Альбатроси

MERCI ENCHANTEÉ

— Це дуже мила особа, і вам було б зручно їхати разом, — сказала секретарка, коли я прощався з анумцями. — Удвох завжди відрадніше подорожувати й дешевше. Але я люблю їздити сама. І це також має свій чар…

Та Наталка не могла навіть попрощатися зі мною. Вона була далеко. О, що б я дав, щоб вона могла їхати зі мною в Париж! Досі я навіть у Розлогу не їздив часто сам. Так мене лякала ця далека подорож, що я рад би був помінятись долею з будь-ким! Хай би їхав, хто хоче, замість мене! Роман, Нечитайло, Антоша…

В чужий світ без язика в роті. Хліб — «пен», малярство — «пантюр», «у се трув»… І папірці в кишені з адресами, імена…

Я з жалем залишав львівську залізничну авлю. Я мало не плакав в обіймах Нечитайла. І коли поїзд, минаючи малі станції й полустанки, мчав кудись з моєї землі, я розглядав вперто вербу, що схилилася над дзеркальцем малого ставка. Опісля, заплющивши очі, я бачив її на кожному кроці, навіть тоді, коли давно минув свою країну верб над тихими плесами. Нечитайло нагадував про грандіозність Берліну, про запах індустріяльних міст, про речі, які тікали від моїх сонних і втомлених очей. Я думав: може й краще для мене — тим всеціліше питиму очима Париж. Що Париж лежав у Франції, а Франція межувала з Німеччиною, я не думав. Я їхав до Парижу.

Зі мною в купе їде панночка до Нансі, студентка. Я з нею розмовляю. Вона каже, що для взаємин з французами необхідна одна фраза — «я захоплений». Це всім там подобається, коли з ними розмовляти. Та чи я буду заводити розмови з французами? Напевно не буду, я їду до музеїв, до галерій. З картинами розмова зовсім не така трудна.

Заховавшись у натовпі, що ринув разом зі мною з Північного двірця, я в теплому пальті, з важкими валізками, сунувся вигрітим осіннім бульваром. Переді мною, посередині площі, стояв рум'яний поліціянт у короткій пелеринці і зупинив на мені блакитні усміхнені очі. Так наче б запрошував підійти до нього й запитати, куди мені нести прокляті валізки й пальто, гарячіше перини.

— У се трув? — я рішився, перечекавши сотні авт, підійти. Для відповіді мав я приготоване з лекції подорожньої студентки: «дякую, захоплений».

Бадьорим кроком ішов я до нього, не звертаючи уваги на його заперечливі рухи. Він показував металеві ґудзики на вулиці, на шлях для пішоходів. Уже трохи пригасивши ентузіязм, на ходу витягав я перший папірчик — адресу студента, своєї людини, чичероне в незнайомому місті. Взявши в руки адресу, поліціянт залився, захлиснувся потоком красноречивости. Я слухав з захопленням його швидку й дуже нескупу мову, як слухається музику. Хоч я її не розумів («Мистецтва не треба розуміти», — Чуб), але вона мені подобалась. Я відчув, що він пояснює, попереджує й радить; що він викладає приписи ходіння, описує розположення гарного міста. І ті звуки бриніли гармонійно в моїх вухах. Незрозумілі, захоплюючі звуки. Я не наважувався перебити того балакуна добре завченим «у се трув?», але валізки, випакувані не білизною і сухарями, а якимсь важким металом, рвали м'язи, а «для кожної пори пальто» прилипло до хребта.

Я мусів наважитись. Наголошуючи на «трув», вистогнав я свою єдину фразу майже безпомилково. Він наче чекав цього. Ще голосніше й ще мелодійніше захлинався тією мовою й тими жестами, які комусь, не мені, недотепі, вияснили б усе, усе.

І я кляв свою недорікуватість: мене хвилювало питання, чи зрозуміє хто мою французьку мову, забуваючи, що, в першу чергу, мені треба щось зрозуміти. Я забув, що це власне я нічого не розумію. Безпорадно глянув я на його руку, що показувала напрям, і вже без надії звільнитись від свого тягару, шепнув: «Мерсі». Ще в думці промайнуло «захоплений», але усвідомив: зайво!

Тепер я вже й без привітливого поліціянта знав, що без таксі не обійтись. Без слова, показавши папірчик, сів в авто й рушив назустріч усміхненому місту. А був ранок. Я забув розстібнути пальто, але вже без тягарів дивився, куди їду. Минали широкі бульвари, гарно розпляновані площі, минали мости на ріці, відомі мені з фотографій масиви церков і будинків. Врешті зупинились перед однородною масою кам'яниць. Високі, сірі, однаковісінькі. Шофер прийняв гроші й залишив мене самого на вулиці, що поринала у сні.

Мені треба було видряпатись на п'ятий поверх, і я, знехтувавши ліфт, героїчно ніс валізки нескінченими сходами. Зажурений трохи тишею, що окутувала кам'яницю, опинився я врешті-решт перед потрібними дверима.

Коли я подзвонив, крізь віконечко по довшому часі чекання глянуло на мене чиєсь око, а за дверима жіночий не дуже вдоволений голос загаркавив голосно вглиб помешкання. Ще після довшої хвилини відхилилися двері вузенькою щілинкою:

— Ах, тепер же тільки восьма година! — так привітав мене свій хлопець. — У мене зараз… Я, знаєте… Знаєте, що? Прийдіть около дванадцятої. Разом пообідаємо, — додав він, побачивши, що я дуже зніяковів. І двері легенько, але рішуче, зачинились.

Не відчуваючи вже й тягару, я збігав великими кроками, щоб бути якнайдалі від того дурного почуття, що обкинуло мене рум'янцем на все лице.

І чому я, недотепа, припер так рано? Не міг почекати на двірці до якоїсь властивої години? До котрої години тут сплять? Чи завжди сплять так довго? Я пригадав, що «своя людина», яку я вирвав з постелі, не була малярем. Студіював тут право. Я кинувся по кишенях за іншими папірцями, але мені вже було все байдуже.

Швендяючись по вулиці, я перейшов непомітно кілька кроків і раптом злякався. Я заблудив. Де ж та кам'яниця, з якої я тільки що вийшов? Її не було. Всі кам'яниці високі, сірі, з зеленими спущеними віконницями, сонні, однакові. Я дозволив собі розстібнути пальто. Легше зідхнув і, вдоволений свободою рухів та відчуваючи приємливий вітерець, що залітав під навісне пальто, обіруч тримаючи перину й сухарі, сунувся я вперед, перед себе.

Здавалося, що тих кілька осіб, які так по-діловому кудись прямували або збігали з поспіхом у метро, сміялися з мене, дивака, в теплому пальті, підпертого валізками, на ранній прогулянці! Ілюзії! Коли приглянувся їм зблизька, мене засоромила моя нескромність: на мене ніхто не дивився… Мене не бачили. І я йшов знівечений, ладний — коли б тільки знати дорогу — зараз таки вернутись додому, зламавши пензлі на знак зневаги до своєї професії.

Я зупинився на мості біля герцюючих кам'яних коней і, забуваючи про гірку долю, задивився на річку, славну Сену, і ряд мостів, що падали в ранковий туман. Чи довго я так стояв, не пам'ятаю. Мабуть, таки довго. Я не дивився на людей, ні вони на мене, я вбирав у груди запах чогось невідомого, паленої оливи, підземної залізниці, парфум, коли біля мене хтось викрикнув:

— Ну, й зустріч! Ти, що? Приїхав тільки що? Ну, чого дивишся, як теля на нові ворота, га?

— І справді зустріч! — вигукнув і я голосно і щастя. — Боже, я думав уже пропадати…

— В Парижі пропадати? Брате, тут не пропадеш так легко! — і ми стали цілуватися з Дорошем, єдиним малярем, якого я не міг терпіти за його нікчемні картини.

— Буде вже тих цілунків! Ти ж не дівчина — непристойно. Ти сам побачиш — тут цілуються тільки з дівчатами на вулиці…

Він забрав від мене мої валізки й повів набережною, голосно й втішено вияснюючи, куди, чого йдемо і як це все перед нами зветься. Ми минули цікаву архітектуру Французького Інституту, затінену високою стіною вуличку кардинала Мазаріна, подивились до малої галерії на вулиці Гінего.

— Ось тут найцікавіші малярі,— сказав Дорош, показуючи вітрину брудної крамнички. — Тут молоді, маловідомі, але часом і старі вже слави продаються в цих закапелках. І справді, тут висіла «Дівчина» Матіса у вишитій сорочці, «Діти» Марії Льорансон. Ми вийшли на розкішний Сенжерменький бульвар. Кажу «розкішний», бо, по-перше, я скинув пальто, по-друге, в мене був такий настрій, як колись у дитинстві — у вигрітому ліжку після купелі в замерзлому ставку. Я б ішов так цілий день до темної ночі, слухаючи бадьорого Дороша. Я обійшов ціле гарне місто — Латинський квартал, не відчуваючи втоми, тільки не смів дивитись вічі у сердешному товаришеві. Мені соромно було за мою нехіть до його малярства, там, у Львові.

— Чи багато малюєте? — запитав я, сплачуючи борг, але він хитнув лише рудою бородою і далі говорив про місто. Тільки згодом я зрозумів, що малювати багато в тому місті важко, дуже важко.

Я вже живу. Вже був на префектурі, на острові Сіте, і дістав тут, у бруднуватій кімнаті, дозвіл жити, де від сотні літ чужинці всього світу дістають такі дозволи. П'ю вино, що надає моїм настроям прозорої безтурботности, та ходжу легко підхмелений. На рю Муфтар купую варену картоплю, поливаю її чудовою провансальською олією, закушую дешевими дактилями.

Ранки просиджую в Луврі, а вечорами оббігаю місто. Я — парижанин. Курю люльку, бо тутешні цигарки дуже міцні, запустив бороду. Я полюбив те місто, яке нікого не турбує. Я можу кидати зухвалі погляди на мальовничих дівчат, можу слухати добрих співаків, що співають на вулицях, закриваючи рукою обличчя, можу читати чужі газети в метро, книжки, розкладені на вулиці на столах, і ніхто мені не заважає. Магічні папірці повикидав. Не хочу нікого знати, ні в кого вчитись, не хочу нічиєї допомоги. Земляків не бачу, ні з ким не розмовляю. Потрохи забуваю вивчені в перших днях французькі фрази. Вони мені, врешті, зовсім не потрібні. Щоб купити хліба, треба всміхнутись, коли пекарка каже: Месьє? — і показати пальцем. Купець, де купую вино, знає краще від мене мій смак і мою кишеню. У майстерні Фернана Льєже, в цій «Великій Стайні» (Гранд Шом'єр), куди ходжу малювати, мовчу, як усі здебільшого тут мовчать. Крім самого професора-француза, тут є всі національности й раси. Ніхто в цій академії нікому не каже, чи він добре малює чи погано. Дорош запевняє, що в цьому місті малює сорок тисяч малярів, наслідуючи тисячі музейних, муміфікованих мистців. Мене пригноблює свідомість, що я один із тих сорока тисяч і, може, теж наслідую яку мумію.

Інколи думаю, що мені не слід було їхати сюди, що ті, з «Золотого Козла», казали правду. Я навіть кілька днів хворів від цієї думки. Лежу на широчезному ліжку маленької готельної кімнатки і з люті кусаю губи. Перед моїми очима банальний рисунок паперових оббитів, трохи вище, крізь вікно, заглядають дахи сусідніх будинків. Над дахами — сіре небо. Для мене воно інколи срібне, ніколи синє.

