Альбатроси

КАЧИНИЙ ДІЛ

Вологою дорогою товчеться селянський віз. Його й поля, застелені сумною стернею, покрив туман, що висить, як молочна завіса над долинами, над сонними селами галицькими, над тихим осіннім ранком.

Похилена постать у широкому плащі зарила в солому ноги, саме в це місце, де поклали дорожній кошик, обмережаний сильно засуканою мотузкою. Ще, чого доброго, поб'є покладки в кошику, так витягнув ноги… — Уважайте на покладки, паничу, на покладки, — бурмоче візник, трохи стурбований, а більше для розваги, щоб завести розмову, та оглядається на свого панича. Але той уперто мовчить. Може, й спить, хто його знає?

Хлопець не чує нічого. Він і коша не помічає, того коша, що, наповнений сільськими харчами, має підтримати його фізичне буття в далекому місті, у Львові. В кишені гроші на залізничний квиток, в душі бажання бути вже там, тобто жити вже там, у вимріяному місті, а покладки й буханці приходського хліба, від яких той кошик може розлетітись — для нього порожнє місце… Він, здається, і не бачить того, що пейзаж виринає щораз чистіший і яскравіший з того розпорошеного молока. А, може й бачить, бо водить сірими очима в окулярах по величній панорамі теребовельського степу. Водить також наче здивованими очима по широкому лагідному небу, по крайнебу, що на ньому так струнко повитикались тополі.

Згодом візникові вже зовсім ясно, що і мовчазливий панич спить. Але ж ні! Він не спить. Він витягнув з кишені шматок зошита й уламок олівця. Він пише, бо він поет. Бо він не може не писати, як хтось не може жити без кохання, або без горілки, або без грошей… Він пише в передчутті, що б'є його прохололе від ранкової вологости тіло гарячими хвилями пропасниці. Він прочуває, що ось там, у Львові, з ним щось нарешті станеться; що почнеться нове життя, не таке, як було досі — без смаку й кольору, просиджене, прогаяне стільки часу, ще від приїзду з академії. В його житті ще досі не було нічого помітного.

«Місто мене злякало, та трохи звикаю і… можна признатись, живу, як король» — так написав у листі братові Іванові — пароху в Розлогій.

Я правду, либонь, писав, бо мені здається, а коли здається, то, мабуть, так воно і є. Коли Антоша, зустрівши мене на Підзамчі, повів до гарної вілли, я опирався. Я вхопився руками за залізні ворота й абсолютно туди не хотів іти. Ні, ні! Про таке ательє не мріяв я, навіть читаючи «Листи Ван Гога до брата». Антоша неговіркий. Він вихопив з моїх рук кіш й побіг з ним кудись поза віллу. Коли вернувся вже без коша до мене, я й далі стояв перед ворітьми. Він знову без зайвих розмов стиснув мої руки в своїх каменярських долонях і, обнявши за плече, повів занімілого й слухняного тією ж дорогою, кудою перед хвилиною помандрували мої покладки. Тісно обнявшись, ми обійшли віллу і, наткнувшись на сходи, зійшли ними в якесь провалля.

В абсолютній темноті відчинилися двері, і я опинився всередині великого побіленого підвалу, темнуватого, з запахом вологости й цвілі. Я полегшено зітхнув. Обстановка не мала нічого спільного з елегантною віллою. Вона була аж надто скромна, щоб налякатись мого коша…

— Маєш ось «Качиний діл», — промовив Антоша.

— Качиний діл? — перепитав я. — Діл — ще розумію, але качиний? Чому це так?

Антоша знизав плечима. Хіба він хрестив його?

Таких кошів і просто скринь нарахував я декілька між мольбертами та купою глини. На столі, серед посуди, стояв маленький ескіз Антоші — «Материнство». Я сів проти того ескізу й розглядав. Чарівний ескіз! Антоша набив собі люльку й дивився на мене, наче питав: — А що?

Але скоро щось пригадав, одягнув капелюх на голову й вибіг. Я далі дивився на «Материнство». Воно виглядало дуже свіжо, було вільне від зайвих деталів. Довго я любувався цим ескізом і, нарешті намочивши в умивальній мисці з водою ганчірку, закрив його старанно. Я думав: як можна було забути… Мені захотілося їсти, і я подумав, що пора покористуватись моїм кошем. Та очі зупинилися на ліжку під єдиним у підвалі вікном. Там спав якийсь кучерявий хлопець. Він, власне, прокинувся і, жваво підвівшись, сів на ліжку. Привітливо посміхнувся й простягнув мені руку:

— Новий гість у «Качиному долі»? Вітаю, вітаю! А… чим ви займаєтесь у нашому щасливому, небуденному житті? Чи можна знати?

Я засоромився. Дуже не люблю, коли мене питають, чим я займаюсь. Я, власне, не займаюсь нічим. Про те, що в мене диплом учителя рисунку і ручних робіт, знають там, на батьковому приходстві. Там кожний з нас має диплом. Усі мої брати — священики, а сестри вчителюють. Я лише один між ними ніяк не знайду такого простого застосування мого диплому в житті… І це виявити малознайомому? Та ще й тут, перед творами прекрасного мистецтва, говорити про себе я не мав сили. Я мовчав.

Хлопець зняв із стіни гітару й почав бренькати. Гітара була розстроєна, тому його бренькання справляло мені лише прикрість. Я зголоднів не на жарти. Ну, що ж! Засунув свій кіш у кут за залізну піч і хотів його відкрити. Але нелегко було розмотати те, що зав'язали милі руки моєї мами. Я довго вовтузився в темному куті, проте, в своїх намаганнях розв'язати ті нелегкі, хоч і не гордієві вузли, не посунувся ні на крок уперед. В животі гуло гучніше від прикрої гітари, і я з завзяттям тягався й далі з моїм кошем, доки щаслива думка не підсунула мені ножа, що лежав у покинутій шкатулці. Цим ножем я нарешті розв'язав проблему.

Ледве добрався я до своїх благ, як раптом з грюкотом відчинилися двері, і на порозі появилася жива Рубенсова модель. Гітарист кинув поспіхом інструмент на ліжко і підбіг до неї. Та білява, вся якась золотиста пані, не наважуючись зробити й кроку вперед і, морщачи капризно гарного носика, обізвалась:

— Я хочу дати вам вугілля, панове. Прошу, заберіть собі його з двору, — і метнулась до відходу.

Хлопець подякував їй услід, і ми обидва затягнули мішок з вугіллям у сіни.

— Щось здохло в лісі,— здогадався хлопець, коли вже зовсім затихли її кроки на сходах. — Та й дивно, що вона взагалі показала сюди носа. Може, це з уваги на вас… — засміявся він весело, може, з мене, а, може, з свого жарту.

— А хто це? — запитав я.

— Власниця цієї вілли, меценатка…

— Так? — відповів я розчаровано. — А я думав — модель…

— Модель? Та що ви? — іще сміявся веселий хлопець.

Оце й була, либонь, перша жінка у Львові, яку я побачив і… Та ще й яка жінка! Тільки чому я не скинув плаща? І як виглядав я навколішках біля коша та ще й з яйцями в руках?..

«Качиний діл» мене пригноблює. Я не можу писати, малювати не можу. У тому долі можна хіба ліпити. Я звик до пленеру, ой, як хочеться пленеру! І чого я їхав з рідного села? Вранці, ранесенько, коли ще всі спали, витягнув я полотна. Вони трохи поламались. «Група в городі» — непогана. Вона композиційно розв'язана, а головне — жива. Але це не те! Надто ще багато в моїх картинах літератури. А її треба позбутись, коли ти серйозно ставишся до малярства.

Ромко Чолій рисує такі добрі карикатури. Він рисує для редакцій, йому платять. Він росте — рисує щораз краще. Ми вийшли з ним на вулицю. Він тягне мене до старого, але я туди не піду. Я розпочав полотно і, поки ще не намалював, не хочу дивитись на картини Новаківського. Я такий щасливий, що поскидав з себе, хоч з яким трудом, згубну «краківщину», брр! Це підтвердив недавно Чуб. Він уважно дивився на мою «Жінку» і рубнув своїм бучацьким арго:

— Єст ладні.

Мені здається, що ми з Чубом дихаємо одним повітрям. Недаром нас обох називають футуристами. Тільки він дуже, він надто рухливий, а мене це втомляє. Я хочу спокою.

— Але ж твої картини кричать. Вони кричать такою своєрідною мовою, якою не говорить ні один маляр тут, у нас. Твої картини — правда!

Чуб мене бентежить. Правда, мені приємно, що є хтось, хто розуміє, хто відчуває, хто догадується, хто не дивиться на мої картини, як усі тут, у «Качиному долі», як на дивовижу. А, проте, він неможливий. Він завжди щось організує. Він має внутрішню потребу організувати. Коли має, то, Господи! хай собі організує. Але мене хай залишить у спокої!

Була пізня година. Роман привів двох дівчат. Одну знав я з каталогів. Вона дуже поетична малярка, але яка розлізла в житті!

Друга — якась нова. Чорноока, з широкими червоними губами. Вона принесла рисунки. Але рисунки не такі, якісь зализані. Вона сидить з Ромком у кутику. Обоє вибухають голосним сміхом, туляться одно до одного чи що. Роман почепив їй до волосся квітку, яку приніс учора від своєї дівчини. Як вільно він веде себе з дівчатами! А я? Я непомітно для них загортаюся у свій «вічний» і намагаюсь вискочити. Такий гамір в «Качиному долі»… Піду, подихаю зорями.

— Ти куди? Куди? Ми прийшли, а ти тікаєш.

— А хіба я вам потрібний?

— О, ще й як! Ми закладаємо групу…

Це Чуб. Він закладає. Вона називається «Руб». Та хай собі закладає. Він мусить, а мені що!

— Мусиш дати картини на виставку, написати статтю до журналу. Журнал — «Карби». Гарно? Виставка на весну, недалеко.

— Ми, «футуристи», мусимо триматися, — сміється Чуб і враз поважніє.— Мусимо виховати собі культурного споживача, а то помремо «футуристами», і ніхто й не знатиме, чому футуристами…

Я не знаю, як він це зробить, і не знаю, що відповісти. Що ж, напишу статтю, а так хотілося вірша!

Нам відвели залю в музеї ім. Шевченка. На центральній стіні висять Чубові «Руки й ноги». Він підсвідомий новатор. Може, його борсання ще сирі, може, смішні, але він вносить у наше малярство дань наших днів, цікаву дань. Та все-таки Голубець писав про його картини: «Коли б він один виставляв картини, то й собаки не загнав би на таку виставку». Не вистачило більше пороху в критика, як на їдкий жарт, гай, гай… Моя «Жінка» удостоїлась також уваги й дбайливої оцінки. Її назвали богомазом та ще й несамовитим.

Я стою, спершись на підвіконня, й дивлюсь понад вершки каштанів Підвалля на місто. Зали пустіють. Залишився ще Чуб з якоюсь дівчиною.

Тепер, коли вже майже нікого немає, Чуб водить її від картини до картини і щось вияснює. Але чи можна вияснити суть картини? Дівчина дає на це заперечливий доказ. Вона водить сірими очима по стінах, по розвішаних образах, слухає розсіяно чіткого Чубового викладу, і я б'юсь об заклад моєю нікчемною головою, що дівчина не розуміє нічого, та чи мистецтво треба розуміти?

— Мистецтво слід вивчати, як латинську граматику, як альгебру, як ведення книг…

— Ох, я ніколи не вивчала цих предметів, вони мене не цікавили… — кидає несміливо дівчина.

— Прекрасно! Тоді ваша голова не обтяжена зайвим балястом, — зрадів Чуб.

— Так, але воно мені так легко давалось. Само лізло в голову… — продовжує дівчина.

Я бачу: в дівчини зелена сукенка. Вона ніжно підкреслює бліде обличчя з ластовинням, її можна б малювати на тлі львівського пейзажу. У пленері… Але мені тепер не до пленеру. Мої картини, мальовані на газетному папері, підкреслюють зайвину матеріялу. Та чи віддають вони мої візії? Чуб запевнює дівчину, що вони найцікавіші на всю виставку. Я вірю, що він це щиро. Чуб із своєю щирістю — біла ворона серед нашої братії. Інші фальшиві. Вони кажуть мені: «Ваші картини — оригінальні, надзвичайні». Але поза плечі зовсім щось інше. Для них я дивак, який сам не знає, що робить і чого хоче.

Я прийшов додому розбитий. І не я один. До вернісажу було піднесення, надія, а опісля наче б хто з-під тебе стільця висмикнув, і ти сів на землю. Десь глибоко ворушилась неясна мрія, що прийде якийсь такий мистецтволюбитель, якийсь відомий збирач і… та що я? А все ж таки яка млявість публіки, яка безпорадність критики!

Наші «парижани» розповідають, що в Парижі виставки — завжди подія, і вони не минаються цілий рік! А в нас?

Ліг я на ліжко й забув про все. Спав довго, аж доки не розбудили хлопці. Чого збудили? Я хотів бути сам. Я хотів, щоб усі пішли геть… або… щоб була зі мною ця дівчина, що не розуміє малярства, в зеленій, як вода в ставі, сукенці. Може, малював би портрет? А, може, писав би? Або й ні. Нічого не робив би, а сидів і пригадував уголос «Тринадцяту весну» Рильського.

Чуб напосів, не відв'яжусь.

— До Новаківського? Чого? Ну, добре, не кричи, піду послухаю, що каже старий про виставку.

Чуб зовсім не того. Він єдиний з новаківців говорить ясно й відверто, що старий його «не бере»; що воліє Труша. А в наші часи цього ніхто не насмілиться говорити. Старий на вершку слави. Він має Леонардо десь на кінці пальця, він сягає своїм малярством сузір’їв, перед його картинами треба, схиливши голову, мовчати. А Трушеве старече, перекошене їдкою гримасою, обличчя никне в буденній метушні. Він усоте перемальовує свої малі ескізи, щоб анонімно, через десятого посередника продати «правдивого» Труша. Але треба признатись, що й новаківцям тісно вже в його робітні. Долинський привіз з Парижу новий подих, і в графіці він зовсім пропащий, — каже старий. Та хто йому повірить? Долинський знайшов себе в графіці, і знайшов добре. І Чуб побував у Парижі, і багато інших дихнуло новим повітрям. Лишилися два вірні, може, й досмертні учні — Сильнявський і Трач, але їм давно вже пора бути не учнями!

Пішли ми сьогодні туди, бо там був вечір літературної групи «Недея». Були незнайомі мені студенти, якась претензійна панна читала білим віршем: «Час котить хвилі, час котить хвилі»… більше не запам'яталось. Була й дівчина з сірими очима. Моя дівчина… І вона читала щось, якийсь нарис «Свята». Густий, аж фіолетовий рум'янець і захриплий голосок. (Ох, як я добре знаю цю хрипку, слова, здається, засихають десь там, у глибині горла). «Ви питаєтесь мене, хто я. Я — свята…» від перших слів і аж до самого кінця я слухав з напруженням. Може, я помилився, але мені здається, мистець ця дівчина. І Чуб так думає. Він радісно потирав руки, розчервонівся, розпатлався. Після вечора студенти кинулись провести її додому. Ах, яке бажання було йти весняною вулицею попід густі дерева, тихою вулицею поруч з дівчиною! Я бажав. Моє бажання було таке велике, що я ледве не розсунув того кола, яким обступили мою дівчину студенти, й не сказав голосно:

— Чи можна, чи дозволите провести вас ген туди, до вашої хати?

Але я не сказав нічого. Ніхто не помітив, ніхто не відповів, коли я, шепнувши в піднесений комір «добраніч», поплентався сам, сам один. Та це мені лише так здавалося. За мною хтось ішов, гукав до мене, але, не догнавши, повернувся в інший бік. Це був хресний батько тієї групи, поет Богдан Явір.

Того молоденького хлопця я пізнав ближче трохи згодом. Це було також одного вечора, на якому ми не промовили один до одного ні слова. Ми прощалися на перехресті вулиць. Він короткозорий, як і я, і, хоч весна, був у теплому хутряному пальті, що ввесь час зісовувалося йому з плечей. Я боявся й чекав, коли треба буде підняти з землі, і забував, що хотів йому сказати. Богдан був зрошений потом, трохи схвильований і прикро заїкувався. В руках портфель. Там, певно, вірші. Я послухав би їх. От про це ми, певно, мали говорити, але він раптом згадав, що пізно, і тітка чекає дома з вечерою, а взагалі йому треба швидше лягти спати. Ну, що ж, попрощаємось. Я витягнув руку, але плащ, мій плащ без жодного ґудзика розвіявся прапором за мною, і я поспішив закутатись. Поет мусів би перекласти портфель з правої руки, але портфель падає на землю.

Так ми, не потиснувши собі руки, мовчки розійшлися, хоч охота була велика постояти отак укупі, поговорити про щось важливе, невідкладне…

У «Качиному долі» гамірно. Прийшли знайомі, товариші, дівчата. Є дівчина з червоними, наче б покусаними, губами. Голосно говорять, сперечаються. Говорять про рецензії, про критиків. Я б радо закрив собі голову плащем, ліг би на ліжку і думав би. Однак сиджу тихо й тупо прислухаюся до розмов. Ось що вразило моїх товаришів: якась гостина в нашої меценатки — бенкет для мистців. Але не мистців з «Качиного долу»! Нас туди не просили. Думаю собі: ну, й що з того? Добре, що не просили. Що ж я робив би на такому бенкеті? І взагалі навіщо він? Але мої колеги, хоч як це хочуть приховати, почувають себе розжаленими. Вони пішли б туди, засіли б за столи, заставлені майонезами, паштетами… Це очевидне.

— Хочеш їсти? — перебиваю красноречиву промову Куликові. Він аж кричить про нелояльність, снобізм, про непорозуміння…

— Хто мистець, а хто не мистець, прошу я вас?! — він далі кричить, що не хоче їсти, що його поїдає злість.

— Ви! Ви того не розумієте…

Мені здається, що я таки трохи щось розумію. Розумію, що він голодний і тому такий чутливий і несправедливий. Я сягаю до свого чудодійного коша й частую його салом. Він і справді заспокоюється. Дівчата й собі обіцяють улаштувати нам вечір таки тут, у долі.

Кажуть:

— Для справжніх мистців.

Я сміюся. Може, мене не зарахують до тих мистців? Але настрої піднеслися. Мене роблять почесним гостем.

Тихого пополудня сидів я на лавочці проти гарної церкви св. Юра й дивувався темпераментові «старого». От якою ця церква виходить у нього на картинах! Чуб каже, що в «старого» сецесійний контур, непотрібний і дратуючий. Ну, та я не зумів би дратувати глядача й таким контуром! У «старому» палає великий талант, він спалює непотрібні заноси марних шкіл, задавнених стилів… А я? Я ясно усвідомлюю собі, що і як хочу малювати. Мені все ясно, але я не роблю нічого… Я знаю, що, натягнувши полотно, з палітрою в руці,— матиму ясну візію мого майбутнього твору. Я маю перед очима готовий ескіз. А, коли ляжу на ліжко з заплющеними очима. матиму перед собою викінчений до поробиць образ. Я вже «розв'язав проблему», що мучила мене довший час. Я позбувся великого тягару, що так томив мене. І тоді я лишаю на мольберті чисте полотно, сухі пензлі кладу в касету, невживану палітру вішаю над ліжком, закутуюся в плащ і виводжу на вулицю відпочити. Іду вулицями тими, що слабо освітлені, де мало людей, тими, що пахнуть квітниками, чорнобривцями й м’ятою, як у сільських палісадниках. Я ж селюк, я тікаю від міського запаху.

Я підвівся з лавочки й подався на Городецьку вулицю. Пішов туди, де Чуб каже, є «готові кубістичні композиції». І справді: в площі закриті димарями, трамваями, суворі в кольорі постаті залізничників — готові картини. Стою й дивлюся. Не слухаю ні того шуму, ні гамору, що іноді так набридають. Городецька вулиця рухлива, а ще й викладена камінними кругляками. Який гуркіт, коли під'їде нею кований віз!

Напроти мене, з провулка, вийшов Чуб з дівчиною в зеленій сукенці. Так часто вони зустрічаються? Може, й невипадково?

— Ми йдемо до Явора, послухаємо нових віршів. Ходи з нами. Це звідтіля кілька кроків. Не маєш чого відмахуватись!

Що ж його робити? Може, й справді піти з ними? Чуб угадує мої думки, бере мою руку, тримає її сильно, якби боявся, що я тікатиму. Дівчина йде поруч нас.

— Сьогодні послухаємо правдивої поезії, наснажимось, а завтра махнемо на пейзаж.

Ні, ні, ні! Я завтра не піду нікуди. Я вже обійдуся сьогоднішнім читанням, а завтра буду сам. Чи міг би я тепер малювати поруч з іншими?

Явір живе в своєї тітки напроти собору св. Юра. З його вікна широкий вид на святоюрські сади. Та чи дивиться він колись у вікно? В кімнаті велика шафа з книжками. Але вона зачинена. І якось ніяково просити ключа.

Ми сідаємо біля ліжка при малому столику. Явір привітливий. Він облизує потріскані пухкенькі губи. Молодий, але волосся на голові мало. Зате, на потилиці воно довге, непідрізане. Поетичне…

— Богдане, маєш ножиці? — несподівано кидає Чуб. Богдан хитає мовчки головою, але Чуб не здається. — Принеси від «цьоці», вона певне має. Мені потрібні.

Явір нерадо вилазить з-за стола і йде по ножиці. Тоді Чуб садовить його напроти себе й починає стригти. Явір налякався. Кидає засоромлений погляд на дівчину, але Чуб його заспокоює:

— Ти не хвилюйся! Вона ні міщанка, ні ідіотка.

