Зорі, що купаються у річці

Розділ 46

З Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть всі жарознижуючі пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що палає жаром не лише нутро, а й п'яти горять. Та найбільш неприємним було то, що Софійку швидко покидали сили. Вона відчувала себе до нестями стомленою та виснаженою.

У дівчини ледь вистачило сил, щоб здоїти корову. Вона занесла відро з парним молоком до хати, але процідити його вже не змогла. Вона вирішила спочатку трохи відпочити, а потім закінчити справи по господарству. Софійка погодувала Сашка з ложки борщем. При цьому дівчина намагалася вже не дивитися йому у вічі. Сьогодні вранці, коли вона нарешті спіймала погляд Сашка, він на якусь мить подивився їй прямо в очі. Соня зраділа, бо їй здалося, що цей погляд був усвідомлений, але у хлопця одразу ж почався напад. Зробивши заспокійливий укол, Софійка одразу ж зателефонувала лікареві та все розповіла. Лікар не міг впевнено сказати, добре це чи ні, але запевнив, що хоча б якісь зміни у поведінці Сашка є вже добрим знаком. Це дало їй надію, але дівчина тепер боялася піймати його погляд. Вона дуже-дуже стомилася і знемагала від перевтомлення та недуги.

Софійка підкотила візок із завмерлим в одній позі хлопцем до вікна, розсунула фіранки в боки. Іноді їй здавалося, що Сашко розглядає щось на вулиці, все бачить, лише зараз сидить, поринувши у свої думки.

— Ось так, — мовила вона тихо. — Так буде краще, коханий.

Впевнившись, що хлопцеві зручно, Софійка сіла напроти нього у крісло під стіною. Вона закуталася у ковдру, бо ніяк не могла зігрітися. Її лихоманило так, що вона дрижала, як восени листочок на осині. На лихо, ще й баба Параска кілька днів не навідувалася. Чи то прихворіла, чи підтримує людей, які її осуджують? Але, все одно, Софійка не буде дивитися на білий світ зацькованим поглядом, а залишиться гордою. Вона не відчувала ні перед ким провини, лише перед дідусем, з яким її не було поруч в останні миті його життя.

Дівчина підтягла під себе ноги, скрутилася калачиком. Як же їй було холодно! їй тяжко, дуже тяжко, але вона ніколи не опустить руки. Нізащо! Крок за кроком вона буде йти з Сашком поруч по життю до повного його одужання. І ніхто її не змусить з ним розлучитися. А зараз вона стомилася.

Дуже стомилася. Софійка відчула, що вже перестала тремтіти і все тіло запашіло жаром. Їй захотілося спати так, ніби вона не знала сну цілу вічність. Так. Це лише втома. Втома та нервове напруження. Треба лише прикрити важкі повіки та трішечки подрімати. Ні, спати не можна, бо вже надворі сідають сутінки і їй незабаром укладати Сашка спати. Можливо, не потрібно засинати, бо все одно незабаром прийде ніч?

Дівчина з великим зусиллям відкрила важкі повіки. Сашко дивиться у вікно — то ж все добре. Повіки самі по собі злипаються, і Соня знову прикриває очі. «Не спи, — каже вона собі, — Ти ж сильна, можеш витримати все». Але за хвилину дівчина не має змоги чинити опір утомі та попадає у міцні обійми сну…

Стас, не криючись, залишив машину посеред дороги напроти будинку, де жила Соня.

— І що ми будемо робити? — запитав Льоха з острахом.

— Будемо діяти за обставинами, — відповів Стас, заходячи до двору. — Спочатку спробуємо засвататися.

— Жартуєш?

— Зовсім ні, — відповів Стас та почав грюкати у двері: — Соню! Соню, відчини! Треба побалакати.

Ніхто не відповів. Стас спробував відчинити двері, але вони були зачинені зсередини. Тоді він почав з силою тарабанити у них кулаками, бити ногами.

— Відчини, сучко! — кричав оскаженіло Стас, — бо я виб’ю ці кляті двері!

— Зараз прибіжать сусіди, — Льоха потягнув Стаса за рукав, але той нервово відкинув його рукою.

— Відчепися від мене! — закричав він на Льоху. — Мені начхати на сусідів і всіх цих дурних селюків! Соню, відчини, кажу тобі!

За дверима було тихо. Стас помітив, що в одному з вікон горить світло і кинувся до нього. Коли він туди заглянув, то перед собою побачив юнака в інвалідному візку.

— Льохо, поглянь-но сюди, — Стас потяг друга до незавішеного вікна. — Здається, тут мій конкурент.

Льошка з острахом заглянув у вікно.

— Ти бачиш, що він інвалід?

— Бачу, — Стас примружив очі. — Мене, виходить, відшила заради каліки?

Льошка промовчав. Він дивився на хлопця, якого бачив прямо перед собою і той, здавалося, дивиться на нього. Але дивним було те, що той ніяк не реагував на появу сторонніх під вікном.

— Чого витріщився?! — заричав Стас так голосно, що звичайно ж, було чути в хаті, але хлопець не поворухнувся, навіть, не кліпнув очима. — Та він дебіл! Повний дебіл! Агов, ти, дауне! — Стас почав вимахувати руками, корчити гримаси, але хлопець у візку ніби його не помічав.