На мольберті розпочата картина. Коли дивлюсь на неї, мені ясно, що вона непогана, але Дорош каже, що треба кінчати. А я вже не маю сил, ні охоти. Я, мабуть, тут нічого не намалюю. У цьому місті вже все намальоване. У всіх можливих стилях, у всіх нюансах. Ця свідомість мене засмучує до болю.

Я підводжуся з ліжка і сходжу вниз цегляними сходами. В темній комірці консьєржа, на стіні, між ключами, біліє лист. Наближуюсь, щоб повісити ключа — лист для мене від Наталки. На вулиці розкриваю довге з докорами письмо. Чи я спроможуся на пару слів? Обіцяє приїхати.

З листом у руці, немов з живою Наталкою на любій розмові, довго стою я перед Медицейським фонтаном. За плечима виблискує лагідним ізмарагдом купол Пантеону. Цими рівненькими алеями Люксембурського саду ходитиму з Наталкою. Коли це буде?

Я закінчив картину, Дорош заніс її до «маршана», і цей купив. Це була подія. Ми мусіли її обмити.

— Пізнаєш Париж, ти його зовсім не знаєш.

Я поспішав. Ще був тільки вечір. Ми пішли на Сен-Мішель, на маленьку площу біля церковці святого Юліяна Бідного, крутими провулками, сліпими закамарочками Латинського кварталу, де багато шиночків. Дорош водив туди, де в темному провулку розцвітав тюльпаном червоний ліхтар, де двері на заржавілих завісах важко піддавались нашим рукам, де з-за котар бриніли звуки орієнтальних інструментів і слабо освітлені зали світили суцільною пусткою. Ще було рано. Так, до блідого світанку було рано. У льохах, крім власників, не було нікого, але ми входили, сідали за трухляві бочки, згинали спину під низьким склепінням і, п'ючи якийсь невиразний напій, що мав звичайно високу ціну, раптом спостерігали в темних кутах закохані пари.

В одній з таких затишних схованок ми слухали рецитацій. Дорош слухав з захопленням. Казав, що це дуже відомий поет, але я навіть не вдавав, що розумію, ні не робив такого розбавленого лиця, як Дорош. Я признавав йому рацію, що я не вмію забавлятись, і виходив з тих шиночків завжди трохи розчарований. Та я не хотів псувати доброго настрою Дорошеві і казав, що мене поболює голова й тому не сприймаю того «еспрі» як слід.

— Ще рано, ще дуже рано, — виправдував Дорош порожнечі в тих веселих льокалях, але на вид моєї невиразної міни погоджувався виходити з одного пустого льокалю й заходити в інший.

Поблизу Монпарнасу, біля якоїсь гарної будівлі, лящали на ввесь провулок співи й сміхи. Ми зайшли. За довгими голими столами з дощок сиділо товариство. Вони співала якусь, — як каже Дорош, — старовинну лицарську пісню. Ми підсіли до столу й замовили тієї самої сідри. Пили цю рідину з таки смаком, як ту лімонадку, яку продають у нас літом на вулицях. Товариство співало в унісон усе той самий рефрен. Дорош підтягав за ними. Він вирізнювався своїм голосом і добрим слухом. Товариство почало тихше співати, а його заохочували брати форте. Він співав, виробляючи фальцетом неможливі трелі, а товариство оплескувало його й поставило нам сідру.

— Це чудова стара пісня про «Лицарі Круглого стола», і я її зовсім погано співаю, але їм, як бачиш, подобається, бо по-новому.

Я дивувався, що Дорош захоплювався цю безголосим товариством, але, коли він так щиро радів, то й мені треба було хоч трохи повеселішати. І я почав усміхатись і сам під тягав за ними. Співали цю пісню до білого дня.

Ми вийшли.

Був ранок, коли, обійшовши бульвар, опинились на набережній. Ми стояли під мостом над водою. Сена була все того сивого кольорі що й небо. Тільки архітектура Лувру і Нотр Дам дуже пластично врізувалася чорно-білої плямою в цю сірість густого надсенського туману. З голови випаровував хміль легкого, здавалось, вина.

Дорош скрикнув. Він показав на міст і кинувся бігти східцями вниз. Одна хвилина — і він, кинувши піджак на мене, плив, досягаючи якоїсь постаті, що почала пручатися з ним у темних хвилях. Ще минув деякий час, Дорош, тримаючи в руках якусь дівчину, наближався до берега. Плутаючи ногами, я під біг до них і почав тягнути жертву на берег. Дорош скинув сорочку й викручувався з води, дівчина лежала на траві, затуливши руками лице. Дорош накрив її своїм піджаком, я зняв свій і кинув на Дороша. Але так ми не могли залишитись. Дорош сказав, подзвонюючи зубами, що добре було б, коли я знайшов таксі.

Я вже був готовий побігти, але дівчина ворухнулась і, підводячи до нас голову, обізвалась тихенько:

— Дякую, не треба таксі… Я живу тут недалечко.

Землячка! Ми аж підскочили на радощах, Дорош підняв її з землі й розпитував, чи їй не холодно, забарвлюючи стурбований голос м'якими сердечними тонами. Він мене вже не дивував. Я забув його колишнє малярство, яке хтось назвав «претенсійними вправами». Він був мені рідний і близький. Його людські вартости виявлялися в кожному слові, в кожному русі. Вони й у дівчини мусіли викликати довір'я і симпатію.

Коли я роздумував над істиною, що для вияву властивих вартостей людини потрібна нагода, дівчина викручувала спідничку, поправляла мокре волосся, і з опущеної самогубниці, що звисла була з мосту безсилою ганчіркою в непривітливу воду, мінялась на мальовничу панночку паризьких бульварів. Навіть Дорошів піджак не затер жіночої принади стрункої постаті, а мокре волосся звивалось непокірними кучерями довкола зблідлого личка.

Дорош пожартував:

— І таксі не хочете й до себе не просите, хоч ніби й недалеко… — його безумовна щирість приєднала до нас незнайому землячку, і вона жвавіше ворухнулась і, немов перекреслюючи якусь давнішу постанову, сказала:

— Гаразд, прошу покірно до мене на каву. Тільки як ми зайдемо в готель? Ах, зайдемо; Ми обоє скинемо черевики, а ви… — вона, дивлячись на мою невиразну міну, підбадьорила:

— Мого консьєржа в цю пору не буде, а вулиця пуста. Якось перепливемо.

— Перепливем, єйже єй, перепливемо! — додав Дорош. — Рушаймо, бо нам, мабуть, трохи холодно. Приймаємо з радістю ваше запрошення. Чи далеко нам іти?

— Я живу в готелі «Академі», на вулиці Сен-Пер. Там познайомимось ближче.

— Ми цієї ночі трохи находилися, трохи ми того… — плів по дорозі Дорош, і я боявся, що він наверзе чогось непотрібного. Але він мріяв про ту теплу каву в домашньому затишку.

— Чи не так, дорога землячко?

Від слова «землячка» мої очі заросилися, і тілом пробігла тепла хвиля. Цей Дорош і ця незнайома дівчина рішуче були ближчі мені, ніж міг я думати й хотіти, і я нишком погладив його широке плече. Дорош усміхнувся, і тверда борода, що обростала обличчя аж під вилиці, якось розступилась, розмоталась. На «перший плян» висунулись здорові зуби й блакитні очі. Любий земляче!

Дівчина пішла попереду нас. Увійшла навшпиньках у готельний передсінок, швидко зняла ключа та якусь записку, яку порвала на дрібні кусочки. Ми йшли за нею безконечною серпантиною поверхів, і нарешті опинились у кімнаті. Вона відслонила темні завіси, посадила нас біля малого столика, підсунула цигарки й почала запалювати спиртову машинку. Коли закипіла вода в малому чайнику, дівчина відгорнула ріг оксамитного килима й пляшкою розтирала каву на цегляній долівці. За хвилину, вигідно розсівшись, усі ми пили гарячу запашну каву. Дорош у фантастичному халаті, з люлькою в зубах та в мокрих штанах, слідкував з-під лоба за спритними рухами неочікуваної господині. Дорош розповідав веселі історії, я рисував їх обох в «інтер'єрі», бо, пішовши по сухий одяг для Дороша, я багато не знайшов, зате захопив рисункову папку. Дівчина сміялась, слухаючи Дороша, але її пальці дуже помітно тремтіли, ліва брова ввесь час смикалась, що мене трохи хвилювало.

Того дня ми обідали й вечеряли з нею. Вона боялася самоти чи що, а ми були раді новому знайомству. Аж увечорі, після довгого проходу бульварами, ми попрощалися з нею, лишивши її вже трохи спокійнішою й веселішою.

Коли куплю полотно, намалюю портрет такої прив'ялої квітки Латинського кварталу.

З того часу, як Марта кидалась у Сену, минуло багато погідних днів. Я переїхав до того ж готелю «Академі» — він багато дешевший. Кінчаю вже портрет Марти й готуюсь до приїзду моєї нареченої. Вона повинна приїхати в половині червня. Марта допитується, яка собою Наталка. Я описую її, але з тих описів Марта знає не Наталку, а якусь красуню з картин Марі Льорансон. Ці картини на кожному кроці. Це модна малярка.

Марта з перших днів нашого знайомства опікується мною. Вона варить їсти, купує молоко й вино, підганяє до праці, водить по музеях. Вона знає це місто! І не тільки місто. Вона — історія мистецтва. Хочеться іноді запитати, чому намагалася вкоротити своє молоде життя, але ми з Дорошем, не умовляючись, ніколи про це не згадували. Вона робить деколи вигляд, наче б хотіла звірити якусь таємницю, починає говорити, але, махнувши рукою, хапає жадібно цигарку і, приплющуючи очі, затягається димом. Або відвертається до вікна і стоїть довго, дивлячись не знати на що.

Аж ось у нас вийшла нова історія з нею. Ми йшли бульваром Распай. Я радів розквітлими деревами, вона розглядалась по вітринах, коли проти нас вийшов з метро Дорош з якимсь кучерявим хлопцем. Дорош розставив широко руки, щоб ухопити нас у свої обійми, а кучерявий, не зупиняючись, пішов швидко далі. Марта сіпнула свою руку з моєї руки й кинула Дорошеві:

— Вибачте, я поспішаю, — і збігла вниз, у метро.

Я вибачився перед другом і побіг за нею.

— Можеш вернутись до них, якщо бажаєш. Увечорі буду дома, — кинула схвильовано, коли я дігнав її.

Та в мене такого бажання не було — я залишився з нею. Ми сіли в перший поїзд, що підходив, і їхали кудись, куди хотіла Марта. У вагоні було тісно. Вона обперлась об мене, і її міцні парфуми запаморочували мене. Мала сльози в очах і хотіла щось сказати. Але я наперекір цікавості, гладячи її волосся, сказав:

— Заспокійся, не треба, не говори нічого.

Забудь усе прикре. Може, більше цього не буде.

Вона дивилась на мене розгубленими очима, але заспокоїлась.

— Куди ми їдемо? Я не поспішаю нікуди. Що нам робити?

— То гарно. Вийдемо подивитись на «народне гуляння».

— Чудово! — вона зраділа й підстрибуючи, бігла на Батіньольський бульвар, де розклалися балагани.

