Аеліта

СУПУТНИК

Лось стояв, прихилившись плечем до вереї розчинених воріт. Люлька його потухла.

За ворітьми до набережної Ждановки лежав пустир. За річкою видніли невиразні обриси дерев Петровського острова. За ними догоряв і не міг догоріти сумний багрянець заходу. Довгі хмари, осяяні по краях його світлом, наче острови, лежали в зелених водах неба. Над ними зеленіло небо. Кілька зірок спалахнуло на ньому. Було тихо на старій Землі.

Робітник Кузьмін, який щойно мішав у відерці сурик, теж підійшов і зупинився біля воріт, кинув вогник цигарки в темряву.

— Важко з Землею розлучатися, — мовив він тихо, — з домівкою, і то важко розлучатися. Із села йдеш на залізницю — разів десять оглянешся. Хата соломою крита, а — своє, обжите місце. Землю покидати — ой-ой-ой…

— Закипів чайник, — сказав Хохлов, другий робітник, — іди, Кузьмін, чай пити.

Кузьмін зітхнув: «Отак-то» і пішов до горна. Хохлов — суворий чоловік — і Кузьмін сіли коло горна на ящики і пили чай, обережно ламали хліб, одривали від кісток в’ялену рибу, жували неквапливо. Кузьмін, мотнувши борідкою, озвався стиха:

— Шкода мені його. Таких людей тепер майже немає.

— А ти не поспішай правити по ньому панахиду.

— Мені один льотчик розповідав: піднявся він на вісім верст — улітку, зверни увагу, — і все-таки масло в апараті замерзло. А вище летіти? Там — холоднеча. Темрява.

— А я кажу — не поспішай з панахидою, — повторив Хохлов похмуро.

— Летіти з ним ніхто не хоче, не вірять. Об’ява другий тиждень висить марно.

— А я вірю.

— Долетить?

— Ото ж бо, що долетить. Отоді і в Європі вони дибки стануть.

— Хто дибки стане?

— Як — «хто дибки стане»? Дулю тепер вам — Марс чий? — радянський.

— Ото було б здорово.

Кузьмін підсунувся на ящику. Підійшов Лось, сів, узяв кварту з паруючим чаєм.

— Хохлов, а ви не хочете летіти зі мною?

— Ні, Мстиславе Сергійовичу, — відповів Хохлов, — не хочу, боюсь.

Лось усміхнувся, сьорбнув з кварти, скоса глянув на Кузьміна.

— А ви, любий друже?

— Мстиславе Сергійовичу, я б залюбки полетів, — дружина в мене хвора, — та й дітлахи, як їх покинеш?

— Що ж, видно, доведеться летіти самому, — сказав Лось, поставив порожню кварту, витер губи долонею, — охочих покинути Землю малувато. — Він знов усміхнувся, хитнув головою. — Вчора одна панянка приходила по об’яві. «Добре, каже, я з вами лечу, мені дев’ятнадцять років, співаю, танцюю, граю на гітарі, на Землі жити більше не хочу — революції мені набридли. Візи на виїзд не треба?» Скінчилася наша розмова, сіла панянка та й заплакала: «Ви мене обдурили, я сподівалася, що летіти треба набагато ближче». Потім заявився молодик, говорить басом, руки спітнілі. «Ви, каже, маєте мене за ідіота — летіти на Марс неможливо; на якій підставі вивішуєте такі об’яви?» Ледве його заспокоїв.

Лось сперся ліктями на коліна і дивився на жар. Обличчя його в цю хвилину здавалося втомлене, лоб зморщився. Видно, він весь відпочивав од тривалого напруження волі. Кузьмін пішов по тютюн. Хохлов, кашлянувши, сказав:

— Мстиславе Сергійовичу, а хіба вам самому не страшно?

Лось перевів на нього очі, зігріті теплом од жару.

— Ні, мені не страшно. Я певен, що сяду щасливо. А коли невдача — удар буде миттєвий і без болю. Страшно інше. Уявіть таке: мої розрахунки виявляться неправильні, я не потраплю в тяжіння Марса — проскочу мимо. Запасу пального, кисню, їжі мені стане надовго. І от — лечу в пітьмі. Попереду горить зірка. Через тисячу років мій задубілий труп влетить в її вогняні океани. Але ці тисячу років у пітьмі літатиме мій труп! Але ці довгі дні, поки я ще живий, — а житиму я довго в цій коробці, — довгі дні безнадійного відчаю — сам-один у всесвіті! Не смерть страшна, а самотність, безнадійна самотність у вічній пітьмі. Це справді страшно. Дуже не хочеться летіти самому.