Неміщанка й неідіотка тихенько обзивається, дивлячись у вікно:

— Ми прийшли послухати поезій… Але Чуб брутально перебиває:

— Хто хотів слухати поезій? Уявіть собі! — він повернувся до нас обох з тріумфом: — Я ледве витягнув її сюди!

Дівчина повернула до вікна почервоніле обличчя, а я зніяковів ще більше, ніж вона. Мене ж так само Чуб силою привів з вулиці. І я повернувся й собі за дівчиною до вікна. Святий Юр стояв у заграві заходячого сонця, майже такий, яким малює його «старий».

Коли Чуб обстриг і обдмухав Явора, витягнув з кишені мале кругле дзеркальце. Ну, й Чуб! — подумав я з подивом, але Явір не мав часу й думати. Він мусів пильно в те дзеркальце поглянути. Що він там цікаве побачив, — не знаю, може, свої великі в чорній оправі окуляри. Він поважно дивився туди, очевидно, щасливий, що операція все-таки закінчена, а тоді промовив з полегшенням:

— Ну, добре! — і подався до столика з зошитами.

Тихенько відчинилися двері, і ввійшла служниця з кавою. Явір, зовсім незадоволе-ний, викрикнув:

— На, маєш!

— Це, певно, означає запрошення до столу? — Я приймаю запрошення, — і Чуб сів за столом, а ми за ним. Я слухав, як завжди, бадьорого Чуба, дівчина пила маленькими ковтками каву, а господар безупинно пересипав цукор з цукорниці до своєї чашки й завзято в ній мішав.

— Ще доки читатимеш свої поезії, дозволь нам поглянути одним очком на Бажана.

Це ж були мої бажання, але я не осмілився виявити їх так просто, як це робить Чуб. Богдан скривився, важко підвівся від столу та й цим разом підкорився Чубовій волі.

Ніхто не знав, з яким тремтінням чекав я того читання! Врешті Богдан розгорнув шкільний зошит, поклав на стіл чорнильницю й дерев’яну ручку з пером. Таких зошитів лежало в нього кілька на столі під вікном, записаних розтягненим школярським письмом. Дівчина хустинкою закрила ротика. Може, позіхнула? Вона вперто заглядала у вікно. Явір відкашлявся й горловим голоском, стараючись не заїкатись та піднявши руку, щоб вибивати нею такт, почав читати:

Кожний рядок читав у трьох-чотирьох варіянтах і, дивлячись на нас, питав:

— Який?

Єдиний з-поміж нас Чуб не розгубився. Вислухував усе, не перемішавши варіянтів, і за кожним разом висловлював свою думку. Явір підкреслював варіянт, який Чубові видавався найкращим і позначав його початковою буквою Чубового імені. Поет читав «Пісню про співучі двері», оспівував своїм, трохи дивним для мого вуха, лемківським акцентом красу вільх, ставів, неба, сонця та працьовитого люду теслів і поетів. Ми були за короткий час ніби викинені невидною пращею в ті світи, п'яні тим вином, дарма, зеленим чи червоним, запахом білого тесаного дерева, точених глиняних дзбанів. Ми ні про що не думали, тільки слухали. Навіть Чуб удесяте слухав уже переплутані варіянти, слова, самі слова, що від них, як від вина, крутилося в голові…

А була вже десята година. Година «шпири». Треба було йти, бо тітка вже давно заснула, а сторожиха тільки чекає запізнених, щоб заплатили. Про це серед поетичних фраз господар якимсь дивно тверезим голосом декілька разіа нагадав. Ми вийшли навшпиньках через тітчину кухню, темний безконечний коридор і опинились на заснулій вулиці. Ще оглянулись з того боку на Богданове вікно, яке запалало теплим світлом на тлі темної кам'яниці, але й воно раптом згасло і влилося в темний світ.

Чуб каже, що любить Явора над усе в світі. Чи більше, як дівчину? — подумав я з наростаючим смутком.

— Це мистець поміж нами, — каже. — А ти, хлопче?

Я мовчу.

Навіть Чуб не може витягнути мене з безділля. Я сиджу в ньому, як у «Качиному долі». Ще глибше. Але чи той стан, в якому я перебігаю нічні вулиці, коли в ухах бринять так голосно поетичні рядки, що я боязко оглядаюсь довкола, чи не підслухує, бува, хтось у мене за плечима і не висміює мене, чи цей стан можна назвати безділлям?

— Це творче безділля надто довго в тебе триває,— бубонить Чуб.

Він, як звичайно, всіх підганяє, він не має часу, кудись поспішає. Але куди? куди?

— Поговорім про дівчину. Ти її кривдиш своєю поведінкою.

Ми відводили її вдвох на якусь зелену, у вербах, вулицю. Вона прощалася з нами, кидаючи на Чуба сумний погляд. Може, сердита, що я пристав і заважаю? Але чи я приставав? То ж сам Чуб чогось тягнув мене силою з собою. Тепер ми самі вдвох. Чуб розказує, як то Богдан, такий надзвичайний і розумний хлопець, образився на Чуба за свого капелюха. Чуб сказав якось:

— У тебе капелюх, як у князя Велсу.

Поет три дні не помічав приятеля. Чуб не може зрозуміти дрібничок, від яких ні я, ні дівчина не вільні.

— Ти стаєш на захист дівчини. А чим я її кривджу? Вона могла б бути добрим письменником, але ще дуже сира.

Я хотів відповісти, що дівчина гарна. Хай добра доля якнайдовше такою зберігає її, але Чуб, немов прочуваючи, додав задумано:

— Ти повинен знайти собі дівчину…

Я в душі вигукнув весело: «Я вже знайшов. Даремне турбується він!» Але Чубові не відповів ні словом. Тільки глибше голову всунув у комір. Адже Явір теж не має дівчини і пише так добре, і пише так багато. Кажуть, — аж надто багато.

Я довго не міг заснути цього ранку. В «Качиному долі» був бенкет. Галина дотримала слова: напекла тортів, привела дівчат. Кричали, співали, цілувалися за мольбертами. Антоша привів свою наречену, а Роман якусь нову. Як можна міняти тих наречених так часто? А я коли б мав хоч одну… Було багато шуму і дуже багато диму. Говорили про мистецтво, звичайно, але краще про нього не говорити. Говорив багато один товстенький філософ з обличчям Мефістофеля. Він, правда, може говорити — він не мистець. Він знає прекрасно, як треба малювати, як слід писати, яким треба бути акторові — усе знає, але сам ні до чого не годиться. Яке провалля між знанням і можливостями! Ось Богдан ніколи не говорить, яким має бути вірш. Ніколи я не чув, щоб він назвав якогось поета бездарним. Ні, іноді з дитячою довірливістю скаржиться, що його не так хвалять, як от Долинського. Або мало не з сльозами в очах: — Його деклямували гімназистки на концерті!

Був уже ясний день, коли розійшлися останні. Я ліг на ліжко, не роздягаючись. З голови виходив поволі чад минулої ночі, як дим крізь мале наше віконце. Я склав рефрен нового вірша:

З тим рефреном, що вистукував ритмічно з кров'ю в моїх скронях, я заснув. Спав довго і крізь сон не міг уторопати, над чим сперечаються мої товариші з Галиною?

Чи вона вбігла, чи взагалі не виходила від нас? Виглядала, якби справді її губи хтось довго й жорстоко кусав. Боже! Говорили про злощасний бенкет у нашої господині:

— Там був Чуб із своєю дівчиною. Чи вона також мистець?

— А хіба туди просили мистців?

— Філістрів просили, таких, що мають модні штани.

— А тимчасом там був скандал! Чубова дівчина якось задовго розмовляла з Соколенком і навіть обіцяла йому позувати…

— А Чуб йому сказав, що його різьби…

— Що ж, він, замість студіювати, позував…

— Бо був гарний! Він і тепер…

— Бо йому бути моделем, а не…

— Але таки дуже гарний!

Я чекав терпеливо кінця безконечної пісні й дочекався. Вбіг Роман і запросив усе товариство до кіна. Пішли. Я витягнув зошит з-під подушки й почав писати:

— Я вже поклав руку під бороду, в таку вигідну позу я всівся, перо вмочив у чорнильницю, коли хтось тихо постукав у двері. Я не звертав на це уваги, мені не вірилось, що хтось переб'є мені блаженну тишу. Мені врешті дуже хотілось, щоб цей стукіт був уявним: мало чого людям прочувається та ще й після такої ночі! Та двері поволі відхилилися, і хтось увійшов у наше ательє. Дівчина! Я скоріше відчув, що це привидне обличчя належало дівчині, бо воно наче нерухомо зависло білою плямою в темних сінях. Я чекав і далі, що воно, може, зникне або зматеріалізується і врешті подасть голос. Інакше я не повірю. Але постать, наче б вросла в сіни, шукала, чекала там чогось? Я не витримав, закашляв, закашляв ненароком, бо раптом засохло мені в горлі, і постать стрепенулась, зробила крок уперед. Але нещасливий крок, бо, зачепившись за високий поріг, мало що не перекинулась.

— Я хотіла говорити з… — тут вона, перекрутивши моє прізвище, вимовила його так безцеремонно, що в тиші пустого підвалу воно прозвучало безсоромним дисонансом. Я вже хотів промовчати, що так по-ідіотськи перекручене прізвище належить мені, і послати дівчину до всіх чортів. Але мій погляд, не хотячи, відірвався від дивного обличчя і зупинився на погрудді. Яке погруддя! Ах, це було щось, що било в очі! Подібне до того манекена без голови, якого мої сестри стягали з горища, коли шили й примірювали на ньому сукенки. Такий обтягнутий з тонюсенькою талією бюст!

І такий манекен хотів зі мною говорити! Як зачарований, як загіпнотизований, зсунувся я з ліжка й, відпихаючи ногою столик, що загороджував мені дорогу, підійшов до дверей. Перед тим, як простягнути руку й назвати себе, я кинувся до стіни шукати вимикача і довше, як звичайно, совав по стіні рукою, хоч, може, світла й не треба було світити. Була ж тільки третя пополудні, і була весна. Але я засвітив нарешті, з полегшею відчуваючи, що в повному світлі якось безпечніше для нас обох.

Вона мовчки дивилась на мої заходи та чомусь і собі сягнула в торбинку, витягаючи звідтіля окуляри. Тепер, в окулярах, її примарне, біле, з дуже опуклим чолом лице вже не виглядало зовсім на медіюм, навпаки, її можна було вважати студенткою медицини або аптекаркою. Призналась сама, не чекаючи моїх запитань, що вона студіює та що є нареченою Явора.

— Ось вам «Привітання життя». Богдан просив вам передати. Він поїхав на село.

Я вихопив книжку з її рук і став листати, не дивлячись на дівчину. Взяв ніж, розрізував листки, забув про гостю. Вона повернулась до дверей, певне, вражена моїм дикунством. Тоді я кинувся, зовсім проти власного бажання, затримувати її. Підшукав стільця, підсунув його. Дівчина якось задумано скинула окуляри, сховала їх у торбинку і сіла на заляпаний гіпсом стілець. На той стілець ніхто не сідав, але ж я не мав відваги посадити її на ліжко. Вона розглянулась по стінах. Якраз проти неї висів мій пленер. Та вона, мабуть, і не глянула на нього. Дивилась на портрети дівчат, Ромкових наречених, на квіти й пейзажі гітариста, на «Материнства» Антоші, а їх було багато. Навіть не всиділа і підвелася, почала розкручувати згорнені в рулон полотна, догадуючись знайти там щось цікавіше.

— А де ж ти, старий дурню, де? — питав я себе в душі. — Чому не поможеш, не покажеш, не поясниш?

Старий дурень мовчав, мовчала й дівчина, господарюючи в нашому долі, як у себе. Я молився щоб не прийшов ніхто з хлопців і не побачив, як їхні незакінчені, повідвертані до стін етюди, скачуть до рук профанки, як вона їх легковажно перекидає. То знову бажав чийогось приходу, як визволення. А то знову лякався тієї хвилини, щоб не сміялися, щоб не підозрівали…

Покрадьки зиркнув на дівочу постать. І вже не видалась мені випханим манекеном, а уявив її миттю як цікавий модель.

— А ваші картини? — немов відповідаючи на мої думки, перепитала так несподівано й голосно, що я здригнувся. — Портрети, композиції? Пейзажі? Це ваш пейзаж з фігурами? Так, так, ваш. І цей портрет! Я бачила його на виставці. «Несамовитий богомаз»! — і вона засміялась голосним сміхом.

Я теж почав сміятись, спочатку обережно, але, зміркувавши, що сміємось ні з мене, ні з неї, почав пригадувати інші місця в рецензії, гідні нашої пам'яті, і знову ми сміялись. В моїх очах було повно сліз, а вона схилилася на глину, що валялася на столі. Такими розвеселеними застав нас Чуб, що прийшов з Галиною. Ми замовкли і по-дурному споважніли. Чуб привітався, а Галина не зводила з моєї гості очей. Наш веселий настрій не вертався. Панна попрощалася й пішла. Галина не могла заспокоїтись:

— Що за голова! А фігура!

Вона розцінювала все клясичними вимірами й ствердила, що це нецікавий був би модель. Ми з Чубом погодилися, що моделя робить цікавим автор.

— Можна й мітлу в куті намалювати цікаво.

Галина не здавалася. Ми почали читати книжку Явора.

— Це поет між нами, — якось урочисто вимовив Чуб.

— Хіба він один? — кинула нерадо Галина.

Коли я блукав своїми вулицями, тим, де мало світла, де мало людей, вечірньою тихою годиною, я думав про дивну дівчину. Чомусь не міг я навіть у думках назвати її нареченою. Хіба так виглядають наречені? Богдан у якомусь місці пише: «…місяць зачепився в волоссі нареченої…» А Тичина писав: «Відчиняйте двері — наречена йде!» Наречена йде, як весняна повінь. А оце якась бліда суворість! Вона читає всі рецензії, вона вивчає всі вірші Богданові напам'ять. Але як сухо їх виголошує. Як суворий, холодний критик. Я почуваю, що в моєму житті, щось міняється. В моє життя ввійшли жінки. Правда, вони не ввійшли в моє життя, а в життя моїх друзів. Та чи життя моїх другів не буває моїм? З моєю всецілою сердечною участю? Але ця наречена Явора! Ні, не можу повірити, щоб хтось ще більш несміливий, ще більш розгублений, міг мати наречену. І мушу признатись, шкребе мене, болить. Мене болить, що я, очевидно, гірший усіх, усіх! То ж недаром там, у наших краях, мені докоряли. Але там я — панич, трохи дивний, очевидно, «відміна», але там мене вітають, минаючи ділові серйозні люди. У Львові — я лиш тінь моїх друзів. Махнув рукою:

Я все ще схвильований появою тієї дівчини. Я під враженням зустрічі, нової зустрічі з нею. Я знову побачив її сьогодні, коли виходила з будинку нового університету. Проти своєї волі, я пішов слідком за нею. Чому — не знаю. Вона була якась біліша, як тоді, фосфоризуюча. Але я відчув, що вона пригноблена. Я хотів би допомогти їй, розважити, коли б умів. Прискорив крок, маючи бажання розпитати, сказати щось привітливе, тепле. Але не наважувався підійти ближче, привітатись. Переді мною йшло тоненьке, стурбоване дівча. Якесь нематеріяльне, в сірому одягу, на тоненьких, надто тоненьких ніжках. В голову залізла недобра, трохи насмішлива, думка, що вона могла б бути моделем для Моділіяні,— для мене ні! Я можу робити деформації на газетному папері, маючи перед очима не тоненькі ноги, а контури Венус каліпігос!

На якомусь повороті дівчина миттю зупинилась, а я, наче підштовхнутий, пристановився безпорадно, швидко завернув і вбіг у якусь браму. Коли я згодом виглянув з брами, переді мною кілька кроків лише стояла вона з якимсь чоловічком. Це, певно, був її батько, бо подібний до неї. Я хотів уже вискочити й піти своєю дорогою, коли нараз чоловічок упав, і вона почала його підіймати. Чоловік ледве тримався на ногах — був п'яний.

Скориставшись неувагою, вибіг я із свого сховища і пішов не оглядаючись в Єзуїтський сад. Там, у гущі старих дерев, набрав віддиху й заспокоївся, щиро співчуваючи дівчині. Цікаво, чи уявляв собі Богдан, як гірко його нареченій з п'яним батьком? Якось не думаючи, куди йду, минув я сад і площу святого Юра, спадисту вуличку Петра Скарги й зупинився напроти Богданового вікна. За відхиленою завіскою темніла його голова. Я постукав твердо в сінешні двері. Відчинила їх жіноча постать та й швидко зникла в темному передпокої.

Богдан станув у дверях і не міг промовити й слова привітання, бо мав повний рот… На вид його доброго апетиту я зніяковів. Уже й охота розповісти про те, що бачив його дівчину, минулася. Хоч мені здавалося, що треба розповісти йому про справи, може, зовсім йому невідомі. Але як?

Він мало не вдавився, запихаючись якнайшвидше хлібом, і махав мені привітливо руками, запрошуючи всередину. Я почав дипломатично:

— Хотів вам подякувати за книжку. Вам і панні, панні…

Поет скривився й зневажливо віддув губи.

Але його зневажлива усмішка вийшла сумна, як у заплаканої дитини. Я перервав швидко цю тему й почав про інше. Очевидно, про поезії. Повторив Чубові слова, вимовлені так урочисто в «Качиному долі», пригадав похвали критиків, повторяв усе, що чув від інших і врешті додав тихенько свою думку, що ці вірші свідчать про небуденний талант; що це щось зовсім нове. Він перепитував, наче б не дочув, але я знаю — йому хотілося слухати похвал. А кому не хочеться? Та, коли я дав йому можливість усмак насолодитись признанням, він, замість відповідно їх прийняти, віддув епікурейські губки й заспівав звичайної:

— Про Долинського пишуть утричі більше!

— Хай пишуть. Але ж і ви пишете! Адже ж ніхто в нас не пише так і стільки! І коли ви встигаєте? Чи наречена вам часу не забирає?

І знову при останніх моїх словах він зовсім гірко всміхнувся. А усміх мав бути знову таки зневажливий…

— Дівчата забирають багато часу. Ось Чуб… — почав я, але Богдан перебив мене, схвильовано заїкаючись.

— Слухайте, пане товаришу, чи бачили ви Чуба цими днями?

— Чуб виїхав — на вакації чи що, — і я сам подумав: — Чого він хоче від Чуба? — Ох, був би забув. Бачив вашу наречену сьогод…

— Сьогодні? Софійку? Цього не може бути.

— Не може цього бути, щоб я помилився.

Богдан замислився. Я втратив охоту до дальшої розмови. Я відчув, що з ним щось негаразд, і мені стало шкода його. А головне, я засоромився своєї цікавости, дурної, негідної. Я готов був вибачитись перед ним, або піти собі геть і залишити його самого. Але він мене затримав, перевертаючи на своєму столику папери. Чогось шукав. Знайшов. То був лист. Дав мені в руки його і якимсь твердим голосом вимовив:

— Читайте це і… що ви скажете?

Не хотілося мені читати чужого листа. Моя цікавість так далеко ніколи не сягала, та й ще засоромлювала мене відвертість Явора. Я догадався, від кого був цей лист. Мені слід було за щирість платити щирістю або зовсім не втручатися в чужі справи. Але було пізно. Він сунув у руки папір і просив:

— Виясніть мені те все, я вже нічого не розумію. Я маю того всього ось доти, — він зловився руками за горло.

Я почав читати. Я читав, читав, і моє тіло почали оббігати дрібненькі дрижаки. Я тремтів, лист дрижав у моїх руках. Це був майстерно написаний любовний лист. Чи він був гарний? Чи слова так дбайливо й функціонально підібрані, були щирі? Не знаю. Мені було ясно одно: це була очевидна чистісінька література. Мене обдавало холодом перед силою людської мови, що так влучно, так досконало віддавала інтимні почування. Перед моїми очима з'являлася постать авторки, я зніяковіло засміявся, віддаючи йому листа. Але поетові було не до сміху.

— Ви закінчили? Нате! Читайте другий!

Хижо, признаюсь, кинувся я до другого листа, маючи все перед очима ті примарні форми. Коли в першому листі дівчина писала про свою любов, не обминаючи для красномовности досить вишуканих епітетів, то другий лист — це була повінь інтимностей, що пливла до якогось катастрофічного кінця. Недаром при самому кінці був легенький натяк на якесь нещастя, що мало б охопити її, а з нею і його. Третій лист, що його Богдан кинув на стіл, був зовсім простий — прохання допомогти. Я відклав листа, поражений марним закінченням гарно закроєного мистецького твору, і сидів мовчки, як і він. Він уже не просив поради, й спустив очі кудись під стіл, швидше звідтіля чекаючи розв’язки, ніж від мене. Я мовчав безпорадний. Я ж був безпорадніший від нього. Він мав дівчину, що зверталась до нього, нагадуючи моменти разом пережиті, а я нічого ще такого не переживав! По голові ходила в'їдлива думка-калямбур: проблема розв'язана… Я пересовував пальцями купку попелу з місця на місце. Коли ми обидва видихались, згодом уже, трохи спокійніше думалось мені про те все. Я згадав:

— Я бачив її з якимсь чоловіком, мабуть, батьком. (Про те, що він був п'яний, гадав замовчати).

