4 3 2 1

1.0

Згідно до родинної легенди, дід Фергюсона вийшов пішки зі свого рідного міста Мінська зі ста рублями, зашитими в підкладку піджака, подався на захід до Гамбурга через Варшаву та Берлін, а потім забронював квиток на корабель під назвою «Імператриця Китаю». Долаючи сильні зимові шторми, той корабель перетнув Атлантику і увійшов до гавані Нью-Йорка в перший день двадцятого сторіччя. Чекаючи на співбесіду з чиновником імміграційної служби на острові Еліс, він завів розмову зі знайомим російським євреєм. Той сказав йому: «Забудь прізвище Рєзніков. Жодної користі від нього тут тобі не буде. Для нового життя в Америці тобі потрібне американське ім’я, бажано з типовим американським звучанням». Оскільки в 1900 році англійська була для Ісаака Рєзнікова іще чужою, то він попрохав свого старшого й досвідченішого земляка якось його напоумити. «Скажи, що тебе звати Рокфеллер», відповів чоловік. «З цим прізвищем ти тут не прогадаєш». Минула година, потім іще одна, і на той час, коли 19-літній Рєзніков постав перед чиновником імміграційної служби, він уже встиг забути прізвище, яке підказав йому співрозмовник. «Ваше ім’я?», спитав чиновник. Зморений морською подорожжю, іммігрант розпачливо ляснув себе по лобі і випалив на ідиш: «Іх гоб фергессен!» (Я забув!) Отак Ісаак Рєзніков і почав своє нове життя в Америці як Іхабод Фергюсон.

Жилося йому скрутно, особливо на початку, але навіть коли початок скінчився, його справи на новій батьківщині все одно ішли не так, як він собі уявляв до приїзду. Так, він встиг одружитися, іще коли йому було двадцять шість, так, його дружина Фані, уроджена Гроссман, народила йому трьох міцних та здорових синів, але життя в Америці залишалося для Айка Фергюсона боротьбою від того дня, коли він зійшов з корабля на берег, і до тої ночі 7 березня 1923 року, коли його у сорокадворічному віці застукала дочасна нагла смерть – він був застрелений під час пограбування складу шкіряних товарів у Чикаго, де працював нічним сторожем.

Фотографій він по собі не залишив, але за всіма свідченнями дід був кремезним чоловіком з сильною спиною і величезними руками, неосвічений, некваліфікований, тобто повний наївняк і невіглас. Першого ж дня свого перебування в Нью-Йорку він надибав на вуличного продавця. Той розхвалював перехожим дивовижні яблука, яких Фергюсону жодного разу в житті не доводилося бачити: такі великі, такі червоні, такі круглі! Не в змозі встояти перед спокусою, він купив одне і нетерпляче вгризся в нього зубами. Та замість очікуваної солодкості смак чудесного яблука виявився якимось дивним і гіркуватим. Ба гірше, те яблуко було на диво м’яким, і коли зуби новоприбульця проткнули його шкірку, то вміст фрукта вилився на груди його пальта фонтанчиком блідо-червоної рідини, поцяткованої десятками схожих на гранули зерняток. Отак прибулець вперше відчув на смак Новий Світ під час своєї першої незабутньої зустрічі з джерсійським помідором.

Рокфеллера з нього й не вийшло, але цей широкоплечій некваліфікований робітник, юдейський гігант з абсурдним прізвищем та непосидючими ногами, пробував свого щастя в Манхеттені та Брукліні, в Балтіморі та Чарльстоні, в Дулуті та Чикаго. Він брався за різні роботи: працював докером, простим матросом танкера на Великих Озерах, дресирувальником циркових тварин, робочим на конвеєрі консервної фабрики, водієм вантажівки, копачем канав та нічним сторожем. Та хоч як би він не старався, йому вдавалося заробляти лише копійки, тому єдиним, що бідолашний Айк Фергюсон спромігся передати у спадок своїй дружині та трьом хлопцям, були історії про мандрівні пригоди своєї юності, які він їм розповідав. У довгостроковій перспективі життєві історії, мабуть, є не менш цінними, аніж гроші, але в перспективі короткостроковій вони мають безперечні обмеження.

За свою втрату Фані отримала від компанії з продажу шкіряних товарів невеличку компенсацію, а потім покинула Чикаго і перебралася з хлопцями до Ньюарка в штаті Нью-Джерсі на запрошення родичів свого чоловіка, які за номінальну місячну платню здали їй в оренду помешкання на горішньому поверсі свого будинку. Її хлопцям було чотирнадцять, дванадцять і дев’ять. Луї, найстарший, вже давно перетворився на Лью. Аарон, середній хлопець, після одного з численних шкільних прочуханів у Чикаго взяв за звичку величати себе Арнольдом, а дев’ятирічного Стенлі знали зазвичай як Санні. Аби звести кінці з кінцями, їхня матір прала білизну та штопала одіж, але невдовзі хлопці почали робити власні внески в домашній бюджет – кожен з них працював після уроків, кожен з них віддавав матері кожну зароблену копійчину. Часи були скрутні, і загроза злиднів висіла в помешканні щільним непроглядним туманом. Не було порятунку від страху, і потроху всі хлопці засвоїли похмурі материнські онтологічні висновки щодо сенсу життя: працюй – голодуй. Працюй, інакше втратиш дах над головою. Працюй, інакше помреш. Для родини Фергюсон дещо легковажний вислів «Один за всіх, і всі за одного» не мав жодного сенсу. В їхньому маленькому світі панувало інше гасло: «Або всі за всіх, або взагалі нічго».

Фергюсону не виповнилося й двох років, як померла його бабця, і це означало, що у нього не лишилося про неї усвідомлених спогадів, але згідно до сімейної легенди Фані була жінкою ексцентричною, з важким характером, схильною до нападів несамовитого вереску та маніакальних вивержень неконтрольованих ридань. Вона лупцювала хлопців віником за кожне бешкетництво, а до декотрих місцевих крамниць входити їй було заборонено через звичку вперто й гучноголосо торгуватися. Ніхто не знав, де вона народилася, але подейкували, що вона опинилася в Нью-Йорку чотирнадцятирічною сиротою і кілька років шила капелюхи в майстерні на горищі без вікон. Стенлі, батько Фергюсона, рідко розповідав сину про своїх батьків, даючи на запитання хлопця лише надзвичайно розпливчасті обережні відповіді. Тому ті крупиці інформації про діда й бабцю по батьківській лінії, які спромігся зібрати юний Фергюсон, він отримав майже винятково від його матері Рози, наймолодшої з трьох невісток другого покоління родини Фергюсон, яка, в свою чергу, отримала більшість своєї інформації від Міллі, дружини Лью, котра мала схильність пліткувати і вийшла заміж за чоловіка значно відкритішого й значно балакучішого за Стенлі та Арнольда. Коли Фергюсону виповнилося вісімнадцять, його матір розповіла йому одну з історій від Міллі, подавши її лише як чутку, непідтверджену вигадку, яка могла бути правдою – а могла й не бути. Якщо вірити тому, що Лью сказав Міллі, або тому, за її словами, він начебто їй сказав, у Фергюсонів була ще й четверта дитина – дівчинка, яка народилася через три чи чотири роки після Стенлі. Народилася вона в той період, коли сім’я осіла в Дулуті, і Айк перебивався, працюючи простим матросом на суднах, що борознили Великі Озера. То були місяці, коли родина жила в страшенних злиднях. Через те, що Айка не було вдома, коли Фані народила дитину, через те, що жили вони у Міннесоті, і була зима, надзвичайно холодна зима в надзвичайно холодній місцині, через те, що їхній будинок опалювався лише одною дров’яною плитою, а також через те, що грошей було вкрай мало, і тому Фані та хлопцям доводилося харчуватися лише один раз на день, думка про майбутню необхідність піклуватися про іще одну дитину наповнила Фані таким жахом, що вона взяла й втопила своє новонароджене немовля у ванні.

Стенлі мало розповідав сину не лише про своїх батьків, він розповідав йому мало й про себе. Через це Фергюсону було важко сформувати чітке уявлення про те, яким хлопцем, юнаком чи молодиком був його батько. Він не знав про це майже нічого взагалі, допоки не одружився з Розою два місяці потому, як йому виповнилося тридцять. Проте з випадкових ремарок, які інколи зривалися з батькових вуст, Фергюсону вдалося виявити, що старші брати часто дражнили й ображали Стенлі, що він, як наймолодший, а отже такий, що провів найменше часу з батьком, відчував найбільшу прив’язаність до Фані, що він був сумлінним та старанним учнем та значно кращим спортсменом, аніж двоє його братів, що він грав нападаючим в футбольній команді, що на легкоатлетичних змаганнях він біг дистанцію чверть милі за свою школу, що завдяки своєму таланту до електроніки він відкрив маленьку майстерню з ремонту радіо того ж літа 1932 року, коли він закінчив середню школу (за словами самого Стенлі, то була «крихітна халупка на Акедемі-стріт в центрі Ньюарку, трохи більша за газетний кіоск»), що коли йому було дванадцять, мати під час одного зі своїх вибриків з віником пошкодила йому око (через що воно стало частково незрячим, і через що його не взяли до війська під час Другої світової), що він терпіти не міг свого прізвиська Санні і відмовився від нього, щойно закінчив школу, що він любив танцювати і грати в теніс, що він ніколи й слова не сказав проти своїх братів, хоч як би нерозумно й презирливо вони не ставилися до нього, що в дитинстві після уроків він підробляв розноскою газет, що він серйозно подумував піти вчитися на юриста, але відмовився від цієї ідеї через брак коштів, що його знали як донжуана, бо у віці двадцяти з гаком років він зустрічався з десятками молодих єврейських жінок, зовсім не збираючись одружуватися з ними, що він здійснив кілька розважальних подорожей на Кубу в тридцятих роках, коли Гавана вважалася столицею гріха в Західній Півкулі, що найбільшою амбіцією його життя було стати мільйонером, людиною такою ж багатою, як і Рокфеллер.

Як Лью, так і Арнольд оженилися, коли їм заледве виповнилося двадцять; кожен з них прагнув якомога швидше вирватися на волю з божевільної домівки Фані, втекти від верескливої монаршої особи, яка царювала в родині Фергюсонів після смерті батька в 1923 році, але Стенлі, який був іще підлітком, коли його брати вшилися з дому, не мав іншого вибору окрім як залишитися. Зрештою, він лише щойно закінчив школу. Але потім потягнулися роки – рік за роком – дванадцять років, а він все залишався незрозуміло чому в одній квартирі з Фані на горішньому поверсі впродовж усієї Великої депресії і першу половину війни. Можливо, він застрягнув там через інерцію ліні, можливо, ним рухало почуття обов’язку чи провини перед матір’ю, а може, все це разом не давало йому змоги уявити життя деінде. Лью та Арнольд стали батьками, але Стенлі, схоже, цілком влаштовувало його життя ловеласа й гульвіси. Левову частку своєї енергії він витрачав на розбудову свого маленького бізнесу, намагаючись зробити з нього великий бізнес, а через те, що він не виявляв жодної схильності до одруження і прожив танцюючи від двадцяти і майже до тридцяти років, мало хто сумнівався, що він так до скону й залишиться холостяком. Та раптом у жовтні 1943 року, менше ніж тиждень потому, як Американська П’ята Армія вибила німців з Неаполя, в той сповнений сподівань період, коли війна нарешті почала обертатися на користь союзників, Стенлі познайомився під час побачення «наосліп» з двадцятиоднорічною Розою Адлер в Нью-Йорку – і принади тривалого холостяцького життя померли швидко і назавжди.

Майбутня мати Фергюсона була така гарна, такими привабливими були її сіро-зелені очі та довге каштанове волосся, такою спонтанною, щирою й швидкою була її посмішка, такими спокусливо змонтованими були всі п’ять футів та шість дюймів зросту, яким наділила її природа, що Стенлі, щойно вперше в житті потиснувши їй руку, цей відсторонений та зазвичай незворушний Стенлі, цей двадцятидев’ятирічний Стенлі, який іще жодного разу не палав вогнем кохання, відчув, як в присутності Рози почав розпадатися на частини, і йому здалося, що з його легенів викачали все повітря, і він більше ніколи не зможе дихнути.

Вона теж була дитиною емігрантів – батька з Варшави та матері з Одеси, які обидва потрапили до Америки іще у віці до трьох років. Тому Адлери були більш асимільованою родиною, аніж Фергюсони, і в голосах Розиних батьків не чулося ані найменшого іноземного акценту. Вони зростали в Детройті, Гудзоні та Нью- Йорку, і тому їдиш, польська та російська їхніх батьків поступилася місцем вільній ідіоматичній англійській, тоді як батько Стенлі важко опановував свою другу мову аж до самісінької смерті. Навіть тоді, в 1943 році, будучі майже півсторіччя відірваною від своїх східноєвропейських коренів, його матір і досі читала газету Jewish Daily Forward, а не американську пресу, і висловлювалася химерною мішаниною, яку її сини називали «Їнглиш» і яка являла собою майже нерозбірливе наріччя, яке поєднувало їдиш та англійську майже в кожному реченні, яке вискакувало з її рота. В цьому й полягала основна відмінність між прародителями Рози та Стенлі, але іще важливішим, аніж міра адаптованості їхніх батьків до американського життя, було питання удачі. Батькам та дідам Рози вдалося уникнути тих брутальних поворотів фортуни, які випали на долю нещасних Фергюсонів, і в історії їхньої родини не було вбивств під час пограбування складу, не було злиднів аж до грані голоду та відчаю, не було немовлят, втоплених у ванні. Дід з Детройту був кравцем, дід з Гудзону – цирульником, і хоча робти, пов’язані з краянням тканини та краянням волосся, і не вели на шлях до багатства та світського успіху, вони все ж таки забезпечували стабільний заробіток, завдяки якому на столі завжди були харчі, а на плечах дітей – одіж.

Батько Рози, Бенджамін, відомий також як Бен або Бенджі, полишив Детройт наступного дня після закінчення середньої школи в 1911 році і подався до Нью-Йорку, де далекий родич влаштував його на роботу клерком до крамниці одежі в центральній частині міста, але молодий Адлер кинув ту роботу через два тижні, бо втямив, що його доля не полягала в тому, аби марнувати свій короткий час на землі, продаючи чоловічі труси та шкарпетки. Тож тридцять два роки потому, побувавши комівояжером побутових миючих засобів, поширювачем грамофонних платівок, солдатом на Першій світовій, продавцем автомобілів та співвласником стоянки старих авто в Брукліні, він заробляв тепер на життя як один з міноритарних акціонерів одної манхеттенської фірми, яка займалася нерухомістю. Його дохід був тепер достатньо великим, щоби перебратися разом з родиною з району Краун-Хайтс в Брукліні до нового будинку на Західній П’ятдесят восьмій вулиці в 1941 році, за шість місяців до того, як Америка вступила в Другу світову війну.

Згідно до того, що родичі розповіли Розі, її батьки познайомилися під час недільного пікніка в північній частині штату Нью-Йорк, неподалік будинку її матері в Гудзоні, і через півроку (в листопаді 1919) побралися. Як Роза згодом зізналася своєму сину, цей шлюб завжди спантеличував її, бо рідко їй доводилося бачити людей менш сумісних, аніж її батьки, а той факт, що означений шлюб спромігся проіснувати понад сорок років, був, безперечно, одною з найтаємничіших загадок в анналах історії людського співжиття. Бенджі Адлер був говірким мудрагелем, непосидючим комбінатором з сотнею різних планів у голові, неабияким жартівником, донжуаном, котрий завжди був у центрі уваги. І раптом він закохується в сором’язливу й скромну, як квітка левконія, жінку на ім’я Ема Бромовіц – кругленьку пишногруду дівчину двадцяти трьох років з блідою мов крейда шкірою та кучмою рудого волосся. Вона була така незаймана, така недосвідчена, така вікторіанська в своїй поведінці, що Бенджі Адлеру достатньо було одного погляду, аби дійти висновку, що чоловічі губи іще ніколи не торкалися її вуст. Про їхнє одруження й мови не могло бути, бо кожна ознака вказувала на те, що в такому разі вони були б приреченими все життя прожити в конфліктах та непорозуміннях, але вони все одно одружилися, і навіть попри те, що Бенджі важко було зберігати вірність Еммі після того, як народилися їхні доньки (Мілдред 1920 року і Роза 1922), в глибині душі він чіпко тримався за неї, а вона, будучи зрадженою знову і знову, так жодного разу й не наважилася напуститися на нього.

Роза обожнювала свою старшу сестру, але та взаємністю їй не відповідала, бо Мілдред, будучи первісткою, цілком природно взяла на себе дану Господом роль принцеси монаршого двору, і тому маленьку конкурентку, яка з’явилася на сцені, доводилося, за потреби, знову і знову навчати, що в апартаментах Адлерів на Франклін-авеню був лише один трон, один трон і одна принцеса, тому всяка спроба той трон узурпувати буде зустрінута проголошенням війни. Це не означало, що Мілдред була цілковито ворожою до Рози, але свою доброту вона відміряла чайними ложками – не більше певної кількості ложок на хвилину, годину чи місяць. Відпускалася ця доброта з відтінком зарозумілої поблажливості, як і личить царственій особі. Холодна й обачлива Мілдред; добросерда й необачлива Роза. На той час, коли дівчатам виповнилося відповідно дванадцять і десять, вже було ясно, що Мілдред мала винятково розвинений інтелект, що її успіх у школі був результатом не лише працьовитості й сумлінності, а й видатних розумових здібностей, і хоча Роза була достатньо талановитою й отримувала не гірші оцінки, в порівнянні зі старшою сестрою вона завжди вважалася невдахою. Не розуміючи власних мотивів, жодного разу не замислившись над цим і не сформулювавши жодного плану, Роза поволі кинула змагатися на умовах Мілдред, бо інстинктивно розуміла, що намагання копіювати свою сестру могло закінчитися лише невдачею, і тому якщо не було для неї щастя на цій стезі, вона вирішила обрати іншу.

Розв’язок проблеми вона знайшла у роботі, в намаганні знайти для себе місце, заробляючи власні гроші, і коли їй виповнилося чотирнадцять, Роза вже була достатньо дорослою, щоби мати змогу відгукуватися на газетні об’яви про найм на роботу. Тож вона знайшла собі роботу, яка потягнула за собою цілу низку інших робіт, і на той час, коли їй виповнилося шістнадцять, вона мала повноцінну роботу вдень, а до середньої школи ходила увечері. Нехай собі Мілдред закупориться в келії свого уставленого книжковими полицями мозку, нехай пливе хвилями ілюзій до інституту, де зможе прочитати всі книжки, написані протягом останніх двох тисяч років, але Роза прагнула жити в реальному світі. Її манив лихоманковий гармидер вулиць Нью-Йорка, їй подобалося відчувати себе людиною самостійною, яка впевнено обирає свій шлях у житті. Подібно до заповзятих і кмітливих героїнь фільмів, які Роза дивилася двічі-тричі на тиждень і які являли собою нескінченну низку студійних кінокартин, де головні ролі виконували такі зірки тодішнього кіноекрану, як Клодет Кольберт, Барбара Стенвік, Джинджер Роджерс, Джоан Блондел і Джин Артур, вона вибрала собі роль молодої й рішучої кар’єристки і занурилася в неї цілком і повністю, немовби живучі у фільмі власного виробництва під назвою «Історія Рози Адлер». То була довга й безкінечно складна кінокартина, яка наразі перебувала на стадії зйомки, але обіцяла неабиякий успіх в майбутньому.

Коли Роза познайомилася зі Стенлі в жовтні 1943 року, вона вже два роки працювала на портретного фотографа, якого звали Еммануїл Шнайдерман, чия студія розташовувалася на Західній Двадцять сьомій вулиці біля Шостої авеню. Починала Роза як адміністраторка, секретарка та бухгалтерка, але коли асистент-фотограф Шнайдермана пішов на війну в червні 1942 року, Роза замінила його. На той час старому Шнайдерману вже було шістдесят п’ять і був він німецько-єврейським іммігрантом, який приїхав до Нью-Йорку зі своєю дружиною та двома синами після Першої світової. Вдачу він мав похмуру, був схильним до химерних коників та образливої лайки, але з часом у нього з’явилася мимовільна затаєна ніжність до вродливої Рози. Помітивши, як уважно спостерігала вона за його роботою зі своїх перших днів у студії, старий Шнайдерман вирішив взяти її учнем-асистентом і навчити всьому тому, що він знав про фотоапарати, освітлення та проявлення плівок, тобто мистецтву та навичкам свого бізнесу. Для Рози ж, яка доти так і не знала, чого шукає в житті, яка доти працювала на різних конторських посадах, отримуючи за свою роботу лише зарплатню і майже нічого більше, тобто не маючи жодної надії на внутрішнє задоволення, це стало буквально щасливим випадком: вона раптово натрапила на своє покликання – не просто нову роботу, а новий спосіб існування у світі: зазирати в обличчя сторонніх людей, цих облич щодня ставало дедалі більше, кожного ранку й кожного дня нові обличчя, кожне обличчя не схоже на всі решту. Невдовзі Роза збагнула, що їй подобається ця робота – дивитися на інших – і що вона ніколи в житті їй не набридне.

Стенлі тоді співпрацював зі своїми братами, яких обох звільнили від військової служби (через плоскостопість та поганий зір), і завдяки кільком винаходам та розширенню діяльності маленька радіо-ремонтна майстерня, започаткована 1932 року, перетворилася на чималий магазин меблів та побутової техніки на Спрінгфілд-авеню, який пропонував своїм клієнтам всі принади та хитрі прийоми тодішньої американської роздрібної торгівлі: продаж товарів у тривалу розстрочку, купуй два, а третій отримаєш безкоштовно, дешевий розпродаж раз на півроку, консультаційна служба і знижки для молодят, а також спеціальні розпродажі на свято День Прапора. Першим до Стенлі приєднався Арнольд, невдалий та не надто тямущий середній брат, який вже примудрився втратити кілька робіт у торгівлі і який пнувся щосили, намагаючись прогодувати свою дружину Джоан та трьох дітлахів, а через пару років їхню компанію поповнив Лью. Не тому, що цікавився меблями та побутовими пристроями, а тому, що вже вдруге за п’ять років Стенлі сплатив його картярські борги, і це змусило його приєднатися до братового бізнесу на знак щирого каяття, бо Лью розумів, що будь-яке небажання з його боку потягне за собою остаточне, до скону, небажання з боку Стенлі дати йому іще хоч копійку. Отак і виникло підприємство під назвою «Домашній Світ Трьох Братів», яким фактично керував лише один брат, Стенлі, наймолодший та найамбітніший з синів Фані, котрий, керуючись якимось химерним, але непохитним переконанням, що родинна вірність перевищує всі інші людські атрибути, добровільно звалив на себе тягар у вигляді своїх двох невдах-братів, які віддячували йому тим, що постійно запізнювалися на роботу, цупили десятки й двадцятки з каси, коли їхні кишені були порожніми, а в теплі місяці вшивалися пограти після обіду в гольф. Може, Стенлі й ображався на них за це, але ніколи не нарікав, бо закони всесвіту забороняли нарікати на рідних братів. І навіть попри те, що прибуток «Домашнього Світу» був трохи нижчим, аніж міг би бути без витрат на зарплатню Лью та Арнольда, бізнес приносив стабільний дохід, а коли через пару років війна скінчилася, то перед ним розкрилися іще кращі перспективи, бо невдовзі мало з’явитися телебачення, і брати стали першими «хлопцями в мікрорайоні», які почали продаж телевізорів. Ні, Стенлі іще не став багатієм, але вже певний час його дохід стабільно зростав, а коли він того жовтневого вечора познайомився з Розою, то збагнув, що його найкращі дні іще попереду.

На відміну від Стенлі, Роза вже встигла пізнати вогонь пристрасного кохання. Якби не війна, яка забрала у неї її коханого, вони зі Стенлі ніколи б не познайомилися, бо Роза вже задовго до того жовтневого вечора була б замужем за іншим чоловіком. Але той молодик, з яким вона була заручена, Девід Раскін, майбутній лікар родом з Брукліна, який увійшов у її життя, коли їй було іще сімнадцять, загинув від випадкового вибуху під час навчань з основного курсу бойової підготовки на базі Форт-Бенніг в штаті Джорджія. Про це Роза дізналася у серпні 1942 року і відтоді багато місяців журилася, то німіючи, спустошена й безпорадна, від горя, то, мало не божеволіючи від туги, проклинала війну і ридала в подушку, не в змозі примиритися з думкою, що Девід більше ніколи не доторкнеться до неї. Єдине, що давало їй змогу жити протягом цих місяців, була її робота в студії Шнайдермана. Вона приносила їй втіху, задоволення і привід вставати вранці з ліжка, але Роза втратила апетит до спілкування і до зустрічей з іншими чоловіками, звівши її життя до рутинних справ вдома й на роботі та походів у кіно з подругою Ненсі Файн. Але потроху, особливо в останні два-три місяці, Роза поволі почала нагадувати саму себе, наприклад, знову відкриваючи для себе той факт, що їжа, якщо її покласти до рота, мала смак, і що коли на місто падав дощ, то кожному чоловікові, жінці та дитині доводилося перестрибувати через ті ж самі калюжі, що і їй. Ні, вона ніколи не оговтається від смерті Девіда, він завжди буде потаємним привидом, який супроводжуватиме її, коли вона, спотикаючись, плентатиметься в майбутнє, але двадцять один рік – це надто молодий вік, щоби повертатися спиною до світу, і Роза розуміла, що якщо вона не зробить над собою зусилля і не повернеться до навколишнього світу, то просто рухне додолу й помре.

Саме Ненсі Файн влаштувала їй побачення «наосліп» зі Стенлі, гостра на язик, жартівлива Ненсі з великими зубами та кістлявими руками, яка була найкращою подружкою Рози іще з дитинства, яке вони провели разом в бруклінському районі Краун-Хайтс. Ненсі познайомилася зі Стенлі на недільних танцях в Кетскілз під час одного з велелюдних раутів в готелі «Браун», організованого для неодружених, але охочих одружитися молодих євреїв Нью-Йорка. Ті здибанки Ненсі називала «ринком кошерного товару», і хоча сама вона до охочих не відносилася (бо була заручена з військовиком, який служив на Тихоокеанському театрі бойових дій і який, згідно з останніми повідомленнями, іще числився серед живих), вона ходила на них з подругою просто задля забави і випадково потанцювала там з «одним хлопцем з Ньюарку на ім’я Стенлі». Той виявив бажання зустрітися з нею знову, але після того, як Ненсі сказала, що вже заповіла свою цноту іншому хлопцю, він посміхнувся, комічно вклонився і вже хотів був піти, як вона почала розповідати йому про свою подругу, Розу Адлер, «найгарнішу дівчину по цей бік Дунаю та наймилішу особу по цей бік, ну… всього, що завгодно». Отаким було щире ставлення Ненсі до Рози, і коли Стенлі збагнув, що вона не жартує, то сказав, що хотів би зустрітися з її неабиякою подругою. Ненсі вибачилася перед Розою за те, що про неї розповіла, але Роза просто знизала плечима, знаючи, що Ненсі не мала на увазі нічого поганого, а потім спитала: «А який він з себе?» За словами Ненсі, Стенлі Фергюсон був шість футів заввишки, симпатичний, трохи старуватий (бо майже тридцять здавалося їй, двадцятиоднорічній, ледве не дідівським віком), займався бізнесом і, судячи з усього, займався успішно. А іще він був чарівливий, ввічливий і дуже добре танцював. Всотавши цю інформацію, Роза на кілька секунд замовкла, розмірковуючи, чи готова вона до такої серйозної справи, як побачення наосліп, і раптом, під час цих роздумів, їй спало на думку, що Девіда немає на світі вже більше року. Подобається їй це чи ні, але настав момент розвідати обстановку. Роза поглянула на Ненсі й сказала: «Мабуть, мені не завадило б побачитися з цим Стенлі Фергюсоном – як ти гадаєш?»

Багато років потому, коли Роза розповідала сину про події того вечора, вона не сказала йому назви ресторану, куди вони зі Стенлі зайшли повечеряти. Проте, якщо Фергюсона не зраджувала пам’ять, йому здавалося, що то було десь в центрі Манхеттена, але невідомо з якого боку – чи то на Іст-сайді, чи то на Вест-сайді. Той ресторан був елегантним закладом з білими скатертинами на столах та офіціантами в коротких піджаках з краватками-метеликами, а це означало, що Стенлі свідомо хотів справити на Розу велике враження, довести, що він може дозволити собі подібні надмірності, якщо забажає. Ненсі таки мала рацію – Роза визнала Стенлі фізично привабливим, її вразила легкість, з якою він пересувався, грація й гнучкість його тіла під час руху, а іще її вразили його руки, розмір та сила його рук, вона помітила це відразу ж, вразили її його спокійні неагресивні очі, які він з неї не зводив, карі очі, ані великі, ані маленькі, а над очима – густі чорні брови. Не здогадуючись про те монументальне враження, яке вона справила на свого ошелешеного співтрапезника, не відаючи, що потиск руки спричинився до повної дезінтеграції внутрішнього єства Стенлі, Роза була дещо здивованою тим, як мало Стенлі говорив на початку обіду, і тому дійшла висновку, що він – особа надзвичайно сором’язлива, хоча це було й не зовсім так. Через те, що вона сама нервувала, а також через те, що Стенлі так і продовжував мовчки сидіти, Роза взялася говорити за них двох, себто говорила надто багато. Збігали хвилини, і вона дедалі більше соромилася того, що торохтіла наче безтолкова пустомеля – зокрема, вихвалялася своєю сестрою, розповідала йому, що Мілдред була надзвичайно обдарованою студенткою, що вона минулого червня закінчила з відзнакою Коледж Хантер Міського університету Нью-Йорка і в рамках програми післявузівського навчання була зачислена до Колумбійського університету – єдина жінка з факультету англійської мови і єдина з лише трьох євреїв, тільки уявіть собі, як пишалася нею родина! Щойно Роза згадала про родину, як заходилася розповідати про дядька Арчі, молодшого брата його батька. Арчі Адлер був піаністом з групи «Даунтаун Квінтет», яка виступала в «Криївці Моу» на П’ятдесят другій вулиці, і, за словами Рози, те, що в родині був музика, надзвичайно її надихало: митець, свого роду ренегат, який цікавився не лише зароблянням грошей, так, вона любила свого дядька Арчі, і він був, поза всяким сумнівом, її найулюбленішим родичем. А потім Роза неминуче перейшла до теми своєї роботи у Шнайдермана, перерахувавши все те, чому він навчив її за останні півтора року, отого буркотливого і лайливого Шнайдермана, який ходив з нею в неділю до району Бовері на Манхеттені видивлятися там старих п’яниць та безхатьків – життєвих невдах з сивими бородами та довгим сивим волоссям, з величними головами, схожими на голови древніх пророків та царів. Шнайдерман платив тим старикам гроші, щоби вони позували йому в студії, здебільшого в костюмах – в тюрбанах, пальтах та оксамитових халатах, так само і Рембрандт одягав бідняків та бомжів в Амстердамі сімнадцятого сторіччя, і саме його освітленням, освітленням Рембрандта, користувалися вони, фотографуючи тих стариків. Те освітлення поєднувало в собі і світло, і темряву, глибоку тінь з невеличким мазком світла, і тепер, коли Шнайдерман вже достатньо їй довіряв, вона мала змогу встановлювати освітлення сама і тому зробила кільканадцять портретів цих імпозантних персонажів самотужки. В цей момент розмови Роза вжила слово «світлотінь» і враз збагнула, що Стенлі, напевне, і гадки не мав, про що вона йому розповідала, мабуть, для нього все це звучало як китайська грамота, але він все одно так і сидів, не зводячи з неї очей, слухаючи її, захоплений та мовчазний, наче громом уражений.

Їй здалося, що її промова прозвучала як невдалий акторський монолог, і Розі стало соромно. На щастя, цей монолог був перерваний появою основної страви, що дало їй кілька секунд, аби зібратися з думками, і на той час, коли вони заходилися смакувати страву (назва невідома), Роза вже встигла достатньо заспокоїтися, щоби збагнути: її нехарактерне тріскотіння було свого роду щитом, яким вона захистилася, аби не розповідати про Девіда, бо то була єдина тема, на яку їй не хотілося говорити, дуже не хотілося говорити, і тому їй довелося довго й безглуздо базікати, щоби не розкрити свою рану. І Стенлі Фергюсон не мав до цього жодного стосунку. Він виглядав пристойним чоловіком, і не було його провини в тім, що його не взяли до війська, що він сидів отут в ресторані в ладно скроєному цивільному костюмі, а не товк багнюку десь далеко в джунглях тихоокеанських островів і не гинув, розірваний на шматки випадковим вибухом під час військових навчань. Ні, то була не його провина, і з її боку було б жорстоко й безсердечно винуватити Стенлі в тому, що доля пощадила його, однак як же ж їй не зробити порівняння, як же ж їй не спитати себе: чому цей чоловік живе, а Девід – загинув?