Ми, як залюблена пара, гойдалися на човнах, стріляли в пляшки і час від часу цілувались. Так як усі. Тільки враз серед сміху очі моєї супутниці заходили сльозами, і вона форкала носиком.

Я пильно ходжу на «крокі». Сьогодні змінили модель. Замість негритянки сиділа якась біла. Рисуючи тіло, я задивився на її обличчя. Це не було обличчя модельки. Моріс, американець з Нью-Орлеану, сказав мені, що вона — грузинська княжна. Ну, для американців у Парижі — всі князі.

Після академії побіг я на базар і купив бросквинь. Хотів почастувати Марту першими овочами. Вона вже сиділа за столом у моїй кімнаті. Пригасила спиртову машинку, і ми почали обідати.

— Я рисував сьогодні якусь княжну, бодай так каже Моріс, — і розгорнув папір.

Марта тихенько скрикнула. Я здивувався, але, звиклий до її таємничої поведінки, подумав: може й справді грузинка… Має довгий ніс…

Увечорі вийшли на бульвари. Марта була задумана й неспокійна. Навіть розсердилась, коли її хтось штовхнув і дуже вибачався.

— Коли б знала, сиділа б краще в хаті. Стільки людей! Вони втомлюють мене! Я піду собі.

І вона побігла від мене геть у юрбу. Я не пішов за нею, бо й чого? Мене юрба не втомлює. Навпаки. Я не йшов, а плив бульварами, що пахнуть комбінаціями запахів. Я здавна любив блукати вулицями, що пахнуть.

Коли вернувся до готелю, широко відчинив вікно та ліг на ліжко. Раптом мені хотілося поглянути на рисунки. Головне, на цей, де я нарисував ще голівку модельки сангіною. Але цього рисунку не було. Я згадав, що показував його Марті під час обіду, мовляв грузинська княжна, дивись. Я перекинув усе: папери, валізку, лазив під ліжко — не було. Я не міг пригадати, що я зробив з ним, а тому постановив запитати Марту. Ще не було я десятої. В її вікні, напроти, світилося. Я постукав.

— Що це за нічна візита? — нерадо привітала мене дівчина.

Я засоромився. Вже хотів вибігти в коридор, але Марта, міняючи голос, сказала:

— Ну, що ж, коли прийшов, сідай. Ти певно випив би кави?

— Ти… не бачила рисунку? Того, що… — думаючи своє, грубо викрикнув, прочуваючи щось недобре.

— Бачила, авжеж, але його вже нема.

— Що ти з ним зробила?

Марта підвелася й, показуючи на ватран, шепнула:

— Прости мені, вандалці, я його подерла й спалила.

Я закашлявся. Поки знайшов хустинку і витер нею окуляри (довго їх витирав), заспокоївся. Не хотів про це більше говорити, знаючи, що Марта вияснить мені свою дивну поведінку. Я сів біля столика й, намагаючись бути спокійним, попросив:

— Я й справді випив би, коли тобі не важко…

Марта підскочила до мене й, беручи мою голову в руки, голосно поцілувала в чоло. Сміючись, я хотів і її поцілувати, але вона вибігла з чайником по воду. Уже гріла її для кави.

Затягаючись димом міцних французьких цигарок, тих страшних «жовтих», ми сиділи під китайським абажуром у блаженній мовчанці і кожен з нас думав про своє. Багато-багато хвилин пройшло, поки я наважився вернутись до грузинської княжни.

— А готовий, закінчений мистецький твір, не вуголь чи сангіну, а, скажімо, олію чи темперу ти під впливом настрою теж подерла і спалила б у ватрані?

— А хіба цей рисунок не був готовим мистецьким твором? Ти сам кажеш, що техніка не грає ролі…

— Це так, але я думав — твір, не ескіз. Ти спалила б?

— Спалила б…

— Ти знаєш цю грузинську княжну?

— Знаю…

— Аа…

Я більше не говорив. Рисунку не було, а конфлікт між Мартою і якоюсь дівчиною мене не цікавив. Хотів уже йти. Марта кинула на мене здивований погляд.

— Тобі не цікаво, хто вона?

— Я знаю — грузинська княжна. Цього мені досить, — я всміхнувся і вийшов.

Не доходячи до своєї кімнати, я зупинився в коридорі. У щілині під дверима ясніло світло. Невже я забув погасити? Не може того бути. Я пригадую, що я таки погасив. У кімнаті світилося, а з-поза дверей чути було голоси. Збентежений, тихенько натиснув клямку і… розсміявся. На ліжку сидів Дорош, а проти нього плечима до мене — ще хтось. Та поки Дорош хотів його рекомендувати, я пізнав, хто він. Це ж був той самий кучерявий хлопець, від якого ми з Мартою тікали в метро. Ось він тут!

— Ти, козаче, не дивуйся й не хвилюйся, а приймай гостей.

Мій приятель витягнув цигарки й простягнув мені:

— Очевидно, курива ти не маєш, а курити хочеться, що? І куди ти волочишся по ночах?

Мене заболіла голова, я відмовлявся від курення. Мій приятель зрозумів, що я нерадий гостині. І він поспішив її вкоротити.

— Ти маєш трохи грошей? Маєш. А тут цей поет гине разом з молодою жінкою і дітками… Ага, без діток! Ну, та все одно! Дай частину із своєї фортуни, а доля сторицею…

Зрештою, що там говорити!

Я так зніяковів, що мені аж вуха почервоніли, однак, засунув руку в кишеню, щоб витягнути звідтіль гаманець. Кучерявий дивився кудись понад мої рисунки, прижмурюючи очі, розглядав оббої стін і мовчав, неначе б справа його не торкалася. Він, очевидно, хотів якнайшвидше піти собі геть. Коли я поклав перед Дорошем п'ятдесят франків, той викрикнув:

— Це забагато! Йому вистарчить двадцять. Він і так тобі їх не віддасть. На, тримай тридцять. Жорж, не говорив я завжди, що ще не перевелися в Парижі…

Жорж скривив тонкі губи до чогось такого, що нагадувало усмішку, а сині очі повернулися до мене з байдужим виглядом. По хвилині дурної мовчанки запитав мене якимсь далеким, наче загубленим голосом:

— Ви пишете?

— Пишу, — відповів я і спаленів.

— Я теж пишу. Прийдіть колись до мене, я прочитаю. Живу недалеко, на Монпарнасі,— і він витягнув візитну карточку.

Гості пішли. На столі розсипалися з попельнички недокурки й сипався попіл на візитну карточку. Вона багато мені говорила, та чи хотілося слухати його поезій, не знаю. Властиво — ні.

Я заспав і не пішов в академію. Я спав і тоді, коли радісна Марта принесла якесь печиво. Хотіла вийти, але прикипіла до столу.

— Відкіля це?

Я розповів їй усе, бо не можу заховати від неї нічого, коли вона дивиться на мене своїми горіховими сумними очима. Вона сама також щира. — Брехнею, — каже вона, — гидую.

— Ти підеш до нього?

— Чи я піду? Може, й піду, але ще не скоро.

Глянувши на неї, я зрозумів, що їй це було б прикро, і поправив:

— Ні, та куди там! Я не люблю його поезій. В нього… фальшивий патос. Так, так, фальшивий…

— Це дуже добрий поет, — зашепотіла Марта. — Це прекрасний поет, ця каналія… — на її щоки виповзли рум'янці, а очі блиснули сльозами.

Я сердився на себе. Чого було так довго спати? Марта отямилась і почала приготовляти сніданок.

Я побіг купити вина. Біля ключа в консьєржа лежав лист. Я заховав його й, повернувшись, чекав хвилини, коли буду сам. Але Марта не йшла. Я розгорнув папір і почав рисувати. Рисунок сангіною, як і вчора, мав голівку грузинки. Марта читала газету й думала спочатку, що я її рисую. Коли побачила свою помилку, кинула газету й вибігла з кімнати. Я взявся до Наталчиного листа. Вона відкладала приїзд на два-три місяці. Мені було сумно. Я написав їй довгого листа, обдурюючи себе, що розмовляю з нею, моїм ясним коханням. Писав про поета, про Марту, про все. Написав, що чекаю її приїзду, щоб з нею відвідати поета. Заклеїв листа й обережно, як злодій, побіг на пошту.

На вулиці росив дрібнесенький дощ. Ліхтарі стояли в ореолах, тіні з парасолями пливли в тумані. Малювалась філігранна картина меланхолійного паризького вечора. Я згадував Явора. Це він так умів ходити цілий день з готовими образами в голові, а ввечорі лягав спати, щоб ізпросоння обточувати їх.

Я вернувся додому, але спати не хотілось. Витягнув новеньке стено, — Наталчин дарунок, — проте вірш не писався. Закрив стено й підійшов до вікна. Вечір був такий, як там, унизу. Поетичний, настроєвий, ностальгійний. Я згадував мого доброго брата Івана. Згадав Чуба. Коли б вони були зі мною!

Цигарка не смакувала. Я випив швидко склянку вина й побіг довгим коридором до Марти.

Намалював паризький пейзаж. Такого пейзажу не намалює парижанин. Я вклав у пейзаж візії усіх далеких східніх міст, що могли б бути Парижами. Пейзаж був ностальгійним, і Дорош назвав його супрематичним. Але не в тому змислі, в якому клясифікують мистецькі твори шухлядкарі, а в змислі супремації ідеї над матеріалом. І ще каже, що коли б бодай у кутику того пейзажу поставити постать святого, то він викликав би у глядачів молитовні екстази. Що в тому розумінні — моя картина релігійна.

Дорош наче здурів. Він скликає до моєї робітні знайомих і незнайомих малярів, тягне з вулиці, з каварень легковірну богемну братію і малозрозумілою своєю французькою мовою переконує їх, що це так, що перед цією картиною можна молитись, невірним навертатись.

Учора привів молодого африканця, Амару. Сьогодні цей Амара прибіг до мене сам і сказав, закочуючи під лоб чорні очі.

— Ви — українська весна! Ви — свіжий подих у Парижі! Париж — колосальний, а ви — освіжливі, ви — шірокко!

Я хотів відплатитися чорному ентузіастові й намалював йому портрет. А він, позуючи мені, рисував і собі. За десять хвилин я мав свій портрет. Я навчив його співати «Ой хмелю мій, хмелю». Він умить запам'ятав мелодію й слова. Але мене втомив. Дорош вибачався: — Прости мені, дорогий, що я впустив його до тебе! Але він — друг до смерти. Він тебе в усьому виручить.

Але мені не треба нічого. Мені потрібний спокій. А так мене заїсть Амара, заїсть Марта, заїсть Париж!

Було холодно, я побіг у метро грітись. Сидів на лавці й читав газету, аж якось відчув, що хтось заглядає в мою газету й також має охоту читати. Я відсунув її ближче й зручніше та відслонив себе. Це був кучерявий поет. Він привітався і попросив закурити. Я, на жаль, не мав цигарок. Але ж я міг їх купити нагорі в будці. Я сказав:

— Почекайте хвилину, зараз закуримо, піду куплю.

Він відповів:

— Та коли ви хочете, дайте гроші, я скочу.

Я мав два франки. Він узяв обидва й побіг. Його довго не було. Я кинув читати, самому хотілося курити. Очевидно, поет забув про мене. Я вже більше не грівся. Сердитий, пішов до готелю. У Марти світилося. Я обкинув оком пейзаж, стіл, на якому не було ні одного недокурка, не було й шматка хліба, та широке ліжко, що могло мене загріти. Хтось постукав.

