожежу, і я там пробув до середини ночі, аж поки погасили вогонь. Скористався тим, що ніхто не дивився в той бік, зайшов у руїни і надряпав напис «Темна ніч» на стіні. То була унікальна нагода. Коли почало світати, пожежники побачили той напис, і це справило свій вплив. Що ж до зворотного відліку, то він провадив не до Ґордонової смерті, а до дати фестивальної прем’єри, недотепи! Я був цілком певен, що буду на чільному місці на всіх афішах і що тридцятого липня 1994 року розпочнеться переможна хода «Темної ночі», сенсаційної вистави великого маестро Кірка Гарві.

— То це була тільки дурнувата рекламна кампанія?

— Дурнувата, дурнувата, — огризнувся Гарві, — не така вже й дурнувата, якщо ти, Леонберґу, допитуєшся в мене про неї через двадцять років!

Тієї миті у фойє почувся тупіт. То були кандидати на акторів. Я неохоче відпустив Кірка Гарві.

— Ти не бачив нас тут, Кірку, — попередив його Дерек. — А то буде тобі непереливки.

Кірк нічого не відповів. Запхав сорочку за пояс і подався на сцену, а ми тихенько вийшли пожежним виходом.

У залі тим часом тривав третій день проб. Перший піднявся на сцену не хто інший, як Семюель Падалін, що прийшов заклясти примар минулого і вшанувати пам’ять убитої дружини. Гарві відразу ж обрав його, бо той чоловік викликав у ньому болісні спогади.

— Ох, друже мій, — сказав він, — якби ти знав, якою я застав твою дружину... Лежить на тротуарі, руки й ноги розкидала...

— Знаю, — відказав Семюель Падалін. — Я сам там був.

Потім, на превеликий подив Гарві, на сцену вийшла Шарлотта Браун. Він розхвилювався, побачивши її. Довго уявляв, коли настане та мить. Хотів бути суворим із нею, принизити її, як принизила його вона, коли пішла до Брауна. Хотів сказати, що вона вже нездатна грати на сцені, та не зміг зробити цього. Варто було тільки оком кинути, щоб побачити, який чар струмував від неї. Вона була природжена акторка.

— А ти не змінилася, — врешті мовив він.

Вона всміхнулася.

— Ти теж, Кірку. Дякую.

Він звів плечима.

— Пхе! Я став старий і дурний. Ти хочеш знову вийти на сцену?

— Та хотілося б.

— Прийнята, — сказав він.

І вніс її до списку.

Те, що накоїв Кірк Гарві з тією «Темною ніччю», ще раз свідчило, що він несповна розуму. Зіграє свою виставу і осоромиться перед усіма, а з ним і міський голова Браун.

А ось Браун дуже цікавив нас. Чому почепила Стефані на стіні в меблевому складі той кадр із відео, де він виголошував промову на першому фестивалі 1994 року?

Ми переглянули в Анниному кабінеті той епізод. Браунова промова була загалом нецікава. Що ж могло там бути? Дерек сказав, що касету треба надіслати експертам із технічного відділу, щоб вони проаналізували це відео покадрово. Потім підвівся й глянув на магнітне панно. Стер фразу «Темна ніч», що вже не становила для нас інтересу, бо таємницю було розкрито.

— Не можу повірити, що це була тільки назва п’єси, яку хотів поставити Гарві, — зітхнула Анна. — Як подумаю про ті припущення, що їх ми висували!

— Часом відгадка перебуває в нас перед очима, — сказав Дерек, майже дослівно повторюючи пророчу фразу Стефані, що не давала нам спокою.

Раптом він замислився.

— Про що ти думаєш? — запитав я його.

Він обернувся до Анни.

— Анно, — сказав він, — пригадуєш, як ми були в База Леонарда у четвер минулого тижня, то він сказав, що Кірк Гарві виголошував монолог «Я, Кірк Гарві»?

— А певно.

— Чому він читав цей монолог, а не ставив «Темну ніч»?

— Цікаве запитання.

Цієї миті задзеленчав мій телефон. То був заправник Марті Коннор.

— Щойно я його впізнав, — сказав він.

— Кого? — запитав я.

— Того чоловіка, що провадив своє розслідування тих убивств.

— Хто він? — запитав я.

— Допіру побачив його світлину в «Орфея кронікл». Він гратиме у театральній виставі. Його звати Мета Островскі.

Після короткого сум’яття й декількох нападів істерики в Кірка Гарві на сцену піднялися Джеррі й Дакота Ідени.

Гарві зміряв Джеррі поглядом.

— Як тебе звати і звідки ти? — войовниче запитав він.

— Джеррі Іден, з Нью-Йорка. Суддя Куперстайн звелів...

— Ти приїхав із Нью-Йорка, щоб грати у моїй п’єсі? — урвав його Гарві.

— Я хочу побути з дочкою, Дакотою, зазнати разом з нею чогось нового.

— Навіщо?

— Бо в мене таке враження, ніби я втратив її, тож хочу тепер віднайти.

Запало мовчання. Гарві глянув на чоловіка, що стояв перед ним, і виголосив:

— Мені це подобається. Татка беремо. А зараз глянемо, чого варта його донька. Ану вийди на світло, будь ласка.

Дакота послухалася й ввійшла у світляне коло. Гарві аж здригнувся: від неї струмувала якась надзвичайна потуга. Вона кинула на нього погляд, в якому була така сила, що її годі було й витерпіти.

Гарві узяв аркуш, де була записана перша дія, і вже простягнув було його Дакоті, але вона сказала:

— Не треба, я чую цю сцену вже три години поспіль, то знаю її напам’ять.

Вона заплющила очі й на мить завмерла. Інші кандидати в залі побожно дивилися на неї, захоплені тим чаром, що струмував від Дакоти. Гарві мовчав, скорившись її привабі.

Дакота розплющила очі й почала декламувати:

Потім вона підстрибнула кілька разів, підняла комір уявного пальта і подріботіла до Гарві, зіщулившись під дощем, що поливав її.

— Що сталося? — запитала вона.

Гарві дивився на неї й нічого не казав. Вона повторила:

— Що сталося, пане полісмене? Що тут скоїлося?

Отямившись, Гарві відказав:

— Загинув чоловік. Убився на мотоциклі.

Якусь мить він дивився на Дакоту, потім переможно вигукнув:

— Ось наша восьма й остання акторка! Завтра о першій годині починаємо репетицію.

Зала зааплодувала. Мер Браун полегшено зітхнув.

— Ти надзвичайна, — сказав Кірк Дакоті. — Ти ходила на курси драматичного мистецтва?

— Ніколи, пане Гарві.

— Ти гратимеш головну роль!

Вони ще раз обмінялися поглядами неймовірної сили. І Гарві запитав:

— Ти когось убила, дитино моя?

Дакота зблідла й затремтіла.

— А ви звідки знаєте? — перелякано запитала вона.

— Це видно з твоїх очей. Я ще ніколи не бачив такої похмурої душі. Це аж притягує.

Перелякана Дакота не змогла утриматися від сліз.

— Не переймайся, люба моя, — лагідно сказав їй Гарві. — Ти будеш зіркою театру.

Було майже пів на одинадцяту вечора, Анна сиділа в автомобілі й стежила за входом до кафе «Афіна». Островскі щойно оплатив рахунок. Коли він підвівся з-за столу, вона взяла рацію.

— Островскі виходить, — сповістила вона нам.

Ми з Дереком спустилися з тераси і перейняли критика, щойно він вийшов із ресторану.

— Пане Островскі, — сказав я, показуючи на припаркований поліційний автомобіль, — вам доведеться поїхати з нами, маємо до вас декілька запитань.

За десять хвилин Островскі сидів у Анниному кабінеті й пив каву.

— Це правда, — підтвердив він. — Я був заінтригований цією справою. Бував на багатьох театральних фестивалях, але такої бійні, як 1994 року, ніде не зустрічав. Як і кожна допитлива людина, хотів дізнатися, хто ж у цьому винен.

— Автозаправник стверджує, — сказав Дерек, — що ви приїздили до Орфеї за рік після тих убивств. Проте натоді слідство вже завершилося.

— З того, що я знав про ту справу, випливало, що для поліції вина вбивці не викликала сумніву, хоч він загинув до того, як зізнався. Мушу визнати, мене це зацікавило. Адже зізнання не було, то мені кортіло довідатися більше.

Дерек значуще глянув на мене.

— І тоді я почав приїздити вряди-годи до Орфеї, користуючись тим, що в цьому красивому куточку можна було ще й добре відпочити. І заразом розпитував людей.

— А хто вам сказав, що автозаправник щось бачив?

— Це сталося випадково. Я зупинився заправити авто. Ми розговорилися. Він розповів про те, що бачив. Додав, що сповістив про це поліцію, та його свідчення не визнали вартим уваги. Що ж до мене, то з часом моя цікавість потроху зникла.

— І це все? — запитав я.

— Усе, капітане Розенберґу. Мені дуже шкода, що я не зміг вам чимось допомогти.

Я подякував Островскі за співпрацю й запропонував відвезти його, куди він захоче.

— Ви дуже люб’язні, капітане, та я пройдуся трохи, щоб потішитися цим чудовим вечором.

Він підвівся й попрощався з нами. Та вже виходячи з кімнати, обернувся. І сказав:

— Критик.

— Прошу?

— Я про вашу загадку. Он ту, на магнітному панно, — пихато відказав Островскі. — Я вже довго дивлюся на неї. І тільки зараз зрозумів. Хто хоче писати, та не може? Відповідь: критик.

Потім кивнув нам і пішов.

— Це він! — вигукнув я до Анни з Дереком, що не відразу второпали, у чім річ. — Той, що хоче писати і не може, той, що перебував у Великому театрі у вечір убивств, — це Островскі! Це він замовив книжку Стефані!

За хвилю Островскі знову опинився в кімнаті для допитів, і тепер йому довелося відбути набагато неприємнішу розмову.

— Ми знаємо все, пане Островскі! — гаркнув Дерек. — Двадцять років кожної осені ви давали оголошення в газети філологічних факультетів Нью-Йоркського округу, щоб знайти того, хто напише про розслідування убивства чотирьох людей.

— Навіщо ви давали оголошення? — запитав я. — Кажіть.

Островскі так витріщився на мене, наче я питав про щось очевидне.

— Капітане, ви уявляєте собі великого літературного критика, який опустився б до написання детективного роману? Уявляєте, що про нього скажуть?

— А в чому проблема?

— А в тому, що прозу шанують за жанрами: на першому місці стоїть роман, у якому взагалі нічого не второпаєш, на другому інтелектуальний роман, потім іде історичний роман, потім просто роман, і тільки після нього іде детективний роман, він на передостанньому місці, бо на останньому стоїть любовний роман.

— Ви жартуєте? — запитав Дерек. — Кепкуєте з нас, так?

— Ні, нехай вам дідько! Ні! Ось у цьому і проблема. Відколи сталося те вбивство, я перебуваю в полоні геніальної інтриги детективного роману, та не можу його написати.

Орфея, 30 липня 1994 року

Вечір, коли сталися вбивства

Коли вистава «Дядечко Ваня» скінчилася, Островскі вийшов із зали. Постановка нічого, гра акторів хороша. Від антракту він бачив, що люди бігають туди-сюди рядами. Декотрі глядачі не прийшли на другу частину вистави. Тільки пройшовши фойє Великого театру, він зрозумів причину того збудження: всі говорили про вбивство чотирьох людей, яке допіру скоїлося.

Зі східців театру, що височіли над вулицею, він бачив юрбу, яка безперервним потоком пливла в тому самому напрямку — до кварталу Пенфілд. Усі хотіли побачити, що там сталося.

Атмосфера була наелектризована, просякнута якось лихоманкою: люди вливалися в той потік, нагадуючи Островскі щурів, які йдуть на поклик чарівної дудки. Як критик, він ніколи не йшов туди, куди спрожогу кидалися всі. Не любив він того, що було в моді, кепкував із популярного, відчував відразу до того, що викликало захват у загалу. Проте його теж захопила та атмосфера, і йому закортіло піти туди. Він розумів, що його спонукала допитливість. Отож Островскі й сам поринув у ту людську ріку, яка затопила центральну вулицю, випливала із сусідніх вулиць і врешті наповнювала тихий спальний квартал. Ішов він досить швидко, тож незабаром опинився біля Пенфілд-Крісчент. Скрізь стояли поліційні автівки. Стіни будинків були осяяні блакитним і червоним світлом маяків. Островскі пропхався крізь натовп, що з’юрмився перед поліційними бар’єрами. Тієї ночі стояла неймовірна, просто-таки тропічна задуха. Люди були збуджені, знервовані, занепокоєні, скрізь пхали свого носа. Казали, все те сталося вдома в міського голови. Хтось убив його разом із дружиною і сином. Островскі довго залишався на Пенфілд-Крісчент, зачарований тим, що побачив: йому здавалося, справжня вистава була не у Великому театрі, а тут. Хто ж це так завзявся на міського голову?

І чому? Цікавість не давала йому спокою. Він почав висувати сотні припущень.

Повернувшись до готелю «Озерний», сів у барі. Попри пізню пору був надто збуджений, щоб заснути. Що ж сталося з ним? Чому так перейнявся він цією подією з розряду кримінальної хроніки? Раптом зрозумів і попросив ручку й папір. Уперше в житті у голові в нього народився задум роману. Інтрига була захоплива: поки місто святкує відкриття театрального фестивалю, поруч убивають людей. Чари якісь: публіка дивиться ліворуч, а все відбувається праворуч. Островскі навіть назву написав великими літерами: «ІЛЮЗІЯ». Оце назва! Ось нехай-но завтра він піде до книгарні й скупить усі детективні романи, які там знайде. Він аж узявся за голову, усвідомивши, яка жорстока ця дійсність. Якщо напише цю книжку, то всі скажуть, що детективний роман — неповноцінний жанр. Його репутація зійде на пси.

— Отож я не міг написати цю книжку, — пояснив нам Островскі через двадцять років, у кімнаті для допитів поліційного комісаріату. — Я мріяв про неї, весь час про неї думав. Хотів прочитати цю історію, та не міг написати її сам. Тільки не детективний роман. Це було надто ризиковано.

— Отож ви найняли другу особу?

— Авжеж. Я не міг звернутися до відомого автора. Розумієте, він міг шантажувати мене, погрожуючи, що всім розповість про мою таємну пристрасть до детективної інтриги. І тоді я подумав, що буде не так ризиковано залучити студента. Отак натрапив я на Стефані. Знав її ще в часописі, з якого її витурив цей дурень Стівен Берґдорф. Стефані була унікальна письменниця, дуже талановита дівчина. Вона погодилася написати цю книжку: сказала, що вже давно шукає хороший сюжет. То була пречудова зустріч.

— Ви регулярно були з нею в контакті?

— Так, спочатку. Вона часто приїздила в Нью-Йорк, ми зустрічалися в кав’ярні біля редакції «Огляду». Вона тримала мене в курсі подій. Часом читала мені уривки з роману. Та коли вона поринала у пошуки, то іноді довгенько не озивалася. Тому я й не стурбувався, коли останнього тижня не міг з нею зв’язатися. Я надав їй цілковиту свободу дій і тридцять тисяч доларів готівкою на видатки. Їй дісталися б гонорари і слава, а мене цікавила тільки розв’язка тієї історії.

— То ви гадаєте, винен у тих убивствах не Тед Тенненбаум?

— А певно. Я простежив детально за розвитком цієї справи і знав, що якийсь там свідок сказав, що бачив його автомобіль коло будинку Ґордонів. Згадав, що такий самий автомобіль, як ото змалював його свідок, мені довелося бачити коло Великого театру того вечора, коли сталися убивства, десь перед дев’ятнадцятою годиною. Тоді я зарано прийшов до Великого театру, а духота стояла така, що здуріти можна було. Я вийшов покурити. Щоб не стояти в натовпі, подався на сусідню вуличку, що провадила до службового виходу. І тоді побачив, як повз мене проїхало те авто, воно привернуло мою увагу, бо там іззаду був чудернацький малюнок. То був автомобіль Теннебаума, що про нього всі потім балакали.

— Але ви бачили водія й то був не Тед Тенненбаум?

— Авжеж, — відказав Островскі.

— То хто ж був за кермом, пане Островскі? — запитав Дерек.

— То була Шарлотта Браун, дружина міського голови, — відказав він. — Вона вела вантажівку Теда Тенненбаума.

Джесс Розенберґ

Четвер у 17 липня 2014 року

За дев’ять днів до прем’єри

Ветеринарна клініка Шарлотти Браун була розташована в промисловій зоні Орфеї, поблизу двох великих комерційних центрів. Як і щоранку, о пів на восьму вона приїхала на порожній іще паркувальний майданчик і поставила автомобіль на місці, що було відведене для неї перед самісіньким її кабінетом. Потім вийшла з авто, тримаючи в руці стаканчик із кавою. Вона була в доброму гуморі, але така замислена, що не помітила мене, хоч я був за кілька метрів, тому гукнув її.

— Добридень, пані Браун, — сказав я. — Я капітан Розенберґ із поліції штату.

Вона здригнулася й глянула на мене.

— Ви налякали мене, — всміхнулася вона. — Авжеж, я знаю, хто ви.

Потім угледіла Анну, що стояла за мною, спершись на патрульне авто.

— Анно? — здивувалася Шарлотта, а потім запанікувала. — О боже, щось із Аланом?

— Заспокойтеся, пані, — сказав я їй, — з вашим чоловіком усе гаразд. Але ми хотіли б поставити вам декілька запитань.

Анна відчинила задні дверцята своєї автівки.

— Не розумію, — пробелькотіла Шарлотта.

— Незабаром ви все зрозумієте, — запевнив я її.

Ми відвезли Шарлотту Браун до орфейського комісаріату, дозволили їй зв’язатися зі своєю секретаркою й скасувати всі заплановані на той день зустрічі, а потім викликати адвоката, як і передбачалося її правами. Проте вона хотіла бачити не так адвоката, як свого чоловіка, і той відразу ж прибіг.

Проте як міський голова він не міг бути присутній під час допиту дружини. Хотів було улаштувати скандал, але Ґуллівер його умовив не робити цього.

— Алане, — сказав він, — вони й так роблять вам честь, що допитують Шарлотту в нашому комісаріаті, та ще й швидко і без розголосу, а не тягнуть її до крайового центру поліції штату.

Шарлотта сиділа в кімнаті для допитів, здавалося, вона була геть у нестямі, хоч перед нею стояла її кава.

— Пані Браун, — сказав я, — свідок упізнав вас, коли ви покидали Великий театр незадовго до дев’ятнадцятої години за кермом автомобіля, що належав Тедові Тенненбаумові, а потім його за кілька хвилин бачили біля дому міського голови Ґордона, саме в той час, коли вбили його з родиною.

Шарлотта Браун опустила очі.

— Я не вбивала Ґордона, — відразу ж відтяла вона.

— То що ж сталося того вечора?

Запало мовчання. Намагаючись опанувати себе, Шарлотта пробурмотіла:

— Я знала, що настане цей день. Знала, що не зможу тримати це в таємниці до кінця мого життя.

— Що тримати в таємниці, пані Браун? — запитав я. — Що ви приховуєте двадцять років?

Повагавшись, Шарлотта почала кволим голосом:

— Того вечора, коли була прем’єра, я справді взяла автомобіль Теда Тенненбаума, він стояв перед службовим входом. Його не можна було не помітити через оту наліпку на задній шибці. Я знала, що то його авто, бо ми з кількома акторами перед тим гуляли в кафе «Афіна», а потім він відвозив нас у готель. Отож того вечора мені перед дев’ятнадцятою годиною треба було відлучитися на трохи, і я вирішила його узяти, щоб виграти час. Ніхто з трупи автомобіля не мав. Звісно, треба було попросити в нього дозволу.

Я пішла до його комірки, вона була поруч із нашими гримерками, та його там не було. Зазирнула за куліси, та не знайшла його. Виникли проблеми з електрикою, то я подумала, що він там. Побачила ключі в його комірці, вони лежали на видноті, на столі. Часу я не мала. Офіційна частина повинна була розпочатися за півгодини, і постановник вистави, Баз, не хотів, щоб ми виходили з театру. Тоді я взяла ключі. Подумала, що ніхто не помітить цього. Та й Тенненбаум був на варті, він нікуди не піде. Вислизнула з театру службовим виходом і поїхала його автомобілем.

— А що ж так терміново треба було вам зробити, що ви зважилися відлучитися на півгодини перед самісіньким початком вистави? — запитав я.

— Мені треба було конче поговорити з мером Ґордоном. Я приїхала до них за кілька хвилин до того, як їх убили.

Орфея, 30 липня 1994 року, 18 година 50 хвилин

Вечір, коли сталося вбивство

Шарлотта сіла в автомобіль Тенненбаума і виїхала з провулка, щоб рушити центральною вулицею, та була вражена метушнею, що там панувала. Вулиця була переповнена людом і закрита для проїзду транспорту. Коли вона з іншими акторами приїхала туди вранці, було спокійно й безлюдно.

На перехресті регулював рух волонтер, він мав завдання скеровувати родини, які загубилися в цьому безладді. Він відчинив поліційний бар’єр, щоб пропустити Шарлотту, показавши їй, що вона може податися тільки коридором, відведеним для проїзду спеціального транспорту. Вона послухалася. Вибору все одно не було. Орфеї вона не знала і могла орієнтуватися лише за картою міста на звороті брошури, яку з нагоди фестивалю видала туристична фірма. Пенфілд-Крісчент там не було, та був квартал Пенфілд. Вона вирішила спершу податися туди, а потім запитати дорогу в перехожих. Отож вона попрямувала по Саттон-стріт, потім дісталася до Пенфілд-роуд, де був поворот на житлову вулицю, що звалася так само. Та місцина була мов лабіринт: вулиці йшли у всіх напрямках. Шарлотта почала блукати, розвертатися, навіть на мить розгубилася. Скрізь було порожньо, не вулиці, а примари якісь: жодного перехожого. Час минав, треба було поспішати. Врешті вона повернулася на Пенфілд-роуд, головну вулицю, й поволі поїхала нею. Має ж вона когось зустріти. Аж ось угледіла молоду жінку, що робила спортивні вправи в парку. Шарлотта зупинилася на узбіччі, вийшла з автомобіля й побігла моріжком у парк.

— Перепрошую, — сказала вона, — я геть заблукала. Мені потрібна Пенфілд-Крісчент.

— Ви якраз біля неї, — усміхнулася жінка. — Це та вулиця, що огинає півколом парк. Який номер будинку вам потрібен?

— Та номера я не знаю, — відказала Шарлотта. — Я шукаю дім мера Ґордона.

— Так ось він, — сказала жінка, показуючи на гарненький будиночок по той бік вулиці, за парком.

Шарлотта подякувала і знову сіла за кермо. Звернула на Пенфілд-Крісчент і зупинилася коло будинку міського голови Ґордона, не вимикаючи мотор. Годинник на приладовій панелі показував дев’ятнадцяту годину чотири хвилини. Вона підбігла до дверей і подзвонила. Жодної відповіді. Подзвонила ще і притулила вухо до дверей. Всередині був який гамір. Вона загупала кулаком у двері. «Агов, є хтось дома?» Та відповіді не було. Вона спустилася східцями і побачила, що фіранка на вікні ледь гойднулася. Якийсь хлопець глянув на неї з-за штори. Вона погукала: «Гей, ти, зачекай!» — і побігла моріжком до вікна. Той моріжок був геть затоплений, і вона вступила в калюжу. Під вікном знову погукала, та марно. Часу більше не було. Вона мусила повернутися у Великий театр. Навшпиньки пробігла по траві й опинилася на хіднику. Оце не щастить! Її сценічні черевички геть намокли. Вона сіла за кермо і різко рушила з місця. На годиннику була дев’ятнадцята нуль дев’ять. Треба було поспішати.

— Отож ви покинули Пенфілд-Крісчент перед самісіньким приходом убивці? — запитав я Шарлотту.

— Так, капітане Розенберґу, — сказала вона. — Якби я лишилася ще на хвилю, він убив би і мене.

— Певне, він уже десь там був, — устряв Дерек, — либонь, чекав, коли ви поїдете.

— Може, й так, — погодилася Шарлотта.

— Ви щось помітили? — запитав я.

— Нічогісінько. Я чимскоріш повернулася до Великого театру. На вулицях була сила-силенна людей, все заблоковане, я вже боялася, що не встигну до початку п’єси. Вже швидше дісталася б до театру пішки, але ж треба було поставити на місце автомобіль. Урешті я дісталася до театру о пів на восьму, коли вже розпочалася офіційна частина. Поклала ключі від автомобіля на місце й побігла в свою гримерку.

— І Тенненбаум не бачив вас?

— Ні, та й сама я нічого не сказала йому потім. Моя поїздка скінчилася цілковитим фіаско: я так і не побачила Ґордона, а Баз помітив, що я була відсутня, бо зайнявся мій фен. Зрештою, йому не було чого мені закинути: пора вже було виходити на сцену, він зрадів, йому полегшало, коли побачив мене за кулісами, а п’єса пройшла з величезним успіхом. Ми ніколи більше не говорили про ту мою відсутність.

— Шарлотто, — сказав я урешті, щоб дізнатися про те, що всіх нас цікавило, — чому вам треба було побачитися з головою Ґордоном?

— Я хотіла забрати в нього п’єсу Гарві, «Темну ніч».

Стівен Берґдорф із Алісою мовчки закінчували сніданок на терасі кафе «Афіна». Аліса спопеляла Берґдорфа поглядом. Він навіть очей не зважувався звести і дивився в тарілку зі смаженою картоплею.

— Оце як згадаю той убогий готель, у якому ти змушуєш мене ночувати! — урешті сказала вона.

Позбувшись кредитної картки часопису, Берґдорф мусив оселитися у жалюгідному мотелі за кілька миль від Орфеї.

— Ти ж казала мені, що розкіш тебе не цікавить, — спробував боронитися він.

— Ох, Стівене, усьому є межа! Я ж не пастушка!

Пора було йти. Стівен оплатив рахунок. Коли вони переходили вулицю, прямуючи до Великого театру, Аліса почала скиглити.

— Не втямлю, що ми тут робимо, Стіві.

— Ти ж хочеш потрапити на обкладинку часопису? То потерпи трохи. Треба зробити статтю про цю виставу.

— Але ж усі кажуть, що це не вистава буде, а сміхота якась. Хіба не можна зробити матеріал на іншу тему, так, щоб не мешкати в готелі, де повнісінько блощиць, і все одно потрапити на обкладинку?

Поки Стівен з Алісою підіймалися сходами Великого театру, Джеррі з Дакотою виходили з автомобіля, припаркованого там-таки, а шеф Ґуллівер, який нарешті зміг покинути комісаріат, і собі прикотив на патрульному авто.

У театральній залі Островскі з Семюелем Падаліном уже стояли навпроти сцени, де гордо сидів усміхнений Кірк Гарві. То був великий день.

Шарлотта Браун розповіла нам у комісаріаті, як і чому Кірк Гарві довірив їй місію забрати текст «Темної ночі» в Ґордона.

— Він уже бозна-відколи набридав мені тим проханням, — пояснила вона. — Казав, що його п’єса в міського голови і що той не хоче її йому віддати. У день прем’єри він прийшов мені гризти голову в гримерку.

— Гарві натоді був вашим другом, так? — запитав я.

— І так, і ні, капітане Розенберґу, — відказала вона. — Я вже познайомилася з Аланом і розірвала стосунки з Гарві, та він ніяк не міг випустити мене зі своїх лабет. Не життя, а пекло якесь було.

Орфея, 30 липня 1994 року, 10 година 10 хвилин

Дев’ять годин до вбивства

Шарлотта ввійшла до своєї гримерки й сахнулася, угледівши Кірка Гарві в поліційному однострої, який сидів на дивані.

— Що ти робиш тут, Кірку?

— Якщо ти мене покинеш, Шарлотто, я накладу на себе руки.