— Її батько п'є. І це ще… — і він зідхнув. Мабуть, виговорив усе. Тепер я мусів діяти. І, як на перший раз, вийшло не дуже мудро:

— Треба їй допомогти. Або одружитись…

— Ах, та що ви? Це неможливе. Мамця… А гроші висилають на тітчине ім'я. Я не маю грошей…

Я пригадав свої невеликі грошові ресурси, що походили від мого любого брата Івана. Згадав Чуба, тоді заспокійливо поклав Богданові руку на плече й бадьоро, аж надто самовпевнено, запевнив:

— Ми це влаштуємо. Запитайте, скільки, приблизно, потрібно. Ми це на протязі…

Богдан і далі мовчав, але вже очевидно, заспокоєний. Він укусив шматок хліба з варенням і смачно обертав його в роті. Оглянувся по кімнаті, потім наче здивовано на мене. Я зрозумів. Це була година, коли він сідав упорядковувати безладні фрази, зачуті в сні й записані прихапцем уранці, щоб не забути. Я підвівся з крісла, наблизився до дверей. Тоді він, збентежено заїкнувшись, очевидно, забувши вже про всі прикрощі, запитав, чи послухав би я його нової баляди. І, не чекаючи відповіді, вишукав у відповідному зошиті «Баляду про кам'яних левів».

Попливли за варіянтами варіянти. Обпертий об одвірок, я пив цю пісню про ожилих кам'яних левів, про підземні води, про крокування прадавніх звірів. Ще і ще раз читав він баляду, а я стояв скам'янілий, тільки чув, як терпне у мене шкура під очима, як я кам'янію, наче під впливом анестезії, і вростаю у той кут землі, що між вікном із столиком поета і темним отвором дверей у кухонні та пивничні темні світи. Немов закам'янілий празвір, заворожений струмом поетичної отрути, коли і як я вийшов відтіля, — не знаю. Пробігаючи сад святого Юра, що лизнув моє розпалене лице протверезливим холодком, мені захотілося до болю вернутись до Богдана, поцілувати того чудового хлопця або бодай потиснути йому його пухкеньку руку. Я довго блукав звечорілими вулицями, доки наважився спуститися вниз, у «Качиний діл».

— Ексцеленція вийшли і не зволили розпорядитись щодо тієї зливи листів… Куди я маю скласти цю зливу, цю обильність?.. — це Ромко так промовляв до мене, а всі сміялись. Та хай там, їм завжди весело! Ромко і справді подав мені зливу-обильність — аж два листи. Один з Розлогої, від Івана мого любого. Він писав, що послав мені гроші (в мене затрусилась рука). Який збіг думок! Власне, тих грошей мені було потрібно до зарізу! Я сягнув до другого: Чуб запрошував до себе в село.

Ромко перечекав, доки я не прочитав листів і, побачивши радість у мене на обличчі, вхопив мене в свої обійми та, наспівуючи фальшивим голосочком якогось вальса, закрутив мене, зручно виминаючи «Материнства», що валялися на кожному кроці.

— Увага! Шедеври! — закричав Антоша, дивуючись їхній кількості. — Та й де їх стільки набралось?

Він почав поквапно складати їх у куток, перший раз наводячи порядки у своїй глині. Але ж і я вперше в житті танцював. Хоч і не був це комплектний танець: без музики й без дівчини…

Як у сні, минув літній тиждень. Я відписав братові в Розлогу, заніс Богданові гроші, ходив з Ромком до кіна. І ні разу не блукав своїми вулицями. Щось підганяло мене до порядку, до праці, щось давало ясні думки й силу перевести мої наміри в діло. Сам, без товаришів, вийшов я з касетою на Високий Замок і з цього боку на Жовківське передмістя махнув пейзаж. Дома, обережно, щоб не замазати, спер об стіну. Не було гітариста, ні Ромкових наречених. Навіть «Материнства» не валялись.

Відпочиваючи від неспокійних барв і ліній, почав я переносити свій ескіз на велике полотно. Виходило, не знаю, добре чи погано, але своє. Я з радістю помітив, що ні триклятого академізму, ні звабливих «ізмів» тут не було. Був мій, інтимний, трохи сирий і несміливий, але впертий і послідовний задум. Цікаво, що сказав би Чуб? Чуб написав: «Приїдь, друже. Дружбою будеш на весіллі та й небо побачиш…»

Вже в поїзді, почищений і підшитий (Галина попришивала ґудзики), подумав, що їду на Чубове весілля та на свій похорон. Бо ж хоронив я свою невиявлену любов до блідої дівчини з ластовинням…

Накрапав ріденький теплий дощик. Крізь сонце малював він мальованку на білих пішоходах Малинівки. Без багажу, просто з голярні, свіжий і бадьорий, серед неба, як і справді писав Чуб, вийшов я з провінційної станції. Проти мене йшли Нечитайло і Шульга, замаєні нарцизами — весільні гості. Ці квіти в бутоньєрках і горілчаний дух мене налякали. Невже я спізнився? Але ж до весілля ще було далеко. Минаючи жидівську купальню й стару греблю на Фільварках, я побачив здалеку великий білий дім у соснах. Мала річка з овербленими берегами перерізувала шлях і гинула за високою горою. Праворуч, над залізничним шляхом, височів на горбі присілок, наче вирізаний з експресійних пейзажів Грищенка.

Чуб стояв на воротях і сильно мене притиснув до грудей. Я в цю мить забув про жаль, що злодійкувато вплітався до мого доброго настрою, і в усієї душі поцілував свого друга.

Велика кухня з червонощокими дівчатами й запахами сільських ласощів. В кухні сміх, пікантні жарти. Стільки нових людей… Ну, й весілля! Заквітчані із сніжними скатертями, кімнати, оксамитові меблі з гнутими й різьбленими ніжками, муровані печі, заляпані одним ударом щітки, восковані долівки й домоткані килими. Ліжка з пуховими подушками, лямпи з зеленими абажурами, собаки, коти й люди. Люди не такі, як у Львові, не такі, як у селі. Зовсім інші. Все те згущене… кольоритне й таке нове. Я приголомшений! Я не вимовив ще ні слова. Очевидно, домашні знають мене з оповідань Чуба, що я якийсь трохи чудакуватий, бо годять мені з перебільшеною увагою, хоч часу ніхто не має, усі працюють, суєтяться. Як швидко мінялися тут картини, розмови. Чого вартий той великий дерев'яний рундук, де поруч зброї та мисливських трофеїв висіли китайські бутафорії, що конкурували з «мертвою природою», розкладеною на полумисках! Ось миска бігосу ідеальної неаполітанської жовтизни, а поруч ковбаси небачених відтінків індійського червцю та сієни. А гарніри! Киновари, зелені веронези, ізмарагди… Чуб припрошує мене доторкнутись до тих зелених насолод. Каже: — Тут тебе, й мене, і усіх чекає велика робота

Листоноша, якого тут величають «милим паном почтальйоном», приносить листи й телеграми:

«Щастя й кохання», «Успіхів у житті й успіхів у мистецтві» бажають Чубові та його молодій — товариші, знайомі.

А де ж моя дівчина? Дівчини з сірими очима, в зеленій скромній сукенці, вже немає! Є одуріла, як і всі в тому млині, молода.

Дарунки ж які привезли молодятам! Якась тітка розклала на ліжках сувої чеського сріблистого полотна. Здається, застелила б ним світ. Хтось заклав кришталевим посудом столи. Сусід, мисливий, привіз шоколядову серну. Вітик повісив побіч «Тріумфального в'їзду Хмельницького» свій пунтилізм «Жінки біля криниці», Шульга подарував старовинний гуцульський хрест і свічник та разок венеційських коралів. Нечитайло поклав біля альбому золоте вічне перо. Хтось почепив над полотняним вибійчаним костюмом молодої флорентійський солом'яний капелюшок, хтось інший непомітно залишив на нічному столику негритянську дерев'яну статуетку, мармурову пізійську вежу. А я?..

Ніяковіючи під щасливими поглядами молодих, яким сьогодні все дороге та заразом безмежно байдуже, витягнув я свій записник і, відкректуючись, запитав, чи можу їм щось прочитати. Чуб відразу відхилив від себе молоду, наче б вона була непотрібним свідком його мистецьких зворушень, спалахнув:

— А я тебе, брате, й не підозрівав!..

Я читав тихо, нікчемно, з постійно затихаючим голосом, строфу за строфою, ще не позбавившись того страху, чи хтось, бува, непокликаний не слухає мене і… не сміється. З прозорих фраз, що говорили про все те, чого я без рими ніколи не висловлю, я чув: плив настрій вічної туги й незаспокоєних бажань., Такий сильний та всеохоплюючий, що громада слухачів росла, випливаючи з закутків гомінкого будинку, росла, і врешті в сільському сальоні серед міщанських меблів збуджені весільники, наче з підкошеними ногами, немов підламавши коліна, впали важко в стільці, канапи. Громада прибита глибоким сумом. Такий настрій, мабуть, як правило, виникає з мистецьких переживань, тому вона застигла в безрусі, важко охляла. Цим веселим череваням, цим моторним молодицям, панночкам, що чекають любовної несподіванки, мисливим та купцям, — я відняв мову, я погасив їм усю весільну радість. Я цього не бачив — я ж не відводив очей від свого записника, але я це відчув. А ще підтвердив мою свідомість Чуб, цілуючи мене, як може, перед хвилиною, цілував свою молоду.

— Ти, моя любове, ти, мій майстре!

Після весілля, що було, як каже він, його й моїм, — я не поїхав до Львова, а подався до своїх.

— Ви любите слухати гру на гітарі? — запитала мене якось Чубова жінка, ледве стримуючи усміх. Я підозрівав, що це питання не просте: вона набралась уже чимало манер свого чоловіка. Я завагався:

— Коли хтось дуже добре грає на цьому інструменті… тоді… ні. Волію фортепіян.

Все ж таки я пішов з ними послухати тієї гри на гітарі. Ми відвідали Кобрина, що його називають Пабльо Непікассо. Він викінчував реклямову афішу.

— Ви на мене не оглядайтесь, я маю багато новин, дуже важливі справи. Перегляньте собі найновіше число… Я зараз… — сказав він, не відриваючись від роботи.

На столі лежали інші розпочаті графічні праці, обкладинки, екслібриси, грамоти. По кімнатах крутилися люди, деякі підганяли усміхненого господаря, інші виходили, безнадійно махнувши рукою. Обіцяли вернутися ще сьогодні або завтра вранці. Побачивши нас, поволі порозходились усі. Тоді Пабльо Непікассо кинув роботу і зняв із стіни гітару. Побренькуючи, слухав уважно Чуба і всяких новин. Я всміхнувся на вид гітари, усміхнувся чудовим усміхом графік.

— Ви рахуєтесь членами АНУМ. Я давно вас чекав. Нові сили в організації. Кожного четверга засідання. І малюйте, малюйте… — так почав він, але миттю пригадав собі телефонний виклик. Він залишив нас на хвилинку, розклавши перед нами книжки й журнали із Східної України. Ці книги про мистецтво діставав він довкільними шляхами з Москви через Варшаву. Вони лежали в шафах, на полицях, обкладені власноручно мальованими обкладинками.

— Він має зв'язки з усіма українськими мистцями, але то з усіма, дослівно в усьому світі,— обізвався Чуб. — Ось тут, у ці зошити, він уклеює найменшу згадку про наше мистецтво. А тут його листування. Цих листів немало було б для нормального архіву. Розумієш, що це за людина?

Чубові пояснення мене непотрібно бентежать. Я й сам почував себе в малому двокімнатному мешканні худенького майстра, наче в якому пантеоні. Він уже вбіг, знову взяв гітару в руки і втаємничував нас у малу частину справ, зв'язаних з мистецтвом. А він їх має безліч на голові.

— Бігав увесь ранок з картинами Мокієнка по наших меценатах, бо помирає з голоду в Парижі. Думав продати ці пейзажі, що залишились після виставки. Вночі робив коректу останнього аркуша «Мистецтва». Вийде в наступному тижні. Ви не смійтесь, Чубе. В наступному тижні вийде! Я повторяю це вже третій місяць? Але це вже справді. Так, вийде. Розіслав листи про участь в осінній виставці. Виставка ця — не жарти! Маємо експонати з закордону. А все те без рам, без підрамників. Добути підрамники. Все на нашій голові,— і взяв бадьорий акорд. — Кліше до каталогу вийшли чудові, бачили? А зверніть увагу на останнє число «Образотворчого Мистецтва». Погляньте, будь ласка, а я запитаю добродія, чого йому ще більше треба, — він вибіг до кухні й там переконував якогось сутулого пана: — «Я ж обіцяв зробити — зроблю? Завтра обов'язково! Вже майже готово!»

Ще оглядаємо монументальні панно Седляра, Падалки, проекти килимів Кричевського, декорації Петрицького. Це справжнє велике мистецтво й українське. Велике й органічне.

Непікассо хитає головою, приговорює, обіцює й випихає замовника легенько за двері:

— Казав, що зроблю? — зроблю.

— Так, так, але коли?

— В… суботу неодмінно.

— Скільки ж то вже тих субот…

Для відпруження нервів він тягне несхибною рукою ідеальний орнамент. Він у цьому неперевершений. На стіні висить рекляма пудри — трошки опецькувата Венера.

Я пішов від нього, завидуючи йому і тих книг, і тієї кипучої діяльности, і того живого зв'язку з мистецтвом. Яке барвисте життя! Але він голодний і хворий… мистецтво не заспокоює болю в шлунку, що його там, усередині, болить і ниє.

Декілька днів пізніше зустрів я його на Підваллі. Він біг з друкарні з коректою під пахвою, непоголений.

— Ходім, ходім, але не Руською. Я сидів усю ніч у друкарні і трохи, як бачите… Не піду таким зарослим звірем вулицею. Ще когось зустрінемо, незручно.

Був трохи зарослий, та все-таки який він гарненький! Розповів, між іншим, що має клопоти з дітьми. Старший син поїхав на Волинь женитись, набридла школа, а йому ж тринадцять років. Молодший, може, буде малювати, і грає добре, — Пабльові очі блиснули на згадку про хлопців. Він задумався, щось пригадав, ми попрощались. Я не знав, що говорити, а проте хотілось іти з ним аж до його хати, слухати веселого голосу, бадьорої мови. Він завжди погідний, завжди веселий. Чи такий він і тоді, коли його болить?

Хоч як темно в «Качиному долі», проте я закінчив обидві композиції й забираюся до пейзажу. Від пейзажів я трохи відвик. Учора ходив з Нечитайлом ген поза Личаків і, намалювавши пейзаж (значить, розв'язавши проблему), хотів витерти його об траву. Нечитайло з криком схопив мене за руку і вирвав картину. Крикнув, що я божевільний. Я пригадав йому, що так робив великий Сезан, а я тільки наслідую його, але Нечитайло висміяв мене.

— Я кажу, що ви божевільні. Не плетіть мені дурниць про Сезана. Він міг витерти всі свої картини, і не тільки свої — усіх своїх сучасників. Франція має більше мистецьких творів, ніж крови, ніж… — він сховав моє полотно в свою касету й додав: — Я її продам. Чи ви продали в житті бодай одну картину?

Я усміхнувся, але тим усміхом викликав у Нечитайла нову хвилю обурення.

— Я вам продам, ви не смійтесь, — сказав він, — і буду продавати, щоб ви могли зібрати трохи грошей та виїхати поза свої Задерихвости!

Я вже довше не міг витримати, сміявся голосно, щиро:

— Куди ж я поїду з Задерихвостів? У Задерихвости? Я…

Нечитайло не сміявся. Він подратовано перебив мені:

— Не хуліть! Поїдете в Париж. Побачите там, який ви дурень, хоч і талановитий…

Я ще й далі сміявся, але, побачивши його суворе обличчя без тіні веселости, сам споважнів. Десь глибоко, в душі, там, куди не залізе й Нечитайло, який, без сумніву, володів мною, як малим хлопчиком, залягло несміливе, але пекуче бажання побачити Париж, той Париж, якого музеї, архітектуру, шедеври — я знав з «гідів», репродукцій, книжок і оповідань щасливіших товаришів. Побачити власними очима! Я глянув на Нечитайлові елегантні черевики, на одяг з англійського матеріялу, на гармонійну краватку з небанальним рисунком і з острахом вернувся до своєї особи. Про пейзаж ми більше не говорили. Що ж, один пейзаж… Хіба він перекине тебе в інший світ?

Нечитайло випрямлений, суворий, пішов собі від мене геть, наче б забув про все, що досі було між нами. А я не заспокоювався. Я стояв ще довго на трамвайній зупинці, обпершись об стовп, забув про голод, не бачив, як людне місце опустіло, як на мене скоса поглядав поліцист. Я пішов собі просто перед себе. Ішов, ішов… І в думках я йшов іншим містом, іншими вулиця, раз-у-раз ховаючи усмішку. Ах, яку щасливу усмішку!..

Увечорі побіг я до Чуба. Він з радістю прийняв новину. Він вірить кожному слову. Вже відводить мене на станцію, садовить в міжнародний експрес. А поки що хотів би витягнути мене з «Качиного долу».

— Нізащо в світі!

— Там важко малювати!

— А все-таки малюю.

— Тоді приходь частіше до мене. У мене ясна велика кімната.

Я нікому нічого не говорив. Антоша не дуже вдоволений був моїм виглядом. Я голився. Він, на паризьку моду, запустив бороду. Я перечекав, доки він не вийде, а тоді заглянув у віконне скло. У нас немає іншого дзеркала. І неспокійний, бігаючи по кімнаті, чекав Нечитайла. Я хотів йому сказати, що ні, що абсолютно не піду, не буду малювати. Я насталював свій голос, як співак перед виступом, відкашлювався. Я скажу йому, що міщанські чи пак академічні портрети — не моя спеціяльність і я малювати такого портрета не буду. Мій голос мусить бути діловий, такий, що не допускає заперечень. Але чому ж я поголився й заглядаю у віконне скло? Штани невипрасовані, комір їздить по шиї. Про краватку не можна взагалі сказати, яка вона. Вона ні синя, ні бронзова. Вона просто — вальорова.

Схопився з ліжка гітарист і побіг кудись. Мабуть, на вечірній рисунок, бо закохався в модель. Всі співчувають йому і жаліють його. Де ж таки в модель? А мій модель? Ні, рішуче не буду малювати цієї пані!

Хтось гостро постукав у двері. Не встиг я кинутись до них, як Нечитайло вже ввійшов і вдоволено розглядався по кімнаті. Боже, який точний! Ще ж не було третьої! Я хотів сховати пензлі, що валялися біля мого ліжка.

— Здоров, друже! Уже готовий, бачу. Пензлі, палітра, — він лопотить довгими худими пальцями по полотні.

Я бурмочу, що ні, що ще не готовий, що полотно погано натягнув, що…

— Але ж навпаки! Який ґрунт? Темперовий, з олією? Добре! Буде добре лягати фарба. Ну, йдімо!

Я видушую з себе:

— Не піду…

— Дурний, чи що… — кидає спокійно Нечитайло й складає на купу пензлі, полотно, касету.

— Ні, пане товаришу, я зовсім серйозно, я таки не піду. Я вам казав, що таких портретів, яких потребує ця пані, я не вмію малювати. Ви ж самі знаєте, як я малюю. Я вам коротко з'ясую своє становище…

Нечитайло вимахує довгими руками, він відмахується від мене, — не хоче й слухати:

— Ваше становище? Ви сказилися, друже! Третя година. Власне, вже маємо бути на місці. Я сказав: — О третій. Буде скандал…

І я пішов, мовчки, з порожніми руками, бо всю мою знадобу поніс поспішаючи Нечитайло. Він злісно бубонів щось під ніс. Який скандал мав би бути, — я так і не допитався. Ми вилізли з підвалу й, обійшовши довкола віллу, почали підійматися по сходах до важких різьблених дверей. Двері були незачинені, і ми ввійшли в довгий коридор, що кінчався півкруглою кімнатою. Проти нас вийшов живий Рубенсів модель з ясним, трохи розбурханим, волоссям. Вона щось лебеділа до Нечитайла, витягаючи до нас малі пухкенькі ручки. Була в якомусь орієнтальному шалі з довгими торочками, що в них раз-у-раз замотувалась біла собачка. Собачка брехала на мене таким же тоненьким голосочком, як у пані. Фу! Собачка! Не люблю такої карликуватої породи! Я був і далі нерадий, що прийшов. Я пригноблено мовчав. Нечитайло вже засів віддалік, разом з. панією, в м'які крісла, я дивився на якийсь англійський штих. Я бачив, як Нечитайло дуже вимовними жестами представляв мене, як якусь особливу натуру, і це мене смішило. Він звернувся до мене з перебільшеною повагою, питаючи, чи світло, тло і, взагалі, кімната мені відповідають. Сам посадив пані на стілець, сказав кілька компліментів тій строкатій хустці, обгортав нею модель і все з тією ж великою повагою звертався до мого надзвичайного смаку. Думаю, що все це він робив для мене, сердечний Нечитайло! Ясно, що пані, захоплена його поведінкою, почала на мене звертати увагу.

Але я нічого не бачив. В моїх очах тремтіло світло, справжнє горішнє світло, що надавало цукеркуватому моделеві окреслених кольорів, що матувало безліч зайвих ліній претензійної пози. Навіть дурна собачка з мавпячою мордочкою, що також позувала, сидячи на крайчику паніного шаля, навіть вона в тому світлі була приємною вапняною плямою, що так добре закривала діру чорної сукні.

Не слухаючи розмови (вона була вийнятково нецікава тією афункціональністю й нещирістю), я клав на палітру фарби, витискаючи з тюб призабуті киновари, веронези й ізмарагди, з насолодою витиснув вермійону й краплаку. Вже на палітрі виникла картина, така ясна й розкладена, що я, не дивлячись навіть на модель, накреслив пальцем рисунок на полотні. Мить, і я вже мало не вибухнув реготом. Це Нечитайло так поважно хитнув у мій бік, що пані перестала щебетати й собі якось побожно, хоч і невтямно, глянула на мене. Я сказав голосно не то до себе, не то до них:

— Ну, добре, будемо починати, — і відразу пожалів жінку, що, очевидно, страждала в томливій незручній позі. Я хотів їй улегшити, допомогти і, не думаючи, незручно й по-дурному вирвався:

— Прошу не позувати так уважно, — це ж томить. Я вас і так уже маю.