Втім, вечеря пройшла цілком нормально. Коли Стенлі оговтався від початкового шоку і зміг перевести подих, він проявив себе приємним хлопцем, не самозакоханим, як більшість чоловіків, а уважним і чемним, може, і не сліпуче дотепним, але з добрим почуттям гумору: він сміявся й тоді, коли Роза казала щось навіть віддалено смішне, а коли заговорив про свою роботу та плани на майбутнє, вона побачила, що в ньому є щось солідне, щось надійне. Шкода, що Стенлі був бізнесменом і не цікавився Рембрандтом та фотографією, але він, принаймні, підтримував політику президента Рузвельта (в основному) і начебто абсолютно щиро визнавав, що багато в чому не розбирався й багато чого не знав, включно з живописом сімнадцятого сторіччя та мистецтвом фотографії. Він їй сподобався. Роза визнала його приємним у спілкуванні, але хоча Стенлі й мав майже усі риси «вдалого улову», вона зрозуміла, що ніколи не зможе покохати його так, як на те сподівалася Ненсі. Після обіду вони півгодини просто гуляли тротуарами центральної частини міста, і згодом зайшли випити до «Криївки Моу», де привітно помахали руками дядьку Арчі, який корпів над клавішами свого фортепіано (той відповів глупуватою посмішкою і підморгнув). А потім Стенлі провів Розу назад до квартири її батьків на Західній П’ятдесят восьмій вулиці. Він піднявся з нею на ліфті, але в гості вона його не запросила. Простягнувши руку для прощання (вправно виключивши при цьому будь-яку можливість першого поцілунку), Роза подякувала йому за чудовий вечір, а потім обернулася, відімкнула двері й увійшла до квартири, майже не сумніваючись, що бачить Стенлі востаннє.

Але Стенлі, звісно, думав інакше, бо все пішло для нього інакше відтоді, як він познайомився з цією дівчиною, і, не знаючи анічогісінько про Девіда Раскіна та згорьоване Розине серце, він змикитив, що має діяти швидко, бо Роза була не з тих дівчат, які довго залишаються непоміченими. Він не мав жодного сумніву, що чоловіки так і вертілися біля неї цілими зграями, бо вона була разюче чарівною, кожна часточка її тіла світилася красою, грацією й добротою, і вперше в житті Стенлі націлився на неможливе: здолати незчисленні орди залицяльників Рози і здобути її для себе, оскільки твердо вирішив одружитися з цією жінкою, а якщо вона не стане його дружиною, то тоді нею не стане ніхто.

Наступні чотири місяці він часто заходив до неї, втім, не настільки часто, щоби набриднути, але регулярно, настійливо, з незмінною цілеспрямованістю й рішучістю, обходячи з флангів своїх уявних суперників завдяки маневрам, які видавалися йому стратегічнодалекоглядними й кмітливими. Але правда полягала в тім, що серйозних супротивників в загальній картині не проглядалося: в ній маячили двоє-троє інших чоловіків, з котрими Ненсі познайомила Розу вже після того, як та познайомилася зі Стенлі у жовтні, але Роза одного за одним їх забракувала, відхиливши їхні запрошення на зустріч, і продовжила вичікувати, а це означало, що Стенлі виявився таким собі лицарем, який мчав в атаку безлюдним полем, хоча й бачив довкола себе фантомних ворогів. Ставлення Рози до нього не змінилося, але вона радше воліла бути в компанії Стенлі, аніж сидіти на самоті у своїй кімнаті чи слухати після вечері радіо разом з батьками. Тому Роза рідко відмовляла, коли Стенлі кудись запрошував її увечері, приймаючи його пропозиції покататися на ковзанах, пограти в кеглі, потанцювати (він дійсно виявився потрясаючим танцювальником), послухати Бетховена в Карнегі-хол, подивитися мюзикл на Бродвеї чи фільм в кінотеатрі. Вона швидко переконалася, що драми не мали на Стенлі жодного впливу (під час «The Song of Bernadette» та «For Whom the Bell Tolls» він просто заснув), але на комедіях він жодного разу не скліпив очей. Наприклад, вони обидва реготали під час перегляду «The More the Merrier»[1], соковитого, як кремова пампушка, фільму про дефіцит житла у Вашингтоні під час війни, де головні ролі виконували Джоел Мак-Крі (такий вродливий) і Джин Артур (одна з Розиних улюблениць). Але дещо, мовлене одним з інших акторів, справило на неї найсильніше враження. То була фраза, сказана Чарльзом Коберном, який грав роль такого собі Купідона, замаскованого під старого американського пузаня, фраза, котру він повторював знову й знову впродовж усього фільму: «вишуканий, акуратний та приємний хлопець», повторював як рефрен, що вихваляв чесноти такого типу чоловіка, якого хотілося б мати кожній жінці. Стенлі Фергюсон дійсно був акуратним, приємним і відносно молодим, а якщо «вишуканий» означало «стрункий, граціозний та законослухняний», то всі ці якості були також притаманні йому, однак Роза не була впевнена, що саме ці чесноти вона шукала в чоловіках, особливо після її кохання до настирливого та мінливого Девіда Раскіна, який інколи бував аж надто виснажливим коханцем, але яскравим та завжди непередбачуваним в своїх постійно мутуючих формах, тоді як Стенлі здавався таким посереднім та передбачуваним, таким надійним, тому вона ніяк не могла визначитися, чим є така стабільність вдачі – чеснотою чи вадою.

З іншого боку, він не набридав їй, вимагаючи поцілунків (бо знав, що їй ця ідея не сподобається), не набридав навіть попри те, що тепер вже було абсолютно ясно, що він страшенно захопився нею і при кожній зустрічі йому доводилося стримуватися, щоби не доторкнутися до неї, не поцілувати її, не обійняти.

З іншого боку, коли Роза сказала, що вважає Інгрід Бергман вражаюче вродливою, Стенлі у відповідь зневажливо розсміявся, глянув їй у вічі і мовив, дуже спокійно і дуже впевнено, що Інгрід Бергман навіть не гідна з нею до пари стати.

З іншого боку, одного холодного дна наприкінці листопада він заявився без попередження до студії Шнайдермана і попрохав зробити його фотопортрет, і зробити його мав не Шнайдерман, а вона.

З іншого ж боку, її батьки поставилися до нього схвально, схвально поставився до нього Шнайдерман, і навіть Мілдред, Герцогиня Сноб-холу висловила своє приязне ставлення, заявивши, що Розі міг трапитися хтось значно гірший.

З іншого ж боку, у Стенлі траплялися свої моменти натхнення, непояснимі виплески невгамовної життєрадісності, коли щось у ньому виривалося на волю, і він перетворювався на жартівливого, відчайдушного і нестримного пустуна, як, наприклад, того вечора, коли він розважав Розу на кухні в квартирі її батьків, жонглюючи трьома сирими яйцями, тримаючи їх у повітрі цілих дві хвилини завдяки шалено швидким і точним рухам рук, допоки одне з яєць не впало, розбившись, на підлогу. Решту ж два він впустив навмисне, вибачившись за конфуз мовчазним жестом коміка (Стенлі знизав плечима) та зробивши заяву, яка складалася з одного слова: «Ой!»

Протягом отих чотирьох місяців вони бачилися раз чи два на тиждень, і навіть попри те, що Роза не могла віддати Стенлі своє серце так, як він віддав їй своє, вона була вдячна йому за те, що він підняв її з землі й знову поставив на ноги. Якби так пішло і далі, то вона б не заперечувала, але щойно Роза почала почуватися зі Стенлі комфортно, щойно їй почала подобатися гра, в яку вони грали разом, Стенлі раптом різко змінив правила.

Був кінець січня місяця 1944 року. В Росії щойно скінчилася 900-денна облога Ленінграду; в Італії німці зупинили наступ союзників під горою Монте-Касіно; в Тихому океані американські війська збиралися висадитися на Маршалові острови; а на домашньому фронті, на краю Центрального парку Нью-Йорка Стенлі пропонував Розі вийти за нього заміж. Угорі палало яскраве зимове сонце, безхмарне небо було пофарбоване в глибокий та блискучий відтінок синього, в ту прозору кришталеву блакить, яка огортає Нью-Йорк лише в певні дні січня. Отже, тої сонячної неділі, за тисячі миль від крові та страждань нескінченної війни, Стенлі сказав Розі, що це має бути або шлюб, або нічого, що він обожнює її, що ніколи в житті нічого подібного ні до кого не відчував, що все його майбутнє залежало від неї, а якщо вона йому відмовить, то більше ніколи його не побачить, бо думка про те, що він побачить її знову, буде для нього нестерпною, і тому йому доведеться зникнути з її життя назавжди.

Роза попрохала у нього тиждень на роздуми. Це було так несподівано, пояснила вона, так раптово, і тому їй потрібно було трохи часу, аби подумати. Звісно, сказав Стенлі, звісно, візьми тиждень на роздуми, а він зайде до неї наступної неділі, рівно через тиждень. А потім, перш ніж попрощатися, вони, стоячи на П’ятдесят дев’ятій вулиці біля входу в парк, вперше поцілувалися, і Роза вперше після їхнього знайомства побачила сльози, що блищали у Стенлі в очах.

Результат, ясна річ, був визначений давним-давно. Він став не лише записом у розширене й авторизоване видання «Книги Земного Буття» – його можна знати також в Манхеттенському міському архіві, де реєстр інформує нас про те, що Роза Адлер та Стенлі Фергюсон одружилися 6 квітня 1944 року, рівно за два місяці до висадки союзників у Нормандії. Отже, ми тепер знаємо, що Роза вирішила дати позитивну відповідь, але як і чому вона прийшла до такого рішення, сказати складно. Тут спрацювали численні фактори, кожен з яких працював в унісон та супроти інших, а через те, що Роза до всіх цих факторів ставилася двояко й нерішуче, то тиждень, виділений на роздуми, виявився для майбутньої матері Фергюсона болісним і томливим. По-перше: знаючи Стенлі як людину слова, Роза жахалася від думки, що більше ніколи його не побачить. Як би там не було, але після Ненсі він був її найкращим другом. По-друге: їй виповнився вже двадцять один рік, тобто вона була достатньо молодою, щоби такою вважатися, але вже не такою молодою, як більшість тодішніх дівчат на видання, оскільки вельми часто в ті часи дівчата вдягали весільні плаття у вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, а чого Розі дуже не хотілося, так це залишитися незаміжньою. По-третє: так, вона не кохала Стенлі, але доконаний факт полягав у тім, що не всі шлюби з кохання ставали шлюбами вдалими й міцними, до того ж вона десь вичитала, що шлюби з розрахунку, які переважали в традиційних іноземних культурах, не були менш або більш щасливими, аніж шлюби в країнах Заходу. По-четверте: так, вона не кохала Стенлі, але правда полягала в тім, що вона вже не могла покохати нікого отим Великим Коханням, яким вона кохала Девіда, бо Велике Кохання трапляється людині лише один раз у житті, і тому мала змиритися з кимось меншим за ідеал, якщо не хотіла провести решту життя на самоті. По-п’яте: Стенлі не мав у собі нічого такого, що дратувало б її чи викликало огиду. Думка про секс із ним її не відштовхувала. По-шосте: він кохав її шалено й безумно і ставився до неї з добротою й повагою. По-сьоме: в гіпотетичній розмові, яку вони мали за два тижні до його пропозиції, Стенлі сказав, що жінки вільні переслідувати свої власні інтереси і що їхнє життя не має обертатися винятково довкола їхніх чоловіків. Чи не мав він на увазі роботу, поцікавилася вона. Так, і роботу також, наряду з усім іншим. Це означало, що їй не доведеться кидати роботу у Шнайдермана, що вона й далі зможе опановувати професію фотографа. По-восьме: так, вона не кохала Стенлі. По-дев’яте: багато чого у ньому їй подобалося, не викликало сумніву те, що гарне значно переважало в ньому не надто гарне, але ж чому він постійно засинав на фільмах? Може, він втомлювався, працюючи подовгу в себе на роботі? А може, оті напівопущені повіки свідчать про брак зв’язку зі світом почуттів? По-десяте: Ньюарк! Чи зможе вона там жити? По-одинадцяте: Ньюарк – це проблема, однозначно. По-дванадцяте: їй пора було покинути своїх батьків. Вона була вже надто дорослою, щоби жити з ними в одному помешканні, і хоч як би вона не любила свою матір та батька, вона зневажала їх за лицемірство – батька за те, що той вперто і не розкаюючись продовжував ганятися за кожною спідницею, а матір – за те, що вдавала, наче цього не помічає. Якось на днях, йдучи пообідати до кафе-автомату біля студії Шнайдермана, Роза випадково помітила свого батька, який ішов рука в руку з жінкою, яку вона ніколи не бачила раніше і яка була років на десять-п’ятнадцять молодшою за нього. Їй стало так гидко, і вона так розлютилася, що їй захотілося підбігти до батька й затопити йому в пику. По-тринадцяте: якщо вона вийде заміж за Стенлі, то хоча би в чомусь обскаче Мілдред навіть попри те, що було неясно, чи мала її старша сестра якийсь інтерес до заміжжя. Наразі Мілдред почувалася прекрасно, стрибаючи від одного короткого роману до іншого. Бог їй у поміч, але не такого життя хотіла для себе Роза. По-чотирнадцяте: Стенлі заробляв гроші, а з того, що вона встигла дізнатися, він з часом зароблятиме дедалі більше грошей. Ця думка давала втіху, але водночас і певну тривогу. Для того, щоби заробляти гроші, треба думати про гроші увесь час. Чи зможе вона жити з чоловіком, чиїм єдиним улюбленим заняттям є наповнення власного банківського рахунку? По-п’ятнадцяте: Стенлі вважав її найгарнішою жінкою Нью-Йорка. Вона знала, що це не так, але не сумнівалася, що Стенлі щиро так вважав. По-шістнадцяте: на горизонті більше нікого не було. Навіть якщо Стенлі так і не вдасться стати другим Девідом, він був значно кращим за отих жалюгідних скигліїв, яких підсилала їй Ненсі. Стенлі, принаймні, був дорослою людиною. Стенлі, принаймні, ні на що й ні на кого не скаржився. По-сімнадцяте: Стенлі був євреєм так само, як була єврейкою і вона, тобто він був вірним членом племені, але не мав інтересу до релігії і не збирався клястися в своїй вірності Богу, а це означало життя, необтяжене ритуалами й забобонами – нічого іншого, окрім подарунків на свято Хануки, маци, Чотири Запитання раз на рік весною, обрізання для хлопчика, якщо в них народиться хлопчик, але не буде молитов, не буде синагог, не буде необхідності вдавати, що вона вірить в те, в що насправді не вірить, в те, що насправді не вірили й інші. По- вісімнадцяте: так, Стенлі вона не любила, але Стенлі любив її. Може, цього буде достатньо для початку, для першого кроку. А там видно буде.

Свій медовий місяць вони провели на курорті біля озера в горах Адірондак. То була семиденна ініціація в таємниці подружнього життя, нетривала, але нескінченна, оскільки кожна секунда начебто несла в собі вагу цілої години або цілого дня просто завдяки самій лише новизні всього, що вони переживали разом. То був період нервозності й полохливого пристосування один до одного, маленьких перемог та інтимних зізнань, під час якого Стенлі дав Розі перші уроки водіння авто і навчив її основам тенісу, а потім вони повернулися до Ньюарку й облаштувалися в помешканні, де провели перші роки свого заміжжя – то була квартира з двома спальнями в районі Ван Вельсор поблизу озера Віквехік. З нагоди шлюбу Шнайдер подарував Розі аж місяць оплаченої відпустки, а протягом трьох тижнів перед виходом на роботу Роза похапцем опановувала мистецтво куховарити, цілковито покладаючись на грубенький старий посібник з американської кухонної науки, який матір подарувала їй колись на день народження. Той грубенький фоліант називався «Кулінарна книга для початківців», мав підзаголовок «Шлях до серця чоловіка», нараховував шістсот двадцять три сторінки, написані місіс Симоною Кендер, і містив «Перевірені рецепти з їдалень громадських шкіл Мілуокі, Дівчачого профтехучилища, рецепти від авторитетних дієтологів та досвідчених хатніх господинь». На початку кулінарного навчання траплялися численні катастрофи, але Роза завжди була кмітливою ученицею, тому коли за щось бралася, то, зазвичай, доводила почате до кінця вельми успішно, але навіть в ті дні спроб і помилок, пересмаженого м’яса та недоварених овочів, липких, як пластилін, пирогів та грудкуватого пюре Стенлі жодного разу їй не дорікнув. Хоч яку б жахливу страву вона йому не подавала, він терпляче з’їдав її геть усю, до останньої крихти, жуючи її з явним задоволенням, а потім кожного вечора, буквально кожного вечора дякував їй за надзвичайно смачні харчі. Розі інколи здавалося, що то він піддражнює її, що то він просто надто зайнятий власними думками, щоби звертати прискіпливу увагу на те, що вона подає йому на стіл, але це стосувалося не лише страв, які вона готувала, а й усіх інших аспектів їхнього сумісного життя. Якось Роза, замислившись над цим явищем, зібрала докупи всі ті моменти, які потенційно загрожували суперечкою між ними, і прийшла до приголомшливого, абсолютно неймовірного висновку, що Стенлі ніколи її не критикував. Вона була для нього бездоганним створінням, бездоганною жінкою, бездоганною дружиною, і тому, як в отому теологічному постулаті, що стверджував неминучість існування Бога, все, що вона робила, казала й думала, було незмінно бездоганним, просто мусило бути бездоганним. Проживши в одній спальні з Мілдред більшу частину свого життя, з тою Мілдред, яка називала її «пустоголовою» за те, що вона надто часто ходила в кіно, яка устаткувала всі свої шафки замкáми, аби її молодша сестра не запозичувала в неї одіж, Роза жила тепер в одній спальні з чоловіком, який вважав її бездоганною, і при тому цей чоловік в тій самій спальні швидко навчався грубо пестити її всіма способами, які їй подобалися найбільше.

У Ньюарку було нудно, але квартира була просторішою та краще освітленою, аніж помешкання Розиних батьків по той бік ріки, а всі меблі були новими (найкращі з того, що міг запропонувати «Домашній Світ Трьох Братів» – може, і не найкращі з усього, що можна було роздобути, але наразі достатньо добрі). Оскільки Роза знову пішла на роботу до студії Шнайдермана, місто й далі залишалося фундаментальною частиною її життя – такий милий, брудний та всеїдний Нью-Йорк, столиця людських облич, горизонтальна Вавилонська вежа людських мов. Щоденна подорож на роботу складалася з поїздки неквапливим автобусом до потягу, дванадцяти хвилин у поїзді від Пенсильванського вокзалу до Пенсильванської станції метро, а потім – кілька хвилин ходьби до студії Шнайдермана. Розі подобалася ця поїздка, бо вона мала змогу бачити довкола себе так багато людей, а особливо їй подобався той момент, коли потяг в’їжджав до Нью-Йорку й зупинявся, після чого завжди слідувала коротка пауза, неначе увесь світ затамовував подих в мовчазному передчутті, а потім двері розчинялися, всі хутко кидалися до виходу, і вагон за вагоном починав вивергати пасажирів на швидко заповнюваний натовпом перон. Роза буквально упивалася швидкістю та впертою цілеспрямованістю цього натовпу, де кожен кидався в одному й тому самому напрямку; вона була його частиною у самісінькому вирі, їдучі, як всі решта, на роботу. Це давало їй змогу почуватися незалежною, хоча й прив’язаною до Стенлі, але самостійною, і це було нове, хороше почуття. Коли Роза піднімалася сходами й вливалася в іще один натовп під відкритим небом, вона прямувала до Західної Двадцять сьомої вулиці, уявляючи тих різних людей, які того дня прийдуть до студії: матерів та батьків з новонародженими дитинчатами, маленьких хлопчиків в бейсбольній уніформі, старезні подружні пари, охочі зробити портрет на день сорокаріччя чи п’ятдесятиріччя їхнього подружнього життя, хихотливих дівчат в капелюшках та накидках, жінок з жіночих клубів, чоловіків з чоловічих клубів, поліцейських новобранців у синій парадній формі, і, звісно ж, військовиків, яких ставало дедалі більше, інколи – з дружинами чи подругами, але здебільшого самотніх одиноких вояків, які прибули до Нью-Йорку у відпустку чи повернулися з фронту додому, або збиралися відбути в далекі краї, щоби вбивати й бути вбитими. Вона молилася за всіх них, молилася, щоби всі вони повернулися цілими й неушкодженими, зі здоровими руками й ногами на живих тілах, молилася кожного ранку йдучи від станції метро до Західної Двадцять сьомої вулиці, щоби війна скінчилася якомога скоріше.

Роза не мала ані серйозних жалів, ані болючих задніх думок стосовно її згоди вийти заміж за Стенлі, проте заміжжя принесло їй певні незручності, жодне з яких не було безпосередньо пов’язаним зі Стенлі. Втім, породичавшись з ним, вона породичалася також з його сім’єю, і кожного разу, опиняючись в одній компанії з тріо невдах, вона не переставала дивуватися, як Стенлі примудрився прожити з ними усе своє дитинство і при цьому не стати таким же пришелепуватим, як і вони. Найколоритнішою особою була, звісно, його матір, і досі сповнена енергії Фані Фергюсон, якій на той час вже було десь під сімдесят, яка мала чи то п’ять футів два дюйми, чи то п’ять футів два з половиною дюйми заввишки, і яка являла собою похмуру метушливо-прискіпливу зануду з кривою гримасою на обличчі. Сидячи одна на диванчику під час родинних зустрічей, вона щось буркотіла собі під ніс, а сиділа вона одна тому, що ніхто не наважувався наблизитися до неї, особливо п’ятеро її онуків віком від шести до одинадцяти років, які, схоже, смертельно боялися її, бо Фані запросто могла луснути їх по голові кожного разу, коли дітлахи виходили за межі дозволеного (якщо виходом за межі дозволеного можна було вважати гучні відрижки, сміх, вереск, підстрибування, а також удари головою та іншими частинами тіла об меблі). А коли Фані не могла підібратися до онуків достатньо близько, щоби торохнути кого-небудь з них по голові, вона волала на них голосом таким гучним, що аж шибки торохтіли. Коли Роза вперше зустріла Фані, та ущипнула її за щоку (достатньо сильно, аби спричинити біль) і сказала їй, що вона – гарна дівчина. А потім впродовж решти візиту Фані вперто ігнорувала її – і відтоді продовжувала ігнорувати під час кожного візиту, зводячи все спілкування між ними до формального «здрастуйте» і «прощавайте», та оскільки Фані демонструвала таку ж саму байдужість і до інших двох невісток, Міллі та Джоан, Роза не приймала це близько до серця. Фані турбувалася лише про своїх синів, синів, які підтримували її матеріально і сумлінно приходили до неї кожного вечора у п’ятницю на вечерю, тоді як жінки, з якими одружилися її сини, були для неї не більш аніж примарами, і часто вона навіть імен їхніх пригадати як слід не могла. Все це не надто дратувало Розу, бо її стосунки з Фані були нечастими й нерегулярними, але зовсім інакше було з братами Стенлі, оскільки вони працювали у нього, і їй доводилося бачитися з ними мало не щодня. Та коли вона усвідомила той приголомшливий факт, що ці двоє були найвродливішими чоловіками, яких їй доводилося бачити, божественними мужчинами, схожими на Еррола Флінна (Лью) та Кері Гранта (Арнольд), у неї почала накопичуватися сильна антипатія до обох братів. Вона відчувала, що були вони дріб’язковими й нечесними, старший Лью не вирізнявся особливим розумом і був жертвою своєї пристрасті грати, роблячи ставки, на футбольних та бейсбольних іграх, а молодший Арнольд був просто напів-ідіотом, хтивим ловеласом зі скляними очима, який забагато пив і ніколи не проминав можливості торкнутися її рук та плечей, ущипнути її за руку чи за плече, і завжди називав її «крихіткою» та «лялечкою», від чого її відраза до нього лише ставала дедалі глибшою. Їй страшенно не подобалося, що Стенлі влаштував їх на роботу в магазині, вона казилася від того, як вони насміхалися над ним поза очі, а інколи й прямо у вічі, але Стенлі, добрий Стенлі, в сто разів кращий за них разом узятих, робив вигляд, що нічого не помічає, безсловесно мирячись з їхньою жадібністю, лінню та насмішками. Він демонстрував щодо них таку терпимість, що Розі почало здаватися, наче вона, сама того не бажаючи, вийшла заміж за святого, за одного з тих рідкісних індивідів, які ніколи й думки поганої ні про кого не мали. Хоча, гадала далі вона, Стенлі запросто міг бути всього-на-всього слабовольним простаком, чоловіком, який так і не навчився постояти сам за себе. З невеликою допомогою з боку своїх братів (а може, і без їхньої допомоги взагалі) він перетворив «Домашній Світ Трьох Братів» на прибутковий концерн, великий, з неоновою вивіскою, універмаг, де продавалися крісла та радіо, обідні столи та холодильники, меблі для спалень та гомогенізатори Ворінга. То було підприємство з високим оборотом і товарами середньої якості, яке обслуговувало клієнтуру з середніми та низькими доходами, така собі агора двадцятого сторіччя, але після кількох відвідин протягом перших тижнів потому, як вона вийшла заміж, Роза припинила заходити до магазину – не лише тому, що знову вийшла на роботу, а тому, що їй там було тривожно, поруч з братами Стенлі вона почувалася нещасливою й абсолютно чужою.

Втім, її розчарування в родині свого чоловіка дещо пом’якшувалося дружинами та дітьми його братів, себто, тими Фергюсонами, які насправді Фергюсонами не були, яким не довелося пережити тих нещасть, які впали на голову Айку, Фані та їхньому потомству, і Роза швидко подружилася з Міллі та Джоан. Обидві жінки були значно старшими за неї (тридцять чотири та тридцять два), але вони радо прийняли її до своєї компанії як рівного члена, надавши їй повного статусу в день одруження, а це означало, окрім всього іншого, що Роза мала право бути посвяченою у всі таємниці своячок. Особливо велике враження справила на Розу говірка Міллі, яка курила цигарку за цигаркою, жінка настільки худорлява, що здавалося, наче замість кісток у неї під шкірою дроти. Вона була розумною, мала власну думку і добре розуміла, за якого чоловіка вийшла заміж в особі Лью. Але хоч якою б лояльною не залишалася вона до свого хитруватого, зрадливого й марнотратного чоловіка, це не заважало їй точити безперервний потік іронічних дотепів у його бік, і були ті дотепи такими розумними та ядучими ремарками, що Розі інколи доводилося виходити з кімнати, аби не розсміятися надто голосно. У порівнянні з Міллі, Джоан була дещо простакуватою, але такою добросердою й великодушною, що й досі не второпала, за якого бовдура вийшла заміж. Яка ж вона добра матір, думала Роза, така ніжна, терпляча й турботлива, тоді як гострий язик Міллі часто призводив її до сварок з дітьми, які поводилися менш виховано, аніж діти Джоан. У Міллі дітей було двоє: одинадцятирічний Ендрю та дев’ятирічна Еліс, а в Джоани – троє: десятилітній Джек, восьмирічна Френсі та шестирічна Руф. Всі вони по-різному подобалися Розі, можливо, окрім Ендрю, який, схоже, був надто грубий та забіякуватий, і йому часто влітало від Міллі за те, що він бив свою маленьку сестричку. Але найбільше Роза полюбила Френсі, так, це була однозначно Френсі, вона просто не могла не полюбити її, бо дівчинка була така гарненька, така напрочуд жвава, і коли вони познайомилися, то це було наче кохання з першого погляду. Висока, з каштановим волоссям, Френсі кинулася Розі в обійми, примовляючи: «Тітонько Роза, тітонько Роза, ви така гарненька, така гарненька, така надзвичайно гарненька, що тепер ми назавжди будемо з тобою друзями». Отак і почалася їхня дружба, отак і продовжувалася, вони були в захваті одна від одної, і Роза відчувала, що мало було речей приємніших у цьому світі, аніж той момент, коли Френсі вибиралася їй на коліна, коли вони всі сиділи за столом, і починала розповідати їй про школу, про останню книжку, яку вона прочитала, про подругу, яка сказала їй щось погане, або про плаття, яке матуся збиралася подарувати їй на день народження. Від заспокійливої ніжності Розиного тіла дівчинка розслаблялася, а коли вона говорила, то Роза гладила її по голові, щоках та спині, і невдовзі їй починало здаватися, що вони спливли у повітря, удвох полишили кімнату, будинок та вулицю і пливуть собі разом у небі. Так, ці родинні зібрання дійсно бували похмурими й занудливими, але бували в них і віддушини, несподівані маленькі дива, котрі траплялися в найнесподіваніші моменти, бо, на думку Рози, боги були істотами ірраціональними і винагороджували нас своїми дарунками випадково і навмання.

Розі хотілося стати матір’ю, завагітніти, народити дитину, відчувати, як в ній б’ється друге серце. Ніщо не важило так багато, як це бажання, навіть її робота у Шнайдермана, навіть отой омріяний, але іще нечіткий план, згідно до якого вона одного дня збиралася стати самостійним фотографом, відкрити власну студію з власним іменем на вивісці над парадним входом. Ці амбіції нічого не значили, коли вона порівнювала їх з простим бажанням подарувати світу нову людину, власне дитинча, власного сина чи доньку, і бути матір’ю того дитинчати всю решту життя. Стенлі старанно виконував свою частину роботи без презервативів і запліднив її тричі протягом перших півтора року їхнього спільного життя, але тричі у Рози стався викидень, кожного разу – на третьому місяці вагітності, і коли вони в квітні 1946 року відмічали другу річницю свого одруження, дітей у них і досі не було.

Лікарі запевняли, що у неї все було нормально, що вона була при доброму здоров’ї і одного разу неодмінно виносить плід належні дев’ять місяців, але ці втрати тиснули на Розу важким тягарем, і з кожним ненародженим немоволям, з кожною наступною невдачею вона почувалася так, ніби у неї крали її жіноче єство. Вона плакала цілими днями після кожного фіаско, плакала так, як не плакала ніколи після загибелі Девіда, і зазвичай така оптимістична Роза, завжди життєстійка і ясно мисляча Роза поринала в сумну й хворобливу жалість до самої себе. Якби не Стенлі, то важко було б сказати, до яких глибин саморуйнування вона могла б дійти, але він залишався непохитним та стриманим, незворушним до її зліз, і після кожного втраченого немовляти продовжував запевняти її, що то була лише тимчасова невдача і що насамкінець все владнається. В такі хвилини Роза відчувала до нього таку близькість і любов, була йому така вдячна за його доброту. Звісно, вона не вірила жодному його слову – як же ж вона могла вірити, коли все свідчило навпаки? – але ця втішна брехня чинила на неї заспокійливий вплив. Втім, Розу спантеличував той спокій, з яким Стенлі зустрічав повідомлення про іще один викидень, її страшенно дивувала його незворушливість до жорстокого й кривавого вигнання його ненароджених дітей з її тіла. Може, думала вона, Стенлі не поділяє її бажання мати дітей? Можливо, він і сам не здогадувався про це своє небажання, але що як він потайки хотів, аби ситуація й далі лишалася незмінною, щоби мати її для себе всю цілковито, щоби вона була дружиною, якій не доводилося б ділити свою любов між чоловіком та дитиною? Вона ніколи не наважувалася озвучити ці думки в присутності Стенлі, їй ніколи й на думку не спало б образити його такими безпідставними підозрами. Але сумнів не покидав її, і вона питала себе саму: а чи не надто добре виконував Стенлі свою роль сина, брата і чоловіка? Якщо ж це дійсно було так, то, мабуть, місця для батьківства в його душі більше не залишалося.

5 травня 1945 року, за три дні до закінчення війни у Європі, дядько Арчі впав замертво від серцевого нападу. Йому було сорок дев’ять, гротескно молодий вік для будь-чиєї смерті, а найбільш гротескною обставиною було те, що ховали його на День перемоги, а це означало, що коли онімілі від горя члени родини Адлерів повернулися з цвинтаря до помешкання Арчі на Флетбуш-авеню в Брукліні, то люди на вулицях їхнього мікрорайону танцювали й шаленіли, гудучи клаксонами своїх авто, і гукали хрипкими голосами, радіючи з того, що перша половина війни скінчилася. Гармидер тривав багато годин, а тим часом дружина Арчі, Перл, та їхні дев’ятнадцятирічні двійнята-сестри, Бетті та Шарлотта, а також четверо вцілілих членів квінтету «Даунтаун» та ще й з десяток чи більше друзів, родичів та сусідів мовчки сиділи й стояли в квартирі з закритими портьєрами. Схоже, та добра новина, яку вони чекали так довго, збиткувалася над жахом смерті дядька Арчі, а радісні співучі голоси за вікном сприймалися як безсердечне блюзнірство, неначе на могилі Арчі танцював увесь район Бруклін. Той день залишився у пам’яті Рози назавжди. Не лише через її власне горе, яке було досить болючим, а через те, що Мілдред так розхвилювалася, що випила кілька чарок віскі й відключилася прямо на дивані, а також через те, що вона вперше в житті побачила, як її батько втратив самовладання й розплакався. А іще того дня Роза сказала собі, що коли їй посміхнеться удача і вона народить сина, то назве його Арчі на честь дядька.