— Ох, благаю, облиш цю комедію!

— Комедію? — вигукнув Кірк.

Він схопився на ноги, дістав пістолет і застромив цівку в рота.

— Зупинися, Кірку, заради бога! — вигукнула Шарлотта у паніці.

Він послухався й сховав пістолет у кобуру.

— Як бачиш, я не жартую, — сказав він.

— Знаю, Кірку. Але ти мусиш визнати, що нашим стосункам кінець.

— А що Алан має таке, чого не маю я?

— Та все.

Він зітхнув і наче заспокоївся.

— Кірку, сьогодні прем’єра, хіба ти не повинен бути в комісаріаті? Там купа роботи.

— Я не зважувався тобі казати, Шарлотто, але на службі в мене справи ідуть недобре. Кепсько. Тим-то мені й потрібна моральна підтримка. Ти не повинна кидати мене зараз.

— Це кінець, Кірку. Крапка. Все.

— Шарлотто, в моєму житті вже ніщо не йде так, як слід. Цього вечора я мав би купатися в промінні слави з моєю виставою. Я дав би тобі головну роль! Якби ж то цей бевзь Джозеф Ґордон дозволив мені поставити її...

— Кірку, твоя п’єса нікуди не годиться.

— Ти таки хочеш, щоб я вкоротив собі віку?

— Ні, просто я намагаюся відкрити тобі очі. Перероби цю п’єсу, зроби її ліпшою, то зможеш поставити її наступного року.

— І ти зіграєш головну роль? — з надією запитав Гарві.

— Авжеж, — збрехала Шарлотта, щоб він хутчій пішов із гримерки.

— То допоможи мені! — благально сказав Гарві й упав перед нею навколішки. — Допоможи мені, Шарлотто, бо я з глузду зсунуся!

— Як допомогти тобі?

— У голови Ґордона текст моєї п’єси, і він не хоче віддавати. Допоможи його забрати.

— Текст твоєї п’єси у Ґордона? Ти не маєш копії?

— Знаєш, два тижні тому в мене було непорозуміння з хлопцями в комісаріаті. Щоб помститися, вони сплюндрували мій кабінет. Усі мої тексти спалили. А в мене там усе лежало. Всі копії «Темної ночі» зникли. Лишилася тільки та, що в Ґордона зараз. Якщо він її не віддасть, я за себе не відповідаю!

Шарлотта дивилася на цього сердегу, що стояв перед нею на колінах, на цього пригніченого чоловіка, якого вона колись так любила. Знала, скільки праці він уклав у ту п’єсу.

— Кірку, — сказала вона, — якщо я заберу текст у Ґордона, ти обіцяєш дати нам із Аланом спокій?

— Слово честі, Шарлотто!

— Де мешкає мер Ґордон? Я навідаюся до нього завтра.

— На Пенфілд-Крісчент. Але треба, щоб ти поїхала сьогодні.

— Це неможливо, Кірку, ми сьогодні будемо репетирувати до пів на сьому вечора.

— Шарлотто, благаю тебе. Як пощастить, я спробую піднятися на сцену після вашої вистави і прочитаю п’єсу, певен, люди залишаться послухати. Я загляну до тебе в антракті, щоб забрати п’єсу. Пообіцяй, що ти поїдеш до Ґордона сьогодні.

Шарлотта зітхнула. Їй шкода було Гарві. Вона знала, що той фестиваль — то було все його життя.

— Обіцяю, Кірку. Приходь в антракті. О двадцять першій годині. П’єса буде в мене.

У залі для допитів Дерек урвав Шарлоттину розповідь.

— Отож Гарві збирався грати «Темну ніч»?

— Так, — відказала Шарлотта. — А що?

— А те, що Баз Леонард сказав нам, що він читав монолог «Я, Кірк Гарві».

— Ні, — пояснила Шарлотта, — коли мера Ґордона вбили, Кірк не зміг забрати свою п’єсу. І тоді він наступного вечора виголосив монолог «Я, Кірк Гарві», якийсь недоладний текст, без початку й без краю, що починався словами: «Я, Кірк Гарві, людина без п’єси».

— Без п’єси, бо всі примірники «Темної ночі» він утратив, — зрозумів Дерек.

Ота сварка поміж Кірком Гарві й головою Ґордоном, що її свідком 1994 року був Баз Леонард, стосувалася «Темної ночі». Це її текст роздер тоді міський голова. Що примусило Кірка вважати, ніби Ґордон тримає в себе ту п’єсу? Шарлотта того не знала.

Я запитав:

— Чому ви тоді не сказали, що були за кермом автомобіля?

— Тому що зв’язок із Тенненбаумовим автомобілем виник тільки після фестивалю, і я не відразу про це дізналася: подалася до Олбані, а потім кілька місяців відбувала стажування в одного ветеринара у Пітсбурзі. Повернулася до Орфеї аж за півроку, щоб улаштуватися на роботу, й аж тоді взнала про те, що сталося. Так чи так Тенненбаум був причетний до цієї справи. Адже це він убив тих людей, хіба не так?

Ми нічого не відповіли. Потім я запитав:

— А Гарві? Він питав у вас про ту п’єсу?

— Ні. Після фестивалю я не мала ніяких звісток про Кірка Гарві. Коли в січні 1995 року оселилася в Орфеї, мені сказали, що він загадково зник. І ніхто не знав чому.

— Гадаю, Гарві зник, бо вважав вас винною в тих убивствах, Шарлотто.

— Що? — здивувалася вона. — Невже він гадав, що я побувала в Ґордона, що той відмовився віддати мені п’єсу і за те я всіх там повбивала?

— Не можу ствердно відповісти вам, — сказав я, — але, як мені відомо, критик Островскі бачив, як ви покидали Великий театр за кермом автомобіля якраз перед тим, як сталися убивства. Учора він пояснив нам, що, дізнавшись про те, що Тенненбаумові інкримінують обвинувачення у зв’язку з цим автомобілем, він пішов до шефа Гарві й розповів про все. То було в жовтні 1994 року. Гадаю, Гарві такий був приголомшений, що волів негайно зникнути.

Шарлотта Браун була в нестямі. Покинувши комісаріат, вона подалася до Великого театру. Ми дізналися про все завдяки Майклові Бірду, який був там і переповів нам ту сцену.

Коли Шарлотта з’явилася в театрі, Гарві дуже зрадів і вигукнув:

— Шарлотта вже прийшла! День починається непогано. Ми вже дали роль трупа Джеррі, а поліціянта — Островскі.

Шарлотта мовчки підійшла до нього.

— Шарлотто, з тобою все гаразд? — запитав Гарві. — У тебе якийсь чудернацький вираз обличчя.

Вона окинула його поглядом, потім тихо запитала:

— Ти покинув Орфею через мене, Кірку? — він нічого не сказав, і вона провадила: — Ти знав, що я була за кермом Тенненбаумової вантажівки, і подумав, що то я всіх повбивала, так?

— Не має значення, що я гадаю, Шарлотто. Важить лише те, що я знаю. Я пообіцяв твоєму чоловікові: якщо він дасть мені змогу поставити п’єсу, то про все стане відомо.

— Кірку, загинула молода жінка. І її вбивця вочевидь убив і родину Ґордонів. Не можна чекати двадцять шостого липня, треба все сказати зараз.

— Увечері під час прем’єри ви про все дізнаєтеся, — повторив Гарві.

— Таж це безглуздя, Кірку! Чому ти так поводишся? Ти розумієш, що загинули люди?

— А з ними і я! — вигукнув Гарві.

Запала тиша. Всі дивилися на Кірка й на Шарлотту.

— То що, — розгнівалася Шарлотта, на її очах проступили сльози, — наступної суботи поліція чемно чекатиме кінця вистави, коли ти змилуєшся нарешті й відкриєш усе, що знаєш?

Гарві з подивом глянув на неї.

— Наприкінці вистави? Ні, це буде радше посередині.

— Посередині? Посередині чого? Кірку, я вже нічогісінько не тямлю!

Вона була геть розгублена. Кірк похмуро заявив:

— Я вже сказав: ви про все дізнаєтеся ввечері під час прем’єри, Шарлотто. Це означає, що відповідь криється в п’єсі. «Темна ніч» відкриє завісу над цією справою. Актори пояснять вам усе, а не я.

Дерек Скотт

Перші дні вересня 1994 року

За місяць після вбивства чотирьох людей ми з Джессом уже не мали сумніву у вині Теда Тенненбаума. Слідство майже добігало кінця.

Тед Тенненбаум убив мера Ґордона, бо той шантажував його і не давав змоги продовжувати роботи в кафе «Афіна».

Грошові операції на їхніх рахунках відповідали вилученню грошей в одного і надходженню їх до іншого, свідок стверджував, що Тед пішов зі свого посту у Великому театрі саме тієї пори, коли сталися вбивства, а його вантажівку бачили перед будинком міського голови. Не враховуючи того, що він, як з’ясували, був неабиякий стрілець.

Інші поліціянти вже запроторили б Тенненбаума до попереднього ув’язнення й дали б змогу слідчому судді завершити роботу. Було вже чимало підстав для того, щоб підтримати обвинувачення у вбивстві чотирьох осіб і відкрити шлях до судового процесу, та була одна проблема: знаючи Тенненбаума і його клятого адвоката, можна було припустити, що ті зуміли б переконати присяжних у тому, що існують сумніви на користь обвинуваченого. І Тенненбаума звільнили б.

Отож ми не хотіли прискорювати його арешт: докази в нас були першорядні, і ми вирішили ще трохи зачекати. Час діяв на нас. Тенненбаум урешті втратить пильність і припуститься якось помилки. Від нашої терплячості залежала наша з Джессом репутація. За нами пильно стежило начальство і колеги, й ми знали це. Нам хотілося бути молодими бездоганними поліціянтами, що послали до в’язниці вбивцю чотирьох людей, а не жалюгідними аматорами, завдяки яким адміністрація штату змушена буде відшкодувати Тенненбаумові моральні та бізнесові збитки.

І був іще один аспект розслідування, якого ми й не торкнулися, — знаряддя вбивства. «Беретта» зі спиляним номером. Пістолет убивці. Оце нас і цікавило неабияк: як чоловік із шанованої мангеттенської родини міг дістати таку зброю?

Це питання змусило нас прочесати весь Гемптонс. Зокрема, отой бар із лихою славою в Ріджспорті, коло якого Тенненбаум кілька років тому встряв у бійку. Ми почали стежити за тим закладом, сподіваючись, що туди заявиться Тенненбаум. Та якось уранці нас викликав до себе майор МакКенна. Крім нього, в кабінеті був якийсь чолов’яга, що відразу ж напався на нас.

— Я спеціальний агент Ґрейс, із ФАБОВЗ[7]. То це ви, йолопи, заважаєте федеральному розслідуванню?

— Добридень, любий пане, — сказав я. — Я сержант Дерек Скотт, а це...

— Я знаю, хто ви, блазні такі! — урвав мене Ґрейс.

Майор дипломатично пояснив нам ситуацію.

— Агенція помітила вашу присутність коло бару в Рідж-спорті, за якою вона провадить спостереження.

— Ми винайняли дім навпроти бару. Сидимо там уже цілі місяці.

— Спеціальний агенте Ґрейсе, а можна запитати, що ви знаєте про цей бар? — устряв Джесс.

— Ми вийшли на нього після того, як один чолов’яга, якого зловили після пограбування банку в лютому на Лонґ-Айленді, вирішив піти на оборудку зі слідством за те, що йому відкладуть покарання. І пояснив, що зброю роздобув у цьому барі. Під час розслідування стало зрозуміло, що йдеться про зброю, викрадену в армії. Причому викрадену всередині країни, якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Тобто тут причетні й військові. Гадаю, ви не звинуватите мене, якщо я більше нічого не скажу, бо й цього достатньо.

— Можете ви нам принаймні сказати, про яку зброю йдеться? — запитав Джесс.

— Це «берегти» зі спиляними серійними номерами.

Джесс заклопотано зиркнув на мене: можливо, ми були вже готові забити вирішальний гол у цьому матчі. У цьому барі вбивця роздобув зброю, яку застосував для того, щоб відправити на той світ чотирьох людей.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 18 липня 2014 року

За вісім днів до прем’єри

Ота заява, яку зробив напередодні у Великому театрі Кірк Гарві, згідно з якою ім’я справжнього вбивці випливе на поверхню під час його вистави, збурила весь регіон. А Орфея аж кипіла. Як на мене, Кірк блефував. Нічого він не знав, хотів просто, щоб про нього балакали.

Проте нас непокоїло одне: ота «Темна ніч».

Як це мер Ґордон, що, як ми знали, подер свій примірник п’єси, міг володіти ще одним?

Щоб знайти відповідь на це запитання, ми з Анною і Дереком сіли на автомобільний пором, що поєднував Порт-Джефферсон у Гемптонсі з Бріджпортом у штаті Коннектикут.

Ми подалися у Нью-Гейвен, щоб опитати брата голови Ґордона, Ернеста Ґордона, викладача біології в Єлі. Його родина успадкувала все після смерті брата. І він-таки переглядав братові папери, то, може, й бачив ту п’єсу. Він був нашою останньою надією.

Ернест Ґордон мав тоді сімдесят років. Він був старший брат Джозефа. Прийняв нас у кухні, пригостив кавою й бісквітами. Була там і його дружина. Видно було, що вона нервується.

— По телефону ви сказали, що є нові дані про вбивство мого брата з родиною? — запитав Ернест Ґордон.

Його дружина так і лишилася стояти.

— Справді, пане Ґордоне, — сказав я. — Якщо бути відвертим з вами, то ми нещодавно знайшли докази, які дають підстави гадати, що двадцять років тому ми помилилися з Тедом Тенненбаумом.

— Ви хочете сказати, що убивця не він?

— Саме це я й хочу сказати. Пане Ґордоне, ви пам’ятаєте театральну п’єсу, яка була у вашого брата? Вона звалася «Темна ніч».

Ернест Ґордон зітхнув.

— У мого брата була ціла купа паперів. Я намагався перебрати її, але того мотлоху було забагато. Я просто викинув усе.

— У мене склалося враження, наче та п’єса мала якесь значення. Адже він не хотів віддати її авторові. Це змушує нас припустити, що він зберігав її в безпечному місці. У незвичайному місці. У такому місці, де ніхто й не зазирнув би.

Ернест Ґордон дивився на нас. Стояло гнітюче мовчання. Урешті озвалася його дружина.

— Треба все розповісти, Ерні. Це може бути серйозне діло.

Ґордонів брат зітхнув.

— Після смерті мого брата зі мною зв’язався нотаріус. Джозеф лишив заповіт, який здивував мене, бо він не мав нічого, крім будинку. Отже, в заповіді згадувався сейф у банку.

— За тієї пори ми й не чули про сейф, — сказав Дерек.

— Я не сказав про нього поліції, — зізнався Ернест Ґордон.

— Чому?

— Тому що в сейфі виявилася готівка. Величезна сума. Ми могли оплатити навчання наших дітей в університеті. Отож я вирішив узяти ті гроші собі й не казати про них нікому.

— Це були хабарі, які Ґордон не зміг переказати до Монтани, — зрозумів Дерек.

— Що ще було в сейфі? — запитав я.

— Папери, капітане Розенберґу. Та, зізнаюся, я не заглядав до них.

— От халепа! — вигукнув Дерек. — Звісно ж, ви все викинули.

— Як по правді, — сказав Ернест Ґордон, — я не сказав у банку, що брата мого нема, і дав указівку нотаріусові оплачувати той сейф до самісінької моєї смерті. Я підозрював, що ті гроші не зовсім чистого походження, тож найліпшим способом зберегти в таємниці існування того сейфа буде не дуже перейматися ним. Хочу сказати, що якби я звернувся у банк, щоб припинити його утримання, то...

Дерек не дав йому скінчити.

— У якому банку той сейф, пане Ґордоне?

— Я все відшкодую, — сказав Ґордон. — Обіцяю...

— Та начхати нам на ті гроші, ми й гадки не маємо завдавати вам клопоту через них. Зараз нам конче потрібно поглянути, які саме документи зберігав ваш брат у тому сейфі.

За кілька годин по тому Анна, Дерек і я були у сейфовій залі маленького приватного банку на Мангеттені. Службовець відімкнув сейф і дістав звідти коробку, яку ми відразу ж відкрили.

Усередині був грубенький стос аркушів у палітурці, де було написано:

— А це що? — здивувалася Анна. — Чому мер Ґордон поклав цей текст у банківський сейф?

— І який зв’язок поміж убивством і цією п’єсою? — запитав Дерек.

У сейфі були і банківські документи. Дерек погортав їх і зацікавився.

— Що ти там знайшов, Дереку? — запитав я.

— Виписки з рахунку, надходження величезних сум. Звісно ж, це хабарі. І перекази. Гадаю, це ті гроші, які Ґордон відправляв до Монтани, перш ніж утекти туди.

— Ми вже за тої пори знали, що він корумпований, — нагадав я Дерекові, не розуміючи, чому він так здивувався.

І тоді він сказав:

— Цей рахунок відкрито на ім’я Джозефа Ґордона й Алана Брауна.

Отож Браун теж причетний до того діла. І це ще був не останній сюрприз. Вийшовши з банку, ми подалися до крайового центру поліції штату, щоб ознайомитися з аналізом відеозапису промови Алана Брауна, яку він виголосив під час відкриття фестивалю.

Експерти зуміли ідентифікувати один уривок із того відео, коли в контражурі театральних світильників пощастило прочитати текст, який був у нього в руці. Підсумок їхньої експертизи був такий: «З тих кількох слів, які пощастило розрізнити, текст, що його виголошує промовець, відповідає тому, що написаний на аркуші паперу».

Поглянувши на збільшений текст, я аж рота роззявив.

— У чому проблема, Джессе? — запитав Дерек. — Ти ж допіру сказав, що текст відповідає Брауновій промові, так же?

— Проблема в тім, — сказав я, показуючи йому зображення, — що текст надрукований на машинці. Того вечора, коли сталися убивства, Алан Браун, усупереч тому, що він казав, не імпровізував промову. Він написав її заздалегідь. Він знав, що мер Ґордон не прийде на відкриття. Він усе приготував.

Джесс Розенберґ

Субота, 19 липня 2014 року

За сім днів до прем’єри

Папери, які ми знайшли у тому сейфі, були оригіналами банківських документів. Рахунок, на який надходили гроші від хабарів, відкрили Ґордон із Брауном. Разом. Останній сам підписав документи про відкриття.

Десь о першій годині ночі в обстановці величезної секретності ми подзвонили в помешкання Алана і Шарлотти Браунів і повезли їх на допит у крайовий центр поліції штату. Шарлотта мала обов’язково знати про причетність Алана до тієї корупційної пошесті, що охопила Орфею 1994 року.

Попри те, що ми намагалися зробити це непомітно, якась сусідка, котрій не спалося о такій порі, побачила крізь вікно в кухні, як подружжя Браунів сідало до поліційного автомобіля. Та звістка полинула від будинку до будинку зі швидкістю електронної пошти. Декотрі недовірки так знахабніли, що почали дзвонити у двері помешкання Браунів, був поміж ними і Майкл Бірд, що хотів перевірити, чи правдиві ті чутки. Те приголомшення докотилося й до редакцій місцевих часописів: ще б пак, поліція затримала міського голову Орфеї та його дружину! Заступник голови, Пітер Фроґґ, зачинився в кабінеті, бо вже не міг відповідати на телефонні дзвінки. Шеф Ґуллівер розмовляв з усіма охоче, та знав небагато. Потроху назрівав скандал.

Коли Кірк Гарві незадовго до початку репетиції прийшов до Великого театру, там було повно журналістів, які давно вже його чекали.

— Кірку Гарві, є якийсь зв’язок поміж вашою п’єсою й арештом Шарлотти Браун?

Гарві на мить завагався, перш ніж відповісти. Урешті заявив:

— Приходьте на мою виставу. У ній відповіді на всі запитання.

Журналісти загаласували, й він усміхнувся. Усі заговорили про «Темну ніч».

У крайовому центрі поліції штату ми допитували Алана і Шарлотту Браунів в окремих кімнатах.

Шарлотта здалася перша, коли Анна показала їй виписки з банківських рахунків, що їх ми знайшли у сейфі голови Ґордона. Переглянувши їх, вона пополотніла.

— Хабарі? — вигукнула вона. — Та Алан ніколи в житті не допустив би такого! Немає чеснішої людини, ніж він!

— Але ж ось докази, Шарлотто, — сказала Анна. — Впізнаєш підпис?

— Авжеж, це його підпис, я згодна, але цьому має бути інше пояснення. Я певна. А він що каже?

— Поки що він усе заперечує, — сказала Анна. — Якщо він нам не допоможе, ми не зуміємо і йому допомогти. Він постане перед прокурором і потрапить до попереднього ув’язнення.

Шарлотта заплакала.

— Ох, Анно, кажу тобі, я й гадки про це не мала!

Анна співчутливо поклала долоню їй на плече і сказала:

— Шарлотто, ти все нам тоді розказала?

— Одну деталь я пропустила, Анно, — зізналася Шарлотта, насилу звівши дух. — Алан знав, що Ґордони збираються утекти.

— Знав? — здивувалася Анна.

— Авжеж, знав, що того вечора, коли має відбутися прем’єра, вони збираються потайки покинути місто.

Орфея, 30 липня 1994 року, 11 година 30 хвилин

За вісім годин до вбивства чотирьох людей

Баз Леонард на сцені Великого театру давав останні вказівки акторам, які зібралися довкола нього. Йому хотілося відшліфувати декотрі епізоди. Скориставшись тим, що обговорювали епізод, у якому вона не грала, Шарлотта пішла до вбиральні. У фойє вона натрапила на Алана і кинулася в його обійми, сяючи від щастя. Він відвів її в куток, і вони зіллялися у палкому поцілунку.

— Ти прийшов побачитися зі мною? — лукаво запитала вона.

Її очі сяяли. Та він був чимось заклопотаний.

— Усе гаразд? — запитав він її.

— Усе дуже добре, Алане.

— Від того дурника Гарві ніяких звісток?

— Та ні, є дещо. Але це хороша звістка: він сказав, що дасть мені спокій. Не буде більше погроз накласти на себе руки, не буде більше сварок. Тепер він поводитиметься коректно. Бо йому хочеться, щоб я забрала текст його п’єси.

— Це що, шантаж? — розлючено запитав Алан.

— Ні. Але я сама хочу допомогти йому. Він так наполегливо працював над тією п’єсою. Лишився тільки один примірник, і він у голови Ґордона. Можеш попросити, щоб він віддав його? Чи нехай віддасть тобі, а ти передаси Гарві...

Алан одразу ж насупився.

— Шарлотто, забудь про цю п’єсу.

— Чому?

— Тому що я прошу тебе. Гарві нехай забирається під три чорти.

— Алане, чому ти так реагуєш? Я тебе не впізнаю. Гарві дивак, це правда. Та він заслуговує того, щоб отримати назад свій текст. Знаєш, скільки праці він у нього вклав?

— Послухай, Шарлотто, я поважаю Гарві як поліціянта і як постановника, але про п’єсу забудь. І забудь про Ґордона.

— Послухай, Алане, — наполягала вона, — ти ж можеш це зробити. Ти не знаєш, стільки разів Кірк погрожував збавити собі віку.

— То нехай збавляє! — роздратовано вигукнув Браун.

— Не думала, що ти такий дурень, Алане, — з жалем сказала Шарлотта. — Помилилась я в тобі.

Вона обернулася й пішла до зали. Він ухопив її за руку.

— Зачекай, Шарлотто. Вибач, мені справді шкода. Я таки хотів би допомогти Кіркові, та це неможливо.

— Чому це?

Якусь хвилю Алан вагався, потім сказав:

— Тому що мер Ґордон покидає Орфею. Назавжди.

— Як? Цього вечора?

— Так, Шарлотто. Родина Ґордонів готується непомітно зникнути.

— Чому ж Ґордон вирішив зникнути? — запитала Анна через двадцять років після того епізоду.

— Хтозна, — відказала Шарлотта. — Я навіть знати про те не хотіла. Мер Ґордон завжди видавався мені дивним чоловіком. Мені хотілося тільки забрати той текст і віддати Гарві. Та я не могла того дня покинути театр. Баз Леонард наполягав, щоб ми відрепетирували декотрі сцени, потім узяв текст п’єси і ще з кожним із нас попрацював окремо. Він дуже нервувався за долю вистави. Тільки наприкінці дня я вилучила вільну часину, щоб хутчій податися до Ґордонів. Навіть не знаючи, там ще вони чи вже поїхали. То був останній шанс забрати ту п’єсу.

— А потім що було? — запитала Анна.

— Дізнавшись про те, що Ґордонів повбивали, я хотіла було піти в поліцію, та Алан відрадив мене. Сказав, що в нього можуть виникнути серйозні неприємності. Та й у мене теж, якщо скажу, що була в них за кілька хвилин до вбивства. Коли я сказала, що бачила жінку, яка робила гімнастичні вправи, він перелякано відповів: «Вона теж мертва. Загинули всі, хто щось бачив. Гадаю, ліпше нічого нікому не казати».

Потім Анна пішла до сусідньої кімнати, де перебував Алан. Вона не сказала йому про розмову з Шарлоттою, тільки заявила:

— Алане, ви знали, що мер не прийде на церемонію відкриття фестивалю. Ваша буцімто імпровізована промова була надрукована на машинці.

Він похнюпився.

— Запевняю, я непричетний до смерті родини Ґордонів.

Анна поклала на стіл банківські папери.

— Алане, разом із головою Ґордоном ви відкрили 1992 року спільний рахунок, на який надійшло понад півмільйона доларів за два роки, що свідчить про отримання хабарів під час робіт із перебудови громадських будівель Орфеї.

— Де це ви його знайшли? — запитав Алан.

— У сейфі, що належав Джозефу Ґордону.

— Присягаюся, Анно, що я не брав хабарів.

— То поясніть мені це, Алане! Бо зараз ви все заперечуєте, а це не на вашу користь.

Ще трохи повагавшись, мер Браун почав розповідати.

— На початку 1994 року я виявив, що мер Ґордон бере хабарі.

— Як це сталося?

— Я отримав анонімний дзвінок. Це було на початку лютого. Жіночий голос. Мені порадили придивитися до бухгалтерії підприємств, яких міська влада підрядила для виконання громадських робіт, і порівняти внутрішні рахунки тих компаній і рахунки, які отримав міський виконком. Там була велика різниця. Рахунки завищували, причому систематично, і хтось із міської адміністрації цим користувався. Хтось із посадовців, який приймав рішення під час укладання угод, тобто або Ґордон, або я. Звісно ж, це робив не я.

— І як ви вчинили?

— Негайно зустрівся з Ґордоном і зажадав від нього пояснень. Мушу зізнатися, я таки сумнівався, що він бере ті хабарі. Та не очікував, що він дасть мені такого відкоша.

Орфея, 25 лютого 1994 року

Кабінет мера Ґордона

Міський голова Ґордон хутко переглянув папери, що їх йому приніс Алан Браун, який сидів навпроти нього. Браун почувався ніяково, тому що Ґордон ніяк не реагував на них, тож сказав урешті:

— Джозефе, я хочу почути від вас, що ви непричетні до цього корупційного скандалу. Ви ж не вимагали хабарів за укладення угод?

Мер Ґордон висунув шухляду, дістав із неї документ, простягнув його Аланові й засмучено сказав:

— Ох, Алане, ми з тобою лише двоє дрібних шахраїв, не більше.

— Що це таке? — запитав Алан, переглянувши той документ. — І чому тут стоїть моє прізвище?

— Бо ми з вами два роки тому разом відкрили цей рахунок. Пригадуєте?

— Але ж, Джозефе, ми відкрили цей рахунок для міської адміністрації! Ви сказали, що це полегшить розрахунки, зокрема за видатками. А я бачу, що це особистий рахунок, який не пов’язаний з адміністрацією.

— Треба бути уважнішим, підписуючи папери.

