Аеліта

ВІДЛІТ

На пустирі перед майстернею Лося почали збиратися люди, йшли з набережної, бігли від Петровського острова, юрмилися купками, поглядали на невисоке сонце, що пустило крізь хмари широкі промені. Починалися розмови:

— Чого це люди зібралися — когось убили?

— На Марс зараз полетять.

— Оце дожили, цього ще бракувало.

— Що ви патякаєте? Хто полетить?

— Двох бандитів з тюрми взяли, запакують їх у стальну кулю і — на Марс, для дослідів.

— Годі вам брехати!

— От сволота, людей їм не шкода!..

— Тобто кому це — «їм»?

— А ви, громадянине, не прискіпуйтеся!

— Звісно, знущання.

— Ну й дурні люди, боже мій!

— Чого люди дурні? Звідки ви взяли?

— Вас би самого послати за такі слова.

— Перестаньте, товариші. Тут справді історична подія, а ви чорт знає що мелете.

— А з якою метою на Марс посилають?

— Пробачте, щойно тут один казав: вони тільки агітаційної літератури двадцять п’ять пудів завантажили.

— Це експедиція.

— По що?

— По золото.

— Цілком правильно — для поповнення золотого фонду.

— Багато думають привезти?

— Необмежену кількість.

— Громадянине, чи довго нам ждати?

— Тільки-но сяде сонце, так вони й полетять…

До сутінків було гамірно, в натовпі точилися різні розмови, всі ждали незвичайної події. Сперечалися, сварились, але не розходилися.

Тьмяний захід сонця багряним світлом розлився на півнеба. І ось, повільно розсуваючи натовп, з’явився великий автомобіль губвиконкому. В сараї зсередини засвітилися вікна. Натовп ущух, присунувся.

Відкритий з усіх боків, поблискуючи рядами заклепок, яйцевидний апарат стояв на цементній, трохи нахиленій площадці посередині сарая. Крізь круглий отвір було видно яскраво освітлену внутрішність із стьобаної ромбами жовтої шкіри.

Лось і Гусєв уже були у валянках, баранячих кожушках, у шкіряних пілотських шоломах. Члени виконкому, академіки, інженери, журналісти оточували апарат. Напутні промови виголошено, фотографічні знімки зроблено. Лось дякував усім за увагу. Його обличчя було бліде, очі наче скляні. Він обняв Хохлова і Кузьміна. Глянув на годинника:

— Час!

Усі завмерли. Гусєв насупився і поліз у люк. Всередині апарата він сів на шкіряну подушку, поправив шолом, осмикав кожушок.

— До дружини зайди, не забудь, — гукнув він Хохлову і сильно насупився.

Лось усе ще барився, дивився собі під ноги. Потім він підвів голову і сказав глухуватим, схвильованим голосом.

— Я гадаю, що сяду на Марс вдало. Я певен — мине небагато років, і сотні повітряних кораблів краятимуть зоряний простір. Завжди, завжди нас веде дух пошуку. Ну, а коли загинемо, запам’ятайте, товариші: яке б чудове не було життя, які б великі не були його досягнення, ніколи не заспокоюйтесь, завжди, завжди вперед до далекої мети. Лось увірвав мову, оглянув присутніх. Насунув на очі шолом.

— До побачення, товариші, прошу відійти якнайдалі од апарата.

Одразу ж Гусєв крикнув з люка:

— Товариші, я передам тим на Марсі полум’яний привіт од Радянської республіки. Уповноважуєте?

Натовп загув. Пролунали оплески.

Лось обернувся, поліз у люк і одразу ж рвучко закрив його за собою. Проводжаючі, схвильовано перемовляючись, побігли з сарая на пустир, до натовпу. Хтось протяжно почав гукати:

— Обережніше, відходьте, лягайте!

Тепер тисячі людей мовчки дивилися на квадратні освітлені вікна сарая. Там було тихо. Тиша і на пустирі. Так минуло кілька хвилин. Багато людей лягло на землю. Нараз вдалині лунко заіржав кінь. Хтось крикнув страшним голосом:

— Тихше!

В сараї оглушливо гуркнуло, затріскотіло. Одразу ж пролунали сильніші, часті удари. Затремтіла земля. Над дахом сарая піднявся тупий металевий ніс і вкрився хмарою диму та куряви. Затріскотіло ще дужче. Чорний апарат появився весь над дахом і повис у повітрі, ніби приміряючись. Вибухи злилися в суцільне виття, і чотирисаженне яйце, навскіс, як ракета, піднялося над натовпом, ринуло на захід, шурхнуло вогненною смугою і зникло в багряній, тьмяній заграві хмар.

Аж тоді у натовпі зчинився крик, полетіли шапки, люди побігли, обступили сарай.