— Тобто бачить, як має малювати. О, він… — поправив мене мій добродій і, кинувши значущий погляд та побажавши добрих успіхів у праці, попрощався й пішов.

Мені було ясно, чого хоче ця дама за свої гроші. Це мені, зрештою, колись довго товкмачив Нечитайло. Я мусів робити той ненависний вигладжений рисунок, класти вилизаний кольор, робити все те, що з такими муками скидав із себе стільки часу! «А додайте там трохи мистецтва, вашого, нашого мистецтва. Ви розумієте, пане товаришу, що я хочу сказати?» — Не розумію! Додати, як солі до страви? — Ось що згадав я, дивлячись, може, надто довго на свій модель. Та згодом, обрисувавши бароккову жіночу постать напівсухим пензлем, я закреслив свобідний овал, я зробив готовий контур, що мені шкода було покривати. Тепер я усвідомив собі, для чого ці вермійони, ці оранжі, теплі охри. Кидаючи швидко фарбу (мені хотілося давити просто з тюби на полотно), я заклав тло навколо голови, саму голову, темну пляму сукні, якусь лапату рослину, що своїм неспокоєм рівноважила схвильовану масу волосся і чудернацький, хоч і веселий своїм примітивізмом, орнамент хустки. Собачка не могла бути синюватою, і я підмішав рожевої. Вийшло, як бузок, але теплий, сіруватий, трохи вапняний.

Я вже почував себе добре. Я хотів розрадити модель, сказати щось привітливе. Я уявляв, як боліли її м'язи, як терпли ноги — вона сиділа непорушно й уважно позувала. Однак, я не міг знайти відповідних слів. Ще й ще кидав фарбу на чудове полотно — мав рацію Нечитайло — ґрунт був добрий! Кожний мазок — була незабутня лекція. Аж дивно, аж страшно!

— Страшно заболіла шия… — поскаржилася пані й тихо запитала, чи може трохи ворухнутись.

— Але ж так, але ж певно! Я давно хотів… ви вільні, сидіть, будь ласка, як вам вигідніше. Я можу вже малювати й не дивлячись… — І подумавши, що, може знову не з тим вихопився, швидко додав: — Тепер малюю тло.

— Я запам'ятала позу.

— Це дуже добре. Прошу вас, відпочиньте.

Собачка по-котячому витягнула лапки. Пані захотіла подивитись на намальоване.

— Ви розчаруєтесь. Там ще нічого нема, я ще ні до чого не дійшов, тобто — подібности ще дуже мало.

І подумав, що такої подібности, якої чекають від мене, там не буде! Що це не буде такий собі «пар ексцелянс» портрет. Що це буде композиція, для якої вона послужить мені приводом, ага! Але як їй це сказати? І от я побоявся, що й пензлем, як і словами, не виявлю того, чого мені хочеться.

Пані підвелася із свого місця й підійшла до мене. Вона пахнула, як квітники перед підміськими хатками, а, може, це був сексуальний обман?

— Я хотіла сказати… — уже не так щебетливо обізвалася.

— …що вам не подобається. Я знаю, я до цього звик.

— Ні, власне, не вгадали. Я зовсім не розумію, який має бути портрет. Але, дивлячись на нього, я бачу що ви майстер. Що ви з мене і навіть з моєї Кінді зробили таку гарну річ.

— Ах, пані, ви це щиро?

— Аякже? Щиро. Мені дуже подобається, хоч, може, я тут і не буду така подібна…

— Ви будете подібні. Коли ви бажаєте, я зроблю подібність реалістичну, фотографічну… — Боже, чого тільки я не наплів! Я вже лаяв себе в душі. От характер, от мистецькі принципи! Але пані склала руки, як до молитви, і просила нічого не міняти.

— Хай це буду не я! Хай це буде тільки композиція, мертва природа, — вона засміялась із свого жарту, — але хай залишиться воно так, як є. Мені подобається, а я ж замовниця.

Я не відривався, поспішав. Мене тривожило, що зараз зміниться це надзвичайне освітлення, і я малюватиму, немов з прислоненими очима, як це бувало в «Качиному долі». Та пані втомилась. Сіла собі біля маленького столичка, витягнула з дерев'яної шкатулки цигарки й закурила. Я кинув пензлі і, стоячи напроти неї, затягав глибоко в легені запашний дим. Ми сиділи не в гостинній з фортепіяном та вишитими подушками. Тут було багато книжок, добрих картин. Хто читає Берзона, Тена? Може, мій модель? Так, вона читає багато, хоч не все її цікавить. Любить французьку літературу і то новішу. Я, власне кажучи, рідко коли дивуюся. Коли ж дивуюся, не завжди це виявляю. Я прийняв її признання як звичайну річ. Те, що вона читає з захопленням Естоньє або Жоржа Дюамеля, моїх улюбленців, мене зворушило, але я мовчав. Тільки, струшуючи попіл з цигарки, я не міг попасти в попільничку, а розсипав його по столику неохайно.

Я вже більше не малював. Мене поїли вином, я щось їв, курив і слухав. Полотно відвернув до стіни.

— На сьогодні досить. Певно, натомив вас дуже?

Прощаючись біля важких дверей удруге, поцілував маленьку, здавалось, без костей, ручку і, трохи сп'янілий, збіг униз. Вдихуючи запах сосон, стояв я під стемнілим небом, кобальтовим, і спостерігав його глибину. Таке якесь інше нині небо! Ще такого я не бачив. Потім треба було зійти в підвал, де, як звичайно, гамірно. Мені тиснули руку, поздоровляли. Це був, мабуть, якийсь великий успіх.

— А полотно?

— Залишив наверху.

Усі шкодували. Вони були дуже цікаві, що зробив я за три з половиною години.

Я мовчав, лігши втомлений на ліжко. Антоша ліпив коня. Гітарист сів до «Історії Відродження». Усі заняті роботою, мовчать. Вони знають, що я неговіркий, що важко з мене що-небудь витягнути. Раптом десь узялася Галина, але вона не знала про мій портрет, і я міг спокійно дивитись на «Качиний діл» з висот мого ліжка. Свої спостереження я починав, звичайно, з того стрункого рисунку, що його вивела на стіні вологість, а Ромко вуглем підтінив і вияскравив. Я обіцював собі десятки разів перенести його на полотно. Це був м'який жіночий портрет з овалом Дерена. Проте, ще й досі не зібрався я цього робити. Кожночасну мою постанову розбивала композиція Сильнявського, що висіла якраз над нерукотворним шедевром. Композиція розбивала мене фізично. Вона нагадувала мені марність і тлінність наших зусиль. Це була невдала композиція, і ми всі були такої думки про неї, але, згідно з прийнятою в «Качиному долі» етикетою, не говорили про неї взагалі.

Хтось із щасливішою уявою поставив високу дерев'яну скриню, що своєю білістю й свіжістю звеселяла понуре тло темної стіни і брудами мальованої композиції. На ній стояли десятки радісних «Материнств». Одне було помальоване під теракоту, і я, дивлячись на нього, як звичайно, з захопленням, раптом згадав про свій модель. Я відганяв безбожну думку виліпити таку теракоту з мого пишного моделя, але надаремне. Думка повзла, насовувалась, і я перестав її відганяти. Вона запанувала наді мною, зухвала й пристрасна,

Я зсунувся з ліжка і, взявши шматок глини, почав ліпити. Антоша вдавав, що не звертає на мене уваги, але я бачив задоволений усміх, що розворушував його кирпате обличчя.

— Ану, ану, — не витримав і, залишивши свого коня, підсів до мене. Він навіть, угадавши, що саме хочу ліпити, зробив мені з патичків стелаж і підсунув з протекційною міною майстра: — А тепер накладай глину!

І так ще того дня я довго поза північ ліпив, поборюючи незвичний матеріял. Урешті мав я втілену в глину свою візію. Неспокій, передчуття якоїсь зміни, туга, безмірне багатство вражень влилися в шматок глини, яку я хотів помалювати під випалену, гарячу теракоту. Коли я лежав уночі на ліжку з розплющеними очима, бачив виразніше, ніж удень, довгий коридор, застелений килимом і півкруглу кімнату з горішним світлом. Я бачив копію гарної Нефрети, книжки, що їх дуже люблю. Я відчував холодок від екзотичної рослини та її — Рубенсову модель з малою, без кісток, ручкою. Доки я заснув сірою досвітньою порою, мої очі блукали ще по цвілі підвалу, по заляпаних і запорошених мольбертах, по розкуйовджених головах моїх товаришів.

Увесь ранок згаяв я на різних покупках. Нечитайло мене одягав.

— Коли вже так мусить бути, що треба купувати, то сядьмо в трамвай і поїдьмо на Кракидани, — підсунув я несміливий проект. — Там купили мені колись мого вічного плаща. Він огортав так тепло мої надії…

Нечитайло зміряв мою бідну постать іронічним поглядом, глянув зневажливо на мої черевики й наче б здивовано повторив: —Кракидани, Кракидани.

«Качиний діл» був обурений. Шульга, завжди їдко сміючись, згадував Нечитайлові черевики. Він замовляє собі їх на міру в найдорожчих шевців. Мені купували черевики сестри або рідко коли брати, без мене, принагідно. Але Нечитайло того не розуміє й каже, що власне я, я нічого не розумію. Навіть крикнув, коли я боронився, що таки нічого не розумію.

Я не люблю крику та ще й сьогодні. Хочу бути сьогодні в гарному настрої. Мені здається, що наші голосні розмови можуть полинути туди, на горішні поверхи… І я сказав:

— Сьогодні я занятий, малюю.

— Саме тому, що малюєте, мусите виглядати, як людина, а не…

Мені було боляче, соромно, я хотів навіть сказати, що більше не піду туди, коли для малювання потрібні штани. Але Антоша мене виручив:

— Та він заткне за пояс десяток джиґунів! Він — талант!

— А що ж я кажу? — обурився Нечитайло. — Власне тому, що в нього талант, і він має заткнути за пояс, мусить виглядати, як європеєць! — слово «європеєць» викрикнув убік зарослого гітариста.

Антоша почав пригладжувати непокірну чуприну. Мені нічого іншого не лишалося після цього, як тільки тихенько скоритися долі. А доля тримала сильно за руку й читала лекції. Я слухав їх, мушу признатись, не без зацікавлення. Нечитайло, виключаючи дратуючі моменти, коли замовкає задумавшись або якимсь шизофренічним ладом стрибає з теми на тему, — говорить цікаво, якось тривожно і перечутливо. Його мистецька душа, що відчуває глибше й бачить далі, захоплює співрозмовників якоюсь пророчою силою. Можливо, що він відгадує твої думки та з'ясовує швидше те, чого ти ще не усвідомив собі,— так тягне мене до нього? Він зробив з мене не то англійського джентельмена, не то похоронника. Так мені важко в новій шкурі… А як же ж покажусь у свого моделя?

Нечитайло потиснув мені руку востаннє, ще сильніше, ніж звичайно. Я думав: він забув, що це тільки рука, — і пішов собі до редакції. Я стояв біля поштового будинку й читав афішу, що закликала ощаджувати гроші. А я видав на оці «европи» силу гроша. Згадав брата. Треба було б написати листа в Розлогу. Але ж ні! Так прихапцем, серед людей, що обштовхують тебе? Може, пізніше… Може, матиму більше дечого цікавого… Проте я зайшов до поштового будинку й станув біля стола. На клаптику паперу, що мав у кишені, написав такі рядки:

А далі почав думати про ясне волосся та малу ручку…

* * *

Цікаво! Ніколи не було в мене бажання залишитись на поверсі з моїм моделем після сеансу. Оце, мабуть, закінчу портрет і, може, вже більше туди не заходитиму.

Тихий осінній день. Гарна пора року в нашому підсонні. Золотий осінній день. Старі дерева, старі кам'яниці, старі пішоходи.

У мене прокинулась стара звичка блукати вуличками, дихати запахом цвілого листя. Така гама, як на моєму портреті. Хоч модель каже: — Наш портрет. Зрештою, слушно. Адже портрет не лише її. Я радо забрав би його звідтіль і тримав би з своїми речами в підвалі. Я навіть раз сказав: — Я намалюю вам інший портрет. Правдивий портрет. Там будете дуже подібні.

Модель лукаво всміхнулась і підійшла до портрету, немов захищаючи його від мене, але з таким виразом в очах, що я спасував. Мовчки поцілував ручку і, наче звільнений від якогось тягару, продовжував малювати, стиха наспівуючи якусь пісеньку.

— Я б ніколи не могла подумати, що ви співаєте…

— Я не співаю…

— А що ж ви робите?

— Виявляю задоволення.

— Задоволення собою?

Може, й так, але я не відповів, а малював. Клав мазок за мазком, наче в сні й тільки згодом, віддалившись від полотна, я з жахом побачив, що образ в основному попсував. Я був у розпачі. Усе: кімнату й світло, Нефретин профіль і вона сама стали мені ворожі, осоружні. Я кинувся до полотна. Але модель, що досі спокійно покурювала цигарку, підбігла до мене з незвичайним поспіхом і зручно вирвала мені з рук шпахтлю.

— Що ви робите, приятелю? Що ви робите? — її маленькі ручки були повні фарби, вони вимазували нею моє нове убрання. Те убрання, без якого я, мовляв, не європеєць. Та мені було не до убрання. Я забув і про портрет. На мене сперлося це чудове жіноче тіло, мене обпекла хвиля пахучого волосся, ми обоє були одну мить так близенько! Я зціпив зуби, щоб не крикнути. Та це була дуже коротка мить. Модель уже поклала на столик шпахтлю, витирала пальчики й сягнула по тліючу цигарку.

Переможений, обеззброєний, шукав я в її обличчі перемоги. Та де там! Цього не було. Ми сіли одне проти одного на своїх звичайних місцях, як це буває під час перерви.

— Вам шкода моєї роботи? — спитав я згодом.

— Шкода готового, портрету. Я його полюбила, як щось живе.

Я звик до її вишуканих фраз, і мені не здавалось, що вона перебільшує. Може тому, що я звик вірити жінкам.

— Але ж він знівечений!

— Завтра побачите щось інше…

— Мені здається, що ні.

Я хотів вияснити, що я не малюю екстатичним порядком, що я бачу, чого бракує, що розумом важу кожний мазок. Та чи вона зрозуміє? Я пригадав Софію. І я в цю хвилину захотів, щоб моя модель не розуміла всього так, як Софія. Щоб її темні очі, якісь вологуваті, не оцінювали так влучно й розумно моїх справ, моєї професії. Я пригадав, яким заздрісним буває інколи Богдан за свої поезії. Бо жінка, коли розуміє, коли доходить до суті, зайде надто далеко. Я захотів мати навіть перед тією чарівною жінкою свою таємницю. Я курив, задумано дивився на її обличчя. Дивився на очі, на хмаринку волосся, що спадала на чоло. Дивився сміливо. Я ж дивився як портретист. Аж пані пожартувала:

— Не приглядайтесь до мене так докладно, бо ще побачите, скільки бідної природи ви обминули в своєму портреті.

— Кожний мистецький твір — ідеалізація, — відповів я з переконанням.

— Та хіба очі — одно більше, друге менше або великий рот, — або синювате обличчя — ідеалізація? Мамочко! Яка ж я тоді насправді? Та я пожартувала, — додала поважно. — Я знаю, я все розумію, нічого мені не вияснюйте!

Я й не збирався вияснювати. Хіба я коли-небудь щось вияснюю?

Подзвонили десь унизу, в городі. За хвилинку ввійшов Нечитайло з китицею квітів, нерухоме бліде обличчя стануло напроти нас. Чорні очі під сивіючими густими бровами зупинились на якійсь точці понад нашими головами, Ми знали, що він нескоро обізветься. Я терпеливо чекав, але господиня, що мовчки взяла китицю в руки, не витримала:

— Дякую за квіти. Ви завжди шевальє.

Він не звернув на це уваги. Дивився, як і раніше, понад наші голови, похитуючись на довгий ногах. Я почав складати пензлі.

— Приїхала Наталя з Парижу, — раптом обізвався, але якимсь далеким згашеним голосом і знову замовк.

Наталя — гарне, запашне, сільське ім'я. Воно мені нічого не говорило. Зате моя модель пригасила нервово цигарку й зробила вигляд дуже врадуваної. Однак, це не була щира радість. Я бачив, коли згортав своє знадіб'я, сумні, нерадісні очі. Вони розговорились про таємничу Наталю. Мені було не до неї. І сам я, дивуючись собі, слухав розмову без охоти.

— Чудова дівчина! Це півтори жінки! Вона буде сьогодні в «Деляпе», адже сьогодні четвер. Я говорив з Чубом, він його туди поведе. — Нечитайло змовно моргнув до пані і повернувся до мене:

— Чуб прийде до вас перед вечором.

Я відразу відмовився від важливого засідання в каварні, від цікавих новин, від надзвичайної гості. Але Нечитайло мене не слухає. Вже розказує сплетні, вже перекинувся на політику. Мені ніяково їм перебивати, мені вже треба йти. Якась таємна сила керує моїми кроками, я підходжу до стіни, відвертаю полотно й тільки стримую себе, щоб не заспівати. І що я, старий дурень, хотів змивати? Синє сиділо, контур ані трохи не засильний, голова не розпливалась, ніщо не виривалось — таким, як я хотів, був «наш портрет». І я глянув здалеку на свій модель. Вона також дивилась на мене, розгублено слухаючи Нечитайла. Тоді я відважно, надто відважно підійшов до них попрощатись. Із смаком поцілував я беззахисну ручку і Нечитайлові простягнув свою, але він її не помітив і звернувся до мене:

— Дозвольте подивитись на портрет. Я тому й прийшов, щоб подивитись, що робить той наш єдиний, справжній, наш… — так і не договорив, досягаючи довгими ногами кутика, де стояло полотно. Мовчав, мовчав, покректував то зблизька, то відступаючи назад. Дивився й нарешті шепельнув, розбризькуючи слину: — Знаменито, пане добродію, знаменито!

Я ще раз поцілував ручку мого чудового моделя й потиснув руку Нечитайлові, чи, може, він мені. В усякому разі якби не дзвінок унизу, що сповіщав чиєсь прибуття, я певне переплутав би їхні руки і, мабуть, цілував би волохату лапу, а маленьку беззахисну ручку боляче тиснув би в розпалених долонях.

Я вибіг з кімнати в коридор, наштовхуючись на якусь жіночу постать, що пахнула нетутешнім запахом. Вже відчиняючи важкі різьблені двері, я почув серед привітань своє ім'я. Але я був уже далеко. Я котився в «Качиний діл».

Признаюсь, я чепурився свідомо цього вечора, і Чуб обкинув мене здивованим поглядом. Очевидно, кидалось увічі моє темне убрання, таке, як каже Нечитайло, на кожну пору і кожну нагоду, до непристойности білий комірець, волосся причесане, черевики з блискучими носками.

— І пахнеш, як претенсійна панна! Що це? Бузок, фіялки?

— Білий тютюн, хіба не відчуваєш, — з повагою відповів Роман, виливаючи на себе половину пляшечки. Йому смішно, але використав нагоду, поспішаючи до чергової нареченої. Пішов. Вийшов з «долу» й новий мешканець, «геніяльна дитина» Юра. Ми залишилися з Чубом самі. Тоді він висипав на стіл з портфеля книжки. Одну подав мені. Це було «Сольо в тиші» — мої поезії. Я хотів щось нарешті сказати:

— Ці мої… твої… поезії…

Але Чуб перебив:

— Ти пиши. Те, що ти хочеш сказати, нецікаве. Напиши римами те, що хочеш виявити, буде цікавіше, а так базікаєш…

І я не базікав. Бо й що можу сказати моєму другові за те, що він видав мої вірші, що приніс мені їх? Мені трохи шкода Чуба. Він же не жалів труду, з такою радістю приніс ті книжечки, які напевне, крім нього й мене, нікому непотрібні. Хто їх читатиме? Хто їх захоче купити? Чуб шукав у моїх очах paдости, але я дивився кудись убік, ніби розглядав книжку й мовчав. Хотілося щось сказати, але що?

— Ти готовий? — не дочекавшись від мене й слова, питає врешті Чуб.

— Так, можемо йти, — і я з радістю визволяюсь з прикрої мовчанки. Я спішусь до каварні, до тієї каварні, до якої також не хотілося йти.

Надходила дев'ята. За столиками сиділи журналісти, малярі. Зсунувши декілька столиків докупи, сиділи анумівці. Чуб всунув Нечитайлові книжку, другу Непікассові, секретарці і ще комусь білявому. Дивились, плескали в долоні, вітали нового поета між малярами, показуючи на мене. Я всміхався, протирав окуляри, що заходили парою. Мене посадили. Біля мене зарухався Нечитайло, вийшов комусь напроти і за хвилину привів якусь панну. Коли я нахилився до її руки, мене обвіяв запах знайомих звідкись парфум. Це були ті дивні пахощі з передпокою мого моделя, які я відчув, коли розминався там з незнайомою. Я й не дуже помітив, якою була на вигляд ця екзотична квітка. Мої невдячні окуляри поскупили мені навіть обрисів її обличчя. Це була якась жіноча постать, закрита фантазійними берегами модного капелюшка.

