Зорі, що купаються у річці

Розділ 26

Софійку ніхто не хотів вислухати. Вона благала, вмовляла людей у міліцейській формі розібратися та не заарештовувати її, але марно. Ті взяли покази свідків — відпочивальників біля річки та самого потерпілого й металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

За одну ніч вона мало не збожеволіла. Десь там залишився один вдома дідусь Андрій. Він вже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Вчора він перший раз самостійно вийшов на ганок та заявив, що дівчина повинна дотриматися свого слова. Софійка побачила при денному світлі, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно. Потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді все буде гаразд.

Дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену машину, то ж одразу прибігла побачити все на власні очі, — розмірковувала Соня. — А це значить, що зайде до хата та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що у діда знову трапиться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться даремними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона ридала та схлипувала цілу ніч, яка здалася їй цілою вічністю. Коли прийшов ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій. Але це був нездоровий, оманний спокій. Соня відчувала, що ще трішки й вона не витримає, полишить це життя, бо вже стомилася. Стомилася жити, щодня, кожної години боротися за життя. Прийшла апатія. Соня стомлено прикрила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, — думала вона. — Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася у тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Він посміхався, простягав до неї руки.

— Я стомилася. Я більше не можу так жити. Просто не хочу, — прошепотіла дівчина.

Вираз обличчя коханого змінився, він став сумним.

— А як же я, Сонечко? Як наше кохання?

— Буду благати зорі забрати нашу любов у вічність…

— Ти потрібна мені, Сонечко. Мені погано без тебе. Допоможи мені, — долинув до неї звідкілясь здалеку знайомий до болю голос.

— Коханий, не йди! Зачекай! — скрикнула Соня та підхопилася з місця.

Дівчина озирнулася. Навколо нікого не було. Лише одна вона самотня та схвильована за металевими дверима в чотирьох стінах з маленьким віконечком з гратами. Соня тяжко зітхнула, але тепер знала напевне: за своє життя під сонцем вона буде боротися до кінця, чіплятися за нього зубами, руками, здирати нігті до крові, до болі, як колись на Майдані в Києві.