Лось примружився на жар. Рот його вперто стиснувся. У воротах появився Кузьмін, гукнув йому стиха:

— Мстиславе Сергійовичу, до вас.

— Хто? — Лось швидко підвівся.

— Червоноармієць якийсь питає.

В сарай, слідом за Кузьміним, увійшов чоловік в сорочці без пояса, той, що читав об’яву на вулиці Червоних Зір. Кивнув Лосю, глянув на риштування, підступив до столу.

— Попутник вам потрібен?

Лось підсунув йому стілець, сів навпроти,

— Так, я шукаю попутника. Лечу на Марс.

— Знаю, в об’яві сказано. Мені недавно показали цю зірку. Далеко, звичайно. Умови які, хотів би я знати: платня, харчі?

— Ви сімейний?

— Одружений, дітей нема.

Він нігтями діловито постукував по столу, зацікавлено позирав навколо. Лось коротко розповів йому про умови перельоту, попередив про можливий риск. Запропонував забезпечити родину і наперед видати платню грошима та продуктами. Червоноармієць кивав, підтакував, але слухав неуважно.

— Як, ви це знаєте, — спитав він, — люди там живуть чи якісь чудовиська?

Лось почухав потилицю, засміявся.

— По-моєму, там повинні бути люди, щось схоже на нас. Приїдемо — побачимо. Справа ось у чому: вже кілька років великі радіостанції в Європі і в Америці приймають незрозумілі сигнали. Спочатку думали, що це сліди бур у магнітних полях Землі. Але таємничі звуки були надто схожі на азбучні сигнали. Хтось наполегливо прагне з нами говорити. Звідки? На планетах, окрім Марса, життя поки що не виявлено. Сигнали можуть іти тільки з Марса. Гляньте на його карту, — він, як сіткою, вкритий каналами. (Лось показав на малюнок Марса, прибитий на дощаній стіні). Певно, там можна встановити радіостанцію великої потужності. Марс хоче говорити з Землею. Поки що ми не можемо відповідати на ці сигнали. Але ми летимо на поклик. Важко припустити, що радіостанції на Марсі збудували чудовиська, істоти, не схожі на нас. Марс і Земля — дві крихітні кульки, що кружляють поруч. Ті самі закони і для нас, і для них. У всесвіті літає пил життя. Ті самі спори осідають на Марс і на Землю, на всі міріади зірок, що холонуть. Скрізь виникає життя, і над життям всюди панує людиноподібна істота: не можна створити тварину досконалішу, ніж людина.

— Іду з вами, — сказав червоноармієць рішуче. — Коли приходити з речами?

— Завтра. Я повинен вас ознайомити з апаратом. Ваше ім’я, по батькові, прізвище?

— Гусєв Олексій Іванович.

— Професія?

Постукуючи пальцями об стіл, Гусєв неуважно глянув на Лося, потім на свої пальці.

— Я — письменний, — сказав він, — автомобіль непогано знаю. Літав на аероплані як спостерігач. З вісімнадцяти років воюю — оце і вся моя професія. Поранений. Тепер у запасі. — Він раптом сильно потер тім’я долонею, коротко засміявся. — Ну й діла були за ці сім років! Відверто кажучи, я б тепер мав командувати полком, та вдача незлагідна. Припиняться воєнні дії — не можу сидіти на місці: смокче. Отруєно в мені все. Відпрошусь у відрядження або так утечу. (Він потер маківку, всміхнувся). Чотири республіки встановив, — і міст уже тих не пам’ятаю. Одного разу зібрав сотні три хлопців — подались Індію звільняти. Хотіли туди дістатися. Та заблудилися в горах, попали в завірюху, під обвали, побили коней. Вернулося нас відти небагато. У Махна був два місяці, погуляти закортіло… ну, з бандитами не вжився… Пішов до Червоної Армії. Поляків гнав з Києва — тут уже я був у кінноті Будьонного. Востаннє мене поранило, коли брали Перекоп. Провалявся після цього майже рік по лазаретах. Виписався — куди дітися? Тут ця дівчина моя нагодилась — одружився. Дружина в мене гарна; шкода її, але вдома жити не можу. В село їхати — батько та матір померли, братів убито, земля занедбана. В місті робити нічого. Війни зараз ніякої нема — не передбачається. Ви вже, будь ласка, Мстиславе Сергійовичу, візьміть мене з собою. Я вам на Марсі в пригоді стану.

— Ну, дуже радий, — сказав Лось, подаючи йому руку. — До завтра.