Долинський кинув ілюстровані журнали і перелистовував моє «Сольо», Чуб рисував портрет прибулого з Варшави поета, Непікассо закликав до порядку нараду, але секретарка підсіла до дівчини в химерному капелюшку й говорила про музей «Уфічі». Дівчина обізвалась, пригашуючи цигарку. Від тієї хвилини я слухав тільки її голосу, часто в гаморі не розбираючи слів. Я присунувся ближче. Вона говорила про річку Арно, про Лувр, згадувала мюнхенську пінакотеку. Сягаючи по чашечку з кавою, вона виголошувала зухвалі погляди на мистецтво, стилі, школи. Вона, захоплена безголовим грецьким торсом, згадувала про Вікторію Самотракійську як про символ мистецтва наших часів. Мілоська Венера, на її думку, ідеал філістрів, а в Джоконді вона бачить менше краси й чару, ніж у портретах Ботічеллі. Коли Нечитайло боронив захоплюючу лінію Енгра, вона засміялась:

— Бо ви не бачили Моділіяні!

Нечитайло замовк, довгий час дивився на неї, а коли розмова перестрибнула на жіночу моду Парижу, звертаючись чомусь до і мене, голосно промовив:

— Коли я назвав нашу Наталку «півтори жінки», то я свої слова можу підперти сильними аргументами: цілою жінкою вона вже є в тому капелюшку. Звідки? З Відня. В сукеночці паризького крою і так далі. А половина, яку я додав, є в її самопевности. Принишкніть да Вінчі, великі майстри Відродження, бо Наталка каже, що вашу славу породили сноби! Ховайтесь у мишачу нору, форми неоклясиків, бо Наталка вас засоромить, показавши простоту модерністів! Я слухаю її слів з захопленням. Я за зухвалість, я за дерзання! Наталочко, ви півтори жінки!

Вона проголошувала тези, до яких доходили ми після багатогодинних дискусій. Я знову протер окуляри. В неї темні очі, гарно обрисовані губи, — личко бліде, сама тоненька.

Долинський шепче:

— Тоненька, як шнурок.

Довго поза північ тривало засідання. Чуба вже давно не було. Нечитайло пішов до сусіднього столика, до якогось пана з оригінальним обличчям. Дівчині треба було йти на далеку підміську вулицю, хтось з нас мав би провести її додому. Я чекав, може, хтось заявить бажання, але таких не було. Той пан, що сидів з Нечитайлом, мав печальні очі. Він приваблював своїм обличчям. Я підійшов до столика, мов заворожений. Але він, почувши від Нечитайла, що я маляр, що я модерний маляр, ледве зволив глянути на мене. Зате я, почувши його прізвище, прикипів до місця. Це був той маг, якого ідеологія абсолютно оволоділа молодим поколінням. Ось як виглядав той полум'яний трибун. Намалювати б те обличчя, надхненне ненавистю! І неспокійні пасма чорного волосся на скронях, очі, обведені печальним фіолетом, і рівну лінію носа з роздутими, як у коня ніздрями. Зовсім, як на старих візантійських іконах! Я надто довго стояв напроти нього і вдивлявся в те юпітерське обличчя, аж Нечитайло мене опам'ятав:

— Ось що, пане товаришу, відведете Наталку додому. Вона живе близько біля вас. А я ще трохи почитаю… — і пішов до іншого стола, не слухаючи моєї відповіді. Пантократор грізно нахмурив гострі брови, коли я несміливо вклонився. Під дзеркалом сидів такий готовий модель: якийсь пан з малесенькою борідкою й вусиками а для Мопасан. Кучер'яве фарбоване волосся підтіньовувало його вродливе обличчя, а чорні, південні очі дивились з підозрінням на анумський стіл. Чуб оповідав мені про нього, буцімто він писав працю про іконостаси двадцять років, жив тією працею, а тепер не може знайти ніяк видавця. Він підозріває, що на шляху до його успіху стоїть знавець церковного малярства, Комар, і дуже його ненавидить. А тому, що Комар був критиком в АНУМ-і, то й ми всі були йому смертельними ворогами. А критик був справді вдумливим і глибоким. Про високу пані, що сиділа під вікнами, казали, що це єдиний знавець української порцеляни. Вона бідує, живе хтозна як, бо її чоловік був соціялістом, виїхав у Київ та там і пропав. Поблизу сходів сиділи редактори й читали німецькі газети. Один з них — маленький, другий — височезний і цибатий, видавали журнал для потіхи безсонних.

А взагалі тут сиділи окремо «католики», окремо «ліві», окремо «інші». Я все те спостерігав, ніяк не наважуючись заявити Наталці, що ми, либонь, сусіди й додому підемо разом.

— Ні, ні, не турбуйтесь. Я знаю Львів. Я звикла сама ходити. І година не така вже пізня. Ні, я не боюся. У Парижі ми…

А, проте, ми пішли разом. Я повторив Нечитайлові слова, що ми з нею сусіди. Я. ходив з поверху за нею, трошки затуманений запахом, що йшов від її незвичайного одягу, і тим вечором у задимленій каварні. Перед моїми очима мигтіли постаті й обличчя. На сірій плямі вражень яскравим рисунком обрисовувалася голова Пантократора, за ним замазувалась чорнена чуприна й жагучі південні очі, атлетична постать рум'яного поета, що скидавсь на оперного співака, а побіч мене тремтів на вітрі, заслонений капелюшком, тендітний профіль.

Ну, гуляємо! Нечитайло повів мене на баль. Він думає, що навчусь танцювати отак за одну ніч. Він думає, може, що я танцюю й захоплений балями. Це не був звичайний баль, а баль преси. Тут він гадав мене силою впровадити в гущу особистостей. Але я не бачив нікого. Навіть королеву балю я ледве доглядів. Моєї королеви не було. Я розмовляв з худенькою жіночкою, що так цікаво пише про Китай. Вона так звикла до теплого підсоння, що в нас вона холоне на кригу. Ми пішли до буфету загрітись. Там було замішання. Це Кобрин пив і випив забагато. Ох, він, мабуть, був дуже п'яний. Ніхто не міг витягнути його з буфету. Долинський сказав до мене:

— Як би то його якось витягнути додому? Він уб'є свого улькуса!

Кобрин був заплаканий, щось говорив, але його ніхто не слухав. Тоді Долинський замовив у музикантів військового марша. Люди почали маршувати довкола залі, зайшли до буфету, Кобрин помаршував і собі в залю, з залі в коридор, а тут накинули ми на нього пальто. Долинський і я повели додому. Тримаємось за руки всі три, йдемо мовчки. Раптом Кобрин заплакав. Це не був плач п'яного. Він на морозі зовсім протверезів. Він щось пригадав собі. Хлипав і ридав:

— Яке горе, яке горе! Я маю листа. Він дома, цей лист. Зайдемо, почитаємо. Не віриться. Листа з Москви дістав, що Павла Коменданта вбили, мого побратима вбили, вбили, вбивають усіх у Києві, в Україні. Не віриться, не вірилось, а ось маєте. Я вірив. Я знав не одне. З газет знав. Але газети одне, а тут лист. Це вже кінець.

Долинський просив:

— Не треба, не плачте.

Я не міг дивитись, як ридав той ентузіяст. Я сам хотів плакати.

— Я не плачу. Та що там сльози! Я не плачу, що згинув Павло. Це ж гине Україна! Наша культура, наша субстанція. «Образотворче мистецтво» вже не виходить. У книгарні бачив «Іскуство» — Україну позасилали, розбили.

Я до болю відчував звуки музики там, на балі, як похоронні марші. І я ридав би, але ми з Долинським мусіли триматись. По стрімкій Коперниківській вулиці, притулившись, стиснувшись один до одного, ми втрьох йшли, опечалені, розбиті. Коли наблизились до Кобринової хати, він не хотів залишитись сам. Він просив, щоб ми зайшли. Його родина спала, ми стояли тихо в малій робітні. Він чогось шукав. На одній полиці лежали книжки, що їх видав Павло Комендант, з віньетами Кобрина. З якогось фото глянуло на нас енергійне обличчя расового українця. Це був розстріляний. Ми перелистовували книжки, журнали.

— Жорж Діндо, різьбярка-терористка! — гірко засміявся Кобрин. — Вороги народу — бойчукісти Наліпинська, Сахновська, Кравченко. Пригадуєте виставку нашої графіки у Варшаві? Досі вся Польща копіює їхні праці. Або. Падалка, Седляр, Азовський! Ціла школа в Польщі, а їх на Соловки чи куди там, тих прекрасних майстрів свого діла. Падалка носив старовинну українську зачіску, ну, козак! А всі мали в крові Україну і вливали цю кров у своє мистецтво. Оце вам органічне мистецтво — хай тематика на замовлення. І Москва зрозуміла. А дехто з наших і досі не вірить. Ех, якби міг, підклав би динаміт під сецесію!

Долинський позаписував собі відомості для преси, Кобрин з прикметною жвавістю присягав, що видасть довідник розстріляної культури:

— Фонди витиснемо! Ми витиснемо, ви побачите. Ми утривалимо бодай світлини для історії, для науки!

Я потиснув йому руку, відчуваючи безмежну глибінь любови до нашого мистецтва в тієї дрібненької людини з болючим шлунком. Коли я зайшов у «Качиний діл» удосвіта, — якими бідними, відкольорованими здалися мені праці мої та моїх товаришів! Розбілюваними, розсіруваними, несміливенькими, немічненькими видались мені ці етюдики, ескізики, картиночки й малюночки… Я хотів шпурнути ногою цю скриню, що підпирала картину Сильнявського, від якої голова могла розболітись. Хотів побудити сонне хропуче братство. Хотів крикнути й гукнути! Але я витягнув хустинку з кишені й тихо заплакав. Що ж, і я був сьогодні на балі…

Від тієї незабутньої ночі, коли я сам відводив мою екзотичну сусідку на Кульпарківську дорогу, до малої вілли в трояндах, минуло стільки часу! Скільки? Здається, дуже-дуже багато. Велика відстань часу.

Скільки разів ходив я темної ночі Листопадовою вулицею, малими покрученими провулками, що виходили в глухе підміське поле, потім ішов темним полем. Ставав серед того поля, приголомшений думками, що заступали дорогу. Ті думки були мені завжди вірними друзями.

Ген за полем, серед довгої вулиці, стоїть вілла, що пахне трояндами. І вона там. Моя Наталка. Вона має надзвичайну пам'ять. Пам'ятає, який мистецький твір, якого автора, на якій стіні висить і якого музею. Вона цитує уривки поетів саме ті, яких їй потрібно в розмові, Навіть мої! Ніколи я не думав, що мої вірші підпиратимуть чиїсь тези. Чи Наталка мудра? Чи вона гарна? Я її, очевидно, кохаю. Так думаю, стоячи сам один у темному полі, залишивши вдалині віллу старого пенсіонера, що вирощує троянди. Завтра прийду сюди коло шостої й сидітиму з Наталею на плющовій канапі та говоритимемо про мистецтво. Як гарно говориться про мистецтво з Наталкою. І, може, нарисую портрет, невеличкий ескіз, олівцем?

Було спокійне передвечір'я, коли я з трохи зболілою головою від цілоденного малювання в «долі» виринув з широкого тихого поля перед будинок «з мрій і снів», як писав Богдан. На диво — з вілли лунали голоси, а перед ворітьми, по чистенько заметеному пішоході, вітер котив сіно. Гості, ще й які гості!

Ми куримо цигарку за цигаркою. Наталка потискає мені руку, наче б вибачалась. За столом сидить якийсь літній пан у подорожньому плащі, а біля нього ще один у зеленій мисливській куртці. Цей мисливий відрекомендувався з достойним уклоном:

— Барон де Люка.

Я бачу себе у високому дзеркалі серед громади нетутешніх. І думається мені, що я якось добре допасований до них. За моїми плечима стоїть високий студент, беззубий, з червоною м'ясистою губою. Струнка панна заклопотано вигладжує блюзочку. Пан у плащі про щось швидко говорить з господарем. Говорить дуже багато. Я не чую його слів, лише бачу пожвавлені рухи його губ. Барон де Люка кидає зосереджений погляд у кухню. В чепурну вітальню також якимсь дивом прибилося з далеких сторін пахуче сіно і лежить клаптями на дзеркально-блискучому паркеті. Наталка потиснула сильніше мені руку. Я слухаю.

А вони говорять про яйця, про покладки (так називаються вони в нашому селі). Але це не про ті яйця, що лежать у моєму кошику в «Качиному долі». Де там! Говорять про експорт, про високі прибутки, про реалізацію ідеї. Говорили, головним чином, гості, піднесені, схвильовані, вражені цією реалізацією до найглибших глибин, аж доки з кухонних дверей не вихилилась заклопотана голова в баранячій шапці. Це всеробітько Іван з чорним вусом. Він приходить із страшною вісткою. Це видно по його очах. Навіть чарка горілки, яку він випив у кухні, не погасила його стурбованости. Він боїться оприлюднити недобру вістку отак собі, звичайно, бо бачить чужого чоловіка. Цей чужий — я. Очі всеробітька ховаються переді мною з пошаною за підпухлі повіки. Чоловіче! Коли б ти знав, який я недалекий від отих невдалих комерсантів! Що я, може, ближче стою до барона де Люки, ніж ти, всеробітько!

І він зважується:

— Яєць нема!.. Яєшня…

Розмова раптом обривається. Комерсантам жах перекошує обличчя. В очах проблискує свідомість катастрофи.

— Що? Як?.. Кажеш нема?.. Ох, немає реалізації!.. Яйця, яйця… — і по хвилині, зовсім спокійно: — Пропало, га? Що ж, пропало все! Але чекайте, — промінчик надії пробігає по змертвілому лиці комерсанта, — почекайте, я забезпечив! Ага! Дирекція залізниць заплатить мені потрійну вартість! Це вже щось є.

Барон де Люка зривається з-за столу:

— Я піду з тобою. Знатимуть, з ким мають справу. Говоритиму я, барон де Люка!

— Та яке ми забезпечення зробили? — каже по хвилині Іван. — Пан написали на скрині «Осторожно, яйця»! Такої остороги й заєць не боїться!

Барон де Люка вхопився за живіт і з криком вибіг з кімнати. Пан у плащі кинувся до Івана і почав випихати його за двері:

— Негіднику! Що ти наробив? Ігі, з такою вісткою! Було собі тримати її за зубами! Потрібна вона комусь? — і він упав у глибокий фотель.

Барон з'явився у вітальні з дуже неспокійним лицем. Ледве переводячи дух, прохрипів:

— Я стояв перед хатою, їхав якийсь мотоцикліст і…— він не докінчив, бо Наталка не стрималась від дзвінкого сміху. Сміх заразливий, ми всі почали сміятись за нею. Найголосніше сміявся барон.

Після того про яйця вже не згадували. Господар запитав Івана, чим вони приїхали і, довідавшись, що залізницею, похитав зажурено головою.

Темною ніччю блукав я в темному полі, повному гомонів. В руці тримав колючу квітку.

Лежу знову на ліжку і вдивляюсь у нерукотворний рисунок під стелею. Це дає мені відпочинок і наводить лад у розбурханих думках. Чи не поїхати б мені на село? В думках пишу довгого листа в Розлогу, коханому братові моєму, щоб знав про все, що діялось від мого приїзду до Львова. А діялось чимало.

Портрет стояв на мольберті, викінчений, у рамах. Добрі рами, золотаві, підбілені. Ми сиділи з моделем напроти нього. Вона була оживлена, сміялась, то поважніла, багато говорила, прикурювала цигарку від цигарки. Коли я хотів відійти, бо вже вечоріло, вона затримала мене.

— Куди ж так? Я запросила ваших і моїх приятелів, — зап'ємо портрет!

Що ж, я залишився. Прийшов і справді Нечитайло з Кобрином. Господиня являлась в щораз то новому перевтіленні: то щебетала, то начебто задумувалась, хмурила густі брови. Гості дивились з захопленням на неї й не знали, кому віддати перевагу — особі чи її портретові. Вони вітали мене з успіхом, а від неї не відривали очей. Кобрин не міг пити, його боліло, але він з гумором розповідав сплетні. Мене засоромлювали їхні похвали, хоч, правду сказавши, мені приємно було. Я мовчав, не знаючи, що сказати. Від хвилини, коли почав малювати цей портрет, я втратив смак до розмов про мистецтво. Нечитайло підвівся із свого стільця і, немов продовжуючи обірвану розмову, поважно й задумано тягнув:

— Так, це починається в нашого милого колеги критичний вік. Це такий, пане добродію, вік, що людина зробить тоді або щось особливе або… Знаєте? — додав по довгій перерві трохи стомлено: — Я мав сьогодні, ви не повірите, такий еротичний сон…

Ми зареготали, а Кобрин злякано закліпав повіками:

— Та куди, куди! Еротичні сни в старигана. І не повірю. Помру від сміху!

Нечитайло повернувся до торта, що чекав нашого апетиту. На торті посередині біліла жива троянда. Він сказав:

— Покласти на цю смаковиту кулінарію живу квітку, для того, дорога пані, треба неабиякого смаку! — і похилився над ручкою задоволеної пані. — Це шедевр! Ви мистець, ви мистець!

Пані глянула на мене й відповіла з робленим докором:

— Перебуваючи серед мистців, — усякого наберешся…

Проте її голос не був такий веселий, як раніше. Я глянув на її очі, і мені здалося, що вони ще вологіші, ніж звичайно.

Сумні були очі нашої амфітріонки! Але я не хотів смутку того вечора. Я хотів бути веселим у товаристві веселих приятелів. Поглядав я часто на важкі двері з левиною голівкою. Кожний мій такий погляд спостерігала моя модель, і її чарівне цього вечора личко затяглося темною хмаркою. Я не міг не дивитись на двері. Я чекав, що прийде Наталка, але вона барилася. Я ставав неспокійний, розгублений, закривав хустинкою уста, шукав чогось по кишенях. Невже Наталка не наш приятель і не прийде сьогодні? Та кого було питатись? Я мусів себе тримати в руках, щоб серед байдужої розмови не кинути стурбованого, незручного, відірваного запиту: чому Наталки немає?

З-за важких дверей повіяло холодом. Не вже їх хтось відчиняв. Я слухав у напруженому рипі воріт, там, на вулиці, не чуючи нічого іншого. Але хтось ці важкі двері старанно причинив. Тоді я заспокоївся: моєї дівчини сьогодні не буде.

Ми випили шампанського. Нечитайло гриз пелюстки білої квітки. Розповідав, що такі смачні білі пелюстки запікала його бабуня в пуховому тісті. Він гладив руку мого моделя. Вона повеселішала, вона сяяла. Кобрин, пустуючи, читав оду до собачки. Сміявся і я, повеселішав, бо ода була дотепна. Ми стукнулись чарками з моїм золотим моделем. Тримали чарки в дрижачих руках і дивилися одне одному в вічі. Я хотів «проспівати римами» те, чого було надто в моїй душі, але схаменувся. Похитуючись, перейшов я довгу кімнату і, минаючи двері, закриті важкою завісою, вийшов на балкон. Нічний холод ударив мене в розпалену голову. Мені хотілося крикнути або заплакати. Чого мені хотілося? Я не знав і не хотів навіть згадувати. Мені було гарно. Так ще ніколи не було.

За плечима шелеснула сукня, і хвиля запашного волосся торкнулася моєї шиї. Гарячими руками вхопив я жінку й без пам'яті цілував. Вона почала вириватись з моїх божевільних обіймів, просила, шепотіла, але я не слухав. Крикнула: — Пустіть! Божевільний, ідіть!.. — Я не пускав і не думав пускати, проте вона вирвалася, стиснувши мені руку, і залишила мене самого на балконі. Я схилився на кам'яне поруччя. Внизу побренькувала гітара, і гомін голосів допливав з нашого «долу». З тими голосами змішувалися розмови за моїми плечима в атональний концерт. Вулиця, що виринула з-під ніг, меркла під тьмяним світлом єдиного ліхтаря. Вулицею гнався віз з білим конем. Білий кінь, як на картинах Чіріко, пустився навскач по опустілій вулиці.

Моє бажання, придушене тими нежданними поцілунками, помчало й собі навскач у тиху далечінь ночі.

Це вже третій лист прийшов із Сновидова, і лише на останній я відписав. То було миле й настирливе запрошення — приїхати туди.

Напливало літо. Я рішився поїхати. Переписав із старого записника вірша, того вірша, що його Наталка любила. І тільки в «постскриптумі» дописав, якого дня виїду зі Львова. Антоша провів мене на станцію і подав крізь вікно мою касету, коли поїзд уже відходив. Проходжуючись з ним по пероні, я був забув її на лавці. А це ж було все, що я взяв з собою. Антоша похитав кудлатою головою й пішов. Поїзд, спроквола прискорюючи біг, минав місто.

Далека дорога до милої небоги… Поїзд з трудом волоче колеса, пронизливо кричить паротяг, вповзаючи на станції. Довкола мене, в загальному переділі третьої кляси, весело й гамірно. Якісь новобранці чи просто хлопці співають вигукуючи пісень, позакладали всі вікна. Хтось крутить на розстеленій газеті цигарки, хтось товче яйця й кидає шкаралущі мені під ноги. Хтось обгризає курячі стегна та розсипає по животі хлібні крихти. Літній день підіймається понад пагорби й долини, понад низенькі хатки й високі тополі на межах. Я приссався до тієї радісної прозорости над замріяним профілем галицької землі. Захотілося вигадувати гострі вальорові зудари на тому сріблисто-салатному килимі, підбирати контрасти фарб, то замазувати краєвид серпанком прозорого лязерунку. І так вдивляючись у простір, я забув про все, навіть про голод, що, збуджений апетитом моїх товаришів подорожі, починав дошкульно докучати. А поїзд волікся ліниво.

Пополудневої спокійної години приїхав я на вузлову станцію і, щасливо зловживши сполучення, пересів в інший поїзд. Кілометрів небагато переді мною, зате часу дуже багато.