— Але ж я вам довіряв, Джозефе! А ви поставили мені пастку! О боже, я навіть паспорт вам дав, щоб ви скористалися ним у банку!

— Авжеж, і дякую вам за співпрацю. Це означає, що як я попадуся, то попадетеся й ви, Алане. Це гроші для нас обох. Не намагайтеся гратися в шукача справедливості, йти в поліцію чи порпатися в цьому рахунку. Тут стоять наші прізвища. І якщо не хочете опинитися разом зі мною в камері федеральної в’язниці за корупцію, то забудьте про цю історію.

— Джозефе, але ж це все одно випливе на чисту воду! Адже всі підприємці в місті знають, що ви берете хабарі!

— Годі вже скиглити, Алане. Підприємці так само причетні до цього, як і ви. Вони нічого не скажуть, бо так само винні, як і я. Можете заспокоїтися. Та й триває це довгенько, і всі задоволені: підприємці мають певний обсяг робіт і не захочуть усе це втратити задля того, щоб корчити із себе лицарів у незаплямованих шатах.

— Ви не розумієте, Джозефе: хтось уже знає про ваші махінації й ладен заявити на вас. Я отримав анонімний дзвінок. Отак я й дізнався про це.

Мер Ґордон уперше запанікував.

— Що? Хто?

— Не знаю, Джозефе. Кажу вам, то був анонімний дзвінок.

У кімнаті для допитів поліції штату було тихо: Алан і Анна мовчали.

— Мене загнали в кут, Анно, — сказав Браун. — Я знав, що неможливо буде довести мою непричетність до цієї справи з такою широкою корупцією. Адже рахунок був і на моє ім’я. Ґордон справжнісінький дідько, він усе прорахував наперед. На перший погляд він видавався трохи лемехуватим, недотепним, а насправді добре знав, що йому треба. Я від нього залежав.

— І що ж сталося потім?

— Ґордон запанікував, злякавшись того анонімного дзвінка. Він був настільки певен, що всі триматимуть язика за зубами, що навіть не передбачав такої ймовірності.

З того я зробив висновок, що його корупційні схеми були набагато розгалуженіші, ніж я міг собі уявити, й що він страшенно ризикував. Наступні місяці були дуже складні. Наші стосунки були зіпсовані, але треба було зберігати обличчя. Джозеф був не той чоловік, що сидів би склавши руки, і я підозрював, що він шукав виходу з тієї ситуації. І справді, у квітні він призначив мені зустріч на паркувальному майданчику біля океану. «Найближчим часом я збираюся покинути місто», — сказав він. «Куди ж ви подастеся, Джозефе?» — «Не має значення». — «І коли?» — знову запитав я. «Коли розгребу все це лайно». Минули ще два місяці, що здалися мені вічністю. Наприкінці червня 1994 року він знову покликав мене на паркувальний майданчик біля океану і заявив, що піде з посади наприкінці літа. «Після фестивалю я заявлю, що не висуватиму моєї кандидатури на муніципальних виборах у вересні. І потихеньку вшиюся». — «А чому б вам не вшитися раніше? — запитав я. — Навіщо чекати два місяці?» — «Від березня я потроху прибираю грошенята з того рахунку. Переказувати можу тільки невеликі суми, щоб не викликати підозр. Такими темпами він стане порожній до кінця літа. Потім ми закриємо рахунок. Його вже не буде. І ніхто вас більше не турбуватиме. Та й місто дістанеться вам. Ви ж мрієте про це, правда?» — «А потім що? — занепокоївся я. — Ця оборудка може будь-коли вилізти нам боком. Навіть якщо ви закриєте рахунок, десь усе одно залишаться сліди цих транзакцій. Не можна стерти все одним помахом губки, Джозефе». — «Не панікуйте, Алане. Я про все подбаю. Як завжди».

— Мер Ґордон так і сказав: «Я про все подбаю»? — перепитала Анна.

— Авжеж, дослівно. Ніколи не забуду його холодного, страшного обличчя, коли він промовляв ті слова. За весь той час, відколи я його знав, не підозрював, що це чоловік, який нікому не дозволить стати собі на заваді.

Анна слухала і робила нотатки. Потім звела очі на Брауна і запитала:

— Та якщо Ґордон планував утекти з міста після фестивалю, то чому він змінив свої плани і вирішив тікати того вечора, коли мала відбутися прем’єра?

Алан скривився.

— Це Шарлотта сказала вам, так? — запитав він. — Тільки вона знала про це. З наближенням фестивалю мені дедалі дужче не хотілося, щоб Ґордона вшановували за цю подію, адже він не доклав рук ні до створення того фестивалю, ні до його організації. Усе, що він зробив, це поклав собі до кишені ще грошей, дозволивши встановити стенди з маршрутом на центральній вулиці. Я вже не міг його терпіти. Він так знахабнів, що видав брошуру, де його вихваляли на всі заставки. Усі вітали його, ото вже облуда! Напередодні фестивалю я пішов до його кабінету і поставив умову, щоб він забрався з міста уранці наступного дня. Я не хотів, щоб він зібрав усі лаври за цю подію, щоб виголошував промову на відкритті. А йому кортіло спокійно покинути Орфею, зазнавши всіх почестей, лишивши по собі згадку, як про непересічного, видатного політика, тоді як усе це зробив я. Для мене це було нестерпно. Я хотів, щоб Ґордон чкурнув із міста, немов той пес, щоб утік відціля, неначе дрібний злодюжка. Отож я поставив вимогу, щоб він поїхав звідціля вночі двадцять дев’ятого липня. Та він відмовився. Уранці 30 липня 1994 року я побачив, що він відверто кепкує з мене, ходить центральною вулицею і вдає, ніби перевіряє, чи все гаразд. Я сказав, що зараз поїду до нього додому і побалакаю з його дружиною. Сів у автомобіль і помчав на Пенфілд-Крісчент. Його дружина, Леслі, якраз відчинила мені й дружньо привіталася, аж я почув, як до будинку на повній швидкості підкотив Ґордон. Леслі Ґордон вже все знала. У кухні я сказав їм: «Якщо ви сьогодні ввечері не поїдете з Орфеї, я заявлю зі сцени Великого театру, що Джозеф Ґордон бере хабарі. Я про все розповім! І не побоюся за ті наслідки, які це матиме для мене. Сьогодні у вас єдина нагода утекти». Джозеф і Леслі Ґордони зрозуміли, що я не блефую. Я ладен був вибухнути. Вони пообіцяли, що поїдуть того ж таки вечора. Покинувши їх, я подався до Великого театру. Ранкова репетиція вже скінчилася. Я зустрівся з Шарлоттою, яка взяла собі в голову, що треба забрати у Ґордона один текст, ту дурнувату п’єсу Гарві. Вона так наполягала, аж я сказав, що Ґордони найближчим часом мають вшитися з міста.

— То тільки ви з Шарлоттою знали, що Ґордони мають виїхати з міста того ж таки вечора? — запитала Анна.

— Так, тільки ми удвох, запевняю вас. Знаючи Ґордона, можна було з певністю сказати, що він нікому не сповіщав про це. Він не любив несподіванок, у нього була звичка все контролювати. Тим-то я й не можу пояснити, як це його убили вдома. Хто міг знати, що він там перебуває? О цій порі він мав бути у Великому театрі, поруч зі мною, і потискати всім руки. Так стояло в програмі: від 19 до 19 години 30 хвилин — офіційне прийняття у фойє Великого театру, яке веде мер Джозеф Ґордон.

— А що сталося з тим рахунком у банку? — запитала Анна.

— Він так і лишився відкритий. Ніхто не декларував його податковим органам, то він наче й не існував. Я ніколи не торкався його, вирішивши, що це буде найліпший спосіб поховати всю ту історію. Мабуть, там іще купа грошей лишилася.

— А той анонім? Ви урешті дізналися, хто то був?

— Ні, Анно.

Того дня Анна запросила нас із Дереком до себе на вечерю. За столом ми випили кілька пляшок хорошого бордо, а потім узялися до кави, й вона сказала:

— Як хочете, можете тут переночувати. У кімнаті для гостей дуже зручне ліжко. Знайдуться й нові зубні щітки для кожного, а також футболки мого колишнього чоловіка, які я хтозна для чого зберегла, та вам вони чудово згодяться.

— Непогана пропозиція, — схвально кивнув Дерек. — Ми скористаємося нею, щоб розповісти про наше життя. Анна розповідатиме про свого колишнього чоловіка, я про моє бридке життя на адміністративній роботі в поліції, а Джесс про свій ресторанний проект.

— Ти плануєш відкрити ресторан, Джессе? — зацікавлено запитала Анна.

— Не слухай, що він казатиме, Анно, цей старий парубок забагато хильнув.

Дерек поклав на стіл копію «Темної ночі», яку Анна взяла з собою, щоб прочитати. Потім розгорнув той текст.

— Ти весь час працюєш, — сказав він їй.

Атмосфера стала серйозна.

— Не розумію, чому ця п’єса так багато важила для Ґордона, — сказала Анна.

— Так багато, що він навіть поклав її у банківський сейф, — уточнив Дерек.

— З рахунками, що обтяжують Брауна, — докинув я. — Може, він зберігав її як запоруку захисту від когось?

— Ти маєш на увазі Кірка Гарві, Джессе? — запитала мене Анна.

— Хтозна, — відказав я. — Принаймні сам текст цієї п’єси не становить ніякого конкретного інтересу. І Браун каже, що Ґордон ніколи й словом про цю п’єсу не згадував.

— Хіба можна вірити Алану Браунові? — запитав Дерек. — Адже він стільки всього приховав від нас.

— Нема в нього сенсу нам брехати, — зауважив я. — Та й усі знають, що на ту пору, як сталися убивства, він був у фойє й ручкався з десятками людей.

Ми з Дереком переглядали п’єсу Гарві, та були стомлені й не помітили того, що зауважила Анна.

— А якщо це пов’язане з підкресленими словами? — запитала вона.

— Підкресленими словами? — здивувався я. — Про що ти кажеш?

— У тексті є з десяток слів, підкреслених олівцем.

— Я гадав, їх Гарві попідкреслював, — сказав Дерек. — Хотів унести там зміни до тексту.

— Ні, — відказала Анна. — Гадаю, це інше.

Ми зібралися довкола столу. Дерек узяв текст, і Анна записала ті слова, поки він диктував їх. Склалася якась нісенітниця:

«Джміль еге розігнався еркер молоко і факт одповз луками танк».

— Що це означає? — запитав я.

— Це якийсь код? — запитав Дерек.

Анна схилилася над аркушем. Їй дещо спало на думку. Вона переписала фразу:

Дерек Скотт

Середина вересня 1994 року. Півтора місяці після убивства чотирьох людей.

Якщо інформація спеціального агента Ґрейса виявиться достеменною, значить, ми дісталися до джерела, з якого з’явилася зброя, що за її допомогою вбили чотирьох людей, — придбали її в барі у Ріджспорті, за барною стійкою, де можна було роздобути армійську «беретту» зі спиляним серійним номером.

На прохання ФАБОВЗ і щоб засвідчити свою добру волю, ми зняли спостереження за тим баром. Тепер нам залишалося тільки зачекати, коли ФАБОВЗ учинить там обшук, а поки що клопоталися іншими справами. Наше терпіння й наша дипломатія окупилися: якось надвечір у середині вересня спеціальний агент Ґрейс запросив нас із Джессом долучитися до масштабної поліційної операції, яку вони здійснювали в барі. Під час тієї операції пощастило вилучити купу зброї й боєзапасу, зокрема, чимало крадених пістолетів «беретта», а також затримати піхотного капрала, що відгукувався на прізвисько Зіґґі, а його відносна готовність співпрацювати зі слідством давала підстави вважати, що він був радше коліщатком, ніж очільником тієї оборудки зі зброєю.

Усі мали свої інтереси у тій справі: й ФАБОВЗ, і військова поліція, що долучилася до цього розслідування, вважали, що Зіґґі не міг сам добувати зброю. А нам хотілося дізнатися лише про те, кому він продавав свої «беретти». Урешті ми дійшли згоди. ФАБОВЗ дала нам змогу допитати Зіґґі, й ми підписали із капралом домовленість: він дає агенції свідчення на своїх спільників в обмін на те, що йому скоротять термін ув’язнення. Усі були задоволені.

Ми виклали перед Зіґґі кілька світлин, на одній з яких був Тед Тенненбаум.

— Так, Зіґґі, — сказав Джесс, — треба, щоб ти нам допоміг.

— Ох, я не пам’ятаю жодного обличчя.

Джесс поклав перед ним фото електричного стільця.

— Оце, друже Зіґґі, — сказав він, — чекає на тебе, якщо ти не заговориш.

— Як це? — перелякано запитав той.

— З твоєї «беретти» вбили чотирьох людей. І тебе звинуватять у цьому вбивстві.

— Таж я не вбивав! — вигукнув Зіґґі.

— Це ти казатимеш судді.

— Якщо до тебе не повернеться пам’ять, любий ти наш, — додав Джесс.

— Покажіть мені ще раз, — попросив капрал. — Я не дуже добре роздивився.

— Можеш піти до вікна, там більше світла, — сказав Джесс.

— Авжеж, світла тут замало... — пробурмотів Зіґґі.

— А певно, світло — це ж головне.

Капрал підійшов до вікна й уважно оглянув кожну світлину, яку ми йому давали.

— Ну, я продав пістолет оцьому чолов’язі, — сказав він. І простягнув нам фото Теда Тенненбаума.

— Ти певен цього? — запитав я.

— Авжеж.

— І коли ти продав йому зброю?

— У лютому. Я вже бачив його в барі, але давненько. Йому потрібен був пістолет. Він мав при собі готівку. Я продав йому «беретту» і набої. Більше я його відтоді не бачив.

Ми з Джессом обмінялися переможними поглядами: Тед Тенненбаум улип.

Джесс Розенберґ

Понеділок, 21 липня 2014 року

За п’ять днів до прем’єри

Орфея вирувала. Звістка про те, що театральна п’єса розкриє особу непокараного вбивці, поповзла всім регіоном, наче хмара куряви. За вихідні про це заговорили всі мас-медіа, а юрми туристів, що прибули до Орфеї в пошуках сенсації, побільшивши населення міста разом із його мешканцями, аж нетерплячка брала від цікавості. На центральній вулиці було повнісінько люду, там вешталася сила-силенна продавців, які відразу ж ухопилися на слушну нагоду і продавали з рук напої, перекуски і навіть футболки, де було написано: «Я був у Орфеї, я знаю, що сталося 1994 року». Величезний натовп зібрався довкола Великого театру, доступ до нього перекрила поліція, а перед головним входом кишіла ціла юрба тележурналістів, які регулярно вели телерепортажі в прямому ефірі: «Хто вбив міського голову Орфеї, жінку, яка вийшла на пробіжку, і молоду журналістку? Незабаром ми отримаємо відповідь на це запитання. Це станеться за п’ять днів, тут, в Орфеї, штат Нью-Йорк».

«За п’ять днів нам відкриє таємницю найбільш незвична п’єса, що її коли-небудь ставили на сцені».

«Затишним містечком у Гемптонсі ходить убивця, його ім’я відкриє нам вистава».

«Дійсність перевершує вигадку: міські власті Орфеї заявили, що увечері під час фестивальної прем’єри місто буде закрите. Очікується підмога з крайової поліції штату, а Великий театр, де зараз відбуваються репетиції вистави, цілодобово перебуває під наглядом».

Поліція була геть завалена роботою. Оскільки керувати не було кому, бо шеф Ґуллівер брав участь у репетиціях п’єси, то командування перебрав на себе Монтань, якому на поміч прислали людей із місцевої поліції та з поліції штату.

До того майже неймовірного рейваху додалася ще й політична гризня: у зв’язку з останніми подіями Сильвія Тенненбаум вимагала, щоб її брата офіційно визнали невинним. Вона організувала навіть комітет із підтримки тієї кампанії, який вимахував перед телекамерами гаслами з написом «СПРАВЕДЛИВОСТІ ДЛЯ ТЕДА!». Крім того, жінка вимагала відставки мера Брауна і негайних муніципальних виборів, де, як вона заявила, балотуватиметься на посаду міського голови. Усім засобам масової інформації, які звертали на неї бодай найменшу увагу, вона казала: «Міського голову Брауна допитали в зв’язку з убивством 1994 року. Він утратив довіру».

Та мер Браун, як тварина політична, якою він, власне, й був, і не думав покидати свій пост. Неспокійна обстановка йшла йому тільки на користь: Орфея більше, ніж будь-коли, потребувала людини, яка вміла б орудувати містом. Попри всі ті запитання, що виникли до нього внаслідок допиту в поліції, Браун зберігав ще чималий капітал довіри, і ті громадяни, яких непокоїла ситуація в місті, не хотіли втрачати мера в період кризи. Що ж до комерсантів, то вони аж нетямилися від щастя: у ресторанах і в готелях не було де яблуку впасти, крамниці сувенірів уже заявляли, що запаси їхні вичерпуються, а кількість ділових угод, укладених під час цього фестивалю, як дехто пророкував, незабаром мали сягнути рекордних показників.

Ніхто й гадки не мав, що в залі Великого театру, до якого заборонено було доступ усім, крім акторів, п’єса Кірка Гарві чимраз дужче звертала на манівці. Там було дуже далеко до сенсаційного викриття, якого так чекала публіка. Про це ми знали завдяки Майклові Бірду, який став нашим незамінним союзником у розслідуванні. Оскільки Кірк Гарві довіряв йому, то він був єдиною сторонньою особою, яка мала право доступу до Великого театру. Взявши з нього обіцянку не розголошувати змісту п’єси до прем’єри, Гарві виписав йому спеціальну перепустку. «Мені потрібен журналіст, який зможе засвідчити, що сталося в Орфеї», — пояснив Кірк Майклові. Ми зобов’язали Бірда бути нашими очима в залі й знімати репетиції на камеру. Того ранку він погукав нас до себе переглянути сфільмоване напередодні.

Майкл із родиною мешкав в дуже красивому будиночку за межами Орфеї, на шляху до Бріджгемптона.

— Невже він побудував такий дім на скромну платню редактора місцевого часопису? — запитав Дерек, коли ми під’їхали до будинку.

— Його тесть має чимало грошиків, — пояснила нам Анна. — Клайв Девіс, може, ви чули про нього. Кілька років тому він балотувався в міську раду Нью-Йорка.

Нас прийняла Майклова дружина, дуже гарна білявочка, якій ще не було й сорока років, тобто набагато молодша за свого чоловіка. Вона запропонувала нам кави і попровадила до вітальні, де ми зустріли Майкла, який порався з кабелями, приєднуючи комп’ютер до телевізора.

— Дякую, що прийшли, — сказав він.

Видно було, що він приголомшений.

— Що сталося, Майкле? — запитав я.

— Здається, Кірк геть утратив розум.

Він почаклував коло комп’ютера, і на екрані раптом постав Великий театр і сцена, де Семюель Падалін грав роль трупа, а Джеррі — полісмена. Гарві дивився на них, тримаючи в руках грубенький стос аркушів у палітурці.

— Добре, — заволав Гарві, поставши на екрані, — а тепер перейміться вашою роллю! Семюелю, ти труп, мрець. Джеррі, ти гордий поліціянт!

Потім розгорнув теку і почав читати:

— Що це за стос аркушів він тримає в руках? — запитав я.

— То його п’єса, — відказав Майкл. — Вочевидь у ній усе. Я хотів було зазирнути туди бодай упівока, та він не випускає її з рук. Каже, зміст такий приголомшливий, що він буде розподіляти сцени по краплинах. Навіть якщо актори зможуть прочитати її того вечора, коли відбудеться прем’єра, не маючи часу на те, щоб вивчити текст.

Аліса зі Стівеном пілікають, імітуючи роздратованих корком водіїв.

— Вони ж товчуться на одній дії, — зауважила Анна.

— Зачекайте, — сказав Майкл, — найцікавіше попереду.

На екрані Гарві раптом кричить: «А тепер „Танок мерців“»! Актори теж починають кричати: «„Танок мерців“, „Танок мерців“»! І тоді на сцену вибігають Островскі з Ґуллівером у самих трусах.

— Що це за цирк? — жахнувся Дерек.

Островскі з Ґуллівером вибігли наперед сцени. Ґуллівер тримав у руках якесь звірятко. Хвилю він дивився на нього, а потім зарепетував: «Любий борсуче, любий борсуче, порятуй нас від близького кінця!». Поцілував його і жбурнув додолу, звірятко жалібно завищало. Островскі широко розкинув руки, озирнув порожні ряди в залі й залементував:

Dies irae, dies ilia,

Solvet saeclum infavilla!

Я очам своїм не вірив.

— Тепер ще й латина? — вражено запитав я.

— Гротеск якийсь, — сказав Дерек.

— Цей латинський текст, — пояснив Майкл, що вже встиг пошукати, — є частиною середньовічного апокаліптичного гімну, де мовиться про «День гніву».

І дав нам переклад того уривку:

— Це звучить як погроза... — пробурмотіла Анна.

— Як оті написи, що їх залишав Гарві в місті 1994 року, — згадав Дерек. — Може, День гніву це Темна ніч?

— Найдужче турбує мене те, — сказав я, — що вистава вочевидь ніколи не буде готова. Гарві намагається заманити всіх. Навіщо? Що він собі надумав?

Ми не могли допитати Гарві, бо він перебував під захистом майора МакКенна, міського голови й орфейської поліції. Єдиний наш слід — то був Джеремі Фолт. Ми сказали про нього Бірдові, та він цього імені й не чув.

Я запитав Анну:

— А ти не думаєш, що там могло бути інше слово, а не Джеремі Фолт?

— Ох, сумніваюся, Джессе, — відказала вона. — Вчора я згаяла цілий день, щоб перечитати «Темну ніч». Перепробувала всі можливі комбінації, та жодна нічого не дала. Чому той код прихований у тексті «Темної ночі»? І хто його там приховав? Кірк Гарві? Що він знає, той Гарві? У яку гру він грається з нами і з усією Орфеєю?

Тієї хвилі задзеленчав Аннин мобільник. То був Монтань.

— Анно, тебе скрізь шукають. Терміново приїзди до комісаріату, вночі пограбували твій кабінет.

Коли ми приїхали до комісаріату, її колеги вже з’юрмилися на порозі кабінету, розглядаючи скалки на підлозі й намагаючись зрозуміти, що сталося. Проте відповідь була проста. Комісаріат був розташований на тому самому рівні, що й вулиця. Усі кабінети містилися ззаду будівлі й виходили на обгороджений штахетником моріжок. Камери стеження були тільки на паркувальному майданчику і біля вхідних дверей. Либонь, злодій просто переліз через штахетник і пройшов через моріжок, а потім опинився перед вікном. Він підняв залізні жалюзі, розбив шибку, щоб відчинити вікно і заліз до кімнати. Те, що кабінет пограбували, виявив один поліціянт, який приніс уранці пошту.

Інший співробітник поліції заходив туди напередодні, десь після півдня, і все було ціле. Отож пограбували кабінет уночі.

— А як сталося, що ніхто нічого не помітив? — запитав я.

— Якщо всі полісмени на патрульній службі, то в комісаріаті нікого нема, — пояснила Анна. — Таке часто буває.

— А гамір? — запитав Дерек. — Адже як піднімали жалюзі, стояв неймовірний брязкіт. І ніхто нічого не чув?

У всіх довколишніх будинках були контори або ж муніципальні приміщення. Почути той гамір могли б тільки пожежники в сусідньому депо. Та коли полісмен сказав, що десь о першій годині після півночі сталася чимала дорожня пригода і туди подалися всі патрулі та пожежники з сусіднього депо, ми зрозуміли, що крадій дістав широке поле для своєї діяльності.

— Він десь ховався, — припустила Анна, — і чекав слушної нагоди. Може, навіть кілька вечорів очікував.

Записи внутрішніх камер дали нам змогу впевнитися, що до самого будинку не було ніякого вторгнення. У коридорі камера націлена безпосередньо на двері Анниного кабінету. Та двері були зачинені. Злодій порався всередині. Отже, його цікавила лише ця кімната.

— Нічого не розумію, — сказала Анна. — У кабінеті нічого не взяли. Все на місці.

— Він нічого не вкрав, зате все побачив, — відповів я, показавши на магнітне табло і стіну, де були приліплені пов’язані з убивством папери. — Той, хто сюди заліз, хотів знати, на якій стадії перебуває слідство. Він мав доступ і до роботи Стефані, й до нашого розслідування.

— Убивця почав ризикувати, — сказав Дерек. — Він запанікував. Підставляється. Хто знав, що твій кабінет розташований тут, Анно?

Вона звела плечима.

— Та всі знали. Хочу сказати, це ні для кого не таємниця. Навіть люди, які приходять подати скаргу до комісаріату, проходять цим коридором і бачать мій кабінет. Адже на дверях моє прізвище.

Дерек відвів нас убік і пошепки сказав:

— Той, хто пробрався сюди, зробив це недарма. Він добре знав, що саме є в цьому кабінеті. Це хтось із комісаріату.

— О боже, — сказала Анна, — невже полісмен?

— Якби це був полісмен, — заперечив я, — то він зазирнув би до кабінету, коли тебе там не було, Анно.

— Його могли б там застукати, — зауважив Дерек. — Та й камера його зафіксувала б. Він такої помилки не утнув би. Заліз собі вікном і в такий спосіб заплутав усі сліди. Певне, є тут хтось такий у комісаріаті.

У поліції ми вже не були в безпеці. У мене в поліції штату кабінету вже не було, а Дереків кабінет був надто вже на видноті. Нам потрібна була місцина, де нас ніхто не знайшов би. Отож мені спала на думку кімната для зберігання архівів у «Орфея кронікл», до якої ми могли дістатися службовим входом, не привертаючи нічиєї уваги.

Майкл Бірд привітно зустрів нас.

— Ніхто не знатиме, що ви тут, — запевнив він нас. — Журналісти не ходять у підвал. Я дам вам основний ключ і запасний, тож тільки ви матимете доступ туди. І ключ від службового входу, щоб ви могли заходити і виходити звідти будь-якої пори.

За кілька годин в обстановці цілковитої секретності ми поприліплювали на стіні всі результати нашого розслідування.

Того дня Анна мала вечеряти з Лораною й Полем. Вони повернулися з їхнього будинку в Саут-Гемптоні й призначили їй зустріч у кафе «Афіна», щоб загладити враження від того катастрофічного побачення двадцять шостого червня.

Заїхавши додому перевдягнутися, Анна раптом згадала розмову з Коді, у якій він сказав про книжку Берґдорфа з нагоди фестивалю. Коді згадав, що навесні 1994 року він вирішив відвести місце для місцевих авторів. А що як Барві віддав туди і свою п’єсу на продаж? Перш ніж піти на вечерю, вона зазирнула до Коді. Він сидів на ґанку, милувався гарним вечором і попивав віскі.

— Так, Анно, — сказав він, — ми відвели місцевим авторам кімнатку в глибині книгарні. То був такий закуток, трохи, звісно, темний, він звався «Кімната авторів». Але успіху він зазнав одразу ж. Я й не сподівався такого: туристи юрмилися там, щоб придбати книжки місцевих авторів. Цей відділ існує й зараз. Тільки я розвалив стіну, щоб приєднати його до приміщення книгарні. Чому це тебе цікавить?

— Та просто так, з допитливості, — ухильно відказала Анна. — Ти пам’ятаєш, які автори надали тобі свої книжки на продаж?

Коді потішило те запитання.

— Ой, там їх було та й було! Здається, ти переоцінюєш мою пам’ять. Та, пам’ятаю, тоді з’явилася стаття в «Орфея кронікл», десь початком літа 1994 року. У мене в книгарні є копія, хочеш, я знайду її? Може, там буде якась інформація для тебе.

— Та ні, дякую, Коді. Не турбуйся. Я зайду завтра до книгарні.

— Справді зайдеш?

— Авжеж, дякую.

