4 3 2 1

2.1

Скільки Фергюсон себе пам’ятав, він завжди вдивлявся в зображення дівчини на етикетці пляшки White Rock[5]. То був сорт сельтерської води, яку його матір купляла під час поїздок до магазину A&P, які вона здійснювала двічі на тиждень, а оскільки його батько твердо вірив у корисні якості сельтерської води, то на обідньому столі у них завжди стояла пляшка «White Rock». І Фергюсон сотні разів придивлявся до дівчини на етикетці, підсовуючи пляшку ближче до себе, щоби краще бачити чорно-біле зображення її напівголого тіла. То була приваблива, скромно-елегантна дівчина з маленькими оголеними грудьми та білою пов’язкою на стегнах; пов’язка, повиснувши, оголила її праву ногу на всю довжину, а другу зігнуту в коліні ногу вона виставила вперед і, обпершись руками на виступаючий кам’яний валун, зазирала в озерце, під яким виднівся принагідний напис «White Rock». Цікавою й абсолютно нереалістичною деталлю того зображення були прозорі крильця на спині у дівчини, які означали, що вона була не просто людиною, а божеством або якоюсь зачарованою істотою; через те, що її кінцівки були такими тендітними, а фігура видавалася маленькою, вона сприймалася скоріше як дівчина, а не доросла жінка, і груди у неї були маленькими, іще не до кінця сформованими грудьми дванадцяти-тринадцятирічної дівчини, а акуратно заколоте волосся оголяло світлу шкіру її шиї та плечей. То була саме така дівчина, про яку у хлопця могли виникнути серйозні думки, а коли той хлопець трохи подорослішає, і йому виповниться дванадцять чи тринадцять, то дівчина Вайт Рок легко могла перетворитися на повноцінну еротичну принаду, таку собі перепустку до світу плотських пристрастей і повністю пробуджених бажань, тож коли це сталося з Фергюсоном, він намагався дивитися на пляшку тоді, коли був впевнений, що його батьки цього не помітять.

Була також уклінна дівчина-індіанка, зображена на коробочці масла «Країна озер», така собі красуня-підліток з довгими косами та двома барвистими перами, які стирчали з-під прикрашеної намистом начільної пов’язки, але проблема цієї потенційної суперниці німфи Вайт Рок полягала в тім, що була вона повністю вдягненою, що значно зменшувало її привабливість, не кажучи вже про іще одну проблему – проблему ліктів, які заклякло стирчали з її боків, бо вона тримала перед собою коробочку масла, аналогічну тій, що стояла перед Фергюсоном, таку саму коробочку, але меншу, з таким самим малюнком дівчини-індіанки, яка тримала перед собою іще одну, іще меншу коробочку масла «Країна озер», і Фергюсон відчував, що в цьому полягав певний інтригуючий, хоча й приголомшливий сенс: дівчина-індіанка, безкінечно зменшуючись, тримає в руках коробочку масла, яка також безкінечно зменшується, і це скидалося на ефект, створюваний коробочкою вівсяної каші «Квакер оутс», на якій усміхнений квакер в чорному капелюсі поволі зменшувався до далекої точки, майже невидимої людському оку; то був світ всередині світу, який, в свою чергу, розташовувався всередині іншого світу, а той світ – всередині іще одного світу, і так далі, допоки світ не зменшувався до розмірів малесенького атома, але при цьому все одно якось примудрявся зменшуватися й далі. Це було по-своєму цікавим, але навряд чи здатним надихнути на еротичні фантазії, тому індіанська красуня з коробочкою масла не могла скласти конкуренцію принцесі Вайт Рок. Невдовзі після того, як Фергюсону виповнилося дванадцять, йому відкрили одну таємницю. Якось він пішов до сусіднього кварталу до свого приятеля Бобі Джорджа, і коли двоє хлопців сиділи на кухні, наминаючи бутерброди з тунцем, до них увійшов чотирнадцятирічний брат Бобі, Карл, високий кремезний хлопець з прищавими щоками та головою, яка добре розбиралася в математиці. Інколи він принижував свого молодшого брата, а інколи розмовляв з ним майже на рівних, але того дощового суботнього дня в середині березня непередбачуваний Карл перебував у великодушному гуморі, і поки хлопці сиділи за столом, жуючи бутерброди й запиваючи їх молоком, він повідомив їм, що зробив приголомшливе відкриття. Не кажучи, яке саме відкриття він зробив, Карл відкрив холодильник, витягнув коробку масла «Країна озер», дістав ножиці та котушку з шухляди біля раковини і поклав усі три предмети на стіл. Ось погляньте, сказав він, і два хлопця стали спостерігати, як Карл розрізав шестипанельну коробку на частини і відклав убік дві великі панелі із зображенням дівчини-індіанки. Встромивши ножиці в один із цих малюнків, він вирізав голі дівчачі коліна, які виглядали з-під спідниці, а потім причепив коліна липкою стрічкою до малюнку з іншої коробки масла – і о, диво! – ті коліна перетворилися на груди, двійко великих оголених грудей з червоною цяткою посередині, які важко було відрізнити від справжнісіньких сосків. Доброчесна індіанка з племені Лакота враз перетворилася на хтиву секс-бомбу. Карл весело вишкірявся, Бобі аж пищав від сміху, а Фергюсон дивився на дівчину й мовчав. Ти диви, яка хитра штука, подумав він. Ножиці, смужка прозорої липучки – і дівчину з країни озер швидко роздягнули.

В журналі National Geographic, який батьки Фергюсона передплачували і чомусь після прочитання не викидали, були фотографії голих жінок. Вельми часто весною 1959 року Фергюсон з Бобі приходили зі школи додому й одразу ж прямували до гаражу, де переглядали стоси пожовклих журналів у пошуках картинок з гологрудими жінками, представницями примітивних племен Африки та Південної Америки, чорношкірими та брунатношкірими жінками з теплих країв, які ходили голими або майже голими й при цьому абсолютно не соромилися, що на них дивляться, виставляючи свої голі груди на показ з такою ж самою байдужістю, що й американська жінка, яка оголяє свої руки або вуха. Ті фотографії були однозначно нееротичного характеру, і за винятком випадкової молодої красуні, яка траплялася в кожному сьомому чи десятому примірнику, більшість жінок в очах Фергюсона не були привабливими, але дивитися на ті фото все одно було цікаво й повчально, бо вони, окрім всього іншого, демонстрували безкінечне розмаїття жіночих форм, зокрема численні відмінності в розмірі та формах грудей, від великих до маленьких та всього, що поміщається в цьому діапазоні, від грудей, життєрадісно вистромлених угору, до грудей пласких та обвислих, від гордих грудей до грудей понурих, від грудей симетричних до грудей химерно несиметричних, від грудей заплаканих до грудей усміхнених, від всохлих мішечків древніх баб і до набряклих гігантських цицьок матерів, що годують немовлят. Під час цих дослідницьких експедицій Бобі багато хихотів, гортаючи сторінки «National Geographic», хихотів, приховуючи ніяковість від власного бажання переглядати те, що він називав «брудними картинками», але Фергюсону вони ніколи не видавалися брудними і він ніколи не соромився свого бажання переглядати їх. Вочевидь, груди мали велике значення, бо являли собою найпомітнішу видиму особливість, яка відрізняла жінок від чоловіків, а жінки були тепер для Фергюсона об’єктом підвищеної цікавості, бо навіть попри те, що він і досі залишався статево недозрілим хлопцем дванадцяти років, жінки хвилювали його достатньо сильно, аби він збагнув, що дні його дитинства добігають кінця.

Обставини змінилися. Пограбування складського приміщення в листопаді 1955 року, а потім автомобільна катастрофа лютого 1956 року видалила обох дядьків Фергюсона з кола його родини. Зганьблений дядько Арнольд мешкав тепер в далекій Каліфорнії, загиблий дядько Лью залишив цей світ назавжди, і «Домашній Світ Трьох Братів» наказав довго жити. Більшу частину року його батько так-сяк примудрявся тримати бізнес на плаву, але поліція вкрадених товарів так і не знайшла, а через те, що він втратив можливість отримати страховку, відмовившись написати заяву на свого брата до поліції, збитки, завдані цим актом милосердя, були надто великими, щоби їх можна було відшкодувати. Замість глибше залізати в борги, батько за допомогою Фергюсонового діда виплатив банку терміновий кредит і все розпродав, скинувши з себе ярмо у вигляді магазинної будівлі, складу, залишків товару, і позбувшись таким чином привидів своїх братів та зруйнованого бізнесу, який був сенсом його життя. Ясна річ, магазинна споруда нікуди не поділася, вона стояла на тому ж самому місці на Спрінгфілд-авеню, тільки називалася тепер «Ньюмен: меблі зі знижкою».

Віддавши тестю борг після розпродажу, батько Фергюсона відкрив у Монклері новий, значно менший магазин під назвою «Телевізори і радіо від Стенлі». З точки зору Фергюсона, цей бізнес був значно кращим за попередній, бо трапилося так, що батьків новий магазин розташовувався в тому ж кварталі, що й студія «Роузленд Фото», і тепер він мав можливість коли завгодно заскочити на роботу до когось зі своїх батьків. Так, в «Телевізорах і радіо від Стенлі» було тісно, але там була приємна затишна атмосфера, і Фергюсону подобалося заходити після школи до батька, сідати біля його робочого столу в підсобці і дивитися, як він ремонтує телевізори, радіоприймачі та всяке інше приладдя, розбираючи й збираючи зламані тостери, фени, кондиціонери повітря, лампи, магнітофони, блендери, електричні соковижималки, пилососи, бо в окрузі швидко поширилася чутка, що батько Фергюсона міг відремонтувати все, що завгодно, тож поки молодий клерк Майк Антонеллі стояв за прилавком в основній кімнаті, продаючи мешканцям Монклеру радіо й телевізори, Стенлі Фергюсон проводив більшість свого часу в підсобці, мовчки займаючись ремонтом, терпляче розбираючи й збираючи зламані механізми, щоби вони запрацювали знову. Фергюсон розумів: щось в душі його батька зламалося після зради Арнольда, а зменшена реінкарнація його колишнього бізнесу стала для нього глибокою особистою поразкою, однак водночас щось у ньому змінилося й на краще, і основними вигодонабувачами цієї позитивної зміни стали його дружина та син. Тепер батьки Фергюсона сварилися значно менше, ніж раніш. Напруження в домівці зменшилося, інколи здавалося, що воно щезло взагалі, і Фергюсон тішився з того, що тепер батько з матір’ю щодня обідали разом в кутовій кабінці ресторану «Обід у Ела», і знову й знову всілякими різними способами (а насправді – завжди в один і той самий спосіб) матір Фергюсона давала йому знати: «Твій батько – хороший чоловік, Арчі, найкращий з усіх». Хороший та мовчазний, але тепер, коли батько полишив свою давню мрію стати другим Рокфеллером, Фергюсону стало комфортніше в його присутності. Тепер вони могли трохи поговорити, і в більшості випадків Фергюсон був певен, що батько його чує. І навіть коли вони не розмовляли, Фергюсону все одно було приємно посидіти біля батькового робочого столу після школи, виконуючи домашні завдання на одному боці, тоді як на другому боці батько займався своєю справою: повільно розбирав іще черговий пошкоджений механізм, ремонтував його і знову збирав.

Грошей стало менше, аніж в часи існування «Домашнього Світу Трьох Братів». Замість двох легкових автомобілів батьки Фергюсона мали тепер один – материн сріблясто-блакитний «понтіак» 1954 року, та червоний мікроавтобус «шевроле» з назвою батькового магазину на бокових дверцятах. Раніше на вихідні його батьки інколи від’їжджали разом на екскурсії, здебільшого до Кетскіллз пограти в теніс та потанцювати в курортному комплексі «Гросінджер» або «Конкорд», але після того, як 1957 року відкрився магазин «Телевізори і радіо від Стенлі», ці виїзди припинилися. А 1958 року, коли Фергюсону знадобилася нова бейсбольна рукавичка, батько відвіз його аж до магазину Сема Браунштайна в центрі Ньюарку, щоби придбати рукавичку за собівартістю, замість дати йому гроші на таку ж саму рукавичку в магазині спортивних товарів Галлахера в Монклері. Різниця склала аж дванадцять з половиною доларів, але навіть ця різниця, будучи в загальносвітовому масштабі не надто великою, виявилася істотним заощадженням, достатнім для того, щоби нагадати Фергюсону про той факт, що життя змінилося, і що відтепер йому доведеться добряче подумати, перш ніж просити в батьків щось таке, що виходить за межі діапазону товарів першої необхідності. Невдовзі після цього Кессі Бертон припинила працювати у них, і так само, як матір та тітка Мілдред плакали в обіймах одна одної в аеропорту 1952 року, Кессі та його матір плакали того ранку, коли матір повідомила Кессі, що більше не має змоги наймати її. Вчора були біфштекси, сьогодні – стали гамбургери. Соціальний статус їхньої сім’ї дещо знизився, але чи стане людина при здоровому глузді втрачати сон через те, що їй довелося трохи затягнути пасок? Книга з публічної бібліотеки була такою ж самою, що й книга з книжкової крамниці, теніс залишався тенісом безвідносно того, де ви в нього грали – на муніципальному корті чи на корті приватного клубу, а біфштекси та гамбургери видобувалися з тієї ж самої корови. Може, біфштекси й мали уособлювати вершину привілейованого життя, але істина полягала в тім, що Фергюсон завжди віддавав перевагу гамбургерам, особливо з кетчупом – тим самим кетчупом, яким він колись намазував пухкеньке середньообсмажене філе, яке так подобалося його батьку.

Неділя й досі залишалася найкращим днем тижня, особливо якщо в цю конкретну неділю не планувалися візити до когось чи від когось, якщо це був день, який Фергюсон міг провести один зі своїми батьками. Тепер, коли він підріс і став дужчим, перетворившись на моторного, схибленого на спорті дванадцятирічного хлопця, Фергюсон дуже полюбив ранкові тенісні матчі зі своїми батьками – одиночні ігри з батьком, матчі два проти одного між матір’ю-сином та батьком, парні матчі, де вони з батьком грали проти Сема Браунштайна та його молодшого сина, а після тенісу був обід в ресторані «У Ела» з незмінним молочним коктейлем, після обіду були кінофільми, а після кінофільмів були китайські страви в «Зеленому Драконі» в Глен-Рідж, або смажені курчата в «Літтл-хаус» в Мілберні, або гарячі сандвічі з індичкою в «Хижці Пела» у Вест-Орандж, або тушковане м’ясо і сирні млинці в «Клермон Дінер» в Монклері – людних недорогих забігайлівках Нью- Джерсійських передмість. Може, й були ті харчевні шумливими та невитіюватими, але страви там подавали якісні й смачні, до того ж, то була неділя, день, який вони проводили всі утрьох, і хоча Фергюсон вже й почав на той час віддалітися від батьків, отой єдиний у тижні день допомагав підтримувати ілюзію, що боги таки можуть бути милосердними, якщо забажають.

Тітка Мілдред і дядько Генрі не змогли витворити кузена по лінії Адлерів, якого Фергюсон так прагнув, коли був малим хлопцем. Причини були йому невідомі – чи то стерильність, чи то безплідність, чи то свідоме небажання збільшувати кількість світового населення, але, попри розчарування Фергюсона, вакуум, створений на Західному узбережжі відсутністю кузена, в кінцевому підсумку спрацював йому на руку. Може, тітка Мілдред і не була близькою подругою його матері, але, не маючи власних дітей і не бачачи ніде ані племінника, ані племінницю, вона увесь свій нерозтрачений материнський інстинкт присвятила своєму єдиному й неповторному Арчі. Після від’їзду до Каліфорнії, коли Фергюсону було п’ять років, вони з дядьком Генрі кілька разів поверталися до Нью-Йорку на тривалі літні гостини, і навіть тоді, коли тітка Мілдред на решту року поверталася до Берклі, вони підтримувала зі своїм племінником контакт або листовно, або зрідка телефонічно. Фергюсон розумів, що було в його тітці щось крижане, що вона могла бути різкою й упередженою і навіть грубою по відношенню до інших людей, але з ним, зі своїм єдиним та неповторним Арчі, вона була зовсім іншою людиною, сповненою похвал, доброго настрою та допитливості – а що ж там мій хлопчик думає, читає та робить? Іще коли він був зовсім маленьким, тітка призвичаїлася купляти йому подарунки, багато подарунків, які, зазвичай, надходили у вигляді книжок та платівок, а тепер, коли він підріс, і його розумові здібності збільшилися, збільшилася й кількість книжок та платівок, які вона надсилала йому з Каліфорнії. Може, тітка не довіряла його матері й батьку щодо їхньої здатності забезпечити малому Фергюсону належне інтелектуальне наставництво, можливо, вона вважала його батьків неосвіченими буржуазними нікчемами, можливо, вона вважала своїм обов’язком врятувати Фергюсона від пустелі невігластва, в якій він жив, гадаючи, що вона і тільки вона одна зможе надати йому допомогу, необхідну для того, щоби видряпуватися крутосхилами Просвітництва. Цілком імовірно, що тітка Мілдред була інтелектуальним снобом (так сказав колись батько у розмові з матір’ю, а малий Фергюсон підслухав), але не можна було заперечувати того факту, що вона – сноб чи не сноб – була справжнім інтелектуалом, людиною широкої ерудиції, яка заробляла на життя, працюючи університетським викладачем, а ті твори, які вони рекомендувала своєму племіннику, дійсно йшли йому на користь.

Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав він, а завдяки тому, що тітка Мілдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як і своїй сестрі під час її вимушеного затвірництва тринадцять років тому, малий читав книги, які висилала йому тітка, з жадібністю, котра нагадувала чисто фізичний голод, бо тітка добре розуміла, які саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – від шести до восьми років, від восьми до десяти, від десяти до дванадцяти, і так до закінчення середньої школи. Спочатку були казки Братів Грімм та різнокольорові книжечки з казками Ендрю Ланга, потім – чудернацькі фантастичні романи Льюїса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбіта, на зміну яким прийшли адаптовані версії грецьких та римських міфів, дитячі адаптації «Одисеї» та «Павутини Шарлотти», книга-вибірка з «Тисяча одної ночі», упорядкована як «Сім мандрів Синдбада-мореплавця», а згодом, кілька місяців потому, – майже повний варіант «Тисяча одної ночі» на шестистах сторінках. Наступного року тітка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», оповідання жахів і таємниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Різдвяна пісня», «Том Соєр», і «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоційно відреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свій одинадцятий день народження отримав від тітки Мілдред подарунок у вигляді товстелезного рясно ілюстрованого видання під назвою «Повна збірка оповідань про Шерлока Холмса». Це – лише деякі з книжок, а окрім книг надходили ще й платівки, які були для Фергюсона не менш важливими, ніж книги, і які, починаючи з його дев’яти-десятирічного віку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримісячними інтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, і навіть трохи рок-н-рол. В платівках, як і в книжках, підхід тітки Мілдред був суто педагогічним: вона вела Фергюсона від сходинки до сходинки, знаючи, що Луї Армстронг має передувати Чарлі Паркеру, Чарлі Паркер – Майлзу Девісу, що Чайковський, Равель і Гершвін мають передувати Бетховену і Баху, що фолк-групу Weavers слід слухати раніш, ніж виконавця блюзів Хадді Ледбеттера, що Коул Портер у виконанні Елли Фітцджеральд був необхідною сходинкою до Біллі Холідея з його композицією Strange Fruit. На свій превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам він не мав ані дещиці музичного таланту. Він спробував був грати на фортепіано у віці семи років, але, пригнічений та розчарований, кинув це заняття рік потому; він спробував був грати на корнеті у віці дев’яти років, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними інструментами, але кинув також. З якоїсь причини йому було важко читати ноти, він чомусь не міг повністю засвоювати символи на сторінці, порожні й заповнені кружальця на лініях чи поміж ними, дієзи та бемолі, ключові знаки, скрипінні та басові ключі; ці умовні позначення не хотіли входити в його свідомість і автоматично розпізнаватися нею подібно до букв та цифр, тому йому доводилося обмірковувати кожну ноту, перш ніж зіграти її, а це уповільнювало сприйняття такту та ритму того чи іншого музичного твору, і, фактично, унеможливлювало музикування взагалі. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знаків, і, замість вперто лупитися головою об стінку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що він дуже любив музику й чудово чув і розумів її у виконанні інших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощі композиції та виконання. Але сам він як музикант був безнадійним, абсолютним невдахою, і це означало, що він понизився в статусі до слухача, палкого й відданого слухача, а тітка Мілдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту відданість підживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неї одною з основних причин, через які було варто жити на світі.

Того літа, під час одного зі своїх візитів разом з дядьком Генрі, тітка Мілдред просвітила Фергюсона іще з одного істотного питання, безпосередньо з музикою та книгами не пов’язаного, але так само важливого для його розумового розвитку, якщо навіть не важливішого. Вона приїхала до Монклеру провести там кілька днів зі своїм єдиним та неповторним хлопчиком та його батьками, і коли вони удвох вперше сіли пообідати (його батьки були в той час на роботі, а це означало, що окрім тітки та Фергюсона в домі нікого не було), він показав на пляшку сельтерської «Вайт Рок», яка стояла на столі, і спитав, чому дівчина має на спині крила. Йому це було незрозуміло, пояснив малий. То були не крила янгола чи пташки, які можна було б очікувати у міфічної істоти, а крила крихкої комашки, крила бабки чи метелика, і йому це видавалося глибоко бентежним.

– А ти що, не знаєш, хто вона така, Арчі? – спитала тітка.

– Ні, – відповів він. – Звідки мені знати? Якби я знав, то й не питав би, еге ж?

– А я гадала, що ти прочитав казки й легенди в обробці Томаса Булфінча, які я вислала тобі пару років тому.

– Я прочитав.

– Усі?

– Та, начебто, всі. Може, пропустив два-три розділи. Вже не пам’ятаю.

– Не зважай. Пізніше прочитаєш. – Взявши пляшку зі столу й постукавши пальцем по зображенню дівчини, тітка сказала: – Це – не надто добрий малюнок, але, як на мене, це – Психея. Ну що, тепер пригадав?

– Купідон і Психея! Так, я прочитав той розділ, але там жодного разу не йшлося про те, що Психея має крила. У Купідона крила були, крила та ще й сагайдак зі стрілами, але ж Купідон – бог, а Психея – звичайна смертна. Прекрасна дівчина, але все одно людина, така ж, як і всі ми. Ой, ні, стривайте. Пригадав. Після того, як вона вийде заміж за Купідона, вона також стає безсмертною. Я вірно кажу? Але мені все одно незрозуміло, звідки у неї ці крила.

– Слово psyche має в грецькій мові два значення. Два дуже різних, але цікавих значення: метелик і душа. Але якщо добряче замислитись, то метелик і душа виявляться не такими вже й різними, еге ж? Метелик починає своє існування у вигляді гусені – огидного хробака, а потім одного дня та гусінь утворює кокон, і той кокон через певний час розкривається, й звідти випурхує метелик – найгарніше створіння у світі. Те ж саме трапляється й з людськими душами, Арчі. Вони борються в глибинах темряви та неуцтва, вони страждають, переживаючи всілякі лиха й негаразди, і ці страждання їх мало-помалу очищають, ці лиха їх загартовують, і одного дня та чи інша душа стає шляхетною душею. Вона виривається зі свого кокону й злітає в повітря розкішно красивим метеликом.

Фергюсон не мав здібностей до музики та малювання, був прикро недолугим в співах, танцях та акторстві, але один талант він все ж таки мав. То був талант до ігор, спортивних ігор у всіх їхніх сезонних різновидах: в теплу погоду це був бейсбол, в прохолодну – футбол, в холодну – баскетбол, тому коли Фергюсону виповнилося дванадцять, він був членом команди у кожному з цих видів спорту і грав у спортивні ігри цілорічно, не перериваючись. Відтоді, як наприкінці вересня 1954 року вони з Кессі спостерігали, як Мейс та Родс перемогли «Гігантів», бейсбол назавжди став його основною пристрастю, а коли наступного року Фергюсон почав грати в бейсбол по-справжньому, то виявилося, що це вдавалося йому напрочуд добре. Настільки добре, що він не поступався найкращим гравцям довкола нього: був вправним на прийомі, вправним у центрі поля, вправним на подачі і мав вроджене почуття нюансів будь-якої конкретної ситуації в ходів гри, а коли людина виявляє, що здатна щось робити добре, у неї з’являється схильність займатися цим якомога частіше й далі. Вранці на вихідні, вдень у будні дні, кожного вечора протягом всього тижня Фергюсон безкінечно грав у любительські ігри зі своїми товаришами в громадських парках, вже не кажучи про численні доморощені відгалуження якоїсь гри, серед яких були стік-бол, віфл-бол, ступ-бол, панч-бол, кік-бол, а також руф-бол. Коли Фергюсону виповнилося дев’ять, з’явилася Мала Бейсбольна Ліга, а з нею – і шанс увійти до складу якоїсь офіційної команди й надіти уніформу з номером на спині, номером 9, він завжди був у тій команді номером 9, а також в усіх інших командах, де він грав опісля, бо гравців дев’ятеро і дев’ятеро інінгів, 9 було цифровою сутністю самої гри; на голові у нього була бейсболка з вишитою літерою «Г», яка означала «Спортивні товари Галлахера», спонсора команди, яку регулярно тренував на громадських засадах містер Балдасарі, котрий навчав гравців фундаментальним навичкам під час практичних занять, які відбувалися двічі на тиждень – в суботу вранці або вдень та увечері у вівторок або четвер. Містер Балдасарі плескав у долоні й вигукував лайки, накази та заохочення. І Фергюсон, граючи в тій команді чотири роки, виріс від худорлявого, як патичок, дитинчати до дужого хлопця, другого бейсмена та восьмого подавача в дев’ять років, шорт-стоппера і другого подавача в десять років, шорт-стоппера й подавача-чистильника в одинадцять та дванадцять; до всього цього додавалося задоволення грати на очах у публіки чисельністю в середньому від п’ятдесяти до ста чоловік, серед яких були брати та сестри гравців, їхні приятелі, кузини й кузени, бабусі й дідусі, випадкові глядачі, які підбадьорювали, тюкали, верещали, плескали в долоні й тупали ногами на трибунах, починаючи з першої подачі й до завершального ауту. За всі ці чотири роки його матір рідко пропускала ігри; він починав виглядати її іще під час розминки з партнерами по команді; і ось раптом з’являється вона, махаючи йому рукою зі свого місця на трибунах, і Фергюсон завжди чув її голос, який прорізався крізь вереск натовпу, коли він виходив на подачу: «Давай, Арчі, красиво й легко, давай, подавай!» А після кончини «Домашнього Світу» та народження «Телевізорів та радіо від Стенлі» на ігри почав приходити і його батько, і хоча він і не кричав так, як матір, принаймні, не так сильно, щоб його було чути крізь голоси публіки, саме він вів записи загального рівня досягнень Фергюсона на бейсбольній ниві, які стабільно зростали з кожним роком, досягнувши неймовірно високого показника 0,532 в останньому сезоні, остання гра якого відбулася за два тижні до розмови Фергюсона і тіткою Мілдред про Психею. Але на той час він вже був найкращим гравцем команди, одним з трьох найкращих гравців усієї ліги, і це, загалом, був максимум того, що міг досягнути у свої роки талановитий дванадцятирічний гравець.

У п’ятдесятих роках діти в баскетбол не грали, бо їх вважали надто маленькими й слабкими, щоби здійснювати кидки у високі кошики, тому освіта Фергюсона в баскетбольній науці почалася тільки тоді, коли він перейшов дванадцятирічну вікову межу; натомість він постійно грав у футбол іще з шести років – в шоломі та з наплічниками, здебільшого у ролі півзахисника, оскільки він був витривалим, але не надто швидким бігуном. Та коли руки його виросли достатньо великими, щоби міцно тримати м’яча, його позиція на полі змінилася, бо Фергюсон з друзями виявили, що він мав неймовірний талант давати паси, що ті кручені м’ячі, які він швиргав своєю правою рукою, летіли швидше, точніше і значно дальше, ніж будь-чиї – на п’ятдесят-п’ятдесят – п’ять ярдів, коли йому було іще чотирнадцять, і хоча Фергюсон не любив футбол з таким палким заповзяттям, як бейсбол, йому страшенно подобалося грати диспетчером, бо майже не було відчуття, приємнішого за те, коли ти подаєш довгий пас приймаючому, який мчить на повній швидкості до залікової зони, пробігши тридцять-сорок ярдів від лінії розіграшу; те дивовижне відчуття невидимого зв’язку крізь порожній простір було схожим на емоцію, яку він переживав, влучаючи м’ячем з кидка в стрибку в баскетбольний кошик з відстані двадцять футів, але воно було сильнішим та приємнішим, бо породжувалося зв’язком з іншою людиною, а не з бездушним предметом, зробленим з фанери та сталі, і тому Фергюсон ладен був перетерпіти менш привабливі аспекти цього виду спорту (грубі поштовхи, вбивчі блоки, болючі зіткнення, які залишали по собі синці) заради того, аби ще раз пережити оте завжди неймовірне відчуття, коли ти кидаєш пас своєму товаришеві по команді. А потім, в листопаді 1961 року, його, чотирнадцятирічного десятикласника, звалив на землю стоп’ятикілограмовий захисник на ім’я Денніс Мерфі, і він опинився в шпиталі зі зламаною лівою рукою. Фергюсон планував виступити за шкільну команду наступної осені, але проблема футболу полягає в тім, що для того, аби в нього грати, потрібен дозвіл батьків. Тож коли він прийшов додому після першого дня шкільних занять і подав своїй матері свою офіційну заяву, вона відмовилася підписати її. Фергюсон благав її, картав і навіть лаяв за те, що вона поводилася як істерична й надміру турботлива матір, але Роза не поступилася. Отак і завершилася Фергюсонова кар’єра футбольного гравця.

«Ти гадаєш, я ідіотка», мовила його матір, «але колись ти мені за це “спасибі” скажеш, Арчі. Ти – дужий хлопець, але ти ніколи не будеш достатньо дужим і великим, щоби перетворитися на дубоголового телепня, а саме таким і треба бути, щоби грати в футбол – кремезним дубоголовим телепнем, скотинякою в людській подобі, якому подобається збивати з ніг і калічити інших людей. Ми з батьком страшенно засмутилися, коли ти минулого року зламав руку, але тепер я розумію, що то був випадок із розряду «не було б щастя, та нещастя помогло». Я не збираюся дозволяти своєму сину покалічити у школі все своє тіло, щоби потім до скону шкутильгати на ушкоджених ногах. Тримайся за бейсбол, Арчі. Це – прекрасний спорт, ти так вправно й красиво граєш, тож навіщо наражати себе на ризик втратити бейсбол, травмувавши себе в цій безглуздій грі під назвою футбол? Якщо вже тобі так подобається роздавати оті паси, то можеш грати в тач-футбол. Он поглянь на сімейство Кеннеді. Саме цим вони й займаються, хіба ж ні? Всією сім’єю вовтузяться собі на галявинці в Кейп-Код, кидаючи м’ячі туди-сюди й тішачись, як малі діти. І мені це дуже до вподоби».