Коли на Синювате небо вискакували одна за одною бліді зірки, я мчав з Золотого Потоку дорогою серед піль і лісів. В освіжливому вітрі, що йшов з лісу, від того білого туману, який плив низьким берегом Дністра, я, підганяючи млявого Пегаса, відчував біля себе Наталчину близькість. Що вона робить? Чому сама не приїхала цим фаетоном під мури старого замку, а послала скісноокого візника, може, татарина? Кому звіритись, кому признатись, що мені до душі ці краї наддністрянські, що я сп'янів цим пахучим краєвидом? Татарин ставиться до мене з більшою байдужістю, ніж до своєї кобили. Темрява густішала. Тільки блимали стіни низеньких хаток, наче фосфоризовані. Ми загуркотіли на головній вулиці сонного села й зупинились.

Переді мною, в темряві веранди, стояла дебела дівка з буханцем хліба й мисочкою солі. Виглядала вона, як велична каріятида, що підпирала заплетеними в чічках косами піддашшя, де кудкудакали розбуджені кури. Хтось невидимий обсаджував хату димком матіоль і полину.

З нафтовим смолоскипом вийшла моя Наталка й достойно, як господиня, ввела мене в освітлену й людну вітальню. Тут стіл був заставлений до сільської трапези. За столом мене гірко зашкребло, що я не сам, не єдиний тут гість. Долинський купав вареники з вишнями в сметані, Лобода жартував з дівчатами. Вони зраділи моїм приїздом, а я сів насуплений, як сич. Наталка, бачучи мою розчарованість, привела мене швидко до порядку, пригадавши два невідписані листи.

В другій кімнаті пахнуло полином (проти бліх). Там висів портрет Гірляндайо. І полин, і Гірляндайо, і Наталчина бабуня, власниця портрету, що сиділа на ліжку, як живий портрет того солодкого майстра Відродження, заспокоїли мій нерівний настрій. Я дозволив себе посадити до сільських вибагливих страв, я слухав старосвітщину з уст говіркої бабуні, я слухав, розмріяний, неповторну пісню про чорноморця, яку співали дівчата на темній вулиці, немов скоморохи, для нас, бенкетуючих на вишневих варениках.

Похмурий день і високий берег. Берег і річка, як з картини Моне. Лобода і Долинський малюють, а я ще не розгойдався. В Долинського соняшники й кукурудза, багато ультрамарини. Лобода малює хмари, наче кінський табун. Малюючи, кидає оком на Настю-каріятиду. Не може ніяк намовити її, щоб позувала.

Наталка пере на річці. Вона в жовтому купальному костюмі, темний загар і яскраво розмальовані губи. Чому Долинський сказав, що вона, як шнурочок? Малюю і я нарешті. Кладу жовті плями на воду, на берег, на небо. Товаришів немає — пішли кудись полями. Відгомін з того берега несе якусь привабу. Наталка вже не пере, а плаває. Я відчуваю втому. Пейзаж, здається, сирий. І в мене з'являється велика охота кинутись у воду. Вода чиста, прозора, велична.

Біжу спадистою стежкою до води. Наталка на середині ріки. То виринає з гадюками мокрого волосся на плечах, то поринає під зеленкувату течію. Пливу теплою вигрітою водою до неї. Вона тікає. Відпливає ген аж до того берега. Там нікого немає, навіть пастушків, навіть корів. Тільки орли одні ген високо в рожевих скелях, і маленькі гадючки тікають від наших мокрих слідів.

— Наталко, ти гарна!

— Який ти говіркий! Я тебе таким не знаю. Чи то не наше повітря так на тебе вплинуло? — вона відмахує із скронь волосся, що пахне водою.

Я милуюсь рікою і дівчиною. їй, очевидно, приємно слухати, що її краса нерозривна з красою тієї ріки.

— Мавка…

— А ти казав: — Шнурочок.

— Я тільки переказував, я не такий дотепний. Але ти, власне, така…

— Яка?

І я вагаюсь. Я приглядаюсь до неї з такої близької віддалі, що в мене з'являється бажання вхопити її в обійми, але волію бути стриманим і втішати її словами, в яких висловлюю безмір мого захоплення її красою. Я знаю, я маю той сьомий чи восьмий змисл доцільности і я її вщасливлюю. Блаженність уділяється й мені. Під ногами вода, над нами скелі, а просто нас — мій пейзаж.

— Який він?

— Невдалий.

— Не вірю. Все, що ти робиш, чудове! — вона зірвалася й спотикається. Падає на гостре червоне каміння. З її гарного стегна спливає ниточкою кров. Схиляюсь до червоного слідка і спрагло цілую подряпане місце.

«Колола пальчики шипшина,

устами ссав солодку кров…» — хоче пригадати далі Наталка, але я не слухаю. Я цілую гладеньке стегно, що пахне дністровою водою, цілую очі, яскраві губи з запахом нетутешнім. Цілую до безтями!

Ми сиділи обнявшись, під колючим кущем глоду, але нам не сиділося. І не знаходили місця серед скель і води під лагідним річковим вітром.

На тому боці виростають постаті. Наталка їх пізнає. Скачемо в воду і пливемо до Долинського й Лободи.

Вода прохолоджує тіло, ми трусимось, але бажання зосталося палке, хвилююче. Я думаю про ці хвилини на березі, чарівні, неповторні. Чи я чого не проґавив? Наталка шепче: — Кохаю… Отже, не проґавив. Біжу за нею піщаною косою.

— Брехуне! Невдалий пейзаж! — гукає вона. — В тебе, я тобі вже казала, немає нічого невдалого, крім…

— Крім? — я злякався.

— Невдалого вибору…

— А все-таки пейзаж Долинського кращий!

— Забагато жовтого в тебе, — сміється він, дивлячись на дівчину. І дивиться так, що в мене з'являється бажання кинути його у воду, туди, де вири.

Після обіду пішли ми з Наталкою в приходський сад, бо приїхав її дядько. Вона була в широкому капелюсі проти сонця і читала під дубом якусь книжку. Капелюх, а ще більше дуб, були цікаві, і я зробив рисунок. Наталка ніби читала, насправді ж лише чекала, коли я почну малювати, і я почав. Малював до заходу сонця. Коли світло стало мінятися, я сидів і дивився проти себе. Наталка не ворушилась. Читала вголос Дікенса. Я милувався її голосом, Дікенса не слухав. Дядько, що досі спав після дороги, прийшов до нас. З його приходом охота кінчати портрет безповоротно пропала. Його, його малювати! Оце вийде портрет! А я захопився капелюшком! Чуб напевно був би тієї самої думки. Наталка, звичайно, вдоволена. Пригадалася моя золота моделька. Дивні жінки! У них завжди більше амбіцій, ніж поривань. Чому б не малювати Наталці? Дядько каже, що в неї багато талантів, але найбільший — це її жіночість. Я про це ще не думав, хоч, очевидно, дядько має рацію. Завтра малюватиму його. У нього порівняно молоде обличчя, але затиснуті губи під довгим, якимсь французьким носом, без зубів (він утратив їх від цинги в Сибірі). Тому його обличчя позбавлене змисловости, аскетичне, середнєвічне якесь. Небагато таких облич бачив я у нас!

Ми сиділи й слухали соловейка. Соловейко співає в саду, підстриженому, як Шенбрун. Прийшла старенька паніматка. Вона тільки що позбулася роботи: стригла вівці. Дядько просить її заграти «Мрії» Шумана. Вона грає. Пахне якась квітка, що обростає веранду. Вона називається центифолія. Дядько згадує про подорожі по далеких краях і розповідає це так, наче б читав книги. Я слухаю бриніння мух, що продовжують резонанс після затихаючих звуків фортепіяну. Наталка замріяна. Я щасливий.

Така дивна ніч. Я не можу заснути. Не спиться й моїй дівчині. За завіскою, в її відчиненому вікні, світиться світло. Воно падає на темну сільську вулицю неспокійною плямою. Воно заворожує мене. Я тихенько гукаю. Хотів би викликати її із спальні, що пахне полином. Мій тихий оклик вибухає серед ночі гучним криком. Ховаюся на піддашшя й сполохую якогось кажана. З вікна вихиляється темна голівка… Мить — і я перенесу Наталку з її дівочої кімнати на пусту вулицю. Але ж селом уночі неможливо гуляти. Он з того кінця йде поліцист у лунких чоботях, що світить собі карбідовим шипучим ліхтарем. Ми з вітром, що йде від річки, несемось у сад, під старий дуб, у росяну траву. Грабиновий живопліт та високі сосни ховають нас від зірок. Обоє тремтимо.

— Тобі холодно, ти тремтиш, Наталочко?

— Ні, я ні, це ти, любий…

Мабуть, цієї завороженої ночі я скажу Наталці більше, ніж досі говорив. І Наталка наче чекала чогось несподіваного…

В росяну траву падають яблука. Ми, охоплені забуттям, обсуваємось в траву. З цвинтаря кричить пугач. Наталка злякалась.

— Це любовний крик, не тривожся, мила…

Мені здається, немов це мій голос, мій крик. Я кричав би, як той пугач, так просто, так вимовно. Але дядьків курінь тут близько, і зорі вже меркнуть над нами. Ще трохи й світатиме.

Підводимось з вологої трави й минаємо яблуневий сад, стежку попід курінь, шенбрунські шпалери. Минаємо цвинтарні ворота, що скриплять під вітер, і ми вже на дорозі.

— Наталю… — у голос налилась уся моя туга парубоцька, мої слова, просякнуті мільйонами ніжностей. Але слів небагато. її личко, опухле від поцілунків, палає на досвітньому вітрі, очі сплющуються до сну.

— Спи ж гарно, щастя моє! Спи спокійно, — шепчу вже на підвіконні. — Надобраніч!

З цвинтаря лине крик пугача, я слухаю його спокійно і втомлено. І мені пора прилягти.

Неділя в Сновидові — відірваний день. її немає в календарі, її немає в ніякому іншому місці на світі. її не було в моєму житті і ні в чиєму.

Починається ця неділя кудкудаканням рано-ранесенько. Трошки згодом бамкне дзвін з маленької дзвіниці над берегом. Несміливо він починає, та вже, як розійдеться, не вмовкає — дзвонить у чистому повітрі й співає.

Церковця стара й маленька, як столітня баба. Вона ледве може помістити кілька важливіших осіб, що беруть участь у священнодійстві, решта, що пливе сюди, на берег ріки, в надзвичайних старовинних одягах, ще княжого крою, вишитих і витканих натрудженими руками, без образ займає своє місце проти безхмарного неба. Вони звикли молитись на вільному річковому вітрі, в пахучому просторі, маючи перед своїми очима образ маленького храмика. Спів розходиться поміж соняшники й кукурудзу, по морвинових гаях, іде попід старі дуби.

Я співаю самуїлку разом з тією громадою, що пахне сонцем і соняшниковою олією, вклякнувши на легкому поросі вулиці, гарячому й запашному.

Наталка стоїть навколішках у захристії, трошки сп'яніла, як каже, від кадильниці. Вона проказує за дідуньом і за безголосим дяком таємні слова молитви.

Після богослужения нас чекає стіл, заставлений гарячо-жовтими стравами. Багатство наддністрянської землі: рум'яна кукурудзяна каша лежить пірамідою на мисці, бурштиново-прозорі курчата, дині, морелі… До того ж тисові підлоги та золочені рами зчорнілих образів.

А вийти з їдальні на веранду, — тут уже кольори не ті. Тут все ізмарагдове, як ізмарагдова панорама потойбіч ріки. Прозоре виноградне листя закриває бляшаний дах, агава посередині французького травника під соснами, даль голубіє синюватим берегом з рисунком рожево-салатних, тонко нарізаних нивок. І ген-ген далі, в сизому небі, обриси Карпат.

Наталка шепче:

— Підемо туди, в гори?

— Підемо! — я запалився бажанням іти туди, на південь, до тендітних горбиків у хмарах, кинувши без жалю провансальський затишок. Лобода лагодить наплечник, Наталка підбиває черевики надзвичайними бляшками, обіцює нам незабутні емоції від тієї мандрівки до гір. Ще чекаємо святого Івана, щоб побажати дідуньові, якому до сотні небагато залишилось, кріпкого здоров'я, і тихими ночами, незаспокоєні щастям, мріємо про мандрівку. Дядько сміється лагідною усмішкою людини, що всього торкнулася серцем і переміряла розумом — хіба там, за обрієм, знайдемо щось краще, величніше від старого саду?

Але я нікуди не пішов. Я залишив над рікою збентежену мавку, мої невисохлі картини, моє незаспокоєне бажання і вимріяне щастя та подався лінивими поїздами до Львова. Бо Чуб написав, що Богдан захворів і лежить у санаторії. Ніби був після операції. Я від тієї хвилини не заспокоювався. Наталка бачила мої зажурені очі й пустила мене.

— А, може, й справді треба тобі їхати, доки не пізно?

Після золотистого погідного села, яким сірим з чорними тінями, яким пустельним видається Львів під час вакацій!

Просто із станції побіг я Городецькою вниз. Біг, аж доки не зупинився перед будинком, в якому жив поет. Відчинена широко брама, закрите шторою вікно Богданової кімнати ворухнули в мене недобрі думки. Я вже знав, я відчув катастрофу. І не насмілився зайти в цю широко відчинену браму. На стіні висів некролог, я навіть не читав його. Не читаючи, я вже знав, про чию смерть він сповіщає. Я приїхав запізно. Чого я шукаю тут?

На тлі чорної ями виринула ясна голівка, біле обличчя, і знайомий мені голос прощався з кимсь:

— Я вже піду, цілую ручки…

За тонкою постаттю в чорному вихилились інші і німо дивились їй услід.

Я пішов слідком за нею. Йшла схиливши голову, поволі, немов спотикаючись, і я швидко догнав її. Що ж я мав сказати? Чим облегшити горе, яке й мене починало печалити? Може, залишити її саму з її горем? Але вона оглянулась і пізнала мене. Я запитав а, куди вона йде і, не чекаючи відповіді, запросив її до нас. Мені було відомо, що вона нікого у Львові не має. Трохи подумавши, зважився взяти її під руку. Ішли мовчки. Я думав про Богдана. Напевне й вона про нього думала. Вже поблизу хати в мене з'явився сумнів: а, може, там нікого немає?. Але там були всі. Був Чуб з дружиною, був Нечитайло, Галина, Роман, Антоша. Прийшли сюди просто з похорону. Всі були сумні, заплакані. Мого приїзду, здавалося, й не зауважили. Я відсунув столик і посадив Софію на ліжко за столом. Чуб тиснув до очей мокру від сліз хустину. Галина гріла воду на чай, кудись виходила, щось приносила, господарила.

Софія підняла чорну заслонку, що звисала на носі й, очевидно, заважала їй. Вона зідхнула. Чуб відірвав долоні від очей, перестав схлипувати й запитав панну, як вона себе почуває. Вона наче цього тільки чекала.

— Якась містерія… — промовила вона. — Не знаю, як це пояснити. Ви пам'ятаєте, як Богдан шукав під час хвороби останніх листів «Зеленої Євангелії», і я не могла їх знайти? Я шукала скрізь і не знайшла. Аж минулої ночі… Я сиділа всі три ночі біля тіла покійного, а батьки пішли трохи відпочити. Я не боялася, але нараз… Софія замовкла, витираючи носа хустинкою.

Мене наче чимсь холодним махнуло по плечах. Я розглянувся по темних стінах і присунувся ближче до стола. Чуб з цікавістю слухав, уже не плакав.

— …я сиділа на стільці плечима до столика, на якому лежали рукописи, і не оглядалась. Я вдивлялася в лице, що жовкло між квітами й стрічками. Щось шелеснуло, наче б вітер перегорнув сторінки в книжці. А знаєте, я, шукаючи тих рукописів, переклала десятки разів усі зошити й знала добре, що їх там не було. Я зиркнула позад себе… — вона знову зупинилась, витерла очі.

Я кинув оком у темне віконце. Надворі була тиша і безрух.

— …дивлюся: вони на столику, на самому верху! Якраз ті, що я їх так даремне шукала стільки часу. Пам'ятаєте строфи? — вона нахилилась до Чуба:

— Вони лежали переді мною. Як могла я їх не бачити раніше?

Чуб замислився.

— Це, — сказав тихо, не знати до кого, — його душа зматеріялізувалася, щоб допомогти Софії. Він так хотів видати цю збірку!

— Це флюїд ворушив листками, — додав тихо Нечитайло. Він раптово зірвався і, дивлячись у вікно, почав прощатись. Чуб і собі підвівся:

— Зачекай, підемо разом!

— Ні, ні, не можу. Маю ще справи… — і він, якось гостро зігнувши довгу шию над Софіїною рукою, подав холодну руку мені.

Вийшов, а ми всі мовчали. Всі думали про рукопис.

Не минуло й кілька хвилин тиші та мовчанки, як раптом двері рвучко відчинились і на поріг з надзвичайним поспіхом ускочив Нечитайло. Бліде, залякане обличчя, руки трусилися.

— Що сталося? — кинулись ми до нього, самі злякавшись. Ми посадили його на давнє місце. Ще дзвонячи зубами й витираючи спітніле чоло, він вистогнав:

— Там, на вулиці… Баскервілів пес…

Софія блідо всміхнулась:

— Невже існує баскервільська собака?

Та невже? — і засміялась голосніше.

Нечитайло засоромився. І я засоромився перед тією відважною панною.

Галина подавала чай. Ми пили його задумані, снуючи гірку думу, що Богдан чаю вже не п'є…

Чуб знову став сумний і голосно поскаржився, як дитина, що Богдана, того самого поета, вже не буде. Як це сумно, як це мучить. І він не може не плакати. Опісля всі пішли, залишаючи мене самого. Я ліг на ліжко й, глянувши на нерукотворний малюнок, вибухнув глухим плачем.

Чого я собі не пообіцяв: і портрет Богдана намалювати, поки ще живе він у моїх очах, і витягнути з-під подушки зошит та записати все те, чого не можна сказати словами; написати до брата та до Наталки, піти наверх і привітати свою модельку. І чого ще не пригадав собі! Але небагато зробив. Сів писати листа в Розлогу й подер. Більше не беруся. Богданів портрет, може, й малював би. Натягнув і заґрунтував полотно, зробив рисунок, а тоді прийшов до мене Чуб. Він запросив мене до себе подивитись на його працю. Ми сіли в трамвай і поїхали в східній кінець міста. Так ми заговорились, що незчулись, як трамвай прибув на кінцеву зупинку. Кондуктор запитав нас, чи хочемо висідати тут, у Личаківському парку, чи проїхатись назад тією самою лінією. Ми висіли й пішли пішки до Чубової хати.

Тут сидів Нечитайло з паном, тим, з яким я познайомився в «Деляпе», з борідкою а ля Мопасан. Говорили про ікони, зібрані в національному музеї. Я люблю слухати, як говорить Нечитайло. А й пан з чорними вусами говорив із знанням справи та відвагою:

— Наші модерністи думають, що так, як мистецтво понад часом, мусить воно бути й понад простором. Коли ж випадково простір, в якому живуть згадані мистці, є українською землею, то чи не можна їхнього мистецтва назвати українським? Я не можу пригадати будь-якого міжнародного малярства! Голляндське малярство є голляндське, негритянське — негритянське, французьке малярство…

— Але Марк Шагал є жидом, живе й творить під французьким небом, а проте його мистецтва не назвете ні французьким, ні жидівським. А воно є, і того не сховаєте, — обізвався якийсь молодий чоловік, що золотив раму.

— Мистецтво Шагала є жидівське, — з переконанням сказав Чуб.

— Чи тому, що Шагал жид? — запитав Нечитайло.

— Ні, не тому! Тому, що його картини діють на глядача так, як діє на людину спів жидівського кантора в синагозі, або як діє жидівський ритуальний танець, або жидівські псальми.

— Я з вашою думкою не погоджуюсь! Шагал є французом, тобто парижанином, як ними є еспанець Пікассо, француз Кле, німець Кандінскі та інші. Це той самий світ візій, та сама мова передачі.

Але Чуб настоював на своєму:

— Немає понаднаціонального мистецтва, і всі мистці, які своєю батьківщиною вважають Париж, живуть там роками, працюють в атмосфері своєрідної солідарности, різняться між собою як негр із скандинавцем, як англієць з вірменином, як українець з москалем. Чи Леонардо да Вінчі створив французьке мистецтво, хоч жив між французами?

Я признав рацію Чубові. І мені було ясно, що національність мистця оприділює мистецтво, як і літературу чи науку.

Чорнявий пан сказав до Чуба, погладжуючи вусики:

— Чи ви вважаєте свої «руки й ноги» українською картиною? Чи не міг би такої картини намалювати маляр з Південної Америки?

Чуб, почервонівши, відповів покашлюючи:

— Коли цей твір, вибачте за зухвалість, намалював мистець, свідомий своєї українськости, то твір буде, безперечно, українським. І не треба його прибирати у вишивані рукави та смушкову шапку. А де лежить національна ознака твору, то це не наш секрет. Мені здається, що честь відкрити її, занотувати, визначити припадає вам, панове критики, — він уклонився рукою до землі перед паном з вусиками. — Осуд критика завжди несхибний, бо об'єктивний. Правда, наші критики, визначуючи органічність нашого мистецтва, зводять її ознаки до фолкльорних рис. Це негаразд. Вони несвідомо звужують засяги своїх компетенцій, вони обривають з цілого ті чарівні гілки індивідуальних прикмет нашого мистецтва, залишаючи голий пень визначеної, признаної реальної краси, оголеної від наверствувань нових і нових течій. А мусимо не забувати, що мистецтво органічне, національне, виглядало тисячу, сто, тридцять років тому в своїх формальних шатах завжди трохи інакше, ніж сьогодні. Зрештою, як і ми самі також відрізняємось від наших батьків, дідів, хоч ми й вони — українці і не хочемо творити нічого анаціонального.