Анна сіла в авто і поїхала на побачення з Лораною і Полем. Та, проїжджаючи центральною вулицею, вирішила заглянути до редакції «Орфея кронікл». На вечерю можна було трохи і запізнитися. Вона обійшла будинок і ввійшла крізь службовий вхід до кімнати для зберігання архівів. Сіла за комп’ютер, де була система пошуку. Слова «Коді Іллінойс», «книгарня» і «місцеві автори» дали їй змогу легко знайти статтю, що побачила світ наприкінці червня 1994 року.

Стаття була ілюстрована світлиною, де Коді позував коло дверей, що провадили до тієї комірчини, а над дверима було випалено на дерев’яній табличці: «АВТОРИ НАШОГО КРАЮ». Усередині було видно, що стіни геть заставлені книжками й текстами в обкладинках. Анна взяла лупу й уважно розглянула кожну палітурку; там вона побачила текст, де на обкладинці великими літерами було написано: КІРК ГАРВІ «ТЕМНА НІЧ». І тоді вона зрозуміла, що мер Ґордон узяв ту п’єсу в книгарні.

Островскі повернувся до готелю «Озерний» після прогулянки в парку. Ніч була тепла. Коли проходив вестибюлем, службовець поспішив йому назустріч.

— Пане Островскі, вже кілька днів на ваших дверях висить табличка «НЕ ТУРБУВАТИ». Я хотів би поцікавитися, чи все у вас гаразд.

— Я навмисне повісив її, — відказав Островскі, — бо в мене триває творчий процес. Мене не турбувати під жодним приводом! Мистецтво — це явище, яке неможливо уявити.

— Авжеж, пане. Може, бажаєте, щоб вам принесли рушників для ванної? Чи косметичних засобів?

— Ні, друже мій. Дякую за вашу турботу.

Островскі піднявся в свій номер. Йому страшенно подобалося бути актором. Він почувався на місці. Враження було таке, наче він заліз нарешті у свою справжню шкуру. Відчиняючи двері, він весь час повторював: «Dies irae, Dies irae...». Увімкнув світло: вся стіна була обліплена статтями про зникнення Стефані. Зупинився й довго їх вивчав. І ще додав кілька. Потім сів за столом, розгорнув папір для нотаток і глянув на світлину Меґан. Поцілував скло і сказав: «Тепер я вже письменник, люба моя». Узяв ручку і написав: «Dies irae. День гніву».

За кілька кілометрів звідтіля, в кімнаті мотелю номер сімнадцять, де тепер мешкали Аліса зі Стівеном, щойно вибухнула сварка: Аліса хотіла повертатися додому.

— Я повернуся до Нью-Йорка, хоч з тобою, хоч без тебе. Не хочу більше сидіти в цьому вбогому готелі, не хочу цього жалюгідного життя. А ти нікчема, Стіві. Я знала це від самого початку.

— То забирайся відціля! — відтяв Стівен, який сидів за ноутбуком і намагався будь-що написати першу статтю для електронної версії часопису.

Алісу зачепило, що він так легко відмовляється від неї.

— А ти чому не повертаєшся до Нью-Йорка? — запитала вона.

— Мені треба написати про цю виставу. Зараз саме пора.

— Брешеш, Стівене! Ця вистава ніщо! Ти називаєш театром те, що Островскі плигає на сцені в самих трусах?

— То їдь собі.

— Я візьму твоє авто.

— Ні, ти поїдеш автобусом! Викрутишся якось!

— Як насмілюєшся ти розмовляти зі мною таким тоном, Стіві? Я що, худобина якась? Що це з тобою сталося, та? Адже іще недавно ти ставився до мене, як до королеви.

— Послухай, Алісо, в мене серйозні неприємності. Я можу втратити посаду головного редактора у зв’язку з цією історією з кредитною карткою.

— Тебе тільки гроші цікавлять, Стіві! А в коханні ти геть не тямиш!

— Авжеж.

— Я все розповім, Стіві. Якщо ти відправиш мене до Нью-Йорка саму, я про все розкажу Скіпу Налану, всю правду викладу. Про те, як ти ставишся до жінок. Про насильство, якого я зазнавала від тебе.

Стівен не звертав на неї уваги. Угледівши ключі, що лежали на столі, вона вирішила вхопити їх і втекти. Кинулася до столу і вигукнула:

— Я знищу тебе, Стівене!

Та не встигла вона добігти до дверей, як Стівен ухопив її за коси і сіпнув назад. Вона страшенно залементувала. Він жбурнув її до стіни і дав добрячого ляпаса.

— Нікуди ти не поїдеш! — крикнув він. — Завдяки тобі я влип у лайно, і ти будеш у ньому зі мною!

Вона з жахом дивилася на нього. По щоках котилися сльози. Раптом він узяв її обличчя в долоні.

— Вибач, Алісонько, — лагідно пробурмотів. — Вибач, я сам не тямлю, що роблю. Від цієї халепи я просто ошалів. Я знайду найкращий готель для тебе. Я все залагоджу. Вибач мені, любове моя.

У той час повз клятий сімнадцятий номер мотелю проїхало «порше», що прямувало до океану. За кермом була Дакота, вона сказала батькові, що йде до спортивної зали готелю, а сама взяла авто і втекла. Вона не знала, чи збрехала, чи, може, її просто зрадили ноги. Вона звернула на Овшен-роуд, а потім подалася до будинку, що колись належав її батькам і звався «Садом Іденів». Глянула на дощечку на брамі. Там, де було колись написано «РОДИНА ІДЕНІВ», тепер стояв напис «РОДИНА СКАЛІНІ». Вона обійшла огорожу маєтку, розглядаючи її крізь густе листя. Аж побачила дірку. Вона пролізла в неї, потім продерлася крізь живопліт. Галузки трохи подряпали її щоки. Перетнула моріжок і подалася до басейну. Там нікого не було. Вона мовчки плакала.

Дакота дістала з наплічника пластикову пляшчину, там була горілка з кетаміном. Вихилила її одним духом. Потім уклалася в шезлонг коло басейну. Наслухаючи, як заспокійливо хлюпоче вода, вона заплющила очі. Вона думала про Тару Скаліні.

Дакота Іден

Пам’ятаю, як я вперше побачила Тару Скаліні, це сталося в березні 2004 року. Мені було дев’ять. Ми обоє вийшли у фінал конкурсу читання слів за літерами в Нью-Йорку. І вмить стали друзями. Того дня жодна з нас не хотіла перемогти в конкурсі. Ми намагалися бути рівними: по черзі свідомо робили помилки в словах, що їх нам пропонував суддя. Кожній із нас він казав: «Якщо ви правильно промовите слово, то переможете!».

Та ми знай робили своє. Отак топталися по колу, аж за годину суддя оголосив переможницями обох. Ex aequo.[8]

Отак розпочалася наша дружба. Ми стали нерозлучні. За кожної нагоди ми линули одна до одної.

Тарин батько, Джеральд Скаліні, працював у трастовому фонді. Родина мешкала у величезній квартирі біля Центрального парку. Жили вони розкішно: мали водія, кухаря, дім у Гемптонсі.

На ту пору мій батько ще не став очільником «14-го каналу» і не мав таких статків. Велося нам незле, та ми були за тисячі світлових років від способу життя, який вели Скаліні. Мені було дев’ять років, і я вважала, що Джеральд Скаліні дуже люб’язний з нами. Він любив вітати нас у себе вдома, посилав свого водія, щоб той привіз мене погратися з Тарою. Улітку, коли ми бували в Орфеї, запрошував нас поснідати в них, у будинку в Іст-Гемптоні.

Хоч я була і маленька, та незабаром збагнула, що ті запросини диктувалися не так гостинністю, як поблажливістю. Він завжди давав це зрозуміти.

Часом запрошував нас до свого двоповерхового помешкання площею шістсот квадратних метрів коло Центрального парку, а як приходив до нас, то казав: «Ви гарно обладнали цю квартирку». Страшенно подобалося йому прийняти нас у своєму неймовірному маєтку в «Іст-Гемптоні», а потім прийти на каву до нашого скромного будиночка, який винаймали мої батьки в Орфеї й сказати: «А вона нічогенька, ця ваша хатинка».

Гадаю, мої батьки ходили в гості до Скаліні задля мого задоволення. Ми з Тарою просто обожнювали одна одну. Були дуже схожі: обидві добре навчалися, мали хист до літератури, запоєм читали книжки і мріяли стати письменницями. Цілими днями складали разом казки, записуючи їх то на аркушах паперу, то в родинному комп’ютері.

За чотири роки, навесні 2008-го, нам з Тарою було вже по тринадцять. Кар’єра мого батька різко стрибнула угору. Він здобув цілу низку підвищень по службі, про нього писали в спеціалізованих виданнях, і нарешті він отримав посаду керівника «14-го каналу». Життя наше відразу ж змінилося. Ми теж перебралися до величезного помешкання біля Центрального парку, батьки почали будувати дім для відпочинку в Орфеї, а я, на превелику втіху, почала відвідувати ту саму престижну приватну школу, що й Тара.

Гадаю, що Джеральд Скаліні почав трохи остерігатися мого батька. Хтозна, які там балачки велися в них у кухні, та незабаром Тара почала поводитися зі мною не так, як раніше.

Я давно вже казала Тарі, що мрію про ноутбук. Мені кортіло мати власний комп’ютер, щоб можна було тихенько писати собі тексти в спальні. Але батьки не хотіли його мені купувати. Казали, в маленькій вітальні стоїть комп’ютер, — у нас тепер була маленька вітальня й велика, — то я можу працювати на ньому, скільки мені захочеться.

Але мені кортіло працювати у себе в кімнаті.

У вітальні теж добре, незмінно казали мені батьки.

Тієї весни Тарі подарували ноутбук. Якраз ту модель, що хотіла мати і я. Здається, вона ніколи не переймалася тим комп’ютером. Але тепер страшенно хизувалася в школі своєю новою іграшкою.

Я намагалася не звертати на те уваги. Мене хвилювали набагато важливіші речі: в школі тривав конкурс творів, і мені хотілося подати туди свій текст. Тара теж хотіла, і ми разом працювали в шкільній бібліотеці. Вона писала в комп’ютері, а я мусила писати в зошиті, а потім усе переписувати ввечері у той комп’ютер, що стояв у малій вітальні.

Тара казала, що батькам надзвичайно сподобався її твір. Вони навіть попросили одного зі своїх друзів, відомого нью-йоркського письменника, щоб він поправив текст і взагалі допоміг їй із написанням. Коли мій текст був готовий, я прочитала його їй, перш ніж подати на конкурс. Вона кивнула і сказала, що це «непогано». Тоном, у якому мені відразу ж вчувся голос її батька. А як скінчила свій твір, то не захотіла показати його мені.

«А то ти ще спишеш у мене», — пояснила вона.

На початку червня 2008 року відбулася урочиста церемонія в шкільному актовому залі, під час якої оголосили лауреата конкурсу. На превеликий мій подив, тим лауреатом стала я.

Через тиждень Тара заявила, що в неї вкрали комп’ютер. У коридорі школярі мали окремі шафки, що замикалися шифровими замками, і директор школи звелів перевірити всі наплічники і шафи учнів нашого класу. Коли черга дійшла до мене, на превеликий мій жах, у присутності директора і його заступника в моїй шафі виявили Тарин комп’ютер.

Здійнялася страшенна буча. Директор викликав до кабінету мене і моїх батьків. Я присягалася, що не брала того ноутбука, та докази були проти мене. Двічі приходили на ті зустрічі Скаліні, вони були вражені. Я й далі протестувала, казала, що не винна, та мене притягли до дисциплінарної комісії. За її вироком, мене на тиждень виключили зі школи і примусили виконувати громадські роботи. Всім, хто хотів її слухати, Тара казала, що вона мені пробачила. Казала, якби я попросила, то вона дала б мені покористуватися тим клятим ноутбуком. Я знала, що вона бреше. Тільки вона знала шифр моєї комірки.

Я опинилася в глибокій ізоляції. Було дуже тяжко. Та я не поринула у відчай, навпаки, той випадок підштовхнув мене писати. Моїм притулком стали слова. Я часто усамітнювалася в шкільній бібліотеці й писала.

За кілька місяців щастя відвернулося від родини Скаліні. У жовтні 2008 року страшенна фінансова криза безпосередньо зачепила і Джеральда Скаліні, який внаслідок цього втратив більшу частину своїх статків.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 22 липня 2014 року

За чотири дні до прем’єри

Коли того ранку ми з Дереком зустріли Анну в архівній кімнаті «Орфея кронікл», вона переможно всміхалася. Я глянув на її радісне обличчя й простягнув каву, що приніс для неї.

— Бачу, ти натрапила на слід, — сказав я їй.

Анна з таємничим виглядом кивнула і показала нам статтю про книгарню Коді, датовану 15 червня 1994 року.

— Погляньте на світлину, — сказала вона. — Праворуч, на стелажі, можна побачити примірник «Темної ночі». Отож цілком можливо, що мер Ґордон купив її в книгарні.

— На початку червня, — підсумував Дерек, — мер Ґордон подер Кіркову п’єсу. А потім роздобув той текст у книгарні. Навіщо?

— Цього не знаю, — відказала Анна. — Зате вбачаю зв’язок поміж п’єсою, яку готує зараз Кірк Гарві у Великому театрі, й Джеремі Фолтом. Учора після вечері з друзями я зайшла до комісаріату і частину ночі провела за пошуком у базі даних. У Джеремі Фолта був син, що народився незадовго до його смерті. Я знайшла ім’я його матері, вона зветься Вірджинія Паркер.

— Та й що? — запитав Дерек. — Це ім’я тобі каже про щось?

— Ні, але я розмовляла з нею. І вона розповіла, як загинув Джеремі.

— Дорожня пригода, — згадав Дерек, не розуміючи, до чого веде Анна. — Це ми вже знаємо.

— Убився на мотоциклі, — уточнила Анна. — Врізався в дерево на повній швидкості.

— Ти хочеш сказати, як ото на початку Кіркової п’єси? — запитав я.

— Атож, Джессе, — потвердила Анна.

— Треба негайно допитати Кірка Гарві, — сказав я. — Змусити його сказати, що він знає.

— Майор не дасть тобі й пальцем поворухнути, Джессе, — зауважив Дерек. — Якщо ти зачепиш Гарві, тебе усунуть від обов’язків і від слідства. Спробуймо діяти методично. І спершу треба зрозуміти, чому в поліції Ріджспорта, коли ми з нею зв’язалися, не виявилося справи про цю пригоду?

— Тому що справами зі смертельних пригод на шляхах опікується дорожня поліція штату Нью-Йорк, — сказала Анна.

— То треба негайно зв’язатися з дорожньою поліцією й узяти копію рапорту.

Анна простягнула нам стос аркушів.

— Уже зроблено, — сказала вона.

Ми з Дереком поринули в читання. Пригода сталася в ніч із 15 на 16 липня 1994 року. Протокол поліції був лаконічним: «Пан Фолт утратив керування мотоциклом. Він їхав без шолома. Свідки бачили, як він виїхав з Ріджс-клубу опівночі. Один із водіїв знайшов його о сьомій ранку. Він був непритомний, але ще живий. Помер у лікарні». Тут-таки були і світлини мотоцикла: купа металу й окремі шматки заліза у рову. Була і примітка: копію рапорту надіслали спеціальному агентові ФАБОВЗ Ґрейсові, на його прохання.

— Цей той спеціальний агент Ґрейс, що дав нам змогу дістатися до Теда Тенненбаума, затримавши чоловіка, що продав йому пістолет, — пояснив Анні Дерек.

— Треба зв’язатися з ним, — сказав я. — Він не на службі, бо за тієї пори йому було вже п’ятдесят років.

— А поки що ми повинні допитати Вірджинію Паркер, колишню подругу Джеремі Фолта, — сказав Дерек. — Може, вона щось нам розкаже.

— Вона чекає нас, — заявила Анна, яка сьогодні вже про все подбала наперед. — У дорогу.

Вірджинія Паркер мешкала в невеличкому обшарпаному будиночку на в’їзді до Ріджспорта. Це була п’ятдесятирічна жінка, колись вродлива, та зараз сліди тієї краси вже зблякли.

— Джеремі був огидний чоловік, — пояснила вона у вітальні, куди нас запровадила. — Дитина — це єдине добро, яке йому пощастило зробити. Наш син хороший хлопчина, працює в садовій компанії, його там цінують.

— Як ви познайомилися з Джеремі? — запитав я.

Перш ніж відповісти, вона запалила цигарку і глибоко затягнулася. У неї були довгі тонкі пальці з нафарбованими, криваво-червоними нігтями. Випустила хмару диму і тільки тоді відповіла:

— Я була співачкою в Ріджс-клубі. Це був модний колись клуб, зараз він зійшов на пси. Панна Паркер. То було моє сценічне ім’я. Зараз я часом іще співаю. А тоді була навіть зіркою, хоч і невеликого масштабу. Всі чоловіки були коло моїх ніг. Джеремі був одним із власників того клубу. Гарний був хлопець. Спершу мені подобалося, що він такий хвацький чолов’яга. Мене вабила ота його небезпечність. І тільки завагітнівши, зрозуміла, який він насправді, той Джеремі.

Ріджспорт, червень 1993 року

Вісімнадцята година

Знесилившись від цілоденної нудоти, Вірджинія лежала на дивані, аж хтось постукав у двері. Вона подумала, що це Джеремі, якого стурбував її стан. Двадцять хвилин тому вона передала в клуб, що не в змозі співати сьогодні ввечері.

— Заходь, — гукнула вона, — двері відчинені.

Гість так і зробив. То був не Джеремі, а Костіко, його помічник. Здоровезний як шафа, ручиська немов кувалди. Вона боялася його і ненавиділа.

— Що тобі треба, Костіко? — запитала Вірджинія. — Джеремі тут нема.

— Та я знаю. Він мене послав. Ти повинна прийти в клуб.

— Не можу, мене цілісінький день нудило.

— Я не питаю, чи ти можеш. Збирайся хутчій.

— Поглянь на мене, Костіко, я ж не можу співати.

— Ворушися, Вірджиніє. Клієнти приходять до клубу, щоб почути тебе. Якщо тебе порає Джеремі, то це ще не означає, що тобі все можна.

— Ну, оскільки в мене такий живіт, — відказала Вірджинія, — то він бере мене тільки ззаду.

— Заткни пельку, — урвав її Костіко, — і збирайся! Чекаю тебе в автомобілі.

— І ви поїхали? — запитала Анна.

— А певно. Вибору в мене не було. Вагітність була для мене пеклом. Я мусила співати в клубі до самісіньких пологів.

— Джеремі вас бив?

— Ні, але було ще гірше. Він був збоченцем. Себе вважав не злочинцем, а «підприємцем». А його помічник, Костіко, був «компаньйоном». Приміщення за залою, де вони чинили свої шахрайські оборудки, звалося кабінетом. Джеремі вважав себе хитрішим від усіх на світі. Казав, щоб тебе не потягнули до суду, треба не залишати слідів. У нього не було зошита з рахунками, пістолет він мав на законних підставах, ніколи не давав письмових розпоряджень. Усі свої здирства, операції з наркотиками або зброєю він виконував під виглядом «гарантійного обслуговування». Була в нього група прислужників, якими він крутив як хотів. То були переважно батьки родин, на яких він мав дані, що могли б занапастити все їхнє життя: наприклад, фото з повіями в найнепристойніших позах. За його мовчання ті поплентачі повинні були йому служити. Він посилав їх забрати гроші в людей, яких він обдирав, або ж доправити наркотики дилерам, а потім забрати його частку: все це виконували ті небораки, яких важко було в чомусь такому запідозрити. Джеремі ніколи не світився сам. Ті прислужники приходили до клубу, мов звичайнісінькі відвідувачі, й залишали конверт для Джеремі барменові. Він ніколи не мав із ними прямих контактів. Клуб служив йому для відмивання брудних грошей. Там він робив усе за правилами шахрайського мистецтва: вкладав гроші в клуб. Ті суми вказувалися в бухгалтерських звітах, складалося враження, наче клуб дає величезний зиск, і нічого довести не можна було. А Джеремі платив величезні податки. Його неможливо було загарбати. Він міг робити що завгодно: все було задеклароване в податкову. Знаю, що поліція намагалася розпочати проти нього розслідування, та не знайшла жодної зачіпки. Тільки ті прислужники могли посвідчити на нього, та вони знали, що їх тоді очікує: в найліпшому разі їхнє суспільне і професійне життя полетить під три чорти. Якщо не брати до уваги, що й вони потрапили б до в’язниці за участь у кримінальних оборудках. А як хто не слухався, того карали. Причому знову ж таки без слідів.

Ріджспорт, 1993 рік

Приміщення за клубом

Джеремі вже наповнив водою величезну миску, аж відчинилися двері кабінету. Він звів очі й побачив, як Костіко проводить до кімнати хирлявого чоловіка в костюмі з краваткою.

— А, здоров, Еверетте! — сердечно привітався з ним Джеремі. — Радий тебе бачити.

— Добридень, Джеремі, — тремтячи мов осиковий листок, відказав той чоловік. Еверетт був зразковим батьком родини, якого Костіко зняв на плівку з неповнолітньою повією.

— То що, Еверетте, — люб’язно запитав його Джеремі, — кажуть, ти більше не хочеш працювати в моїй фірмі?

— Послухай, Джеремі, я більше не можу так ризикувати. Це божевілля якесь. Якщо мене зловлять, то на кілька років запроторять до в’язниці.

— Не на довше, ніж за статеві стосунки з п’ятнадцятирічною дівчиною, — пояснив йому Джеремі.

— Я був певен, що вона доросла, — мляво боронився Еверетт.

— Послухай, Еверетте, ти — нікчемне гівно, яке полює на юних дівчаток. І ти працюватимеш на мене, поки мені хотітиметься, або загримиш до в’язниці, де хлопці відчикрижать тобі бритвою кабаку.

І не встиг той сердега щось блявкнути у відповідь, як Костіко вхопив його, зігнув удвоє і занурив головою в миску з крижаною водою. Потримавши його отак секунд із двадцять, витяг його з води. Еверетт глибоко вдихнув.

— Ти працюєш на мене, — сказав Джеремі, — второпав?

Костіко знову втопив його голову в воду, й ті тортури тривали, аж поки Еверетт пообіцяв, що буде вірно служити.

— То Джеремі топив людей? — запитав я, провівши відразу ж паралель із тим, як убили Стефані.

— Так, капітане Розенберґу, — відказала Вірджинія. — Вони з Костіко зробили ці топлення своїм коронним номером. Чинили це тільки з пересічними людьми, вразливими і слабкими, з яких можна сім шкур злупити. Коли в клубі я бачила, як із того кабінету виходить мокрий чоловік і плаче, то вже знала, що там коїлося. Кажу вам, Джеремі знищував людей зсередини, не залишаючи зовні жодного сліду.

— То він і вбивав людей у такий спосіб?

— Мабуть. Він на все був здатний. Знаю, що люди зникали без сліду. Топили їх? Спалювали? Закопували? Згодовували свиням? Хтозна. Джеремі нічого не боявся, крім в’язниці. Тим-то й був такий обережний.

— Що сталося потім?

— 1994 року я народила дитину. Поміж мною і Джеремі нічого не змінилося. Не було й розмови про шлюб чи спільне мешкання. Але він давав на дитину гроші. І от цікаво: ніколи не давав простої готівки. Завжди чеками або ж переказами через банк. Офіційно. Тривало це до липня. До його загибелі.

— А що сталося того вечора, коли він загинув?

— Гадаю, Джеремі боявся в’язниці, тому що був клаустрофобом. Казав, уявити себе не може в замкненому просторі. Завжди їздив на мотоциклі, а не автомобілем, і ніколи не надівав шолома. Щовечора прямував тим самим маршрутом: опівночі виїздив із клубу, дуже рідко траплялося, щоб пізніше, й повертався додому тридцять четвертою автострадою, що провадить прямісінькою до його хати. І завжди мчав, мов несамовитий. Вважав себе вільним, непереможним. Майже завжди був п’яний. Я частенько думала собі, що він урешті вб’ється на тому мотоциклі. Та ніколи й на гадці не мала, що уб’ється він отак, самотою, і цілі години конатиме мов той пес на узбіччі. Лікарі казали, що якби його знайшли раніше, то можна було ще врятувати. Ніколи мені не було так легко, як тоді, коли мені сповістили, що він загинув.

— А ім’я Джозеф Ґордон щось каже вам? — запитав я. — Він був міським головою Орфеї до липня 1994 року.

— Джозеф Ґордон? — перепитала Вірджинія. — Ні, не каже нічого, пане капітане. А що?

— Він брав хабарі, то я подумав, чи не пов’язаний він був із Джеремі.

— Знаєте, я ніколи не пхала носа в його справи. Менше знаєш, довше живеш.

— І що ви робили після смерті Джеремі?

— Єдине, що вміла робити: далі співала в Ріджс-клубі. За це добре платили. Той дурень Костіко і досі там.

— Він перейняв справи?

— Він перейняв клуб. Справи, які провадив Джеремі, після його смерті зав’язли. Костіко — чоловік без розмаху, без розуму. Всі крали у нього гроші з каси, тільки він цього не знав. Він навіть до в’язниці потрапив за дрібні махінації.

Після візиту до Вірджинії Паркер ми подалися в Ріджс-клуб. Той заклад відчинявся лише увечері, всередині вешталися службовці, неохоче прибираючи кімнати. Клуб був старомодний, містився в напівпідвальному приміщенні. Уже з опорядження можна було зрозуміти, чому він мав таку популярність 1994 року й зійшов на пси 2014-го. Коло барної стійки ми побачили чоловіка, що стояв на колінах, приймаючи ящики з пляшками з алкогольними напоями, йому було років із шістдесят, він був кремезний, але вже добряче постарів.

— Хто вас впустив сюди? — роздратовано загорлав він, угледівши нас. — Клуб відчиняється о шостій вечора.

— Поліції скрізь відчиняють, — відказав Дерек, показуючи йому значок. — Це ви Костіко?

Ми відразу ж уторопали, що це таки він, бо Костіко чкурнув звідтіля мов заєць. Пробіг залою і рвонув коридором, що провадив до службового виходу. Бігав він прудко. Ми з Анною помчали йому навздогін, а Дерек побіг центральними сходами. Костіко промчав службовим виходом, штовхнув двері, що провадили надвір, і зник у сліпучому сяйві білої днини.

Коли ми з Анною теж вибігли надвір, Дерек уже схопив Костіко на паркувальному майданчику, повалив його додолу і надів наручники.

— Ого, Дереку, — сказав я, — бачу, ти не втратив своїх рефлексів!

Він усміхнувся, і на мить його лице аж засяяло.

— Це так добре, Джессе, — повернутися на оперативну роботу.

Костіко звався Коста Суарец. Він відсидів у в’язниці за торгівлю наркотиками, а причиною його втечі була торбина з кокаїном у кишені піджака. Звісно ж, на продаж, бо там було його чималенько. Та нас це не цікавило. Ми хотіли скористатися ефектом несподіванки, щоб допитати його, отож потягли в клуб. Там було приміщення, де на табличці було написано: «КАБІНЕТ». Кімната була точнісінько така, якою нам змалювала її Вірджинія: холодна, без вікон. У кутку вмивальниця й стара мідна миска. Допит провадив Дерек.

— Нам начхати на те, що ти тут продаєш, Костіко. Нас цікавить Джеремі Фолт.

Костіко страшенно здивувався.

— Про нього ніхто не питав мене вже двадцять років.

— Але ти все ж таки пам’ятаєш його, — відказав Дерек. — То це тут ви коїли всяку мерзоту?

— Це Джеремі полюбляв таке. Якби все залежало від мене, то я обійшовся б ударами кулаків.

Костіко показав нам руки, де на кожному пальці були тяжкі хромовані персні з гострими шпичаками. Видно було, що він і справді не дуже розумний. Та в нього вистачило здорового глузду розповісти нам усе, що ми хотіли знати, замість того, щоб знову загриміти до буцегарні за продаж наркотиків. І виявилося, що Костіко й не чув про мера Ґордона.