Сімейство Кеннеді. Навіть тепер, будучи незалежним і вільно мислячим (а інколи – бунтівним) п’ятнадцятирічним хлопцем, Фергюсон не переставав дивуватися, як добре матір і зараз розуміла його, як вправно могла достукатися до його серця, коли цього вимагала ситуація, до його серця, такого схильного до помилок та внутрішніх конфліктів. І хоча йому не хотілося зізнаватися в цьому ані собі, ані їй, ані будь-кому іще, Фергюсон знав, що стосовно футболу матір мала рацію, що його темперамент суперечив правилам жорстокого, а іноді й кривавого протистояння, і що йому самому піде на користь, якщо він зосередиться на своєму улюбленому бейсболі. До того ж матір повернула важіль іще на одну позначку і згадала Кеннеді, знаючи, що ця тема є для її сина дуже важливою, значно важливішою за ефемерне питання футболу, тому коли вона скерувала розмову зі схоластики спорту до конкретики американського президента, ця розмова набула зовсім іншого виміру, і раптом слова скінчилися, й більше не було чого сказати.

На той час Фергюсон слідкував за Кеннеді понад два з половиною роки, починаючи з його заяви про висунення своєї кандидатури на посаду президента від демократичної партії третього січня 1960 року, якраз за два місяці до тринадцятого дня народження Фергюсона і через три дні після початку нового десятиліття. Цю заяву Фергюсон чомусь розглядав як ознаку піднесеного оновлення, бо все його свідоме життя пройшло в п’ятдесятих роках під егідою старика-президента, хворого на серце колишнього генерала, який полюбляв грати в гольф, а Кеннеді вражав його як людина нова й непересічна – жвавий молодий чоловік, який зібрався змінити світ, несправедливий світ расового гноблення, ідіотичний світ Холодної війни, небезпечно хиткий світ гонки ядерних озброєнь, самовдоволений світ бездумного американського матеріалізму. Оскільки іншого кандидата, який задовольняв би Фергюсона своїм підходом до розв’язання цих проблем, не було, то він вирішив, що саме Кеннеді є людиною майбутнього. На той час він був іще надто молодим, аби зрозуміти, що політика – це завжди політика, але водночас Фергюсон був достатньо дорослим, аби розуміти: щось назріває, щось має статися, бо ті перші дні 1960-х повнилися новинами про сидячий протест, влаштований чотирма чорними студентами в буфеті універмагу «Вулворт» на знак протесту проти сегрегації, про конференцію з роззброєння в Женеві, про збиття шпигунського літака У-2 над радянською територією й арешт пілота Гері Пауерса, в результаті чого Хрущов перервав свою участь у Паризькому саміті і припинив Женевські переговори, де так і не було досягнуто прогресу з зупинки поширення ядерної зброї, що спричинило погіршення стосунків між Кастро та Сполученими Штатами, які урізали імпорт кубинського цукру на 95 %, а семеро днів потому Кеннеді виборов своє призначення кандидатом від демократичної партії на майбутніх президентських виборах. Призначення відбулося на з’їзді демократів у Лос-Анджелесі. Це було під час першого з трьох літніх сезонів поспіль, які Фергюсон провів вдома в Нью-Джерсі, граючи в бейсбол в Американському Легіоні в команді «Монклер Мадхенс»; протягом першого року він проводив чотири гри на тиждень ведучим хіттером і другим бейсменом, оскільки він, як наймолодший гравець команди, мав знову розпочинати знизу, будучи єдиним тринадцятирічним хлопцем в команді з чотирнадцятирічних та п’ятнадцятирічних гравців. І протягом всіх спекотних липня та серпня, коли Фергюсон читав газети й такі книжки, як «Колгосп тварин», «1984», «Кандід», уважно слухав Третю, П’яту та Сьому симфонії Бетховена, неодноразово прослуховував «Поргі і Бесс» Майлза Девіса, його лояльність зростала з кожним числом журналу «Mad»; він продовжував заходити до материної студії та батькового магазину з імпровізованими візитами, а після нетривалого спілкування з батьками йшов до місцевого штабу демократичної партії, розташованого за півтора квартали на тій же вулиці. Там він допомагав дорослим волонтерам клеїти марки на конверти в обмін на незліченну кількість агітаційних значків, липучок на бампери та плакатів, які він кріпив плівкою «скоч» до кожного вільного місця у своїй спальні, і в результаті під кінець літа його кімната перетворилася на такий собі храм Кеннеді.

Багато років потому, коли він став достатньо дорослим, щоби краще розбиратися в житті, Фергюсон, згадуючи той юнацький період обожнення свого героя, морщився від досади, але саме так він сприймав події в 1960 році, та і як він міг добре розбиратися в житті, проживши на той час на землі лише тринадцять років? Тому Фергюсон вболівав за Кеннеді й бажав йому перемоги, так само як він колись вболівав за «Гігантів», бажаючи їм перемоги в іграх Світової серії, бо зрозумів, що політична кампанія нічим не відрізнялася від спортивної події. Замість ударів там обмінювалися різкими фразами, хоча політичні поєдинки за своєю жорстокістю й запеклістю часто не поступалися найкривавішим поєдинкам боксерів. Коли ж ішлося про змагання за посаду президента, то боротьба розгорталася в такому грандіозному й видовищному масштабі, що кращого шоу в Америці годі було й шукати. Ефектний Кеннеді проти похмурого Ніксона, Король Артур проти Зануди, чарівливість проти неприязні, надія проти розчарування, день проти ночі. Чотири рази двоє претендентів дебатували по телевізору, чотири рази Фергюсон з батьками дивилися ці дебати в маленькій вітальні, і чотири рази вони були впевнені, що Кеннеді переміг Ніксона, хоча люди казали, що по радіо Ніксон буквально розтоптав свого опонента. Але найголовнішим тепер був телевізор, телевізор був майже у всіх і йому невдовзі судилося стати всім – як і передрік батько Фергюсона під час війни, тож на домашньому екрані перший телевізійний президент переміг за явною перевагою.

Перемога ж, яку Кеннеді виборов 8 листопада, була далеко не такою переконливою, як в телевізорі, – він набрав лише на сто тисяч голосів більше в загальнонаціональному масштабі, що стало одною з найменших переваг в історії виборів; що ж стосувалося колегії виборщиків, то тут перевага виявилася вагомішою – аж на 84 голоси. Коли Фергюсон пішов наступного ранку до школи святкувати перемогу разом з іншими прихильниками Кеннеді, ці цифри були іще невідомими; і досі не припинялися розмови про триваючу відсутність результатів з Іллінойсу, подейкували, що чиказький мер Дейлі викрав машини для голосування з республіканських дільниць і втопив їх в озері Мічиган. Коли ці звинувачення дійшли до вух Фергюсона, він сприйняв їх з трудом, бо думка про фальшування була надто ганебною, надто моторошною; важко було уявити собі, що такий недостойний трюк міг обернути вибори на непристойний жарт, комедію з брудними маніпуляціями та брехнею. Фергюсон вже був зібрався дати вихід своєму несамовитому обуренню, але раптом змінив хід своїх думок, збагнувши, що треба відкинути свій піонерський ідеалізм і визнати, що статися могло що завгодно. Нечесних людей багато скрізь, і чим впливовіша людина, тим більшим є потенціал корупції, але навіть якщо ця історія правдива, ніщо не вказувало на те, що до неї був причетний Кеннеді. Дейлі та його банда шахраїв – можливо. Але не Кеннеді. В жодному разі не Кеннеді.

Але попри свою непохитну впевненість в чесності людини майбутнього всю решту дня Фергюсон носив у голові образ отих потонулих машин для голосування, які лежали тепер на дні озера Мічиган, а коли остаточні цифри засвідчили, що Кеннеді переміг би й без голосів, отриманих в Іллінойсі, думка про машини все одно не покидала його іще багато років потому.

Вранці 20 січня 1961 року він сказав своїм батькам, що почувається зле і чи не можна йому пропустити заняття. Оскільки Фергюсон був хлопцем сумлінним і не вирізнявся тим, що вигадував собі неіснуючі болячки, його прохання було задоволене. Отак йому вдалося подивитися інавгураційну промову Кеннеді, сидячи перед телевізором, тоді як його батьки були на роботі в центрі міста. Він сидів один у маленькій вітальні, сполученій з кухнею, споглядаючи церемонію, що відбувалася в холодну й вітряну вашингтонську погоду, настільки холодну й настільки вітряну, що коли древній Роберт Фрост зі сльозливими очима піднявся на трибуну прочитати вірша, якого він написав з приводу інавгурації, той самий Роберт Фрост, який був автором єдиного рядка поезії, який Фергюсон знав напам’ять («Дві дороги у жовтому лісі»), вітер, брикнувши, мов норовистий кінь, несподівано ударив з такою силою, що вирвав з рук старого манускрипт, який складався всього з одної сторінки, і підкинув його високо в повітря. Старенький сивочолий бард вмить позбувся свого творіння, яке збирався зачитати, але не розгубився, взяв себе в руки з завидним самовладанням та жвавістю і, тоді як його новий вірш шугав над натовпом в повітрі, прочитав напам’ять свого старого вірша, обернувши таким чином потенційну катастрофу на свого роду тріумф, тріумф вражаючий, але водночас і комічний, або, як висловився Фергюсон, розповідаючи про це своїм батьків того вечора, і кумедний, і водночас не кумедний.

А потім на трибуну вийшов щойно приведений до присяги президент, і з тої миті, коли він почав свою промову, ноти, які злітали з цього добре настроєного риторичного інструменту, так природно лягли на Фергюсонів слух, так доречно з’єдналися з його внутрішніми сподіваннями, що йому здалося, наче він слухає виконання музичного твору. «Людина тримає у своїх тлінних руках. Нехай шириться слово. Заплатимо будь-яку ціну, знесемо будь-який тягар. Атомна зброя має потугу знищити всі види людських злиднів, а разом із ними – всі види людського життя. Нехай кожна країна знає. Передали смолоскип як естафету. Здолаємо всі негаразди, підтримуватимемо всіх наших друзів, боротимемося з усіма нашими ворогами. Нове покоління американців. Ця нестійка рівновага страху, яка затримує прихід тої години, коли почнеться остання війна людства. Сурма знову кличе нас вперед. Кличе нас нести тягар тривалої боротьби, чий результат нам невідомий наперед. Але почнімо. Народжене в цьому столітті, загартоване війною, дисципліноване важким і жорстоким миром. Досліджуймо зорі. Не питай, що може зробити для тебе твоя країни. Питай, що ти можеш зробити для неї. Боротьба зі спільними ворогами людства: тиранією, хворобами та війнами. Нове покоління. Питай. Не питай. Але ж почнімо».

Наступні двадцять місяців Фергюсон пильно спостерігав, як чоловік майбутнього йшов, спотикаючись, вперед, ознаменувавши створення своєї адміністрації народженням Добровольців Корпусу миру, а потім поставивши під сумнів власні ініціативи катастрофою, яка сталася сімнадцятого квітня в Затоці Свиней. Три тижні потому НАСА закинула в космос, мов футбольного м’яча, астронавта на ім’я Алан Шепард, і Кеннеді проголосив, що до кінця шістдесятих років нога американця ступить на поверхню Місяця. Фергюсону було важко повірити в це, але він сподівався, що так воно й станеться, бо він бажав, щоби його обранець довів свою правоту. Потім Джон із Жаклін подалися до Парижу на зустріч з Де Голлем, після якої відбулася дводенна зустріч з Хрущовим у Відні. Не встиг Фергюсон і оком зморгнути, як в Німеччині виросла Берлінська стіна, а коли він читав першу в своєму житті книгу про американську політику, «Як стати президентом, 1960», в Єрусалимі розпочався процес на Ейхманом. Те сумне видовище, де наполовину лисий, з нервовим тиком, вбивця сидів один у скляній будці, Фергюсон спостерігав по телевізору щодня після школи, спостерігав, проникнутий жахом почутого, але не зводячи очей з екрану, не в змозі відвести їх, і до того часу, коли процес завершився, він встиг прочитати аж 1245 сторінок книги «Злет і падіння Третього Рейху» – дебелого фоліанту, написаного колишнім опальним журналістом Вільямом Ширером, який став лауреатом премії National Book Award. То була найдовша книга, яку до того доводилося читати Фергюсону. Наступний рік почався з іще одного космічного досягнення: в лютому Джон Гленн злетів аж за межі тропосфери й виконав три витка довкола Землі; це досягнення весною повторив Скотт Карпентер, а потім, лише два дні потому, як Джеймс Мередіт став першим чорним студентом, зарахованим до Університету Міссіссіппі (іще одне видовище, за яким Фергюсон спостерігав по телебаченню, сподіваючись, що бідолаху не заб’ють до смерті), Уоллі Ширра перевершив Гленна й Карпентера, облетівши на початку жовтня довкола земної кулі аж шість разів. В той час Фергюсон був уже в десятому класі своєї нової середньої школи в Монклері, і через те, що його матір відмовилася підписати офіційну заяву, футбольний сезон розпочався без нього. На час польоту Ширра в космос він майже встиг подолати своє розчарування, однак знайшов собі новий інтерес в особі Анни-Марії Думартін, співучениці-десятикласниці, яка перебралася до Америки з Бельгії і відвідувала разом з ним заняття з геометрії та історії. Фергюсон настільки захопився новим об’єктом своєї швидко зростаючої симпатії, що йому стало нíколи думати про чоловіка майбутнього. Тому в той вечір двадцять другого жовтня, коли Кеннеді звернувся до американського народу з інформацією про російські ракетні бази на Кубі і про запровадження військово-морської блокади, він не дивився цю трансляцію вдома разом зі своїми батьками. Натомість він сидів в громадському парку з Анною-Марією Думартін, обнімаючи її й цілуючи вперше в житті. Вперше в житті зазвичай уважний Фергюсон забув про все на світі, і тому найбільша міжнародна криза з часу Другою світової війни, загроза ядерного конфлікту і можливого кінця існування роду людського відбилася в його свідомості лише наступного ранку, коли увага до зовнішнього світу знову повернулася до нього, але протягом тижня його улюбленець Кеннеді спромігся переграти росіян, і Карибська криза завершилася. Здавалося, що світу ось-ось настане кінець – але він так і не настав.

Коли прийшов День подяки, у Фергюсона вже не залишилося жодного сумніву: це – кохання. В минулому йому довелося пережити численні захоплення. Спершу це була дитсадківська любов до Кеті Голд і Марджі Фітцпатрік, коли йому було шість років, потім – несамовитий вир фліртування з Керол, Джейн, Ненсі, Сюзан, Мімі, Ліндою та Конні у віці дванадцяти й тринадцяти років, танці по вихідних, палкі поцілунки під місячним сяйвом у дворах та в альтанках, перші несміливі спроби набути сексуального досвіду, таємниці заслинених язиків та плоті, присмак губної помади, аромат парфумів, звук нейлонових панчіх, що труться одна об одну. І раптом, в чотирнадцять, прорив з дитинства в юнацтво, в нове й незвідане життя в якомусь немовби чужому, постійно мутуючому тілі; невчасні ерекції, полюції, мастурбації, еротичні мрії, нічні хтиві драми, виконувані примарами з секс-театру, розташованого в його голові, соматичні катаклізми юності, але якщо не брати до уваги ці фізичні зміни та збурення, то фундаментальні шукання і до початку нового життя і після його початку завжди мали духовний характер; то були мрії про міцне єднання, взаємну любов між спорідненими душами, душами, ясна річ, наділеними тілами, милостиво наділеними тілами, але спершу йшла душа, спершу завжди йшла душа, і тому попри свої флірти з Керол, Джейн, Ненсі, Сюзан, Мімі, Ліндою та Конні Фергюсон невдовзі виявив, що жодна з цих дівчат не мала душі, якої він прагнув, тому одна за одною він втратив до них інтерес і дозволив їм щезнути зі свого серця.

Проте з Анна-Марією Думартін все йшло навпаки. Перші його захоплення розпочиналися як сильний фізичний потяг, але чим краще він взнавав тих дівчат, тим менше його вабило до них, тоді як Анну-Марію він спершу ледь помітив, обмінявшись з нею за увесь вересень місяць лише кількома словами. Але потім їхній вчитель історії випадково поставив їх працювати разом над спільним проектом, і Фергюсон, познайомившись з дівчиною ближче, з подивом для себе виявив, що йому хочеться дізнатися про неї більше. Чим більше він про неї дізнавався, тим вищою виростала вона в його очах, і через три тижні щоденних зустрічей на тему злет і падіння Наполеона (це було темою їхньої спільної роботи) колись непоказна дівчина-бельгійка з легким французьким акцентом перетворилася на екзотичну красуню, і серце Фергюсона цілковито заповнилося нею аж по вінця, і йому захотілося, щоби вона залишалася в ньому якомога довше. То було несподіване й непередбачуване завоювання. П’ятнадцятирічний хлопець був застуканий зненацька, а потім Купідон заблукав і випадково опинився в Монклері, штат Нью-Джерсі. Стоячи в черзі за квитком до Нью-Йорку чи до Афін, чоловік Психеї знічев’я випустив стрілу – і поклав початок болісної пригоди під назвою «Перше велике кохання Фергюсона».

Вона була маленькою, але не незвично маленькою – п’ять футів і п’ять дюймів босоніж, з темним волосся середньої довжини, округлим обличчям з симетричними рисами і великим зухвалим носом, повними губами, худорлявою шиєю, темними бровами над сіро-блакитними очима, очима чітко окресленими й сяйними, з тонкими руками й тоненькими пальцями, несподівано повними грудьми, вузькими стегнами, тонкими ногами й худорлявими щиколотками – красуня, яка не кидалася в очі з першого погляду і навіть з другого, а заявляла про себе у міру знайомства, поступово – і незгладимо – закарбовуючись в сітківці очей, і важко було відвернутися від її обличчя, обличчя, яке приходило в снах. Вона була дівчиною кмітливою й серйозною, часто похмурою, несхильною до вибухів сміху, посмішки витрачала економно, але коли вона посміхалася, то все її тіло перетворювалося на сяючий клинок, на блискучий меч. Новоприбула і тому без подруг, без бажання догодити і влитися в компанію, вона імпонувала Фергюсону своєю впертою незалежністю й самовпевненістю, які відрізняли її від всіх інших дівчат, яких він знав, – хихотливих дівчат з північного Нью-Джерсі в усій їхній прекрасній фривольності – бо Анна-Марія твердо воліла залишатися аутсайдером, дівчиною, яку викорінили з її домівки в Брюсселі й змусили жити у вульгарній, поведеній на грошах Америці; вона наполегливо дотримувалася свого європейського стилю одежі: незмінного чорного берету, військової шинелі на ремені, картатих джемперів та білих сорочок з чоловічими краватками. І навіть якщо Анна-Марія інколи й погоджувалася з тим, що Бельгія – країна похмура й нецікава, такий собі шматок сірої й непривітної землі, вмонтований поміж Жабоїдами та Варварами, вона все одно захищала її, свою батьківщину, кожного разу, коли її гудили, вона заявляла, що маленька, майже невидима Бельгія має найкраще пиво, найкращий шоколад і найкращу картоплю-фрі у світі. Іще на початку, під час одного з перших їхніх побачень, іще до того, як чоловік Психеї випадково завітав до Монклера й випустив свою стрілу в свою довірливу й наївну жертву, Фергюсон підняв тему Конго й відповідальності Бельгії за жорстоке вбивство сотень тисяч пригноблених негрів. Анна-Марія уставилася на нього поглядом і кивнула. «Ти – розумний хлопець, Арчі», сказала вона. «Ти знаєш більше, ніж десятеро американських ідіотів, разом узятих. Коли я минулого місяця пішла до нашої школи, то вирішила триматися одноосібно й ні з ким не дружити. Тепер я бачу, що помилялася. Кожній людині потрібен друг, і ти можеш бути цим другом, якщо захочеш».

До того вечора двадцять другого жовтня, коли вони вперше поцілувалися, Фергюсон дізнався лише кілька скупих фактів про родину Анни-Марії. Він дізнався, що її батько працює економістом бельгійської делегації при ООН, що її матір померла, коли Анні-Марії було одинадцять років, що батько одружився знову, коли їй було дванадцять, і що двоє її старших братів, Жорж і Патріс, навчалися в Брюссельському університеті. Оце і все, що Фергюсон спромігся дізнатися, окрім іще одної мікроскопічної деталі: Анна-Марія з семи до дев’яти років жила в Лондоні, чим і пояснювалася її добра розмовна англійська. Однак до того вечора жодного слова не було мовлено про її мачуху, про причину материної смерті, про її батька, за винятком того, що його робота посприяла переїзду Думартінів до Америки. Фергюсон бачив небажання Анни-Марії говорити на цю тему і тому не наполягав, аби вона відкрилася йому, але мало-помалу протягом наступних тижнів та місяців спливла додаткова інформація. Спершу це була моторошна історія про рак шийки матки, на який хворіла матір Анни-Марії. Пухлина дала метастази, і біль був такий нестерпний, такою безнадійною була ситуація, що бідолашна жінка насамкінець вбила себе, прийнявши кінську дозу снодійних пігулок, принаймні так ішлося в офіційній версії. Але Анна-Марія мала підозру, що батько закрутив роман з її майбутньою мачухою за кілька місяців до материної смерті, і тому хтозна – може, саме вдовиця Фаб’єн Корде, так звана давня подруга сім’ї, яка вже три роки була новою дружиною засліпленого й люблячого батька Анни-Марії, ця нещасна жінка, її нинішня мачуха, може, саме вона силоміць запхала оті пігулки до рота її матері, щоби прискорити перехід від таємного роману до офіційного шлюбу, освяченого католицькою церквою? Звісно, то була цілковита неправда, жахлива наклепницька вигадка, але Анна-Марія нічого не могла з собою поробити, і думка про таку потенційну можливість продовжувала гризти їй мозок. Та навіть якби Фаб’єн і була невинуватою, це не робило б її менш відразливою, менш гідною тої ненависті та огиди, яку відчувала до неї Анна-Марія. Фергюсон вислуховував ці одкровення з почуттям зростаючого співчуття до своєї коханої. Жорстока доля завдала їй душевної травми, і вона перетворилася на невільницю в неблагополучній родині, перебуваючи в стані війни зі своєю ненависною мачухою, розчарована своїм егоїстичним, байдужим батьком і й досі охоплена тугою за померлою матір’ю, засмучена вимушеним вигнанням до грубої й негостинної Америки, розлючена на всіх і все. Але замість відклякнути Фергюсона, епічний масштаб негараздів Анни-Марії тільки привабив його сильніше до неї, бо тепер вона перетворилася в його очах на трагічну фігуру, постать шляхетну й стражденну, переслідувану ударами долі, і з усім палким заповзяттям недосвідченого п’ятнадцятирічного хлопця Фергюсон заходився виконувати свою нову життєву місію: вирвати нещасну дівчину з пазурів лихої долі.

Йому ніколи не спадало на думку, що вона могла перебільшувати, що її горе з приводу втрати матері спотворило її світосприйняття, що вона відштовхнула мачуху, навіть не давши їй жодного шансу, обернувши її на особистого ворога лише тому, що та не була її матір’ю й ніколи не могла нею стати, що втомлений надмірною роботою батько робив усе, що міг, для своєї розлюченої та впертої доньки, що ця історія мала, як це буває завжди, і свою зворотну сторону. Підлітки живуть драмою, екстремальна ситуація для них є джерелом наснаги й життєвих сил, і Фергюсон не менше за решту хлопців його віку виявився вразливим до принадливості високих почуттів та екстравагантної нерозсудливості, і це означало, що привабливість такої дівчини, як Анна-Марія, підживлювалася саме її лихою долею, тому чим більшими були життєві бурі, про які вона йому розповідала, тим сильніше він прагнув її.

Залишитися з нею наодинці виявилося справою вельми непростою, оскільки вони були занадто молодими, щоби водити авто, і тому в справі пересування мали покладатися лише на свої ноги. Це неминуче обмежувало їхній радіус переміщення, але одним з надійних варіантів був порожній будинок Фергюсонів після закінчення шкільних занять – оті дві години перед приходом його батьків з роботи, коли він з Анною-Марією міг піднятися до своєї кімнати й замкнути за собою двері. Фергюсон радо пішов би з нею на інтимний контакт, але знав, що Анна-Марія до нього іще не готова, тому тема втрати їхньої цнотливості ніколи відкрито не обговорювалася, бо в суспільстві 1962 року це було іще неприйнятним, принаймні в стосунках між правильно вихованими п’ятнадцятирічними підлітками з середнього та середньо-високого класу Монклера та Бельгії. Але хоча кожен з них не насмілювався порушувати умовності тодішньої доби, це не заважало їм користуватися ліжком, яке, на щастя, було двоспальним і мало достатньо місця, щоби вони удвох могли, випроставшись, одне біля одного й зайнятися сексом, який був і не вповні сексом, проте мав присмак та відчуття справжнього кохання.

Доти все зводилося до поцілунків, тривалих язикових екскурсій в ротовій порожнині один одного, до вологих губ, шиї та вух, до тримання облич в долонях, до прогладжування волосся, до обіймів, дотиків до спини, плечей і талії, а попередньої весни в стосунках з дівчиною на ім’я Конні дійшло навіть до спроби доторкнутися до грудей, добре захищених блузкою та бюстгальтером, але його не відштовхнули, не перервали, і це спонукнуло Фергюсона до подальших досліджень. Тому тепер, з Анною-Марією, блузку було знято, місяць потому було знято бюстгальтер, що співпало зі зняттям його сорочки. Та навіть ця напівоголеність була нечуваним задоволенням, яке перевершувало всі інші задоволення, і поки спливали тижні, Фергюсон лише силою волі стримувався від того, щоби не схопити Анну-Марію за руку й не притиснути її до набряклості в його трусах. Ті години пам’яталися різко й чітко не лише тому, що вони займалися цим на ліжку удвох, а й тому, що все це відбувалося при світлі дня і було видимим, на відміну від сліпих похапливих рухів у темряві в компанії з Конні, Ліндою та рештою дівчат; разом з ними в кімнаті було сонце, і він бачив її тіло, два їхніх тіла, і це означало, що кожен акт дотику був також і візуальним відбитком того дотику, до того ж, в кімнаті постійно висіла атмосфера страху, побоювання того, що вони надміру захопляться й незчуються, як прийдуть батьки і постукають в двері, а вони в ту мить будуть і досі обніматися, або іще гірше – батьки вломляться до кімнати без стуку й застукають їх на гарячому. І хоча нічого подібного так і не сталося, все одно така можливість зберігалася, і це усвідомлення наповнювало ці післяобідні години відчуттям тривоги, небезпеки і відчайдушної протизаконності.

Вона стала першою, кого Фергюсон впустив до внутрішніх покоїв свого потаємного музичного палацу, і коли вони не борюкалися на ліжку й не говорили про своє життя (здебільшого про життя Анни-Марії), то слухали платівки на маленькому програвачі з двома гучномовцями, який стояв на столі в південному кутку кімнати. То був подарунок батьків з оказії його дванадцятого дня народження. Три роки потому, 1962 став роком Й. С. Баха, коли Фергюсон слухав Баха більше за інших композиторів, особливо Баха у виконанні Глена Гульда, найчастіше – «Прелюдії і Фуги» і «Варіації Гольдберга», а також Баха у виконанні Пабло Казальса, зокрема шість творів для віолончелі без акомпанементу, які він міг слухати безкінечно, плюс «Сюїти для оркестру» та «Страждання Святого Матвія» у виконання оркестру під проводом диригента Германа Шерхена, які Фергюсон вважав найкращими творами Баха і найкращими музичними творами взагалі. А іще вони з Анною-Марією слухали Моцарта («Месу в С-мінорі»), Шуберта (з партією фортепіано у виконанні Святослава Ріхтера), Бетховена (симфонії, квартети, сонати) та багато інших композиторів (майже всі ті платівки були подарунком тітки Мілдред), не кажучи вже про Мадді Вотерса, Фетса Воллера, Бессі Сміт і Джона Колтрейна, а також різного роду виконавців та авторів двадцятого сторіччя, як живих, так і померлих. Найгарнішим у прослуховуванні музики в компанії з Анною-Марією було споглядати її обличчя, її очі, коли в них з’являлися сльози, та її рот, коли в його куточках з’являлася посмішка – отак глибоко реагувала вона на всякий музичний твір, бо, на відміну від Фергюсона, її іще в дитинстві навчили добре грати на фортепіано, і вона мала чудове сопрано, настільки чудове, що Анна-Марія порушила свою обітницю не брати участі в громадському житті школи і через три місяці після початку занять вступила до шкільного хору. Мабуть, то був їхній найміцніший єднальний ланцюжок – потреба в музиці, яка пронизувала їхні тіла, і яка в той момент їхнього життя нічим не відрізнялася від потреби знайти свій шлях у житті.