Чорнявого пана хвилювало щось інше.

Нервово помахував рукою і ледве Чуб скінчив, він промовив, закладаючи ногу за ногу:

— Коли ми такі певні цілісности нашого мистецтва, то чому тоді такі пристрасні спори за Гоголя, Чайковського та інших, що будучи расовими українцями й мистцями українського профілю, будували чужу культуру?

Двадцятисемирічний Чуб з гарячою вдачею зберіг більше спокою. Він відповів:

— Пристрасні суперечки свідчать про те, що москалі не в силі присвоїти їх, а ми, байдужі й розтратні, не спроможні закріпити за собою власність. Ми вже говорили, що втеча Леонардо да Вінчі і втеча Гоголя із своєї батьківщини — це маленькі зеренця піску в пустинних океанах. І в безмірі часу це коротенька мить, яка минає, не сколихнувши й повітря.

— Ви, маестро, бороните своїх «Рук і ніг», а там, на мольберті, маєте щось інше.

Нечитайло підвівся до великого полотна, що сягало росту людини.

— Чи можна подивитись?

Чуб повернув до нас полотно. Перед нами станув у розвіяному плащі на тлі неспокійного краєвиду Богдан Явір. Поли темного плаща рівноважили сповидний спокій ясної плями обличчя та підкреслювали те, чого Чуб, згідно з вихованням у паризькій школі, не хотів віддавати психологічними засобами.

— Образ модерний…

— Знаменитий! — крикнув Нечитайло, перебиваючи чорнявого критика.

Проте, той докінчив:

— …але це є, власне, портрет. Так малювали нечисленні.

Було видно, як слід малювати портрет поета. Чуб портретист, і він чуттєво стояв найближче до Богдана. Це було видно. Оглядаючи портрет, я робив сумний висновок, що мої портрети — не портрети.

Пан з вусиками признавав:

— Ви відважні, маестро! Портрет сміливий, дуже сміливий. Але ваше мистецтво — це вислід, так би мовити, сучасних течій. Це захоплення Парижем, захоплення, скажімо, галеріями Італії, Еспанії, але це неукраїнське мистецтво. Мистецтво, що могло би бути органічним, монументальним, коли б ви не ставились зневажливо до моїх слів, чи до слів моїх товаришів, з вашого дозволу, критиків…

Чуб задоволено потирав руки.

— Ви думаєте, пане докторе, що галереї Парижу дадуть нашому братові більше, як збірка ікон Національного музею? Ви помилково стараєтесь залишити мене навіки в полоні «ізмів», таких з «Сальону Незалежних»! Вірте мені, що тих «ізмів» для мене вистарчить у наших іконах.

До мене доходили уривки їхнього жвавого діялогу, але я знав, до яких висновків дійдуть вони в своїй розмові. Нечитайло мовчки насолоджувався добрим тютюном, а молодий чоловік, що золотив раму і не приймав більше участи в розмові, сказав до мене, притишуючи голос:

— Це все теоретизування до чорта потрібне. Мистецтво буде таким, яким ми його хочемо, коли матимемо свою вільну державу. Решта — забава!

Я попросив його ясніше висловитись, і він з деякою нетерпеливістю в голосі відпалив:

— Ви всі ходите ногами в повітрі, а потім нас «позичають», кому потрібно. Позичають, щоб ніколи не віддати!

Він повернувся до своєї роботи, зневажливо подивившись на мене.

За вікном шуміли сосни. Я думав про те, що Чуб може багато говорити про мистецтво, бо, теоретизуючи, він відпружувався від великої праці. І я не без смутку порівнював своє літнє надбання. Ба! І порівнювати не було чого! Як зозуля залишив я там, над Дністром, свої картини, не турбуючись їхньою долею…

У «Качиному долі» я сам один. Усі роз'їхались. Іноді забіжить Ромко, нарисує карикатуру, розповість анекдот і тікає. Спокій і тиша. Тиша й на горішніх поверхах. Моя модель виїхала на води. Я мрію. Запитую себе, що таке щастя, чи тоді я щасливий, коли переживаю щасливі хвилини, чи тоді, коли мрію й чекаю? Так, тоді, либонь, найщасливіший. І сьогодні я лежу (хай того не знає Наталка) не роздягнувшись на ліжку, з очима вп'яленими в той кут, де нерукотворний рисунок так пестить мої очі. Цей рисунок у моїх візіях — голівка Наталки, ні, не голівка, а півакт на вишневому тлі. Волосся зеленкувато-сиве, тіло рожеве. Я схопився. Намалюю його так. Намалюю його, доки ще приїде Наталка, доки ще прийде хтось з товаришів. Не думати. Не розпорошуватись!

Я уявляю собі, що злажу з ліжка, натягаю полотно на підрамник, роблю рисунок. Але все це поки що в думці. Ще в голові портрет Явора. І він своєю величчю прислонює мої візії, він паралізує мої рухи.

Нерукотворний рисунок і далі в своєму куті. Та він уже не видається мені жіночим півактом. Він має обличчя середньовічного ченця. Він нагадує чоловіче мужнє обличчя з затиснутими маленькими устами. А, може, «Кардинала» Ель Греко? А, може, й філософа з куреня — Наталчиного дядька. Ага! І ще один нездійснений задум накидається, пригадує себе. Я приплющую очі і бачу, як у сонному хороводі пересуваються постаті, обличчя. Лице філософа найвиразніше, найнастирливіше, дуже близько переді мною, найближче.

Хтось постукав у двері. Хтось завжди кладе край моєму безділлю. Листоноша. З полегшею вітаю урядову шапку, відбираю листа від Івана й зачиняю за ним двері. Мій брат пише, як звичайно, на половині міністерського аркуша виразним, дбайливим письмом. Його листи для мене, наче бажаний, лагідний і спокійний гість. Хто знає, коли б не цей лист, чи не впав би мій творчий настрій? Чому я ніколи не малював Івана? Він навіть ніби жартом якось натякнув, що хотів би мати портрет «братового пензля». Я казав би: «Братова рука»…

Он як хочеться йому похвалитись братом! Бо ж там, на селі, я відміна! А так: «братова рука»! Може, поїду в Розлогу, може, й намалюю… Але тепер ні! Тепер до моїх візій. Ще мушу натерти фарби. Як це багато часу забирає. Наталка обіцяла комплект англійських фарб. Моя люба Наталка!

Цілісінький тиждень сам. Навіть Ромка не бачив. Наталка обіцяла писати, але не пише. Обіцяла багато, але мовчить. Мовчу і я. Та мені тепер не до листів. Я малюю. Скинув із стіни ненависну композицію й повісив туди свого філософа. Він майже готовий. Боюсь кінчати, щоб не попсувати, хоч бачу, що треба. Голова з лінією шиї й зігнутої руки творить еліпсу. Голова — тепла пляма і зовсім непогані очі. Тло трошки неспокійне, але я стушкую його. Хай не буде неспокою на цьому полотні! Мене обходять формальні проблеми, а неспокій мимоволі породжує літературу.

Дика вдача моя! Я радію, що тепер сам, що ніхто не заважає. А хотів би, щоб хтось нарешті прийшов і сказав своє слово! Може, попросити Чуба або Нечитайла?

Коли запав вечір, я вийшов поблукати своїми вулицями. Я ні про що не хотів думати, я відпочивав. Виходячи, помітив світло наверху. Невже моя модель вернулася з вакацій? Може зайти туди? Краще ні. Побіг я в напрямі святоюрського саду, під високі дерева, де перед очима покоїться силует храму на вечірньому небі.

Чи я романтик? Мистці мусять бути романтиками, інакше їхні твори діятимуть на сприймача, як газета з цікавими, але спізненими новинами.

Я довго сидів на самотній лавочці, і мені важко було покинути цю самотину серед міського гамору. Важко було вертатись у вилюднений «Качиний діл». А, проте, однієї хвилини, наче підштовхнутий, я підвівся й з незвичайною скорістю поспішав додому. На порозі лежав великий білий конверт. Моя господиня розмашистим скісним почерком запрошувала зайти до неї.

— Може б піти!

Уважно приглядався я у віконну шибу сердитий на себе, невдоволений своїм виглядом, пригладжував волосся, вигладжував штани, а краватка ніяк не хотіла зав'язатись модним вузлом. О, який я! Дивлячись на руки, черевики, кидаючи на себе останній критичний погляд, я пломенів внутрішнім вогнем. Мені було до млості приємно.

Вискочив я з підвалу й легкими кроками, наче б мав крила Меркурія при черевиках, біг до важких дверей з левиною голівкою.

Я хвилююся. Але це так собі! «Я ж кохаю Наталку, кохаю»… — не встиг шепнути собі. зачиняючи двері.

В освітленому куті «нашої» півокруглої вітальні сиділо дві жінки. Моя модель привіталась зі мною і відхилилась. З-за плечей вискочила Наталка.

Я спалахнув. Як же так? Не попередила не написала… Господиня кидала на нас допитливі погляди. Що ж мені було робити? Я зніяковів. Я злякався свого вигладженого волосся, модної краватки. Там, над Дністром. я не блищав тією робленою елегантністю. Чи це не кидалось у вічі? Та це лише моя неспокійна совість підсовувала моїй благородній дівчині низькі підозріння.

Наталка всміхалася усміхом Джоконди, екзотична, пахнула чимсь невловним. І це я вгадав, — то був запах полину. Вона з подивом дивилась на мене й сказала:

— Як він гарно загорів на нашому сонці, правда?

Це було не до мене, ні!

Обидві безцеремонно мене оглядали, аж я відвернувся до стіни. О диво! Там стояли рядочком мої пейзажі, «капелюшки», мої рисунки із Сновидова. Сердешна Наталка привезла їх сюди і, може, тому мене покликали. Власне, про ці картини вони й розмовляли. Говорили про них, як про свої власні речі. Чи не збирались самі їх виставляти, не дай Боже?

— Мої дорогі пані,— обізвався я. — Бачу, що я у вашому ясирі по саму шию. Навіть мої картини вже мені не належать. Може, не маю права й ними розпорядитись…

— То справді дуже шляхетно з його боку, — сказала Наталка, і цим разом також не до мене. — Це влегшить наші справи…

— Які справи? — запитав я просто, осмілений трохи їхніми мінами.

Вони переглянулись.

— Врешті, може, скажемо. Тут немає чого скривати.

— Слухай уважно, — додала Наталка.

І пані почала:

— Товариство Прихильників Мистецтва влаштовує виставку. Не таку виставку професійну чи ідеологічну, чи групову, а, скажу вам просто, продаж картин. У касу посадимо якусь гарну жіночку, от хоч би Наталку, якщо вона погодиться і успіх запевнений. Таким чином ви собі назбираєте трохи грошей, і… Наталка каже, що хочете поїхати в Париж. Поїдете собі туди. Коли ми за справу беремось, напевно поїдете.

Я хотів кинутись до обох і розцілувати їх за таку увагу до мене, за їхню щирість і доброту. Але я того не зробив. Я зірвався з місця, побіг до стіни, де стояли мої ескізи, викрикнув, як божевільний:

— Ці кічі виставляти? Виставляти й продавати? Ні, ні! Дякую красненько за таку виставку!

Мої пані посіріли. Вони обсунулись у стільці. Наталка тремтячими пальцями закурювала цигарку. По хвилині, звертаючись до господині, сказала:

— Оце так маєш!

Господиня, моя золота модель, підсунула мені цигарки, сама спокійно запалила, а тоді обізвалась щебетливо, як колись.

— Чи ці, чи інші! Які вважаєте за готові й відповідні. Ми нічого не вирішуємо без вас. Ви помиляєтесь. Все ж подякуйте Наталі, що привезла ці ваші кічі, як ви називаєте їх, і в доброму стані, непошкоджені…

Її спокійні слова привели мене до порядку, але я, будучи ще обурений їхнім непокликаним піклуванням, не слухав і дивився на картини. Де ж таки! Це не були речі для виставки. Та що тут і думати! І пейзажі тільки етюди, і ця студія під деревом!

Жінки, наче б мене й не було, розмовляли про театр чи що. Я стояв під стіною сам із своїми етюдами. А жінки були також самі з своїми вічними темами.

Я попросив дозволу віднести картини вниз.

— Але верніться до нас!

— Аякже! Зараз прийду!

Обіймаючи обома руками, поніс я свої скарби в темний діл. Тут, у цьому розгардіяші, почував я себе добре й спокійно. Порозставляв картини рядочком під стіною й замислився. Глянув угору. На мене дивилося суворе обличчя філософа. І я на нього довго й вдоволено дивився. А оце там — розставлене рядочком внизу — було те, що можна було продавати на базарі. Такі веселенькі вакаційні краєвидики! Такий капелюшок під дубом! Пленерик! Викрикуючи злорадно зневаги на адресу ескізів, я так захопився самокритикою й зовсім-забув, що нагорі чекали мене загнівані богині.

Коли опам'ятався й метнувся до дверей, я захолов. Я чув схвильовані голоси, палку суперечку, чи що. Невже я розгнівив їх своїм диким учинком? Мені було прикро й жаль. Я вже віддав би їм усе, все, щоб тільки простили мені. Тихо, скрадаючись, прочинив двері й наблизився до них. Вони не звернули на мене найменшої уваги. Далі продовжували палку розмову. Я сів з полегшенням на стілець. Дами розмовляли про купальні костюми…

Про цю виставку говорить усе місто. На кожному кроці розклеєно афіші, оголошення, комунікати. Старого притягнули патронувати.

«Качиний діл» оживлений, схвильований. Як це без жюрі? А критика буде? Хто може продати? Та все те було безмірно просте. За жюрі тут правила совість виставляючих. Було багато карпатських водоспадів, квітів, гуцулок, меланхолійних копиць, дерев'яних церков, висіла якась велика патріотична баталія, страшний большевик з очима, як вогненні ґудзички.

Галина стоїть біля своїх квітів з пухкими губами. Наталка при касі. Вона сьогодні ще краща, ніж звичайно. В декольте китичка фіялок, над чолом береги фантазійного капелюшка, волосся спадає стрілками на плечі, браслет на руці. Від неї не відступають. Якийсь рум'яний великан заступив її широкими плечима від усіх, навіть від мене!

Чуб підморгує мені значуще, але я не розумію, чого він хоче. Він каже:

— Поїдеш, поїдеш. О, вона про це дбає!

Але я неспокійний, невдоволений, сердитий.

— Як можна, як можна… — сміється Чуб. — Нічого, її не вкусять. А ось Нечитайло. Він нам скаже щось конкретне, чуєш?

Нечитайло вітається з нами, але очима бігає по залі, не бачить ні мене, ні Чуба. Чуб утаємничує його в мої підозріння. Він каже просто, що я ревнивий. Що може б так Наталку прикрити якимсь рядном, щоб люди не дивились? Але Нечитайло не дуже й слухає, він за кимсь розглядається. О, за цим рум'яним великаном. Веде його до нас. До мене веде того великана та ще й з моєю моделькою.

— Дозвольте познайомитись. Я ваш вірний поклонник. Я зворушений вашими працями, — це він так до мене. У нього надзвичайний голос. Я мимрю щось, ще більш озлоблений його м'яким голосом, привабливою усмішкою на вродливому обличчі. Він тисне мені руку із страшною силою, як і слід великанові. — Це ваша ідея — такий базар? Та певно, що вона мусіла вийти з жіночої голівки, — він уклонився перед моїм моделей. — Жінка, тільки жінка!.. Скрізь, на кожному кроці…— він нарешті випустив мою руку, і я відійшов трохи набік. З віддалі я міг приглянутись вільніше, слухати уважніше. Ця гладенька мова й чаруючий голос відбивались скреготом у моїй душі. Чого він хоче від мене? Мені здається, що це не мені, не моделеві, а Наталці, моїй дівчині, співає. їй співає, їй!

Модель, як звичайно, скромно й увічливо заявила, що найбільше праці вклала в цю виставку Наталка, навіть ідея, належить їй.

— Ви, бачите, вона окраса виставки…

Ніхто, може, не помітив, але я облився рум'янцями, як яка дівчина, аж по саме волосся, аж по шию. Це так сказала вона, жінка! Я повинен учитись у тієї гарної пані багато-багато! Як високо над моїми мізерними ревнощами стояла шляхетність тієї жінки. Я підвів на неї захоплений погляд. Вона відповіла мені усміхом і додала:

— А знаєте, панове, хто зібрав найбільше грошей на відкритті? А оцей пан за свої кічі.

Всі засміялись, хоч не знали чого. Та найголосніше сміявся я. Сміявся гірко, бо те, що я виставив і продав, — це були, без образи моїх покровительок, безнадійні кічі!

Великан знову підступив до мене й ще раз до болю потиснув мені руку. Він гратулював мені, і всім тим, що купують, і тим, що живуть у цьому милому Львові, і що люблять малярство та не дають гинути мистцям, а підтримують їх. Він розчервонівся і в запалі запросив нас усіх до кафе.

— Я переїздом, а хочеться поговорити з земляками, хочеться побути між своїми.

Я приглянувся його обличчю. Воно було піднищене, а втомлені очі осмілили мене — мені відлягло від серця. Я ще не був утомлений! Я був молодий. О, який я був молодий!

Наталка нахилилась мені до вуха:

— Поїдемо в Париж, ти багатий!

Я був щасливий. Це ж для мене було все.

Наталка відтягнула мене з Нечитайлом трохи набік:

— Ви пригадуєте портрет його жінки в профіль, з анумської виставки? Оригінально! Він дуже талановитий!

— А хіба це маляр?

— А ти не знав?

— Та ні. Я думав, якийсь співак…

— Маляр, а його жінка — поетка з половецькими очима.

Без Нечитайла я, певне, загубився б і в ясних хвилях кохання, і в нетрях похмурого мистецтва. Він з'являється завжди тоді, коли я стою на бездоріжжі або коли застигаю в бездіяльности. Цей самий Нечитайло, що боїться баскервільської собаки! Я, нікчема, Не можу сказати про себе, Що я йому можу в чомусь допомогти. Ні йому, ні нікому.

Учора вночі я вертався після блукань вуличками нашого прекрасного міста під зорями і зайшов під «Де ля Пе». По сходах з першого поверху зійшов Нечитайло. Він зловив мене за руку і, очевидно, думаючи не про мене, притискав її до свого худобоку й мовчки тягнув у напрямі Підвалля.

Я йшов розглядаючи патиновані будинки старого міста. Це був якийсь Рембрандівський пейзаж, і він узяв мене в полон.

Пройшовши декілька вулиць, ми зупинились перед якимсь будинком. Нечитайло голосно і якось твердо обірвав нашу довгу мовчанку:

— Я тут живу. Зайдіть на хвилинку, пане товаришу!

І, тримаючи ще сильніше своєю кістлявою рукою мене за плече, запровадив у темнувате підсіння. Ми вийшли поволі на третій поверх. На тому поверсі не світилося. Ми навпомацьки попід стінами, ледве потрапили до якихсь дверей. Нечитайло потемки відчинив двері. Ми просунулись у передпокій, а звідси — в його кімнату.

Тут я відразу зрозумів, чому він лише рисує. Чому він при своєму несамовитому темпераменті, холерному темпераменті, як сам каже, не може здобутися на баталію, велику, олійну, на монументальну річ, а все своє вміння, всю свою душу бгає в малесенькі, згущені формою і настроєм, рисуночки. В якісь символи темпераментних картин, у такі камені пластичної мудрости.

Я притулився до вільного кутика на столі, а Нечитайло присів на ліжку. Решта вузької довгої кімнати являла собою склад випадково призбираних речей і предметів, дуже недоладно розставлених. Я затремтів, необережно торкнувши великого білого порцелянового коня, що притискав купу нот і підпирав кошичок посохлих квітів. За моїм нервовим відхиленням затремтіла й старовинна лямпа, що стояла на самому краєчку стола. Із стін, здавалося, полетять вахлярі вилинялих фотографій. Полиці вгиналися під безладно напханими книгами й паперами.

Нечитайло відгадав мої думки й зідхнув, відсовуючи на купку свої гарні рисунки.

— Як бачите, мініатюрист, пане товаришу! А малював би монументальні баталії…

І малював би! Та він не дав мені можливости думати про нього. Він думає про мене. Він думав багато, і прийшов до висновку, що мені треба перемалювати привезені з села ескізи, і він продаватиме їх. І він про продаж! Я сів на якесь тверде крісло і слухав його. І він хотів би відвідати Париж, побачити власними очима те, що вже давно своїм віщим духом відчув і перевтілив у свої «немодерні» картинки та ілюстрації. Він курив цигарку за цигаркою й вичаровував переді мною мистецький світ заходу.

Тінь клясичного носа хиталася на вилинялих оббитях стін, худі, довгі пальці гралися неспокійно паперовими кульками. Хвилинами вмовкав він, очевидно, прислухався до якогось внутрішнього голосу. Потім продовжував уголос те, що почув у глибині свого допитливого розуму, в глибині тонко відчутої душі. Проте не все доходило до моїх вух з його надхненної мови. Це були тільки уривки. Але з них, коли б уважно слухати, можна було взяти для себе оригінальні теорії жигтя й мистецтва, мистецтва й політики, мистецтва й релігії.

Десь після півночі, коли вже ні я, ні він не могли повернути здеревілих від цигарок язиків, а в вікно заглянула вежа Корнякта, що чітко обрисовувалася на світанковому небі, Нечитайло й собі за мною підступив до вікна.