В серпні на Хіросіму й Нагасакі впали потужні бомби, добігла кінця друга половина війни, а в середині 1946 року, через два місяці після другої роковини Розиного заміжжя, Шнайдерман сказав їй, що планує вийти на пенсію і збирається знайти покупця на свій бізнес. Зважаючи на прогрес, якого вона досягла за роки їхньої спільної праці, сказав старий, зважаючи на те, що вона перетворила себе на вмілого й компетентного фотографа, він хотів би знати, чи не має вона інтересу до того, аби перебрати на себе студію. То був найвищий комплімент з його боку на її адресу. Та хоч яку б втіху з цього приводу Роза не відчувала, вона розуміла, що зараз це не на часі, бо вони зі Стенлі вже цілий рік поспіль відкладали всі свої заощадження, щоби придбати будинок в передмісті, будинок на одну сім’ю з двором, деревами та подвійним гаражем, і тому не могли дозволити собі придбати і будинок, і студію. Роза відповіла Шнайдерману, що має обговорити це питання зі своїм чоловіком, що вона й зробила невідкладно після вечері, абсолютно не сумніваючись, що Стенлі однозначно заявить про цілковиту недоцільність такої купівлі, але Стенлі застукав її зненацька, сказавши Розі, що вирішення цього питання залежить від її вибору, і що коли вона воліє відмовитися від будинку, то зможе отримати студію, якщо її продадуть за ціну, яку вони зможуть собі дозволити. Роза була приголомшена. Вона знала, що Стенлі всім своїм серцем бажав придбати будинок, а тут раптом заявив, що їхня квартира його цілком влаштовує, і що він не проти прожити в ній іще кілька років, хоча, звісно, все це було неправдою, і він збрехав їй тому, що обожнював її й хотів, аби вона мала все, що забажає. Того вечора в душі Рози щось змінилося, і вона збагнула, що в ній прокидається любов до Стенлі, справжня любов, і якщо життя триватиме в такому ключі іще якийсь достатньо тривалий час, то вона, можливо, покохає його, впаде, вражена другим Великим Коханням, якого начебто не могло бути.

Давай не будемо поспішати, сказала вона. Я також давно мріяла про той будинок, а стрибнути з асистентів у начальники – це неабияка подія. Я не впевнена, що зможу з цим впоратися. Може, трохи подумаємо?

Стенлі погодився трохи подумати. Коли він зустрівся з Шнайдерманом у студії наступного ранку, той теж погодився, що Роза має трохи подумати, але десять днів потому, як процес роздумів почався, вона виявила, що завагітніла знову.

Протягом останніх кількох місяців вона консультувалася в нового лікаря, якому повністю довіряла і якого звали Сеймур Якобс. То був хороший інтелігентний лікар, який ретельно її вислуховував і не поспішав з висновками. Зважаючи на історію з трьома попередніми спонтанними викиднями, Якобс настійно порекомендував їй не їздити кожного дня до Нью-Йорку, припинити роботу на час її вагітності і обмежити себе перебуванням в квартирі, якомога більше відпочиваючи в ліжку. Він розуміє, що ці заходи виглядають жорсткими та дещо старомодними, але турбується про неї, бо це може бути для неї останнім реальним шансом народити дитину. «Мій останній шанс», сказала Роза сама собі, слухаючи сорокадворічного лікаря з великим носом та співчутливими карими очима, який розповідав їй, що треба робити, аби стати матір’ю. Про паління та випивку навіть мови не може бути. Строга, багата білками дієта, щодня – вітамінні добавки, а також регулярні спеціальні вправи. Він заходитиме до неї регулярно раз на два тижні, а вона, щойно відчувши найменший дискомфорт чи біль, має підняти слухавку й зателефонувати йому. Він достатньо ясно все пояснив?

Так, достатньо ясно. Отак і розв’язалася дилема – купувати студію чи будинок, а це в свою чергу поклало край Розиній роботі у Шнайдермана, перервало її шлях до кар’єри фотографа і перевернуло її життя догори ногами.

Роза відчувала піднесення і водночас розгубленість. Піднесення тому, що у неї й досі зберігався шанс; розгубленість тому, що вона не знала, як пережити те, що, фактично, означало сім місяців домашнього арешту. Треба буде внести в життя нескінченну кількість поправок, і це стосувалося не лише її, а й Стенлі, оскільки йому доведеться ходити по магазинах і виконувати основну частину роботи на кухні. Бідолашний Стенлі, він так тяжко й подовгу працював! Окрім того, доведеться піти на додаткові витрати і найняти служницю прибирати в квартирі та прати білизну раз чи два на тиждень, кожен аспект щоденного життя доведеться скоригувати, відтепер її сон і час вставання з ліжка треба буде регулювати численними заборонами та обмеженнями, не можна буде піднімати важкого, пересувати меблі, натужуватися, відчиняючи вікно під час літньої спеки, їй доведеться пильнувати саму себе, усвідомлювати тисячі великих та малих речей, які Роза раніше сприймала підсвідомо, і, звісно, тенісу більше не буде (який вона встигла полюбити) та більше не буде плавання (яке вона любила з дитинства). Іншими словами, жвавій, спортивній, постійно рухливій Розі, яка почувалася найкомфортніше тоді, коли перебувала в лихоманці високої швидкості та всепоглинаючої діяльності, доведеться тепер навчитися сидіти й не рипатися.

Хто б міг подумати, що саме Мілдред судилося врятувати її від перспективи нескінченної нудоти? Старша сестра втрутилася в ситуацію і перетворила ці місяці нерухомості на те, що Роза згодом описала своєму сину як «велику пригоду».

Не можна цілий день стирчати у квартирі, слухаючи радіо та дивлячись всіляку дурню по телевізору, заявила Мілдред. Чом би, нарешті, не залучити твій мозок до роботи і не наздогнати згаяне?

«Наздогнати згаяне?», спитала Роза, не розуміючи, про що говорить Мілдред.

«Ти, може, сама не здогадуєшся», сказала сестра, «але твій лікар зробив тобі неоціненний подарунок. Він перетворив тебе на в’язня, а єдине, що мають в’язні і не мають інші люди, – це час, незліченна купа часу. Читай книги, Розо. Займись самоосвітою. Це – твій шанс, і якщо тобі знадобиться моя допомога, то я з радістю тобі допоможу».

Допомога від Мілдред надійшла у вигляді списку книжок, вірніше, кількох списків книжок протягом наступних місяців, і Роза вперше в житті вгамувала свою спрагу до історій за допомогою романів, якісних романів, а не кримінальних оповідок та всіляких бестселерів, до яких вона могла б пристраститися, якби складала ті списки самотужки; вона вгамувала свою спрагу за допомогою книг, які рекомендувала їй Мілдред (звісно, то була класика), завжди підбираючи їх так, щоби вони сподобалися Розі, а це означало, що в жодному з тих списків не було ані «Мобі Діка», ані «Улісса», ані «Зачарованої гори», оскільки ці книги для погано підготовленою Рози були б занадто складними. Але для вибору було дуже багато інших книжок, і в міру того, як спливали місяці, а немовля в її лоні зростало, Роза проводила дні, пливучи сторінками книжок, і хоча серед десятків прочитаних і трапилося кілька розчарувань (наприклад, роман «І сходить сонце» вразив її як ходульний та малозмістовний), майже всі решта захоплювали її й тримали в полоні від першої сторінки до останньої – Така лагідна ніч, Гордість та упередженість, Будинок радощів, Молль Флендерс, Ярмарок марнославства, Грозовий перевал, Мадам Боварі, Пармська обитель, Перше кохання, Дублінці, Світло в серпні, Девід Копперфільд, Мідлмарч, Майдан Вашингтона, Червона літера, Головна вулиця, Джейн Ейр та численні інші. Але з усіх письменників, які Роза відкрила для себе під час свого затворництва, найбільше сказав їй Толстой, добрий геній Толстой, який, здавалося, розумів у житті абсолютно все, все, що треба було в ньому знати про людське серце і розум, кому б ці серце та розум не належали – чоловіку чи жінці. Роза дивувалася, як же ж це можна було чоловікові розбиратися так добре в жінках, як розбирався в них Толстой, вона збагнути не могла, як один чоловік міг вміщати в собі всіх чоловіків та всіх жінок, і тому захоплено перечитала майже все, що написав цей російський класик, і не лише такі великі романи, як «Війна і мир», «Анна Карєніна» та «Воскресіння», а й коротші твори – повісті та оповідання. Але найбільше вразив її роман на сто сторінок «Сімейне щастя», історія молодої нареченої та її поступового розчарування. Цей твір так сильно зачепив Розу за живе, що наприкінці вона розплакалася, а коли того вечора Стенлі повернувся додому, то був наляканий її станом, і хоча дочитала вона книгу іще о третій дня, її очі й досі були мокрими від сліз.

Немовля мало народитися 16 березня 1947 року, але о десятій ранку 2 березня, години зо дві потому, як Стенлі подався на роботу, Роза, і досі лежачи в ліжку в нічній сорочці, підперта подушками та з книгою «Повість про два міста» в руці (при цьому вона тулилася до правого схилу свого величезного черева), раптом відчула тиск на сечовий міхур. Вирішивши, що їй пора до туалету, Роза поволі витягнула себе з-під ковдри, пересунула своє гороподібне тіло до краю ліжка, поставила ноги на долівку й підвелася. Та не встигла вона й кроку ступити до ванни, як раптом відчула, що по внутрішніх боках її стегон хлинув потік теплої рідини. Роза заклякла мов укопана. Вона стояла обличчям до вікна, а коли поглянула надвір, то побачила, що з неба падає легенький, схожий на імлу сніг. Таким закляклим виглядає все довкола зараз, подумала вона, наче у світі не рухається більше нічого, окрім снігу. Роза знову сіла на ліжко й зателефонувала до «Домашнього Світу Трьох Братів», але чоловік, який підняв слухавку, повідомив, що Стенлі відлучився у справах і повернеться аж після обіду. Потім вона зателефонувала доктору Якобсу, чия секретарка поінформувала її, що доктор Якобс щойно поїхав на виклик до пацієнтки. Відчуваючи легеньку паніку, Роза попрохала секретарку передати доктору, що вона зібралася до шпиталю, а потім набрала номер Міллі. Своячка взяла слухавку після третього дзвінка – і приїхала забрати її. Під час нетривалої поїздки до пологового відділення в шпиталі Бет-Ізраель Роза розповіла їй, що вони зі Стенлі вже вибрали імена для дитини, яка мала народитися. Якщо буде дівчинка, то її назвуть Естер Енн Фергюсон. А якщо хлопчик, то йому дадуть ім’я Арчібальд Ісаак Фергюсон.

Міллі глянула в заднє дзеркало і прискіпливо поглянула на Розу, яка лежала, розпростершись, на задньому сидінні. Арчібальд, повторила вона. А ти впевнена, що треба саме так?

Так, ми впевнені, відповіла Роза. Це – на честь мого дядька Арчі. А Ісаак тому, що так звали батька Стенлі.

Сподіваймося, що він буде хлопцем хоробрим та впертим, зауважила Міллі. Вона хотіла іще щось сказати, та перш, ніж наступне слово встигло вирватися з її вуст, вони під’їхали до входу до шпиталю.

Міллі мобілізувала все військо, і коли наступного дня о другій нуль сім ранку Роза народила сина, біля неї зібралися всі: Стенлі, її батьки, Мілдред і Джоан та навіть матір Стенлі. Отак народився Фергюсон, і протягом кількох секунд потому, як хлопчик покинув материне тіло, він залишався наймолодшою людською істотою на Землі.

1.1

Його матір звали Роза, і коли він виріс достатньо великим, щоби зашнуровувати свої черевики і не пісяти у ліжко, то зібрався на ній оженитися. Фергюсон знав, що Роза вже була замужем за його батьком, але його батько був уже старим дідом і мав невдовзі померти. Коли це станеться, Фергюсон одружиться зі своєю матір’ю, і відтоді її чоловіка зватимуть Арчі, а не Стенлі. Йому буде сумно, коли помре батько, але не дуже сумно, не настільки сумно, щоби хоча б трохи поплакати. Сльози – то для малюків, а він вже ж не малюк. Правда, були випадки, коли з нього лилися сльози, хоча тільки тоді, коли він падав і боляче забивався, такі випадки не рахувалися.

Найкращими речами у світі було ванільне морозиво та підстрибування на ліжку батьків. А найгіршими – болі в животі та лихоманка.

Він знав тепер, що кислі льодяники – небезпечні. Хоч як би він їх не полюбляв, він збагнув, що більше не мусить класти їх до рота. Вони були надто слизькими, він не міг не ковтати їх ціляком, а ті були надто великими й застрявали у нього в трахеї, від чого йому було важко дихати. Фергюсон ніколи не забуде того відчуття, коли він почав задихатися, але в ту мить до кімнати заскочила його матір, підхопила його, перевернула догори ногами і, одною рукою тримаючи за ноги, другою почала гепати його по спині, допоки льодяник не випав у нього з рота й не заторохтів по підлозі. «Віднині – жодного льодяника, Арчі», сказала матір. «Вони надто небезпечні». А потім вона попрохала його принести миску з кислими льодяниками на кухню і вони по черзі, один за одним, викинули червоні, жовті й зелені цукерки в сміттєвий бачок. Після цього матір сказала: «Адьос, льодяники». Таке смішне слово – «адьос».

Це сталося в Ньюарку, в ті стародавні дні, коли вони мешкали в квартирі на третьому поверсі. А тепер вони жили в будинку у містечку під назвою Монклер. Цей будинок більший за квартиру, але річ була в тім, що Фергюсону важко було пригадати що-небудь про їхнє життя в тій квартирі. Окрім льодяників. Окрім шторок жалюзі в своїй кімнаті, які торохтіли кожного разу, коли відкривалося вікно. Окрім того дня, коли мати склала його колиску, і він вперше в житті спав один у ліжку.

Його батько йшов з дому рано-вранці, часто іще до того, як Фергюсон встигав прокинутися. Інколи батько приходив додому на вечерю, а інколи тоді, коли Фергюсона вже вкладали спати. Його батько працював. Саме цим займалися дорослі чоловіки: вони працювали. Йшли з дому кожного ранку й працювали, а працюючи, вони заробляли гроші, а заробляючи гроші, вони мали змогу купляти всілякі речі своїм дружинам та дітям. Саме так пояснила йому матір одного ранку, коли він дивився, як від будинку від’їжджає синє авто його батька. Гарна схема, подумав був Фергюсон, але ота її частина про гроші була дещо незрозумілою. Гроші були маленькими й брудними, а як же ж оті маленькі заяложені шматочки паперу придбавали речі такі великі, як авто чи будинок?

Його батьки мали два автомобілі, батько – голубий «крайслер DeSoto», а матір – зелений «шевроле», але Фергюсон мав аж тридцять шість автомобілів, і похмурими днями, коли надворі було мокро, він видобував їх з ящичка і вишиковував увесь свій мініатюрний автопарк на підлозі вітальні. Серед них були автомобільчики з двома та чотирма дверцятами, кабріолети і самоскиди, поліцейські авто та карети «швидкої допомоги», таксі та автобуси, пожежні машини й цементовози, автофургони й універсали, «форди» та «крайслери», «понтіаки» та «студебекери», «б’юїки» та «неш ремблери». Кожен з них відрізнявся від іншого, не було навіть віддалено схожих один на одного, і кожного разу, коли Фергюсон починав штовхати один із них по підлозі, він нагинався й поглядав на порожнє водійське сидіння, а оскільки кожен автомобіль без водія їхати не міг, то він уявляв себе людиною, що сидить за кермом, маленьким чоловічком, крихітним, як кінчик його мізинця.

Його матір курила цигарки, а батько не курив нічого, навіть люльки й сигар не курив. Ті цигарки називалися «Олд Голдз». Така гарна назва! думав Фергюсон. А як він сміявся, коли матір на його прохання пускала кільця диму! Інколи батько казав матері: «Розо, ти забагато палиш», а мати кивала головою, погоджуючись з ним, але все одно потім курила не менше, ніж раніше. Кожного разу, коли він з матір’ю всідалися до зеленого авто, щоби з’їздити за чимось необхідним, вони зупинялися підхарчитися в маленькому ресторані під назвою «Обід у Ела», і щойно він допивав своє шоколадне молоко та доїдав підсмажений бутерброд з сиром, матір давала йому монетку в двадцять п’ять центів і просила його купити їй пачку «Олд Голдз» з автомату для продажу цигарок. Це давало йому змогу відчути себе дорослим – аякже, йому цілий четвертак дали! – і це відчуття було, мабуть, найкращим у світі. Фергюсон гордо марширував в кінець зали, де під стіною між двома туалетами стояв цигарковий автомат. Підійшовши до нього, малий ставав навшпиньки, кидав монетку в щілину, смикав важіль під стовпчиком з цигаркових пачок, а потім прислухався, як торохтіла пачка, вискочивши з громіздкої машини й упавши на срібну тацю під важелем. В ті часи цигарки коштували не двадцять п’ять центів, а двадцять три, і кожна пачка випадала з машини у супроводі двох нещодавно відчеканених мідних пенні в целофановій обгортці. Мати Фергюсона завжди дозволяла йому залишити ті два пенні собі, а допоки вона викурювала свою післяобідню цигарку й допивала каву, він тримав їх на відкритій долоні, вивчаючи карбований профіль чоловіка на лицевій частині обох монет. Авраам Лінкольн. Або, як сказала колись його матір, Чесний Ейб.

Окрім маленької сім’ї Фергюсона та його батьків, існували іще дві сім’ї: сім’я його батька та сім’я його матері, Фергюсони з Нью-Джерсі та Адлери з Нью-Йорку – велика родина з двома тітками, двома дядьками, п’ятьма кузинами, і родина маленька – його дід і бабця та тітонька Мілдред. До маленької родини інколи приєднувалися його двоюрідна бабуся Перл та його дорослі кузини-двійнята, Бетті та Шарлотта. Дядько Лью мав тоненькі вусики і носив окуляри в дротяній оправі, дядько Арнольд палив цигарки «Кемел» і мав рудувате волосся, тітка Джоан була низенькою та опецькуватою, тітка Міллі – трохи вищою й дуже худою, а кузини здебільшого ігнорували малого Фергюсона, бо були значно старшими за нього, окрім Френсі, яка інколи залишалася посидіти з ним коли його батьки ходили в кіно чи до когось у гості. В родині з Нью-Джерсі Френсі була однозначно його фавориткою. Вона малювала йому чудові складні рисунки замків та лицарів на конях, дозволяла їсти стільки ванільного морозива, скільки влізе, розповідала смішні жарти, була дуже гарненькою, з довгим волоссям, яке здавалося водночас і каштановим і рудуватим. Тітонька Мілдред також була гарненькою, але волосся мала біляве, не таке, як у його матері – темно-каштанове, і хоча його матір і нагадувала постійно йому, що Мілдред – її сестра, малий Фергюсон часто забував про це, бо дуже вже несхожими вони виглядали. Свого діда він звав Папа, а бабусю – Нана. Папа курив цигарки «Честерфільд» і був майже повністю лисим. Нана була товстуватою і дуже кумедно сміялася, наче в роті у неї пташки щебетали. Малий охочіше бував у квартирі Адлерів в Нью-Йорку, аніж в будинках Фергюсонів у Юніоні та Мейплвуді, не в останню чергу через те, що йому подобалося проїздити тунелем Холланда, бо під час подорожі підводною трубою, викладеною мільйонами однакових квадратних кахлів, у нього виникало дивне відчуття. І кожного разу, коли він здійснював цю підводну подорож, йому було страшенно цікаво: скільки ж людей знадобилося для того, щоби виконати таку колосальну роботу? Квартира була меншою за будинки в Нью-Джерсі, але вона мала ту перевагу, що знаходилася високо нагорі, на шостому поверсі будівлі, і Фергюсону ніколи не набридало дивитися з вікна вітальні на потік машин, що линув Майданом Колумба, а на День подяки з’являлася додаткова перевага: можливість спостерігати, як під вікном проходив щорічний святковий парад з гігантською повітряною кулею у вигляді Міккі-Мауса, котра пропливала майже напроти його обличчя. Іще одною доброю обставиною подорожі до Нью-Йорку були подарунки, які він завжди отримував по приїзді: цукерки в коробочках від бабусі, книги та платівки від тітоньки Мілдред, а також всілякі цікавинки від дідуся: літачки з коркового дерева, гра під назвою «Парчізі» (іще одне чудове слово), колоди гральних карт, магічні трюки, червоний ковбойський капелюх, а також двійко шестизарядних револьверів у справжніх шкіряних кобурах. Будинки в Нью-Джерсі таких розваг забезпечити не могли, тому малий Фергюсон дійшов висновку, що краще бувати в Нью-Йорку. Коли він спитав матір, чом би їм не жити там увесь час, та широко посміхнулася й сказала: «А ти у татка запитай». Коли ж він запитав у татка, то відповів: «А ти спитай у мами». Мабуть, існували такі запитання, на які відповідей не існувало.

Йому хотілося мати брата, бажано старшого, але оскільки можливості такої більше не було, він згоден був і на молодшого брата, а якщо не брата, то хоча б сестричку, нехай і молодшу. Бо часто він почувався самотньо, оскільки ні з ким було ані пограти, ані поговорити, а з досвіду він вже знав, що кожна дитина мала сестру або брата, або декілька братів та сестер, і тому він, наскільки йому було відомо, залишався єдиним винятком до цього правила в усьому світі. У Френсі був Джек і Руф, у Аліси був Ендрю, а в Ендрю – Аліса, його приятель, сусід Бобі, мав брата й двох сестер, і навіть його батьки своє дитинство провели в компанії інших дітей: його батько мав двох братів, а матір – сестру, тому було вкрай несправедливо, що усіх мільярдів людей на землі йому одному доводилося проводити своє життя на самоті. Малий Фергюсон достеменно не знав, звідки беруться діти, але вже встиг отримати таке-сяке уявлення, що зароджуються вони в тілах своїх матерів. Отже, якщо матері відігравали у цьому процесі основну роль, то йому доведеться поговорити зі своєю матінкою, аби змінити його статус з єдиної дитина на братика. Наступного ранку він підняв це питання й напрямки спитав матір, чи не могла б вона, коли буде її ласка, приступити до виробництва іще одної дитини – для нього. Мати на кілька секунд завмерла, а потім стала навколішки, зазирнула йому у вічі й почала гладити йому голову. Як дивно, подумав він, зовсім не те, що він очікував, а у матері на якусь хвилю на обличчі з’явився сумний вираз, такий сумний, що Фергюсон відразу ж пожалкував про своє запитання. Ой, Арчі, сказала вона. Я розумію, що тобі хочеться братика чи сестричку, і я й не проти народити їх тобі, але, схоже, більше дітей у мене не буде, бо мені не можна більше мати дітей. Мені стало жаль тебе, коли лікар сказав мені про це, але потім я подумала: може, це не так вже й погано. А знаєш, чому? (Фергюсон похитав головою). А тому, що я люблю свого малого Арчі так сильно, що вже не змогла б полюбити другу дитину, віддавши тобі всю свою любов.

Це – не тимчасова проблема, здогадався він, а проблема назавжди. Не буде в нього ані братів, ані сестер. Оскільки такий нестерпний стан справ страшенно вразив малого Фергюсона, він винайшов компенсацію, вигадавши собі уявного брата. Може, то був акт відчаю, але щось все одно було кращим за ніщо, і хоча він не мав змоги ані помацати оте щось, ані побачити, ані понюхати, іншого вибору він не мав. Свого брата він назвав Джоном. Оскільки законів реальності для нього вже не існувало, Джон виявився старшим за нього на чотири роки, а це означало, що був він вищим, дужчим та кмітливішим за Фергюсона, зовсім не таким, як Бобі Джордж з їхньої вулиці, опецькуватий кремезний Бобі, який дихав ротом, бо його ніс був завжди забитий зеленими шмарклями. Джон вмів читати й писати і був вправним гравцем у бейсбол та футбол. Фергюсон намагався ніколи не розмовляти з ним уголос у присутності інших людей, бо Джон був його таємницею, і він хотів, щоби про нього ніхто не знав, навіть батько з матір’ю. Проколовся він лише одного разу, але все скінчилося нормально, бо прокол стався тоді, коли з ним була Френсі. Того вечора вона прийшла подоглядати за ним, а коли вийшла у двір, то почула, як він розповідав Джону про коника, котрого йому хотілося отримати на день народження, і спитала, з ким він там розмовляє. Френсі так сильно подобалася Фергюсону, що він розповів їй правду. Він боявся, що вона насміхатиметься над ним, але Френсі просто кивнула, неначе схвалюючи саме поняття уявних братів, і тому Фергюсон дозволив і їй розмовляти з Джоном. І багато місяців відтоді кожного разу, коли він зустрічався з Френсі, вона спершу здоровкалася з ним своїм звичайним голосом, а потім нахилялася і шепотіла йому на вухо: «Привіт, Джоне». Малому Фергюсону іще не виповнилося й п’яти років, але він вже розумів, що світ складався із двох сфер – видимої й невидимої, і те, що він не бачив, інколи було більше реальним, аніж те, що він бачив.

А найцікавішими місцями, де малий любив бувати, був офіс його діда в Нью-Йорку та універмаг його батька в Ньюарку. Офіс розташовувався за Західній П’ятдесят сьомій вулиці, лише за один квартал від помешкання дідуся й бабусі, і найкращим в тому офісі було те, що він знаходився на одинадцятому поверсі, навіть вище, аніж квартира, завдяки чому дивитися там з вікна було іще цікавіше, ніж з вікна квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, бо його погляд мав змогу подорожувати значно глибше в оточуючу місцевість і бачити значно більше споруд, не кажучи про майже увесь Центральний Парк. Авто й таксі на вулицях внизу здавалися такими маленькими, що нагадували ті іграшкові машинки, якими він грався вдома. Іще одною цікавинкою офісу були великі робочі столи, на яких стояли друкарські машинки та арифмометри. Звук друкарських машинок інколи нагадував малому музику, особливо коли наприкінці рядка дзвякав дзвіночок, а іще він нагадував йому сильний дощ, який барабанив по даху будинку в Монклері, а також шум камінця, кинутого в скляне вікно. Секретаркою його діда була кістлява жінка на ім’я Доріс з чорними волосинками на передпліччях, від якої йшов запах м’ятних льодяників, але малому подобалося, що вона називала його «маленький пан» і давала йому подрукувати на машинці, яку величала «Сер Ундервуд»[2]. Він уже почав засвоювати літери, і йому було приємно мати змогу натискати пальцями клавіші того важкого інструменту й друкувати, наприклад, цілий рядок літери «а» або «у», коли ж Дора була не надто зайнята, то Фергюсон прохав її допомогти йому надрукувати його ім’я. Магазин в Ньюарку був значно просторішим за офіс, і в ньому було більше всякої всячини, а не лише друкарська машинка та три арифмометри в тильній кімнаті: там виднілися цілі ряди маленьких пристроїв та великих побутових приладів, а на другому поверсі був цілий зал з ліжками, столами та стільцями, з незліченними ліжками, столами та стільцями. Фергюсону не можна було мацати їх, але коли його батько чи дядьки не бачили, або стояли, повернувшись до нього спиною, то малий крадькома відчиняв холодильник, щоби понюхати всередині його специфічний запах, або видряпувався на ліжко, щоби перевірити пружність його матрацу, а коли його інколи ловили за цим заняттям, то ніхто особливо не гнівався, окрім дядька Арнольда, який напускався на нього й буркотливо напучував: «Руки геть від товару, синку!» Малому не подобалося, коли з ним розмовляли таким тоном, а особливо йому не сподобалося, коли якось в суботу дядько дав йому запотиличника, бо був той запотиличник таким болючим, що він аж розплакався. Але підслухавши одного разу, як матір сказала батьку, що дядько Арнольд – телепень, він перестав його боятися. У всякому разі, ліжка та холодильники ніколи не привертали його уваги надовго, бо були в магазині іще такі цікаві штуки, як телевізори, нещодавно вироблені «Філко» та «Емерсони», які панували над всією рештою виставленого на огляд товару: з лівого боку парадного входу під стіною стояли один біля одного від дванадцяти до п’ятнадцяти моделей, більшість з них – увімкнені, але з вимкненим звуком, і не було для малого Фергюсона цікавішого заняття, як переключити канали на телевізорах так, щоби всі сім різних програм транслювалися одночасно. В результаті виникав безумний вир хаосу: на першому екрані мультик, на другому – вестерн, на третьому – мильна опера, на четвертому – церковна служба, на п’ятому – рекламний ролик, на шостому – новини, а на сьомому – футбольний матч. Малий бігав від одного екрану до іншого, потім обертався на місці, аж поки в нього в голові не макітрилося; при цьому він поволі віддалявся від екранів так, що коли зупинявся, то опинявся в положенні, звідки було видно всі сім програм, а коли він бачив стільки різних подій, що відбувалися одночасно, то це завжди смішило його. Це було смішно, дуже смішно, і батько дозволяв йому отак розважатися, бо також вважав, що це дуже смішно.

Але більшість часу його батькові було не до сміху. Він подовгу працював шість днів на тиждень, особливо подовгу – по середах та п’ятницях, коли магазин закривався аж о дев’ятій вечора, а в неділю він відсипався до десятої чи десятої тридцять ранку, а вдень грав у теніс. Найулюбленішим батьковим наказом було: «Слухайся матір». А найулюбленішим питанням було таке: «Ти був хорошим хлопчиком?» Фергюсон намагався бути гарним хлопчиком і слухався свою матір, хоча інколи не справлявся зі своїм обов’язком і забував бути хорошим хлопчиком та слухатися матінку, але позитивною стороною цих невдач було те, що батько, схоже, ніколи їх не помічав. Мабуть, він був надто зайнятий, щоби помічати, але Фергюсон був вдячний йому за це, бо матір рідко карала його, навіть коли він забувався бути хорошим та слухняним, а через те, що батько ніколи не горлав на нього так, як інколи волала на своїх дітей тітка Міллі, і ніколи не давав запотиличників, як це інколи робив дядько Арнольд, лупцюючи кузена Джека, малий Фергюсон дійшов висновку, що їхня галузка родинного дерева Фергюсонів була найкращою, хоча й найменшою. Однак бували випадки, коли батько його смішив, а через те, що вони траплялися вкрай нечасто, Фергюсон сміявся іще сильніше, аніж міг би сміятися тоді, коли б ці випадки траплялися частіше. Одна з смішинок полягала в тім, що його підкидали в повітря, а завдяки тому, що його батько був таким дужим і мав такі тверді й випуклі м’язи, Фергюсон підлітав майже під стелю, коли вони були в помешканні, та іще вище, коли вони були надворі. Жодного разу не спало йому на думку, що батько може його впустити, і тому він почувався достатньо у безпеці, щоби розкривати рота якомога ширше і, набравши повні легені повітря, наповняти околицю своїм гучним сміхом. Іще одною смішинкою було дивитися, як батько жонглює на кухні апельсинами, а третьою – чути, як він пукає. І не тому, що пуки є смішними самі по собі, а тому, що кожного разу, коли батько пукав, він приказував: «Ой, Хоппі вискочив!», маючи на увазі Хопалонга Кессіді, телевізійного ковбоя, який так подобався малому Фергюсону. Чому батько так казав кожного разу, коли відпускав пук, було одною з найбільших світових таємниць, але Фергюсону все одно це подобалося і він завжди сміявся, коли батько промовляв ці слова. Бо це ж так смішно й оригінально: перетворити пук на ковбоя, якого звали Хопалонг Кессіді.

Невдовзі після п’ятого дня народження Фергюсона його тітка Мілдред вийшла заміж за Генрі Росса, високого лисіючого чоловіка, який працював у коледжі викладачем, як і Мілдред; він закінчив факультет англійської літератури на чотири роки раніше за неї й тепер викладав у коледжі під назвою Вассар. Новий дядько Фергюсона палив цигарки «Пел-Мел» (легкі – це так дивовижно!) та мав вигляд надзвичайно нервозний, і, мабуть, саме тому викурював за вечір стільки цигарок, скільки його дружина викурювала за цілий день, але найбільше малого Фергюсона заінтригувало те, що чоловік Мілдред говорив так швидко і такими довгими й заплутаними словами, що можна було розібрати лише незначну частку того, що він говорив. Одначе він справив на Фергюсона враження добросердого чолов’яги з веселим басовитим сміхом та іскринкою в очах; йому було цілком очевидно, що його матір тішилася з вибору Мілдред, бо ніколи не говорила про дядька Генрі, не вживаючи при цьому слова «обдарований», і регулярно повторювала, що він нагадував їй якогось чоловіка на ім’я Рекс Гаррісон. Фергюсон сподівався, що його дядько з тіткою енергійно візьмуться за роботу у дитячому відділі й швидко витворять для нього маленького двоюрідного братика чи сестру. Ось що буває, коли мрієш про уявного брата, тож, можливо, кузен чи кузина від Адлерів зможе обернутися на майже брата або, у крайньому випадку, на майже сестру. Кілька місяців він вичікував на оголошення, кожного ранку ждав, що матір увійде до нього в кімнату й скаже йому, що тітонька Мілдред збирається народити дитину, але натомість сталося несподіване лихо, яке перевернуло всі ретельно розроблені плани малого Фергюсона. Його тітка з дядьком перебиралися до Берклі в Каліфорнію. Там вони збиралися викладати і жити і ніколи більше не повертатися, а це означало, що навіть якщо вони й народять йому кузена, то він ніколи не зможе стати йому майже-братом, оскільки брати та майже-брати мають жити поруч, бажано в тому ж самому будинку. Коли матінка взяла мапу Сполучених Штатів і показала йому, де знаходиться Каліфорнія, то малий Фергюсон так розчарувався, що гепнув кулачком по Огайо, Канзасу, Юті та всіх інших штатах, розташованих між Нью-Джерсі та Тихим океаном. Аж три тисячі миль. Неймовірна відстань. Так далеко, наче в іншій країні, в іншому світі.