Фергюсон відчував, що в цій дівчині було багато такого, що можна було б обожнювати й кохати, але він ніколи не обманював себе ілюзією, що йому вдасться втримати її біля себе хоча б на кілька наступних днів, вже не кажучи про тижні чи місяці. Іще з самого початку, з перших моментів його зростаючого захоплення він відчув, що її почуття не є так само сильними, як і його, і хоч як би, здавалося, він не подобався їй, хоч як би їй не подобалося його тіло, його платівки та його манера розмовляти з нею, йому все одно судилося кохати її більше, аніж вона кохала його, тож через кілька місяців після їхнього першого поцілунку Фергюсон збагнув, що йому доведеться або грати за її правилами, або наразитися на небезпеку втратити її взагалі. Найбільше доводила його до сказу її непослідовність, а також те, що вона часто порушувала свої обіцянки, часто забувала те, про що він їй розповідав, часто в останню хвилину скасовувала побачення на тій підставі, що вона почувається зле, що вдома у неї негаразди, чи що їй здалося, наче вони домовлялися на суботу, а не на п’ятницю. Йому часто здавалося, що в неї був іще один хлопець, або кілька хлопців, або якийсь хлопець в Бельгії, але чисто зі спостережень підтвердити це було неможливо, оскільки першим правилом, дотримання якого вона від нього вимагала, була заборона на будь-які публічні вияви симпатії, а це означало, що ця заборона стосувалася, перш за все, і їхньої школи, що навіть коли їхні шляхи перетиналися в класах, коридорах та кафетерії, вони мали вдавати, що між ними нічого немає, що вони мали здороватися і розмовляти так, наче знайомі лише побіжно. Під повну заборону підпадали поцілунки та тримання один одного за руки, що було нормальною поведінкою для всіх інших стійких пар у школі, тому якщо це була гра, в яку вона з ним грала, то хтозна, чи не грає вона в таку ж саму гру з кимось іще? Фергюсон почувався телепнем через те, що погодився на таку абсурдну домовленість, але він перебував тоді під впливом якихось схиблених, психічно ненормальних чар, і одна лише думка про втрату Анни-Марії була значно гіршою за принизливу необхідність вдавати з себе того, ким він не був. Втім, вони продовжували зустрічатися, і їхні зустрічі проходили чудово, в її компанії Фергюсон жив найповнішим життям і почувався на сьомому небі від щастя, а всі їхні конфлікти та непорозуміння незмінно відбувалися по телефону, цьому дивному пристрою з голосами, відокремленими від тіл, невидимих для жодного з них, коли вони розмовляли через дроти, які сполучали його будинок з її помешканням. І коли він заставав її в поганому гуморі, то часто чув, що розмовляє з якою примхливою, впертою та противною особою, яка нічим не нагадувала йому ту Анну-Марію, яку він знав. Найсумніші і найгнітючіші з подібних телефонічних розмов сталися в середині березня. Після місяця проб на місце в шкільній бейсбольній команді, коли Фергюсон передивлявся в роздягалці дедалі менші щотижневі списки гравців, які спромоглися пройти до наступного етапу відбору, він зателефонував сказати їй, що з’явився завершальний список, і що він виявився однім із двох старшокласників, які потрапили до основного складу команди. На протилежному боці лінії запала довга тиша, яку Фергюсон нарешті порушив, сказавши таке: «Я просто хотів поділитися з тобою доброю новиною». Після чого знову настала мовчазна пауза. А потім почувся голос Анни- Марії – холодний та позбавлений емоцій: «Добра новина? А чому я маю вважати, що це – добра новина? Я терпіти не можу спортивні ігри. Особливо бейсбол, бо це, мабуть, є найдурніша з усіх коли-небудь вигаданих ігор. Вона – пустопорожня, дитяча та занудлива. Як може такий розумний хлопець, як ти, марнувати свій час, гасаючи по полю разом зі зграєю бовдурів? Стань дорослим, Арчі. Ти вже не дитина».

Фергюсон не знав, що Анна-Марія мовила ці слова, будучи напідпитку, і що це траплялося вже кілька разів під час їхніх розмов по телефону: вже кілька місяців вона потайки проносила пляшки з горілкою до своєї кімнати і пила тоді, коли батьків не було вдома. То були тривалі сольні запої, які давали їй змогу звільнитися від внутрішніх демонів і перетворювали язик на немилосердну зброю. Твереза, вихована й інтелігентна дівчина світлої частини доби щезала геть, коли вона опинялася наодинці вночі у своїй кімнаті, і через те, що тої другої особи Фергюсон не бачив ніколи, а лише розмовляв з нею, чуючи її сердиті й недолугі заяви, він і гадки не мав, що відбувалося насправді, навіть близько не здогадувався, що дівчина, яка стала першим коханням його життя, прямувала до катастрофи.

Ота остання розмова трапилася у вівторок, і Фергюсон був настільки пригнічений та ошелешений її злостивими ремарками, що майже зрадів, коли Анна-Марія не прийшла наступного ранку до школи. Йому потрібен був час, щоби все обдумати, сказав він собі, і те, що наступного дня він не побачив її у школі, допомогло йому швидше оговтатися від образи, яку вона йому завдала. Поборюючи імпульсивне бажання зателефонувати Анні-Марії після школи у п’ятницю, він пішов з дому тої ж миті, як поклав свої підручники, і вирушив до Бобі Джорджа, який був іншим старшокласником, котрий пройшов відбір до шкільної бейсбольної команди, до кремезного широкошийого Бобі, першорозрядного кетчера та чемпіона з дурнуватих витівок, бовдура зі зграї бовдурів, з яким Фергюсону невдовзі належало грати. В результаті вони з Бобі провели вечір в компанії декого з інших бовдурів, колег-старшокласників, які були запасними гравцями шкільної бейсбольної команди, тож коли Фергюсон повернувся додому за кілька хвилин до опівночі, телефонувати Анні-Марії було вже запізно. В суботу та неділю він теж стримався, поборюючи спокусу зателефонувати тим, що тримався від телефонів подальше, твердо вирішивши не здаватися, хоча йому страшенно кортіло здатися, щоби знову почути її голос. В понеділок він прокинувся повністю одужалим, вже без тіні злоби у серці, готовий пробачити їй отой незрозумілий «наїзд», якого вона припустилася в четвер, але коли Фергюсон прийшов до школи, то виявилося, що Анна-Марія знову відсутня. Він був подумав, що то застуда або грип, так собі, нічого серйозного, але тепер, повернувши собі право розмовляти з нею по телефону, він зателефонував їй додому з таксофону біля входу до кафетерію. Йому ніхто не відповів. Десять гудків, але все одно відповіді немає. Сподіваючись, що він помилково набрав не той номер, Фергюсон повісив слухавку й зателефонував знову. Двадцять гудків – відповіді немає.

Він постійно надзвонював їй два дні поспіль, з кожним новим невдалим дзвінком відчуваючи, як в його душі наростає паніка. Його лякала думка – чому в домівці нікого немає, чому телефон дзижчить та дзижчить, але слухавку ніхто не бере? Що ж там в біса відбувається? – запитував він себе, куди всі подівалися? Тому рано-вранці у вівторок, за півтори години до дзвоника на перший урок, Фергюсон пішов до будинку Думартінів з протилежного боку міста – до великого гостроверхого будинку з величезною фронтальною галявиною, розташованого на одній з найелегантніших вулиць Монклера, Вулиці Особняків, як назвав її Фергюсон іще малим хлопцем. Анна-Марія наполягла, щоби він не ходив до них, бо не хотіла, аби він зустрівся з її батьками, але зараз Фергюсон не мав іншого вибору, окрім як піти туди і розгадати таємницю замовклого телефону й дізнатися, що з нею сталося.

Він подзвонив у двері й став чекати. Чекав він достатньо довго, аби дійти висновку, що вдома нікого немає, потім знову подзвонив і вже хотів був повернутися й піти геть, як двері відчинилися. Перед ним з’явився чоловік, явно батько Анни-Марії – те ж саме округле обличчя, те ж саме підборіддя, ті ж самі сіро-блакитні очі. Незважаючи на те, що була тільки сьома двадцять ранку, чоловік вже був вдягненим в стильний темно-синій костюм дипломата, накрохмалену білу сорочку зі строкатою червоною краваткою; щоки його були гладенько виголені, а довкола нього витав ледь вловимий аромат одеколону. Вельми симпатичний дядько, подумав собі Фергюсон, але було у нього щось довкола очей, чи в самих очах – щось на кшталт легкої досади, відчуженості та меланхолії, цей вираз очей видався Фергюсону трохи зворушливим, ні, не зворушливим, а привабливим, поза всяким сумнівом тому, що це обличчя належало батьку Анни-Марії.

– Слухаю вас.

– Вибачте, – сказав Фергюсон, – я розумію, що прийшов зарано, але я – шкільний товариш Анни-Марії, я телефонував вам кілька днів поспіль і хотів узнати, чи з нею все гаразд, але мені ніхто не відповідав, тому я занепокоївся і прийшов до вас.

– А звати вас як?

– Арчі. Арчі Фергюсон.

– Все пояснюється дуже просто, містере Фергюсон. Телефон вийшов з ладу. Така прикра незручність для всіх нас, але мене запевнили, що майстер прийде сьогодні.

– А як Анна-Марія?

– Вона нездужала.

– Сподіваюся, нічого серйозного?

– Так, я впевнений, що все буде гаразд, але наразі їй потрібен відпочинок.

– А чи не міг би я з нею побачитися?

– На жаль, це неможливо. Дайте мені номер свого телефону, і вона зателефонує вам, щойно почуватиметься трохи краще.

– Дякую. Вона знає номер мого телефону.

– От і добре. Я передам, щоби вона вам зателефонувала. (Невеличка пауза.) Скажіть іще раз ваше ім’я. Схоже, воно вислизнуло у мене з пам’яті.

– Фергюсон. Арчі Фергюсон.

– Ага, Фергюсон.

– Саме так. І перекажіть, будь-ласка, Анні-Марії, що я увесь час думаю про неї.

Отак і скінчилася перша й остання зустріч Фергюсона з батьком Анни-Марії. Двері зачинилися, і він пішов вулицею, роздумуючи, чи не забуде знову містер Думартін його ім’я? Може, він просто забуде передати Анні-Марії, щоби вона йому зателефонувала, а може, навмисне цього не скаже, навіть попри те, що добре запам’ятав його ім’я, бо обов’язком усіх батьків у світі є оберігати своїх доньок від хлопців, які увесь час про них думають.

Опісля настала тиша, і чотири довгих дні нічого не було чути. Фергюсон почувався так, наче його зв’язали й виштовхнути з човна у воду. А після того, як він опустився на дно озера (це неодмінно мало бути велике озеро, широке й глибоке, як озеро Мічиган), йому доводилося тамувати під водою подих, тамувати чотири довгих дні серед утоплеників та іржавих машин для голосування; в неділю увечері його легені ось-ось мали луснути, ось-ось мала луснути його голова, і Фергюсон насамкінець набрався сміливості й зняв слухавку. Щойно пролунав перший гудок – як ось вона! Сказала, що така рада, така радісінька його чути, і йому здалося, що це дійсно так, що вона не придурюється. Анна-Марія пояснила, що того ранку вже тричі дзвонила йому (і це могло бути правдою, бо він їздив зі своїми батьками пограти в теніс), а потім почала розповідати про горілку, про місяці потайливого попивання в своїй спальні, кульмінацією якого став отой запій в четвер увечері, коли вони розмовляли востаннє. Насамкінець вона зомліла й упала на підлогу, а коли батько з мачухою повернулися з вечірки у Нью-Йорку об одинадцятій тридцять, то помітили, що двері її спальні відчинені й світло увімкнене, тож вони увійшли й знайшли її, та не змогли розбудити. Виявивши порожню пляшку, батьки викликали «швидку», яка відвезла її до шпиталю, де їй промили шлунок і привели до тями, але лікарі, замість відправити її наступного ранку додому, перевели Анну-Марію до психіатричного відділення, де три дні поспіль вона проходила всілякі перевірки і де її розпитували лікарі. Вони поставили їй діагноз «маніакальна депресія» й сказали, що вона потребує тривалої психотерапії, тому батько вирішив, що їй слід повернутися до Бельгії якомога скоріше, а саме це їй і треба було – втекти від своєї жахливої мачухи й покласти край своєму перебуванню в жахливій Америці, бо саме це й стало основною причиною її пияцтва. А тепер вона дуже-дуже рада, бо тішиться з того, що невдовзі повернеться до материної сестри до Брюсселю, до своєї любимої тітки Христини, що вона знову опиниться в компанії своїх братів, кузин та кузенів, а також своїх старих друзів.

Після того Фергюсон бачив Анну-Марію лише один раз, то було прощальне побачення в середу після школи, побачення, яке дозволила його матір, знаючи, наскільки важливим для нього воно було. Вона навіть дала йому додаткових грошей на таксі (це сталося вперше й востаннє), щоби йому та його дівчині з Бельгії не довелося переживати приниження, якби б їх відвозив додому хтось із батьків Фергюсона, бо це лише зайвий раз підкреслило б, що він іще дуже молодий, а хіба ж такі молоді здатні серйозно кохати? Так, матір і досі добре його розуміла, принаймні в тім, що стосувалося його основних потреб, і Фергюсон був вдячний їй за це, але все одно отой останній вечір з Анною-Марією став для нього невдалою, незграбною й даремною спробою зберегти власну гідність, стримати свою печаль, щоби не благати, не скиглити і не сказати в пориві гіркоти й розчарування Анні-Марії щось різке, але хіба ж можна було увесь вечір не згадувати про те, що це – кінець, що вони бачаться востаннє? А вона ж, як на зло, була того вечора така гарна, така емоційна, вона не жаліла добрих слів на його адресу – мій чудовий Арчі, мій прекрасний Арчі, мій незрівнянний Арчі, і, схоже, кожне з цих добрих слів змальовувало того, кого не було поруч, якогось мерця, вони звучали як похоронна промова, але ще гіршою була її несподівана весела жвавість, радість, яку він бачив у її очах, коли вона починала говорити про майбутній від’їзд, жодного разу при цьому не замислившись, що від’їзд означав їхню розлуку вже післязавтра; а потім Анна-Марія розсміялася й сказала йому не журитися, бо вони зможуть невдовзі побачитися: він приїде до Брюсселю й проведе з нею ціле літо, неначе його батьки могли дозволити собі купити йому квитка до Європи, його батьки, котрі так і не спромоглися вибратися до Каліфорнії в гості до тітки Мілдред та дядька Генрі за всі ті роки, які вони там прожили. Коли вони сиділи й цілувалися на тій самій лавці, на якій вперше поцілувалися минулого жовтня, вона сказала Фергюсону дещо іще більш незбагненне й образливе для нього – мовляв, для нього ж буде краще, якщо вона поїде, бо вона така навіжена, а він – нормальний хлопець і заслуговує на здорову нормальну дівчину, а не таку хвору психопатку, як вона. І з тої миті й до тої хвилини, коли він висадив Анну-Марію біля її будинку двадцять хвилин потому, Фергюсону було так сумно, як не бувало ніколи за все його до огидності нормальне життя.

Через тиждень він написав їй листа на дев’ятьох сторінках і надіслав його на брюссельську адресу її тітки. Тиждень потому був лист на шістьох сторінках. Іще через три тижні – лист на двох сторінках. Через місяць – поштова картка. На жодне з його послань вона не відповіла, а коли заняття скінчилися й почалися літні канікули, Фергюсон збагнув, що більше ніколи їй не писатиме.

Річ була в тім, що здорові й нормальні дівчата його не цікавили. Життя в передмісті й так було нудним, і проблема зі здоровими нормальними дівчатами полягала в тім, що вони нагадували йому про передмістя, вони були надто передбачуваними, а останнє, що йому могло спасти на думку, – це зустрічатися з передбачуваною дівчиною. Попри всі свої вади та попри той біль, якого вона йому завдала, Анна-Марія була, принаймні, повною несподіванок, вона, принаймні, змушувала його серце калатати в тривалому очікуванні чогось невідомого, а тепер її не було, і все знову стало нудним і передбачуваним, іще гнітючішим, аніж тоді, коли вона з’явилася в його житті. Фергюсон знав, що то не її провина, але все одно ніяк не міг спекатися відчуття, що вона зрадила його. Анна-Марія покинула його, і відтепер йому судилося або задовольнятися спілкуванням з бовдурами, або жити відлюдником наступні два роки, щоби потім втекти звідси й ніколи сюди не повертатися.

Йому було вже шістнадцять, і влітку він працював у батька, а увечері грав у бейсбол, завжди й незмінно в бейсбол; звісно, це було бездумне й марне заняття, але воно давало Фергюсону надто велике задоволення, щоби кидати його. Тепер він грав у лізі для школярів та учнів коледжів з усього округу, жорсткій лізі з сильною конкуренцією, але протягом свого першого року в шкільній команді Монклера, розпочавши третім бейсменом та хітером номер п’ять, він показав добрий середній результат 0, 312 як для найкращої команди Конференції «Велика Десятка». Міць його удару постійно зростала, бо зростали його фізичні кондиції: зріст Фергюсона становив тепер п’ять футів одинадцять дюймів, а останнє зважування показало цифру 174 фунти. Отже, того літа він грав, щоби підтримувати спортивну форму, а вранці та вдень працював у свого батька, здебільшого займаючись тим, що їздив по місту в мікроавтобусі, розвозячи й монтуючи кондиціонери повітря з чоловіком на ім’я Ед, а коли розвозити було нічого, він допомагав Майку Антонеллі за прилавком, або підміняв його, коли той (аж надто часто) відлучався попити кави до закладу «Обід у Ела». Коли ж в крамниці не було клієнтів, Фергюсон ішов до підсобки й сидів зі своїм батьком, допоки хтось не з’являвся. Його батьку було майже п’ятдесят, він і досі був худорлявим та міцним, і досі подовгу просиджував за своїм робочим столом, ремонтуючи зламані механізми. Батько… його відлюдний та мовчазний батько, майже безтурботний та спокійний після шести років, проведених в тишині підсобки. Фергюсон наполегливо пропонував йому свою допомогу в ремонті, хоча й був він недосвідченим та незграбним в усьому, що стосувалося машинерії, але батько завжди відмахувався від нього, приказуючи при цьому, що його син не має марнувати часу на зламані тостери, бо йшов шляхом, який мав вивести його на справи більш значущі, аніж та, якою займався батько, а якщо вже йому так приспічило допомагати, то краще б він приніс з собою декотрі зі своїх книжок з поезії, що стояли вдома на полиці, та почитав вголос, поки його старий лагодитиме зламані пристрої. Тому Фергюсон, який протягом останніх півтора року поглинув величезну кількість поезії, провів частину літа за тим, що читав батьку в підсобці його крамниці Дікінсона, Гопкінса, По, Уїтмена, Фроста, Еліота, Каммінгса, Паунда, Стівенса, Вільямса та інших, але батьку, схоже, найбільше сподобалася і справила на нього найсильніший вплив «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», яка спантеличила Фергюсона. Така батьківська реакція стала для нього несподіванкою, і він збагнув, що чогось не розумів, чогось довго не розумів, а це означало, що йому доведеться переоцінити й передумати наново всі свої погляди на батька, бо коли він завершив останній рядок – «Допоки голоси людей нас не розбудять – і ми потонемо тоді», батько повернувся до нього, глянув йому у вічі, глянув так пильно, як не дивився ніколи, скільки Фергюсон себе не пам’ятав, і, витримавши довгу паузу, мовив: «Ти диви, яка чудова поема, Арчі. Дякую. Дуже дякую». А потім батько тричі похитав головою і повторив отой останній рядок: «Допоки голоси людей нас не розбудять – і ми потонемо тоді».

Останній тиждень літа. Двадцять восьме серпня, Марш на Вашингтон, промови на Національній Алеї, величезні натовпи, десятки тисяч людей, сотні тисяч, а потім – промова, яку згодом школярі вчитимуть напам’ять, промова промов, не менш важлива того дня, аніж свого дня була Геттісбурзька промова, величний момент в історії Америки, громадська подія, яку судилося бачити й чути всім, промова навіть більш значуща, аніж слова, мовлені Кеннеді під час інавгурації на тридцять два місяці раніше; в головному приміщенні крамниці «Телевізори й радіо від Стенлі» всі стояли й дивилися трансляцію: Фергюсон з батьком, пузатий Майк та маленький Ед, а потім до них приєдналися мати Фергюсона та ще й п’ятеро чи шестеро випадкових перехожих, але перед отою великою промовою було кілька інших промов, і серед них – звернення, виголошене мешканцем Нью-Джерсі, рабином Йоахімом Принцом, найшановнішим юдеєм в тій частині світу, в якій жив Фергюсон. Для його батьків той чоловік був справжнім героєм навіть попри те, що вони не були людьми релігійними й до синагоги не ходили, але всі троє Фергюсонів раніше бачили ребе й чули його промови на весіллях, похоронах та церемоніях відзначення повноліття, на яких він головував. То був знаменитий Йоахім Принц, котрий іще молодим рабином засуджував Гітлера іще до того, як націонал-соціалісти прийшли до влади в 1933 році, котрий ясніше за будь-кого бачив майбутнє й закликав євреїв до виїзду з Німеччини, за що його неодноразово заарештовувало гестапо і за що його вислали з країни 1937 року. Звісно, що цей чоловік брав активну участь у американському русі за громадянські права, звісно, що його вибрали того дня представляти євреїв завдяки його красномовству та непересічній – і добре задокументованій – мужності. Ясна річ, батьки Фергюсона пишалися ним, пишалися тим, що тиснули йому руку й розмовляли з ним – з чоловіком, який стояв тепер перед телекамерами, звертаючись до всієї країни й до всього світу. А потім на трибуну піднявся Кінг, і десь через півхвилини після початку промови Фергюсон помітив, як очі його матері заблищали слізьми, що дуже його розсмішило, але не тому, що він вважав таку реакцію з її боку недоречною, а саме тому, що вважав її дуже характерною, бо це стало іще одним прикладом того, як його матір взаємодіяла із зовнішнім світом, часто надміру сентиментально сприймаючи події і часто, під впливом сплеску емоцій, плачучи при перегляді примітивних голлівудських мелодрам. Їй був притаманний добросердий оптимізм, який інколи призводив до плутанини думок та жорстокого розчарування. Потім Фергюсон поглянув на свого батька, чоловіка абсолютно байдужого до політики, який вимагав від життя значно менше, аніж його матір, і побачив у його очах суміш легкої зацікавленості й нудьги – тому ж самому чоловіку, якого нещодавно зворушила тужлива емоційна відстороненість поеми Еліота, було важко проковтнути піднесений ідеалізм Мартіна Лютера Кінга, і Фергюсон, слухаючи наростаюче емоційний голос проповідника-баптиста, лункі, як барабанний дріб, повтори слова «мрія», не переставав дивуватися, як же ж так сталося, що двоє отаких різних душ могли зійтися у шлюбі й прожити в ньому скільки років, що у Рози Адлер та Стенлі Фергюсона міг народитися він, і що життя є таким дивовижним і прекрасним.

На День праці близько двадцяти гостей прийшли до них на барбекю. Його батьки рідко організовували такі великі здибанки, але за два тижні до того його матір перемогла в фотографічному змаганні, влаштованому під егідою губернатора новоствореною радою з питань мистецтва в Трентоні. Премія супроводжувалася замовленням на виробництво книги з портретами ста видатних громадян Нью-Джерсі; згідно з цим проектом матір Фергюсона мала об’їздити увесь штат, фотографуючи мерів, президентів вищих навчальних закладів, науковців, бізнесменів, художників, письменників, музикантів та спортсменів. Завдяки тому, що ця робота добре оплачувалася, і у Фергюсонів вперше за кілька років з’явилися вільні кошти, вони вирішили влаштувати з цієї оказії гулянку з барбекю у своєму дворі. До них прийшла звична публіка – Соломони, Браунштайни, родина Джордж, дід та бабуся Фергюсона та його двоюрідна тітка Перл, але з’явилися й інші люди, серед яких була родина з Нью-Йорку на прізвище Шнайдерман, до якої входили сорокап’ятирічний комерційний художник Даніель, молодший син колишнього начальника Фергюсонової матері, Еммануїл Шнайдерман, який мешкав тепер у будинку престарілих в Бронксі, а також дружина Даніеля, Ліза, і їхня шістнадцятирічна донька Емі. Вранці на День Праці, коли Фергюсон з батьками різав на кухні овочі й готував соус для барбекю, матір сказала йому, що він познайомився з Емі іще маленьким хлопчиком і що кілька разів вони грали разом, але потім вона якимось чином припинила спілкуватися з Шнайдерманами. Промайнуло дванадцять років, і ось, буквально два тижні тому, поїхавши в гості до своїх батьків до Нью-Йорка, вона випадково натрапила на Дена й Ліз в південній частині Центрального парку. І запросила їх на барбекю. Отак Шнайдермани вперше прийшли до них у гості в Монклері.

А потім мати продовжила: «З виразу твого обличчя, Арчі, я розумію, що ти забув про Емі, але коли вам було по три-чотири роки, ти їй дуже симпатизував. Одного разу, коли ми поїхали до квартири Шнайдерманів на вечерю, ви з Емі пішли до її кімнати, зачинилися там і роздяглися догола. Ти що, не пам’ятаєш? Всі дорослі сиділи за столом, та зачувши, як ви там несамовито верещите й смієтеся, ми всі підвелися й подалися поглянути, з якого приводу ви влаштували такий гармидер. Ден відчинив двері – а ви танцюєте там на ліжку голі-голісінькі, верещачи мов навіжені. Ліз стало соромно, а мені – весело. Отой захват на твоєму обличчі, Арчі, вид ваших двох маленьких фігурок, що стрибали вгору-вниз, такі собі схиблені людські дитинчата, що поводяться мов мавпенята шимпанзе – стриматися від реготу було просто неможливо. Твій батько та Даніель також розсміялися, але Ліз увірвалася до кімнати й наказала тобі та Емі вдягнутися. Негайно. Наказала отим, знаєш, сердитим материнським голосом. Негайно! Але не встигли ви вдягнутися, як Емі сказала одну страшенно смішну річ. «Мамо», спитала вона, вся така серйозна й задумлива, показуючи на твої статеві органи, «мамо, а чому це в Арчі є ота цікава штука, а в мене – немає?»

Згадавши ті слова, матір довго й весело сміялася, але Фергюсон лише слабко посміхнувся примарою посмішки, яка швидко зникла з його обличчя, бо мало що дратувало його більше, аніж розповіді про пришелепуваті витівки його дитинства. І він сказав своїй матері, яка й досі сміялася: «Тобі що, подобається мене дражнити?»

«Тільки інколи, Арчі», відповіла вона. «Інколи я просто не в змозі втриматися».

Годину потому Фергюсон вийшов у двір зі своєю найулюбленішою на той момент книгою, «Подорож на край ночі», і всівся на один із садових стільців, які вони з батьком пофарбували влітку в темно-зелений колір. Але замість розкрити книгу й дізнатися більше про пригоди Фердинанда на автозаводі Форда в Детройті, він просто сидів, задумливо чекаючи на появу перших гостей і дивуючись тому факту, що він колись підстрибував на ліжку з голою дівчиною, будучи голим сам, дивуючись тій комічній обставині, що він про це геть забув, хоча зараз віддав би майже все заради того, щоби бути з голою дівчиною; лежати з голою дівчиною в ліжку було єдиним найзаповітнішим бажанням в його самотньому, позбавленому кохання житті, в якому, наскільки він пам’ятав, ось уже п’ять місяців не було ані обіймів, ані поцілунків. Всю весну та майже все літо сумував він за відсутньою напівголою Анною-Марією Думартін, і ось йому судилося тепер зустрітися з давно забутою оголеною дівчинкою з його далекого минулого, з Емі Шнайдерман, яка, поза сумнівом, виросла в нормальну здорову дівчину, так само нудну й передбачувану, як і решта дівчат та майже всі хлопці, як майже всі чоловіки та жінки, але не було на те ради, і, зважаючи на те, що Емі іще не приїхала, йому тільки й залишалося, що сидіти й чекати.

Та особа, яку він побачив того дня, стала продовженням, наступною царицею його бажань. Вона була дівчиною ані нормальною, ані ненормальною, вона була палаючою, нескутою й неполохливою, свідомою своєї вродженої винятковості, і через кілька тижнів після їхньої першої зустрічі, коли літо розчинилося в осені, і довколишній світ несподівано став темним та похмурим, вона стала його першою, а це означало, що гола Емі Шнайдерман і голий Арчі Фергюсон вже не підстрибували на ліжку, вони в ньому лежали, перекочуючись під ковдрою. І після цього іще багато років вона продовжуватиме дарувати йому найбільшу радість та найбільшу муку його юного життя, ставши незамінним другим «я», котре жило всередині його єства.

Але повернімося до отого понеділка у вересні 1963 року та барбекю з нагоди Дня праці, до того моменту, коли Фергюсон вперше побачив Емі, коли вона вийшла з батьківського блакитного «шевроле». З заднього сидіння вигулькнула світло-каштанова голова, і через кілька секунд Фергюсон усвідомив, наскільки високою була Емі – щонайменше п’ять футів і вісім дюймів, а то й п’ять і дев’ять, велика дівчина з вражаюче вродливим обличчям, не гарненьким, не красивим, а саме вродливим – чітко окреслений досить великий ніс, випнуте підборіддя, великі очі невизначеного кольору, фігура ані кремезна, ані тендітна, невеличкі груди під блакитною блузкою з короткими рукавами, довгі ноги, округлі сіднички, увіпхнуті в тісно прилеглі літні брюки світло-брунатного кольору, кумедна, немов пристрибом, пружка хода, торс, ледь помітно нахилений вперед, наче їй не стоялося на місці, то була хода дівчини з хлопчачими замашками, вирішив Фергюсон, але дівчини привабливої й неординарної, дівчини, яка подавала сигнал, що вона – не абихто, що з нею слід рахуватися, дівчини, відмінної від більшості шістнадцятирічних дівчат, бо вона несла себе без ані найменшої ознаки сором’язливості. Церемонією представлення гостей керувала його матір – Фергюсон потиснув руку матері Емі Шнайдерман (рукостискання було дещо напруженим, посмішка – стриманою), потім – її батьку (рукостискання розслаблене й приязне), а іще до того, як він потиснув руку Емі, Фергюсон відчув, що Ліз Шнайдерман недолюблює його матір, бо вона підозрювала, що її чоловік дуже їй симпатизує, і, мабуть, небезпідставно, зважаючи на ті дещо затягнуті вітальні обійми, в яких Шнайдерман протримав Розу, і досі красиву в свої сорок років. А потім Фергюсон потиснув руку Емі, її довгу й навдивовижу тендітну руку, водночас дійшовши висновку, що очі у неї були темно-зелені з карими цяточками, а коли вона посміхнулася, то підмітив, що зуби вона мала завеликі для свого рота, трішечки завеликі і тому помітні. Потім він вперше почув її голос: «Привіт, Арчі», і в ту мить збагнув, збагнув поза всяким сумнівом, що їм судилося стати друзями, хоча, звісно, це було сміховинним припущенням, оскільки звідки йому було знати в той момент хоча би що-небудь про неї, але ж ось воно – відчуття, інтуїція, впевненість в тім, що відбувалося дещо значуще, що невдовзі він та Емі Шнайдерман вирушать в тривалу спільну подорож.