— Увійдіть! — гукнув я нерадо до дверей.

Може, це поет урешті опам'ятався, що лишив мене без грошей? Але я не хотів його тепер і бачити. І з полегшею зустрів у дверях Марту. Я розповів їй про зустріч у метро.

— Я не гніваюсь на нього, але це свинство! — сказав я на закінчення.

Марта похитала головою:

— Викинь візитку і не думай про нього. Або знаєш? — подумала й сказала у якомусь несподіваному піднесенні.— Ходім туди, до нього! Це буде несподіванка!

Я відмовлявся — волів сидіти в холодній кімнаті, ніж іти до нього, та Марта перемогла мене.

— Я йду одягнутись. Зайди за мною, — і вибігла, доки я встиг відповісти.

До Манпарнасу від нас недалеко. Ми пішли пішки. Марта була в чомусь білому та в прозорій фіялковій хустині на голові! Коли зупинилася перед освітленою вітриною, виглядала, як «Пані» Ель Ґреко. Я сказав їй це і навіть мав охоту намалювати її такою, очевидно, відкинувши гостину в кучерявого.

— Опісля! — крикнула Марта. — її очі сяяли радістю, і вона була гарна, як ікона.

— Тоді обов'язково принеси цю хустину. Я малюватиму. — Але в глибині я відчував, що завтра вже не буде такого моменту і не буду малювати її. Ні, ні.

Ми піднялися на шостий поверх і постукали до дверей. Марта ще хотіла мене про щось попередити, але було пізно. Двері відчинила грузинська княжна…

Як у чаду поцілував я ручку моделя, перейшов якусь кухоньку, кімнату і врешті сів у кутику, витираючи окуляри. Княжна засміялася сліпучобілими зубами. Марта назвала її княжною.

— Це я таку легенду сама пустила, щоб дістати працю. Мене б і в академію не прийняли. Важко в Парижі з роботою.

Поета не було дома. Пішов домивати тарілки в ресторані.

— Незабаром повернеться, пообідаємо разом. Але ж бо ти, Марто, сяєш! — кинула лукавий погляд на мене. Її продовгасті очі зайшли хмаркою. Такі очі, як я їх нарисував, Ех, Марто, Марто!

Поет барився. Марта, очевидно, хвилювалась. Я бачив це. Чогось вона чекала? Чи вона кохає Жоржа? А грузинська княжна?

Господиня принесла вино, чарки і сіла напроти нас на тлі якоїсь гарної тканини. Над головою висіла гітара. І Пікассо не заклав би так площі! Жінки розмовляли, вибухаючи голосним сміхом, причому Мартин голос бринів нечисто, як надтріснуте скло.

Відчинились несподівано двері,— увійшов Жорж. Тепер він мав вигляд, наче б хотів провалитись у підземелля. Бліде обличчя було синє, очі впали вглиб фіолетних обвідок.

Марта простягнула йому руку з якимсь згортком паперу:

— Це вам весільний дарунок від нас, — кивнула в мій бік маленькою голівкою.

Згортком була моя сангіна — акт з голівкою господині.

Мене стиснуло за горло. Я кинувся за хустинкою витирати окуляри, бо вони, здавалося, зайшли густою парою. Образ Жоржа, його жінки, Марти і гітари замазався в якусь монотипію.

— Дякую сердечно, месьє! — прошипів, засичав поет у мій бік. — І вам, панно Марто! Це справді знаменитий, капітальний, шалений, божевільний, нахабний, підлий, низький, брудний, гидкий і плебейський жест! На такий лише ти здібна! — кричав, гарчав до Марти.

Грузинка притулилася до стіни, торкнула гітару й гітара бренькала, бренькала без упину.

Коли я вже витер окуляри і тремтячими руками поклав на ніс, Жорж стиснув мені руку гарячими, здавалося, палаючими долонями й тихо мовив:

— Це низько, грубо і плоско. Це було гидко й нікчемно. Але я інакше не міг. Я мию вікна, тарілки, пісуари. Я мию вдень, уночі, ввечорі, вдосвіта. Я — емігрант! Ви не знаєте, що таке емігрант? Ви не знаєте! Ви своєї жінки не пішлете позувати. Ви будете мити не дванадцять, а шістнадцять, двадцять чотири, двадцять п'ять годин пісуари, а жінки не пішлете в ательє, а я післав. І ви мене осуджуєте. Ви плюнули мені в вічі. Чому ви не говорите, що я в вас позичаю гроші і не віддаю? Що я обманець, дурисвіт, що я… та що я! Я хотів вам прочитати поему. Ви пам'ятаєте?

На голові в мене раптом виросла мокра шапка. Здавалося, вона танула, зволожувала чоло (як добре було б узяти рушник і витерти голову!), окуляри заходили парою, їх неможливо було висушити. Я мусів щось згадати, щось необхідно було усвідомити, але воно висмикувалось, тікало. Цей шум, голосний Мартин віддих, бренькіт гітари, склянок — усе це розпорошувало мої думки. Ну, врешті пригадав: на дві діоптрії заслабі мої окуляри. На дві.

— Читайте! — вистогнав я, відсовуючись від Марти на край світу. — Ми, власне, тому прийшли.

Грузинка важко встала із свого місця і дістала з полиці зошит. Я випив душком вино.

Церква Сен-Сюльпіс блиснула з мокрого туману. Під ногами тремтіла земля від швидко пробігаючих поїздів метро. Повітря мигтіло зірочками ліхтарів. Я поставив комір високо, аж до вух.

— А що? Я не казала? — гумкнула Марта з-під хустки. — Я не казала?

Чи її слова відносились до тільки що заслуханих поезій, про які я мав давню думку, чи до тієї несподіванки, яка мене зустрінула, — не знав і не питав. Я почував страх перед тією малою голівкою в прозорій хмаринці, що мала барву паризького вечора.

Прокинувся я наступного ранку сердитий, з жалем до дійсности. Мені снився «Качиний діл». Я лежав у плащі напроти нерукотворного малюнку й дивився кудись у віконце. Ніби за дверима стояли Нечитайло з Чубом. Марта чи Галина приготовляли бенкет, а Наталка мала ось-ось з'явитись. Усі чекали її. Вона мала прийти на наші заручини, але не приходила. Марта чи Галина признали це за недобрий знак. Мені стало сумно, але все-таки я був у «Качиному долі», вдома.

В голові в мене було повно думок про моє місто, що так лякало мене колись, а тепер стало рідним, як наречена… Ще всі спали. В готелі панувала тиша, ще навіть не мили вулиць. Я одягнувся й, не снідавши, взявся за пензлі. Не було біля мене підганяйла Чуба, мені так бракувало Нечитайла, який, дивлячись на полотно, викрикував би: «Холерно, холерно!» І я не поклав ні одного доброго мазка. Кинув малювати й пішов до «Сальону Незалежних». Скільки тут малярства! Вийшов з цього лабіринту з болем голови. Бачив там те, що самому хотілось дати в мистецтві, бачив намагання вискочити понад усіх, здивувати це місто, яке нічому не дивується. Бачив таланти, що не сміли виявитись у всій своїй повазі, що викликали у глядача зневагу. І побачив скромну й далеку від того світу нашу малярку, що відбивала від інших непідробленою щирістю. І бачив морські пейзажі іншого земляка, і його картини викликали велику тугу до моєї землі та водночас радісне почуття, що я не безрідний у тому центрі космосу.

Коли б сьогодні мені їхати додому, покинув би з радістю й покірливу Марту, і неспокійного африканця, і Дороша, який грівся до холодного чужого сонця ніколи не зогрітий, і поета з його доброю музою-княжною… Але з дня на день, з години на годину могла приїхати Наталка. На згадку про неї я позбувся болю голови, бадьоро схопився, забігав по кімнаті. Замкнув двері на ключ і розклав картини, рисунки, ескізи, все. Мабуть, не гаяв часу даремне… Олії, гуаші, темпери й рисунки — їх було багато. Але чи між тим усім було щось таке, чим міг би я вразити дівчину?

Ех, чому я не намалював такої картини, якої ще не було в усіх тих галеріях, музеях, салонах!

Хотів Марті признатись, що вже незабаром приїде моя наречена до мене, що я щасливий, що, може, одружусь… і соромно ставало за свій егоїзм. Навіщо говорити таке дівчині, самотній і сумній? Колись згадала, що, може, вже скоро покине Париж. Я не розпитував, куди збирається виїхати, не моя справа, але я відчув, що ця подорож — не з веселих! І в такий час хвалитись своїм щастям?

Я з радістю побачив світло в її кімнаті й, перемагаючи внутрішній спротив, побіг коридором і подряпав легенько умовленим знаком по дереву.

Не дослухавшись запрошення, відчинив двері. Не привітав мене, як звичайно, спокійний голос моєї сусідки, але якийсь зойк чи ах! Хтось там налякався, а це й мене добре сполохнуло. А те, що я побачив у кімнаті, спаралізувало мої ноги, і я довго стояв на порозі, не знаючи, що мені робити. Проти дзеркала, посередині кімнати, крутилися дві дами. Одна, побачивши мене, прискочила до вікна і, обгортаючись віконною завіскою, стала як привид для моїх короткозорих очей. Друга відскочила й собі від дзеркала, але, мабуть, уважаючи свою туалету відповідною для приймання гостей, запросила мене всередину, запевнюючи, що Марта повинна в цю хвилину надійти. За цей час дама-привид покинула свою фортецю й спокійно сіла в глибокий фотель. Обидві вони навіть для мене, нібито вже парижанина, мали до сить незвичайний вигляд. Ні, я такого ще справді в житті не бачив. Ця, що першою до мене звернулась, мала на голові, замість волосся, квіти й стрічки. Щось подібне до весільного убору голови в моєму селі. Цей весільний кораблик висів над землистим, трохи перекошеним обличчям, зате фантазійно розмальованим веселими херувимськими кольорами. А та, що випурхнула з-за віконниці, вже без того серпанку, яким окутувала її завіска, була висока, напівроздягнена, вся в зірочках, бляшках, брильянтах. Ці прикраси на смерть воювали з сірістю цілої постаті. Говорили французькою мовою із східнім акцентом. Говорили не то для мене, не то для себе, бо поприсідали напроти дзеркала й, розмовляючи, дивилися туди. Виходило, що базікали із своїми відбитками.

Я стояв за їхніми плечима — досить незвичайна фігура з занедбаною бородою й поважним виглядом. Яким разючим дисонансом серед того оранжерійного будуару була моя неуважна молодість!

Дами, освітлені блиском прикрас та заняті, мабуть, важливими справами, певно, не помічали того, бо поволі з увічливої розмови перейшли в досить гарячу суперечку. Жвава розмова, незважаючи на мою холоднувату присутність, приймала щораз гостріше забарвлення. Вони вже позривалися з своїх місць, вимахували оголеними руками і, кидаючи розлючені погляди в дзеркало, добре таки лаялись.

Мені стало страшно. Може, й довелося б їх роз'єднувати, коли ж як на те все вбігла Марта.

— Ах, як ти сюди попав? — кинула розсіяно до мене і звернулась надто серйозно до дам. Вона взяла мене за руку й якимсь менуетним «па» повернула до них.