То був один з найпотужніших спогадів його дитинства: поїздка до аеропорту в зеленому «шевроле» з матінкою та тітонькою Мілдред того дня, коли тітонька Мілдред вирушила до Каліфорнії. Дядько Генрі полетів туди двома тижнями раніше, тому того спекотного й паркого дня з ними залишалася тільки тітка Мілдред. Фергюсон сидів на задньому сидінні в шортах, з потилицею, мокрою від поту, з голими ногами, прилиплими до сидіння з штучної шкіри, і хоча він вперше був в аеропорту, вперше бачив зблизька літаки і мав змогу смакувати велич та красу цих машин, той ранок залишився в його пам’яті завдяки двом жінкам – його матері та його сестрі. Одна з них була темноволосою, а друга – білявою, одна з довгим волоссям, а друга – з коротким, такі різні, що доводилося подовгу вдивлятися в їхні обличчя, аби переконатися, що їх народили одні й ті ж самі батьки. Його матір, така емоційна й доброзичлива, завжди торкалася його й обнімала, і Мілдред, така стримана й відсторонена, яка рідко торкалася кого-небудь, однак ось вони стоять разом біля виходу на рейс авіакомпанії «Пан-Ам» до Сан-Франциско, а коли через гучномовець оголосили номер рейсу і настав час прощатися, раптом обидві, наче за нечутним сигналом, розплакалися, сльози каскадом полилися з їхніх очей і закапали на долівку, вони стиснули одна одну в обіймах, одночасно плачучи й обнімаючись. Мати ніколи раніше не плакала перед ним, а допоки він це не побачив на власні очі, він би ніколи не повірив, що Мілдред також вміє плакати. Але ось вони плачуть перед ним і прощаються, розуміючи обидві, що минуть місяці чи навіть роки, перш ніж вони побачаться знов, і малий Фергюсон спостерігав за ними знизу зі свого п’ятирічного тіла, поглядаючи то на матір, то на тітку, ошелешений виливом емоцій, і ця картина запливла в такий глибокий закуток його свідомості, що залишилася в його пам’яті назавжди.

В листопаді наступного року, два місяці потому, як Фергюсон пішов до першого класу, його матір відкрила фотографічну студію в центрі Монклера. Вивіска над парадним входом гласила: «Фотостудія Роузленд», і життя родини Фергюсонів раптом набуло нового, прискореного ритму, починаючи з щоденного ранкового сум’яття, коли одного з них треба було вчасно відрядити до школи, а решту двох – кожного у власному авто – на роботу. Тепер, коли його матір не бувала вдома п’ятеро днів на тиждень (з вівторка по суботу включно), з’явилася жінка на ім’я Кессі, яка займалася господарством, прибирала й застеляла ліжка, купувала харчі, а інколи навіть готувала малому Фергюсону вечерю, коли його батьки допізна затримувалися на роботі. Тепер він менше бачився з матір’ю, але річ була в тім, що він вже й менше її потребував. Зрештою, Фергюсон вже сам зашнуровував черевики, а коли йому хотілося на комусь одружитися, то він, зазвичай, вагався між двома потенційними кандидатками: Кеті Голд, невисокою дівчиною з блакитними очима та довгим білявим хвостиком-«поні» на голові, та Марджі Фітцпатрік, височенною рудоволосою красунею – такою дужою й безстрашною, що вона могла підняти над землею двох хлопців одночасно.

Першим, хто сів фотографуватися на портрет в студії «Роузленд», був син власниці. Мати фотографувала Фергюсона стільки, скільки він себе пам’ятав, але ті перші фото були просто знімками, зробленими маленьким і легким переносним фотоапаратом, тоді як студійна камера була значно більшою, і її треба було монтувати на триногій підставці під назвою штатив. Йому сподобалося слово «штатив», бо воно нагадало йому смачний сушений фрукт чорносли́в. Його вразило також, як ретельно матір налаштовувала лампи, перш ніж робити знімки, а це свідчило, що те, чим вона займалася, було під повним її контролем. Коли Фергюсон побачив, як вправно й спокійно вона працює, то у нього виникло до неї якесь дивне тепле почуття. Раптом вона стала не просто матір’ю, а людиною, яка виконує в цьому світі важливу роботу. Для зйомки вона вдягнула його у гарне вбрання, а гарне вбрання означало твідову спортивну куртку та білу сорочку з широким комірцем без верхнього ґудзика, а оскільки Фергюсону було цікаво й приємно сидіти й чекати, поки матір вибирала потрібний ракурс, йому було легко посміхатися тоді, коли вона його про це просила. Того дня з матінкою була її подруга з Брукліна, Ненсі Соломон, яка була колись Ненсі Файн, а тепер мешкала в передмісті Вест-Ориндж, кумедна Ненсі з неправильними передніми зубами як у кролика і двома маленькими хлопцями, вона була близькою приятелькою його матері, а отже – людиною, яку малий Фергюсон знав усе своє життя. Матір пояснила йому, що після проявлення фотографій одна з них буде збільшена до великого розміру й перенесена на полотно, яке Ненсі потім розфарбує, перетворивши таким чином фото на олійний портрет. Це мала бути одна з послуг, яку студія «Роузленд» збиралася запропонувати своїм клієнтам: не лише чорно-білі портрети, а й портрети олійні. Фергюсону було важко уявити, як це буде робитися, але він здогадувався, що Ненсі треба бути неабиякою художницею, щоби впоратися з такою важкою трансформацією. Через два тижні в суботу вони з матір’ю вийшли з дому о восьмій ранку й поїхали в центр Монклеру. Вулиця була майже безлюдною, а це означало наявність вільного місця для парковки прямо перед студією «Роузленд», але за двадцять-тридцять ярдів до зупинки матір сказала Фергюсону заплющити очі. Він хотів був спитати у неї навіщо, але щойно він розкрив рота, як вона наказала йому: «Жодних запитань, Арчі». Тож він заплющив очі, а коли вони зупинилися біля входу до студії, вона допомогла йому вибратися з авто й підвела туди, куди їй треба було. Гаразд, сказала вона, тепер можеш розплющити очі. Фергюсон розплющив очі й побачив, що стоїть перед вітриною нової студії його матері, а у вітрині – два його великих зображення, кожне близько двадцяти чотирьох дюймів на тридцять шість завбільшки, одне – чорно-біле, а друге – його точна кольорова копія: зі світло-жовтим волоссям, сіро-зеленими очима, а коричнева куртка в чорну цяточку виглядала майже як справжня. Робота, яку виконала Ненсі своїм пензлем, була такою чіткою, такою бездоганною, що Фергюсону важко було сказати, що він перед собою бачить: фотографію чи картину. Минуло кілька тижнів, і тепер, коли портрети були виставлені у вітрині на постійній основі, його почали впізнавати сторонні люди. Вони зупиняли його на вулиці й питали, чи він, бува, не той самий хлопчик з вітрини фотостудії «Роузленд». Фергюсон став найвідомішим шестилітнім мешканцем в Монклері, рекламним хлопчиком материної студії, свого роду легендою.

29 вересня 1954 року Фергюсон не пішов до школи. У нього була висока температура, 38,6 градуса за Цельсієм, і всю попередню ніч він провів, блюючи в алюмінієву миску, яку матір поставила на підлогу біля його ліжка. Йдучи вранці на роботу, вона наказала йому не знімати піжами і якомога більше спати. Якщо ж йому не спатиметься, то він мав залишатися в ліжку й читати свої улюблені комікси, а йдучи до туалету – вдягати капці, щоби не ступати босими ногами по долівці. Однак на першу годину дня температура у нього впала до 37,2 градуси, і він відчув себе досить добре, щоби спуститися вниз і попросити Кессі дати йому що-небудь поїсти. Вона приготувала йому яєчню з грінкою, які він проковтнув без негативних наслідків для свого шлунку, а потім, замість піднятися нагору й повернутися до ліжка, малий поплентався до маленької кімнати біля кухні, яку його батьки називали то «лігвом», то «вітальнею», і увімкнув телевізор. Кессі пішла слідом за ним, сіла на диван і сказала, що за кілька хвилин почнеться перша гра Світової серії Головної ліги бейсболу. Отже, Світова серія. Фергюсон знав, що це таке, але іще ніколи не бачив жодної гри Світової серії, лише одну чи дві гри групового турніру. І не тому, що він не любив бейсбол, в який йому насправді дуже подобалося грати, а просто тому, що він завжди грався з друзями надворі, коли транслювалися матчі, а коли починалися вечірні ігри, то його на той час вже вкладали спати. Він знав імена декотрих основних гравців – Вільямса, Музіала, Феллера, Робінсона і Берра, – але не слідкував за жодною конкретною командою, не читав спортивних сторінок газет Newark Star-Ledger або Newark Evening News, і поняття зеленого не мав, що то таке – бути спортивним болільником. На відміну від нього, тридцятивосьмирічна Кессі Бертон була палкою прихильницею команди Brooklyn Dodgers, головним чином тому, що в ній під номером 42 грав другим захисником Джекі Робінсон, якого вона завжди називала «брат Джекі». Він був першим темношкірим гравцем, якому випало грати в уніформі головної ліги, про що Фергюсон дізнався від своєї матері та Кессі, але Кессі більше зналася на цій темі, бо й сама була темношкірою жінкою, яка перші вісімнадцять років свого життя провела в Джорджії й розмовляла з сильним південним акцентом, який Фергюсону видавався химерним і водночас прекрасним, таким томним в своїй музикальності, що йому ніколи не набридало слухати, як говорить Кессі. Вона сказала йому, що цього року Бруклінські Доджери не беруть участі в Світовій серії, бо їх вибили з боротьби Гіганти, але Гіганти й самі були місцевою командою, тому вона боліла за них, сподіваючись на їхню перемогу в Серії. Вона сказала, що в цій команді є декілька хороших темношкірих гравців (Кессі вжила саме це слово – темношкірий), хоча матір Фергюсона наказала йому вживати слово негр, коли йшлося про людей з чорною або коричневою шкірою. Дивно, подумав малий, що самі негри кажуть не негри, а темношкірі, і це вкотре довело той факт, що світ – штука складна й заплутана. Але, незважаючи на присутність у складі Гігантів таких гравців, як Віллі Мейс, Хенк Томпсон та Монте Ірвінг, ніхто не давав їм жодного шансу в протистоянні з Клівлендськими Індіанцями, які встановили рекорд з максимальної кількості перемог для команд Американської ліги. А ми іще побачимо, хто виграє, сказала Кессі, не бажаючи зважати на прогнози знавців, і вони з Фергюсоном повсідалися дивитися трансляцію зі стадіону Поло Граундз. Матч почався невдало для Гігантів, коли Клівлендці взяли два очки в верхній частині першого інінгу, але Гіганти відігралися на пробіжках в нижній частині третього інінгу, після чого гра перейшла у жорстке напружене протистояння (Меглі проти Лемона), коли нічого рішучого не відбувалося і все залежало від одного-єдиного виходу на биту, який підвищує значущість і драматизм кожної подачі у міру того, як гра добігає кінця. Чотири інінги поспіль гра йшла на рівних, але раптом у верхній частині восьмого інінгу Індіанці виставили на базу двох ранерів. На поле вийшов Вік Верц, бетер-шульга з потужним ударом. Він врізав по м’ячу, який подав пітчер Гігантів Дон Ліддл, відбивши його далеко до центру поля, так далеко, що Фергюсону здалося, наче це буде гарантований хоум-ран, але він тоді був іще новачком у бейсболі і не знав, що стадіон Поло Граундз мав химерну конфігурацію ігрового поля, яке мало найширшу центральну частину серед усіх бейсбольних стадіонів – 483 фути від основної бази і до паркану, а це означало, що високому м’ячу, посланому Верцом, м’ячу, який деінде гарантовано став би хоум-раном, не судилося долетіти до трибун, хоча все одно то був вражаюче сильний удар. Здавалося, він неодмінно пропливе над головою центрального приймаючого гравця Гігантів і поскаче по полю аж до межі, чого було б достатньо для потрійного, а, може, навіть і внутрішнього хоум-рану, і що могло б дати Індіанцям можливість заробити два, а то й три очки. Та раптом Фергюсон побачив те, що пішло всупереч всім законам фізики – то був подвиг спортивної доблесті, який затьмарив всі людські досягнення, які йому доводилося спостерігати протягом свого короткого життя: то Віллі Мейс побіг за м’ячем спиною до внутрішнього поля майданчика, побіг так, як Фергюсону ніколи не доводилося бачити раніше – він рвонув щосили тої ж миті, коли м’яч відскочив від бити Верца, неначе звук удару м’яча об дерево точно вказав йому, де той м’яч має приземлитися. Не піднімаючи голови й не дивлячись по боках, Віллі Мейс по-спринтерськи помчав туди, де мав упасти м’яч, так, неначе під час його польоту добре знав, де він приземлиться, навіть не дивлячись на нього, неначе він мав на потилиці очі. Коли ж м’яч сягнув вершини своєї траєкторії і почав падати в точку на відстані близько 440 футів від основної бази, Віллі Мейс виставив перед собою руки, і м’яч, скотившись його лівим передпліччям, опинився в кишені його розкритої бейсбольної рукавиці. В ту мить, коли Мейс спіймав м’яча, Кессі зіскочила з дивану і зверещала: «Вау! Вау! Вау!» Але сталося дещо більше, аніж просто вдалий прийом, бо тої миті, коли гравці у базі побачили, як м’яч відскочив від бити Верца, вони кинулися бігти, і бігли вони з упевненістю в тім, що зароблять очки, бо жоден центральний приймаючий гравець ні за що не зміг би спіймати такого м’яча. Щойно Мейс спіймав м’яча, він крутнувся на п’ятах і кинув його до внутрішнього поля, кинув з такою неймовірною силою, що після кидка з нього злетіла кепка, а сам він упав додолу. В ауті опинився не лише Верц, а й провідний ранер, який був позбавлений можливості вцілити по високо посланому м’ячу. Рахунок і досі був нічийним. Здавалося, що Гіганти ось-ось переможуть в нижній частині восьмого або дев’ятого інінгу, але вони не змогли. Гра перейшла в додаткові інінги. Марв Гріссом, новий подаючий гравець Гігантів не дав Індіанцям заробити очок у верхній частині десятого інінгу, після чого тренер Гігантів в нижній частині інінгу вивів на поле двох свіжих гравців, одним з яких був Дасті Родс в ролі подаючого. Яке красиве ім’я, подумав Фергюсон – Дасті Родс, – хоча це було все одно, що назвати когось Мокрим Тротуаром чи Засніженою Вулицею. Коли Кессі побачила, що бровастий почав розминатися, вона сказала: «Поглянь-но на отого старого блідолицього бевзя з щетиною на підборідді. Якщо він не п’яний, Арчі, то я – королева Англії». П’яний чи ні, але того дня окомір Родса був у чудовій формі, і через якусь дещицю секунди після того, як втомлений Боб Лемон не надто сильно послав м’яч над серединою пластини, Родс кинувся на нього і спіймав над межею правого поля. Гру завершено. Гіганти перемогли Індіанців з рахунком 5:2. Кессі радісно загукала. Радісно загукав Фергюсон. Вони обнімалися, підстрибували, танцювали по кімнаті, і відтоді бейсбол став улюбленою грою Фергюсона.

Гіганти впевнено перемогли Індіанців у другій, третій та четвертій іграх. Для семирічного Фергюсона то стало справжнісіньким чудом, але найбільше радості результати Світової серії 1954 року принесли дядькові Лью. Старший брат його батька роками страждав від примх мінливої долі азартного гравця, програючи частіше, ніж виграючи, але виграючи якраз достатньо, щоби триматися на поверхні. Всі розумники завбачливо поставили гроші на Клівлендських Індіанців, тож він мав би керуватися груповим інстинктом і зробити так, як зробили всі, але Гіганти були його улюбленою командою, за яку він вболівав іще з двадцятих років і під час вдалих сезонів, і під час невдалих. Тому він вирішив проігнорувати несприятливий прогноз і зробити ставку, керуючись власним серцем, а не розумом. Він не лише поставив на завідомих невдах, а й передрік їм чотири перемоги поспіль. То була ставка настільки сміховинна й нереальна, що його букмекер дав йому шанси триста до одного, а це означало, що, вклавши скромну суму в двісті доларів, стиляга Лью Фергюсон зірвав джек-пот в шістдесят тисяч доларів завбільшки, що в ті роки було величезною сумою, справжнісіньким статком. Здобич була такою видовищною і такою приголомшливою у своїх наслідках, що дядько Лью та тітка Міллі запросили всіх до свого помешкання на гулянку – помпезне святкування з шампанським, омарами та товстими ресторанними біфштексами, на якому Міллі виставила напоказ свою нову норкову шубу і катала гостей довкола кварталу в новому білому «кадилаці», який придбав собі Лью. Фергюсон того дня був не в формі (Френсі на гулянці не було, у нього болів живіт, а інші його двоюрідні брати та сестри з ним майже не розмовляли), але все одно він виснував, що всім решта було дуже весело. Однак коли святкування скінчилося, і малий з батьками їхав додому в голубому авто, він дуже здивувався, коли матір почала гудити дядька Лью перед батьком. Не все, що вона говорила, було йому зрозумілим, але гнів у її голосі був незвично сильним, то був гіркий лемент, який, схоже, мав якийсь стосунок до того, що дядько був винен батьку гроші, тому як він смів розщедрюватися на «кадилак» та норкові шуби, не повернувши батьку боргу. Спершу батько сприймав це спокійно, а потім сталося те, чого не було ніколи раніше: він підвищив голос і раптом мало не загавкав на матір, мовляв, замовкни, нічого він мені не винен і взагалі – то його гроші і він вільний робити з ними все, що йому, чорт забирай, заманеться. Фергюсон вже чув раніше, як його батьки інколи сперечалися (їхні голоси проникали до нього крізь стінку їхньої спальні), але свідком такої сильної сварки він став вперше, а оскільки це було вперше, то він відчув, що у світі щось фундаментальним чином змінилося.

Наступного року, щойно після Дня подяки, складське приміщення його батька дощенту вичистили якісь нічні грабіжники. Той склад був одноповерховою блочною спорудою з шлакобетону, розташованою якраз за магазином «Домашній Світ Трьох Братів», за всі роки Фергюсон бував там декілька разів. То було сире приміщення з численними рядами картонних ящиків з телевізорами, холодильниками, пральними машинами та іншими товарами, що їх брати продавали у своєму магазині. Те, що стояло на вітрині, слугувало для приваблення покупців, а коли ж хтось висловлював бажання придбати якийсь товар, то його привозив зі складу чоловік на ім’я Ед, кремезний дядько з витатуюваною на правому передпліччі русалкою, який під час війни служив на авіаносці. Якщо то було щось маленьке на кшталт тостера, лампи, чи кавоварки, Ед віддавав його покупцеві, і той відвозив товар додому у власному авто, але коли то було щось велике, типу пральної машини чи холодильника, то Ед з іншим кремезним ветераном на ім’я Філ вантажили товар у спеціальний пікап і відвозили його клієнту додому. Отак вели бізнес у «Домашньому Світі», і Фергюсон, вже знайомий з цією системою, був достатньо дорослим, аби розуміти, що склад являв собою серце всього підприємства. Тож коли вранці у неділю після Дня Подяки мати розбудила його і сказала, що склад пограбували, малий враз збагнув всю моторошну значущість цього злочину. Порожній склад означав відсутність бізнесу; відсутність бізнесу означала відсутність грошей, відсутність грошей означала біду: Притулок для бідних! Голод! Смерть! Матір зазначила однак, що ситуація не була настільки безнадійною, бо всі товари були застрахованими, але все одно це був сильний удар, особливо напередодні різдвяного сезону покупок, а оскільки страхова компанія спроможеться виплатити кошти через кілька тижнів, а то й місяців, то універмаг не зможе вижити без термінового банківського кредиту. Тим часом, сказала вона, його батько свідчив у поліції Ньюарку, а завдяки тому, що кожен товар мав серійний номер, то зберігався шанс, маленький шанс, що грабіжників все ж таки вислідять і спіймають.

Пройшов час, грабіжників не спіймали, але його батьку вдалося взяти в банку позику, а це означало, що родині Фергюсонів вдалося уникнути ганьби – перебратися до притулку для бідних. Життя тривало так само, як протягом останніх кількох років, але Фергюсон відчув у домі нову атмосферу: у повітрі довкола нього зависло щось зловісне й похмуре. Не відразу вдалося йому виявити причину такого барометричного зсуву, але споглядаючи матір і батька кожного разу, коли він був з ними двома або поодинці, малий виснував, що його мати залишилася, в основному, такою ж, як і була – і досі розповідала багацько історій про свою роботу в студії, і досі видавала свою щоденну норму посмішок та жартів, і досі, розмовляючи з ним, дивилася йому прямо у вічі, і досі залюбки грала в настільний теніс на утепленому задньому ганку, і досі уважно вислуховувала його кожного разу, коли він приходив до неї зі своїми проблемами. Хто змінився, так це батько, його й без того неговіркий батько, який тепер майже зовсім не розмовляв за столом під час сніданку, який мав відсторонений вигляд, наче його думки були деінде, зосереджені на чомусь моторошному й таємничому, про що він ні з ким не хотів говорити. Десь на початку нового 1956 року Фергюсон набрався мужності й спитав у матері, що було не так, аби та пояснила, чому його батько виглядає таким сумним та відстороненим. Грабунок, відповіла матір. Отой грабунок його буквально живцем з’їдав, і чим більше він думав про нього, тим менше міг думати про щось інше. Фергюсон її не зрозумів. Крадії залізли до складу місяць чи півтора тому, страхова компанія збиралася компенсувати втрати, банк погодився надати позику, а універмаг міцно тримався на ногах. Який же був сенс його батьку сумувати, якщо сумувати не було жодної причини? Малий помітив, як матір завагалася, немовби вирішуючи, довіритися йому чи ні, не будучи впевненою, що він є достатньо дорослим, щоби вірно осмислити факти цієї історії. Втім, сумнів, хоча й помітний, блиснув у її очах лише на якусь хвилю; вона погладила малого по голові, пильно поглянула в його майже дев’ятирічне обличчя – і з головою кинулася у воду, відкрившись перед ним так, як ніколи раніше, повідавши йому про ту таємницю, яка буквально розривала його батька на шматки. Поліція та страхова компанія, пояснила вона, і досі працювали над цією справою, і обидві прийшли до висновку, що це була крадіжка, здійснена своїми ж людьми, тобто не сторонніми грабіжниками, а тими, хто працював у магазині. Фергюсон, який добре знав кожного з персоналу «Домашнього Світу Трьох Братів» – від складських вантажників Еда і Філа й до бухгалтерки Адель Розен, ремонтера Чарлі Сайкса та сторожа Боба Докінса, відчув, як м’язи в його грудях стиснулися в маленький болючий кулачок. Видавалося просто неможливим, щоби хтось із цих добрих людей міг вчинити такий злочин проти його батько, жоден з них не був здатним на таку підлість, а отже поліція та страховики явно помилялися. Ні, Арчі, мовила матір. Я не думаю, що вони помиляються. Але людина, яка скоїла злочин, не належить до тих, кого ти щойно перелічив.

Що вона хотіла цим сказати? – здивувався Фергюсон. Єдиними іншими людьми, пов’язаними з магазином, були дядько Лью та дядько Арнольд, брати його батька, а хіба ж брати грабують один одного? Такого просто не може бути.

Твоєму батьку довелося приймати жахливе рішення, сказала матір. Або забрати з поліції заяву про пограбування, а зі страхової компанії – заяву про виплату страхової суми, або відправити дядька Арнольда до в’язниці. І, як ти гадаєш, що він зробив?

Він забрав заяви і не відправив дядька Арнольда до в’язниці.

Звісно, не відправив. У нього й думки такої не було. Але тепер ти розумієш, чому батько такий сумний.

Через тиждень після цієї розмови матір сказала Фергюсону, що дядько Арнольд та тітка Джоан перебираються до Лос-Анджелесу, але так, мабуть, буде краще, оскільки шкоду, якої він завдав, виправити було неможливо. А через два місяці після того, як Арнольд з Джоан вирушили до Каліфорнії, дядько Лью розтрощив свій білий «кадилак» на швидкісному шосе Гарден-Стейт-Парквей і помер в кареті «швидкої допомоги» на шляху до шпиталю. І перш ніж хтось встиг помітити, як швидко боги виконують свої обов’язки, коли їм більше немає чого робити, клан Фергюсонів вибухнув і розлетівся на шматки.

1.2

Коли Фергюсону було шість років, матір розповіла йому історію про те, як колись мало не втратила його. Втратила не в сенсі загубила, а в сенсі, що він мало не помер, пішовши з цього світу і попливши на небеса у вигляді безтілесного духу. Йому ще й півтора року не виповнилося, сказала вона, як одного вечора у нього піднялася температура, спершу повільно, а потім – різко підскочила до понад 41 градус Цельсія. Це, сказала вона, температура надзвичайно небезпечна навіть для малої дитини, тому вони з батьком закутали його й повезли до шпиталю, де у нього почалися конвульсії, які запросто могли призвести до смерті, бо навіть лікар, який тої ночі видалив йому гланди, сказав, що ситуація була дуже хиткою, тобто він сам був непевен, чи виживе малий Фергюсон, що все тепер в руках Господа, а сама вона так перелякалася за свого маленького хлопчика, що мало не збожеволіла.

То був найгірший момент, сказала матір, той момент, коли їй здалося, що цілий світ припинить своє існування, але окрім нього були й інші небезпечні випадки, цілий список непередбачуваних струсів та негараздів. І вона почала перелічувати всі ті нещасні випадки, які трапилися з ним у дитинстві, з яких декотрі могли вбити його або покалічити, наприклад, колись він мало не подавився не пережованим як слід шматком біфштексу, колись проколов собі стопу скляною скалкою, після чого йому довелося накладати чотирнадцять швів, колись перечепився й упав на гострий камінь, так розрізавши щоку, що довелося накладати одинадцять швів, колись його так вкусила бджола, що у нього напухли й не розплющувалися очі, а минулого літа, навчаючись плавати, він мало не потонув, коли його двоюрідний брат Ендрю штовхнув його під воду. І кожного разу, переповідаючи Фергюсону один із цих епізодів, матір питала його, чи пам’ятає він їх, і він дійсно їх пам’ятав, пам’ятав так чітко й виразно, неначе вони трапилися лишень вчора.

Ця розмова відбувалася в середині червня, три дні потому, як Фергюсон впав у дворі з дуба й зламав ліву ногу. Матір, нагадуючи увесь перелік лих, що з ним трапилися, намагалася продемонструвати йому, що кожного разу, коли він в минулому отримував травму, то неодмінно одужував, що спершу тіло його боліло, а потім припиняло боліти, і що саме це станеться і з його ногою. Це погано, що нога зараз у гіпсі, але через певний час гіпс неодмінно знімуть, і він знову буде як нова копійка. Фергюсон поцікавився, коли це станеться, мати відповіла, що десь через місяць, і йому ця відповідь не сподобалася як надзвичайно розпливчаста й незадовільна. Місяць означав один місячний цикл, і це іще можна було перетерпіти, якщо погода не буде надто спекотною, але десь означало період навіть довший за місяць, невизначений, а отже нестерпний відрізок часу. Та не встиг він достатньо накрутити себе, щоби обуритися несправедливістю такої ситуації, як матір поставила йому запитання, дивне запитання, мабуть, найдивніше з усіх, які вона йому ставила.

«Ти на себе гніваєшся, Арчі, чи на дерево?»

Як приголомшливе запитання для хлопця, який іще в дитсадок ходив! Гніватися? А чому він має на щось гніватися? Може, йому просто сумно?

Матір посміхнулася. Сказала, що тішиться з того, що він не мав нічого проти самого дерева, бо їй те дерево подобалося, те дерево подобалося й батьку, що вони придбали цей будинок у Вест-Орандж здебільшого через великий двір, а найбільшою й найгарнішою річчю був височенний дуб, що стояв посеред двору. Три з половиною роки тому, коли вони з батьком вирішили полишити квартиру в Ньюарку й купити будинок в передмісті, вони шукали підходяще житло в різних містечках: Монклері й Мейплвуді, Мілберні та Саут-Оранджі, але в жодному з них підходящого будинку не виявилося. Вони вже втомилися і розчарувалися, бо, побувавши в стількох місцях, не знайшли того, що шукали, як раптом натрапили на цей будинок і відразу ж збагнули що це – те, що їм треба. Вона раділа, що він не гнівався на дерево, сказала матір, бо якби він на нього гнівався, то їм би довелося його зрубати. Навіщо ж його рубати? Спитав Фергюсон, і йому стало смішно від думки, що його матір буде рубати отаке велике дерево, його красива матір вбереться в робочу одіж і заходиться цюкати дуба величезною блискучою сокирою. Тому що я, Арчі, на твоєму боці, пояснила вона, і всякий твій ворог буде й моїм ворогом.

Наступного ранку батько приніс до кімнати Фергюсона з «Домашнього Світу Трьох Братів» кондиціонер повітря. На вулиці стає жарко, пояснив він, маючи на увазі, що він хотів би додати синові комфорту, коли малий лежатиме на ліжку з загіпсованою ногою. А іще кондиціонер допоможе від сінної лихоманки, бо не дасть квітковому пилку залітати до кімнати. Ніс Фергюсона був надзвичайно чутливим до переношуваних вітром дратівливих речовин, які виникають з пилу, трави та квітів, тому чим менше він чхатиме під час одужання, тим менше болітиме його зламана нога, оскільки чхання має в собі потужну силу і резонує по всьому тілу – від маківки нетямущої голови Фергюсона й до кінчиків його пальців на ногах. Фергюсон спостерігав, як батько заходився встановлювати кондиціонер у вікна праворуч від письмового столу, і ця операція виявилася значно простішою, аніж він гадав: почалася вона з видалення шибки, і для неї знадобилися такі приладдя, як рулетка, олівець, дриль, шприц-пістолет для нанесення герметика, дві планки нефарбованої деревини, викрутка та кілька шурупів. Фергюсон був вражений тим, як швидко й чітко працював його батько, неначе руки самі розуміли, що треба було робити, не потребуючи при цьому команд з мозку, такі собі автономні руки, наділені своїми власними знаннями. А потім настав момент підняти великий металевий куб з підлоги і встановити його у вікно. Такий важкий предмет, подумав Фергюсон, але батько підняв його без всякого видимого зусилля, завершуючи роботу за допомогою викрутки та шприц-пістолета, він почав мугикати ту мелодію, як завжди мугикав, виконуючи якусь хатню роботу, – то був старий хіт Ела Джолсона під назвою «Синок»: «Звідки тобі знати, як же мені сказати, як я, синку, тебе люблю». Потім батько нахилився підняти шуруп, що впав на підлогу, а коли знову розігнувся, то раптом вхопився правою рукою за поперек. «Азохен вей!», вигукнув він. «Схоже, я розтягнув м’яз». Засобом від розтягнення м’язу було лягти спиною на щось пласке й полежати кілька хвилин, пояснив батько, бажано на твердій поверхні. А оскільки найтвердішою поверхнею була підлога, то він швидко вмостився на долівці побіля Фергюсонового ліжка. То було дуже незвичне видовище, і малий, перехилившись через край ліжка, ошелешено витріщався на батька, який розпростерся під ним на підлозі. Вдивляючись в скорчене гримасою обличчя татуся, він вирішив поставити йому запитання, про яке він думав уже багато разів протягом останнього місяця, але не знаходив слушної нагоди, спитати: що робив батько, перш ніж стати начальником «Домашнього Світу?» Він побачив, як очі Фергюсона-старшого забігали по стелі, наче шукаючи там відповіді на поставлене запитання, а потім малий помітив, як м’язи довкола батькового рота смикнулися донизу, і це було для нього знайомим порухом, який свідчив про те, що батько намагався придушити посмішку, а це, в свою чергу, означало, що зараз мало статися дещо несподіване. «Я полював велику дичину», відповів батько спокійно й невимушено, не подавши жодної ознаки, що збирається начепити синові на вуха купу такої жахливої нісенітниці, яку іще ніколи йому не розповідав. Наступні двадцять-тридцять хвилин він згадував про левів, тигрів та слонів, про неймовірну африканську спеку, про те, як він прорубувався крізь густі джунглі, як пішки перетинав Сахару, видряпувався на гору Кіліманджаро, як його мало не проковтнув велетенський удав, як його одного разу спіймали людоїди і мало не кинули в казан з киплячою водою, але він в останню мить примудрився вивільнитися з плющів, якими вони зв’язали йому руки та ноги, і спромігся втекти в чащу тропічного лісу, бо бігав швидше, ніж його люті поневолювачі, як одного разу, незадовго до одруження з матір’ю Фергюсона, він подався на сафарі й заблукав в глушині в самісінькому центрі Африки, цього «чорного континенту», і вийшов до широкої безкінечної савани, де побачив череду динозаврів, що паслися, щипаючи травичку, останніх живих динозаврів на землі. Фергюсон був достатньо дорослим, аби знати, що динозаври вимерли мільйони років тму, але інші батькові історії видалися йому імовірними, може, і не обов’язково правдивими, але імовірними, а отже вірогідними – можливо. А потім до кімнати увійшла матір і, побачивши батька на підлозі, спиталася, чи не сталося чогось з його спиною. Ні, відповів батько, я просто лежу собі й відпочиваю, а потім піднявся так, наче його поперек уже не болів, підійшов до вікна й увімкнув кондиціонер.