— Мер Ґордон? Це ім’я нічого мені не каже, — запевнив він нас.

Оскільки він казав, що на імена в нього не дуже хороша пам’ять, ми показали йому фото міського голови. Та він наполягав на своєму.

— Можу заприсягнутися, що цей чолов’яга тут не бував. Облич я не забуваю. Повірте, якби я бачив цього чоловіка, то впізнав би його на фото.

— То він не мав ніяких справ із Джеремі Фолтом?

— Певно, що ні. За тієї пори я все знав. Джеремі нічого не робив прямо. Тепер усі прозивають мене поза очі телепнем, а за тої пори Джеремі в усьому мені довіряв.

— Отже, Джозеф Ґордон не мав з вами ніяких справ, не був одним із ваших прислужників?

— Ні, це неможливо. Я згадав би його обличчя. У мене пам’ять, як у слона, кажу вам. За це Джеремі й цінував мене: він ніколи не залишав письмових слідів. Ніяких. А я все тримав у голові: накази, обличчя, числа. Та й Орфея — то була не наша територія.

— Але ж ви обдирали Теда Тенненбаума, власника кафе «Афіна».

Костіко здивувався, почувши те ім’я. Він ствердно кивнув.

— Тед Тенненбаум був твердий хлоп’яга. Не з тих людей, якими керував Джеремі, як йому хотілося. Джеремі намагався зайве не ризикувати. Він мав діло з чоловіками, які дзюрили в штани, коли я брався до них. Але до Тенненбаума в нього були особисті претензії. Той хлопець натовк йому мармизу перед дівчиною, тому Джеремі вирішив помститися. Звісно, він із хлопцями добряче віддухопелив Теда коло його хати, та йому цього було не досить, і він вирішив злупити з нього грошенят. Але це був виняток, загалом Джеремі діяв на своїй території. Він контролював Ріджспорт, про це знали всі.

— Ви знаєте, хто підпалив майбутній ресторан Теда Тенненбаума?

— Ви забагато від мене хочете. Один із наших прислужників, звісно. Ті хлопці все для нас робили. Ми не світилися в тих ділах. Вони носили наркотики гендлярам і приносили гроші Джеремі. А ми тільки командували.

— І де ви брали тих людей?

— То були любителі молоденьких хвойд. На шістнадцятій автостраді був один дешевий мотель, де половина кімнат призначалася для розваг з повіями. Про це всі знали. Господар і дівчата були з нами у змові. Ми не чіпали їх, а за те використовували одну кімнату для наших цілей. Коли Джеремі потрібен був прислужник, він посилав неповнолітню дівчину ловити таких добродіїв. Я знайшов одне таке дівча, дуже гарне. Воно знало, яких клієнтів треба обирати. Батьків родин, та ще й боягузливих. Воно приводило їх до кімнати і казало: «Я ще неповнолітня, навчаюся в ліцеї, тебе це збуджує?». Ті дядьки казали, що так, збуджує, і дівчина вимагала, щоб вони коїли з нею різні непристойні речі. А я сидів у сховку, переважно за шторою, і при мені була камера. Вилучивши слушну нагоду, я вискакував зі схованки, кричав: «Сюрприз!» — і показував йому камеру. Якби ви тільки бачили, яка мордяка була в того дядька! Я страх як полюбляв таке. Я гаркав, мов диявол. Казав дівчині негайно вшиватися, а потім дивився на того добродія, голого, жалюгідного, тремтячого. Спершу погрожував його побити, та потім заявляв, що все можна владнати. Брав його штани і діставав з кишені гаманця. Розглядав його кредитні картки, ведійські права, світлини його дружини і дітей. Забирав усе те і пояснював: або він працює на нас, або я надсилаю відеозйомку його дружині й начальникові на роботу. Призначав зустріч наступного дня у клубі. І всі подальші дні він бачив, як я щоранку стовбичу коло його дому. Чоловік, звісно, був переляканий. До поліції він не звертався.

— То у вас є список цих чоловіків, яких ви тримали на короткому повідку?

— Ні. Я запевняв цих хлопців, що зберігаю їхні папери, та насправді те все викидав. Та й у камері не було ніколи плівки, щоб нас не обвинуватили у здирстві. Джеремі казав, що доказів не треба зберігати. У мене була ціла мережа тих чоловіків, і я використовував їх по черзі, щоб не було підозр. А тут діло певне: той ваш Ґордон і близько не торкався справ, які провадив Джеремі.

Репетиція у Великому театрі заледве клигала. В Аліси було пісне обличчя, Дакота — геть пригнічена.

— Що це з вами? — загорлав урешті Кірк Гарві. — Прем’єра за чотири дні, а ви наче варені молюски. Ви нікудишні! Я заміню вас усіх, якщо таке й далі буде!

Він хотів було повторити першу дію ще раз, але Дакота до того не надавалася.

— Що з тобою, Дакото? — запитав Кірк.

— Не знаю, Кірку. Я не можу.

І вона заплакала. Видно було, що вона таки не може.

— Та що це за пекло таке! — знову заревів Гарві й перегорнув сторінку. — Гаразд, переходимо до другої дії. Друга дія, Шарлотто. Сподіваюся, ти у формі.

Шарлотта Браун, яка сиділа в першому ряду, вийшла на сцену.

— Я готова, — запевнила вона. — Що в тій дії?

— Вона відбувається в барі, — пояснив Гарві. — Ти співаєш пісеньку.

Поставили нові декорації: кілька стільців, у глибині сцени — червону завісу. Джеррі грав роль клієнта, що сидів перед сценою, цмулячи коктейль. Семюель Падалін цього разу грав господаря бару, який стояв оддалік і дивився на співачку.

Залунала музика піаніно.

— Дуже добре, — сказав Гарві. — Декорації нічого. Та треба попрацювати над тим, щоб їх швидше змінювали. Отож, Шарлотто, тут ставлять мікрофон, ти виходиш і співаєш. Співаєш, мов богиня, всі клієнти бару в нестямі від тебе.

— Гаразд, — сказала Шарлотта. — А що я маю співати?

— Ось твій текст, — відказав Гарві, простягнувши їй аркуш.

Шарлотта розгорнула його й недовірливо витріщилася на те, що прочитала:

— «Я підстилка помічника міського голови»... оце?

— Авжеж.

— Я не співатиму цього. Ти що, з дуба впав?

— Тоді я вижену тебе, дурепо! — відтяв Гарві.

— Перестань так розмовляти зі мною! — вигукнула Шарлотта. — Ти мстишся всім, так? Оце така вона, твоя велика п’єса? Ти зводиш порахунки з минулим, впиваєшся своєю жовчю! Зі мною зводиш порахунки, з Ґуллівером, з Островскі.

— Не розумію, про що ти кажеш, Шарлотто!

— Про Танець із борсуком! Про Підстилку заступника міського голови! Хіба ні?

— Катай відціля, Шарлотто, якщо тобі це не подобається!

Коли ми повернулися із Ріджспорта, про ситуацію в театрі нам розповів Майкл Бірд. Ми знайшли його в архівній кімнаті «Орфея кронікл».

— Шарлотта умовляла всю трупу відмовитися від участі в «Темній ночі», — пояснив Майкл. — Урешті організували голосування, й виявилося, що всі актори хочуть лишитися.

— А Шарлотта? — запитала Анна.

— Вона теж лишилася. Кірк погодився вилучити фразу «Я підстилка заступника міського голови».

— Це щось неможливе, — сказав Дерек. — Якщо зважити на цю фразу і «Танок мерців», то можна подумати, що Кірк Гарві ставить цю п’єсу лише задля того, щоб відплатити всім, хто принижував його в минулому.

Та Майкл показав нам іще одну дію, яку він потихеньку зняв раніше, ту, в якій Шарлотта грала улюблену всіма співачку.

— Це не може бути випадковість, — вигукнув Джек. — Це Ріджс-клуб.

— Ріджс-клуб? — перепитав Майкл.

— Це нічний клуб, що належав Джеремі Фолтові. Ота пригода на мотоциклі, тепер клуб. Усе це не вигадка, та й не випадковість. Крім того, ми помітили, що актор, який грав трупа в першій дії, у другій грав господаря бару.

— Друга дія — це ретроспектива, — пробурмотів Дерек. — Той персонаж — це Джеремі Фолт.

— То відповідь справді криється в цій п’єсі? — запитав Майкл.

— Майкле, — сказав я йому, — хтозна, що там коїться зараз, але не зводьте з Гарві очей.

Ми хотіли поговорити з Коді про текст «Темної ночі», що продавався в його книгарні 1994 року. Анна не змогла зв’язатися з ним по телефону, і ми поїхали до книгарні. Та продавчиня сказала, що цілий день не бачила господаря.

Це було дуже дивно. Анна порадила поїхати до нього додому. Під’їхавши до хати, вона відразу ж побачила, що його авто стоїть тут-таки. Отже, Коді вдома. Та коли ми почали дзвонити у двері, він не відчинив. Урешті Анна натиснула на клямку, і виявилося, що двері не замкнені. У мене виникло враження, наче це вже колись було зі мною.

Ми увійшли в дім. Скрізь панувала похмура тиша. Всі лампи світилися, видно було як удень. Знайшли ми його у вітальні.

Він лежав коло низького журнального столика в калюжі крові.

Його вбили.

Дерек Скотт

Кінець листопада 1994 року.

Через чотири місяці після вбивства чотирьох людей.

Джесс не хотів нікого бачити.

Я щодня приходив до нього, довго тарабанив у двері, благав відчинити. Марно. Бувало, цілі години стояв я під дверима. Та нічого не міг удіяти.

Впустив він мене аж тоді, коли я почав погрожувати, що виламаю двері, й почав гатити в них ногами. Переді мною постав привид: замурзаний, чуприна розпатлана, щоки обросли щетиною, погляд похмурий. У хаті був чистісінький рейвах.

— Чого тобі? — понуро запитав він.

— Хотів упевнитися, чи з тобою все гаразд, Джессе.

Він цинічно зареготав.

— Ох, добре мені, Дереку, так добре! Мені ще ніколи не було так добре.

І витурив мене з хати.

За два дні майор МакКенна зайшов до мого кабінету.

— Дереку, треба, щоб ти поїхав до комісаріату п’ятдесят четвертого округу в Квінсі. Твій друзяка Джесс там набешкетував, сьогодні вночі його затримала нью-йоркська поліція.

— Затримала? Як це так? Таж він уже бозна-відколи не виходить на люди.

— То, либонь, таки вирішив вийти, бо розгромив ресторан, який саме будували. Той ресторан зветься «Маленька Росія». Тобі знайома ця назва? Одне слово, знайди власника і розгреби все це лайно. І нажени йому розуму в голову, Дереку. Бо ми його не зможемо забрати назад, у поліцію.

— Я подбаю про це, — пообіцяв я.

Майор МакКенна глянув на мене.

— У тебе сумне обличчя, Дереку.

— Паршиво все це.

— Ти ходив до психолога?

Я звів плечима.

— За звичкою я приходжу сюди щоранку, пане майоре. Та, гадаю, мені вже не місце в поліції. Після того, що сталося.

— Ох, Дереку, нехай тобі всячина, — ти ж герой! Ти врятував йому життя! Ніколи не забувай: якби не ти, Джесс був би мертвий. Ти врятував йому життя!

Джесс Розенберґ

Середа, 23 липня 2014 року

За три дні до прем’єри

Орфея була приголомшена. Убили Коді Іллінойса, мирного власника книгарні, який ніколи не мав нічого спільного з криміналом.

Та ніч виявилася коротка і для поліції, й для мешканців міста. Звістка про друге вбивство вмить облетіла місто, і журналісти з роззявами посунули до будинку Коді. Людей нестримно тягло туди, а водночас усі були перелякані. Спершу Стефані, тепер Коді Іллінойс. Почали казати, що в місті діє серійний убивця. Громадяни заходилися організовувати добровільні патрулі. У тій обстановці загального занепокоєння передовсім належало уникнути паніки. У розпорядження голови Брауна прибули люди з поліції штату і місцевої крайової поліції для підтримання безпеки в місті.

Ми з Анною й Дереком половину ночі пробули на ногах, намагаючись з’ясувати, як могло це статися. Були ми присутні й тоді, коли доктор Ранжіт Сінґ, лікар-патологоанатом, що відразу ж прибув на місце злочину, здійснив перші констатації в цій справі. Коді вдарили в потилицю тяжкою металевою лампою, яку знайшли біля трупа всю в крові. Крім того, тіло завмерло у незвичній позі, наче він упав на коліна, а долоні були притулені до обличчя, ніби він хотів затулити очі чи протерти їх.

— Невже він благав убивцю? — запитала Анна.

— Та ні, не думаю, — відказав доктор Сінґ. — Тоді його вдарили б в обличчя, а не в потилицю. І щоб розтрощити череп у такий спосіб, вбивця мав би бути вищий за нього.

— Вищий? — перепитав Дерек. — Що ви маєте на увазі?

Доктор Сінґ коротко змалював, як воно все, на його думку, сталося.

— Коді відчинив убивці. Може, він його знав. Принаймні довіряв йому, бо ніяких слідів боротьби ми не виявили. Гадаю, він зустрів його і спровадив у вітальню. А потім обернувся до нього обличчям, і той його осліпив. Він притулив долоні до обличчя й упав навколішки. Убивця вхопив ту лампу і щосили вгатив його по потилиці. Коді був убитий на місці, та вбивця ударив його ще кілька разів, щоб упевнитися, що він мертвий.

— Зачекайте, докторе, — урвав його Дерек, — що ви маєте на увазі під словом «осліпив»?

— Гадаю, він нейтралізував його газовим балончиком. Цим пояснюються сліди від сліз на щоках і слизу на обличчі.

— Газовим балончиком? — перепитала Анна. — Як ото Джесса в помешканні Стефані Мейлер?

— Так, — потвердив доктор Сінґ.

— То ви кажете, — устряв собі і я, — що вбивця хотів упевнитися, що він мертвий, та водночас прийшов сюди без зброї й скористався лампою? Що за вбивця діє в такий спосіб?

— Той, що не хоче вбивати, але не має вибору, — відказав Сінґ.

— Він стирає сліди минулого, — пробурмотів Дерек.

— Гадаю, так, — сказав доктор Сінґ. — Хтось у цьому місті ладен піти на все, щоб зберегти свою таємницю й завадити вам завершити розслідування.

Що знав Коді? Що пов’язувало його з цією справою? Ми обшукали дім, його книгарню. Все було марно. Ми нічогісінько не знайшли.

Того ранку Орфея, штат Нью-Йорк, а потім і вся країна прокинулися під звуки останніх новин, де сповіщали про смерть Коді.

Та ще дужче, ніж загибель простого книгаря, хвилювала людей низка тих незвичайних подій. Про це навперебій говорили вже всі національні медіа, тому слід було очікувати нечуваного напливу людей до Орфеї.

Щоб відреагувати на ситуацію, в міській адміністрації відбулася термінова нарада, в якій взяли участь мер Браун, майор МакКенна з поліції штату, представники сусідніх міст, шеф Ґуллівер, Монтань, Анна, Дерек і я.

Передовсім треба було дати відповідь на таке запитання: чи відбудеться фестиваль? Уночі вирішили взяти під охорону всю театральну трупу.

— Гадаю, треба скасувати виставу, — сказав я. — Вона тільки погіршить ситуацію.

— Ваша думка ні до чого, капітане, — дуже шорстким тоном сказав Браун. — Не знаю чому, але ви маєте зуб на цього добряка Гарві.

— Добряка Гарві? — іронічно перепитав я. — Ви кажете так на чоловіка, в якого двадцять років тому відбили подругу?

— Капітане Розенберґу, — люто вигукнув Браун, — ваш тон і ваше зухвальство неприйнятні!

— Джессе, — насварився на мене майор МакКенна, — тримай при собі особисті думки. Як ти гадаєш, Кірк Гарві знає щось про вбивство чотирьох людей?

— Ми вважаємо, що може існувати зв’язок поміж п’єсою й цією справою.

— Ти так гадаєш? Може? — зітхнувши, запитав майор. — Джессе, в тебе є конкретні, незаперечні докази?

— Ні, нема, це тільки припущення, та вони відносно доведені.

— Капітане Розенберґу, — встряв мер Браун, — усі кажуть, що ви неабиякий слідчий, то я дуже поважав вас. Але мені здається, відколи ви опинилися в нашому місті, ви сієте тільки хаос, а розслідування нітрохи не рухається.

— Це відбувається внаслідок того, що петля довкола вбивці затягується, він починає непокоїтися.

— Ох, я в захваті від того, як ви пояснюєте той гармидер, що панує в Орфеї! — іронічно сказав міський голова. — Так чи так, я підтримую цю виставу.

— Пане голово, — устряв Дерек, — гадаю, Гарві кепкує з вас і не оголосить імені вбивці.

— Він, звісно, ні, але вистава його так!

— Не грайтеся словами, пане голово. Я певен, що Кірк Гарві й гадки не має, хто вбивця. Не можна ризикувати, допускаючи постановку цієї п’єси. Хтозна, як реагуватиме вбивця, подумавши, що під час вистави прозвучить його ім’я.

— Атож, — відказав мер Браун. — Такого ще не бувало. Погляньте, що коїться на телеканалах і які натовпи роззяв надворі: Орфея опинилася в центрі уваги. Вся країна забула про комп’ютерні ігри й дурнуваті телепрограми і, затамувавши подих, стежить за тим, що буде з цією виставою в театрі! Це щось надзвичайне! Те, що зараз тут відбувається, просто унікальне!

Майор МакКенна обернувся до шефа Ґуллівера.

— Яка ваша думка щодо майбутнього цієї п’єси, пане Ґуллівере?

— Я подаю у відставку, — відказав Ґуллівер.

— Як це — подаєте у відставку? — мало не вдавився мер Браун.

— Знімаю з себе обов’язки, причому негайно, Алане. Я хочу грати в цій п’єсі. Це надзвичайна річ! Крім того, тепер я перебуваю в центрі уваги. Я ще ніколи не зазнавав такого відчуття самореалізації. Нарешті я почав існувати!

— Заступнику шефа Монтаню, — виголосив Браун, — призначаю вас виконувачем обов’язків начальника поліції.

Монтань вишкірився переможною посмішкою. Анна намагалася зберігати незворушність: зараз не пора була сваритися. Мер обернувся до майора МакКенна і запитав:

— А ви, пане майоре, що про це думаєте?

— Це ваше місто, пане голово. Вам і вирішувати. Принаймні, гадаю, навіть якщо ви скасуєте виставу, це не вирішить проблему безпеки. Місто так і залишиться в центрі уваги медіа і буде заповнене людьми. Та якщо ви дозволите ставити цю виставу, слід буде вдатися до суворих заходів.

Міський голова подумав і врешті упевнено виголосив:

— Ми беремо місто під суворий контроль і ставимо п’єсу.

МакКенна перелічив заходи з безпеки, до яких слід було вдатися. Доступ до міста контролюватиметься. Рух на центральній вулиці буде заборонено. Театральна трупа мешкатиме в готелі «Озерний», що віднині перебуватиме під неослабним наглядом поліції. Спеціальна варта супроводжуватиме акторів до Великого театру і назад.

Коли збори добігли кінця, Анна наздогнала Брауна в коридорі.

— Що за дідько, Алане, — сказала вона, — чому ви призначили Монтаня замість Ґуллівера? Ви ж запросили мене до Орфеї очолити поліцію, чи як?

— Це тимчасово, Анно. Треба, щоб ти зосередилася на розслідуванні.

— Ви гніваєтеся на мене за те, що ми допитали вас у зв’язку з розслідуванням?

— Ти могла б мене попередити, Анно, а не хапати, немов якогось злочинця.

— Якби ви сказали про все, що знаєте, то не стали б підозрюваним у цій справі.

— Анно, — розізлився Браун, який не мав охоти до балачок, — якщо ця справа коштуватиме мені посади, то й тобі доведеться пакувати валізи. Доведи, що ти здатна працювати, і впіймай того, хто тероризує все місто.

Готель «Озерний» перетворився на укріплений табір. Акторів запровадили до вітальні, й доступ туди контролювала поліція.

Представники засобів масової інформації й просто допитливі люди юрмилися коло дверей готелю, мліючи від полуденного сонця й намагаючись бодай упівока побачити Гарві й акторів. Збудження зростало, коли до готелю під’їжджав мікроавтобус і поліційний супровід: акторів мали везти до театру на репетицію. Нарешті з’являлися актори в супроводі поліційної варти. До них гукали з-за бар’єрів, називали їх на імена. Роззяви намагалися їх сфотографувати, просили автографів, журналісти хотіли від них заяв.

Островскі перший почав давати коментарі. За його прикладом пішла й решта. Навіть ті, що непокоїлися через ризик, який їм загрожував від участі в «Темній ночі», тепер перейнялися ентузіазмом, випромінюваним цією юрбою. Ще б пак, адже вони були зірками театру. Вся Америка бачила на телевізійних екранах у прямому ефірі ці обличчя, що спричинили таку сенсацію.

— Я ж казав, що ви уславитеся на весь світ, — сяючи від щастя, торочив їм Гарві.

Джеральд Скаліні з дружиною, що перебували за кілька миль відтіля у своєму домі на березі океану, були приголомшені, уздрівши на телевізійному екрані обличчя Дакоти Іден.

Трейсі Берґдорф, Стівенова дружина, якій сповістили про це в Нью-Йорку її колеги, з подивом угледіла свого чоловіка, що корчив із себе зірку Голлівуду.

Колишні актори Кірка Гарві, які сиділи в барі «Білуга», аж остовпіли, побачивши на всіх телеканалах свого постановника, що раптом зазнав неймовірної слави. Уся країна говорила про «Темну ніч». А вони втратили свій шанс.

Єдиний слід, який ми з Анною і Дереком могли взяти в роботу на цій стадії розслідування, був пов’язаний із Джеремі Фолтом і його шахрайськими оборудками. Тому вирішили знову податися до Ріджс-клубу й допитати Костіко. Та коли ми показали йому фото книгаря, він рішуче заявив, що ніколи його і в очі не бачив.

— Що це ще за чоловік? — запитав він.

— Його вбили цієї ночі, — відказав я.

— О боже, — застогнав Костіко, — не смикатимете ж ви мене щоразу, як у вас з’явиться мрець?

— То ви ніколи не бачили цього чоловіка у клубі? Або в оточенні Джеремі?

— Ніколи, кажу вам. Чому ви гадаєте, що він тут бував?

— Усе дає підстави припустити, що мер Ґордон, якого ви не знаєте, роздобув текст п’єси «Темна ніч» у такого собі Коді, якого ви теж не знаєте, і в тій п’єсі були закодовані слова «Джеремі Фолт».

— Я схожий на того, хто ходить у театр? — запитав нас Костіко.

Костіко був надто дурний, щоб брехати: можна було повірити, коли він казав, що й не чув ні про Ґордона, ні про Коді.

Може, Ґордон був причетний до торгівлі наркотиками? А книгарня служила прикриттям? А що як уся ця історія з місцевими авторами була тільки приводом для кримінальних оборудок? Ми довго сушили собі мізки над цими припущеннями. Проте знову ж таки нам бракувало конкретних доказів.

Робити було нічого, тож ми вирішили податися до мотелю, де Костіко ловив тих прислужників. Приїхавши, побачили, що той заклад нітрохи не змінився за двадцять років. Коли ми вийшли з автомобіля, — Анна в поліційному однострої, а ми зі значками на ременях, — на паркувальному майданчику здійнялася справжнісінька паніка.

Ми затримали всіх повій, яким було років по п’ятдесят і більше. Була поміж ними одна жінка, що скидалася на господиню публічного будинку, яка звеліла називати себе Реґіна, — вона заявила, що порядкує тут від середини 1980-х років.

Реґіна запросила нас до кімнати, що служила їй кабінетом, щоб можна було спокійно побалакати, не лякаючи клієнтів, які заметушилися, вгледівши нас.

— У чому річ? — запитала вона, коли ми посідали на дивані зі штучної шкіри. — Ви не схожі на співробітників моральної поліції, я вас тут ніколи не бачила.

— Кримінальна бригада, — сказав я. — Ми не збираємося завдавати вам прикрощів. У нас є запитання про Джеремі Фолта.

— Про Джеремі Фолта? — перепитала Реґіна, наче йшлося про якусь примару.

Я кивнув.

— Якщо я нагадаю вам про прислужників Джеремі Фолта, це освіжить вашу пам’ять? — запитав я.

— Авжеж, любий мій, — відказала вона.

— То, може, ви знаєте цих людей? — запитав я і показав їй світлини Ґордона й Коді.

— Ніколи не бачила цих хлопців.

— Мені потрібно знати, чи не були вони пов’язані з Джеремі Фолтом.

— Пов’язані з Фолтом? Не знаю.

— Могли вони бути його прислужниками?

— Можливо. Як по правді, я й гадки про це не маю. Джеремі обирав своїх прислужників поміж випадковими клієнтами. Постійні клієнти ходили до тих самих дівчат і знали, що Міллю чіпати не можна.

— Хто така Мілля? — запитав Дерек. — Дівчина, яка служила приманкою?

— Так. Не тільки вона, але вона протрималася найдовше. Два роки. Аж до смерті Джеремі. Інші трималися не більше трьох місяців.

— Чому?

— Всі вони вживали наркотики. І врешті втрачали товарний вигляд. Джеремі позбувався їх.

— Як?

— Передозування. Поліція й не підозрювала ні про що. Він вивозив тіло й кидав десь, а полісмени гадали, що то просто ще одна наркоманка здохла.

— А ця Мілля не вживала наркотиків?

— Ні, вона й не торкалася цієї гидоти. То була розумна, дуже вихована дівчина, яка випадково потрапила в лапи Джеремі. Він оберігав її, бо трохи був у неї закоханий. Вона справді була вродлива. Я хочу сказати, ті дівчата, що ото надворі, то повії. А вона була зовсім з іншого тіста. Принцеса.

— І як вона ловила тих прислужників?

— Вона виходила на автостраду, потім приводила їх до кімнат, а там їх загарбував Костіко. Знаєте Костіко?

— Авжеж, — відказала Анна, — ми розмовляли з ним. Але не розумію, чому це жоден із тих чоловіків не давав йому відкоша?

— Ох, не бачили ви, яким був Костіко двадцять років тому! Потвора, обросла м’язами. Страшний. Жорстокий. Часом у нього геть западала клепка. Я бачила, як він трощив коліна і ламав руки, щоб змусити людей слухатися його. Якось він прийшов до одного прислужника додому, той був у ліжку з дружиною, він збудив їх і віддухопелив того чоловіка в присутності жінки. І що міг удіяти той сердега? Подати заяву в поліцію, якщо він працював кур’єром із доставки наркотиків? То його запроторили б до федеральної в’язниці.

— І ви дозволяли їм таке робити?

— Це ж не мій паркувальний майданчик, та й мотель не мій, — боронилася Реґіна. — Джеремі нас не чіпав. Ніхто не хотів мати з ним проблем. Тільки раз я бачила, як один чоловік поставив Костіко на місце, втішно було на це дивитися.

— А як це було?

— Це сталося в січні 1994 року, пригадую цей випадок, бо тоді був великий сніг. Той чолов’яга вискочив від Міллі голий. Тільки ключі від автомобіля в нього були. Костіко вибіг за ним. Чоловік відімкнув двері й дістав газовий балончик. Пирхнув на Костіко, і той заверещав, мов дівчисько. Так було смішно. Чоловік сів за кермо і втік. Голий! По снігу! Ото видовисько було!

Реґіна аж зареготала, згадавши ту сцену.

— Кажете, газовий балончик? — з цікавістю запитав я.

— Так. А чому ви питаєте?

— Ми шукаємо чоловіка, що, можливо, пов’язаний з Джеремі Фолтом, і використовує газовий балончик.