— Дозвольте, маркізо, представити вам земляка-артиста. Княжно…

— Пані,— я вклонився, потиснутий до болю за руку, а дами, відірвавшись від своїх відбиток у дзеркалі, закивали достойно квітами й стрічками.

Марта частувала їх цигарками, парила каву й даремне намагалась втягнути мене в розмову. Я не попадав ніяк у тон.

Чи не з отими маркізами вибирається вона з Парижу? Мені стало жаль Марти, і я, виходячи, не міг затаїти важкого зідхання.

Марта вибралась з готелю, не попрощавшись зі мною. Чи нагнівалась, чи в поспіху виїжджала? Може й краще, що поїхала, поки не приїхала Наталка, проте я сумний. Уже не обідаю, як бувало, з нею разом, не обідаю зовсім. Їм хліб, довгий, тонкий, як патик, і білий, як вата. П'ю вино без охоти й смаку.

Не витримав, пішов до Дороша. Він спав, ледве добудився. Гуляв цілу ніч.

— Анахоретом може бути тільки той, хто чекає коханої. А вона, хитра, не пише, коли приїде…

Я не хотів говорити про Наталку.

— Бачив Марту?

— Бачив, а ти хіба ні?

— А я ні. Вона вибралась з готелю, виїхала…

— Виїхала? Куди, цікаво, можна виїхати з Парижу?

— Не знаю. Я застав у неї якихсь двох страшних магер, ніби княжен чи маркіз… Мабуть, у них і працюватиме…

— Ага! Ми вдома. Хочеш її побачити? Поїдемо в неділю на Ейфеля. Там її напевно зустрінемо. Вона певно працює «гідом», показує туристам місто…

— Марта?

— Або що? Це щастя — така робота. Після пиріжків. Малоросійські пиріжки…

— Які пиріжки?

— Пекла пиріжки й розвозила по ресторанах. Хіба ти не знав того? Не їв?

Я пригадав пиріжки, що вона їх іноді приносила з собою. Лишились, — казала, — все одно доведеться викинути. Але чому не попрощалась? Не залишила адреси?

Дорош знизав плечима. Та не над Мартою, ні! Наді мною. Над твердою головою. Може, я й справді тверда голова? Прийшов на думку талановитий Жорж, його розпачливий крик, його значущі слова про еміграцію…

Я чекав з нетерпеливістю неділі. Я мусів побачити Марту. Може, я повинен їй допомогти? Я?..

Умовився з Дорошем: біля Трокадеро.

Був досить теплий день. Мене добре нагрівала борода, гріта туго зав'язана краватка. Я сидів під потворними коровами, дивився на довгу площу, що кінчалась стрункою вежею. Мені хотілося пити. Дороша не було. Я купив американських горішків, розжовував поволеньки, рахував зернятка. Дорош не приходив…

Просидів стільки часу! Міг би ґавити його в «Музеї людини», а то сидів, чекав неточного товариша. Коли б ще так на дівчину! Вже з'їв усі горішки — 163 зернятка. Дороша не було. 163 зернятка — була міра моєї терпеливости. Я вийшов на сходи й став задумано спускатись униз, коли переді мною майнула знайома постать грузинської княжни. Я оглянувся за нею, і вона оглянулась, усміхнулась білим коралом зубів. Була дуже гарна в літній сукенці.

Ми привіталися, зраділі цією несподіваною зустріччю. Вона не чекала нікого. Прийшла подихати повітрям іншого кварталу. Я признався щиро, чому умовився з Дорошем тут, близько Ейфеля. Вона засміялася, і я пожалкував своєї щирости. Грузинка зате повеселішала. Вона заходилася щораз голоснішим сміхом, просила докладно переповісти цю сцену в Мартиній кімнаті. І, коли я малював фантастичні зачіски, немов репродукуючи повні виразу карикатури Дом'є, вона в щирому захопленні викрикала:

— Який типаж для Жоржа! Яка шкода, що він їх не бачив, не знає! Це було б чудове доповнення колекції, що її бідний Жорж призберіг у Парижі! Ви знаєте, який це цікавий світ для письменника? Але, на жаль, Жорж не сприймає його з такою гостротою, як ви! Він, — додала сумно, — сам зробився такою комічною емігрантською фігурою. Марта? Марта втопиться серед них, бідна Марта! — і ще раз повторила: — Бідна Марта!

Засмучені обоє останніми словами, ми гризли горішки, яких я ще докупив в якогось нахаби. Згодом княжна зупинила на мені уважний погляд:

— Чому б вам не одружитись з Мартою?

Для мене було досить інтимностей цього дня. Я не відповів, перевівши розмову на щось далеке від мене. Я вже навіть захотів бути сам. Але відв'язатися було ще важче, як відповісти на інтимне запитання.

— Ходімо на вежу! Ви певне ще ніколи не були на вершку. Можна в погідний день оглянути береги Англії. Може й Марту зустрінемо. Але важко тепер. Або, знаєте, ходімо до нас, Жорж сьогодні пише. Не працює, невтомлений. Він вам прочитає свою нову драму. Він казав, що шанує вашу думку. Або — ні! Ходімо на Шапм Елізе. Ви, мабуть, туди не ходите. Марта казала, що ви поза академією і Лювром не бачите міста. А Париж, треба вам знати, не тільки Лувр! Були в Опері? Вона повна щурів. Я боюся ходити кулуарами. Або постривайте! Підемо до Гришка. Ви його знаєте?

Вона торохкотіла зовсім так, як ці чорняві, тоненькі дівчата, що йшли побіч нас, заглядали в очі своїм «амі», цілувалися. А я йшов, підчеплений до її плеча, мовчки слухаючи її голосу. Вона клопоталась, захоплювалась щораз то новою для цього недільного пополудня ідеєю, а я, покірний, відданий шелестові шовкової сукенки, низькому й теплому голосові, жіночим примхам.

Ми вчепились автобуса, вискочили, бігли з метро, вийшли, і, врешті, перед якимсь будинком вона зупинилась:

— Ну, нарешті! Ми на місці…

Нас привітала білява запашна пані. Ми прийшли в добрий час, бо в них цікавий гість в Провансу.

Я помітив у неї синьомальовані нігті й такі ж повіки. Шматок голубої матерії облягав її якусь нематеріальну постать. В ательє було кілька осіб. Поміж мольбертами й картинами та підвищенням й бляшаними нігтями. З радіоприймача пливла тиха музика.

Ми сіли поруч господаря і разом з іншими слухали гудючий баритон гостя. Цей гість — був славний письменник. Я читав ще в гімназії його романи.

— Той рік був найважчий у моєму житті. Ніхто не платив гонорарів, жити не було з чого, а дорожнеча… — письменник говорив довго про свої турботи. Я пригадав, що не вперше чую такі нарікання. Але Жорж ніколи так нудно не витягав своїх буденних справ з приватних схованок, як цей надзвичайний романіст!

Господиня сиділа на бильці крісла в свого чоловіка:

— Бачиш, любий, не я одна думаю, що в Парижі довго не виживеш. Не помирати ж нам у цьому студентському місті!

Гість з Провансу ще нарікав, що його того лихого тридцять третього року відреклися всі. Його й там забули. Та він певний, що, коли б поїхав туди, в Київ, наладнав би якось справи. Все можна з людьми узгіднити. Він хотів би, він поїхав би сьогодні до краю…

— Чуєш, любий? І я хотіла б жити в твоїй чудовій багатій країні,— вона обернулась до мене. — Гарна ваша батьківщина, правда? Їх з'їла ностальгія, а поїхати додому не зберуть сил…

Я не відразу збагнув, чи щиро вони, чи, може грають якусь гру, підмінюючи бажання залишитись у Парижі якоюсь нещирою тугою до мого краю, від якого вони так віддалились… Але цим людям, що гаяли життя на чужині, хотілося нагадати рідні образи, що такі ще свіжі, наче б обмиті росою, стояли в моїй пам'яті. Та проти мене сидів самовпевнений письменник, якого, твори віддавали наше рідне підсоння так живо! Його київські оповідання! У моєму видноколі був клаптик землі, окрайчик, короткий маршрут, одна зупинка в безкрайому світі!

Він, а ще більше господарі, чекали моїх слів. І я відповів чужій пані, яка й не знала країни свого чоловіка. Я дав волю своїй тузі, своїй вигостреній віддалю уяві. В моїх словах заграло весняне сонце крізь ажур каштанового листя, спинилося на почорнілих мурах гармонійних будівель, освітило закутини вузьких вуличок, щоб вальоровим акцентом віддати опуклість шляхетної архітектури святинь, патриціанських домів. А коли мої слова винеслись на зелені гори, шляхами під вербами, в, дубові гаї, на верхів'я, що пахнуть квітами й медом, — пані сплеснула в долоні:

— Та це ж так, як у Коро! Он де пейзаж, он де краса! Ну, що ж ти на це, Ніко?

Гість в Провансу, чомусь невдоволений, зарухався на стільці нервово:

— А заробити на хліб? А прожити письменник чи мистець може серед тієї пасторалі? У тому медяному цвіту? Є місце в тому раю для нас, скажіть?

Я б не відповів — це ж були відомі нам до болю речі. Я б не відповів, але він нахилився до мене:

— А ви! Ви живете, можете жити з творчої праці? Працювати й жити спокійно?

Тоді грузинка, вся почервонівши, несподівано для нас усіх відповіла за мене:

— Тому то й сидимо тут, а не в наших краях, бо там не заробити, але й жити ні письменникам, ні нікому неможливо. Там нікому немає життя, і розпалювати свою тугу — зовсім не добре… Жаль, що Жоржа немає з нами. Він сказав би, чому це так…

Гість з Провансу повернувся від нас і сказав господареві:

— А все ж нам тут життя немає… Ні мені, ні вам. Нам треба додому.

Я почуваючи нещирість у його словах, вихопився якось проти волі:

— Чому тоді ви не поїдете туди?

— Мені, молодий друже, не так легко… Ви того не зрозумієте…

І знову, поки я зібрався, вискочила грузинка, блискаючи темними очима:

— Усім нам вороття туди немає. Усім небезпечно. І навіть, коли Микола Сергійович у припливі гіркої туги, кидає пензлі, відмовляється від добрих замовлень і хоче кидати не так чужину, як волю, волю рухатись, волю говорити, думати, то ніхто не сміє підсичувати цю тугу — намовляти їхати додому! До якого дому, будь ласка? Прошу, скажіть ясно, до якого дому має їхати? Ви, навпаки, мусите йому сказати, що дому в нас немає. Його пограбовано, спалено, зайнято. Ви згадали й лихий рік? Ви мусіли кинути Париж і їхати в село. А ваші земляки в той же час мусіли йти із своєї землі, щоб не гризти її, за шматком хліба! Коли ми слухаємо ваших нарікань на лихий рік, що приніс матеріяльну шкоду вам, вибачте, але нам страшно їх слухати! Такий великий егоїзм у великого письменника! Ми вас уважаємо великим, правда, Миколо Сергійовичу? А ви… ви такі… нікчемні…

І я зірвався із свого місця, мені видалось, що вона не договорила:

— Вам не слід згадувати тепер і про наш край! Він не ваш і навіть не наш. Його продали. Продали не партійці — торговці, як це там, у нас, думають. Його продали ваші фальшиві доктрини, що бачили людство десь на інших планетах, а серед своїх земляків його недобачали…

І грузинка додала понуро:

— Правда! І тому ми тут сохнемо, дивачіємо, байдужіємо… Ви знаєте, як називають нас французи?! — і раптом голосно заридала.