І дійсно – кондиціонер охолоджував кімнату й зводив до мінімуму чихання, а завдяки тому, що в кімнаті стало прохолодніше, нога під гіпсом свербіла не так сильно. Але життя в охолодженій кімнаті мало й свої вади, по-перше, шум, химерний і бентежний шум, бо бували такі моменти, коли малий його чув, а бували й такі, коли не чув, але коли чув, то шум видавався йому монотонним і неприємним, але іще гіршою обставиною було те, що вікна мали залишатися зачиненими, щоби холодне повітря не виходило з кімнати, а через те, що вікна залишалися перманентно зачиненими, а мотор постійно гудів, Фергюсону не чутно було, як надворі співали пташки, бо єдиним плюсом його затвірництва в кімнаті з ногою в гіпсі було слухати пташок за віном, які цвірінчали, сюрчали та свистіли, і їхні співи були для малого наймилішими звуками у світі. Отже, кондиціонер мав свої плюси та мінуси, свої вигоди й вади, і, як і у випадку з іншими речами та явищами, якими наділив Фергюсона світ протягом його життя, він став, за виразом матері, палицею з двома кінцями.

Найбільше бентежило Фергюсона стосовно його падіння з дерева те, що цього падіння могло й не бути. Він міг би примиритися з болем та стражданнями, коли вони були б неминучими, як наприклад, блювота при нудоті, або коли доктор Гастон штрикав його голкою в передпліччя, роблячи укол пеніциліну, але біль, якого можна було б уникнути, порушував принципи здорового глузду, і це робило страждання дурними й нестерпними. Якась частина його єства відчувала спокусу звинуватити в нещасному випадку Чакі Брауера, але в кінцевому підсумку Фергюсон збагнув, що то було всього-на-всього недоречне й слабке виправдання, бо яка різниця – запропонував йому Чакі видертися на дерево на парі чи не запропонував? Фергюсон прийняв парі, а це означало, що він сам хотів вилізти на дерево і тому сам був винуватий в тім, що сталося. Що з того, що Чакі пообіцяв Фергюсону полізти на дерево слідом за ним, але потім включив задній хід, сказавши, що йому стало страшно? Що гілки були надто рідкими, а він був надто малим, щоби до них дотягнутися? Але те, що Чакі не поліз за ним слідом, не мав значення, бо навіть якби він і поліз, то як би він зміг вберегти Фергюсона від падіння? І Фергюсон впав, втративши хватку, коли тягнувся до гілки, яка була майже на чверть дюйма дальше тієї точки, де він міг би міцно за неї вхопитися. Отже, він втратив хватку й упав, і лежав тепер у ліжку з ногою, закутою в гіпс, який залишатиметься частиною його тіла десь з місяць, що означало більше ніж місяць, і не було кого винуватити за цю халепу, окрім себе самого.

Він взяв на себе відповідальність, збагнув, що його теперішній стан – це цілковито його провина, але все одно цього було явно недостатньо, аби переконати самого себе, що нещасного випадку не можна було уникнути. То була цілковита й абсолютна дурня – продовжувати видряпуватися на дерево, не маючи змоги міцно вчепитися за наступну гілку, але якщо та гілка була хоча б на дюйм ближче, то це вже не була б дурня. Якби Чакі не подзвонив йому у двері того ранку і не запросив його піти погуляти й погратися, то це вже не була б дурня. Якби його батьки перебралися до якогось іншого містечка, де вони підшукували підходящий будинок, то він би й гадки не мав, хто такий Чакі Брауер, не мав би й гадки, що він взагалі існує, і це вже не була б дурня, бо в його дворі не було б тоді дуба, з якого він впав. Така цікава думка, сказав Фергюсон сам собі: уяви, як все могло піти інакше в його житті, хоча він при цьому залишився таким самим. Таким самим хлопцем в іншому будинку з іншим деревом. Тим самим хлопцем, але з різними батьками. Тим самим хлопцем з тими самими батьками, які робили б не те, що роблять зараз. А що, якби його батько був мисливцем на велику дичину, і всі вони жили в Африці? Що, якби його матір була відомою кіноакторкою, і всі вони жили в Голлівуді? Що, якби він мав братика або сестричку? Що, якби його двоюрідний дід Арчі не помер, а його самого звали не Арчі? Що, якби він упав з того ж самого дерева, але зламав би дві ноги, а не одну? А що, якби він зламав всі руки та ноги? А що, якби він геть убився? І дійсно, все було можливим, і одне лише те, що події пішли в один бік, аж ніяк не означало, що вони не могли піти в іншому напрямку. Світ залишався таким же самим, однак якби він не впав з дерева, то світ для нього був би інакшим, а якби він впав з дерева і не лише зламав ногу, а й вбився, то світ для нього не просто був би інакшим, світу, в якому він жив би, більше не було б, і як же ж сумували б його батьки, несучи його труну до цвинтаря й ховаючи його тіло в землю, вони сумували б так, що плакали б, не перестаючи, сорок днів та сорок ночей, сорок місяців та чотириста сорок років.

До кінця дитсадку і початку літніх канікул залишалося півтора тижні, і це означало, що пропусків у нього буде небагато. Хоч якийсь позитив, зазначила його матір, і вона мала рацію, але настрій Фергюсона протягом перших днів після інциденту був аж ніяк не позитивним, бо поруч не було друзів, з якими можна було б поговорити, за винятком надвечір’я, коли до нього ненадовго заходив Чакі Брауер зі своїм маленьким братом, щоби подивитися на гіпс, батька не було вдома з ранку до вечора, бо він був на роботі, а матір проводила по кілька годин на день, їздячи на авто в пошуках вільного приміщення для студії, яку вона планувала відкрити восени. Хатня ж робітниця Ванда здебільшого займалася пранням та прибиранням за тими нечастими винятками, коли вона приносила Фергюсону обід і допомагала йому випорожнювати сечовий міхур, тримаючи пляшку з-під молока, в яку він мав пісяти замість ходити до туалету. Отаку ганьбу він мав терпіти, і все через свою дурну помилку, яка призвела до падіння з дерева. До цієї ганьби додавався ще й той факт, що він іще не вмів читати, а це дуже допомогло б йому коротати час; телевізор був у вітальні внизу і тому тимчасово недоступний. Тож Фергюсон проводив час, розмірковуючи над глобальними проблемами всесвіту, малюючи літаки та ковбоїв і навчаючись писати, копіюючи літери з аркуша, який виготувала для нього матір.

Потім ситуація почала потроху покращуватися. Його кузина Френсі закінчила свій передостанній клас середньої школи і кілька днів перед тим, як поїхати вожатою в літній табір у Беркширі, вона приходила до них, щоби скласти йому компанію, інколи лише на годину, інколи – на три-чотири, і час, який він з нею проводив, був найприємнішою частиною дня, вірніше, єдиною приємною частиною дня, бо Френсі була його найулюбленішою кузиною, вона подобалася йому більше, аніж будь-хто з їхніх двох родин. Яка ж вона доросла, думав Фергюсон, а груди й лінії тіла дуже схожі на груди й лінії тіла його матері, до того ж її манера говорити дуже нагадувала манеру розмови його матері – коли Френсі розмовляла з ним, йому ставало затишно й комфортно, і йому починало здаватися, що допоки вона біля нього, то нічого поганого з ним трапитися не може, а інколи йому з Френсі бувало краще, аніж з матір’ю, бо хоч щоб він не казав і робив, сестра ніколи не гнівалася на нього, навіть коли він втрачав над собою контроль і ставав неслухняним та дратівливим. Розумниця Френсі висунула ідею прикрасити його гіпс, і ця робота зайняла три з половиною години. Ретельними мазками покрила вона білий гіпс цілим набором яскравих синіх, жовтих та червоних кольорів, то був абстрактний рисунок, який викликав у малого асоціацію зі швидкою каруселлю. Коли Френсі наносила акрилові кольори на його нову й огидну частину тіла, вони говорила про свого друга Гері, великого Гері, який грав захисником в шкільній футбольній команді, а зараз навчався в коледжі, Вільямс-коледжі в Беркширі, недалеко від того табору, в якому вони збиралися працювати влітку. Френсі сказала, що вона чекає, дочекатися не може, коли вони там зустрінуться, а потім заявила, що вона – «пришпилена». Значення цього слова Фергюсон тоді не знав, тому Френсі пояснила йому, що Гері подарував їй свій значок студентського братства[3]. Що таке «студентське братство», Фергюсон не знав також, тому Френсі знову пояснила, а потім весело посміхнулася й сказала, що він згодом зрозуміє, а найголовніше ж полягало в тім, що «пришпилення» було першим кроком до заручення. План полягав у тім, що вони з Гері збиралися оголосити про свої заручини восени, а наступного літа, коли їй виповниться вісімнадцять і вона закінчить школу, вони з Гері поберуться. А розповідає вона йому про все це тому, сказала Френсі, що у неї буде для нього важлива робота, і їй хотілося б знати, чи бажатиме він виконати її. Виконати що? спитався Фергюсон. Я хочу, щоби ти був носієм перснів на весіллі, сказала вона. І знову Фергюсон не мав жодного поняття, про що говорила кузина, тому Френсі пояснила йому, а малий, дізнавшись, що йому треба буде пройтися проходом, несучи в руках велюрову подушечку з шлюбним перснем нагорі, а потім Гері візьме той перстень і начепить його на безіменний палець її лівої руки і таким чином завершить шлюбну церемонію, погодився, що це – дійсно надзвичайно важлива робота, мабуть, найважливіша з тих, які йому доводилося виконувати. І, поважно кивнувши головою, він пообіцяв, що зробить її. Звісно, він нервуватиме, йдучи проходом, де на нього дивитимуться так багато людей, і не можна виключати можливості, що руки його тремтітимуть, а перстень може впасти з подушечки додолу, але йому доведеться зробити це, бо Френсі – єдина у світі людина, яку він ніколи не зможе підвести.

Коли Френсі прийшла до них наступного дня, Фергюсон вмить збагнув, що вона плакала. Почервонілий ніс, почервонілі очі, хусточка в руці, стиснута в клубочок, – за цими ознаками навіть шестилітня дитина могла здогадатися, що трапилося насправді. Фергюсон подумав: а може, вона посварилася з Гері і вже не вважається «пришпиленою», а це означало, що весілля скасовується і його не запросять нести перстень на велюровій подушечці. Малий спитав Френсі, чому вона засмучена, і та, замість вимовити ім’я Гері, як він гадав, почала розповідати про чоловіка та жінку на прізвище Розенберг, яких вчора стратили, за її словами, підсмажили на електричному стільці. Ці слова вона вимовила з жахом та огидою, а потім додала, що то була помилка, помилка, помилка, бо вони, напевне, були невинуваті, вони завжди казали, що невинуваті, і чому Розенберги дали себе стратити, маючи можливість зберегти свої життя, сказавши, що вони винуваті? У них двоє синів, сказала Френсі, двоє маленьких хлопчиків, і які ж батьки добровільно погодяться осиротити власних дітей, відмовившись визнати свою вину, а це означало, що Розенберги дійсно були невинуваті й померли марно. Фергюсон ніколи не чув в голосі Френсі такого обурення, ніколи не чув, щоби хтось так побивався через несправедливість, скоєну по відношенню до абсолютно незнайомих людей, бо йому було цілком ясно, що Френсі ніколи не була знайома з Розенбергами особисто. А якщо так, то йшлося тут про щось жахливо серйозне та важливе, настільки серйозне, що їх взяли й підсмажили за це. Як же ж це жахливо, коли тебе підсмажують мов шматок курятини на сковорідці, занурений в розпечену олію, яка сичить та булькає! Малий спитався кузину, що ж такого скоїли Розенберги, щоби заслужити таке покарання, і Френсі пояснила, що їх звинуватили в передачі росіянам військових таємниць, надзвичайно важливих секретів, які стосувалися виробництва атомних бомб, а оскільки росіяни – це комуністи, а отже – наші смертельні вороги, то Розенбергів визнали винуватими в державній зраді, жахливому злочині, який означав, що ти зрадив свою країну і мусиш бути страчений, але в цьому випадку злочин скоїла Америка, американський уряд по-звірячому вбив двох невинуватих людей, а потім, цитуючи свого друга й майбутнього чоловіка, Френсі додала: «Гері вважає, що Америка збожеволіла».

Ця розмова стала для Фергюсона мов несподіваний удар в груди, і він відчув себе таким переляканим та безпорадним, як і тоді, коли його пальці зісковзнули з гілки і він полетів донизу з дерева; то було моторошне відчуття безпомічності, коли довкола й внизу – одне лише повітря, і немає ані матері, ані батька, ані Бога, немає нічого, окрім абсолютної порожнечі та його тіла, яке летить до землі, а в голові у того тіла один лише страх, страх того, що станеться, коли він вдариться об землю. Його батьки ніколи не говорили з ним про речі на кшталт страти Розенбергів, вони захищали його від атомних бомб, смертельних ворогів та підсмажених дорослих людей, і тому те, що вихлюпнула Френсі в одному грандіозному виливі емоцій та обурення, застукало Фергюсона зненацька, радше не як удар в груди, а як щось більше схоже на те, що сталося в одному з мультфільмів, які він дивився по телевізору: то було наче з вікна десятого поверху на голову йому впав залізний сейф. Геп! Одна п’ятихвилинна розмова з кузиною Френсі – і все пішло шкереберть. Виявилося, що за вікнами його кімнати був величезний світ, світ з бомбами, війнами та електричними стільцями, а він про той світ майже нічого не знав. Він був телепнем, таким безпорадним телепнем, що йому стало за себе страшенно соромно. Він почувався таким собі малолітнім ідіотом, присутнім, але непомітним, предметом, який займав певну частину простору так само, як стілець чи, скажімо, ліжко; він був недоумкуватим нулем, і якщо він збирається це змінити, то йому доведеться починати негайно. Міс Лундквіст сказала його дитсадківській групі, що вони навчаться читати й писати у першому класі, що не має сенсу підганяти події і що всі вони розумово будуть готовими розпочати навчання наступного року, але Фергюсон вже не міг чекати до наступного року, він мав розпочати зараз, щоби не приректи себе на іще одне літо невігластва, бо, виснував він, читання й писання було лише першим кроком, єдиним кроком, який він був у змозі зробити як особа вкрай незначна, а якщо у світі існувала несправедливість, з якою він всерйоз вирішив боротися, то згодом неодмінно має з’явитися якась людина й запропонувати йому свою допомогу.

Під кінець тижня допомога надійшла у вигляді його бабці, яка приїхала до Вест-Оранджу в неділю разом з дідом і влаштувалася в сусідній спальні, збираючись погостити у них аж до кінця липня. За день до появи бабці Фергюсону видали милиці, які дали йому змогу більш-менш вільно пересуватися другим поверхом і усунули принизливу необхідність мочитися в пляшку з-під молока. Але про те, щоби самостійно спускатися на перший поверх, мови й досі не могло бути, бо подорож донизу сходами була аж надто небезпечною. Тому малого доводилося зносити туди на руках – іще один удар по його гідності, який йому доводилося зносити, мовчки закипаючи від обурення. Бабця була надто слабосилою, Ванда – надто маленькою, тому зносити його на перший поверх доводилося батьку або матері, причому рано-вранці, оскільки батько вирушав на роботу зразу по сьомій, а мати й досі виїздила у пошуках підходящого приміщення для студії, але Фергюсон не переймався, що не зможе подовгу спати, воліючи проводити ранок та післяобідній час біля телевізора на веранді, аніж в прохолодній гробниці нагорі, і хоча погода часто бувала спекотною та вологою, пташки знову з’явилися в загальній картині, з лишком компенсуючи будь-який потенційний дискомфорт. Саме на веранді він остаточно розібрався в премудростях літер, слів та знаків пунктуації, саме на веранді він, за сприяння бабці, заповзято опановував такі химерності, як пóтяг і потя́г, зáмок і замóк, брáти і брати́, а також такі болісно незрозумілі загадковості, як коса на морі і коса у дівчини. До того часу Фергюсон ніколи не відчував якоїсь особливої близькості до жінки, яку доля обрала йому на роль його бабусі, а саме до загадкової бабці Нани з центру Манхеттена. Вона видалася йому особою добросердою та люблячою, але настільки тихою й стриманою, що спілкуватися з нею було важко, а кожного разу, коли він був зі своїми дідом та бабусею, то йому здавалося, що його галасливий та неймовірно забавний дідо займав собою всю кімнату, від чого бабця, майже повністю знеособлена й затьмарена, опинялася десь у затінку. З її опецькуватим округлим тілом та товстими ногами, старомодним, позбавленим смаку одягом та непоказними черевиками з широкими й низькими підборами вона завжди здавалася малому Фергюсону істотою з іншого світу, яка мешкала в іншому часі та вимірі, а отже завжди почувалася в цьому світі незатишно, існувала в сьогоденні лише як турист, як транзитний пасажир, який прагнув якомога скоріше опинитися там, звідки приїхав. Проте вона знала все, що треба, про читання й писання, а коли Фергюсон спитав її, чи не бажає вона йому допомогти, бабця поплескала його по спині і сказала, що, ясна річ, допоможе, і визнає це за честь. Емма Адлер, дружина Бенджі, матір Мілдред та Рози, виявилася терплячою, хоча й дещо занудливою вчителькою, яка взялася за навчання свого онука з систематичною ретельністю. Першого ж дня вона почала з того, що перевірила знання Фергюсона, бажаючи дізнатися, що і скільки конкретно він спромігся опанувати самотужки, а потім склала відповідний план дій. Її підбадьорив той факт, що малий вже знав літери абетки, всі двадцять шість, більшість маленьких і всі прописні, і завдяки тому, що він, за її словами, знав уже так багато, їй буде працювати з ним значно легше, аніж вона спершу гадала. Уроки, які вона йому давала, були поділені на три частини: півтори години писання вранці, потім – перерва на обід, півтори години читання після обіду, а потім, після іще одної перерви (для споживання слив, печива та лимонаду), бабуся сорок п’ять хвилин читала йому вголос, коли вони сиділи на дивані у веранді, і при цьому вона вказувала малому слова, які, на її думку, були важкими для його розуміння, тицяючи своїм коротеньким і товстим пальцем в сторінку з такими хитрими словами, як інтрига, меланхолія та психологія. Фергюсон, сидячи поруч і вдихаючи бабусин запах лосьйону для рук та солодкуватих парфумів, мріяв про той день, коли все це стане для нього автоматичним процесом, коли він зможе читати й писати так само гарно, як і всі ті, хто робив це так легко, наче дихав. Фергюсон не був аж надто кмітливим та тямущим хлопцем, як засвідчило його падіння з дуба, а також багато інших халеп, котрі переслідували його в дитинстві, тому з писанням він мав більше проблем, аніж з читанням. Бабця казала йому: дивися, Арчі, як це роблю я, і повільно виписувала ту чи іншу літеру разів по шість-сім у рядок, наприклад, прописні «В» та маленькі «ф», а малий Фергюсон намагався копіювати її, інколи досягаючи успіху з першої спроби, інколи – не досягаючи взагалі, і кожного разу, коли в нього нічого не виходило і після шостої чи сьомої спроби, бабуся брала його руку в свою, огортала його пальці своїми, а потім вела олівець по сторінці їхніми двома руками, виписуючи літеру так, як належить. Цей метод «рука до руки» посприяв пришвидшенню процесу, бо перемістив вправу з царини абстрактних форм і зробив її конкретною і відчутною на дотик. М’язи його руки тренувалися виконувати конкретне завдання з відтворення контуру кожної літери, і повторюючи цю вправу знову, кожного дня виписуючи літери, які він вже знав, та додаючи іще чотири чи п’ять нових, Фергюсон насамкінець взяв контроль над ситуацією й припинив робити помилки. В частині читання навчання просувалося гладенько, бо для цього олівців не треба було, і він читав з дедалі більшою швидкістю, наче летів, протягом тижня здійснивши перехід від речень з трьома-чотирма словами до речень, які містили по десять-п’ятнадцять слів. І так рішуче був він налаштований стати повноцінним читачем до завершення бабусиного візиту, з таким заповзяттям вводив свій розум у стан підвищеної сприйнятливості, що кожен новий факт, одного разу засвоєний, залишався назавжди закарбованим у його пам’яті. Одне за одним писала йому бабуся речення, і одне за одним читав він їх уголос, починаючи від «Мене звуть Арчі», «Поглянь-но, он Том біжить», «Сьогодні жарко», «Коли знімуть твій гіпс?», «Гадаю, завтра дощитиме», і до «Цікаво, що маленькі пташки співають гарніше за великих» та «Я вже стара жінка й не пам’ятаю, як навчилася читати, але сумніваюся, що зробила це швидше за тебе». Отак Фергюсон доріс до своєї першої книжечки, «Казки про двох поганих мишок», де ішлося про те, як двійко хатніх гризунів на ім’я Том Коротун і Ханка-Манка розтрощили іграшковий будиночок маленької дівчинки, бо харчі у ньому виявилися не справжніми, а зробленими з гіпсу. Фергюсон дуже добре відчув всю несамовитість їхнього руйнівного шаленства, той сказ, який охопив двох розчарованих голодних лиходіїв, а читаючи казочку вголос своїй бабусі, він перечепився лише через кілька слів, непростих слів, чийого значення він не знав. То були такі слова як «колиска», «камінний килимок» та «сирожер». Яка гарна казка, сказав малий бабусі, завершивши читання, гарна і смішна. Так, погодилася вона, історія надзвичайно цікава, а потім додала, поцілувавши в маківку: «Я не змогла б прочитати її так добре, як ти».

Наступного дня бабуся допомогла йому написати листа до тітки Мілдред, яку він не бачив майже рік. Тепер вона мешкала в Чикаго, де працювала викладачем, навчаючи таких дорослих вузівських студентів, як Гері, хоча Гері навчався в іншому вузі – у Вільямс-Коледжі в Массачусетсі, тоді як її вуз називався Університет такий-то. Подумавши про Гері, малий, ясна річ, згадав про Френсі, і його несподівано вразила та цікава обставина, що його кузина говорила про заміжжя, коли їй було лише сімнадцять, тоді як тітонька Мілдред, будучи на два роки старшою за його матір (і на багато-багато років старшою за Френсі), і досі залишалася незаміжньою. Він спитався у бабусі, чому тітонька Мілдред і досі незаміжня, але, вочевидь, відповіді на це запитання не існувало, бо бабуся лише похитала головою й сказала, що не знає, і висловила припущення, що Мілдред була або надто зайнята своєю роботою, або просто іще не знайшла собі підходящого чоловіка. Після цього бабуся подала йому олівець та маленький аркушик розлінованого паперу, пояснивши при цьому, що то є найкращий папір для написання листів, але перш ніж почати, він має добре обміркувати, що він хоче сказати своїй тітці, а окрім того мусить пам’ятати, що речення мають бути стислими, і не тому, що йому буде важче впоратися з довшими реченнями, а тому, що писання – це зовсім інша справа; виводити літери – процес повільний, і їй не хочеться, щоби у нього зникло бажання писати іще до завершення листа.

«Люба тітонько Мілдред», писав Фергюсон під диктовку бабусі, яка промовляла кожне слово своїм високим пульсуючим голосом так, наче виспівувала його, і мелодія то стихала, то звучала з новою силою, коли він водив олівцем по паперу. «Я впав з дерева й зламав ногу. До нас приїхала Нана. Вона вчить мене читати й писати. Френсі розмалювала мій гіпс синім, червоним та жовтим. Вона лютує з того, що отих людей підсмажили в кріслі. Надворі співають птички. Сьогодні я нарахував дванадцятеро видів пташок. Найбільше мені подобаються жовті зяблики. Я прочитав «Казку про двох лихих мишенят» та «Піві – цирковий пес». Яке морозиво тобі більше до вподоби: ванільне чи шоколадне? З любов’ю, Арчі».

Щодо використання слова «підсмажені» виникла суперечка, бо бабуся вважала занадто вульгарним вживати це слово у зв’язку з такою трагічною подією, але Фергюсон наполягав на тім, що вибору немає, що це слово змінити не можна, бо саме так Френсі подала йому цю історію, і він вважає це слово підходящим саме тому, що воно є виразним та огидним. До того ж, це його лист до тітоньки Мілдред, а не бабусин, і тому він може писати все, що забажає. «Ти що, ніколи не відступаєшся, Арчі?», спиталася бабуся. На що її онук відповів; «А чому я маю відступатися, якщо я правий?».

Невдовзі після того, як вони запечатали листа, несподівано повернулася додому матір Фергюсона, пролетівши по вулиці в червоному двохдверному «понтіаці», в якому вона їздила відтоді, коли їхня сім’я перебралася до Вест-Оранджу три роки тому і який Фергюсон та його рідні називали джерсійським помідором. Поставивши авто в гараж, вона хутко подалася через газон до ґанку, рухаючись при цьому швидше, аніж зазвичай, прискореним кроком, який був чимось середнім між ходьбою та неквапливим бíгом, і коли підійшла до Фергюсона достатньо близько, щоби йому було видно її риси обличчя, то він побачив, що вона посміхалася, посміхалася незвично широкою й радісною посмішкою, а потім підняла руку й привітно помахала їм, і це означало, що матір була в чудовому гуморі. Ще не встигла вона піднятися сходами, як Фергюсон вже чітко здогадався, що вона їм скаже, бо з її дочасного повернення та радісного виразу обличчя було ясно, що тривалі пошуки нарешті увінчалися успіхом і що помешкання для її фотостудії було знайдене.

Приміщення вона знайшла в Монклері, повідомила їм матір, зовсім недалеко від Вест-Оранджу, і було воно не лише достатньо просторим, аби вмістити все необхідне, а й розташовувалося якраз посередині головної вулиці. Звісно, треба було виконати деякі роботи, але договір оренди починається з першого вересня, тому вона матиме достатньо часу для складення планів, щоби розпочати ремонт з першого ж дня. Яка радість, з полегшенням мовила мати, нарешті добра новина, хоча залишалася одна проблема. Їй треба було придумати назву для студії, і жоден потенційний варіант її наразі не влаштовував. «Фергюсон Фото» не годився, бо мав у собі два звуки «ф». Варіант «Фото Монклер» був занадто банальним. «Портрети від Рози» – занадто претензійним. «Фото від Рози» не підходив, бо містив три звуки «о». Назва «Портрети з передмістя» чимось нагадувала їй підручник з соціології. «Сучасний Імідж» звучало непогано, але наштовхувало на думку про журнал з мистецтва фотографії, а не про реальну студію з плоті й крові. «Фергюсон – мистецтво портрету». «Твоє фото». «Фотостудія “Діафрагма”». «Фото-світ». «Прожектор». «Рембрандт-фото». «Вермеєр-Фото». «Рубенс-Фото». «Ессекс-Фото». Все це не годиться, резюмувала матір, бо пісне й заяложене, а голова у неї вже оніміла в пошуках оригінальної назви.

Фергюсон озвався, озвучивши запитання. Як називалася місцина, куди батько ходив з нею на танці перед тим, як вони одружилися, поцікавився він, схоже, там було слово «роза»? Він пригадав, що матір розповідала йому колись про це, бо їм там було так весело, що вони з батьком танцювали в тій місцині до упаду.

– Танцзал «Роузленд», – сказала матір Фергюсона.

І обернулася до своєї матері й спитала:

– Як тобі назва «Роузленд Фото»?

– Подобається, – відповіла бабуся Нана.

– А ти, Арчі? – спиталася матір. – Якої ти думки?

– І мені подобається, – відповів він.

– Мені також, – сказала матір. – Може, це й не найкраща назва з усіх коли-небудь вигаданих, але звучить непогано. Втім, ранок вечора мудріший. Якщо ця назва подобатиметься нам і завтра вранці, то, можливо, цю проблему буде знято.

Тої ночі, коли Фергюсон з батьками та бабусею спали в своїх ліжках на другому поверсі будинку, «Домашній Світ Трьох Братів» згорів дощенту. О п’ятнадцятій на шосту ранку задзвонив телефон, і вже за кілька хвилин батько Фергюсона мчав у своєму зеленому, мов пляшка, «плімуті» до Ньюарку, щоби оцінити збитки. Оскільки кондиціонер у кімнаті малого працював на повну потужність, то телефонний дзвінок та похапливий бáтьків від’їзд він проспав, і про те, що сталося, дізнався лише тоді, коли прокинувся о сьомій ранку. Його матір була схвильована, Фергюсон іще ніколи не бачив її такою зніченою та засмученою, вона поводилася не як непохитна скеля з самовладання та мудрості, якою він її завжди вважав, а як хтось схожий на нього, як вразлива жертва смутку, сліз та безпорадності, тому коли вона обняла його, він злякався іще більше, і не лише тому, що магазин його батька згорів ущент і вони вже не матимуть на що жити і їм доведеться таки перебратися до притулку для бідних і харчуватися там до скону вівсянкою та огризками черствого хліба, ні, не тому, хоча саме по собі це вже було справжнім страхіттям. Справжнім жахіттям стало те, що матір виявилася не сильнішою за нього, що удари, які завдавала їй доля, боліли їй не менше, аніж йому, і що за винятком її старшого віку різниці між ними не було жодної.

«Твій бідолашний батько!» сказала вона. Все своє життя будував він той магазин, він працював день і ніч, але, як виявилося, даремно. Все пішло коту під хвіст. Хтось чиркнув сірником, десь на стіні в електропроводці трапилося коротке замикання – і двадцять років тяжкої праці перетворилися на купу попелу. Бог жорстокий, Арчі. Йому слід було б захищати добрих людей цього світу, але він цього не робить. Він змушує їх страждати не менше, ніж страждають люди лихі. Він вбиває Девіда Раскіна, спалює магазин твого батька, посилає невинних людей на смерть в концентраційних таборах, але всі чомусь кажуть, що Бог є добрим та милосердним. Сміх, та й годі.

Мати ненадовго замовкла. Фергюсон помітив, що в очах у неї заблищали маленькі сльозинки і вона прикусила нижню губу, немовби намагаючись не дати новим словам зірватися з її вуст, немовби розуміючи, що й так сказала надто багато, що їй не слід було виплескувати скільки озлобленості й гіркоти перед шестилітньою дитиною.

«Не хвилюйся», сказала вона. «Я просто зажурена. От і все. Твій батько має страховку на випадок пожежі, тому нам нічого не загрожує. Звісно, нам не повезло, й сталася велика біда, але це – тимчасово, і насамкінець все буде в добре. Ти ж віриш в це, Арчі?

Фергюсон кивнув, але тільки тому, що не хотів, аби матір засмутилася іще більше. Так, подумав він, може, все й буде добре, а може, і не буде, якщо, за її словами, Бог є таким жорстоким. Все кругом таке непевне… Вперше відтоді, як дві тисячі триста двадцять п’ять днів тому він прийшов у цей світ, всі ставки були зроблені.

Але виникла іще одна проблема: хто такий в біса Девід Раскін?

1.3

Його кузен Ендрю загинув. «Вбитий під час бойових дій», пояснив йоу Фергюсону батько, а бойові дії означали нічний патруль в холодних горах на кордоні між Північною та Південною Кореєю. За батьковими словами, єдина куля, випущена китайським солдатом-комуністом, поцілила кузену Ендрю в серце і вбила його у віці дев’ятнадцяти років. Надворі був 1952 рік, і п’ятирічний Фергюсон знав, що мав би почуватися так само згорьованим, як і всі решта в кімнаті, особливо тітка Міллі та кузина Еліс, які кожні десять хвилин вибухали риданнями, та засмучений дядько Лью, який курив цигарку за цигаркою, не відриваючи від долівки очей, але малий не міг налаштуватися на смуток, який від нього вимагався, бо було щось фальшиве й несправжнє в намаганні здаватися сумним, коли йому зовсім не було сумно. Річ у тім, що він завжди відчував антипатію до кузена Ендрю, який обзивав його «клопом», «карликом» та «маленьким бовдуром», який помикав ним на сімейних зібраннях, а одного разу замкнув його в туалеті, щоби пересвідчитися, що Фергюсон є «достатньо крутим хлопцем, аби це перетерпіти»; навіть після того, як він кинув чіплятися до нього, Ендрю продовжував винагороджувати свою сестру Алісу такими барвистими епітетами, як «свинопика дурепа», «тонконога скотиняка», котрі змушували малого Фергюсона аж кривитися від огиди, вже не кажучи про те явне задоволення, яке отримував Ендрю, штурхаючи й стусаючи свого кузина Джека, який був від нього на рік молодшим, але на півголови нижчим. Навіть батьки Фергюсона визнавали, що Ендрю був «ненормальним хлопцем», і скільки Фергюсон себе пам’ятав, до нього завжди доходили історії про витівки свого кузена в школі: то він хамив учителям, то підпалював урни зі сміттям, то прогулював уроки, і таких прогрішень з його боку накопичилося стільки, що директор врешті-решт узяв та й вигнав його зі школи в передостанньому класі. Потім, після того, як Ендрю спіймали на крадіжці авто, суддя запропонував йому вибір: або він іде до війська, або до тюрми, а через півроку після того, як його підрозділ відправили до Кореї, він загинув.