— Про це, любчику мій, я поняття не маю. Тільки сраку його бачила двадцять років тому.

— Може, якісь особливі прикмети?

— Гарнюня срака, — усміхнулася Реґіна. — Може, Костіко згадає щось. Той чоловік лишив свої штани разом із гаманцем у кімнаті, то, гадаю, Костіко все собі заграбастав.

Я не наполягав, а провадив далі:

— Що сталося з Міллею?

— Після смерті Джеремі вона зникла. Тим ліпше для неї. Сподіваюся, вона розпочала нове життя.

— Яке її справжнє ім’я?

— Поняття не маю.

Анна помітила, що Реґіна каже не все.

— Нам потрібно поговорити з цією дівчиною, — сказала вона. — Це дуже важливо. Один чоловік зараз сіє страх і вбиває невинних людей, щоб зберегти свою таємницю. Він може бути пов’язаний із Джеремі Фолтом. Як звали Міллю? Якщо знаєте, то скажіть нам.

Реґіна глянула на нас, підвелася й почала порпатися в коробці зі старим мотлохом. Потім дістала вирізку з газети.

— Я знайшла це в її кімнаті, коли вона зникла.

Вона простягнула нам вирізку. То було оголошення з «Нью-Йорк таймс» за 1992 рік. Донька мангеттенського бізнесмена і політика, йшлося там, зникла і перебуває в розшуку. Її ім’я Міранда Девіс. Було там і фото сімнадцятирічної дівчини, яку я відразу ж упізнав. То була Міранда, дружина Майкла Бірда.

Дакота Іден

Коли я була маленька, батьки казали мені, що не варто поспішно осуджувати людей, треба дати їм другий шанс. Я спробувала вибачити Тарі, зробила все задля того, щоб відновити нашу дружбу.

Утративши свій статок внаслідок біржової кризи 2008 року, Джеральд Скаліні мусив відмовитися від помешкання біля Центрального парку, від будинку в Гемптонсі і від свого звичного способу життя. Якщо порівняти з більшістю американців, то Скаліні не було чого скаржитися: вони перебралися до гарного помешкання на Апер-Іст-сайд, і Джеральд спромігся утримувати Тару в тій самій школі, а це було не-абищо. Але це вже життя без водія, кухаря й шампанського у вихідні. Джеральд Скаліні намагався змінити ситуацію, але Тарина мати скаржилася всім, хто хотів її слухати: «Ми втратили все. Я тепер немов рабиня, маю бігти до пральні, потім забрати дитину зі школи і наготувати їсти для всієї родини».

Улітку 2009 року ми перебралися до «Саду Іденів», нашого пречудового дому в Орфеї. Кажу «пречудового» без перебільшення: від нього струмував неймовірний чар. Спорудили й обладнали його зі смаком. Того літа я щоранку снідала в кімнаті з краєвидом на океан. День при дні я читала, а також писала. Мені здавалося, це був письменницький дім, як ото в книжках.

Наприкінці літа мама вмовила мене запросити Тару кілька днів провести в Орфеї. У мене такого бажання геть не було.

— Вона, бідолашка, все літо скніє в Нью-Йорку, — жалібно казала мама.

— Мамо, їй нема на що скаржитися.

— Люба моя, треба вміти ділитися тим, що маєш. І бути поблажливою з друзями.

— Вона мене дратує, — пояснила я. — Корчить всезнайку.

— Може, тому що почувається в небезпеці. Треба підтримувати дружбу.

— Вона вже мені не подруга, — відказала я.

— Ти ж знаєш прислів’я: друг, це той, що ти знаєш усі його недоліки, та все ж таки любиш. Зрештою, тобі подобалося, коли вона запрошувала тебе до Іст-Гемптона.

І я таки запросила Тару. Мама казала правду: нам добре було разом.

Я знову відчула ту енергію, що заряджала мене на початку нашої дружби. Уклавшись на моріжку, ми всі вечори поспіль проводили за розмовами. Якось вона заплакала і зізналася, що підклала той ноутбук у шафу, щоб зробити мене злодійкою. Пояснила, що позаздрила через мій твір, сказала, що більше такого не повториться, що вона понад усе на світі любить мене. Благала простити її, і я простила. Вся та халепа забулася.

Дружба наша знову розквітла, а з нею відновилися й стосунки поміж нашими батьками. Скаліні навіть запросили в «Сад Іденів» у вихідні, під час тієї зустрічі Джеральд, що залишився такий самий нестерпний, весь час критикував уподобання моїх батьків: «Ох, так шкода, що ви обрали цей матеріал!» — або «Я так не вчинив би!». Ми з Тарою стали нерозлучні й весь час бували одна в одної в гостях. Разом почали ми і писати. Тоді ж таки я відкрила для себе театр. Була від нього просто-таки в захваті й читала п’єсу за п’єсою. Мені навіть самій кортіло написати п’єсу. Тара сказала, що ми можемо спробувати це разом. У зв’язку зі своєю роботою на «14-му каналі» тато отримував запрошення на всі генеральні репетиції. Отож ми весь час бували в театрах. 2010 року батьки подарували мені ноутбук, про який я давно мріяла. Ніколи я ще не почувалася такою щасливою. Цілісіньке літо сиділа на терасі нашого дому в Орфеї й писала. Батьки урешті занепокоїлися.

— Ти не йдеш на пляж, Дакото? Чи в місто? — питали вони мене.

— Я пишу, — казала я, — мені нема коли.

Уперше написала я п’єсу під назвою «Пан Константін», там був такий сюжет: пан Константін — старий чоловік, який мешкає самотою у величезному домі в Гемптонсі, і його зовсім не відвідують діти. Утомившись від самотності, він заявляє їм, що вмирає, і вони, сподіваючись урвати шмат спадщини, з’їжджаються до нього й починають задовольняти всі його примхи.

То була комедія. Я аж нетямилася від захвату: тій п’єсі присвятила цілий рік. Батьки бачили, що я весь час сиджу за комп’ютером.

— Ти забагато працюєш! — казали вони.

— Я не працюю, а розважаюся, — відповідала я.

— Ну, то забагато розважаєшся!

Улітку 2011-го я скінчила п’єсу і на початку навчального року показала її вчительці літератури, яку дуже поважала. Прочитавши, вона запросила до школи моїх батьків.

— Ви читали п’єсу, яку написала ваша донька? — запитала вона.

— Ні, — сказали вони. — Вона хотіла, щоб спершу прочитали ви. Може, щось не так?

— Не так? Та ви що, смієтеся? Це просто чудово! Надзвичайний текст! У вашої доньки справжній талант! Тому й хотіла вас бачити: може, ви знаєте, я керую шкільним театром. Щороку, в червні, ми ставимо п’єсу, і добре було б, аби цього року на сцені була вистава за Дакотиною п’єсою.

Я повірити не могла: мою п’єсу поставлять на сцені. Незабаром у школі тільки про це й говорили. Загалом я була тихенька учениця, а тепер моя популярність неймовірно зросла.

Репетиції мали розпочатися в січні. Мала кілька місяців, щоб відшліфувати текст. Я тільки над цим і працювала, причому навіть на зимових канікулах. Мені страшенно хотілося, щоб той твір був бездоганний. Тара щодня приходила до мене, і ми зачинялися в кімнаті. Я сиділа за столом, прикипівши до екрана, і читала вголос діалоги. Тара лежала на ліжку, уважно слухала і давала поради.

Усе завалилося останньої неділі канікул. Наступного дня я мала віддати текст. Як і щодня перед тим, Тара була в моїй кімнаті. Хилилося до вечора. Вона сказала, що хоче пити, і я пішла до кухні набрати води. Коли повернулася до кімнати, вона вже зібралася йти.

— Ти вже йдеш? — запитала я.

— Ох, я й не помітила, що вже пізно. Треба вертатися додому.

Мені раптом видалося, наче з нею щось не так.

— Таро, все гаразд? — запитала я.

— Авжеж, усе добре, — відказала вона. — Побачимося завтра у школі.

Я провела її до дверей. Повернувшись до комп’ютера, побачила, що тексту на екрані нема. Подумала, що стався збій, та коли спробувала відкрити документ, виявилося, що він зник. Певне, не в ту теку зайшла, подумалося мені. Та незабаром стало зрозуміло, що текст знайти неможливо. А коли зазирнула до кошика, виявилося, що він порожній, і тоді я зрозуміла: Тара знищила мою п’єсу, і вже ніяким способом її не відновити.

Я вибухнула плачем, а потім мене охопила істерика. Прибігли мої батьки.

— Ану кажи, ти зберігала десь копію? — запитав тато.

— Ні, — залементувала я, — все було тут! Я все втратила.

— Дакото, — докірливо сказав батько, — я ж казав тобі...

— Джеррі, — урвала його мама, яка втямила, наскільки це все серйозно, — гадаю, зараз не до цього.

Я пояснила батькам, що сталося: Тара попросила води, я пішла в кухню, потім вона хутко вшилася, й виявилося, що п’єси вже нема. Не могла ж моя п’єса кудись вивітритися. Це тільки Тара вчинила, більше ніхто.

— Навіщо ж вона таке вчинила? — запитала мама, яка намагалася це збагнути.

Вона зателефонувала Скаліні й пояснила їм, що сталося. Вони почали захищати доньку, присягалися, що вона такого нізащо не вкоїла б, і сварилися на маму, що вона, мовляв, таке бездоказово закидає Тарі.

— Джеральде, — сказала мама по телефону, — не сама ж вона стерлася, та п’єса. Можна мені поговорити з Тарою?

Але Тара ні з ким не захотіла розмовляти.

Останньою надією була друкована копія, що її я дала у вересні учительці літератури. Та вона її не знайшла. Батько носив ноутбук одному програмістові з «14-го каналу», але той виявився безсилим. «Якщо кошик спорожнили, то це кінець, — сказав він батькові. — А ви не робили копію документа?»

Моєї п’єси більше не існувало. Пропав цілий рік праці. Сплив із димом. Що я відчувала, того неможливо змалювати. У мені наче щось згасло. Батьки і вчителька літератури давали дурнуваті поради. «Намагайся відтворити п’єсу з пам’яті. Ти ж добре її пам’ятаєш». Видно було, що вони ніколи нічого не писали. Неможливо було за кілька днів відтворити те, що створювала цілий рік. Пропонували мені наступного року написати нову п’єсу. Але я вже не хотіла писати. Я була пригнічена. Пригадую, єдине почуття, що було в мене наступними місяцями, це гіркота. Тільки біль від глибокої несправедливості почувала я тоді. Тара мала заплатити за це. Я навіть знати не хотіла, чому вона таке утнула, мені хотілося відплати. Хотілося, щоб вона страждала так, як страждала я.

Батьки пішли до директора школи, але він зняв із себе будь-яку відповідальність.

— Наскільки я зрозумів, — пояснив він, — це сталося поза школою, тож я не можу втручатися. Треба врегулювати цю невеличку проблему безпосередньо з батьками Тари Скаліні.

— Невеличку? — вигукнула моя мама. — Тара звела нанівець цілий рік праці моєї доньки. Обидві вони навчаються в цій школі, то ви повинні вжити заходів.

— Послухайте, пані Іден, може, їм треба було триматися подалі одна від одної, а то вони тільки сварки зчиняють. Спершу Дакота, яка вкрала Тарин ноутбук...

— Не крала вона його! — вибухнула мама. — Тара його їй підклала.

Директор зітхнув.

— Пані Іден! Вирішуйте це питання з батьками Тари. Так буде найліпше.

Тарині батьки нічого і слухати не хотіли. Вони запекло боронили доньку, а мене називали брехухою.

Минав час.

Усі забули про той випадок, крім мене. Глибока рана ятрилася в моєму серці і ніяк не хотіла гоїтися. Я постійно говорила про те, аж нарешті батьки сказали, що годі, мовляв, обсмоктувати цю історію, треба рухатися вперед.

У червні театральний клуб поставив адаптацію з Джека Лондона. Я не пішла на прем’єру. Замкнулася того вечора у себе в кімнаті й плакала. А мама, замість того, щоб мене підбадьорити, сказала: «Дакото, вже півроку минуло, треба йти далі».

Але я не могла. Сиділа перед комп’ютером і не знала, що писати. Я була спустошена. Позбавлена будь-якого бажання й натхнення.

Мені було кепсько. Я потребувала батьківської уваги, але тато був заклопотаний на роботі, а мамі було ніколи. Я й не підозрювала раніше, що в них стільки клопотів.

Того літа в «Саду Іденів» я весь час сиділа в інтернеті. Мандрувала, зокрема, сторінками Фейсбуку. З нудьги робити більше не було чого. Мені стало зрозуміло, що, крім Тари, я небагато друзів набула останнім часом. Надто вже поглинула мене та писанина. А тепер я вирішила повернути утрачений час віртуальним способом.

Кілька разів за день я мандрувала Тариною сторінкою у Фейсбуці. Мені кортіло знати, що вона робить, що дивиться. Від тієї неділі в січні, коли вона була в мене останній раз, ми й словом не обмінялися. Проте я шпигувала за нею у Фейсбуці й ненавиділа все, що вона поширювала. Може, в такий спосіб нейтралізувала шкоду, якої вона завдала мені. А може, чимраз дужче розпалювала в собі ненависть?

У листопаді 2012 року було вже десять місяців, як ми не розмовляли. Якось увечері, коли я в своїй кімнаті спілкувалася з друзями у Фейсбуці, мені раптом надійшло повідомлення від Тари. І не просто повідомлення, а дуже довгий лист. Незабаром я зрозуміла, що це зізнання в коханні. Тара розповіла про те, як потерпала весь цей час. Як не могла собі простити того, що мені вчинила. Як із весни ходила до психолога, який допоміг їй упоратися з усім тим. Писала про те, як урешті зуміла прийняти себе такою, яка вона є. Потім зізнавалася в своїй гомосексуальності й заявляла, що кохає мене. Буцім казала мені вже про це не раз, та я не зрозуміла. Пояснила, що ревнувала мене до п’єси, яку я писала, бо лежала на ліжку і ладна була віддатися мені, а я тільки в текст дивилася. Зізнавалася, що їй непросто змалювати свою мінливу ідентичність, перепрошувала за свою поведінку. Писала, що хоче виправити все і сподівається, що зізнання в любові дасть мені змогу збагнути, чому вона пішла на той учинок, за який тепер себе ненавидить. Шкодувала, що це кохання до мене, надто вже палке, занадто обтяжливе, в якому вона не зважувалася мені зізнатися, призвело до того, що вона з’їхала з глузду.

Перечитала той лист декілька разів. У голові в мене був рейвах, я геть нетямилася. У мене не було бажання прощати їй. Гадаю, я задовго плекала ту свою лють, щоб отак ураз позбутися її. Отож, повагавшись трохи, я розіслала той лист через Фейсбук усім нашим однокласникам.

Наступного ранку його читала вся школа. Відтепер Тара стала Тарою-лесбійкою, з усіма образливими синонімами, що додавалися до цього слова. Хтозна, чи цього хотілося мені спочатку, та я відчувала, що мені добре, коли бачу Тару біля ганебного стовпа. Та й у знищенні мого тексту вона зізналася. А тепер правда випливла на світ божий. Винуватицю викрили, і жертва трохи збадьорилася. Та всі мої товариші в класі з того листа, що його я оприлюднила, помітили тільки Тарину сексуальну орієнтацію.

Того ж таки вечора Тара написала мені на Фейсбук: «Навіщо ти так учинила зі мною?». Я відповіла: «Бо я тебе ненавиджу». Гадаю, тієї миті я справді почувала до неї ненависть. І та ненависть поїдала мене. Незабаром Тара стала об’єктом насмішок і кпин, і коли я зустрічала її в коридорі, то думала собі, що добре зробила. Не могла забути той січневий вечір, коли вона стерла мій текст. Той вечір, коли вона вкрала мою п’єсу. Тоді ж таки я злигалася з Лейлою. Вона навчалася в паралельному класі, то була гарна дівчина, з харизмою, добре вбрана. Якось вона підійшла до мене в кафетерії. Сказала, що я чудово вчинила, оприлюднивши того листа. Вона теж вважала Тару занадто задавакуватою. «Що ти робиш у суботу ввечері? — запитала Лейла. — Прийдеш до мене?»

Відтоді суботи в Лейли стали неодмінним ритуалом. Приходило ще декілька однокласниць, ми замикалися в її кімнаті, потихеньку цідили горілочку, яку Лейла цупила у свого батька, курили у ванній і писали Тарі образливі повідомлення у Фейсбук. «Курва, блядь, пиздолизка». Там було що завгодно. Писали, що ненавидимо її, обзивали найпослідущими прізвиськами. Ми були в захваті від того. «Здохни, блядюго. Лесба. Лярва».

Отакою я стала. Ще рік тому батьки випихали мене з хати, казали, щоб я спілкувалася з друзями, а я знай писала вихідними. Тепер я смалила горілку в Лейли і щовечора ображала Тару. Що дужче я збиткувалася з Тари, то більше мені здавалося, ніби вона мізерніє. Так, я любила її колись, а тепер тішилася тим, що паную над нею. Зустрівшись із нею в коридорі, я неодмінно її пхала. Якось ми удвох із Лейлою застукали її у вбиральні й відлупцювали. Я ніколи ще нікого не била. Давши їй першого ляпаса, я злякалася, здалося, що вона дасть мені здачі, що візьме наді мною гору. Але вона дала себе віддухопелити. Мене страшенно вразило, коли вона почала плакати, благати, щоб я перестала її бити. Мені так це сподобалося. Подобалося відчуття своєї могутності. Подобалося бачити, яка вона нікчемна. Ми лупцювали її за кожної нагоди. Якось я била її, й вона обдзюрилася. Потім увечері я засипала її образами у Фейсбуці. «Тобі краще здохнути, суко. Так буде найліпше».

Так тривало три місяці.

Якось уранці в середині лютого до школи підкотили поліційні автомобілі. Тара повісилася у себе в кімнаті.

Незабаром поліція таки дісталася до мене.

За кілька днів після трагедії, коли я збиралася до школи, до нас приїхали поліційні інспектори. Вони показали мені кілька сторінок повідомлень, які я надіслала Тарі. Тато покликав нашого адвоката, Бенджаміна Ґраффа. Коли поліціянти пішли, він сказав, що нам можна не хвилюватися, тому що поліція нізащо не доведе причинно-наслідкового зв’язку поміж моїми повідомленнями в Фейсбуці й самогубством Тари. Пригадую, він висловився так:

— На щастя, вона не лишила посмертної записки з поясненнями свого вчинку, а то Дакоті було б непереливки.

— На щастя? — вигукнула моя мама. — Ти розумієш, що ти кажеш, Бенджаміне? Від вас усіх мені блювати хочеться!

— Я просто роблю мою роботу, — почав виправдовуватися Бенджамін Ґрафф, — роблю все, щоб Дакота не потрапила до в’язниці.

Але вона таки лишила посмертну записку, і батьки знайшли її, коли прибирали в кімнаті. Тара довго пояснювала в ній, що воліє умерти, ніж і далі щодня зазнавати образ від мене. Родина Скаліні подала скаргу.

Знову поліція. І тоді я збагнула, що накоїла. Я вбила Тару. Наручники. Комісаріат. Кімната для допитів.

Бенджамін Ґрафф утратив самовпевненість. Навіть занепокоївся. Казав, прокурор хотів улаштувати показовий процес, який стане хорошим уроком всім, що тероризують своїх товаришів у мережі. Ішлося до того, що підбурювання до самогубства може розглядатися навіть як убивство.

— Тебе можуть судити як дорослу, — сказав він мені. — Якщо так станеться, ти можеш отримати від семи до п’ятнадцяти років ув’язнення. Хіба що пощастить домовитися з Тариними батьками, щоб вони забрали скаргу.

— Домовитися? — перепитала мама.

— Заплатити, — уточнив Ґрафф. — За те вони відмовляться переслідувати Дакоту через суд. Тоді процесу не буде.

Батько доручив Ґраффові перебалакати з адвокатом Скаліні. І Ґрафф повернувся з їхньою пропозицією.

— Вони хочуть ваш дім в Орфеї, — пояснив він батькам.

— Наш дім? — недовірливо перепитав тато.

— Так, — підтвердив адвокат.

— То нехай беруть, — відказав тато. — Зателефонуй зараз їхньому адвокатові й скажи: якщо Скаліні відмовляться від переслідування, завтра о першій годині я буду в нотаріуса.

Джесс Розенберґ

Четвер, 24 липня 2014 року

За два дні до прем’ери

Колишній спеціальний агент Ґрейс із ФАБОВЗ, якому тепер було сімдесят два роки, спокійно жив собі на пенсії у Портланді, в штаті Мен. Коли я зателефонував йому, він одразу ж зацікавився нашою справою.

— Ми можемо зустрітися? — запитав він. — Я повинен конче показати вам дещо.

Щоб уникнути довгої мандрівки до штату Мен, ми домовилися зустрітися на півдорозі до Ворчестера, у Массачусетсі.

Ґрейс дав нам адресу невеликого ресторану, в якому полюбляв бувати, там ніхто нам не заважатиме. Коли ми ввійшли досередини, він уже сидів за столом. Видно було, що він схуд, постарів, обличчя вкрилося зморшками, та загалом не дуже змінився.

— Розенберґ і Скотт, двоє розбишак 1994 року, — всміхнувся він, угледівши нас. — Я завжди був певен, що наші шляхи ще перетнуться.

Ми посідали навпроти нього. Побачивши його, я відчув, наче вмить опинився в минулому.

— Отже, вас цікавить Джеремі Фолт? — запитав він.

Я коротко виклав йому ситуацію, і він сказав:

— Як учора казав я вам по телефону, капітане Розенберґу, Джеремі був наче в’юн. Слизький, невловний, меткий, наелектризований. Той тип, якого ненавидить поліція.

— Чому ним за тієї пори цікавилася ФАБОВЗ?

— Як по правді, ми зацікавилися ним лише побічно. По-справжньому цікавила нас тільки справа з крадіжкою зброї на армійських складах і її перепродажем у тому спортивному барі, де ми з вами здибалися. Одним із фігурантів того розслідування, що тривало довгі місяці, був Джеремі Фолт, від інформаторів ми знали, що сліди ведуть до нього. Незабаром я зрозумів, що це не наш чоловік, та після кількох тижнів стеження за ним я навіть розгубився: то був маніяк, причому надзвичайно передбачливий і організований. Урешті ми перестали ним цікавитися. Аж ось його ім’я знову виринуло одного липневого ранку 1994 року.

Ранок 16 липня 1994 року

Явка ФАБОВЗ, Ріджспорт

Була сьома година ранку, коли агент Ріґґз увійшов до явки ФАБОВЗ, щоб підмінити Ґрейса, який цілісіньку ніч сидів у засідці.

— Я їхав сюди шістнадцятою автострадою, — сказав Ріґґз, — там сталося нещастя. Мотоцикліст убився. Ніколи не вгадаєш, хто саме.

— Мотоцикліст? Ні, не вгадаю, — відказав Ґрейс, що втомився й не мав охоти гратися в загадки.

— Джеремі Фолт.

Ґрейс аж остовпів.

— Джеремі Фолт загинув?

— Та майже. Поліціянти кажуть, що помре. Він у жахливому стані. Цей дурник їхав без шолома.

Ґрейс зацікавився тим випадком. Джеремі Фолт був обережний і метикований чоловік. Не з тих, що гинуть по-дурному. Щось тут було не так. Покинувши явку, Ґрейс вирішив заглянути на шістнадцяту автостраду. Два поліційні автомобілі й евакуатор і досі там стояли.

— Чоловік втратив керування, — пояснив хтось із полісменів. — Кілька годин конав тут. Лікарі кажуть, що йому гаплик.

— А ви певні, що він сам утратив контроль над мотоциклом? — запитав Ґрейс.

— Авжеж. Слідів гальмування нема. Чому це цікавить ФАБОВЗ?

— Цей чоловік — місцевий король. Дуже спритний і обачний. Не думаю, що він сам убився.

— Ну, не настільки обачний, щоб надіти шолом, — прагматично зауважив полісмен. — Гадаєте, це якісь порахунки?

— Хтозна. Щось мені тут не подобається, тільки от не знаю що.

— Якби його хотіли вбити, то зробили б це. Я хочу сказати, його розчавили б автомобілем або застрелили б. А тут чоловік кілька годин конав у рову. Якби його знайшли раніше, то, може, врятували б. Це не схоже на досконалий злочин.

Ґрейс кивнув і простягнув свою візитну картку.

— Надішліть мені копію вашого рапорту, будь ласка.

— Гаразд, спеціальний агенте Ґрейс. Зробимо.

Ґрейс іще довгенько озирав узбіччя. Поліціянти з дорожньої бригади вже поїхали, аж його увагу привернув уламок матової пластмаси і кілька друзок скла, що загубилися в траві. Він підібрав їх: то був шмат бампера й уламки фар.

— Було кілька тих друзок, — пояснив нам Ґрейс, наминаючи млинці. — Більше нічого. Це означає, що ті рештки були там або ж давно, або хтось уночі там усе прибрав.

— Той, хто навмисне штовхнув Джеремі Фолта? — запитав Дерек.

— Так. Цим пояснювалося й те, що на асфальті не було слідів гальмування. Добрячий був удар. Водій потім позбирав більші уламки, щоб не лишити слідів, та й ушився на автомобілі з геть пом’ятим капотом, яким, проте, можна було керувати. А механікові потім пояснив, що збив оленя. І ніхто йому більше не ставив запитань.

— То ви йшли цим слідом? — запитав я.

— Ні, капітане Розенберґу, — відказав Ґрейс. — Згодом я дізнався, що Джеремі Фолт ніколи не надівав шолома через клаустрофобію. Отже, він порушив кілька правил безпеки. Та й ця історія не належала до компетенції ФАБОВЗ. У мене й так було достатньо клопоту, а тут іще перейматися дорожньою пригодою... Але я завжди підозрював, що тут щось негаразд.

— То ви не розслідували цієї справи далі? — запитав Дерек.

— Ні. Щоправда, за три місяці по тому зі мною зв’язався начальник орфейської поліції й поставив мені те саме запитання.

— З вами розмовляв Кірк Гарві? — здивувався я.

— Так, його звали Кірк Гарві. Ми обмінялися відомостями про цю справу. Він сказав, що зустрінеться зі мною, та не зробив цього. Я подумав, що він пустив це в непам’ять. Минув час, і я теж забув про неї.

— Отже, ви не проаналізували тих уламків? — запитав Дерек.

— Ні, але це можете зробити ви. Бо я їх зберіг.

Очі його хитро примружилися. Утерши губи паперовою серветкою, він простягнув нам пластикову торбинку. Там був чималий шмат чорного бампера і друзки від фар. Ґрейс усміхнувся й сказав:

— Тепер ваша подача, панове.

Та мандрівка до Массачусетса виявилася того вартою: якщо Джеремі Фолта вбили, то, можливо, в нас у руках була ниточка, що провадила до смерті мера Ґордона.

У секретній обстановці оточеного натовпом Великого театру, який охороняли, немов справдешню фортецю, репетиції тривали й далі, та без особливого успіху.

— З міркувань безпеки, я не можу сказати вам більше, — пояснив Кірк Гарві акторам. — Увечері під час прем’єри я даватиму вам тексти, дія за дією.

— А «Танок мерців» і далі буде? — занепокоєно запитав Ґуллівер.

— Авжеж, — відказав Кірк, — це основне у виставі.

Поки Гарві розмовляв із трупою і відповідав на запитання акторів, Аліса потихеньку вислизнула з зали. Їй кортіло покурити. Вийшла службовим входом і опинилася в провулку, куди був заборонений доступ для преси і роззяв. Там вона почувалася спокійно.

Аліса закурила і сіла на бордюрі. Аж тут наче з-під землі десь узявся чоловік із офіційною прес-карткою на лацкані.

— Френк Веннан, «Нью-Йорк таймс», — відрекомендувався він.