— Ходімо звідси, — попрохав Льоха, відчуваючи недобре. — Порозважалися та й годі. Мені сподобалася розвага, але більше нам нема чого тут робити.

— Як це?! Я ще не поговорив із Сонею, — промовив Стас і з силою затарабанив у шибку. — Соню! Соню!

Стас зазирнув у вікно, але окрім хлопця нікого не побачив.

— Сучко! Або виходь сюди, або пошкодуєш! — прокричав Стас біля шибки.

Він прислухався, але у хаті було тихо.

— Ну, все! — скрикнув Стас. — У мене терпець увірвався!

Він побіг до машини, і хутко повернувся. В руках Стаса Льоха помітив пакет зі скляними пляшками, які йому всю дорогу не давали спокою. Стас швидко витяг звідти дві пляшки, крикнув другові: «Льохо, відійди!» та несамовито закричав у бік будинку: «Гори ж, клята відьма! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!! Ти спаскудила все моє життя!».

Льошка не встиг нічого зрозуміти, як дві пляшки з пальним одна за одною полетіли в бік вікна, де горіло світло…

Сашко побачив прямісінько перед собою спалах світла та майже одночасно відчув вибух. Від несподіванки він здригнувся, ніби по тілу пробіг потік струму. В одну мить він зрозумів, що це вибух касетної бомби, а перед ним — ще танцюючий хлопчик Каха. Сашко набрав повітря у груди, щоб закричати, знову побачивши в руках дитяче серце, але… серця не було! Він обдивився свої руки з усіх боків. Вони були чисті. Жодної плями крові. Хлопець нічого не зрозумів. Він чітко чув вибух, бачив прямо перед собою спалах, але де ж подівся Каха? Сашко знову і знову переводив погляд із палаючого світла на свої руки. Не було ані Кахи, ані крові на руках. Натомість, десь у підсвідомості сплив інший, нечіткий, але такий знайомий образ. Це була дівчина. У неї було хвилясте, довге золотаве волосся та гарні темні очі з довгими пухнастими віями, майже, як у Кахи. Ні, він щось плутає. Це очі Кахи!

Хлопець знову подивився у вікно. Там була якась заграва, але дитини він не побачив. Сашко закашлявся. Чому стало так важко дихати? Чому щось до болю ріже очі та заважає побачити Каху? Каху чи, все таки, знайому дівчину? Так! Дівчину! Його дівчину.

— Соню! — покликав Сашко. — Сонечко!

Він озирнувся. Це була кімната Соні — сумнівів не було. Але чому тут повно диму, який застилає все навколо густою пеленою так, що майже вже нічого не видно?

Тріснуло скло у другому вікні та розсипалося на дрібні друзки. Сашкові стало трохи легше дихати, але ненадовго, бо вогонь жадібно лизнув фіранки на вікнах, перекинувся на крісло, де лежала зібгана ковдра. Там хтось ворухнувся. Крізь дим Сашко споглядав, як спочатку повільно, потім все більше і більше займалася ковдра на кріслі. І тут він побачив її! Там, закутавшись у вогняну ковдру, сиділа його Соня!

— Соню, Соню! Соню!!! — несамовито закричав Сашко, зрозумівши, що вогонь ось-ось добереться до її золотавого волосся та одразу ж поглине.

Він кинувся до сплячої дівчини, але не встояв на слабких ногах і впав.

— Соню! — кричав він, але за димом вже не бачив дівчини. — Кохана, люба, прокинься!

Він повз до неї, чіпляючись за підлогу руками, які не хотіли його слухатися, вигинаючись, мов вуж, усім тілом, доки не намацав ноги дівчини. Сашко хотів піднятися, але забракло сил. Він потяг її з крісла за ноги на долівку і зрозумів, що вчасно. Ковдра палала і одяг на дівчині вже почав тліти. Сашко зрозумів, що Соня вже непритомна і якщо він її зараз не витягне з вогню, то вона загине.

Він швидко забив руками вогонь на її одязі та потяг до дверей, зібравши усі свої сили, які мав…

Хата палала, а Сашко лежав на землі посеред двору, міцно тримаючи в обіймах непритомну дівчину. Від своєї безпорадності йому хотілося волати.

— Сонечко, Соню, — повторював він без упину, вдивляючись у її обличчя, почорніле від кіптяви. Здавалося, що життя вже покинуло її і дівчина не дихає.

— Соню! — закричав у відчаї Сашко та потіпав її бездиханне тіло.

— Коханий? — ледь прошепотіли її обпечені губи.

— Сонечко? — перепитав Сашко, не вірячи своїм вухам.

— Любий, — Соня відкрила очі. — Ти… зі мною, коханий?

— Так, Сонечко, так, — сказав Сашко. — Я з тобою. Зараз, сьогодні, назавжди! Моє Сонечко.

У Соні з очей скотилися сльози. Вони потекли тоненькою смужечкою, залишаючи дві білі доріжки на брудному обличчі.

— Не треба плакати, Сонечко, — сказав Сашко, поцілувавши брудну щоку, де завмерли крапельки сліз. — У нас усе попереду. Стільки справ попереду, а ти плачеш.

— Ми підемо… — Соня замовкла, бо у грудях запекло, защеміли губи.

— Дивитися, як купаються зорі в річці? — спитав Сашко та щасливо посміхнувся. — Звичайно ж, моє сонечко!