Пройшов не один рік, перш ніж Фергюсон зміг збагнути всю силу того удару, який смерть Ендрю завдала його родині, бо він тоді був іще надто малим, аби зрозуміти щось інше, окрім того, що мало на нього безпосередній вплив. Це розуміння проявилося тільки у віці семи з половиною років, тому ті два роки, котрі вмістилися в проміжку від похорон Ендрю і до події, яка розтрощила його маленький світ, промайнули розмитою плямою дитинства, яке знає лише теперішній час, дитинства з його буденними шкільними справами, спортивними іграми, друзями, телепрограмами, коміксами, збірками оповідань, хворобами, обідраними колінами та забитими кінцівками, епізодичними бійками, моральними дилемами та нескінченними питаннями про природу реального світу. І увесь цей час малий Фергюсон продовжував любити своїх батьків, відчувати їхню любов до себе, здебільшого з боку його оптимістичної й люблячої матері, Рози Фергюсон, яка була власницею й розпорядницею студії «Роузленд Фото» на головній вулиці Мілберна, міста, в якому вони жили, і значно меншою й непевною мірою з боку його батька, Стенлі Фергюсона, який говорив мало і часто, схоже, лише смутно усвідомлював факт існування свого сина, але малий Фергюсон розумів, що батькова голова й без того була забита всілякими турботами, що керувати «Домашнім Світом» було всепоглинаючою цілодобовою роботою, що саме через неї він був такий відсторонений і зайнятий, але в ті коротенькі моменти, коли його батько не був відсторонений та зайнятий, Фергюсон не сумнівався, що батько знає про нього і ніколи не сплутає його з кимось іншим. Іншими словами, Фергюсон жив у безпечному місці, його матеріальні потреби задовольнялися постійно і сумлінно, дах над головою він мав, харчувався тричі на день, носив свіжовипрану одіж, фізичні негаразди зносити йому не доводилося, емоційні стреси його розвитку не заважали, тому протягом часу між п’ятирічним віком та віком семи з половиною років Фергюсон розвивався в нормальному режимі, перетворюючись на те, що педагогічна наука називає здоровою нормальною дитиною з інтелектом вище середнього, на такий собі взірець американського хлопчика середини двадцятого сторіччя. Але він був надто зануреним у вир власного життя, щоби звертати увагу на те, що відбувалося за межами його безпосередніх потреб, а через те, що батьки його були не з тих, що діляться своїми турботами з маленькими дітьми, Фергюсон не мав жодної можливості підготувати себе до катастрофи, яка обрушилася на нього третього листопада 1954 року, вигнавши його з Раю дитинства і зробивши його життя зовсім іншим.

Серед тих численних речей, про які Фергюсон не знав до того вікопомного моменту, були такі:

1) Міра горя, яке відчували Лью та Міллі з приводу загибелі свого сина, горя, яке посилювалося тим, що вони вважали себе батьками-невдахами, які виховали, на їхню думку, «неповноцінну особистість», неповнолітнього злочинця без поняття про моральні засади, порушника правил, який зневажав авторитети, який тішився з того, що сіяв хаос за першої-ліпшої нагоди, брехуна, шахрая з ніг до голови і просто негідника. Лью та Міллі терзали себе своєю невдачею, не знаючи, чи то вони поводилися з сином надто м’яко, чи то надто жорстко, болісно роздумуючи, а чи не могли б вони вчинити якось інакше, щоби запобігти крадіжці отого авто, яка виявилася смертним вироком його сину. Вони терзали себе за те, що радісно заохотили його піти до війська, сподіваючись, що там він набереться розуму, але натомість отримали його назад у дерев’яному ящику, який закопали на шість футів під землю; вони відчували себе винуватими не лише за його непутнє, дурне й марне життя, а й за його смерть серед засніжених гір забутої Богом Кореї.

2) Лью та Міллі любили випити. Вони були одною з тих подружніх пар, для яких випивка була і розвагою, і потребою, вони були безтурботною парою симпатичних п’яниць, які зазирали у чарку в міру своїх потреб та можливостей, які були чималенькими, але, як це не дивно, міцнішою з них двох була Міллі, у якої рідко коли заплітався язик та ноги, тоді як її значно більший чоловік інколи виходив за межі, і малий Фергюсон пам’ятав, як іще до загибелі Ендрю його дядько інколи відключався на дивані й хропів у самісінький розпал гучної сімейної гулянки. Тоді це всіх дуже веселило, але тепер, після смерті свого сина, пияцтво Лью виросло, поширившись за межі вечірок з коктейлями, гулянок, післяобідніх чарок і перетворившись на щоденну випивку та потаємні «добавки», які він сьорбав з фляжки, котру носив у внутрішній кишені свого піджака. Звісно, випивка допомагала йому притупити біль, який краяв його пронизане почуттям провини й спустошене серце, але вона почала заважати його роботі в магазині, коли дядьків язик заплітався настільки, що він не міг пояснити покупцям порівняльні переваги пральних машин Whirlpool та Maytag, а коли язик у нього заплітався, то він часто дратувався, а коли він часто дратувався, то часто знаходив втіху в тому, що ображав людей, що явно не сприяло успішному ходу справ в «Домашньому Світі». Тому батьку Фергюсона доводилося втручатися в ситуацію, відтягувати Лью від ображеного покупця і наказувати йому йти додому й виспатися.

3) Всі добре знали про схильність Лью до азартних ігор. Якби Міллі не працювала завідувачкою секцією в універмазі «Бамбергер» в центрі Ньюарка, то їхня сім’я збанкрутіла б значно раніше, оскільки більша частина того, що Лью заробляв у «Домашньому Світі Трьох Братів», насамкінець опинялася в кишені його букмекера. А тепер, коли його пияцтво вийшло з-під контролю, вийшла з-під контролю і його пристрасть до ризикованих ставок. Він мріяв про приголомшливий приз, який трапляється раз у житті, той легендарний приз, про який гравці просторікують десятиліттями, і чим хаотичнішим ставали його припущення і стáвки, тим більшими ставали його втрати. Станом на серпень 1954 року його борги складали суму в тридцять шість тисяч доларів, і Айрі Бернштейну, чоловіку, який розпоряджався його ставками протягом останніх десяти років, почав уриватися терпець. Лью потребував готівки, не менше десяти-дванадцяти тисяч доларів, вагомого кавалку, аби довести свої добрі наміри, інакше до нього з візитом завітають дебелі хлопці з бейсбольними битами та мідними кастетами, а через те, що грошей у Стенлі він попросити не міг, знаючи, що його молодший брат – людина серйозна, і якщо вже сказав, що більше не збирається його виручати, то так воно й буде, то Лью вирішив їх натомість у нього поцупити – взяв та й призупинив стоп-наказ по банківському чеку «Домашнього Світа» постачальнику «Дженерал Електрик», а суму грошей переказав на себе. Він знав, що його врешті-решт вирахують, але допоки цю невідповідність виявлять, пройде певний час, оскільки надходження готівки за товари між магазином та його постачальниками здійснювалося за схемою, побудованою на взаємній довірі, і тому бухгалтерська звітність на кілька місяців відставала від фактичних обмінів, а протягом цих місяців Лью сподівався виправити своє становище. Наприкінці вересня дядько Фергюсона побачив свій шанс. Це означало призупинити іще один чек, але якщо все піде добре, то розтрачені десять тисяч доларів обернуться прибутком вдесятеро більшим за ці гроші, і цього прибутку мало б вистачити на компенсацію двох зупинених чеків, на повний розрахунок з Бернштейном, після чого йому самому лишилася б грубенька сума. Невдовзі мала розпочатися Світова Серія, і «Індіанцям» прогнозували величезну перевагу над «Гігантами». Результат виглядав настільки гарантованим, що робити ставки на клівлендців майже не мало сенсу, і Лью подумав тоді: Якщо «Індіанці» дійсно є таким потужним клубом, то що завадить їм отримати чотири перемоги поспіль? Шанси на таких ставках виглядали значно привабливішими. Десять до одного на тоталізаторі, тоді як ставки на «Клівленд» по одному разу на кожну гру дадуть йому лише копійки. Тому Лью знайшов собі другого букмекера, тобто людину, чиє прізвище було не Бернштейн, і поставив дев’ять тисяч доларів, які вкрав у свого брата, на «Індіанців», сподіваючись, що вони проведуть всю серію без єдиної поразки з боку «Гігантів». Ніхто не знав, де дядько Фергюсона дивився першу гру, але Стенлі з Арнольдом та рештою персоналу «Домашнього Світу» зібралися біля телевізорів у магазині, щоби слідкувати за грою разом з близько півсотнею випадкових покупців, які насправді були не покупцями, а болільниками «Гігантів», які не мали вдома власних телевізорів. Лью потихеньку вшився з роботи, щоби дивитися гру наодинці, можливо, в якомусь барі або деінде, в невідомому місці, де він з жахом спостерігав у прямому ефірі, як Мейс перехопив високий м’яч від Верца у верхній частині восьмого інінгу, а опісля сталася іще жахливіша, спустошуюча душу катастрофа: дядько Лью побачив, як Родс прийняв подачу Лемона й послав м’яч на трибуни з правого боку поля. Один чоловік махнув битою – і розтрощив життя іншого чоловіка.

4) Всередині жовтня постачальник, компанія «Дженерал Електрик», поінформувала Стенлі, що вони не мають належних документів за вантажівку холодильників, кондиціонерів повітря, вентиляторів та морозильних камер, надісланих на початку серпня. Здивований Стенлі пішов до бухгалтерки «Домашнього Світу» Адель Розен, пухкенької п’ятдесятирічної вдовиці, яка тримала у своїй зачісці встромлений у волосся жовтий олівець і вірила в силу чіткої каліграфії та правильно розташованих цифрових стовпчиків. Коли Стенлі пояснив їй проблему, місіс Розен витягнула з шухляди чекову книжку компанії і знайшла квитанцію за десяте серпня, яка засвідчувала повну сплату належної суми в 14 237 доларів і 16 центів. Стенлі знизав плечима. Може, чек загубився на пошті, сказав він і попрохав місіс Розен зупинити платіжку на серпневий чек і виписати новий на компанію «Дж. Е.». Наступного дня страшенно приголомшена місіс Розен доповіла Стенлі, що платіжка на той чек була призупинена аж одинадцятого серпня. Що це в біса могло означати? На якусь невловимо коротку мить Стенлі був подумав, що, можливо, це його підставила місіс Розен, доти бездоганна бухгалтерка, про яку всі знали, що вона таємно кохала його останні одинадцять років, що, може, це вона винувата в фальсифікації звітності, але одного погляду в стривожені й люблячі очі місіс Розен було достатньо, щоби відкинути таке припущення як абсолютну нісенітницю. Стенлі покликав Арнольда до підсобки й спитав, що той знає про зниклі чотирнадцять тисяч доларів, але Арнольд, який виглядав так само приголомшеним та зніченим, як і місіс Розен, сказав, що навіть гадки не має, як таке могло статися, – і Стенлі повірив йому. А потім він викликав Лью. Спершу найстарший представник клану все заперечував, але Стенлі не сподобалося, як брат дивився повз нього на стіну за його спиною під час розмови, і він почав напосідати на нього, прискіпливо розпитуючи про серпневу зупинку платіжки і наполягаючи, що окрім нього цього не міг зробити ніхто, оскільки місіс Розен була поза підозрою. Тому це мав бути Лью і ніхто інший. Потім Стенлі почав розпитувати брата про його недавню діяльність на ниві азартних ігор, про ставки, які той робив, про загальну суму його втрат, про бейсбольні та футбольні ігри, про боксерські поєдинки, і чим сильніше Стенлі напосідав, тим більше слабнуло тіло Лью, неначе вони стояли на рингу, і кожне нове слово було новим ударом, новим ударом в живіт, в голову, в печінку; мало-помалу Лью захитався, ноги його підкосилися, і він, плюхнувшись на стілець і закривши обличчя руками, запхикав і ледь чутним уривчастим голосом пробелькотів зізнання. Стенлі був прикро вражений почутим, бо насправді Лью анітрохи не розкаювався в сподіяному, а якщо про щось і жалкував, то про те, що його план не спрацював, не спрацював його чудовий бездоганний план, бо «Індіанці» підвели його й програли першу ж гру в серії, а Віллі Мейс – той взагалі мудак, і нехай він іде в сраку разом із Дасті Родсом, щоб їм пусто було! Стенлі нарешті збагнув, що його брат був безнадійним, що коли дорослий мужик тицяє пальцем на двійко бейсболістів, звинувачуючи їх в усіх своїх негараздах, то розум у нього є недорозвиненим, як розум малої дитини, причому дебільної дитини, так само недолугої й відсталої, як і рідний син Лью – загиблий в Кореї й похований рядовий Ендрю Фергюсон. Стенлі хотів був наказати братові забиратися геть з магазину й більше ніколи не повертатися, але він не міг цього зробити, бо це було б надто несподівано, надто різко, і він, роздумуючи, що сказати, і знаючи, що не зможе сказати нічого, допоки хоча б трохи не вгамується його гнів, принаймні настільки, щоб йому потім не довелося шкодувати про свої слова, але тут знову заговорив Лью. Він почав казати Стенлі, що всі вони по вуха в цьому загрузли і що магазину настане капець. Батько Фергюсона не второпав, про що йдеться, і тому вирішив помовчати іще трохи, йому почало здаватися, що, можливо, його брат дійсно з’їхав з глузду, але тут Лью почав розповідати про Бернштейна і скільки грошей він йому заборгував – наразі сума вже перевищувала двадцять п’ять тисяч, хоча це був лише вершечок айсберга, оскільки Бернштейн почав нараховувати проценти, і кожного дня сума зростала, зростала і зростала; за останні два тижні йому вже разів десять телефонували, і голос по той бік лінії погрожував йому й вимагав сплатити борг, бо інакше йому доведеться відповідати за скоєне. Відповідати за скоєне означало декілька варіантів: в темряві його перестріне група чоловіків, які переламають йому всі кості, або осліплять його кислотою, або поріжуть Міллі обличчя, або викрадуть Еліс, або вб’ють Міллі та Еліс, і йому було страшно, так страшно, що він більше не міг заснути, а де йому взяти готівку, коли він уже двічі заклав свій будинок і позичив у магазина двадцять три тисячі доларів? Тепер вже коліна почали підкошуватися у Стенлі, він відчув дезорієнтацію й запаморочення, він був сам не свій, його тіло більше не трималося в своїй шкірі, тож він плюхнувся на стілець поруч з Лью, розмірковуючи, як це чотирнадцять тисяч доларів раптом перетворилися на двадцять три, і коли брати поглянули один на одного через поверхню сірого металевого столу, Лью розповів Стенлі, що Бернштейн висунув пропозицію, і що, на його думку, це був найкращий вихід, єдине можливе рішення, і що це рішення доведеться прийняти, подобається це Стенлі чи не подобається. «Що ти хочеш сказати?» спитався Стенлі, озвавшись вперше за останні сім хвилин. Вони спалять наш магазин, пояснив Лью, а коли ми отримаємо страховку, то кожен візьме свою частку. Стенлі не сказав нічого. Він не сказав нічого, бо йому нíчого було сказати, бо єдине, що йому страшенно хотілося в той момент – це убити свого брата, але якби він насмілився вимовити ці слова вголос, насмілився сказати про те, як же ж хочеться йому обхопити своїми руками шию Лью й задушити його на смерть, то матір стала б проклинати його зі своєї могили, і мучила б його до скону. Після довгого мовчання Стенлі нарешті підвівся і рушив до дверей, а відчинивши двері, зупинився на порозі й сказав: «Я тобі не вірю». І, вийшовши з кімнати, почув, як брат кинув йому навздогін: «Повір мені, Стенлі. Це доведеться зробити».

5) Першим імпульсом Стенлі було поговорити з Розою, поділитися своїм тягарем з дружиною й попрохати їй допомогти зупинити Лью, але знову й знову він не міг вичавити з себе потрібні слова, знову й знову в останню мить відступав, бо не міг знести навіть думки про те, щоби вислухати, що вона скаже, а він добре знав, що вона йому скаже. До поліції звернутися він не міг. Жодного злочину скоєно іще не було, і як там поставляться до нього, на чоловіка, який звинувачує рідного брата, не маючи при цьому твердих доказів, щоби довести наявність змови? З іншого боку, навіть якщо Бернштейн дійсно вже про все домовився з його братом, чи вистачить у нього сили волі піти до поліції й написати заяву, аби та заарештувала Лью? Над його братом нависла небезпека. Зловмисники загрожували осліпити його, вбити його дружину й доньку, і якщо Стенлі зараз погодиться, то нестиме відповідальність за ті каліцтва й за ті вбивства, це означатиме, що він теж має до цього стосунок, що він є мимовільним співучасником, і якщо план зазнає фіаско і Бернштейна з братом спіймають, то він анітрохи не сумнівався, що його брат відразу ж вкаже на нього як на співучасника. Так, він зневажав Лью, його нудило від одної думки про нього, однак водночас він глибоко зневажав самого себе за цю ненависть, що було незрозуміло й гротескно і лише збільшувало його неспроможність діяти. Не змігши поговорити з Розою, Стенлі збагнув, що обрав минуле на противагу сьогоденню, відмовився від своєї ролі як чоловіка та батька і повернувся до похмурого світу свого дитинства, до місця, де йому не хотілося бути й звідки він не міг утекти, той світ засмоктував його, і наступні два тижні він ходив туди-сюди в пригніченому стані переляку й гніву, закипаючи від власної фрустрації й очікуючи, що бомба в його голові ось-ось вибухне.

6) Стенлі збагнув, що альтернативи немає: треба погодитися або вдати, що погоджуєшся, щоби виграти час. Йому треба було знати, що замислили Бернштейн та компанія, бути в курсі всіх деталей, а щоби дізнатися про все це, він мав обманом змусити Лью повірити, що став на його бік, тому наступного ранку, рівно через добу після їхньої останньої розмови, після моторошного діалогу, який завершився словами «Це доведеться зробити», Стенлі сказав братові, що передумав, що, попри всі раціональні аргументи, він, з огидою в серці, дійшов висновку, що іншого шляху немає. Ця брехня принесла бажаний результат. Гадаючи, що тепер Стенлі з ним заодно, вдячний, тремтячий і геть схиблений Лью почав ставитися до свого брата як до цінного союзника і максимально довіреної особи, жодного разу не запідозривши, що Стенлі діяв мов подвійний агент, чиїм єдиним наміром було зруйнувати плани зловмисників і запобігти пожежі.

7) Лью поінформував його, що буде двоє чоловіків, один з них – досвідчений палій без судимостей, який діятиме в тандемі з тим, хто стоятиме насторожі, а підпал призначено на наступний вівторок, на ніч з другого на третє листопада, оскільки, згідно з прогнозом, та ніч буде сухою і дощу не передбачається. Робота Лью полягатиме у виведенні з ладу сигналізації від грабіжників, і передачі паліям ключів від магазину. Ніч він проведе вдома і Стенлі запропонував зробити те ж саме, але Стенлі мав щодо тієї ночі інші плани, вірніше, єдиний план, який полягав у тім, щоби сховатися в неосвітленому магазині й прогнати звідти палія іще до того, як він почне свою роботу. Стенлі поцікавився, чи будуть ті люди озброєні, але Лью достеменно не знав, бо Бернштейн не визнав за потрібне обговорювати з ним цю тему, але яка різниця, спитав він, який сенс турбуватися про те, що їх не стосується? А такий, відповів Стенлі, що в той момент хтось може проходити повз магазин, наприклад, чоловік, який вигулюватиме пса, жінка, яка повертатиметься додому з гулянки, і він не хоче, щоби хтось постраждав. Спалити підприємство страховою вартістю в триста тисяч доларів – це вже дуже погано, але якщо при цьому застрелять хоча би одного безневинного перехожого, то вони з братом можуть довічно потрапити за грати. Лью про це не подумав. Може, варто поговорити про це з Бернштейном, відповів він, але Стенлі сказав йому не перейматися, бо люди Бернштейна вчинять так, як вважатимуть за потрібне, і думка Лью їх анітрохи не цікавить. Щоби покласти край цій розмові, Стенлі полишив брата і, йдучи униз до торгового залу, усвідомив, що питання присутності чи відсутності зброї є великим невідомим чинником, перемінною величиною, здатною зруйнувати його план. Краще було б купити пістоля іще до вівторка, сказав він собі, але щось у ньому повстало проти цієї ідеї. То була задавнена відраза до вогнепальної зброї, відраза настільки сильна, що Стенлі не лише ніколи не стріляв з пістоля, а й ніколи не тримав його в руці. Його батько загинув від пістоля, і попри те, що він мав при собі власного револьвера в отому чиказькому складі тридцять один рік тому, його все одно застрелили, застрелили з власним револьвером тридцять восьмого калібру в руці, яким він так і не встиг скористатися. Хтозна, може його і не вбили б, якби він не витягнув свого пістоля першим, не залишивши вбивці іншого вибору, окрім як стріляти, захищаючи власне життя. Так, стрілецька зброя – справа непроста, і раз ти вже націлив свого пістолета на якогось чоловіка, особливо озброєного, то річ, на яку ти покладався як на свого захисника, з такою ж імовірністю може обернути тебе на покійника. Окрім того чоловік, якого Бернштейн десь викопав як палія, був, за словами Лью, не найманим вбивцею, а колишнім пожежником, і це було добре, бо людині, яка колись заробляла на життя гасячи пожежі, а тепер влаштовувала їх заради насолоди та прибутку, пістоль навряд чи знадобиться. Інша справа той, хто стоятиме насторожі. Поза сумнівом, то буде якийсь широкоплечий бандюк, який заявиться до магазину озброєним до зубів, але Стенлі прикинув, що він буде стирчати надворі, поки колишній пожежник виконуватиме своє завдання, а оскільки Стенлі іще до того, як ці двоє прийдуть, буде вже всередині, то пістоль йому не знадобиться. Це не означало, що він піде туди з порожніми руками, але, на його думку, бейсбольної бити буде цілком достатньо: замашна тридцятишестидюймова палиця наполохає палія так само надійно, як і пістоль тридцять другого калібру, а зважаючи на внутрішній стан Стенлі протягом двох тижнів напередодні другого листопада, на оте демонічне, напівбожевільне й неконтрольоване ревіння думок в його голові, яке почалося з того ранку, коли він почув зізнання Лью, сама ідея бейсбольної бити видалася йому глибоко й протиприродно кумедною, настільки кумедною, що він гучно розсміявся, коли вона прийшла йому в голову. То був радше не сміх, а коротенький вереск, що піднявся з глибини його легень і вистрелив з нього, мов купка картечі з дробовика, яка відскочила, вдарившись об стіну. Річ у тім, що вся ця моторошна комедія почалася з бейсбольної бити Дасті Родса на стадіоні «Поло Граундз» двадцять дев’ятого вересня, тому найкращим способом покласти край цьому фарсу було взяти іще одну биту і пригрозити розбити нею голову тому, хто хотів спалити його магазин.

8) Другого числа пополудні Стенлі зателефонував Розі і сказав, що того вечора не приїде додому вечеряти. Сказав, що йому доведеться затриматися на роботі з Адель і перевірити бухгалтерську звітність напередодні призначеної на п’ятницю ревізії; цілком можливо, що за цією роботою вони затримаються аж до опівночі, тому нехай вона на нього не чекає. По вівторках магазин працював до п’ятої, і на п’яту тридцять всі, окрім Стенлі, порозходилися – Арнольд, місіс Розен, Ед та Філ, Чарлі Сайкс та Боб Докінс; Лью не було, тому що він був надто наляканий, щоби з’явитися того ранку на роботі, і увесь день просидів вдома, вдаючи, що у нього висока температура. Люди Бернштейна мали з’явитися лише десь о першій чи другій ранку, тому Стенлі, маючи кілька вільних годин, вирішив гарненько попоїсти і подався вечеряти до свого улюбленого ньюаркського ресторану «У Мойші», який спеціалізувався на східноєвропейській єврейській кухні, тобто на тих стравах, які готувала матір для Стенлі, коли він був іще малим хлопцем: там подавали варену яловичину з хріном, пироги з картоплею, фаршировану рибу і суп з кульками маци – провінційні делікатеси з іншого часу, з іншого світу, і Стенлі, щоби зануритися в своє зникле дитинство, треба було лише увійти до обіднього залу. Та й сам ресторан виглядав таким собі реліктом: бідно обставленим, позбавленим елегантності закладом з дешевими, ламінованими пластиком скатертинами та звисаючими зі стелі запиленими світильниками, але кожен стіл був прикрашений синюватою або зеленуватою пляшкою сельтерської, вид якої чомусь завжди викликав у нього легенький приплив радості, а коли Стенлі чув, як буркотливі й невиховані офіціанти розмовляли з інтонаціями їдиш, то це також вселяло в нього комфорт. Чому? Хтозна. Йому важко було пояснити причину. Отже, того дня Стенлі повечеряв стравами свого дитинства, почавши з борщу зі сметаною в супроводі тарілки з оселедцем, а потім взявшись за основну страву: яловичу пашинку (добре приготовану) з гарніром із огірків та картопляних дерунів. Чвиркаючи сельтерською водою в прозорий гранчак і ласуючи делікатесами, він подумав про своїх померлих батьків та своїх двох жахливих братів, які скільки крові випили з нього за всі ці роки, про свою прекрасну Розу, жінку, яку він дуже любив, але недостатньо, завжди замало. Цей факт Стенлі усвідомив зовсім нещодавно, і йому було болісно зазнаватися самому собі, що було в ньому щось заблоковане й придушене, якась вада в його душевному устрої, котра заважала йому віддавати своїй дружині стільки себе самого, скільки вона заслуговувала; а був іще маленький хлопчик Арчі, чиста загадка, безперечно, він був жвавим та кмітливим, здібнішим за більшість інших хлопців, але з самого початку він був маминим синком, таким емоційно прив’язаним до неї, що Стенлі так і не зміг достукатися до нього, і тепер, коли сину було вже сім з половиною років, його й досі гнітила власна нездатність читати синівські думки, тоді як для Рози це, схоже, ніколи не було проблемою, неначе жінкам була притаманна якась вроджена властивість, непояснима здатність інтуїтивно розуміти своїх дітей, тоді як чоловікам вона дарувалася вельми рідко. Розмірковувати про такі речі було для Стенлі справою незвичною, незвично було скеровувати думки всередину самого себе і вишукувати там власні прогрішення та невдачі, обірвані нитки свого заштопаного життя, але незвичним був для нього й сам тодішній момент, бо після двох тижнів мовчання та внутрішньої боротьби він був виснажений і ледь спроможний стояти, а якщо й спроможний, то надто хиткий, щоби йти прямою лінією. Коли Стенлі розплатився за вечерю і поїхав назад до «Домашнього Світу», йому подумалося: а чи мав його план якийсь сенс взагалі? Чи не обманював він себе, думаючи, що цей план неодмінно спрацює лише тому, що він був правий, а Лью та решта – неправі, і якщо це так, то чом би йому не поїхати зараз прямо додому, а магазин нехай згорить дотла.

9) До магазину він повернувся о восьмій з невеликим гаком. Скрізь було темно, скрізь було тихо, скрізь – нічне небуття німих телевізорів та поснулих холодильників, такий собі цвинтар примар. Стенлі майже не сумнівався, що згодом пошкодує про те, що робить, що його розрахунки вийдуть йому боком, але інших ідей він не мав, а зараз вже було запізно придумувати нові. Свій бізнес він започаткував, коли йому було вісімнадцять, і протягом останніх двадцяти двох років ця справа стала справою його життя, його єдиного й безцінного життя, і він не міг дозволити Лью та його банді шахраїв знищити його й вшитися непокараними, бо цей заклад був не просто бізнесом, він був життям одного чоловіка, а життям цього чоловіка був магазин, і цей магазин і цей чоловік були одним цілим, тож якщо зловмисники підпалять магазин, то вони підпалять і цього чоловіка. Кілька хвилин на дев’яту. Скільки годин іще ждати? Щонайменше – годину, щонайбільше – п’ять або шість. Надто довго, зважаючи на те, що зайнятися немає чим, треба просто сидіти в кромішній темряві й чекати, поки не з’явиться палій з каністрою бензину та сірниками, мовчки сидіти з битою в руці і сподіватися, що вона виявиться такою ж замашною й дебелою, як і виглядала. Стенлі вмостився на стілець в тильному офісі, на стілець місіс Розен, який стояв неподалік робочого столу в дальньому кутку, звідки крізь вузьке квадратне вікно в стіні між офісом та залом продажів було добре видно під’їзну алею до парадного входу, вірніше, було б видно, якби універмаг не огортала суцільна темрява, але колишній пожежник і нинішній палій напевне матиме при собі ліхтарик, а коли Стенлі почує, як відчиняться парадні двері, то тоді й увімкнеться ліхтар, хоча б і на секунду-дві, але все одно увімкнеться, і він знатиме, де саме в той конкретний момент перебуватиме зловмисник. А негайно ж після цього він увімкне світильники угорі, вискочить з офісу, піднявши биту в руці, і щосили крикне палію забиратися геть. Такий був план. Схрести пальці, Стенлі, сказав він сам собі, а якщо тобі не поталанить, то перехрестися й сподівайся на швидку смерть. А тим часом Стенлі продовжував сидіти на стільці місіс Розен, той стілець мав коліщата і міг обертатися з боку вбік і нахилятися назад-вперед, то був звичайний офісний стілець, придатний для короткочасного сидіння і явно некомфортний для сидіння тривалого, бо воно могло розтягнутися на декілька годин. Однак Стенлі виснував, що чим менш комфортніший стілець, тим краще, оскільки невеликий дискомфорт не дасть йому заснути. Принаймні, так йому здавалося, та поки він сидів біля сірого металевого столу, погойдуючись у стільці місіс Розен, гадаючи, що переживає найгірший момент у своєму житті, що ніколи раніше не почувався він таким нещасним та одиноким, як зараз, що навіть коли йому вдасться пережити цю ніч цілим і неушкодженим, все одно усе решта буде розтрощеним і оберненим на пилюку зрадою його брата Лью, що після цієї ночі його життя зміниться назавжди, бо після того, як він сам зрадить свого брата і зірве його плани, Бернштейн повернеться до своєї колишньої тактики залякування й погроз, і в результаті Міллі та Лью знову опиняться в небезпеці, а коли з ними щось станеться, то це буде на совісті Стенлі, і йому доведеться з цим жити і з цим помирати, але хіба ж він може не робити того, що робить зараз, хіба ж він може дозволити втягнути себе в шахрайську схему зі страховкою й при цьому ризикувати потрапити за грати? Ні, він не може дозволити цим негідникам спалити універмаг, їх треба зупинити, і поки Стенлі про все це думав (а думав він про те ж саме, що й протягом попередніх двох тижнів), він збагнув, що більше не в змозі це зносити, що він дійшов до ручки, виморився, виснажився понад усяку міру, так втомився, що більше не міг сприймати довколишнього світу – тож потроху його очі почали заплющуватися, і невдовзі він кинув силуватися тримати їх розкритими, опустив голову на схрещені руки, які він поклав поперед себе на стіл, і через хвилину-дві заснув.

10) Він проспав і вторгнення палія, і послідуючий полив магазину дванадцятьма літрами бензину, а через те, що чоловік, який прийшов виконати свою роботу, і гадки не мав, що в тильному офісі спить Стенлі, він чиркнув сірником і підпалив «Домашній Світ» з чистою совістю, знаючи, що він скоює акт підпалу, але не акт убивства, в якому його згодом звинуватять. Що ж до батька Фергюсона, то він не мав жодного шансу. В той момент, коли він розплющив очі, він був іще напівсонним, нездатним поворухнутися, бо вже встиг надихатися ядучим димом, а коли насилу підняв голову, намагаючись вдихнути повітря в свої обсмалені легені, вогонь уже прогризався крізь двері тильного офісу, а увірвавшись в кімнату, кинувся до столу, де сидів Стенлі, і проковтнув його живцем.

Саме про це й не знав малий Фергюсон, саме цього він не міг узнати протягом тих двох років, які відділяли смерть його кузена в Корейській війні та смерть його батька в палаючому універмазі. Навесні наступного року його дядько Лью був уже в тюрмі разом з палієм Едді Шульцем, його співучасником Джорджі Іонелло, який стояв насторожі, та керівником цієї операції, Айрою Бернштейном. Але на той час Фергюсон з матір’ю вже вибралися з Ньюарку й мешкали в Нью-Йорку в квартирі з трьома спальнями в Західній частині Центрального парку між Вісімдесят третьою та Вісімдесят четвертою вулицями. Фотостудію в Мілберні було продано, а завдяки тому, що страховка життя його батька забезпечила матір сумою в двісті тисяч неоподаткованих доларів, фінансової скрути вони не відчували, і це означало, що навіть після своєї смерті вірний, прагматичний та незмінно відповідальний Стенлі Фергюсон продовжував підтримувати їх матеріально.