— Як це ви сюди потрапили? — запитала Аліса.

— Мистецтво журналістики полягає в тому, щоб з’являтися там, де тебе не чекають. Ви граєте у виставі?

— Аліса Філмор, — сказала Аліса. — Так, я одна з акторок.

— Яку роль ви граєте?

— Ох, не зовсім зрозуміло. Гарві, постановник п’єси, дуже невизначено висловлюється про зміст, щоб не було витікання.

Журналіст дістав блокнот і щось занотував.

— Пишіть, що хочете, — сказала Аліса, — але не посилайтеся, будь ласка, на мене.

— Домовилися, Алісо. Отож ви не знаєте, що має відкрити ця п’єса?

— Ох, Френку, це п’єса про таємницю. А таємниця є таємницею завдяки тому, що вона приховує, а не відкриває.

— Що ви маєте на увазі?

— Ось погляньте на трупу, Френку. Кожен актор щось приховує. Гарві, режисер-істерик з нещасним коханням, Дакота Іден, якій не дає спокою те, що вона живе з гріхом убивства на душі, або ж Шарлотта Браун, так чи так причетна до цієї історії, нещодавно й затримали, потім звільнили, а вона й далі будь-що хоче грати в цій виставі. Що їх спонукає до цього? Я вже не кажу про Островскі й Ґуллівера, які ладні принижуватися, щоб зазнати бодай крихти тієї слави, якою вони марили все життя. Або про директора нью-йоркського часопису, який живе з однією зі своїх підлеглих, а тут ховається від дружини. Якщо хочете знати мою думку, Френку, питання не в тому, щоб дізнатися, що відкриє ця п’єса, а в тому, щоб збагнути, що вона приховує.

Аліса обернулася, щоб увійти у двері, які вона завбачливо підперла шматком цеглини, що знайшла на землі.

— Заходьте, як хочете, — сказала журналістові. — Сюди варто зазирнути. Але не кажіть, що я вас впустила.

— Можете не турбуватися, Алісо, ніхто й не здогадається про вас. Це лише двері до театру, будь-хто може відчинити їх мені.

— Це двері до пекла, — поправила його Аліса.

Того дня, поки ми з Дереком їздили до Массачусетса, Анна зустрілася з Мірандою Бірд, дружиною Майкла Бірда, у дівоцтві Мірандою Девіс, що служила приманкою в Джеремі Фолта і Костіко.

Міранда мала крамницю одягу на центральній вулиці Бріджгемптона, що звалася «Кейт енд Дані» і була розташована біля кав’ярні «Ґолден пір». Вона була в магазині сама, коли туди ввійшла Анна. Відразу впізнала її і всміхнулася, заінтригована візитом.

— Добридень, Анно, ви шукаєте Майкла?

Анна теж лагідно їй всміхнулася.

— Ні, я шукаю вас, Мірандо.

І показала їй ту вирізку, де йшлося про її зникнення. Мірандине обличчя аж перехнябилося.

— Не турбуйтеся, — спробувала заспокоїти її Анна. — Мені потрібно з вами тільки поговорити.

Та Міранда була бліда мов смерть.

— Ходімо надвір, — запропонувала вона. — Погуляємо трохи. Не хочу, щоб покупці бачили мене в такому стані.

Вона замкнула крамницю, й обидві жінки сіли в Аннине авто.

Вони недовго їхали у бік Іст-Гемптона, потім звернули на путівець, аж опинилися коло гаю, де з одного боку виднілися квітучі луки. Міранда вийшла з автівки, наче її почало нудити в дорозі, впала навколішки і заридала. Анна присіла коло неї й спробувала її заспокоїти. Аж за чверть години Міранда насилу змогла розмовляти.

— Ні чоловік, ні діти про це не знають. Не губіть мене, Анно. Благаю вас, не губіть моє життя.

Уявивши, що її таємниця стане відома родині, Міранда знову нестримно заридала.

— Не турбуйтеся, Мірандо, ніхто про це не дізнається. Але мені конче потрібно, щоб ви розповіли мені про Джеремі Фолта.

— Про Джеремі Фолта? О боже, я сподівалася, що вже ніколи не почую цього імені. Чому ви питаєте про нього?

— Бо, здається, він так чи так причетний до вбивства чотирьох людей 1994 року.

— Джеремі?

— Так. Знаю, це звучить дивно, тому що він загинув до цього вбивства, та ім’я його знову спливло.

— Що ви хочете знати? — запитала Міранда.

— Передовсім як ви потрапили в лапи до Джеремі Фолта?

Міранда сумно дивилася на Анну. Після довгого мовчання вона почала:

— Я народилася 3 січня 1975 року. Але жити почала 16 липня 1993 року. Того дня, коли дізналася, що загинув Джеремі Фолт. То був найхаризматичніший і водночас найжорстокіший чоловік, якого я знала в своєму житті. Рідкісний збоченець. Не просто холодний і брутальний негідник, ні, він був набагато гірший. То було справжнісіньке втілення зла. Я запізналася з ним 1992 року, як утекла від батьків. Тоді мені було сімнадцять, і я зла була на весь світ, із причин, які не можу зараз пояснити. Я воювала з батьками і якось увечері втекла з дому. Було літо, стояла гарна погода. Після кількох ночей просто неба випадкові знайомі вмовили мене поселитися з ними в покинутому будинку. Там комуною жили гіпі. Мені сподобалося те безтурботне життя. Крім того, мала з собою трохи грошенят, тож було за що харчуватися. Так тривало до того дня, коли вони зрозуміли, що в мене є гроші. Хотіли видерти їх у мене, почали мене лупцювати. Я втекла, і на автостраді мене мало не збив мотоцикліст. Він був без шолома, досить молодий, дуже гарний, вбраний у добре пошитий костюм, у дорогому взутті. Він побачив, яка я перелякана, і запитав, що зі мною. Потім прибігли ті троє, що за мною гналися, й він усіх їх віддухопелив. Я подумала, що зустріла свого янгола-охоронця. Він посадив мене ззаду на мотоцикл і повіз до себе додому, їхав помалу, бо, мовляв, я була без шолома, і це було небезпечно. То був надзвичайно обачний чоловік.

Серпень 1992 року

— Куди тебе відвезти? — запитав Міранду Джеремі.

— Мені нема куди йти, — відказала вона. — Можеш десь мене прихистити?

Джеремі відвіз Міранду до себе додому і влаштував її в кімнаті для друзів. Давненько вже вона не спала в справжньому ліжку. Наступного дня вони довго розмовляли.

— Мірандо, — урешті сказав їй Джеремі, — тобі лише сімнадцять. Я повинен відвезти тебе до батьків.

— Ох, благаю, дозволь мені лишитися на трохи. Я зроблюся така маленька, обіцяю.

Урешті Джеремі погодився лишити її. Дозволив перепочити два дні, що видалися дуже довгими. Вона супроводжувала його до клубу, який він тримав, але він не частував її алкоголем. Потім попросила, щоб він узяв її на роботу, і він улаштував її в клуб зустрічати відвідувачів. Міранда воліла б працювати в залі, прислуговувати, та Джеремі й слухати про це не хотів. «Мірандо, згідно з законом, ти не маєш права подавати алкоголь». Той чоловік її чарував. Якось увечері вона хотіла поцілувати його, та він зупинив те поривання.

— Тобі сімнадцять років, — сказав він. — У мене можуть бути неприємності через тебе.

Потім він чомусь почав прозивати її Мілля. Хтозна й чому, але їй подобалося, що він дав їй таке пестливе ім’я. Здавалося, ніби в них виникли особливі стосунки. Потім він попросив її дещо зробити. Вона повинна була носити пакети людям, яких не знала, ходити в ресторани, де їй давали грубі конверти, які вона відносила Джеремі. Аж якось вона збагнула, що робить Джеремі: вона носить йому наркотики, гроші й ще бозна-що. Вона пішла до нього і сказала:

— Я думала, ти добрий чоловік, Джеремі.

— А я і є добрий чоловік!

— Люди кажуть, що ти торгуєш наркотиками. Я відкрила один пакет.

— Ти не повинна була робити цього, Міллю.

— Я не Мілля!

Він сказав їй, що сьогодні вона більше цього не робитиме. Та вже наступного дня почав ганяти її мов собаку. «Міллю! Віднеси цей пакет такому-то!» Вона злякалася. Вирішила втекти. Взяла пакет, але не віднесла його за тією адресою. Викинула в смітник і сіла на поїзд. Їй кортіло повернутися до батьків, у Нью-Йорк. Хотілося родинного затишку. Гроші в неї ще були, й додому вона добралася на таксі. Коли таксі висадило її коло рідної домівки, відчула, як її охопило почуття величезного щастя. Була північ. Стояла чудова осіння пора. Вулиця була затишна, порожня й сонна. І тоді вона побачила його. Джеремі. Він сидів на східцях їхнього будинку. Вона хотіла було закричати, втекти, але помічник, Костіко, за знаком Джеремі змусив її замовкнути. Удвох вони затягнули її в авто й відвезли в Ріджс-клуб. Уперше її запровадили в приміщення, що звалося кабінетом. Джеремі хотів дізнатися, де пакет. Міранда плакала. Зізналася, що викинула його. Казала, що шкодує, що більше такого не робитиме. Джеремі заявив:

— Ти не покинеш мене, Міллю, втямила? Ти моя власність!

Вона плакала, впала навколішки, перелякавшись і розгубившись. Урешті Джеремі сказав:

— Я покараю тебе, але калічити не буду.

Міранда спершу нічого не второпала. А Джеремі згріб її за коси і потягнув до миски з водою. Потім занурив її голову у воду і довго так тримав. Вона думала, що помре. Потім відпустив, вона лежала на долівці, трусилася й плакала, і Костіко жбурнув їй в лице фото її батьків.

— Якщо не будеш слухатися, — сказав він, — якщо впореш іще якусь дурницю, то я їх повбиваю.

Міранда на мить замовкла.

— Мені шкода, що я змусила вас знову все те пережити, — поклавши їй руку на плече, сказала Анна. — Що сталося потім?

— Розпочалося нове життя, на побігеньках у Джеремі. Він поселив мене в номері дешевого мотелю з недоброю славою, біля шістнадцятої автостради. У тому мотелі мешкали переважно повії.

Вересень 1992 року

— Оце твій новий дім, — сказав Міранді Джеремі, запровадивши її в номер. — Тут тобі буде ліпше, зможеш заходити і виходити, коли тобі захочеться.

Міранда сіла на ліжку.

— Джеремі, я хочу повернутися додому.

— Хіба тобі тут погано?

Розмовляв він лагідно. У тім і полягала його збоченість: один день він збиткувався з Міранди, другий водив її по крамницях і поводився чемно, як ото напочатку.

— Я хочу поїхати звідси, — повторила Міранда.

— Ти можеш піти собі, куди хочеш. Двері відчинені. Та я не хотів би, щоб сталося якесь лихо з твоїми батьками.

Сказавши те, він пішов. Міранда довго дивилася на двері. Досить було вийти за них і сісти на автобус, що їхав до Нью-Йорка. Та це було неможливо. Вона почувалася так, наче Джеремі тримає її у в’язниці. Він знову змусив її носити пакети. Потім посилив тиск на неї, наказавши ловити прислужників. Якось погукав її до кабінету. Вона затремтіла і ввійшла туди перелякана, бо подумала, що її знову топитимуть у мисці. Та Джеремі був у доброму гуморі.

— Мені потрібна нова директорка з людських ресурсів, — сказав він. — Остання перебрала наркотиків.

Міранда відчула, як серце її шалено закалатало. Що ще вигадав Джеремі? А він провадив:

— Треба ловити збоченців, які хочуть трахнути неповнолітню дівчину. А неповнолітня якраз ти. Не бійся, ніхто нічого тобі не зробить.

План був простий: Міранда очікує на паркувальному майданчику мотелю й веде клієнта в номер. Просить його роздягнутися, сама теж роздягається, але перед тим каже, що неповнолітня. Звісно, той відповість, що це нічого, навпаки, йому це подобається, й тоді Костіко вискочить зі схованки і подбає про решту. Так воно і сталося. Міранда погодилася на ту пропозицію ще й тому, що Джеремі пообіцяв її відпустити, коли вона зловить йому трьох прислужників.

Виконавши ту частину угоди, вона пішла до Джеремі й почала вимагати, щоб він дав їй свободу. Та натомість її затягли до кабінету і знову топили.

— Ти вчинила злочин, Міллю, — сказав Джеремі, коли вона хапала ротом повітря. — Ти провокувала людей і потім їх шантажувала. Вони бачили тебе і навіть знають, як тебе звати. Нікуди, Міллю, ти не підеш, будеш у мене.

Мірандине життя стало пеклом. Якщо її не посилали з пакетами, то вона служила приманкою на паркувальному майданчику біля мотелю, й щовечора зустрічала гостей у Ріджс-клубі, де відвідувачі дуже її цінували.

— То скільки чоловіків ви зловили? — запитала Анна.

— Хтозна. Це тривало два роки, мабуть, десятки. Джеремі оновлював запас прислужників. Не хотів довго використовувати їх, щоб вони не впадали в око поліції. Я була страшенно залякана, пригнічена, нещасна. Не знала, що зі мною станеться далі. Дівчата в мотелі казали, що мої попередниці врешті гинули від передозування або завдавали собі смерті.

— Одна жінка в мотелі розповіла нам про сутичку поміж Костіко й одним чоловіком, якого йому не пощастило зробити прислужником. Він не піддався.

— Авжеж, я щось таке пригадую, — сказала Міранда.

— Нам треба знайти його.

Міранда широко розплющила очі.

— Минуло двадцять років, я вже й не пам’ятаю добре про той випадок. А який зв’язок це має з вашим розслідуванням?

— Цей чоловік пирхнув на Костіко газом із балончика. А чоловік, якого ми шукаємо, теж полюбляє газові балончики. Гадаю, на даному етапі розслідування це не можна вважати збігом. Я мушу знайти його.

— На жаль, свого імені він мені не сказав, і я не пам’ятаю його обличчя. Адже це було двадцять років тому.

— Згідно з моєю інформацією, той чоловік утік голий. Може, ви запам’ятали якісь особливі прикмети на його тілі? Щось таке помітили?

Міранда заплющила очі, щоб понишпорити в закутках пам’яті. Аж згадала.

— У нього було татуювання поміж лопатками — орел у польоті.

Анна відразу ж занотувала це.

— Дякую, Мірандо. Ця інформація дуже цінна. І останнє запитання.

Вона показала Міранді світлини голови Ґордона, Теда Тенненбаума і Коді Іллінойса.

— Хтось із них був прислужником?

— Ні, — відказала Міранда. — А Коді! Це ж був такий добрий чоловік.

— Що ви вчинили після смерті Джеремі? — запитала Анна наостанку.

— Повернулася додому, до батьків, у Нью-Йорк. Скінчила ліцей, вступила до університету. Потроху відновилася. За кілька років зустріла Майкла. І завдяки йому віднайшла сили жити далі. Це винятковий чоловік.

— Авжеж, — сказала Анна. — Я дуже люблю його.

Вони повернулися у Бріджгемптон. Коли Міранда виходила з автомобіля, Анна запитала:

— Ви певні, що з вами все гаразд?

— Авжеж, дякую.

— Мірандо, вам доведеться якось розповісти про все чоловікові. Адже всі таємниці урешті відкриваються.

— Знаю, — сумовито відказала Міранда.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 25 липня 2014 року

Напередодні прем’єри

До прем’єри залишалося двадцять чотири години. Ми посувалися вперед, але були ще далеко від завершення слідства. Упродовж останньої доби з’ясували, що, можливо, Джеремі Фолт загинув не від нещасного випадку, а його вбили. Уламок бампера і скалки від фар, які позбирав на місці пригоди спеціальний агент Ґрейс, тепер вивчав експертний відділ поліції.

Завдяки розповіді Міранди Бірд, якій пообіцяли зберігати таємницю, ми тепер знали, що на спині чоловіка, який застосував газовий балончик, було татуювання у вигляді орла. Згідно з нашими даними, ні Тед Тенненбаум, ні мер Ґордон такого татуювання не мали. Не мав його і Коді Іллінойс.

Костіко, що міг привести нас до того чоловіка з газовим балончиком, від учорашнього дня неможливо було знайти. Ні в клубі не було його, ні вдома. Проте його авто стояло коло хати, двері були незамкнені, а як ми ввійшли до помешкання, то побачили, що там увімкнений телевізор. Так, наче Костіко поспішно покинув свою домівку. Або ж із ним щось сталося.

І на довершення до всього нам треба було надати підтримку Майклові Бірду, якого міський голова Браун обвинувачував у передачі інформації про п’єсу кореспондентові «Нью-Йорк таймс», який того ж таки ранку опублікував у тій газеті статтю, де несхвально відгукувався про акторів, а також і про саму п’єсу.

Браун зібрав термінову нараду в своєму кабінеті. Коли ми прийшли туди, там вже були Монтань, майор МакКенна і Майкл.

— Ви можете пояснити мені, що це за гармидер? — кричав мер Браун сердешному Майклові, вимахуючи примірником «Нью-Йорк таймс».

Я вирішив утрутитися.

— Вас непокоїть оця лиха критика, пане голово? — запитав я.

— Мене непокоїть, що будь-хто може пройти у Великий театр, капітане! — заревів він. — Це щось нечуване! Десятки поліціянтів контролюють доступ до будівлі: як цей негідник міг прокрастися туди?

— Безпекою в місті тепер опікується Монтань, — нагадала Анна.

— У нас дуже сувора система охорони, — боронився Монтань.

— Де ж пак, сувора! — роздратовано відтяв Браун.

— Хтось впустив того кореспондента досередини, — запротестував Монтань. — Може, його брат по перу? — запитав він, зиркнувши на Майкла.

— Я тут ні при чому! — образився Майкл. — Не розумію навіть, чому мене викликали до цього кабінету. Ви уявляєте, як я відчиняю двері кореспондентові «Нью-Йорк таймс»? Навіщо мені дарувати комусь ексклюзивний матеріал? Я пообіцяв нічого не відкривати до прем’єри, то й дотримуюся слова! Того чоловіка впустив до зали актор!

Майор МакКенна спробував усіх заспокоїти.

— Годі, годі вже, нема чого сваритися. Треба вжити заходів, щоб це не повторилося. Від цього вечора Великий театр оголошується закритою зоною. Всі підходи ми перекриємо і візьмемо під охорону. Завтра вранці — детальний обшук зали зі службовими псами на предмет виявлення вибухових пристроїв. Завтра ввечері на вході до будівлі театру глядачів будуть обшукувати і пропускати крізь рамку металодетектора. Ці процедури поширюватимуться й на акредитованих осіб, а також на акторів театральної трупи. Розповсюдьте інформацію: наплічники й торби забороняються, заносити дозволяється лише невеличкі торбинки. Можете бути певні, пане Брауне, завтра ввечері у Великому театрі не буде інцидентів.

У готелі «Озерний» на оточеному поліцією поверсі, де оселилися актори, була страшенна буча. Примірники «Нью-Йорк таймс» переходили з номера в номер, спричиняючи галас, у якому вчувалися й лють, і відчай. Гарві й Островскі в коридорі вголос читали уривки зі статті.

— Мене прозивають маніяком і фантазером! — ображено вигукнув Гарві. — І тут написано, що п’єса нічого не варта! Як він насмілився отаке мені утнути?

— І написав, що «Танок мерців» — гидота,— жахнувся Островскі. — Та ким він себе вважає, цей писака, що так безоглядно паплюжить працю чесного актора? Еге, легко критикувати, сидячи у фотелі! Нехай-но спробує написати п’єсу, то побачить, яке це складне діло!

Дакота замкнулася у ванній і плакала, аж захлиналася, а батько за дверми намагався її заспокоїти.

«Головну роль у цій п’єсі грає Дакота Ідея, донька Джеррі Ідена, генерального директора „14-го каналу“, яка минулого року переслідуваннями у Фейсбуці довела до самогубства свою однокласницю».

У сусідньому номері Стівен Берґдорф теж стукав у двері ванної кімнати.

— Ану відчиняй, Алісо! Це ти спілкувалася з тим кореспондентом? Авжеж, ти! Звідки ж міг він дізнатися, що директор «Нью-Йоркського літературного огляду» зраджує дружину! Алісо, відчиняй, кажу тобі! Треба, щоб ти все виправила. Телефонує моя дружина, вона в істериці, поговори з нею, зроби щось, не знаю що, тільки витягни мене з цього лайна, ЗАРАДИ БОГА!

Двері раптом відчинилися, мало не поваливши Берґдорфа з ніг.

— Ага, твоя дружина! — у сльозах закричала Аліса. — Іди на хрін зі своєю дружиною!

І жбурнула щось йому в обличчя.

— Я вагітна від тебе, Стівене! — крикнула вона. — Це я повинна сказати твоїй дружині, так?

Стівен підібрав ту річ. То був тест на вагітність. Він аж закляк. Такого не може бути! Як він міг утнути таке? Треба зупинити все це. Він повинен таки зробити те, задля чого приїхав сюди. Він повинен її вбити.

Вийшовши з міської адміністрації, ми повернулися до нашого кабінету в архівній кімнаті «Орфея кронікл». Оглянули все, що зібрали і почепили на стіні. Дерек раптом зняв статтю, де Стефані написала червоним фломастером: «Це те, що було перед очима, та ніхто його не побачив».

Він проказав уголос:

— Що ж це таке, що було у нас перед очима, та ми його не завважили?

Потім глянув на світлину, що ілюструвала ту статтю.

— Їдьмо туди, — сказав він.

За десять хвилин ми були на Пенфілд-Крісчент, де двадцять років тому, ввечері 30 липня, розпочалася ця історія.

Ми покинули авто на тихій вуличці й довго розглядали дім, що був колись домівкою Ґордонів. Порівняли його зі світлиною до статті: нічого не змінилося від 1994 року, тільки дім від вулиці трохи побілили.

Новими власниками дому Ґордонів було симпатичне подружжя, що вже вийшло на пенсію, воно придбало його 1997 року.

— Звісно ж, ми знали, що тут скоїлося, — пояснив чоловік. — Не приховуватиму, довго вагалися, але ціна була все ж таки приваблива. У нас не знайшлося б коштів, щоб набути такий великий дім, якби за нього просили більшу ціну. То була вдала нагода.

Я запитав у нього:

— А планування в домі таке саме, як і тоді?

— Авжеж, пане капітане, — відказав він. — Ми цілком перебудували кухню, та розташування кімнат лишилося те саме.

— Ви дозволите нам оглянути дім?

— Так, прошу.

Ми розпочали зі входу, згідно з поліційним протоколом. Анна читала його.

— Убивця висадив двері ударом носака, — казала вона. — Він зустрів Леслі Ґордон у коридорі й застрелив її, потім обернувся праворуч, побачив сина в кімнаті, що слугувала вітальнею, і теж його вбив. Потім подався до кухні, застрелив міського голову і вийшов головними дверми.

Ми пройшли з вітальні до кухні, потім із кухні вийшли на ґанок.

— Виходячи, — знову озвалася Анна, — він зустрів Меґан Падалін, яка намагалася втекти, але отримала дві кулі в спину, а потім одну кулю в голову.

Тепер ми знали, що вбивця приїхав не автомобілем Теда Тенненбаума, як гадали раніше, а іншою автівкою або ж прийшов пішки.

Анна глянула в сад і сказала:

— Знаєте, щось тут не клеїться.

— Що саме? — запитав я.

— Вбивця хотів скористатися тим, що всі на фестивалі. Вважав, що впорається тихенько, непомітно, швидко. Якщо міркувати логічно, він мав бродити довкола будинку, прокрастися в сад, заглядати до хати крізь вікна.

— Може, він так і вчинив, — озвався Дерек.

Анна насупила брови.

— Ви сказали мені, що того дня прорвало трубу зрошувальної системи. Всі, хто ходив моріжком, намочили взуття. Якщо він заходив у сад, перш ніж висадити двері ногою, то мусив би лишити в домі мокрі сліди. А в рапорті про це не згадується. А вони ж мали бути, правда?

— Слушне спостереження, — сказав Дерек. — Я про це й не подумав.

— І далі, — провадила Анна, — чому вбивця ввійшов вхідними дверми, а не кухонними, що ззаду будинку? Адже це скляні двері. Просто шибка, та й годі. Чому не ввійшов до будинку крізь них? Певне, тому що не знав про них. Його спосіб дії швидкий, навальний, брутальний. Він висадив двері й усіх повбивав.

— Гаразд, — сказав я, — але що ти хочеш довести, Анно?

— Не думаю, що Ґордон був головною ціллю, Джессе. Якщо вбивця хотів порішити його, то нащо було атакувати вхідні двері, адже в нього був ліпший вибір.

— То що ти маєш на увазі? Пограбування? Але ж у хаті нічого не взяли.

— Знаю, — відказала Анна, — але тут щось не те.

Дерек теж подумав, глянув у парк, що був коло будинку.

Пішов туди і сів на моріжку.

— Шарлотта Браун каже, що коли вона приїхала, Меґан Падалін робила вправи в парку. Ми знаємо з хронології подій, що вбивця прийшов на цю вулицю за хвилину по тому, як вона поїхала. Отже, Меґан була ще в парку. Якщо вбивця вийшов з автомобіля, щоб піти до хати, висадити двері і повбивати Ґордонів, то чому Меґан тікала до будинку? Адже це безглуздя. Вона мала б тікати в зворотному напрямку.

— О боже! — вигукнув я.

Я все зрозумів. Не родина Ґордонів була ціллю 1994 року, — нею була Меґан Падалін.

Убивця знав її звички, тож прийшов убити саме її. Може, він напав на неї, й вона почала тікати. Тоді він зупинився посеред вулиці й застрелив її. Був певен, що того дня в Ґордонів нікого нема. Адже все місто було у Великому театрі. Аж угледів у вікні Ґордонового сина, як ото і Шарлотта побачила його перед тим. Він висадив двері й повбивав усіх свідків.

Ось що було перед очима у всіх слідчих від самого початку, та ніхто цього не побачив: тіло Меґан Падалін перед будинком. Ціллю була вона. Ґордони стали побічними жертвами.

Дерек Скотт

Середина вересня 1994 року. За півтора місяця після вбивства чотирьох людей і за місяць до драми, що спіткала нас із Джессом.

Тед Тенненбаум попався.

Пополудні після допиту капрала Зіґґі, який зізнався, що продав Тенненбаумові «беретту» зі спиляним номером, ми подалися до Орфеї заарештувати Теда. Щоб не проґавити його, взяли дві групи людей із поліції штату: першу очолював Джесс, щоб застати його вдома, а другу я, щоб заарештувати його в кафе «Афіна», якщо вдома його не буде. Та ми зловили облизня: вдома Тенненбаума не було. А менеджер ресторану не бачив його з учора.

— Подався на вакації, — пояснив він нам.

— На вакації? — здивувався я. — Куди?

— Хтозна. Узяв кілька днів відпустки. Має повернутися в понеділок.

Обшук у домі Тенненбаума нічого не дав. У його кабінеті в кафе «Афіна» теж. Ми не могли чекати, коли він захоче повернутися до Орфеї. Згідно з нашими даними, він не сів на літак, принаймні під своїм справжнім прізвищем. Близькі його не бачили. І його вантажівки не було. Ми накреслили широкий план пошуку: Тенненбаумові прикмети надійшли в аеропорти, на кордони, його паспортні дані отримала поліція по всій країні. Фото розіслали в усі торгові пункти довкола Орфеї і в автозаправки штату Нью-Йорк.

Ми з Джессом ділили свій час поміж кабінетом у крайовій поліції штату, де була штаб-квартира нашої операції, і засідкою біля будинку Теда Тенненбаума в Орфеї, де ми по черзі спали в автомобілі. Були певні, що він переховується десь у цих краях: він добре знав місцевість, у нього було чимало ресурсів, щоб ховатися. Ми домоглися навіть, щоб телефон його сестри, Сильвії Тенненбаум, яка мешкала на Мангеттені, поставили на прослуховування, а також телефон ресторану. Та все було марно. Через три тижні те прослуховування зняли, визнавши задорогим. Поліціянтів, що їх дали нам на поміч, теж скерували на важливіші завдання.