— Але як можна! Але ж і ми…

— Ви? — обличчя в княжни перекосилось гнівно, наче б хотіла кинутись, а господар рвучким рухом відсунув свою жінку й побіг сходами вгору, до спальні.

Гість витягнув новеньке стено й, записуючи щось, повторяв:

— Оригінально, оригінальні думки! Я пишу новий роман. Такий роман! Вуаля!

Микола Сергійович поволі сходив униз. Бліде обличчя покривалось краплинками поту. Синя пані витирала йому чоло. Коли він подякував кажучи, що вже добре себе почуває, вона показала ручкою на грузинку:

— Глянь, Ніко, вона гарненька, ця Тамарка, коли хвилюється. Коли б ти зробив з неї даму в інтер'єрі, як думаєш?

Господар хитнув головою, але сидів згашений. Господиня шепнула мені:

— Бачите, як він в'яне…

Я дивився, на його картини. В них не було ностальгії. Зате вона була в тих росинках поту на чолі.

Тамара заспокоїлась і, вибачаючись, почала прощатись. Гість з Провансу тиснув нам руки приязно, без тіні образи. Я пожалів своїх слів. Господар щось усунув мені в кишеню, відводячи до воріт.

— Тамарко, не журися! Я до совєтів не поїду! Хай їм грець! Я надто люблю життя. Нате, беріть, не церемоньтеся, хлопці-молодці. Ну, не пручайтесь, беріть!

Уже в метро я витягнув те «щось» з кишені. Це були пом'яті банкноти. Я всунув їх у Тамарчину торбинку.

Перед моїми очима ще й досі стоять жінки з голубими нігтями й довгими приклеєними віями. Такі живі моделі сучасних малярів.

Дорош каже, що малярство Гришка — будуарне. Дорошеві важко догодити. Він сидить на моєму ліжку й свариться, що я живу поза Парижем, що я, чого доброго, побіжу на Порт-Версай і шукатиму верби, що я розкидаюся на вид цієї деревинки тут, у центрі космосу. Він ще нагадує мені, що я не сидітиму вічно в Парижі, що моє перебування тут не видаватиметься мені таким довгим, як сьогодні, коли нема Наталки… Я ж, мовляв, поїду не сьогодні — завтра в задрипане село чи містечко і тільки згадуватиму з сльозою Париж. Дорош засидівся тут. Сам каже, що й не знав би, що робити на Волині. Доглядати бджіл? Шевцювати? Їздити торговельним агентом з зубним порошком? Він затратив відчуття приналежности до своєї землі. Я — молодий, на його думку. Навіть моя національна свідомість для нього — неусвідомлена і сира. Я ж тільки пару місяців на чужині, і як полюбити як рідну, не збагнувши її?

Він повів мене до музею найбільшого поета Франції, Віктора Гюго. Було тихе надвечір'я, як кажуть поети — сиза година. В таку годину ми станули перед будиночком. Я розсердив мого друга, бо відірвав шматочок церати із стола. Він прошипів: — Вандал! — вже хотів покинути мене самого, але я спокійно відповів:

— Захоплюйся вже ти сам цим великим. Я волію Верлена. А взагалі в мене перед очима столик іншої кімнати, іншого музею. На стіні портрет гарної Ванди, нижче — мисливський ріг, письмовий столик, шафа. Що б я дав, щоб за ціну Наполеонової випханої собаки доторкнутись до палітри Шевченка! Кинути оком на книги й журнали, які читав він, а на які ніхто не звернув уваги, почепивши на його геніяльну голову селянську шапку.

Дорош погодився:

— Щодо цього ти маєш рацію!

Я не міг забути іншої розмови в музеї французького волелюбця. Чи й справді слова гостя з Провансу диктовані завжди матеріальними спонуками? Невже в нього такий холодний розум, коли рука черкає гарячим пером об папір? І в його темних очах вітала ностальгія, чоло рисували помітні лінії втоми — томливого чекання. Чекання повороту додому. Я засуджував свій і Тамарин виступ, непотрібну демонстрацію. Головне — свій! Я ж мав клаптичок землі — медяного цвіту. І там я міг животіти. Хай хто як хоче називає життя. У мене воно без телефонів і метро, але… сповнене кольорів і пахощів.

Я дізнався, що Гришко тільки через Тамару відклав свій виїзд, може, назавжди. Дорошеві я того не казав.

І раптом прийшла телеграма: «Вранці приїжджаю — Наталка». З телеграмою я вибіг на вулицю. У світлі вітрин я перечитав раз і ще раз. Бігом повернувся до готелю. Чого? Ага! Я пригадав: замовити кімнату. Збіг ще раз до консьєржа. Я розпалив його красномовність двома словами. Він не вгавав, він довго милувався своїм баритоном, доки пообіцяв ту кімнату, яку звільнила мадмуазель. Правда, Марта вибралась… пригадав я з тінню жалю. Я уявляв, як вони подружили б, а може ні? Може й краще так?

Заспокоївшись, відпочиваю в себе на ліжку, пригадую, що слід би ще зробити для приїзду дівчини. Купити квіти? І з квітами піти на цей багатолюдний двірець? А коли її не побачу? Я ж такий короткозорий. І як я виглядатиму з квітами в руці? Постановив квіти залишити в кімнаті на столі. Консьєрж дав мені вазу, нагадуючи бути обережним, бо вона оригінальна, китайська. В «антікіте» можна дістати такий оригінал за сім франків! А може й ні? Купив вина й шоколяди. Вертався набережною, розпалений бажанням побачити мою дівчину. Не засну хіба цієї ночі! Може напишу вірша? Пригадав, що не робив того в Парижі. Не написав ні одного рядка. Зате картин трохи призбиралось.

Консьєрж куняє на своєму підвищенні. Я тихенько йду по сходах, вистелених килимом. За дверима на третьому поверсі цокає писальна машинка, а на вулиці дурна Мімі співає неможливо низьким голосом неспівану вже тепер стару британську пісню. Вона співає також, заплющуючи очі. Але ж тепер ніч. Хто ж побачить, що це на вулиці, як жебрачка, співає велика артистка? От шалена Мімі!

Лягаю в ліжко і закликаю сон, але він не приходить. Ще шість годин відділяє мене від Наталі. Яка вона, Наталочка моя? Чи така, як у каварні «Де ля Пе»? Чи така з-над Дністра? Скоріше така, рідніша, ближча. Наречена!

Я зустрічав її й зустрів. Не так, правда, як гадалось. Я чекав її перед виходом. Над головою світився напис «сорті», я не помилився — тут слід було чекати. Довкола мене — поспіх, біганина, штовхання, вибачання. Входили чи виходили — не второпаю. Я втрачав надію побачити Наталку в цій гущі. Проте, в мене ще була маленька іскорка надії, що вона побачить мої незрячі окуляри, причесану, бороду і радість на моєму обличчі. Хвилювання й любов. Це кожному мусіло кидатись у вічі, але ж у Парижі ніхто не бачить нічого зайвого.

Вже всі пішли, майже всі. Я обперся об залізну огорожу. В мені починала пригасати радість. Може, не приїхала? Може, щось трапилось? Вже не радів, уже тривожився. Вже й тривожитись перестав — стала байдуже все: і гудки поїздів, і приїзд нових, і від'їзд. Знову нові люди.

Що ж, примиримось! Але миритись не хотілося. Я перейшов огорожу й дивився ген туди, де поїзд гинув у перспективі… Хтось гукнув біля мене. Це був носій багажу, але він мене не цікавив. Хай собі там кричить, яке мені діло до нього? Він ще раз гукнув, уже поблизу мене, обвантажений великими валізками. За ним ішла моя наречена, таки справді вона…

Наталка керує всім. Я малюю або рисую, або й так сиджу, а вона знає, куди підемо, що оглядати, де обідати, в якому кіні цікавий фільм. Вона визначає все, як точний годинник. Оце в тому місці, де я варив молоко й випалив діру в вишневому оксамиті — чистенький папір. Горнятка, тарілки, чисті, накриті вишитим рушничком. Вона готує, а властиво, мішає обід а ля Марінетті. Я купив вареної картоплі, риби й селеру — такої петрушки, що в нас її боялись багато класти в борщ, бо псує смак. Наталка те все перемішує, чимсь поливає присипає. Я милуюся її задумано-скупченим личком, ніжним закресленням брови, яку вона продовжує олівцем, маленьким вушком у масі темнобрунатного волосся. Найчастіше рисую.

— Коли б нам з тобою дитину, я міг би щасливо братись за Мадонну. Я хотів би малювати Мадонну з дитятком.

— Та що ти? — вона сміється теж, але ж і стукає забобонно пальчиком в дерев'яний столик. — З'їж дактилів. Вони відживні,— а сама закурює цигарку замість солодкого.

Після обіду малюю, на «крокі» ввечорі не ходжу, маю моделя дома. Зате виберемося в оперу. Наталка, доки я сидів в академії, вистояла квитки. Пішли, хоч і не було в мене охоти. Я не їм помаранч, які так смакували, але тисну сік з якихсь схрещень цитрини з помаранчею, гіркий і терпкий, бо це кальорійне й повне вітамінів. Селера теж на щось чи проти чогось помагає. Я її їм, щоправда, без смаку, не п'ю багато вина, бо Наталка не любить, зате куримо досить. Куриво, очевидно, не шкодить нікому, інакше б ми не курили вдвох.

Якось прибіг Амара і, як звичайно, побіг освіжитися до вмивальні. Замочив голову, і його кучері розтягнулись у довгу чорну косу до пояса. Наталка аж відвернулась, казала, що не може дивитись на нього. Їй здається, що він китаєць з косою. Хай краще не приходить! Хай не приходить, коли вона того не хоче, але як це зробити?

Іде дощ. Гарний теплий дощ. Я йду під цей дощ, п'ю його. Вертаюся з академії на обід, але як же обійти бульвар і не затриматись на Распай, коли весна й зеленіють бруньки крізь дощ на платанах? Усе помито, чистеньке, прозоре, блискуче. Стою під кафейкою й дивлюсь. Не витягаючи рук з кишені, малюю картину, що вже й назву має: «Люди й дерева». Під ніжно зеленими деревами, з яких скапує вода, плавають людські постаті і розпливаються в струмочках сизого дощу. Може й дивакувате, але сюжет виліз з ліній і кольорів і подобається мені. Здається, цей весняний дощ якось несподівано вирвав мене з кубістичних сугестій, що оволоділи малярами наших днів.

Контури дерев і контури постатей наблизились до мене на дистанцію мольберта. Замикав картину зелений купол якогось міністерського будинку, зелений, як квітка резеди. Вгорі звивалась помаранчевим вужем маркіза — і картина готова. Я міг спокійно подумати про обід. Наталка в блакитній запасочці чекає з якимсь новим кулінарним дивом. Вона компонує незгірше нас. Згадавши Наталчине мистецтво, вихопився я з сухого закутку кафейки, ладен за конячий биток продати майже готову картину, коли одна, майже єдина людська постать з-під мокрих дерев відірвалась від тла розпачливим рухом і почала наближатись до мене. Я відступив назад, але невдачно, бо попав просто під воду, що стікала з маркізи. Вода текла за комір, лоскотала. Я хотів витертись, але на мене хтось таки йшов. Хтось у дощовику, в капюшоні, якесь доміно з маскаради. Я зрадів: постаті будуть у масках. Будуть: маски й дерева. Зовсім задоволений, я кинувся бігти додому. Не їсти, ні! Раптом хтось потягнув мене за полу. Доміно? Не доміно, — а Марта! Ах, яка вона втомлена! Може хвора? Бліда, нужденна Марта. Ледве тримається на ногах. Може взяти таксі, повезти до шпиталю?