Спершу був шок третього листопада, а разом з ним нестерпне видовище з материних сліз, її задушливих обіймів, її тремтячого від ридань тіла, притиснутого до нього, а кілька годин потому з Нью-Йорку прибули батьки Стенлі, а іще через день з’явилися тітка Мілдред зі своїм чоловіком, Полом Сендлером; увесь час приїжджали й від’їжджали незчисленні Фергюсони, з’явилися двоє заплаканих тіток – Міллі й Джоан, кам’яноликий дядько Арнольд та навіть зрадливий і ще не викритий дядько Лью; було стільки шуму, стільки хаосу, в будинку було стільки людей, що малий Фергюсон, сидячі в куточку й спостерігаючи за всім цим, не знав, що йому казати й думати, надто приголомшений, щоби плакати. Неможливо було уявити собі, що його батько помер. Він же був живий іще учора вранці, сидів за сніданком з примірником Newark Star-Ledger в руках, розповідаючи Фергюсону, що сьогодні буде холодний день і тому треба до школи вдягнути шарф. Важко було уявити, що то були останні слова, які сказав йому батько. Минуло кілька днів. Він стояв під дощем зі своєю матір’ю, дивлячись, як опускають в землю його батька, слухаючи, як рабин щось монотонно бубонів на незрозумілому івриті, і ті слова звучали так жахливо, що малому захотілося закрити руками вуха. Два дні потому Фергюсон повернувся до школи, до товстенької місіс Костелло та свого другого класу, але всі неначе боялися його, неначе соромилися говорити з ним, немовби на лобі у нього був витавруваний хрест: «Не наближатися!» І навіть попри те, що місіс Костелло люб’язно дозволила йому не ходити на групові заняття й сидіти за своєю партою, читаючи ті книжки, які йому хочеться, це, як не дивно, лише погіршило ситуацію, бо малому було важко зосереджуватися на книжках, які зазвичай давали йому велике задоволення, оскільки думки його неминуче дрейфували від слів на сторінці до його батька, але не того батька, якого поховали в землю, а до батька, який вознісся до раю, якщо на небесах дійсно існувало таке місце, як рай, а якщо його батько дійсно опинився там, то чи могло так бути, що саме зараз він дивиться на нього й бачить, що його син сидить за партою, вдаючи, що читає? Було б гарно, якби це дійсно було так, подумав Фергюсон, але, з іншого боку, який з цього толк? Так, батьку було б приємно поглянути на нього, і через це йому, можливо, стало б легше сприймати власну смерть, але яким чином могло допомогти Фергюсону те, що його бачать, якщо сам він не міг бачити того, хто бачить його? А найбільше йому хотілося почути, як розмовляє батько. За батьківською розмовою він скучав найбільше, і навіть попри те, що батько був людиною небагатослівною, магістром мистецтва давати стислі відповіді на довгі запитання, Фергюсону завжди подобався звук його голосу, голосу мелодійного і лагідного, тому думка про те, що він більше ніколи його не почує, наповнювала його величезним смутком, сумом настільки глибоким, що він міг би вмістити в себе увесь Тихий океан, котрий, як відомо, був найбільшим океаном у світі. «Сьогодні буде холодно, Арчі. Не забудь вдягнути до школи свій шарф».

Світ втратив свою реальність. Все в ньому було лише шахрайською копією неіснуючого оригіналу, а все, що в ньому відбувалося, відбуватися не мусило б. Іще довго Фергюсон жив під магічним впливом цієї ілюзії, йдучи, мов сновида, стежкою своїх днів і з трудом засинаючи вночі, бо його нудило від світу, в який він перестав вірити, піддаючи сумніву все, що поставало перед його очима. Місіс Костелло прохала його бути уважнішим, але він вже не слухав її, бо вона була лише актрисою, що намагалася грати роль вчительки, а коли його приятель Джеф Бальсоні зробив екстраординарну й неочікувану пожертву, подарувавши Фергюсону свою картку з бейсболістом Тедом Вільямсом, картку надзвичайно рідкісну, то Фергюсон подякував за подарунок, поклав картку до кишені, а потім, прийшовши додому, порвав її. Тепер таке можна було робити. До третього листопада це було б для нього немислимим, але нереальний світ був значно більшим за реальний і мав більш ніж достатньо місця бути собою – і водночас не собою.

Якщо вірити тому, що сказала згодом його матір, вона спершу не планувала такого швидкого від’їзду з Нью-Джерсі, але потім вибухнув скандал, і і у них не лишилося іншого вибору, як від’їжджати якомога швидше. За дванадцять днів до Різдва ньюаркська поліція оголосила, що розкрила справу «Домашнього Світу», і наступного ранку огидні подробиці вже були на перших сторінках газет в усіх куточках округів Ессекс та Юніон. «Братовбивство». «Короля азартних ігор заарештували». «Колишнього пожежника, який перетворився на палія, заарештували без права застави». «Луїсу Фергюсону пред’явили численні звинувачення». Того дня мати не пустила його до школи, а потім – наступного дня, і через день, і через два, і так кожного дня, допоки школа не закрилася на різдвяні канікули. Це – заради твого ж блага, Арчі, пояснила вона йому, а оскільки відсутність необхідності ходити до школи нічого, окрім позитивних емоцій, у нього не викликала, то Фергюсон і питати не став, чому мати його туди не пускала. Значно пізніше, коли він був достатньо дорослим, аби усвідомити все жахіття слова «братовбивство», Фергюсон збагнув, що матір намагалася захистити його від лихих пліток, що вже ходили містом, бо його прізвище набуло тепер сумної слави, і бути Фергюсоном означало тепер належати до родини, яка несла на собі знак прокляття. Тому майже восьмирічний Фергюсон залишався вдома зі своєю бабусею, а матір займалася тим, що виставляла на продаж сімейний будинок і шукала фотографа, який би купив її студію. Але через те, що газети не припиняли дзвонити їй, просячи, благаючи й залякуючи, аби вона дала інтерв’ю, повідала, так би мовити, свою версію сучасної якобінської драми під назвою «Справа Фергюсонів», його матір вирішила, що з неї досить, і через два дні після Різдва зібрала валізи, завантажила їх у багажник блакитного «шевроле», і вони утрьох подалися до Нью-Йорку.

Наступні два місяці вони з матір’ю жили в квартирі її батьків на Західній П’ятдесят восьмій вулиці; матір знову оселилася в тій самій спальні, яку вона ділила колись зі своєю сестрою Мілдред, а Фергюсон отаборився у вітальні на маленькому складному ліжечку. Найцікавішим моментом цього тимчасового розташування було те, що йому не треба було ходити до школи – таке неочікуване звільнення було спричинене відсутністю у них постійної адреси, і допоки вони не знайдуть собі власного місця, він залишатиметься вільною людиною. Тітка Мілдред була не в захваті від того, що він не ходить до школи, але мати Фергюсона спокійно відшила її. Не переймайся, сказала вона. Арчі – здібний хлопець, і нетривалий пропуск занять йому не завадить. Спершу ми дізнаємося, де будемо жити, а вже потім почнемо підшукувати школу. Спочатку – найголовніше, Мілдред.

То був химерний час, відокремлений від усього, що він знав у минулому, абсолютно несхожий на те життя, яке почалося у Фергюсона після того, як вони перебралися до своєї квартири, такий собі курйозний перехідний період, міжцарів’я, за висловом його діда, коротенький відрізок вихолощеного часу, кожну секунду якого малий провів зі своєю матір’ю, коли вони, як двоє постраждалих товаришів, ходили разом по Вест-сайду, підшуковуючи квартиру, обговорюючи плюси та мінуси кожного помешкання, і насамкінець дійшовши до спільного рішення, що та квартира, яку вони придивилися на Західному боці Центрального парку, буде для них ідеальною. А невдовзі опісля матір зробила несподівану заяву, що їхній будинок в Мілберні купують разом з меблями, всіма меблями, і що вони починатимуть з нуля, лише вони удвох. Тож після того, як Фергюсон з матір’ю підшукали квартиру, вони зайнялися пошуком меблів, видивляючись підходящі ліжка й столи, лампи та килими, не купуючи нічого доти, поки покупка не була узгоджена ними двома, а одного дня опівдні, коли вони роздивлялися крісла та дивани в магазині «Мейсі», клерк з краваткою-метеликом поглянув на Фергюсона й спитав у його матері: «А чому цей хлопчик не в школі?», на що його матір відповіла, жорстко поглянувши у вічі занадто допитливого чоловіка: «А це не ваша справа!» Це був найкращий момент з отих химерних двох місяців, принаймні, один з найкращих, незабутній завдяки тому відчуттю радості, яке піднялося в ньому, коли матір промовила ці слова, такої радості він не знав уже багато тижнів; було в тих словах почуття солідарності – вони удвох проти цілого світу, вони знову єдина спільнота, і «Це – не ваша справа» стало гаслом їхніх спільних зусиль, ознакою того, що вони тепер цілковито покладалися один на одного. Після купівлі тих чи інших меблів вони ходили в кіно, тікаючи на пару годин з холодних вулиць до темряви затишного кінозалу, дивлячись все підряд, що траплялося. Вони завжди займали місця на гальорці, бо мати мала там можливість курити. Вона курила одна за одною цигарки «Честерфільд», і вони дивилися фільми за участю Алана Ледда, Мерілін Монро, Керка Дугласа, Гері Купера, Грейса Келлі та Вільяма Холдена – вестерни, мюзикли, наукову фантастику, і неважливо, що крутили того дня: вони просто заходили, сподіваючись на втіху від перегляду таких фільмів, як «Барабанний бій», «Вера Крус», «Немає бізнесу кращого за шоу-бізнес», «20 тисяч льє під водою», «Поганий день в Блек Році», «Мости біля Токо-Рі» та «Молодий душею». А одного разу, якраз наприкінці отих двох дивовижних місяців, жінка в скляній будці, яка продавала їм квитки, поцікавилася в матері, чому її маленький хлопчик не в школі, і мати їй відповіла: «А не пішли б ви в сраку, жіночко? Стуліть писок і дайте мені здачу».

1.4

Спершу була квартира в Ньюарку, про яку він не пам’ятав нічого, а потім був будинок в Мейплвуді, який його батьки купили, коли йому було три роки, а тепер, шість років потому, вони знову перебиралися до значно більшого будинку з протилежного боку міста. Фергюсон не розумів цього. Той бідинок, в якому вони жили, був бездоганно хорошим будинком, більш ніж адекватним помешканням для родини лише з трьох людей, і з якого ж це дива його батькам здумалося взяти на себе клопіт збирати всі свої пожитки й перебиратися на таку коротку відстань, тим більше, що ніхто їх до цього не примушував? Це мало б сенс, якби вони переїжджали до іншого великого міста чи іншого штату, як, скажімо, дядько Лью та тітка Міллі чотири роки тому, коли вони перебралися до Каліфорнії, але чому ж міняти будинки в одному й тому ж самому місті, якщо не переїжджати до іншого?

А тому, що ми можемо собі це дозволити, відповіла його матір. Бізнес його батька розвивався успішно, і у них з’явилася тепер можливість жити на ширшу ногу. Фраза «жити на широку ногу» наштовхнула Фергюсона на думку про грандіозний європейський палац в стилі вісімнадцятого століття, де в мармуровому залі збираються герцоги з герцогинями в білих напудрених перуках, а також пані та панове в розкішному шовковому вбранні; вони стоять з мереживними хусточками в руках, жартують і сміються. А потім, розвиваючи цю тему далі, Фергюсон уявив у тому натовпі своїх батьків, але в старомодних костюмах вони виглядали сміховинно, абсурдно та гротескно. І він сказав: «Одне лише те, що ми можемо собі це дозволити, іще не означає, що ми мусимо його купляти. Наш будинок мені подобається, і я гадаю, що ми маємо в ньому лишитися. Якщо ми маємо грошей більше ніж достатньо, то мусимо віддати надлишок тим, у кого їх немає взагалі. Не годиться витрачати їх на себе. Бо це – егоїстично».

«Арчі, не вередуй», відповіла матір. «Твій батько працює за двох, працює більше за будь-кого в нашому місті. Він заслуговує кожної копійки, яку заробив, тож якщо йому захотілося трохи повихвалятися, придбавши новий будинок, то це його особиста справа».

«Я не люблю, коли хтось вихваляється», зауважив Фергюсон. «Так поводитися негарно».

«Подобається це тобі чи не подобається, мій синку, але ми перебираємося, і я впевнена, що на новому місці тобі сподобається. Там більші кімнати, більший двір, і є підвальне приміщення. В ньому ми поставимо стіл для пінг-понгу і подивимося, чи зможеш ти нарешті навчитися грати достатньо добре, щоби мене перемогти».

«Але ж ми вже граємо в пінг-понг у дворі».

«Тільки у теплу пору року. До того ж, Арчі, в приміщенні нам не заважатиме вітер».

Фергюсон знав, що частину сімейного бюджету складали гроші, які заробляла його матір в портретній фотостудії, але значно більша частина грошей, практично всі вони, надходила з батькового бізнесу – мережі трьох господарчих магазинів під назвою «Фергюсон», один з яких розташовувався в окрузі Юніон, другий – у Вестфілді, а третій – в Лівінгстоні. Колись давно він мав магазин в Ньюарку під назвою «Домашній Світ Трьох Братів», але його продали, коли Фергюсону було три з половиною або чотири роки, і якби не взята в рамочку чорно-біла фотографія 1941 року, яка висіла на стіні в робочому кабінеті і на якій був зображений його батько, котрий стояв між двома своїми усміхненими братами перед магазином «Домашній Світ» в день його відкриття, то всі спогади про той магазин були б назавжди викресленими з його пам’яті. Фергюсону було неясно, чому його батько більше не співпрацював зі своїми братами, до того ж була іще більша загадка: чому дядько Лью та дядько Арнольд виїхали удвох до Каліфорнії, щоби, за виразом його батька, «розпочати там нове життя». Шість чи сім місяців тому назад, відчувши напад ностальгії за відсутньою тепер кузиною Френсі, він попрохав свою матір викласти свої міркування з приводу причин, які змусили родичів переїхати так далеко, але мати просто сказала: «Батько викупив їхню долю». Це пояснення мало що йому пояснювало, себто малий Фергюсон нічого з нього не зрозумів. Але тепер, в зв’язку з неприємною історією з переїздом до нового будинку, він почав потроху бачити те, що доти проходило повз його увагу. Його батько був багатієм. Він мав більше грошей, аніж знав, що з ними робити, а з того, як ішли у нього справи, можна було зробити лише один висновок: день за днем він ставав дедалі багатшим.

Це було і погано, і добре, вирішив Фергюсон. Добре, бо гроші були необхідним злом, як колись пояснив йому його дідо, а оскільки всім для життя були потрібні гроші, то краще мати їх надміру, аніж обмаль. З іншого боку, аби надмірно заробляти, людина має приділяти гонитві за грошима надмір часу, значно більше, аніж є необхідним чи резонним, і саме це й відбувалося з його батьком, який так тяжко працював на ниві керівництва своєю торговою мережею, що з плином часу кількість годин, які він проводив вдома, безперервно зменшувалася. І в результаті зменшилася настільки, що Фергюсон його майже не бачив, бо в його батька виробилася звичка їхати з дому о сьомій тридцять ранку, тобто коли Фергюсон іще спав, а через те, що кожен магазин працював допізна двічі на тиждень – по понеділках та четвергах в Юніоні, вівторках та п’ятницях у Вестфілді, середах та суботах в Лівінгстоні, бували дні, коли батько не мав змоги приїхати додому на вечерю і повертався о десятій або десятій тридцять, себто аж годину потому, як малого Фергюсона вкладали спати. Тому єдиним днем, коли він міг гарантовано бачити свого батька, була неділя, але з неділями теж все було не так просто, бо після сніданку та після обіду кілька годин відводилося на теніс, що означало теліпатися слідком за батьками на міські корти і чекати, поки батько з матір’ю зіграють сет, щоби потім трохи поцюкати м’яч разом із матір’ю, поки батько гратиме свій щонедільний матч з Семом Браунштейном, його тенісним приятелем іще з дитинства. Фергюсон не зневажав теніс, він просто вважав його нудним у порівнянні з бейсболом та футболом, котрі, на його думку, були найкращими іграми в світі; кращим за теніс був навіть пінг-понг, якщо йшлося про ті види спорту, де були присутніми сітка та м’ячики-стрибунці, тому з непростими почуттями плентався він весною, влітку й восени на відкриті корти, сподіваючись кожної суботи, коли лягав спати, що завтра вранці буде дощ.

Коли ж дощу не було, то після тенісу вони їхали до Саут-Орандж-Вілидж і обідали в «Грюнінгу», де Фергюсон наминав чималенький гамбургер з мисочкою м’ятного морозива; то була довгоочікувана трапеза, і не лише тому, що в «Грюнінгу» робили найсмачніші в усій окрузі гамбургери та виготовляли власне морозиво, а й тому, що там смачно пахло – сумішшю теплої кави, смаженого м’яса та солодкуватими випарами всіляких десертів; то були такі смачні аромати, що Фергюсон аж розчинявся у блаженній насолоді, вдихаючи їх повними легенями. А потім, увібравшись до батькового двокольорового (сіро-білого) седану «олдсмобіл», вони поверталися до свого будинку в Мейплвуді помитися й перевдягнутися. В типову неділю після цього відбувалося одне з чотирьох. Вони залишалися вдома, щоби, як висловлювалася матір, «попоратися», що, в основному, означало ходити слідком за батьком з кімнати до кімнати й дивитися, як він ремонтував те, що потребувало ремонту: зливний бачок у туалеті, згорілі електричні запобіжники, рипучі двері, а матір тим часом сиділа на дивані й читала журнал «Лайф», або спускалася до підвальної фотостудії проявляти плівки та фотографії. Другий варіант полягав у поході в кіно, що подобалося йому та матері найбільше з усіх способів проведення вільного часу в неділю, але батько часто не розділяв їхнього кіношного ентузіазму, бо фільми його майже не цікавили, так само, як і все решта з того, що він називав «сидячими розвагами» (телевізійні вікторини, концерти, мюзикли), неначе посидіти пару годин в кріслі, пасивно всотуючи в себе «цілу купу дурнуватих вигадок», було для нього найгіршими тортурами у світі, але матір зазвичай перемагала в суперечці, погрожуючи піти до кіно без нього, тому троє Фергюсонів знову сідали до авто і їхали подивитися найостанніший вестерн режисера Джиммі Стюарта або комедію за участю Мартіна і Льюїса (Джеррі Льюїс – неперевершений!), і Фергюсон завжди дивувався, наскільки швидко його батько засинав у темряві кінотеатру – забуття поглинало його іще тоді, коли на екрані повзли початкові титри: голова відхилялася назад, губи поволі розкривалися, тому коли починали гриміти постріли, коли грала музика, і падав на підлогу розтрощений посуд, батько вже міцно спав. Оскільки Фергюсон завжди сидів поміж батьками, то він плескав матір по руці кожного разу, коли батько отак «відключався», і, заволодівши її увагою, кивав на нього великим пальцем, мовляв, поглянь, знову він за своє. А матір, в залежності від настрою, або піддакувала й посміхалася, або хитала головою й хмурилася, інколи видаючи коротенький стриманий смішок, а інколи видихаючи щось безсловесне на кшталт «угу». На той час, коли Фергюсону виповнилося вісім, батькові кіношні «відключки» стали настільки звичними, що матір почала називати їхні недільні екскурсії до кінотеатру «двогодинною сонною терапією». Вона більше не питала свого чоловіка, чи хочеться йому сходити в кіно. Натомість вона питала його: «Як щодо пігулки снодійного, Стенлі? Якраз виспишся добряче перед роботою». Зачувши цю фразу, Фергюсон завжди сміявся. Інколи батько сміявся разом із ним, але здебільшого – ні.

Коли ж вони не поралися в хаті й не ходили до кіно, Фергюсони проводили недільний вечір за візитами до знайомих, або знайомі приходили з візитами до них. З огляду на те, що більшість клану Фергюсонів мешкали тепер з іншого боку країни, родинні тусовки в Нью-Джерсі припинилися назавжди, але поблизу жило кілька друзів, тобто друзів батьків малого Фергюсона, зокрема, материна подруга дитинства з Брукліна, Ненсі Соломон, яка мешкала в Вест-Орандж і виготовляла олійні малюнки для студії «Роузленд»; був також батьків друг дитинства з Ньюарка, Сем Браунштайн, який жив у Мейплвуді і кожного недільного ранку грав з батьком у теніс, тому інколи в неділю пополудні Фергюсон зі своїми батьками приїздили в гості до Браунштайна та його дружини Пеггі, яка народила йому трьох дітей, дівчинку та двох хлопчиків; всі вони були старшими за Фергюсона щонайменше на чотири роки, а інколи Браунштайни відвідували Фергюсонів у їхньому будинку, який невдовзі вже не мав бути їхнім; інколи замість Браунштайнів приїздили Соломони – Ненсі зі своїм чоловіком Максом та двома своїми хлопцями, Ст’юї та Ральфом, кожен з яких був молодшим за Фергюсона щонайменше на три роки; ці човникові нью-джерсійські візити стали для малого Фергюсона тяжким випробуванням, бо він був надто дорослим, щоби з насолодою гратися з малими Соломонами, і надто малим, щоби з задоволенням гратися з дітьми Браунштайнів, які насправді були вже надто дорослими, щоби вважатися дітьми. Тому Фергюсон під час цих тусовок часто почувався розгубленим, не знаючи, куди йти і що робити, бо йому швидко набридали витівки трьохрічного Ст’юї та шестирічного Ральфа, а розмова між п’ятнадцяти-та сімнадцятирічними хлопцями Браунштайнів йому була незрозумілою взагалі, тому йому не залишалося нічого іншого, як проводити свій час в компанії тринадцятирічної Анни Браунштайн, яка вчила його грати в кункен та настільну гру під назвою «Кар’єра», але вона вже була наділена помітними грудьми, а в роті у неї були ортодонтичні скоби, через які він не міг на неї спокійно дивитися, бо в тих скобах постійно застрявали харчі – крихітні шматочки помідорів, недоїдене м’ясо, тому кожного разу, коли вона посміхалася (а посміхалася вона часто), у Фергюсона виникав напад мимовільної конвульсивна нудоти, і йому доводилося швидко відвертатися.

Втім, тепер, коли вони вже були на грані переїзду до нового будинку, що дало Фергюсону важливу нову інформацію про його батька (проблема надмірних грошей, надмірного часу, витраченого на заробляння грошей, настільки надмірного, що шість днів на тиждень батько перетворювався для нього на невидимку, а це малому не подобалося і навіть дуже не подобалося, воно пригнічувало його і злило (було іще якесь підходяще слово, але він не міг його згадати), тож тепер, маючи батька постійно на думці, Фергюсон визнав за повчальне згадувати оті нудні візити Соломонів та Браунштайнів як спосіб досліджувати на практиці представників чоловічої половини людства, порівнюючи поведінку свого батька з поведінкою Сема Браунштайна та Макса Соломона. Якщо розмір будинку був тою міркою, якою визначалася кількість грошей, яку вони заробляли, то його батько був багатшим за них обох разом узятих, бо навіть їхній будинок, будинок Фергюсонів, той, який був для них начебто замалим, який їм слід було поміняти на кращий, був більшим і привабливішим за будинки Соломонів та Браунштайнів. Його батько їздив на «олдсмобілі» моделі 1955 року і вже подумував поміняти його у вересні на новий «кадилак», тоді як Сем Браунштайн їздив на «ремблері» 1952 року, а Макс Соломон – на «шевроле» 1950 року випуску. Соломон працював експертом з позовів в страховій компанії (що це означало – малий Фергюсон жодного поняття не мав), а Браунштайн був власником магазину спортивних товарів у центральній частині Ньюарка, не трьох магазинів, як його батько, а лише одного, який, менше з тим, давав достатньо грошей, щоби забезпечувати пристойне життя його дружині та трьом дітям, тоді як три магазина Фергюсонового батька забезпечували засоби існування лише для одної дитини та дружини, яка, до того ж, працювала, на відміну від Пеггі Браунштайн. Як і батько Фергюсона, Сем Браунштайн та Макс Соломон кожного дня їздили на роботу заробляти гроші, але жоден з них не полишав своєї домівки о шостій тридцять ранку, не працював до такої пізньої години, що діти їхні вже спали, коли вони поверталися додому. Тихий і флегматичний Макс Соломон, поранений на війні у Тихому океані, ходив злегка накульгуючи, а гучноголосий і експансивний Сем Браунштайн сипав жартами і по-панібратськи поплескував батька по спині; вони були дуже різними своїм виглядом і поставою, однак в глибині душі обидва відрізнялися від батька Фергюсона навдивовижу однаково, бо вони обидва, схоже, працювали, щоби жити, тоді як його батько жив, щоби працювати. А це означало, що життя друзів його матері й батька більше визначалося їхніми пристрастями, аніж тягарем обов’язків; у Соломона це була пристрасть до класичної музики (він мав велику колекцію платівок та саморобну високоякісну аудіо-систему), Браунштайн любив спорт в усіх його численних проявах, від баскетболу й до кінних перегонів, від легкої атлетики до боксу, а єдиною розвагою батька Фергюсона був, окрім роботи, теніс, який, на думку Фергюсона, був недолугим та ущербним різновидом хобі, бо кожного разу, коли Браунштайн під час візиту вмикав по телевізору бейсбольну гру чи футбольний матч, і всі хлопці та чоловіки з обох родин скупчувалися у вітальні, щоби вболівати за улюблену команду, його батько в дев’яти випадках з десяти, так само, як і в кінотеатрі, натужно боровся зі сном. Ця боротьба тривала від п’яти до п’ятнадцяти хвилин, а потім батько припиняв спротив і засинав.

Інколи в неділю вони бачилися з Адлерами, і в Нью-Йорку, і в Мейплвуді, і ці візити забезпечували малого Фергюсона додатковими піддослідними об’єктами в його лабораторії з дослідження чоловічої поведінки. Це були, зокрема, його дідо та чоловік тітки Мілдред, Дональд Маркс, хоча, мабуть, його діда можна було не враховувати, оскільки той належав до старшого покоління і був настільки несхожим на Фергюсонового батька, що важко навіть було навіть уявити їхні імена в одному реченні – наскільки химерно б це виглядало. В свої шістдесят три дідо був іще дужим мужчиною, він і досі займався операціями з нерухомістю і досі заробляв гроші, але, на думку малого Фергюсона, не стільки, скільки його батько, бо його квартира на Західній П’ятдесят восьмій вулиці була вельми тісною, з крихітною кухнею та вітальнею вдвічі меншою за їхню вітальню в Мейплвуді, а їздив дідо на химерному фіолетовому «плімуті», де передачі перемикалися кнопками, і виглядів той «плімут» кумедним цирковим механізмом у порівнянні з батьковим елегантним «олдсмобілем». Так, визнавав Фергюсон, було щось дивакувате в Бенджі Адлері з його картярськими фокусами, нарочито міцними рукостисканнями та високим хрипкуватим сміхом, але онук все одно любив його, любив за те, що той любив жити, і кожного разу, коли дідо був налаштованим на оповідальний лад, він видавав історії так швидко й так пікантно, що навколишній світ неначе перетворювався на стрімкий потік словесності, здебільшого – кумедних історій, оповідок про Адлерів минулого, всіляких близьких та далеких родичів, наприклад, про кузину дідової матері, жінку на цікаве ім’я Фагела Флегельман, яка була настільки здібною, що до двадцяти років встигла опанувати дев’ять іноземних мов, а коли її родина покинула Польщу і прибула до Нью-Йорка в 1891 році, то чиновники на Еліс-Айленд були настільки вражені її лінгвістичними здібностями, що відразу ж взяли її на роботу, і наступні тридцять з гаком років Фагела Флегельман пропрацювала перекладачем в Міністерстві імміграції, опитавши при цьому тисячі тисяч майбутніх американців, які щойно зійшли на берег, допоки установа не закрилася в 1924 році. Потім – довга пауза. Після паузи – дідова загадкова усмішка, а після усмішки – іще одна історія про чотирьох чоловіків Фагели Флегельман, про те, як вона пережила їх усіх, оселившись в результаті багатою вдовою в Парижі, у квартирі на Єлисейських Полях. Чи правдиві були ті історії? А яка різниця, були чи не були?

Так, його діда не можна було враховувати, бо він не поміщався в схему, і намагання зробити це було б «абсолютною безглуздістю», як сказав би дід, великий любитель каламбурів та хльостких фраз. Але дядько Дон був на два роки молодшим за Фергюсонового батька, і тому являв собою підходящу кандидатуру для дослідження, можливо, навіть кращу, аніж Сем Браунштайн та Макс Соломон, бо останні двоє, як і його батько, мешкали в передмістях Нью-Джерсі і належали до процвітаючого середнього класу (торговець та офісний клерк), але Дон Маркс був міським створінням, народженим і вихованим в Нью-Йорку, освіченим в Колумбії, хоча з якогось дива не мав роботи, принаймні такої, де є роботодавець та регулярна зарплата. Він днями сидів вдома за друкарською машинкою, яка виробляла книги та журнальні статті, він був чоловіком самодостатнім, і малий Фергюсон бачив такого вперше в житті. Він перебрався сюди разом з тіткою Мілдред три роки тому, залишивши свою дружину та сина в старій квартирі у Верхньому Вест-сайді, і це малий Фергюсон також бачив вперше у житті: розлучений чоловік, який знову одружився менш ніж рік тому, проживши в гріху з Фергюсоновою тіткою перші два роки їхнього співіснування (на що його батько та діди з бабусями, а надто двоюрідна тітка Перл дивилися скоса, і з чого сміялася його матір); в маленькій квартирі Дона Маркса та тітки Мілдред на Перрі-стріт в Грінвіч-Віллиджі було стільки книг, скільки Фергюсон не бачив у жодному книжковому магазині або бібліотеці, вони були повсюди: на полицях під стінами трьох кімнат, на столах та стільцях, на підлозі, на шафах, і це фантастичне скупчення книг в одній квартирі не лише зачаровувало Фергюсона, а й самим фактом свого існування вказувало на те, що були в цьому світі інші способи життя окрім тих, які він вже знав, і що стиль життя його батьків був не єдиним можливим. Тітка Мілдред була ад’юнкт-професором англійської мови в Бруклінському коледжі, дядько Дон був письменником, і хоча вони, напевне, отримували гроші за свою роботу, принаймні, достатньо грошей, аби нормально жити, Фергюсону було очевидно, що жили вони не лише для того, щоби заробляти гроші.

На жаль, йому нечасто доводилося бувати в тій квартирі, лише три рази за останні три роки, одного разу – прийшовши на вечерю зі своїми батьками, а двічі – прийшовши з матір’ю у гості. Фергюсон приязно ставився до тітки та свого нового дядька, але з якоїсь причини його матір та її сестра не були близькими людьми, але іще сумнішою та іще очевиднішою обставиною було те, що його батько та Дон Маркс не мали що сказати один одному. Фергюсон завжди відчував, що його батько добре ладить з тіткою, а тепер, коли тітка вийшла заміж, він не сумнівався, що це ж саме стосувалося і його матері та нового дядька. Проблема полягала в спілкуванні двох жінок та двох чоловіків, оскільки його матір, будучи молодшою з двох сестер, завжди рівнялася на Мілдред, а Мілдред, будучи старшою з двох сестер, завжди дивилася на його матір зневажливо; що ж стосувалося чоловіків, то кожен з них був абсолютно байдужим до роботи свого візаві та його поглядів на життя, з одного боку були долари, з другого – слова, і ситуація, можливо, ускладнювалася ще й тим, що дядько Дон під час війни воював у Європі, тоді як батько залишався дома, хоча, можливо, це було безпідставне припущення, оскільки Макс Соломон також брав участь у війні, але вони з батьком завжди нормально спілкувалися, принаймні, тою мірою, якою батько був здатен спілкуватися взагалі.

Проте, взаємні візити до квартири його діда й бабусі тривали і на День Подяки, і на день юдейської Пасхи, інколи траплялися й недільні зустрічі; бувало також, що в неділю тітка Мілдред та дядько Дон вмощувалися на заднє сидіння фіолетового «плімута» й супроводжували його бабусю з дідусем в їхній денній поїздці до Нью-Джерсі. Тому малий Фергюсон мав багато нагод спостерігати свого дядька Дона, і той приголомшливий висновок, який він зробив, ішов у розріз з тою величезною різницею, яка існувала між його батьком та дядьком у їхньому походженні, їхній освіті, роботі, та способі життя; вони були більше схожими, аніж несхожими, більш подібними один до одного, аніж його батько був подібним до Сема Браунштайна та Макса Соломона, бо, незалежно від того, чим вони займалися – заробляли гроші чи писали книжки, кожен з них керувався своєю роботою, звертаючи мало уваги на все інше, що робило їх напруженими й відстороненими тоді, коли вони не працювали, стримано-обмеженими та зануреними в самих себе, фактично напівсліпими. Поза всяким сумнівом, дядько Дон міг бути балакучішим, ніж його батько, забавнішим, ніж його батько, цікавішим, ніж його батько, але тільки тоді, коли сам цього хотів, і тепер, коли Фергюсон розібрався в ньому достатньо добре, йому стало видно, як часто Дон Маркс дивився прямісінько крізь тітку Мілдред, коли та промовляла до нього, дивився так, наче щось шукав за її спиною, нездатний почути її, бо думав про щось інше, що було зовсім не схоже на те, як його батько дивився зараз на матір, дивився дедалі частіше: то був осклянілий погляд чоловіка, неспроможного побачити щось інше, окрім думок у своїй власній голові, чоловіка, який був начебто поруч, але насправді – десь дуже далеко.

Саме в цім і полягала реальна відмінність, виснував Фергюсон. Значення мала не кількість грошей, не те, що людина могла чи не могла робити, могла чи не могла придбати більший будинок чи дорожчий автомобіль, значення мала амбіція. Саме цим і пояснювалося, чому Браунштайн та Соломон пливли рікою життя у відносному спокої – бо їх не терзало прокляття амбіцій. На відміну від них, його батька та дядька Дона поглинали амбіції, що, як це не дивно, робило їхні світи вужчими й менш комфортними, аніж ті світи, які були неуражені цим прокляттям, бо амбіції означають постійну відсутність задоволеності, постійне прагнення чогось більшого, постійну борню, порив уперед, бо жоднен успіх ніколи не буде достатньо великим, щоби задовольнити потребу в нових і ще більших успіхах, амбіції означають примус з одного магазину зробити два, а потім з двох зробити три, чотири і п’ять, так само, як одна книга є лише першим кроком до іще одної, а потім – до довічного написання все нових і нових книжок, яке потребувало не меншої концентрації зусиль і цілеспрямованості, аніж тої, якої потребував бізнесмен для того, щоби розбагатіти. Олександр Македонський завойовує світ – а що далі? А далі будує космічну ракету й вторгається на Марс.