Того дня у них був Бобі Джордж зі своїм братом Карлом, який ось-ось мав розпочати заняття на другому курсі Дартмутського коледжу, але Фергюсону не хотілося розмовляти з жодним із них – ані з метикуватим Карлом, ані з легковажним і завжди пустотливим Бобі. Йому хотілося бути з Емі, єдиною, окрім Бобі та Карла, молодою людиною на гулянці, і тому через хвилину після вітального рукостискання Фергюсон, аби уникнути необхідності ділити Емі з іншими гостями, зробив хитрий хід і запросив її до своєї кімнати. То був, мабуть, дещо нерозсудливий та імпульсивний крок, але вона погодилася, охоче кивнувши головою й мовивши: «Слушна думка, ходімо», і вони подалися до Фергюсонової криївки на другому поверсі, яка вже була не храмом Кеннеді, а приміщенням, напханим книжками та платівками; книжок та платівок було так багато, що вони вже не поміщалися на полицях, і тому їх доводилося складувати дедалі більшими стосами під найближчою до ліжка стіною, і Фергюсон з приємністю підмітив, як Емі, зайшовши до кімнати, знову кивнула, немовби схвалюючи те, що побачила, – десятки відомих імен і знаменитих творів, до яких вона почала придивлятися, показуючи то на одну книгу зі словами: «До біса гарна штука», то на другу, приказуючи «А цю я іще не читала». Невдовзі вона всілася на підлогу біля ліжка, і Фергюсон, слідуючи її прикладу, також сів на підлогу, лицем до Емі на відстані трьох футів від неї, прихилившись спиною до шухляд свого робочого столу, і протягом наступних півтори години вони говорили, зупинившись лише тоді, коли хтось постукав у двері і оголосив, що в дворі вже подають страви. Ця заява погнала їх униз, де вони ненадовго приєдналися до решти компанії, щоби поласувати гамбургерами та попити забороненого пива у присутності своїх батьків, котрі, всі четверо, ані оком не моргнули через таке кричуще порушення закону, а потім Емі встромила руку в свою сумочку, видобула звідти пачку «Лакі Страйк» і підкурила цигарку прямісінько в присутності своїх батьків (які знову й бровою не повели), при цьому пояснивши їм, що вона багато не курить, але їй подобається присмак тютюну після їжі, а після того, як їжа й цигарка були спожиті, Фергюсон та Емі вибачилися й повільно пішли прогулятися мікрорайоном в променях сідаючого сонця і невдовзі опинилися на тій лавці, де він востаннє поцілував Анну-Марію перед тим, як вона щезла, а невдовзі після того, як Фергюсон та Емі домовилися побачитися наступної суботи в Нью-Йорку, вони також почали цілуватися – то був незапланований спонтанний порив, їхні вуста прикипіли одне до одного, язики завертілися, зуби зацокали, невгамовні еротичні зони їхніх статево дорослих тіл збудилися, й вони почали цілуватися з таким захватом і так самозабутньо, що мало не поз’їдали один одного. Але Емі раптом відсахнулася від нього й почала сміятися; то був вибух захеканого й ошелешеного сміху, і невдовзі Фергюсон також почав сміятися. «Чорт забирай, Арчі!», сказала вона. «Якщо ми зараз не зупинимося, то через хвилину поздираємо один з одного одіж». Емі підвелася й простягнула йому праву руку. «Ходімо, навіжений! Ходімо назад до будинку».

Вони були однакового віку, або майже однакового: їй було двісті місяців, а йому – сто дев’яносто вісім, але через те, що Емі народилася наприкінці 1946 року (29 грудня), а Фергюсон на початку 1947 (3 березня), Емі на цілий рік випереджала його у школі, а це означало, що вона невдовзі мала піти до випускного дванадцятого класу, тоді як йому іще належало смиренно скніти в одинадцятому. В той момент коледж був для нього поняттям надзвичайно розпливчастим, чимось далеким, іще безіменним, тоді як вона вже частенько займалася тим, що вивчала мапи майбутнього життєвого маршруту і вже починала пакувати валізи. Емі сказала, що подасть документи до різних вузів одночасно. Всі казали їй, що треба буде підстрахуватися, мати другий і навіть третій запасний варіанти, але насправді її найпершим і, фактично, єдиним варіантом був Барнард, найкращий коледж Нью-Йорка, чисто дівчачий аналог чисто хлоп’ячого навчального закладу в Колумбії, і тому її мета номер один полягала в тім, щоби залишитися в Нью-Йорку.

– Але ж ти прожила в Нью-Йорку все своє життя, – заперечив Фергюсон. – Чом би тобі не податися кудись деінде?

– Я вже була деінде, – відповіла Емі, – в багатьох місцях, і кожне з них має назву «Місто Нудьги». Тобі коли-небудь доводилося бувати в Бостоні або Чикаго»

– Ні.

– Це – Місто Нудьги Один і Місто Нудьги Два. А в Лос-Анджелесі ти був?

– Ні, не був.

– Це Місто Нудьги Три.

– Зрозуміло. Але як щодо вузу десь на селі? Ну, Корнелл, Сміт, і таке інше? Зелені галявини й лункі просторі коридори? Здобування знань в пейзанському, так би мовити, довкіллі?

– Джозеф Корнелл – геній, а фірма «Сміт Бразерс» виробляє чудові краплі від кашлю, але просиджувати штани в глушині чотири роки поспіль – це не моє уявлення про цікаво проведений час. Ні, Арчі, Нью-Йорк – це саме те, що треба. Кращого місця немає.

Коли прозвучала ця фраза, Фергюсон знав Емі лише приблизно десять хвилин, і він, слухаючи її декларацію любові до Нью-Йорку, її апологетику Нью-Йорку, раптом збагнув, що сама вона є немовби втіленням цього міста – не лише своєю самовпевненістю та жвавістю думок, але й своїм голосом – голосом мізковитих єврейських дівчат з Брукліну, Квінсу, Верхнього Вест-сайду, єврейським голосом третього покоління з Нью-Йорку, тобто голосом вже другого покоління євреїв, народжених в Америці, який мав дещо іншу мелодику, аніж, скажімо, голос нью-йоркських ірландців або італійців. То був голос одночасно простий і витіюватий, непоштивий і зухвалий, з явною антипатією до жорсткого «р», але чіткіший та більш емоційний в своїх артикуляціях. І чим більше Фергюсон призвичаювався до цих артикуляцій, тим більше йому хотілося чути їх, бо голос Емі Шнайдерман виражав те, чого бракувало в передмісті, в його нинішньому житті і звучав як обіцянка можливої втечі до майбутнього або, принаймні, до сьогодення, населеного оцим потенційним майбуттям, тож він, сидячи в своїй кімнаті з Емі, а потім гуляючи з нею вулицями міста, розмовляв із нею про все, що завгодно, здебільшого про оте повне несподіванок літо, яке почалося з убивства Медгара Еверса і скінчилося промовою Мартіна Лютера Кінга, ставши продовженням нескінченного клубка з жаху та надії, який, схоже, став визначальною рисою американського політичного ландшафту. А іще вони говорили про книги та платівки на полицях Фергюсонової кімнати і, звісно, про школу, вступні екзамени до вузів і навіть про бейсбол. Втім, було одне запитання, яке Фергюсон не поставив Емі, запитання, від якого він вирішив утриматися будь-що – чи був у неї хлопець? Бо на той момент він вже вирішив зробити все від нього залежне, щоби вона стала наступною, і тому не збирався перейматися, скільки конкурентів стояло на його шляху.

П’ятнадцятого вересня, менш ніж два тижні після барбекю на День праці і за шість днів до їхньої домовленої зустрічі в Нью-Йорку, Емі зателефонувала йому, а через те, що вона зателефонувала саме йому й нікму іншому, Фергюсон зрозумів, що конкуренти на горизонті не маячать, що боятися йому нема кого, і що у неї нікого немає так само, як нікого немає у нього. Він зрозумів це тому, що саме йому вона вирішила зателефонувати, коли почула новину про вибух, влаштований у негритянській церкві в Бірмінгемі, штат Алабама, від якого загинуло четверо маленьких дівчаток; то був іще один американський жах, іще одне вбивство в расовій війні, яка точилася на півдні, неначе за марш на Вашингтон, який відбувся двома місяцями раніше, треба було відомстити вибухівкою та вбивством, і Емі плакала в слухавку, розповідаючи Фергюсону новину, а потім, потроху взявши себе в руки, заговорила про те, що слід було зробити: політикам треба не лише прийняти закони, треба, щоби люди, ціла армія людей, вирушили в ті краї й розпочали боротьбу з мракобісами, і вона першою вирушить туди, щойно закінчить школу. Вона поїде автостопом до Алабами й працюватиме заради благої справи, проллє за неї свою кров, зробить боротьбу за права чорношкірих основною метою свого життя. Це – наша країна, заявила Емі, і ми не можемо дозволити якимсь вилупкам вкрасти її у нас.

Вони побачилися наступної суботи, а потім зустрічалися кожної суботи всю осінь. Фергюсон їхав автобусом з Нью-Джерсі до кінцевої зупинки «Управління порту», потім сідав на швидкісний поїзд до Західної Двадцять сьомої вулиці, де він сходив і йшов пішки три квартали на захід до квартири Шнайдерманів на Ріверсайд-Драйв та Сімдесят п’ятій авеню, квартири 4В, яка стала тепер для нього найважливішою адресою Нью-Йорка. Вони ходили на різноманітні прогулянки, майже завжди лише удвох, зрідка – з кимось із подруг Емі, дивилися іноземні фільми в Талія-хол на Бродвеї та Дев’яносто п’ятій вулиці – Годар, Куросава, Фелліні; були походи до музею Метрополітен, музею Фрік Коллекшн, музею Сучасного мистецтва; вони ходили на баскетбол до Медісон Сквер Гарден, на Баха до Карнегі-хол, на Беккета, Пінтера й Іонеско в маленьких театриках у кварталі Грінвіч-Віллидж – все було неподалік і тому доступним, і Емі завжди знала, куди йти і що робити, вона, мов принцеса-воїн з Манхеттена, навчала Фергюсона орієнтуватися в місті, яке швидко ставало і його містом також. Втім, незважаючи на все те, що вони робили й бачили, найприємнішим моментом тих суботніх зустрічей були їхні посиденьки з розмовами в кафетеріях – перші раунди нескінченного діалогу, який триватиме роками, розмови, котрі часом оберталися на палкі суперечки, коли їхні думки різко розходилися – чи то з приводу фільму, який вони дивилися разом, чи то з проводу якоїсь політичної ідеї, але Фергюсон був не проти посперечатися з Емі, слабкі суперниці були йому нецікаві – оті нікчемні дівчата з надутими губками, яких, скоріше, цікавила лише зовнішня сторона кохання, у нього ж кохання було справжнє, складне й глибоке, достатньо міцне й пластичне, щоби витримати пристрасні суперечки. Та і як було йому не любити цю дівчину з її безжальним допитливим поглядом та гучним сміхом, цю навіжену й безстрашну Емі Шнайдерман, яка одного дня мала стати або військовим кореспондентом, або революціонеркою, або лікаркою, яка лікуватиме бідняків? Їй було шістнадцять і невдовзі мало виповнитися сімнадцять. Чистий аркуш вже не був абсолютно чистим, але вона була іще надто молодою, аби знати, що може стерти з аркушу слова, які вона вже встигла написати, стерти їх і розпочати все знову, коли з’явиться натхнення.

Звісно, були поцілунки. Звісно, були обійми. А також був той прикрий факт, що батьки Емі мали схильність залишатися суботніми днями та вечорами вдома, що обмежувало можливість побути в квартирі наодинці і призводило до обіймів в прохолодну погоду на лавках в Ріверсайд-парку, нечастих потайливих побачень у віддалених спальнях під час вечірок в помешканнях Еміних подруг. І лише двічі, лише двічі, коли домосіди-батьки Емі вибралися кудись погуляти, випала їм нагода по-справжньому насолодитися, борюкаючись напівголими в спальні Емі, але ця насолода псувалася одвічним страхом того, що двері раптово розчиняться в найменш підходящий момент. Пригнічені неможливістю повністю розпоряджатися своїми життями, роздратовані необхідністю під тиском обставин знову і знову стримувати шалені вибухи гормональної активності, Емі та Фергюсон з кожним наступним тижнем впадали в дедалі більший відчай. Та якось всередині листопада ввечері у вівторок Емі зателефонувала йому й сказала, що має добру новину. Через два тижні її батьки збиралися поїхати з міста на уїк-енд на повні три дні до далекого Чикаго в гості до її старенької бабусі по материнській лінії, а її старший брат Джим мав повернутися з Бостону додому лише напередодні Дня подяки, тому вона мала залишитися в квартирі сама-одна. Аж цілий уїк-енд, сказала вона. Уявляєш, Арчі? Цілий уїк-енд – і в квартирі лише ми одні й нікого, окрім нас.

Фергюсон сказав своїм батькам, що він та двійко його приятелів поїдуть в гості до іншого приятеля, який мешкає на узбережжі штату Нью-Джерсі. То була така нахабна й недолуга брехня, що батько з матір’ю повірили в неї, і коли він в означену п’ятницю вирушив до школи, то принагідно взяв з собою невелику подорожню торбинку. План полягав у тім, щоби відбути до Нью-Йорку, щойно скінчаться заняття, і якщо йому пощастить встигнути на перший автобус, то він мав прибути до квартири Емі о четвертій тридцять або за п’ятнадцяту п’ята; коли ж йому не пощастить, то можна було поїхати другим автобусом і заявитися до Емі о пів на шосту або за п’ятнадцять шоста. Іще один нудний день в коридорах та класах монклерської середньої школи. Фергюсон увесь час прискіпливо поглядав на стінного годинника, немов збираючись силою волі прискорити рух часу, рахуючи хвилини й години. Аж раптом, невдовзі після дванадцятої, по шкільному гучномовцю оголосили, що в Далласі було скоєно замах на президента, а трохи згодом пролунало наступне оголошення про те, що президент Кеннеді помер.

Протягом якихось хвилин вся діяльність у школі завмерла. В сотнях рук з’явилися хустки й носовички, дівчата розмазували по щоках туш для повік, хлопці походжали туди-сюди, хитаючи головами та стрясаючи в повітрі кулаками, дівчата обнімалися з дівчатами, хлопці обнімалися з дівчатами, обнімалися, рюмсаючи, вчителі, а декотрі мовчали, уставившись невидющими очима на стіни та ручки дверей. Невдовзі всі учні почали збиратися в спортзалі та кафетерії, ніхто й гадки не мав, що робити, ніхто не перебирав на себе керівництво, всі чвари й прояви ворожнечі припинилися, вже ніхто ні з ким не ворогував. Раптом у гучномовці знову почувся голос директора школи, який оголосив, що заняття в школі припиняються, і всі можуть іти додому.

Людина майбутнього загинула.

Нереальне місто.

Всі учні подалися додому, але Фергюсон з торбинкою в руці крокував до автобусної зупинки, щоби вирушити до Нью-Йорку. Батькам він збирався зателефонувати дещо згодом. Йому хотілося трохи побути на самоті, а потім він поїде до Емі й пробуде з нею цілий уїк-енд, як і планувалося.

В нереальному місті розійшлися два шляхи, і майбутнє померло.

Дочекавшись автобусу, Фергюсон піднявся всередину східцями, озирнувся, шукаючи вільного сидіння, всівся в п’ятому ряду, почув, як увімкнулася перша передача – автобус вивернув з зупинки й рушив до Нью-Йорку. Проїжджаючи крізь тунель, Фергюсон почув, як на сидіння позаду нього розпачливо захлипала жінка, а водій сказав пасажиру, що стояв поруч: «Не можу повірити. Не можу, сука, повірити!» Але Фергюсон повірив, навіть попри те, що почувався так, наче його не було у власному тілі, наче він витав у повітрі неподалік, але голова у нього була ясною, думки – абсолютно прозорими, плакати й ридати він не мав ані найменшого бажання, бо надто величезною й приголомшливою була ця подія. Нехай ота жінка позаду хоч потоне у власних сльозах, може, їй від того стане краще, але йому краще не стане, тому він не мав права плакати, він мав лише право думати, намагатися зрозуміти, що трапилося, бо оця величезна приголомшлива подія не була схожа на ніщо інше, що доти траплялося в його житті. Пасажир біля водія сказав: «Це нагадує мені Перл-Харбор. Ну, все таке спокійне й незворушне, лінькуватий недільний ранок, люди тиняються своїми помешканнями в піжамах, і раптом – Бабах! Світ вибухає, і несподівано починається війна». «Непогане порівняння», подумав Фергюсон. Грандіозна подія, яка розбиває серцевину звичного буття і змінює життя кожної людини, вона – незабутній момент, в який щось закінчується, а щось інше починається. Може, оце воно і є? – спитав Фергюсон самого себе. Момент, схожий на початок війни? Та ні, не зовсім. Війна проголошує початок нової реальності, але сьогодні нічого не почалося, просто скінчилася реальність – і все, зі світу щось висмикнули, щось прибрали, і в результаті утворилася діра, порожнеча, де колись було дещо, неначе у світі зникли всі дерева, неначе з людської свідомості було стерто саме поняття дерева або високої гори.

Небо без місяця.

Світ без дерев.

Автобус під’їхав до кінцевої зупинки на Сороковій вулиці та Восьмій авеню. Замість пройти підземними переходами до Сьомої авеню, як він зазвичай робив під час поїздок до Нью-Йорку, Фергюсон піднявся сходами, вийшов у пізні листопадові сутінки й рушив на схід Сорок другою вулицею, прямуючи до зупинки метро на Таймс-сквер, іще одне тіло в натовпі раннього часу-пік, іще одна істота посеред безликих людей, які поспішали у своїх справах; все таке, як і завжди, але водночас вже не таке, вже інакше. Раптом Фергюсон усвідомив, що проштовхується крізь купки нерухомо закляклих перехожих, що зібралися на тротуарі. Всі вони витріщалися на сяйну неонову стрічку, яка вертілася перед ними на вершечку високої будівлі: Джона Фітцджеральда Кеннеді застрелено в Далласі – Джонсона приведено до присяги як президента. Щойно зібравшись ступити на сходи, які вели до платформи на станції метро, він почув, як одна жінка звернулася до іншої: «Не можу в це повірити, Дороті, просто не можу повірити своїм очам».

Це нереально.

Місто без дерев. Цілий світ без дерев.

Фергюсон не став дзвонити Емі, щоби дізнатися, чи прийшла вона зі школи. Може, вона й досі була зі своїми подругами, охоплена сум’яттям моменту, надто приголомшена, аби пам’ятати, що він має приїхати, тому коли Фергюсон натиснув кнопку дзвінка квартири 4В, він не був впевнений, що йому відчинять. П’ять секунд вагання, десять секунд вагання, а потім у переговорному пристрої почувся голос: «Арчі, це ти, Арчі?» За мить почулося дзижчання, і двері відімкнулися.

Наступні кілька годин вони дивилися телерепортаж про вбивство президента, а потім, міцно обхопивши один одного в обіймах, незграбно почимчикували до кімнати Емі, впали на ліжко і вперше почали кохатися.

2.2

Перше число видання «Хрестоносець на бруківці» вийшло 13 січня 1958 року. Арчібальд Фергюсон, засновник і видавець цієї дитячої газети, в передовій статті на першій сторінці заявив, що «Хрестоносець буде висвітлювати факти в міру наших можливостей і казатиме правду, чого б це не вартувало». Друк першого видання в обсязі п’ятдесят примірників здійснювався під наглядом виробничого директора Рози Фергюсон, яка відвезла рукописний макет до друкарні Маєрсона в Вест-Орандж, щоби там відтворити обидві сторони аркуша розміром двадцять чотири на тридцять шість дюймів і зробити копію на папері достатньо тонкому, аби його можна було скласти пополам, і саме завдяки тому, що він складався й розкладався, «Хрестоносець» з’явився на світ більше схожим на (майже) справжню газету, ніж на якийсь кустарний, віддрукований на машинці та розмножений на мімеографі бюлетень. Ціною п’ять центів за примірник. Ані фотографій, ані рисунків, тільки трохи вільного місця для трафаретної шапки угорі, і більше нічого, окрім двох великих прямокутників, заповнених вісьмома шпальтами щільно стулених слів, написаних від руки печатними літерами. То був почерк одинадцятилітнього хлопця, який завжди мав проблеми з каліграфією, але, попри декотрі нерівності й кривизну, текст виявився досить читабельним, а загалом результат виглядав як щира, хоча й дещо неоковирна версія широкосмугової газети вісімнадцятого сторіччя.

Всі двадцять з гаком матеріалів охоплювали діапазон від епіграм та ядучих зауважень в кілька рядків завбільшки до нотаток в дві-три шпальти, першою з яких була передовиця на першій сторінці, котра мала заголовок «Гуманітарна катастрофа: Доджери та Гіганти перебираються з Нью-Йорка на Західне узбережжя» і містила витяги з інтерв’ю, взяті Фергюсоном у різних членів родини та приятелів, найдраматичнішим з яких була реакція друга-п’ятикласника Томі Фукса: «Мені хочеться вбити себе. Єдина команда, що лишилася, – це Янкі, а я ненавиджу Янкі. Що ж мені тепер робити, га?» В статті на тильній сторінці висвітлювався скандал, що розгорявся в початковій школі Фергюсона. Протягом останніх чотирьох тижнів учні, граючи в м’яча, вже чотири рази травмувалися, вдарившись об одну з двох цегляних стін спортзалу і здобувши собі таким чином велику кількість синців, струсів мозку, а також розбитих маківок та лобів, і Фергюсон виступав за встановлення у спортзалі м’яких панелей, щоби запобігти подальшим травмам. Взявши коментарі у жертв нещодавніх інцидентів («Я кинувся за м’ячем», сказав один хлопець, «але незчувся, як відлетів від цегляної стіни з розбитою головою»), Фергюсон поговорив з директором школи, містером Джеймсоном, який погодився, що ситуацію слід взяти під контроль. «Я говорив з представниками Комісії з освіти», сказав він, «і вони пообіцяли встановити м’які панелі до кінця місяця. А доти ігор в м’яч не буде».

Окрім від’їзду бейсбольних команд та розбитих лобів, там були також замітки про зниклих домашніх тварин, про повалені бурею стовпи, автомобільні аварії, змагання зі спітболу, про «Спутнік», стан президентського здоров’я, а також коротенькі нотатки про останні події в середовищі кланів Фергюсонів та Адлерів, наприклад «Лелека не забарився!»: «Вперше в історії людства немовля народилося в належний строк. Об 11:53 вечора, 29 грудня, за сім хвилин до закінчення належного терміну, місіс Френсіс Голандер з Нью-Йорка, віком 22 роки, народила свою першу дитину, хлопчика вагою 7 фунтів 3 унції, якого назвали Стівеном. Вітаємо, кузино Френсіс!» Або таке: «Великий крок догори»: «Нещодавно Мілдред Адлер підвищили від ад’юнкт-професора до штатного професора факультету англійської мови та літератури Чиказького університету. Вона є одним з провідних світових знавців художньої літератури Вікторіанської доби і опублікувала праці про творчість Джорджа Еліота і Чарльза Діккенса». Слід також зазначити, що в правому нижньому кутку задньої сторінки був текст у прямокутній рамці під назвою «Куточок жартів від Адлерів», який Фергюсон планував зробити постійною рубрикою в усіх випусках «Хрестоносця», бо хіба ж міг він проігнорувати такий цінний ресурс, як його діда, короля невдалих жартів, від якого Фергюсон за багато років наслухався їх стільки, що він, як молодий редактор, визнав би для себе неприпустимим ними не скористатися? Першим з надрукованих невдалих жартів став ось цей: «Містер та місіс Хупер летять на Гаваї. Незадовго до посадки містер Хупер цікавиться у дружини, як правильно вимовляти – «Гауаї» чи Гаваї»? «Та хтозна», каже місіс Хупер. «Спитаємо кого-небудь, коли прибудемо». В аеропорту вони помічають маленького дідка в гавайській сорочці. «Вибачте, добродію», питає в нього містер Хупер. «Чи не скажете ви нам, куди ми прилетіли – на Гауаї, чи на Гаваї?». «На Гаваї», відповідає дідок, не зморгнувши оком. «Дякуємо», кажуть йому містер та місіс Хупер. «Та нема за що», відказує дідок.

Подальші випуски були опубліковані в квітні та вересні того ж року, кожен наступний кращий за попередній, принаймні, так запевняли Фергюсона його батьки та родичі, але з його шкільними приятелями сталося інакше, бо після успіху першого номеру, який мав у його класі шалений успіх, наступні призвели до певних непорозумінь і навіть ворожнечі. Замкнений світ п’яти- та шестикласників керувався жорстким кодексом правил і так само жорсткою соціальною ієрархією, і Фергюсон, проявивши ініціативу й випустивши «Хрестоносця на бруківці», тобто, насмілившись створити щось на рівному місці, сам того не бажаючи, вийшов за межі, встановлені чинним кодексом. В цих межах хлопці могли самоствердитися двома способами: успіхами в спорті або в мистецтві бешкетництва. Хороші оцінки важили мало, мало важили навіть непересічний талант в образотворчому мистецтві чи в музиці, оскільки ці таланти вважалися вродженими рисами, біологічними характеристиками на кшталт кольору волосся чи розміру стопи, і тому мало пов’язаними з індивідами, які ці характеристики мали; вроджені таланти вважалися просто фактами природи, незалежними від людської волі. Фергюсон завжди був вельми вправним у спорті, і це давало йому змогу товаришувати з іншими хлопцями й уникати лихої долі парії. Бешкетництво його не цікавило, але його анархічне почуття гумору допомогло йому закріпити за собою репутацію хлопця, гідного поваги, навіть попри те, що він тримався осторонь від навіжених задерикуватих розбишак, які проводили свої вихідні за тим, що пхали до поштових скриньок вишні, розбивали лампочки на стовпах і робили непристойні телефонні дзвінки красивим дівчатам зі старших класів. Іншими словами, Фергюсону наразі вдавалося співіснувати з однокласниками, уникаючи надмірних труднощів, його хороші оцінки не вважалися ані плюсом, ані мінусом, а його чемний та неагресивний підхід до особистих стосунків захищав його від агресивності інших хлопців, і це означало, що битися навкулачки йому доводилося нечасто, і що постійних ворогів він собі не нажив. Але потім, за кілька місяців до того, як йому виповнилося одинадцять, йому спало на думку сотворити сенсацію у вигляді самвидавчої одноаркушевої газети, і раптом його однокласники збагнули, що Фергюсон – фігура більшого масштабу, аніж вони гадали, що насправді він був вельми розумним непересічним хлопцем, якому вистачило клепки провернути такий тонкий трюк, як «Хрестоносець», і тому всі двадцять два його однокласники витратили свої копійчані заощадження на придбання першого випуску, привітавши з прекрасною роботою і посміявшись над численними дотепними фразами, якими пістрявіли його статті. А потім прийшов уїк-енд, а за ним настав ранок понеділку, і про газету вже ніхто не говорив. Якби «Хрестоносець» так і завершив своє існування після першого випуску, то Фергюсону вдалося б уникнути лиха, яке в кінцевому підсумку обрушилося йому на голову, але звідки йому було знати, що є різниця між «бути розумним» і «бути надто розумним», що другий весняний випуск налаштує декотрих однокласників проти нього, бо продемонструє, що він працював напружено, вельми напружено в порівнянні з ними, які особливо не напружувалися, а це означало, що Фергюсон був підприємливим ділком, а вони – лінькуватими й недолугими невдахами? Дівчата й досі були на його боці, всі дівчата до одної, але вони не були йому конкурентами, конкурентами були хлопці, які вже почали відчувати на собі тиск Фергюсонової працьовитості, принаймні, троє чи четверо з них, але Фергюсон був надто сповнений власним щастям, надто сповнений тріумфом з приводу завершення наступного випуску газети, щоби зацікавитися, чому Роні Кролик зі своєю зграєю розбишак відмовилися купляти нове число «Хрестоносця», коли Фергюсон приніс його до школи у квітні, він, особливо не замислюючись, вирішив, що у них просто забракло грошей.

На думку Фергюсона, газета була найважливішим винаходом людства, і він любив газети відтоді, як навчився читати. Рано-вранці, сім днів на тиждень їм приносили примірник місцевої газети «Ньюарк Стар-Леджер», який падав на ганок з приємним глухим стуком тої миті, коли Фергюсон вибирався з ліжка; його кидав туди якийсь безіменний невидимий чоловік, який жодного разу не схибив, і на той час, коли малому виповнилося шість з половиною, він вже почав брати участь у ранковому ритуалі прочитання газети під час сніданку, він, який змушував себе читати в те літо, коли зламана нога прикувала його до ліжка, він, який вирвався з в’язниці своєї дитячої наївності й дурості і перетворився на громадянина світу, достатньо розвиненого, щоби розуміти все або майже все, окрім заумних питань економічної політики і того поняття, що накопичення ядерних озброєнь якимось незбагненним чином здатне забезпечити тривалий мир; щоранку він сідав за сніданок разом зі своїми батьками, і кожен з них досліджував свій розділ газети, перечитуючи його мовчки, бо розмовляти в таку рань було іще важко. Потім вони, сидячі, мінялися прочитаними частинами на кухні, сповненій ароматами кави та яєчні, підсмаженого в тостері хліба та масла, що розпливалося на гарячих шматочках хліба. Фергюсон завжди починав з розділів гумору та спорту, потім переходив до місцевих новин, новин загальнонаціональних та міжнародних, статей про кінофільми та вистави, так званих нарисів для всіх – про сімнадцятьох учнів коледжу, які примудрилися увіпхатися до телефонної будки, чи про тридцять шість бутербродів, спожитих за один присід переможцем змагання їдців у окрузі Ессекс, а коли всі ці теми вичерпувалися, то перед походом до школи залишалося іще кілька вільних хвилин для перегляду розділу тематичних та персональних об’яв. Любий, я тебе кохаю. Благаю, повернися додому.

Привабливість газет була абсолютно відмінною від привабливості книжок. Книги були солідними та вічними, а газети – тоненькими та ефемерними предметами одноразового користування, які викидали відразу ж після їхнього прочитання, щоби наступного ранку замінити на нові, кожного нового ранку – нова газета. Події в книзі рухалися вперед по прямій лінії, тоді як в газетах висвітлювалися кільканадцять подій одночасно, такий собі калейдоскоп з одночасності та суперечливості, на одній і тій самій сторінці одночасно уживалися кілька історій, кожна з яких висвітлювала окремий аспект довколишнього світу, кожна з яких демонструвала ідею чи факт, який не мав нічого спільного з тим, що розташовувався по сусідству, праворуч – війна, ліворуч – перегони з яйцем у ложці, палаюча будівля угорі і зустріч колишніх однокласниць – внизу, важливе й тривіальне змішане докупи, трагічне на першій сторінці і фривольне – на четвертій, зимові повені та поліцейські розслідування, наукові відкриття та рецепти десертних страв, смерті й народження, поради закоханим та кросворди, футбольні новини та дебати в Конгресі, циклони й симфонії, страйки на підприємствах і трансатлантичні подорожі на повітряних кулях – ранкова газета неодмінно мала містити в собі всі ці події на своїх шпальтах з чорної, злегка розмитої друкарської фарби, і кожного ранку Фергюсон насолоджувався всією цією мішаниною, бо, на його переконання, саме таким і був світ – великою вируючою мішаниною, в якій одночасно відбувалося мільйони різних подій.