— Ти хвора?

— Я голодна… — безсило спирається на столик кафейки.

— Голодна! А ми ж два кроки від спагетті, салати, кальорій і вітамін! — я хотів швидко їй усе це вияснити.

— Ти по-давньому, в «Академі»?

— Аякже! І вгощу тебе так, як ти мене вгощала. Сьогодні я, ми… — я замовк, шукаючи відповідних слів, але Марта не слухала. Я запровадив її з трудом сходами до моєї кімнати. За дверима почули ми спів. Наталка співала пісню американських піонерів. Мелодійка, як зільничок гімназистки, як китичка незабудок у рожевій стрічці. Вона співала, витираючи тарілки в своїй блакитній запасочці. Якби тут не збентежити Наталку? І я, вводячи Марту, шепнув їй, цілуючи в ушко: — Вона голодна.

Ах, до голубиного серця моєї коханої відкрита дорога! Вона обдарувала несподівану гостю всіма відтінками щирого співчуття й товариського зрозуміння, переливами сердечної гостинности, ласкавости й повним фантазії обідом.

Я міг спокійно обсушитись. На втомленому Мартиному лиці виступили рожеві плямки, очі заблистіли сльозами. Вона не могла спокійно сидіти: підводилась з крісла, цілувала мою наречену й плакала. Обидві плакали обнявшись, а я, витираючи хлібом тарілку, думав: дощ, мокрий день, і очі дівчат на мокрому місці.

Допиваючи вино, дивився я на дівчат, що стояли обнявшись на тлі вікна. Самі того не знаючи, були вони, як модна серед неокласиків тема: «дівчата в вікні». Я сягнув по папір і вуголь, а вони, наче змовились — перестали плакати. Зате сумлінно позували, слідкуючи за рухами моєї руки.

Я зробив цього пополудня ескіз до моїх «Дівчат», картини, що прогриміла серед малярської братії та ще й принесла мені гроші. Наталка продала її своїм американським родичам.

Ми хотіли примістити Марту біля нас, але вона живе в «Льомон» — там дешевше.

— Кімнатка, як кімнатка. Має вид на Пантеон, а вечорами можна помріяти біля фонтану Катерини де Медічі,— і, сміючись, додає: — Бажаю вам такої богиньки, як ті, що купаються в тому фонтані. І вже відразу впрошуюся за куму…

Від Наталки, від її лагідної вдачі, спокійного голосу віє на мене, на Марту, навіть на Амару якимсь благотворним подувом, що все злагіднює, відпружує, оживлює. Амара називає її українською весною.

Я маю багато часу вчитись, думати, малювати, я ніколи не томлюся, неголодний, спокійний, задоволений. Я малюю. Марта з Наталкою кудись біжать, щось обмірковують, суєтяться, співають такі гарні дуети. Обхоплюють мене невпіймальним, але щільним кільцем своєї уваги. Я — пташка в золоченій клітці.

Вчора я вийшов на вулицю сам. Зустрів Дороша. Він, жартуючи, відступив назад, взявся під боки:

— Ти виглядаєш, як «наречений» Русо. Де твій весільний букет і чорний циліндер?

Я не відповів гостротою на його зачіпку, бо вона навела мене на одну думку. Я подумав: цікаво було б одружитись. І я запитав його, як це робиться. Він, удаючи повагу, запитав мене, в свою чергу, ледве стримуючи сміх:

— А з ким хочеш женитися?

— Звичайно, з Наталкою.

— Гм, з нею. Тоді піди до мерії й зареєструй цивільний шлюб, або їдь до Відня, там можеш звінчатися в нашого священика. А коли хочеш…

Я вже не слухав другої можливости. Попрощався чи не попрощався й побіг додому. Я мав велике бажання застати Наталку саму. На розі бульвару купив мімоз. Під дверима підслухував, чи не чути голосів. Але в кімнаті було тихо. Моя невибаглива кімнатка була майже порожня, але як святково причепурена! Картини порозвішувані, мімозі робили конкуренцію фіялки на мережаній скатертині на столі. Та місце, з якого Наталка позувала мені до композиції «З вікна», заслонене якоюсь квітчастою тканиною. Під столом — найбільше диво: дорогі вина. Але Наталки не було, і мій настрій упав.

Глянув у дзеркало, і мені видалося, немов я й справді такий комічний жених з примітиву Русо. Я взяв полотно і почав автопортрет. Приймай, Наталочко, думав, бородатого нареченого, з люлькою в зубах. Я ж хотів зробити тобі сьогодні конкретну пропозицію…

Але судженої моєї не було. Забувала про обід, про свої невимушені обов'язки, про мене. Неспокійний, нетерпеливий, ляпав фарбу на полотно до смерку. В очах потроювалися лінії, однак я не кидав малювати. Раптом двері легенько відхилились, і чиїсь руки лягли мені на очі. Наталка викрикувала в захопленні. Які солодкі похвали! Але я із смутком у голосі поскаржився:

— Я тебе так чекав, хотів просити тебе… але тебе не було.

— Проси, я є, проси!

— Я хотів одружитися з тобою, хотів піти до мерії або поїхати до нашої церкви, звінчатися, але тебе не було…

— І що? Запізно? — сказала вона ніби весело, але зараз же споважніла. — Уяви собі, що й у мене сьогодні була думка… навіть написала додому по метрику…

— Я купив тобі квітів, хотів зробити це… про документи не подумав.

Ми глянули на стінний календар. Був травень. Він замикав шість місяців кохання. Ось чому в нас були квіти й вино. Наталка мила пензлі під краном. На машинці закипіла вода. Запах ішов з посуди. Ми чекали на когось з обідом? Коли сіли до столу, моя любов, прихиляючи чарку до губ, виголосила:

— За безсмертне мистецтво!

— І за вічне кохання! — додав я, підносячи келих.

У дверях станула Марта. Наталка швидко наповнила їй чарку і, цілуючи її, гукнула:

— За друзів!

— Та почекайте, відберіть від мене те все. Мені важко. Я хочу випити ще за нове життя. Вітайте мене! — Марта, ніяково посміхаючись, піднесла чарку. — Я виходжу заміж…

— Справді?!

— Вітаю тебе, золото!

— Справді, справді. Пийте за моє подружжя! Але й вам треба те саме зробити, завершити етап. Ми з моїм мільйонером будемо вам посаженими батьками. А тепер витягай курку й решту…

Марта не мала коли їсти. Вона мусіла оповідати, ще й ще описувати, який він, де з ним познайомилась, хто він. А ми їли й пили, Боже, як пили! Зовсім сп'янілий, обіймав я своїх дівчат, дякував їм, пив за всіх, за цілий світ. І крізь хміль і гамір пригадав: напишу Іванові. Ми певно підемо в мерію, а звінчає нас він, мій добрий брат.

І засинав я цієї ночі, вперто повторяючи його ім'я.

З того радісного вечора минуло чимало часу. Від нашого нездійсненого сну. Ми не поїхали нікуди, навіть на мерію не пішли. Не встигли! Вже одягнений, підстрижений, з тремтінням чекав у себе Наталки, але видавалося мені задовго. Я пішов до неї. Вона була в своїй голубій запасочці. Я здивувався. Ще не одягнулася? Я протер окуляри. Наталка не рухалася з місця. Вона плакала Це мене зворушило. Я підійшов близенько, вона подала мені телеграму.

— Що це? Ще не одружились, а вже телеграма?

— Читай!

— Ну, добре, але ти одягайся! Ми запізнимось, щастя моє.

— Читай, — повторила. — Це телеграма з Америки.

— І добре.

— Я мушу туди їхати негайно…

— Ах! їхати? Сама, звичайно. Так, це недобре.

Наталка вибухнула плачем. Сіла на розставлені валізки й не рухалася з місця. В тій голубій запасочці. Але валізки були готові до дороги, спаковані.

— Мій тато смертельно хворий…

Я відсунув телеграму обережно від себе, схилився. Не пам'ятаю далі, що було зі мною: чи впав, чи зімлів, чи кликали когось на поміч. Я лежав з розстібнутою сорочкою, мені було холодно, а в голові палило. Я пам'ятав текст телеграми й чув Наталчин плач. Але тепер вона вже не плакала. Вона щось говорила, але до мене доходив її голос, як далека чужа музика. Вона промовляла до мого серця, ха! серця. До розуму промовляла теж — мій розум! Я люблю її? Люблю! Я вірю їй? Вірю! Вона вернеться до мене за півроку, може, навіть скоріше… Але тут вибачайте! Я чув, що цього не буде. Не було в мене сили сказати, що думаю. Я заплющив очі. Коли розплющив, Наталка вже була готова, вона їхала. Вона не кликала мене їхати з собою, вона їхала від мене назавжди. Я це бачив, Боже! Я бачив більше, ніж дозволяли мої окуляри!

Наталка поїхала. Я згадав Дорошеві слова, що довго мені не залишатися в Парижі. Прийшов час. Тепер я знав, що кидаю це гарне місто, назавжди. І я відчув великий жаль. Несподіваний від'їзд Наталки розплився в моїй розпачливій свідомості як прощання з молодістю, як прощання з Парижем. Пісня американських піонерів, блакитна запасочка зникли з мого життя, як мали зникнути мої блукання по мосту проти королівського палацу, по набережній, по музейних залях.

Після Наталчиного від'їзду я не малював. Сидів на широкому ліжку й дивувався істині, що небо таке сіре, як дахи, як голуби, як коти, що співають марудні концерти, прокляті.

Якось прийшов до мене Жорж. Він улігся вигідно на моєму ліжку, щось витрушуючи нервово з кишень. Нарешті знайшов якийсь папірець. Він знав, що мені треба їхати, й несміливо натякнув про можливість залишитись. Я дивився мовчки на папірець і думав, що воно таке. Жорж ніби ненавмисне кинув, звужуючи до неможливости тонкі губи:

— Ви могли б працювати в поліції? У французькій поліції, звичайно… — але, не вірячи в успіх своїх слів віддув гримасно губи. — Очевидно, не могли б, а шкода, бо це дало б людині можливість займатися своїм мистецтвом… Але ні! Таки ні! Хочете, я вам прочитаю вірша. Написав його на фасаді кіна «Гомон». Ви туди певно не полізли б…—

І почав читати стрункий вірш про Бонапарта.

Я думав, що і йому було б важко погодити пропоновану службу з поезією. Воліє мити вікна. Він був утомлений і приліг, випивши кави. Це я сам парив каву й частував його всім, що тільки знайшов у хаті. Хотів дати трохи грошей. Вони й так не довго будуть мені потрібні. Але як? Простягнути їх так, як цигарки? Він шкодує, що я від'їжджаю. Невже? Мене зворушили його слова, і я хотів віддати йому всі франки, що їх залишила мені Наталка. Він раптом зірвався:

— Хочете погуляти в Парижі? Востаннє? Хочете? Увечорі зайдемо з Тамарою. Згода? Ну, до вечора! — покрутився по кімнаті, дивлячись кудись поза мене, і пішов, ховаючи цигарки в кишеню.