Фергюсон перебував у першому десятиріччі свого життя, і це означало, що книги, як він читав, і досі обмежувалися цариною дитячої літератури, пригодницьких книжок, романів про шкільних гравців у футбол та міжгалактичних мандрівників, спрощених біографій видатних чоловіків та жінок, таких як Авраам Лінкольн та Жанна Д’Арк, але тепер, почавши досліджувати душевні порухи дядька Дона, він подумав, що не завадило б прочитати щось із ним написаного, або, принаймні, спробувати прочитати, тому одного дня він спитався у матері, чи немає у них вдома якоїсь із дядькових книжок. Так, відповіла матір. Ми маємо обидві.

Фергюсон: Обідві? Що значить «обидві?

Матір: Це – довгі книжки, Арчі. Кожна з них писалася роками.

Фергюсон: А про що вони?

Матір: Це – біографії.

Фергюсон: Мені подобаються біографії. Хто ці люди?

Матір: Люди з давнього минулого. Німецький письменник початку дев’ятнадцятого сторіччя на ім’я Кляйст. Французький філософ і науковець сімнадцятого сторіччя на ім’я Паскаль.

Фергюсон: Ніколи про них не чув.

Матір: По правді кажучи, я також не чула.

Фергюсон: А це цікаві книги?

Матір: Гадаю, що так. Люди кажуть, що цікаві.

Фергюсон: Ти хочеш сказати, що сама їх не читала?

Матір: Кілька сторінок то тут, то там, але не цілком. Боюся, що це – не моє.

Фергюсон: Але ж інші люди вважають їх цікавими. Це означає, що дядько Дон заробляє багацько грошей.

Матір: Не зовсім. Це – книги для науковців, а науковці не мають великої аудиторії. Саме тому дядько Дон і пише так багато статей та оглядів. Для того, щоби мати додатковий заробіток, поки він пише свої книги.

Фергюсон: Все ж я б хотів прочитати якусь із його книг.

Матір (посміхаючись): Хочеш – читай, Арчі. Але не дивуйся, якщо вони видадуться тобі надто важкими.

Тож матір Фергюсона дала йому ті дві книги, кожна з яких мала понад чотириста сторінок, два грубих фоліанти, друковані петитом і без ілюстрацій, опубліковані видавництвом Оксфордського університету, а через те, що обкладинка книги про Паскаля сподобалася Фергюсону більше, бо на ній була виразна фотографія посмертної маски видатного француза, зображена на повністю чорному тлі, він вирішив почати саме з неї. Прочитавши перший параграф, Фергюсон збагнув, що цю книгу не просто важко було читати – її було неможливо читати взагалі. Я іще до цього неготовий, сказав він самому собі. Доведеться почекати, поки я підросту.

Хоча Фергюсон і не зміг прочитати книги свого дядька, зате він міг спостерігати, як той поводився зі своїм сином, і ця тема була йому надзвичайно цікавою і, безсумнівно, найголовнішою, ця тема підштовхнула його до систематичного дослідження сучасних американських чоловіків, оскільки його зростаюче розчарування у власному батьку зробило його уважнішим до того, як поводилися зі своїми синами інші чоловіки, і йому довелося збирати свідчення, щоби визначити: була його проблема винятково його власною чи спільною для всіх хлопців. В тому, що стосувалося Браунштайна та Соломона, Фергюсон мав змогу спостерігати два різних способи батьківської поведінки. Браунштайн ставився до свого нащадка жартівливо й по-товариські, Соломон – ніжно і серйозно; Браунштайн торохтів і вихваляв, Соломон слухав і витирав сльози; Браунштайн міг не стриматися й привселюдно вишпетити, Соломон тримав свої думки при собі, даючи можливість Ненсі виховувати й дисциплінувати хлопців. Два способи, дві філософії, двоє особистостей, одна – зовсім не схожа на Фергюсонового батька, друга – трохи схожа, але з одним фундаментальним винятком: Соломон ніколи не засинав у недоречний момент.

Дядько Дон не засинав тому, що він більше не жив зі своїм сином і рідко з ним бачився, один раз на вихідні щомісяця, два тижні влітку, тобто лише тридцять вісім днів на рік, та коли Фергюсон подумки все підрахував, то виявилося, що, незважаючи на те що він бачив свого батька значно частіше (для початку, п’ятдесят дві неділі щороку, плюс родинні вечері тоді, коли батько приходив з роботи раніш, ніж зазвичай, тобто три-чотири дні на тиждень, що в сумі складало приблизно сто п’ятдесят вечерь на рік, себто значно більше спілкування, аніж його мав зі своїм батьком син Дона Маркса), існувала одна заковика: новоспечений кузен Фергюсона під час отих щорічних тридцяти восьми зустрічей завжди бачився зі своїм батьком сам на сам, тоді як Фергюсон ніколи не бував зі своїм батьком само-один, а попорпавшись в пам’яті у пошуках останнього випадку, коли вони з батьком були наодинці удвох в приміщенні чи в авто в останній раз, він змушений був заглибитися в минуле більше ніж на півтора року, до отого дощового недільного ранку, коли потоки води змили з порядку денного щотижневий ритуал тенісу на «Грюнінгу», тож вони з батьком всілися у старий «б’юїк» і вирушили до магазину «У Табачника», щоби купити там продукти для пізнього сніданку (чи раннього обіду); вони стояли в черзі зі своїми пронумерованими квитками в тому заповненому відвідувачами магазині з приємними ароматами, очікуючи своєї черги, щоби затоваритися білорибицею, оселедцями, копченою лососиною, рогаликами та вершковим сиром. То був чіткий і ясний спогад, але востаннє це було аж у жовтні 1954 року, шосту частину його життя тому назад, а якщо відняти перші три роки свого життя, про які у нього не збереглося виразних спогадів, то це було чверть його життя тому назад, еквівалент десяти років у сорокарічного чоловіка, бо на цей момент розповіді Фергюсону було дев’ять.

Того хлопця звали Ной, і був він на три з половиною місяці молодшим за Фергюсона. На превелике розчарування Фергюсона, протягом двох років гріховного співжиття їм не давали бачитися, оскільки колишня дружина дядька Дона, з цілком зрозумілих причин розлючена тим, що її кинули заради тітки Мілдред, відмовлялася заплямовувати свого сина спілкуванням з руйнівником сім’ї, і ця заборона поширювалася за межі Адлерів на Фергюсонів. Коли дядько Дон та тітка Мілдред вирішили побратися, заборону було знято, оскільки все тепер було по закону, і колишня дружина вже була не в змозі заявляти претензії на свого колишнього чоловіка. Тож Фергюсон та Ной Маркс познайомилися на весіллі, яке відбулося в грудні 1954 року. То була скромна церемонія, яку відзначали в квартирі бабусі й дідуся Фергюсона, і на якій були присутні не більше двадцяти гостей – члени родини з обох боків та кілька близьких друзів. З дітей там були тільки Фергюсон та Ной, і тому хлопці відразу ж подружилися, бо кожен був єдиною дитиною в сім’ї і завжди прагнув братика або сестричку, а той факт, що вони були одного віку і тому могли відтоді бути двоюрідними братами чи радше нерідними братами, хоч і зведеними, але об’єднаними однією родиною, обернув їхнє знайомство на весіллі в щось на кшталт додаткового весілля, або церемоніального альянсу, або посвячення в єдинокровні брати, оскільки обидва усвідомлювали, що знатимуться тепер один з одним всю решту свого життя.

Звісно, вони зустрічалися нечасто, бо один мешкав у Нью-Йорку, а другий – в Нью-Джерсі, і через те, що Ной бачився зі своїм батьком лише тридцять вісім днів на рік, протягом півтора року хлопці бачилися лише шість чи сім разів. Фергюсону хотілося зустрічатися з Ноєм частіше, але він розумів, що це неможливо, бо вже встигнув зробити певні висновки щодо характеристики дядька Дона як батька; ця характеристика відрізнялася і від характеристики його батька, і від характеристики Браунштайна та Соломона. Слід сказати також, що Ной являв собою особливий випадок. То був кривозубий шибеник і шахрай, який нічим не нагадував дітей вищезазначених чоловіків, тому спілкування з ним вимагало особливого підходу. Ной був першим циніком, якого зустрів Фергюсон, жартівником, для якого не існувало нічого святого, хитрожопим базікалом, розумним, аж надто розумним, і водночас кумедним, значно розвиненішим та тоншим мислителем, аніж був на той час Фергюсон. Тому спілкуватися з ним було величезною насолодою, якщо ви були його товаришем (а Фергюсон вже встиг ним стати – однозначно), але Ной мешкав зі своєю матір’ю і бачився зі своїм батьком лише тридцять вісім разів на рік, а коли вони бачилися, то Ной постійно випробовував батьків терпець, що, на думку Фергюсона, було зовсім не дивно, бо дядько Дон фактично кинув його у віці п’яти з половиною років. У Фергюсона виникла до Ноя велика прихильність, але він знав також, що його названий брат міг бути незносним, розбишакуватим і дратівливим створінням, тому його симпатія в певному сенсі розподілялася поміж батьком та сином, і в тій симпатії було почуття солідарності з покинутим хлопцем і водночас співчуття до його зневаженого батька, а невдовзі Фергюсон збагнув, що дядько Дон хотів, щоби він приходив на його зустрічі з Ноєм і був буфером між ними, таким собі модератором, відволікаючим фактором. Тому вони їздили втрьох до стадіону «Еббетс-Філд» дивитися матчі «Доджерів» проти «Філліз», їздили втрьох до Музею Природничої історії подивитися на кістки динозаврів, їздили втрьох на подвійні сеанси фільмів з участю братів Марксів у кінотеатрі повторного показу біля Карнегі-холу, і Ной завжди починав день низкою злостивих жартів, заїдаючись до свого батька через те, що той витягнув його до Брукліну, бо до чогось іншого батьки додуматися неспроможні, еге ж? Вони зазвичай заштовхують своїх хлопців до душних вагонів метро і возять їх на бейсбольні ігри, навіть якщо батькам той бейсбол по барабану, або таке: Бачиш он того печерного чоловіка в діорамі, татку? Ви з ним, часом, не брати? Або: Брати Маркс – вони, часом, не наші родичі? Може, мені написати Гручо Марксу й спитати, чи не є він моїм справжнім батьком? Правда ж полягала в тім, що Ной любив бейсбол, і попри свою жалюгідну нездатність грати в нього він знав найдрібніші подробиці про кожного «Доджера» і носив в нагрудній кишені автограф Джекі Робінсона (подарований батьком). Правда полягала в тім, що Ной страшенно цікавився кожною вітриною в Музеї природничої історії, і дуже неохоче покидав приміщення, коли батько казав йому, що вже час іти. Правда полягала в тім, що Ной сміявся до упаду з «Качиного супу» та «Марної праці» і завжди виходив з кінотеатру, вигукуючи: «Оце так сімейка! Карл Маркс! Гручо Маркс! Ной Маркс! Маркси правлять світом!»

І під час усіх цих буревіїв та конфронтацій, цих раптових затишшів та вибухів маніакальної веселості, цих нападів сміху та агресії, що зміняли один одного, батько Ноя зберігав дивовижний і незмінний спокій, ніколи не відповідав на образи з боку свого сина, не реагував на його провокації і мовчки зносив кожен наскок, допоки вітер знову не міняв напрямок. Незбагненна, безпрецедентна форма батьківської поведінки, думав собі Фергюсон, скоріше вона зумовлена не здатністю контролювати власні емоції, а бажанням дозволяти своєму сину карати батька за його провину, прагненням за допомогою цих бичувань спокутувати свої гріхи. Якою ж химерною парою вони були – травмований хлопець, що клявся в любові з кожним проявом ворожості до свого батька, і травмований батько, який виражав свою любов тим, що відмовлявся давати сину запотиличники і натомість дозволяв йому шпетити його! Втім, коли води бути тихими, коли боротьба тимчасово затихала, і батько з сином дрейфували разом у своєму човні, був один примітний факт, який Фергюсон не проминув підмітити: дядько Дон розмовляв з Ноєм як з дорослим. Жодної поблажливості, жодних батьківських поплескувань по спині, жодної нотації. Коли хлопець говорив, батько його слухав. Коли хлопець ставив запитання, батько відповідав йому як колезі, і Фергюсон, слухаючи їхню розмову, не міг не відчувати заздрості, бо жодного разу його батько з ним так не говорив – з такою повагою, такою цікавістю, таким виразом задоволення на своєму обличчі. І Фергюсон дійшов висновку, що, загалом, дядько Дон був хорошим батьком, можливо, не без недоліків, і, може, навіть батьком-невдахою, але все одно хорошим батьком. А кузен Ной був найкращим другом, навіть попри те, що часами він бував трохи несповна розуму.

Якось в понеділок вранці в середині червня мати поінформувала Фергюсона, що наприкінці літа вони переберуться до нового будинку. Вони з батьком відхватять його наступного тижня, а коли Фергюсон поцікавився, що таке «відхватити», то вона пояснила йому, що на жаргоні агентів з нерухомості це означає «придбати», себто, коли вони сплатять гроші й підпишуть папери, будинок стане їхнім. Це повідомлення стало неприємністю вже саме по собі, але потім матір сказала те, що вразило Фергюсона як вкрай обурливе й неправильне. «Нам пощастило», продовжила вона, «знайти також покупця на старий будинок». Старий будинок! Про що вона каже? Зараз в тому «старому» будинку вони сиділи за сніданком, і допоки вони не зберуть свої речі й не переберуться на протилежний бік міста, вона не має права говорити про нього в минулому часі.

«Чому ти такий похмурий, Арчі?», спитала матір. «Це ж добра новина, а не погана. У тебе такий вигляд, неначе тебе на війну відправляють».

Він не міг сказати їй про своє сподівання, що «старий» будинок ніхто не купить, що він нікому не знадобиться, бо всі побачать, що Фергюсонам він підходив краще, аніж будь-яким іншим людям, і що коли матері з батьком не вдасться продати цей будинок, то вони не зможуть купити новий і тому змушені будуть залишитися там, де були. Він не міг сказати їй про це, бо матір була така рада, вона вже давно так не раділа, а в світі мало є кращого, ніж бачити свою матір щасливою. Однак його остання надія рухнула, і все це сталося поза його спиною. Покупець! Хто ж ця невідома особа і звідки вона взялася? Ніхто з Фергюсоном ні про що не радився, допоки це не сталося, всі питання завжди вирішувалися поза його спиною, і він в цьому процесі права голосу не мав. А Фергюсон хотів мати право голосу! Йому набридло бути дитиною, набридло, що ним помикають і вказують, що робити. Америка начебто демократична країна, але він жив у диктатурі, і йому це осточортіло до краю. До краю.

– Коли це сталося? – спитався він.

– Вчора, відповіла матір. – Коли ви їздили з дядьком Доном та Ноєм до Нью-Йорку. Така цікава історія вийшла!

– Як так?

– Пам’ятаєш містера Шнайдермана, фотографа, у якого я працювала в молодості?

Фергюсон кивнув. Звісно, він пам’ятав містера Шнайдермана, отого сварливого старигана з сивою козлячою борідкою, який приїздив до них раз на рік пообідати. Він шумно сьорбав суп і одного разу пукнув за столом, навіть сам цього не помітивши.

– Так от, – продовжила матір. – У містера Шнайдермана є двоє дорослих синів, Даніель та Гілберт, вони приблизно одного віку з твоїм батьком, а вчора Даніель з дружиною приїздили до нас у гості, і здогадайся, що сталося?

– Можеш мені не розповідати.

– Так дивно, еге ж?

– Мабуть.

– У них є двоє дітей, тринадцятирічний хлопчик та дев’ятирічна дівчинка, Емі, найчарівніша з усіх дівчаток, яких мені доводилося бачити. Справжня красуня, Арчі.

– Я за неї страшенно радий.

– Та годі тобі, буркотуне! До речі, а як ти відреагуєш на те, що вона зрештою може оселитися у твоїй кімнаті? Невже тобі байдуже?

– Байдуже, бо то вже буде її кімната, а не моя.

Шкільний рік завершився, і наступних вихідних Фергюсона відіслали до тентового табору в штаті Нью-Йорк. Фергюсон вперше в житті поїхав з дому, але поїхав він без страху й каяття, бо разом з ним був Ной. А оскільки вдома йому було нудно, йому осточортіло слухати всі ці розмови про старий будинок та дівчинку-красуню, яка силоміць відбере у нього його кімнату, то два місяці на природі мали підняти йому настрій і усунути виниклі ускладнення. Табір «Парадиз» був розташований в північно-східному квадранті округу Колумбія, неподалік кордону з Массачусетсом ті підніжжям Беркширів, і батьки відправили його туди тому, що якась подруга Ненсі Соломон вже багато років посилала туди своїх дітей і про той табір у неї склалися найкращі враження. Коли Фергюсон погодився, то його матір поговорила зі своєю сестрою, та поговорила зі своїм чоловіком – і до нього таким чином приєднався Ной. Фергюсон зі своїм названим братом виїхали з Центрального вокзалу в складі великої групи туристів, яка складала близько двохсот хлопців та дівчат віком від семи до п’ятнадцяти років, і за пару хвилин до того, як вони сіли у вагон, дядько Дон відвів Фергюсона убік і попрохав пильнувати Ноя, щоби він не вскочив у халепу і щоби до нього не чіплялися інші хлопці, і через те, що дядько Дон так довіряв йому (а отже, вбачав у ньому людину сильну й надійну), Фергюсон пообіцяв дядьку Дону, що зробить все належне для захисту Ноя.

На щастя, табір «Парадиз» не був закладом з жорсткими умовами, і невдовзі Фергюсон збагнув, що може дещо послабити свій контроль. Дисципліна в таборі була досить млявою, і, на відміну від таборів бойскаутів і релігійних таборів, метою яких було виховання в молоді твердості характеру, керівництво табору «Парадиз» мало на думці мету менш величну і просто намагалося зробити життя відпочивальників максимально приємним. В перші дні свого перебування там Фергюсон, пристосовуючись до нових умов, зробив декілька цікавих відкриттів, серед яких був той факт, що він був єдиним хлопцем з їхньої групи, який мешкав у передмісті. Всі решта були з Нью-Йорку, тому його оточувало багацько міської малечі, яка зросла в таких районах, як Флетбуш, Мідвуд, Боро-Парк, Вашингтон-Гайтс, Форест-Гілз, та Гранд-Конкорс. Хлопці з Брукліна, хлопці з Манхеттена, хлопці з Квінсу, хлопці з Бронксу, сини представників середнього класу, нижчого середнього класу – вчителів, бухгалтерів, державних службовців, барменів та комівояжерів. До тих пір Фергюсон вважав, що приватні літні табори були призначені винятково для дітей багатих банкірів та адвокатів, але виявилося, що він помилявся, а згодом, у міру того, як минали дні і він вивчав імена й прізвища хлопців та дівчат, він дізнався, що всі у тому таборі були євреями – від подружжя власників (Ірвінга та Едни Кац), директора (Джека Фельдмана) та його заступника з помічником, які мешкали у власному будиночку (Гарві Рабиновича та Боба Грінберга), і до кожного з отих двохсот двадцяти чотирьох туристів, які приїхали в той табір на літо. Та державна школа, до якої він ходив у Мейплвуді, була залюднена сумішшю протестантів, католиків та євреїв, але тепер довкола нього були одні лише євреї, і вперше у своєму житті Фергюсон опинився вкинутим в етнічний анклав, свого роду гетто, але цього разу це було гетто на свіжому повітрі, серед дерев, трави та пташок, які пурхали в синьому небі над головою, тож після того, як він всотав у себе новизну ситуації, вона перестала мати для нього будь-яке значення.

Найбільше ж значення мало для нього те, що він проводив свої дні, займаючись приємними видами діяльності, і не лише тими, які він вже знав, наприклад, бейсбол, плавання та пінг-понг, але й цілим асортиментом новацій, серед яких були стрільба з лука, волейбол, перетягування канату, веслування, стрибки в довжину з місця, але найдивовижнішим з усіх було оте пречудесне відчуття, яке давало йому веслування на каное. Фергюсон був струнким атлетичним хлопцем, якого природно вабило до цих видів спорту, але позитивний аспект табору «Парадиз» полягав саме в тім, що відпочивальники мали змогу вибирати собі вид діяльності, і ті з них, хто не мав схильності до спорту, могли спробувати себе в живопису, гончарстві, музиці і театрі, а не в жорсткому протистоянні з битами та м’ячами. Єдиним обов’язковим видом було плавання, два тридцятихвилинних запливи щоденно, один перед обідом, а другий перед вечерею, але охолонути у воді подобалося всім, а якщо хтось не був вправним плавцем, то мав змогу похлюпатися на мілкому кінці озера. Тому коли Фергюсон грав у софтбол на одному боці табору, Ной займався живописом на протилежному боці, а коли Фергюсон полинув по воді у своєму улюбленому каное, Ной проводив репетицію вистави. Протягом першого тижня низькорослий дивакуватий Ной тулився до Фергюсона, нервуючи й почуваючись невпевнено, щосекунди очікуючи, що хтось перечепить його або обізве лихим словом, але нападу так і не сталося, і він невдовзі почав призвичаюватися, заводити дружбу з іншими хлопцями, знайомити своїх співмешканців зі своїми останніми імітаціями Альфреда Е. Ноймана[4], і при цьому (на превеликий подив Фергюсона) навіть трохи засмаг.

Ясна річ, в таборі траплялися сварки, конфлікти та випадкові бійки, бо попри назву «Рай» табір раєм не був, але нічого екстраординарного, наскільки міг судити Фергюсон, там не відбувалося, а того разу, коли він мало не побився з одним хлопцем, причина незгоди була настільки сміховинною, що він не зміг назбирати в собі ентузіазму достатньо для того, щоби розпочати бійку. То був 1956 рік, один з низки років, протягом яких Нью-Йорк перебував у центрі бейсбольного всесвіту, в якому домінували три команди – «Янкі», «Доджери» й «Гіганти», а окрім 1948 року, принаймні одна з них, а часто – і дві підряд, брали участь у іграх Світової серії, починаючи з того року, коли народився Фергюсон. Нейтральним не залишався ніхто. Кожен чоловік, кожна жінка й кожна дитина в Нью-Йорку та прилеглих передмістях вболівали за ту чи іншу команду, здебільшого – дуже активно й надзвичайно віддано; всі болільники «Янкі», «Доджерів» та «Гігантів» ненавиділи один одного, що призводило до безглуздих сварок, випадкових бійок з ударами в пику, а одна з них набула лихої слави через те, що один болільник застрелив другого у барі. Серед хлопців та дівчат Фергюсонового покоління найдовші сварки точилися довкола такого питання: яка з команд мала найкращого центрального приймаючого гравця, а оскільки всі три з них були чудовими гравцями, найкращими в своєму амплуа в усьому бейсбольному світі та в усій історії бейсболу, то молодь марнувала цілі години в дебатах про чесноти Дюка Снайдера («Доджери»), Мікі Ментла («Янкі»), та Віллі Мейса («Гіганти»). І такими палкими були вболівальники кожної команди, що більшість з них готові були сліпо захищати свого центрального приймача просто на підставі чистої й непохитної відданості своєму клубу. Фергюсон був фаном «Доджерів», бо його матір виросла в Брукліні вболівальницею «Доджерів» і передала йому у спадок свою схильність до аутсайдерів та завідомо програшних справ, оскільки в дитинстві його матері «Доджери» були незграбною, часто жалюгідною командою, а зараз перетворилися на потужний локомотив, чинних чемпіонів світу, рівних за своєю силою всемогутнім «Янкі», і з вісьмох хлопців, які жили разом з ним у тенті того літа, троє вболівало за «Янкі», двоє за «Гігантів», а троє – за «Доджерів», серед яких були Фергюсон, Ной та хлопець на ім’я Марк Дубинський. Одного дня під час сорокап’ятихвилинного відпочинку після обіду, коли всі переважно займалися читанням коміксів про Супермена, написанням листів та перечитуванням позавчорашніх спортивних рецензій в «Нью-Йорк Пост», Дубинський, чиє ліжко стояло ліворуч Фергюсонового (ліжко Ноя стояло праворуч), знову підняв вічне питання і розповів Фергюсону, як вперто захищав він того ранку Снайдера проти Ментла в суперечці з двома вболівальниками «Янкі», анітрохи не сумніваючись, що фанат «Доджерів» Фергюсон підтримає його. Але Фергюсон цього не зробив, бо хоч як він, за його словами, і не молився на Дюка, Ментл був кращим гравцем, а Мейс був навіть кращим за Ментла, можливо, лише на якусь дрібку, але явно кращим, тож чому Дубинський так вперто чіпляється за ілюзії, протиставляючи їх очевидним фактам? Відповідь Фергюсона була такою несподіваною, такою спокійно-впевненою, такою абсолютно нищівною стосовно впевненості Дубинського у перевазі віри над раціональними аргументами, що Дубинський образився, страшенно образився і якусь мить потому вже стояв над ліжком Фергюсона й несамовито репетував, обзиваючи його зрадником, атеїстом, комуністом і дворушником, погрожуючи провчити його й дати йому в пику. Дубинський вже був стиснув кулаки, готуючись напуститися на Фергюсона, коли той сів у ліжку й сказав йому вгамуватися. Можеш думати все, що хочеш, Марку, сказав він, але у мене також є своя думка, і я маю на неї право. Ні, не маєш, відповів Дубинський, продовжуючи шаленіти, не маєш, якщо вважаєш себе болільником «Доджерів». Фергюсон не мав жодного бажання битися з Дубинським, який, зазвичай, не був схильним до такої запальної поведінки, але, схоже, того дня цей хлопець палко забажав почубитися, бо щось в словах Фергюсона зачепило його за живе і йому захотілося розбити їхню дружбу на друзки. А поки Фергюсон сидів у своєму ліжку, роздумуючи, що йому робити: умовити Дубинського вгамуватися чи дійсно підвестися й дати йому прочухана, раптом у сварку втрутився Ной. Хлопці, хлопці, сказав він, промовляючи басовитим і кумедним голосом розважливого й мудрого татуся. Припиніть негайно ж цю сварку! Ми ж всі чудово знаємо, хто насправді є найкращим центральним приймачем. Фергюсон з Дубинським одночасно обернулися й поглянули на Ноя, який лежав у ліжку, впершись ліктем у подушку і підперши голову рукою. Дубинський сказав: «Гаразд, Марксе, я вислухаю тебе, але дивись – краще нехай це буде правильна відповідь!» Заволодівши його увагою, Ной на хвилю замовк і посміхнувся, посміхнувся отою дурнуватою, однак надзвичайно блаженною посмішкою, яка назавжди закарбувалася в пам’яті Фергюсона і яку він згадував знову і знову від дитинства та юності й до зрілих років; вона наче блискавка шаленої примхи, що тривала секунду-дві, висвітила справжню душу дев’ятирічного Ноя Маркса, який завершив конфронтацію такою фразою: «Найкращий центральний приймач – це, звісно ж, я».

Впродовж першого місяця Фергюсон жодного разу не замислився про те, як добре було йому на новому місці. Він був надто зануреним у все те, чим він займався, щоби зупинитися й проаналізувати свої почуття, надто захоплений сьогоденням, щоби спромогтися зазирнути вперед, у майбутнє, чи назад, у минуле, він жив моментом, як сказав його вожатий Гарві, маючи на увазі умову, необхідну для добрих показників у спорті, і цей вираз був, мабуть, реальним визначенням щастя, коли ти не знаєш, що ти щасливий, не прагнеш нічого, окрім жити сьогоденням, нинішнім моментом. Але на горизонті вже забовванів день батьківських відвідин, ота неділя, яка була серединною точкою двомісячної табірної зміни, і напередодні тієї неділі Фергюсон спантеличено відкрив для себе, що він не прагне побачитися зі своїми батьками, навіть з матір’ю, за якою, він гадав, страшенно скучатиме, але не скучав, вірніше скучав, але трохи, в якісь короткочасні й болісні спалахи пам’яті, за батьком же він не скучав анітрохи, повністю стерши його зі своєї свідомості протягом останнього місяця і зовсім на нього не зважаючи. Фергюсон збагнув, що в таборі йому було краще, аніж вдома. Життя поміж друзів було багатшим та цікавішим, аніж життя з батьками, і це означало, що батьки виявилися менш важливими, аніж він раніше гадав. Ця єретична й навіть революційна ідея дала Фергюсону багато поживи для роздумів, коли він лежав уночі в ліжку, а коли день відвідин настав і він побачив матір, яка вийшла з автомобіля й рушила до нього, то він несподівано для себе виявив, що стримує сльози. Як сміховинно. Як страшенно ганебно бути таким плаксієм, подумав він, але хіба ж міг Фергюсон зробити щось інше окрім кинутися матері в обійми і дати їй розцілувати себе?

Втім, щось було не так. До табору разом з батьками Фергюсона мав приїхати й дядько Дон, але його з ними не було, а коли Фергюсон поцікавився у матері, чому вони не привезли з собою Ноєвого батька, та суворо поглянула на нього і сказала, що пояснить пізніше. «Пізніше» сталося близько години потому, коли батьки відвезли його до кордону зі штатом Массачусетс пообідати в ресторані «Френдлі» в Грейт-Баррінгтоні. Як і завжди, розмову вела його матір, але батько, як це не дивно, виявив незвичну зацікавленість, прислухаючись до її слів з увагою не меншою, аніж Фергюсон, а зважаючи на те, що вона сказала, вірніше, змушена була сказати через обставини, що склалися, Фергюсон аж ніяк не здивувався, що матір виглядала такою ошелешеною, якою він ніколи не бачив її за останній час: її голос тремтів, вона явно хотіла приховати від сина найбентежніші факти, але водночас виявилася нездатною пом’якшити удар, не спотворивши при цьому правди, бо правда була зараз найголовнішим чинником, і хоча Фергюсону було лише дев’ять років, було вкрай важливо, щоби він почув усю історію цілком, без жодних купюр.

Ось так, Арчі, мовила вона, підкурюючи «Честерфільд» без фільтру і видихнувши хмарку голубувато-сірого диму через пластиковий стіл. Дон і Мілдред розлучилися. Їхньому шлюбу настав кінець. Шкода, що я не можу сказати тобі причину, але Мілдред мені не пояснила. Вона така спустошена, така приголомшена, що проплакала, не перестаючи, останні десятеро днів. Не знаю, чи Дон когось покохав, чи їхнє співжиття розпалося саме по собі, але Дон в загальній картині уже відсутній, а шансу на те, що вони зійдуться знову, немає жодного. Я говорила з ним пару разів, але він мені теж нічого не пояснив. Сказав лише, що їхнє з Мілдред подружжя розпалося, і їм не слід було одружуватися взагалі, що все пішло не так з самого початку. Ні, до матері Ноя він повертатися не збирається. Він планує перебратися до Парижу. Він вже забрав свої пожитки з квартири на Перрі-стріт і має від’їхати до кінця місяця. А тепер повернімося до Ноя. Дон перед від’їздом хоче провести з ним трохи часу, тому його колишня дружина, себто, перша колишня дружина Гвендолін приїхала сьогодні до табору забрати Ноя і відвезти його назад до Нью-Йорку. Ось так, Арчі. Ной від’їздить. Я знаю, як ви з ним міцно подружилися, якими добрими друзями ви з ним стали, але тут я нічим зарадити не можу. Я зателефонувала отій жінці, Гвендолін Маркс, і сказала, що, незалежно від того, що сталося між Доном та Мілдред, я хотіла б, аби наші хлопці й далі підтримували контакт, і що мені буде шкода, якщо їхні стосунки через це постраждають, але ота жінка, Арчі, людина жорстка й має серце з криги, тому вона сказала, що не вважає це потрібним. А чи повернеться Ной до табору після того, як його батько поїде до Парижу? поцікавилася я. Дайте, принаймні, хлопцям можливість попрощатися в неділю, сказала я, а вона відповіла: А навіщо? Я на ту мить вже палала від гніву, я ніколи не була такою розлюченою, і я крикнула їй: Як же ж ви можете навіть ставити це запитання? А вона спокійненько відповіла: Мені треба захистити Ноя від емоційних сцен, бо йому й без того несолодко живеться. Не знаю, що тобі й сказати, Арчі. Та жінка просто схибила. А тут іще сестра моя транквілізаторами обдовбалася, а тепер лежить у ліжку й виплакує свою душу. Дон від неї пішов, Ноя у тебе забрали, і якщо чесно, мій хлопчику, то справи у нас вельми кепські, еге ж?

Другий місяць в таборі став місяцем порожнього ліжка. Праворуч від того місця, де продовжував спати Фергюсон, на металевих пружинах лежав голий матрац, то було ліжко нині відсутнього Ноя, і кожного дня Фергюсон питав себе: А чи побачаться вони коли-небудь знову? Півтора року вони пробули кузенами, і от тепер вони вже не кузени. Тітка вийшла заміж за дядька, а тепер вони розлучилися, і дядько від’їжджає на той бік Атлантичного океану, де він вже не зможе бачитися зі своїм хлопцем. Якийсь час все було міцним та солідним, а потім одного ранку сходить сонце і доти стабільний світ починає плавитися.

Наприкінці серпня Фергюсон повернувся додому в Мейплвуд, попрощався зі своєю кімнатою, зі столом для пінг-понгу у дворі, попрощався з дверима із тріснутим склом, які вели на кухню, і наступного тижня разом зі своїми батьками перебрався до нового будинку по той бік міста. Ера життя на широку ногу почалася.