«Хрестоносець» став для нього шансом витворити власну світову мішанину за допомогою газети, яка була дуже схожою на повноцінну. Звісно, вона не була повноцінною і являла собою, в кращому випадку, грубе наближення, але його хлопчача аматорська версія легітимної газети була досить реалістичною за своїм духом, щоби справити належне враження на його приятелів. Саме на таку реакцію й сподівався Фергюсон, йому хотілося, щоби всі в класі повернули голови й звернули на нього увагу, і тепер, коли ця мрія здійснилася, він поринув у виготовлення другого випуску зі зростаючим почуттям впевненості в собі, з новою вірою у свій власний геній, і настільки сліпою стала та віра, що навіть частковий бойкот з боку Кролика та його приятелів не зміг відкрити Фергюсону очі на те, що відбувалося. Вони трохи відкрилися лише наступного ранку. Майкл Тіммерман був одним з його найближчих друзів, кмітливий і популярний хлопець, чиї оцінки були навіть кращими за Фергюсонові, майже героїчна постать, яка вивищувалася над такими карликами, як Роні Кролик так само, як кремезний дуб вивищується над кущем отруйного плюща, тож коли Майкл Тіммерман відводить тебе убік на ігровому майданчику і каже, що вам треба поговорити, то ти слухаєш його з радісною готовністю. Його перші слова були про те, що «Хрестоносець» – дуже гарна газета, і Фергюсон дуже зрадів, почувши таку оцінку, оскільки думка найкращого спортсмена та учня класу важила для нього більше, аніж будь-чия, але потім Тіммерман сказав, що хотів би співпрацювати з Фергюсоном, що хотів би стати членом редколегії «Хрестоносця» й дописувати власні статті, від чого видання лише покращиться, бо газета, зроблена одною людиною, – це нонсенс, бо є щось абсурдне й старомодне в тому, що один репортер пише всі статті, і що коли Фергюсон дасть йому такий шанс і справи підуть добре, то можна буде залучити до газети трьох чи навіть п’ятьох кореспондентів, а якщо всі учасники скинуться грошима для покриття витрат на друк, то можна буде розширити «Хрестоносця» до чотирьох чи навіть восьми сторінок, і друкувати його справжнім типографським шрифтом, а не покладатися на Фергюсонів жахливий почерк, завдяки чому «Хрестоносець» стане схожим на справжню газету.

Фергюсон виявився неготовим до такої заяви. «Хрестоносець» завжди задумувався як шоу одного актора, його власне шоу, хоч яким би недосконалим воно не було, його власне і більше нічиє, тому ідея розділити сцену з іще одним хлопцем, вже не кажучи про кількох інших, наповнила Фергюсона великою печаллю. Тіммерман душив його ініціативу своїми коментарями та підказками, намагаючись примусити його поступитися контролем над старомодною газеткою з її жахливими рукописними літерами, але хіба ж Тіммерман не розумів, що він про це вже замислювався, що навіть якби він вмів друкувати на машинці, то все одно не став би друкувати, бо тоді б газета виглядала не так, як він задумував, до того ж він не міг дозволити собі оплатити роботу друкарки, зважаючи на той факт, що було йому лише дванадцять років, і саме тому він зупинився натомість на рукописному варіанті. А іще Тіммерман не знав про домовленість між матір’ю Фергюсона та Маєрсоном про те, що вона візьме меншу ціну за портрети його трьох дітлахів в обмін на використання друкарського устаткування для виготовлення копій – отак все й було влаштовано. Йому хотілося сказати Тіммерману, що це був свого роду бартер в умовах обмежених ресурсів, тому забудь про випуск так званої справжньої газети на паях, бо п’ятеро хлопців ніколи не спроможуться назбирати коштів достатньо для того, щоби покрити всі витрати. Якби Тіммерман не був його найкращим другом, то Фергюсон послав би його під три чорти й порадив випускати власну газету, якщо той має так багато оригінальних ідей, але він поважав Тіммермана і тому не насмілився висловитися, не захотів ображати свого друга. Натомість він вчинив як боягуз і, замість чітко заявити «так» чи «ні», сказав, що йому треба подумати, сподіваючись, що з часом журналістський ентузіазм Тіммермана охолоне і що через пару тижнів він забуде про цю розмову.

Одначе Тіммерман, як і більшість успішних хлопців, був не з тих, хто легко здавалися чи швидко забували. Всю решту тижня кожного ранку він підходив до Фергюсона на ігровому майданчику і цікавився, чи прийняв той рішення, і кожного ранку Фергюсон намагався відкараскатися від нього. Може, це й гарна ідея, казав він, але зараз вже весна, і до кінця навчального року часу для випуску нового числа газети буде недостатньо. Ми й без того обидва зайняті зараз іграми в Малій лізі, а ти просто не уявляєш, як багато часу забирає підготовка нового випуску. Тижні, а то й місяці роботи. Стільки роботи, що я навіть не певен, чи захочу знову взятися за це. Давай відкладемо це питання на певний час, а влітку до нього повернемося.

Але Тіммерман збирався влітку до табору, і тому хотів вирішити це питання зараз. Навіть якщо наступне число з’явиться аж восени, нам все одно треба знати, зможемо ми розраховувати на нього чи ні, і взагалі – чому Фергюсон так довго тягне кота за хвіст, вирішуючи, що робити? В чім проблема?

Фергюсон збагнув, що його загнали в глухий кут. Чотири дні поспіль він перебував в стані облоги, і зрозумів, що ця облога не припиниться, допоки він не дасть чіткої відповіді. Але ж якою вона мала бути, правильна відповідь? Якщо сказати Тіммерману, що він йому не потрібен, то можна втратити друга. Якщо ж погодитися й взяти Тіммермана в газету, то він зневажатиме себе за те, що піддавався тиску. Частина його єства тішилася тим, що Тіммерман виявив такий ентузіазм щодо «Хрестоносця», тоді як інша частина починала відчувати антипатію до друга, який поводився вже не як товариш, а як красномовний хуліган. Ну, не зовсім як хуліган, а як маніпулятор, а через те, що цей маніпулятор був найсильнішою та найвпливовішою особою у класі, Фергюсону страшенно не хотілося ображати його, бо якщо Тіммерман відчує, що Фергюсон збирається його «кинути», то зможе налаштувати проти нього увесь клас, перетворивши своєму кривднику решту навчального року на перманентний кошмар. Однак він не міг піти на знищення «Хрестоносця» лише заради збереження миру. Що би не сталося, він все одно не зможе втекти від самого себе, тому краще стати парією, аніж втратити повагу до самого себе. А з іншого боку, краще спробувати уникнути долі парії взагалі – якщо вийде.

Отже, ані про «так», ані про «ні» не могло бути й мови. Фергюсон покладався на варіант «можливо», який міг дати йому хоч якусь надію, не зв’язуючи при цьому якоюсь конкретною обіцянкою, тактика зволікання, закамуфльована під крок вперед, який насправді був кроком назад, шансом виграти час. Він запропонував Тіммерману виконати тестове завдання, аби той переконався, що така робота йому подобається, а коли він напише власну статтю, вони проаналізують її разом, аби вирішити, чи згодиться вона для «Хрестоносця». Спочатку Тіммерман вперся, явно невдоволений тим, що його оцінюватиме Фергюсон, але це було цілком природно з боку учня-відмінника, абсолютно впевненого в своїх інтелектуальних здібностях, тому Фергюсону довелося пояснити йому, що такий тест був необхідним, бо «Хрестоносець» був його виданням, а не Тіммермановим, і якщо Тіммерман хоче стати його співучасником, то має довести, що його робота відповідатиме духу цього видання, яке було зубастим, смішним і дотепним. Фергюсон сказав, що хоч яким би розумним Тіммерман не був, це не мало жодного значення, бо він іще не мав належного досвіду, отже йому слід написати одну-єдину газетну статтю, бо як же ж він візьме його в компаньйони, не знаючи його здібностей? Цілком справедливо, погодився Тіммерман. Він напише пробну статтю й продемонструє свої таланти, тож так тому й бути.

Ось про що я подумав, сказав Фергюсон. Напиши замітку на таку тему: «Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому?» Поговори з кожним учнем у класі, з кожним хлопцем та кожною дівчиною, і всім постав одне й те саме запитання: «Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому?» Неодмінно запиши їхні відповіді точно, слово в слово, а потім підеш додому й перетвориш ці відповіді на статтю в одну шпальту, здатну змусити читачів сміятися, а якщо не сміятися, то хоча би посміхнутися. Гаразд?

Гаразд, відповів Тіммерман. А чому б і про улюбленого актора не поцікавитися?

Тому, що змагання з одним переможцем – це краще, аніж змагання з двома переможцями. Улюблений актор може почекати до наступного числа.

Отак Фергюсон виграв собі трохи часу, давши Тіммерману це непотрібне й надумане завдання, і наступні десять днів все було тихо, поки репортер-новобранець збирав інформацію й приступав до написання статті. Як Фергюсон і підозрював, серед хлопців найбільше голосів зібрала Мерілін Монро – шестеро з одинадцяти (з решти п’яти два дісталися Елізабет Тейлор, два Грейс Келлі, і один – Одрі Хепберн), тоді як дівчата дали Монро лише два голоси, а решта десятеро розподілилися поміж Хепберн (три), Тейлор (три), і по одному отримали Келлі, Леслі Карон, Сід Чарісс та Дебора Керр. Сам Фергюсон не спромігся вибрати між Тейлор та Келлі, тому кинув монетку, і вибір впав на Тейлор, тоді як Тіммерман, поставши перед схожою дилемою між Келлі та Хепберн, кинув ту ж саму монетку, і вона вказала на Келлі. Повна нісенітниця, звичайно ж, але було в ній також дещо забавне, і Фергюсон спостерігав, як сумлінно Тіммерман займався опитуванням однокласників, записуючи їхні коментарі в свій маленький скріплений спіраллю репортерський нотатник. За активність та підприємливість він, поза сумнівом, заслужив найвищих оцінок, але це бува лише початок, свого роду підвалини будинку, і наразі було іще неясно, яку будівлю спроможеться спорудити Тіммерман. Ясна річ, хлопець він був розумний, але це іще не означало здатності добре писати.

Впродовж десятиденного періоду спостереження й очікування Фергюсон поволі впадав у химерний стан невизначеності, бо його ставлення до Тіммермана ставало все менш виразним, він не знав, чи то й далі опиратися йому, чи то виказати вдячність за його копітку роботу, він то сподівався, що Тіммерман зазнає фіаско, то надіявся, що його робота завершиться успіхом. Він почав подумувати: а може, це й справді добра ідея – перекласти частину своєї роботи на додаткового репортера, збагнувши, що в призначенні завдань іншим людям є свій позитив, що робота начальника має свої певні насолоди. У нього з’явилося нове почуття, почуття відповідальності, і якщо Тіммерману вдасться написати гарну статтю, то, можливо, йому дійсно слід буде подумати над тим, щоби взяти його до себе, але не компаньйоном, ні, в жодному разі не компаньйоном, а просто автором-дописувачем, першим з потенційних кількох, що в результаті дасть змогу розширити «Хрестоносця» від двох сторінок до чотирьох. Може, і так. А може, й ні, бо Тіммерман іще не здав йому статтю, хоча інтерв’ю він виконав протягом п’ятьох днів, і тепер, коли спливло іще п’ять днів, Фергюсон міг дійти лише до одного висновку: Тіммерман мав великий клопіт з обробкою й написанням матеріалу. Це означало, що майбутня стаття буде негодящою, а все негодяще буде неприйнятним. І йому доведеться сказати це Тіммерману прямо в лице. Фергюсон на мить уявив собі, як він дивиться в очі розумнику Майклу Тіммерману, хлопцю, який завжди і у всьому мав успіх, і каже йому, що він потерпів фіаско. На ранок десятого дня всі сподівання Фергюсона на майбутнє звелися до лише одного бажання: аби Тіммерман написав шедевр.

Стаття вийшла непоганою. Принаймні, не дуже поганою, але їй бракувало жвавості, на яку сподівався Фергюсон, бракувало того дотику гумору, який обернув би тривіальну тему статті на дещо варте прочитання. Єдиною втіхою цього провалу було те, що сам Тіммерман також вважав свою статтю невдалою, принаймні так виснував Фергюсон, коли автор, здаючи йому свій витвір того ранку на ігровому майданчику, винувато знизав плечима, після чого вибачився за те, що так довго виконував завдання, яке, за визнанням Тіммермана, виявилося аж ніяк не таким легким, як він спершу гадав. Він сказав, що йому довелося переписувати статтю чотири рази, і що з отриманого досвіду він виніс одне: письменництво – це важка штука.

От і добре, сказав Фергюсон самому собі. Невеличкий урок скромності для пана Бездоганність. Визнання сумніву у власних здібностях, можливо, навіть визнання поразки, тому конфронтації, якої так боявся Фергюсон, скоріш за все, не відбудеться, і це було добре, заспокійливо-добре, оскільки останніми днями йому дедалі частіше ввижалося, як Тіммерман лупцює його кулаками в живіт і показово переводить його до нижчої ліги гнаних та упосліджених. Втім він усвідомлював, що заради збереження їхньої дружби йому доведеться ступати довкола Тіммермана дуже обережно, аби не наступити йому на пальці. То були великі пальці великого хлопця, і хоч яким би приязним до нього він не був, він мав крутий характер, в чому Фергюсон мав змогу пересвідчитися протягом кількох років, а надто нещодавно, коли Тіммерман послав у нокаут Томі Фукса за те, що той обізвав його гівнюком, того самого Томі Фукса, якого недоброзичливці величали Томі Скунсом, і Фергюсону не хотілося, щоби Тіммерман так само випробував на ньому свою боксерську вправність.

Він попрохав приятеля дати йому кілька хвилин і відійшов у куток майданчика, щоби прочитати статтю наодинці:

«Питання стояло так: Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому? Опитування двадцяти двох учнів п’ятого класу нашої школи дало таку відповідь: це – Мерілін Монро, яка набрала вісім голосів, випередивши Елізабет Тейлор, котра посіла друге місце з п’ятьма голосами…»

Тіммерман добре виконав роботу з подачі фактів, але мова його була безликою, сухою й бездушною, і зосередився він на найменш цікавому аспекті історії – на цифрах, які були гнітючо занудливими у порівнянні з тим, що казали учні про свій вибір; їхніми коментарями Тіммерман поділився з Фергюсоном, але не включив майже жодного з них у статтю, і Фергюсон, пригадуючи зараз декотрі з тих коментарів, спіймав себе на тому, що став подумки переписувати статтю:

«Ба ба бум», сказав Кевін Лассітер, якому вистачило лише цих трьох слів, щоби пояснити, чому Мерілін Монро була його улюбленою кіноакторкою.

«Вона видається мені людиною доброю та розумною, і мені хочеться познайомитися з нею й подружитися», сказала Пеггі Голдштайн, обґрунтовуючи свою кандидатуру – Дебору Керр.

«Така елегантна, така вродлива – очей не відірвати», заявила Глорія Долан про свою акторку номер один, Грейс Келлі.

«Ласий шматочок», сказав Алекс Ботелло про свою улюблену кінозірку, Елізабет Тейлор. «Лишень погляньте на її тіло! Дивлячись на нього, хлопцям хочеться швидше стати дорослими».

Було неможливо попрохати Тіммермана повернутися до початку і п’ятий раз переписати статтю. Було безглуздо казати йому, що його робота не викликає ані сміху, ані слабкої посмішки, і що йому варто було зосередитися не на питанні «Хто?», а на питанні «Чому?». Робити все це було вже запізно, і Фергюсон не мав ані найменшого бажання демонструвати Тіммерману свою зверхність і повчати його як треба писати, а як не треба. Він повернувся туди, де стояв пан Великі Пальці й повернув йому його статтю.

– Ну, як? – поцікавився Тіммерман.

– Непогано, – відповів Фергюсон.

– Ти хочеш сказати недостатньо добре.

– Ні, не так. Просто непогано.

– А як щодо наступного числа?

– Не знаю. Іще не думав.

– Але ж ти плануєш його робити, чи не так?

– Може. А може, і ні. Ще рано казати.

– Не опускай руки. Ти започаткував гарну справу, Арчі, і не мусиш її кидати.

– Якщо не буде бажання, то кину. А тобі яка різниця? Я так і не второпав, чому це «Хрестоносець» раптом став для тебе таким важливим.

– Бо він – дуже цікавий, ось чому, а мені хочеться брати участь у чомусь цікавому. Гадаю, це буде дуже здрово.

– Гаразд. Ось що я тобі скажу. Якщо я вирішу робити іще одне число, то я дам тобі знати.

– І даси мені змогу щось написати?

– Звісно, чом би й ні?

– Обіцяєш?

– Дати тобі шанс? Обіцяю.

Іще не встигнувши вимовити ці слова, Фергюсон вже знав, що його обіцянка не значила нічого, оскільки він вже вирішив закрити «Хрестоносця» назавжди. Чотирнадцятиденна битва з Тіммерманом виснажила його, і він почувався втомленим та безініціативним, злим на самого себе через слабодухі коливання власного настрою, деморалізованим своєї неохотою й нездатністю захищати себе й свою позицію «або газета одного автора, або ніяка взагалі». Втім, тепер, коли йому вдалося здійснити задуману сенсацію й привернути до себе увагу, Фергюсон схилявся до думки, що краще буде зайняти позицію «ніякої газети взагалі», краще буде вискочити зі ставка, витертися досуха і сказати «годі». Окрім того, вже починався бейсбольний сезон, і він виступав за фінансованих Торгівельною палатою «Піратів» з Вест-Оранджу, а коли Фергюсон не грав у бейсбол, він був зайнятий тим, що читав «Графа Монте-Крісто», величезну книгу, яку прислала йому минулого місяця тітка Мілдред з нагоди одинадцятого дня народження і за яку він, нарешті, взявся після того, як друге число «Хрестоносця» було відправлено до друку. А взявшись за цю книгу, Фергюсон поринув у неї з головою, бо то, безперечно, був найбільш захоплюючий роман, який коли-небудь потрапляв йому в руки. Так приємно було слідкувати за пригодами Едмона Дантеса щодня після вечері! Значно приємніше, аніж рахувати слова у своїх статтях, намагаючись увіпхнути їх у вузенькі шпальти свого видання. Скільки копіткої роботи, скільки ночей просидів він, мружачись, під світлом настільної лампи, працюючи майже в повній темряві, тоді як батьки думали, що він вже спить, скільки фальстартів та виправлень, скільки мовчазних подяк людині, яка винайшла гумку! Тепер Фергюсон знав, що робота літератора – це не лише написання слів, а і їх видалення, що опісля йде монотонна й виснажлива робота з наведення чорнилом кожного виправленого олівцем слова, щоби воно було достатньо темним і добре читалося на копії. Так, слово «виснажлива» було найбільш підходящим для такої роботи, а тривале й болісне протистояння з Тіммерманом виснажило його іще більше, тому кожен лікар сказав би Фергюсону, що найкращими ліками від виснаження є відпочинок.

Тож він відпочивав цілий місяць, з важким серцем дочитав Дюма, побоюючись, що може минути багато років, перш ніж йому знову трапиться іще один так само цікавий роман, а потім, протягом трьох днів після того, як Фергюсон завершив прочитання «Графа Монте-Крісто», сталися три події, які змінили хід його думок і витягнули зі стану відлюдництва. Він просто не міг стриматися. Йому на думку раптом спали слова нового заголовку, і настільки класними були ті слова, настільки чіткими й виразними були дзвінкі рими їхніх тріскучих приголосних, настільки хитромудро їхня позірна безсенсовість поступово набувала певного сенсу, що йому страшенно захотілося побачити ці слова в друкованому вигляді. І Фергюсон, давши задню зі своєю обіцянкою піти з газетного бізнесу, почав планувати випуск третього числа «Хрестоносця», в якому мав з’явитися потужний, мов серія з двох коротких ударів, заголовок, набраний великими літерами: ФРАКАС У КАРАКАСІ.

Це сталося тринадцятого травня, коли натовп демонстрантів напав у Венесуелі на Ричарда Ніксона під час завершальної зупинки в рамках його візиту доброї волі до трьох країн Південної Америки. Віце-президент щойно приземлився в аеропорту, а коли його кортеж поїхав центральними вулицями Каракасу, то натовпи на тротуарах плювали йому вслід й вигукували «Смерть Ніксону!», «Ніксон, забирайся геть!» Невдовзі його автомобіль оточили десятки людей, здебільшого молодиків, вони почали лупцювати авто, бити в ньому вікна, а потім заходилися розгойдувати його з боку вбік та туди-сюди з такою люттю, що воно перекинулося б, якби вчасно не підоспіли вояки венесуельської армії і не розігнали натовп, розчистивши дорогу віце-президенту. Для учасників інциденту все могло закінчитися значно гірше, особливо для Ніксона та його дружини, яких мало не вбили.

Фергюсон прочитав про це в газеті наступного ранку, побачив репортаж про інцидент увечері по телевізору, а під вечір наступного дня до них у гості завітали кузина Френсі та її чоловік Гері з їхнім п’ятимісячним дитинчам. Тепер вони мешкали в Нью-Йорку, де Гері невдовзі мав закінчити перший курс на юридичному факультеті Колумбійського університету. Увесь час після того, як Фергюсон виконав роль носія перснів на його шлюбній церемонії чотири роки тому, Гері ставився до свого молодого свояка як до протеже та епізодичного компаньйона в подорожах до світу ідей та суто чоловічих занять, результатом яких ставали тривалі розмови про книги та спорт, інколи – про політику, яка, схоже, стала для Гері справжньою ідеєю фікс (він навіть передплатив тижневик «Інакодумець» під редакцією І. Ф. Стоуна та щоквартальник «Небайдужий оглядач»), і через те, що чоловік Френсі був розумною молодою людиною, безперечно, найрозумнішою з тих, кого знав Фергюсон окрім своєї тітки Мілдред, було цілком природно, що він спитав Гері, що той думав про оту сутичку Ніксона з натовпом демонстрантів у Венесуелі. В ту мить вони гуляли у дворі, походжаючи під тим дубом, з якого Фергюсон впав у віці шести років, високий кремезний Гері попихкував цигаркою «Парламент», а мати Фергюсона та Френсі сиділи на ганку з маленьким Стівеном, пухкеньким створінням, нещодавнім поповненням роду людського, так само малим по відношенню до Фергюсона, як сам Фергюсон був колись по відношенню до Френсі, і поки жінки сміялися, по черзі чукикаючи малого, моралістичний, незмінно серйозний Гері Холандер розказував йому про «холодну війну», списки неугодних, про Червоне пугало, про нестримний антикомунізм, який визначав закордонну політику Сполучених Штатів і змушував Державний департамент підтримувати жорстокі ультраправі диктатури по всьому світу, особливо в Центральній та Південній Америці, і що саме через це напали на Ніксона, сказав Гері, напали не тому, що він був Ніксоном, а тому, що той представляв уряд Сполучених Штатів і що цей уряд ненавиділо в Центральній та Південній Америці дуже багато людей, і ненавиділо цілком справедливо, бо він підтримував тиранів, які їх жорстоко гнобили.

Гері зупинився підкурити іще один «Парламент». А потім спитав: «Ти розумієш, про що я кажу, Арчі?»

Фергюсон кивнув. «Розумію», відповів він. «Ми так боїмося комунізму, що готові піти на все, аби зупинити його. Навіть якщо це означає допомогу людям, гіршим за комуністів».

Наступного ранку, читаючи спортивний розділ газети, Фергюсон вперше в житті натрапив на слово «фракас»[6]. Подавальник детройтської команди кинув м’яча в голову відбивайлу з чиказької команди, відбивайло кинув свою биту, підбіг до подавальника й затопив йому в пику, після чого гравці обох команд вискочили на поле й заходилися гамселити один одного. «Коли через дванадцять хвилин фракас вщух», продовжив репортер, «з гри було видалено шістьох гравців».

Фергюсон поглянув на матір і спитав,

– А що таке фракас?

– Велика колотнеча, – відповіла вона. – Штовханина.

– Я так і подумав. Просто хотів зайвий раз переконатися.

Пройшло кілька місяців. Шкільний рік закінчився без подальших ексцесів з боку Кролика, Тіммермана чи будь-кого, а потім двадцять три колишніх учнів класної керівниці міс Ван Хорн роз’їхалися на літні канікули. Фергюсон вже вдруге поїхав до табору «Парадиз» на двомісячну зміну, і хоча більшість часу в тому таборі забирали різноманітні ігри з м’ячем та плавання, все одно йому залишалося вдосталь вільних годин, щоби писати статті та накреслювати наступний макет «Хрестоносця». Цю роботу Фергюсон завершив уже вдома під час двотижневого проміжку між табором та початком занять у школі, працюючи щодня вранці, вдень, а інколи й увечері, щоби встигнути до кінцевого терміну, який він сам собі встановив, – до першого вересня, аби його матір мала достатньо часу зробити копії у Маєрсона іще до початку шкільних занять. Фергюсон вважав, що це мало б стати добрим почином для нового навчального року, таким собі поштовхом для прискорення подій, а вже опісля він би вирішив, чи видавати «Хрестоносця» й далі, чи зробити цей випуск завершальним.

Він пообіцяв Тіммерману дати йому знати про наступне число газети, але іще до того, як він встиг з ним поспілкуватися, всі статті вже були написані. Фергюсон заходив додому до Тіммермана наступного дня після повернення з табору, але економка сказала йому, що Майкл з батьками та двома братами поїхали рибалити і збираються повернутися лише за день до початку шкільних занять. Іще влітку, працюючи над макетом, Фергюсон подумував над тим, щоби написати свою, гумористичну, версію історії з опитуванням про найпопулярнішу кіноактрису і вставити її в третє число «Хрестоносця», але згодом відкинув цю ідею з поваги до авторських амбіцій Тіммермана, розуміючи, наскільки жорстоко буде уражений його однокласник, побачивши, яка кумедна й дотепна історія вийшла з його нудного й малоцікавого матеріалу. Звісно, Фергюсон міг би надрукувати Тіммерманову версію статті як дружню поступку, але це було неможливим через те, що він віддав ту статтю Тіммерману на ігровому майданчику іще у квітні. Нове число «Хрестоносця на бруківці» ось-ось мало вихлюпнутися у спортзал та в класи початкової школи, але Майкл Тіммерман про це нічого не знав.

Це була перша помилка Фергюсона.

Другою його помилкою стало те, що він запам’ятав надто багато з їхньої розмови із Гері під дубом у дворі.

Колотнеча в Каракасі на той час вже встигла стати застарілою новиною, але ця фраза ніяк не йшла у Фергюсона з голови, вона торохтіла в ній кілька місяців, тому замість використати її як заголовок в репортажі про те, що трапилося з Ніксоном, він обернув цю статтю на взяту в рамку передовицю посередині першої сторінки. Вона була розташована таким чином, що заголовок «Фракас у Каракасі» йшов на одній половині аркушу, а сам текст – на другій. Натхненний своєю розмовою з Гері, Фергюсон стверджував, що Америка має кинути так сильно перейматися комунізмом і прислухатися натомість до того, що кажуть люди в інших країнах. «Спроба перекинути авто віце-президента – це погано», писав він, «але люди, які намагалися це зробити, були розлючені, і розлючені не просто так. Вони не люблять Америку тому, бо вважають, що Америка – проти них. Це не означає, що ці люди – комуністи. Це лише означає, що вони хочуть бути вільними».

Спершу був удар, удар у живіт, а потім Тіммерман вигукнув «Брехун!» – і збив його з ніг. Останні двадцять два примірники «Хрестоносця» вилетіли з рук Фергюсона, і сильний ранковий вітер погнав їх шкільним подвір’ям повз ошелешених учнів, мов зграйку повітряних зміїв, що відірвалися від своїх мотузок. Фергюсон підвівся й хотів був завдати удару у відповідь, але Тіммерман, який, схоже, за літо встиг вирости на три-чотири дюйми, ухилився і завдав іще одного удару в живіт, удару значно сильнішого за перший, який не лише збив Фергюсона з ніг, а й забив йому дух. А Кролик і Том Скунс з кількома іншими хлопцями вже тут як тут: стоять над поверженим Фергюсоном і насміхаються, дражнячи образливими словами «сцикун», «слабак» і «підар котячий». Коли Фергюсон спроквола знову став на ноги, Тіммерман втретє штовхнув його на землю, штовхнув дуже сильно, і Фергюсон, падаючи, вдарився ліктем об землю, і через мить нестерпний біль в ліктьовій кістці на кілька секунд паралізував його. Скориставшись цим, Кролик зі Скунсом почали хвицати ногами, намагаючись кинути йому в обличчя грудки землі. Фергюсон заплющив очі. Десь заверещала дівчина.

Потім були кари й догани, залишення після школи, ідіотичне завдання двісті разів написати фразу «Я більше ніколи не битимуся в школі», церемоніальне рукостискання в стилі «закопаймо сокиру війни» з Тіммерманом, який не дивився Фергюсону в очі, який більше ніколи не дивитиметься йому в очі і який ненавидітиме Фергюсона всю решту свого життя, а потім, перед тим, як новий класний керівник, містер Блейсі, хотів був відпустити їх додому, до класу увійшла секретарка директора і сказала Фергюсону, що містер Джеймсон чекає на нього внизу у своєму кабінеті. «А Майклу теж іти?», спитався містер Блейсі. «Ні, Майклу не треба», відповіла міс О’Хара. «Тільки Арчі».

Коли Фергюсон зайшов до директорського кабінету, містер Джеймсон сидів за своїм робочим столом з примірником «Хрестоносця» в руках. Він керував школою протягом останніх п’яти років і з кожним роком наче ставав трохи нижчим на зріст, округлішим, а волосся на його голові дедалі рідшало. Наскільки пам’ятав Фергюсон, те волосся спершу було каштановим, а тепер ті пасма, що від нього лишилися, посивіли. Директор не запросив Фергюсона сісти, тож він так і лишився стояти.

– Ти розумієш, що потрапив у серйозну халепу? – спитав містер Джеймсон.

– Халепу? – перепитав Фергюсон. – Яку халепу, коли мене щойно покарали?

– Тебе з Тіммерманом покарали за бійку. А я маю на увазі ось це.

Містер Джеймсон кинув на стіл примірник «Хрестоносця».

– Скажи мені, Фергюсоне, – продовжив директор, – це ти написав статті до цього числа?

– Так, сер. Кожне слово в кожній статті.

– І тобі ніхто не допомагав?

– Ніхто.

– А твої батько й матір – вони читали цю газету іще до того, як вона була надрукована?

– Матір читала. Вони допомагає мені з друком, тому й переглядає написане іще до того, як це зроблять інші. Мій батько прочитав газету тільки вчора.

– І що вони тобі сказали з цього приводу?

– Нічого особливого. Ну, типу «гарна робота, Арчі. Так тримати!»

– Отже, ти хочеш сказати, що передовиця на першій сторінці – це винятково твоя ідея?

– «Фракас у Каракасі»? Моя.

– Скажи мені правду, Фергюсоне. Хто отруює твій мозок комуністичною пропагандою?

– Що?

– Скажи, бо мені доведеться відсторонити тебе від занять за поширення цієї брехні.

– Я не брехав.

– Ти щойно пішов до шостого класу. Це означає, що тобі одинадцять років, так?

– Одинадцять з половиною.

– І ти гадаєш, я повірю, що хлопець твого віку здатен висувати такі політичні аргументи, як в оцій статті? Ти іще замолодий, щоби бути зрадником, Фергюсоне. Такого просто не може бути. Напевне, хтось згодовує тобі оце огидне сміття, і я підозрюю, що це – твій батько або матір.

– Вони не зрадники, містере Джеймсон. Вони люблять свою країну.

– В такому разі це мав бути хтось інший. Хто?

– Ніхто.

