Аеліта

НА СХОДАХ

Минуло сім днів.

Коли потім Лось згадував цей час, він видавався йому синім присмерком, дивним спокоєм, де наяву пропливали вервечки незвичайних сновидінь.

Лось і Гусєв прокидалися рано-вранці. Після ванни та легкого сніданку йшли в бібліотеку. Уважні, ласкаві очі Аеліти зустрічали їх на порозі. Вона вже промовляла майже зрозумілі слова. Було відчуття невимовного спокою в тиші й напівмороці цієї кімнати, в тих словах Аеліти — волога в її очах мінилась, очі розширялися в сферу, і там ішли сновидіння. Бігли тіні по екрану. Слова мимоволі проникали у свідомість.

Слова — спочатку це були тільки звуки, а далі, мов із туману, починали прозирати поняття — помалу наливалися соком життя. Тепер, коли Лось вимовляв ім’я Аеліта, воно хвилювало його подвійним почуттям: печаллю першого слова АЕ, що означало «видиме востаннє», і відчуттям сріблистого світла — ЛІТА, що означало «світло зірки». Так мова нового світу тоненькою матерією вливалася в свідомість.

Сім днів тривало це збагачення. Уроки були вранці і після заходу — до півночі. Нарешті Аеліта, мабуть, втомилася. Восьмого дня гостей не розбудили, і вони спали до вечора.

Коли Лось устав з постелі, у вікна було видно довгі тіні дерев. Кришталевим одноманітним голосом посвистувала якась пташка. Лось хутко одягнувся і, не збудивши Гусєва, пішов у бібліотеку, але на стук ніхто не відповів. Тоді Лось вийшов на подвір’я, вперше за ці сім днів.

Галявина похило спускалася до гаю, до низьких будівель. Туди, тужливо рикаючи, йшло стадо незграбних довгошерстих тварин — хаші — напівведмедів, напівкорів. Скісне сонце золотило кучеряву траву — весь луг палав вологим золотом. Пролетіли на озеро смарагдові журавлі.

Вдалині виступив залитий світлом заходу сніжний конус гірської вершини. Тут теж був спокій, печаль дня, що минав у мирі й золоті.

Лось пішов до озера знайомою стежкою. Такі самі плакучі блакитні дерева стояли обабіч, такі самі руїни побачив він за плямистими стовбурами, таке ж було повітря — тонке, прохолодне. Проте Лосю здавалося, що тільки тепер він побачив цю чудову природу, — розкрились очі і вуха, бо він узнав імена речей.

Крізь гілки палаючими плямами світилось озеро. Та коли Лось підійшов до води, сонце вже закотилося, вогняне пір’я заходу, язики легкого полум’я побігли, охопили півнеба золотим вогнем. Швидко-швидко вогонь укривався попелом, небо очищалося, темніло, і ось уже засвітилися зірки. Дивний малюнок сузір’я відбився у воді. В закруті озера, біля сходів, височіли чорними обрисами два камінних велетні — вартові тисячоліть сиділи обернені обличчями до сузір’їв.

Лось підійшов до сходів. Очі ще не звикли до швидко згуслої темряви. Він прихилився до підніжжя статуї і вдихав вологу озера, — гіркуватий запах болотяних квітів. Відображення зірок розпливалося, над водою закурився тонкий туман. А сузір’я горіли все яскравіше, і тепер ясно було видно поснулі гілки, блискучі камінці і усміхнене обличчя сидячого Магацитла.

Лось дивився і стояв так довго, доки не затерпла рука, яка лежала на камені. Тоді він одійшов від статуї і одразу ж побачив унизу на сходах Аеліту. Вона сиділа нерухомо, дивлячись на відображення зірок у чорній воді.

— Аіу ту іра хасхе, Аеліто? — мовив Лось, зачудовано прислухаючись до дивних звуків своїх слів. Він вимовив їх, як на морозі, через силу. Його бажання — чи можу я бути з вами, Аеліто? — саме перетворилося на ці чужі звуки.

Аеліта повільно повернула голову, відповіла:

— Так.

Лось сів поруч на сходинку. Волосся Аеліти прикривав чорний ковпачок — капюшон плаща. Обличчя можна розрізнити в світлі зірок, але очей не видно — тільки великі тіні в западинках очей.

Холоднуватим голосом спокійно вона спитала:

— Ви були щасливі там, на Землі?

Лось відповів не зразу — придивлявся: її обличчя було нерухоме, рот сумно стулений.

— Так, — відповів він, — так, я був щасливий.

— В чому щастя у вас на Землі?

Лось знову придивився до неї.

— Мабуть, у тому щастя в нас на Землі, щоб забувати про себе. Той щасливий, у кого повнота, згода і спрага жити для тих, хто дає цю повноту, згоду, радість.

Тепер Аеліта обернулася до нього. Стало видно її величезні очі, які зачудовано дивилися на цього білявого велетня, людину.

— Таке щастя приходить у любові до жінки, — сказав Лось.

Аеліта відвернулася. Затремтів гострий ковпачок на її голові. Може, вона сміялася? Ні. Може, заплакала? Ні. Лось неспокійно заворушився на замшілій сходинці. Аеліта мовила ледь тремтячим голосом:

— Чому ви покинули Землю?

— Та, яку я кохав, умерла, — відповів Лось. — Не було сили збороти відчай, життя для мене стало нестерпне. Я — втікач і боягуз.

Аеліта випростала руку з-під плаща і поклала її на велику руку Лося, — торкнулась і знову заховала руку під плащ.

— Я знала, що в моєму житті це станеться, — мовила вона ніби в роздумі. — Ще дівчиною я бачила дивні сни. Снилися високі зелені гори. Світлі, не наші річки. Хмари, хмари, величезні, білі, і дощі — потоки води. І люди-велетні. Я думала, що божеволію. Згодом мій учитель казав, що це — ашхе, другий зір. У нас, нащадках Магацитлів, живе пам’ять про інше життя, дрімає ашхе, як непроросле зерно. Ашхе — страшна сила, велика мудрість. Але я не знаю, що таке — щастя?

Аеліта випростала з-під плаща обидві руки, сплеснула ними, як дитина. Ковпачок її знову затремтів.

— Уже багато років уночі я приходжу на оці сходи, дивлюся на зірки. Я багато знаю. Запевняю вас, я знаю таке, що вам ніколи не можна і не треба знати. Але щасливою я була, коли в дитинстві снилися хмари, хмари, дощі, зелені гори, велетні. Вчитель застерігав мене: він казав, що я загину. — Вона повернула до Лося обличчя і раптом усміхнулася.

Лося охопив жах: так чудовно красива була Аеліта, такий небезпечний гіркувато-солодкий дух ішов од її плаща з капюшоном, од рук, од обличчя, од дихання.

— Вчитель застерігав: «Хао погубить тебе». Це слово означає сходження вниз.

Аеліта відвернулась і насунула ковпачок плаща нижче, на очі.

Помовчавши, Лось озвався:

— Аеліто, розкажіть мені про ваші знання.

— Це таємниця, — відповіла вона поважно, — проте ви людина, і я повинна багато про що вам розказати.

Вона підвела обличчя. Великі сузір’я обабіч Чумацького Шляху сяяли і мерехтіли так, ніби вітрець вічності проходив їхніми вогнями. Аеліта зітхнула.

— Слухайте, — мовила вона, — слухайте мене уважно і спокійно.