— Невже є важливіші завдання, ніж арешт убивці чотирьох людей? — протестував я в розмові з майором МакКенна.

— Дереку, — відказав майор, — я надавав тобі необмежені ресурси упродовж трьох тижнів. Ти знаєш, що вся ця халепа може тривати місяцями. Треба набратися терпіння, він урешті потрапить вам до рук.

Тед Тенненбаум утік від нас і тепер ховався. Ми з Джессом майже не спали: нам хотілося зловити його, заарештувати і закрити цю справу.

Поки ми розширювали коло пошуків, роботи з облаштування «Маленької Росії» тривали повним ходом. Дарля з Наташею вважали, що встигнуть відкрити ресторан уже наприкінці року.

Та потроху поміж ними почала зростати напруга. Спершу була та стаття, опублікована в одній газеті у Квінсі. Мешканців кварталу дуже зацікавила вивіска ресторану, а перехожих, що звертали на неї увагу, чарувала врода власниць того закладу.

Незабаром усі заговорили про «Маленьку Росію». Тією справою зацікавився один журналіст, який сказав, що хоче написати статтю. Він прийшов із фотографом, який зробив цілу серію світлин, на одній були Наташа з Дарлею на тлі тієї вивіски. Та коли за кілька днів стаття вийшла друком, дівчата з подивом побачили, що на сторінці з’явилося тільки фото Наташі, вона стояла у фартуху з логотипом ресторану, а нижче був підпис: «Наташа Даррінскі, власниця ресторану „Маленька Росія“».

Хоч Наташа була тут ні при чому, Дарля страшенно образилася за той епізод, який свідчив про те, що Наташа завдяки своїм чарам справляє враження на людей. Коли вона була в кімнаті, то дивилися тільки на неї.

Досі все йшло як слід, а тепер почалася незлагода. Щоразу, коли їхні погляди не збігалися. Дарля повторювала:

— Так чи так, Наташо, вийде на твоє. Тут усе вирішуєш ти, пані господине!

— Скільки мені ще перепрошувати тебе, Дарлю, за ту кляту статтю? Я ж там ні при чому. Я навіть не хотіла, щоб вона вийшла друком, казала, що ліпше зачекати, коли ресторан відкриється, щоб розрекламувати його.

— То що, в цьому винна я?

— Я ж не кажу цього, Дарлю.

Коли ввечері ми зустрічалися з ними, вони були засмучені й геть пригнічені. Ми з Джессом відчували, що проект «Маленька Росія» потроху сходить нанівець.

Дарля не хотіла брати участі у справі, де її засліплювала Наташа.

А Наташа потерпала від того, що вона, Наташа, красуня, яка несамохіть привертала до себе погляди.

Нам було дуже шкода. Вони мали все, щоб утілити той блискучий проект, про який мріяли вже десять років і над яким так наполегливо працювали. Ота праця в «Блакитній лагуні», з якої вони по долару відкладали задля свого задуму, оті роки, що минули в розробці проекту, — все це тепер поволі сходило нанівець.

Ми з Джессом не хотіли втручатися в їхні стосунки. Коли останнього разу проводили час учотирьох, сталося лихо. Ми сиділи у кухні в Наташі й їли страви, які мали ввійти до меню «Маленької Росії», аж я впоров дурницю. Куштуючи той славетний сендвіч із телятиною, присмачений пречудовою підливою, я був у такому захваті, що, як на лихо, прозвав її «підлива Наташа». Дарля відразу ж стала дибки.

— «Підлива Наташа»? Оце так вона тепер зветься? То чом би й ресторан не охрестити «У Наташі»?

— Та це не «підлива Наташа», — спробувала заспокоїти її подруга. — І це наш ресторан, обох, і ти це добре знаєш.

— Ні, Наташо, я цього не знаю! У мене таке враження, наче я наймичка в тебе на побігеньках, пані-господине.

І вона пішла, грюкнувши дверима.

За кілька тижнів вони попросили нас супроводжувати їх у друкарню, де хотіли замовити меню для ресторану, та ми з Джессом відмовилися. Хтозна, чи справді хотіли вони видрукувати ті меню, чи, може, їм хотілося, щоб ми помирили їх, та ні я, ні Джесс не мали бажання втручатися.

То був четвер 13 жовтня 1994 року. І того дня все завалилося.

Було вже по полудню. Ми з Джессом сиділи їли сендвічі, аж задзеленчав Джессів телефон. То була Наташа, вона плакала. Дзвонила з крамниці для мисливців і рибалок на Лонґ-Айленді.

— Ми з Дарлею посварилися в автомобілі, коли їхали у друкарню, — пояснила вона. — Дарля виїхала на узбіччя й витурила мене надвір. Я забула сумочку в салоні, не знаю, що вдіяти, бо в мене ні цента в кишені нема.

Джесс звелів їй залишатися на місці, зараз він її забере. Я вирішив поїхати з ним. Ми підібрали заплакану Наташу. Намагалися її підбадьорити, казали, що все владнається, та вона повторювала, що ресторанові кінець і вона не хоче про нього навіть балакати.

Ми проґавили Дарлю, яка вернулася, щоб забрати подругу: їй стало недобре від того, що вона так учинила, вона прагнула будь-що попросити пробачення. Не знайшовши її, вона зупинилася біля крамниці для мисливців і рибалок, що стояла на тій пустельній вулиці. Власник сповістив їй, що бачив молоду жінку в сльозах, вона попросила в нього дозволу зателефонувати, і її забрали двоє чоловіків. «Вони допіру поїхали, — сказав він, — навіть хвилини не минуло».

Гадаю, якби Дарля приїхала бодай на кілька секунд раніше, то побачила б нас коло тієї крамниці. І все сталося б по-іншому. Ми їхали, щоб відвезти Наташу додому. Аж озвалася рація. Теда Тенненбаума бачили на автозаправці, неподалік від нас. Я вхопив мікрофон і сказав диспетчерові, що ми переслідуємо Тенненбаума. Джесс поставив маяк на даху автомобіля, а потім увімкнув сирену.

Джесс Розенберґ

Субота, 26 липня 1994 року

У день прем’єри

День, коли все похитнулося.

Була 17 година 30 хвилин. Двері Великого театру мали незабаром відчинитися. На центральній вулиці, яку перекрила поліція, було аж чорно від люду. Всі наче подуріли. Були там і журналісти, й роззяви, і мандрівні продавці сувенірів, й люди з квитками, — всі вони юрмилися коло захисних бар’єрів, що закривали вхід до Великого театру. Бідолахи, яким не пощастило запопасти квитків на прем’єру, вешталися натовпом із написаними рукою оголошеннями, де обіцяли шалені гроші за квиток. Трохи раніше знімальні групи телеканалів передали в прямому ефірі прибуття до Великого театру акторів, у супроводі посиленої охорони. Біля порога службового входу кожного ретельно обшукали і змусили пройти через рамку металодетектора.

Біля центрального входу до Великого театру поліціянти закінчували монтаж металодетекторів. Публіка вже не могла встояти на місці. За дві години мала розпочатися прем’єра вистави «Темна ніч». І нарешті буде оприлюднена особа вбивці чотирьох людей 1994 року.

В архівній залі «Орфея кронікл» ми з Анною й Дереком готувалися теж вирушити до Великого театру, приречені бути присутніми під час комічного тріумфу Кірка Гарві. Напередодні майор МакКенна звелів нам перебувати там, але від Кірка триматися подалі.

— Замість того, щоб нападати на Гарві, — сказав він мені з Дереком, — ви ліпше завершили б розслідування й з’ясували правду.

То було несправедливо. До останньої хвилини ми працювали в поті чола, та, на жаль, небагато встигли зробити. Чому вбили Меґан Падалін? Кому потрібно було послати на той світ цю жінку, в біографії якої нічого особливого не було?

Майкл Бірд надав нам неоціненну допомогу, пробувши з нами майже всю ніч. Він зібрав усі відомості про Меґан, які йому пощастило знайти, щоб ми могли простежити її біографію.

Народилася вона в Пітсбурзі, вивчала літературу в маленькому університеті штату Нью-Йорк. Трохи мешкала в Нью-Йорку, потім 1990 року перебралася до Орфеї разом із чоловіком, Семюелем, який працював інженером на заводі. Потім її взяв на роботу Коді.

А що можна було дізнатися про її чоловіка, Семюеля Падаліна, який раптом прибув до Орфеї, щоб грати у виставі? Після вбивства Меґан він перебрався до Саут-Гемптона й одружився вдруге.

У його біографії теж не було нічого особливого. Проблем із законом не мав, охоче брав добровільну участь у різних громадських справах. Його нова дружина, Келлі Падалін, була лікаркою. Вони мали двох дітей десяти і дванадцяти років.

Чи міг бути зв’язок поміж Меґан Падалін і Джеремі Фолтом? Чи поміж Семюелем Падаліном і Джеремі? Ми телефонували колишньому спеціальному агентові Ґрейсу, та йому ім’я Падалін нічого не нагадало. Костіко теж неможливо було допитати, він щез. Ми опитали Вірджинію Паркер, співачку Ріджс-клубу, яка мала дитину з Джеремі Фолтом, але вона запевнила, що й не чула ні про Семюеля, ні про Меґан Падалін.

Ніхто ні з ким не був пов’язаний. У це майже неможливо повірити. Коли мали вже відчинитися двері театру, ми навіть почали питати себе, чи не про два різні розслідування тут ідеться.

— З одного боку, вбивство Меґан Падалін, з другого, якісь незрозумілі зв’язки голови Ґордона з Джеремі Фолтом, — зітхнув Дерек.

— Якщо не брати до уваги того, що Ґордон не мав нічого спільного з Джеремі Фолтом, — зауважив я.

— Але ж п’єса Гарві, здається, трактує про Джеремі Фолта, — нагадала нам Анна. — Гадаю, тут усе пов’язане.

— Як я зрозумів, — підсумував Майкл, — тут усе пов’язане, та нічого не пов’язане. Ця ваша справа — чистісінька китайська головоломка.

— Так ото ж! — зітхнула Анна. — І сюди ж додається смерть Стефані. То діяла тут одна й та сама особа чи ні?

Щоб виплутатися з цієї халепи, Дерек вирішив добряче подумати.

— Спробуймо поставити себе на місце вбивці. Якби я був ним, то що зробив би сьогодні?

— Ушився б якомога далі, — відказав я, — до Венесуели чи до іншої країни, яка не видає злочинців. Або ж намагався б зірвати виставу.

— Зірвати виставу? — здивувався Дерек. — Але ж залу обшукали із псами, та й глядачів обшукуватимуть.

— Гадаю, він буде там, — сказав я. — Мені здається, буде він у залі, поміж нами.

Ми вирішили податися до Великого театру і поглянути на відвідувачів тоді, коли вони заходитимуть досередини. Може, нашу увагу приверне незвичайна поведінка котрогось із них? Або ж упізнаємо чиєсь обличчя. Та більше нас цікавило те, що готує Кірк Гарві. Якби ми дізналися ім’я вбивці до того, як його виголосить актор, то це дало б нам неабияку перевагу.

Єдиним способом дізнатися, що коїться в голові Кірка Гарві, було дістатися до його творчих матеріалів. Зокрема, до слідчої справи, яку він десь там ховав. Ми послали Майкла Бірда, щоб він понишпорив у його номері в готелі «Озерний» за відсутності господаря.

— Те, що я там знайду, — сказав нам Бірд, — не матиме доказової сили.

— Нам доказів не треба, — відказав Дерек. — Нам потрібне ім’я.

— А як я потраплю на той поверх? — запитав він. — У готелі повно поліції.

— Покажете вашу акредитацію й скажете, що Кірк Гарві послав вас дещо взяти. А я попереджу поліцію про ваш прихід.

Поліціянти допустили Майкла на той поверх, але директор готелю не хотів давати йому запасний ключ від номера.

— Пан Гарві дав нам чіткі вказівки, — пояснив він Майклові. — Ніхто не повинен заходити в його номер.

Проте Майкл наполягав, кажучи, що сам Гарві послав його по блокнот, і тоді директор вирішив піти в номер із ним.

У кімнаті був зразковий лад. Увійшовши туди, Майкл роззирнувся, — за ним підозріливо стежив директор, — але не побачив ані клаптя паперу. Ні книжки, ні аркуша з нотатками. Він подивився на столі, в шухлядах, навіть у нічному столику. Нічогісінько. Він навіть до ванної зазирнув.

— Сумніваюся, що пан Гарві тримає свої зошити у ванній кімнаті, — роздратовано буркнув директор.

— У номері нічого нема, — сказав нам Майкл у театральному фойє, пройшовши всі контрольні процедури.

Була 19 година 30 хвилин. Вистава мала розпочатися за півгодини. Нам не пощастило випередити Гарві. Ім’я вбивці доведеться дізнатися від акторів, як і всім глядачам. І ми непокоїлися, бо не знали, що вчинить злочинець, якщо перебуватиме в залі.

19 година 58 хвилин. За кілька хвилин до виходу на сцену Гарві зібрав за кулісами, в коридорі, що провадив від гримерок на сцену, всіх акторів. Перед ним стояли Шарлотта Браун, Дакота й Джеррі Ідени, Семюель Падалін, Рон Ґуллівер, Мета Островскі, Стівен Берґдорф і Аліса Філмор.

— Друзі мої, — сказав він, — сподіваюся, ви готові пізнати солодкий смак слави і тріумфу. Ваша вистава, що стане унікальним явищем в історії театру, струсоне всю націю.

20 година. Зала поринула в темряву. Глядачі відразу ж затихли. Напруга була така, що її можна було відчути майже фізично. Вистава мала ось-ось розпочатися. Анна, Дерек і я трималися в останніх рядах, кожне біля дверей, що провадили із зали.

На сцену вийшов мер Браун, щоб виголосити звичну промову на відкритті прем’єри. Я згадав, який вигляд він мав на відеозаписі двадцять років тому, коли Стефані Мейлер обвела його фломастером.

Після кількох офіційних фраз міський голова завершив свою промову такими словами:

— Цей фестиваль назавжди закарбується в пам’яті глядачів. Тож просимо акторів на сцену.

Він спустився зі сцени і сів у першому ряду. Піднялася завіса. Публіка здригнулася.

На сцені лежав Семюель Падалін, який грав трупа, коло нього стояв Джеррі в поліційному однострої. У кутку стовбичили Аліса зі Стівеном, вони тримали в руках по керму, граючи роль водіїв. Поволі вийшла Дакота. Гарві почав читати:

Імітуючи пілікання автомобілів, Стівен з Алісою сварилися, хоч голосів їхніх і не чутно було. «Алісо, ти повинна зробити аборт! — Нізащо, Стівене! Це твоя дитина, і ти повинен її прийняти».

Гарві провадив:

Публіка аж похолола.

Гарві зненацька зарепетував: «Танок мерців!».

І всі актори закричали: «Танок мерців! Танок мерців!». Вискочили Островскі з Роном Ґуллівером у трусах, і глядачі зареготали.

Ґуллівер тримав у руці клітку з борсуком, вигукуючи: «Любий борсуче, любий борсуче, порятуй нас від близького кінця!».

Поцілував його і жбурнув додолу. Островскі широко розкинув руки і, намагаючись не звертати уваги на регіт у залі, що виводив його з рівноваги, залементував:

І тоді я помітив, що Гарві вже не тримає тих аркушів у руках. Я підійшов до Дерека.

— Гарві казав, що роздасть аркуші з ролями акторам, але в нього нічого немає.

— Що це означає?

Настала друга дія, та, де Шарлотта співає в клубі, і ми з Дереком побігли за куліси. Знайшли гримерку Гарві, та вона була замкнена на ключ. Ми висадили двері. На столі лежала поліційна справа, а також отой горезвісний текст п’єси. Ми хутко переглянули його. Там була перша дія, що допіру минула, потім сцена у барі, а далі на сцену виходила молода жінка, яка виголошувала:

Після тієї фрази стояли три крапки. Далі нічого не було. Тільки чисті сторінки. Дерек аж остовпів, а потім вигукнув:

— А нехай йому! Джессе, ти мав рацію! Гарві поняття не має про вбивцю: він чекає, коли той сам виявиться, урвавши виставу.

Тієї миті на сцену знову вийшла Дакота. І виголосила пророчим тоном: «Настала година істини. Убивця зветься...»

Ми з Дереком вибігли з гримерки. Треба було зупинити виставу, поки не сталося чогось серйозного. Та було запізно. Зала поринула в цілковиту темряву. Темна ніч. Освітлена була тільки сцена. Коли ми вибігли туди, Дакота завершила фразу: «Убивця зветься...».

Раптом пролунали два постріли. Дакота впала.

У залі здійнявся страшний лемент. Ми з Дереком вихопили зброю, гукаючи в рації: «Постріли! Постріли!».

У залі спалахнуло світло, почалася загальна паніка. Перелякані глядачі тікали хто куди. Була страшенна тіснява. Стрільця ми не бачили. Анни теж. І не могли зупинити людей, що пливли всіма виходами. Стрілець зник у натовпі. Певне, він уже був далеко.

Дакота лежала на сцені й конала, скрізь була кров. Довкола неї метушилися Джеррі, Шарлотта і Гарві. Джеррі страшенно кричав. Я притиснув її рани, щоб затамувати кров, а Дерек кричав у рацію: «Вогнепальне поранення на сцені! Надішліть екстрену допомогу!».

Натовп глядачів вихлюпнувся на центральну вулицю, ошалівши від страшної паніки, яку не змогла приборкати поліція. Люди репетували. Хтось пустив чутки, що стався терористичний акт.

Стівен вибіг з Алісою, аж опинився з нею в якомусь порожньому парку. Вони зупинилися, щоб звести дух.

— Що сталося? — перелякано запитала Аліса.

— Хтозна, — відказав Стівен.

Аліса озирнула вулицю. Не було ні душі. Скрізь порожньо. Вони довго тікали. Стівен зрозумів: або зараз, або ніколи. Аліса обернулася спиною. Він підібрав камінь, що валявся на землі, й щосили вгатив її по голові, череп луснув мов яєчна шкаралупа. Вона повалилася додолу. Мертва.

Перелякавшись того, що сталося, Стівен покинув камінець і відступив, дивлячись на непорушне тіло. Його почало нудити. Він панічно роззирнувся довкруги. Нікого не було. Ніхто нічого не бачив. Відтягнув Алісине тіло в хащі й побіг до готелю «Озерний».

На головній вулиці завивали сирени і чутно було галас юрми. Нагодилися автомобілі екстреної допомоги.

Панував цілковитий хаос.

Панувала Темна ніч.

Анна Каннер

П’ятниця, 21 вересня 2012 року. День, коли все похитнулося.

Доти в мене все було гаразд. І в професійному житті, й у любовному з Марком. Я працювала інспектором у комісаріаті п’ятдесят п’ятого округу. Марк був адвокатом у конторі мого батька й успішно розвивавав клієнтуру, яка забезпечувала йому чималий прибуток. Ми любили одне одного. Ми були щасливим подружжям. І на роботі, й удома. Щаслива молода пара.

Мені навіть здавалося, що ми щасливіші й успішніші за більшість подружжів, яких ми знали і з якими я частенько нас порівнювала.

Гадаю, перший підводний камінь у наших стосунках трапився після того, як я перейшла в поліції на інше місце. Коли довела, що можу працювати на оперативній роботі, начальство запропонувало мені попрацювати переговорницею в бригаді, що втручалася, коли брали заручників. Я блискуче пройшла всі необхідні тести для цієї праці.

Майкл не відразу зрозумів, які обов’язки накладає на мене це нове призначення. Аж поки мене не показали по телевізору під час захоплення заручників у супермаркеті в Квінсі на початку 2012 року. Я постала на екрані в темному однострої, в куленепробивному жилеті й із бронешоломом у руках. Той кадр побачила моя рідня й друзі.

— Я гадав, ти переговорниця, — перелякано сказав Марк, переглянувши ті кадри.

— Так і є, — запевнила я його.

— Якщо судити зі спорядження, можна подумати, наче ти радше дієш, а не думаєш.

— Марку, це підрозділ, що визволяє заручників. Коли залагоджують такі проблеми, до йоги не вдаються.

Якийсь час він мовчав. Налляв собі чарку, викурив кілька цигарок, потім сказав:

— Хтозна, чи зможу я витерпіти, якщо ти будеш на цій роботі.

— Ти знав про те, що я ризикую на службі, коли брав зі мною шлюб.

— Ні, коли я одружувався з тобою, ти була інспектором. І не робила цієї дурні.

— Дурні? Марку, я рятую життя.

Напруга зросла ще дужче, коли якийсь навіженець крізь відчинене вікно застрелив у Брукліні двох поліціянтів, які пили каву в патрульному автомобілі на узбіччі.

Марк занепокоївся. Коли вранці я виходила з дому, він сказав:

— Сподіваюся, увечері я тебе побачу.

Минав час. Згодом самих натяків уже бракувало: Марк ставав дедалі наполегливіший і почав вимагати, щоб я поміняла професію.

— Анно, чом би тобі не працювати зі мною в адвокатській конторі? Ти могла б допомагати мені у підготовці серйозних справ.

— Допомагати? Ти хочеш, щоб я стала твоєю помічницею? Гадаєш, мабуть, що я не здатна сама провадити серйозні справи? Може, тобі нагадати, що я й сама дипломований адвокат?

— Не закидай мені того, чого я не казав. Та, гадаю, ти могла б заглянути в майбутнє й подумати про роботу на неповний робочий день.

— Неповний? А чому це?

— Послухай, Анно, якщо в тебе народяться діти, ти ж не бачитимеш їх цілими днями.

Маркові батьки були кар’єристи, які дуже мало опікувалися дітьми, коли він був маленький. У його душі від того лишилася рана, яку він намагався зцілити запеклою працею, задля того щоб забезпечити достаток і дати змогу дружині сидіти вдома.

— Я не створена оберігати сімейне вогнище, Марку. Ти це теж знав, беручи зі мною шлюб.

— Але ж тобі не треба буде працювати, Анно, я заробляю достатньо грошей!

— Марку, я люблю свою роботу. Дуже шкода, що вона тобі не подобається.

— Принаймні пообіцяй подумати.

— Ні, Марку! Та не переймайся, у нас не буде так, як було в твоїх батьків.

— Не приплітай сюди моїх батьків, Анно!

Проте він таки приплів мого батька, бо поскаржився йому на мене. І батько вирішив побалакати зі мною, коли ми якось зустрілися удвох. То й була ота лиха п’ятниця двадцять першого вересня. Пригадую, стояла розкішна осіння днина, якраз настало бабине літо: яскраве сонечко осяяло Нью-Йорк, термометр показував понад двадцять градусів за Цельсієм. Того дня я не працювала, і ми зустрілися з батьком, щоб поснідати на терасі маленького італійського ресторанчика, де ми з ним полюбляли бувати. Той заклад був неподалік від батькової контори, і я подумала, що як він призначив мені зустріч у будній день, то, либонь, хотів поговорити про щось важливе.

І справді, щойно ми посідали за стіл, як він сказав:

— Анно, люба моя, знаю, у тебе виникли проблеми в подружньому житті.

Я мало не виплюнула воду, яку саме пила.

— А хто це сказав тобі таке, тату? — запитала я.

— Твій чоловік. Знаєш, він боїться за тебе.

— Тату, я вже працювала на цій роботі, коли ми зустрілися з ним.

— То що, ти хочеш усе принести в жертву цій роботі?

— Я люблю цю роботу. Можете ви це поважати?

— Ти щодня ризикуєш життям!

— Тату, але ж мене може вбити й автобус, коли я виходитиму з ресторану.

— Не грайся словами, Анно. Марк — винятковий хлопчина, не роби з нього дурня.

Того ж таки вечора ми з Марком страшенно посварилися.

— Не можу повірити, що ти скаржився моєму батькові! — розлючено вигукнула я. — Наше подружнє життя нікого не стосується, крім нас!

— Я сподівався, що батько зможе вправити тобі мізки. Тільки він іще має на тебе вплив. Але ти думаєш лише про себе. Ти така егоїстка, Анно.

— Я люблю моє професію, Марку! І я добре роблю мою роботу в поліції! Невже це так важко збагнути?

— А ти можеш зрозуміти, що я боюся за тебе? Здригаюся, коли твій телефон дзвонить посеред ночі і ти кудись терміново їдеш?

— Не треба перебільшувати: це буває нечасто.

— Але ж таки буває. Зізнаюся тобі відверто, Анно: це небезпечно. Ця професія не для тебе!

— А звідки ти знаєш, що вона не для мене?

— Знаю, та й годі.

— Я оце думаю собі, чому ти такий дурний?

— І твій батько згоден зі мною!

— Я ж одружилася не з моїм батьком, Марку! Мені наплювати, що він там думає.

Тієї миті задзеленчав мій телефон. На дисплеї висвітлився номер мого шефа. О такій порі це міг бути тільки терміновий виклик, і Марк відразу це втямив.

— Прошу тебе, Анно, не відповідай.

— Марку, це мій начальник.

— У тебе вихідний.

— У тому й річ, Марку. Якщо він телефонує, то це щось термінове.

— Нехай йому дідько, Анно, ти ж не єдина працівниця поліції в цьому місті!

На мить я завагалася. Потім натиснула кнопку.

— Анно, — озвався в слухавці мій начальник, — захопили заручників у ювелірній крамниці на розі Медісон-авеню і П’ятдесят Сьомої вулиці. Квартал оточений. Потрібна переговорниця.

— Добре, — відказала я, записуючи адресу на клапті паперу. — Як зветься той магазин?

— Ювелірна крамниця «Сабар».

Я скінчила розмову і вхопила свій наплічник із речами, що завжди висів напоготові коло дверей. Хотіла було поцілувати Марка, та він пішов до кухні. Я сумно зітхнула і пішла. Виходячи з будинку, я крізь вікно побачила сусідів, що сиділи в їдальні, закінчуючи вечерю. Вигляд у них був щасливий. Уперше подумала собі, що інші подружні пари, мабуть, почуваються ліпше, ніж ми.

Сіла до службового автомобіля, ввімкнула маяк і зникла в нічній темряві.

Дерек Скотт

Четвер, 13 жовтня 1994 року. День, коли все похитнулося.

На повному ходу ми підкотили до автозаправки. Не можна було допустити, щоб Тед Тенненбаум утік від нас.

Ми так захопилися переслідуванням, що забули про Наташу, яка зіщулилася на задньому сидінні. Джесс передавав мені вказівки, які надходили по радіо, я вів авто.

Ми помчали сто першою автострадою, потім сто сьомою. Тенненбаума переслідували дві патрульні машини, він намагався відірватися від них.

— Прямо, потім звертай на дев’яносто четверту, — звелів мені Джесс, — ми загородимо йому дорогу і поставимо заслон.

Я наддав ходу і помчав до дев’яносто четвертої автостради. Та коли ми виїздили зі сто сьомої, чорний автомобіль Теда Тенненбаума із логотипом на задньому склі промайнув перед самісіньким нашим носом. Я тільки встиг побачити, що він сидить за кермом. Помчав за ним. Він уже встиг добряче відірватися від патрулів. Незабаром ми побачили великий міст через річку Серпент. Ми майже наздоганяли його. Я ще дужче наддав ходу, щоб порівнятися з ним. Назустріч ніхто не їхав.

Спробував притиснути його до поручнів моста.

— Дуже добре, — сказав мені Джесс. — Так і дій.

Коли ми виїхали на міст, я крутнув кермо і вдарив Тенненбаумове авто, яке втратило керування й вдарилося об поручні. Та поручні його не зупинили — вони тріснули, й автомобіль з’їхав з мосту.

Я не встиг загальмувати.

Вантажівка Теда Тенненбаума полетіла в річку, а за нею й наша автівка.