– Коли ти минулого навчального року започаткував свою газету, я підтримав її, еге ж? Я навіть погодився дати тобі інтерв’ю для одної зі статей. Мені сподобалася твоя ідея, бо саме цим, на мою думку, і має займатися такий здібний хлопець, як ти. Жодних суперечливих тем, жодної політики, але тут починаються канікули, і ти повертаєшся після них до школи червоним комуністом. І що мені тепер з тобою робити?

– Якщо проблема в «Хрестоносці», містере Джеймсон, то можете не турбуватися. Останнє число налічувало п’ятдесят примірників, і половину з них завіяло вітром після того, як почалася бійка. Я сумнівався, продовжувати випуск газети чи ні, але після сьогоднішньої бійки я прийняв остаточне рішення. «Хрестоносця на бруківці» більше не існує.

– Обіцяєш, Фергюсоне?

– Їй-богу.

– Дотримуйся своєї обіцянки, а я спробую забути, що ти заслуговуєш на відсторонення від занять.

– Ні, не забувайте. Я хочу, щоби ви мене відсторонили. Тепер всі хлопці в класі будуть проти мене, і тому школа – це останнє місце, куди мені хотілося б ходити. Відстороніть мене на тривалий термін, містере Джеймсон.

– Не треба так жартувати, Фергюсоне.

– А я й не жартую. Я у класі мов біла ворона, тому чим довше мене тут не буде, тим краще буде для ме5не.

У батька тепер був інший напрямок роботи. «Домашній Світ» припинив існування, але тепер на межі Вест-Оранджу з Саут-Оранджем постала велика крита бульбашка під назвою «Тенісний Центр Саут-Маунтін». Вона містила шість критих кортів, де ентузіасти тенісу з найближчих районів могли задовольняти свою пристрасть до цього виду спорту круглий рік – і в дощ, і в сніг, вдень і вночі, зимовими й літніми ранками іще до світанку; півдюжини кортів з жорстким покриттям, двома роздягалками з душем, туалетом та раковинами і спеціалізованою крамницею, де продавалися ракетки, м’ячики, кросівки та біла тенісна форма для чоловіків та жінок. Суд вирішив, що пожежа 1953 року була нещасним випадком, і страхова фірма виплатила повну суму страховки, але замість відбудувати магазин чи відкрити інший в новому місці батько Фергюсона щедро виплатив своїм братам-співвласникам їхню частку грошима (по шістдесят тисяч доларів кожному), а решту сто тисяч використав для реалізації свого тенісного проекту. Лью та Міллі подалися до південної Флориди, де Лью став організатором собачих перегонів та матчів в хай-алай, тоді як Арнольд відкрив у Моррістауні магазин, що спеціалізувався на дитячих товарах до дня народження, забивши його полиці повітряними кульками, серпантином з гофрованого паперу, свічечками, свищиками та фуркалами, кумедними кепочками й наліпками, але Нью-Джерсі був іще неготовим до такої новаторської концепції, і коли через два з половиною роки магазин збанкрутував, Арнольд звернувся до Стенлі по допомогу, і той влаштував його на роботу до своєї спеціалізованої крамниці в Тенісному центрі. Що ж стосується Фергюсонового батька, то кожного дня з тих двох з половиною років, які знадобилися Арнольду, щоби загнати свій магазин в могилу, він займався пошуками капіталу, аби підкріпити гроші, які він вклав у власний проект; знайшов і купив ділянку землі, консультувався з архітекторами та підрядчиками, а насамкінець спорудив Тенісний центр, який відкрився в березні 1956 року, через тиждень після дев’ятого дня народження свого сина.

Фергюсону подобалася ця всепогодна бульбашка й ті химерні лункі звуки, які видавали тенісні м’ячі в її просторому приміщенні, подобалося попурі з ударів ракеток по м’ячу – цюк-цюк, – коли кілька кортів використовувалися одночасно, переривчасті верески гумових підошов кросівок на жорсткій поверхні, досадливі зойки та радісні вигуки, довгі інтервали, під час яких ніхто не промовляв ані слова, мовчазна серйозність гравців у білій формі, з якою вони перебивали білі м’ячі через білу сітку – маленький замкнений світ, абсолютно несхожий на великий світ за межами куполоподібної споруди. Фергюсон вважав, що його батько вчинив правильно, змінивши вид діяльності, бо коли ти втрачаєш інтерес до телевізорів, холодильників та пружинних матраців, це означає, що настав час покинути корабель і розпочати щось нове. А якщо батько так любив теніс, то чом би не заробляти на своїй улюбленій грі? Іще в 1953 році, в ті лячні дні після того, як «Домашній світ» згорів дощенту, коли його батько почав працювати над планом побудови центру «Саут-Маунтін», матір попередила його про ризики, пов’язані з такою авантюрою, про величезну відповідальність, яку візьме на себе батько. І дійсно: на цьому шляху трапилося багато злетів та падінь, і навіть після спорудження центру знадобився певний час, щоби кількість його членів стала достатньо великою, аби їхня абонентська плата перевищила щомісячні витрати на експлуатацію такої великої будівлі, а це означало, що майже три з половиною роки від кінця 1953-го до середини 1957 року родина Фергюсонів змушена була майже повністю покладатися на заробітки студії «Роузленд Фото», щоби хоч якось триматися на плаву. Але відтоді справи пішли краще, центр та студія працювали з пристойними прибутками і гарантували дохід достатній, щоби забезпечити такі розкоші, як новий «б’юїк» для батька, нове зовнішнє оздоблення будинку, норковий палантин для матері і два сезони підряд в літньому таборі для Фергюсона. Але навіть попри те, що їхні матеріальні умови значно покращилися, Фергюсон розумів, що для забезпечення й підтримання такого комфорту батькам доводилося тяжко працювати, що їхня робота поглинала багато сил, і що для всього іншого у них залишалося дуже обмаль часу, особливо у батька, який тримав свій центр відкритим для відвідувачів сім днів на тиждень з шостої ранку й до десятої вечора, і хоча йому й допомагали наймані працівники, зокрема, Чак О’Ші та Біл Абрамович, які могли більш-менш самостійно справлятися зі своїми обов’язками, Джон Робінсон, колишній носій на залізничному вокзалі, який наглядав за кортами та роздягалками, байдикуватий дядько Арнольд, який коротав свої години в спецмагазині, покурюючи «Кемел» та проглядаючи газети й бюлетені перегонів, а також Роджер Найлс, Нед Фортунато і Річі Сігель, котрі працювали по черзі змінами по шість-сім годин, і півдесятка старшокласників, що працювали на половину ставки, все одно батько Фергюсона рідко брав собі вихідні в холодну пору року, не дуже часто – в теплу.

Через те, що його батьки були такі зайняті на роботі, Фергюсон звик власні проблеми вирішувати сам. Він знав, що в разі критичної ситуації зможе покластися на материнську допомогу, але річ була в тім, що протягом останніх двох років критичних ситуацій не спостерігалося, принаймні таких, які змусили б його кинутися до матері по допомогу, а тепер, коли йому було вже одинадцять з половиною, більшість з тих ситуацій, які раніше можна було визнати критичними, усохли до розміру маленьких проблем, які він міг розв’язувати самотужки. Те, що його побили на ігровому майданчику перед початком першого дня занять, звісно, було великою проблемою. Звинувачення в поширенні комуністичної пропаганди з боку директора також було, безперечно, великою проблемою. Але чи можна було б вважати хоча б одну із них критичною? Дарма, що він готовий був розплакатися після прочухана, отриманого в кабінеті директора, дарма, що йому довелося стримувати сльози увесь час по дорозі додому. То був жахливий день, мабуть, найгірший день у всьому його житті, за винятком того дня, коли він впав з дуба й зламав собі ногу, і тому він мав повне право втратити самовладання й розплакатися. Побитий своїм приятелем, принижений іншими приятелями, з перспективою отримувати в майбутньому лише образи й запотиличники, та ще й ганебно затаврований як зрадник безмозким і боягузливим директором, настільки боягузливим, що він навіть не спромігся відсторонити його від занять… Так, Фергюсон почувався пригніченим, Фергюсон насилу стримував сльози, Фергюсону було непереливки, але який сенс був у тім, щоби розповідати про це своїм батькам? Звісно, матір дуже співчувала б йому, вона пригорнула б його до себе, знову радо перетворивши на маленького хлопчика, посадила б його на коліна й вислуховувала його сльозливі ламентації. А потім вона б страшенно обурилася за нього, стала б погрожувати, що зателефонує містеру Джеймсону й скаже все, що про нього думає, потім будуть батьківські збори, і дорослі кричатимуть про підривну діяльність ліваків, про те, що його батьки – теж ліваки, тож який з цього буде толк, яким чином матір зможе вберегти його від іще одного удару в живіт чи в обличчя? Батько підійшов би до цієї проблеми з практичного боку. Він дістав би боксерські рукавички й дав би Фергюсону іще один урок мистецтва кулачного бою, цієї, за словами батька, «премилої науки» (на думку Фергюсона, важко було вигадати назву, хибнішу за цю), і протягом двадцяти хвилин демонстрував би йому, як слід тримати правильну стойку й захищатися від вищого на зріст суперника. Але який толк був з рукавичок на ігровому майданчику, де люди билися голими кулаками і не дотримувалися правил, де не завжди билися один на один, а часто бувало, що були двоє на одного, троє на одного і навіть четверо? Жах. Так, може, й жах, але батько інакше не міг, матір інакше не могла, і тому він мав розбиратися з усім цим самотужки й помовкувати. Не треба гукати на допомогу. Жодного слова батькам. Треба просто перетерпіти, не з’являтися на ігровому майданчику і сподіватися дожити до Різдва.

Цілий навчальний рік він жив у пеклі, але природа того пекла, і закони, якими воно керувалося, безперервно змінювалися з місяця в місяць. Фергюсон гадав, що, в основному, все зведеться до ударів та запотиличників, на які він неодмінно відповідатиме щосили й з готовністю, але великі битви на відкритому повітрі вже були зняті з порядку денного, і хоча його часто стусали протягом перших тижнів занять, він жодного разу не мав нагоди завдати удару у відповідь, бо стусани, які він отримував, завдавалися зненацька й без попередження – раптом до нього підбігав якийсь хлопець, стусав його в руку, в спину або в плече, і так само раптово зникав, перш ніж Фергюсон встигав зреагувати. Ті удари були болючими, раптові підлі наскоки з одним ударом, коли ніхто не бачив, кожного разу інший хлопець, дев’ятеро різних хлопців з одинадцятьох у його класі, вони немовби змовилися й розробили свою стратегію заздалегідь, а коли Фергюсон отримав дев’ять ударів від дев’яти різних хлопців, напади припинилися. Після цього почався бойкот, ті ж самі дев’ятеро хлопців відмовлялися розмовляти з ним, вдаючи, що не чують Фергюсона, коли той розкривав рота й щось казав, вони мовчали, дивлячись на нього порожніми байдужими очима і поводячись так, наче він був невидимим, такою собі краплиною ніщо, яка розчинялася в порожньому просторі. Потім настав період, коли його почали штурхати додолу – старий трюк, коли один хлопець стає навколішки позаду, а другий штовхає його спереду, швидкий поштовх – і Фергюсон втрачав рівновагу й падав, перекочуючись через спину того, хто причаївся позаду. При цьому він неодноразово вдарявся головою об долівку, і було в цьому не лише приниження, що його застукали зненацька, а й сильний біль. Хлопцям було дуже смішно, вони отак веселилися за його рахунок, причім настільки хитро й вправно, що містер Блейсі, схоже, нічого не помічав. Зіпсовані малюнки, пописані закарлючками завдання з математики, вкрадені торбинки з бутербродами, сміття в комірці, відрізаний рукав куртки, сніг в калошах, собаче лайно під його партою. Зима була сезоном злих витівок, жорстокою порою злостивості й дедалі глибшого відчаю, а потім через пару тижнів після його дванадцятого дня народження бойкот скінчився, і знову почалися стусани.

Якби не дівчата, то Фергюсон, звісно, розпався б на шматки, але жодна з дванадцяти дівчат у класі не обернулася проти нього, до того ж було двоє хлопців, котрі відмовилися брати участь у цьому дикунстві: товстий і трохи недоумкуватий Ентоні Де-Люкка, відомий під прізвиськами Товстун, Кабан та Медуза, який завжди з повагою ставився до Фергюсона і який був у минулому мішенню знущань з боку Кролика й компанії, а також новий хлопець, Говард Смол, мовчазний інтелігентний хлопець, який перебрався до Вест-Оранджу з Манхеттена після літніх канікул і який досі намацував свій шлях як новачок в приміській глушині. Фактично, більшість учнів була в таборі Фергюсона, і завдяки тому, що був він не один, принаймні, не абсолютно один, йому вдавалося зносити знущання, дотримуючись своїх трьох основних принципів: ніколи не давати супротивникам побачити, як він плаче, ніколи не реагувати в стані пригнічення або люті і ніколи не розповідати про це людям авторитетним, а особливо своїм батькам. Звісно, це було жорстоке й деморалізуюче випробування, з незчисленними сльозами, виплаканими вночі у подушку, жорстокі мрії про витончену помсту, тривалі падіння в кам’янисті розщелини меланхолії, гротескні запаморочення свідомості, коли він уявляв, що стрибає вниз з Емпайр-Стейт-Білдінг, тихі але пристрасні промови про несправедливість, яку вчиняли по відношенню до нього, супроводжувані поривчастими й шаленими нападами презирства до самого себе, приховане переконання, що він заслужив на таке покарання, бо сам накликав на себе цей жах. Але все це було наодинці. А на людях Фергюсон змушував себе бути стійким, зносити стусани без єдиного зболеного вереску, ігнорувати їх так, як ігнорують мурах або погоду десь у Китаї, виходячи з кожного нового приниження наче переможець в якійсь вселенській боротьбі добра зі злом, стримуючи будь-який вираз смутку чи приниження, бо він знав, що дівчата спостерігають за ним, і чим хоробріше протистояв Фергюсон своїм нападникам, тим більше підтримували його дівчата.

Все було не так просто. Їм було вже по дванадцять років або майже дванадцять, і дехто з дівчат та хлопців вже починали «відпаровуватися», а колишня відстань між статями звузилася настільки, що жіноче й чоловіче мало тепер практично спільне підґрунтя; раптом почалися розмови про друзів та подруг, про постійні зустрічі, а майже кожного уїк-енду проводилися гулянки з танцюльками та грою «в пляшечку», і тепер ті ж самі хлопці, які іще рік-два тому терзали дівчат, смикаючи їх за коси та щипаючи їм руки, прагнули з ними цілуватися. Тіммерман, і досі парубок номер один, зав’язав романтичні стосунки з дівчиною номер один, Сюзі Краусс, і вони удвох панували у класі, мов монарше подружжя, містер та міс Популярність-1959. Фергюсону допомагало те, що вони з Сюзі були друзями іще з дитячого садочку і що вона очолювала сили, які протистояли забіякам. Коли наприкінці березня стало відомо, що вона зустрічається з Тіммерманом, атмосфера дещо змінилася, і невдовзі Фергюсон помітив, що напади на нього порідшали, і в них брали участь вже менше хлопців. Ніхто про це ані слова не сказав. Фергюсон підозрював, що Сюзі поставила свого кавалера перед ультиматумом: припини знущатися над Фергюсоном, інакше я піду, і через те, що Тіммерману більше хотілося зустрічатися з Сюзі, аніж мучити Фергюсона, він відступив. Він і досі ставився до Фергюсона зі зневагою, але кинув спілкуватися з ним мовою кулаків і більше не псував його манатків, тож коли Тіммерман вийшов з Банди Дев’ятьох, за ним слідком вийшли й кілька інших хлопців, оскільки Тіммерман був їхнім ватажком і вони наслідували його у всьому, тому за два з половиною місяці до закінчення шкільного року залишилося тільки четверо мучителів – Кролик та його банда імбецилів, і хоча протистояння цим чотирьом також було справою не з приємних, це все одно було значно краще, аніж бути гнаним зграєю з дев’ятьох ненависників. Сюзі не сказала йому, говорила вона з Тіммерманом чи ні (чинні правила етикету вимагали, щоби вона не висловлювалася на цю тему з огляду на вірність своєму кавалеру), але Фергюсон майже не сумнівався, що вона з ним все ж таки говорила, і настільки вдячним він був її шляхетному серцю, що почав потайки сподіватися, що після того, як вона колись кине Тіммермана, перед ним відкриється поле для діяльності й він спробує з нею свого щастя. Він думав про це безперервно в перші весняні тижні і вирішив, що найкращий варіант – це запросити її провести з ним суботу в батьковому тенісному центрі, де він влаштував би їй екскурсію, продемонструвавши свою обізнаність з внутрішньою структурою і методом роботи цього закладу, і це неодмінно справить на Сюзі враження і створить у неї настрій, сприятливий для поцілунку, а може – і кількох поцілунків, а якщо не поцілунків, то вони хоча б за руки потримаються. Зважаючи на скороминущість таких підліткових любовних захоплень в тому куточку передмість штату Нью-Джерсі, де середній альянс тривав від двох до трьох тижнів, а двомісячна дружба прирівнювалася до десятилітнього шлюбу, Фергюсон цілком резонно сподівався, що слушна нагода може випасти йому іще до завершення навчального року.

А тим часом він придивлявся до Глорії Долан, яка була гарнішою за Сюзі Краусс, але не такою цікавою, бо була вона дівчиною милою й спокійною, на відміну від рвучкої й іскрометної Сюзі; однак Фергюсон поклав на неї око, бо виявив, що Глорія поклала око на нього, причому в буквальному сенсі, бо поглядала на Фергюсона тоді, коли їй здавалося, що він цього не бачить. Багато разів за останній місяць він ловив її на тім, що вона дивилася на нього на уроці, сидячи за своєю партою, коли містер Блейсі повертався спиною до класу й починав писати чергову математичну задачку на дошці, і тоді Глорія вже не звертала увагу на білі крейдяні цифри, а натомість вивчала поглядом Фергюсона так, наче він став для неї предметом посиленого інтересу, а коли Фергюсон став свідомим цього інтересу, він і собі почав відвертати погляд від дошки й дивитися на дівчину, і їхні погляди стали зустрічатися дедалі частіше, а кожного разу, коли це відбувалося, вони посміхалися один одному. На тому відрізку свого життєвого шляху Фергюсон іще очікував на свій перший поцілунок, перший поцілунок від дівчини, справжній поцілунок – на відміну від фальшивих поцілунків від матерів, бабусь та кузин, палкого поцілунку, еротичного поцілунку, поцілунку, який виходить за межі простого дотику вуст і кидає його в політ над доти незвіданою територією. Він вже був готовий до такого поцілунку, він думав про нього іще задовго до свого дня народження, а протягом кількох останніх місяців вони з Говардом Смолом неодноразово й подовгу обговорювали цю тему, тож тепер, коли вони з Глорією Долан потайки обмінювалися поглядами та посмішками на уроках, Фергюсон вирішив, що саме Глорія має стати першою, бо всі ознаки свідчили про неминучість того, що вона стане першою. Саме так воно і сталося в п’ятницю увечері наприкінці квітня під час гулянки в будинку Пеггі Голдштайн на вулиці Меррівуд-Драйв, коли Фергюсон вивів Глорію до тильного двору і поцілував її. А оскільки вона відповіла на його поцілунок, то вони іще довго цілувалися, значно довше, аніж він сподівався, мабуть, хвилин з десять-дванадцять, а коли на четвертій чи п’ятій хвилині Глорія просунула йому в рота свого язика, то все раптом змінилося, і Фергюсон збагнув, що він живе тепер в новому світі і ні за що не повернеться до світу старого.

Окрім отих вікопомних поцілунків з Глорією Долан, які змінили його життя, іще одною доброю обставиною того недоброго року стала його дедалі глибша дружба з новим хлопцем, Говардом Смолом. Цій дружбі посприяло те, що Говард прийшов з іншого району, що він з’явився на сцені отого першого злощасного ранку нового навчального року без упередженості й забобонів стосовно того, хто був ким чи мав бути у класі, що він придбав третє число «Хрестоносця» через кілька хвилин після своєї появи на ігровому майданчику і що в ту мить, коли Говард з радісним ентузіазмом вивчав зміст газети, він помітив, як на хлопця, котрий щойно ту газету йому продав, напав Тіммерман та інші хлопці, а оскільки Говард Смол був людиною, здатною відрізняти добро від зла, то він негайно став на бік Фергюсона і завжди відтоді був на його боці; завдяки ж тому, що він також інколи зазнавав нападів за свою злочинну підтримку Фергюсона, двоє хлопчаків зблизилися, бо кожен з них був би абсолютно одиноким, якби когось із них в класі не було. Отак парії з шостого класу стали друзями, а через місяць – друзями не розлий вода.

Говард, а не Гові – в жодному разі не Гові. Малий за прізвищем[7], але не за розмірами, на якихось півдюйма нижчий за Фергюсона і вже починаючий вбиватися в тіло, вже не худорлява дитина, а міцний напівпідліток, масивний і дужий, фізично безстрашний спортсмен-камікадзе, котрий компенсував свої посередні здібності неустанним ентузіазмом та працьовитістю. Дотепний і доброзичливий, кмітливий учень з талантом показувати хороші результати в стресових ситуаціях, який перевершив навіть Тіммермана в процентних показниках академічної успішності, любитель книг, як і Фергюсон, дослідник-початківець в політиці, як і Фергюсон, цей хлопець мав дивовижний талант до малювання. Олівець, що він носив його в кишені, безперервно витворював пейзажі, портрети та натюрморти майже фотографічної точності, а іще – карикатури й комікси, котрі брали свій гумор здебільшого з химерних каламбурів, слів, висмикнутих зі своєї звичної ролі через те, що вони були співзвучними з іншими, неспорідненими словами, наприклад, його малюнок під назвою «Він летить у повітрі з надзвичайною легкістю», на якому був зображений хлопець, котрий мчав по небу з величезною літерою «Л» у простягнутих вперед руках, тоді як інші хлопці на задньому плані насилу тягнули на собі малесенькі «л»; або, наприклад, улюблений Фергюсонів малюнок, де слово «неборак» Говард розтлумачив як рака, що мчить зоряним небом мов реактивний лайнер. Яка кумедна ідея, подумав Фергюсон, який же ж тонкий слух треба мати, щоби розполовинити початкове слово й зробити з нього два нових! Але більше за слух важило око, око в поєднанні з рукою, бо результат не вийшов би таким вражаючим, якби летючий рак-літак не був зображений з такою скрупульозною точністю в деталях, яку Фергюсону іще ніколи не доводилося бачити раніше.

Батько Говарда працював викладачем математики, він перебрався з сім’єю до Нью-Джерсі, бо йому запропонували нову посаду декана в Монклерському державному педагогічному коледжі. Мати Говарда працювала редакторкою жіночого журналу під назвою «Затишна домівка», і це означало, що п’ять днів на тиждень вона їздила приміським транспортом на роботу до Нью-Йорка й тому рідко поверталася до Вест-Оранджу раніше сутінок. А через те, що у Говарда був двадцятирічний брат і вісімнадцятирічна сестра (котрі обидва вчилися в коледжі), його особисті обставини були напрочуд схожими на Фергюсонові: де факто він був єдиною дитиною в родині і здебільшого повертався зі школи до порожньої домівки. В 1959 році мало хто з жінок із передмістя мав роботу, але у Фергюсона та Говарда були матері, які були більш ніж просто домогосподарками, і тому хлопці змушені були до більшої самостійності й самодостатності, аніж основна маса їхніх однокласників, тож коли їм виповнилося дванадцять і вони постали на порозі юності, той факт, що вони мали в своєму розпорядженні великі проміжки вільного часу, явно пішов їм на користь, оскільки на такій стадії життя батьки здебільшого бувають для підлітків найменш цікавими людьми у світі, тому чим менше хлопцям доводилося з ними спілкуватися, тим краще. Після школи вони могли піти додому до Фергюсона, увімкнути телевізор і дивитися такі програми, як American Bandstand або Million Dollar Movie і при цьому не боятися догани за марнування безцінних годин світлого часу, сидячи в чотирьох стінах тоді як надворі такий чудовий день. Тої весни їм навіть вдалося двічі умовити Глорію Долан та Пеггі Голдштайн прийти до Фергюсона і влаштувати у вітальні танці на чотирьох, а оскільки Фергюсон та Глорія вже були на той час досвідченими «цілувальниками», то їхній приклад надихнув Говарда й Пеггі також долучитися до непростого мистецтва «поцілунків з язиком». А іще вони ходили додому до Говарда, добре знаючи, що там їм ніхто не заважатиме й ніхто за ними не шпигуватиме, відмикали нижню шухляду столу Говардового брата і видобували звідти цілий стос «журналів для чоловіків», які він хитромудро ховав під безневинним підручником з хімії для старших класів середньої школи. Перегляд журналів супроводжувався тривалими розмовами про те, яка з оголених жінок найкрасивіша, порівняннями моделей «Плейбою» з моделями таких журналів, як «Джент» і «Свенк»; лискучі вправно освітлені кольорові фото майже неземних моделей «Плейбоя» сильно контрастували з грубішими зернистими фотографіями в інших журналах, вилощені відомі всій Америці молоді красуні – і хтиві хвойди з грубішими обличчями та вибіленим волоссям; суть дискусії між Говардом та Фергюсоном завжди зводилася до того, хто з жінок збуджував їх найбільше і з ким би з них їм хотілося б переспати, коли їхні тіла дозріють до справжнього сексу, який був для них обох наразі неможливим, але чекати залишилося недовго – може, півроку, може, рік, коли вони увечері одного дня полягають спати хлопцями, а вранці наступного дня прокинуться справжніми мужчинами.

Фергюсон відслідковував зміни у своєму тілі з першої ознаки прийдешньої зрілості, котра проявилася у вигляді поодинокої волосини, яка виросла у нього під лівою пахвою, коли йому було десять з половиною років. Він знав, що це означало, і був здивований, оскільки, як на нього, ця ознака з’явилася надто рано, і в той момент він був іще не готовий попрощатися зі своїм єством маленького хлопчика, в якому він перебував іще змалечку. Фергюсон визнав ту волосину огидною й кумедною, таким собі непроханим чужинцем, занапастивши його доти бездоганну й незаплямовану особу, і тому він вирвав її геть. Та через кілька днів вона повернулася, тиждень потому з’явилася її точна копія, потім в процес включилася й права пахва, і невдовзі окремі волосини вже важко було розрізнити, бо вони вже росли острівцями, а коли Фергюсону виповнилося дванадцять, вони стали перманентним фактом життя. Зі здивуванням та жахом спостерігав Фергюсон, як зазнавали трансформації й інші ділянки його тіла: доти майже невидимі біляві волосинки на ногах та руках темнішали, товстішали, множилися, в нижній частині його колись гладенького живота з’явилося лобкове волосся, потім, щойно йому виповнилося тринадцять, огидний чорний пушок почав розмножуватися між його носом та верхньою губою, і був той пушок таким огидним та потворним, що одного ранку Фергюсон збрив його батьковою електричною бритвою, а коли через два тижні пушок відріс, то він знову його збрив. Жах полягав у нездатності контролювати те, що з ним відбувалося, в тму відчутті, що тіло його перетворилося на стенд для експерименту, котрий здійснював якийсь схиблений примхливий науковець, і в міру того, як нове волосся продовжувало захоплювати все нові й нові ділянки його тіла, у Фергюсона з голови не йшов Людино-вовк, герой отого моторошного фільму, який вони з Говардом дивилися одного осіннього вечора, і в якому йшлося про перетворення нормального чоловіка на шерстисту потвору. Тепер Фергюсон сприймав цей фільм як притчу про ту безпорадність, яку відчуває чоловік в період статевого дозрівання, бо ти приречений стати таким, яким мають зробити тебе твої гени, і допоки цей процес не скінчиться, ти не можеш знати, що принесе тобі наступний день. В цьому й полягав увесь жах поточної ситуації. Але наряду з жахом була також і цікавість вперемішку зі здивуванням, усвідомлення того, що хоч якою б довгою та важкою не буде ця подорож, вона неминуче приведе до царства еротичного блаженства.

Проблема полягала в тім, що Фергюсон про це блаженство іще нічого не знав, і хоч як він не намагався уявити собі ті емоції, котрих зазнає його тіло в судомах оргазму, фантазія раз по раз підводила його. Його ранні роки після десятого дня народження були сповнені чутками та плітками, не підкріпленими доконаними фактами, то були непідтверджені історії від хлопців, які мали старших братів підліткового та юнацького віку, в котрих йшлося про неймовірні спазми, пов’язані з отриманням еротичного блаженства, про пульсуючі потоки молочно-білої рідини, які чвиркали з пеніса і які, начебто, вистрелювали на кілька футів чи навіть ядрів угору, то була так звана еякуляція, завжди супроводжувана таким бажаним блаженним відчуттям, котре брат Говарда Том характеризував як найкраще відчуття у світі, та коли Фергюсон напосів на нього й попросив розповісти про нього детальніше, Том відповів, що навіть не знає, з чого почати, бо все це дуже складно описати словами, і що Фергюсону просто доведеться почекати, поки прийде його час відчути це почуття. То була гнітюча відповідь, бо вона анітрохи не просвітила невігластво Фергюсона, і тоді як декотрі суто наукові терміни були йому вже відомі, наприклад, сперма, липуча рідина, що вистрелює з тебе, несучи в собі сперматозоїди, необхідні для створення дітей. Кожного разу, коли Фергюсон чув це слово, він чомусь незмінно уявляв собі отих сперматозоїдів у вигляді купки матросиків в молочно-білих уніформах, які сходили на берег і прямували до розвеселих портових ганделиків, де фліртували з напівголими жінками і співали хором напідпитку моряцьких пісень під пошарпану гармошку, на якій грав одноногий чоловік в смугастій сорочці. Бідолашний Фергюсон! В його голові панувала мішанина, і через те, що він не міг собі уявити, що означало насправді кожне з нових слів, його думки зазвичай кидалися у багатьох напрямках одночасно. Невдовзі матросів змінювали негритоси, і він уявляв себе чорношкірим юнаком в білій уніформі, який заходить до шумного бару, а опісля на зміну негритосам приходили альбатроси.