— Є символи того вічного мистецтва, яке ми боїмося визнати. Символи, що проти нашої волі стають у величі своєї повноцінности перед нами. І ми з своїм вантажем знання, — ви скажете «з мистецькими душами» — мусимо їм скоритись. Немає двох мистецтв, немає мистецтва нового, старого, застарілого, модерного. Є тільки відтінки людської душі, творця мистецьких явищ. Ось! — і він з-під купи паперів витягнув лемківський примітив — мальовило на склі. — Оце таке мистецтво ви побачите в Парижі, в тих сальонах Незалежних, таке побачите в африканських оселях, у пінакотеках Німеччини. Але тоді збагнете їхню мистецьку суть, коли зумієте дивитись на них так, як дивимось на цей лемківський примітив.

Нечитайло втомився. Він приліг на ліжку, не скидаючи черевиків, тільки рухом руки звелів мені прихилити абажур на лямпі. На його бліде обличчя лягла тінь. Очі, що раптом позбавились живого блиску, ще хвилину дивились то на мальоване зелено-жовто-помаранчеве розп'яття, то на коней у русі — містерійні рисуночки втомленого Нечитайла. Коли я оглянувся на нього, він спав, віддихаючи глибоко, але неспокійно.

Втомлений, без найменшого світла, і як мені здавалось, безконечними сходами злазив я обережно, тримаючись за поручні. Перед вхідними дверима безпорадно зупинився: вони були зачинені. Я не міг пригадати, як ми туди дісталися: чи ключ мав Нечитайло, чи хтось нам відімкнув? Я натискав важку клямку, з'являлася думка розбудити Нечитайла. Та цю думку відганяв з уваги на щиру приязнь до нього. Нарешті все-таки постановив вернутись до нього, до плачу схвильований своїм безнадійним становищем. Про сторожа, щоб покликати його, я й не згадав. У глухій темряві я просунувся в якомусь напрямку, думаючи, що знайду сходи. Але я наштовхнувся на якісь двері. Може, на двері сторожа? Несміливо наліг на клямку, вона піддалася. Мене облив піт. Кімната, що її посіріле світанкове світло недискретно виявляло, була спальнею якоїсь дівчини, Дівчина тривожно підвелася з подушки й засвітила світло.

— Хто там? Хто це? Гм! Хіба я не відчинила дверей? — здивувалась вона більше, ніж злякалась, а я не мав сили відійти від порога, навіть не міг промовити нічого. На решті страшенно захриплим голосом вистогнав ім'я Нечитайла. Це було, як виявилось, магічне слово. І цим словом я відкрив сезам. Дівчина, закутуючи білу спину ковдрою, привітливо й дещо лукаво всміхаючись, запитала: — Ви йдете до нього чи від нього?

— Від нього. Він заснув, а я не потраплю вийти з цієї темної кам'яниці…

Просити пробачення за те, що всунувся в її кімнату, мені не спало на думку. Але дівчина мене знову виручила:

— На дверях висить електричний ліхтарик. Посвітіть собі, відсуньте засув від дверей і, виходячи, сильно застукніть їх за собою. Це все.

Це було все… І я пожалував, що це було все. За мить у мене з'явилося бажання залишитись у тій привітливій кімнатці з цією безцеремонною дівчиною, руде волосся якої мені кинулось у вічі, як світляна лавина. Але це було все. Тоді я від неясного бажання сподобатись або, може, залишитись хвилинку довше, вимовив дрижачим голосом:

— Привіт від Нечитайла!

Дівчина викривила гарні губки в гірку усмішку й шепнула:

— Еге ж, привіт! — і терпко засміялась.

Наполоханий тим сміхом, я вискочив у двері і кинувся відсовувати засув. Я вже відсунув, вже з силою зачинив двері і пішов, а в ухах все бринів терпкий сміх.

В сірому світлі вулиці я подумав з острахом про свій безнадійний вигляд і відніс той сміх до своєї особи. Але ж на мені був модний одяг, білої сорочки не притемнив ні цигарковий дим, ні пробалакана, просиджена ніч. Проте, мені було сумно й образливо.

Я дуже хотів знати, хто вона, ця дівчина, якої чуттєвий зв'язок з моїм другом був ясний і зрозумілий, а водночас — таємничий. Я запитав би когось про неї, але кого? Нечитайла підсвідомо боявся зачіпати, Наталку свідомо не хотів втягати в хащі Нечитайлових почувань. Я страждав. Мені навіть снилася русява коса і біла спина.

Втомлений настирливими думками про руду дівчину, взяв я шматок м'якого паперу, шелєсгамеру, і почав рисунок. Він виходив. За кожною рискою він хвилював мене, і врешті, коли закінчував, здавалося, — розв'язував проблему. Та ні, я рвав його, брав новий листок і починав наново. Антоша дивився і не витримав:

— Не рви їх! Це добрі рисунки. Якщо вони тобі непотрібні, дай мені, я збережу їх.

І я більше не рвав. Їх назбиралась у мене чимала купка.

Антоша не вгавав:

— Вже можеш нарешті починати той славетний твір… Приготовляєшся до нього, як Леонардо.

Я почав. Антоша обходив мене боком, ніби не дивився, але сердив мене своєю цікавістю. Зрештою, чи я вперше малюю? Проте, я сам відчував, що цей портрет не такий, як попередні. Либонь, я приступав до чогось нового в моєму житті. Мені пригадалися майстри молитовної готики, що постили й молилися, доки приступили до малювання. І моє майже чернече життя в пустому «долі», мої молитовні скупчення в сутінях — чи не були вони належною підготовою? Я й постив як слід. Не пригадую, що й коли їв я востаннє. Я заріс і здеревів від аскетичного сидіння в ліжку.

Антоша вибіг. Певний, що мене ніхто не виведе з мого настрою, що був суцільною екстазою, я кинувся до полотна. Не так, не так малював я свої попередні картини. Я темними землями, домішуючи синьої з чорною, заклав тло. Воно було, як і мій настрій тепер або мої настрої тоді, коли я блукав вулицями під зоряним небом. Зрештою, воно було, як передранкова сірість малої кімнатки на Підваллі. Література! Але ні, це не література! Це колір мого настрою. Нехай бруд, — як дорікав би Чуб. Не хочу нічиїх порад. А тим більше розумних порад. Я малюватиму проти засад. Посередині найтемніше, а з тієї теміні виринає крейдяне лице і шия. Волосся гаряче, а від нього золотисті легкозарожевлені тіні під очима. Очі темні, темніші, як пляма біля волосся. В губи я вклав усю свою кров, усі блиски заходячого за св. Юр. сонця. Оглянувся позад себе боязко, чи не смішно комусь? Нікому не було сміятись, «Качиний діл» ще ніколи не був таким пустельним. І я вливав кров — губи горіли. Білість обличчя була майже опукла. Тепер я підсичував волосся.

Дорогий Чубе! Що сказав би ти на чистий кіновар уст на модерній картині? Властиво, на немодерній картині модерніста, га? Та ж це кіновар обвітрілої фрески, кіновар тієї ікони, майже чорної, майже зниклої, який дратує свіжістю живих губ живої жінки щоб не пропала повіки слава про покірного раба Божого, смиренного ченця — богомаза та про цю святу, якій він присвятив своє молоде жагуче життя, для якої зберігав вогонь молодого серця і майстерність пальців.

Уже було волосся. Вже була пляма з того боку, де мало падати світло. А навколо мене нависала сутінь. Це була та романтична сиза година, коли затираються лінії з тлом, a предмети приймають вальорову опуклість. Але ж я малював без моделя. Це велике мистецтво — «ганц онє модель» — як звик був хвалитись старий рабін Ліллє, показуючи свої сюрреалізми. Це був один із тих львівських парижан, що без Парижу не зробив би ні однієї лінії.

Мого моделя не затушкували ні присмерк ні темінь. Я малював, доки не знемігся. Було вже таки темно. Не запалюючи світла, я ліг на ліжко, заплющив очі й зараз розплющив з острахом. Зліз з ліжка й підняв полотно в тремтячих руках. Переді мною була картина, вона не розпливлася в темному світлі. На вулиці хтось заспівав. А, може, мені причулося? Я поставив полотно біля себе за печею і ліг. У сінях почулися голоси. Я не ротів розплющувати очей, бо пекли, але мусів. Прийшла Галина з Ромком. Вона приїхала а Карпат і гарно загоріла. Очевидно, купалася, і погода була добра.

— І малювала. Прийдіть подивитись… — уперше вона запрошувала оце до себе.

— Чому ні? Прийдемо, подивимось, полаємо… — жартував я, приглядаючись до її пухлих губ. Її хлоп'ячий голос і безпорадність приваблювали. Вона була добрим товаришем.

— Галю, чи ви коли небудь кохали? — вскочив Ромко між нас.

Я здригнувся, а вона почервоніла. Я був вдячний їй за той рум'янець. І проти своєї волі вихопився:

— Не перебивай нам. Ми радимось з товаришем, а ти все з своєю еротикою…

Вона наче чекала моїх слів і безцеремонно відвернула полотно від стіни. Зіщулилась, задумалась, щось пригадувала, чи розгадувала. Я догадався: її зацікавив модель, не картина.

— Подобається? — перебиваю її довгу мовчанку.

— Що, тебе заткало? Ану, ану, раз щиро, — налягав Роман, але я бачив, що вона нічого не скаже.

— Я нічого не можу сказати, — відповіла вона.

І не кажи, — подумав я. Пообіцяв завтра піти до неї, подивитись. Дивно, чому моїм товаришам не прийде охота глянути на неї як на жінку?..

Я почистив палітру, помив пензлі, поставив у безпечний кут полотно і, відсвіжившись водою, запропонував дівчині пройтись.

— Добре, ходім, — погодилася, — я скажу вам щось цікаве.

Я подумав, що певно про мою картину, а властиво про мого моделя — руду дівчину вона хоче щось сказати. От до кого було звернутись за інформаціями! І як я-міг забути?

У незвичайному піднесенні причісувався я, пригладжувався і чекав, доки вона не наговориться й не попрощається.

Ми вийшли з темного підсіння на зовсім темну вулицю. Я взяв Галину за руку й намагався йти спокійно, але це не вдавалося, бо я відчув у собі якесь тремтіння. Я пустив руку і несподівано для себе й неї запитав:

— Ви знаєте мою руду дівчину з портрету?

— Не скажу, — заграла, бачучи моє напруження. — А що скаже на таке Наталка, півтори жінки?

Мене враз покинуло тремтіння, взяла навіть якась млявість. Нецікавим видався її підступ і грубим — підозріння. У світлі газових ліхтарів, що раптом заблимали на вулиці, свіже й повне обличчя Галини робило враження ляльки, намальованої під «таїтянку» Гогеном. Тільки уста тієї ляльки наче б набухали й тремтіли.

Ми зупинилися біля її хати. Напроти низенького домика лежало темне пусте поле. У темряві, десь збоку, кричав паротяг.

— Ви гніваєтесь на мене? — запитала наче засоромлена. — Я пожартувала. Яке мені діло до того, кого ви малюєте!

— Яке мені діло, яке мені діло! — повторив я за нею… — Та певно, яке вам діло, але ви пообіцяли сказати щось цікаве. Скажіть!

Вона ще трошки подумала, помовчала і почала здалеку, тоном виховательки з дівочого пансіону, що рудої не можна зрівняти з Наталкою, що Нечитайло дуже любить мене, що він чи не єдиний… що ця дівчина…

Я зацитькав її, не бажаючи слухати повчань, що були зовсім не на адресу. Та й дівчина, яка ще так недавно мене хвилювала, стала в одну мить далека мені і байдужа. Я ж… розв'язав проблему. І в душі радісно відгукнулося: — Добре розв'язав!

Мені хотілось швидко піти з того темного провулка, де таки непотрібно гаяв час, і побігти до свого полотна. Взяти в руки й дивитись.

З поля вийшли якісь люди. Вони прямували на нас. Я хотів відступитись і потягнути Галину за собою. Вона притиснулась до мене і приссалася до моїх губ. Он вони, покусані опухлі губи! Яке полум'я! Яка страсть! Щось могло страшне запалитися в мені. Я нахилився від несподіванки, і в цей мент мої окуляри канули в темну траву.

Шукай їх тепер або обходься без них, але як? Ми почали гарячково шукати в запиленій траві. Я кляв ті окуляри, не міг їх знайти і боявся, щоб на них не наступити. Галина мала щастя — знайшла і з радістю віддала мені згубу.

Втомлений і засоромлений, я попрощався, вибачаючись десятикратно, і пішов до дороги, позначеної вогниками газових ліхтарів.

Довго вже не заглядаю в свій витертий зошит під подушкою. Ніколи не сягаю по нього, нічого не записую. Немає коли. Куди там! Я кохаю, я бігаю за дівчатами (чи то вони за мною, аякже!) чупурюся, різьблю, малюю, продаю і найголовніше — їду. Їду в Париж. Їду я в цю Мекку, як і інші їхали. З дому прислали посвідку про моральність, білизну, постіль і сухарі. Мішок сухарів. Куди я це все запакую? Коли б так хто зі мною їхав! Коли б Наталка… Але вона виїхала до родини на село. Я сам. Нечитайло один заходиться біля мене, як рідний, як батько.

Учора повів мене до «Золотого Козла». Це якась підозріла корчма, в якій збираються львівські мистці, польсько-жидівська богема. Ми прийшли туди досить пізно з Нечитайлом, якого дуже шанобливо привітали. Та, звичайно, хто його не шанує! Його ореол промінював і на мене, до того ж Нечитайло представив мене як модерніста. Слово «модерніст» було невимушеним, але обов'язковим вхідним квитком. А взагалі вони пили міцну чисту горілку й були п'яні або вдавали таких. Якийсь молодик з бородавкою на носі, що говорив на французьку манеру, гаркавлючи «р», обходив столики й цілував жінок. Не всі хотіли цього, деякі відштовхували його від себе, але він по якомусь часі знову ліз цілуватись. Нечитайло сказав мені, що це найкращий театральний декоратор у Польщі. Якийсь сивий пан, що досі солодко спав, схилившись на стіл, прокинувся і, зрадівши приходом Нечитайла, обіцяв сказати мені про кожного з цих богемістів, хто вони і що роблять. Ще додав, що йому було тут досить нудно, і він трохи здрімнув. Чи його слова були щирі, не знаю. Здається, він радів своїм спліном, як той декоратор успіхом у жінок.

— Цей, бачите, колего, в тому гарно пошитому убранні — графік, але він… — сивий замовк, бо графік власне підійшов до нас і грізно нахмарив брови:

— Не слухайте тієї старої сплетні,— він бреше.

Я оглянувся безпорадно за Нечитайлом, але він розмовляв досить далеко від мене з якоюсь високою білявою жінкою.

— То графиня Водзіцка, вона малює цікаво, дуже цікаво, але нащо вона малює, не маю поняття… — мій добровільний чичероне далі забавлявся своїми невеселими й не дуже високими оцінками своїх приятелів. — Маргарита (вона найцікавіша ще поміж нами, — вставив сивий обмовник), малярка, яку я знав з польських виставок, хлипала п'яненька при сусідньому столику. Вона голосно нарікала на собачу долю, на вовче місто, на сумну горілку та на гіркі поцілунки. Чому вона така?

Сивий пояснював півголосом, що її батько, відомий у Львові архітектор, дуже багатий, але її картин ніхто не купує. Ні однієї картинки не продала, а малює так гарно…

— Ми вже ніколи не будемо дітьми… Ми приречені зігнити в тих понурих корчмах, — співала свою п'яну пісеньку й раптом пересілась до нашого столика. Мені стало моторошно. Сіла якось так незручно, оголюючи коліно, на лиці розмазана фарба.

— Ви їдете в Париж? Чого? — запитала мене сумно.

Я тільки хотів щось відповісти, як за мною товстий професор львівської політехніка, Хвістек, повторив її запитання:

— І справді чого туди їхати? Вони, — показав на Ріту і того, з бородавкою, та інших, — вони вже привезли з Парижу все гідне уваги: Сезана, Уртілльо, кубізм, сюррреалізм…

Чорненький з англійським вусиком чоловічок, що мовчки смоктав горілку, намагався підвестись і щось відповісти, але, замоловши язиком у роті, зсунувся під стіл.

Хвістек наче цього й чекав:

— А цей, найкращий наш графік. Усі перші нагороди. Привіз з Парижу готові зразки від Колена чи кого там ще і сам не потребує нічого вигадувати.

Негроподібний, як дитина, усміхнений Отто, підняв угору руку, але Хвістек крикнув

— Сідати! Вам здається, що ви щось оригінальне привезли? Ілюзії! Ви привезли відбитки, відблиски, готові кліше…

— Не слухайте його! — заридала Ріта. рятуючи край сукенки, на яку лилась чорні кава із стола. — Не слухайте! Він вилив мені каву на сукню, він знівечив мою молодість. Він дав мені творчі емоції і… ні одного замовлення. Чуєте? Це правда, — додала спокійніше, майже повеселішавши, — правда, що Роман малює, як Утрілльо, Отто, як Льєжа Геньо робить Анрі Русо, і я, грішна, також роблю того проклятого Русо, щоб він вам сказився! Ви бачили мою «Весільну пару»! Вона краща…

— Та це ж і є Русо, тільки не такий чистенький, — сказав мій сивий чичероне, — І та твоя славетна «Пара». Запізнилася ти з нею на п'ятдесят рочків, Рітусю. Краще батікуй хусточки до носа!

Карикатурист Штайн, маленький і дуже тверезий, рисував з неї карикатуру. За його плечима зібралася ціла група й заохочувала його:

— Це буде її найкращий портрет. Бо всі її портрети з гітарою а ля Матіс, а ля Вандомген, а ля, а ля…

Ріта ще поплакувала, але позувала. Час від часу скаржилась не знати кому:

— Якби знала, не прийшла б, не пила 6 тієї проклятої горілки!

Мені крутилося в голові. І я випив тієї «чистої» з добрим смаком, що її ніхто нічім не закушував, і я був голодний. Нечитайло всіх уже обійшов, з усіма про щось говорив, щось нотував, позбирав якісь адреси, записки. Коли вже мав, очевидно, досить тих записок, почав прощатись, обдаровуючи кожного дотепними похвалами. Вони раділи, як діти. На кінець усім побажав весело забавлятись:

— Як же приємно й цікаво у вашому, справді мистецькому, товаристві. Але ми мусимо вже йти. Ще стільки приготувань… — поцілував руку зубатій худій графині, що маячіла понад усіма, висока й твереза, накреслюючи довгою рукою твердий рисунок на серветі.— Це тлінь, — шепнув мені на вухо й потягнув мене до дверей.

Ми станули в обертальних дверях і хотіли повернути їх до себе, коли за склом проти нас появилась руда дівчина, що намагалась зробити те саме, тільки в протилежному напрямку. Побачивши нас, хотіла непомітно виминути, але Нечитайло її догледів. Він застиг у дверях, наче б не міг ворухнути ні ногою, ні рукою. Своїми кістлявими пальцями вбився в моє плече й стояв. Дівчина подалась назад і дала нам дорогу.

Осліплені світлом каварні, ми вийшли на темну вулицю. Як не розглядався я за дівчиною, але її не було. Нечитайло біг перед себе серединою вулиці и тягнув мене за собою. Я волікся за ним, сповнений бажання хоч на хвилинку побачити руду. Я йшов за Нечитайлом, як причинний, я тремтів і боявся, щоб він не помітив цього. Але він не звертав на мене уваги. Він біг кудись, очевидно, не думаючи, куди, повертав, блукав, біг, щоб не стояти, зупинявся щоб відпочити. Коли б у мене було більше рішучости, я міг би затримати його, і він тоді стояв би тільки так уперто, як оце біг кудись нічними вулицями. Може, блукав би тільки своїми палаючими очима під густими бровами, як блукав ото довгими ногами по закрутах, провулках. Коли б то! Але я не з тих. Хай буде так, як є. Нам обом, очевидно, треба було кудись чи від чогось тікати.

Раптом зупинив нас різкий трамвайний дзвінок. Він нас зупинив. Це й була добра зупинка. Ми відпочивали стоячи один напроти одного. Нечитайло запитав, щоб самому не говорити:

— Що ви скажете про неї? Що ви думаєте, га?

— В неї можна б до безтями закохатись, — сказав я з глибоким переконанням. Я був п'яний, це було видно по мені.

— Ви серйозно? Це… холерна дівчина. Але знаєте… я її боюся… — знижуючи голос, докінчив він і водив наляканими очима по каштанових тінях, що тремтіли на мурах.

Я знову відчув те дрібненьке тремтіння, яке вже було минулося декілька хвилин тому. Тепер воно з Новою силою починало мене мучити. Чого я тремтів? Чи я також боявся тієї дівчини? Та годі! І я нещиро прогудів басом:

— Ви — стара война і боїтеся?

— А ви не боїтеся? — кинув сумно Нечитайло і я зніяковів.,

Я вже не тремтів, я трусився. Я не міг зловити рукою руки… Я лякався більше всього, що той містичний Нечитайлів страх переселився в мене. Я хотів за всяку ціну опанувати собою і казав на потіху собі чи йому, підносячи голос:

— Я намалював її. Відгадав у темноті її обличчя і намалював. Уже майже готово. Вам покажу, мушу показати.

Нечитайло прошипів здушеним голосом:

— Ходім, подивимось! — і пустив мою руку.

Я віджив. Тремтіння минуло. Я звільнився від його неспокою. Я стояв проти ліхтаря, мені в очі падало світло. Я не мав чого ховати від того темного високого силуету. І я сказав щиро:

— Хай уже завтра, при повному світлі. Ви знаєте «Качиний діл»…

— Хай уже завтра, — повторив він. — Завтра принесу вам адреси. Може, дехто вам там пригодиться, в Парижі… А знаєте, вона дуже здібна, хоч і небезпечна особа.

Та його слова не зробили на мене ніякого враження. Боже, я ж намалював портрет, а мої портрети мали такий нетривкий зв'язок з моделем!