На ліжку лишився папірчик з його віршем. На другому боці був рахунок з пральні. Хіба побігти й віддати рахунок? Але я пошкодував вірша. Елегантний віршик, і я залишив собі його на спогад.

Жорж — елегантний, як той вірш. Тамара, либонь, нізащо в світі не покинула б його. А чи Наталка покинула мене?

Наталка пливла тепер океаном. Відпливала від неповторних берегів нашого кохання, нашого життя. На мольберті стояв розпочатий на ввесь ріст її портрет. «Нареченого» жбурнув у кут. Такий смішний був наречений, ой смішний! Чи не впав і я в павутиння того захоплюючого Русо? Чи і я малював під Русо, як жиди з «Золотого козла»? Чи і я хотів вивезти з Парижу «сувеніри»? А сувенірів у простому значенні треба накупити! Я ж уже їду незабаром додому.

Пішов я униз вулицею Святих Отців до Сени. Ріка була, звичайно, брудна й срібна. Попід Старий міст пливла баржа, похиляючи під склепінням димаря. На мості цілувалися студенти. Багато парочок. Цей сувенір я повезу моїй золотій моделі з малим видом на набережну з букіністами. Я пішов по мосту, прямуючи до Лувру. Минув його, оглядаючись за входом на поверх, на якому розпростерла крила безголова Ніке Самотракійська. Відбитку цього шедевру знищення купив я в наріжній крамниці з репродукціями, для Нечитайла. За вітриною висіла ще відбитка Мони Лізи. Думав почепити її на білому паспарту побіч портрету Кобринової жінки.

Спершись на прилавок, перелистовував я паризькі галерії. Я всіх їх мав перед очима, пестив матеріяли, фактуру, кольори, форми. І думав про своє далеке місто, про всіх там у ньому. Я хотів їх порадувати цими рефлексами людського генія, як вони хвилювали мене, як іноді заворожували, відбирали охоту малювати. Все те було таке досконале! Все вже було: кубізм, примітивізм, футуризм, музикалізм, сюрреалізм. Усе, все! А ми все-таки малювали! Ми все-таки мали характер.

Минув я крамницю з репродукціями, пішов вулицею Ріволі попід аркадами до тих магазинів, які були заповнені маленькими вечірніми торбинками, ручно цяцькованими, парасольками, поясками, флорентійськими різьбленими брошками, перстениками, скарабеями, намистами, ґудзиками, квітами, гаптами, коралями. Звідси завернув на передмістя Сан Оноре і блукав, уже не розглядаю чи вітрин, переконаний, що вся вулиця з малими приватними галеріями є постійною виставкою — одним великим сувеніром. Минаючи Великі Бульвари, хотів податись до Монмартру, і тут напроти мене вискочив Амара. Він догадався, куди я йду й зрадів. І він туди.

На бульварі Батіньйоль були, як звичайно, балагани. Яскравий лубок на обідраному шатрі запрошував оглянути за три су небачені непристойності. Амара відхилив край шатра і показав молоду дівчину в скупому й брудному костюмі, що танцювала перед нечисленними глядачами.

— Краще з'їсти паленого цукру за ці гроші,— сказав він і купив рожевенької вати, що була закручена на патичку.

Ми облизували цукор і відмахувались від імпресаріо. Амара хотів посадити мене в літаючий човен, але я не дався.

Ми пішли вулицею Тортур на Сакрекерську гору.

— Ти не був ще на Монмартрі? Це найцікавіший закуток Парижу. Не відмахуйся. Побачиш, що він не тільки для тих, що обожнюють Париж, як скажімо, я. Ні! Він і тебе полонить. Побачиш.

Обійшли ми фунікульор, оббігли серпантиною гору, вийшли під церкву і, відпочивши хвилину, зупинилися в маленькому скверику поза церквою з запорошеними деревами. Ця маленька площа була обставлена маленькими, як і вона сама, будівлями із старовинними написами й вивісками якоїсь автономної мерії.

— Виглядає, начебто й справді було місто в місті,— підозрівав я якусь містифікацію, що тягнулася ще з низу, з того народного балагану там, на Батіньйолі.

— Це жодна містифікація! — обурився Амара. — Це кутик для…

— …американських туристів, — закінчив я, наткнувшись на типових джентльменів у пенсне і почувши їх захоплений свист.

— Це, коли хочеш, містифікація містифікації,— признався посумнівши Амара і похилив якось зрезигновано кучеряву голову. — Але чи тобі це шкодить?

— Абсолютно ні! Тільки я сердитий. Сердитий на ввесь світ, бо я мушу їхати звідсіля. Мушу їхати тоді, коли вже трохи освоївся з вашим містом.

— Е лє прентан юкраінєн? (А весна українська?)

— Вона вже виїхала… — і з болем у мене вирвалось: — Виїхала в Америку…

— О, я вас розумію. Я вам співчуваю. І що вона робитиме там, на тому сумному континенті? Коли вона поетка, помре там передчасно й неефектовно, а коли вона філософ, — тоді вернеться до нас!

Я знав, що вона ні те, ні інше, та що вона не вернеться. Щоб не розкиснути від несподіваного смутку, я згадав, що їду до веселого краю, до своїх. Амара блиснув великими, як у корови, очима, коли я замріяв уголос про свій край, про свій дім.

— Ти щасливий. У мене своїх немає. Вони то є, але їх немає… ти розумієш?

Ми станули на кручі перед великим каменем. Сіли на тому камені. Африканець кинув свою велику течку з рисунками на землю. З течки витягнув якісь записки.

— Я написав повість. Вона називається: «Листи до матері, що не вміє читати».

— Цікаво, цікаво, — я дивився мляво на його жваві руки. Він витягав записочки, листочки, зім'яті папірці з-поміж рисунків, з кишень.

— Це вся повість? — запитав я з недовір'ям.

— Уся. Хочете? Я вам прочитаю.

— Читай, Бог з тобою!

Він умостився вигідно на обриві з того боку церкви. Перед нами збігала стрімка вулиця й губилася між фабричними димарями. Якийсь бородач малював прірву за білою кам'яницею, оподалік від нас, у скверику, сиділо ще кілька малярів. Очевидно, те місце видавалося їм цікавим. Амара вирівнював зім'яті папірці й читав. Я дивився на білу кам'яницю. Вона ясніла в моїх очах, ніби пучнявіла в сонці, то знову гинула в прірві серед димарів, то зринала на зелених горах, як звітрілі руїни Картагіни.

Амара з Картагіни. Злий час рішив, що вона мусіла бути знищена. Білі кам'яні брили величавих будівель поросли зеленою травою. З темних отворів круглих вікон вилітають птиці і з криком несуться па галявини. на гору Атлантів, де синьоока й ясноволоса жінка заздрісного туарега¹ голубить одинокого хлопчика.

Вівці мекають на закуреній доріжці, хлопчик мчить за ними. Він відривається від матері, його манить там, унизу, місто. В руїнах міста, про яке співають погоничі, сидять ченці і вчать чорних малят любити чужого Бога.

Білу кам'яницю, що летіла в прірву, заселили чорняві, рухливі й крикливі хлопчики. За своїм єдиним кучерявим хлопчиком плаче синьоока жінка туарега, розпустивши ясне волосся по плечах. Вона співає про сина, якого ніколи вже не побачить, бо його забрав чужий Бог.

Амара співає, я підтягаю за ним тягучу мелодію, співаю так, наче б співав її все своє життя.

Верхи гір пірнули в сиве молоко, тільки низом гусне зелень чагарників. На галявині мекають вівці, дим пливе з хижі, челядь мого доброго брата сьорбає кукурудзяну затирку. Запах диму. Дим плететься доріжкою попід водоспад, попри вориння, вниз біжить доріжка до залізничної станції. Станція. Дим. Гудок. Я заплющив очі й розплющив, здригнувшись, як від вечірнього холоду.

…Я збіг по узбіччю і більше на верхи не вертався. Я сів на білокрилий корабель і з нього слідкував, як умовкала пісня моєї матері, як вона, розпустивши коси, бігла до своїх овець, до верхів… Корабель заплив у Марсель. З того порту ще інколи хотілось гукнути туди, на той берег, але я не гукав. Я поїхав з іншими в Париж.

Я витер очі рукавом, схилився над кручею, перед очима плив корабель. Далека дорога… Чи Наталка напише?

Ім'я Амари в Парижі — славне: про нього пишуть і говорять, хоч йому всього двадцять п'ять років. Він має приятельку, він парижанин серцем і розумом. Єва захотіла побачити батьківщину свого амі:

— Афрік є маніфік! Я хочу побачити твою маму!

Вони вибрались до Картагіни. Єва друкувала «Нотатки з Картагіни», купалася в зеленому морі й раз нетерпеливо вигукнула: — Досить! Ідемо в гори!

На горі, якої вершок купався в тумані, сиділа жінка туарега й співала пісню без слів. Бо Амара її не розумів. Він забув кільканадцять рідних слів і мати, побачивши це, оплакувала його як мертвого. Зате бретонка Єва співала разом з матір'ю про море й поторощені кораблі, про любов і зруйнування Бастілії. Вони співали обидві, пісня єднала їх і споріднювала…

…Я писав листа до матері, але вона розуміє лише пісню… Вона не вміє читати. (Чи напише Наталка? Чи напише?)

І раптом він затягає «Ой хмелю мій, хмелю». Він гарно співає сильним баритоном, я підтягаю фальцетом проти білої кам'яниці, І що росте в хижу, то в звітрілий мур фенікійського храму. Ба! Запалили світло. Маляр пішов собі геть, витираючи пензлі об стіну. Різнокольорові плями на стіні, пуентилізм. Чи він навмисний?

Амара поховав по кишенях свої «Листи до матері» й ішов спотикаючись униз. Мабуть, уночі напишу в Розлогу. І ще чекатиму листа з-за океану, але вже безрадісно.

Жорж не прийшов. Я ліг і заснув. Уранці складав своє добро. Я, на диво, справно склав картини, фарби, сувеніри й чекав когось, не знати кого. Дорош купив квиток, водив прощатися, бурмотів на приятелів, згадуючи Марту.

— А бачиш, а бачиш? Як камінь у річку. Не журись, вона, може, на Рів'єрі, не сумує з мільйонером!

Я не журився, але хотів перед від'їздом бодай ще раз глянути на осяйну голівку а ля «Ель Греко» і боявся того… Дорош повторяв:

— А бачиш, а бачиш!

Мені здавалося, що, кидаючи Париж, я залишав там безжурну, бадьору частину свого «я». Мені жаль було його, який жаль!

Ще пошвендяв я на рю Муфтар. Там були перші овочі сезону. Лежали на вулицях, на сходах. Пройшов, приємно віддихаючи по Распаю, де платани не шкодували нікому того невимовленого запаху весняної елегантности. Ще пригадував, де я не був, чого не оглянув, і стукнувся в лоб. У «Музеї жахіть» не був, в автоматах непристойностей не був, на «баль Буско» не ходив і що ж? Дивак з мене, ой, дивачисько! Хіба ж сам Париж піде під землю після мого виїзду?

— У мене добрі картини, я виріс, — каже Дорош. — Може, ще приїдеш до нас, ще й ще… Може й приїду.

Як полюбив я це чуже місто! Як полюбив я його!