Було ясно, що головним актором у цій драмі був його пах. Або, якщо вдатися до термінології древніх юдеїв, його чресла. Себто, його «приватне господарство», яке в медичній літературі зазвичай називали геніталіями. Скільки він себе пам’ятав, торкатися до них завжди було приємно, було приємно мацати свій пеніс, коли ніхто не бачив, наприклад, в ліжку уночі або рано-вранці, м’яти й теліпати отой відросток плоті доти, поки він не настовбурчувався, збільшуючись в розмірі вдвічі, втричі, а то й в чотири рази. Ця приголомшлива мутація супроводжувалася поширенням в усьому тілі якогось іще не до кінця усвідомленого задоволення, котре відчувалося особливо сильно в його нижній частині як безладний наплив відчуття, яке іще не було блаженством, але підказувало, що блаженства можна буде досягнути одного дня аналогічними маніпуляціями з пенісом. Тепер Фергюсон мужнів і зростав стабільно й безперервно, кожного ранку його тіло здавалося трохи більшим, ніж учора, а зростання пеніса не відставало від зростання решти тіла, і цей орган вже не був жалюгідною дитячою цюцюркою, а перетворювався на дедалі вагоміший відросток, який, здавалося, набув власного інтелекту, подовжуючись і бубнявіючи від найменшої провокації, особливо в ті дні, коли вони з Говардом досліджували «чоловічі» журнали Тома. Вони вже навчалися у сьомому класі, і одного разу Говард розповів жарт, почутий від старшого брата:

Вчитель біології запитує учнів: «Яка частина тіла здатна розширюватися вшестеро у порівнянні зі своїм початковим розміром?» Він вказує пальцем на міс МакГіллакадді, але замість відповісти на запитання дівчина червоніє й опускає очі додолу. Потім вчитель показує на містера Макдональда, і той швидко відповідає: «Зіниці ока». «Вірно», каже вчитель, а потім повертається до червоної, мов буряк, міс МакГіллакадді й каже їй з роздратуванням на межі презирства: «Хочу зробити вам, дівчино, три зауваження. По-перше, ви не виконали домашнього завдання. По-друге, у вас щоденник в сумці, а щось інше на думці. І по-третє: коли ви подорослішаєте, вас очікуватиме величезне розчарування».

Отже, не вшестеро – навіть коли він повністю виросте. Отже, майбутнє пов’язане з цілком конкретними обмеженнями. Та хоч про які б конкретні розміри не йшлося, хоч якою б не була різниця між станом м’якої розслабленості та станом твердої готовності, ця різниця в розмірі буде достатньою на потрібний день, і на ніч того дня, і на всі ночі та дні опісля.

Старші класи середньої школи не йшли ні в яке порівняння з початковою школою, в якій Фергюсон мучився в’язнем попередні шість років. Коли після п’ятдесятихвилинного уроку коридори заповнювала юрма в тисячу учнів завбільшки, йому вже не доводилося страждати від задушливої інтимності замкнутого простору, де сиділи одні й ті самі двадцять три чи двадцять чотири учня – з понеділка й до п’ятниці включно, з початку вересня й до кінця червня. Банда Дев’ятьох канула в Лету, і навіть Кролик з його трьома посіпаками щезли з виду, оскільки тепер Фергюсон з ними майже не пересікався. Присутність Тіммермана збереглася, бо він був однокласником Фергюсона з чотирьох академічних дисциплін, але хлопці примудрялися співіснувати, щосили намагаючись ігнорувати один одного, так, неприємне протистояння тривало, але воно вже не було таким нестерпним, як раніше. Та найкращим було те, що шляхи Тіммермана й Сюзі Краусс розійшлися – як Фергюсон і сподівався, а через те, що сам він протягом літа втратив контакт з Глорією Долан, його перша «подруга-цілувальниця» тепер поклала око на симпатичного Марка Коннелі. Фергюсон образився, але не сильно, бо тепер перед ним відкрився шлях до Сюзі Краусс, дівчини його мрій у шостому класі. Він не став баритися, вхопився за нагоду і зайшов до Сюзі одного вечора в перший тиждень після початку занять, що спричинилося до походу в суботу до батькового тенісного центру, а це, в свою чергу, спричинилося до їхнього першого поцілунку наступної суботи та багатьох-багатьох поцілунків в наступні п’ятниці та суботи протягом кількох наступних місяців, а потім їхні шляхи також розійшлися, і Сюзі потрапила до рук вищезгаданого Марка Коннелі, який втратив Глорію Долан, котрою заволодів хлопець на ім’я Рік Бассіні, а Фергюсон почав залицятися до Пеггі Голдштайн, яка стала справжньою красунею і яка певний час тому порвала з Говардом, але серце найкращого Фергюсонового друга при цьому не постраждало, і тепер він пропонував його меткій та життєрадісній Едді Кантор.

Отаким і запам’ятався той рік – роком ефемерного платонічного кохання та каруселі зі скороминущих симпатій; то був також рік, коли дедалі більше його приятелів стали приходити до школи з дантистськими коригувальними пластинами на зубах, рік, коли кожен почав перейматися шкірними висипами та вуграми. Фергюсону повезло. Наразі його обличчя встигло пережити напад лише кількох вулканічних прищів середнього розміру, які не забарилися вискочити за першої ж нагоди, а його батьки вирішили, що зуби в нього є достатньо прямими, щоби наражати сина на муки, пов’язані з профілактичною ортодонтикою. Ба більше, вони наполягли, щоби наступного літа він знову поїхав до табору «Парадиз». Фергюсон був тої думки, що тринадцять років – це дещо забагато для літнього табору, і тому після Різдвяних канікул попросив батька дати йому можливість в липні та серпні попрацювати в його тенісному центрі, але батько лише розсміявся й відповів, що він іще матиме нагоду напрацюватися досхочу пізніше. «Тобі треба побути на свіжому повітрі Арчі», сказав він. «Побігати й погратися з хлопцями твого віку. До того ж дозвіл на роботу можна отримати лише в чотирнадцять років. Таким є закон в Нью-Джерсі, а ти ж не хочеш, щоби твій батько потрапив у халепу через порушення закону, еге ж?»

В таборі Фергюсон почувався щасливим. Він завжди почувався там щасливим, і йому було приємно знову зустрітися зі своїми друзями з Нью-Йорку – з тими кількома міськими хлопчаками, котрі з року в рік, так само, як і він, приїздили на літо до того табору. Він знаходив задоволення в неустанному сарказмі та гуморі цих життєрадісних створінь, чия манера розмовляти нагадувала йому те, як розмовляли один з одним американські солдати в фільмах про Другу світову Війну – то був жартівливий іскрометний стьоб, перманентне небажання сприймати будь-що всерйоз, прагнення обернути кожну ситуацію на привід для наступного жарту чи саркастичної ремарки. Було, без сумніву, щось захоплююче в бажанні ставитися до життя з такою дотепністю та непоштивістю, але інколи ці дотепи та саркастичні зауваги ставали надмірними й надокучливими, і Фергюсон, коли йому набридали словесні коники й викрутаси своїх товаришів по будиночку, ловив себе на тім, що скучав за Говардом, своїм найліпшим другом протягом останніх двох років, своїм найближчим другом за все життя. Та Говард був далеко – на молочній фермі свого дядька та тітки у Вермонті, де він проводив кожне літо, тому Фергюсон почав писати йому листи під час одногодинного післяобіднього відпочинку; їх було багато – листів коротких та довгих, в яких він описував все, про що думав на поточний момент, бо Говард був єдиним чоловіком у світі, якому він міг вилити душу, єдиною людиною, якій він міг довіритися, єдиним вірним другом, з яким Фергюсон міг поділитися абсолютно всім – від критичних зауважень стосовно інших людей та коментарів щодо недавно прочитаних книг і до роздумів про Бога й про те, як важко стриматися й не перднути в громадському місці.

Загалом листів було шістнадцять, і Говард зберігав їх у квадратному дерев’яному ящичку, зберігав аж до зрілого віку, коли він розпочав власне доросле життя, зберігав тому, що тринадцятирічний Фергюсон, його друг з бездоганними зубами та усміхненим обличчям, засновник давно почилого в Бозі, але ніколи не забутого «Хрестоносця на бруківці», хлопець, який зламав собі ногу у віці шести років, порізав стопу в три і мало не потонув у п’ять, який героїчно зносив приниження з боку Банди Дев’ятьох і Банди Чотирьох, який цілував Глорію Долан, Сюзі Краусс та Пеггі Голдштайн, який рахував дні до того благословенного моменту, коли він зможе насолодитися еротичним блаженством, який свято вірив, що йому гарантовано попереду іще багато років життя, той хлопець не дожив до кінця літа. Саме тому Говард Смол і зберіг оті шістнадцять листів – бо вони були останніми слідами існування Фергюсона на цій землі.

«Я більше не вірю в Бога», писав він в одному з них. «Принаймні, в Бога іудаїзму, християнства чи якоїсь іншої релігії. Біблія стверджує, що Бог створив людину за власною подобою. Але Біблію написали люди, еге ж? А це означає, що це люди створили Бога за своєю подобою, а не навпаки. Це також означає, що Бог за нами не спостерігає, і йому, поза сумнівом, начхати на те, що люди думають або відчувають. Якби він хоча б трохи на нас зважав, то не створив би світу з багатьма жахіттями у ньому. Люди б не воювали у війнах, вбиваючи один одного, і не будували б концентраційних таборів. Вони не брехали б, не крали й не шахраювали. Я не кажу, що Бог не є творцем світу (не люди ж його створили, їй-богу), але він, завершивши свою роботу, розчинився на атоми й молекули всесвіту і покинув нас напризволяще битися один з одним».

«Я радий, що Кеннеді висунули кандидатом від демократів», писав Фергюсон в іще одному з листів. «Він подобався мені більше за решту кандидатів, і я впевнений, що восени він переможе Ніксона. Не знаю, чому я впевнений, але я не уявляю собі, як американці зможуть обрати своїм президентом чоловіка на прізвисько “Хитрий Хлюст”».

«Зі мною в будиночку живуть іще шестеро хлопців», йшлося в одному з листів, «і троє з них є достатньо дорослими, щоби займатися «отим» хоч зараз. Вночі вони мастурбують в своїх ліжках, а потім розказують іншим, як це класно. Два дні тому вони влаштували, так би мовити, групову мастурбацію і дозволили іншим дивитися, тож я насамкінець побачив, як виглядає ота речовина і як вона чвиркає. Вона не молочно-біла, а радше сметанно-біла, схожа на майонез або гель для волосся. А потім один хлопець на ім’я Енді викинув іще один трюк і зробив те, від чого я та решта хлопців просто отетеріли. Він зігнувся й посмоктав власного пеніса! Я й гадки не мав, що чоловік може таке зробити. Себто, що чоловік може бути настільки гнучким, щоби скрутити своє тіло таким чином. Наступного ранку я спробував зробити теж саме в туалеті, але у мене й близько нічого не вийшло. Гадаю, що це на краще. Бо мені не хотілося б жити з думкою про те, що я – смоктальник пісюнів, їй-богу. Але все одно – то було таке химерне видовище!»

«Тут я встиг прочитати три книжки», писав Фергюсон в останньому листі, датованому дев’ятим серпня, «і, як на мене, всі вони просто фантастичні. Дві з них мені прислала моя тітка Мілдред, маленька називається «Перетворення» Франца Кафки, а більша – «Над прірвою у житі» Джерома Селінджера. Третю книгу мені подарував чоловік моєї кузини, Гері, і називається вона «Кандід», а написав її Вольтер. Книга Кафки є дуже химерною й читається вкрай важко, але вона все одно мені сподобалася. Чоловік прокидається одного ранку й виявляє, що перетворився на гігантську комаху! Схоже на наукову фантастику та страшилку, але це не так. Йдеться про душу людини. А «Над прірвою в житі» – це про старшокласника та його подорож до Нью-Йорка. В цій книзі нічого особливого не відбувається, але манера розмови Голдена (героя твору) є надзвичайно реалістичною і правдивою, він просто не може не сподобатися, і з ним неодмінно хочеться подружитися. «Кандід» – стародавня книга, іще з XVIII століття, але вона шалено смішна й забавна, я реготав майже над кожною її сторінкою. Гері назвав її політичною сатирою. А я просто називаю її великим твором! Мусиш неодмінно прочитати її – і перші дві також. Тепер, коли я їх усі перечитав, мене вразило – настільки ж вони різні, ці книги! Кожна написана по-своєму, і кожна – надзвичайно добре, а це означає, що хороші книги можна писати по-різному. Минулого року містер Демпсі не раз казав нам, що є шлях вірний і шлях хибний – пам’ятаєш? Може, це стосується математики та інших точних наук, але не книг – однозначно. Кожна книга пишеться по-своєму, і якщо твій шлях вірний, то ти зможеш написати хорошу книгу. Цікаво, що я так і не вирішив, яка з них сподобалася мені найбільше. Гадав, що розберуся, але так і не розібрався. Вони мені всі подобаються. Себто, як на мене, кожен хороший спосіб написання є правильним способом, вірним шляхом. Я радий усвідомлювати, що є багато гарних книжок, яких я іще не встиг прочитати, їх, мабуть, сотні, якщо не тисячі. Є до чого прагнути!»

Останній день Фергюсонового життя, 10 серпня 1960 року, почався з короткої зливи, яка розпочалася на світанку, але на час, коли о сьомій тридцять зіграли побудку, хмари відігнало вітром на схід і небо знову стало блакитним. Фергюсон та шестеро його співмешканців подалися до їдальні разом зі своїм вожатим, Білом Кауфманом, який у червні закінчив другий курс Бруклінського коледжу. Протягом тих тридцяти чи сорока хвилин, що вони наминали вівсянку з яєчнею, хмари повернулися, і коли хлопці чимчикували назад до свого будиночку, щоби прибрати в ньому перед оглядом, знову почало дощити, але дощ був дрібним і майже непомітним, мов мжичка, тому ніхто не поклопотався ані про накидку, ані про парасольку. Футболки хлопців вкрилися дрібненькими темними цятками вологи, але навіть не встигли промокнути. Одначе коли вони розпочали ритуал прибирання й підмітання, небо потемніло іще більше, і невдовзі розпочався справжній дощ, влупивши по даху будиночку вже крупнішими краплями, чий стукіт дедалі прискорювався. Якусь хвилину дві Фергюсон насолоджувався їхнім синкопічним імпровізованим ритмом, але потім інтенсивність дощу посилилася, і цей забавний ефект зник. Дощ уже не грав музику. Він обернувся на масу щільного нерозбірливого шуму, схожого на мішанину ударних інструментів. Біл сказав, що новий погодний фронт насувався з півдня, а назустріч йому йшов холодний фронт з півночі, тому, вочевидь, прохолодна дощова погода встановиться надовго. Тож вмощуйтеся якомога зручніше, хлопці, сказав він. Буде сильна буря, і нам доведеться всю решту дня просидіти у хижці.

Темне небо стало іще темнішим, і всередині будиночку стало темно, як уночі. Біл увімкнув лампочку, але навіть після цього відчуття темряви в хижці збереглося, бо 75-ватна скляна булька висіла надто високо під стелею, щоби давати достатньо світла униз. Фергюсон лежав у ліжку, переглядаючи з ліхтариком старий примірник журналу Mad, який ходив по руках у його будиночку, і думав, чи було коли-небудь вранці так темно, як зараз. Дощ щосили лупцював дерев’яну стріху так, неначе його рідкі краплини перетворилися на кам’яні, на мільйони камінців, які падали з неба, намагаючись пробити дах і поцілити в мешканців хижки. Фергюсон почув, як десь далеко басовито загуркотів грім, то був глухий збавлений звук, наче хтось прокашлявся, той грім прогримів за багато миль від них, можливо, десь далеко в горах, і це видалося Фергюсону дивним, бо він звик, що під час грози грім та блискавка завжди йдуть в тандемі з дощем, але в цьому випадку дощ уже почався, вже лило як з відра, а грім іще й близько не встиг до них добратися, і це наштовхнуло Фергюсона на думку, що, можливо, на них одночасно накочуються дві бурі, не лише буря та холодний фронт, як сказав Білл, а дві окремих бурі, одна з яких була вже безпосередньо над ними, а друга підходила з півночі, і якщо перша буря іще не встигла розгулятися в повну силу до підходу другої, то дві бурі зіштовхнуться одна з одною, змішаються, і в результаті виникне потужний шторм, подумав собі Фергюсон, монументальний шторм, всім штормам шторм.

Ліжко праворуч від Фергюсона займав хлопець на ім’я Хол Краснер. Іще з початку літа вони постійно розігрували між собою комедію, в якій уособлювали кмітливого Джорджа й нетямущого Ленні, волоцюг з роману Стейнбека «Про людей та мишей», який кожен з них читав раніше і який вони вважали сповненим всіляких комічних ситуацій. Фергюсон грав Джорджа, Краснер – Ленні, і майже кожного дня вони по кілька хвилин поспіль імпровізували для своїх персонажів схиблені діалоги, безперервну низку всіляких дурощів, які, наприклад, починалися з того, що Ленні запитував Джорджа, як їм житиметься, коли вони потраплять до раю, або з того, що Джордж радив Ленні не колупатися в носі на людях; то були обміни ідіотськими репліками, більше схожими, мабуть, на витвори коміків Лорела та Харді, аніж на Стейнбека, але хлопцям ці веселі витівки подобалися, тож коли почався сильний дощ, і всі у таборі поховалися по будиночках, у Краснера з’явився настрій знову погратися в Джорджа та Ленні.

– Благаю, Джордже, – сказав він. – Благаю, припини оте. Мені вже несила терпіти.

– Що припинити, Ленні? – спитав Фергюсон.

– Дощ, Джордже, дощ. Шум дощу. Він такий гучний, такий гучний, що я скоро збожеволію.

– Але ж ти завжди був божевільним, Ленні. І ти чудово це знаєш.

– Не божевільним, Джордже, а просто тупим.

– Так, тупим. Але й божевільним також.

– Я нічого не можу з цим вдіяти, Джордже, бо таким вродився.

– А ніхто й не каже, що це твоя провина, Ленні.

– Ну, то що?

– Що – що?

– Ти зупиниш заради мене цей дощ?

– Це може зробити лише наш бос.

– Але ж наш бос – це ти, Джордже. Ти завжди був босом.

– Я кажу про великого боса. Єдиного й всемогутнього.

– Не знаю я такого. Знаю лише тебе, Джордже.

– Щоби провернути таку штуку, знадобиться чудо.

– Та ото ж. Але ж ти здатен на все, тобі все до снаги.

– Хіба?

– Мене вже нудить від цього шуму, Джордже. Мабуть, я помру, якщо ти цього не зробиш.

Краснер обхопив голову руками й застогнав. Він, тобто Ленні, казав Фергюсону, тобто Джорджу, що вже дійшов до ручки й не може більше терпіти, і Фергюсон-Джордж сумно й співчутливо кивнув головою, знаючи, що жодна людина не в змозі зупинити дощ, що чудеса знаходяться поза межами людських можливостей, але Фергюсону в ролі Фергюсона було важко завершити цю сценку власною ремаркою, бо коров’ячі стогони Краснера були такими кумедними, що він не втримався й розреготався, і це вихопило його з атмосфери спектаклю. Але не Краснера, який подумав, що Фергюсон сміється, продовжуючи грати Джорджа, і тому, й досі перебуваючи в ролі Ленні, він сказав:

– Негоже отак сміятися наді мною, Джордже. Може, я й не найрозумніший хлопець на селі, але в мене є душа, так само, як у тебе та інших, тому якщо ти не прибереш зі своєї пики отой веселий вишкір, то я зламаю тобі шию, як ламаю її отим кроликам.

Після того, як Краснер в ролі Ленні виголосив такий щирий та красномовний спіч, Фергюсон відчув необхідність силоміць запхати себе назад в личину Джорджа заради Краснера і заради решти хлопців, які прислухалися до них. Але не встиг він розкрити рота, щоби вигукнути на всю силу своїх легенів і наказати дощу зупинитися («Кінчай свої штучки з водою, босе!»), як небо вибухнуло таким оглушливим ударом грому, що він, мов вибух артилерійського снаряду, струсонув долівку хатинки і брязнув віконними рамами, які продовжували гудіти й вібрувати, доки новий вибух грому знову не змусив їх забрязкотіти. Половина хлопців підскочили й сіпнулися вперед, мимовільно скоцюрбившись від страху, а друга половина чисто рефлекторно скрикнули, виштовхнувши повітря зі своїх легень короткими переляканими вигуками, схожими на слова, але насправді то були інстинктивні зойки у вигляді слів: «Ой, ой, ой!» Дощ продовжував періщити, лупцюючи в шибки й роблячи їх майже непрозорими; крізь них не було видно нічого, окрім хвилястої водянистої темряви, раптово пронизуватої списами блискавок – десять-двадцять секунд суцільна темрява, а потім на одну дві секунди сліпучий спалах білого світла. Шторм, який передбачив Фергюсон, здоровенний подвійний шторм, створений зіткненням фронтів з півночі та півдня, впав на них з неба, і був той шторм навіть більшим та сильнішим, аніж він гадав. То був величний ураган. Він був як сокира люті, що трощила небеса довкола себе. Його міць п’янила й звеселяла.

– Не хвилюйся, Ленні, – сказав Фергюсон Краснеру. – Тобі нема чого боятися. Я припиню цей шум прямо зараз.

Не зупиняючись і не кажучи решті, що він збирається зробити, Фергюсон зіскочив зі свого ліжка, підбіг до дверей і рвучко їх відчинив, смикнувши обома руками і не зупинившись на застережливий вигук Білла, який почувся ззаду: «Ти куди, Арчі? Ти що, здурів?!» Він розумів, що дійсно робить дурість, але річ була в тім, що на той момент йому захотілося здуріти, збожеволіти, йому захотілося вискочити під шторм, стати його частиною, бути всередині нього, щоби шторм став частиною його.

Дощ був просто пречудовий. Коли Фергюсон вийшов за поріг і став на землю, він усвідомив, що іще ніколи не стикався з таким сильним дощем, що краплини цього дощу були більшими й швидшими за всі ті краплі, які йому досі доводилося бачити, вони стрімко неслися з неба з силою свинцевої картечі і були такими важкими, що могли залишити на його шкірі синці чи навіть розбити йому голову. То був розкішний дощ, всемогутній дощ, але для того, аби насолодитися ним сповна, Фергюсон вирішив підбігти до зграйки дубів, котрі стояли метрів за тридцять від нього, щоби сховатися під їхніми гілками та листками від свинцевих куль дощу. Тож він щодуху кинувся до того гайка через просяклу водою слизьку землю, розплескуючи багнюку, над головою в нього бубонів грім, а неподалік встромлялися в грунт вогненні списи блискавок. Коли Фергюсон добіг до дерев, він був уже мокрий як хлющ, але йому було приємно бути мокрим як хлющ, він почувався страшенно щасливим, щасливішим, аніж будь-коли того літа, аніж будь-яким літом, і щасливішим, аніж будь-коли в житті, бо, безперечно, це був найкращий та найсміливіший з усіх його вчинків.

Вітру не було або майже не було. Шторм виявився не ураганом і не тайфуном, а просто дуже сильною зливою з громом таким сильним, що аж піджилки тряслися, і блискавкою, яка сліпила очі, але Фергюсон блискавки зовсім не боявся, бо на його ногах були гумові кеди, а при собі він не мав жодного металевого предмету – ані наручного годинника, ані срібної пряжки на ремені, тому й почувався у безпеці. З піднесеним настроєм споглядав він з укриття під деревами сіру стіну води, яка стояла між ним та будиночком, дивився на розмиту, майже невидиму фігуру вожатого Білла, який стояв у відкритому одвірку і кричав йому, а радше, кричав на нього, жестами закликаючи повернутися до хижки. Але Фергюсон не міг ані слова розібрати через шум дощу та гуркіт грому, а особливо через те, що сам Фергюсон почав волати, вже не як Джордж, котрий зібрався рятувати Ленні, а просто як Фергюсон, як тринадцятирічний хлопець, котрий верещав від радісної думки про те, що він живе у цьому буремному світі, який подарував йому тодішній ранок, і навіть коли десниця блискавки вдарила в горішню гілку одного з дерев, Фергюсон не помітив цього, бо знав, що перебуває в безпеці, а побачивши, як Білл вискочив з будиночку й кинувся до нього, подумав: «З якого дива він це робить?» Та перш ніж Фергюсон встиг дати відповідь на це запитання, відчахнута блискавкою гілка полетіла донизу, цілячи йому прямо в голову. Хлопець відчув удар, відчув, наче хтось тріснув його ззаду кийком по голові, а потім він вже не відчував – нічого й ніколи. Його нерухоме тіло лежало на просяклій водою землі, дощ продовжував періщити, сиплячи на нього рясні свинцеві краплини, грім продовжував тріщати угорі, а боги по всій землі від краю до краю мовчазно завмерли.

2.3

Його дідо називав це «курйозним перехідним періодом», себто проміжком часу між двома іншими проміжками, часом без часу, коли всі правила щодо того, як треба жити на світі, були спущені в унітаз, і хоча хлопець-безбатченко й розумів, що так безкінечно тривати не може, йому хотілося, щоби цей період розтягнувся довше за ті два місяці, які були йому призначені, хоча б іще на два місяці на додаток до початкових двох, а потім, можливо, іще на півроку, а то й на рік. В той перехідний період жити було приємно – ані тобі школи, ані тобі нічого, що було з нею пов’язано, химерне провалля між одним життям і наступним, коли його матір була з ним з тої миті, коли він розплющував уранці очі, і до миті, коли він їх заплющував вночі, бо була вона єдиною людиною, чию реальність він відчував, єдиною реальною людиною, яка залишилася у нього в усьому світі, і було вкрай приємно проводити оті дні та тижні разом із нею, оті химерні два місяці, коли вони харчувалися в ресторанах, оглядали порожні квартири і майже кожного дня ходили до кінотеатру і передивилися безліч фільмів, сидячи в темряві на гальорці, де можна було поплакати, коли хотілося, й нікому не пояснювати – чому. Його матір називала це «борсанням у багнюці», і під цим, на думку Фергюсона, вона мала на увазі багнюку їхнього нещастя, але він невдовзі виявив, що занурення в цю багнюку може бути навдивовижу приємним, якщо не перейматися глибиною занурення й не боятися потонути. А оскільки сльози постійно заштовхували їх назад у минуле, то вони захищали їх від необхідності думати про майбутнє, але одного дня матір сказала, що час уже й замислитися про нього – і плач припинився.

На жаль, від школи подітися було нікуди. Тож хоч як би не бажав Фергюсон продовжити свою свободу, але впливати на такі речі було поза межами його можливостей, тому після того, як вони з матір’ю вирішили орендувати квартиру в Західній частині Центрального парку, наступним пунктом плану стало влаштувати його до хорошої приватної школи. Про школу державну навіть не йшлося. Стосовно цього пункту тітка Мілдред займала непримиренну позицію, і Фергюсонова матір, виявивши рідкісну готовність погодитися з сестрою, пристала на її пораду, усвідомлюючи, що Мілдред краще зналася на питаннях освіти. І дійсно – навіщо кидати Арчі на жорсткий асфальт ігрового майданчика державної школи, якщо можна дозволити собі витрати на приватне навчання? Матір просто хотіла, щоби її хлопчик мав, по можливості, усе найкраще, а той Нью-Йорк, з якого вона поїхала 1944 року, став тепер містом похмурішим і небезпечнішим; вулицями Верхнього Вест-сайду тинялися банди молодиків, озброєні складаними ножами та вбивчими саморобними пістолями, тинялися за якихось двадцять п’ять кварталів від того місця, де мешкали її батьки, але сприймалося це як інший всесвіт – то був район, трансформований напливом іммігрантів-пуерторіканців протягом кількох останніх років; і той район став тепер бруднішим, біднішим та мальовничішим, аніж під час війни, тамтешнє повітря повнилося незнайомими запахами та звуками, на тротуарах Авеню Колумба та Амстердам-авеню панувала чужа енергетика, варто було лише вийти за поріг, щоби відчути підспудну течію загрози й розгардіяшу, і тому матір Фергюсона, яка так комфортно почувалася в Нью-Йорку дитиною та молодою дівчиною, непокоїлася за безпеку свого сина. Друга половина перехідного періоду була, ясна річ, присвячена не лише купівлі меблів та походам до кінотеатрів, бо наданий тіткою Мілдред перелік з півдесятка приватних шкіл треба було дослідити й обговорити, обійти класи та обдивитися обладнання, поговорити з директорами та начальниками прийомних комісій, пройти IQ-тести й здати вступні екзамени, і коли Фергюсона прийняли до хлопчачої школи в Гіл’ярді, яку тітка Мілдред вважала найкращою, то в сім’ї здійнялася така хвиля радості, така хвиля душевного тепла й ентузіазму з боку родичів та матері накотилася на Фергюсона, що майже восьмирічний хлопець-безбатченко вирішив, що, можливо, школа є, зрештою, не таким вже й поганим способом проводити час. Звісно, влитися в колектив і надолужити згаяне буде нелегко, зважаючи на те, що був лютий, і майже дві третини навчального року вже минуло, носити кожного дня піджак з галстуком – теж не подарунок, хоча, можливо, це й не буде великою проблемою, можливо, він досить швидко призвичаїться до такого вбрання, а навіть якщо це й буде проблемою, і він не зможе призвичаїтися, то все одно це не мало жодного значення, бо він мусив ходити до хлопчачої школи в Гіл’ярді, подобалося йому це чи ні.

Фергюсон пішов до тої школи тому, що тітка Мілдред переконала матір: це – одна з найкращих шкіл у місті, з усталеною репутацією завдяки чудовій академічній успішності її учнів, але ніхто не попередив Фергюсона, що його однокласники виявляться дітьми найбагатших людей Америки, нащадками привілейованої й старої фінансової аристократії Нью-Йорка, що він буде єдиним хлопцем у класі, який мешкав на Вест-сайді, і одним з одинадцяти нехристиян у школі, де навчалося майже шістсот учнів за програмою «від дитсадка й до дванадцятого класу». Спершу ніхто нічого не запідозрив, гадаючи що він – просто шотландський пресвітеріанин – помилка цілком зрозуміла з огляду на прізвище, яке хибно присвоїли його діду в 1900 році, але потім один з вчителів помітив, що губи Фергюсона не ворушаться, коли під час ранкової молитви треба було промовляти «Наш Господь, Ісус Христос», і невдовзі пішла чутка, що він був одним з одинадцяти, а не одним з п’ятисот семидесяти шести. Зважте іще на той факт, що Фергюсон прийшов до школи запізно, переважно мовчазним хлопцем, який не знав нікого в класі, і стало ясно, що його перебування в Гіл’ярді було приречений від самого початку, приреченим іще навіть до того, як його нога вперше ступила на поріг тої школи.

Не можна сказати, що до нього ставилися непривітно, що хтось залякував його чи створював йому незручності. Як і у всіх інших школах, в Гіл’ярді були хлопці доброзичливі, нейтральні та недоброзичливі. Але навіть найбільш недоброзичливі з них ніколи не дражнили Фергюсона за те, що він єврей. Може, школа Гіл’ярд і була старомодним і строгим закладом типу «піджак-та-краватка», але в ній водночас пропагувалися толерантність та шляхетний самоконтроль, і тому будь-який акт відвертої упередженості був би жорстко препинений адміністрацією. Але складнішою, і тому малозрозумілою обставиною було те, що Фергюсону доводилося миритися з простодушним невіглаством, прищепленим, здавалося, його однокласникам іще при народженні. Навіть Дуг Хейз, завжди такий приязний Дугі Хейз, який першим виявив ініціативу заприятелювати з Фергюсоном, коли той тільки-но з’явився в Гіл’ярді, який першим запросив його на свій день народження, а потім не менш ніж разів з десять – до особняка своїх батьків на Східній Сімдесят-восьмій вулиці, і досі міг спитати після дев’яти місяців спілкування з Фергюсоном; «А що ти плануєш на День подяки?»

– Їсти індичку, – відповів Фергюсон. – Ми кожного року так робимо – йдемо з мамою до діда з бабусею і їмо фаршировану індичку з підливкою.

– О, – сказав Дугі, – а я й гадки не мав.

– Чому? – поцікавився Фергюсон. – Хіба ви не робите те ж саме?

– Робимо, ясна річ. Я просто не знав, що ваш народ святкує День подяки.

– Мій народ?

– Еге ж-бо. Єврейський народ.

– А чому б нам не святкувати День подяки?

– Ну, мабуть, тому, що це чисто американська штука. Пілігрими. Плімут Рок. Всі оті англійці в кумедних капелюхах, які припливли сюди на кораблі «Мейфлауер».

Фергюсон був такий спантеличений цією ремаркою Дуга, що навіть не знав, що й сказати. До того моменту йому й на думку не спадало, що він може й не бути американцем, вірніше, його спосіб бути американцем виявиться менш автентичним, аніж спосіб бути американцем у Дуга та інших хлопців, але його приятель, схоже, хотів підкреслити ось що: між ними існувала різниця, невловима й непояснима риса, яка мала стосунок до англійських предків у чорних капелюхах, тривалості часу, проведеного по цей бік океану, і до кількості грошей, котрі давали змогу мешкати в чотириповерховому особняку на Верхньому Іст-Сайді. Ця риса робила одні родини більш американськими, аніж інші, а в кінцевому підсумку різниця між ними ставала настільки великою, що менш американські родини можна було й не вважати американськими взагалі.

Поза сумнівом, матір вибрала йому не ту школу, що треба, але попри оту приголомшливу розмову про харчувальні традиції євреїв під час національних свят, вже не кажучи про приголомшливі моменти до і після цієї розмови з Дугі Хейзом, Фергюсон не відчував ані найменшого бажання покинути школу Гіл’ярд. Навіть не зважаючи на те, що йому важко було збагнути особливості поглядів та традицій світу, до якого він увійшов, Фергюсон робив все від нього залежне, щоби їх дотримуватися, хоча й не раз винуватив свою матір та тітку Мілдред за те, що вони його сюди влаштували. Зрештою, десь же треба навчатися. Згідно до закону, кожна дитина віком до шістнадцяти років мала ходити до школи, а в тім, що стосувалося Фергюсона, школа Гіл’ярд була не гіршою й не кращою за будь-який інший пенітенціарний заклад для молоді. І не було вини школи в тім, що навчався він там погано. В смутні перші дні після смерті Стенлі Фергюсона малий Фергюсон дійшов висновку, що він живе у всесвіті, перевернутому догори ногами, всесвіті реверсивних понять (день = ніч, надія = розпач, сила = слабкість), і в питанні про школу це означало, що тепер він просто був зобов’язаний замість успіху добиватися неуспіху, а зважаючи на те, що йому тепер було вкрай приємно ні про що не турбуватися, було приємно принципово прагнути поразки й кидатися в затишні обійми приниження й фіаско, можна було не сумніватися, що Фергюсон провалився б так само безславно і в будь-якій іншій школі.

Вчителі визнали його «лінивим і невмотивованим, байдужим до авторитетної думки, схильним відволікатися, впертим, вражаюче недисциплінованим, людиною-загадкою». Хлопець, який дав вірну відповідь на кожне запитання вступного екзамену і який буквально підкорив директора приймальної комісії своєю приязною вдачею та не по роках зрілими судженнями, пізній прибулець, який мав би приносити додому найвищі оцінки з усіх предметів, заробив лише одну оцінку «відмінно» у своєму першому квітневому табелі. Предметом, за який він отримав цю оцінку, була фізкультура. Оцінку «добре» Фергюсон отримав за читання, писання та каліграфію (він намагався робити гірше, але у мистецтві приховувати свої таланти виявився новачком), за співи він заробив «задовільно», бо не міг стриматися й з ентузіазмом виводив, часто фальшивлячи, негритянські спірічуелси та ірландські народні пісні, яким навчав хлопців містер Боулз; вся ж решта предметів була оцінена «незадовільно», включно з математикою та іншими точними науками, мистецтвознавством, суспільствознавством, поведінкою, основами соціальної відповідальності та манерами. Наступний і останній табель, виданий в червні, був майже ідентичний першому, лише з тою різницею, що оцінка в математиці з’їхала з «незадовільно» до «погано» (на той час Фергюсон вже встиг опанувати мистецтво давати хибні відповіді на арифметичні задачки, приблизно в трьох з кожних п’яти, але й досі не міг наважитися на неправильний правопис понад одної десятої своїх слів). За нормальних обставин Фергюсона не залишили б у школі на наступний рік. Його результати були настільки катастрофічно-невтішними, що напрошувалося питання: а чи не є вони свідченням якогось глибокого психічного розладу? Така школа, як Гіл’ярд, не мала традиції тягнути на собі баласт, принаймні, коли двієчник не походив з поважної родини з глибоким корінням («глибоке коріння» означало нащадка в третьому, четвертому чи п’ятому коліні, чий батько кожного року виписував школі чек на грубеньку суму або був членом ради опікунів). Однак керівництво вирішило дати Фергюсону іще один шанс, бо розуміло, що його обставини важко було назвати нормальними. Містер Фергюсон помер в середині навчального року, помер раптовою насильницькою смертю, яка кинула хлопця в пекельний стан горя та розпачу, і тому він заслуговував на те, щоби дати йому додатковий час, аби оговтатися й взяти себе в руки. Надто великий потенціал він мав, щоби отак взяти й відмовитися від нього лише після трьох з половиною місяців навчання, тому шкільне начальство поінформувало матір Фергюсона, що її сину нададуть іще один рік, щоби утвердитися. Якщо за цей час йому вдасться переломити ситуацію, то він більше не перебуватиме на випробувальному терміні. А якщо не вдасться, то тоді до побачення, і удачі йому в іншій школі.

Фергюсон ненавидів себе за те, що розчарував свою матір, чиє життя було й так вельми важким і без того роздратування, яке викликали у неї його погані оцінки, але на кону стояли питання значно важливіші, аніж необхідність догодити їй чи намагатися стрибнути вище голови на радість всієї родини, принісши табель, повний оцінок «відмінно» та «дуже добре». Фергюсон знав, що життя було би значно простішим для нього та всіх інших, якби він провів у піску чітку лінію й виконував те, що від нього чекали. Як легко й абсолютно нескладно було б припинити навмисне давати хибні відповіді, знову почати ставитися до навчання з належною увагою і дати таким чином привід пишатися ним як сумлінним хлопцем, але Фергюсон замислив важливий експеримент, таємне дослідження стосовно найбільш фундаментальних питань життя і смерті, і тому вже не міг повернути назад, бо він вже йшов тернистим і небезпечним шляхом, самотній посеред скель та звивистих гірських стежин, ризикуючи будь-якої миті зірватися в прірву, але допоки не буде зібрано достатньо інформації, щоби зробити чіткі остаточні висновки, він мав продовжувати наражати себе на ризик, навіть якщо це означало ганебне вигнання з хлоп’ячої школи Гіл’ярд.

А питання полягало ось у чім: Чому Господь кинув розмовляти з ним? І якщо Господь замовк, то чи означало це, що Він замовк назавжди, або все ж таки насамкінець знову з ним заговорить? А якщо Він більше не заговорить, то чи не означало це, що Фергюсон сам себе обманув і ніякого Бога ніколи взагалі не було?

Скільки він себе пам’ятав, Його голос завжди лунав у нього в голові, розмовляючи з ним завжди, коли Фергюсон залишався наодинці, – тихий, розмірений голос, одночасно і заспокійливий, і авторитетний, такий собі баритональний напівшепіт, який ніс в собі вербальні еманації великого невидимого духа, котрий керував усім світом, і Фергюсон завжди відчував, як той голос заспокоює його, захищає його, каже йому, що допоки він виконуватиме свої обов’язки, все у нього буде добре, а обов’язки його полягали в тім, щоби завжди бути доброю людиною, ставитися до інших з доброзичливістю й щедрістю, дотримуватися священних заповідей, тобто ніколи не брехати, не красти й не заздрити, шанувати своїх батьків, старанно навчатися в школі й триматися подалі од гріха. Тож Фергюсон вірив цьому голосу й щосили старався завжди виконувати його вказівки, і оскільки Господь, здавалося, дотримувався своєї частини угоди, тобто робив так, щоб у Фергюсона все було добре, хлопець почувався щасливим і любимим, впевненим у тім, що Господь вірить у нього так само, як він вірив у Господа. І так тривало, допоки Фергюсону не виповнилося сім з половиною років, а потім одного листопадового ранку, ранку, який нічим не відрізнявся від усіх інших ранків, матір увійшла до його кімнати й повідомила, що його батько помер. І тоді все раптово змінилося. Виходило так, що Господь збрехав йому. Довіряти великому невидимому духу вже не було можливості, і хоча Він і продовжував промовляти до Фергюсона наступні кілька днів, прохаючи надати йому іще один шанс проявити себе, вмовляючи хлопця, котрий втратив батька, «залишатися з Ним в цей похмурий час смерті й жалоби», Фергюсон так розлютився на Нього, що й слухати Його не хотів. А потім, через чотири дні після похорон, голос раптово замовк, і відтоді більше з ним не розмовляв.

Отже, перед Фергюсоном постала проблема: дізнатися, чи був Господь і досі з ним, хоча й в режимі мовчання, чи зникнув з його життя назавжди. Фергюсон не наважувався свідомо скоїти акт жорстокості, він не міг змусити себе збрехати, зшахраювати чи украсти, він не відчував у собі схильності завдати болю своїй матері, але в тому вузькому діапазоні прогрішень, які були йому доступні, він розумів, що єдиним способом відповісти на постале запитання було порушувати свою частину угоди якомога частіше, не дотримуватися священних заповідей – а потім чекати, чи зробить і йому Господь щось погане, щось лихе й особистісне, яке послугує чіткою ознакою свідомої відплати: зламана рука, висип фурункулів на обличчі, укус скаженого собаки. Якщо Господь не покарає його, то це означатиме, що Він щез тоді, коли замовк голос, а оскільки вважалося, що Господь присутній повсюди, в кожному дереві й в кожній травинці, кожному подуві вітру та кожному людському почутті, то це означало, що казати, наче Він кудись зник не мало жодного сенсу. Він неодмінно мав би бути з Фергюсоном, бо Він був одночасно в усіх місцях, а якщо Його не було в тому місці, де зараз перебував Фергюсон, то це могло лише означати, що Його взагалі не було ніколи й ніде, що насправді Його ніколи не існувало, і що голос, який Фергюсон прийняв за голос Бога, був нічим іншим, як його власним голосом, котрий промовляв до нього під час розмови з самим собою.

Першим актом непокори стало те, що Фергюсон порвав бейсбольну картку з Тедом Вільямсом, безцінну колекційну картку, яку Джефф Бальсоні на знак вічної дружби й співчуття всунув йому в руку через два дні після його повернення до школи. Як то було огидно – знищити такий подарунок, який то був сором – відвернути очі від місіс Костелло, вдаючи, що він її не бачить, а тепер, коли він був в Гіл’ярді, яка то була ганьба – вперто продовжувати свою кампанію свідомого самосаботажу і, спираючись на свої «успіхи» в попередньому році, зреалізувати нову схему дратівливо непослідовних результатів, стратегію, як на нього, значно ефективнішу, аніж чистий провал. Наприклад, вірний на сто відсотків результат в двох контрольних з математики підряд, потім двадцять п’ять відсотків у наступній, потім – сорок, потім – дев’яносто, а наприкінці – катастрофічний нуль, зеро! Всі губилися в здогадках, і вчителі, і учні, вже не кажучи про його бідолашну матір та решту родини, однак хоча Фергюсон і продовжував плювати на всі правила відповідальної людської поведінки, жоден пес не вкусив його за ногу, жоден камінь не упав йому на стопу, жодні двері, зачиняючись з розмаху, не розбили йому носа – схоже, Господу було зовсім нецікаво карати його, бо Фергюсон лиходійствував ось уже майже рік, а Господа й близько не було видно.

Здавалося, це мало б вирішити питання раз і назавжди. Але цього не сталося. Якщо Бог не хотів карати його, то це означало, що Він не міг його покарати, а отже Його просто не існувало. Принаймні, так припустив Фергюсон, але тепер, коли Господь мав ось-ось зникнути для нього назавжди, він запитав себе: А що, як він вже покарав мене достатньою мірою? Що, як смерть його батька була покаранням масштабу такого грандіозного, трагедією з такими жахливими й тривалими ефектами, що Бог вирішив оберігати його від будь-яких подальших покарань в майбутньому? Такий варіант виглядав цілком імовірним, жодним чином не беззаперечним, але можливим, одначе через те, що голос мовчав уже багато місяців, Фергюсон ніяк не міг підтвердити свою інтуїтивну здогадку. Господь образив його, і тепер щосили підлабузнювався до Фергюсона, поводячись з ним із божественною добротою й милосердям. Якщо голос не казав того, що потрібно було знати Фергюсону, то, можливо, Господь поспілкується з ним якимось іншим способом, через якийсь мовчазний знак, котрий підтвердить, що Він і досі прислухається до його думок. Отак і почалася фінальна стадія вчиненого Фергюсоном тривалого теологічного дослідження – місяці мовчазних молитов, коли він благав Господа відкрити Себе йому, інакше Він втратить право називатися Господом. Фергюсон не прохав якогось величного біблійного з’явлення у вигляді потужного удару грому чи моря, яке раптово розступилося, він цілком вдовольнився б і чимось маленьким, якимось крихітним чудом, яке зміг би побачити лише він один: чи то сильний подув вітру, який перенесе мандрівний папірець через вулицю іще до того, як встигне змигнути світлофор, чи то його годинник зупиниться на десять секунд, а потім знову піде, чи то краплина дощу, яка впаде йому на палець з ясного неба, чи то його матір скаже слово «таємниця» протягом найближчих тридцяти секунд, чи то радіо вимкнеться само собою, чи то сімнадцятеро людей пройдуть перед вікном впродовж наступних півтори хвилини, чи то синичка в Центральному парку знайде в траві черв’ячка іще до того, як угорі пропливе наступний літак, чи то троє автомобілів загудуть одночасно клаксонами, чи то книга в його руках розкриється на сторінці 97, чи то на першій сторінці ранкової газети надрукують неправильну дату, чи то він побачить біля своєї ноги монету на тротуарі, чи то «Доджери» виграють три очка підряд і вирвуть перемогу, чи то йому моргне бабусин кіт, чи то всі в кімнаті одночасно позіхнуть, чи то всі в кімнаті одночасно розсміються, чи то всі в кімнаті не видадуть ані звуку протягом наступних тридцяти трьох секунд. Один за одним Фергюсон перебрав ці бажання (і багато інших), чекаючи, що вони здійсняться, та коли жодне з них протягом півроку його мовчазних благань не здійснилося, він кинув всі сподівання й відвернув свої думки геть від Господа.

Багато років потому його матір зізналася йому, що початок для неї був менш важким, аніж те, що почалося потім. Химерний перехідний період виявився не таким вже й нестерпним, як їй спершу здалося, сказала вона, бо саме тоді довелося робити багато невідкладних практичних речей, як от продати будинок та бізнес в Нью-Джерсі, знайти житло в Нью-Йорку й умеблювати те житло і водночас влаштувати Фергюсона до пристойної школи, а той раптовий наплив обов’язків, який накотився на неї в перші дні її вдівства, став скоріше не важким тягарем, а бажаним відверненням, способом не думати про пожежу кожної хвилини свого тодішнього життя. Слід подякувати Богу, додала вона, за всі оті кінофільми, за темряву кінотеатрів в оті зимові дні і за можливість зануритися в ілюзорний світ отих нехитрих вигаданих історій, слід також подякувати Богу й за те, що ти у мене є, Арчі, мій маленький хоробрий чоловічку, моя непорушна скеле, мій якір, бо дуже довго ти був для мене єдиною живою людиною у всьому світі, бо що б я без тебе робила, Арчі, заради чого жила б, і чи змогла би жити далі взагалі?

Поза сумнівом, в ті місяці вона була напівбожевільною, сказала матір, напівбожевільною жінкою, яка жила на цигарках, каві та регулярних викидах адреналіну, але коли проблеми зі школою та житлом були вирішені, вихор ослаб, а потім взагалі ущух, і вона занурилася в тривалий період роздумів та спогадів, то були жахливі дні, жахливі ночі, то був час душевного оніміння й нерішучості, коли вона зважувала одну можливість за другою і намагалася уявити, куди заведе її майбутнє. В цьому відношенні їй поталанило, сказала матір, поталанило в тім, що вона була в змозі обирати альтернативи, але річ була в тім, що тепер у неї були гроші, такі гроші, що їй і не снилося, двісті тисяч доларів за одне лише страхування життя, вже не кажучи про гроші, які вона виручила з продажу будинку в Мілберні та студії «Роузленд Фото», плюс додаткові суми за продані домашні меблі та студійне приладдя. І навіть після того, як вона витратила тисячі доларів на нові меблі та на річну оплату навчання Фергюсона в приватній школі і оплатила наперед оренду житла, у неї лишилося достатньо коштів, щоби нічого не робити наступні дванадцять-п’ятнадцять років і жити за рахунок свого загиблого чоловіка аж до того дня, коли її син закінчить коледж, а може, і ще довше, якби знайшла метикуватого біржового гравця, який допоміг би їй інвестувати гроші в ринок цінних паперів. Їй було тридцять три роки. Вже не новачок у житті, але й не тертий калач. І хоча їй було приємно розмірковувати над тим, що в кінцевому підсумку все склалося для неї вельми вдало, було приємно усвідомлювати, що вона в змозі байдикувати всю решту життя аж до старості, якщо захоче, в міру того, як минали місяці, а вона продовжувала розмірковувати й байдикувати, здебільшого проводячи час за тим, що чотири рази на день мандрувала туди-сюди Центральним парком, відвозячи Фергюсона до школи вранці й повертаючись додому, а потім забираючи Фергюсона зі школи й знову повертаючись додому; інколи ж вранці вона не могла стриматися – і знову сідала в автобус і поверталася до Вест-сайду, де проводила ті шість годин, протягом яких Фергюсон навчався в школі, розгулюючи вулицями, заходячи до магазинів, обідаючи на самоті у ресторанах, ходячи наодинці в кіно і до музеїв. Але після трьох з половиною місяців цієї рутини, після якої настало химерне пустопорожнє літо, яке Роза провела в орендованому будиночку на джерсійському узбережжі зі своїм сином, де більшість часу вони провели в чотирьох стінах, витріщаючись в телевізор, вона усвідомила, що її внутрішній неспокій наростав, що їй закортіло знову повернутися до роботи. Щоби дійти до такого стану, їй знадобилася більша частина року, але коли вже вона до нього дійшла, то з комірчини знову з’явилися фотоапарати «Лейка» та «Роллейфлекс», і невдовзі матір Фергюсона вже мандрувала на кораблі, який ніс її назад, до країни фотографій.

Цього разу вона взялася за справу інакше – сміливо пішла у світ сама замість запрошувати світ у гості до себе; їй вже було нецікаво орендувати студію за перманентною адресою, бо вважала це застарілою методою виготовлення фотографій – недоречно громіздкою в добу швидких перемін, нових високочутливих плівок та більш ефективних легких фотоапаратів, які кардинально змінили ситуацію й дали їй можливість переглянути свої колишні підходи до освітлення та композиції, віднайти в собі новий потенціал і вийти за межі класичного портрету. Тож коли Фергюсон почав свій другий рік у школі Гіл’ярд, його матір почала підшукувати собі роботу – і натрапила на неї наприкінці вересня, коли чоловік, якого вона найняла фотографувати весілля її кузини Шарлотти, впав зі сходів і зламав собі ногу, а через те, що до весілля залишався лише тиждень, вона визвалася підмінити того нещасного фотографа безкоштовно. Синагога розташовувалася десь в районі Брукліна під назвою Флетбуш, старому районі першого Арчі та його двоюрідної тітки Перл, і в інтервалі між шлюбною церемонією та від’їздом весілля до бенкетного залу за два квартали на південь, матір Фергюсона зробила своїм фотоапаратом на тринозі офіційні чорно-білі портрети всіх присутніх членів родини, спершу, звичайно ж, молодих – двадцятидев’ятирічної Шарлотти, якій, здавалося, все життя судилося прожити незаміжньою після того, як її першого нареченого вбили на Корейській війні, і тридцяти шестирічного вдівця-дантиста Натана Бірнбаума, а потім – двоюрідної тітки Перл, Нана й Папа, Бетті, сестри5-близнючки Шарлотти, та її чоловіка-бухгалтера, Сеймура Грефа, тітки Мілдред (яка працювала редакторкою у видавництві «Рендом Хаус»), і, насамкінець, самого Фергюсона вкупі з його двоюрідними братом та сестрою (дітьми Бетті та Сеймура), п’ятирічним Еріком та трирічною Джуді. А коли в бенкетному залі розпочалася гулянка, матір Фергюсона полишила триногу і наступні три з половиною години займалася тим, що ходила поміж гостей, роблячи сотні знімків дев’яноста шести присутніх – невимушені, спонтанні знімки стариків, які тихо розмовляти один з одним, усміхнених молодих жінок, які пили вино й щедрою рукою доправляли до рота наїдки, дітей, що танцювали разом з дорослими і дорослих, які танцювали один з одним після столу; всі обличчя всіх цих людей були зафіксовані в природному освітленні скромної й невибагливої обстановки – музики на своїй маленькій сцені, які втомлено цигикають свої заяложені банальні пісеньки, усміхнена двоюрідна тітка Перл, яка цілує в щічку свою онуку, Банджі Адлер, який вистрибує у танці зі своєю далекою двадцятиоднорічною родичкою з Канади, набурмосена дев’ятирічна дівчинка, яка сидить на столом, уставившись перед собою на недоїдений шматок торта. В розпал весілля дядько Пол підійшов до своячки й зазначив, що у неї, напевне, гарний настрій, бо він іще ніколи не бачив її такою радісною й жвавою відтоді, як вона перебралася до Нью-Йорку, а матір Фергюсона просто відповіла йому: «Я мушу це робити, Поле, бо здурію, якщо не піду знову на роботу», на що чоловік Мілдред зауважив: «Гадаю, що зможу тобі в цьому допомогти, Розо».

Поміч надійшла у вигляді замовлення: поїхати до Нового Орлеану й сфотографувати Генрі Вілмота для суперобкладинки його майбутнього роману, довгоочікуваного твору колишнього лауреата Пулітцерівської Премії, а коли шістдесятидворічний Вільмот сказав своєму редактору, що йому дуже сподобалися знімки, тобто, зателефонував Полу Сандлеру й поінформував його, що віднині фотографувати його буде тільки «ота чарівна жінка», то з видавництва «Рендом Хаус» надійшли нові замовлення, а це, в свою чергу, забезпечило роботу в інших Нью-Йоркських видавництвах, що в наступні роки посприяло надходженню замовлень від таких журналів, як Town & Country, Vogue, Look, Ladies’ Home Journal, the New York Times Magazine на фоторозповіді про їхніх авторів, кінорежисерів, бродвейських акторів, музикантів та художників, а згодом – і від інших тижневиків та щомісячників. Матір Фергюсона завжди фотографувала своїх фігурантів в їхньому власному довкіллі, подорожуючи до місць, де вони мешкали, і використовуючи в роботі свої портативні світильники, розкладні ширми та парасольки. Вона фотографувала письменників в їхніх заповнених книжками кабінетах або за робочими столами, художників – у заляпаних фарбами студіях, піаністів – за їхніми блискучими чорними «Стейнвеями» або біля них, акторів – коли ті вдивлялися в дзеркало гримерки або сиділи наодинці на порожній сцені, і чомусь її чорно-білі портрети розповідали про внутрішнє життя цих людей більше, аніж те, що решті фотографів вдавалося витягнути з тих же самих відомих постатей – ця здатність, схоже, визначалася не самою технікою знімку, а якоюсь внутрішньою рисою самої матері Фергюсона, яка завжди готувалася до своїх завдань, читаючи книжки, слухаючи записи й розглядаючи картини своїх підопічних, що давало їй поживу для розмов під час тривалих фотосесій, а завдяки тому, що говорила вона невимушено, була такою чарівливою, привабливою й несхильною говорити про себе, що оті марнославні й важкі у спілкуванні мистці несподівано для самих себе розслаблялися в її присутності, відчувши, що вона щиро цікавиться ними і їхньою творчістю, і це дійсно було так або майже так кожного разу, тож коли материна чарівливість справляла потрібний ефект, і їхня настороженість зникала, то маски, які люди мистецтва носили на своїх обличчях, поволі щезали, і їхні очі починали світитися зовсім по-іншому.

На додачу до цієї комерційної роботи для журналів та видавців матір Фергюсона продовжувала займатися своїми власними проектами, які називалися «побачене блукаючим оком» і в яких вона відмовилася від ретельної підготовки та контролю для виробництва першокласних портретів заради «довільної відкритості випадковим зустрічам з несподіванками». Вона виявила в собі цей суперечливий імпульс на весіллі кузини Шарлотти в 1955 році, коли виконувала оту неоплачувану роботу, котра обернулася на життєрадісний сплеск маніакального фотографування протягом трьох з половиною годин, коли матір Фергюсона крутилася у натовпі, звільнена від необхідності ретельної підготовки, поринувши у вир скорострільних композицій, коли один знімок швидко змінювався наступним, ефемерні швидкоплинні миттєвості, які треба було зафіксувати саме тої миті – або нікли, бо якщо забаритися хоч на секунду, нагоду буде втрачено, сценка щезне. Несамовита зосередженість, яка знадобилася їй в тій ситуації, вкинула Розу в щось на кшталт емоційної лихоманки, неначе кожне обличчя в приміщенні й кожне тіло тиснули на неї одночасно з усіх боків, неначе всі присутні помістилися в її очах, перебуваючи вже не по той бік фотоапарату, а в ній самій, перетворившись на частину її єства.

Як і слід було очікувати, Шарлотта і її чоловік зненавиділи ті фотографії. Ні, запевняли вони, не портрети, зняті в синагозі після шлюбної церемонії, бо ці портрети були дійсно чудовими і вони дорожитимуть ними завжди, а оті знімки на весіллі, вони якісь розмиті, незрозумілі, такі темні й сирі, такі непоштиві, всі на них виглядають якимись похмурими й нещасними, навіть усміхнені люди мали якийсь завуальовано-демонічний вигляд, і чому знімки такі ексцентричні й безладні, чому все вийшло таким жахливо темним? Ображена таким докором, матір Фергюсона послала молодятам примірники портретів з короткою супровідною запискою, в якій ішлося «Рада, що вам сподобалося оце», другу партію портретів вона надіслала тітці Перл, третю – своїм батькам, а останню – сестрі Мілдред та її чоловіку Полу. Отримавши пакунок, Пол зателефонував і поцікавився, чому вона не надіслала жодної фотографії з весілля. «Тому, що ті фото – огидні», відповіла матір. Всі художники гидують власними творами, відповів її новий прихильник та захисник, і насамкінець умовив Розу зробити тридцять фото з тих понад п’ятисот знімків, які вона зробила того дня, і надіслати їх до офісу Пола у видавництві «Рендом Хауз». Три дні потому він зателефонував і сказав, що ніякі вони не огидні, а навпаки – він вважає їх неординарними і просить її дозволу передати ці знімки фотографу Майнору Вайту з журналу Aperture. Вони заслуговують на те, щоби їх надрукувати, сказав Пол, щоби їх побачили люди, які цікавляться мистецтвом фотографії, а оскільки він трохи знайомий з Вайтом, то чом би не розпочати згори? Матір Фергюсона вагалася – може, Пол був нещирий і просто хотів пожаліти її? «Добра людина втручається в ситуацію, щоби допомогти згорьованій родичці у важкий для неї час, чоловік зі зв’язками прагне прив’язати до нового життя вдовицю-фотографа без зв’язків», подумала вона. А потім подумала, що співчуття це або не співчуття, але саме Пол послав її у відрядження до Нового Орлеану, звісно, він міг діяти чисто з примхи, чи сліпої інтуїції, чи під впливом якогось розрахунку на тривалу перспективу, але все ж таки сварливий пияк Вілмот похвалив її за «до біса класну роботу». То, може, її свояк дійсно вірив, що поставив гроші на правильну конячку?

Невідомо, чи вплинув Пол на їхнє рішення, але редколегія журналу Aperture прийняла її фотографії для опублікування, набір з двадцяти одного знімка, які вийшли друком півроку потому під назвою «Єврейське весілля в Брукліні». Одначе цей тріумф, а також сплеск піднесення й ентузіазму, який пронизав її тіло, коли матір Фергюсона знайшла в поштовій скриньці листа від журналу Aperture, невдовзі був приглушений досадою, а опісля майже знищений гнівом, оскільки вона не могла опублікувати ті фото без дозволу зображених на них людей; матір Фергюсона зробила помилку, зв’язавшись спершу з Шарлоттою, яка вперто не давала дозволу публікувати «оті гротескні фотки мене з Натаном» ані в Aperture, ані в жодному іншому «брудному журналі». Протягом наступних трьох днів Роза переговорила з усіма іншими учасниками, серед яких були матір Шарлотти і її сестра-близнючка Бетті, і після того, як ніхто із них не висловив жодного заперечення, вона знову зателефонувала Шарлотті і попрохала її передумати. «Про це й мови бути не може? Що ти собі дозволяєш? Іди під три чорти!» Тітка Перл спробувала була умовити її, дід Фергюсона вилаяв Шарлотту за те, що він назвав «егоїстичною зневагою до інших», але новоспечена місіс Бірнбаум і не думала поступатися. Тому три фотографії з Шарлоттою та Натаном були анульовані, а замість них вибрали три інших, і таким чином фоторозповідь про весілля опублікували, але жениха з нареченою на тих фотографіях ніде не було видно.

Проте початок було зроблено, було зроблено перший крок до того єдиного майбутнього, яке мало для неї сенс, тож матір Фергюсона, підбадьорена публікацією цих фото, не стала зупинятися на досягнутому й зайнялася своїми неофіційними проектами, своєю власною роботою, як вона називала її, і результати цієї роботи продовжили з’являтися на сторінках Aperture, а інколи – на обкладинках книжок та на стінах художніх галерей. Мабуть, найголовнішим елементом цієї трансформації стало рішення, яке вона прийняла буквально напередодні публікації «Єврейського весілля, іще в 1956 році, коли Роза стала навколішки перед своїм ліжком і попрохала у Стенлі пробачення за те, що